Нацисти-мільярдери. Темна історія найбагатших династій Німеччини

Під час зустрічі зі Штайнбрінком Герберт Ґерінґ сказав, що вся увага його брата прикута до Печеків. «Чотирирічний план»³²⁶ Германа Ґерінґа для економіки нацистської Німеччини був у самому розпалі. Цей грандіозний проект мав на меті подальше переозброєння країни, та головне — перетворення Німеччини на автаркію — самодостатню в усіх аспектах державу, що більше не залежить від імпорту з-за кордону. І запаси бурого вугілля, підконтрольні євреям-іноземцям Печекам, звісно ж, входили до цього плану. На наступній зустрічі з Фліком Герберт Ґерінґ підтвердив, що, тоді як спадкоємці Julius Petschek хотіли продати компанію, група Ignaz Petschek відхилила всі пропозиції³²⁷. З нею доведеться розбиратися пізніше.

Заручившись підтримкою обох Ґерінґів, Флік сів за стіл переговорів на позиції лідера. У середині грудня 1937-го магнат повідомив генерального директора Wintershall — а заодно ще й ділового партнера Ґюнтера Квандта і члена «Кола друзів Гіммлера», — що він претендує на німецькі буровугільні компанії конгломерату Julius Petschek. Генеральний директор відповів «сердитим мовчанням»³²⁸. Водночас Герберт Ґерінґ сповістив одного з членів правління Julius Petschek, що переговори варто переорієнтувати на консорціум, яким керує Флік. Інформацію донесли одному із синів Юліуса Печека, і той негайно обірвав переговори з Wintershall та IG Farben, сигналізуючи про готовність говорити з Фліком. Але процес застопорився. Сини Юліуса Печека, громадяни Чехії, вибудували складну структуру власності³²⁹. Задля безпеки вони вже давно вивели за кордон головний холдинг, якому належали їхні німецькі активи. Тепер цими активами володіла United Continental Corporation (UCC) у Нью-Йорку, колишнім головою правління якої був Джон Фостер Даллес, майбутній держсекретар США. До того ж спадкоємці Юліуса Печека хотіли отримати розрахунок в американських доларах, але Герман Ґерінґ і нацистська влада забороняли використовувати цю валюту для купівлі німецьких компаній.

У середині січня 1938-го Штайнбрінк написав Фліку детальну записку, якою той скористається через тиждень, коли змальовуватиме способи розв’язання «проблеми Petschek»³³⁰. 21 січня в Берліні Флік виступив перед публікою з одного глядача: Германа Ґерінґа. Магнат запропонував райхсмаршалу провести аріїзацію з двох флангів. Флік сказав, що сам домовиться із синами Юліуса Печека, однак знадобиться компроміс щодо іноземної валюти. Він наполягав на отриманні виключного мандата на проведення переговорів — наявність кількох претендентів підвищила б ціну й дала б Печекам можливість вибрати найкращу пропозицію. Водночас спадкоємці Іґнаца Печека стали би більш поступливими, якби продаж був добровільний. Презентація магната мала шалений успіх. Герман Ґерінґ підписав складений заздалегідь документ, який надавав Фліку виключний мандат на переговори з обома групами компаній Печеків — щоправда, без зобов’язальної дії та запевнень щодо розрахунку в іноземній валюті.

Наступного дня у Берлін прибули представники спадкоємців Julius Petschek. їхнім головним переговірником був Джордж Мурнейн, інвестиційний банкір із Нью-Йорка з хорошими зв’язками, який замінив свого друга Даллеса на посаді голови правління UCC. Мурнейн хотів створити «заспокійливу атмосферу»³³¹, але на першій же зустрічі Флік відкрито зайняв жорстку позицію і заявив, що тільки він уповноважений вести переговори за «наказом із вищих кіл влади»³³². Про оплату за німецькі активи в доларах годі було говорити. Не домігшись швидких поступок від Печеків, Флік пригрозив імовірним примусовим поглинанням. Однак Мурнейн правив своє: іноземна валюта й затребувана сума в обсязі близько 15 мільйонів доларів. Але перед цим поспівчував, як він висловився, «німецькій проблемі, а саме щодо питань переозброєння та євреїв»³³³.

Після ще двох марних зустрічей Флік раптово обірвав переговори на початку нового раунду 31 січня 1938 року. Збрехав, що того дня сплив строк його мандата. У прикінцевій частині хитромудрої заяви, яку Флік виголосив у залі засідань, він чітко дав зрозуміти, що майно спадкоємців Печеків експропріюють без жодної угоди. Непохитний Мурнейн, за яким Флік постійно стежив³³⁴, назвав усе це блефом і сказав, що вже отримав пропозицію в 11 мільйонів доларів від Wintershall Ґюнтера Квандта. А потім ще й підвищив ставку: мовляв, німецьким компаніям в Америці можуть «загрожувати <...> такі самі проблеми, з якими він зараз стикається в Німеччині»³³⁵.

Відповідь Мурнейна стривожила вище керівництво нацистської економіки. Перед лицем загрози закордонним німецьким активам, зокрема американським дочірнім компаніям IG Farben, Герман Ґерінґ і його лакеї згодилися на оплату в доларах. Утім Флік не квапився відновлювати переговори. Анексія Гітлером Австрії була неминучою, тож Флік хотів почекати й поглянути, як це вплине на його позицію в переговорах. Ефект був украй позитивним.

Після того як у середині березня 1938-го Гітлер анексував свою батьківщину, Австрію, і пригрозив, що наступною буде Чехословаччина, спадкоємці Julius Petschek згодилися суттєво знизити ціну. Невдовзі політичний тиск посилився ще більше³³⁶. Наприкінці квітня 1938-го Герман Ґерінґ видав кілька указів про посилення переслідування євреїв. Усі угоди з продажу чи оренди майна відтепер здійснювалися з дозволу держави, якщо в них брав участь єврей — німецький чи іноземний, — а іноземні євреї мусили декларувати всі свої активи в Німеччині. Ґерінґ також окреслив можливість державної експропріації, якщо це буде в інтересах німецької економіки.

10 травня 1938 року Флік і UCC, яку тепер представляв британський колега Мурнейна віконт Страталлан, відновили переговори в Баден-Бадені — розкішному курортному містечку біля французького кордону. Через тиждень, на наступних зустрічах у Берліні, вони уклади угоду на 6,3 мільйона доларів — тобто менш ніж половини ринкової вартості акцій, а також майже на 5 мільйонів менше за пропозицію Wintershall і на 9 мільйонів нижче від початкової ціни, яку просив Мурнейн три місяці тому. Настрій і баланс сил змінилися на користь Фліка. Страталлан подякував Фліку й похвалив «дух усіх наших перемовин»³³⁷. Мурнейн надіслав Фліку телеграму з Нью-Йорка: «Хочу висловити своє захоплення вашими здібностями й сумлінністю під час укладання угод, а ще талантом до ведення переговорів». Флік відповів тим самим, приписавши успіх «спільній роботі в умовах взаємної лояльності та вашому широкому розумінню німецьких реалій». (Згодом американські слідчі звинуватили Мурнейна в поганому представництві «інтересів своїх клієнтів»³³⁸. Американці вважали, що «він зіграв на руку нацистам щодо власності Печеків, поступившись <...> у всіх питаннях і проявивши слабкість».) Спадкоємцям Julius Petschek вдалося продати залишки своїх активів у Судетах чеському консорціуму лише за кілька тижнів до окупації Гітлером цієї території³³⁹. А потім вони емігрували в Сполучені Штати й Канаду.

Але Флік ще не закінчив. Він продав кілька буровугільних шахт Julius Petschek компаніям Wintershall та IG Farben. У підсумку на всій цій аріїзації магнат заробив майже 600 000 доларів США³⁴⁰, а ще безкоштовно забезпечив паливну базу для своїх металургійних компаній. Як брокерський гонорар Флік тимчасово передав Гербертові Ґерінґу один мільйон акцій любецького підприємства. Корумпований брат райхсмаршала міг тримати їх у себе, доки вони не дадуть дивідендів. А ще магнат дав йому позику на придбання акцій судноплавного конгломерату. За словами Фліка, Герберт Ґерінґ повернув йому борг, уклавши «досить хорошу угоду»³⁴¹: продав контрольний пакет акцій конкурентам Фліка у виробництві зброї та сталі — династії Круппів. Зрештою, Wintershall програв в аріїзації Julius Petschek, однак Ґюнтера Квандта це не зупинило. Згодом у нього буде ще чимало можливостей для тіньових оборудок. Хай там як, десь втрачаєш, а десь знаходиш. Цей урок мав засвоїти і Флік.

16

Будинок німецького мистецтва відкрився в липні 1937-го — якраз почала набирати обертів аріїзація, а барон Авґуст фон Фінк був готовий пожинати фінансові плоди своєї тяжкої праці на Гітлера. Світила нацистської партії — як-от особистий адвокат фюрера Ганс Франк і корумпований очільник Мюнхена Крістіан Вебер — уже тримали партійні та особисті рахунки в Merck Finck, приватному банку аристократа³⁴². Тож для фон Фінка настав час розширити свою фінансову інституцію та позбутися єврейських конкурентів. Спочатку він напав на мюнхенського суперника— Мартіна Ауфгойзера, старшого партнера в Н. Aufhauser, одному з найбільших приватних банків Німеччини³⁴³. Фінансист виступав проти Нюрнберзьких расових законів, згідно з якими його зараховували до євреїв. Щоб відновити свої особисті права та врятувати сімейний банк, Ауфгойзер подав прохання про виключення — процедуру, яка передбачала особистий дозвіл Гітлера. Фюрер відмовив, що й не дивно.

Фон Фінк скористався нагодою загострити ситуацію. У листі до Торгово-промислової палати Мюнхена від її листопада 1937 року він виклав пропозицію про ліквідацію банку Н. Aufhauser, виснувавши: «На сьогодні в Німеччині сектор приватних банків досі переважно складається з неарійських компаній. Поступове очищення цієї сфери від засилля єврейських елементів не повинно зупинятися через задоволення прохань про винятки, а мусить <...> отримувати всіляке сприяння»³⁴⁴. Банк Н. Aufhauser захопили під час «Кришталевої ночі»³⁴⁵ — сумнозвісного погрому проти євреїв, який прокотився всією нацистською Німеччиною 9 і 10 листопада 1938 року, — і миттєво аріїзували. Просидівши тижні під «захисним арештом» у концтаборі Дахау, Мартін Ауфгойзер і його брат утекли з Німеччини в Америку. їхній партнер по банку разом з дружиною наклали на себе руки після «Кришталевої ночі». Як державний представник приватних банків Баварії фон Фінк відповідав за ліквідацію приватного портфеля акцій Мартіна Ауфгойзера³⁴⁶. Виручені кошти пішли на сплату «податку на втечу», щойно Ауфгойзеру вдалося вибратися з країни.

Першу свою аріїзацію фон Фінк провів, коли посилював нападки на своїх єврейських колег у Н. Aufhauser³⁴⁷. Отто Крістіан Фішер — видатний нацистський банкір, який разом із фон Фінком входив до опікунської ради музею, — був головною фігурою в аріїзації у сфері фінансів як голова служби банківського нагляду Райху. Восени 1937 року Фішер звів фон Фінка з Віллі Дрейфусом, власником відомого німецького приватного банку J. Dreyfus, і Паулем Валліхом, партнером берлінського філіалу J. Dreyfus.

Віллі Дрейфус вирішив продати сімейний банк через тиск — його схиляли до аріїзації. Він уже закрив франкфуртську філію після того, як одному з партнерів погрожували концтабором. Саме тоді Дрейфус почав шукати покупця для більшого філіалу— берлінського. Для фон Фінка це була рідкісна можливість придбати контору в столиці. Його приватний банк досі мав лише відділення в Мюнхені, але всі події відбувалися в Берліні. І, звісно ж, він хотів брати в них участь.

Авґуст фон Фінк і Гітлер у нацистському вітанні біля Будинку німецького мистецтва

Переговори між Віллі Дрейфусом і заступником фон Фінка почалися в грудні 1937-го. Свідком цих берлінських перемов тривалістю в три місяці був Юліус Кауфманн, напів’єврей і директор J. Dreyfus. Пізніше він описав, як фон Фінк змушував Дрейфуса знизити ціну на банківське відділення. Спочатку фон Фінк відмовився взяти на себе пенсійні зобов’язання банку на суму 450 000 райхсмарок перед єврейськими працівниками й пенсіонерами. Коли ж Віллі Дрейфує подав баланс з урахуванням резервів та амортизації, що знизило вартість банківської філії ще на 400 000 райхсмарок, фон Фінк витиснув із чоловіка нові поступки, зокрема заниження вартості нерухомості. Внаслідок цих коригувань ціна продажу впала ще на 700 ооо і тепер становила близько двох мільйонів райхсмарок. Загалом Юліус Кауфманн підрахував, що фон Фінк змусив Віллі Дрейфуса продати берлінську філію щонайменше на 1,65 мільйона райхсмарок (на той час це близько 1,5 мільйона доларів) дешевше від її фактичної вартості³⁴⁸. Однак згодом Merck Finck стверджуватиме, що «поглинання» J. Dreyfus відбулося внаслідок «дружніх переговорів»³⁴⁹.

Пауль Валліх, колишній партнер у берлінській філії, підписав контракт на десятирічну співпрацю в ролі консультанта. І це попри те, що за правилами Merck Finck у банку могли працювати лише особи «чистої німецької крові»³⁵⁰; до того ж вимагалося «підтвердження арійського походження» чоловіка або дружини працівника. Згідно з Нюрнберзькими расовими законами Пауль Валліх і Юліус Кауфманн належали до євреїв, але були одружені з неєврейками. Чоловікам дозволили перейти з J. Dreyfus у Merck Finck, однак ця домовленість тривала лише поки Merck Finck мав якусь користь від двох євреїв, які перебували в «привілейованих змішаних шлюбах», укладених ще до того, як Гітлер захопив владу.

Барон Еґон фон Ріттер, близький друг фон Фінка, став провідним партнером у берлінській філії Merck Finck. Фон Ріттер швидко звільнив Кауфманна за те, що той був «неарійцем», але змусив його залишитися на останні шість місяців до кінця трудового договору, щоб допомогти з реорганізацією. Кауфманн принаймні вижив. Паулю Валліху так не пощастило. Коли Merck Finck уже не потребував його послуг, контракт із Валлі-хом розірвали, але спершу банк скористався його допомогою в перерозподілі клієнтських рахунків. Валліх наклав на себе руки під час відрядження до Кельна — лише за кілька днів після «Кришталевої ночі».

Аріїзація J. Dreyfus подарувала банку фон Фінка миттєву популярність у Берліні — його стали називати «банк фюрера»³⁵¹. Для такого одержимого Гітлером фанатика, як фон Фінк, більшого компліменту годі й бажати. У фінансових колах Німеччини аріїзацію теж вихваляли як план подальшої «деєвреїзації»³⁵² сфери приватних банківських установ, що спровокувало масові атаки на невеличкі єврейські банки по всій країні. Після того як 5 березня 1938 року опублікували звістку про завершення аріїзації, Віллі Дрейфус емігрував у швейцарський Базель. Але з фон Фінком йому ще доведеться стикнутися.

17

Найприголомшливішу аріїзацію приватних банків доля підкинула Авґусту фон Фінку через тиждень після завершення поглинання J. Dreyfus. 12 березня 1938 року німецька армія вторглася в Австрію і включила країну до складу Райху. Тисячі австрійців вишикувалися вздовж доріг і вулиць, вітаючи війська. Переслідування єврейського населення країни — як німцями, так і австрійцями — почалося ще до завершення аншлюсу (так називали гітлерівське захоплення). Невдовзі фон Фінку запропонували аріїзувати S. М. von Rothschild — найбільший приватний банк країни, який належав австрійській гілці знаменитої династії Ротшильдів³⁵³. Барон Людвіґ фон Ротшильд очолював у Відні банк, заснований ще його прадідом. Людвіґа заарештували під час анексії та ув’язнили в колишньому розкішному готелі «Метрополь» — новій штаб-квартирі гестапо в історичному центрі Відня³⁵⁴. Сімейний банк Ротшильдів захопили. Решту їхнього особистого майна — включно з творами мистецтва й палацами — розграбували. Один із палаців Ротшильдів швидко перетворили на сумнозвісне Центральне управління з питань єврейської еміграції Адольфа Айхманна.

Еміль Пуль, віцепрезидент Райхсбанку при Вальтерові Функу, згадував, що Міністерство економіки Функа хотіло, щоб якийсь приватний банк аріїзував S. М. von Rothschild. Функ хотів перешкодити великим комерційним банкам, як-от Deutsche і Dresdner, посилити свій вплив в Австрії. Пуль сказав, що чимало німецьких приватних банків хотіли б аріїзувати S. М. von Rothschild, але вибір Merck Finck, «безсумнівно, сходить до впливу, який Фінк мав на партію та державу»³⁵⁵. За нацистського режиму фон Фінк, окрім інших посад, був у консультативній раді Райхсбанку.

Батько фон Фінка і батько Людвіґа фон Ротшильда були добрими друзями. Тому на початку травня 1938-го представник Ротшильдів запросив молодшого фон Фінка до Цюриха, щоб «обговорити можливі рішення»³⁵⁶ щодо захопленого банку. Після цього фон Фінк поїхав у Відень, де зустрівся з Йозефом Бюркелем — корумпованим столичним гауляйтером і райхскомісаром Австрії після аншлюсу. Фон Фінк сказав Бюркелю, що хоче розширити свій банк на південно-східну Європу, і попросив його допомогти «отримати задля цього єврейський банк у Відні».

Наступного дня, на зустрічі в ширшому форматі, фон Фінку сказали, що найкраще його потребам відповідає банк S. М. von Rothschild, довірчим управителем якого призначили Merck Finck. Але в сс відмовилися передати опіку над таким цінним активом. Тоді фон Фінк поїхав у Берлін попросити Германа Ґерінґа втрутитися. Лише після того, як Ґерінґ підписав і надіслав очільнику австрійського CC телеграму із запевненням, що фон Фінк «упорається зі складною роботою»³⁵⁷ та має «чудові партійні зв’язки», CC визнало його банк довірчим управителем. Адміністрацію S. М. von Rothschild перевели в Merck Finck на початку липня 1938-го — якраз до сорокаріччя барона, яке мали святкувати через два тижні.

За кілька тижнів до завершення своєї другої аріїзації фон Фінк відмовився від ще однієї, 3 червня 1938 року він отримав листа від нацистського бургомістра Нюрнберга, де той запитував, посилаючись на раніше проведені переговори, чи досі фон Фінк зацікавлений в аріїзації приватного банку Anton Kohn³⁵⁸. Ця фінансова установа братів-євреїв Конів — врівні із Merck Finck — була провідним приватним банком Баварії, але за правління Гітлера переживала важкі часи, 11 червня 1938 року фон Фінк відповів міському голові, що більше не зацікавлений в аріїзації Anton Kohn через погане фінансове становище банку й обмежену «єврейську клієнтуру»³⁵⁹. В очах фон Фінка відсутність єврейських клієнтів означала менше активів для привласнення. Ця пропозиція не приваблювала аристократа-антисеміта, бо було мало що красти.

Пізніше того ж літа фон Фінк і Фрідріх Флік фактично об’єдналися, щоб аріїзувати банки. У вересні 1938-го вони надали капітал для захоплення Simon Hirschland, відомого єврейського приватного банку в Рурській області³⁶⁰. Операцію курував Deutsche Bank. Дуету підсобив експерт з аріїзації Гуґо Рацманн, банкір, який минулого літа допоміг Ґюнтерові Квандту захопити Henry Pels. Магнати вже добре знали один одного. Фон Фінк був членом наглядових рад сталеливарної та вугільної компаній Фліка. Підприємці також входили до наглядової ради Allianz, а разом із Ґюнтером — в aeg, виробника електрообладнання.

Як і Флік, фон Фінк збудував взаємовигідні стосунки з Герма-ном Ґерінґом. Невдовзі Merck Finck викупив S. М. von Rothschild з-під довірчого управління³⁶¹ приблизно на 6,3 мільйона райхсмарок —десь на 42 мільйони дешевше від оцінної вартості банку³⁶². Купівлю частково оплатили цінними паперами, вкраденими з приватних банківських рахунків Ротшильдів. Після продажу на прохання фон Фінка знову втрутився Ґерінґ³⁶³. Цього разу міністерство економіки Функа відмовилося передати активи S. М. von Rothschild банку Merck Finck. Після втручання Ґерінґа міністерство напряму передало активи приватному банку фон Фінка.

Аріїзація ще більше зблизила фон Фінка та Фліка з Ґерінґом³⁶⁴, Завзяті мисливці, фон Фінк і Флік не раз були присутні на святкуваннях дня народження Ґерінґа в його заміському маєтку Карінголл на північ від Берліна. На дні народження фон Фінк дарував Ґерінґу подарунки вартістю аж до 10 тисяч райхсмарок на знак подяки за допомогу в захопленні банку Ротшильда. Флік зайшов ще далі: подарував Ґерінґу кілька полотен старих майстрів, які придбав на аукціоні. Хабарі були основою родини Ґерінґів.

Як і основою нацистського режиму. Після тринадцяти місяців ув’язнення гестапо відпустило Людвіґа фон Ротшильда, попередньо змусивши його оформити продаж сімейного банку й особистого майна. Згодом фон Фінк стверджував³⁶⁵, що скористався особистими зв’язками з Ґерінґом, щоб добитися звільнення Ротшильда. Насправді ж це два рідні брати Ротшильда заплатили близько 21 мільйона доларів за його звільнення³⁶⁶. Це досі найбільший викуп у сучасній історії, загальна вартість якого нині становить близько 385 мільйонів доларів США. Сам Ротшильд емігрував до Америки³⁶⁷.

Аріїзований S. М. von Rothschild відновив роботу як банк Eduard von Nicolai, названий на честь нового головного партнера у Відні. Фон Фінк надав більшу частину капіталу³⁶⁸ й отримав контрольний пакет акцій банку. Ще одним віденським партнером став барон Едмунд фон Ріттер. Фон Фінку його порекомендував брат Еґон, головний партнер аріїзованої берлінської філії Merck Finck^369,. Два брати-барони, дві різні аріїзації. Сам Едуард фон Ніколай зовсім не сподобався віденським діловим колам. За словами австрійського директора Allianz, його «агресивна тактика розштовхування ліктями заради придбання нових установ для свого банкірського дому створила погану славу німецьким підприємцям за кордоном»³⁷⁰. Так виділитися недоброчесністю треба ще вміти — у Третьому Райху була шалена конкуренція на цій ниві.

Зусилля фон Фінка зі збору коштів для улюбленого проекту Гітлера окупилися сповна. Протягом року після відкриття музею барон аріїзував два великі приватні банки. Активи Merck Finck швидко зросли вчетверо³⁷¹: з 22,5 до 99,2 мільйона райхсмарок. Попри сумнозвісну скупість фон Фінк ділився рештками здобичі з друзями.

Для початку барон зробив колег-аристократів, братів фон Ріттерів, партнерами у своїх аріїзованих банках. Потім винагородив свого колегу з опікунської ради музею Отто Крістіана Фішера за його рекомендації щодо аріїзації, зробивши провідного нацистського банкіра партнером і акціонером Merck Finck. Як підсумував історик, завдяки цим хитромудрим крокам Merck Finck «зарекомендував себе як найуспішніший приватний банк епохи націонал-соціалізму»³⁷². Ця експансія базувалася на діловій кмітливості, старих добрих зв’язках і, звісно ж, трофеях злісного антисемітизму.

18

Двадцять шостого травня 1938 року Гітлер стояв на трибуні посеред вирубаної лісової галявини, ховаючись під кашкетом від палючого сонця, і гарчав до 50-тисячного натовпу: «Я ненавиджу слово “неможливо”!»³⁷³. Він збирався закласти наріжний камінь у фундамент заводу Volkswagen. Будівельний майданчик розгорнули в географічному центрі нацистської Німеччини — у муніципалітеті Фаллерслебен неподалік маєтку під назвою Вольфсбург. Ідеальне розташування: поруч шосе Берлін — Ганновер, залізничне сполучення Берлін — Рур і судноплавний канал. Рік тому Гітлер переклав відповідальність за будівництво найбільшого в Європі автомобільного заводу на Німецький робітничий фронт (Дойче арбайтерфронт, ДАФ) — нацистську організацію, яка замінила профспілки. Фюрер вважав, що даф краще підхожа для реалізації проекту такої національної ваги й обсягу затрат; вартість, попередньо оцінена в 90 мільйонів райхсмарок, уже наближалася до 200 мільйонів³⁷⁴.

Очільник ДАФ, корупціонер і алкоголік Роберт Ляй, дав Фердинандові Порше карт-бланш — безлімітне фінансування проекту коштом членських внесків і активів, конфіскованих у профспілок. Під будівництво заводу ДАФ викупила в якогось графа півтори тисячі гектарів угідь. Для збіднілого аристократа втрата столітніх дубів у маєтку блякла на тлі можливої експропріації. Тож він спокусився на нацистські мільйони.

Вранці спеціально організованими поїздами на місце церемонії позвозили тисячі людей³⁷⁵. Вони вишикувалися вздовж дороги до будівельного майданчика, куди Гітлер прибув на машині з відкритим верхом під фанфари й вигуки «Зіґ гайль!». Есесівці насилу стримували юрбу. Усі пхалися вперед, щоб хоч одним оком зиркнути на фюрера та його новенький блискучий кабріолет. «У відгородженій зоні, призначеній для Гітлера та його свити, три моделі “народного автомобіля” <...> сяяли на сонці, продумано розставлені перед дерев’яною трибуною, прикрашеною свіжозрізаним зеленим гіллям», — писав хроніст³⁷⁶. Звідти німецький канцлер виголосив промову. Наприкінці годинного заходу, який транслювався наживо по національному радіо, Гітлер зробив несподівану заяву: новий автомобіль називатиметься не «фольксваген», а «крафт-дурх-фройде ваген» — на честь організації Kraft durch Freude («Сила через радість»), що входила до структури ДАФ і опікувалася дозвіллям населення. Фердинанд Порше нажахано витріщився. Окрім непрактичності, ця назва була далекою від омріяної Порше — його прізвища.

Минулого літа Порше зустрівся зі своїм давнім кумиром Генрі Фордом на заводському комплексі River Rouge у Детройті. Фердинанд Порше хотів стати для Німеччини тим, ким Форд був для сша. Завод Volkswagen мали збудувати за зразком заводу Форда. І так само за аналогією до однойменного творіння Форда Порше сподівався, що «фольксваген» назвуть на його честь. Однак не судилося. Після церемонії його 28-річний син Феррі за кермом кабріолета доправив Гітлера на персональний поїзд. А на задньому сидінні сидів розчарований батько.

Хай там як, церемонія зробила хорошу рекламу «фольксва-гену». Кореспондент New York Times захоплено писав, як у перспективі європейські автомагістралі заполонять «тисячі й тисячі блискучих маленьких жуків»³⁷⁷ — і так мимоволі придумав прізвисько, яке збереглося на роки, коли автомобіль став глобальним феноменом. Світлини Феррі, який везе фюрера на поїзд, облетіли весь світ. Конструкторське бюро Porsche у Штут-гарті завалили любовними листами, пікантними фотографіями та пропозиціями шлюбу, адресованими вродливому випадковому шоферу Гітлера³⁷⁸.

Закладення наріжного каменя на заводі Volkswagen, 26 травня 1938 року

Тепер, коли батько став директором заводу Volkswagen, Феррі мав дістати контроль над конструкторським бюро в Штутгарті. Компанія Porsche якраз активно розширювалася³⁷⁹ коштом мільйонів від даф. Через місяць після церемонії фірма з розробки автомобілів переїхала зі своєї контори на Кронен-штрасе в центрі Штутгарта на велику земельну ділянку в районі Цуффенгаузен. Тут стояв завод, де можна було виготовляти автомобілі. Землю, — яка досі є частиною ділянки, де сьогодні розміщується штаб-квартира Porsche, — минулої весни викупили під час аріїзації єврейської родини Вольфів³⁸⁰ за ціною, нижчою від ринкової. Звична річ для Порше. Однак треба було негайно владнати інше питання, пов’язане з колишнім єврейським співзасновником конструкторського бюро, чиї акції дісталися Феррі.

На початку червня 1938-го в паризькі апартаменти Адольфа Розенберґера на авеню Марсо, що за Тріумфальною аркою, надійшов лист. Погані новини зі Штутгарта. Барон Ганс фон Вайдер-Мальберґ повідомив свого попередника, що Porsche не може продовжувати з ним контракт на ліцензування патентів «на вимогу вищих інстанцій»³⁸¹. Чоловік, який визволив Розенберґера з концтабору, тепер обривав усі професійні й особисті контакти через «певне загострення внутрішньої ситуації». Лист було датовано 2 червня — за тиждень після закладення Гітлером наріжного каменя у фундамент заводу Volkswagen. Фердинанд Порше й Антон Пієх поривали останні зв’язки з єврейським співзасновником свого бюро.

23 липня 1938 року Розенберґер написав Пієху, який був ще й незговірливим юрисконсультом компанії, з пропозицією двох способів полюбовного розставання³⁸²: 12 000 доларів, щоб знову все почати в Сполучених Штатах, або передання Розенберґеру американської патентної ліцензії Porsche. Але Пієх пішов на співпрацю з нацистами не просто тому, що це була неодмінна умова для підприємницької діяльності, — він поділяв їхню ідеологію³⁸³ і щойно вдруге став членом партії. Австрієць з діда-прадіда, він уперше вступив до сестринської партії НСДАП ще на своїй батьківщині в травні 1933-го, а 2 червня 1938-го подав заявку на членство в німецькому осередку. Згодом Пієх спробував приєднатися до лав СС — і його прийняли.

В окремому листі Розенберґер особисто звернувся до компанії, до заснування якої сам колись доклався: «Доктор Порше не раз казав мені, що я завжди можу покладатися на нього з огляду на багаторічну співпрацю та ризик, який я постійно брав на себе заради компанії. Тож я вірю, що мої скромні вимоги про компенсацію дістануть його повне схвалення і що він використає свій вплив, щоб довести наші восьмирічні відносини до мирного завершення»³⁸⁴. Розенберґер визнавав: «Через моє неарійське походження компанії може бути важко надалі співпрацювати зі мною, як колись».

Але на додачу до аріїзації Антон Пієх докинув ще й образу, холодно відхиливши пропозицію. «Моя компанія ні за яких обставин не визнає ваших претензій і відхиляє їх через відсутність правових підстав»³⁸⁵, — відповів Пієх 24 серпня 1938 року, обґрунтовуючи тим, що протягом минулих років Розенберґеру не вдалося продати за кордоном жодної патентної ліцензії. Того ж місяця гестапо почало процес позбавлення Розенберґера німецького громадянства. Настав час йому покинути Європу.

19

Спекотної неділі в середині серпня 1938-го стосунки між Йозефом та Маґдою Ґеббельсами дали тріщину. Впродовж останніх двох років їхній шлюб був трикутним. Але тепер подружжю здавалося, що вихід є. Того дня Ґеббельс запросив коханку Ліду Баарову на свою яхту «Бальдур», де був він, Маґда і ще кілька друзів. Вони збиралися пропливти річкою Гафель, що протікала біля вілли Ґеббельсів на берлінському острові Шваненвердер. Сімейна пара хотіла поставити чеській актрисі одне важливе запитання. За обідом Ґеббельс і Маґда запропонували їй менаж-а-труа — «кохання на трьох»: Маґда залишиться дружиною та візьме на себе оселю, дітей та обов’язки перед Райхом, а Баарова стане офіційною коханкою Ґеббельса³⁸⁶. Спантеличена актриса попросила час на роздуми. Маґда відразу ж передумала й наступного вечора вилила душу Гітлеру. Фюрер зберіг глибоку прихильність до жінки. До того ж із 1931 року між ним і подружжям існувала особлива неписана домовленість: шлюб Маґди й Ґеббельса мав бути взірцевим.

Гітлер викликав Ґеббельса в Райхсканцелярію, де вимагав припинити цю інтрижку. Наступного дня Ґеббельс записав у щоденнику: «Я прийшов до надважких рішень. Але вони остаточні. Цілу годину катався машиною. Чимало намотав, хоча нікуди конкретно й не заїжджав. Живу мов у маренні. Яке ж тяжке й жорстоке це життя! <...> Але обов’язок понад усе»³⁸⁷. Потім він мав «украй довгу й украй сумну телефонну розмову» з Бааровою. «Але я лишаюся непохитним, хоча й моє серце от-от розірветься. Тепер починається нове життя. Важке, суворе, де є місце лише для обов’язку. Скінчилася молодість», — писав він 16 серпня 1938-го. Але насправді Ґеббельс і далі крутив роман із Бааровою. Тож Маґда почала замислюватися про розлучення.

Ґеббельс і Маґда погодилися на перемир’я, відклавши будь-яке рішення щодо шлюбу до кінця вересня. На горизонті були важливіші справи. Насувалася війна. Гітлер погрожував вторгнутися й окупувати Судетську область Чехословаччини — регіон, заселений здебільшого етнічними німцями. Коли в розпал Судетської кризи перемир’я подружжя обірвалося, Ґеббельс попросив свого давнього замісника Карла Ганке стати посередником у подружньому конфлікті, радіючи, що є кому довіритися. Після того як Ганке переговорив з усіма сторонами, Ґеббельс попросив його знову порушити це питання перед Гітлером. «Усе залежить від його рішення»³⁸⁸, — записав міністр у щоденнику п жовтня 1938 року, наступного дня після остаточної анексії Гітлером Судетської області.

Гітлер не змінив своєї позиції. Йому набридла «манія розлучень»³⁸⁹ у лавах нацистських ватажків. Урешті-решт Ґеббельс скорився долі. У нього почалися «жахливі болі в серці»³⁹⁰, і він пішов на новий фільм, де грала Баарова, під влучною назвою «Прусська історія кохання», щоб востаннє поглянути на свою пасію. Порвати з нею вдруге Ґеббельсу забракло мужності, тож він доручив своєму близькому другові графу Геллдорфу, начальнику берлінської поліції, «виконати цю тяжку роботу»³⁹¹. Підкидаючи дров у багаття, Геллдорф заявив Бааровій, що їй заборонено працювати актрисою в Німеччині³⁹². Тож жінка негайно поїхала з Берліна до Праги, яка вже за кілька місяців опиниться під німецькою окупацією.

Однак Ґеббельс зостався невдоволений посередницькими послугами Ганке. «Я більше не розмовляю з Ганке. Він — моє найболісніше розчарування»³⁹³, — писав міністр у щоденнику незадовго до того, як Гітлер підтвердив своє рішення. Як делікатно висловився біограф Ґеббельса, «певно, він [Ганке] скористався роллю посередника, щоб запропонувати Маґді не тільки слова розради»³⁹⁴. Наступного літа Маґда зізналася чоловікові про роман із Ганке. «Ганке виявився першокласним негідником. Моя недовіра до нього повністю виправдалася», — написав Ґеббельс 23 липня 1939 року³⁹⁵.

Цього разу саме Маґда розповіла про свій роман Гітлеру³⁹⁶. І знову фюрер мав вершити долю найгучнішого шлюбу Третього Райху. Його рішення не змінилося: пара мала залишатися разом. Зрештою, їхній шлюб був справою державною. Ґеббельс вислав Ганке з Міністерства пропаганди в безстрокову відпустку. Ганке до нестями закохався в Маґду й хотів із нею побратися. Але натомість пішов на фронт воювати. Ґеббельси помирилися, і незабаром Маґда народила Гайдрун — їхню шосту й останню дитину.

20

На початку червня 1938-го були аріїзовані німецькі буровугільні підприємства Julius Petschek, проте спадкоємці Ignaz Petschek — більшого сімейного конгломерату—ще зберігали контроль над бізнесом. Але Фрідріх Флік був готовий завдати удару, до того ж будь-якими засобами. Проте зі штаб-квартири компанії в судетському місті Ауссіг-на-Ельбі (нині — Усті-над-Лабем), що за двадцять хвилин їзди від кордону з Німеччиною, надходила незмінна відповідь: рішуче «ні». Родина Печеків відмовилася вести переговори щодо активів, на які накинув оком Флік, — а саме широкого переліку підприємств із видобутку, обробки й торгівлі бурим вугіллям у центральній Німеччині, вартість яких оцінювалась у чверть мільярда райхсмарок³⁹⁷. Керував німецькими буровугільними активами сім’ї Карл Печек, один із синів Іґнаца. «Ці люди хочуть добити мене <...> що ж, їм не вдасться»³⁹⁸, — войовничо міркував він. Карл стверджував, що не міг продати сімейні активи, бо його батько вже «продав» їх, отримавши частки в холдингових компаніях у податкових гаванях Монако, Швейцарії та Люксембургу³⁹⁹.

Однак навіть іноземне громадянство або володіння бізнесом за кордоном вже не убезпечувало від нацистської жадібності. З початком Судетської кризи Флік вирішив посилити тиск на спадкоємців Ignaz Petschek. Упродовж червня 1938-го Гуґо Дітріх, юрисконсульт Фліка, відкопав у корпоративних реєстрах купу інформації про майнові інтереси Ignaz Petschek, а Отто Штайн-брінк передав ці відомості відповідним нацистським органам. Штайнбрінк поскаржився нацистському бюрократу, що Пече-кам «геть начхати»⁴⁰⁰. Утім він вважав неправдоподібними чутки про те, що «за групою Ignaz Petschek стоїть Дж. П. Морґан [молодший].

Морґан завжди був антисемітом, і навіть під спокусою чудового бізнесу навряд чи наважився б прикривати євреїв». Штайнбрінк доручив Дітріху написати юридичний висновок, що спадкоємці Печеків насправді керували своїм бізнесом із Берліна; а отже, їхні компанії можна було захопити за допомогою «звичайної» аріїзації. Дітріх також розробив проект указу, за яким держава може призначати довірчого управителя для будь-якої компанії, класифікованої як єврейська⁴⁰¹. Відповідно до цього проекту довірена особа могла потім продати компанію проти волі її справжніх власників. Згодом ці ідеї передали в Міністерство економіки Вальтера Функа й Управління з чотирирічного плану Ґерінґа в надії, що вони стануть офіційною політикою партії. Це все, що міг зробити Флік. Спадкоємці Ignaz Petschek досі відмовлялися вести будь-які переговори, і всі сподівання прибрати до рук їхні німецькі активи через приватний сектор розбилися на друзки. Настала черга нацистського режиму вступити в гру.

Наприкінці липня 1938-го в Берліні сформували міжвідомчу робочу групу, яка займалася виключно «розв’язанням проблеми» Ignaz Petschek. Невдовзі нацистські бюрократи вдалися до перевіреного методу аріїзації: повісили на конгломерат гігантську фіктивну заборгованість зі сплати податків, що дало змогу режиму конфіскувати вугільні активи Печеків як погашення боргу. Позов, який у вересні був на зо мільйонів райхсмарок, зрештою зріс до 670 мільйонів⁴⁰², що приблизно втричі перевищувало фактичну вартість німецьких буровугільних активів Ignaz Petschek. Спадкоємці втратили свої важелі впливу.

Так само, як і Флік. Оскільки за підготовку аріїзації тепер міцно взялося Міністерство фінансів Райху, магнат раптово зіткнувся з жорсткою конкуренцією за вугільні активи. Німецькі промислові компанії вишикувалися в чергу, щоб обгризти конгломерат до кісток.

Найпомітнішим серед цих нових гравців був сам нацистський режим в особі Reichswerke Hermann Goring («Райхсверке Герман Ґерінґ») — державного промислового конгломерату, який міністр із манією величі назвав на свою честь. А ще у Фліка з’явився новий впливовий суперник — Пауль Плайґер, генеральний директор концерну й один із найважливіших економічних функціонерів Третього Райху.

Плайґер мав подолати певну проблему. Reichswerke бракувало головного джерела енергії. Тож наприкінці червня 1938-го Плайґер висловив Фліку своє «крайнє невдоволення»⁴⁰³ тим, що йому не дісталося й крихти від здобичі у вигляді німецьких активів Julius Petschek, які буквально за кілька тижнів до цього Флік відібрав у нащадків Юліусової гілки переслідуваної родини. Флік порадив директору Reichswerke вийти на ринг цього разу. Плайґер ухильно відповів, що подумував замінити буре вугілля на кам’яне⁴⁰⁴. Йому вкрай потрібно було забезпечити для Reichswerke джерело кам’яного вугілля в центральній Німеччині, адже, на відміну від компаній у Рурській області, конгломерат не мав власних вугільних шахт для виробництва коксу. Виплавка руди та конкурентоспроможне виробництво заліза потребували величезної кількості коксу. Власна сировинна база знизила б витрати Reichswerke й позбавила б його залежності від рурських магнатів у джерелі енергії.

Так сталося, що Флік мав значно більше кам’яного вугілля, аніж міг переробити на своїх вугільних шахтах Нагрепег та Essener у Рурській області. Але йому бракувало бурого. І Плайґер добре це знав. Кам’яне вугілля вище цінувалося як джерело тепла, тоді як буре було рентабельнішим. Плайґер потребував енергії, а Флік хотів прибрати до рук прибутковий ринок.

На початку жовтня 1938-го Гітлер увійшов у Судетську область — і вже за десять днів ця територія відійшла до Німеччини. У перший же день вторгнення нацисти провели обшук у конторах конгломерату Ignaz Petschek та вилучили документи. Водночас Плайґер знову звернувся до Фліка з ідеєю обмінятися вугіллям — Ґерінґ саме пообіцяв йому, що Reichswerke отримає частку в аріїзованому конгломераті Печеків. Але Флік не поспішав із рішенням. Він знав, що скоро для Ignaz Petschek призначать довірчого управителя.

З грудня 1938 року — лише через три тижні після «Кришталевої ночі» — Герман Ґерінґ видав «Постанову про використання єврейського майна»⁴⁰⁵. За своєю суттю вона нагадувала проект Гуґо Дітріха. Віднині для будь-якої компанії, маркованої як єврейська, держава призначала довірчого управителя з правом продати активи проти волі власників. Однак згодом сфера дії постанови розширилася. Нацистський режим почав використовувати її для позбавлення євреїв будь-якого відносно цінного майна на території Райху: фірм, будинків, землі, акцій, творів мистецтва, коштовностей і золота. У людей відібрали все, що вони мали, за винятком предметів першої потреби. Але згодом вкрадуть і те.

У січні 1939-го для конгломерату Ignaz Petschek призначили довірчого управителя. І хоча виключний мандат Фліка на ведення переговорів щодо всіх активів Печеків досі діяв, він втрачав свою цінність. Конкуренція зростала, а режим схилявся до прямої експропріації активів. Тож Флік збагнув: єдиний шанс урвати хоч якийсь шматок здобичі — угода з Плайґером. І погодився. Reichswerke отримає частину буровугільних активів Ignaz Petschek, а потім обміняє їх на кам’яновугільні шахти Фліка. Режим невдовзі схвалив цей план.

Однак берлінські переговори між Фліком і Плайґером ішли важко й затяглися на цілий рік. Головним каменем спотикання виявилася оцінка вартості й обсягів вугілля. До того ж Плайґер жадав отримати значно більше кам’яного вугілля, ніж Флік був готовий віддати. Спершу жодна зі сторін не йшла на поступки. Плайґер, який ставив на цю угоду своє становище в Райху, виявився ненадійним переговірником. Коли на початку червня 1939-го Флік уже гадав, що згоди досягнуто, Плайґер змінив умови. Флік розгнівався і вийшов з переговорів. Сторонам вдалося дійти згоди лише на початку грудня, але реалізація домовленостей затягнулась аж до кінця війни.

У переговорах із державним конгломератом Флік витягнув коротку соломинку. Він був змушений більш ніж на третину скоротити кількість працівників, а також обсяги виробництва коксу й вугілля на своїх цінних шахтах Harрепег у Рурській області⁴⁰⁶. Плайґер отримав 1,8 мільярда тонн кам’яного вугілля та кілька потенційно продуктивних шахт. Щоб компенсувати збитки, Фліку доведеться реінвестувати чималу суму. Натомість магнат отримав 890 мільйонів тонн бурого вугілля і став найвпливовішим гравцем у буровугільній промисловості нацистської Німеччини.

Та єдиними, хто по-справжньому програв, були спадкоємці Ignaz Petschek. На відміну від кузенів, які зуміли вчасно продати свої компанії, Карл Печек разом із братами й сестрою не отримали ні пфеніга за родинне майно. їхні активи зарахували як погашення позовів про гігантську податкову заборгованість, а пожитки сім’ї безжально експропріював нацистський режим за сприяння та пособництва Фрідріха Фліка.

21

Двадцятого квітня 1939 року в Берліні фюрер святкував своє п’ятдесятиріччя. Фердинанд Порше подарував задоволеному Гітлеру перший готовий «фольксваген» — чорний кабріолет «жук». Ґерінґ отримав другий, а Ґеббельс — четвертий. Насправді «народний автомобіль» так і не дійшов до народу. За часів Третього Райху їх випустили лише 630 — і всі дісталися нацистській еліті. Із 340 000 німців, які доєдналися до програми даф, щоб заощадити на купівлю машини, видурили близько 280 мільйонів райхсмарок⁴⁰⁷. Тимчасом заводський комплекс Volkswagen у Фаллерслебені не встигли ще добудувати, як уже почали переоснащувати для виробництва зброї. З допомогою сина Феррі та зятя Антона Пієха очільникові заводу Volkswagen Фердинанду Порше довелося різко перемкнути передачу. Конструктор цивільних автомобілів і гоночних болідів став виробником зброї, танків і військових машин.

Але щоб щось виробляти, спершу треба мати повністю функціональні виробничі потужності. Коли на початку червня 1939-го Гітлер відвідав завод, Порше наважився показати йому лише пресовий цех, оскільки ця частина комплексу була найближча до завершення⁴⁰⁸. За масивним фасадом із червоної цегли завдовжки 1,3 кілометра здебільшого ховалися порожні приміщення⁴⁰⁹. Комплексу, який мав стати наймасштабнішим у світі автомобільним заводом потужністю 1,5 мільйона машин на рік, досі бракувало основного обладнання. Завод у Фаллерслебені радше нагадував табір, де в запилюжених бараках⁴¹⁰ проживало три тисячі італійських будівельників, яких Муссоліні, союзник Гітлера, прислав, щоб допомогти завершити будівництво. Німців там майже не було — воювали. Коли в 1939-му настала люто холодна зима, головні заводські цехи Volkswagen не опалювалися, а вікна сходових прогонів стояли без шибок. Для завершення будівництва та підтримки роботи заводу потребувалося більше робітників. І Фердинанд Порше чхати хотів, добровільних чи примусових.

22

У п’ятницю ввечері, 29 грудня 1939 року, Отто Штайнбрінк за своїм столом у будинку в Далемі — фешенебельному районі Берліна — написав листа Фрідріхові Фліку, своєму шефу протягом уже п’ятнадцяти років, який відзначав ці Різдвяні свята у власному маєтку в Баварії. Штайнбрінк подавав у відставку. Знайшов нову роботу. Режим призначив його наглядати за експропрійованою металургійною імперією Фріца Тіссена. Колись Тіссен першим серед магнатів відкрито підтримав Гітлера, а тепер виступив проти фюрера. Як депутат Райхстагу Тіссен відмовився голосувати за оголошення війни і дав дьору з Німеччини.

Справи Штайнбрінка теж були невтішні: він ішов із Флікового конгломерату на жахливих умовах. За багато років стосунки із Фліком погіршилися⁴¹¹: їхні дружини не ладнали, навантаження на роботі було непосильним. До того ж Штайнбрінк посварився зі старшим сином Фліка — Отто-Ернстом, — якого готували на роль батькового наступника. Професійні амбіції Штайнбрінка лишалися нереалізовані, тож він прагнув більш значущої посади. Сімейний конгломерат Фліків ніколи не дав би Штайнбрінку бажаного — прислужник не частина династії. «Зусилля задля вимушеної співпраці зруйнували в нас більше, ніж дала досягнута поверхова вигода. Не раз ви висловлювали думку, що я виконую свою роботу з надмірним честолюбством та особистим завзяттям. Тепер я розумію, що ви правомірно критикуєте мою діяльність у сфері ваших інтересів, — з прикрістю писав фанатичний есесівець шефові. — Я ж насамперед солдат, тому не завжди поділяв думку комерсанта, який усе прораховує і багато ризикує»⁴¹². Флік надиктував секретарці гнівну відповідь⁴¹³, дорікаючи Штайнбрінку за дволикість. Але листа так і не надіслав. Натомість прийняв відставку та взяв замість офіцера двох своїх родичів.

На той час уже тривала Друга світова. Мирні роки переозброєння та аріїзації стали надзвичайно плідними для Фліка. Тепер він був третім виробником сталі в нацистській Німеччині та мав у підпорядкуванні близько 100 000 працівників — уп’ятеро більше, ніж у 1933-му. Лише з 1937 по 1939 роки його оподатковуваний дохід становив 65 мільйонів райхсмарок⁴¹⁴ — десь 320 мільйонів доларів на сучасні гроші. А територіальні завоювання гітлерівської армії по всій Європі мали надати Фліку ще більше можливостей для розширення промислової імперії. Тож тепер він мав підготувати собі наступника та розпочати нову грабіжницьку місію — щоправда, вже без допомоги свого довіреного вояки. Однак це анітрохи не спиняло підприємливого магната.

23

Хоча Ґюнтер Квандт і став одним із найбільших виробників зброї в нацистській Німеччині, однак він не хотів війни. «Дуже тривожні новини»⁴¹⁵, — писав промисловець під час Судетської кризи. І зрадів, коли збройного конфлікту, здавалося б, вдалось уникнути: «Знов усе йде на лад!». Ґюнтер завжди вважав, що Німеччина переозброюється з метою оборони. «Я не вірив, що вони допустять війну»⁴¹⁶, — занотував він після падіння Третього Райху. Та коли і вересня 1939 року Німеччина напала на Польщу, магнат швидко адаптувався до нової реальності. «Німецький народ бореться за свої права на життя. З цілковитою впевненістю ми дивимося на нашого фюрера та його Вермахт, що за такий короткий час уже досяг нечуваних успіхів і сповнює нас гордістю й захопленням»⁴¹⁷, — писав Ґюнтер працівникам свого акумуляторного заводу AFA через два тижні після вторгнення.

Війна була вигідною для нього. За прогнозами Ґюнтера⁴¹⁸, річний обсяг продажів AFA мав зрости до 150 мільйонів райхсмарок — рекордної суми, що втричі перевищувала статистику мирних років. А його збройова компанія DWM невдовзі перевершила цей показник — навіть подвоїла. Через кілька днів після початку війни Ґюнтер сказав одному зі своїх керівників: «Війна — то й війна, а нам треба жити так, ніби вона ніколи не закінчиться. Хай мир стане радісною несподіванкою»⁴¹⁹.

Старший син Ґюнтера, Герберт, вважав позицію батька «тверезою корпоративною стратегією»⁴²⁰. У той час як його напіврідкий брат Гаральд збирався піти добровольцем на фронт, Герберт мав довести владному батькові свою спроможність на не менш жорстокому полі бою — за успадкування бізнесу. І на жодному із цих бойовищ моральні якості не були у фаворі.

Частина ІІІ

«ХЛОПЧИКИ СТАЛИ ЧОЛОВІКАМИ»

1

Наприкінці жовтня 1939 року Гаральд Квандт повернувся додому в Берлін, узявши коротку перерву в роботі мотокур’єром, яку він виконував протягом піврічної обов’язкової трудової повинності в окупованій Польщі. Раніше цього ж місяця за умовами пакту про ненапад, укладеного двома диктаторами, країну завоювали й розділили між собою гітлерівська Німеччина та сталінський Радянський Союз. Молодший син Ґюнтера стояв на порозі дорослого життя — за кілька днів йому вісімнадцять. Він закінчив середню школу якраз перед початком війни. На випускній церемонії Ґюнтер і Маґда сиділи поруч у першому ряді, здавалося б, у повній гармонії⁴²¹.

Останні п’ять із половиною років домівкою для Гаральда був дім матері та вітчима, перебувати в якому ставало дедалі важче через постійне збільшення кількості дітей, а також зрад дорослих. Після завершення роману з Лідою Бааровою Ґеббельс упродовж робочих тижнів здебільшого ночував сам у розкішній резиденції в центрі Берліна⁴²², яку оплачувало його міністерство, розташоване поблизу. Та загалом родинним гніздом сварливого сімейства Ґеббельсів залишалися вілла на шикарному острові Шваненвердер і заміський маєток міністра на північ від Берліна. Однак Гаральд, як і мільйони інших юнаків, невдовзі матиме новий дім — поля кривавих битв Другої світової війни, розкидані по всьому європейському континенту.

Працюючи кур’єром на польському фронті та в районах, де тоді жорстоко орудували нацисти, Гаральд уже ставав свідком звірств війни й окупації. Він багато розповідав Маґді та

Ґеббельсу про побачене — безперечно, це був початок німецьких воєнних злочинів. 28 жовтня 1939 року Ґеббельс написав у щоденнику, що Гаральд «багато чого пережив у Польщі. Хлопчики вже стали чоловіками»⁴²³. Наступного дня Ґеббельс святкував свій сорок другий день народження, і Гаральд знову поділився з вітчимом спогадами про Польщу. Після їхньої розмови Ґеббельс записав у щоденнику, що його пасинок «уже справжній чоловік і солдат», який «дуже покращав». Міністрові здалося, що саме цей досвід зрушив позитивні зміни в характері Гаральда. Однак побачене глибоко вразило підлітка. 2 листопада 1939-го — наступного дня після вісімнадцятиріччя Гаральда — Ґеббельс написав: «Увечері розмовляв з Маґдою про Гаральда. Ми трохи тривожимося за нього»⁴²⁴.

У проміжку між цими днями Ґеббельс на власні очі спостерігав, що коїлося в окупованих нацистами регіонах Польщі. 31 жовтня 1939 року він прилетів у Лодзі, де його зустріли гауляйтер Ганс Франк, клієнт банку Merck Finck, і його заступник Артур Зайсс-Інкварт, колишній канцлер Австрії. Потім Ґеббельс проїхався єврейським гетто в Лодзі. (Близько 230 000 людей — третина населення Лодзі — були євреями.) Міністр вийшов із машини, щоб особисто все детально оглянути.

Побачене йому не сподобалося. У щоденниковій нотатці, яка закінчувалася словами про занепокоєння Гаральдом, Ґеббельс поділився враженнями від гетто: «Це неможливо описати. Вони вже не люди, а тварини. Тож це не гуманітарне, а хірургічне завдання. Тут треба різати, і вкрай радикально. Інакше Європа сконає від єврейської хвороби». Через пів року нацисти зачинили ворота гетто, ув’язнивши там близько 160 000 євреїв. Загалом через Лодзинське гетто пройшло близько 210 000 євреїв. Воно слугувало пунктом збору, звідки в’язнів розвозили в табори смерті по всій окупованій Польщі, та найбільше — неподалік, у Хелмно.

Наступного ранку Ґеббельс вирушив машиною до Варшави. Він прибув до польської столиці після поїздки «полями битв і вщент розстріляними селами й містами. Картина спустошення.

Варшава — це пекло. Місто зруйноване. Наші бомби та снаряди зробили свою справу. Жодного вцілілого будинку. Залякані люди схожі на тіні. Сновигають вулицями, мов та комашня. Бридко», — писав Ґеббельс⁴²⁵. По обіді, о другій, він вилетів назад у Берлін, радий, що покидає «це місце жаху», і в сутінках приземлився в аеропорту «Темпельгоф», якраз на святкування дня народження Гаральда. Наступного дня Ґеббельс доповів Гітлерові про свою коротку поїздку в Польщу. «Особливо схвально він зустрів мій виклад єврейської проблеми. Єврейство — це непотріб, — занотував Ґеббельс у щоденнику. — Радше клінічне, ніж соціальне питання»⁴²⁶.

Доки Ґеббельс оглядав руїни Варшави, 1 листопада 1939 року в сусідній Познані батько Гаральда уклав грандіозну угоду. Того дня компанія DWM, що належала Ґюнтерові Квандту, отримала в довірче управління експропрійований збройовий комплекс Cegielski — найбільший завод у Познані⁴²⁷. Заводи Цеґельського славилися виробництвом локомотивів, артилерійських установок і кулеметів; військове керівництво нацистів вважало ці підприємства найважливішими виробниками зброї в місті. На щастя для Ґюнтера, поміж інших претендентів, які прагнули прибрати до рук комплекс Cegielski, райхсміністр економіки Вальтер Функ віддав перевагу своєму давньому приятелю.

На заводи Цеґельського далі прибуде й Гаральд. Повернувшись до Польщі, він почав стажуватися в ливарному цеху локомотивобудівного підрозділу DWM⁴²⁸. У середині січня 1940-го Маґда навідалася до сина в Познань. Вона доповіла Ґеббельсові, що Гаральд «поводився там пречудово. Він став справжнім чоловіком з яскраво вираженою соціальною чуйністю. Тепер він мусить вступити до Вермахту й проявити там непохитність»⁴²⁹. Гаральд справді опиниться на полі бою. Але в значно сміливішій ролі, ніж мати з вітчимом могли собі уявити.

2

Після Великодніх свят І934-го, відколи подружжя вирішило не повертати хлопчика Ґюнтерові, Гаральд Квандт із дванадцяти з половиною років жив із матір’ю, вітчимом, напіврідними братом і сестрами. Попри запеклу боротьбу за право опіки, Маґда й Ґеббельс дозволяли Гаральду раз на два тижні на вихідних відвідувати Ґюнтера. І хоча хлопець зростав у чи не найрадикальнішій сім’ї Третього Райху, нацистом він не був. Насправді Гаральд не цікавився нацизмом. Міг собі дозволити. Як пасинок Ґеббельса Гаральд міг робити все, що заманеться. І в підлітковому віці він мав на думці важливіші речі, ніж осягнення фашистської ідеології: дівчат, мотоцикли й автомобілі⁴³⁰.

Як наслідок, Гаральд не хапав зірок у молодіжних нацистських організаціях⁴³¹. У чотирнадцять років хлопець завалив випробувальний термін у військово-морському крилі Гітлерюгенда — допоміжному підрозділі нацистського молодіжного руху, де проходив довійськовий вишкіл. Підліткові не подобалася муштра, і він сперечався з командиром взводу. Ухилявся від своїх обов’язків і вмовляв Маґду писати йому виправдання за прогули «через труднощі з навчанням у школі»⁴³². Його табель відвідування був настільки строкатим, що восени 1936-го хлопцю сказали не повертатися. А коли в 1938-му настав час реєструвати членство в нсдап, Гаральд не заповнив анкети, тож фактично так ніколи й не вступав до нацистської партії.

Згодом Гаральд казав, що Ґеббельс прагнув «максимально віддалити його від батькових ідей. Я мав стати морським офіцером, а не підприємцем чи інженером»⁴³³. Проте Гаральд не пішов на флот. А приєднався до Люфтваффе. У червні 1940-го під час стажування в Познані він записався добровольцем в елітну парашутно-десантну дивізію після того, як під час німецького вторгнення у Францію загинув його найкращий шкільний друг, який служив командиром танка. «Мене тут більше нічого не тримає. Я нічим не відрізняюся від інших»⁴³⁴, — писав Гаральд із Познані іншому шкільному товаришеві. Ґеббельс зрадів, що пасинок зібрався до війська, де його «належно відточать»⁴³⁵. Маґда ж почала скаржитися на недисциплінованість старшого сина. «Він підліток і поводиться скандально», — записав Ґеббельс у щоденнику наприкінці липня 1940-го. Під час стажування на батьковому заводі Гаральд знайшов собі дівчину — актрису познанського театру «Метрополітан»⁴³⁶. Маґда незлюбила її. Під час чергового візиту до Познані жінка ввірвалася в кабінет художнього керівника театру з вимогою звільнити актрису. Керівник відмовився. Невдовзі його заарештували й відправили на примусові роботи на познанський завод Ґюнтера.

На щастя для матері, уже через кілька тижнів у Гаральда розпочалася підготовка в Першій парашутній дивізії⁴³⁷. Його відправили в Дессау, що за дві години їзди на південний захід від Берліна. Коли в середині жовтня 1940-го Гаральд прибув у дводенну відпустку додому, Ґеббельс схвально написав про нього: «Армія його виправила»⁴³⁸.

На початку листопада 1940 року, через кілька днів після свого дев’ятнадцятиріччя, Гаральд приїхав до Берліна в тижневу відпустку⁴³⁹. Разом з Урзулою та Зільвією Квандтами. Урзула щойно розлучилася з Гербертом, старшим напіврідким братом Гаральда. Плодом того розірваного шлюбу була Зільвія — їхня трирічна донька. Після повернення Гаральда в Дессау Урзула та Зільвія залишилися з Ґеббельсами в Берліні — майже на три місяці. За примхою долі, жінки, з якими Ґеббельс відсвяткував Різдво 1940 року, — Урзула, Маґда та її найкраща подруга Елло, — колись були заміжні за представниками династії Квандтів, яку Ґеббельс так глибоко зневажав.

Святкували Різдво в маєтку Ґеббельсів біля озера Богензее на північ від Берліна⁴⁴⁰. Затишний дерев’яний котедж, де минуло стільки ночей із Лідою Бааровою, міністр перетворив на величезний заміський особняк десь із тридцятьма кімнатами, службовою будівлею приблизно на сорок приміщень і гаражним комплексом⁴⁴¹. По обіді Ґеббельс у супроводі жінок вирушив на двогодинну прогулянку на новеньких конях засніженим Бранденбургом. Вечір компанія провела за розвагами: читали, слухали музику й розповідали всілякі історії — мабуть, плітки про Ґюнтера, Герберта й інших Квандтів. Ґеббельс так і не став кращої думки про Герберта від часу їхньої першої зустрічі, коли той здався міністрові «трохи розумово відсталим». У своєму щоденнику Ґеббельс зауважив, що Урзула «тепер досить мила на вигляд» після розлучення зі «своїм жахливим чоловіком»⁴⁴². Наприкінці 1940-го Герберт справді проживав «особливо темну главу»⁴⁴³ свого життя — і Ґеббельса це тішило.

3

У жовтні 1940 року Ґюнтер Квандт, його права рука Горст Павель і Герберт майже десять днів досліджували окуповану нацистами Францію. Ґюнтер склав «список бажанок»⁴⁴⁴, куди вніс із десяток об’єктів у Франції — включно з єврейськими фірмами — для поглинання своєю акумуляторною компанією ара. 1940 рік став визначним для Герберта. Йому стукнуло тридцять; він увійшов до ради директорів AFA і перейняв на себе керівництво персоналом, рекламою, а також Pertrix, дочірньою компанією AFA; розлучився з Урзулою; і — як вимагав того новий статус керівника — вступив до нацистської партії⁴⁴⁵. Початок Другої світової примирив Герберта з його конкурентом Павельом. Пізніше Герберт згадував, чим закінчилося їхнє суперництво: «Коли прийшла війна, працювати стало важче. <...> Деякі завдання мені довелося вирішувати разом із колегою — доктором Павельом. <...> Словом, війна нас <...> зблизила»⁴⁴⁶. Ці завдання включали скуповування аріїзованих фірм, які досі належали французьким євреям. Або ж, як згодом загадково висловився Герберт, «окремим компаніям пропонувалося придбати промислові підприємства чи фабрики»⁴⁴⁷.

Від початку війни Ґюнтер був сповнений рішучості робити те, що й завжди: отримувати зиск. У серпні 1940-го, за два місяці до розвідувальної поїздки, Ґюнтер відрядив до Франції одного зі своїх найдовіреніших працівників — Корбіна Гакінґера. Про око цей п’ятдесятирічний вусань звільнився з AFA у Берліні та переїхав до Парижа, де відкрив крамничку на четвертому поверсі будинку 44 на Рю-ла-Боесі, неподалік Єлисейського палацу. Зона інтересів «бюро Hackinger»⁴⁴⁸ — злегка замаскованої філії AFA — охоплювала як окуповану нацистами Францію, так і Францію вішістську. Серед численних завдань Гакінґера було виявлення компаній, що належали євреям, і сприяння їх аріїзації. Гакінґер допомагав AFA привласнювати ці фірми через компанії-прикриття, довірених осіб, підставних чоловіків і жінок, зокрема й власну коханку.

Ґюнтер і Герберт разом зі своїми поплічниками вважали французькі акумуляторні компанії легкою здобиччю для поглинання. Але вони помилялися⁴⁴⁹. Французька влада, хоча й охоче співпрацювала з нацистами, проте не хотіла, щоб її підприємства потрапили до рук німецьких промисловців, тому здебільшого перешкоджала аріїзації, яку намагалися провернути іноземці. Французька влада сама була не проти експропріювати майно своїх єврейських громадян. Гакінґер нарікав на контроль з боку французьких бюрократів, однак далі скарг зайти не наважився.

Із семи відомих спроб afa здійснити аріїзацію п’ять зазнали невдачі⁴⁵⁰. Завдяки старанням старшого сина Ґюнтерові таки вдалося купити дві аріїзовані французькі фабрики. Від імені компанії Pertrix Герберт і Павель вели переговори про поглинання аріїзованого заводу з виробництва листового металу Hirschfeld («Гіршфельд»)⁴⁵¹ у Страсбурзі — столиці окупованого нацистами Ельзасу. Німецьким фірмам було значно легше провадити діяльність саме в цьому регіоні, оскільки там панувала нацистська влада. Герберт досі відчайдушно прагнув довести батькові свою спроможність, тож іноді вів переговори у Страсбурзі на вихідних, щоб на початку тижня повернутися в Берлін. Так він здобув похвалу від колег у раді директорів.

Після успіху з Hirschfeld Герберт допоміг AFA придбати контрольний пакет акцій Dreyfus⁴⁵² — ще одного аріїзованого заводу з виробництва листового металу в передмісті Парижа. Гакінґер назвав це підприємство «найкращим <...> об’єктом»⁴⁵³, на який він натрапляв. На заводах листового металу можна було виготовляти ліхтарі — основний продукт Pertrix. Герберт створив собі нішу в Pertrix, де колись розпочинав кар’єру, а тепер був передовим керівником. Та тільки перейнявши на себе нові обов’язки в AFA під час війни, Герберт нарешті здобув батькову повагу. «Відтоді <...> я рідко ухвалював якесь рішення або розглядав якусь важливу можливість, не порадившись із ним»⁴⁵⁴, — писав Ґюнтер про старшого нащадка. Батька й сина не обходило, що вони відібрали в євреїв засоби до існування та справу всього життя. їх цікавило тільки розширення імперії Квандтів. І вони її розширювали⁴⁵⁵. Невдовзі здобиччю банди корпоративних рейдерів Квандтів стали бельгійські, польські, хорватські та грецькі фірми.

4

Гаральдові Квандту подобалося бути десантником. Він почувався як удома серед своїх товаришів на базі в Дессау. До того ж він навчився стрибати з парашутом, стріляти з гвинтівок і пістолетів — ймовірно, виготовлених збройовою компанією батька — і вивчив бойову пісню десантників: «Зелений наш парашут і сильне юне серце, сталева наша зброя з німецької руди»⁴⁵⁶. У німецькому солдатському братстві всі були молоді та спраглі до пригод.

Були вечірки й розіграші, через які Гаральда мало не вигнали з Люфтваффе ще до того, як він устиг побувати на полі бою. «Гаральд зіпсував свою військову кар’єру через величезну дурницю, — писав Ґеббельс у щоденнику 12 лютого 1941 року. — Дитяча витівка зі значно серйознішим підґрунтям. Тепер йому доведеться розплачуватись. Надіюся, він більше не викине таких фокусів, інакше для нього все скінчиться назавжди»⁴⁵⁷. Напевно невідомо, але ймовірно, що Гаральд утнув щось після нічної пиятики⁴⁵⁸. Те, що Гаральд «справді перейшов межу»⁴⁵⁹, кілька днів не давало Ґеббельсу спокою. Він твердо вирішив витягнути пасинка з біди. Навіть послав у Дессау свого помічника перевірити Гаральда, який, звісно ж, не був звичайним солдатом. Пасинок Ґеббельса єдиний у Вермахті мав таку протекцію. Коли помічник повернувся в Берлін, Ґеббельс коротко занотував: «Питання вирішено»⁴⁶⁰.

Рано-вранці 20 травня 1941 року Гаральд нарешті вирушив на війну. Його перша місія — приголомшливе вторгнення на Крит. Союзницькі сили хотіли збудувати базу бомбардувальної авіації на своєму останньому бастіоні в Греції, а німці за будь-яку ціну прагнули цьому завадити. «Меркурій» стала першою у військовій історії операцією, реалізованою переважно завдяки повітряному десанту. У своїх спогадах про війну британський прем’єр-міністр Вінстон Черчилль писав: «Ніколи ще німці не вдавалися до більш відчайдушної та безжальної атаки»⁴⁶¹.

Ще до сходу сонця Гаральд разом із товаришами вилетів із німецької бази на материковій частині Греції «з полум’яним серцем і гордою впевненістю в нашому воєнному фарті»⁴⁶². Над узбережжям материка десантники пролітали в оточенні німецьких винищувачів, які супроводжували їх до місця висадки над островом. Щойно літак із Гаральдом на борту з’явився над узбережжям Криту, як британські зенітки відкрили вогонь. Тоді Гаральд отримав команду: «Приготуватися до стрибка», і спалахнуло зелене світло. Дев’ятнадцятирічний юнак вистрибнув із літака й у вільному падінні потрапив у вир битви.

Чудовий стрибок. Ясна погода, ідеальна висота, плюс до всього — німецьких десантників скинули над плановим місцем висадки з «надвисокою точністю». Вони потрапили під шквальний вогонь британських кулеметів, але Гаральду та більшості його товаришів по зброї вдалося висадитися на Крит неушкодженими. Більш як сорок снарядів продірявили парашут Гаральда, тож юнак спускався значно швидше і з розгону вдарився об землю. Відстебнувши ремені, Гаральд підібрав свій контейнер зі зброєю, що приземлився за п’ятдесят метрів від нього.

Одразу ж спалахнув бій. Гаральда з побратимами особливо лякала сила-силенна снайперів, які ховалися на деревах і в живоплотах. А ще — спека. У перший же день зіткнення температура в затінку сягала 52 °С — і це була далеко не найгарячіша пережита доба. Після тривалої тяжкої битви 1 червня 1941 року німецькі війська таки захопили острів. Але різня не припинилася. Місцеве населення чинило широкий опір⁴⁶³. Уперше за час війни німці стикнулися з такою протидією. На відплату нацисти на чолі з генералом Люфтваффе Куртом Штудентом стратили тисячі критян. Щоб придушити опір, німецькі війська спалили дотла кілька сіл. Заступник Штудента виконав наказ, який віддав йому начальник під час битви: за кожного вбитого чи пораненого німецького солдата розстріляти десятьох жителів Криту.

Гаральд Квандт у військовій формі разом із Маґдою та Йозефом Ґеббельсами, а також напіврідкими братом і п'ятьма сестрами, 1942 рік

Десантна операція завершилася успішно — попри майже шість тисяч убитих і поранених у бою. Навіть сам Вінстон Черчилль був вражений. «Німецький авіакорпус — це полум’я Гітлерюгенда і люте втілення тевтонського духу помсти за поразку 1918 року, — писав він. — Ці доблесні, добре вишколені та щиро віддані загони нацистських десантників уособлювали цвіт німецької мужності. Вони були сповнені палкої рішучості покласти свої життя на вівтар слави та світової могутності Німеччини»⁴⁶⁴.

У першому ж бойовому завданні Гаральд відзначився. Йому вручили Залізний хрест першого ступеня⁴⁶⁵. Маґда хвилювалася за сина. Вона чула про те, як калічили німецьких військовополонених у Греції⁴⁶⁶. Ґеббельс, якого заздалегідь не повідомили ні про місію, ні про відправлення Гаральда, надзвичайно пишався своїм пасинком, як і Гітлер. У середині червня 1941-го міністр розповів фюреру про те, «як сильно тішився хоробрістю Гаральда. Він досі був дуже прихильний до хлопця»⁴⁶⁷.

Через шість тижнів Гаральд повернувся в Німеччину—якраз на святкування батькового 60-річчя в Берліні. Невдовзі хлопця підвищили до унтерофіцера⁴⁶⁸, і він написав статтю в корпоративний журнал ара, де докладно виклав свій досвід у Греції. «Критська операція ще раз показала нам, що для німецьких десантників немає слова “неможливо”, — зухвало стверджував Гаральд. —У нас усіх єдине бажання — завдати смертоносного удару англійцю, бажано на його власному острові»⁴⁶⁹. Його батько відлунням висловив співзвучну думку. Під час «Бліцу» та битви за Британію Ґюнтер писав працівникам AFA, що Люфтваффе «вже завдало смертельного й вирішального удару по нашому найголовнішому ворогу»⁴⁷⁰ — британцях. Тут, удома, «кожен теж виконує свій обов’язок і всіма силами сприяє переможному завершенню боротьби Німеччини за існування». Але вторгнення в Британію скасували. Натомість на Гаральда чекав Східний фронт.

5

Двадцять шостого червня 1941 року, коли від початку операції «Бар-баросса»—фатального вторгнення нацистів у Радянський Союз— минуло вже чотири дні, у Берліні на Бельв’юштрасе Фрідріх Флік попросив свого аудитора написати важливого листа⁴⁷¹ в Міністерство фінансів Райху. У Фліка були великі плани на своїх спадкоємців. Він мав намір зробити двох молодших синів — 21-річного Рудольфа та 14-річного Фрідріха Карла — акціонерами холдингової компанії, яка контролювала його величезний конгломерат із виробництва сталі, вугілля та зброї. Майже чотири роки тому Флік зробив те саме для старшого сина Отто-Ернста наступного ж дня після його 21-річчя⁴⁷². Цей крок збігся з юридичним перетворенням групи промислових підприємств Фліка на однойменний сімейний конгломерат. Однак Флік уже не був таким упевненим, що «кронпринц»⁴⁷³ Отто-Ернст стане його наступником.

Бути первістком владного магната було неабияким тягарем, і Отто-Ернст відчував цей тиск. Йому довелося проявляти себе в тіні холодного й розумного батька. Більших протилежностей, ніж ці двоє, годі було й шукати. Отто-Ернст виріс на родинній віллі в зеленому берлінському районі Грюневальд в оточенні прислуги. Любив біг підтюпцем, музику, кіно й театр. Проте Флік волів, щоб сини брали участь у змаганнях з веслування. «Хлопчик із нормального буржуазного середовища нізащо не вижив би за такого виховання», — якось зауважив Отто-Ернст⁴⁷⁴. Честолюбний і розумний, він ніяковів поміж людей і надто гостро реагував на стрес. Його скутість посилювали комплекси через високий зріст. Заввишки 1,93 метра, він був довготелесим і незграбно стримів над іншими членами родини.

Здавалось очевидним, що Отто-Ернст не створений для того, щоб стати батьковим наступником. Але спроби були. Хлопець цілий семестр студіював ділове адміністрування в Берліні, коли на початку 1939-го батько змусив його кинути навчання⁴⁷⁵. Флік наказав синові перейняти на себе керівництво новим заводом із виробництва гранат у складі сімейного металургійного комплексу в Тюрингії. Однак перша спроба на керівній посаді стала для Отто-Ернста невдалою. Вирішивши самоствердитися, він вступив у запеклу суперечку з одним із керівників заводу⁴⁷⁶.

Середній син Фліка — Рудольф — мав сталеву стійкість, якої бракувало його старшому братові. У 1929-му «зірвиголова»⁴⁷⁷ родини Фліків пішов до армії та став лейтенантом елітної дивізії Люфтваффе «Генерал Ґерінґ», яка частенько надавала охоронців для райхсмаршала. 28 червня 1941 року в родині сталася трагедія. Через шість днів після початку операції «Барбаросса» Рудольф, просуваючись із полком через українське місто Дубно, загинув від артилерійського снаряда⁴⁷⁸.

Смерть Рудольфа стала справжнім ударом для Фліка⁴⁷⁹. У нього з’явився жахливий висип на шкірі. Флік попросив Германа Ґерінґа повернути синове тіло на батьківщину, але дістав відмову. Натомість райхсмаршал організував поїздку Фліка на могилу Рудольфа піді Львовом. Частку середнього сина в бізнесі розділили між Отто-Ернстом і підлітком Фрідріхом Карлом, якого батько називав «маленьким хлопчиком»⁴⁸⁰. Флік і гадки не мав, скільки клопоту завдадуть йому — та й усій Німеччині — ці двоє синів.

Фрідріх Флік і сини — Отто-Ернст (позаду), Рудольф (попереду справа) і Фрідріх Карл (ліворуч) — на родинній віллі в берлінському районі Грюневальд, початок 1930-х років

У середині вересня 1941-го Флік відправив Отто-Ернста в Лотарингію з новим завданням⁴⁸¹: працювати на експропрійованому сталеливарному заводі в Ромбасі. Після лобістської атаки з боку Фліка Ґерінґ передав французький завод під опіку магната. Двадцятип’ятирічний Отто-Ернст працюватиме там під керівництвом свого майбутнього тестя, який управляв комплексом. Зі смертю Рудольфа Отто-Ернст відчув ще більший тиск через потребу проявити себе перед батьком — багато в чому на шкоду людям, змушеним працювати на ромбаському заводі.

6

Задушливого серпневого дня 1941-го Феррі Порше прибув⁴⁸² у Мазурський ліс Східної Пруссії. Там, у «Вовчому лігві» — військовому штабі фюрера на Східному фронті, — він мав продемонструвати Гітлеру та Гіммлеру один прототип. Батько Феррі був заклопотаний перебудовою «фольксвагена» під військові цілі. У співпраці з Вермахтом Фердинанд Порше вже створив «кюбельваген» («автомобіль-відро»)⁴⁸³ — легкий всюдихід із глибокими сидіннями, який використовували війська генерала Роммеля в Північноафриканській кампанії. А 31-річного Феррі викликали у «Вовче лігво», щоб представити останню батькову розробку — «швімваген» («плавучий автомобіль»). Цей позашляховик-амфібію Фердинанд створював у співпраці з Ваффен-сс, військовим крилом терористичної машини Гіммлера. Сам батько не приїхав, бо працював над наступним проектом. Завдяки успіху «автомобіля-відра» 65-річний Порше отримав ще одне конструкторське замовлення від нацистів. За день до початку операції «Барбаросса» Гітлер призначив Порше головою танкової комісії, яка мала розробити нові бойові броньовані машини для Східного фронту. Поки Феррі й далі наглядав за конструкторським бюро в Штутгарті, Порше доручив своєму зятю, Антонові Пієху, обійняти посаду директора заводу Volkswagen у Фаллерслебені.

Навесні 1940 року будівництво заводу нарешті завершилося, і там розгорнулося виробництво зброї та військової техніки⁴⁸⁴. «Автомобілі-відра», летюча бомба Фау-1 (нім. V-1), протитанкові міни, базуки, запчастини до танків, двомоторний бомбардувальник «Юнкере Ju 88» і перший у світі реактивний винищувач «Мессершмітт Me 262» — усе це завод випускав для нарощування потужності нацистської воєнної машини. І дедалі більше завдяки примусовій праці⁴⁸⁵. 3 червня 1940-го до роботи на комплексі Volkswagen було залучено сотні польських жінок і ув’язнених німецьких солдатів (здебільшого за невиконання наказу або дезертирство), однак навіть цього бракувало для задоволення потреб виробництва. Робітники отримували низьку зарплату, жили в жахливих умовах і не мали права залишати заводський комплекс або витрачати свою мізерну платню за його межами. їх утримували у відгородженій колючим дротом частині заводського табору під наглядом охоронців, які жорстоко знущалися з них. Якщо все піде за планом і Гітлер схвалить прототип, мозолясті руки цих бранців невдовзі збиратимуть деталі для плавучого автомобіля Третього Райху.

Після демонстрації Гітлер сам довго оглядав машину-амфібію та детально розпитував Феррі. Той зауважив, що фюрер «викликає більше симпатії, коли знаєш його особисто»⁴⁸⁶. Гітлер хвилювався за солдатів, яким доведеться керувати машиною, адже, крім радянських військ, вони мусили відбиватись ще й від роїв комарів на Східному фронті. «Чи не могли б ви придумати якусь москітну сітку для цієї машини, яка захищала б солдатів під час поїздки?» — запитав фюрер у Феррі. Цієї ж миті на щоку генерала, який стояв поруч із Гітлером, сів комар. Із блискавичною швидкістю фюрер дав ляпаса генералові, убивши комаху. По обличчю чоловіка відразу потекла кров. «Гляньте! — хихикнув Гітлер. — Пролилася кров першого німецького генерала за час цієї війни!».

Згодом Феррі стверджував, що того вечора Гіммлер запросив його на прогулянку лісом і там оголосив почесним офіцером СС⁴⁸⁷. Та насправді Феррі добровільно подав заяву на вступ до СС ще в грудні 1938-го⁴⁸⁸ і станом на 1 серпня 1941 року вже був зарахований до лав есесівців — ще до демонстрації прототипу Гітлеру та Гіммлеру.

Невдовзі на заводі Volkswagen у Фаллерслебені запустили виробництво тисяч плавучих автомобілів. На початку жовтня 1941-го, через кілька тижнів після демонстрації Феррі, завод одним із перших у Третьому Райху почав приймати на рабську працю радянських військовополонених — загалом 650 солдатів⁴⁸⁹". Вони прибули вкрай захлялі від голоду й ледве ходили. Багато непритомніло біля верстатів. За кілька тижнів двадцять сім із них померли. Услід за ними на поневолення, тортури та смерть приженуть ще мільйони їхніх товаришів по зброї.

7

Дев’ятнадцятого листопада 1941 року Фрідріх Флік, троє його найближчих помічників і ще кілька металургійних магнатів отримали «цікаві повідомлення»⁴⁹⁰ з окупованої України. Флік збирався відновити справи зі своїм конкурентом Паулем Плай-ґером. Від початку війни імперія генерального директора Reichs-werke невпинно розширювалася. Спочатку Ґерінґ доручив Плайґеру наглядати за вугільною індустрією нацистської Німеччини. Тепер райхсмаршал збирався призначити його відповідальним за розграбування певних галузей промисловості на окупованих нацистами територіях Радянського Союзу. Як новий «економічний диктатор»⁴⁹¹ регіону Плайґер невдовзі запропонував заснувати спільне підприємство між Reichswerke та однією зі сталеливарних компаній Фліка⁴⁹², щоб експлуатувати експропрійовані металургійні заводи вздовж Дніпра, що протікає з півночі на південь через промислове серце України. Флік охоче погодився.

Того холодного дня в берлінській конторі Фліка на Бельв’ю-штрасе зачитали не якусь звичайну доповідь про сталеливарну промисловість⁴⁹³, а звіт очевидця — галузевого експерта Ульріха Фаульгабера. Він з холодною точністю детально описував жахіття Східного фронту. Під Києвом Фаульгабер проїжджав повз нескінченні колони полонених радянських солдатів, яких охороняли німецькі війська. Якщо полонені спотикалися і не могли йти далі, їх страчували. Вночі Фаульгабер став свідком канібалізму серед голодних радянських солдатів: вони «смажили та їли своїх товаришів» у німецькому пересильному таборі для полонених. А німецькі патрулі розстрілювали солдатів-людожерів «за брак дисципліни».

У своєму звіті Фаульгабер писав і про масові вбивства українських євреїв. По Східній Європі нишпорили так звані айнзац-групи («групи розгортання»), які винищили близько 1,3 мільйона євреїв. За наказом Гіммлера та під керівництвом його заступника Райнгарда Гайдріха ці ескадрони смерті набирали з рядів Ваффен-СС, гестапо, поліції та інших силових структур нацистів. У міру того як німці просувалися Східною Європою, айнзацгрупи кочували слідом за лінією фронту й чинили вбивства на своєму шляху. Деякі з найбільших міст України, зокрема Київ і Дніпро, уже були «вільні від євреїв. <...> Тих, хто не втік, “ліквідували”», — повідомляв Фаульгабер. Він писав, що середмістя Києва «в руїнах». І водночас зауважував, що із західного берега Дніпра відкривається «незабутньо прекрасний» краєвид на східні рівнини. Що ж, це справді так.

Смерть була повсюди. Напередодні Різдва 1941-го Рудольф-Авґуст Еткер прибув у Варену — містечко з менш ніж двома тисячами жителів на півдні Литви, поблизу кордону з Білоруссю. Батько Рудольфа-Авґуста загинув у битві під Верденом ще під час Першої світової. Звісно ж, сім’я не хотіла, щоб єдиний спадкоємець чоловічої статі опинився на передовій, а тому скористалася своїми зв’язками, щоб вибити для нього інше призначення. Після призову в армію Рудольф-Авґуст потрапив до продовольчої служби Вермахту в Берліні⁴⁹⁴. У Варені 25-річний пудинговий принц із Білефельда мав постачати харчі німецьким солдатам, які прямували повз місто на Східний фронт. Його поселили в польської швачки, яка знала німецьку. Рудольф-Авґуст пив горілку, щоб зігрітися морозними ночами та відігнати міських привидів.

А привиди у Варені справді водилися. За три з половиною місяці до прибуття Рудольфа-Авґуста було вбито третину міс-тян. 9 вересня 1941 року айнзацкоманда 3 на чолі з полковником СС Карлом Єґером зібрала в міській синагозі 831 єврея. Наступного дня їх відвели в гай уздовж головної дороги приблизно за півтора кілометра від міста. Там викопали дві великі ями за двадцять п’ять метрів одна від одної: перша — для чоловіків і хлопців, друга — для жінок і дівчат. Полковник Єгер зафіксував, що того дня розстріляли 541 чоловіка, 141 жінку та 149 дітей. Далі айнзацкоманда вирушила в наступне місто. Потім — у ще одне. І ще одне. 1 грудня Єґер підрахував, скільки його команда вбила від початку липня 1941-го: 137 346 осіб.

Пізніше Рудольф-Авґуст удавано дивувався, що «він узагалі вижив»⁴⁹⁵ у Варені — «серці партизанського краю». Та насправді балтійські партизани воювали проти радянських військ, а не німецьких. Словом «партизани» нацисти прикривали винищення євреїв і жорстокі репресії проти місцевих жителів на окупованих територіях Східного фронту. Звірства у Варені, звісно ж, не змусили Рудольфа-Авґуста відмовитися від вступу до СС. І вже 1 липня 1941 року його прийняли добровольцем у Ваффен-СС⁴⁹⁶. Бродячі айнзацгрупи приблизно на третину складалися із членів цього формування.

Рудольф-Авґуст Еткер (у центрі позаду) у формі Вермахту, попереду — його мати Іда й гауляйтер Вестфалії Альфред Маєр, 1941 рік

Уявлення про службу у Ваффен-СС сформував у Рудольфа-Авґуста Еткера його новий іменитий друг із Берліна, на ім’я Рудольф фон Ріббентроп. Він був старшим сином Йоахіма фон Ріббентропа — шанувальника фюрера й заодно міністра закордонних справ нацистської Німеччини. Усі недолюблювали цього підлабузника. Ґеббельс жартував, що фон Ріббентроп «побрався з грошима й купив собі ім’я»⁴⁹⁷. Фон Ріббентроп одружився зі спадкоємицею Henkell — одного з найбільших у Німеччині виробників ігристого вина. А щоб отримати до прізвища дворянську частку «фон», попросив дуже далеку родичку всиновити його, хоча неаристократичний біологічний батько Ріббентропа був ще при доброму здоров’ї.

Рудольф-Авґуст Еткер познайомився з 19-річним сином фон Ріббентропа наприкінці 1940 року в Берліні. Вони швидко подружилися⁴⁹⁸. Рудольф дістав поранення, коли служив командиром роти Ваффен-СС, і тепер перебував на відновленні поблизу столиці. Його розповіді про війну справили неабияке враження на Еткера, і вже в січні 1941-го пудинговий принц подав заявку на вступ до Ваффен-СС⁴⁹⁹. Удома в Білефельді секретар його вітчима Ріхарда Казеловскі длубався з документами, щоб підтвердити «арійське походження» Еткера аж до прадідів. Це була одна з багатьох вимог для зарахування до «расово чистого» Ваффен-СС. Сам Еткер чекав у Варені на звільнення з Вермахту, щоб залишити криваві литовські землі та пройти вишкіл офіцера Ваффен-СС.

8

Наприкінці грудня 1941-го після першого відрядження на Східний фронт Гаральд Квандт повернувся на десантну базу в Дессау.Але щасливим не почувався. Батальйон Гаральда розгорнули як наземну піхоту поблизу лінії фронту під Ленінградом, а не закинули в тил ворога, як зазвичай⁵⁰⁰. Побачена кривава бійня потрясла хлопця і вселила зневіру. Новорічну ніч він провів із Ґеббельсами та їхніми гостями — кінозірками — у заміському маєтку на північ від Берліна. За великим обіднім столом усі розмірковували про торішні події. Ґеббельс розповідав своїм гостям про перспективу близької перемоги. Раптом Гаральд перебив вітчима: «Маячня. Війна <...> триватиме ще щонайменше два роки»⁵⁰¹. Ґеббельс скочив на ноги й почав кричати на Гаральда. Але 20-річний десантник обстоював своє. Сутичка так загострилася, що Маґді довелося щосили відтягувати Ґеббельса від сина. Людей страчували й за значно меншу непокору.

Але, звісно ж, не Гаральда. Упродовж наступного року він постійно їздив у відрядження по розтерзаній війною Європі. Захворів на жовтяницю в окупованій Франції, куди його відправили проводити мінування. А наприкінці липня 1942-го повернувся додому в Берлін у відпустку, щоб відновити сили після лікування. Пасинок розповідав вітчиму «цікаві речі»⁵⁰² про підготовку Вермахту до ймовірного відкриття Британією другого фронту. Гаральд і його побратими по зброї досі горіли бажанням битися з британцями. «Вони на них люті, бо через постійне очікування позбавлені відпустки чи дозвілля. Бажано, щоб англійці — якщо вони взагалі збираються — вступили в бій якнайшвидше. Наші солдати готові влаштувати їм теплий сердечний прийом», — писав Ґеббельс у своєму щоденнику.

Однак британці не вступали в бій — поки що. У середині жовтня 1942-го Гаральд повернувся на Східний фронт. Він нетерпляче чекав наступного відрядження й «активно»⁵⁰³ опирався зарахуванню в резерв. Маґда та Ґеббельс хвилювалися через повернення хлопця на поле бою. Вони молилися, щоб він «пройшов майбутню важку місію цілим і неушкодженим»⁵⁰⁴. Цього разу його відправили під Ржев, що на захід від Москви, у самісінький розпал чотирнадцятимісячної битви за місто, яка вже забрала життя мільйонів німецьких і радянських солдатів. Жертв було так багато, що цю ділянку фронту називали «Ржевською м’ясорубкою». Сам Гаральд, за словами його бойового побратима, «жив небезпечніше за інших»⁵⁰⁵: ходив уночі один на розвідку, щоб вистежити позиції ворога. Як сказав Ґеббельс Гітлеру, під Ржевом Гаральд зіткнувся з «неприємностями через радянських партизанів»⁵⁰⁶.

23 лютого 1943 року Ґеббельс отримав від Гаральда листа з подякою за нашпиговану пропагандою посилку, яку вітчим надіслав на Ржевський фронт⁵⁰⁷. Гаральд лестив Ґеббельсу, вихваляючи його останні промови. Лише за п’ять днів до цього Ґеббельс виголосив своє найдоленосніше звернення. 2 лютого Вермахт разом зі своїми союзниками капітулював під Сталінградом, і Червона армія скористалася моментом, щоб просунутися далі на захід. Почалася її довга хода до Берліна. Було оголошено «тотальну війну»⁵⁰⁸ — тепер відбиватися мусили вже гітлерівські війська. Увечері 18 лютого Ґеббельс — як і багато разів до цього — вийшов на сцену Берлінського палацу спорту до тисяч глядачів. Високо над ним рябів масивний червоно-білий плакат, на якому великими літерами було виведено нове пропагандистське гасло режиму: «Тотальна війна — найкоротша війна». Для вух десятків мільйонів німців Ґеббельс змалював фантасмагоричний сценарій: наближаються орди радянських солдатів, за якими слідують «єврейські ліквідаційні загони» — і всі вони повергають Німеччину в масовий голод, терор та анархію.

Йозеф Ґеббельс виступає з промовою «Тотальна війна» в Берлінському палаці спорту, 18 лютого 1943 року

Наприкінці виступу міністр запитав присутніх: «Чи хочете ви тотальної війни? Чи хочете ви, щоб вона стала ще тотальнішою і радикальнішою, ніж ми можемо собі уявити сьогодні?». Натовп знавіснів. Спалахнуло полум’я чистої, дикої ненависті.

Посеред промови, кажучи про євреїв, Ґеббельс ужив слово «викорінення», однак швидко замінив його на «придушення». Він не хотів привертати увагу до того, що вже й так відбувалося: до систематичного винищення мільйонів євреїв у таборах смерті, таємно збудованих по всій окупованій нацистами Польщі. За рік до цього на конференції під керівництвом Райнгарда Гайдріха на віллі поблизу берлінського озера Ванзее обговорювали «остаточне розв’язання єврейського питання» та співпрацю всіх відповідальних відомств режиму задля його реалізації. «Застосовується відверто варварська процедура, яку не варто описувати в подробицях, та й від самих євреїв уже мало що залишилось», — зізнався Ґеббельс у своєму щоденнику⁵⁰⁹.

9

Поки молодший син Гаральд воював по всій Європі — від Франції до Східного фронту, — Ґюнтер Квандт у Берліні сушив собі голову над браком робочої сили та переговорами з банками. Упродовж 1942 року Ґюнтер вів складні перемовини з трьома великими німецькими банками: Deutsche Bank, Commerzbank і Dresdner Bank. Він хотів профінансувати подальше розширення своєї збройової компанії DWM⁵¹⁰. Торік обсяг її продажів становив 182 мільйони райхсмарок, а 1943-го мав подвоїтися до 370 мільйонів. Водночас у DWM були великі борги. Розширення дорого коштує, особливо у воєнний час. Банкіри вже надали DWM майже 80 мільйонів райхсмарок кредиту — непомірну суму — і не наважувалися позичати ще. У їхніх очах це здавалося «вже невиправданим»⁵¹¹. Та попри це Ґюнтер хотів більшого — за будь-яку ціну.

На переговорах із радою правління Deutsche Bank у жовтні 1942-го Ґюнтер без вагань послався на «використання DWM некваліфікованої робочої сили (військовополонених, мобілізованих іноземців тощо)»⁵¹² як на причину, з якої банк мусить надати йому наступну позику під нижчу процентну ставку. Мовляв, некваліфіковані робітники (особливо ті, хто зазнав поневолення, ув’язнення, голоду й насилля) — то затрати. За літо банки таки здалися й випустили для DWM нові облігації на 50 мільйонів райхсмарок⁵¹³. Компанія вкрай потребувала грошових вливань, які забезпечили ці облігації. Попит був таким високим, що книгу заявок на нові облігації DWM перепідписали кілька разів, і вже за день-два банки її закрили. Капітал фондовий знову переграв капітал людський. Однак після випуску облігацій великі банки відсікли Ґюнтера. Нацистська військова машина забуксувала, тож їхні гроші опинилися під загрозою.

Через те що мільйони німецьких чоловіків були мобілізовані або пішли добровольцями до Вермахту, вся Німеччина швидко відчула величезну нестачу робочої сили. Брак робочих рук особливо загострився через невпинне кровопролиття на Східному фронті, яке з червня 1941-го щомісяця коштувало Вермахту близько 60 тисяч солдатів⁵¹⁴. Щоб подолати дефіцит, на початку 1942-го Гітлер схвалив «одну з найбільших програм примусової праці, яку колись бачив світ»⁵¹⁵. Розширити використання примусових робітників доручили двом нацистським функціонерам: гауляйтерові Тюрингії Фріцу Заукелю, якого в березні 1942-го Гітлер призначив генеральним уповноваженим з використання робочої сили, та архітекторові Альберту Шпееру, якого того ж місяця фюрер призначив новим райхсміністром озброєнь.

Протягом 1942 року Заукель швидко збільшив кількість людей, яких примусово набирали або просто депортували для роботи на німецьких заводах. З усієї Європи позвозили мільйони робітників, але переважна більшість була з Радянського Союзу та Польщі — їх нацисти прозвали остарбайтерами. Тим часом на кількаденній нараді наприкінці вересня 1942-го Гітлер підтримав пропозицію Шпеера використати в’язнів концтаборів на військовому виробництві за межами табору⁵¹⁶. Тож німецькі компанії почали експлуатувати значно більше полонених.

Дуже швидко по всій країні на територіях заводів чи поблизу них з’явилися допоміжні концентраційні табори або підтабори, У Німеччині під час війни примусово працювало щонайменше 12 мільйонів іноземців: чоловіки й жінки, хлопчики й дівчатка⁵¹⁷. Два з половиною мільйони померли просто в таборах, як і багато хто згодом, через підірване здоров’я внаслідок жахливих умов праці та проживання.

IG Farben, Siemens, Daimler-Benz, bmw, Krupp, а також різні компанії, підконтрольні Ґюнтерові Квандту і Фрідріхові Фліку, входили до переліку найбільших приватних підприємств, що використовували примусову та рабську працю. Будь-яка німецька фірма могла надіслати запит на примусових робітників і військовополонених у місцеве бюро праці. Від початку 1942-го в’язнів концтаборів на підприємства постачало ще й Головне адміністративно-господарське управління CC (нім. ss-Wirtschafts-und Verwaltungshauptamt; СС-ВФГА), яке очолював генерал сс Освальд Поль, член «Кола друзів Гіммлера». Компанія надсилала заявку, а потім СС-ВФГА здійснювала перевірку підприємства. Після отримання дозволу поряд із заводом будували допоміжний табір, куди постачали полонених. Компанія утримувала цей табір і «орендувала» в сс кожного в’язня за щоденну плату — 4 або 6 райхсмарок, залежно від спроможності людини. Задля використання рабсили між підконтрольними сс концтаборами та німецькими компаніями вибудувалися ланцюжки співпраці: Аушвіц — із IG Farben, Дахау—з DWM, Заксенгаузен — із Daimler-Benz, Равенсбрюк — із Siemens, а також Ноєнгамме — з Ґюнтеровою AFA, Volkswagen Фердинанда Порше та компанією Dr. Oetker⁵¹⁸.

10

Ще до початку війни Ґюнтер Квандт був твердо налаштований побудувати десь у Німеччині новий сучасний заводський комплекс для своєї акумуляторної компанії AFA. За щасливим збігом обставин, міська влада Ганновера продавала на околиці промзони велику ділянку землі завдовжки близько пів кілометра й запропонувала її AFA. Ґюнтер з гордістю писав, що він «довго й інтенсивно працював над планами»⁵¹⁹ нового заводу та досяг чудових результатів. Після війни британські інспектори охрестили нові виробничі потужності AFA чи не «найбільшим заводом із виробництва акумуляторів у світі»⁵²⁰ — звання, яке нині змусило б Ілона Маска з Tesla кипіти від заздрощів. Восени 1940-го завод AFA в Ганновері почав виробляти акумулятори для сумнозвісних підводних човнів німецького флоту та їхніх електричних торпед G7e, які використовувалися для потоплення кораблів⁵²¹.

На початок 1943 року на ганноверському заводі AFA примусові робітники становили понад половину від усієї робочої сили (3400 осіб), однак серед них досі не було жодного в’язня з концтабору⁵²². Керівники заводу Ґюнтера безуспішно вели переговори з СС про експлуатацію полонених концтабору Ноєнгамме під Гамбургом. Але AFA не могла гарантувати розділення полонених від вільних робітників у заводських цехах — на цій умові наполягали в CC.

У березні 1943-го в СС вирішили поступитися цією вимогою й уклали угоду з AFA. На території заводу в Ганновері збудували допоміжний табір — один із 85 таборів-супутників Ноєнгамме в цій місцевості. Витрати на його спорудження та облаштування — від будівель до ліжок і колючого дроту, а на початках ще й їжі — лягли на плечі AFA. Есесівці взяли на себе управління табором і охорону; в’язнів, їхній одяг, харчування та «медичне обслуговування» (якщо це можна так назвати); а також транспортування з Ноєнгамме й назад, AFA мала платити CC стандартні 6 райхсмарок за робочий день кваліфікованого полоненого та 4 райхсмарки — некваліфікованого.

Цей ціновий орієнтир не означав, що закріпачені полонені мали отримувати платню в AFA, — насправді їх вважали «нижчими за рабів»⁵²³, CC і AFA цинічно домовилися «надати затриманим стимули, щоб спонукати їх до підвищення продуктивності на благо підприємства»⁵²⁴. Замість грошей в’язні отримували ваучери, якими могли скористатися в табірній їдальні, однак лише за умови досягнення певних тижневих показників за системою преміювання, розробленою CC⁵²⁵. Звісно ж, ця система була сповнена зловживань і надавала привілеї полоненим із міцним здоров’ям. Так звані «капо» — в’язні, яким командування табору доручало наглядові функції, — били інших в’язнів, щоб «мотивувати» їх до виконання поставлених завдань, а потім крали премії. У підтаборі AFA серед капо був психічно хворий злочинець. Він наглядав за полоненими, які працювали на кухні, бо не мали сили для роботи в цехах. Він бив їх кінцем кабелю, а взимку поливав водою зі шланга. Одного разу, взутий у залізні чоботи, він так сильно вдарив ногою в живіт французького полоненого, що той через кілька годин помер.

У свинцевому цеху AFA полонені працювали без спеціальних масок чи захисного одягу від отруйних випарів. Тих, хто отруївся свинцем і страждав від сильної коліки, змушували гарувати далі, попри гострий біль. Під час роботи з розпеченим свинцем ставалися нещасні випадки. Понівечені кінцівки з опіками третього ступеня доводилося ампутувати. Кисті й руки полонених часто застрягали в Ґюнтерових механізмах, і «при тямі з кісток здиралася майже вся плоть аж до плечей»⁵²⁶, — розповідав очевидець.

Допоміжний табір при AFA почали будувати в середині липня 1943-го. Близько пів сотні ув’язнених німців, поляків і сербів із Ноєнгамме розпочали зводити бараки лише за сто двадцять метрів від заводу. Для охорони будівництва виділили близько двадцяти есесівців, які одразу ж почали знущатися з полонених. Першим начальником цього підтабору був штабний сержант CC Йоганнес Пумп, який керував будівництвом. «Якщо йому здавалося, що в’язні недостатньо швидко працюють, то він бив їх дерев’яним кийком, — пізніше свідчив очевидець. — А перед жінками-працівницями акумуляторного заводу робив це особливо жорстоко, щоб самоствердитись»⁵²⁷.

Незабаром із Ноєнгамме в підтабір доправили близько півтори тисячі полонених для роботи на Ґюнтеровому заводі. З них знущались так само — навіть гірше. Перед бараками в’язні мусили спорудити майданчик для переклички, обладнаний шибеницею, яку було видно з-поза меж підтабору. Втікачів, яких вдавалося спіймати, вішали перед очима решти в’язнів. Або ж страчували пострілом у потилицю. На території комплексу AFA, такого дорогого Ґюнтеровому серцю, загинуло щонайменше 403 людини. Однак сам магнат мав на думці інші гризоти.

Увечері 27 липня 1943 року — напередодні шістдесят другого дня народження — удома в Берліні Ґюнтер обговорював політичні події із синами, Гербертом і Гаральдом⁵²⁸. Справи Німеччини не були райдужними. За два дні до цього в Римі скинули Гітлерівського союзника Муссоліні — двадцятиоднорічному правлінню фашистів в Італії настав кінець. Союзницькі війська вторглися на Сицилію. Вермахт втратив Північну Африку та Середземномор’я.

Два тижні тому Гаральд повернувся додому в Берлін у відпустку. 21-річний десантник вижив на жорстокому й виснажливому Східному фронті, де «відмінно проявив себе»⁵²⁹, в бою і був підвищений до офіцера. Його наступним пунктом призначення стала Італія, яка готувалася покинути «Альянс осі» та перейти на інший бік. У розмові із синами Ґюнтер захищав перебіжництво Італії. Це «єдиний розумний вчинок для нації, коли стає ясно, що війну програно»⁵³⁰, — сказав він. Ґюнтер стверджував, що Німеччина має іти за прикладом італійців і за будь-яку ціну прагнути миру.

Гаральд розлютився. Як його батько міг обстоювати таку поразницьку позицію? Ба більше, новоспеченого офіцера Люфтваффе так засмутили батькові погляди, що наступного дня він переповів матері слова її колишнього чоловіка. Утім благав не розповідати Ґеббельсу про це. Маґда дотрималась обіцянки — щоправда, лише доки її син не вирушив на Південний фронт.

Через кілька тижнів на віллі Ґюнтера пролунав телефонний дзвінок. Магната викликали в приватну резиденцію Ґеббельса на Герман-Ґерінґ-штрасе в центрі Берліна. Ґеббельс навіть машину прислав. Та коли Ґюнтер прибув у розкішний маєток із краєвидом на Тіргартен, Ґеббельс уже поїхав у своє міністерство. Натомість магната чекала колишня дружина, щоб передати попередження. Ґюнтер добре знав ціну поразницьких висловлювань — голова з пліч. Маґда застерегла: ще одна така репліка — і йому «кінець»⁵³¹.

11

Десятого липня 1943 року Фрідріху Фліку минуло шістдесят. На відміну від Ґюнтера Квандта, який лише двома роками раніше з розмахом відсвяткував свій ювілей, Флік провів цей день якнайдалі від уваги берлінської публіки. Жодної непристойно пишної вечері в розкішному готелі з іменитими представниками режиму, військових і ділових кіл, хоча й Флік отримав «сердечну телеграму від самого фюрера»⁵³². Замість шикарної вечірки найближчі помічники магната — ненависника преси — за сприяння прессекретаря Ґерінґа організували в німецьких газетах жорстко контрольовану піар-кампанію, щоб представити свого шефа «у правильному світлі»⁵³³. За іронією долі, статті здебільшого вихваляли вміння Фліка працювати в тиші. Його конгломерат навіть опублікував заяву — що бувало нечасто, — у якій прославляв Флікове «селянське коріння»⁵³⁴ та критикував тих, хто називав його простим «колекціонером промислових акцій. Це майже те саме, що вважати, ніби будівельник просто збирає докупи будівельні матеріали». Те, що громадськість так мало знала про магната, у заяві пояснювалося «його тактовністю і скромністю». І додавалося: «Він уникає людей».

Завдяки своїй скритності Флік досяг багато в житті. Влітку 1943-го, коли нацистська імперія почала розвалюватися, його конгломерат був на піку розквіту. І після десятиліття розширень став одним із найбільших у нацистській Німеччині виробників сталі, вугілля та зброї. Флік навіть перегнав свого суперника Крупна: Фліків конгломерат став другим завбільшки виробником сталі в країні. На початок 1943-го вартість активів семи найбільших фірм магната — трьома з яких він не володів напряму — становила приблизно 950 мільйонів райхсмарок⁵³⁵. Згідно з податковою оцінкою того року частка Фліка в його конгломераті вартувала майже 600 мільйонів райхсмарок⁵³⁶. Завдяки своїй промисловій імперії підприємець був одним із найбільших багатіїв нацистської Німеччини — якщо не найбільшим. Від вугільних шахт і сталеливарних заводів до збройових підприємств, від окупованої України та Франції до нацистської Німеччини — імперія Фліка була величезною за обсягами і галузями. Коли Третьому Райху знадобилося більше зброї — Флік підстрахував. Коли знадобилося більше природних ресурсів — магнат опинився поруч, щоб підставити плече. Чорне і буре вугілля, залізо і сталь, гармати і снаряди — він мав усе для нацистської військової машини. Однак Фліку бракувало одного головного ресурсу, від дефіциту якого страждали всі німецькі підприємства, — кваліфікованих працівників. На 1943 рік серед примусових робітників на вугільних шахтах Фліка гарувало дедалі більше жінок і дітей, яких вважали придатними для роботи на відкритих кар’єрах. Чималу частку становили радянські підлітки від 13 до 15 років. На 61-й день народження Фліка його конгломерат налічував від 120 000 до 140 000 працівників. Близько половини з них були примусовими або підневільними⁵³⁷.

Фліків конгломерат одним із перших приватних підприємств у нацистській Німеччині ще у вересні 1940 року почав використовувати в’язнів концтабору. За кілька місяців до цього директор сталеливарного заводу Фліка в Геннігсдорфі, що поблизу Берліна, уклав угоду з СС про експлуатацію близько пів сотні полонених із концтабору Заксенгаузен. Однак, на відміну від Ґюнтера, Флік ще не встиг збудувати допоміжний табір на якійсь зі своїх численних фабрик і шахт. Хоча й намагався. Плани про зведення підтабору на металургійному заводі в Делені — спільному підприємстві, яким Флік володів навпіл із землею Саксонія, — провалилися. Наприкінці літа 1942-го пропонований підтабір для «іноземних євреїв»⁵³⁸ так і не збудували — на той час фюрер уже фактично вирішив, що євреїв краще не використовувати як неоплачувану робочу силу, а відразу вбивати⁵³⁹.

Окрім імпорту рабської праці, влітку 1943-го Флік був заклопотаний приборкуванням свого старшого сина Отто-Ернста, який перебував у Франції. 26-річний спадкоємець сіяв хаос на ромбаському сталеливарному заводі в підконтрольній нацистам Лотарингії. Цей завод Фрідріх отримав у довірче управління від Ґерінґа після експропріації⁵⁴⁰. Величезний комплекс, на який припадало понад 20 % від виробництва термічно необробленої сталі підприємствами Фліка, перейшов під керівництво Отто-Ернста ще в лютому 1943-го. Задля цього Отто-Ернст старанно працював і зрештою посунув свого тестя з посади директора. Відчайдушно прагнучи довести батьку свою спроможність, син запровадив на ромбаському заводі амбітну, але дорогу стратегію виробництва зброї, яку завуальовано назвав «програма якості»⁵⁴¹.

Того місяця, коли Отто-Ернст дістав підвищення, Управління озброєнь сухопутних сил Вермахту (ГВА) зробило ромбаський завод генеральним підрядником для 15 підприємств із виробництва боєприпасів в окупованій нацистами Франції. Ромбаський завод мав забезпечити їх високоякісною сталлю, а також виробляти гранати і снаряди для Вермахту. Рішення Отто-Ернста про пріоритетність постачання якісної сталі для нацистської програми озброєння вимагало масштабної інфраструктурної перебудови ромбаського комплексу. Це далося дуже дорого — як грошима, так і людськими життями.

Переорієнтація Отто-Ернста на виробництво дорогого озброєння відразу ж насторожила батька. Вже на початку березня 1943-го Флік-старший долучився до управління ромбаським заводом і звернув увагу на небезпечне зростання витрат. Для магната це було достатнім доказом того, «що справи не в порядку»⁵⁴². Однак до червня нічого не змінилося. У листі до Отто-Ернста та його колег-управлінців Флік повторив, що на ромбаському комплексі «ми маємо зробити якнайбільший внесок в озброєння, а ще вкрай важливо зберегти репутацію та становище. <...> Не можна зганьбитися».

Коли в серпні 1943-го до фінансових збитків на ромбаському заводі додалося ще й різке падіння виробництва, терпець Фліку урвався. Він пригрозив відіслати одного зі своїх найближчих помічників із Берліна в Ромбах, щоб відібрати в сина контроль над компанією, якщо прибутки та виробництво не зростуть. Отто-Ернст, який не дуже добре вмів спілкуватися з людьми, спробував применшити свою роль у цьому провалі, дискредитуючи колегу-управлінця, але обвести батька круг пальця не вдалося. Флік збагнув, що його син втратив контроль над справою. Отто-Ернст укотре показав, що не годиться на роль очільника сімейної імперії.

Тим часом умови праці на ромбаському підприємстві були катастрофічними⁵⁴³ — «одними з найгірших на заводах Фліка»⁵⁴⁴, як згодом виснував історик. Оскільки протягом 1942 року нестача робочої сили стрімко загострювалася, тесть Отто-Ернста дедалі більше покладався на примусових робітників і радянських військовополонених. Сотні східних слов’ян, як худобу, перетасовували між експропрійованими сталеливарними заводами Лотарингії.

З приходом до влади Отто-Ернста обсяг примусової праці на ромбаському заводі зростав. Це дало змогу компенсувати частину витрат на дорогу програму озброєння. До літа 1943-го понад половина з 6500 робітників були примусовими й утримувалися в чотирьох таборах при заводі. Десь чверть із них становили жінки — приголомшливо високий показник для сталеливарного підприємства. Більшість була остарбайтерами — примусовими робітницями зі Східної Європи. Жінки гарували по 12 годин за зміну й виконували тяжку роботу: ремонтували залізничні колії, завантажували і розвантажували вугілля та вагони й навіть працювали в сталеплавильних печах. Вагітні жінки мусили працювати аж до самих пологів. На обід робітницям давали пів літра супу — «помиїв, якими зазвичай годують свиней»⁵⁴⁵, як згодом розповідала одна з тих жінок. Спали по тридцятеро в одній крихітній кімнатці, а крізь дах хирлявих бараків періщив дощ. Примусові працівниці отримували мізерну платню. А місце в заводському укритті було лише для німців.

Бригадирам і керівникам охорони на ромбаському заводі — схильним до садизму есесівцям і гестапівцям — допомагали поплічники. Вони знущалися з робітників з однієї причини: просто тому, що могли. Одного молодого остарбайтера забили до смерті⁵⁴⁶. Перекладачка кинулася під потяг після погроз побиттям і засланням у концтабір за те, що вона незаконно купила пару взуття. Російських перекладачів, які штрикнули ножем двох охоронців, повісили прямо на території заводу. Історик, який згодом детально висвітлив примусову та рабську працю в конгломераті Фліка, писав, що ці есесівці «вчиняли злочини перед очима Отто-Ернста Фліка, який міг приструнити їх будь-якої миті. <...> Син Фліка захищав режим терору бригадирів, і його готовність робити це зростала в міру того, як його керування наближало ромбаський завод до катастрофи»⁵⁴⁷.

12

Двадцять сьомого травня 1943 року чоловік на ім’я Йозеф Геррманн написав тверезливого листа Фердинандові Порше в Штутгарт. Німецький єврей колись працював із конструктором автомобілів в Austro-Daimler і потребував допомоги колишнього колеги. Геррманн утік в Амстердам разом із сестрою. Він не знав, що її згодом депортували й убили в Аушвіці. Тепер йому теж загрожувала небезпека. Він просив Порше надіслати листа баварському чиновнику, відповідальному за Службу безпеки СС (СД) у Нідерландах, і розповісти про внесок Геррманна в «національну економіку та промисловість Австрії»⁵⁴⁸. За «заслуги в мирний час» євреїв іноді вносили до списку винятків, звільняючи від прямої депортації в табори смерті. Листа надрукували, але не відправили. У середині червня 1943-го Геррманну написав секретар Порше. Без уточнення причин у листі зазначалося, що Порше «не вважав за можливе надіслати начальнику поліції безпеки підтвердження ваших минулих заслуг як громадянина». Невдовзі Геррманна депортували з Амстердама. Він помер у Берген-Бельзені 30 березня 1945 року — за тиждень після 70-річчя та за два тижні до звільнення концтабору. Коли запахло смаленим, Порше — нібито незалежний і з хорошими зв’язками — не наважився допомогти колишньому колезі, якому загрожувала смерть.

Влітку 1943-го Порше здебільшого переймався порятунком власної шкури. На новій посаді голови танкової комісії він провалився⁵⁴⁹. Розроблені ним прототипи, включно з громіздким супертанком «Маус», були непридатні для участі в операції «Цитадель» — останньому великому німецькому наступі на Радянський Союз. Міністр озброєнь і конструктор-конкурент Альберт Шпеер збирався звільнити вже майже 70-річного Порше з посади голови комісії. Його десятирічне перебування в ролі улюбленого інженера Гітлера наближалося до безславного кінця.

Тим часом зять Порше—Антон Пієх — впроваджував режим терору на заводі Volkswagen у Фаллерслебені. Перший концтабір на території комплексу дістав цинічну назву «Робітниче селище»⁵⁵⁰. За угодою між Порше та Гіммлером в’язням доручили завершити будівництво цеху лиття легких металів. Натомість Порше виготовив для Ваффен-СС чотири тисячі автомобілів-відер. Спочатку полонених привозили з Ноєнгамме, а потім — із Заксенгаузена та Бухенвальда. Невдовзі для інших проектів на завод депортуватимуть ще й в’язнів з Аушвіца та Берген-Бельзена.

У середині липня 1943-го гестапівці та заводські охоронці, озброєні гумовими кийками й вогнепальною зброєю, розігнали «спонтанну музичну процесію»⁵⁵¹ — нідерландські та французькі робітники співали й грали на гітарах і флейтах. Сорок осіб відправили в жахливий штрафний табір неподалік. Ті, хто вцілів, через три тижні повернулись «іншими людьми». Того ж літа Пієх «відверто заявив, <...> що мусить використовувати дешевих остарбайтерів, щоб виконати забаганку фюрера й виробляти “фольксваген” за 990 райхсмарок»⁵⁵². Кількість остарбайтерів швидко зросла до понад 4800 осіб, включно з підлітками. Усіх їх утримували в перелюдненій частині заводського табору, обгородженій колючим дротом. Як згодом з’ясував історик, кухар-садист із тамтешньої їдальні «пересипав кухонні відходи битим склом, щоб голодні в’язні калічили себе, шукаючи їжу»⁵⁵³.

Фердинанд Порше на власноруч спроектованому танку, 1943 рік

Близько половини всіх остарбайтерів на заводському комплексі Volkswagen становили жінки. Частина польок і східних слов’янок або прибували вже вагітними, або невдовзі вагітніли в таборах. Породіль змушували віддавати своїх немовлят одразу після пологів. Новонароджених перевозили до «ясел-садка для дітей іноземців»⁵⁵⁴ в сусіднє село Рюен. Умови в тих яслах «у голові не вкладалися»⁵⁵⁵, — як згодом висловився британський прокурор. «Вночі зі стін тих бараків виповзали жуки й буквально вкривали обличчя й тіла малюків. <...> На тілах деяких дітей було до тридцяти-сорока наривів або чиряків». Щонайменше 365 польських і східнослов’янських немовлят померли в рюенському дитсадку від недогляду та інфекцій.