Нацисти-мільярдери. Темна історія найбагатших династій Німеччини

Дрейфус — як і вцілілі родичі його колишнього партнера Пауля Валліха — мав отримати частину акцій як компенсацію суми, яку Merck Finck недоплатив за берлінську філію його банку. Дрейфус вважав, що Валліх, який наклав на себе руки після аріїзації, «зазнав принижень від керівництва Merck, Finck&Co., що <...> значною мірою надломило його дух»⁷⁴³. Але потім Дрейфус вирішив змінити останній пункт мирової угоди, за яким він і Валліхові родичі були змушені повернути всі реституційні акції, якби в майбутньому німецьке законодавство дозволило б анулювати цю домовленість. Побачивши шанс повернути акції, що вислизали з рук, фон Фінк дав задній хід. Несподівано він заявив, що американський закон про реституцію не стосується їхньої домовленості, а будь-які натяки на те, що його банк несе відповідальність за самогубство Валліха, — образливі. Угоду розірвали⁷⁴⁴.

22 грудня 1948 року, на самому початку судового розгляду, зазвичай безжальний Герф казна-чому змінив категорію обвинувачення фон Фінка: зі злочинця на другорядного злочинця⁷⁴⁵. Того ж дня в суді барон спростував усі звинувачення. За словами фінансиста, вони з Дрейфусом добросовісно уклали угоду ще 1938-го, а банк Rothschild барон купив, щоб захистити від нацистів активи його власників. Фон Фінк заявляв, що його діяльність зі збору коштів на посаді голови опікунської ради музею, куди барона призначили за прямою вказівкою Гітлера, аж ніяк не свідчила, що він симпатизує нацистам. Радше це був хороший спосіб просувати свої ділові інтереси. Він стверджував, що саме завдяки зв’язкам його банк зростав в епоху нацизму.

Суду надали близько сорока персільшайнів, кожен із яких засвідчував аполітичну позицію фон Фінка, навіть більше — антинацистську. Серед них було кілька свідчень колишніх колег і клієнтів з єврейським корінням. Поширений хід сторони захисту на судових процесах із денацифікації. Однак потім у суді над фон Фінком відбулося кілька дивних поворотів⁷⁴⁶. Герф із доброго дива пом’якшив обвинувачення проти банкіра. Потім із матеріалів справи зникла нібито викривальна кореспонденція, яку американські слідчі вилучили з маєтку барона. Частину судового процесу щодо аріїзації Rothschild судді раптово наказали провести за зачиненими дверима «з міркувань державної безпеки»⁷⁴⁷. Свідки зі сторони обвинувачення, які мали виступати проти фон Фінка, або взагалі не з’явилися, або несподівано змінили свої слова перед суддями.

Колишня довірена особа фон Фінка згодом розповіла журналу Der Spiegel, що потенційному свідку обвинувачення, «який багато знав і ненавидів Фінка»⁷⁴⁸, заплатили приголомшливу суму в 500 000 дойчмарок (близько 120 000 доларів США на той час), щоб той не прийшов на суд. Подейкували, що хабаря дали без відома ощадливого фінансиста.

На цьому хитрощі не скінчилися. Юліус Герф був геєм. Цю таємницю давно всі знали. На початку 1930-х у злочинному світі Берліна цього кримінального прокурора називали Швуле Юле — «голубчик Юле»⁷⁴⁹. Незадовго до початку судового процесу над фон Фінком у кабінет Герфа заявився якийсь чоловік, щоб натякнути на сексуальну орієнтацію юриста і «продемонструвати обізнаність щодо деяких делікатних подробиць, розголошення яких стало б згубним для прокурора, — розповіла журналу Der Spiegel колишня довірена особа фон Фінка. —Тож його поведінку перед судом треба розглядати в контексті цих подій»⁷⁵⁰. У Німеччині гомосексуальні стосунки вважалися кримінальним злочином (аж до 1994 року), і про це чимало пліткували. Подейкували про зв’язки Герфа та інших прокурорів із молодшими чоловіками. Тож посіпаки фон Фінка радо цим скористалися⁷⁵¹.

На додачу до пом’якшення обвинувачень проти барона наприкінці судового процесу Герф оголосив, що більше не торкатиметься аріїзації Rothschild у своїй завершальній промові — мовляв, він вірить стороні захисту, що банкір захопив компанію, щоб захистити її активи⁷⁵². У той час як свідчення Віллі Дрейфуса визнали достовірними, іншого ключового свідка сторони обвинувачення — напів’єврея, директора банку Dreyfus, якого компанія Merck Finck найняла відразу після аріїзації, — колишні колеги відкинули як ненадійного п’яничку.

14 січня 1949 року мюнхенський суд із денацифікації постановив, що фон Фінк був простим прибічником нацистів, і зобов’язав барона сплатити дві тисячі дойчмарок у загальний фонд реституції⁷⁵³. Судді стали на бік банкіра, проковтнувши твердження, що його роль у діяльності музею була не виявом симпатій до нацистів, а виключно просуванням власних ділових інтересів. Суд, погодившись, що Дрейфус зазнав відчутних економічних збитків унаслідок дискримінаційних законів нацистського режиму, постановив, що фон Фінк не несе персональної відповідальності за ці закони й не видобував користі з виниклої ситуації. Судді визначили, що у справі Rothschild фон Фінк «проявив себе так зразково, що будь-яке слово всупереч — то вже занадто». На думку суду, 50-річний фінансист повівся, як «королівський купець», який у цій угоді фактично наражав себе на значну небезпеку з боку нацистської влади. Дійшло до того, що судді розцінили його «зусилля» у справі Rothschild як «активний опір».

Невдовзі Герф пошкодував, що піддався на шантаж. Через місяць після ухвалення рішення прокурор подав апеляцію проти фон Фінка. Але той самий відвідувач знову заявився в його кабінет із тими самими завуальованими погрозами⁷⁵⁴. Через тиждень після подання заяви про апеляцію Герф без пояснень відкликав її, направивши в мюнхенський суд лише стислу записку на одне речення⁷⁵⁵.

Сам фон Фінк теж не був повністю задоволений рішенням суду й оскаржив свій вирок. Посилаючись на травму коліна ще з часів Першої світової, він подав прохання про амністію, щоб не платити жодних компенсацій⁷⁵⁶. Прохання задовольнили. Фон Фінк був «денацифікований» і повернувся до роботи.

Герфу та Дрейфусу пощастило менше. Невдовзі після суду Герфа усунули з посади прокурора⁷⁵⁷ за звинуваченням у гомосексуальних «злочинах» після того, як його кокетливі листи⁷⁵⁸ до юнаків стали надбанням громадськості. За словами Дрейфуса, у 1951 році його адвокат за його спиною пішов на мирову з фон Фінком за дещицю від початкової угоди. Перед цим барон навмисне так довго затягував виконання домовленості, щоби змінити баланс сил на свою користь. Тож Дрейфус подав позов проти фон Фінка в американські суди. Справа дійшла аж до Верховного суду, але 1976-го в розгляді відмовили⁷⁵⁹. А ще через рік на 92-му році життя Віллі Дрейфус помер.

16

Справа про денацифікацію Рудольфа-Авґуста Еткера навіть не дійшла до суду. Підприємця «денацифікував» внутрішній підкомітет його ж компанії після того, як він оскаржив своє звільнення з посади генерального директора Dr. Oetker. Британська влада відсторонила Рудольфа-Авґуста, бо той був офіцером Ваффен-сс. 9 квітня 1947 року в Білефельді його справу розглянула комісія з денацифікації Dr. Oetker, яка повністю складалася з працівників компанії. Легенда для захисту 30-річного чоловіка була така: йому наказали звільнитися з продовольчої служби Вермахту і приєднатися до Ваффен-СС⁷⁶⁰. Далі він подав заяву на відновлення звання офіцера, яке втратив після «примусового» переведення до Ваффен-СС. Мовляв, йому сказали, що офіцерське звання є неодмінною умовою для того, щоб стати директором компанії.

На захист Рудольфа-Авґуста подали чимало персільшайнів.. Ще кілька співробітників Dr. Oetker посвідчили на його користь перед комісією. Зі сторони обвинувачення свідків не було оскільки «ніхто не помітив жодної політичної активності»⁷⁶¹ спадкоємця компанії. Комісія з денацифікації у складі п’яти осіб прийняла пояснення Рудольфа-Авґуста й виправдала його, зазначивши, що він не тільки вступав до Ваффен-СС під примусом, а ще й був визнаний непридатним до військової служби.

Через кілька місяців британська влада погодила виправдання Рудольфа-Авґуста. У серпні 1947-го його поновили на посаді генерального директора Dr. Oetker після понад дворічної відсутності. Наступного місяця належний йому мажоритарний пакет акцій компанії вивели з-під британського майнового контролю. Ще через кілька днів Рудольф-Авґуст подолав останню перешкоду. 20 вересня 1947 року — на 31-й день народження Рудольфа-Авґуста— призначеного британцями довірчого управителя офіційно відкликали від нагляду за Dr. Oetker. Рудольф-Авґуст повернув контроль над сімейною компанією з виробництва товарів для випічки⁷⁶². Пудинговий принц знову підніметься на вершину.

17

За сім тижнів до того — 31 липня 1947 року — Фердинанда Порше й Антона Пієха випустили з військової тюрми Діжона після того, як Луїзе Пієх внесла за них заставу в мільйон французьких франків. Чоловіки майже безперервно просиділи два роки за ґратами. Вони повернулися до Австрії, де їм дозволили дочекатися суду у Франції за звинуваченням у воєнних злочинах⁷⁶³. Підприємцям ставили за провину розграбування заводу Peugeot, який свого часу експропріювала компанія Volkswagen, і депортацію його семи керівників у концтабори, де троє з них загинуло.

5 травня 1948 року воєнний трибунал у Діжоні виправдав Порше та Пієха. Справа, яку й так вважали слабкою, розвалилася після того, як французькі свідки посвідчили на користь магнатів. Суд визнав, що жоден із підсудних не був причетний ані до розграбування заводу Peugeot, ані до депортації його керівників. Навіть прозвучало, що ця парочка насправді лобіювала звільнення бранців. А от про використання Порше та Пієхом на комплексі Volkswagen тисяч французьких цивільних і солдатів як примусової та рабської робочої сили на судовому процесі взагалі не згадувалося.

Поки ці двоє відбували ув’язнення, Феррі та Луїзе рятували сімейний бізнес, формально розділивши його на дві частини: Луїзе Пієх заснувала нову компанію Porsche в Зальцбурзі, а Феррі відродив первинну компанію Porsche в Штутгарті. Однак залишалося питання: що робити з Volkswagen? Заводський комплекс у Фаллерслебені перейшов під контроль британських військових, які перейменували місто, що виросло навколо заводу, на Вольфсбург і почали там масове виробництво оригінального «фольксвагена». «Народний автомобіль» Гітлера перетворився на улюблений багатьма «жук». Однак розробив його Фердинанд Порше, який ще під час війни уклав із Volkswagen попередній контракт про виплату винагороди, якщо автомобіль колись надійде в масове виробництво⁷⁶⁴

І цей час нарешті настав. У середині вересня 1948-го, через кілька місяців після того, як Фердинанда Порше й Антона Пієха виправдали у Франції, сім’ї розпочали переговори з новим генеральним директором Volkswagen Гайнріхом Нордгоффом. Призначений британцями керівник теж заплямував свою репутацію за останні роки. Як і Фердинанда Порше, Ґюнтера Квандта і Фрідріха Фліка, нацистський режим проголосив Нордгоффа вервіртшафтсфюрером, коли він, керуючи автомобільним заводом Opel, використовував близько двох тисяч примусових робітників⁷⁶⁵. Але після денацифікації Нордгоффа британська влада закрила очі на його минулі гріхи.

Переговори відбулися в баварському курортному містечку Бад-Райхенгалль на кордоні з Австрією — лише за шістнадцять кілометрів на північ від колишньої гірської резиденції Гітлера в Оберзальцберзі, де дванадцять років тому Порше продемонстрував фюреру тестові «фольксвагени» й переконав його розпочати їх серійне виробництво. Нині ж обговорювали іншу угоду: скільки надалі платити Порше за спроектований «фольксваген жук»⁷⁶⁶.

Достобіса — от скільки. Автомобіль здобуде шалений попит. Зрештою, родина Порше погодилася на 1% від ліцензійного збору з кожного проданого «жука»—до припинення виробництва у 2003 році набіжить 21,5 мільйона машин у всьому світі. На додачу новостворена зальцбурзька фірма Porsche отримала ексклюзивні права на імпорт «фольксвагенів». Ця компанія Луїзе та Антона Пієхів стала найбільшим автодилером в Австрії та у 2011 році була продана Volkswagen за 4,6 мільярда доларів. Династію зміцнила ще одна офіційна угода: дочка Гайнріха Нордгоффа невдовзі вийшла заміж за сина Пієхів.

На відміну від інших підприємницьких родів Німеччини, Порше-Пієхи увійшли в нацистську епоху в січні 1933-го, перебуваючи на межі банкрутства. Тепер, після війни, завдяки угоді в Бад-Райхенгаллі вони посіли місце в одному ряді з іншими династіями, увійшовши до переліку найбагатших родин як у Німеччині, так і в Австрії. І все це в середині вересня 1948-го, коли перший спортивний автомобіль Porsche ще не був запущений у виробництво, а майно первинного заводу компанії у Штутгарті — того, що колись випускатиме мільйони найжаданіших у світі авто, — досі контролювала армія США.

Фердинанд Порше писав з Австрії: «Я тужу за своїм штутгартським заводом <...> щодня»⁷⁶⁷. І хоча контроль американців над фірмою та приватними активами Порше в Штутгарті зняли на початку березня 1949-го, свобода тривала недовго. Адольф Розенберґер вів запеклу юридичну баталію з компанією Porsche ще з літа 1948-го⁷⁶⁸. У компанію Розенберґер так і не повернувся. Тепер єврейський емігрант прагнув реституції — знову стати акціонером фірми, співзасновником якої був, із тією самою часткою, яку Фердинанд Порше й Антон Пієх викупили в нього під час аріїзації в 1935-му. Компанія Porsche постійно відмовлялася від будь-якого врегулювання, тож зрештою Розенберґер звернувся з проханням знову заморозити активи штутгартської фірми. І в жовтні 1949-го цей запит задовольнили.

Коли наприкінці вересня 1950-го справа дійшла до суду, адвокат Порше та Пієха запропонував адвокатові Розенберґера угоду: 50 тисяч дойчмарок плюс машина⁷⁶⁹. Розенберґеру дали вибір: «фольксваген жук» у люксовій версії або «порше 356» — перший спортивний автомобіль під брендом Porsche, який розробив син Порше, Феррі. Тоді Розенберґера ще не було в Штутгарті. Він доглядав за хворою дружиною в Лос-Анджелесі. Тож адвокат пішов на мирову, не порадившись з Адольфом. Лише надіслав Розенберґеру листа, коли справу вже було завершено. Фірма Porsche звільнилася від майнового контролю американців, а Розенберґеру дістався «фольксваген жук».

На той час Феррі вже перебрався з Австрії назад у Штутгарт разом із проектом спортивного авто. Нарешті батько міг приєднатися до сина. Поки точилася правова баталія з Розенберґером, у червні 1949-го Фердинанд Порше ініціював судовий процес із денацифікації. А сам тим часом за відсутності контролю насолоджувався щедротами у своєму австрійському маєтку й дожидався, коли на батьківщині все стихне. Його адвокати гнули ту саму лінію захисту, як і в тисяч інших німців: «Професор Порше завжди був просто техніком, конструктором, <...> а політичним порядком денним абсолютно не цікавився, як не цікавиться й досі»⁷⁷⁰, 30 серпня 1949 року суд із денацифікації під Штутгартом виправдав автомобільного конструктора, якого Гітлер колись вважав своїм улюбленим інженером.

Фердинанда Порше це особливо тішило, адже в такому разі він не мусив сплачувати судових витрат — а це приблизно 39 тисяч дойчмарок. Оскільки активи його фірми періодично заморожувалися, він жив на кошти двох своїх дітей і від прибутку з оренди вілли в Штутгарті. «Я “позбувся засмаги” на дурняк. І це “на дурняк” було мені вкрай на руку», — писав він своєму другові через кілька місяців після вироку⁷⁷¹. Члени СА носили коричневу форму (як засмагу), тож «позбутися засмаги» — стати «ентбройнт»—у народі означало «пройти денацифікацію». Феррі — колишнього добровольця сс, якого теж виправдав суд, — менше обходив колір колишньої нацистської уніформи його нових соратників (якщо точно, в есесівців це чорний і сіро-польовий). Щоб проштовхнути на ринок дебютне спортивне авто Porsche, Феррі об’єднався з Альбертом Прінцінґом — одним із перших членів НСДАП, який служив офіцером у Службі безпеки (СД) під керівництвом Гайдріха і мав зв’язки з фашистською партією Муссоліні в Італії⁷⁷². Словом, ідейний. Прінцінґ відсидів три роки під вартою в союзників, доки в травні 1948-го суд із денацифікації не визнав його другорядним злочинцем. Потім Феррі (як друг дитинства) найняв його комерційним директором Porsche — і Альберт віддячив, допомігши Фердинанду Порше успішно пройти процедуру денацифікації.

Прінцінґу доручили зібрати персільшайни для Фердинанда Порше. І автомобільний конструктор був надзвичайно вдячний своєму новому співробітникові. У середині січня 1950-го Порше в листі подякував Альберту й зазначив, що знає, «як важко ви трудилися для нас і як багато доклалися до здобутого результату»⁷⁷³. У той час як заслаблий Фердинанд уже не відігравав значної ролі в компанії з конструювання автомобілів, що мала його ім’я, два колишні офіцери СС — Феррі та Прінцінґ— вбивалися в силу. У листопаді 1949-го в Штутгарті почалося виробництво «порше 356». За півтора року завод випустив п’ятсот машин. Далі Прінцінґ представив «порше 356» у Сполучених Штатах — найбільшому у світі ринку автомобілів. Успіх був колосальний. Заможні американці швидко стали найважливішою клієнтурою Porsche за межами Німеччини. Зрештою, славетне прізвище Порше відкрив Америці не Адольф Розенберґер — німецький емігрант, гнаний єврей і співзасновник фірми. Це зробив Прінцінґ— колишній гауптштурмфюрер СС.

18

У той час як більшість магнатів Третього Райху відбулася легким ляпасом, на цього промисловця чекало показове побиття. 15 березня 1947 року Фрідріха Фліка разом із п’ятьма поплічниками привели на тісну лаву підсудних у нюрнберзькому Палаці правосуддя. Телфорд Тейлор — головний обвинувач від США у цій справі — зачитав обвинувальний акт. По-перше, Фліка та інших підсудних звинуватили у воєнних злочинах і злочинах проти людства за масове використання примусової та рабської праці⁷⁷⁴. По-друге, Фліка та ще чотирьох підсудних звинуватили в розкраданні експропрійованих компаній в окупованій нацистами Франції та деяких регіонах Радянського Союзу. По-третє, Фліка, його колишню праву руку Отто Штайнбрінка та кузена Конрада Калеча звинуватили в здійсненні ще до війни кількох масштабних аріїзацій у нацистській Німеччині. По-четверте, Фліка та Штайнбрінка як членів «Кола друзів Гіммлера» звинуватили у фінансовій підтримці СС та її злочинів. Усі шестеро підсудних своєї провини не визнали.

Справа Фліка була п’ятою із дванадцяти Нюрнберзьких судових процесів під егідою виключно влади США та першою із трьох проваджень стосовно промисловців. Довершували цей бізнес-тріумвірат справа проти Альфріда Крупна та директорів його підприємств, а також справа проти членів правління хімічного конгломерату IG Farben. (Нацистських економічних функціонерів Вільгельма Кепплера та Пауля Плайґера засудили до десяти років ув’язнення у так званому «процесі над міністерствами».) Флік був одним із найбільших у Третьому Райху виробників зброї, аріїзаторів і експлуататорів примусової та рабської праці завдяки конгломерату з продукування сталі, вугілля й машинерії. Під час війни кількість людей, яких змушували виготовляти гармати й снаряди на сталеливарних заводах Фліка або видобувати вугілля в його шахтах, могла сягати 100 000⁷⁷⁵.

Жоден інший магнат не збагатився так у нацистській Німеччині, як Флік⁷⁷⁶. За масштабами виробництва зброї й апетитом до примусової та рабської праці з ним могли конкурувати лише Альфрід Крупп (ще один металургійний гігант, якого судитимуть трохи згодом того ж року) зі своїм батьком Ґуставом, який був уже застарий, щоб постати перед судом. Однак Флік збудував власну промислову імперію з нуля лише за тридцять років, а не успадковував її впродовж століття, як Круппи. Гітлер часто публічно посилався на Круппів як на взірець для німецької промисловості — навіть спеціально для них, щоб урегулювати правонаступництво, ухвалив закон. Натомість Флік робив свою справу в тіні, непомітно й тихо, ще з 1933 року. Нині ж магнат, який ненавидів пресу, вперше мав постати перед усім світом.

19 квітня 1947 року Фліка почали судити за всією суворістю закону. У вступній промові Телфорд Тейлор підкреслив, що німецькі промисловці несуть широку спільну відповідальність за злочини нацистів і підтримку Гітлера. «Диктатура успішна не через брак протидії, а завдяки підтримці впливових груп, — стверджував обвинувач. — Фундаментом диктатури Третього Райху була нечестива трійця: нацизм, мілітаризм та економічний імперіалізм»⁷⁷⁷. Далі Тейлор процитував слова Гітлера, сказані в лютому 1933-го в Берліні на сумнозвісній зустрічі з групою магнатів, серед яких тоді були Фрідріх Флік, Ґюнтер Квандт і Авґуст фон Фінк: «Приватне підприємництво несумісне з демократією». За словами прокурора, промислові й фінансові гіганти погодилися з вождем нацистів. І в міру того як розкладалися їхні моральні цінності, викривлялися й методи ведення підприємницької діяльності, — стверджував Тейлор.

Прокурор завершив вступне слово на суворій ноті:

Історія цієї справи — це <...> історія зради. Підсудні були людьми заможними: їм належало чимало шахт і заводів. Звісно, ці персони скажуть вам, що вірили у святість приватної власності, і, можливо, заявлять, що підтримували Гітлера, бо німецький комунізм загрожував цій концепції. Але ж заводи в Ромбаху та Ризі теж комусь належали. Підсудні скажуть, що не були антисемітами й навіть захищали деяких євреїв від нацистів. Проте не цуралися з’являтися на публіці з Гіммлером, який винищив майже всіх євреїв у Європі, і щедро платити йому. Ці люди наживалися на нещастях багатих євреїв. Заводи й шахти функціонували завдяки людським рукам, тож магнати як ніхто мали б розуміти, що тяжка праця гідна поваги. Однак натомість вони повернули хід часу назад і відродили рабство в Європі. Ці люди безсоромно зрадили всі ідеали, відданості яким можна було б від них очікувати, і, зрештою, зрадили Німеччину. У цьому й полягає справжня їхня провина⁷⁷⁸.

Упродовж подальших п’яти тижнів Тейлор разом із помічниками представили суду матеріали обвинувачення проти Фліка та п’яти інших підсудних. Докази використання примусової та рабської праці на конгломераті Flick, а також аріїзації та експропріації ним інших компаній були беззаперечні. Але коли дійшло до особистої обізнаності й відповідальності за ці масові правопорушення, з’ясувалося, що притиснути Фліка та інших обвинувачених буде непросто⁷⁷⁹. Не допомогли й троє суддів із судів американських штатів. Часом вони ледве справлялися зі складністю справи та стосами корпоративних документів, перекладених з німецької.

2 липня 1947 року адвокат Фліка, Рудольф Дікс, почав викладати аргументи захисту. Флік випередив Ґюнтера Квандта, найнявши Дікса відразу ж після того, як адвокат успішно захистив Яльмара Шахта на головному Нюрнберзькому процесі. У вступній промові Дікс говорив про безсилля німецької промисловості й підсудних підприємців перед лицем усемогутньої нацистської держави⁷⁸⁰. Він заявляв, що це режим, а не Флік, несе відповідальність за рабську працю та аріїзацію. Мовляв, магнат не грабував експропрійованих закордонних компаній — він інвестував у них. А просто членство в групі на зразок «Кола друзів Гіммлера» навряд чи можна вважати злочином. Зрештою, за словами адвоката, американці висунули звинувачення Фліку лише для того, щоб він став символом, представником усієї німецької промисловості.

Через три дні Флік першим із підсудних зійшов на трибуну для свідчень. Протягом наступних одинадцяти днів підстаркуватий промисловець захищався на перехресному допиті — увесь час стоячи, інколи до шести годин на день⁷⁸¹. Флік змалював себе людиною, яка в 1933-му ввійшла в епоху нацизму з мішенню на спині. Він заявив, що його всі зневажали за те, що в розпал Великої депресії він потайки продав ослабленій німецькій державі контрольний пакет акцій у найбільшому промисловому конгломераті країни — VST, ще й із величезною націнкою. Також, за його словами, він потрапив під приціл за те, що напередодні приходу Гітлера до влади жертвував кругленькі суми іншим політичним партіям і кандидатам, а не НСДАП. Флік заперечував, що нажив свої статки завдяки нацистському режиму: «Я хотів спокою та безпеки. І не просив більшого: тільки жити тихо-мирно й продовжувати справу свого життя. Звісно, для цього я потребував певного захисту, бо мав політичне минуле»⁷⁸².

Флік створив собі образ жертви нацистів, людини, пов’язаної з Рухом опору, заступника знедолених і пригноблених. Він стверджував, що «захищав»⁷⁸³ родини євреїв Печеків, — чиї величезні активи в буровугільній промисловості сам і поцупив, — і заявив, що «представляв їхні інтереси в цій безвихідній економічній ситуації». Будь-які закиди про антисемітські дії чи заяви він відкидав — мовляв, «з вовками жити — по-вовчому вити»⁷⁸⁴. А участь у «Колі друзів Гіммлера» пояснив як особисте страхування, налагодження зв'язків та підтримку захоплень і культурних інтересів очільника СС. Флік також сказав, що інвестував у захоплені заводи, як-от у Ромбаху, і поліпшував там харчування примусових і поневолених працівників.

Стикнувшись із величезним масивом документальних доказів, наданих стороною обвинувачення, захист вирішив вдатися до кількох стратегій⁷⁸⁵. По-перше, перекласти всю відповідальність на державу. По-друге, підкреслити децентралізованість конгломерату Flick, щоб створити враження, ніби всі повноваження з ухвалення рішень належать різним керівникам, а не одноосібно Фліку. На додачу, суддів засипали персільшайнами, надавши 445 афідевітів, чимало з яких засвідчували аполітичність чи антинацистські погляди підсудних. Крім того, захист вдався до дискредитації свідків обвинувачення, особливо тих, хто вижив після примусової чи рабської праці на заводах Фліка. Це вилилося в кілька дивних протистоянь. Один адвокат присоромив колишню остарбайтерку, заявивши, що пересічний німець нині їсть менше, ніж вона в трудовому таборі в Ромбаху. Дікс висміяв опис примусової праці французьких робітників на кухні одного із Флікових заводів, сказавши, що французи, зрештою, мають славу «найкращих кухарів у світі»⁷⁸⁶. Головуючий суддя показав, якими до болю необізнаними були американські судді, коли цілком серйозно запитав колишнього в’язня концтабору при заводі Фліка в Гредіці, чи не подавали там червоне вино на обід⁷⁸⁷.

Отто-Ернст, безтолковий старший син Фліка, підігрував цьому фарсу. Якимось дивом уникнувши відповідальності за керування металургійними заводами в Ромбаху та Гредіці, він виступив свідком захисту, 31-річний спадкоємець посвідчив, що, «прогулюючись»⁷⁸⁸ ромбаським комплексом у французькій Лотарингії, спостерігав більш-менш комфортні — як йому здалося — умови життя примусових робітників. Також він заявив, що надавав менш залученим робітницям можливість працювати по неділях у його саду-городі, щоб ті «могли з’їсти щось смачненьке».

Захисту знадобилося три місяці, щоб викласти свої аргументи на користь шістьох обвинувачених. Далі, наприкінці листопада 1947-го, сторона обвинувачення перейшла до виголошення прикінцевої промови. Телфорд Тейлор закликав американських суддів не піддаватися на закиди захисту про те, що у швидкозмінній Німеччині цей судовий процес — «чистої води анахронізм»⁷⁸⁹. Натомість Тейлор стверджував, що «світ потребує не просто матеріальної, а й моральної реконструкції». Обвинувач заявив, що хоча підсудні й «усіляко демонструють свою вірність вільному підприємництву, <...> проте вони не надто палко дотримуються деяких інших фундаментальних принципів, на які має спиратися ділова спільнота будь-якої цивілізованої країни»⁷⁹⁰. їхня «відданість капіталістичній системі» не вища від закону, — додав він. — «Вільне підприємництво не стоїть на рабській праці, а чесний бізнес не розширюється завдяки грабунку». Юрист підсумував: «Безумовно, <...>до підприємців має застосовуватися те саме мірило непохитності в небажанні вчиняти злочини — перед лицем чи то спокуси, чи то загрози, — як того вимагає від усіх людей закон».

Свої фінальні аргументи на захист Фліка Дікс підсумував словами зі вступної промови: «Підсудні жили в Третьому Райху за правління уряду, який змушував своїх підлеглих чинити нечестиві та беззаконні діяння. Це стало їхньою бідою, але не злочином і навіть не трагічною помилкою»⁷⁹¹. Адвокат Бернгарда Вайсса, Флікового племінника, не був таким делікатним у висловлюваннях, тож поставив під сумнів «широкий розмах»⁷⁹² обвинувачення в судовому процесі: «Перший судовий процес над промисловцями — це не атака на доктора Фліка та його помічників. Це напад на всю німецьку економіку, німецький капіталізм і промисловців».

Флік погодився. Виголошуючи прикінцеве слово перед суддями, він зробив заяву від імені всіх шести підсудних. Упродовж минулих восьми місяців він майже щодня мав однаковий вигляд: незмінно насуплене лице, окуляри для читання в чорній оправі та вицвіло-сірий двобортний костюм. «Я тут як представник німецької промисловості, — прогримів сивочолий магнат. — Ухвалюючи мені вирок, обвинувачення намагається надати правдивості своєму твердженню, що саме німецька промисловість посадовила Гітлера в сідло, підбурила до агресивних воєн і підштовхнула до безжальної експлуатації людського й економічного потенціалу окупованих територій. <...> Я протестую проти того, щоб у моїй особі німецьких промисловців таврували на очах світу як рабовласників і грабіжників. <...> Ніхто <...>з тих, хто знає мене та людей, які сидять поруч зі мною на лаві підсудних, не повірить, що ми вчиняли злочини проти людства, так само, як ніщо не переконає нас, що ми — воєнні злочинці»⁷⁹³.

Далі головуючий суддя оголосив перерву. Через чотири тижні судді повернуться до зали суду, щоб оголосити рішення у справі Фліка—якраз напередодні Різдва.

19

Двадцять другого грудня 1947 року — через понад дев’ять місяців після того, як Телфорд Тейлор зачитав обвинувальний акт проти Фліка та його п’ятьох спільників, — американські судді повернулися, щоб оголосити рішення. Понад шість місяців слухань, близько півтори тисячі доказів, майже шістдесят виступів свідків, зокрема й шістьох обвинувачених. Англомовна стенограма засідань містила понад одинадцять тисяч сторінок. Монстр, а не судовий процес⁷⁹⁴.

Ухвала суду розчарувала обидві сторони⁷⁹⁵. Фрідріха Фліка засудили до семи років за ґратами із зарахуванням строку, відбутого з моменту арешту в середині червня 1945-го. Отто Штайн-брінку дали п’ять років. І, нарешті, Фліковому племіннику Бернгардові Вайссу — два з половиною. Інших трьох, зокрема Флікового кузена Конрада Калеча, виправдали.

Із шести підсудних тільки Фліка та Вайсса визнали винними у використанні примусової та рабської праці, проте лише на одному з їхніх заводів. У розкраданні провину визнали тільки за Фліком — однак лише на експропрійованому металургійному комплексі у французькому Ромбаху. Обвинувачення в аріїзації повністю зняли — ці угоди було укладено ще до початку війни, а суд заявив, що його юрисдикція поширюється виключно на скоєні під час війни або пов’язані з нею злочини. Фліка і Штайнбрінка визнали винними у фінансуванні СС та її злодіянь через «Коло друзів Гіммлера». Штайнбрінка засудили ще й за додатковим обвинуваченням: як офіцер СС він входив до злочинної організації.

У своєму підсумковому звіті про подальші Нюрнберзькі процеси Тейлор назвав рішення у справі Фліка «надзвичайно (якщо не надмірно) поміркованим і примирливим»⁷⁹⁶. Особливо зважаючи на вирок Альфріда Круппа: дванадцять років із конфіскацією майна. У справі Фліка судді пристали на аргументи захисту щодо найважливішого пункту: програму примусової та рабської праці створив нацистський режим, тож ані шість обвинувачених, ані загалом німецька промисловість ніяк не контролювали його дії. На думку американських суддів, лише щодо одного заводу прокуратурі вдалося беззаперечно довести, що Флік і Вайсс доклали всіх сил, щоб залучити радянських військовополонених для підвищення продуктивності праці.

Також судді постановили, що експропрійовані в Радянському Союзі металургійні підприємства раніше належали державі, а не приватним особам, тому в контексті війни захоплення їх Фліком вважалося прийнятним. За цим пунктом магната визнали винним лише в експропріації ромбаського металургійного комплексу в його французьких власників. Водночас суд якимось дивом дійшов висновку, що Флік залишив це підприємство у кращому стані, ніж воно було до захоплення. Обвинувачення в аріїзації судді відхилили через брак юрисдикції, хоча й не побачили в цих угодах ознак злочину. Мовляв, краще залишити цю справу цивільному суду: «Продаж під тиском чи примусом може бути оскаржений у суді права справедливості, однак <...> таке застосування тиску, навіть на расовому чи релігійному підґрунті, ніколи не вважалося злочином проти людства»⁷⁹⁷.

Щоправда, троє суддів не повірили запевненням Фліка та Штайнбрінка, що членські внески до «Кола друзів Гіммлера» йшли тільки на підтримку езотеричних захоплень і культурних інтересів очільника сс. Хоча суд і визнав пом’якшувальною обставиною те, що членство в гуртку могло бути своєрідним особистим страхуванням для підсудних чоловіків, однак колись ці двоє мали б таки зрозуміти, що їхні чималі щорічні внески йшли (принаймні частково) на утримання злочинної організації, яка масово знищувала євреїв та інших людей. Флік зі Штайнбрінком давали Гіммлеру «карт-бланш»⁷⁹⁸, адже їм було «байдуже, на що пішли ці кошти — на зарплату чи на смертоносний газ», — заявили американські судді.

Наступним притулком Фліка стала ландсберзька в’язниця, де понад двадцять років тому Гітлер надиктував «Майн кампф» двом своїм поплічникам, відбуваючи ув’язнення за «Пивний путч» у сусідньому Мюнхені. Судилося знову воскреснути й Фліку. Ще задовго до ухвалення судового рішення він найняв адвоката в Америці. Флік був єдиним нюрнберзьким засудженим, який оскаржив свій вирок в американській судовій системі. Справа дійшла аж до Верховного суду. Однак у 1949 році суд відмовився її розглядати. Вирок залишився чинним⁷⁹⁹.

20

Щоб урятувати залишки своєї промислової імперії, Флік мусив роздавати вказівки з в’язниці. Приблизно половину його конгломерату експропріювала радянська влада у своїй зоні окупації, а друга перебувала під майновим контролем США та Британії. І цією другою частиною треба було безпечно керувати, оскільки союзники планували реструктуризацію сталеливарних і вугільних конгломератів Західної Німеччини. Американці та британці хотіли децентралізувати німецьку економіку, щоб унеможливити переозброєння. Після завершення суду в грудні 1947-го Флік відрядив двох своїх виправданих соратників в американську та британську зони окупації — по одному в кожну. Ці двоє мали вести переговори із союзниками та німецькою владою про механізм реструктуризації.

Коли Флік вийшов із ландсберзької тюрми, ці складні переговори ще тривали⁸⁰⁰. Після створення Західної Німеччини президент Трумен призначив Джона Макклоя — юриста-республіканця, який був архітектором американської окупаційної політики та Нюрнберзького трибуналу, — першим верховним комісаром американської зони окупації Німеччини. Протягом 1950 і 1951 років під керівництвом Макклоя було ухвалено низку суперечливих актів помилування стосовно більш ніж сотні нюрнберзьких засуджених. Він не лише помилував промисловців на зразок Альфріда Круппа (і навіть повернув йому активи), а й пом’якшив смертні вироки та скоротив термін ув’язнення багатьом високопоставленим есесівцям, відповідальним за масові вбивства сотень тисяч людей — здебільшого євреїв — в усій окупованій нацистами Європі. Рішення Макклоя було політичним⁸⁰¹. Воно мало на меті заспокоїти нового важливого союзника: уряд і громадян Західної Німеччини. Чимало з них наполягали на пом’якшенні покарань.

Телфорд Тейлор лютував. На початку 1951-го в журналі Nation колишній обвинувач у Нюрнберзькому процесі засудив рішення Макклоя як «утілення політичної доцільності, спотвореної абсолютно хворим підходом до закону та фактів, не кажучи вже про реалії сучасної світової політики»⁸⁰². Однак ця політика тепер сприяла засудженим німецьким воєнним злочинцям. Адміністрація Трумена зав’язла в Холодній та Корейській війнах і потребувала хороших відносин із Західною Німеччиною. Тож довелося піти на жертви.

25 серпня 1950 року Флік вийшов на волю — Макклой скоротив йому строк на два роки за хорошу поведінку⁸⁰³. 67-річний магнат просидів за ґратами п’ять років, частину з яких працював у бібліотеці ландсберзької в’язниці. Флік так занедбав цю роботу, що його наступнику довелося реєструвати всі книжки, повернуті за останні чотири місяці. Тепер настав час Фліку повернутися до реальних справ. Коли відчинилися ворота в’язниці, магната й інших звільнених зустріли репортери та фотографи. Флік — який досі ненавидів пресу, — сховавшись за парасолькою, одразу попрямував до лімузина й сів на заднє сидіння, де на нього чекала дружина Марі. Машина помчала мальовничими селами Баварії. Фрідріх Флік був вільний.

У розмовах із друзями та колегами Флік зневажливо відгукувався про свій вирок на Нюрнберзькому процесі: «Мене судив суто американський суд. Секретарі, допоміжний персонал, судді — усі американці. Та ще й двічі на день молилися за США. Відхилення моєї апеляції відповідало виключно національним інтересам Штатів»⁸⁰⁴. У в’язниці Флік пройшов процедуру денацифікації та був визнаний реабілітованим у британській окупаційній зоні⁸⁰⁵. Саме в цю зону, а точніше в Дюссельдорф, Флік заздалегідь переніс штаб-квартиру свого конгломерату. Тож відразу після звільнення магнату дозволили повернутися до роботи і взяти на себе складні переговори про реструктуризацію бізнесу.

І він досить успішно порався⁸⁰⁶. Наприкінці 1951-го Флік продав уряду Баварії чверть акцій своєї великої сталеливарної компанії Maxhiitte. Через рік Вища комісія союзників схвалила план магната щодо реструктуризації. До травня 1954-го Флік продав контрольні пакети акцій решти двох своїх вугільних компаній. Усі ці продажі принесли підприємцю близько чверті мільярда дойчмарок. Частину прибутку він реінвестував у французьку та бельгійську металургійні компанії, ставши найнебажанішим першопрохідцем в економічній інтеграції Західної Європи на етапі її зародження. У підсумку в нього залишилося ще приблизно 150 мільйонів дойчмарок для інвестування. Що робити із цими грошима? Невдовзі Флік прилаштував їх в одній із найбільших автомобільних компаній світу — Daimler-Benz. До кінця десятиліття засуджений нацист і воєнний злочинець знову видерся на вершину. Він був найбагатшою людиною Німеччини.

Частина V

«ДЕВ'ЯТЬ НУЛІВ»

1

Двадцять сьомого грудня 1954 року Ґюнтер Квандт поїхав відпочити в Єгипет. Відколи завершилися судові процеси з його денацифікації, він працював старанно як ніколи в непоказному офісі у Франкфурті, щоб реструктурувати залишки своєї бізнес-імперії⁸⁰⁷. Але його підводило здоров’я. Він швидко оговтався після легкого інсульту В 1950-му, однак кожні три-шість місяців мусив лежати по кілька тижнів у лікарні, щоб дати раду іншим болячкам. Із собою в лікарню Ґюнтер завжди брав повну валізу робочих документів. Цього разу він хотів утекти від суворої німецької зими й пробути кілька тижнів в Африці. Для післяріздвяної відпустки мандрівник склав маршрут, який передбачав оглядову поїздку до пірамід у Гізі, що на околиці Каїра. Магнат зупинився в «Мена-хаузі» — знаменитому розкішному готелі столиці. Однак до пірамід так і не добрався. Вранці зо грудня 1954 року Ґюнтер відійшов у засвіти у своєму готельному номері, з вікон якого було видно Сфінкса. Чи помер він наодинці — досі загадка. Довго ходили чутки, що магнат віддав богові душу після «маленької смерті»⁸⁰⁸ — оргазму. Ґюнтеру було 73.

Раніше того ж року настрої в Західній Німеччині змінилися. Відродилася німецька гордість. Після перемоги над Угорщиною у фіналі чемпіонату світу з футболу в 1954-му на стадіоні в Берні пролунав нацистський гімн «Deutschland, Deutschland uber alles» («Німеччина, Німеччина понад усе»)⁸⁰⁹. Німеччина повстала з попелу, а Ґюнтер відійшов у небуття.

1950-ті роки стали більше ніж просто новим десятиліттям. Зійшла зоря нової німецької ери — і все завдяки уряду США.

Початок Корейської війни в червні 1950-го став тією іскрою, яка запалила економічне відродження Західної Німеччини. Коли адміністрація Трумена почала спускати мільярди на переозброєння, багато американських заводів перепрофілювали на виготовлення зброї. Як наслідок, виробництво інших товарів різко скоротилося, а їх дефіцит стрімко зріс. І тут на поміч прийшла Західна Німеччина, щоб заповнити прогалину. Як провідна промислово розвинена країна Заходу вона змогла заповнити цей виробничий вакуум і задовольнити величезний світовий попит на споживчі товари завдяки майстерно організованому експорту. До 1953 року економіка Західної Німеччини зросла вчетверо⁸¹⁰. І будь-які сліди відрази до купівлі німецьких товарів на теренах інших країн швидко щезли.

У новій федеративній республіці Західної Німеччини на чолі з канцлером Конрадом Аденауером віртшафтсвундер — або економічне диво — ознаменувало для більшості німців еру безпрецедентного економічного зростання та процвітання. Зокрема, ті самі «денацифіковані» магнати і їхні спадкоємці на Заході ввійшли в епоху незбагненного глобального багатства, яка триває й донині. Однак ця свіжа хвиля неочікуваного надприбутку оминула мільйони жителів комуністичної Східної Німеччини, підконтрольної Радянському Союзу. І поки розростався гнійник цієї нерівності, розділеною Німеччиною ширилася культура замовчування. Вона поховала під собою жахіття Третього Райху й ту диявольську роль, яку відіграло в ньому чимало німців. Перетворивши десятки й сотні мільйонів своїх райхсмарок на мільярди дойчмарок та доларів і (знову) здобувши контроль над частиною німецької та світової економіки, західнонімецькі магнати рідко — якщо взагалі хоч колись — озиралися назад. Разом із компаніями та мільярдними статками вони залишили своїм спадкоємцям ще й заплямовану кров’ю історію, яка очікувала на викриття.

2

Восьмого січня 1955 року в актовій залі Франкфуртського університету імені Ґете відбулася церемонія прощання з Ґюнтером Квандтом. Герман Йозеф Абс — один із найвпливовіших банкірів Третього Райху, який нині стрімко ставав найпотужнішим фінансистом Західної Німеччини на посаді голови Deutsche Bank, — так сказав про Ґюнтера у своїй надгробній промові: «Він ніколи не плазував перед владною державою»⁸¹¹. Хоча ще в 1941 році на пишному святкуванні 60-річчя магната в Берліні Абс висловився про Ґюнтера зовсім інакше. Тоді, виступаючи перед нацистською елітою, банкір вихваляв Ґюнтера за улесливість: «Але вашою найліпшою рисою є віра в Німеччину та фюрера».

Горст Павель — права рука Ґюнтера й головний архітектор стратегії аріїзації AFA — також виголосив панегірик, у якому майже не згадував нацистської епохи, хіба що сказав про те, як надзвичайно важко трудився його шеф і наставник під час війни. Натомість Павель захоплено відгукнувся про «блискучий» хист Ґюнтера отримувати зиск із численних фінансових і політичних катастроф Німеччини: «Він <...> ретельно планував свої ходи, а потім діяв так само вправно, як і наполегливо, доки зрештою не досягав свого»⁸¹².

Хоча радянська влада й експропріювала фірми, заводи, будинки та маєтки Ґюнтера у Східній Німеччині, він зберіг чимало активів⁸¹³ у Західній Німеччині: акумуляторний завод afa в Ганновері, кілька збройових заводів DWM із дочірніми компаніями Mauser і Diirener, а також залишки від Byk Gulden, величезної хіміко-фармацевтичної компанії, яку аріїзували ще до того, як Квандт купив її під час війни, — і це ще не все. Йому належала майже третина акцій нафтового й поташевого гіганта Wintershall і 4% акцій Daimler-Benz — до 1945 року Квандт входив до наглядової ради цього автомобілебудівного гіганта зі Штутгарта. Завбачливий крок. У світі набирала обертів масова автомобілізація, й економічне майбутнє Західної Німеччини було саме за автомобільною промисловістю. За кілька років до смерті Ґюнтер реструктуризував AFA, зробивши з неї ключового постачальника акумуляторів і стартерних батарей для автомобілів.

Реструктуризація в Західній Німеччині означала визнання неприємної правди. Повну назву DWM — Deutsche Waffen- und Munitionsfabriken (тобто «німецькі заводи з виробництва зброї та боєприпасів») — змінили на більш невинне IWK (нім. Indu-striewerke Karlsruhe — «Індустріверке Карлсруе»). Крім того, компанії заборонили виготовляти зброю та боєприпаси — принаймні поки що. До кінця війни Ґюнтерова Byk Gulden перетворилася на одну з найбільших фармацевтичних компаній Німеччини, хоча й частково складалася з аріїзованих дочірніх підприємств. З настанням миру спадкоємці первинних єврейських власників подали позов про відшкодування майна⁸¹⁴. Переговори пройшли тихо-мирно, і спадкоємцям повернули землю, будівлі та обладнання. Адвокат Ґюнтера підійшов до цих питань прагматично: «Не було жодної німецької компанії, яка не проводила б аріїзації під час війни, тому то тут, то там як гриби після дощу виникали провадження про реституцію, а для цього були потрібні юристи»⁸¹⁵, — згадував він.

Ґюнтер боровся із цими провадженнями як тільки міг. У 1947-му Фріц Айснер, німецький хімік-єврей, який утік до Лондона, подав позов про реституцію проти afa в британській зоні окупації⁸¹⁶. У 1937-му Квандт аріїзував електрохімічні компанії Айснера під Берліном, і тепер той хотів отримати відшкодування. Свого часу Ґюнтер заплатив йому мізер. Однак нині компанії належали до радянської окупаційної зони й були експропрійовані. Замість того щоб попросити вибачення в Айснера за вимагання та здирництво, Ґюнтер доручив юристам AFA оскаржити позов на підставі юрисдикції. У 1955-му — невдовзі після смерті Ґюнтера — Айснеру відмовили в реституції.

3

Якою ж насправді була підприємницька спадщина Ґюнтера Квандта? Курт Пріцколайт—діловий журналіст, який документував діяльність німецьких промисловців, —у своїй книжці 1953 року так назвав розділ про Квандта: «Сила великого невідомого»⁸¹⁷. Пріцколайт першим серед репортерів викрив величезні масштаби промислової імперії Ґюнтера та його схильність до секретності:

Квандт розвинув талант ховати роботу від стороннього погляду до рідкісної навички <...> Навряд чи хтось, окрім близького оточення, зміг до кінця осягнути масштаб і універсальність його діяльності. Його мімікрія —така рідкісна серед нас, слабких і марнославних людей, здатність маскуватись під середовище—сама довершеність: серед текстильників він текстильник, серед металургів — металург, серед зброярів — зброяр, серед електротехніків — електротехнік, серед страхових експертів — страховий експерт, серед виробників поташу — виробник поташу. І в кожній своїй іпостасі він видається таким щирим і переконливим, що, зіткнувшись із ним у якійсь зі сфер його багатогранної діяльності, спостерігач вважає це маскувальне забарвлення справжнім і єдиним, вродженим і незмінним.

Ґюнтер дуже переймався продовженням підприємницької династії⁸¹⁸. Він сам бачив, як інші ділові родй розпадалися через міжусобну боротьбу за спадкоємність. Тож, прагнучи уникнути цього за будь-яку ціну, ретельно продумав усе, що буде після його смерті. Кожному із Ґюнтерових синів — Герберту й Гаральду — мала дістатися своя частина промислової імперії. У Гаральда був більший хист до техніки. У 1953-му він здобув освіту інженера-механіка і ще студентом працював у численних наглядових радах батькових підприємств. Тож цілком логічно, щоб він очолив збройові та машинобудівні компанії iwk, Mauser, Busch-Jaeger Diirener та Kuka. Його на десять років старший напіврідний брат Герберт отримає контроль над afa, а також частки у Wintershall і Daimler-Benz.

Після себе Ґюнтер залишив спадок у 55,5 мільйона дойчмарок (на сьогодні це близько 135 мільйонів доларів) — здебільшого у вигляді акцій⁸¹⁹. Магнат розділив їх між Гербертом і Гаральдом майже порівну через дві холдингові компанії. Та оскільки за попереднє десятиліття Ґюнтер уже передав синам купу своїх активів, — стратегія уникнення податку на спадщину, до якої чимало найзаможніших людей світу вдається й нині, — реальний обсяг його статків підрахувати неможливо. Але це точно більше, ніж 55,5 мільйона дойчмарок⁸²⁰. Власність і боргові зобов’язання Квандтів через холдингові компанії мали таку складну структуру, що навіть найдосвідченіші аудитори розводили руками. «Яку частину активів придбали за власні кошти, а яку— за банківські кредити, точно визначити нереально. <...> Ці трансакції <...> настільки переплетені, що неможливо встановити зв’язок між купівлею цінних паперів та індивідуальними позиками»⁸²¹, — йшлося у звіті 1962 року, підготовленому на замовлення німецького уряду.

Хай там як, бізнес плавно перейшов до наступного покоління Квандтів. Якось син Ґюнтера, Герберт, пожартував: «Попри всю повагу до батька, якби про його смерть не написали в газеті, то в ділових колах цього ніхто й не помітив би»⁸²². На час похорону Ґюнтера роботу його заводів зупинили. Але невдовзі все знову запрацювало. Герберт і Гаральд жили за сто метрів один від одного в Бад-Гомбурзі, курортному містечку на північ від Франкфурта. Вони прагнули розширити ділову імперію Квандта й залишити власну спадщину. Відразу після смерті батька брати почали нарощувати успадкований пакет акцій у компанії Daimler-Benz — виробника «мерседесів». Однак чоловіки ще не знали, що інший, ще багатший, німецький магнат мав власні інвестиційні плани та не шкодував мільйонів на їх утілення. Цим магнатом був Фрідріх Флік. Він теж накинув оком на найбільшу автомобілебудівну компанію Німеччини. От-от мала спалахнути «битва за Daimler»⁸²³.

4

У середині липня 1955 року на щорічних зборах Daimler-Benz у Штутгарті зареєструвалися та були обрані до наглядової ради автовиробника два нові великі акціонери: Герберт Квандт і Фрі-дріх Флік. За Гербертом зафіксували вагомі 3,85 % акцій Daimler, які він із Гаральдом успадкував від Ґюнтера. Однак ошелешив усіх Флік, надавши пакет на 25 % акцій — блокувальну меншість. Щойно магнат вийшов із в’язниці, як почав таємно скуповувати акції Daimler. Нині ж і брати Квандти, і Флік жадали більшого. Герберт і Гаральд хотіли отримати 25 %. А Флік націлився на мажоритарний пакет.

Дві найбагатші ділові династії Німеччини стукнулися лобами в боротьбі за збільшення своїх часток⁸²⁴ — і ціна акцій Daimler стрімко злетіла. У січні 1956-го з’явився третій інвестор — спекулятивний лісоторговець із Бремена із 8 % акцій. Він хотів продати свій пакет одній із двох сторін з величезною націнкою: удвічі дорожче.

Об’єднані спільним ворогом, Квандти і Флік погодились на перемир’я. Вони уклали таємну угоду, щоб витиснути нового інвестора. Флік відхилив пропозицію спекулянта, і той мусив продати свою частку Герберту й Гаральду за значно нижчою ціною. Після цього брати Квандти і Флік розділили пакет акцій та продовжили нарощувати свої частки. На наступних щорічних загальних зборах Daimler у червні 1956-го Гаральд Квандт і старший син Фліка Отто-Ернст увійшли до наглядової ради штутгартського виробника автомобілів.

До кінця 1959 року Флік став найбільшим акціонером Daimler-Benz із 40 % акцій. Квандтам належало близько 15 %. Між ними перебував Deutsche Bank із часткою у 28,5 %. Тріумвірат Германа Йозефа Абса (очільника Deutsche Bank і голови наглядової ради Daimler-Benz), Фліків і Квандтів заправлятиме найбільшим автовиробником Європи впродовж подальших десятиліть. І це правління навряд чи можна назвати конфліктним. Флік передав частину своїх акцій Daimler у холдингову компанію

Герберта Квандта, що дало останньому право на податкові пільги. Тепер династії офіційно були у змові.

Та якщо в Daimler Герберт і Флік тісно співпрацювали, то у спробі врятувати BMW вони опинилися по різні боки барикад⁸²⁵. Наприкінці 1950-х мюнхенський автовиробник перебував на межі банкрутства через недолуге керівництво та одноманітність моделей авто. Герберт попросив у Гаральда дозволу купити акції BMW власним коштом, окремо від групи Quandt. Це була ризикована інвестиція, але Герберт любив швидкісні машини та хотів спробувати реструктурувати фірму.

Герберт почав скуповувати акції BMW і конвертовані облігації. Спочатку преса запідозрила, що за зростанням курсу акцій стоїть Флік, але він це заперечував. Однак магнат підтримав план реструктуризації, запропонований на щорічних зборах BMW у грудні 1959-го. План передбачав випуск нових акцій винятково для компанії Daimler-Benz, яка в такому разі стала б мажоритарним акціонером свого конкурента. Флік як найбільший акціонер Daimler побачив у цьому можливість задешево взяти під свій контроль BMW. Але на зборах акціонерів у Мюнхені, які проходили в досить гарячій атмосфері, підтриманий Фліком план реструктуризації не ухвалили. Після Флікової спроби здійснити корпоративний переворот Герберт твердо взяв кермо влади у свої руки й почав самостійно реорганізовувати BMW, ставши її найбільшим акціонером.

Десятилітня реструктуризація BMW, яку проводив Герберт, вдалася⁸²⁶. Він призначив нове керівництво, розширив лінійку моделей авто й далі скуповував акції. У 1968 році дохід компанії bmw сягнув мільярда дойчмарок, а Герберт володів 40 % акцій. Улітку того ж року він продав давню частку родини в нафтогазовому гіганті Wintershall хімічному монстру BASF приблизно за 125 мільйонів дойчмарок. А частину виручених коштів витратив на контрольний пакет акцій BMW. Двоє його дітей донині зберігають контроль над автовиробником. Вони — найбагатші брат і сестра в Німеччині.

5

Квандтів, як і багато інших династій німецьких підприємців, ніколи не покидали привиди Третього Райху. Здебільшого тому, що самі магнати постійно їх кликали⁸²⁷. У будинку Гаральда Квандта в Бад-Гомбурзі прислуговувало подружжя, що працювало на Ґеббельсів за часів нацизму. «Водій, який у 1930-х возив машиною його матір, тепер возив до школи його дочок»⁸²⁸, — розповідав біограф династії Квандтів. Однак такі наймані працівники були й поза приватним життям Гаральда. На початку 1950-х Гаральд залучив до групи Quandt двох найближчих помічників Йозефа Ґеббельса з Міністерства пропаганди, та ще й призначив їх на високі посади. З цієї парочки найпомітнішою фігурою був Вернер Науманн, якого Гітлер призначив наступником Ґеббельса у своєму політичному заповіті. А ще Науманн був коханцем Гаральдової матері — Маґди. Гаральд призначив його членом ради директорів у компанії Busch-Jaeger Durener, щойно британська влада в Німеччині випустила Науманна на волю: у 1953-му Науманн разом із групою неонацистів намагався влитися в німецьку політичну партію, але британці зірвали ці плани. Та, очевидно, Квандтового спадкоємця це нітрохи не бентежило. У розмові з другом Гаральд захищав своє рішення найняти Науманна, бо вважав його «розумним чоловіком, а не нацистом»⁸²⁹. І це попри те, що в 1928-му Науманн приєднався до НСДАП, а в 1933-му його призначили бригадним генералом сс. Затятий нацист, як не крути.

Примножуючи багатства династії, Гаральд не єдиний підтримував зв’язки з темним минулим Німеччини. У 1950-х двоє колишніх есесівців, Феррі Порше та Альберт Прінцінґ, клопоталися над тим, щоб «порше 356» здобув колосальний успіх у всьому світі. У своїй штутгартській компанії Феррі зібрав навколо себе ще більшу кількість колишніх есесівців⁸³⁰. У 1952 році він призначив барона Фріца Гушке фон Ганштайна відповідальним за зв’язки Porsche зі світовою громадськістю, а ще — директором гоночної команди. За часів війни фон Ганштайн був віртуозом автогонок і змагався за кермом улюбленого BMW Гіммлера в комбінезоні з літерами «SS», які — як він сухо пояснював— означали «Super-Sport»⁸³¹. Кар’єра фон Ганштайна в СС не обмежувалася перегонами. Капітан СС допомагав із «переселенням» євреїв і поляків в окупованій нацистами Польщі. Та після того як суд CC виніс йому догану за спробу зґвалтування, фон Ганштайн впав у неласку Гіммлера.

У січні 1957-го Порше взяв на роботу Йоахіма Пайпера, який лише за чотири тижні до цього вийшов із ландсберзької тюрми — американсько-німецький комітет з помилування пом’якшив його смертний вирок. Після війни воєнний трибунал США в Німеччині засудив колишнього ад’ютанта Гіммлера за командування танковим підрозділом сс, відповідальним за різанину в Мальмеді 1944 року, під час якої вбили 84 американських військовополонених. З подачі Альберта Прінцінґа Порше призначив нацистського воєнного злочинця керівником відділу стимулювання збуту. Пайпер дуже тішився новою посадою. «Бачте, <...> я тихо пливу у великих мутних потоках економічного дива Федеративної Республіки. Не на поверхні, але й не на дні. Посередині, не здіймаючи жодної хвилі»⁸³², — писав Пайпер своєму адвокатові. Але зрештою працевлаштування Пайпера занадто сильно розхитало човен — навіть для компанії, так добре укомплектованої колишніми есесівцями (невдовзі до неї приєдналися ще й колишній шофер Гітлера Еріх Кемпка та генерал СС Франц Зікс). У 1960-му Порше дійшов висновку, що подальша робота Пайпера може зашкодити репутації фірми в найважливішій для розвитку експорту країні — Сполучених Штатах. Тож Йоахіма звільнили.

У цей самий період ще один колишній есесівець Рудольф-Авґуст Еткер добряче наживався на економічному диві Західної Німеччини. У 1950 році його сімейна компанія Dr. Oetker установила новий рекорд продажів — близько 1,25 мільярда пакетиків розпушувача та сумішей для пудингу⁸³³. З таким прибутком Рудольф-Авґуст перетворив свій бізнес із виробництва товарів для випічки в Білефельді на світовий конгломерат⁸³⁴.

Він збільшив родинну частку в судноплавній компанії Hamburg Slid та інвестував у нові пивоварні. Рудольф-Авґуст також увійшов у нові галузі: купив приватний банк Lampe та призначив там банкіра-нациста Гуґо Рацманна генеральним партнером⁸³⁵. У часи Третього Райху Рацманн допомагав Ґюнтерові Квандту, Фрідріхові Фліку, Авґусту фон Фінку і багатьом іншим магнатам проводити аріїзацію та експропріацію в Німеччині й окупованій нацистами Польщі.

Через чотири роки після смерті Рацманна—він загинув в автокатастрофі в 1960-му — Рудольф-Авґуст призначив Рудольфа фон Ріббентропа виконавчим директором Lampe. Рудольф фон Ріббентроп — старший син міністра закордонних справ нацистської Німеччини, першого страченого на шибениці за вироком Нюрнберзького процесу. Рудольф-Авґуст і Рудольф фон Ріббентроп дружили з 1940 року, однак фон Ріббентроп збудував у CC значно успішнішу кар’єру, ніж пудинговий принц. Фон Ріббентроп служив командиром танка в елітній Першій танковій дивізії «Ляйбштандарте СС Адольф Гітлер» і здобув чимало нагород. Його мати була спадкоємицею Henkell, одного з найбільших у Німеччині виробників ігристого вина. Після звільнення сина з військового полону мати висунула його на посаду керівного партнера Henkell, але родичі та голова правління компанії Герман Йозеф Абс заблокували це призначення. Вони вважали, що ім’я Ріббентропа зашкодить бізнесу. Рудольф-Авґуст таких побоювань не мав. Він «переконав мене триматися якнайдалі від сімейної кліки й піти працювати на нього, — писав у мемуарах фон Ріббентроп. — Надані ним ділові можливості стали для мене більшим викликом, ніж я міг уявити. І я завжди буду йому вдячний»⁸³⁶.

Спершу Рудольф-Авґуст влаштував фон Ріббентропа на фабрику ляльок-маріонеток, у яку вклав гроші⁸³⁷. Тим часом фон Ріббентроп зміцнював зв’язки зі своєю мережею Ваффен-СС. У січні 1957-го він попросив Рудольфа-Авґуста надати фінансову допомогу ветеранам його танкової дивізії СС, яких засудили за різанину в Мальмеді, однак нещодавно випустили з в’язниці.

До цієї групи нацистських воєнних злочинців належав колишній командир підрозділу CC і нещодавній працівник компанії Porsche Йоахім Пайпер. Світ тісний. Рудольф-Авґуст був радий підтримати грошима давніх товаришів з CC, але хотів уникнути прямих виплат, адже вони обкладалися податками. Тож скупий магнат запропонував використати конгломерат Dr. Oetker (за його словами, так уже робили), щоб спрямувати кошти у «Штілле гільфе» («Тиху допомогу») — таємну організацію підтримки засуджених і біглих есесівців, яка існує й донині.

Невдовзі Рудольф-Авґуст підвищив фон Ріббентропа до генерального партнера банку Lampe. Але по-справжньому дружба між колишніми есесівцями повернулася в давнє річище в 1986 році, коли Рудольф-Авґуст викупив у родини Хенкеллів підприємство з виробництва ігристих вин за 130 мільйонів дойчмарок⁸³⁸.

6

Один із магнатів таки зіткнувся з реальними наслідками для підприємництва через свої дії в часи Третього Райху — і від-реагував радикально⁸³⁹. У листопаді 1954 року біля підніжжя Альп барон Авґуст фон Фінк планував свою помсту. У баварському селі Міттенвальд, що на кордоні з Австрією, Бок — головний мисливець, якого найняв барон, — начепив протиковзні ланцюги на колеса старого джипа. У супроводі слуги, кухаря та мисливського собаки Дінґо фон Фінк поїхав небезпечними дорогами у Ферайнзальм — свою гірську хижку, прикрашену оленячими рогами. Він хотів передихнути й усамітнитись посеред снігів під гірським хребтом Карвендель. Барон щойно пережив перший обмін ударами в боротьбі за владу з двома найбільшими страховими компаніями світу.

56-річний фінансист-аристократ уже повернувся до стерна свого приватного банку Merck Finck і готував вороже поглинання Allianz і Munich Re — страхових гігантів, співзасновником яких був його батько. До такого радикального кроку фон Фінка спонукала єдина причина: нещодавнє пониження на посаді. У 1945-му американська окупаційна влада виштовхала барона з крісла голови наглядової ради в обох страхових компаніях. Однак невдовзі після завершення судового процесу з денацифікації йому дозволили знову стати членом наглядової ради (але не головою) в Munich Re. Однак фон Фінку було мало. Він хотів відвоювати обидві колишні посади. З огляду на те, що недавно фон Фінк був затятим прихильником Гітлера й добряче наживався на аріїзації приватних банків, важко навіть уявлялося, що дві відомі страхові компанії світового рівня дозволять йому знов обійняти пост голови правління. Тож розгніваний барон пішов із наглядової ради Munich Re. «1945 рік викинув за борт стільки традицій, і нові люди в Allianz захотіли створити власне коло. Зрештою, тоді країною гуркотіли американські танки, і мали покотитися чиїсь голови»⁸⁴⁰, — влаштувавшись у своїй хижці, фон Фінк поскаржився репортеру Der Spiegel.

Завдяки спадку від батька та приватному банку фон Фінк залишався найбільшим пайовиком обох страхових компаній, акціонерний капітал яких був тісно переплетений. Тож у відповідь на зневагу весь 1954 рік фінансист таємно скуповував через підставних осіб акції Allianz. Він хотів збільшити свої 8 % хоча б до 25 % — блокувальної меншості, яка давала контроль над обома компаніями. Ворожий намір фон Фінка не дістав підтримки від комерційних банків Німеччини, які мали тісні зв’язки зі страховими компаніями. Утім, найзаможніший чоловік Баварії мав достатньо грошей. Тож ощадливий фінансист пішов на вкрай нехарактерний для себе крок: купив аж 16,5 % усіх акцій Allianz. Однак страхова компанія заблокувала реєстрацію нових акцій магната, тому він не зміг скористатися повним правом голосу. Водночас пихатий барон, який ніколи не виявляв приязності до простих смертних, не зміг переконати достатню кількість дрібних акціонерів приєднатися до нього та сформувати блокувальну меншість.

Треба було знайти вихід. Після наполегливих переговорів наприкінці січня 1955-го фон Фінк і страховики уклали угоду.

В обмін на реєстрацію нових акцій барон відмовився виносити на голосування пропозицію про реструктуризацію на скликаних ним позачергових зборах акціонерів. Однак фінансист досі залишався головним пайовиком обох страхових компаній, а отже, міг завдати їм величезного головного болю. Відбулися додаткові переговори, і страховики уклали іншу угоду зі своїм колишнім головою. В обмін на значну частину акцій в Allianz і Munich Re фон Фінку дістанеться вагомий міноритарний пакет великої металургійної компанії Sudwestfalen («Зюдвестфален»).

На превелике розчарування фон Фінка, невдовзі йому довелося зіткнутися з новим мажоритарним акціонером Sud-westfalen. Ним став давній знайомий барона — Фрідріх Флік. У 1950-х роках магнат прокручував свої махінації по всіх усюдах, надолужуючи втрачений час і бізнес після ув’язнення⁸⁴¹. Дюссельдорфський конгломерат Flick майже повністю розпрощався з вугіллям, нарощував інвестиції в сталь і освоював автомобілебудівну та хімічну промисловості. Водночас у Західній Німеччині відроджувалась інша, добре знайома магнату, галузь — виробництво зброї. Флік хотів заскочити в цей вагон — і не тільки він. Тут можна було виграти вигідні оборонні контракти, і чимало магнатів накинули на них оком. У Німеччині знову розпочалася гонитва озброєнь.

7

Гаральд Квандт, колишній лейтенант-десантник Люфтваффе, відповідав за напрям виробництва зброї та боєприпасів у роз-рослій бізнес-імперії родини. Він очолював компанію IWK — раніше відому як DWM, — яка швидко повертала собі статус одного з найбільших виробників зброї в Західній Німеччині. Своїм переозброєнням країна завдячувала участі Америки в Корейській і Холодній війнах. Після закінчення Корейської війни адміністрація Айзенгавера зажадала від західних союзників перебрати на себе більш рівномірну частку військового тягаря Холодної війни. Канцлер Аденауер вхопився за можливість переозброїти Західну Німеччину. У травні 1955-го країна вступила в НАТО й дістала право мати армію. Через пів року Західна Німеччина створила свої нові збройні сили — бундесвер. Незабаром Квандтівська компанія IWK та її дочірнє підприємство з виготовлення гвинтівок — Mauser — знов отримали дозвіл на виробництво зброї.

Для Гаральда, фаната техніки, курс на переозброєння — як вода на млин⁸⁴². У підвалі магната був повністю оснащений автоматикою тир, а під родинною віллою у Бад-Гомбурзі — захищений від радіації бункер. У 1957 році Гаральд, маючи диплом інженера, дістав можливість розробити прототип танка. Збройні сили Франції та Західної Німеччини домовилися про спільне виробництво танка й оголосили конкурс проектів. Переміг консорціум на чолі з IWK Гаральда. Утім франко-німецький танковий проект провалився. Західна Німеччина вийшла з нього, оскільки уряд забажав, щоб країна створила власний танк — «Леопард».

Західна Німеччина замовила величезну кількість нових бойових танків. Її збройні сили хотіли отримати від тисячі до тисячі п’ятисот машин «Леопард» за ціною 1,2 мільйона за одиницю — у підсумку вартість першого замовлення могла сягнути 1,8 мільярда дойчмарок. Гаральд був певен, що виграє цей контракт, однак зіткнувся з жорсткою конкуренцією з боку двох магнатів зі значно більшим досвідом у будівництві та проектуванні танків — Фрідріхом Фліком та Феррі Порше. Хоча в 1956-му права рука Фліка заявив пресі, що засуджений виробник зброї «відчуває глибоку відразу до будь-якого озброєння»⁸⁴³, проте того ж року магнат повернувся в гру. Одна з дочірніх металургійних компаній Фліка почала виготовляти запчастини для нового військово-транспортного літака Люфтваффе «Норатлас», реактивного винищувача «Фіат G91» і винищувача-бомбардувальника «Локгід F-104».

Це був тільки початок із задуманого Фліком⁸⁴⁴. Коли в підконтрольної йому компанії Krauss-Maffei («Краусс-Маффей») закінчилися замовлення на локомотиви, Флік доручив розгорнути там виробництво зброї під тендер на танк «Леопард», залучивши Daimler-Benz для виготовлення двигуна та Porsche — для розробки конструкції. Але штутгартська автомобільна компанія втратила двох своїх співзасновників⁸⁴⁵. У 1951-му у віці 75 років помер Фердинанд Порше, а через рік від серцевого нападу несподівано віддав богу душу 57-річний Антон Пієх. Чоловіки так повністю й не оговталися після ув’язнення у французькій військовій в’язниці.

Феррі Порше та його сестра Луїзе Пієх взялися за зміцнення обох своїх компаній Porsche. Сконструювавши перший автомобіль із родинним прізвищем, Феррі знову досяг успіху там, де його батько зазнав невдачі: запустив розроблений Porsche прототип танка в серійне виробництво⁸⁴⁶.

У 1951 році під час відпочинку на гірськолижному курорті у швейцарському Давосі Феррі познайомився з членом сім’ї Татів — промисловців з Індії. Маючи хороший досвід співпраці з Krauss-Maffei у виробництві локомотивів, вони хотіли випускати вантажівки й танки в Індії спільно з Daimler-Benz. Ясна річ, у той час західнонімецькі фірми не мали права будувати танки. Тому Феррі знайшов лазівку: разом із Даймлером вони заснували у Швейцарії спільне підприємство з проектування танків і обійшли так заборону на випуск озброєння в Німеччині. Результат: завод Tata-Daimler в Індії випускав танки за проектом Феррі.

Через десяток років Krauss-Maffei та Daimler-Benz, тепер уже підконтрольні Фліку, відплатили послугою за послугу, залучивши компанію Porsche до розробки конструкції танка «Леопард» задля участі в тендері. Гаральд Квандт вважав свій план кращим, однак недооцінив політичні зв’язки Фліка. У той час як Гаральд хотів перенести виробництво в лівацький Гамбург, Флік запропонував виготовляти «Леопарди» в Баварії — консервативній батьківщині Франца Йозефа Штраусса, колишнього міністра оборони Німеччини та могутнього голови правлячої політичної партії Баварії — Християнсько-соціального союзу (XCC; нім. CSU). За підтримки Штрауса Флік і Феррі перемогли Гаральда й у 1963 році отримали контракт.

Танк «Леопард» мав шалений успіх⁸⁴⁷. Уже тільки від першого контракту Флікова компанія Krauss-Maffei заробила 408 мільйонів дойчмарок. Незабаром почали надходити замовлення від армій інших союзників Західної Німеччини по НАТО. Станом на 1966 рік було випущено близько 3500 танків «Леопард». Невдовзі замовили нову — вдосконалену — модель. Феррі Порше не мав ані краплі докорів сумління через те, що його автомобільна фірма повернулася до розробки озброєння. «Ніколи не знаєш, як розвиватиметься політика. В основі ідеї розбудови нашої армії лежить принцип оборони. І для цього ми повинні оснастити війська найкращою зброєю»⁸⁴⁸, — писав Феррі в одній з автобіографій.

Попри поразку з «Леопардом» Гаральд не зневірювався і далі конструював і виготовляв зброю. Він очолив ще один консорціум — цього разу для проектування прототипу німецько-американського танка⁸⁴⁹. Цей дорогий проект теж спіткала невдача. До того ж Гаральд і Феррі працювали над створенням власних машин-амфібій⁸⁵⁰. Військовий прототип Феррі — який не надто відрізнявся від батькового автомобіля-відра — не взяли на озброєння бундесверу. А цивільний «амфікар» Гаральда став світовим провалом. Квандтовій IWK краще вдавалися наземні міни: компанія поставила понад мільйон протипіхотних і протитанкових мін армії Західної Німеччини та багатьом її союзникам⁸⁵¹. Деякі протипіхотні міни IWK напряму експортували або перепродавали в зони бойових дій в Африці. Нерозірвані міни IWK виявляли в Ефіопії, Еритреї, Анголі та інших країнах. Призначені для калічення або вбивства солдатів, вони зрештою призвели до загибелі чи не більшої кількості цивільних осіб, зокрема дітей. Чимало із цих наземних мін, імовірно, і досі лежить в африканській землі, хоча Гаральд Квандт уже давно помер.

8

Двадцять другого вересня 1967 року о 2230 літак Гаральда Квандта «Бічкрафт кінг» вилетів з аеропорту Франкфурта⁸⁵². Він прямував у Ніццу, а точніше — на віллу на Лазуровому узбережжі, яку планував продати. На борту разом із Гаральдом була його коханка та ще двоє гостей. Того вечора над Франкфуртом вирував шторм, і невдовзі пілоти втратили радіозв’язок із диспетчером. Наступного дня у віддалених передгір’ях Альп пастух знайшов уламки приватного літака. Борт розбився в горах П’ємонту неподалік Турина. Гаральд, усі пасажири та пілоти загинули.

На момент смерті Гаральду було лише 45. Без нього залишились дружина Інґе, їхні п’ятеро доньок віком від 2 місяців до 16 років, а також 22 посади у виконавчих і наглядових радах. Щоправда, ці цифри перевершив його брат Герберт, який мав шестеро дітей від трьох шлюбів і обіймав більше посад у правлінні, ніж будь-хто із західнонімецьких промисловців. Після загибелі Гаральда багатшим за Квандтів німцем був тільки Фрідріх Флік.

Флік, а також високопоставлені офіцери західнонімецьких і американських збройних сил були присутні на церемонії прощання з Гаральдом у Франкфурті. Вони віддали шану заповзятливому та харизматичному промисловцю, який любив людей і вечірки. Рання смерть Гаральда «сповнила розпачем»⁸⁵³ його найближчих соратників, але не надто здивувала. Вони давно боялися, що цей день настане. Гаральд завжди любив ризик⁸⁵⁴. Після всього побаченого й пережитого він зберіг дитячу жагу до життя. Така позиція різко контрастувала з поглядами його консервативного старшого брата Герберта — підсліпуватого рятівника BMW, який не любив чужинців. Але насправді це Гаральда гнітив тягар. Якось одна з доньок запитала, чи не тому в неї так багато сестер, бо в нього самого колись було п’ять сестер і братик. Батько делікатно уникнув відповіді. Хоча ці трагічні питання й не були табуйованими, проте зазвичай їх не порушували. Однак Гаральд усюди носив із собою це моторошне минуле.

Німецький журналіст так описав свою зустріч із Гаральдом на вечірці у Франкфурті, яку влаштував відомий єврейський архітектор: «Серед збуджених, радісних облич одне бліде, як місяць, мовчки й непорушно дивилося в нікуди блискучими водянистими очима <...>. На лиці застигла чемна, але вимушена усмішка. Здавалося, ніби за цими восковими очима десь далеко вирує буря — спогад про невиліковну рану. Гаральд Квандт, багатий спадкоємець, син Маґди Ґеббельс... Кожен, хто дивився на нього, згадував жахливу жертву Ваалу, яку його мати принесла у фюрербункері, коли всьому настав кінець»⁸⁵⁵. Гаральд так і не пробачив матері й вітчиму вбивства дітей — його любих сестер і брата, — як і не оговтався після їхнього вбивства-само-губства. Коли з ним зв’язався адвокат Ґеббельса щодо спадщини вітчима, Гаральд не захотів мати із цим нічого спільного⁸⁵⁶. Він сказав адвокату, що ліпше дбайливо берегтиме спогади про будинок на берлінському острові Шваненвердер, де жили його п’ять сестричок, братик і мати.

Смерть Гаральда розірвала сім’ю Квандтів на частини. Водночас розвалювалася й родина Фліків. Одна з підприємницьких династій переживе внутрішні чвари. А друга — розпадеться.

9

Того прохолодного дня ранньої весни 1970 року барон Авґуст фон Фінк, вбраний у синій костюм простого крою та коричневі туфлі на стоптаних підборах, зустрівся з репортером журналу Der Spiegel у маєтку Мешенфельд на схід від Мюнхена. Журналіст приїхав узяти в 71-річного магната інтерв’ю для статті про земельну реформу. Комір і манжети банкірової сорочки були потерті, краватка перекосилася. «Цей старий завиграшки перевертає догори дриґом приказку: “Людину стрічають по одежі”. Після позначки в мільярд знову з’являються закоси під селянина»⁸⁵⁷, — так репортер розпочав свій дванадцятисторінковий нарис під заголовком «Дев’ять нулів». Аристократ «мало п’є і в міру курить — у ліпшому разі дешеві солом’яні сигарети Virginia (тютюн, закручений у сухе кукурудзяне листя), що спростовує вислів, ніби гроші не пахнуть». Станом на 1970 рік Фрідріх Флік, Авґуст фон Фінк, Герберт Квандт і Рудольф-Ав-ґуст Еткер увійшли до четвірки найзаможніших підприємців Західної Німеччини — у порядку зменшення статків⁸⁵⁸. Усі четверо — колишні члени нацистської партії, а один — ще й офіцер Ваффен-СС. І всі вони тепер мільярдери.

Приватний банк фінансиста Merck Finck оцінювався в один мільярд дойчмарок, однак величезну частину статків аристократа становила земля. Основні земельні володіння фон Фінка майже безперервно тягнулися на двадцять кілометрів за Мюнхеном. Дві тисячі гектарів землі на околицях найбагатшого міста Німеччини — а це близько вісімнадцяти з половиною мільйонів квадратних метрів під потенційну забудову вартістю на той час близько двох мільярдів дойчмарок — на третину складалися з луків і сільськогосподарських угідь та ще на дві третини — з лісу. Щонеділі барон виїжджав на своєму розбитому «фольксвагені» за місто й намотував кілометри своїми баварськими лісами, зодягнений у брудно-зелене поношене пальто. У Баварії Авґуст фон Фінк був усюдисущим. «Як у тій казці про зайця та їжака, — поскаржився журналісту Der Spiegel представник спілки будівельників. — Куди не ткнися — [фон] Фінк уже там»⁸⁵⁹.

Найбагатший чоловік Баварії був водночас і найскупішим. Фон Фінк не носив при собі дріб’язку. Якщо були потрібні гроші, він порпався неохайними пальцями в кишені жилетки й бурмотів: «Ой, а тут що, порожньо?». З простягнутою рукою брав монети від будь-кого, хто стояв поруч. їздив попутками в сусіднє село до перукаря, бо там було на п’ятнадцять пфенігів дешевше, ніж у Мюнхені. Він «не розуміє світу, де так потрібні соціальні зміни, і навіть не прагне зрозуміти, — писав репортер. — Ніби в музеї, він і далі живе епохою, у якій виріс». І серед магнатів не тільки фон Фінк застряг у темних часах.

Колишній офіцер Ваффен-CC Рудольф-Авґуст Еткер досі загравав із нацистами. І працевлаштуванням давнього товариша — есесівця фон Ріббентропа — чи пожертвами в «Штілле гільфе» це не обмежувалося. На початку 1950-х від Рудольфа-Авґуста пішла його друга дружина Зузі. Вона вийшла заміж за принца, який невдовзі став видатним політиком Націонал-демократичної партії Німеччини (НДПН; нім. NPD) — західнонімецької спілки неонацистів⁸⁶⁰. У 1967 році на піку популярності партії Der Spiegel повідомив, що Рудольф-Авґуст приватно зустрічався з деякими неонацистськими політиками⁸⁶¹. Він познайомився із засновником НДПН через нового чоловіка Зузі, коли приймав іншого ватажка партії у своєму гамбурзькому маєтку. У травні 1968-го німецька газета Die Zeit включила конгломерати Dr. Oetker і Flick до переліку корпоративних спонсорів НДПН⁸⁶². Обидві компанії заперечували підтримку партії.

Наприкінці вересня 1968-го, попри масові протести, у Білефельді відкрився громадський музей імені Ріхарда Казеловскі — любого вітчима Рудольфа-Авґуста, нациста і члена «Кола друзів Гіммлера»⁸⁶³. Спроектувати музей Рудольф-Авґуст доручив американському зірковому архітекторові Філіпу Джонсону — теж прихильнику нацистів⁸⁶⁴. Коли через десяток років знову спалахнула суперечка щодо назви, міська рада прибрала ім’я Казеловскі. У відповідь Рудольф-Авґуст припинив фінансувати музей і забрав усі твори мистецтва, які колись передав.

10

У грудні 1967 року Адольф Розенберґер — він же Алан Роберт — помер у Лос-Анджелесі від серцевого нападу. Емігранту й гнаному співзасновнику Porsche було лише 67. Після укладання угоди з фірмою та смерті Фердинанда Порше й Антона Пієха Розенберґер на початку 1950-х повернувся до Штутгарта, де зустрівся з Феррі⁸⁶⁵. Адольф запропонував йому патенти і сподівався представляти Porsche в Каліфорнії. Навіть після всього, що сталося, Розенберґер досі хотів бути частиною компанії, яку допоміг створити. Феррі відповів ухильно — і нічого з того не вийшло.

Майже через десять років після смерті Розенберґера Феррі опублікував першу автобіографію — «Ми в Porsche». У ній конструктор спортивних автомобілів перекрутив правду не тільки про аріїзацію Розенберґера та його втечу з нацистської

Німеччини, а й про інших німецьких євреїв, яких змусили продати фірми та втекти від гітлерівського режиму. Феррі навіть звинуватив Розенберґера у здирництві після війни. Ба більше — перекручена розповідь колишнього есесівця була напхана обурливими антисемітськими стереотипами й упередженнями: «Після війни склалося враження, що люди, яких переслідували нацисти, вважали своїм правом отримати додатковий прибуток, навіть якщо вже одержали компенсацію. І Розенберґер був далеко не один такий»⁸⁶⁶.

Феррі, якому тоді було за бо, навів приклад єврейської родини, яка добровільно продала свою фабрику після того, як виїхала з нацистської Німеччини в Італію Муссоліні, тільки щоб після війни повернутися й вимагати «оплати вдруге»—принаймні згідно з його тлумаченням подій. Феррі продовжив: «Було важко звинуватити Розенберґера за такі думки. Він, безперечно, вважав, що як єврей, якого нацисти видворили з Німеччини й завдали стільки зла, він мав право на додатковий прибуток».

Далі Феррі брехав, що його родина врятувала Розенберґера від нацистської в’язниці. Однак ні Феррі, ні його батько, ні зять Антон Пієх не домагалися звільнення Розенберґера з концтабору наприкінці вересня 1935-го — за кілька тижнів після того, як привласнили його частку в Porsche. Насправді це барон Ганс фон Вайдер-Мальберґ — наступник Розенберґера в Porsche — домовився з гестапо про звільнення Адольфа, а згодом ще й допоміг його батькам утекти з Німеччини⁸⁶⁷. Але славу за ці високоморальні вчинки на той час уже спочилого барона Феррі приписав родині Порше: «У нас були такі хороші зв’язки, що завдяки нашій допомозі Розенберґера випустили на волю. На жаль, усе це забулося, коли він побачив, як йому здалося, можливість заробити ще більше грошенят. Утім, так вважали не тільки євреї, а й більшість емігрантів, які покинули Німеччину».

По смерті батька Герберт і Гаральд «заприсяглися один одному, що в домі Квандтів не спалахне братовбивчої війни»⁸⁶⁸. Однак після того, як Гаральд загинув в авіакатастрофі в 1967-му, стосунки між його вдовою Інґе та братом Гербертом погіршилися. Інґе закрутила роман із найкращим другом покійного чоловіка, який почав критикувати ділові рішення Герберта. Дві гілки родини Квандтів ініціювали розподіл майна⁸⁶⁹. Після довгих і важких переговорів Інґе та п’ять її дочок отримали від Герберта чотири п’ятих від 15-відсоткової частки династії в компанії Daimler-Benz. Невдовзі дві родини розділили й решту активів.

Інґе погано підходила на роль спадкоємиці Квандтів⁸⁷⁰. Вона підсіла на рецептурні ліки і викурювала близько сотні сигарет на день. Вранці напередодні Різдва 1978-го Інґе знайшли мертвою в її ліжку. Вона померла від серцевої недостатності у віці 50 років. Очевидно, із сигаретою в руці, бо два її пальці були обпалені. Доньки осиротіли, але мусили пережити ще одну драму. Увечері на Різдво новий чоловік Інґе ліг біля своєї мертвої дружини в її домі у Бад-Гомбурзі. Засунув пістолет у рота й натиснув на гачок. Наступного дня одна з його падчерок виявила тіло.

Попри ще одну трагедію доньки Гаральда принаймні були добре забезпечені. У 1973-му Квандти почали продаж акцій Daimler-Benz. Клан Фліків це не зацікавило. їм і своїх проблем вистачало. Квандти швидко знайшли іншого покупця і в листопаді 1974-го продали свою частку⁸⁷¹. Імя покупця спершу тримали в таємниці, але невдовзі розкрили. Це була Кувейтська інвестиційна адміністрація — найстаріший у світі суверенний фонд. На тлі нафтової кризи 1973-го цю угоду неоднозначно сприйняли в Західній Німеччині, однак вона принесла родинам Квандтів майже мільярд дойчмарок, ставши найбільшою операцією з акціями в історії Німеччини. Дочки Гаральда були забезпечені до кінця життя. Та через шість тижнів цю угоду перевершила ще масштабніша: спадкоємець Фліка продав удвічі більший пакет акцій Daimler за два мільярди дойчмарок. Конгломерат Flick, як і родина, яка ним володіла, теж розпадався.

12

На початку 1960-х між Фрідріхом Фліком і його старшим сином Отто-Ернстом спалахнула запекла судова баталія. На кону стояло правонаступництво, а також майбутнє конгломерату Flick—найбільшої приватної групи компаній Західної Німеччини. Як і для Ґюнтера Квандта, продовження підприємницької династії для Фліка було понад усе. Та, на відміну від Ґюнтера, Флік не створив структур, які уможливили б безперешкодне корпоративне правонаступництво як спосіб передати естафету своїм синам. Ба гірше — прагнучи звільнитися з-під контролю батька, Отто-Ернст перетворився на авторитарного та грубого лідера в залі засідань правління Flick. Це відштовхувало тих, із ким він працював.

Отто-Ернст був повною протилежністю своєму холодному, розсудливому та поміркованому батькові. На котрійсь напруженій сімейній зустрічі в Дюссельдорфі, де обговорювалося професійне майбутнє Отто-Ернста, син звинуватив батька в боягузтві. Флік відповів, що він «найдобродушніша людина на землі, але не боягуз»⁸⁷², і додав, що Отто-Ернст скоро сам упевниться в цьому на суді. Особливо жорстоко висловилася Флікова дружина, Марі: «На тебе покладали великі надії. Однак твої нечисленні вади так зміцніли за життя, що <...> тобі бракує характеру та професіоналізму, щоб стати батьковим наступником».

Після ще кількох років напружених суперечок наприкінці 1961-го Флік нарешті дійшов висновку, що Марі мала слушність: його старший син просто не з того тіста. Магнат змінив акціонерну угоду конгломерату на користь наймолодшого Фрідріха Карла, який дістав підвищення замість старшого на одинадцять років брата. У відповідь Отто-Ернст подав позов на батька та брата за порушення контракту й зажадав у суді розпустити й розділити конгломерат Flick⁸⁷³.

Судовий розгляд у Дюссельдорфі тягнувся роками. Отто-Ернст програв два процеси⁸⁷⁴. Восени 1965 року було досягнуто мирової угоди. 30-відсоткову частку Отто-Ернста в сімейному конгломераті викупили приблизно за 8о мільйонів дойчмарок і передали трьом його дітям. Мажоритарний пакет акцій фірми тепер належав його молодшому братові — Фрідріху Карлу. Від цього сина Флік теж був не в захваті, але час спливав, і варіанти на роль наступника закінчувалися. Тепер він покладав надії на двох онуків — синів Отто-Ернста, яких називали Муком і Міком.

Через кілька місяців після мирової угоди, що розколола родину, померла Марі. Дружина Фліка, з якою він прожив понад п’ятдесят років, вважала обох уцілілих синів неспроможними стати батьковими наступниками. Отто-Ернст «завжди був талановитим, здібним і працьовитим, але не ладнав з людьми»⁸⁷⁵, Фрідріх Карл «не був ані талановитим, ані здібним, ані працьовитим, але ладнав з усіма». Таку нещадну оцінку вона дала.

Після смерті дружини Флік, який мав проблеми з бронхами, бо все життя смалив дешеві сигари, переїхав із Дюссельдорфа на південь Німеччини дихати свіжим альпійським повітрям. Зрештою він оселився в готелі на Боденському озері, лише за кілька хвилин їзди до Швейцарії. Там Флік і помер 20 липня 1972 року — через десять днів після свого 89-го дня народження.

Родина Фліків у 1960 році. Отто-Ернст крайній ліворуч, Марі з Фрідріхом у центрі та Фрідріх Карл крайній справа

13

На час смерті Фрідріх Флік був найбагатшою людиною Західної Німеччини та входив до п’ятірки найзаможніших у світі. Він контролював найбільший приватний конгломерат країни: 103 мажоритарні та 227 вагомих міноритарних пакетів акцій, річний дохід у майже 6 мільярдів доларів і понад 216 000 співробітників, включно з працівниками Daimler-Benz⁸⁷⁶.

Проте Флік відмовився сплатити хоч пфеніг компенсації тим, хто виконував примусову або рабську працю на його заводах і шахтах. На початку 1960-х років Claims Conference (організація, що здійснює супровід матеріальних позовів євреїв до Німеччини) подала позов проти Dynamit Nobel — підконтрольного Фліку виробника вибухівки, який переорієнтувався на пластмаси⁸⁷⁷. Під час війни ця компанія використовувала рабську працю близько 2600 єврейок з Угорщини, Чехословаччини та Польщі для виготовлення боєприпасів на своїх підпільних заводах. Жінок набирали в концтаборах Аушвіц та Гросс-Розен і перевозили в підтабори Бухенвальда, де примушували працювати на виробника вибухівки. Лише близько половини вижило на цій каторзі. Утім, під час війни Флік не володів Dynamit Nobel. Він став мажоритарним акціонером компанії лише в 1959-му. Магнат не просто безжально відхилив вимоги жінок про відшкодування. Він затягнув переговори на роки, доки зрештою взагалі з них не вийшов. До справи долучився навіть Джон Макклой, колишній верховний комісар американської зони окупації Німеччини, який колись наказав достроково звільнити Фліка з в’язниці. Він апелював до морального обов’язку підприємця — звісно ж, марно.

За п’ятнадцять років до того, як позов проти Dynamit Nobel опинився на столі у Фліка, магнат уже накопичив чималий досвід переговорів про реституцію⁸⁷⁸. За цей час він уладнав три надскладні справи про аріїзацію. Не визнаючи жодної провини, Флік повернув лише мізерну частину величезних промислових компаній, які придбав завдяки примусу або допоміг відібрати в родин Ганів і Печеків, що емігрували. Флік не тільки зумів утримати решту активів, а й одержав прибуток, домовившись з урядом про компенсацію за вугілля, яке передав нацистському конгломерату Reichswerke Hermann Goring під час аріїзації Ignaz Petschek.

Тож не дивно, що на церемонії прощання з Фліком у Дюссельдорфі Герман Йозеф Абс, усюдисущий голова Deutsche Bank, виголосив значно стриманішу промову, ніж на похороні Ґюнтера Квандта у Франкфурті. Залагодивши стосунки зі спадкоємцями Ignaz Petschek через свою сумнівну роль в аріїзації, Абс виступив від їхнього імені посередником між німецьким урядом і Фліком. Як постійний зв’язковий те саме Абс зробив і для Фліка, коли той бездушно повівся з єврейською організацією Claims Conference. На похороні Фліка Абс заявив, що будь-яку оцінку діяльності магната краще «залишити більш об’єктивній історіографії, ніж та, що є зараз у нашій такій змученій і побитій країні»⁸⁷⁹.

Утім, не тільки нечестиві дії Фліка часів Третього Райху — чи то його власні — спонукали Абса до такої нетипово похмурої заяви наприкінці липня 1972-го. У 1960-х роках студентський протестний рух ознаменував культурні зміни в Західній Німеччині. Підросло прогресивніше покоління, народжене після війни й критично налаштоване щодо владних структур країни, представників Третього Райху, які досі мертвою хваткою втримували високі посади практично в усіх сферах суспільства, та щодо браку реальної розплати за нацистське минуле Німеччини.

Старі реакціонери на чолі великих промислових підприємств Німеччини були спантеличені. Вони виросли в епоху, коли авторитет влади не ставили під сумнів, а гострі питання замовчували. До того ж після майже чверть століття невпинного зростання західнонімецький економічний бум зрештою пішов на спад. Флік залишив по собі конгломерат, що стрімко застарівав, і родину на межі розпаду, яка мусила зберегти династію.

Отто-Ернст не прийшов на похорон батька в Дюссельдорфі. І через майже півтора року помер від серцевого нападу— зломлений чоловік, якому було лише 57. Його молодший брат, Фрідріх Карл, який змінив покійного батька на посаді генерального директора, не гаючи часу привласнив конгломерат Flick⁸⁸⁰. У середині січня 1975-го він оголосив про продаж 29-відсоткової частки в Daimler-Benz банку Deutsche Bank за два мільярди дойчмарок. Ширилися чутки, що Фрідріх Карл веде переговори про продаж усіх акцій Фліків у Daimler перському шаху. Уряд Західної Німеччини визнав це неприйнятним, особливо на тлі того, що шість тижнів тому Квандти продали свою частку в Daimler Кувейту. Тож у справу втрутився Deutsche Bank. Фрідріхові Карлу були потрібні ліквідні активи, щоби владнати нагальні сімейні справи. Через місяць він викупив частки своїх племінників Мука й Міка та племінниці Даґмар за 405 мільйонів дойчмарок. Так трьох дітей Отто-Ернста відсторонили від сімейного бізнесу, а Фрідріх Карл став одноосібним правителем імперії Flick⁸⁸¹.

На відміну від суворого батька-трудоголіка, який віддавав перевагу аскетичному життю, Фрідріх Карл купався в багатстві. Він літав туди-сюди між своїми особняками в Баварії та Дюссельдорфі, мисливським маєтком в Австрії, віллою на Лазуровому узбережжі, пентхаусом у Нью-Йорку, замком під Парижем і 60-метровою яхтою «Діана ІІ». Про його розпусні мюнхенські вечірки складали легенди. Спадкоємець Фліка був розумним, але ледачим і не переймався веденням сімейного бізнесу. Він майже повністю переклав це на друга дитинства — Ебергарда фон Браухіча, хвацького юриста, якого ще Флік-старший просунув на керівну посаду. Тепер двоє найкращих друзяк сиділи на купі грошви.

Вони уклали угоду з Міністерством фінансів Західної Німеччини: мільярди від продажу Daimler-Benz значною мірою звільнялися від оподаткування за умови, якщо протягом двох років ці гроші реінвестують у німецьку економіку або у відповідні активи за кордоном. Тож упродовж подальших років Флік модернізував кілька своїх фірм у Німеччині та реінвестував сотні мільйонів в американські підприємства, як-от хімічну компанію W. R. Grace. Податкові пільги для найбільшого приватного конгломерату Західної Німеччини були як ніколи доречні⁸⁸².

Але на початку листопада 1981-го все пішло прахом, коли податкова навідалася з обшуком у кабінет головного бухгалтера конгломерату Flick у Дюссельдорфі — його особисто підозрювали в ухилянні від сплати податків. Однак інспектори виявили дещо значно віроломніше: документи з детальним описом того, що впродовж понад десяти років фон Браухіч витратив майже 26 мільйонів дойчмарок на хабарі трьом найбільшим політичним партіям Західної Німеччини за звільнення від податків⁸⁸³. Католицьку місію використовували для відмивання грошей: пожертви від конгломерату Flick поверталися назад і потім готівкою розподілялись одержувачам, найбільшим серед яких був ХДС/ХСС — альянс двох консервативних політичних партій: Християнсько-демократичного союзу та Християнсько-соціального союзу Баварії. Фон Браухіч завуальовано назвав ці хабарі «обробітком політичного ландшафту»⁸⁸⁴.

Афера конгломерату Flick — на сьогодні найбільший корупційний скандал у німецькій політиці — струснула підвалини країни. Der Spiegel назвав її «купленою республікою»⁸⁸⁵. У подальшому розслідуванні спливла причетність сотень нинішніх і колишніх членів парламенту включно з новим канцлером Гельмутом Колем⁸⁸⁶. Він зберіг свою посаду, але міністра економіки графа Отто фон Ламбсдорффа звинуватили в отриманні хабарів від конгломерату Flick. Граф подав у відставку. Фрідріх Карл заперечував, що знав про виплати, і звалив усе на свого друга фон Браухіча. У 1987 році вже звільненому директорові присудили два роки умовно та штраф за ухиляння від сплати податків. Фон Браухіч перебрався в Цюрих, а потім — у Монако. Вони з Фрідріхом Карлом залишилися близькими друзями, та, певно, виключно з потреби. Згодом фон Браухіч написав мемуари з промовистим заголовком: «Ціна мовчання»⁸⁸⁷.

На той час конгломерат Flick уже припинив своє існування⁸⁸⁸. У грудні 1985-го, коли чимало розслідувань щодо справи ще тривало, Фрідріх Карл продав увесь свій бізнес Deutsche Bank за 5,4 мільярда дойчмарок (2,2 мільярда доларів), встановивши новий рекорд найбільшої корпоративної угоди в Західній Німеччині. Майже 60-річному Фрідріхові Карлу набридло велике підприємництво. Він перевів гроші в готівку й невдовзі іммігрував до Австрії, де були сприятливі умови оподаткування. Майже через сімдесят років після того, як батько розпочав своє перше таємне поглинання металургійної компанії, конгломерат Flick розпався. Справа про хабарництво стала занадто великим скандалом для сумнозвісного сімейного бізнесу. Як згодом підсумував німецький історик, від колись могутньої фірми Фрідріха Фліка залишились тільки «величезні статки спадкоємців і погана слава»⁸⁸⁹.

Як і батько, Фрідріх Карл уперто відмовлявся виплачувати компенсації колишнім примусовим робітникам конгломерату Flick. Залагодження претензії єврейської організації Claims Conference проти Dynamit Nobel він залишив на совість Deutsche Bank. І банк негайно все владнав, виплативши в січні 1986-го 5 мільйонів дойчмарок (2 мільйони доларів) живим на той час єврейським жінкам⁸⁹⁰. У Німеччині назрівали зміни, які піднімуть на поверхню замовчуване нацистське минуле її найвидатніших патріархів підприємництва.

14

У той час як імперія Flick розвалювалася, інші династії німецьких підприємців тріщали зсередини. У 1970-х і 1980-х роках клан Порше-Піехів з'являвся в заголовках газет не завдяки новим захопливим моделям спортивних автомобілів, а радше через брудні секс-скандали та внутрішньосімейну боротьбу за спадщину⁸⁹¹. До типових для династій чвар додалася ще й загроза викрадення⁸⁹². У1976 році одного із синів Рудольфа-Авґуста Еткера викрали на паркувальному майданчику кампусу Баварського університету, у якому він навчався. Студента 47 годин утримували в дерев’яному ящику та били електричним струмом. Після того як батько заплатив 21 мільйон дойчмарок викупу (14,5 мільйона доларів), юнака відпустили, але він назавжди залишився з інвалідністю.

Проте з усіх трагедій, які могли спіткати бізнес-династію, смерть патріарха була найзагрозливішою. Сонячного дня наприкінці квітня 1980-го барон Авґуст фон Фінк знепритомнів за письмовим столом у своєму маєтку Мешенфельд і помер. Йому був 81 рік. На час смерті реакційний аристократ вважався най-багатшим банкіром Європи: його статки оцінювалися в понад 2 мільярди дойчмарок (1,2 мільярда доларів). Він залишив по собі приватний банк Merck Finck і тисячі гектарів навколо Мюнхена — одні з найдорожчих земель у світі. Від двох шлюбів у барона було п’ятеро нащадків. «Скнара-тиран <...> був для своїх п’ятьох дітей тевтонською версією “любого татусика” — скупим і вимогливим, холодним і відчуженим»⁸⁹³, — ішлося в нарисі журналу Fortune. Фон Фінк за мізер викупив у єдиної дочки її частку в заповіті, а в 1978 році позбавив спадщини сина Ґергарда за «безчесний спосіб життя»⁸⁹⁴ після його еміграції в Канаду. (Нині Ґергард працює брокером з елітної нерухомості в Торонто, де пропонує своїм клієнтам «поєднання німецької ефективності та канадської люб’язності»⁸⁹⁵.)

Зрештою майно фон Фінка розділили між собою інші троє синів⁸⁹⁶. Два старших — Авґуст-молодший і Вільгельм — сумлінно пішли батьковими стопами й перебрали на себе керівництво Merck Finck. їхній молодший напіврідкий брат Гельмут обрав інший шлях. Він приєднався до містичної секти Бхаґвана Шрі Раджніша в Орегоні, від чого архіконсервативні брати були не в захваті. У лютому 1985-го вони покликали Гельмута до мюнхенського нотаріуса, де запропонували відписати їм свою частку спадщини в обмін на 65 мільйонів дойчмарок. Він погодився, покинув рух Раджніша та зайнявся конярством у Німеччині. Через п’ять років його брати продали Merck Finck фінансовому конгломерату Barclays за 600 мільйонів дойчмарок.

Гельмуту знадобилося ще два десятиліття, щоб згадати, що на час відмови від спадщини він страждав від алкогольної та наркотичної залежності, а отже, за його словами, був юридично недієздатним. До того ж, як стверджував Гельмут, його брати порушили батькову волю, продавши сімейний банк та інші активи. Тож він подав до суду, заявивши, що ці двоє винні йому сотні мільйонів євро. У 2019 році суд постановив, що Гельмут був дієздатним під час підписання угоди. Він програв. Тим часом Авґуст-молодший наслідував батька ще й у інший спосіб — фінансував ультраправих політиків.

15

Поки інші ділові династії боролися, спотикалися і навіть щезали, Квандтам якось вдавалося пропетляти. На початку червня 1982-го під час візиту до родичів у Кіль від серцевої недостатності несподівано помер Герберт Квандт — за кілька тижнів до свого 72-річчя. У нього залишилося шестеро дітей від трьох шлюбів. Як і батько, Герберт передав більшу частину своїх статків ще до смерті⁸⁹⁷. Його старша дочка, художниця, отримала акції та нерухомість. Наступним трьом дітям дістався контрольний пакет акцій Varta — акумуляторного гіганта, колись відомого як afa. Перлину свого спадку Герберт залишив третій дружині Йоганні та їхнім двом дітям — Зузанне та Штефану. На додачу до близько половини акцій BMW вони успадкували ще Altana, хіміко-фармацевтичну компанію, раніше знану як Byk Gulden. Після еміграції Фрідріха Карла Фліка в Австрію, ця група спадкоємців Герберта Квандта стала найзаможнішою родиною Німеччини.

Хоча Герберт і перевершив успіх свого батька, врятувавши та викупивши BMW, підсліпкуватий нащадок так і не зміг по-справжньому вийти з Ґюнтерової тіні. На церемонії прощання в колишньому оперному театрі Франкфурта найближчий помічник Герберта згадував свого шефа як чоловіка, який «глибоко в душі залишився сином, який пишався тим, що не зрадив батькових надій»⁸⁹⁸.

Після смерті Герберта дві гілки династії Квандтів керували своїми статками із сусідніх офісних будівель недалеко за межами Бад-Гомбурга. Спадкоємців Герберта й Гаральда розділяє не лише вулиця та мільярдний капітал, а й різні стилі ведення бізнесу і протилежні погляди: перші дивляться в минуле, а другі — в майбутнє⁸⁹⁹. У той час як офіс Зузанне та Штефана Квандтів розміщений у простій будівлі в стилі бруталізму 1960-х, названій на честь їхнього діда Ґюнтера, спадкоємці Гаральда вкладають гроші в елегантні офіси на зразок бунгало, прикрашені зеленню та названі на честь їхніх батька й матері. Вони навіть замовили в Енді Воргола портрети Гаральда та його дружини Інґе. Гаральдів портрет висить у фоє сімейного офісу. Інші Квандти почепили сувору фізіономію Ґюнтера над стійкою адміністратора та поставили у вестибюлі бюсти Герберта й патріарха династії Квандтів. Разом із контролем над BMW і Altana Зузанне та Штефан успадкували й величезну економічну відповідальність. Доньки Гаральда, навпаки, вільно інвестують свій капітал за сприяння сімейного офісу. Якось їм запропонували купити Крайслер-білдінг у Нью-Йорку, але їхня мати не змогла ухвалити рішення. Дві гілки клану Квандтів відрізняються так само, як і брати Герберт і Гаральд: старший брат консервативний та короткозорий, відчайдушно прагне догодити батькові, а молодший — сучасний та далекоглядний попри все — або ж завдяки всьому.

Молоде покоління Квандтів спіткала приголомшлива історична розплата — одна з п’яти дочок Гаральда навернулася в іудаїзм⁹⁰⁰. Коли в 1978 році Коллін-Беттіна Квандт осиротіла, їй було лише 16. На початку того ж року вона нарешті дізналася, що її бабусею була Маґда Ґеббельс — перша леді Третього Райху. Про це дівчині розповіла не родина, а її хлопець-єврей. Як і колись

Маґда в підлітковому віці в Берліні, Коллін-Беттіна подружилася з компанією молодих євреїв у Франкфурті. Дівчина теж почувалася вдома чужою, шукала свого місця в суспільстві й захопилася іудаїзмом. Звістка про те, що онука Маґди Ґеббельс зустрічається з євреєм, блискавично — як лісова пожежа — поширилася серед згуртованої релігійної громади Франкфурта. «Зрештою, про це дізналася вся мішпаха»⁹⁰¹, — згодом поділилася Коллін-Беттіна з біографом династії Квандтів. Не всі в єврейській громаді радо зустріли дівчину. Батьки деяких друзів відмовлялися навіть розмовляти з нею.

Урешті-решт Коллін-Беттіна переїхала в Нью-Йорк вивчати ювелірний дизайн у Школі дизайну Парсонса. У Нью-Йорку, як і у Франкфурті, більшість її друзів були євреями. Саме там вона вирішила прийняти сучасний ортодоксальний іудаїзм. У 1987 році в присутності трьох рабинів 25-річна онука Маґди пройшла гіюр. Невдовзі після цієї події вона зустріла Міхаеля Розенблата, німецького єврея, який переїхав у Нью-Йорк торгувати текстилем. Розенблат виріс у родині ортодоксальних євреїв у Гамбурзі. Його батько пережив концтабір. І тепер сім’ї хлопця довелося змиритися з тим, що він зустрічається не просто з новонаверненою, а з онукою найвідомішої жінки Третього Райху.

Але кохання перемогло. У 1989 році німецька пара одружилася в синагозі Нью-Йорка. Коллін-Беттіна радо розпрощалася з дівочим прізвищем. «Прізвище Квандт тільки дратувало й руйнувало. Охоронці, конфлікти, постійна самотність. Страшенні заздрісники й лицеміри — більше я не хочу мати із цим нічого спільного»⁹⁰², — заявила жінка німецькому журналістові в 1998-му. Роком раніше вони з Розенблатом розлучилися, однак вона досі носить його прізвище.

Частина VI

ПОКАЯННЯ

1

У 2019-му Штефан Квандт і Зузанне Клаттен — молодші діти Герберта Квандта і спадкоємці BMW — більше не могли претендувати на статус найбагатшої родини Німеччини⁹⁰³. Того року їх наздогнала інша династія, ще відлюдніша — Райманни. У публічному просторі не було жодного фото хоча б когось зі спадкоємців Райманнів. Ніхто навіть не знав, де родина живе. Цей клан акціонерів контролював JAB — інвестиційну компанію з виробництва товарів широкого вжитку, яка з міркувань щодо сплати податків базувалася в Люксембурзі⁹⁰⁴. З 2012 року JAB витратила понад 50 мільярдів доларів на купівлю американських брендів харчових продуктів та напоїв, як-от: Snappie, Dr Pepper, Krispy Kreme Doughnutss, Peet’s Coffee, Einstein Bros. Bagels, Stumptown Coffee Roasters, Keurig Green Mountain, Panera Bread та Pret A Manger. У Європі фірма купила Douwe Egberts. Крім того, сім’я Райманнів контролює косметичну марку Coty та модний бренд Bally. Колись вона володіла ще й Jimmy Choo.

Утім, коріння сімейного багатства Райманнів сягає значно глибше, ніж пончики, бублики, кава, губна помада й туфлі на шпильці. Воно проростає в сірому індустріальному місті Люд-вігсгафен за годину їзди на південь від Франкфурта. Протягом чотирьох поколінь династія Райманнів володіла й керувала Joh. A. Benckiser (JAB) — компанією з виробництва спеціальних хімічних речовин у Людвігсгафені. У 1960-х роках під керівництвом Альберта Райманна сімейна фірма розширила сферу діяльності до виготовлення побутових товарів, заклавши підґрунтя для імперії, чия продукція повсюди в нашому житті.

Нинішнім спадкоємцям Райманнів Альберт був батьком. Він помер у 1984-му. Як і багато німецьких магнатів його покоління, Альберт вів подвійне життя, приховуючи чимало темних секретів. Його нацистське минуле було лише однією з граней дивної історії, яка почала розгортатися на наших очах, коли четверо його спадкоємців стали найзаможнішою родиною Німеччини.

Звістка про нацистське минуле Райманнів уперше з’явилась у вересні 2018 року, коли британський таблоїд Mail on Sunday повідомив, що Альберт входив до НСДАП. Журналісти знайшли його членський квиток, коли копирсалися в німецькому архіві після того, як JAB купила за 2 мільярди доларів Pret A Manger — світову мережу магазинів сендвічів, яку заснував єврей із Лондона. Сам засновник не зміг прокоментувати статтю таблоїда, бо помер у 2017-му, зате відповіла його сестра: «Я шокована. <...> Брат згорів би від сорому. Ми ж із єврейської родини»⁹⁰⁵. Представники JAB та сімейства Райманнів повідомили таблоїду, що знають про належність Альберта до нацистської партії, і підтвердили, що компанія використовувала працю примусових робітників і військовополонених. І на цьому все — на той час. Жодних інших подробиць стаття не містила.

Прочитавши цю історію восени 2018 року, я подзвонив давній прессекретарці родини Райманнів у Дюссельдорф. Багато років протягом роботи в Bloomberg News я повідомляв про низку глобальних поглинань JAB. Фактично перша ж моя стаття в Bloomberg ще у 2012-му називала чотирьох таємних акціонерів із сімейства Райманнів, які стоять за JAB⁹⁰⁶. Окрім імен та віку, ми з колегою дізналися, що більшість із них були хіміками за освітою, керували дитячою благодійною організацією і ніколи насправді не працювали в батьковому бізнесі з виробництва споживчих товарів. їхній сімейний офіс розташовувався у Відні. Райманни обміняли свої німецькі паспорти на австрійські — так ухилялося від податків чимало заможних німецьких родин. (Серед фіскальних пільг в Австрії немає податку на спадщину.) Це практично все, що нам вдалося тоді з’ясувати.

Восени 2018 року прессекретарка телефоном запевнила мене, що в нещодавно опублікованій історії про нацистське минуле Райманна більше немає жодних підводних каменів. Мовляв, так, Альберт Райманн належав до НСДАП, але на цьому все. Придушивши свій журналістський інстинкт, я повірив її словам. На той час я вже рік працював над цією книжкою про династії німецьких підприємців і їхній стосунок до Третього Райху. Додавати в розповідь ще одне сімейство мені аж ніяк не хотілося.

Але невдовзі все змінилося. Наприкінці березня 2019-го на передовиці Bild am Sonntag — найбільшого недільного табло-їду Німеччини — з’явилася сенсаційна новина: нацистська історія династії Райманнів. Репортер Bild накопав в архівах, що Альберт Райманн, його сестра Ельзе та їхній батько від самого початку були прихильниками нацистської ідеології та затятими антисемітами⁹⁰⁷. Батько й син почали спонсорувати СС ще в 1931 році, а в 1932-му стали членами нсдап. Вони обидва навіть по черзі ввійшли до міської ради Людвігсгафена від нацистської партії. У травні 1933-го батько Альберта заявив співробітникам: «Щоб утілити свою ідеологію, єврей Карл Маркс зібрав навколо себе тільки найгірших людей, тоді як Гітлер — найкращих»⁹⁰⁸. У липні 1937-го в листі до Гайнріха Гіммлера Альберт писав: «Ми є суто арійською сімейною компанією з понад столітньою історією. Власники — беззастережні прихильники расової теорії». Тоді Альберту Райманну — виконавчому директорові фірми — виповнилося 38. А його сестра Ельзе була заміжня за есесівцем.

Репортер Bild також з’ясував, що в 1943 році 30% робітників хімічного заводу Райманнів — а це десь 175 осіб — становили примусові працівники або французькі військовополонені. Бригадир жорстоко знущався із цих робітників і навіть катував одну східну слов’янку в підвалі для вугілля на віллі Альберта. Сам же Альберт заохочував таке ставлення. Посеред ночі бригадир вишиковував під бараками оголених примусових робітниць і обмацував їх. Під час авіанальоту союзників у 1945-му бригадир вигнав з укриттів компанії десятки робітників. Один остарбайтер загинув; інші дістали поранення.

Після війни Людвігсгафен потрапив у французьку зону окупації. Союзники заарештували Альберта й помістили в табір для інтернованих. Активи сімейної фірми конфіскували, акції заморозили. У лютому 1947-го французька влада звільнила батька та сина Райманнів з їхньої власної фірми й заборонила обіймати будь-які інші посади в бізнесі. Але чоловіки звернулися в арбітражний суд. Вони оскаржили вирок у Гайдельберзі в американській окупаційній зоні — там у них був другий будинок. Як і багато інших німців, батько й син роздобули персільшайни, які брехливо засвідчували їхню антинацистську позицію та активну участь у Русі опору. На денацифікаційному суді обох чоловіків класифікували як прибічників нацистів. Вони сплатили невеличкий штраф — і їм повернули компанію. Упродовж подальших десятиліть Альберт перетворив сімейну фірму в Людвігсгафені на велике підприємство з виробництва споживчих товарів, де виготовляли клейкий крем для зубних протезів Kukident і засіб для миття посуду Calgonit.

Ніхто з Райманнів не прокоментував статті-викриття в та-блоїді Bild am Sonntag. Але Петер Гарф, голова ради директорів JAB і давня довірена особа сім’ї Райманнів, підтвердив усю інформацію в публікації та додав, що батько й син Райманни «мали б тоді сісти за ґрати»⁹⁰⁹. Гарф оголосив, що родина пожертвує 10 мільйонів євро (11,3 мільйона доларів) якійсь підхожій організації. Також він розповів, що ще задовго до цього Райманни доручили видатному німецькому професору історії провести незалежне дослідження нацистського минулого їхньої родини з подальшим оприлюдненням висновків для громадськості. За кілька тижнів до виходу статті в Bild історик представив проміжний звіт Гарфу та п’ятьом членам сім’ї Райманнів: «Від сорому ми сполотніли. Цих злочинів ніяк не спокутувати. Вони огидні», — заявив Гарф.