Нацисти-мільярдери. Темна історія найбагатших династій Німеччини

Коли в середині червня 1932-го стало відомо про кулуарну угоду Фліка з урядом, спалахнув національний скандал. У розпал Великої депресії, коли понад шість мільйонів німців позбулися роботи, держава спустила мільйони, зібрані з платників податків, щоб незумисне витягти промисловця-спекулянта та його приватну холдингову компанію. Та через кілька тижнів історія з Gelsenberg затерлася, бо з’явилися важливіші новини: за підсумками парламентських виборів зі липня НСДАП уперше здобула найбільше представництво в Райхстазі. Тож наприкінці літа 1932-го, коли громадськість і політики вже й забули про фінансовий скандал, Флік почав готуватися до правління нацистської партії.

Хоча завдяки оборудці з Gelsenberg Флік став іще багатшим, через негативний розголос його репутація була заплямована. До того ж, спочатку знехтувавши пропозицією Гітлера, тепер магнат упевнився в потребі політичної протекції та був готовий щедро платити за неї. На початку осені Вальтер Функ заскочив до берлінської контори Фліка на Бельв’юштрасе з новим проханням від НСДАП: потрібні фінанси для наступного циклу виборчої кампанії. А вийшов Функ звідти вже з зо тисячами райхсмарок. Незабаром під дверима Флікової контори вишикувалася черга з нацистів, які вимагали грошей. Треба нове взуття для чергової факельної ходи СА: дві-три тисячі райхсмарок. Куратори Фліка хотіли компліментарних статей про свого шефа в пресі: кілька тисяч райхсмарок нацистським редакторам газет і журналів. Зрештою, Флік і Штайнбрінк зрозуміли, що «давати гроші нацистам — це як стікати кров’ю, плаваючи з акулами»¹³⁸.

А потім у двері постукали есесівці. Похмурого сірого дня пізньої осені 1932-го до Флікової контори завітав Гайнріх Гіммлер — колишній власник птахоферми, який очолив СС Він прийшов домовитися. Щоб покласти край невпинним проханням про гроші, Гіммлер запропонував сталеливарному магнату направляти майбутні пожертвування виключно на потреби СС. Флік швидко погодився. Але то була угода з дияволом. Воєнізована організація набирала обертів і пропонувала максимальний політичний захист. Але якою ціною? Скоро Флік дізнається.

Реалізувати цю домовленість допомогли Штайнбрінк і помічник Гіммлера Фріц Кранефусс. Амбітний Кранефусс був племінником Вільгельма Кепплера, підприємця-невдахи, який швидко став улюбленим економічним радником Гітлера. Раніше того ж року Гітлер доручив Кепплеру створити раду з промисловців і фінансистів, які консультували б його з питань економічної політики та «які будуть у нашому розпорядженні, коли ми прийдемо до влади»¹³⁹. Кепплер залучив свого племінника, щоб той допоміг набрати учасників і заснувати групу, яка невдовзі стане відомою як «Коло друзів Кепплера», Одним з перших членів був Отто Штайнбрінк. Він приєднався до групи як представник Фліка саме тоді, коли спалахнув скандал із Gelsenberg. Від безвиході шеф доручив йому з’ясувати, куди «дме вітер»¹⁴⁰ у нацистській верхівці. Флік хотів використати цю інформацію, щоби підготуватись до переозброєння.

12

Дощове літо в Берліні 1932-го добігало кінця, а напруженість між родинами Ґеббельса та Квандта й далі зростала. Наприкінці вересня після телефонної сварки з Ґюнтером Маґда та Ґеббельс сховали Гаральда в друга. Щоб переконати пару повернути Гаральда, Ґюнтер мусив пригрозити судовим позовом. Пізніше Ґюнтер згадував, що Ґеббельс так і не пробачив йому затятої боротьби за хлопчика: «Ґеббельс <...> утокмачив собі в голову, що Гаральд <...> якого він тягав за собою на всілякі партійні заходи і який природно в очах громадськості вважався його сином, мусив належати йому. Високий і світловолосий хлопчина був гарним експонатом для ватажка нацистів, який сам не вписувався в нацистські ідеали арійської зовнішності»¹⁴¹.

На початок листопада 1932-го, під одинадцятий день народження Гаральда, напруженість між двома чоловіками дещо спала. У своєму щоденнику Ґеббельс записав, що «розмовляв з Ґ. Квандтом. Не такий він уже й нерозсудливий. Навіть у соціальних питаннях»¹⁴². Ґюнтер погодився, щоб Гаральд провів із Ґеббельсами різдвяні канікули¹⁴³. Та коли напередодні Різдва хлопець зайшов у квартиру подружжя, матері там не було. Лише Ґеббельс. Він повідомив Гаральду, що Маґду щойно госпіталізували із сильними болями в шлунку. Хлопчик розплакався. Щоб якось розрадити Гаральда, на Різдво Ґеббельс повів його в кіно та оперу. Вони провідали Маґду в лікарні та принесли їй ялинку, обвішану подарунками. Наступного дня після Різдва Гітлер запросив Ґеббельса та Гаральда зустріти Новий рік у маленькому шале, яке він орендував у гірському районі Обер-зальцберг у Баварії поблизу кордону з Австрією. Ґеббельс і Гаральд приїхали. В останній день року Гітлер, Ґеббельс і Гаральд написали Маґді листа з побажаннями здоров’я. Жінку лихоманило після викидня, і вона залишилася в лікарні. Ніхто з них не знав, що 1933 рік змінить їхнє життя, Німеччину та весь світ.

29 грудня 1932 року Гітлеру в шале надійшло повідомлення: колишній канцлер Франц фон Папен хоче зустрітися. Через тиждень під покровом сутінків чоловіки зібрались у Кельні в маєтку барона Курта фон Шредера, приватного банкіра і лютого антисеміта. Того вечора на віллі фінансиста Гітлер і фон Папен уклали таємну угоду. Фон Папен планував повернутися до влади і для цього хотів скористатися популярністю Гітлера. Він був певен, що зможе контролювати Гітлера, і тому переконав райхспрезидента фон Гінденбурґа призначити вождя нацистів канцлером, а себе — віцеканцлером. Це стане одним із найкатастрофічніших прорахунків в історії людства. Замість того щоб зробити з Гітлера номінальну фігуру, фон Папен дав йому змогу захопити владу.

Увечері 30 січня 1933 року члени СА відсвяткували сходження свого фюрера на пост канцлера, пройшовшись факельною ходою центром Берліна — вздовж Унтер-ден-Лінден, під Бранденбурзькими воротами, повз Райхстаг і Тіргартен, — щоб послухати виступ Гітлера з балкона Райхсканцелярії, його нового дому. За п’ять тижнів, 5 березня, мали відбутися парламентські вибори. Здавалося, що знову на горизонті замайоріла демократія. Утім, мало хто розумів, що тієї ночі Гітлер насправді захопив усю владу, — почався Третій Райх, а Ваймарська республіка перетворилася на нацистську Німеччину, якою залишатиметься ще понад дванадцять років—довгих, темних, кривавих. З приходом Гітлера до влади баланс сил між Ґюнтером і Ґеббель-сом різко змінився. Через шість днів по тому Ґюнтер прийшов у квартиру Маґди, щоб привітати Ґеббельса. Щойно магнат забрався геть, Ґеббельс тріумфально написав: «Гер Квандт приходив, Сповнений відданості. Це перемога»¹⁴⁴.

13

Того дня, коли один Адольф — той, що Гітлер — захопив найвпливовіший посту країні, інший звільнився з роботи. 30 січня 1933 року 32-річний Адольф Розенберґер зібрав 19 співробітників автоконструкторського бюро Porsche в конторі на Кроненштрасе в центрі Штутгарта й повідомив, що йде з посади комерційного директора. Два роки тому Розенберґер заснував цю компанію разом із двома партнерами: емоційним, але геніальним конструктором автомобілів Фердинандом Порше та його зятем Антоном Пієхом, задирливим віденським адвокатом. Розенберґер був спонсором і опікувався залученням фінансів. Проте він втомився витрачати власні кошти й висмоктувати гроші з родичів та друзів на фірму, яка перебувала на межі банкрутства і пожирала капітал із шаленою швидкістю. Тож Розенберґер знайшов собі наступника — барона Ганса фон Вайдер-Мальберґа, колишнього автогонщика, знайомого з Порше. Фірма опинилася в такому тяжкому становищі, що австрійському аристократу довелося внести 40 тисяч райхсмарок як проміжну позику¹⁴⁵. Попри фінансові труднощі Розенберґер звільнився на хороших умовах: він залишався акціонером і як позаштатний працівник зосереджувався на продажу патентів Porsche на зовнішніх ринках.

Адольф Розенберґер, хоч і тезко нового канцлера, а проте його цілковита протилежність. Вродливий німецький єврей знався на техніці й був автогонщиком Mercedes. Деякі боліди йому спроектував Фердинанд Порше. Гоночна кар’єра Розенберґера раптово обірвалася в 1926-му після серйозної аварії на Гран-прі в Берліні — тоді загинуло троє осіб, а сам він тяжко травмувався. Натомість Розенберґер почав інвестувати в нерухомість у своєму рідному місті, а потім став партнером у компанії Porsche, щоб допомогти профінансувати їхні проекти гоночних автомобілів і перетворити їх на придатні для їзди прототипи.

Фердинанд Порше заснував у Штутгарті компанію Porsche в розпал Великої депресії. Для 55-річного вусатого самоука це була перша спроба самостійного підприємництва. Доти він двічі обіймав посаду головного технічного конструктора¹⁴⁶, востаннє — в австрійській компанії Steyr Automobiles («Штайр автомобілес»), звідки його звільнили через кілька місяців у зв’язку з економічною кризою. А ще раніше Daimler-Benz не продовжив із Фердинан-дом контракт, бо його розробки були захмарно дорогими, а особистий борг перед автовиробником зростав: Порте взяв у Daimler позику на будівництво величезної родинної вілли на штутгартському пагорбі.

У 1930 році Порте разом із сім’єю повернувся з Австрії в Штутгарт. Знайти роботу під час найгіршої економічної кризи сучасності було нелегко, а для вузькопрофільного спеціаліста за п’ятдесят, який сподівається на хорошу зарплату, й поготів. До того ж Порше мав славу людини важкої. В автомобільній індустрії його вважали «непридатним до найму перфекціоністом»¹⁴⁷ через невміння розпоряджатися грошима та неврівноваженість. Тому Порше заснував власну компанію. Найняв досвідчених інженерів та уклав партнерство зі співзасновниками, здатними досягти балансу там, де його бракувало. Але Порше не вдалося приборкати своїх найгірших поривів. Він, як і раніше, влаштовував істерики, часто хапав крислатого капелюха — свого одвічного супутника, — жбурляв на землю й топтався по ньому, як вередлива дитина. Ба більше — його розробки лишалися занадто дорогими. Під час депресії їх ніколи не схвалили б для виробництва. Тож Порше опинився на межі банкрутства.

Адольф Розенберґер, співзасновник Porsche з єврейським корінням

Коли Гітлер захопив владу, Порше саме відхилив пропозицію Москви очолити автомобілебудування для радянського режиму Йосипа Сталіна¹⁴⁸. Після ретельних роздумів конструктор таки відкинув цей рятувальний круг. Він вважав себе занадто старим, та ще й не знав російської. Водночас на політичний аспект Порше було начхати — його цікавило лише конструювання машин. А коли інший диктатор на батьківщині кинув конструктору ще один рятувальний круг, цього разу Порше вхопився за нього обома руками.

О 10 ранку п лютого 1933 року, через дванадцять днів після звільнення Адольфа Розенберґера, Гітлер уперше виступив зі вступним словом на Міжнародному автосалоні в Берліні. У своїй натхненній промові канцлер оголосив про податкові пільги для автомобілістів і план будівництва новітніх доріг, щоб відродити кволе автомобілебудування, яке досі потерпало від економічної кризи. Гітлер — фанатик автомобілів, який ніколи не мав водійського посвідчення, — вихваляв німецьких автомобільних конструкторів та інженерів, «чий геній створює ці дива людської винахідливості. Сумно, що імена цих людей рідко стають широковідомі народу»¹⁴⁹. Однак сам фюрер прагнув дуже близько познайомитися з одним таким конструктором.

У штутгартській конторі Porsche послання Гітлера слухали по радіо всією командою й зустріли його оваціями. Коли Гітлер договорив, Фердинанд Порше надіслав йому телеграму з короткою автобіографією та пропозицією своїх послуг: «Як творець багатьох знаменитих розробок у галузі німецького й австрійського автомобіле- та авіабудування, який понад зо років перебуває в лавах борців за сьогоднішній успіх, я вітаю Вашу Високоповажність із глибокою вступною промовою»¹⁵⁰. Порше та його співробітники були готові надати свої «ентузіазм і здібності німецькому народу», — телеграфував конструктор у Берлін. У супровідній телеграмі Порше написав; «Висловлюємо надію, що наші починання здобудуть увагу та схвалення Вашої Висо-коповажності»¹⁵¹. Державний секретар Гітлера не просто прийняв ці послання. До Порше виявили прихильність, негайно надіславши йому слова підтримки.

Перший контакт Порше з Гітлером відбувся опосередковано — суто випадково¹⁵². У 1925-му в берлінську автомайстерню

Daimler доставили на ремонт лімузин «Мерседес», яким возили Гітлера. Порше — тодішній технічний директор Daimler — випадково зайшов у гараж і виявив проблему: дуже брудне мастило. Він і гадки не мав, кому належав той блискучий чорний лімузин. Через рік, за лаштунками перегонів у Штутгарті, чоловіків представили один одному вже як годиться. А сім років по тому Фердинанду Порше судилося стати улюбленим інженером Гітлера.

10 травня 1933-го Гітлер і Порше знову зустрілися — цього разу в Райхсканцелярії в Берліні¹⁵³. За 35 хвилин зустрічі Порше наплів схибленому на автомобілях фюреру про технічні інновації та вмовив його виділити державні субсидії на створення гоночної машини, яку розробив разом із Розенберґером. Рішення Гітлера поліпшило фінансове становище Порше. А коли фюреру знадобилась людина, здатна втілити в життя його проект престижного авто — «фольксвагена», — він уже знав, де її знайти: за креслярським столом у Штутгарті.

14

Холодного темного вечора 20 лютого 1933 року в Берліні Ґюнтер Квандт, Фрідріх Флік і барон Авґуст фон Фінк знову зустрілися з фюрером та його економічними радниками. Тільки цього разу місце зустрічі було вже вищого ґатунку — замість звичайного номера в сусідньому готелі «Кайзергоф» вони переступили поріг розкішної резиденції голови Райхстагу, де до них приєдналися ще більш як двадцять магнатів і керівників. Фон Фінка знову супроводжував генеральний директор Allianz Курт Шмітт, один із чотирьох присутніх там майбутніх міністрів економіки в нацистському уряді. Інші троє — Вальтер Функ, Яльмар Шахт і Герман Ґерінґ — прийшли, щоб остаточно переконати два десятки промислових і фінансових титанів Німеччини пожертвувати кошти на виборчу кампанію нацистів.

Після промов Гітлера та Ґерінґа, а також заклику Шахта скинутися грошима, наступний крок — делікатний — був за магнатами. Легендарно ощадливий Авґуст фон Фінк, збагнувши, що Шахт хоче взяти з нього особисту обіцянку спонсорства, «за першої ж нагоди»¹⁵⁴ рвонув до виходу. Натомість Фрідріх Флік зробив королівську пожертву¹⁵⁵. Він, як зазвичай, перестрахувався: заплатив аж 120 000 райхсмарок кожній залученій партії — і нацистам, і їхньому партнеру з націоналістичної коаліції. Найменший внесок надійшов від Ґюнтера Квандта¹⁵⁶. Кілька тижнів по тому через свою акумуляторну фірму AFA він переказав нацистам 25 000 райхсмарок на хабарі. Мізерна пожертва на тлі шестизначних сум від Фліка та IG Farben. Та коли Ґюнтер бачив можливість здобути вигоду задешево, він не втрачав її. Зрештою, так він і розбагатів.

Звісно, у Ґюнтера була й значно вагоміша — особиста — причина залишатися в хороших стосунках із нацистами. Ґеббельсу світило підвищення. За кілька днів після виплати внеску Гітлер призначив його райхсміністром народної просвіти і пропаганди. Тепер Ґеббельс став одним із найвпливовіших людей у нацистській Німеччині й повністю контролював пресу, культурне життя та політичну пропаганду. Зрештою, результати виборів 5 березня 1933 року не мали жодного значення. За шість днів до цього за загадкових обставин згорів Райхстаг — рівно через тиждень після таємної сходки в сусідній резиденції Ґерінґа. Верховенство права було зупинено, німецька демократія сконала. Парадом заправляв Гітлер.

15

Першого травня 1933 року нацистський режим уперше відзначив День праці, який став національним святом у Німеччині. Близько 1,5 мільйона людей зібралося в сутінках на берлінському аеродромі «Темпельгоф», щоб послухати промову Гітлера про німецьку трудову етику. Канцлер стояв на масивній трибуні поміж величезних прапорів зі свастикою й горланив про права робітників. А вже наступного дня він розжене та заборонить усі профспілки.

Саме в той День праці Ґюнтер Квандт вступив до нацистської партії під номером 2 636 406¹⁵⁷. Як і сотні тисяч німців, серед яких і Авґуст фон Фінк, Квандт зробив це якраз вчасно, адже наступного дня Гітлер заборонив приймати нових членів. З січня, після захоплення Гітлером влади, до НСДАП приєдналося близько 1,6 мільйона німців¹⁵⁸ — і за кілька місяців загальна кількість партійців зросла до 2,5 мільйона. Гітлера бентежило, що таке стрімке розширення знецінює членство в партії. Заборона протримається чотири роки. Щоб приєднатися до лав нацистів, Фрідріху Фліку та Фердинанду Перше довелося чекати до травня 1937-го.

По закінченні війни Ґюнтер приховував свою належність до нсдап та пишався тим, що «не схвалював партії»¹⁵⁹. Однак коли невдовзі спливли документальні підтвердження його членства, довелося виправдовуватися. Він стверджував, що його примусив Ґеббельс. За словами Ґюнтера, теплого весняного дня наприкінці квітня 1933-го його викликали в кабінет міністра пропаганди в Орденському палаці неподалік від Вільгельм-плац — хвилин десять ходьби від контори Квандта. Коли Ґюнтер сів, Ґеббельс байдуже зміряв його поглядом і запитав, чи він уже приєднався до партії. Ґюнтер відповів, що «ні»: як підприємець він «ніколи не належав до жодної політичної партії»¹⁶⁰. Квандт яскраво описав, як Ґеббельс одразу ж вдався до шантажу: «Він перемінився в лиці. Грубим і вимагацьким тоном пригрозив, щоб я негайно оформив членство. Інакше партія візьметься за навчання мого сина». Ґюнтер стверджував, що Ґеббельс погрожував йому «шаленими неприємностями»¹⁶¹, якщо той не приєднається до НСДАП і не пожертвує ще грошей: «Ґеббельс натиснув на болюче — нагадав про смерть мого первістка в Парижі та змусив обирати, чи залишиться зі мною другий син. Я сказав, що не проти зробити грошовий внесок, і вступив у партію».

У щоденнику Ґеббельс зазначив, що в п’ятницю, 28 квітня 1933 року, приймав Ґюнтера у своєму кабінеті, але описав протилежну версію: Квандт горів бажанням приєднатися до НСДАП, та спершу хотів особисто повідомити Ґеббельса про свої наміри. «Прийняв доктора Квандта, — написав Ґеббельс наступного дня. — Тепер він уже не таке велике цабе. Хоче вступити в партію»¹⁶².

Утім, членство в НСДАП ніяк не захистило Ґюнтера. Через два дні після вступу до партії, з травня 1933-го, він був присутній на засіданні наглядової ради Deutsche Bank у Берліні, коли туди ввірвалася поліція. Ґюнтера закували в наручники, відвезли в головне управління поліції на Александерплац і кинули в підвал¹⁶³. Наступного дня його перевели до тюрми в столичному робітничому районі Моабіт, де утримували в одиночній камері, не висуваючи звинувачень. У його будинках провели обшуки, а контору на Асканішер-плац і один із заводів AFA взяли під контроль.

Через тиждень після арешту представники нацистської партії публічно оголосили, що Ґюнтера затримали за виведення грошей за кордон і спробу перенести фабрики в інші країни. Арешт нібито «запобіг»¹⁶⁴ і першому, і другому. Самому ж Ґюнтеру досі не повідомили причини затримання. Якось увечері з тісної, затхлої камери підприємця перевели в холодну сіру кімнату для допитів, де на нього чекали два високопосадовці з Міністерства юстиції. За словами Ґюнтера, дізнавачі розіграли ролі «доброго та злого поліціянтів» і нарешті розкрили причину арешту: мовляв, надійшла анонімка з туманним звинуваченням у порушенні комерційного права Німеччини. Ця парочка, яка видавала себе за підрозділ боротьби з корупцією, «у люб’язній формі»¹⁶⁵ заявила Ґюнтеру, що його відпустять, щойно він перепише AFA на одного з членів правління, який стояв біля витоків НСДАП. Ґюнтер розсміявся й відмовився. Магната негайно повернули до камери, де на нього чекало письмове звинувачення в розкраданні.

13 червня 1933 року, після майже шести тижнів ув’язнення в одиночній камері та незліченних нічних допитів, Ґюнтер заплатив чотири мільйони райхсмарок застави — гігантську суму! — і вийшов на волю. «Німецький промисловець виклав

1 144 000 доларів застави», — наступного дня повідомила газета New York Times. За умовами звільнення Ґюнтеру заборонялося переступати поріг його берлінських резиденцій та контори на Асканішер-плац. Тож підприємець вів справи з номера в готелі «Кайзергоф».

Через кілька тижнів після звільнення Ґюнтер пожертвував близько 43 тисяч райхсмарок новому нацистському фонду «Добровільні пожертви на підтримку національної робочої сили». Хоча ця ініціатива мала знизити безробіття, фінансуючи німецькі підприємства, її кошти іноді використовували для «купівлі недоторканності»¹⁶⁶ в певних судових процесах. З-під домашнього арешту Ґюнтера звільнили на початку вересня 1933-го — невдовзі після того, як він почав жертвувати гроші. Однак звинувачення в розтраті зняли аж через два роки.

16

Ґюнтер Квандт жалівся: «Раптово 1933 рік повсюдно звів пере-ді мною круті перешкоди»¹⁶⁷. Однак після виходу з одиночної камери магнат заповзято наживався на антисемітизмі, нещодавно кодифікованому в нацистській Німеччині. Через місяць після звільнення з-під домашнього арешту він висунув вимогу позбавити євреїв членства й права голосу в Берлінській асоціації торговців і промисловців. Хоча доти бідкався, що, «на свій сором, завчасно и легковажно»¹⁶⁸ вигнав чотирьох керівників-євреїв із наглядових рад його фірм — як згодом виявив історик.

Користуючись ситуацією, Ґюнтер заявляв, що свавільний арешт і ув’язнення залишили на ньому визначальний і травматичний відбиток. «Я зрозумів, що зародився невідомий досі стан правової незахищеності, — писав він у своїх мемуарах. — Це було шоком, адже в мені виховували беззастережну відданість державі. Причин арешту мені так і не повідомили»¹⁶⁹. Однак вони були. У в’язниці двоє дізнавачів повідали Квандту, що один із членів правління AFA, який перебував у лавах нацистської партії від самого її виникнення, організував проти нього корпоративний переворот. Однак після війни Ґюнтер уміло скористався фактом утримання під вартою, щоб виставити себе жертвою мстивого Ґеббельса — мовляв, той організував його тодішній арешт і ув’язнення. Але це було черговою брехнею.

5 травня 1933 року, через два дні після арешту Ґюнтера, Ґеббельс написав у щоденнику: «Ґюнтера Квандта заарештували. Причина? Щось із податками. Говорив із Гітлером. Він обурений, що економіці не дають стабілізуватися. Справу Квандта розслідуватиме Ґерінґ. Мені не шкода Ґюнтера — тільки любого Гаральда»¹⁷⁰. Через день Ґеббельс знову обговорив «справу Ґ. Квандта»¹⁷¹ з Гітлером — наодинці. Промисловці та їхні фірми відігравали важливу роль у політиці переозброєння, яку канцлер планував скоро впроваджувати. Тож його непокоїли бунтівні фракції всередині нацистської партії, які нападали на підприємців і намагалися захопити їхні компанії. Ці вискочки загрожували зруйнувати доброзичливі стосунки, які Гітлер так ретельно вибудовував із магнатами.

Щойно Ґюнтер вийшов на волю, Ґеббельса відразу сповістили. «Ордер на арешт Ґюнтера Квандта, — написав Ґеббельс 14 червня 1933 року. — Випустили приблизно за 4 мільйони. Отакі справи. Я ніяк не втручаюся. Оступився — хай розплачується»¹⁷². Елло, колишня невістка Ґюнтера, стежила за цією історією на боці найкращої подруги — Маґди. «Ґеббельс сказав, що нічого про це не знає, але так навіть краще, — згодом заявила Елло. — Він схвалював арешт. А після звільнення жалкував, що більше ніхто не зможе чіпати Квандта»¹⁷³.

Чого не скажеш про берлінського залицяльника Маґди з часів її юності — Віктора Хаїма Арлозорова¹⁷⁴. Через три дні після звільнення Ґюнтера двоє озброєних осіб убили Арлозорова, коли він з дружиною ввечері прогулювався пляжем у Тель-Авіві. За два дні до цього лідер сіоністів повернувся з Німеччини, де домовився з гітлерівським режимом про еміграцію близько бо тисяч німецьких євреїв разом із майном у Палестину, яка перебувала під Британським мандатом. Вбивство Арлозорова досі нерозкрите.

17

У травні 1933-го старший син Ґюнтера Квандта, Герберт, повернувся в Німеччину — і не впізнав її. Його рідний Берлін тепер став столицею нової держави. Колишню мачуху вважали першою леді Третього Райху, а її новий чоловік був нацистським міністром пропаганди. Тим часом батько Герберта сидів у моабітській в’язниці за невідомими звинуваченнями, поки проти нього готувався корпоративний переворот в AFA.

Останні чотири роки 22-річний Герберт провів переважно за межами Німеччини, щойно насилу домучив своє «просто-таки стражденне»¹⁷⁵ навчання. На щастя чи на біду, та після смерті Гельмута він став батьковим спадкоємцем. І попри вади зору ця перспектива тішила Герберта. (Завдяки лікуванню протягом цих років його зір значно поліпшився.) Не зачепила хлопця й Велика депресія. Герберт вивчав англійську та французьку в Лондоні та Парижі, мандрував світом із батьком і пройшов стажування на німецькому заводі з виробництва акумуляторів AFA, а також на підприємствах Бельгії, Англії та США.

Особливо Герберту сподобалося в Америці. Святкуючи Різдво з родиною в 1932-му, він не раз казав, що переїде туди, якщо комунізм витіснить Квандтів із Європи. «Загроза була чималою, — писав Герберт восени 1979-го. — Чому Гітлер прийшов тоді до влади? А тому що — не побоюся цього сказати — він знову і знову оголошував у Німеччині війну комунізму в украй ефектній і влучній формі»¹⁷⁶. Хоч Герберт і стверджував, що «в політиці — як чистий аркуш»¹⁷⁷, у січні 1933-го найбільшу біду для Німеччини він убачав саме в комунізмі, а не в нацизмі. «Я вже читав в американській пресі про навислу загрозу червоного комунізму, і тепер на собі відчув небезпеку цього дедалі більшого, грізного монстра», — згадував він.

Утім, доки батько не вийшов на волю й не повернувся в контору, Герберт не висовувався. Згодом він одружився зі своєю нареченою Урзулою, переїхав на віллу поблизу родинного маєтку в Бабельсберзі, куплену за батькові кошти, і розпочав чотирирічне стажування в AFA в Берліні¹⁷⁸. І тільки через два роки після того, як Гітлер захопив владу, Герберт записався до лав CC¹⁷⁹.

18

Через два тижні після звільнення Ґюнтера Квандта, зо червня 1933 року, Гітлер призначив генерального директора Allianz Курта Шмітта райхсміністром економіки. Шмітт обскакав радника Гітлера з економічних питань Отто Ваґенера, який надто завзято боровся за цю посаду й повністю втратив прихильність вождя нацистів. Барон Авґуст фон Фінк палко підтримував Шмітта як найкращого кандидата. За словами одного з керівників Allianz, фон Фінк «жадав, щоб підприємництво мало сильний голос за нового режиму, і вважав [що призначення Шмітта] буде на користь Allianz і його банку»¹⁸⁰. Гітлер і Ґерінґ, який прагнув фактично підібгати під себе всю нацистську економіку, погодилися з фон Фінком, але з іншої причини. В очах двох ватажків нацистів підприємницьку спільноту треба було вгамувати, доки нацисти не консолідують владу й не розпочнуть швидке переозброєння.

Здавалося, Шмітт — віртуозний корпоративний інформатор — ідеально підходив для цього завдання. Однак він швидко пішов у відставку після того, як на виступі знепритомнів через стрес¹⁸¹. Його змінив інший представник еліти — Яльмар Шахт. Тим часом відданість фон Фінка Гітлеру дедалі зростала. Шмітт — радше пристосуванець, ніж фанатик — вважав, що фон Фінк «дивився на світ <...> досить провінційно. Сам він хіба що з чуток знав про землі за межами Німеччини, бо ніколи <...> не подорожував за кордон. Тому <...> його внутрішня віра в нацизм, і особливо в Гітлера, ніколи не слабшала», — після війни розповідав Шмітт американському слідчому¹⁸².

Відданість фон Фінка фюреру вирізняла його серед колег і друзів. За словами Ганса Шмідта-Полекса, давнього друга аристократа, Гітлер «викликав велике захоплення» у фон Фінка та справляв на нього «гіпнотичний вплив»¹⁸³. Ганс Гесс— який замінив Шмітта на посаді генерального директора Allianz, але відмовився вступити до нацистської партії—після війни згадував, як фон Фінк кілька разів казав йому, ніби «вірить, що Гітлера сам Бог послав на роль фюрера німецького народу».

Утім, коли доходило до гаманця, фанатизм фон Фінка щезав. Посадовці НСДАП недолюблювали банкіра за скупість, Вони «вважали, що його внески в партію неспівмірні з багатством», — заявив після війни керівник пресслужби Allianz барон Едґар фон Ікскюлль¹⁸⁴. Нацистам довелося придумати, як заробити на відданості, впливі та зв’язках найбагатшого чоловіка Баварії, не змушуючи його витрачати з власної кишені жодного пфеніга, Приблизно в період призначення Шмітта Гітлеру спало на думку дозволити фон Фінку витрачати чужі гроші. Після церемонії в Райхсканцелярії Гітлер відвів фон Фінка вбік і, дивлячись в очі, промовив: «Ви — моя людина. Зведіть для мене будинок німецького мистецтва»¹⁸⁵.

У липні 1933-го Гітлер — сам колись художник-дилетант — призначив фон Фінка головою опікунської ради Будинку німецького мистецтва (нім. Haus der Deutschen Kunst) — художнього музею, який планували збудувати в Мюнхені. Це був улюблений проект Гітлера. Фюрер задумував його як яскравий приклад нацистської архітектури, де виставлятимуть витвори, які він вважав квінтесенцією німецької культури. Музей мали збудувати на Прінцрегентенштрасе на південній окраїні Англійського саду — неподалік від розкішних апартаментів Гітлера.

15 жовтня 1933 року під час ретельно спланованої церемонії Гітлер мав закласти наріжний камінь будівлі¹⁸⁶. Наприкінці фюрер тричі вдарив по каменю спеціально виготовленою срібною киркою. Але інструмент тріснув — і уламки розлетілися по землі. Позаду за цим спостерігав похмурий фон Фінк. Розгніваний Гітлер заборонив згадувати про цей випадок у німецькій пресі. Та попри невдалий початок невдовзі між фон Фінком і Гітлером виникла синергія.

Гітлер виголошує промову після невдалого закладення наріжного каменя у фундамент музею

Розпочинаючи якийсь музейний захід, двоє чоловіків ставали пліч-о-пліч перед глядачами — виструнчена постава, права рука здійнята в повітря, кисть пряма. Фон Фінк виголошував трихвилинну промову, представляючи Гітлера, а далі фюрер белькотів цілу годину. Згодом фон Фінк стане музейним гідом Гітлера та матиме особливу честь сидіти праворуч від нього під час церемоній і обідів. Близькість до любого фюрера була йому забезпечена.

19

Сьомого березня 1934 року Гітлер знову з’явився на Берлінському міжнародному автосалоні з черговою вступною промовою. Але цього разу він був невдоволений. Канцлер дорікнув автовиробникам за фокус лише на розкішних авто і звинуватив у пропагуванні ідеї, що автомобілі — то тільки для заможних. Гітлеру було гірко, що «мільйони порядних, старанних і працьовитих співвітчизників»¹⁸⁷ навіть замислитися не можуть про купівлю машини. Автомобілю давно вже час перестати бути ознакою належності до класу і, відповідно, показником класового розподілу. Голос канцлера гримів найбільшою виставковою залою Берліна, а керівництво Daimler-Benz похмуро дивилося на нього — присоромлене й налякане. Проте Фердинанд Порше виявив, що вони з фюрером мають однакові погляди. Нещодавно конструктор додав до свого репертуару дещо нове: проектування невеликих, доступних за ціною транспортних засобів. Раніше того ж року, 17 січня 1934-го, конструкторське бюро Porsche зі Штутгарта надіслало в Райхсміністерство транспорту на Вільгельмплац у Берліні доповідну записку на дванадцять сторінок¹⁸⁸ з планами розробки «фольксвагена» — «народного автомобіля».

Утім, це послання Порше так і не потрапило на стіл Гітлера. Певно, фюрер уже черпав натхнення в проектах Йозефа Ґан-ца, єврейського автомобільного інженера¹⁸⁹. Та звісно ж, єврею ніколи не доручили б розробити авто для народу нацистської Німеччини. Однак після промови Гітлера його довірена особа — і за сумісництвом колишній продавець автомобілів Daimler — таки прочитав записку від Порше й розповів про неї канцлеру. А через тиждень, весняним ранком, Гітлер викликав Порше в готель «Кайзергоф»¹⁹⁰. Канцлер приберіг той номер для конфіденційних переговорів. У Райхсканцелярії — навпроти готелю — записувалося кожне його слово. Тож за рік при владі Гітлер пізнав ціну приватності. Він звик обходити бюрократію та укладати політичні угоди з людьми, яким довіряв, — і Порше мав стати одним із таких.

Фердинанд Порше точно не знав, чому його викликали в «Кайзергоф», але з теплом пригадав розмову з Гітлером у травні минулого року — тоді Порше врятував свою компанію, вразивши фюрера розповідями про гонки. Тож цього разу очікував на схожий результат. Але помилився. Щойно Порше зайшов у номер, як нацистський канцлер почав сипати наказами: «фольксваген» має бути чотиримісним із дизельним двигуном з повітряним охолодженням, який можна переобладнати для військових цілей, Гітлер думав не лише про «народ». Справжнім пріоритетом було переозброєння.

Порше мовчки проковтнув забаганки схибленого автолюбителя. А потім пролунав контрольний постріл. Гітлер десь вичитав, що Генрі Форд — шанована ним людина — будує в Детройті автомобіль, що коштуватиме тисячу доларів¹⁹¹. Тож фюрер заявив, що ціна «фольксвагена» не може перевищувати тисячу райхсмарок. Порше недовірливо зиркнув на нього, але перечити не наважився. Під кінець постало питання громадянства¹⁹². 58-річний конструктор народився в Північній Богемії — тоді ще частині Австро-Угорської імперії; нині ж, у 1934-му, це був регіон Чехословаччини.

Після розпаду імперії Порше обрав чеське громадянство. Але для Гітлера було неприпустимо, щоб громадянин упослідженої слов’янської країни розробляв автомобіль для німецького народу. Через два тижні Порше з родиною дізналися, що вони раптово стали громадянами нацистської Німеччини, хоча самі для того й палець об палець не вдарили. Повернувшись додому в Штутгарт у свою величезну віллу на пагорбі, Порше, знизавши плечима, сказав своєму родичу: «Я справді не знаю, що з тим удіяти»¹⁹³. Зрештою, він мусив владнати значно серйозніші проблеми.

20

Невдовзі після звільнення з в’язниці Ґюнтер Квандт виявив, що його новонабута недоторканність не поширюється на опіку над дванадцятирічним сином Гаральдом. Подружжя Ґеббельсів досі було сповнене рішучості залишити собі Маґдиного первістка. І навесні 1934-го нарешті домоглося свого. У п’ятницю, 13 квітня — коли Маґда народила другу доньку Гільде, — Ґеббельс поскаржився у щоденнику, що напередодні Ґюнтер не пустив Гаральда побути на Великдень з їхньою дедалі більшою родиною¹⁹⁴. Крім Гільде, у Гаральда тепер була ще й однорічна сестра Гельга. Наступну дитину — єдиного біологічного сина Ґеббельса — назвали Гельмутом на честь Ґюнтерового померлого сина, до якого Маґда прикипіла серцем. Далі на світ з’являться ще трійко сестер, імена яких починатимуться на літеру «Г» — як і ймення Гаральда, його братів, а ще — прізвище Гітлера.

Стосунки Ґеббельса та Ґюнтера загострилися до межі. «Тепер ми пустимо в хід важку артилерію. Я не поступлюся», — написав Ґеббельс¹⁹⁵. А через три дні розповів Гітлеру, як подружжя «воює за Гаральда»¹⁹⁶. За словами Ґеббельса, канцлер був «повністю на нашому боці. Маґда отримає свого Гаральда». 18 квітня 1934 року міністр пропаганди обговорив «справу Гаральда» з Ґерінґом і очільником СА Ернстом Ремом. «Вони обидва дуже мене підтримують», — писав Ґеббельс¹⁹⁷. (А за десять тижнів по тому під час чисток, відомих як «Ніч довгих ножів», Рема стратили разом із більшістю його союзників у СА — Ґерінґ і Гіммлер наполягали, тож Гітлер віддав наказ.)

Цього ж 18 квітня Ґеббельс розмовляв із Ґюнтером. У своєму щоденнику міністр пропаганди зазначив, що лишився «незворушним до [Ґюнтерових] сентиментів». І, очевидно, стратегія спрацювала. «Він здається», — написав Ґеббельс. — Маґда поверне свого Гаральда. Вона не тямить себе від щастя!». Очікувалося, що подружжя забере собі Гаральда після Великодніх канікул, але цього не сталося. Щоб відсудити Гаральда, на початку травня Ґюнтер найняв відомого берлінського юриста. Це був один із небагатьох адвокатів Німеччини, що мав сміливість позиватися за викрадення проти Ґеббельса та його дружини — нині найвпливовішої пари в країні. Та це нічого не змінило. Через тиждень адвокат повернувся до Ґюнтера з порожніми руками. Жоден столичний суд не наважився прийняти позов до розгляду.

Почувши від Маґди, що Ґюнтер найняв адвоката, щоб подати на них до суду, Ґеббельс розлютився. «Я більше не терпітиму такого грубого поводження, — писав міністр пропаганди. — Ми не віддамо Гаральда. <...> Я так і сказав Квандту. Він знавіснів»¹⁹⁸. 8 травня 1934 року подружжя відвідало адвоката Маґди, щоб підписати нову угоду про опіку з переглянутим планом побачень. «Вона щаслива. Тепер Ґюнтер Кв. не відвертиться», — занотував Ґеббельс¹⁹⁹. Ґюнтеру довелося пристати на нову домовленість. Гаральд тепер належав Маґді та Ґеббельсу. Хлопчику дозволили відвідувати батька двічі на місяць.

Востаннє Ґеббельс згадає про Ґюнтера у своєму щоденнику через чотири роки — на початку червня 1938-го. Тієї погожої літньої днини в Берліні Гаральд сказав вітчиму, що його біологічний батько знову одружується. «Старий дурень!» — написав Ґеббельс, почувши цю новину²⁰⁰. Але чутки не справдилися. Ґюнтер більше ніколи не став до шлюбу. Зі смертю Тоні та неприємностями з Маґдою магнат достатньо натерпівся — на все життя вистачить. Тому обрав безпечніші рубежі — підприємництво та парубкування.

Коли боротьба за опіку вщухла, Ґеббельса більше не обтяжували думки про Ґюнтера. Утім цим двом чоловікам із переплетеними долями все одно доводилося співіснувати. Зате тепер вони мали простір для того, що їх надихало. Ґеббельс почав посилювати владу. Треба було вести в бій країну, а частину її населення відчужити, позбавити прав — і винищити. А ще — завойовувати континент, а потім — і цілий світ.

Тим часом Ґюнтер мусив розширювати іншу імперію й поклав усі свої сили на цю справу. Попри важкий початок він зарекомендував себе як видатний діяч нової гітлерівської Німеччини. Країна виходила з Великої депресії, й от-от мало розпочатися переозброєння. Завдяки фінансовим можливостям, які надавав Третій Райх, справи Ґюнтера нарешті пішли вгору. Треба було керувати бізнесом і заробляти гроші. Планета крутилась.

Частини II

«ПЕРЕСЛІДУВАННЯ З БОКУ НАЦІОНАЛ-СОЦІАЛІСТІВ СКОРО МИНУТЬ»

1

Двадцять восьмого липня 1941 року Ґюнтер Квандт відсвяткував 60-річчя²⁰¹ грандіозним банкетом на 130 персон у готелі «Еспланаде», одному зі знаменитих розкішних готелів Берліна. Будівля височіла над Потсдамер-плац у жвавому центрі столиці. Фасад із пісковику, ніби з «Прекрасної епохи», інтер’єр у стилі неорококо та необароко. Найімовірніше, трапеза відбувалася в Кайзерзалі, де німецький імператор Вільгельм ІІ колись влаштовував пишні урочисті обіди. А після них у сусідній залі зазвичай проходили по-кайзерівськи гучні гуляння — там в епоху гедоністичних «Золотих двадцятих» у Берліні всю ніч пили й витанцьовували кінозірки Ґрета Ґарбо та Чарлі Чаплін.

Але всі ті безтурботні, п’янкі дні давно минули. В Європі вирувала нова жорстока війна, що загрожувала засмоктати й решту світу. Того літа Гітлер був на піку могутності. Разом зі своїми союзниками він контролював більшу частину континенту. Того вечора збройні сили Гітлера — Вермахт — саме наближалися до Ленінграда та Києва згідно з планом «Барбаросса» — вторгнення в Радянський Союз.

Утім, у залі, де цього задушливого літнього вечора відбувалося застілля Ґюнтера, панувала інша атмосфера. Ювіляр і запрошені чоловіки цілу ніч реготали, вилискуючи від поту. Усі вони добряче розжиріли на війні та завоюваннях. Наживалися на примусовій праці та безкарно захоплених єврейських компаніях.

Багато хто, як Герман Ґерінґ, заплив жиром буквально. Задоволення нескінченного попиту на артилерійські й танкові снаряди забезпечувало безперебійний приплив грошей. Проте мало хто розкрутився так, як Ґюнтер.

Президент Райхсбанку та міністр економіки Вальтер Функ розпочав вечір із «блискучої промови»²⁰². Його пройняли сентименти: вони з Ґюнтером пройшли разом довгий шлях. Двадцять років тому Функ був лише редактором фінансового вісника з хорошими зв’язками, а Ґюнтер — багатим біржовим спекулянтом із провінції. Нині ж Ґюнтер «золотими літерами вписав своє ім’я в історію німецької військової економіки»²⁰³, — заявив Функ. І не помилився. Завдяки збройовим, акумуляторним і текстильним заводам Ґюнтер зарекомендував себе як одного з провідних промисловців Третього Райху. Ґерінґ надав йому дуте звання вервіртшафтсфюрера—«вождя військової економіки», і Ґюнтер віддячив ласкою за ласку. Завдяки урядовій політиці переозброєння та указам про експропріацію він отримав величезні прибутки.

DWM — збройова компанія Ґюнтера — виробляла для Вермахту мільйони набоїв, гвинтівок і пістолетів Люґера. Через війну та невситимий попит на зброю ціна акцій компанії швидко злетіла на 300 %²⁰⁴. Загалом справи йшли так добре, що магнат зміг докупити ще акцій і врешті-решт стати мажоритарним акціонером DWM. Ґюнтерова фірма AFA випускала тисячі акумуляторів для нацистських підводних човнів, торпед і ракет. А текстильні фабрики шили стільки мільйонів комплектів уніформи для Вермахту, НСДАП, СС і СА, що, якби їх викласти в ряд зі сходу на захід, можна було б охопити більш ніж пів країни²⁰⁵. А ще Ґюнтер і далі провадив свої давні справи: таємно скуповував акції найбільшої будівельної компанії Німеччини та готував вороже поглинання²⁰⁶. Лише за два місяці до цього він провернув свою наймасштабнішу оборудку: увійшов у дві найбільші галузі промисловості Німеччини, придбавши 60 % акцій Byk Gulden («Бік Ґульден») — хіміко-фармацевтичної компанії, яка раніше належала євреям²⁰⁷, 60 % акцій якраз під 60-річчя — гармонійний збіг знакових подій.

Навіть заснований Ґеббельсом тижневик Das Reich («Дас Райх») опублікував привітання до дня народження Ґюнтера:

«Сукно для військової форми, акумулятори, сухі батареї, вогнепальна зброя, боєприпаси, легкий метал — той, хто все це виробляє, по праву зветься вервіртшафтсфюрером»²⁰⁸. Насправді ж Ґюнтера гризли сумніви щодо того, чи кликати Ґеббельса на вечірнє святкування. Хоча їхня ворожнеча вже давно минула, проте стосунки чоловіків досі лишалися прохолодними—у кращому разі. За три тижні до застілля в листі з гірської відпустки Ґюнтер тривожно радився з помічником про те, як вчинити: «Я майже певен, що він не прийде, але якщо почує, що Функа й Мільха запросили, а його — ні, то може образитися»²⁰⁹. Ґюнтер не хотів знову накликати на себе гнів міністра пропаганди. Магнат був переконаний, що в увазі Ґеббельса до його збройових заводів була особиста причина: дев’ятнадцятирічний Гаральд зацікавився машинобудуванням²¹⁰.

Зрештою Ґюнтер таки запросив Ґеббельса. Як і очікувалось, той відмовився. Натомість послав свого нового заступника Лео-польда Ґуттерера, якого всадовили за столом Ґюнтера — найбільшим — посеред зали готелю «Еспланаде». За два місяці до того Ґуттерер змінив на посаді державного секретаря міністра пропаганди Карла Ганке, найдовіренішого помічника Ґеббельса за останнє десятиліття. До звільнення Ганке була причетна Маґда — і безпосередньо. А вже за кілька тижнів Ґуттерер оголосить про запровадження нової політики, яка зачепить увесь німецький Райх: євреїв зобов’яжуть носити жовту зірку Давида.

Бенкет до дня народження Ґюнтер влаштував для налагодження зв’язків, а саме святкування розпочалося значно раніше. Того ранку наприкінці липня він організував прийом у нещодавно придбаному чотириповерховому особняку — капітальний ремонт, поруч Тіргартен та ще й краєвид на берлінський Ландвер-канал²¹¹. У будинку колишнього угорського посольства чоловіки середніх літ у двобортних костюмах вишикувались у чергу, щоб потиснути магнатові руку: керівники Ґюнтерових підприємств, ділові партнери разом із представниками режиму, нацистської партії та Вермахту. На стінах висіли картини майстрів італійського Відродження—Тінторетто і Боніфачо Веронезе. Ґюнтер почав колекціонувати мистецтво. Картини імпресіоністів Клода Моне, Альфреда Сіслея та Каміля Піссарро прикрашали їдальню його вілли в Бабельсберзі. Він досі вважав, що мистецтво можна купити. Згодом подейкували, що Ґюнтер прибрав до рук близько десятка картин²¹² із колекції єврейського торговця мистецтвом Жака Ґаудстіккера, яку нацисти розграбували в Нідерландах.

На вечері в «Еспланаде» Ґюнтер розсадив керівників своїх підприємств за чотирнадцятьма столами — кожного поруч із нацистським чиновником чи генералом для обговорення аріїзації та угод щодо зброї. Ясна річ, були присутні й ті, хто фінансував ці трансакції, — вище керівництво Commerzbank, Dresdner Bank і Deutsche Bank. Фінансисти Третього Райху запекло змагалися за те, щоб прислужитися нацистським товстосумам і вдовольнити ненажерливі кредитні апетити приватних клієнтів. Нестримне прагнення нацистської Німеччини розвивати збройові заводи, створювати концентраційні табори й табори смерті, розширювати конгломерати всередині країни та на окупованих територіях приносило банкам мільйони.

Зі своїм найбільшим кредитором — Deutsche Bank — Ґюнтер підтримував тісні відносини: досі входив до його наглядової ради. На день народження один із керівників Deutsche Bank подарував Ґюнтеру місце в наглядовій раді Daimler-Benz²¹³. Так офіційно почалися прибуткові відносини Квандтів із найбільшим автовиробником Німеччини. Стриманий вусань Герман Йозеф Абс — ще один керівник Deutsche Bank за столом Ґюнтера — представляв банк у наглядових радах dwm, ара та ще 44 компаніях. Благочестивий католик був видатною діловою фігурою в нацистській Німеччині та «ключовою ланкою в грабунку всього континенту»²¹⁴. Наприкінці вечері майбутній голова наглядової ради Deutsche Bank постукав по келиху, підвівся й виголосив тост за здоров’я Ґюнтера. «У 1933-му вам вдалося успішно перейти в нову еру завдяки вмілій тактиці та особливим талантам, — сказав Абс. — Але вашою найліпшою рисою є віра в Німеччину та фюрера»²¹⁵. Абс сів, а Ґюнтер так і стояв. Він дивився на збіговисько могутніх ненажерливих чолов’яг — і його очі скляніли, а думки поринали в минуле.

2

Майже за вісім років до того, 8 червня 1933 року, приблизно за три кілометри на південний схід від одиночної камери в моа-бітській в’язниці в Берліні, де сидів Ґюнтер Квандт, президент Райхсбанку Яльмар Шахт схвалив гігантський пакет фінансових стимулів, щоб розпочати першу фазу переозброєння нацистської Німеччини²¹⁶. Імовірно, це рішення було ухвалено на таємній зустрічі з новим міністром авіації Германом Ґерінґом, його заступником Ергардом Мільхом і міністром оборони Вернером фон Бломберґом. Вони вирішили впродовж наступних восьми років витратити на переозброєння армії колосальну суму — майже 35 мільярдів райхсмарок: по 4,4 мільярда щороку, тобто 5-ю % річного ВВП Німеччини.

Усе мало робитися секретно. Окрім кількох примітних винятків, за умовами Версальського договору, Німеччині суворо заборонялося виробляти зброю. Гітлер постійно нарікав на це обмеження. Тож Шахт вигадав систему позабюджетного фінансування армії, заснувавши підставну компанію, щоб розплачуватися з виробниками зброї векселями. Через кілька місяців після зустрічі міністрів Гітлер вийшов із Ліги Націй та міжнародних переговорів про роззброєння. І незабаром до німецьких промисловців та їхніх збройових компаній потекли мільярди.

Вийшовши з в’язниці, Ґюнтер опинився у винятково вигідній позиції для буму переозброєння. Він не тільки керував одним із найбільших потенційних виробників зброї в Німеччині — DWM, — а й контролював AFA, акумуляторного гіганта з історичними зв’язками з оборонною та автомобільною промисловістю. Тож магнат розпочав подвійну гру: обслуговував і військових, і цивільних, утім не надто покладався ні на тих, ні на інших²¹⁷.

Відразу після захоплення Гітлером влади Ґюнтер відновив роботу виробничих потужностей DWM у Берліні. Упродовж років, що передували 1933-му, він ретельно планував переозброєння, сидячи за своїм масивним здвоєним столом темного кольору з краєвидом на Асканішер-плац. «Знадобилися чималі зусилля, щоб зберегти інтелектуальний, економічний і фінансовий потенціал компанії в роки занепаду, — писав Ґюнтер у публікації з нагоди річниці заснування DWM від 8 травня 1939 року, тобто за чотири місяці до початку Другої світової. — Зате коли фюрер прийшов до влади, ми змогли надати йому заводи, на яких можна було негайно відновити масштабне виробництво військового спорядження»²¹⁸. Те, що відбулося далі, Ґюнтер ставив у заслугу Гітлеру, «який з незламною волею здійснив реабілітацію та переозброєння німецького народу».

Від початку Великої депресії збройовий комплекс DWM, розташований у берлінському робітничому кварталі Віттенау, майже спорожнів²¹⁹. Приміщення здали в оренду General Motors. Але обладнання для виробництва зброї, частину якого колись демонтували й таємно сховали на пунктах прийому брухту, тепер швидко викупили, модернізували та встановили назад. Сам комплекс розширили — і все це за гроші нацистського режиму на замовлення Управління озброєнь сухопутних сил Вермахту — ГВА (нім. Heereswaffenamt, HWA). Він швидко став одним із найбільших у Берліні комплексів із виробництва зброї, розділений на три виробничі майданчики, DWM залишила за собою один, зосередившись на виробництві деталей до вогнепальної зброї і танкових снарядів.

Того ж року ГВА доручило DWM збудувати в Любеку завод для виробництва стрілецьких боєприпасів. Прихований за деревами майданчик площею понад чотири сотні гектарів став найважливішим збройовим комплексом у портовому місті Ганзейського союзу. Дослідницький інститут при DWM був мозковим центром нацистської Німеччини з інновацій у сфері боєприпасів і охоплював двокілометрове стрільбище для балістичних випробувань. Фірма Ґюнтера найняла групу математиків для допомоги в експериментах із боєприпасами, поліпшення виробництва патронів і їхніх балістичних характеристик, а також виготовлення ручних гранат і вибухівки. У містах, де Ґюнтер збудував свої збройові заводи, на його честь почали називати вулиці.

Інші два промислові майданчики збройового комплексу Ґюнтера в Берліні здали в оренду компаніям Mauser і Diirener—найбільшим дочірнім підприємствам dwm. Під час Великої депресії компанія Mauser, відома своїми гвинтівками та пістолетами, перебувала на межі банкрутства, але після захоплення влади Гітлером «скинула» «версальські кайдани»²²⁰. Mauser теж отримала величезні субсидії від армії та невдовзі почала мільйонами випускати карабіни 98k, що стояли на озброєнні Вермахту. Відродили й виробництво Luger Ро8, одного з найпоширеніших пістолетів у німецькій армії в роки Першої світової. Ще й донині цей культовий чорний пістолет легко впізнати у фільмах як улюблену зброю нацистських лиходіїв. Військове командування союзників називало дослідницькі об’єкти Mauser «утіленням мрії»²²¹.

Однак по-справжньому відомим у колі військовиків та урядовців Ґюнтера зробила саме Diirener — інша дочірня компанія DWM, яка орендувала виробничі потужності на берлінському збройовому комплексі магната. У світі авіації Diirener знали як виробника дюралюмінію — легкого алюмінію з властивостями сталі²²². Військова авіація швидко ставала найінноваційнішою галуззю нацистської Німеччини з найвищими темпами розвитку, а Ґерінґ і Мільх вливали мільярди в технологічний сектор. Завдяки такому грошовому потоку Ґюнтерівська компанія Diirener стала головним постачальником Люфтваффе — військово-повітряних сил нацистської Німеччини. Дюралюміній був неодмінним складником не тільки винищувачів Люфтваффе, а й транспортних і цивільних літаків багатьох німецьких авіабудівних компаній, як-от Junkers, Messerschmitt, Heinkel, Dornier та Arado. На цінні інновації Diirener почала покладатися й ATG — нова авіабудівна компанія під контролем Фрідріха Фліка. Цей суворий промисловець не так добре підготувався до переозброєння, як Ґюнтер Квандт. Однак він надолужував згаяне.

3

Щойно вщух скандал із Gelsenberg, Фрідріх Флік захотів отримувати вигоду з відновленого політичного впливу та надлишку грошей. Магнат умів відкинути сентименти й адаптуватися до часу, роблячи свої компанії незамінними для будь-якого панівного режиму. В організації міцних змов та угод безжальний тактик Флік клав на лопатки навіть такого невтомного віртуоза ділових зв’язків, як Ґюнтер Квандт. Через своїх поплічників, таких як Отто Штайнбрінк, Флік платив лобістам, чиновникам і журналістам за отримання або ж приховування цінної інформації. Нацистська Німеччина була особливо підхожою для його агресивної підкилимної гри. Та попри величезні промислові активи Флік мав одну слабкість: він досі був відносним новачком у виробництві зброї, на відміну від конкурентів — Крупна й Тіссена. Тож Флік придумав стратегію, як зробити свій сталеливарний конгломерат незамінним у переозброєнні та зруйнувати традиційне панування рурських магнатів в оборонній галузі. І для цього він мав достатньо ресурсів.

Отримавши 90 мільйонів райхсмарок від угоди щодо Gelsenberg, навесні 1933-го в берлінській конторі на Бельв’юштрасе Флік почав розбудовувати власний конгломерат сталеплавильних, вугільних і машинобудівних підприємств. Ядро нової промислової імперії Фліка становили дві великі металургійні компанії в центральній і південній Німеччині: Mittelstahl («Міттельшталь») із виробничими потужностями в Бранденбурзі та Саксонії; і Maxhiitte («Максгютте») — у Баварії та Тюрингії²²³. Придбавши контрольний пакет акцій гірничодобувних підприємств Нагрепег та Essener, Флік додав до свого конгломерату кам’яне вугілля в Рурській області. У січні 1933-го він приєднав лейпцизьку фірму ATG до своїх компаній із виробництва поїздів, тракторів і вантажівок. З таким новим промисловим арсеналом і політичними зв’язками Флік був чудово підготовлений до ери переозброєння. Залишалося одне: переконати гітлерівський режим узяти його до справи.

Коли в червні 1933-го президент Райхсбанку Яльмар Шахт затвердив таємний оборонний бюджет Німеччини, Флік разом із помічниками взявся готувати агресивну маркетингову атаку, щоб проштовхнути свій конгломерат на роль виробника зброї для німецького уряду. У вересні контора магната розіслала у відповідні нацистські міністерства по всьому Берліні службові листи, які скидалися на каталоги зброї²²⁴. Там повідомлялося, що фірми Фліка можуть запропонувати режиму: величезні металургійні потужності, які швидко налаштовуються на виробництво вогнепальної зброї, боєприпасів, снарядів, бомб, танків або деталей для літаків; багаті запаси сировини; заводи по всій центральній Німеччині.

Щоб обскакати конкурентів, наприкінці листопада 1933-го Флік вирушив зі своєї берлінської контори на Бельв’юштрасе в розташовану неподалік будівлю Райхсбанку, щоб особисто пролобіювати свої інтереси перед Шахтом, якого знав понад десять років. Президент Райхсбанку сам представив Фліка міністру оборони фон Бломберґу — і зазвичай скритний магнат запросив фон Бломберґа відвідати свої три металургійні заводи поблизу Дрездена²²⁵. Під час екскурсії 5 грудня Флік пояснив міністру оборони та його свиті, чому саме ці заводи найкраще підхожі для виробництва зброї для Німеччини: вони не залежали від Рурської області та інших країн щодо енергоносіїв і були надійніше захищені від авіанальотів через відносно маловідоме розташування та віддаленість від кордонів. Флік написав Шахту листа зі словами подяки: міністр оборони був «надзвичайно люб’язним» і виявив «величезну зацікавленість»²²⁶ до презентації та заводів, про які — як сам зізнався фон Бломберґ — він мало що знав.

«Ну тепер, — подумав Флік, — замовлення на зброю ринуть рікою». Але ні.

Кількома місяцями раніше Флік доручив Отто Штайнбрінку скористатися своїми знайомствами й авторитетом у військово-морському флоті, щоби посприяти укладанню угод про постачання зброї. Того року Фліків посіпака вступив до лав CC, відродивши свою цікавість до всього смертоносного. Влітку 1933-го зв’язки Штайнбрінка відразу ж дали плоди: він переконав керівництво флоту профінансувати купівлю Фліком нових верстатів для виготовлення гільз для артилерійських снарядів. Утім, інших замовлень так і не надійшло. На відміну від флоту, ГВА не схвалювало ідею відмови від послуг великих промисловців із Рурської області. До того ж у ГВА Штайнбрінка вважали занадто наближеним до флоту й відмовлялися давати заводам Фліка будь-які замовлення на зброю. Застрягши між двох вогнів, Флік обурено поскаржився фон Бломберґу — і той напряму звернувся до ГВА на підтримку магната. Міністр оборони заявив, що він «украй збентежений»²²⁷ відсутністю замовлень для Фліка.

Невдовзі після такого прозорого натяку гва віддало заводам магната першу серію замовлень на мільйони гранат і артилерійських снарядів. Ба більше, у серпні 1934-го Курт Лізе — генерал, який очолював ГВА, — сказав Штайнбрінку, щоб керівництво металургійних заводів Фліка «без вагань готувалося до того, що впродовж наступних кількох років ринутиме безперервний потік великих замовлень»²²⁸. Флік погодився, та спершу — послуга за послугу.

4

Навесні та влітку 1934 року Фрідріх Флік зробив ГВА — і собі — величезну послугу, посприявши експропріації Donauworth («Донауверт»)²²⁹, баварського виробника артилерійських боєприпасів на березі Дунаю. На нещастя для власника компанії — Еміля Леффеллада зі Штутгарта — ГВА вирішило, що в переозброєнні без цього заводу аж ніяк. Та оскільки союзники досі суворо забороняли виробництво військової зброї в Німеччині, то армії довелося знайти спосіб таємно захопити компанію Donauworth і керувати нею, наче звичайним підприємством. Флік доєднався до гри через колишнього працівника. Одна зі сталеливарних фірм Фліка надала ГВА підставну компанію під назвою Montan (з німецької — «видобуток»), яка слугувала прикриттям для законного укладання угоди. У травні 1934-го гестапо заарештувало Леффеллада за звинуваченням у корпоративному шпигунстві, затаврувало «шкідником держави»²³⁰ та змусило продати своє підприємство компанії Montan. Більшу частину від суми продажу ГВА забрало собі як «ціну спокути» за нібито неналежне використання Леффелладом бюджетних коштів.

У липні 1934-го компанія Montan, підконтрольна ГВА, передала Donauworth назад в оренду сталеливарній фірмі Фліка — і виробництво артилерійських боєприпасів тривало й надалі. Так звана «Монтанська схема» була вигідна обом сторонам²³¹, ГВА могла таємно купувати збройові компанії, інвестувати в них і ставити на чолі компетентне керівництво. А Флік без жодних затрат отримував великого клієнта. Рішення було таким зручним, що всі підприємства з виробництва озброєння, які таємно належали армії та співпрацювали з німецькою промисловістю, реєстрували як власність холдингу Montan. На початок війни під контролем Montan перебувало більш ніж сто оборонних підприємств, на яких працювало близько 35 тисяч людей. А Флік невдовзі ввійшов до наглядової ради холдингу.

Монтанська схема стала поворотним моментом у напружених відносинах Фліка з ГВА. Тепер магнат був для армії одним із бажаних партнерів. Як і Ґюнтер Квандт, який фінансував через Montan один зі своїх збройових заводів, Флік віднині міг будувати нові виробничі потужності, розширювати старі, перекладати витрати на армію та модернізувати свої заводи до рівня його рурських конкурентів — Круппа й Тіссена. Мрія промисловця втілювалася в реальність.

Утім Флік хапався не за кожну можливість розширити свою підприємницьку імперію чужим коштом. У жовтні 1934-го генерал Курт Лізе з гва запитав Отто Штайнбрінка, чи зацікавлений його шеф у купівлі Simson — кулеметного заводу в місті Зуль, що в Тюрингії²³². Родина Зімзонів була неабияким монополістом. На той час вони володіли єдиним на всю Німеччину підприємством, якому союзники дозволили виробляти ручні кулемети. Але Зімзони були євреями. А їхня збройова монополія послужила б доброю підмогою для нацистської партії. Тож сім’я стала мішенню для запеклої антисемітської пропаганди, особливо з боку амбітного гауляйтера Тюрингії Фріца Заукеля — невисокого лисаня з гітлерівськими вусиками та сильним сільським акцентом. Він хотів експропріювати майно Зімзонів, захопити контроль над фірмою і зробити її підвладною НСДАП.

Генерали з ГВА були не проти забрати фірму в євреїв. Однак вони хотіли бачити на чолі компанії, у яку гва інвестувало 21 мільйон райхсмарок, компетентне керівництво, а не якогось нацистського халтурника без досвіду підприємництва. Особливо їх непокоїла «безперешкодна співпраця»²³³ з власником заводу Артуром Зімзоном. Штайнбрінк завуальовано натякнув на зацікавленість Фліка цією ідеєю, «якщо поглинання Simson нашою групою буде доцільним із загальнонаціональних і політичних міркувань»²³⁴. Утім, перші переговори швидко провалилися.

Минуло сім місяців — і на початку травня 1935-го радник Гітлера з економічних питань Вільгельм Кепплер за підтримки очільника CC Гайнріха Гіммлера знову запропонував Фліку компанію Simson. Через кілька днів, за вказівкою Заукеля, Артура Зімзона заарештували за «отримання надприбутків»²³⁵ — здирництво; невдовзі такі звинувачення стали звичним способом примусити єврейських власників продати свої компанії. Притиснутий до стіни, Зімзон висловив «готовність» продати сімейний бізнес. Штайнбрінк підтвердив зацікавленість Фліка, але цього разу запропонував уже нижчу ціну. «Як приватна компанія ми можемо здійснити купівлю, тільки якщо Зімзон зустрінеться з нами без примусу та за умови повної свободи. Ми відхиляємо експропріацію на користь групи Flick / Mittelstahl», — написав Штайнбрінк в офіційному листі наприкінці травня, хитро прикриваючи шкуру свого шефа²³⁶. Хрестоматійний фінт Флікового посіпаки. Штайнбрінк справді поділяв готовність Фліка купити фірму Simson, але за однієї умови: гва спершу мала захопити збройове підприємство, а потім — продати його магнату. Експропріація цілком влаштовувала Фліка та його конгломерат, якщо їм самим не доводилося бруднити руки. Вони хотіли, щоби всю чорну роботу виконав посередник. До того ж Флік не планував захоплювати все підряд. Поглинання мало привносити в його конгломерат щось цінне.

Невдовзі Заукель таки взяв гору над ГВА. Гауляйтер експропріював Simson і зробив її частиною підвладного нацистам конгломерату, що складався із вкрадених у євреїв компаній. Родина Зімзонів тим часом втекла до Америки через Швейцарію. Флік не був проти такого розвитку подій. Кінцеві переговори щодо Simson відбулися лише за кілька місяців до ухвалення у вересні 1935-го Нюрнберзьких расових законів, які надавали правове підґрунтя для вигнання німецьких євреїв із суспільства разом з експропріацією майна. Закони позбавляли їх громадянства та професійного статусу, а також забороняли вступати в статеві стосунки та брати шлюб із представниками «німецької крові». Однак на ті часи експропріації єврейських фірм були рідкістю. Тоді Фліка ще непокоїло, що купівля такого заводу може кинути тінь на його репутацію та позначитися на його закордонних фінансових зобов’язаннях. До того ж він не хотів наживати собі могутнього ворога в особі Заукеля, який мав надати йому десятки тисяч людей для примусових робіт. Тим часом Флік і Штайнбрінк дедалі тісніше зближувалися з майбутнім архітектором Голокосту. Ця парочка в буквальному сенсі ввійшла в коло друзів Гіммлера.

5

На початку вересня 1934 року на запрошення Гіммлера Фрідріх Флік і Отто Штайнбрінк відвідали щорічний з’їзд нацистської партії в Нюрнберзі. Як і багатьох інших почесних гостей, їх поселили в єдиному гранд-готелі міста на в’їзді в історичний центр Нюрнберга за кілька хвилин їзди від місця проведення партійних урочистостей. Одного похмурого ранку гості спустилися на сніданок і побачили на дверях маленької їдальні табличку з написом: «ЗАРЕЗЕРВОВАНО ДЛЯ ГОСТЕЙ РАЙХСФЮРЕРА СС»²³⁷. Це був офіційний титул Гіммлера. А табличку почепив його 33-річ-ний помічник Фріц Кранефусс.

Того сірого ранку Кранефусс прибрав до рук керівництво групою свого дядька — «Колом Кепплера» — і перетворив її на «Коло друзів Гіммлера». Радник Гітлера з економічних питань Вільгельм Кепплер був надто заклопотаний переговорами між режимом і німецькими підприємствами — тут домовлявся про зброю, там готував експропріацію, — тож часу на коло бракувало. До того ж група не мала жодного впливу на економічну політику Гітлера, хоча саме для цього й створювалась²³⁸. Кранефусс допоміг дядькові організувати гурток і залучити до нього учасників. Тепер він міг робити з ним, що заманеться. Як і будь-якого добропорядного нациста, те, що тішило шефа, Кранефусса тішило ще більше. Тож він вирішив перетворити коло на групу для спілкування лише обраних представників великого бізнесу та СС.

Такий ребрендинг передбачав, що члени кола мали дружні стосунки з Гіммлером. Але в Гіммлера не було друзів. Він чхати хотів на тих багатіїв. Його хвилювало лише те, ким були ці шишки та що він міг від них узяти, — і вони так само ставилися до нього. Гіммлер знав, що магнатів цікавить найвища протекція: хороші відносини з головою СС, начальником поліції Третього Райху. Але навіть він сам завжди мусив змагатися за вплив. Тепер, коли Ґерінґ ставав найвпливовішою персоною в нацистській економіці, Гіммлер хотів, щоб його власні зв’язки з великим бізнесом давали користь СС. Він спершу заманював магнатів до себе. А потім — відбирав їхні гроші.

Коли того ранку Флік і Штайнбрінк увійшли до зарезервованої кімнати, то побачили серед запрошених Кранефуссом багато знайомих облич²³⁹: Кепплера, який приїхав передати повноваження й дістати звання почесного члена кола; керівників Commerzbank і Dresdner Bank — так званого «банку СС»²⁴⁰, до наглядової ради якого входив Флік; Герберта, корумпованого брата Германа Ґерінґа; а також генерального директора та голову правління Wintershall. Головного акціонера Wintershall

Ґюнтера Квандта чомусь не покликали. Був там і Курт Шмітт, але цього разу без Авґуста фон Фінка, якого не запросили через сумнозвісну надмірну ощадливість. Гіммлер нещодавно підвищив Шмітта до почесного генерала сс — лише за кілька місяців після того, як Шмітт унаслідок виснаження пішов у відставку з посади міністра економіки. Маючи «виразну статуру»²⁴¹, Шмітт любив походжати у своїй чорній есесівській формі. Сам Гіммлер не вийшов привітатися зі своїми «друзями». Він побачиться з ними пізніше, за вечерею.

6

Фрідріх Флік прибув засвідчити свою повагу «Колу друзів Гіммлера» як «дзеркальному відображенню»²⁴² німецького підприємництва. Утім, на наступному з’їзді нацистської партії до групи приєднався новий учасник, який не зовсім підпадав під цю характеристику. Ріхард Казеловскі був керівником пудингової компанії з провінції — далеко від Берліна та Рурської області з їхніми могутніми та владними магнатами. Він народився у Білефельді, тихому місті у Східній Вестфалії неподалік від кордону з Нідерландами. Казеловскі — кремезний посивілий шатен із засмальцьованим волоссям і м’ясистим обличчям — був рішуче налаштований прославити Білефельд. 47-річний чоловік працював генеральним директором Dr. August Oetker — продовольчої компанії, засновник якої першим у Німеччині почав випускати фасовані суміші для випікання тортів і пудингів, а також такий інгредієнт, як розпушувач. Казеловскі ввійшов у сімейний бізнес, одружившись з їдою Еткер, удовою свого найкращого друга. Окрім обов’язків генерального директора, основним завданням Казеловскі була підготовка свого пасинка — підлітка Рудольфа-Авґуста Еткера — до ролі спадкоємця компанії.

Брак ділового статусу Казеловскі компенсував палким поклонінням Гітлеру²⁴³. Магнат роздавав новим працівникам підписані примірники «Майн кампф» і почепив портрет фюрера у своєму кабінеті. Крім того, Казеловскі та Гіммлер мали спільне минуле — обидва колись займалися птахівництвом. І Казеловскі, й очільника СС цікавили аграрні аспекти нацизму, зокрема (пере)поселення людей у сільську місцевість. Ця ідея йшла пліч-о-пліч із бажанням Гітлера отримати більше лебенс-рауму («життєвого простору») для німецького народу; Гіммлер і його аколіти²⁴⁴ пропагували концепцію «блутунд боден» («крові та землі»): «расово чистий нордичний» народ покине прогнилі й розпусні міста, щоб оселитися в селі ближче до землі та займатися фермерством²⁴⁵.

Очолюваній Казеловскі фірмі часто доводилося розплачуватися за вірність свого шефа нацизму. Між 1933 і 1935 роками він спустив сотні тисяч райхсмарок²⁴⁶ із бюджету компанії на проекти розселення на сході Німеччини, які зрештою провалилися. Але підприємець явно не засвоїв уроку. Влітку 1935-го він об’єднав прибуткову регіональну газету²⁴⁷, що належала підконтрольному Dr. Oetker видавцю, з місцевим збитковим виданням нацистської партії.

Якщо відкинути промахи в підприємництві, то завдяки відданому фінансуванню безнадійних ідей нацистів Казеловскі завоював чудову репутацію в очах гауляйтера Вестфалії, який запросив його на вересневий з’їзд нацистської партії²⁴⁸. Як другорядних почесних гостей Казеловскі з дружиною поселили в нюрнберзькому готелі «Бамбергер», де також зупинилися таємна дама серця Гітлера Єва Браун і кінорежисер Лені Ріфеншталь. Чутка про щедрість Казеловскі якось долетіла й до гранд-готелю — і незабаром Фріц Кранефусс запросив провінційного шефа пудингів приєднатися до найближчого оточення Гіммлера.

Казеловскі охоче погодився. І відразу ж попався на гачок. Він був присутній на кожній зустрічі та тішився з привілеїв і вхожості до еліти, які надавало членство. Щодругої середи місяця

Казеловскі вирушав із Білефельда в Берлін на зібрання «Кола друзів Гіммлера» в аероклубі²⁴⁹. Величну будівлю Прусського парламенту в самому серці столиці Ґерінґ переобладнав у розкішний клуб із цілодобовим баром, пивницею та знаменитим рестораном — і все це по сусідству з Міністерством авіації та навпроти штабу служби безпеки Гіммлера. Перехиливши по келиху аперитиву, сорок чоловіків усідалися за щедру вечерю — розсадка за столами змінювалася щозустрічі. А потім розходилися по кімнатах, щоб поговорити про справи — і ніколи про політику.

Якраз перед тим, як Казеловскі вступив до групи, Гіммлер прибув зібрати подать. Ясного холодного січневого ранку 1936 року Флік, Штайнбрінк та решта кола зустрілися з очільником сс у мюнхенському готелі «Регіна-паласт» на Максиміліанштрасе, звідки вирушили в одноденну мандрівку. Біля розкішного готелю їх чекав автобус, щоб відвезти на північний захід від міста — у концентраційний табір Дахау²⁵⁰. По прибутті Гіммлер повів чоловіків у табір повз групу в’язнів у тюремній формі. До екскурсії по Дахау, яку проводив сам очільник СС, все «дуже ретельно підготували й причепурили»²⁵¹, як згодом заявив один її учасник. Спочатку Гіммлер завів чоловіків у табірні казарми та майстерні, де ув’язнені кравці, теслі та чоботарі займалися своїм ремеслом. Магнати пообідали в табірній їдальні — але спершу завітали на кухню скуштувати тамтешніх страв. А ще Гіммлер завів чоловіків у тюремний коридор і навіть відімкнув одну камеру, щоб особисто перевірити в’язня. Після цього члени групи відвідали сусідню порцелянову фабрику СС, а потім повернулися в Мюнхен, де всі разом повечеряли.

Після вечері Гіммлер підвівся виголосити коротку промову. Створивши враження, що концтабори не такі вже й погані, як ходять чутки, тепер він хотів попросити дещо у своїх заможних друзів. Скромним тоном Гіммлер промовив: «Для СС та інших своїх обов’язків я не потребую грошей і не прошу їх, але на певні культурні цілі та подолання надзвичайних ситуацій я зовсім не маю коштів. Тож якщо ви хочете надати мені їх задля цієї мети, я буду безмежно вдячний»²⁵². Одним з його улюблених проектів був «Лебенсборн» («Джерело життя») — людино-розплідна організація, у пологових будинках якої вирощували дітей для створення «вищої раси».

Звісно ж, ніхто з підприємців не наважився сказати «ні». Кранефусс запропонував робити щорічний членський внесок в обсязі щонайменше 10 000 райхсмарок. Він уже підмовив барона Курта фон Шредера — фінансиста, на чиїй віллі Гітлер і фон Папен вирішували долю Німеччини, — стати скарбничим угруповання. Для зберігання данини фон Шредер відкрив «спеціальний рахунок S»²⁵³ у своєму приватному банку в Кельні. Штайнбрінк мав відповідати за збір коштів. І незабаром ринули мільйони²⁵⁴. Флік почав віддавати гуртку 100 000 райхсмарок на рік. Казеловскі — 40 000. Хоча магнат і пропустив поїздку в Дахау, але був присутній, коли Гіммлер проводив екскурсію в іншому концтаборі — Заксенгаузені, що на північ від Берліна²⁵⁵. Табір інший — пісня та сама.

7

Наприкінці червня 1934 року Асоціація автомобільної промисловості Райху, попри скепсис, усе-таки неохоче погодилася підписати контракт із Фердинандом Порше на розробку «фольксвагена». Об’єднання автовиробників взяло на себе фінансові зобов’язання за проектом, проте його членів бентежило те, що створити перше авто для широких мас Гітлер доручив примхливому Порше, а не більш іменитим конструкторам. Звісно ж, керівництво не наважилося перечити фюреру, хоча й не вірило, що Порше зможе за кілька місяців розробити малолітражний автомобіль ціною лише в тисячу райхсмарок. На церемонії підписання контракту в Берліні один із керівників поглузував з Порше; «Якщо <...> не вийде виготовити таку машину за очікуваною ціною — не хвилюйтеся. Просто скажіть Гітлеру, що це неможливо, і хай прості смертні їздять автобусом!»²⁵⁶. Щоб марнотратник Порше не спустив забагато грошей на розробку машини, Асоціація виділяла йому лише по 20 тисяч райхсмарок на місяць. Крім того, перший прототип мав бути готовий уже за десять місяців. Непосильне завдання. Зрештою, щоб створити прийнятний прототип «фольксвагена», Порше знадобилося 1,75 мільйона райхсмарок, два роки, три версії моделі та підспівування політиці Гітлера²⁵⁷.

Тим часом Порше та його зять Антон Пієх посилили контроль сім’ї над конструкторським бюро автомобілів у Штутгарті. 5 вересня 1935 року — за десять днів до ухвалення Нюрнберзьких расових законів — гестапо заарештувало співзасновника Porsche Адольфа Розенберґера в його рідному містечку поблизу Штутгарта: чоловіка звинуватили в «оскверненні раси»²⁵⁸ та посадили до слідчої камери в Карлсруе. Його «злочином» виявилися стосунки з неєврейкою. Єврейський підприємець та колишній автогонщик Розенберґер був відомою персоною, тож його попереджали, що на нього націлилося гестапо. Але він проігнорував це застереження.

Було ясно, до чого все йде. П’ятьма тижнями раніше, зо липня 1935-го, Розенберґер передав свої 10 % акцій у конструкторському бюро 25-річному синові Порше — Феррі. Юнак працював у батьковій фірмі майже п’ять років під керівництвом Порше та досвідчених інженерів. Колись збиткове підприємство нарешті стало приносити дохід завдяки контракту на створення «фольксвагена» та моделі гоночного автомобіля, яку Порше розробив разом із Розенберґером. Того року прибуток компанії наблизився до 170 000 райхсмарок²⁵⁹. Тож Порше та Пієх почали викуповувати акції двох акціонерів, які не входили в сім’ю: Адольфа Розенберґера та барона Ганса фон Вайдер-Мальберґа.

Порше та Пієх викупили акції свого єврейського партнера за крихту від реальної вартості. Ба більше, парочка заплатила рівно стільки, за скільки Розенберґер придбав свою засновницьку частку в Porsche у 1930 році: лише три тисячі райхсмарок. Мізерна сума, зважаючи на те, що Розенберґер зробив для компанії. «Мені закидали, що компанії не дадуть щось на зразок вимпела юденфрай — “очищеної від євреїв”, — поки я буду там акціонером. <...> Я в жодному разі не звинувачую Порше та Пієха в антисемітизмі стосовно мене, — стверджував згодом Розенберґер. — Але <...> вони скористалися моїм єврейським корінням, щоб задешево мене здихатися»²⁶⁰.

Батько та син Порше, 1930-ті роки

Порше та Пієх відкидали ці звинувачення. Утім, незалежно від мотивів, купівля цим дуетом частки Розенберґера в компанії Porsche була очевидною «аріїзацією». У Третьому Райху актив вважався аріїзованим, коли з-поміж його правовласників вилучався єврейський «елемент». У разі аріїзації за фірми, будинки, землю, коштовності, золото, твори мистецтва або акції, що належать євреям, могли платити менше за їхню фактичну вартість — як це було з Розенберґером; доходило навіть до відвертої крадіжки майна. Через любов нацистської Німеччини до юридичних формальностей аріїзація часто мала вигляд звичайної ділової угоди. Та згодом на ці тонкощі забили.

23 вересня 1935 року, після майже трьох тижнів у в’язниці гестапо, Розенберґера перевели в Кіслау — концтабір на південь від Гайдельберга. Били чотири дні, а потім раптово відпустили. Барон фон Вайдер-Мальберґ, наступник Розенберґера в компанії Porsche, втрутився й домігся, щоб карлсруеські гестапівці звільнили бранця. Але Розенберґеру все одно довелося заплатити гестапо 53 райхсмарки та 40 пфенігів за перебування під «захисним арештом»²⁶¹ — як гласив евфемізм. Фердинанд Порше та Антон Пієх і пальцем не поворухнули, щоби звільнити спів-засновника своєї компанії²⁶², хоча згодом божилися про протилежне. Через адвоката Розенберґер благав Порше допомогти врятувати його життя, але Порше був надто зайнятий гулянками на Гран-прі Іспанії в околицях Більбао.

Через місяць Розенберґер покинув Німеччину й у листопаді 1935-го переїхав у Париж. Після звільнення з посади комерційного директора Porsche на початку 1933-го він і далі працював у конструкторському бюро на контрактній основі. Навіть після ув’язнення 35-річний чоловік залишався іноземним представником компанії²⁶³ та опікувався ліцензуванням патентів Porsche у Франції, Англії та Америці. За контрактом, який діяв до 1940 року, Розенберґер міг залишати собі 30 % від продажу ліцензій — принаймні він так думав. Порше та Пієх ще не до кінця принизили свого зацькованого партнера, та поки що їм довелося стримувати свою жорстокість. Спершу Порше мав представити фюреру свій довгоочікуваний шедевр — «фольксваген».

На початку липня 1936-го під розпеченим полуденним сонцем у гірській резиденції канцлера в баварському Оберзальцберзі Порше продемонстрував Гітлеру, Ґерінґу та їхній свиті два тестові екземпляри авто²⁶⁴. Нацистська верхівка пітніла у високих чоботах і мундирах, обвішаних рядами медалей і стрічок — нагород за підлабузництво. Гітлер носив лише одну таку відзнаку: Залізний хрест першого ступеня, який він отримав у званні єфрейтора в лавах баварської армії під час Першої світової. Йому не треба було хизуватися ще якимись нагородами. Зрештою, він фюрер. Порше проштовхнув Гітлеру модель, прокатавши його на машині. Через роки в розпал війни, коли кінець фюрера був уже близько, у розмові з журналістом Гітлер згадував той сонячний липневий день: «Те, як ті “фольксвагени” мчали по Оберзальцбергу, дзижчали й обганяли <...> великі “мерседеси”, немов джмелі, вразило би будь-кого»²⁶⁵. Після презентації машин канцлер провів Порше екскурсію «Орлиним гніздом» — чайним будиночком, який зводили персонально для фюрера з краєвидом на тихе гірське містечко Берхтесгаден. Спеціально для виробництва «фольксвагенів» Гітлер уже вирішив збудувати найбільший у Європі автомобільний завод десь у центрі Німеччини. Лишилося знайти вдале місце.

8

Рудольф-Авґуст Еткер — «пудинговий принц»²⁶⁶ — знав, що займає особливе місце під сонцем. Названий на честь батька та діда, яких ніколи не знав, хлопець ріс цілеспрямованим і претензійним. Його дитинство минало в сімейному маєтку на пагорбі Йоганнісбергу Білефельді. Як єдиний спадкоємець чоловічої статі, якому судилося продовжити рід та існування сімейної продовольчої компанії, Рудольф-Авґуст рано збагнув, що його «найціннішим спадком є прізвище Еткер»²⁶⁷. Вітчим Ріхард Казеловскі, якого юнак вважав своїм справжнім батьком і завжди так називав, старанно готував хлопця до ролі майбутнього очільника Dr. Oetker. Але з Рудольфа-Авґуста був кепський учень. Він більше любив кататися на конях — як і Казеловскі, завзятий вершник і коняр. Ощадлива Рудольфова мати була не в захваті від дорогих захоплень свого чоловіка та сина, але бабуся не заперечувала. Вона страшенно балувала внука й подарувала йому кабріолет BMW на Різдво 1933-го²⁶⁸. А коли пізніше хлопцю довелося продати свій мотоцикл bmw, як розраду бабця презентувала йому коня.

Рудольф-Авґуст почав їздити верхи у 12 років. Коли у 1933-му його місцеву школу верхової їзди включили до Райтер-СА, 16-річного Еткера автоматично зарахували до кінного підрозділу сумнозвісної воєнізованої організації. Навряд чи це можна вважати виявом його політичних поглядів. На відміну від іншого членства.

Вітчим Рудольфа-Авґуста вступив до нацистської партії у травні 1933-го. Одразу за ним це зробила хлопцева мати, а потім — і старша сестра. Останнім доєднався Рудольф-Авґуст. Це була нацистська сімейка — до самих кісток²⁶⁹.

Закінчивши у вересні 1936-го середню школу, Рудольф-Авґуст відбув шість місяців трудової повинності, обов’язкової за нацистськими законами. На випускну церемонію він звіз автобусами в Білефельд двісті працівниць Dr. Oetker, щоб його товаришам було з ким потанцювати. Він згадував це як «веселе свято»²⁷⁰. Не пішовши на військову службу через проблеми зі здоров’ям, у 1937-му він переїхав у Гамбург на стажування в банку. Як зовсім не кожен звичайний стажер, Рудольф-Авґуст спочатку жив у готелі «Фір яресцайтен» на озері Внутрішній Альстер у центрі Гамбурга, але невдовзі почав підшукувати собі підхожу резиденцію на березі Зовнішнього Альстера — найдорожчому районі міста.

Рудольф-Авґуст швидко знайшов нерухомість на Бельв’ю, 15. Аріїзовану віллу на березі озера з великою земельною ділянкою, що раніше належала Курту Гелдерну — єврею й директору тютюнової компанії, який утік із нацистської Німеччини в австралійський Сідней. Рудольф-Авґуст знав про сумнівне походження маєтку; навіть його вітчим-нацист спершу був проти купівлі. «Про це не може бути й мови, — сказав Казеловскі пасинку. — До цього дому липнуть сльози»²⁷¹. Але Рудольфа-Авґуста це не відлякало: він усе одно купив віллу та землю через компанію Dr. Oetker, та ще й за ціною, значно нижчою за ринкову²⁷². Серед його нових сусідів був мер Гамбурга — нацист, якого вітчим знав через «Коло друзів Гіммлера». Потім Рудольф-Авґуст аріїзував земельну ділянку в інших сусідів — єврейського подружжя Ліпманнів²⁷³. Пара була змушена продати землю (як і інше майно), щоб профінансувати свою «відчайдушну спробу еміграції»²⁷⁴. Земля коштувала щонайменше 119 000 райхсмарок. «Після тривалих переговорів»²⁷⁵ Рудольф-Авґуст заявив, що готовий заплатити лише половину. Місцева нацистська влада, яка мала схвалювати продаж будь-якого майна, що належало євреям, знизила остаточну ціну до 45 500 райхсмарок. Зрештою, Ліпманнам таки вдалося втекти в Уругвай.

Рудольф-Авґуст Еткер між бабусею та її водієм, 1933 рік

Тим часом Рудольф-Авґуст видобував максимум користі зі свого переїзду до Гамбурга. Він часто проводив вихідні з друзями на узбережжі Балтійського моря у фешенебельних пляжних містечках, як-от Гайлігендам. Там хлопець і зіткнувся з Йозефом Ґеббельсом, який відпочивав з родиною. Рудольф-Авґуст підійшов до міністра пропаганди, представився, і вони перекинулися кількома «люб’язними словами»²⁷⁶. А коли жеребець зі стайні вітчима виграв перегони на міському іподромі, приз Рудольфу-Авґусту вручав сам Герман Ґерінґ. Серед гамбурзьких друзів спадкоємця Еткерів були євреї, які «напевно постраждали від репресій»²⁷⁷, але, як і чимало інших німців, Рудольф-Авґуст чхати хотів на їхню долю. Знав він і про концтабори, але прийняв лінію режиму: там утримували тільки ворогів держави. «Ми не надто замислювалися про це. Адже ті, хто вийшов із концтабору, були не дуже говіркі», — згадував пізніше Рудольф-Авґуст²⁷⁸. Однак спадкоємець відав про концтабори значно більше, ніж удавав. Адже в одному з них він проходив есесівський вишкіл.

9

Влітку 1936 року задля взаємної вигоди Ґюнтер Квандт допомагав одному з керівників своєї збройової компанії, який мав єврейське коріння²⁷⁹. У листопаді минулого року — невдовзі після того, як набули чинності Нюрнберзькі расові закони, — Франкфуртський університет імені Ґете припинив співпрацю з професором Ґеорґом Заксом, який викладав металознавство. Лише за кілька місяців до цього Ґюнтер увів Закса до виконавчої ради Diirener як керівника науково-дослідного відділу. У нацистській Німеччині від того, кого ти знав і наскільки був корисним, могло залежати, житимеш ти чи помреш. Мало хто розумів це краще, ніж Ергард Мільх, заступник Германа Ґе-рінґа і син єврейського фармацевта. Попри непрості стосунки Мільха з шефом, Ґерінґ захищав його від переслідувань гестапо, коли Міністерством авіації в Берліні поповзли чутки про родовід Мільха. «Я сам вирішу, хто тут єврей!» — нібито гаркнув Ґерінґ²⁸⁰. Цінність Мільха для режиму та підприємництва полягала в утриманні контролю над Люфтваффе з його мільярдами; скоро Гітлер мав виділити Люфтваффе щонайменше 40% військового бюджету²⁸¹. Саме тому на показному святкуванні ювілею Diirener у 1935-му Ґюнтер влаштував Мільху особливо теплу зустріч.

Зі схожих корисливих причин Закс із його досвідом у металургії був ледь не так само важливим для Ґюнтера. У квітні 1936-го до Ґеббельса в Берлін дійшли чутки, що Ґюнтер увів єврея до складу правління однієї зі своїх збройових компаній. Магната змусили відсторонити професора, але Мільх вирішив, що Закс може залишитися в компанії на нижчій посаді, попри «темну пляму»²⁸². Зрештою, Мільх занадто добре на них знався.

Однак у середині липня 1936-го Закс написав Ґюнтеру листа з проханням про звільнення «в інтересах обох сторін»²⁸³. Ґюнтер спочатку відмовився, прагнучи притримати в себе фахівця з таким досвідом, та все ж через кілька тижнів неохоче дав згоду. Закс готувався покинути нацистську Німеччину, поки ще міг. Ґюнтер дав йому десь 36 тисяч райхсмарок, щоб оплатити рахунок за еміграцію — Закс мав сплатити імперський «податок на втечу» в обсязі 23 тисяч райхсмарок. За кілька днів до від’їзду Закса в Америку — на початку осені 1936-го — Ґюнтер завітав до нього додому попрощатися. Закс швидко влаштувався професором металознавства в Західному резервному університеті Кейса в Клівленді, штат Огайо, куди невдовзі до нього переїхала родина. Згодом дружина Закса згадувала, що «старий Квандт» виявився «порядним помічником»²⁸⁴. І після війни Закс відплатив йому послугою за послугу.

Для обох сторін проблему було залагоджено. Невдовзі в Dii-гепег гордо повідомили, що в компанії немає жодного відсотка «іноземного чи єврейського капіталу»²⁸⁵. Наприкінці 1937-го за масове виробництво зброї Ґерінґ нагородив Ґюнтера званням вервіртшафтсфюрера («вождя військової економіки»), що надавалося власникам і керівникам підприємств, які відігравали визначальну роль у переозброєнні. Незабаром цей титул здобули Фрідріх Флік і Фердинанд Порше²⁸⁶. Вигоди, які він надавав, зводилися до закрутистого золотого значка та хорошого становища при режимі — поки людина корисна. Згодом Ґюнтер казав, що Міністерство авіації надало йому це звання за роботу Diirener²⁸⁷. Він вважав, що поштовхом до ухвалення такого рішення стало пишне святкування ювілею фірми. Тож Ґюнтер добре знав усі переваги доброго бенкету. Та коли магнат запросив Мільха на вечерю з нагоди свого 60-річчя, маючи намір усадовити нациста-напів’єврея поруч із собою, останньої миті держсекретар вирішив не приходити²⁸⁸.

10

Коли наприкінці літа 1936 року Берлін охопила олімпійська лихоманка, Маґді Ґеббельс довелося в дечому зізнатися, і серпня під час церемонії відкриття на Олімпійському стадіоні в Берліні нацистський теоретик Альфред Розенберґ доніс Йозефу Ґеббельсу про «неприємну річ»²⁸⁹, що колись сталася між Маґдою та Куртом Людеке, який привів її в нсдап. Увечері того ж дня Ґеббельс розповів про почуте Маґді вдома на їхній новій віллі. Маґда розплакалась і спершу все заперечувала, але таки зізналася чоловікові: у перші роки їхнього шлюбу в жінки був роман із Людеке. Наступного дня після її зізнання Ґеббельс записав у щоденнику: «Я вкрай пригнічений. Вона весь час мені брехала. Величезна втрата довіри. Як же це жахливо! <...> Я не скоро від цього оговтаюся»²⁹⁰. Оскільки Людеке вже давно втік до Америки після сварки з іншими високопоставленими нацистами, Ґеббельс мусив знайти інший спосіб помститися. І невдовзі випала така нагода.

Двома місяцями раніше — задушливого вечора 2 червня 1936 року — Ґеббельс із трирічною донькою Гельгою прогулювалися островом Шваненвердер²⁹¹. У цей елітний житловий анклав у південно-західному куточку Берліна нещодавно переїхала вся їхня родина: Ґеббельс, Маґда, троє спільних дітей і Гаральд. Батько з дочкою вже майже дійшли додому, коли зустріли сусіда, відомого актора, у супроводі його 21-річної дами серця — чеської кінозірки Ліди Баарової. Вродлива брюнетка нещодавно почала зніматися в німецьких фільмах. Відома берлінська кінокомпанія UFA, студії якої розташовувалися в сусідньому Бабельсберзі, запросила актрису виконувати ролі фатальних жінок. Того вечора на прохання Ґеббельса Баарова з коханим показала міністру та Гельзі свій будинок. Тоді Баарова ще не знала, що Ґеббельс збирався заволодіти і UFA, і особистим життям жінки.

Після того як Маґда зізналася про роман з Людеке, Ґеббельс вирішив ближче познайомитися з Бааровою. На початку вересня 1936-го на з’їзді нацистської партії в Нюрнберзі він організував урочисту прем’єру нового фільму компанії UFA з промовистою назвою «Зрадник», у якому грала актриса. Повернувшись у Берлін, Ґеббельс запросив Баарову разом із кавалером до своєї ложі в опері, а ще організував на своїй віллі на Шваненвердері показ нової стрічки, де знімався коханець актриси. Скоро Ґеббельс і Баарова почали зустрічатися частіше — наодинці, нерідко у зрубовому заміському будинку міністра на березі озера на північ від Берліна. А коли осінь змінилася зимою, у них зав’язався роман. Стосунки швидко стали публічними: Ґеббельс із Бааровою почали з’являтися разом на кінопрем’єрах як пара. Кавалер-актор відправив жінці її речі. Спочатку здавалося, що Маґда цим не надто переймалася — вона була заклопотана проблемами зі здоров’ям і народженням нових дітей для Райху. Однак Гітлер, навпаки, досі був глибоко зацікавлений у найвідомішому шлюбі Третього Райху.

11

Ріхард Казеловскі невдовзі виявив, що популярність має свої переваги, 1 травня 1937 року Dr. Oetker увійшла до тридцяти німецьких компаній, удостоєних званням «взірцеве націонал-соціалістичне підприємство»²⁹². На церемонії нагородження в берлінському аероклубі Гітлер вручив Казеловскі золотий вимпел. Продовольча фірма отримала нагороду за турботу про працівників і — що особливо важливо — за відданість нацистським ідеалам труда. Сам Казеловскі гордо носив мантію гендиректора-нациста і вхопився за можливість для компанії Dr. Oetker, її дочірніх підприємств, родини Еткерів та інших підконтрольних їм фірм аріїзовувати чужі активи²⁹³.

Після того як у 1935 році Казеловскі змусив Gundlach («Гундлах») — видавництво, підконтрольне компанії Dr. Oetker, — об’єднати свою прибуткову газету зі збитковим виданням нацистської партії, фірма спробувала компенсувати значні втрати коштом ринку журналів. «Неарійських» видавців і противників режиму спершу цензурували, а потім Імперська палата преси під керівництвом Ґеббельса заборонила їм володіти й розповсюджувати паперові ЗМІ. Права на їхні журнали та публікації можна було скупити за безцінь. Протягом 1935 року Gundlach аріїзувало одного берлінського видавця разом із конторою на Потсдамерштрасе та правами на журнал, який раніше належав єврейському розповсюджувачу. В Австрії — Oskar Fischer («Оскар фішер»), віденське видавництво, яке володіло шістьма журналами. У січні 1936-го Казеловскі дав зелене світло дочірній компанії Dr. Oetker на проведення аріїзації в підконтрольному нацистам «вільному місті Данциг» (Гданськ). У цьому портовому місті на Балтійському морі фірма прибрала до рук мажоритарний пакет акцій пакувального підприємства за «надзвичайно вигідною»²⁹⁴ ціною — приблизно на 60 % нижчою за ринкову—після того, як мажоритарні акціонери-євреї оголосили про вихід із компанії.

Сім’я Казеловскі-Еткерів також придбала частки в трьох компаніях, аріїзованих ще до неї²⁹⁵. Найвідомішим із цієї трійки був конгломерат берлінського пивовара Іґнаца Нахера, чиї компанії жорстоко аріїзували Dresdner Bank і окремо консорціум на чолі з приватними банкірами з Мюнхена. Коли у 1937-му Фрідріх Флік придбав маєток Нахера в Баварії, майже одночасно сім’я Еткерів купила третину акцій Groterjan («Гротер’ян»), компанії з виробництва солодового пива — однієї з пивоварень, які консорціум банкірів відібрав у Нахера в процесі аріїзації²⁹⁶. Купівля пивоварні ознаменувала входження династії Еткерів у галузь виробництва алкогольних напоїв, яка й донині є основною частиною родинної бізнес-імперії. Утім, аріїзації, проведені Казеловскі, Еткером і Порше-Пієхом, блідли на тлі масштабу й розмаху безчинств Ґюнтера Квандта, Фрідріха Фліка та Авґуста фон Фінка.

12

Наприкінці весни 1937 року Йозеф Ґеббельс, глибоко захоплений Лідою Бааровою, був заклопотаний плануванням художніх виставок. За це він мав завдячувати барону Авґусту фон Фінку.

Брак власної щедрості ощадливий фінансист компенсував, надихаючи до неї інших. За чотири роки фон Фінк зібрав 12 мільйонів райхсмарок для нового музею Гітлера в Мюнхені — достатньо, щоби покрити постійні перевитрати на будівництво. Баварці глузливо називали масивну споруду «храмом білої сосиски»²⁹⁷. На його зведення нацистській партії довелося викласти лише 100 000 райхсмарок; решту знайшов фон Фінк. Свої ділові поїздки банкір поєднував із місією зі збору коштів, відвідуючи інших магнатів на їхніх віллах і в маєтках. Коли мільйони, виділені режимом на переозброєння, потекли в кишені промисловців, фон Фінк переконав деяких найіменитіших німецьких підприємців відплатити добром та в обмін на пожертву доєднатися до засновників музею — і все це лише за юо ооо райхсмарок. Серед магнатів, які розщедрилися й дістали чекові книжки, були Фрідріх Флік, Ґустав Крупп, Карл Фрідріх фон Зіменс²⁹⁸ і Роберт Бош²⁹⁹.

На початку червня 1937-го Гітлер і Ґеббельс прилетіли в Мюнхен оглянути музей та «Велику виставку німецького мистецтва» — першу експозицію, яку журі відібрало для відкриття музею. Екскурсію провів особисто фон Фінк. Утім, парочка гостей сторопіла: «Від представлених там робіт холод пробіг поза спиною, — написав Ґеббельс у своєму щоденнику. — Фюрер скипів від люті»³⁰⁰. Стіни були обвішані моторошними історичними сценами германських завоювань. Мабуть, організатори виставки занадто буквально зрозуміли нацистську концепцію «крові та землі». Результат зовсім не відповідав гітлерівському баченню мистецького втілення націонал-соціалізму. Фюрер подумав, що ліпше відкласти відкриття на рік, аніж «показувати таку гидоту»³⁰¹, і призначив свого особистого фотографа надалі курувати експозицію. Однак таку гучну виставку не вийшло б демонтувати за одну мить, не підмочивши репутації канцлеру. Тож шоу мало тривати.

Коли через місяць Гітлер і Ґеббельс повернулися на відкриття, канцлер був уже більш задоволений³⁰². Тематика не змінилася — просто скоротили кількість кривавих картин. 18 липня 1937 року фюрер обіч із фон Фінком відкрив Будинок німецького мистецтва — Haus der Deutschen Kunst — і прем’єрну виставку. На цьому вернісажі Маґда й Ґеббельс витратили 50 тисяч райхсмарок на витвори нацистського мистецтва для своїх будинків. Поруч — лише за кілька кварталів звідти, в аркадах Гофгартена, — Ґеббельс паралельно влаштував ще одну експозицію. Міністр виступив з ідеєю демонстрації конфіскованих робіт сучасних художників — здебільшого німецьких і кількох іноземних. Усі вони показували мистецтво, якому не було місця в Третьому Райху — принаймні на думку Ґеббельса. На виставці «дегенеративного мистецтва» представили шістсот робіт таких художників, як Макс Бекманн, Марк Шаґал, Макс Ернст, Отто Дікс, Пауль Клее, Ґеорґ Ґросс і Василь Кандінський. Експозиція швидко зібрала понад два мільйони відвідувачів — удвічі більше, ніж прийшло в Будинок німецького мистецтва.

Загалом режим був задоволений фон Фінком і його зусиллями зі збору коштів для музею Гітлера. Тож незабаром банкіру воздалося за його службу.

За кілька місяців по тому Ґеббельс залишив свій відгук про ще одну цінну нацистську інновацію. На початку вересня 1937-го міністр відвідав Штутгарт, щоб разом із Фердинандом Порше протестувати «фольксваген». «Автомобіль має неймовірну тягову силу, добре йде на підйом і оснащений чудовою підвіскою. Та чи мусить він бути таким непринадним зовні? Я дав Порше кілька порад щодо цього. Він радо прислухався», — писав Ґеббельс у своєму щоденнику³⁰³. Сам він віддавав перевагу розкішним лімузинам. Через три місяці міністр пропаганди знову оглянув «фольксваген» і був задоволений поліпшеннями. «Доктор Порше створив шедевр», — радо занотував Ґеббельс³⁰⁴ (він завжди тішився, коли його слухалися). Невдовзі міністр присудив Порше Національну премію в галузі мистецтва та науки. Попереду на конструктора чекали ще більші нагороди.

13

Через кілька місяців по тому, як Ґюнтер Квандт допоміг одній єврейській родині втекти з Німеччини, він пограбував іншу³⁰⁵. 9 червня 1937 року його збройова компанія DWM одним реченням у берлінському фінансовому віснику заявила про придбання нового підприємства — інструментального заводу Henry Pels, який виробляв найсучасніші перфоратори та різаки по металу в Ерфурті, найбільшому місті Тюрингії. У стислому повідомленні не уточнювалося, як за одинадцять днів до того Ґюнтер зловмисно аріїзував це підприємство. Вранці 29 травня 1937 року берлінський хірург Фріц Гайне був змушений продати контрольний пакет акцій своєї дружини в її родинній фірмі за ціною, значно нижчою за ринкову, і скласти повноваження члена наглядової ради. Усе це відбувалося на напружених зборах акціонерів у конторі Ґюнтера на Асканішер-плац. Гайне був єдиним «неарійцем» у наглядовій раді, де представляв свою дружину Йоганну. Вона успадкувала свою частку після смерті батьків у 1931-му. Її тато, Генрі Пельс, був засновником фірми, а єдиний брат, офіцер німецької армії, «героїчно поліг за батьківщину»^306, ще в Першій світовій. Подружжя Гайне та двоє їхніх дітей сповідували протестантизм, та це не врятувало їх від Нюрнберзьких расових законів, оскільки їхні предки були євреями.

Ґюнтер викупив акції сім’ї Гайне за важко продавані казначейські білети³⁰⁷ на суму близько 500 000 райхсмарок, обдуривши родину щонайменше на 1,5 мільйона. Номінальна вартість частки Йоганни становила близько двох мільйонів райхсмарок, але її реальна ціна, найпевніше, була значно вищою. Невдовзі після аріїзації саме тільки обладнання компанії Ґюнтер оцінив у три мільйони райхсмарок. Магнат став головою наглядової ради Henry Pels, завів туди своїх ділових партнерів та керівників і зрештою перепрофілював компанію на продуктивне збройове підприємство. До 1938 року валовий прибуток фірми вже становив шість мільйонів райхсмарок завдяки виробництву лафетів, гармат і зенітної артилерії для підводних човнів. Ґюнтер аріїзував ще й назву компанії: прибрав звідти ім’я батька Йоганни (Генрі Пельса) й натомість перейменував на Вегііп-Erfurter Maschinenwerken («Берлін-Ерфуртер машіненверкен»). Проте ділове листування часто велося на бланках зі старою «неарійською» назвою.

Для подружжя Гайне все скінчилося сумно. Вивчившись на інженера, їхній син ще раніше переїхав до Америки, а дочка невдовзі втекла в Англію з допомогою берлінського пастора. Саме ж подружжя залишилося в Німеччині, впевнене, що «переслідування з боку націонал-соціалістів скоро минуть»³⁰⁸. Але ні. Йоганна і Фріц Гайне були змушені переїхати зі своєї вілли в берлінському Вестенді. їм заледве вистачало грошей на оренду двох кімнат. 24 жовтня 1941 року подружжя поїздом депортували з Берліна в Лодзі у край Вартегау — так нацисти називали окуповану територію західної Польщі, де Артур Ґрайзер (знайомий Ґюнтера й заразом жорстокий гауляйтер) вершив долі мільйонів людей — включно з євреями з Лодзинського гетто, що було головним пунктом збору перед відправленням у табір смерті Хелмно. Там у середині листопада 1941-го, ймовірно, і вбили подружжя Гайне, хоча в їхніх свідоцтвах про смерть зазначено місто Ліцманштадт — нацистська назва Лодзі. На батьківщині залишки майна пари конфіскували як виїзний податок за «втечу» з території Райху. Зі справи родини Гайне Ґюнтер розпочав безжальний грабунок, який охопить усю Німеччину та інші країни Європи.

Та Ґюнтер діятиме не сам — юний талант допомагатиме розширити його імперію³⁰⁹. Дощового вересневого ранку в 1937-му, сидячи за здвоєним столом у своїй конторі на Асканішер-плац, з, магнат проводив співбесіду з хвацьким адвокатом і ретельно записував усі його відповіді. Із 29-річним Горстом Павельом Ґюнтер познайомився на діловому прийомі й відчув у ньому хист до укладання угод. Опівдні Ґюнтер запропонував Павелю очолити юрвідділ AFA. Павель мав три години на роздуми — і прийняв пропозицію рівно о 15:00. Ґюнтер вважав, що його старшому сину та спадкоємцю Герберту піде на користь суперництво. У травні 1937-го Герберт закінчив чотирирічне стажування в AFA, де здобував управлінські навички, і почав працювати директором у Pertrix — дочірній компанії afa в Берліні, яка виробляла ліхтарики та батарейки. Павель був на два роки старший за Герберта й так само честолюбний. Він зі шкіри пнутиметься, щоб перевершити шефового сина.

Ґюнтер міркував дарвінівськими категоріями й заохочував змагання. Він писав, що його син вів «боротьбу за життя»³¹⁰. Магнат віддав Павелю кабінет поруч зі своїм, а незабаром після прийняття на роботу взяв свого протеже в майже чотиримісячний круїз до Південної Америки. У листі до керівників своїх фірм у Німеччині, написаному на борту круїзного лайнера «Кап Аркона», Ґюнтер поділився деякими особистими спостереженнями про латиноамериканців: «Принцип чистої раси неможливий [у Бразилії], оскільки вся ця країна складається зі схрещених з індіанцями італійців, іспанців і німців, — писав він. — На додачу до негрів³¹¹, з якими теж злягалися без розбору. Це породило стійку до вбивчого клімату расу з достатнім інтелектуальним впливом з боку білих і червоношкірих. Білошкіра Аргентина вороже ставиться до цього. Там люди з вищим інтелектом»³¹². Під час круїзу Ґюнтер зробив Павелю спокусливу пропозицію: повне управління комерційною діяльністю afa та посада в раді директорів за умови, що він залишиться в групі Quandt. Так магнат зробив Павеля своєю правою рукою, а Герберту знову довелося боротися за батькову увагу.

Восени 1937 року Фрідріх Флік готувався провернути грабіж. 4 листопада Фліків поплічник Отто Штайнбрінк написав у службовій записці своєму начальнику, що Вільгельм Кепплер — усюдисущий посередник Гітлера між режимом і підприємництвом — повідомив йому, ніби «єврейські активи в Німеччині вже давненько охопила нова хвиля продажів»³¹³. Навіть ті євреї, «від яких досі цього не очікували», прагнули «позбутися свого майна в Німеччині» — зазначав Штайнбрінк. Флік негайно скористався такою нагодою. Деякі з перших набутих єврейських активів він придбав персонально для себе. Флік любив купувати великі маєтки. І цього разу купив аж три: один у Баварії, другий — поблизу Берліна, а третій, мисливський, — в Австрії³¹⁴. Ними володіли сім’ї єврейських підприємців, які мусили продати майно, поки ще була така можливість. (Баварський маєток³¹⁵ і австрійські мисливські угіддя³¹⁶ досі належать онукам Фліка.)

На листопад 1937-го Флік уже кілька місяців працював над своєю першою аріїзацією. Ще наприкінці літа він почав займатися доменними печами в Любеку³¹⁷ — великим чавунним заводом у ганзейському портовому місті та одним із тих небагатьох гігантів німецької важкої промисловості, якими володіли євреї. Акціонерами заводу здебільшого були сім’ї єврейських підприємців й афілійовані з ними компанії та банки. Флік стежив за фірмою майже десять років. Настав час завдати удару.

Раніше того самого року Флік зрозумів, що йому вкрай важливо купити любецькі доменні печі. Вони могли б забезпечувати його металургійні підприємства чавуном, якого катастрофічно бракувало. До того ж генеральним директором там був нацист, радий допомогти аріїзувати очолювану ним фірму. Він вважав, що саме через єврейських акціонерів ГВА оминає його компанію під час укладання контрактів на виробництво зброї. Тож Флік перейшов у наступ. Спершу він успішно ініціював вороже поглинання другого завбільшки акціонера любецьких домен — фірми, що торгувала залізною рудою і вважалася «єврейською». Коли деякі акціонери спробували об’єднати й вивести за кордон свої акції, Флік пригрозив санкціями з боку режиму, щоб змусити євреїв продати йому свої частки. Однак він не з’явився на фінальну зустріч щодо поглинання, яка відбувалася на початку грудня 1937-го у його берлінській штаб-квартирі на Бельв’юштрасе. Ці переговори мали на меті переконати останніх незгодних — групу іноземних акціонерів і банк Warburg — продати свої акції. Ось як Флік пояснив свою відсутність Вальтеру Ольдеваґе, який контролював укладання угоди як представник режиму: «Дискусія із цим комітетом — це черговий єврейський трюк, на який я не хочу купитися після свого невдалого досвіду»³¹⁸. Зрештою, акціонери таки дали згоду на продаж.

За кілька днів після угоди Флік звернувся до найбільших акціонерів любецьких доменних печей — єврейської родини Ганів. Вони майже відразу погодилися продати йому свій пакет акцій двома частинами, та ще й на мільйони нижче від ринкової вартості, але за однієї умови. Щоб захистити сімейну компанію — сталеливарний завод у Рурській області — Гани наполягали на письмовій гарантії, що продаж їхніх акцій у любецьких домнах влада витлумачить як жест доброї волі та не вживатиме жодних примусових заходів щодо їхнього сталеливарного заводу. Але Ольдеваґе відмовився, обмежившись лише усною обіцянкою. Гани таки пішли на угоду й у грудні 1937-го продали Фліку першу частину акцій у любецькій компанії. А через кілька тижнів Флік переманив Ольдеваґе з уряду. Як нагороду за допомогу магнат тихенько прилаштував його на щедро оплачувану посаду керівника середньої ланки на одному зі своїх металургійних підприємств. Коли Ольдеваґе вже збирався приступити до нової ролі, Штайнбрінк дав йому кілька напутніх порад: «[Ольдеваґе] здається надто м’якою людиною; особисто я радив йому менше йти на поступки єврейству»³¹⁹.

Протягом кількох тижнів після того, як Гани продали першу частину акцій Фліку, нацисти почали ще більше тиснути на єврейську родину. Погрожували арештом і концтабором. Гани звернулися до відділу аріїзації Міністерства економіки в Берліні, домагаючись виконання обіцянки залишити їхню фірму у спокої. Нацистський чиновник не міг повірити, що вони аж такі дурні, щоб «узяти переказний вексель без покриття»³²⁰. На ту мить Гани бачили єдиний вихід: продати свій сталеливарний завод великому конкуренту й емігрувати в Англію. Сім’я продала останню частину любецьких активів Фліку — знову ж таки, на мільйони дешевше від ринкової вартості, адже були потрібні гроші, щоб виїхати. Флік заволодів контрольним пакетом акцій любецького підприємства і вже готував наступну аріїзацію.

Під час перельоту в Лондон Гани зіткнулися з Отто Штайн-брінком. Посіпака Фліка летів у відрядження. Він насмішкувато вишкірився до єврейської родини: «Вам пощастило, що ви взагалі вибрались»³²¹.

15

Наступну—і значно масштабнішу — аріїзацію Фрідріх Флік організовував ще під час штурму любецького заводу. На початку листопада 1937-го Вільгельм Кепплер сказав Отто Штайнбрінку про плани відібрати в євреїв ще низку фірм. Зокрема, німецькі активи двох конгломератів, заснованих чеськими євреями — рідними братами Юліусом та Іґнацом Печеками. Коли Флік запримітив ці конгломерати, ними вже давно порізно володіли й керували сини Печеків, які не ладнали між собою. Нацистський режим виявляв значний інтерес до спадкоємців Печеків. Разом кузени контролювали близько 65% запасів бурого вугілля³²² у східній і центральній Німеччині — тобто 18% від видобутку в усьому німецькому Райху. І це була лише крихта діяльності Печеків. Більшу частину становили вугільні шахти у Богемії та Моравії — чеських регіонах, на які вже накинув оком Гітлер.

Слова Кепплера про те, що німецькі активи Печеків підпадають під аріїзацію, підтвердили інформацію, яку Флік і Штайнбрінк уже чули з інших джерел: празька група Julius Petschek — меншого з двох конгломератів — уже вела переговори з двома компаніями про продаж контрольного пакета акцій двох великих буровугільних підприємств у Німеччині. І ці компанії не просто конкуренти, які змагалися за контроль над німецькими активами Petschek — це були Wintershall, поташевий і нафтовий гігант, чверть якого належала Ґюнтерові Квандту, та IG Farben, найбільший у світі хімічний конгломерат. Якби Фліку вдалося прибрати до рук німецькі активи Petschek із видобутку бурого вугілля, він забезпечив би паливну базу для своєї головної сталеливарної компанії на десятиліття наперед. Це було «питанням життя»³²³, — сказав Штайнбрінк Кепплеру з листопада 1937 року. А через два тижні ще раз підкреслив, що конгломерат Фліка «за будь-яких обставин» хоче брати участь у «ліквідації власності П.». Дует домовився «створювати неприємності для єврейського елементу»³²⁴, як висловився Кепплер.

«Проблема Petschek, або проблема П.» — так Флік із поплічниками завуальовано називали свою спробу аріїзації — стала пріоритетом. Флік і Штайнбрінк почали смикати за свої ниточки в нацистській владі та конгломераті Petschek, щоби вступити в переговори на вигідних позиціях. Багато цих «ниточок» входило до «Кола друзів Гіммлера». Найпомітнішою фігурою серед них був Герберт Ґерінґ, брат райхсмаршала Германа. Завдяки сімейним зв’язкам Герберт обійняв посаду генерального секретаря при Міністерстві економіки, а потім був призначений на керівні посади у великих німецьких фірмах. Як зазначив історик, Герберт Ґерінґ «придумав, як відверто паразитувати в Третьому Райху, перетворивши доступ до впливового брата на гроші»³²⁵. Флік і Штайнбрінк піймалися на цю хитрість, пообіцявши Герберту кругленьку суму «в разі розв’язання проблеми П.».