Науково-практичний коментар до Кодексу адміністративного судочинства України

Стаття 1. Призначення Кодексу адміністративного судочинства України

1. Кодекс адміністративного судочинства України визначає юрисдикцію, повноваження адміністративних судів щодо розгляду адміністративних справ, порядок звернення до адміністративних судів та порядок здійснення адміністративного судочинства.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає предмет регулювання КАСУ. Вона не лише інформує про коло питань, що врегульовані Кодексом, а й зв'язує законодавця при внесенні змін до Кодексу, оскільки визначає правовідносини, які належить регулювати відповідно до КАСУ.

Предмет регулювання КАСУ

2. Предметом регулювання КАСУ є:

1) повноваження адміністративних судів щодо розгляду справ адміністративної юрисдикції;

2) порядок звернення до адміністративних судів;

3) порядок здійснення адміністративного судочинства.

3. КАСУ визначає повноваження адміністративних судів щодо розгляду справ адміністративної юрисдикції через визначення предмету адміністративної юрисдикції (тобто кола справ, що розглядають адміністративні суди), підсудності справ кожному адміністративному суду, повноважень суду щодо розгляду і вирішення справ.

4. КАСУ визначає порядок звернення до адміністративних судів через врегулювання процедури подання адміністративного позову, заяв, скарг і клопотань.

5. КАСУ визначає порядок здійснення адміністративного судочинства через врегулювання правовідносин, пов'язаних з проходженням справи в судах першої, апеляційної, касаційної інстанцій; переглядом судових рішень за винятковими та нововиявленими обставинами; розглядом судом питань, пов'язаних з виконанням судових рішень.

Зарубіжний досвід

6. У деяких країнах (наприклад, у Нідерландах, Болгарії) правила адміністративного судочинства об'єднані в одному законодавчому акті з правилами адміністративної процедури (провадження щодо розгляду і вирішення адміністративним органом індивідуальних адміністративних справ). Німецьке Положення про адміністративні суди, крім процедури адміністративного судочинства, регулює також процедуру адміністративного оскарження - подання заперечення проти адміністративного акта до адміністративного органу, що видав цей акт, та порядок розгляду такого заперечення.

В Україні адміністративна процедура має бути врегульована окремим законом (сьогодні розроблено проект Адміністративно-процедурного кодексу України). Такий закон має стати одним з основних актів, на відповідність якому адміністративні суди перевірятимуть рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень. Як кажуть німецькі юристи: чим краще законодавство про адміністративну процедуру, тим менше роботи в адміністративних судів.

Стаття 2. Завдання адміністративного судочинства

1. Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

2. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

3. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає спрямованість законодавства про адміністративне судочинство, а також діяльності суду щодо розгляду і вирішення адміністративних справ. На досягнення завдань адміністративного судочинства спрямовані правила КАСУ, тому цим завданням мають відповідати усі зміни, які вноситимуться до цього Кодексу. Суд, застосовуючи положення КАСУ, повинен давати їм таке тлумачення, яке відповідає завданням адміністративного судочинства і спрямоване на їх досягнення.

2. Стаття також визначає рішення, дії та бездіяльність суб'єктів владних повноважень як основний об'єкт адміністративного судочинства та встановлює загальні критерії для оцінювання судом таких рішень, дії або бездіяльності.

Правова основа статті

3. Завдання адміністративного судочинства обумовлені головним обов'язком держави - утвердження і забезпечення прав і свобод людини (стаття 3 Конституції України). Правовою основою для визначення завдань адміністративного судочинства є положення:

1) частин першої і другої статті 55 Конституції України про те, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб;

2) статті 2 і частини першої статті 6 Закону України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 року про те, що суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Усім суб'єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону.

Об'єкт захисту

4. Адміністративне судочинство, згідно з частиною першою коментованої статті, спрямоване на захист прав, свобод та інтересів осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень).

5. У коментованій статті та інших положеннях КАСУ йдеться про захист не будь-якого інтересу, а тільки правового, або інакше - легітимного. Раніше для позначення такого інтересу науковці і законодавець вживали терміни "законний інтерес" та "охоронюваний законом інтерес". Конституційний Суд України визначив його як "прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам"2.

6. Права, свободи та інтереси, які захищають адміністративні суди, можуть бути різноманітними (від конституційних до цивільних). Тому при визначенні об'єкту захисту в адміністративному судочинстві не можна обмежуватися категорією "суб'єктивні публічні права". Важливо, щоб порушення прав, свобод та інтересів (байдуже, публічних чи цивільних) відбулося у публічно-правових відносинах та виходило від суб'єктів владних повноважень при здійсненні ними владних управлінських функцій. Значення поняття "публічно-правові відносини" розкрито у пункті 8 коментарю до цієї статті, а понять "суб'єкт владних повноважень" та "владні управлінські функції" - у пунктах 18 - 21 коментарю до статті 3 КАСУ.

У випадках, визначених КАСУ, порушення може виходити не від суб'єктів владних повноважень, але в суто публічно-правових відносинах. Йдеться про випадки порушення прав, свобод чи інтересів рішеннями, діями або бездіяльністю засобів масової інформації, їхніх посадових та службових осіб, творчих працівників засобів масової інформації (стаття 174 КАСУ), діями або бездіяльністю кандидатів, їхніх довірених осіб, партії (блоку), місцевої організації партії (блоку місцевих організацій партій), їхніх посадових та уповноважених осіб, ініціативних груп референдуму, офіційних спостерігачів від суб'єктів виборчого процесу (стаття 175 КАСУ).

7. У переважній більшості випадків захист прав, свобод та інтересів осіб є наступним, тобто передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення. В адміністративних справах за зверненням суб'єкта владних повноважень з позовом до фізичної чи юридичної особи у випадках, визначених законом (пункт 4 частини першої статті 17, частина третя статті 50 КАСУ), адміністративний суд надає упереджувальний захист правам, свободам та інтересам особи. Заходи, які суб'єкт владних повноважень просить в адміністративного суду вжити до відповідача у таких справах, раніше, як правило, вживалися за рішенням самого суб'єкта владних повноважень. Щоб не допустити зловживань суб'єкта владних повноважень та можливих порушень прав, свобод чи інтересів особи, Конституцією та законами України встановлено судовий контроль за вжиттям таких заходів. Адміністративний суд у зазначених справах, згідно з частиною першою статті 2 КАСУ, повинен перевірити, зокрема, чи не буде порушено (у тому числі безпідставно обмежено) права, свободи та інтереси осіб у разі задоволення адміністративного позову суб'єкта владних повноважень.

Публічно-правові відносини

8. З урахуванням досягнень теорії права та сучасного стану правовідносин можна виділити такі ознаки публічно-правових відносин:

1) ці відносини пов'язані з виконанням державою чи територіальними громадами своїх публічних функцій, зокрема щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина;

2) у цих відносинах домінує публічно-правовий інтерес (прагнення забезпечити блага, які мають загальносуспільну вагу, тобто блага, що є важливими не лише для однієї окремої особи, а для значної кількості людей - громади, суспільства);

3) урегульовані нормами публічного права (передусім це норми, що закріплені в актах конституційного, кримінального, адміністративного, у тому числі фінансового, соціального тощо законодавства; також норми публічного права можуть містити окремі положення цивільного, господарського, сімейного законодавства).

Як правило, у публічно-правових відносинах є суб'єкт, уповноважений виконувати функції держави чи місцевого самоврядування і ці функції не завжди пов'язані з реалізацією влади. Наприклад, публічно-правовими є відносини у сфері освіти між освітнім закладом та особою, яка використовує гарантоване державою право на безоплатне навчання. Те ж саме стосується відносин у сфері охорони здоров'я: наприклад, між державною чи комунальною лікарнею і пацієнтом, якому держава гарантує право на безоплатну медичну допомогу у цих закладах.

Додатковими ознаками публічно-правових відносин, тобто такими, що проявляються не в усіх публічно-правових відносинах, але які характеризують адміністративну юрисдикцію, можна назвати:

1) участь у цих відносинах суб'єкта, який наділений публічно-владними повноваженнями (для визнання відносин публічно-правовими потрібно, щоб суб'єкт, якого наділено публічно-владними повноваженнями, здійснював у цих відносинах ці повноваження; таким суб'єктом, як правило, є державний орган, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа або інший суб'єкт, якому делеговані відповідні повноваження держави чи місцевого самоврядування);

2) можливість суб'єкта владних повноважень, здійснюючи свої повноваження, вирішувати питання про права, свободи, інтереси та обов'язки іншої особи, яка бере участь у правовідносинах;

3) зв'язаність суб'єкта владних повноважень межами, підставами та способом реалізації повноважень, що визначені законом.

Не є публічно-правовими відносини, у які орган влади вступає з метою задоволення власних потреб та інтересів як юридична особа, а не суб'єкт, що наділений публічно-владними повноваженнями (наприклад, оплачує послуги щодо прибирання, опалення свого приміщення, закуповує офісну техніку, канцприладдя для своїх потреб). У цих відносинах він реалізує свою цивільну правосуб'єктність.

Потрібно зауважити, що до юрисдикції адміністративних судів належать не усі публічно-правові спори, а лише ті, одним із учасників у яких є суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції, за незначними винятками, зокрема, у сфері виборчих правовідносин. Тобто не відносяться до адміністративної юрисдикції спори з публічно-правових відносин, де відсутній суб'єкт, який наділений публічно-владними повноваженнями, а також з відносин, де такий суб'єкт хоч і є, але він не здійснює владні управлінські функції (наприклад, з відносин щодо прийняття законів чи ухвалення судового рішення).

Об'єкт адміністративного судочинства

9. Стаття 55 Конституції України не визначає, які саме рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади і місцевого самоврядування чи посадових і службових осіб можуть бути оскаржені, а тому встановлює принцип, відповідно до якого в суді можуть бути оскаржені будь-які їхні рішення, дії та бездіяльність. Суд не може відмовити у правосудді, якщо особа вважає, що її права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. За цією ж логікою побудована і частина друга коментованої статті: до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень. Винятки з цього правила встановлено Конституцією та законами України, які можуть визначати інший порядок судового провадження для таких рішень, дій чи бездіяльності (детальніше про це див. частину другу статті 17 КАСУ і коментар до неї). Тут враховано принцип, за яким жоден правовий акт (нормативний чи індивідуальний) не може бути виведено з-під контролю судової влади на предмет конституційності, законності цього акта чи його відповідності правовому акту вищої сили.

10. Рішеннями суб'єкта владних повноважень можуть бути як нормативно-правові акти, так і правові акти індивідуальної дії.

Нормативно-правові акти - це рішення, дію яких поширено на невизначене або визначене загальними ознаками коло осіб і які призначені для неодноразового застосування щодо цього кола осіб.

Правові акти індивідуальної дії - рішення, є актом одноразового застосування норм права і дію яких поширено на конкретних осіб (тобто є персоніфікованими) або які стосуються конкретної ситуації.

Усі рішення суб'єкта владних повноважень повинні бути прийняті на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені законом.

11. Дії суб'єкта владних повноважень - це активна поведінка суб'єкта владних повноважень, яка може мати вплив на права, свободи та інтереси фізичних та юридичних осіб (наприклад, дії щодо вилучення майна, затримання особи тощо).

12. Бездіяльність суб'єкта владних повноважень - це пасивна поведінка суб'єкта владних повноважень, яка може мати вплив на реалізацію прав, свобод, інтересів фізичної чи юридичної особи (наприклад, неприйняття рішення за заявою особи, ненадання допомоги працівниками міліції, неоприлюднення нормативно-правового акта тощо).

Критерії оцінювання судами рішень, дій та бездіяльності суб'єктів владних повноважень

13. У частині третій коментованої статті закріплено загальні критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн. Суб'єкти владних повноважень повинні враховувати ці критерії-принципи, знаючи, що адміністративний суд керуватиметься ними у разі оскарження відповідних рішень, дій чи бездіяльності. Законодавче закріплення цих критеріїв-принципів також дає можливість фізичній чи юридичній особі сформувати уявлення про якість та природу належних рішень чи дій, які вона має право очікувати від суб'єкта владних повноважень.

14. Прийняття рішень, вчинення (невчинення) дій на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України - за змістом цей критерій випливає з принципу законності, що закріплений у частині другій статті 19 Конституції України: "Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України".

"На підставі" означає, що суб'єкт владних повноважень:

має бути утворений у порядку, визначеному Конституцією та законами України (далі - законом);

зобов'язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним.

"У межах повноважень" означає, що суб'єкт владних повноважень повинен приймати рішення, а дії вчиняти відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх. Під встановленими законом повноваженнями прийнято розуміти як ті, на наявність яких прямо вказує закон - так звані "прямі повноваження", так і повноваження, які прямо законом не передбачені, але безпосередньо випливають із положень закону і є необхідними для реалізації суб'єктом владних повноважень своїх функцій (завдань) - так звані "похідні повноваження".

"У спосіб" означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби.

15. Прийняття рішення, вчинення дії з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, - цей критерій інакше може бути сформульовано як принцип використання повноваження з належною метою. Належною є та мета, що визначена в законі або випливає з його цілей. Для забезпечення дотримання цього принципу доцільно, щоб у законодавчому акті чітко зазначалася мета, задля якої надається повноваження. Цілі закону часто можуть бути виведені з його назви, преамбули або загальних положень. Часто для з'ясування мети повноважень та цілей закону доцільно звертатися до пояснювальної записки відповідного законопроекту та матеріалів його обговорення. Якщо мету повноваження в законі не визначено, то слід виходити із загальної мети, яка визначена у статті 3 Конституції України, - утвердження і забезпечення прав людини є головним обов'язком держави.

Використання повноважень з неналежною метою за своїм змістом є зловживанням ними: використання їх нечесно, із протиправними намірами, з недоброю волею, зі спотвореним тлумаченням мети, з якою надано повноваження, з наявністю особистого інтересу у прийнятті рішення або вчиненні дії. Якщо рішення було прийнято для досягнення результатів, на які повноваження суб'єкта владних повноважень аж ніяк не спрямоване, таке рішення має бути визнано протиправним. Так, несумісним з метою повноваження можна визнати рішення місцевої влади провести ремонт на громадському майдані, де заплановано проведення законних акцій протесту, для того, щоб їм перешкодити, хоча потреби у такому ремонті немає. Так само несумісним з метою повноваження можна визнати рішення керівника органу про ліквідацію посади в органі і звільнення у зв'язку з цим державного службовця з цієї посади, якщо таким рішенням керівник органу хотів лише позбутися "небажаного" співробітника.

16. Прийняття рішення, вчинення (невчинення) дії обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення або вчинення дії. Цей критерій відображає принцип обґрунтованості рішення або дії. Він вимагає від суб'єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, висновки експертів тощо. Суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.

17. Прийняття рішення, вчинення дії безсторонньо (неупереджено) - цей критерій-принцип зобов'язує суб'єкта владних повноважень не мати упередженого ставлення до особи у своїх рішеннях та діях. Упереджено ставитися означає бути прихильним до особи чи навпаки поводитися з нею дискримінаційно через особисту симпатію чи антипатію або через власний інтерес у справі (фінансовий, родинний тощо), соціальний (корпоративний) інтерес, пов'язаний із належністю до певної спільноти, професії тощо. Приймаючи рішення або вчиняючи дію, суб'єкт владних повноважень не може ставати на сторону будь-якої з осіб та не може виявляти себе заінтересованою стороною у справі, виходячи з будь-якого нелегітимного інтересу, тобто інтересу, який не випливає із завдань цього суб'єкта, визначених законом.

18. Прийняття рішення, вчинення (не вчинення) дії добросовісно (із лат.: bona fide - щиро, правдиво, чесно, без обману; bona fides - чесний та щирий намір) - цей критерій-принцип вимагає від суб'єкта владних повноважень діяти добросовісно, тобто з щирим наміром щодо реалізації владних повноважень та досягнення поставлених цілей і справедливих результатів, з відданістю визначеним законом меті та завданням діяльності, передбачувано, без корисливих прагнень досягти персональної вигоди, привілеїв або переваг через прийняття рішення та вчинення дії. Добросовісне прийняття рішень, вчинення дій чи допущення бездіяльності не заперечує можливості відхилення при цьому від закону, однак виключає умисел на таке порушення.

19. Прийняття рішення, вчинення (невчинення) дій розумно (розсудливо). Під нерозсудливими (інакше - безглуздими, ірраціональними) рішеннями, діями, бездіяльністю суб'єкта владних повноважень можна розуміти такі, яких жоден суб'єкт владних повноважень не міг би допустити, діючи відповідно до здорового глузду та обов'язків, покладених на нього законом. Нерозсудливими слід вважати також рішення, дії, бездіяльність, що є неприпустимими з погляду законів логіки та загальноприйнятих моральних стандартів.

20. Прийняття рішення, вчинення дій з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації, - метою цього критерію-принципу є запобігання та усунення несправедливої (безпідставної) дискримінації. Суб'єкт владних повноважень повинен забезпечити рівне ставлення до осіб під час прийняття рішення або вчинення дії за однакових (схожих) обставин. Це, звичайно, не означає ігнорування індивідуальних обставин кожної справи, а означає, що за схожих умов мають бути враховані принципи та підходи, які були застосовані під час розгляду подібної справи.

Несправедлива дискримінація буде відсутня, якщо орган надаватиме переваги певним категоріям осіб, виходячи із законних підстав та розумних об'єктивних обставин. Наприклад, не можна говорити про несправедливу дискримінацію, якщо суб'єкт владних повноважень надаватиме першочергове право на прийом вагітним жінкам, інвалідам тощо.

Принцип рівності (недискримінації) тісно пов'язаний із принципом безсторонності (неупередженості), адже упереджене ставлення може виявлятися у дискримінації особи.

21. Прийняття рішень, вчинення дій пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване ці рішення (дії), - цей критерій відображає принцип пропорційності (адекватності). Дотримання принципу пропорційності особливо важливе при прийняті рішень або вжитті заходів, які матимуть вплив на права, свободи та інтереси особи. Метою дотримання цього принципу є досягнення розумного балансу між публічними інтересами, на забезпечення яких спрямовані рішення або дії суб'єкта владних повноважень, та інтересами конкретної особи. Принцип пропорційності, зокрема, передбачає, що:

1) здійснення повноважень, як правило, не має спричиняти будь-яких негативних наслідків, що не відповідали б цілям, яких заплановано досягти;

2) якщо рішення або дія можуть обмежити права, свободи чи інтереси осіб, то такі обмеження мають бути виправдані необхідністю досягнення важливіших цілей;

3) несприятливі наслідки для прав, свобод та інтересів особи внаслідок рішення чи дії суб'єкта владних повноважень мають бути значно меншими від тієї шкоди, яка могла б настати за відсутності такого рішення чи дії;

4) для досягнення суспільно-корисних цілей необхідно обирати найменш "шкідливі" засоби.

Таким чином, принцип пропорційності має на меті досягнення балансу між публічним інтересом та індивідуальним інтересом особи, а також між цілями та засобами їх досягнення.

22. Прийняття рішення з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення - цей критерій випливає з принципу гласності прийняття рішень. Суб'єкт владних повноважень повинен застосовувати його, приймаючи рішення, що матиме вплив на права, свободи чи інтереси особи, особливо, якщо це рішення може мати несприятливі наслідки для особи. Особа, щодо якої приймають рішення, має право бути вислуханою суб'єктом владних повноважень: вона може наводити обставини та докази на їх підтвердження, правові аргументи тощо. Ця вимога не є обов'язковою, якщо спілкування із суб'єктом владних повноважень відбувається письмово і повноваження суб'єкта владних повноважень не є дискреційним. Наприклад, якщо для надання адміністративної послуги необхідно надати певні документи і за їх наявності суб'єкт владних повноважень зобов'язаний надати цю послугу, то немає сенсу у наданні особі можливості бути вислуханою.

Принцип гласності також вимагає від суб'єкта владних повноважень забезпечити особі доступ до інформації про обставини, які можуть бути покладені в основу рішення. Вибір способу надання інформації особі є прерогативою суб'єкта владних повноважень. Наприклад, через місцеві засоби масової інформації або поштою мешканці будинку можуть бути повідомлені про готування рішення щодо будівництва і відкриття автозаправки неподалік будинку. Звичайно, що дотримання цього принципу має бути узгоджено з положеннями законів про доступ до різних видів інформації.

Принцип гласності включає право особи на допомогу з боку суб'єкта владних повноважень у вигляді роз'яснення її прав, процедур тощо, а також право на захист, право мати представника, право знати про рішення, прийняте суб'єктом владних повноважень.

23. Прийняття рішення, вчинення дії своєчасно, тобто протягом розумного строку - цей критерій-принцип означає не лише необхідність дотримання часових рамок, що визначені у нормативно-правових актах, а й ухвалення рішення або вчинення дії протягом розумного строку, без невиправданого для конкретної ситуації зволікання. Тривалість розумного строку залежить від складності певного питання, нагальності його вирішення, кількості людей, залучених до справи, їхньої поведінки тощо.

24. Під час розгляду спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень суди незалежно від підстав, наведених у позовній заяві, повинні перевіряти їх відповідність усім зазначеним вимогам (пункт 1 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України "Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ" від 6 березня 2008 року N 2).

Встановлення невідповідності діяльності суб'єкта владних повноважень хоча б одному із зазначених критеріїв для оцінювання його рішень, дій та бездіяльності може бути підставою для задоволення адміністративного позову, однак лише за умови, що встановлено порушення прав, свобод та інтересів позивача. Якщо ж права, свободи та інтереси позивача не були порушені, суд повинен відмовити у задоволенні позову і постановити окрему ухвалу, якою звернути увагу суб'єкта владних повноважень на недопустимість відхилення від принципів адміністративної процедури.

Зарубіжний досвід

25. Зазвичай у європейських країнах адміністративні суди при перевірці адміністративних актів не втручаються у вільний розсуд органів публічної адміністрації. Однак там такий розсуд чітко регламентований правом (насамперед процедурними нормами, що регулюють діяльність публічної адміністрації), що дає можливість адміністративним судам контролювати здійснення й дискреційних повноважень органів.

Наприклад, у Німеччині відповідно до § 114 Положення про адміністративні суди суд, розглядаючи питання дискреції адміністративного органу, обмежується перевіркою лише того, чи відповідають рішення, дії чи бездіяльність адміністративного органу межам власного розсуду, які передбачені законом, або меті уповноваження діяти на власний розсуд. На основі цього суд може констатувати протиправність рішення, дії чи бездіяльності адміністративного органу.

В Естонії, якщо установа, посадова чи інша особа, що здійснює публічно-правові адміністративні функції, уповноважені діяти дискреційно (на власний розсуд), то суд перевіряє також дотримання під час видання адміністративного акта чи вчинення дії меж і цілей дискреції, а також принципів пропорційності і рівного поводження з усіма, а також інших загальновизнаних принципів права (частина шоста статті 19 Адміністративного процесуального кодексу Естонії).

Рекомендована література

Георгієвський Ю. В. Адміністративна юстиція: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.2007 / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - Х., 2004. - 19 с.

Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / Навч. посібник / За заг. редакцією Куйбіди Р. О., Шишкіна В. І. - К.: Старий світ, 2006. - С. 79 - 86, 373 - 387, 427 - 451.

Перепелюк В. Г. Адміністративне судочинство: проблеми практики. - К.: Конус-Ю, 2007. - С. 20 - 25.

Шишкін В. Завдання адміністративного судочинства // Право України. - 2005. - N 11. - С. 11 - 14.

Стаття 3. Визначення понять

1. У цьому Кодексі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні:

1) справа адміністративної юрисдикції (далі - адміністративна справа) - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень;

2) адміністративний суд - суд загальної юрисдикції, до компетенції якого цим Кодексом віднесено розгляд і вирішення адміністративних справ;

3) суд - суддя адміністративного суду, який розглядає і вирішує адміністративну справу одноособово, колегія суддів адміністративного суду;

4) адміністративне судочинство - діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ у порядку, встановленому цим Кодексом;

5) адміністративний процес - правовідносини, що складаються під час здійснення адміністративного судочинства;

6) адміністративний позов - звернення до адміністративного суду про захист прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах;

7) суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень;

8) позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява до адміністративного суду;

9) відповідач - суб'єкт владних повноважень, а у випадках, передбачених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача;

10) письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без виклику осіб, які беруть участь у справі, та проведення судового засідання на основі наявних у суду матеріалів у випадках, встановлених цим Кодексом;

11) розумний строк - найкоротший строк розгляду і вирішення адміністративної справи, достатній для надання своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту порушених прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах;

12) постанова - письмове рішення суду будь-якої інстанції в адміністративній справі, у якому вирішуються вимоги адміністративного позову;

13) ухвала - письмове або усне рішення суду будь-якої інстанції в адміністративній справі, яким вирішуються питання, пов'язані з процедурою розгляду адміністративної справи, та інші процесуальні питання. Ухвалами судів апеляційної та касаційної інстанцій також вирішуються вимоги апеляційної чи касаційної скарги;

14) адміністративний договір - дво- або багатостороння угода, зміст якої складають права та обов'язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, який є однією із сторін угоди;

15) публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

1. Стаття містить глосарій - визначення термінів, що використані у КАСУ і доти переважно не вживалися в інших законодавчих актах. Вона спрямована на полегшення сприйняття та забезпечення однакового розуміння положень КАСУ, у яких використані відповідні терміни.

2. Глосарій важливий для застосування КАСУ, оскільки це новий для правової системи України законодавчий акт і він вводить у законодавчий обіг поняття, що є новими або яким у КАСУ надано спеціальний зміст. Водночас термінам, що визначені у коментованій статті, в інших законодавчих актах і в науці може бути надано інший зміст. Дефініції тут наведено лише для цілей КАСУ.

Адміністративна справа

3. Через дефініцію терміна "справа адміністративної юрисдикції (адміністративна справа)" у пункті 1 коментованої статті подано загальне визначення предмету адміністративної юрисдикції. Згідно з визначенням, поняття адміністративної справи має такі необхідні ознаки:

1) це публічно-правовий спір, тобто спір принаймні між двома учасниками публічно-правових відносин щодо цих відносин;

2) хоча б однією зі сторін цього спору є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень;

3) цей спір передано на вирішення адміністративного суду шляхом звернення з адміністративним позовом, за яким суд відкриває провадження.

4. Поняття адміністративної справи охоплює не лише спори, що виникають з адміністративно-правових відносин, хоча вони і є найпоширенішими. Це можуть бути й інші публічно-правові спори, - наприклад, конституційні спори (крім тих, що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України), а серед них і виборчі спори. Тобто терміну "адміністративна справа" у КАСУ надано ширше значення порівняно з його буквальним розумінням.

5. Вживання словосполучення "суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції відповідно до законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень" для позначення обов'язкової сторони в адміністративній справі дозволяє уникнути переліку таких суб'єктів, який однаково не вдалося би зробити вичерпним. Далі у КАСУ у такому самому значенні використано більш стислий термін - "суб'єкт владних повноважень".

6. Слід звернути увагу, що визначення адміністративної справи переважно є універсальним, але існують категорії адміністративних справ, яких це визначення не охоплює за предметною спрямованістю. Йдеться про публічно-правові спори, у яких немає суб'єкта, що здійснює владні управлінські функції. Це окремі виборчі спори, особливості провадження у яких визначено статтями 174 - 175 КАСУ, - зокрема, спори, що виникають між кандидатом і засобом масової інформації, підприємством, установою, організацією, чи їхньою посадовою або службовою особою, творчим працівником засобу масової інформації тощо.

7. Важливо пам'ятати, що термін "адміністративна справа" у КАСУ має двоєдине значення - це одночасно і публічно-правовий спір, і матеріали цього спору. Наприклад, у контексті "суд вирішує адміністративну справу" йдеться насамперед про спір, а в контексті "протокол приєднується до адміністративної справи" - про матеріали спору. Також слід мати на увазі, що у тексті Кодексу замість повного терміна "адміністративна справа" часто-густо вживається його скорочений відповідник - "справа".

8. Слід наголосити, що дефініція, яку наведено у пункті 1 коментованої статті, є придатною лише для адміністративного судочинства, оскільки у доктрині адміністративної процедури (позасудового адміністративного провадження) поняття адміністративної справи може мати інший зміст.

Адміністративний суд. Суд

9. У КАСУ терміни "адміністративний суд" (пункт 2 коментованої статті) і "суд" (пункт 3 коментованої статті) вжито у різних значеннях.

10. Термін "адміністративний суд" означає суд загальної юрисдикції, до компетенції якого віднесено розгляд і вирішення адміністративних справ. Тобто, це:

1) місцевий загальний суд при розгляді і вирішенні ним адміністративних справ,

2) окружний адміністративний суд,

3) апеляційний адміністративний суд,

4) Вищий адміністративний суд України,

5) Верховний Суд України при перегляді ним судових рішень в адміністративних справах.

Адміністративними судами необхідно вважати також місцеві та апеляційні загальні суди (крім військових) і місцеві та апеляційні господарські суди, які тимчасово здійснюють адміністративне судочинство на підставі пунктів 5 і 6 Розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" КАСУ.

Таке поняття адміністративного суду характерне лише для КАСУ: воно відрізняється від поняття адміністративного суду, що використане у Законі України "Про судоустрій України". У тому Законі термін "адміністративний суд" вжито для позначення судового органу, що спеціалізується на розгляді і вирішенні лише адміністративних справ. Систему спеціалізованих адміністративних судів, згідно із Законом та указами Президента України "Про Апеляційний суд України, Касаційний суд України та Вищий адміністративний суд України" від 1 жовтня 2002 року; "Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі та кількісного складу суддів" від 16 листопада 2004 року становлять:

окружні адміністративні суди:

1) Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим,

2) Вінницький окружний адміністративний суд,

3) Волинський окружний адміністративний суд,

4) Дніпропетровський окружний адміністративний суд,

5) Донецький окружний адміністративний суд,

6) Житомирський окружний адміністративний суд,

7) Закарпатський окружний адміністративний суд,

8) Запорізький окружний адміністративний суд,

9) Івано-Франківський окружний адміністративний суд,

10) Київський окружний адміністративний суд,

11) Кіровоградський окружний адміністративний суд,

12) Луганський окружний адміністративний суд,

13) Львівський окружний адміністративний суд,

14) Миколаївський окружний адміністративний суд,

15) Одеський окружний адміністративний суд,

16) Полтавський окружний адміністративний суд,

17) Рівненський окружний адміністративний суд,

18) Сумський окружний адміністративний суд,

19) Тернопільський окружний адміністративний суд,

20) Харківський окружний адміністративний суд,

21) Херсонський окружний адміністративний суд,

22) Хмельницький окружний адміністративний суд,

23) Черкаський окружний адміністративний суд,

24) Чернівецький окружний адміністративний суд,

25) Чернігівський окружний адміністративний суд,

26) Окружний адміністративний суд міста Києва,

27) Окружний адміністративний суд міста Севастополя;

апеляційні адміністративні суди:

1) Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області),

2) Донецький апеляційний адміністративний суд (Донецька, Луганська області),

3) Київський апеляційний адміністративний суд (Вінницька, Житомирська, Київська, Черкаська, Чернігівська області та місто Київ),

4) Львівський апеляційний адміністративний суд (Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Чернівецька області),

5) Одеський апеляційний адміністративний суд (Миколаївська, Одеська, Херсонська області),

6) Севастопольський апеляційний адміністративний суд (Автономна Республіка Крим, місто Севастополь),

7) Харківський апеляційний адміністративний суд (Полтавська, Сумська, Харківська області);

Вищий адміністративний суд України.

11. Під словом "суд" у КАСУ мається на увазі суддя адміністративного суду, який розглядає і вирішує адміністративну справу одноособово (у тому числі і суддя, який вирішує питання про відкриття провадження у справі, здійснює підготовку справи до розгляду), а також колегія суддів адміністративного суду. Склад суду для розгляду адміністративних справ визначається відповідно до статей 23, 24 КАСУ.

12. Отож, "адміністративний суд" у КАСУ - це судовий орган, а "суд" - це склад суду для розгляду і вирішення конкретної адміністративної справи. Термін "адміністративний суд" найчастіше вживається у тексті Кодексу при встановленні підсудності адміністративних справ, а термін "суд" - при визначенні порядку провадження в адміністративній справі.

Адміністративне судочинство та адміністративний процес

13. Незважаючи на те, що терміни "адміністративне судочинство" і "адміністративний процес" можуть вживатися як тотожні, у КАСУ (пункти 4 - 5 коментованої статті) їх розмежовано.

14. Адміністративне судочинство - це діяльність адміністративного суду щодо розгляду і вирішення адміністративних справ, а адміністративний процес - це правовідносини, що складаються під час здійснення адміністративного судочинства. Термін "адміністративний процес" найчастіше вживається в Кодексі у словосполученні "учасники адміністративного процесу".

15. У вітчизняній науці радянського і пострадянського періоду категорія "адміністративний процес" розглядається переважно у ширшому значенні. До адміністративного процесу у широкому розумінні включили різного роду діяльність органів влади щодо розгляду і вирішення конкретних справ, які виникають у сфері управління. Часто в структуру адміністративного процесу включають також порядок прийняття "нормативних актів управління"8. У Кодексі прийнято концепцію вузького розуміння адміністративного процесу як однієї з категорій правосуддя в адміністративних справах.

Адміністративний позов

16. Адміністративний процес ініціюється через подання адміністративного позову. Адміністративний позов, згідно з пунктом 6 коментованої статті, є зверненням до адміністративного суду про захист прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах. Тільки адміністративний позов, поданий відповідно до правил адміністративного судочинства, може бути підставою для відкриття провадження в адміністративній справі.

17. В адміністративному судочинстві без застережень можна застосовувати вчення про структуру позову, яке вироблено у доктрині цивільного судочинства. Так, елементами адміністративного позову можна визнати підставу, предмет і зміст позову. Підставу адміністративного позову становлять обставини (юридичні факти) і норми права, які у своїй сукупності дають особі право звернутися до адміністративного суду з вимогами до іншої особи. Предмет адміністративного позову становлять матеріально-правові вимоги особи, яка звертається до адміністративного суду, до відповідача (наприклад, вимоги вчинити певну дію на користь позивача). Зміст адміністративного позову - це адресоване адміністративному суду позивачем прохання процесуально-правового характеру задовольнити його вимогу до відповідача (наприклад, прохання до суду зобов'язати відповідача до вчинення певної дії).

Суб'єкт владних повноважень

18. Термін "суб'єкт владних повноважень", згідно з пунктом 7 коментованої статті, позначає органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх службових чи посадових осіб, а також інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, зокрема й на виконання делегованих повноважень. Суб'єктами владних повноважень можуть бути не лише органи, їхні посадові чи службові особи, а й підприємства, установи та організації і навіть фізичні особи, якщо їм делеговано певні владні управлінські повноваження (наприклад, реєстраційно-дозвільні функції, функції щодо притягнення до адміністративної відповідальності тощо).

19. Під владними управлінськими функціями, що здійснюються на основі законодавства, зокрема на виконання делегованих повноважень, слід розуміти будь-які владні повноваження у рамках діяльності держави чи місцевого самоврядування, що не належать до законодавчих повноважень чи повноважень здійснювати правосуддя. Таким чином, у КАСУ термін "суб'єкт владних повноважень" вжито у вужчому значенні, ніж його можна розуміти, адже владними є й повноваження парламенту ухвалювати закони та повноваження суду здійснювати правосуддя.

Можна виділити, зокрема, такі групи владних управлінських функцій:

1) вироблення (формулювання) політики;

2) правове регулювання;

3) надання адміністративних послуг;

4) нагляд і контроль.

Функція вироблення політики (позиції держави або громади щодо вирішення певної проблеми) включає нормопроектувальні роботи. На перший погляд, ця функція є внутрішньою функцією органів влади. Однак в Україні вже існують певні стандарти підготовки проектів нормативно-правових актів, які вимагають від органів влади проводити публічні обговорення соціально значущих проектів актів і враховувати думку громадськості. Наприклад, Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 року кожному гарантує право брати участь в обговоренні та внесення пропозицій до проектів нормативно-правових актів, матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища (стаття 9)10. Тому непроведення такого обговорення або неврахування думки може вважатися порушенням прав особи.

Рішення суб'єкта владних повноважень при здійсненні ним функції правового регулювання здебільшого є підзаконними нормативно-правовими актами, а тому вони впливають на широке коло осіб. При здійсненні цієї функції суб'єкт владних повноважень, як правило, безпосередньо не контактує з особою, тому в таких справах особа змушена доводити суду, що рішення (а в окремих випадках - дії або бездіяльність) зачіпає саме її права, свободи чи інтереси. Зокрема, особа повинна довести, що до неї застосовано це рішення або що вона є суб'єктом правовідносин, у яких його може бути застосовано.

Найтісніший контакт суб'єкта владних повноважень із фізичною чи юридичною особою має місце при наданні адміністративних послуг. Рішення, ухвалене в результаті здійснення такої функції, завжди буде правовим актом індивідуальної дії, тому особі, як правило, неважко буде довести суду, що саме її права, свободи чи інтереси таке рішення зачіпає безпосередньо.

При здійсненні функції нагляду і контролю суб'єкт владних повноважень також може втручатися у права, свободи, інтереси особи. Здійснення функції контролю, насамперед у формі перевірок, ревізій тощо, є найбільш втручальним засобом. У таких випадках найчастіше може бути порушено права, свободи чи інтереси особи. У цьому контексті також можна розглядати рішення суб'єктів владних повноважень про накладення адміністративних стягнень, оскільки за своєю природою такі рішення є наслідком здійснення нагляду і контролю за дотриманням законодавства. Так само негативні наслідки для особи можуть настати і від бездіяльності - у формі нездійснення або несвоєчасного здійснення контрольних функцій. Наприклад, підприємство забруднює довкілля, а це негативно позначається на здоров'ї людей. Громадськість звертається до компетентного державного органу з проханням здійснити перевірку і вжити відповідних заходів, але державний орган не реагує належним чином.

Владні управлінські функції насамперед притаманні органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування. Однак, законодавчий орган, крім основної - законодавчої - функції, може в окремих випадках здійснювати й управлінські функції (наприклад, приймаючи постанови з питань погодження місць розташування об'єктів на особливо цінних землях, а також місць розташування об'єктів власності інших держав, міжнародних організацій). Крім того, правильно відносити до владних управлінських функцій також ті функції, що здійснюють Президент України (крім суто політичних), органи прокуратури (крім тих, які вони здійснюють у межах кримінального процесу), інші державні органи (у тому числі й суди, але поза ухваленням рішень під час здійснення судочинства), органи влади Автономної Республіки Крим.

20. Делегування повноважень може бути визначено як наділення своїм повноваженням (уповноваження) одним суб'єктом владних повноважень іншого суб'єкта. Можна виділити такі ознаки делегованих повноважень (поки що лише на доктринальному рівні):

1) делегування повноважень неможливе без відповідної законодавчої підстави;

2) делегування повноважень полягає у попередньому дозволі суб'єкта владних повноважень іншому суб'єкту (це може бути й підприємство, установа, організація) здійснювати повноваження, віднесені до компетенції першого;

3) можуть бути делеговані лише окремі повноваження, при цьому відбувається розширення повноважень суб'єкта, якому вони делеговані;

4) делегування повноважень можливе на визначений час або без зазначення строку. Повноваження, які делеговані на певний строк, автоматично втрачають силу із закінченням цього строку. При делегуванні без зазначення строку повноваження можуть бути відкликані в будь-який час за рішенням суб'єкта, який їх делегував;

5) у разі делегування повноважень органом вищого рівня органу нижчого рівня достатньо рішення органу вищого рівня;

6) у разі непідпорядкованості суб'єктів (наприклад, орган виконавчої влади - орган місцевого самоврядування) для того, щоб відбулося делегування, необхідні рішення обох суб'єктів або укладення адміністративного договору;

7) суб'єкт владних повноважень може делегувати повноваження лише у межах своєї компетенції (не можна передати більше повноважень, ніж має сам суб'єкт, так само не можна передати повноваження, яких він не має);

8) суб'єкт владних повноважень, що делегував повноваження, обов'язково зберігає контроль за здійсненням делегованих повноважень;

9) делеговані повноваження можуть бути реалізовані, як правило, за рахунок суб'єкта владних повноважень, що їх делегував.

Конституція України передбачає делегування законами України повноважень Автономній Республіці Крим (частина друга статті 138), а також делегування повноважень районними чи обласними радами відповідним місцевим державним адміністраціям (частина шоста статті 118, пункт 7 статті 119).

Положення про делеговані повноваження містяться і в законах України. Так, з абзацу чотирнадцятого статті 1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" випливає, що окремі повноваження органів виконавчої влади закон делегує органам місцевого самоврядування, а окремі свої повноваження органи місцевого самоврядування можуть делегувати відповідним місцевим державним адміністраціям за рішенням районних, обласних рад.

Частиною другою статті 14 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" передбачено, що Кабінет Міністрів України в межах, визначених законами України, може передавати місцевим державним адміністраціям окремі повноваження органів виконавчої влади вищого рівня.

За пунктом 1 частини першої статті 20 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" від 16 травня 2008 року Кабінет Міністрів України уповноважений делегувати окремі повноваження щодо управління об'єктами державної власності, в тому числі корпоративними правами, міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, місцевим державним адміністраціям та відповідним суб'єктам господарювання. Стаття 21 цього Закону уповноважує Кабінет Міністрів України у випадках, передбачених законами, передавати для тимчасового виконання окремі свої повноваження, окремі повноваження центральних органів виконавчої влади іншим органам виконавчої влади з одночасною передачею їм фінансових і матеріальних ресурсів, необхідних для належного виконання таких повноважень. У контексті КАСУ термін "делеговані повноваження" охоплює як делеговані, так і передані повноваження.

Конституція Автономної Республіки Крим (стаття 44) встановила, що в Автономній Республіці Крим органам місцевого самоврядування може бути делеговано виконання окремих повноважень Автономної Республіки Крим з передачею фінансів і майна для забезпечення виконання зазначених повноважень. Порядок і умови виконання делегованих повноважень можуть бути визначені на основі погоджених рішень або угод між Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування.

21. Визначення суб'єкта владних повноважень, що наведене у пункті 7 коментованої статті, на наш погляд, не повинно перешкоджати адміністративним судам відкривати провадження у справах щодо оскарження:

1) бездіяльності суду, пов'язаної з невчиненням дій, визначених процесуальним законом, або порушенням розумних строків,

2) дій суду, вчинених у ході здійснення судочинства, якими заподіяно шкоду честі, гідності та діловій репутації особи.

Ці справи адміністративні суди можуть розглядати виходячи з положень статей 8, 55 і 124 Конституції України, частини другої статті 4, статті 8 та пункту 1 частини першої статті 17 КАСУ. Детальніше про це див. пункт 10 коментарю до статті 17 КАСУ.

Позивач і відповідач

22. Основними учасниками адміністративного процесу є сторони у справі: позивач і відповідач.

23. Позивачем, згідно з пунктом 8 коментованої статті, є особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява до адміністративного суду. Тобто позивачем може бути не тільки особа, яка вважає, що її право, свободу чи інтерес порушено у публічно-правових відносинах, і самостійно звертається з адміністративним позовом, а й особа, на захист прав, свобод чи інтересів якої адміністративний позов подано її представником, у тому числі і законним представником. Суб'єкт владних повноважень також може бути позивачем, якщо він звертається до адміністративного суду з адміністративним позовом на виконання своїх повноважень, або від його імені - представник, у тому числі і законний представник.

24. Відповідачем, згідно з пунктом 9 коментованої статті, є суб'єкт, до якого звернена вимога позивача. Найчастіше відповідачем в адміністративній справ є суб'єкт владних повноважень, який, на думку позивача, порушив його право, свободу чи інтерес і повинен усунути це порушення чи компенсувати шкоду. Особа, яка не є суб'єктом владних повноважень, може бути відповідачем лише за позовом суб'єкта владних повноважень і лише у випадках, визначених частиною третьою статті 50 КАСУ. Виняток з цього правила встановлено для окремих виборчих спорів, особливості провадження у яких визначено статтями 174 - 175 КАСУ, - відповідачем у них може бути особа, яка не є суб'єктом владних повноважень, за позовом такої ж особи.

Усне і письмове провадження

25. Розгляд адміністративних справ судом будь-якої інстанції може бути проведено у формі усного або письмового провадження. Усне провадження - це розгляд адміністративної справи у судовому засіданні із заслуховуванням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Однак для спрощення судової процедури, для зменшення судових витрат, коли немає необхідності заслуховувати осіб, які беруть участь у справі, КАСУ передбачає можливість письмового провадження. Як новому інституту письмовому провадженню дано визначення у пункті 10 коментованої статті - це розгляд і вирішення адміністративної справи без виклику осіб, які беруть участь у справі, та проведення судового засідання на основі наявних у суду матеріалів.

26. У першій та апеляційній інстанціях письмове провадження може бути проведене за умови, що всі особи, які беруть участь у справі, заявили клопотання про розгляд справи за їхньої відсутності (частина третя статті 122, стаття 197 КАСУ). Наприклад, у першій інстанції в порядку письмового провадження суд може розглядати прості справи, де документів від сторін і письмових доказів достатньо для ухвалення судового рішення по суті. Однак якщо суд дійде висновку про те, що адміністративну справу необхідно розглядати в судовому засіданні, то він призначає її до судового розгляду і може визнати обов'язковою особисту участь сторін чи третіх осіб у судовому засіданні.

В апеляційній інстанції справу доцільно розглядати в порядку письмового провадження, наприклад, якщо рішення суду першої інстанції оскаржене лише з мотивів неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права і потреби у повторному дослідженні доказів чи дослідженні нових доказів немає. Проте це не виключає усного провадження в апеляційній інстанції, якщо суду необхідно посилити доказову базу чи уточнити обставини за допомогою "людського фактору", тобто через пояснення чи показання учасників адміністративного процесу.

У касаційній інстанції діє інше правило - суд може розглянути адміністративну справу в порядку письмового провадження, якщо жодна з осіб, які беруть участь у справі, не заявила клопотання про вирішення справи за її участю в судовому засіданні (стаття 222 Кодексу). Таке правило пояснюється тим, що у касаційній інстанції суд не досліджує доказів, тому заслуховувати сторін, в принципі, немає потреби. Але в адміністративному судочинстві, на відміну від цивільного судочинства, особа не позбавлена права брати участь у розгляді її справи в суді касаційної інстанції, однак щоб його реалізувати, вона повинна заявити клопотання про розгляд справи з її участю. Аналогічне правило діє і при перегляді судових рішень Верховним Судом України за винятковими обставинами.

Розумний строк

27. Відповідно до вимог пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод справи мають бути розглянуті у суді протягом розумного строку.

У КАСУ вперше здійснено спробу на законодавчому рівні визначити поняття розумного строку. Так, згідно з пунктом 11 коментованої статті, розумним є найкоротший строк розгляду і вирішення адміністративної справи, достатній для надання своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту порушених прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах.

28. Правило про розгляд справи у розумний строк (але не більше двох місяців) міститься також у частині першій статті 122 КАСУ. Крім того, про розумний строк йдеться також у правилах про підготовку адміністративної справи до розгляду (частина друга статті 110) та проведення попереднього судового засідання (частина перша статті 111).

Таким чином, крім визначення граничних строків розгляду, КАСУ містить додаткову вимогу про необхідність дотримання розумного для кожного випадку строку. Це означає, що адміністративна справа у нагальних випадках має бути розглянута швидше, не чекаючи закінчення граничного строку. Тобто хоч у КАСУ і встановлені конкретні максимальні строки розгляду справи, їх дотримання не можна вважати єдиним критерієм для визначення розумності часу розгляду.

29. Визначення розумного строку у пункті 11 коментованої статті не поширюється на термін "розумний строк", вжитий у пункті 10 частини третьої статті 2 КАСУ, оскільки у другому випадку він є вимогою не до суду, а до суб'єкта владних повноважень. Але таке визначення можна використовувати за аналогією.

Постанова та ухвала

30. Основними видами судових рішень в адміністративних справах залежно від того, які питання через них вирішує суд, є постанова та ухвала. Постановою суд вирішує вимоги адміністративного позову по суті - вона усуває публічно-правовий спір, а ухвалою суд вирішує процесуальні питання.

31. Постановою, згідно з пунктом 12 коментованої статті, є письмове рішення суду будь-якої інстанції в адміністративній справі, у якому вирішуються вимоги адміністративного позову.

Різновидами постанов можна назвати:

1) постанову суду першої інстанції - через неї суд вирішує вимоги адміністративного позову;

2) постанову суду апеляційної інстанції - через неї суд вирішує одночасно вимоги апеляційної скарги і вимоги адміністративного позову;

3) постанову суду касаційної інстанції - через неї суд вирішує одночасно вимоги касаційної скарги і вимоги адміністративного позову;

4) постанову Верховного Суду України - через неї суд вирішує вимоги скарги за винятковими обставинами, а також може вирішувати вимоги адміністративного позову11;

5) постанову щодо частини позовних вимог - її суд приймає до закінчення судового розгляду справи за клопотанням особи, яка бере участь у справі, якщо обставини, які з'ясував суд, дають можливість без шкоди для справи вирішити частину позовних вимог;

6) додаткову постанову - її суд приймає, якщо у його постанові внаслідок недогляду було вирішено не всі вимоги адміністративного позову, щодо яких було досліджено докази, або не встановлено способу виконання судового рішення, або не вирішено питання про судові витрати.

32. Ухвалою, згідно з пунктом 13 коментованої статті, є письмове або усне рішення суду будь-якої інстанції в адміністративній справі, яким вирішуються питання, пов'язані з процедурою розгляду адміністративної справи, та інші процесуальні питання. Ухвалами судів апеляційної та касаційної інстанцій також вирішуються вимоги апеляційної чи касаційної скарги.

Різновидами ухвал можна назвати:

1) ухвалу суду будь-якої інстанції - через неї суд вирішує поточні питання процесуального характеру стосовно прийнятності заяви чи скарги, суті заявленого клопотання, вчинення процесуальної дії з ініціативи суду тощо;

2) ухвалу суду апеляційної інстанції - через неї суд вирішує лише вимоги апеляційної скарги, але не вимоги адміністративного позову;

3) ухвалу суду касаційної інстанції - через неї суд вирішує лише вимоги касаційної скарги, але не вимоги адміністративного позову;

4) додаткову ухвалу - її постановляє суд, якщо в його ухвалі внаслідок недогляду було вирішено не всі клопотання, щодо яких були досліджені докази, або не встановлено способу виконання ухвали, або не вирішено питання про судові витрати;

5) окрему ухвалу - її спрямовано на усунення порушень, з приводу яких особи, які беруть участь у справі, не заявляли вимог, а також на усунення причин і умов, що сприяли цим порушенням.

33. Залежно від того, на якій стадії процесу суд ухвалює судові рішення, їх можна поділити на проміжні (якими провадження у справі у суді певної інстанції не закінчено) та кінцеві (якими суд закінчує розгляд справи у суді певної інстанції). Кінцеві судові рішення відповідно до частини першої статті 14 КАСУ суд ухвалює іменем України. Постанову щодо частини позовних вимог, незважаючи на те, що вона є проміжним судовим рішенням, суд також оголошує іменем України. Кінцеве судове рішення є остаточним, якщо його не можна оскаржити.

34. За формою судові рішення можуть бути усними або письмовими. Постанови мають лише форму письмового документа. Окремим письмовим документом суд обов'язково викладає ухвали щодо залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви, відкриття провадження в адміністративній справі, об'єднання та роз'єднання справ, забезпечення доказів, визначення розміру судових витрат, продовження та поновлення процесуальних строків, передачі адміністративної справи до іншого адміністративного суду, забезпечення адміністративного позову, призначення експертизи, виправлення описок і очевидних арифметичних помилок, відмови в ухваленні додаткового судового рішення, роз'яснення постанови, зупинення провадження у справі, закриття провадження у справі, залишення позовної заяви без розгляду.

Ухвали з інших питань суд обов'язково викладає письмово, якщо він постановляє їх поза судовим розглядом, тобто не в судовому засіданні, у якому справа розглядається по суті. Однак, якщо такі ухвали суд постановляє під час судового розгляду, то вони можуть бути як письмовими, так і усними - на розсуд суду (частина четверта статті 160 КАСУ). Зміст усних ухвал фіксує секретар судового засідання у журналі судового засідання (або у протоколі судового засідання, якщо фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не ведеться). Ухвали за результатами розгляду апеляційних та касаційних скарг суд завжди викладає у письмовій формі.

Адміністративний договір

35. Згідно з визначенням адміністративного договору, що дано у пункті 14 коментованої статті, необхідними ознаками адміністративного договору є:

1) суб'єктна - обов'язковою стороною у ньому є суб'єкт владних повноважень (іншою стороною чи іншими сторонами можуть бути як суб'єкти владних повноважень, так і інші учасники правовідносин);

2) предметна - його змістом (предметом) є права та обов'язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень.

Відсутність законодавчого переліку адміністративних договорів або більш чітких критеріїв, які були б закріплені у законодавстві, зумовлює труднощі у судовій практиці в ідентифікації тих чи інших договорів як адміністративних. Це породжує проблему правильного визначення судової юрисдикції для розгляду справи.

36. У матеріальному законодавстві термін "адміністративний договір" поки що не вживається, однак у ньому передбачено значну кількість договорів, що укладають органи державної влади, органи місцевого самоврядування та інші суб'єкти владних повноважень у процесі своєї діяльності. Ці договори, на наш погляд, можна згрупувати у такий спосіб:

1) договори щодо компетенції та виконання інших державних та самоврядних функцій:

- договори між органами місцевого самоврядування про перерозподіл окремих повноважень та власних бюджетних коштів (частина сьома статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статті 93, 107 Бюджетного кодексу України);

- договори між територіальними громадами сіл, селищ, міст, районів у містах або відповідними органами місцевого самоврядування щодо об'єднання на праві спільної власності об'єктів права комунальної власності, а також коштів місцевих бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, установ та організацій, а також щодо створення для цього відповідних органів і служб (частина третя статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статті 92, 106 Бюджетного кодексу України);

- договори між місцевим органом виконавчої влади та органом місцевого самоврядування щодо здійснення спільних програм, створення спільних органів та організацій (частина п'ята статті 35 Закону України "Про місцеві державні адміністрації") тощо;

2) договори у сфері оподаткування

- договори між податковим органом і платником податків щодо розстрочення та відстрочення податкових зобов'язань платника податків (стаття 14 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами") тощо;

3) договори щодо закупівлі (поставки) продукції, товарів та послуг для публічних потреб:

- договори між виконавчим органом сільської, селищної чи міської ради і підприємством, установою або організацією щодо виробництва продукції, виконання робіт (послуг), необхідних для територіальної громади (підпункт 8 пункту "а" частини першої статті 27 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні");

- договори між місцевим органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування, з одного боку, і недержавним суб'єктом, який надає соціальні послуги, щодо умов фінансування та вимог до обсягу, порядку і якості надання соціальних послуг (частини друга і четверта статті 13 Закону України "Про соціальні послуги");

- державні контракти, що укладаються відповідно до Закону України "Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб";

- договори про закупівлю, що укладаються відповідно до Тимчасового положення про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 березня 2008 р. N 274, тощо;

4) договори щодо залучення інвестицій для задоволення публічних потреб:

- договори між виконавчим органом сільської, селищної чи міської ради і підприємством, установою або організацією щодо участі останніх у комплексному соціально-економічному розвитку сіл, селищ, міст, координації цієї роботи на відповідній території (підпункт 7 пункту "а" частини першої статті 27 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні");

- угоди про розподіл продукції (Закон України "Про угоди про розподіл продукції");

- договори про концесію (Закони України "Про концесії", "Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг");

- договори між виконавчим органом сільської, селищної чи міської ради і підприємством, установою або організацією щодо участі останніх у комплексному соціально-економічному розвитку сіл, селищ, міст, координації цієї роботи на відповідній території (підпункт 7 пункту "а" частини першої статті 27 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні") тощо;

5) договори у сфері трудових (службових) правовідносин:

- угоди за участю органу державної влади, що укладаються на державному, галузевому, регіональному рівнях на підставі Закону України "Про колективні договори і угоди";

- контракти з військовослужбовцями (статті 19 - 20 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу");

- трудові договори (контракти) з керівниками підприємств, установ, організацій, що є у державній чи комунальній власності, тощо.

6) договори, у яких суб'єкт владних повноважень реалізує функції розпорядника державним чи комунальним майном:

- договори купівлі-продажу державного чи комунального майна (Закони України "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та інші);

- договори оренди державного чи комунального майна, у тому числі земельних ділянок (Закони України "Про оренду державного та комунального майна", "Про оренду землі", Земельний кодекс України та інші) тощо.

Кожен із видів договорів за участю суб'єкта владних повноважень заслуговує окремого дослідження на предмет, чи є він адміністративним.

37. Аналіз судових рішень національних судів загальної юрисдикції, які розміщені в електронних базах даних, показує, що суди, вирішуючи спори, намагаються прямо не називати той чи інший договір адміністративним. Лише декілька рішень судів вищих інстанцій дають можливість зробити однозначний висновок про те, що окремі категорії договорів є адміністративними, або навпаки - не є такими. Наприклад, Верховний Суд України визнав, що "Договір N 6-9-506/95 від 9 березня 1995 р. [про надання Міністерством фінансів України бюджетної позички Державному комітету України по харчовій промисловості для оплати меляси, що використовується для виробництва хлібопекарських дріжджів. - Авт. коментарю] між двома суб'єктами владних повноважень - Міністерством фінансів України та Державним комітетом України по харчовій промисловості - укладено на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 27 лютого 1995 р. N 148 "Про фінансування витрат Державного комітету України по харчовій промисловості, пов'язаних з виробництвом хлібопекарських дріжджів".

Зазначена постанова уряду прийнята для вирішення суспільних (загальнодержавних) потреб та забезпечення населення хлібобулочними виробами. Тому спір, який виник з приводу виконання цього договору, належить до компетенції адміністративних судів"12.

Звідси можна припустити, що одним із критеріїв для визнання договору адміністративним, є укладення договору на виконання рішення суб'єкта владних повноважень, прийнятого для задоволення суспільних (зокрема, загальнодержавних) потреб.

Неоднозначною є практика Верховного Суду України щодо визначення судової юрисдикції у спорах, які пов'язані з укладанням чи виконанням договорів оренди чи купівлі-продажу державного чи комунального майна, у тому числі й землі, якщо однією зі сторін договору виступає суб'єкт владних повноважень. З часу набрання чинності КАСУ Верховний Суд України розглядав вимоги, пов'язані з цими договорами, за правилами і адміністративного, і цивільного, і господарського судочинства.

Так, наприклад, Верховний Суд України визначив, що за правилами адміністративного судочинства належить розглядати такі вимоги:

1) ЗАТ "Трипільське підприємство "Пролетарська Правда" до Козинської селищної ради Обухівського району про визнання недійсним рішення від 30 березня 2004 року N 24 "Про відмову в затвердженні рішення виконкому Козинської селищної ради від 31 травня 2001 року N 9/1", зобов'язання укласти з позивачем договір купівлі-продажу земельної ділянки та договір оренди земельної ділянки;

2) Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Фонду державного майна України і Промислово-фінансового консорціуму "Придніпров'я" про визнання недійсними рішень Фонду державного майна України та договорів купівлі-продажу пакетів акцій ВАТ "Нікопольський завод феросплавів";

3) Регіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій області до Маріупольського електромеханічного технікуму та приватного малого підприємства "Азов Бюро Груп" про визнання недійсним договору про передачу в оренду приміщень гуртожитку;

4) Центрального музею Збройних Сил України до Первомайської районної ради, Миколаївська область, про визнання недійсним рішення V сесії Первомайської районної ради XXIV скликання від 15 листопада 2002 року N 7 "Про припинення права користування земельною ділянкою та припинення договору оренди землі";

5) суб'єкта підприємницької діяльності Степаненко В. В. до Фонду державного майна України та державного підприємства "Ялтинський морський торговельний порт" про зобов'язання продовжити дію договору оренди, визнання права на приватизацію та спонукання здійснити приватизацію.

Водночас Верховний Суд України розглянув за правилами господарського судочинства такі вимоги:

1) малого підприємства у формі товариства з обмеженою відповідальністю "Гетьман" до представництва по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради про визнання відсутності права на розірвання договору в односторонньому порядку;

2) заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Великоолександрівської сільської ради Бориспільського району Київської області, товариства з обмеженою відповідальністю "Гранд-Чубинське" про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним та вилучення її з чужого незаконного володіння;

3) ВАТ "Племінний завод "Бортничі" до ТОВ "Таврис", Бориспільської районної державної адміністрації, фермерських господарств "Росинка" і "Журавушка" про визнання недійсним договорів купівлі-продажу землі між Бориспільською районною державною адміністрацією та фермерськими господарствами "Росинка" і "Журавушка", стягнення штрафу в розмірі 10500,00 грн.;

4) товариства з обмеженою відповідальністю "Культурний центр "Київська Русь" до Головного управління комунальної власності міста Києва про спонукання до укладання договору оренди цілісного майнового комплексу комунального підприємства;

5) колективного підприємства "Центральний ринок" до Фонду державного майна України, Міністерства економіки України, ВАТ "Дніпропетровський центральний ринок" та регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області (треті особи - Дніпропетровська міська рада і виконавчий орган Дніпропетровської міської ради) про визнання незаконним та скасування протоколу розподілу вартості майна між орендодавцем та орендарем від 24 квітня 2004 року, затвердженого регіональним відділенням Фонду державного майна України по Дніпропетровській області;

6) регіонального відділення Фонду державного майна України по Запорізькій області до товариства з обмеженою відповідальністю "Желдоркомплект" про розірвання договору купівлі-продажу державного майна та повернення майна.

Таким чином, однакові або подібні за змістом вимоги Верховним Судом України відносилися до різних видів судової юрисдикції.

Спроби виробити критерії, за якими можна було б ідентифікувати адміністративні договори, Верховний Суд України робив і в порядку надання допомоги судам нижчого рівня. Так, Голова Судової палати в господарських справах Верховного Суду України направив Голові Вищого господарського суду України інформаційного листа від 26 грудня 2005 р. N 3.2.-2005, пункт 3 якого передбачив: "Якщо ж суб'єкти (в тому числі орган державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи), хоча б і на реалізацію своїх повноважень, вільно укладають договір відповідно до норм ЦК України, під час укладання такого договору його сторони вільно домовляються про зміст та обсяг прав і обов'язків за договором, можуть відмовитись від його укладання, то такий договір може бути цивільним (господарським), але не адміністративним, оскільки в змісті цього договору відсутні відносини влади і підпорядкування, що є обов'язковими для адміністративного договору, а кожний суб'єкт такого договору виступає як рівний один до одного"24.

Однак наявність відносин "влади і підпорядкування", на нашу думку, не може бути необхідною ознакою адміністративного договору (хоча таку ознаку застосовує Верховний Суд України), оскільки відносини влади і підпорядкування зазвичай виключать необхідність укладення договору, адже відповідне питання може бути вирішено одностороннім актом, а договір підтверджує формальну рівність його сторін.

Таким чином, практика судів, і навіть найвищої інстанції - Верховного Суду України - щодо інтерпретації поняття адміністративного договору є неоднозначною і вочевидь потребує допомоги з боку науковців. Та, на жаль, більшість українських досліджень поняття адміністративного договору сформовані на основі праць російських вчених (Ю. Тіхоміров, Ю. Старілов, Д. Бахрах, О. Дьомін). Тому вони поки що не можуть повністю задовольнити потреби практики, адже в Росії адміністративний договір ще не став поняттям законодавства і практики, а є лише доктринальною категорією.

38. При прийнятті рішення щодо віднесення того чи іншого договору до категорії адміністративного договору, на наш погляд, крім необхідних (що визначені у коментованій статті), слід ураховувати такі додаткові ознаки адміністративного договору (можуть проявлятися в усіх адміністративних договорах або частині з них):

1) суб'єкт владних повноважень, укладаючи відповідний договір, діє не для задоволення особистих потреб (як фізичної чи юридичної особи), а для задоволення публічних інтересів (потреб);

2) суб'єкт владних повноважень, як правило, при укладенні такого договору зв'язаний вимогами (процедурами, обмеженнями тощо), визначеними законодавством, як в частині вибору контрагента, так і в частині встановлення суттєвих умов договору;

3) суб'єкт владних повноважень укладає договір на реалізацію своєї адміністративної правосуб'єктності, а не цивільної (для адміністративної правосуб'єктності статус фізичної чи юридичної особи для суб'єкта владних повноважень не має значення);

4) суб'єкт владних повноважень укладає договір найчастіше на підставі рішення, прийнятого на виконання владного управлінського повноваження;

5) договір може містити умови, які не властиві цивільним договорам, і спрямовані на краще забезпечення публічного інтересу.

Зазначені критерії не виключають можливості застосування до адміністративних договорів положень цивільного законодавства, якщо певні питання не врегульовано адміністративним законодавством або якщо це не суперечить природі адміністративного договору.

На наш погляд, послуговуючись необхідними та додатковими ознаками (критеріями), до адміністративних договорів можна включати усі договори, що укладаються суб'єктом, який наділений владними управлінськими функціями, на підставі законодавства для виконання його повноважень, окрім:

1) договорів про закупівлю товарів, робіт, послуг для потреб самого суб'єкта владних повноважень (закупівля канцприладдя, купівля чи взяття в оренду автомобіля для керівника органу тощо);

2) договорів щодо розпорядження майном, яке знаходиться на балансі суб'єкта владних повноважень (здавання в оренду приміщення у будинку місцевої ради тощо);

3) контрактів з керівниками підприємств, установ, організацій, що є у державній чи комунальній власності, оскільки сьогодні це трудові договори, що укладаються відповідно до законодавства про працю.

Також потрібно враховувати, що договори, укладені з суб'єктом господарювання в процесі приватизації (крім приватизації державного житлового фонду), сьогодні віднесені законодавцем до господарських, а не адміністративних договорів (частина перша статті 12 ГПКУ), а спори щодо них належить розглядати за правилами господарського судочинства, але з часом цю позицію, на наш погляд, потрібно переглянути.

Публічна служба

39. Визначення публічної служби у пункті 15 коментованої статті дається через перелік складових цього поняття: діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Необхідно зауважити, що таке визначення дається лише для цілей КАСУ, у доктрині значення терміна "публічна служба" може мати інше навантаження. Наприклад, є концепція, за якою до цього поняття відносять і працівників бюджетних установ (лікарів, учителів та ін.), державних та комунальних підприємств, нотаріусів тощо. Є й вужча концепція, за якою до цього поняття включають лише державних службовців та службовців в органах місцевого самоврядування.

40. Вичерпний перелік державних політичних посад поки що відсутній у законодавчих актах. Статтею 6 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" від 16 травня 2008 року до таких посад віднесено посади членів Кабінету Міністрів України (Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр України, віце-прем'єр-міністри та міністри України).

До державних політичних посад можна відносити й інші посади, що визначені Конституцією та законами України і які особи посідають через обрання Українським народом або через призначення носіями влади, яких всенародно обрали на визначений строк, для реалізації політичної програми. Іншими (додатковими) ознаками державних політичних посад можна назвати: непоширення на них законодавства про державну службу, якщо інше не передбачено законом, можливість висловлення недовіри особам, які обіймають ці посади, представницькими органами, можливість звільнення з цих посад з політичних мотивів.

Слід зазначити, що у КАСУ йдеться лише про державні політичні посади, оскільки політичними можна вважати, наприклад, і посади керівників політичних партій тощо.

41. Професійна діяльність суддів і прокурорів визначається, насамперед, відповідними статусними законами - законами України "Про статус суддів" від 15 грудня 1992 року і "Про прокуратуру" від 5 листопада 1991 року.

42. Військова служба у Збройних Силах України та інших військових формуваннях є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, що пов'язана із захистом Вітчизни. Альтернативна служба є службою, яку запроваджено замість проходження строкової військової служби і яка має на меті виконання обов'язку перед суспільством30.

43. Дипломатична служба - це професійна діяльність громадян України, що спрямована на практичну реалізацію зовнішньої політики України, захист національних інтересів України у сфері міжнародних відносин, а також прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном31.

44. До публічної служби віднесено також будь-яку іншу державну службу, що у найзагальнішому вигляді визначено як професійну діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів32. Це служба в апараті Верховної Ради України, Секретаріаті Президента України, в органах виконавчої влади, інших державних органах, апаратах судів тощо.

45. Визначення служби в органах влади Автономної Республіки Крим у законодавстві немає. Під службою в органах влади Автономної Республіки Крим пропонуємо розуміти діяльність осіб, які займають посади у Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Рахунковій палаті Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, міністерствах та республіканських комітетах Автономної Республіки Крим, інших органах влади Автономної Республіки Крим та їх апараті і які одержують заробітну плату за рахунок коштів бюджету Автономної Республіки Крим. Такою службою в цілях цього Кодексу доцільно визнавати і діяльність депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Статус останніх визначено, насамперед, Законом України "Про статус депутата Верховної Ради Автономної Республіки Крим" від 22 грудня 2006 року N 533-V.

46. Служба в органах місцевого самоврядування - це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом33. Для цілей КАСУ до служби в органах місцевого самоврядування слід відносити також діяльність депутатів місцевих рад, статус яких визначено Законом України "Про статус депутатів місцевих рад" від 11 липня 2002 року34.

Зарубіжний досвід

47. Адміністративні процесуальні закони інших країн зазвичай не містять визначень понять, а якщо і трапляються дефініції, то вони даються у статтях, де відповідний термін зустрічається вперше. Виходячи з новизни адміністративного судочинства для України, розробники проекту КАСУ вирішили подати визначення нових категорій окремою статтею.

48. На відміну від України, поняття адміністративного договору досить поширене у зарубіжній практиці. У різних країнах правове явище, що у нас має назву "адміністративний договір", може по-різному називатися і мати неоднакове змістовне наповнення. У Німеччині це публічно-правовий договір, інколи як синонім використовується управлінський (адміністративний) договір, у Франції - адміністративний контракт (контракт адміністрації). Чимало розбіжностей у прибалтійських країнах. В Естонії це адміністративний договір. У Латвії договір публічного права є широким поняттям, яке включає договори про співпрацю, адміністративні договори, договори делегування, договори про участь. Зовсім інша ситуація у Литві: там усі договори, незалежно від того, до якої інституції належить сторона, вважаються цивільними контрактами (це також стосується публічних закупівель), а тому адміністративні суди не розглядають питання договірної відповідальності адміністративних органів.

У Німеччині положення про публічно-правовий договір містяться насамперед у §§ 54 - 62 Закону ФРН про адміністративну процедуру35. Відповідно до цього Закону публічно-правовим договором є договір про встановлення, зміну чи припинення публічно-правових відносин. Зокрема, орган влади може укласти такий договір (замість видання адміністративного акта) з тим, на кого б спрямовував дію адміністративний акт. Публічно-правові договори широко застосовують у сфері будівельного права, права доріг, права навколишнього середовища, комунального право, права публічної служби, освітнього права, права про реституцію і відшкодування, господарсько-адміністративного права і права субвенцій. § 62 Закону про адміністративну процедуру передбачає застосування до публічно-правових договорів норм Цивільного кодексу у частині, що неврегульована цим законом. Публічно-правовий договір застосовується для врегулювання індивідуальних випадків і не має нормативного характеру.

У Франції до адміністративних контрактів законодавство і судова практика відносять досить широке коло угод. Окремі види договорів визнані адміністративними контрактами у спеціальних законах. Крім того, судова практика виробила такі критерії адміністративних контрактів:

1) принаймні одна з двох сторін є суб'єктом публічного права або діє на користь суб'єкта публічного права;

2) контракт містить виняткові умови, що не застосовуються у цивільно-правових угодах (право адміністративного органу в односторонньому порядку розірвати договір, давати інструкції щодо виконання договору, застосовувати санкції тощо).

Договір, який є додатком до адміністративного контракту (наприклад, стосовно порядку розрахунків за адміністративним контрактом), незалежно від його змісту також вважають адміністративним контрактом.

Адміністративні контракти застосовуються, зокрема, у сфері транспорту, поштових послуг, постачання води та енергії, де владні органи діють як оператори відповідних мереж. Різновидами адміністративних контрактів є зокрема:

1) договори про публічно-правове партнерство, через які держава чи державні установи замовляють продукцію чи послуги, що сприяють досягненню суб'єктом публічного права своїх цілей;

2) договори про делегування функцій публічних послуг, за якими юридична особа публічного права доручає управління публічними послугами, за які вона відповідає, публічній чи приватній особі на оплатній основі. Одночасно з цим можуть бути надані зобов'язання виготовляти вироби та набувати необхідне майно;

3) договори щодо використання майна публічного сектора, зокрема про довгострокову оренду;

4) контракти з державними службовцями тощо.

Договори про поставки товарів та послуг для публічних потреб також є адміністративними. Від цивільних (комерційних) договорів їх відрізняє особлива конкурсна процедура обрання контрагента - немає вільного вибору на власний розсуд, а також спрямованість на задоволення публічних, а не особистих (комерційних) інтересів.

Таким чином, сфера застосування адміністративних контрактів у Франції дуже широка й охоплює ділянки, які у багатьох інших країнах визнають сферою цивільного права.

В Естонії адміністративний договір розглядають як договір, що регулює адміністративно-правові відносини36. Адміністративний договір може бути укладено для регулювання як індивідуального випадку, так і невизначеного числа випадків (отже, охоплює й сферу нормативного регулювання). Принаймні однією зі сторін такого договору є держава, орган місцевого самоврядування, інша юридична особа публічного права або ж юридична особа приватного права чи фізична особа, що виконує функції публічної адміністрації на підставі закону.

Поширеною сферою застосування адміністративного договору є делегування публічних функцій приватним особам у випадках, якщо таке делегування здійснюється на підставі закону. Критерієм для відмежування адміністративного договору від цивільного є наявність у першому передання повноважень публічної влади. Так, наприклад, якщо за договором між адміністративним органом і підприємством останньому передано лише функцію переміщати за рішенням працівника поліції транспортні засоби, які були залишені з порушенням правил дорожнього руху, то це цивільний договір, а якщо надано право ще й приймати рішення про евакуацію, тоді - адміністративний.

Адміністративний договір може бути укладено замість застосування санкцій. Наприклад, за таким договором приватна особа може зобов'язатися усунути допущене порушення у певний строк, а адміністративний орган відмовляється від застосування санкцій у разі своєчасного усунення порушень37.

У Латвії адміністративний договір - це угода між публічною і приватною особами про встановлення, зміну, припинення або констатацію адміністративних правовідносин. Предметом адміністративного договору є питання, яке належить до компетенції відповідної публічної особи, а сам договір спрямовано на виконання цієї компетенції. Адміністративний договір укладають лише у таких випадках:

1) щоб припинити правовий спір, особливо, судовий процес;

2) якщо правові норми дають публічній особі свободу щодо видання адміністративного акта, його змісту або щодо вчинення фактичної дії.

Адміністративний договір є лише одним з чотирьох видів договорів публічного права, до яких віднесено також договір делегування, договір про участь, договір про співпрацю.

За договором делегування публічна особа може делегувати приватній особі або іншій публічній особі таке завдання управління, яке включає в себе прийняття рішень.

Договір про участь передбачає залучення публічної особи до своєї діяльності представників суспільства (громадських організацій, інших організованих груп, окремих компетентних осіб) шляхом включення їх до робочих груп або попросивши їх дати висновок.

Договір про співпрацю укладають для більш ефективного виконання завдань публічної адміністрації, які належать до компетенції принаймні однієї сторони - публічної особи. За цим договором компетенція публічної особи, що визначена нормативними актами, не може бути делегована чи змінена. Цей договір не укладається між ієрархічно-підпорядкованими суб'єктами.

Розглянутий досвід деяких європейських держав підтверджує, що в Європі відсутнє уніфіковане розуміння адміністративного договору. В одних країнах договори за участю адміністративних органів визнаються сферою приватного права (Литва), в інших - їхня сфера застосування досить вузька (Латвія), дещо ширша (Естонія, Німеччина) або й дуже широка (Франція). Питання адміністративних договорів зазвичай регулюють адміністративно-процедурні кодекси, спеціальні закони стосовно окремих видів контрактів, а за відсутності регулювання застосовують положення цивільного договірного права. Певні види договорів можуть бути прямо визначені законом як адміністративні, а в інших випадках їхню природу з'ясовує суд.

49. У деяких країнах до поняття публічної служби включають не тільки діяльність чиновників в органах державної влади чи органах місцевого самоврядування, а й тих, що працюють в державних установах та підприємствах (пошта, залізниця тощо). Публічною службою може вважатися також діяльність приватних осіб, що здійснюється в публічних інтересах, на замовлення чи за дорученням адміністративних органів.

Рекомендована література

Руденко А. В. Адміністративне судочинство: становлення та здійснення: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.2007 / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - Х., 2006. - 20 с.

Стефанюк В. Судовий адміністративний процес: Монографія. - Харків: Фірма "Консум", 2003. - С. 115 - 138.

Стефанюк В. Адміністративний договір - вимога сьогодення // Право України. - 2003. - N 11. - С. 11 - 16

Афанасьєв К. Адміністративний договір як форма державного управління (теоретико-правовий аспект). Автореферат дис. на здобуття наукового ступеня к. ю. н. - Х., 2002.

Афанасьєв К. Адміністративні договори: реалії та перспективи. - Луганськ, 2004. - 320 с.

Административное право зарубежных стран: Учебник / Под ред. А. Н. Козырина и М. А. Штатиной. - М.: Спарк, 2003. - С. 91 - 128, 146 - 160, 240 - 252, 299 - 301, 309 - 311, 342 - 355, 375 - 377, 427 - 238.

Стаття 4. Правосуддя в адміністративних справах

1. Правосуддя в адміністративних справах здійснюється адміністративними судами.

2. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає, на які суди покладено повноваження щодо здійснення правосуддя в адміністративних справах, і дає найзагальніше визначення предмету юрисдикції цих судів.

2. Оскільки положення коментованої статті конкретизовані у статтях 17 - 21 КАСУ, вона має більш ідеологічне значення, ніж регулятивне. Її навантаження у тому, що для здійснення правосуддя в адміністративних справах в Україні запроваджуються адміністративні суди, які мають загальну компетенцію розглядати і вирішувати публічно-правові спори. Це основні положення устрою адміністративної юстиції в Україні.

Суди, що здійснюють правосуддя в адміністративних справах

2. Відповідно до принципу спеціалізації, визначеного статтею 125 Конституції України засадою побудови системи судів загальної юрисдикції, здійснення правосуддя в адміністративних справах покладено на адміністративні суди (частина перша коментованої статті).

3. Поняття адміністративної справи дано у пункті 1 статті 3 КАСУ (див. також пункти 2 - 5 коментарю до зазначеної статті). Поняття адміністративного суду наведено у пункті 2 статті 2 КАСУ (див. також пункт 7 коментарю до зазначеної статті).

Сфера юрисдикції адміністративних судів

4. До юрисдикції адміністративних судів (інакше - адміністративної юрисдикції) належать публічно-правові спори - правові спори з правовідносин, що виникають у сфері здійснення публічної влади. Принаймні одним із учасників публічно-правового спору повинен бути суб'єкт владних повноважень і цей спір має існувати саме з приводу публічно-правових відносин (див. пункт 8 коментарю до статті 2 КАСУ).

За відсутності суб'єкта владних повноважень такий спір не віднесено до юрисдикції адміністративних судів, хоч він і може мати окремі публічно-правові риси (наприклад, правовий спір між студентом-бюджетником і адміністрацією державного навчального закладу, правовий спір щодо якості наданих послуг у комунальному медичному закладі тощо). Але виборчі спори, особливості провадження у яких визначено статтями 174 - 175 КАСУ, розглядають адміністративні суди, навіть якщо серед учасників цих спорів немає суб'єкта владних повноважень, адже всі виборчі спори прямо віднесено до юрисдикції адміністративних судів.

6. Необхідно звернути увагу на те, що у публічно-правових відносинах може бути порушено не лише суб'єктивні публічні права, свободи чи інтереси (наприклад, право на мирні збори, право на доступ до інформації, що є у розпорядженні суб'єкта владних повноважень, тощо). У публічно-правових відносинах можуть бути порушені і цивільні права, свободи чи інтереси (наприклад, суб'єкт владних повноважень без рішення суду конфіскував певне майно, чим порушив право власності особи на це майно).

7. Виняток з юрисдикції адміністративних судів становлять лише спори, для яких законом встановлено інший порядок судового вирішення (див. частину другу статті 17, частину першу статті 181 КАСУ та коментар до них).

Стаття 5. Законодавство про адміністративне судочинство

1. Адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

2. Провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Абзац виключено

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із

законами України від 01.12.2006 р. N 424-V,

від 01.06.2010 р. N 2289-VI,

який вводиться в дію з 31 липня 2010 року,

від 17.03.2011 р. N 3156-VI)

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає коло актів законодавства, що регулюють адміністративний процес, та співвідношення між цими актами, а також загальне правило дії актів законодавства про адміністративне судочинство у часі.

2. Завдяки обмеженню кола актів законодавства, що регулюють адміністративний процес, досягається структурна впорядкованість законодавства про адміністративне судочинство та зручність у користуванні ним.

Склад законодавства про адміністративне судочинство

3. Відповідно до коментованої статті законодавство про адміністративне судочинство в Україні складається з:

1) Конституції України;

2) КАСУ та законів, якими вносяться зміни до нього;

3) міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

4. Адміністративний процес регулюється, зокрема, такими положеннями Конституції України, що безпосередньо стосуються судочинства:

• В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (стаття 8);

• Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частини перша та друга статті 55);

• Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України (стаття 124);

• Правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні (стаття 127);

• Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних. Основними засадами судочинства є законність; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; обов'язковість рішень суду (стаття 129).

Положення Конституції України щодо судочинства конкретизовані у КАСУ.

5. Кодекс адміністративного судочинства України - акт законодавства (закон), у якому кодифіковано норми адміністративного процесуального права. Зміни до КАСУ вносяться Верховною Радою України через прийняття законів України. Зміни включаються до тексту КАСУ. Порядок набрання чинності новими положеннями, як правило, визначається прикінцевими та перехідними положеннями закону про внесення змін. Якщо такий порядок у законі не визначено, то належить керуватися частиною другою коментованої статті.

6. Міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, відповідно до статті 9 Конституції України, статті 19 Закону України "Про міжнародні договори" від 29 червня 2004 року є частиною національного законодавства. Згідно з Віденською конвенцією про правонаступництво держав щодо договорів, 1978 року (Україна приєдналася до неї 17 вересня 1992 року) та статтями 6, 7 Закону України "Про правонаступництво" від 12 вересня 1991 року, Україна є правонаступником прав і обов'язків за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України, а також за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам України.

Основним міжнародним договором, що стосується адміністративного судочинства, є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема її стаття 6, яка гарантує право на судовий захист (із урахуванням прецедентної практики Європейського Суду з прав людини, у якій тлумачаться відповідні положення Конвенції). Стаття 6 Конвенції гарантує право на справедливий суд у справах про цивільні права та обов'язки, але Європейський Суд з прав людини дає досить широке розуміння таких справ - значно ширше, ніж це може випливати з національного законодавства. Тому в багатьох випадках вимоги статті 6 Конвенції щодо справедливого і відкритого розгляду справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, прямо поширюються на адміністративне судочинство.

Важливе значення для тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод має практика Європейського суду з прав людини. Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Для цілей посилання на текст Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод суди використовують офіційний переклад Конвенції українською мовою. Для посилання на рішення та ухвали Європейського суду з прав людини суди використовують переклади текстів рішень Суду, надруковані у юридичному виданні, визначеному органом, що відповідає за забезпечення представництва України в Європейському суді з прав людини та виконання його рішень (таким органом є Міністерство юстиції України). У разі відсутності перекладу рішення та ухвали Європейського суду суд користується оригінальним текстом. У разі виявлення мовної розбіжності між перекладом та оригінальним текстом суд користується оригінальним текстом. У разі виявлення мовної розбіжності між оригінальними текстами та/або в разі потреби мовного тлумачення оригінального тексту використовується відповідна практика Суду (стаття 18 зазначеного Закону).

7. При розгляді і вирішенні публічно-правових спорів, що виникають у сфері державних закупівель, належало враховувати також особливості, що визначені Законом України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти" від 22 лютого 2000 року, але Законом України від 20 березня 2008 року зазначений Закон було визнано таким, що втратив чинність. На жаль, законодавець одночасно не вилучив абзац другий частини другої коментованої статті.

8. Відповідно до пунктів 6 - 10 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" КАСУ за визначених ними умов адміністративний суд може застосовувати окремі правила ЦПКУ 1963 року та ГПКУ 1991 року.

9. Визначений коментованою статтею перелік актів законодавства, що регулюють адміністративний процес, є вичерпним. Таким чином, адміністративне судочинство не можуть регламентувати інші закони, а тим більше підзаконні акти, крім випадків, коли необхідність їх застосування визначена в КАСУ (див. абзац другий частини другої коментованої статті, частину другу статті 2, частину п'яту статті 59, частину третю статті 90, частину третю статті 91, частину п'яту статті 92, частину другу статті 93, частину третю статті 99 тощо).

Юридична сила актів законодавства про адміністративне судочинство

10. Норми Конституції України мають найвищу юридичну силу. У разі якщо правила міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або КАСУ суперечать Конституції України, застосовуються норми Конституції України як норми прямої дії (статті 8, 9 Конституції України).

Якщо виявиться, що міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені КАСУ, застосовуються правила міжнародного договору (стаття 9 КАСУ).

Дія законодавства про адміністративне судочинство у часі

11. За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності. Адміністративне судочинство здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи (частина друга коментованої статті). Тобто, до вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи застосовується той закон, під час чинності якого вони здійснюються.

12. Однак, можливі ситуації, коли момент реалізації права, належного учаснику адміністративного процесу, і момент вирішення судом питання щодо цього права розірвані у часі і регулюються різними законами. Наприклад, право на звернення за судовим захистом реалізується через подання позовної заяви відповідно до одного закону, а суд розглядає питання про відкриття провадження у справі вже на підставі нового закону. Якщо новим законом встановлено додаткові обов'язки щодо подання позовної заяви, які не були передбачені попереднім законом, то суд не може вимагати їх виконання та застосовувати будь-які інші негативні наслідки. Це випливає з принципу юридичної визначеності, який, зокрема, вимагає, щоб особі не чинилися на підставі нового закону перешкоди у реалізації її права, якщо вона вчинила усі дії щодо реалізації свого права відповідно до попереднього закону тоді, коли він був чинним.

Тлумачення положень актів законодавства про адміністративне судочинство

13. У застосуванні актів законодавства про адміністративне судочинство важливе значення має його тлумачення. Розрізняють, зокрема, такі види тлумачення:

1) офіційне - його здійснює Конституційний Суд України щодо Конституції і законів України. Тлумачення Конституційного Суду України, викладене у резолютивній частині його рішень є обов'язковим для застосування; водночас мотивувальна частина рішень і навіть окремі думки суддів Конституційного Суду України мають велике інформативне значення для з'ясування змісту норм. Офіційне (обов'язкове для застосування) тлумачення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод дає Європейський суд з прав людини, його практика визнана в Україні джерелом права;

2) судове:

- загальне - роз'яснення щодо застосування законодавства про адміністративне судочинство можуть містити постанови пленумів Верховного Суду України, Вищого адміністративного суду України. Ці постанови містять рекомендації, сформульовані на підставі узагальнень судової практики перегляду судових рішень в адміністративних справах. Також в порядку надання судам нижчого рівня методичної допомоги Верховний Суд України, Вищий адміністративний суд України направляють листи (інформаційні, оглядові). Формально вони не мають обов'язкового характеру, але враховуються судами, оскільки у них відображена позиція вищих судових інстанцій стосовно вирішення певних правових питань;

- каузальне - розуміння судом положення акта законодавства про адміністративне судочинство, яке проявляється у конкретному випадку в певній справі. Позиція суду вищої інстанції, яка відображена у його судовому рішенні в конкретній справі, не є обов'язковою при вирішенні аналогічних справ, але врахується судами нижчих інстанцій, що дає можливість запобігти зміні чи скасуванню їхніх судових рішень;

3) доктринальне (наукове) - роз'яснення положення акта законодавства про адміністративне судочинство, яке є результатом застосування методів наукового пізнання (аналізу, синтезу, історичного, порівняльно-правового тощо) і відображено у наукових публікаціях - статтях, книгах тощо. Цей коментар, власне, і є прикладом такого тлумачення.

Наведений перелік видів тлумачення не є вичерпним. Роз'яснення необов'язкового характеру можуть надавати відповідні комітети Верховної Ради України, Міністерство юстиції України тощо

Рекомендована література

Бержель Ж. Л. Общая теория права / Под общ. ред. В. И. Даниленко / Пер. с фр. - М.: Издательский дом NOTA BENE, 2000. - С. 216 - 219.

Банчук О. А., Куйбіда Р. О. Вимоги статті 6 Конвенції про захист прав та основних свобод до процедури здійснення судочинства. - К.: ІКЦ "Леста", 2005. - 116 с.

Стаття 6. Право на судовий захист

1. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

2. У випадках, установлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

3. Суб'єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду у випадках, передбачених Конституцією та законами України.

4. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в адміністративному суді, до підсудності якого вона віднесена цим Кодексом.

5. Відмова від права на звернення до суду є недійсною.

6. Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи користуються в Україні таким самим правом на судовий захист, що і громадяни та юридичні особи України.

(Із змінами, внесеними згідно із

законами України від 16.03.2006 р. N 3550-IV,

від 07.07.2010 р. N 2453-VI)

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає коло осіб, які мають право на судовий захист в адміністративних справах у разі порушення їхніх прав, свобод та інтересів. Стаття також встановлює загальні вимоги до суду, що здійснює адміністративне судочинство і надає судовий захист.

Правова основа статті

2. Право на судовий захист передбачено статтею 55 Конституції України:

"Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб".

Пункт 1 статті 6 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод також покликаний гарантувати право на судовий захист:

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення".

Статтею 6 Закону України "Про судоустрій України" "усім суб'єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону".

Зміст права на судовий захист та його суб'єкти

3. Право на судовий захист передбачає не лише ухвалення правосудного судового рішення, яким суд поновлює чи в інший спосіб надає захист порушеним правам, свободам чи інтересам особи, а й реальне виконання цього рішення.

4. Право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тож для того, щоб особі було надано судовий захист, суд повинен встановити, що особа дійсно має право, свободу чи інтерес, про захист яких вона просить, і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем.

5. Право на судовий захист в адміністративних справах мають як громадяни чи юридичні особи України, так і іноземці (громадяни або піддані інших держав), особи без громадянства та іноземні юридичні особи (частина четверта коментованої статті). В окремих випадках право на судовий захист мають і суб'єкти владних повноважень (наприклад, у спорах щодо компетенції).

Загальні вимоги до суду, що надає судовий захист

6. Відповідно до частини першої коментованої статті суд повинен бути незалежним і неупередженим. Вимога незалежності передбачає спроможність суду здійснювати правосуддя, не піддаючись будь-якому втручанню, насамперед з боку інших гілок влади.

Вимога неупередженості означає, що судді повинні бути вільні від особистих прихильностей чи упереджень. Тільки конкретні обставини у справі, встановлені на підставі доказів, і право можуть лягти в основу правосудного вирішення справи, але не особисті уподобання чи неприязнь судді до учасників процесу.

Для забезпечення дотримання цих вимог передбачено правила відводу (самовідводу) суддів (статті 27 - 28 КАСУ).

Право на розгляд справи компетентним судом

7. Кожен має право на розгляд його справи в адміністративному суді, до підсудності якого вона віднесена КАСУ (частина друга коментованої статті). Це означає, що адміністративний суд, до підсудності якого віднесено справу, не має права створювати перешкоди для доступу до суду чи в інший спосіб позбавляти особу права на розгляд її справи. Так само ні цей суд, ні будь-який інший судовий чи несудовий органи не мають права змінювати підсудність конкретної справи, за винятком передачі справи з одного адміністративного суду до іншого у випадках та в порядку, що визначені статтею 22 КАСУ.

8. Залишення заяви без руху, повернення заяви, відмову у відкритті провадження, передачу справи з одного адміністративного суду до іншого у випадках, встановлених КАСУ, не можна розглядати як позбавлення особи права на розгляд її справи в компетентному суді.

9. Особа не може посилатися на порушення права на розгляд її справи компетентним судом (наприклад, у суді вищої інстанції) у разі, якщо виявилося, що адміністративний суд відкрив справу з порушенням правил територіальної підсудності (стаття 19 КАСУ), але особа не заявила про це до початку судового розгляду. Це обумовлено тим, що після початку судового розгляду цей адміністративний суд не уповноважений передавати справу іншому адміністративному суду відповідно до правил територіальної підсудності (пункт 3 частини першої статті 22 КАСУ), а за своїм рівнем він є компетентним. Якщо ж суд не дотримав правил предметної підсудності (стаття 18 КАСУ), то особа має право посилатися на порушення її права на розгляд справи компетентним судом в суді першої інстанції - з метою передання справи до належного суду (пункт 2 частини першої статті 22 КАСУ), або в суді вищої інстанції - для скасування судового рішення (пункт 1 статті 204, пункт 1 частини третьої статті 227 КАСУ).

Право на участь у розгляді своєї справи

10. Право на участь у розгляді своєї справи в адміністративному суді будь-якої інстанції випливає з принципу гласності. Цьому праву кореспондує обов'язок суду забезпечити особі право знати про час і місце судового засідання у її справі і право бути вислуханою у суді. Частина третя коментованої статті вказує на недопустимість позбавлення особи такого права. Лише попередній розгляд справи в суді касаційної інстанції проводиться без повідомлення осіб, які беруть участь у справі (частина перша статті 2201 КАСУ).

11. Якщо справу розглянуто за відсутності особи, яка безпосередньо заінтересована у результатах вирішення справи, внаслідок незабезпечення судом її права знати про судовий розгляд, то це може стати підставою для оскарження в апеляційному чи касаційному порядку судового рішення у такій справі (частини перші статей 185 і 211) або переглянуто за нововиявленими обставинами (стаття 246 КАСУ).

12. Видалення особи, яка бере участь у справі, із зали судового засідання, що застосоване судом на законних підставах (стаття 270 КАСУ), не можна вважати позбавленням права особи на участь у розгляді її справи у контексті частини третьої коментованої статті, оскільки після попередження особа усвідомлює, що у разі продовження неналежної поведінки її може бути виведено із зали судового засідання.

13. Особа, яка бере участь у справі, має право на розгляд справи і за її особистої відсутності. Цьому праву слугують інститути представництва та письмового провадження (стаття 56, а також пункт 10 статті 3, частина третя статті 122, статті 197, 222 КАСУ). Однак якщо суд визнає особисту участь особи обов'язковою, то вона повинна прибути до суду (стаття 120 КАСУ).

Стаття 7. Принципи адміністративного судочинства

1. Принципами здійснення правосуддя в адміністративних судах є:

1) верховенство права;

2) законність;

3) рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом;

4) змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі;

5) гласність і відкритість адміністративного процесу;

6) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду, крім випадків, установлених цим Кодексом;

7) обов'язковість судових рішень.

(Із доповненнями, внесеними згідно із

Законом України від 07.07.2010 р. N 2453-VI)

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття містить перелік принципів, у яких втілені концептуальні ідеї (постулати) адміністративного судочинства. Вони спрямовані: до законодавця - при формулюванні правил адміністративного судочинства, і до суду - під час застосування цих правил для розв'язання спірних правовідносин.

Поняття принципів адміністративного судочинства

2. Принципами адміністративного судочинства є основні вимоги щодо справедливого розгляду і вирішення адміністративних справ.

3. Діяльність адміністративних судів заснована як на загальних принципах судочинства, так і на галузевих принципах, тобто тих, що властиві тільки адміністративному судочинству. До загальних принципів судочинства, що втілені і в КАСУ, можна віднести принципи верховенства права (стаття 8), законності (стаття 9), рівності учасників процесу перед законом і судом (стаття 10), змагальності сторін, диспозитивності (стаття 11), гласності і відкритості (стаття 12), забезпечення апеляційного та касаційного оскарження судових рішень (стаття 13), обов'язковості судових рішень (стаття 14 КАСУ). Особливим (галузевим) принципом, властивим лише адміністративному судочинству, є принцип офіційного з'ясування обставин у справі, або принцип офіційності (стаття 11 КАСУ).

Правова основа статті

4. Принципи адміністративного судочинства закріплено у Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та інших міжнародних договорах, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, КАСУ.

5. Конституція України закріплює основні засади судочинства (статті 8, 129), що можуть бути як загальними для усіх видів судочинства, так і властивими лише одному виду. В адміністративному судочинстві суд застосовує, зокрема, такі конституційні засади:

1) верховенство права;

2) законність;

3) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

4) змагальність сторін та свобода в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;

5) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

6) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом;

7) обов'язковість рішень суду.

6. З Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (преамбула, стаття 6) випливають такі основні принципи, що повинні застосовуватися і при здійсненні адміністративного судочинства:

1) верховенство права;

2) справедливий і відкритий судовий розгляд;

3) розгляд упродовж розумного строку;

4) незалежність і безсторонність суду;

5) публічність проголошення судового рішення.

Конкретне змістовне наповнення дає цим принципам Європейський суд з прав людини через свою практику. Частина з цих принципів закріплена й у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права.

"Неписані" принципи

7. Перелік принципів адміністративного судочинства, який закріплено у коментованій статті, на наш погляд, не є вичерпним. Суд має можливість напрацьовувати у практиці здійснення судочинства й інші сталі підходи, які можуть набути статусу принципів. Вони, зокрема, можуть бути виведені із завдань і спрямованості (духу) законодавства про адміністративне судочинство. "Неписаними", на нашу думку, можна вважати принципи процесуальної економії, добросовісності суду й учасників процесу, пропорційності тощо.

Значення принципів адміністративного судочинства

8. Значення принципів у тому, що їх втілення у судочинстві надає йому якості правосуддя і навпаки - ігнорування веде до порушення права на судовий захист і, як правило, до неправосудності судових рішень. Крім того, принципи є ціннісним орієнтиром для надання тлумачення правилам адміністративного судочинства при їх застосуванні, а також усунення прогалин у них.

Застосування принципів адміністративного судочинства

9. Принципи адміністративного судочинства, що закріплені у КАСУ, є нормами прямої дії. Тобто, вони можуть застосовуватися безпосередньо і не обов'язково у сукупності з більш конкретною нормою, адже такої може й не бути.

10. Застосовуючи принцип адміністративного судочинства, недостатньо просто послатися на нього при вирішенні того чи іншого питання, оскільки тоді судове рішення і його мотивування не будуть зрозумілими для осіб, які не знають значення цього принципу. За наявності нормативного положення, що конкретизує принцип, його необхідно застосувати у судовому рішенні.

11. Особливість багатьох правил адміністративного процесу на сучасному етапі полягає у тому, що при їх формулюванні не було достатньої емпіричної бази. Подекуди вони стали результатом теоретичного моделювання, запозичень із зарубіжного адміністративного процесу і не пройшли до цього апробацію у національній судовій практиці щодо вирішення публічно-правових спорів. Незважаючи на всі добрі наміри законодавця, окремі положення КАСУ можуть не враховувати всіх нюансів відносин, що реально виникатимуть на підставі цих норм. Тому кожного разу, застосовуючи положення Кодексу, потрібно давати їм таке тлумачення, яке б випливало із завдання адміністративного судочинства та максимально відповідало змісту його принципів.

12. У разі якщо в КАСУ відсутнє конкретне положення для регулювання певних процесуальних відносин, тоді суд керується принципами адміністративного судочинства. При застосуванні принципу потрібно зазначити вимогу (правило), яка випливає з цього принципу і відповідно до якої необхідно вирішити питання. Таким чином, суд може виводити з принципу правила, які прямо не сформульовані у тексті КАСУ, але є логічним висновком зі змісту цього принципу.

Наслідки порушення принципів

13. Оцінюючи порушення принципу адміністративного судочинства, обов'язково необхідно з'ясувати, яким чином порушення могло вплинути на рішення. Якщо порушення дає об'єктивну можливість для сумніву у правильності судового рішення, таке рішення не можна вважати правосудним і його належить у разі оскарження скасувати. В інших випадках порушення принципу адміністративного судочинства не мало б тягнути за собою скасування судового рішення.

Рекомендована література

Адміністративна юстиція: європейський досвід і пропозиції для України / Автори-упорядники І. Коліушко, Р. Куйбіда. - К.: Факт, 2003. - С. 49 - 56.

Адміністративна юстиція України: проблеми теорії і практики. Настільна книга судді / За загальною редакцією О. М. Пасенюка. - К.: Істина, 2007. - С. 156 - 174.

Кузьменко О. В., Гужій Т. О. Адміністративно-процесуальне право України: Підручник / За ред. О. В. Кузьменко. - К.: Атіка, 2007. - С. 292 - 307.

Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / Навч. посібник / За заг. редакцією Куйбіди Р. О., Шишкіна В. І. - К.: Старий світ, 2006. - С. 202 - 257.

Перепелюк В. Г. Адміністративне судочинство: проблеми практики. - К.: Конус-Ю, 2007. - С. 12 - 20.

Рижков Г. Роль принципу офіційності в адміністративному процесуальному праві // Адміністративна юстиція: європейський досвід і пропозиції для України / Автори-упорядники І. Коліушко, Р. Куйбіда. - К.: Факт, 2003. - С. 516 - 519.

Стефанюк В. Судовий адміністративний процес: Монографія. - Харків: Фірма "Консум", 2003. - С. 204 - 224.

Шишкін В. Конституційні принципи судової процедури в механізмі захисту прав людини // Права людини в Україні. Щорічник 1997. - К.: Українська правнича фундація, 1999.

Стаття 8. Верховенство права

1. Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

2. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

3. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

4. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає окремі вимоги верховенства права як принципу адміністративного судочинства. Це перша спроба на законодавчому рівні визначити основний зміст принципу верховенства права.

Правова основа статті

2. Верховенство права закріплено у частині першій статті 8 Конституції України як загальноправовий принцип: "В Україні визнається і діє принцип верховенства права". За змістом це один із найбагатогранніших правових принципів. Один із елементів принципу верховенства права втілено у статті 3 Конституції України:

"Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".

Зв'язаність держави правами людини

3. У частині першій коментованої статті здійснено спробу дати визначення змісту принципу верховенства права через призму положень статті 3 Конституції України: відповідно до принципу верховенства права людина, її права визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Зрозуміло, що таке визначення не відображає всього багатоманіття і проявів верховенства права, а дає лише найзагальніший орієнтир спрямованості адміністративного судочинства.

Тож в адміністративному судочинстві принцип верховенства права зобов'язує суд, зокрема, надавати закону тлумачення у спосіб, який забезпечує пріоритет прав людини при вирішенні справи. Тлумачення закону в жодному разі не може спричиняти несправедливих обмежень таких прав.

4. Протилежністю верховенства права є свавілля. Держава не може діяти свавільно, вона обмежена правом. І не тільки створеним нею законодавством, а й правом, яке існує апріорі, незалежно від її розсуду - природним правом, або природними правами кожної людини.

Верховенство права у рішеннях Конституційного Суду України

5. Конституційний Суд у своїх рішеннях нерідко посилається на принцип верховенства права. Уперше характеристику вимог принципу верховенства права подано у Рішенні Конституційного Суду у справі про призначення судом більш м'якого покарання42. Відповідно до розуміння Конституційного Суду "верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.

Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню.

У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом, відповідності злочину і покарання, цілях законодавця і засобах, що обираються для їх досягнення".

Тож Конституційний Суд, характеризуючи принцип верховенства права, розглядає право не як закон чи систему нормативних актів, а як утілення справедливості. Невипадково право і справедливість мають один корінь.

6. В іншому рішенні - у справі про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора - Конституційний Суд України, керуючись принципом верховенства права, дійшов висновку: "Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах".

7. Виходячи з мотивації рішень Конституційного Суду України, можна стверджувати, що верховенство права як принцип адміністративного судочинства визначає спрямованість судочинства на досягнення справедливості та надання ефективного захисту. Справедливим та ефективним повинен бути як судовий процес, так і результат судочинства.

Верховенство права у рішеннях Європейського Суду з прав людини

8. Частина друга коментованої статті зобов'язує суд застосовувати принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, який діє на основі Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У преамбулі цієї Конвенції верховенство права визнано як принцип, що об'єднує країни - учасниці Ради Європи. У своїх рішеннях Суд неодноразово звертається до зазначеного у преамбулі Конвенції принципу і, вважаючи його одним із основоположних принципів функціонування країн-учасниць, надає йому тлумачення при вирішенні справ.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є частиною національного законодавства України. Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції"44 (пункт 1) Україна визнала обов'язковою юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

9. Європейський Суд з прав людини розкриває зміст принципу верховенства права через формулювання вимог, які він виводить з цього принципу. Однією з таких вимог є вимога про якість закону. Під законом тут мається на увазі положення нормативно-правового акта. По-перше, закон повинен бути доступним особі, тобто містити зрозумілі й чіткі формулювання, які б давали можливість особі самостійно або з відповідною консультацією регулювати свою поведінку. По-друге, він має бути передбачуваним, тобто таким, щоб особа могла передбачити наслідки його застосування. По-третє, закон повинен відповідати всім іншим вимогам верховенства права, зокрема він з достатньою чіткістю має встановлювати межі дискреційних повноважень, наданих суб'єктам владних повноважень, та спосіб їх здійснення. Це необхідно, щоб особа була захищеною від свавілля суб'єктів владних повноважень (п. 27 рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Круслен проти Франції" від 24 квітня 1990 року).

Звідси й ще одна вимога принципу верховенства права - захист від свавілля - це означає, що втручання суб'єктів владних повноважень у права людини має підлягати ефективному контролю. Щонайменше це має бути судовий контроль, який найкращим чином забезпечує гарантії незалежності, безсторонності та належної правової процедури. Держава також повинна забезпечувати наявність достатніх та ефективних гарантій проти зловживань (п. 55 рішення у справі "Класс та інші проти Німеччини" від 6 вересня 1978 року).

У зв'язку із судовим контролем важливою є вимога про доступ до суду. Серед іншого, вона означає, що з юрисдикції судів не можна вилучати будь-які позови, так само не можна надавати певним категоріям осіб імунітети від судових позовів. З вимогою про доступ до суду несумісними є надмірні затримки зі здійсненням правосуддя та виконанням судових рішень (п. 65 рішення у справі "Фаєд проти Сполученого Королівства" від 21 вересня 1994 року).

Складовою принципу верховенства права є також вимога юридичної визначеності. Відповідно до неї, зокрема, остаточне рішення суду у вирішеній ним справі не може піддаватися сумніву, навіть у разі зміни законодавства. Повинні бути виключені будь-які спроби з боку несудових органів влади піддавати сумніву судове рішення, перешкоджати його виконанню, позбавляти його юридичної сили або безпідставно затримувати його виконання. Ця вимога зобов'язує державу та будь-який орган виконувати судові розпорядження чи рішення, у тому числі й ухвалені проти держави чи органу. Отже, вимога про юридичну визначеність одночасно включає й вимогу про обов'язковість судових рішень (п. 51, 52 рішення у справі "Рябих проти Росії" від 24 липня 2003 року48).

Проявом принципу верховенства права є вимога про невтручання законодавчої влади у здійснення правосуддя. Втручання з боку законодавчого органу в процес здійснення правосуддя з метою вплинути на вирішення судом спору є недопустимим, окрім випадків, коли для цього існують неспростовні підстави, що випливають із загального інтересу (п. 30 рішення у справі "Агудімос та судноплавна компанія "Сефаллоніан скай" проти Греції" від 28 червня 2001 року).

Названі вимоги не вичерпують зміст принципу верховенства права. Європейський суд з прав людини при вирішенні конкретних справ постійно збагачує його новим змістом.

Недопустимість відмови у розгляді адміністративної справи

10. Частини третя і четверта коментованої статті закріплюють гарантії права на доступ до суду, що є елементом принципу верховенства права.

11. Кожному гарантується право звернутися до адміністративного суду для захисту своїх прав і свобод безпосередньо на підставі Конституції України, якщо спір належить до адміністративної юрисдикції. Це право випливає з положень частини третьої статті 8 Конституції України про те, що: "Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується".

12. Право на звернення за захистом до адміністративного суду гарантується й у разі неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини. Обов'язок подолати неповноту, неясність, суперечливість чи відсутність законодавства покладається на суд.

Неповнота чи відсутність законодавства долається застосуванням аналогії закону або аналогії права (див. частину сьому статті 9 КАСУ). Неясність (нечіткість, незрозумілість, неоднозначність) та суперечливість законодавства суд усуває тлумаченням положення нормативно-правового акта у спосіб, що утверджує верховенство права. Таке тлумачення має бути найбільш розумним за конкретних обставин та враховувати цілі акта. У разі суперечливості правових актів однакової юридичної сили або їхніх окремих положень у регулюванні тих самих відносин суд застосовує положення акта, яке є спеціальним, на відміну від загального положення акта, що врегульовує те саме, але ширше коло відносин. Якщо неможливо визначити, яке положення є спеціальним, а яке загальним, тоді суд застосовує положення, яке набрало чинності пізніше.

13. Як яскравий приклад усунення неповноти законодавства можна навести рішення Верховного Суду України від 3 грудня 2004 року про визнання дій Центральної виборчої комісії по встановленню результатів повторного голосування з виборів Президента України та складанню протоколу про результати повторного голосування з виборів Президента України від 24 листопада 2004 року неправомірними. Цим рішенням Верховний Суд скасував результати повторного голосування з виборів Президента, встановлені Центральною виборчою комісією, хоча чинний на той час Закон України "Про вибори Президента України" передбачав можливість визнання недійсним голосування лише на виборчій дільниці. Водночас Верховний Суд поновив права суб'єктів виборчого процесу через проведення повторного голосування, хоча закон про вибори прямо не встановлював такого способу захисту виборчих прав.

Значення принципу верховенства права

14. Принцип верховенства права відкриває дорогу до творчого, а не бездумного застосування закону. Судові рішення з огляду на верховенство права за своїм змістом повинні утверджувати справедливість і права людини, укріплювати довіру до адміністративних судів. Проте в жодному разі цей принцип не може стати виправданням для зловживань з боку суду, суддівського свавілля.

Рекомендована література

Головатий С. П. Верховенство права: Монографія: У 3-х кн. - К.: Видавництво "Фенікс", 2006. - LXIV; 1747 с. (бібліографія; додаток: глосарій; рез. англ.).

Козюбра М. І. Принцип верховенства права та вітчизняна теорія і практика // Українське право: Матеріали міжнародної конференції "Верховенство права: питання теорії та практики" - 2006. - N 1. - С. 15 - 23.

Пухтецька А. А. Еволюція доктринального тлумачення принципу верховенства права: від зарубіжної доктрини до вітчизняного праворозуміння // Юридичний журнал. - 2007. - N 4.

Таманага Б. Верховенство права: історія, політика, теорія / Перекл. з англ. А. Іщенка. - К.: Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2007. - 208 с.

Стаття 9. Законність

1. Суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого:

1) суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України;

2) суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

2. Виключено.

3. Виключено.

4. У разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

5. У разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

6. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору.

7. У разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

(Із змінами, внесеними згідно із

Законом України від 07.07.2010 р. N 2453-VI)

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає вимоги законності як принципу адміністративного судочинства.

2. Законність як загальна засада судочинства покладає на суд обов'язок розглядати і вирішувати судові справи на підставі закону з урахуванням його цілей й у встановленому ним порядку. При застосуванні законодавства суд повинен враховувати місце правового акта в ієрархії національного законодавства, тобто його юридичну силу.

Правова основа статті

3. Зміст коментованої статті обумовлений вимогами Конституції України, зокрема такими положеннями:

• Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії (стаття 8);

• Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (стаття 9);

• Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19).

Зміст принципу законності

4. Принцип законності, згідно з частиною першою коментованої статті, означає, що "органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України". Таке визначення збігається з положенням частини другої статті 19 Конституції України.

5. Законність у контексті адміністративного судочинства вимагає, щоб суд розглядав і вирішував справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Водночас законність є критерієм перевірки рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень.

Правила застосування законодавства

6. Суд вирішує справи на підставі Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. При застосуванні інших нормативно-правових актів (указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, наказів міністерств тощо) суд повинен перевірити, чи прийняті вони відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України (частина третя коментованої статті).

7. За юридичною силою, відповідно до коментованої статті, ієрархія нормативно-правових актів, які застосовуються судом при вирішенні адміністративних справ, має такий вигляд:

• Конституція України;

• міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України;

• закони України;

• інші (підзаконні) нормативно-правові акти.

Конституція України має найвищу юридичну силу (частина третя статті 8 Конституції України), тобто її норми мають пріоритет над законами та міжнародними договорами. Міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, мають перевагу над законами України (частина шоста коментованої статті). У разі встановлення невідповідності положень цих актів Конституції України суд застосовує її положення як норми прямої дії.

Юридична сила окремих категорій підзаконних нормативно-правових актів визначається положеннями Конституції України (див., наприклад, частину третю статті 113: Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та Законів України) і законів України.

8. У разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції, закону, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу. Тобто при застосуванні правових актів суд повинен враховувати їхнє місце в ієрархії національного законодавства - юридичну силу.

9. Коментована стаття встановлює особливості застосування правових актів, перевірка конституційності яких статтею 150 Конституції України віднесена до повноважень Конституційного Суду України (законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим).

За загальним правилом, у разі встановлення невідповідності положень цих актів Конституції України суд застосовує положення Конституції України як норми прямої дії. При цьому суд не може, застосувавши Конституцію як акт прямої дії, визнати неконституційними закони чи акти, перелічені в статті 150 Конституції, оскільки це віднесено до виключної компетенції Конституційного Суду України. Суд може лише не застосувати закон, який не відповідає Конституції України, навівши відповідне обґрунтування в мотивувальній частині судового рішення. Це правило стосується також підзаконних актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Лише у разі виникнення у суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності таких актів Конституції України суд звертається до Верховного Суду України з пропозицією щодо вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності (частина п'ята коментованої статті).

Таке регулювання відповідає пункту 4 частини другої статті 47 Закону України "Про судоустрій України", згідно з яким Верховний Суд України звертається до Конституційного Суду України у випадках виникнення у судів загальної юрисдикції при здійсненні ними правосуддя сумнівів щодо конституційності законів, інших правових актів. Рішення про звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів приймається Пленумом Верховного Суду України.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 156 КАСУ неможливість розгляду адміністративної справи до вирішення справи, що розглядається в порядку конституційного судочинства, є підставою для зупинення провадження в адміністративній справі. Але застосувати це положення можна лише у разі, якщо Конституційний Суд України своєю ухвалою відкрив конституційне провадження у справі.

10. Частина шоста коментованої статті встановлює верховенство чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, над законом: у разі невідповідності закону України міжнародному договорові суд повинен застосувати міжнародний договір.

Це відповідає положенню частини другої статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України": якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Частина шоста коментованої статті повинна застосовуватися з урахуванням того, що Конституція України має найвищу юридичну силу (частина друга статті 8 Конституції України), а тому міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України.

Правило частини п'ятої коментованої статті про звернення Верховного Суду України до Конституційного Суду України не стосується міжнародних договорів, оскільки право звернутися щодо відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України належить лише Президенту України та Кабінету Міністрів України (частина перша статті 151 Конституції України), але не судам. Тому оцінку відповідності міжнародного договору Конституції України суд повинен дати при вирішенні питання про застосування правил цього договору.

11. Коментована стаття повинна застосовуватися з урахуванням умов набрання чинності нормативно-правових актів. Обов'язковою умовою набрання чинності нормативно-правових актів, що визначають права і обов'язки громадян, є їх оприлюднення. Так, згідно з частиною третьою статті 57 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними. Це означає, що судове рішення не може ґрунтуватись на неоприлюднених нормативно-правових актах такого змісту.

Необхідною умовою набрання чинності нормативно-правовими актами, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і які зачіпають права, свободи й інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, є також їх державна реєстрація органами юстиції. Вони набирають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності.

Подолання прогалин

12. Для подолання прогалин у правовому регулюванні відносин застосовується інститут аналогії закону та права (частина сьома коментованої статті). Так, у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону). Підставою для застосування аналогії закону є "відсутність закону, що регулює відповідні правовідносини". У контексті частини сьомої коментованої статті це означає як відсутність відповідного правового акта, так і його неповноту, тобто відсутність у ньому положень, які б урегульовували відповідні правовідносини. Необхідність розширеного тлумачення поняття "закон" тут обумовлена тим, що коментована стаття встановлює можливість застосування не лише закону, а й інших правових актів.

Якщо у такий спосіб не вдалося подолати прогалину - суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права) і виводить з них конкретне правило для врегулювання правовідносин. Під "конституційними принципами і загальними засадами права" розуміються найбільш абстрактні норми права (принципи), на основі яких здійснюється правове регулювання суспільних відносин. Загальні засади права можуть прямо визначатися у законах, а можуть бути виведені судом зі змісту їхніх положень або з духу і завдань (спрямованості) права.

Перспективне регулювання

13. Парламент свого часу приймав закони України "Про нормативні правові акти" і "Про закони і законодавчу діяльність", які визначали поняття, види і юридичну силу нормативно-правових актів, порядок прийняття та набрання ними чинності, порядок подолання в них прогалин і суперечностей. Однак внаслідок ветування їх Президентом України вони не набрали чинності. Зараз розробляється новий проект закону про нормативно-правові акти.

Рекомендована література

Циппеліус Р. Юридична методологія / Переклад, адаптація, приклади з права України і список термінів - Р. Корнута. - К.: Видавництво "Реферат". - 2004. - С. 58 - 123.

Бержель Ж. Л. Общая теория права / Под общ. ред. В. И. Даниленко / Пер. с фр. - М.: Издательский дом NOTA BENE, 2000. - С. 135.

Стаття 10. Рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом

1. Усі учасники адміністративного процесу є рівними перед законом і судом.

2. Не може бути привілеїв чи обмежень прав учасників адміністративного процесу за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає рівність учасників адміністративного процесу перед законом і судом як принцип адміністративного судочинства.

2. Стаття спрямована на досягнення високого рівня правової культури суддів у процесі та запобігання проявам упередженості суддів.

Правова основа статті

3. Зміст статті обумовлений Конституцією України, зокрема положеннями:

1) частин першої і другої статті 24 про те, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками;

2) частини третьої статті 129 про те, що рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом є однією із основних засад судочинства.

4. Принцип рівності та недискримінації закріплений також у частині першій статті 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права: усі особи є рівними перед судами, у статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Європейським Судом засада рівності сторін у процесі виводиться з принципу верховенства права, який, зокрема, знаходить свій вираз у положеннях статті 6 Конвенції щодо справедливого судового розгляду. Щодо принципу рівності сторін Європейський Суд вимагає, щоб "кожній зі сторін була надана розумна можливість представити свою справу у такий спосіб, що не ставить її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом".

5. Положення коментованої статті узгоджуються із статтею 7 Закону України "Про судоустрій України" про те, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від статі, раси, кольору шкіри, мови, політичних, релігійних та інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Рівність перед законом і судом

6. Рівність учасників адміністративного процесу перед законом означає наділення їх рівними правами і рівними обов'язками щодо участі у процесі та відстоюванні своєї позиції. Про цьому поняття "рівні права", "рівні обов'язки" не можна ототожнювати з поняттями "однакові права", "однакові обов'язки". Права чи обов'язки можуть бути різними залежно від того, у якій ролі особа виступає в процесі (позивач, відповідач, третя особа тощо). Рівність прав (обов'язків) полягає у тому, що кожен з учасників адміністративного процесу наділений правами і несе обов'язки, що адекватні його процесуальному становищу.

Диспозитивні права у сторін, як правило, різні, але рівні. Рівність диспозитивних прав означає їх взаємну відповідність, пропорційність (право подати позов - право відповідача заперечити проти позову, право позивача відмовитися від позову - право відповідача визнати позов і т. д.). Змагальні ж права у сторін однакові.

7. Рівність учасників адміністративного процесу перед судом покладає на суд обов'язок не надавати будь-яких переваг, що не обумовлені законом, будь-якому з учасників судового процесу. Так само недопустимою є будь-яка дискримінація. Тому становище конкретного учасника адміністративного судочинства не може бути покращено чи погіршено залежно від ознак раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Порушення судом цих вимог буде свідченням упередженості суду. Для запобігання і усунення таких ситуацій КАСУ передбачає правила відводу судді (стаття 27).

Забезпечення рівності сторін в адміністративному процесі

8. Вважається, що принцип рівності перед законом і судом не порушується при наданні учасникам адміністративного процесу визначених КАСУ пільг, які одночасно є гарантіями прав певних категорій осіб (малозабезпечених, немічних тощо). Ці пільги можуть встановлюватися законом (наприклад, звільнення окремих категорій фізичних осіб від сплати судового збору тощо) або судом у випадках, визначених законом (відстрочення та розстрочення судових витрат, зменшення їх розміру або звільнення від їх сплати; допит за судовим дорученням немічного свідка судом за місцем його проживання тощо). Мало того, надання таких гарантій слугує забезпеченню рівності в адміністративному процесі.

9. В адміністративному судочинстві на суб'єктів владних повноважень покладено деякі додаткові обов'язки для компенсування нерівних вихідних можливостей. Наприклад, обов'язок доводити правомірність своїх рішень, дій чи бездіяльності в адміністративних справах про протиправність цих рішень, дій чи бездіяльність; обов'язок подати суду всі наявні у суб'єкта владних повноважень документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі (див. частини другу і четверту статті 71 КАСУ).

Так само, виходячи з вини суб'єкта владних повноважень у тому, що він не зміг запобігти виникненню спору, встановлено, що суб'єкт владних повноважень не може претендувати на компенсацію здійснених ним судових витрат, навіть якщо виграє справу. Виняток становлять лише судові витрати на доказування - витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз. Вони компенсуються суб'єкту владних повноважень стороною, яка програла справу (див. частину другу статті 94 КАСУ). В адміністративних справах, у яких позивачем є суб'єкт владних повноважень, а відповідачем - фізична чи юридична особа, судові витрати, здійснені позивачем, з відповідача не стягуються за жодних умов (частина четверта статті 94 КАСУ).

Рекомендована література

Конституція України: Науково-практичний коментар / В. Б. Авер'янов, О. В. Батанов, Ю. В. Баулін та ін. - Харків: Видавництво "Право"; К.: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2003. - С. 123 - 125, 138, 641.

Стаття 11. Змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі

1. Розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

2. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

3. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких подано адміністративний позов, за винятком тих, які не мають адміністративної процесуальної дієздатності.

4. Суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.

5. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття закріплює одразу три принципи адміністративного процесу: змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі; та визначає їх зміст.

2. Стаття спрямована на відмежування процесуальної діяльності суду від процесуальної діяльності сторін з метою забезпечення всебічного і повного з'ясування обставин у справі та її справедливого вирішення.

Принцип змагальності сторін

3. Відповідно до частини третьої статті 129 Конституції України змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості належать до основних засад судочинства. Змагальність передбачає наявність сторін з різними інтересами, а тому реалізується лише у провадженні, де є сторони.

4. Змагальність сторін полягає у процесі доведення сторонами перед судом своєї позиції у справі (вимог та заперечень). Змагальність реалізується передусім через доказування, тобто підтвердження сторонами обставин, на які вони посилаються для обґрунтування своїх вимог чи заперечень, доказами. Адже саме сторонам найкраще відомі обставини у справі, саме вони найкраще знають, якими доказами ці обставини можна підтвердити. Водночас сторони, як правило, наводять і правову аргументацію своїх вимог, але суд не зв'язаний цією аргументацією.

5. Права, які забезпечують необхідні процесуальні можливості для відстоювання своєї позиції, називаються змагальними. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, згідно з частиною третьою статті 49 КАСУ мають право:

1) знати про місце й час судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів;

2) знайомитися з матеріалами справи;

3) заявляти клопотання і відводи;

4) давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення;

5) подавати докази, брати участь в дослідженні доказів;

6) висловлювати свою думку з питань, які виникають під час розгляду, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам;

7) подавати заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб;

8) знайомитися з технічним записом та журналом судового засідання і подавати письмові зауваження до них;

9) робити із матеріалів справи виписки, знімати копії з матеріалів справи, одержувати копії судових рішень;

10) оскаржувати судові рішення у частині, що стосується їхніх інтересів;

11) користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм КАСУ.

Усі ці права завжди поєднані з обов'язком користуватися ними добросовісно, не зловживаючи.

6. Специфікою доказування в адміністративному судочинстві є те, що у справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доведення правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Тобто в адміністративних справах запроваджено презумпцію вини відповідача - суб'єкта владних повноважень.

7. На суд покладено обов'язок сприяти змагальності сторін з метою всебічного і повного з'ясування обставин у справі. Однак особливістю адміністративного судочинства, на відміну від цивільного, є активніша роль суду у забезпеченні змагальності. Враховуючи гірше становище приватної особи, яка має менші можливості щодо використання юридичних інструментів для аргументування власних вимог і є менш обізнаною в питаннях права, а також тієї обставини, що предмет публічно-правового спору стосується інтересів широкого кола осіб, суд зобов'язаний вживати передбачені законом заходи, необхідні для всебічного і повного з'ясування обставин у справі, зокрема щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи (частина четверта коментованої статті) та дослідити можливий вплив судового рішення у справі не лише на її учасників, а й на інтереси широкого кола осіб.

8. Для забезпечення змагальності обставин в адміністративній справі суд зобов'язаний:

1) запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази, яких, на думку суду, не вистачає (частина п'ята коментованої статті). Таким чином, у разі, якщо для встановлення певних обставин недостатньо доказів, суд повинен з'ясувати, якими ще доказами можна підтвердити чи спростувати ці обставини. За наявності доказів у осіб, які беруть участь у справі, суд пропонує їм подати ці докази. У разі знаходження доказів в інших осіб суд витребує їх. Якщо особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду, суд вирішує справу на підставі наявних доказів. Але лише за умови, що такі докази необхідні для підтвердження обставин, на які посилається саме ця особа (частина шоста статті 71 КАСУ). Такі приписи спрямовані на досягнення добросовісного ставлення сторін до ведення своєї справи в суді. У разі ж ігнорування пропозиції суду іншими особами, які беруть участь у справі, суд повинен витребувати необхідні докази (частина четверта статті 71 КАСУ);

2) роз'яснити особам, які беруть участь у справі, їхні процесуальні права та обов'язки (частина третя статті 34, частини перші статей 127, 130, 167 КАСУ). З огляду на те, що учасниками адміністративного судочинства, особливо позивачами, найчастіше є особи, які не мають необхідної правової освіти, на суд покладається обов'язок ознайомити їх з процесуальними правами та обов'язками і роз'яснити їх, попередити про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій. Важливою гарантією права знати свої права та обов'язки є вимога до суду разом з копією ухвали про відкриття провадження (у першій, апеляційній, касаційній інстанціях) надсилати інформацію про процесуальні права та обов'язки (частина п'ята статті 107, пункт 2 частини першої статті 190, пункт 2 частини першої статті 215 КАСУ). У разі відмови від адміністративного позову, визнання адміністративного позову або примирення сторін перед прийняттям відповідного рішення суд повинен обов'язково попередити про правові і фактичні наслідки вчинення цих дій;

3) сприяти іншим чином особам, які беруть участь у справі, здійсненню їхніх прав відповідно до КАСУ. Випадки, коли суд зобов'язаний іншим чином сприяти особам, які беруть участь у справі, здійсненню їхніх прав, передбачені, зокрема, статтями 73 - 75 (забезпечення доказів), частиною третьою статті 71 (витребування судом доказів, якщо особа самостійно не може їх подати), статтею 81 КАСУ (призначення експертизи), статтею 115 (судові доручення щодо збирання доказів).

Принцип диспозитивності

9. У класичному розумінні принцип диспозитивності полягає у тому, що суд повинен вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин). Таким чином, суд не може ініціювати провадження, бо це суперечило б засадам здійснення правосуддя. За загальним правилом, як і в цивільному судочинстві, адміністративний суд вирішує лише ті вимоги по суті спору, про вирішення яких просять сторони, і він не повинен виходити за межі цих вимог. Інакше кажучи, суд зв'язаний предметом і розміром заявлених вимог.

Однак, на відміну від цивільного судочинства, положення коментованої статті допускають випадок, коли суд зобов'язаний вийти за межі вимог адміністративного позову. Це потрібно, якщо спосіб захисту, який пропонує позивач, є недостатнім для повного захисту його прав, свобод та інтересів. Аналогічний обов'язок суду зазначений також у частині дев'ятій статті 171 КАСУ, яка передбачає, що у разі коли у процесі розгляду справи щодо нормативно-правового акта виявлено незаконність або невідповідність правовому акту вищої юридичної сили інших правових актів чи їхніх окремих положень, крім тих, щодо яких відкрито провадження в адміністративній справі та які впливають на прийняття постанови у справі, суд визнає такі акти чи їхні окремі положення незаконними або такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили.

10. Коментованою статтею також закріплюється право особи, що звернулась за судовим захистом, розпоряджатися своїми вимогами на свій розсуд. Таке положення означає, що особи мають:

1) право на звернення до суду за захистом;

2) право змінити свої вимоги або відмовитися від них;

3) право визнати вимоги іншої сторони або не визнавати їх;

4) право за взаємною згодою припинити спір (примиритися).

Ці права, виходячи зі змісту диспозитивності, одержали назву "диспозитивні права".

Принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі

11. Принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі (офіційності) властивий лише адміністративному процесу. Офіційність полягає в активній ролі суду і за своїм змістом обмежує дію принципів змагальності і диспозитивності.

Наявність принципу офіційності обумовлена специфікою публічно-правових відносин, яка полягає у тому, що в учасників таких правовідносин, як правило, нерівні можливості. В адміністративному процесі особі протистоїть потужний адміністративний апарат. У зв'язку з цим у сторін заздалегідь складаються нерівні вихідні можливості. Щоб збалансувати їх, адміністративний суд повинен відігравати активну роль у судовому процесі з тим, щоб сприяти особі у захисті її прав. Тому адміністративний суд має вжити всіх заходів, які передбачені законом, щоб права, які порушила влада, були захищені. Така роль суду обумовлена тим, що переважно конфлікти виникають саме з вини публічної адміністрації або вона не вжила достатніх заходів, щоб цьому запобігти.

12. Принцип офіційності, як обмеження змагальності, проявляється у тому, що:

1) суд визначає обставини, які необхідно встановити для вирішення спору; з'ясовує, якими доказами сторони можуть обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо цих обставин (пункти 3 і 4 частини четвертої статті 111 КАСУ);

2) при потребі суд з власної ініціативи виявляє і витребовує докази, яких, на його думку, не вистачає (частини четверта і п'ята коментованої статті, частина четверта статті 65, частина п'ята статті 71, пункти 1 і 3 частини другої статті 110 КАСУ);

3) суд може визнати обов'язковим з'явлення сторони чи третьої особи, якщо є необхідність заслухати її особисто (пункт 2 частини другої статті 110, стаття 120 КАСУ);

4) суд може визнати за необхідне дослідити докази щодо обставин, які визнаються сторонами, якщо у нього існує сумнів щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання (частина третя статті 72 КАСУ);

5) під час допиту свідка суд може задавати йому питання в будь-який час, а не лише після закінчення допиту особами, які беруть участь у справі, як це заведено у цивільному судочинстві (частина восьма статті 141 КАСУ).

Отже, адміністративний суд, на відміну від суто змагального процесу, де суд оперує виключно тим, на що посилаються сторони, має повністю встановити обставини у справі, щоб ухвалити справедливе та об'єктивне рішення, оскільки судові рішення в адміністративних справах так чи інакше стосуються публічних інтересів. При цьому публічні інтереси не слід розуміти як інтереси державних органів, органів місцевого самоврядування, окремих посадових осіб. Це можуть бути інтереси широкого кола осіб, прав та свобод яких стосується правовий акт, що став предметом судового розгляду, або інтереси платників податків, які не зацікавлені нести тягар відшкодування з бюджету збитків лише через те, що державний орган чи орган місцевого самоврядування недобросовісно поставився до ведення справи в суді.

13. Як обмеження диспозитивності, принцип офіційності проявляється у тому, що суд:

1) у разі відмови позивача від адміністративного позову, визнання відповідачем адміністративного позову або досягнення сторонами примирення повинен перевірити, чи не суперечитиме це закону та чи не порушуватиме чиї-небудь права, свободи чи інтереси (частина четверта статті 51, частина четверта статті 112, частина третя статті 113 КАСУ);

2) повинен з власної ініціативи вжити заходи забезпечення адміністративного позову, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат, а також якщо очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень (частина перша статті 117 КАСУ);

3) уповноважений вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять (частина друга статті 11 КАСУ);

4) суд у разі укладення мирової угоди або відмови стягувача від примусового виконання на стадії виконання судового рішення повинен перевірити, чи не суперечитиме це закону та чи не порушуватиме чиї-небудь права, свободи чи інтереси (частина четверта статті 262 КАСУ).

Відмінність від попереднього регулювання

14. Принцип офіційності певною мірою нагадує принцип об'єктивної істини у судовому процесі радянського зразка. Принцип об'єктивної істини покладав обов'язок повного, всебічного і об'єктивного з'ясування обставин у справі на суд, а це означало, що формувати предмет доказування і доказову базу було завданням суду, а не сторін. Навіть якщо у сторін не виникало спору щодо певних обставин, суд міг поставити їх під сумнів і шукати докази на підтвердження чи спростування цих обставин. Таким чином, суд, незалежно від виду судочинства, одночасно діяв як слідчий, адвокат і прокурор. Стороні достатньо було лише ініціювати судовий процес. Така активна роль суду обумовлювалася спрямуванням радянського судочинства на охорону і захист передусім інтересів держави. Кожен крок реалізації сторонами їхніх прав щодо предмету справи підлягав перевірці судом: чи не порушуватимуться внаслідок цього інтереси держави або інтереси будь-якої особи.

Незважаючи на схожість процесуальних механізмів, які випливають з принципів об'єктивної істини та офіційності, необхідно пам'ятати, що вони спрямовані на досягнення різних завдань. У першому випадку - на охорону інтересів держави, у другому - на захист прав, свобод та інтересів особи від порушень з боку публічної адміністрації.

Рекомендована література

Адміністративна юстиція: європейський досвід і пропозиції для України / Автори-упорядники І. Коліушко, Р. Куйбіда. - К.: Факт, 2003. - С. 49 - 56.

Основи адміністративного судочинства в Україні (навч. посібник для юридичних факультетів та юридичних клінік) / За заг. редакцією Александрової Н. В., Куйбіди Р. О. - К.: Конус-Ю, 2006. - С. 32 - 43.

Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / Навч. посібник / За заг. редакцією Куйбіди Р. О., Шишкіна В. І. - К.: Старий світ, 2006. - С. 215 - 227, 251 - 255.

Рижков Г. Роль принципу офіційності в адміністративному процесуальному праві // Адміністративна юстиція: європейський досвід і пропозиції для України / Автори-упорядники І. Коліушко, Р. Куйбіда. - К.: Факт, 2003. - С. 516 - 519.

Шишкін В. Диспозитивність - принцип судочинства // Право України. - 1999. - N 6.

Шишкін В. Змагальність - принцип судочинства в демократичному суспільстві // Право України. - 1999. - N 12.

Шишкін В. Конституційні принципи судової процедури в механізмі захисту прав людини // Права людини в Україні. Щорічник 1997. - К.: Українська правнича фундація, 1999.

Стаття 12. Гласність і відкритість адміністративного процесу

1. Особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, не можуть бути обмежені у праві на отримання в адміністративному суді як усної, так і письмової інформації щодо результатів розгляду справи. Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в адміністративному суді інформації про дату, час і місце розгляду своєї справи та ухвалені в ній судові рішення.

2. Кожен має право знайомитися в установленому законодавством порядку із судовими рішеннями у будь-якій розглянутій у відкритому судовому засіданні справі, які набрали законної сили. Це право може бути обмежено відповідно до закону в інтересах нерозголошення конфіденційної інформації про особу, державної чи іншої таємниці, що охороняється законом.

3. Розгляд справ в адміністративних судах проводиться відкрито. Суд ухвалою може оголосити судове засідання або його частину закритими з метою нерозголошення державної чи іншої таємниці, що охороняється законом, захисту особистого та сімейного життя людини, в інтересах малолітньої чи неповнолітньої особи, а також в інших випадках, установлених законом.

4. Розгляд справи в закритому судовому засіданні проводиться з додержанням усіх правил адміністративного судочинства. Під час розгляду справи в закритому судовому засіданні можуть бути присутні лише особи, які беруть участь у справі, а в разі необхідності - експерти, спеціалісти, перекладачі та свідки.

5. Якщо під час закритого судового засідання буде встановлено, що інформація з обмеженим доступом є суспільно значимою або доступ до інформації обмежено з порушенням закону, суд постановляє ухвалу про її дослідження у відкритому судовому засіданні.

6. Під час судового розгляду справи в судовому засіданні забезпечується повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу, крім випадків неявки в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи у разі, якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності осіб, які беруть участь у справі (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження).

7. Офіційним записом судового засідання є лише технічний запис, здійснений судом у порядку, встановленому цим Кодексом.

8. Особи, присутні в залі судового засідання, можуть використовувати портативні аудіотехнічні засоби. Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання по радіо і телебаченню допускаються на підставі ухвали суду за наявності згоди на це осіб, які беруть участь у справі, крім тих, які є суб'єктами владних повноважень.

9. Судове рішення, ухвалене у відкритому судовому засіданні, проголошується прилюдно. Якщо судовий розгляд відбувався у закритому судовому засіданні, прилюдно проголошується лише резолютивна частина рішення.

(Із доповненнями, внесеними згідно із

Законом України від 07.07.2010 р. N 2453-VI)

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає зміст гласності та відкритості адміністративного процесу як принципів адміністративного судочинства і встановлює конкретні вимоги для їх забезпечення.

2. Гласність та відкритість гарантують прозорість діяльності судової гілки влади щодо розгляду і вирішення адміністративних справ як для учасників процесу, так і для громадськості, а також сприяють довірі до суду.

Правова основа статті

3. Відповідно до частини третьої статті 129 Конституції України гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами належать до основних засад судочинства.

4. Частина перша статті 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантують кожному право на відкритий (публічний) судовий розгляд і прилюдне проголошення судових рішень. Відкритий характер судочинства, про який йдеться у пункті 1 статті 6 Конвенції, захищає сторін від таємного здійснення правосуддя поза контролем з боку громадськості; він служить одним зі способів забезпечення довіри до судів. Забезпечуючи прозорість правосуддя, він сприяє досягненню цілей пункту 1 статті 6 Конвенції, а саме, справедливості судового розгляду.

5. Зміст коментованої статті узгоджується із частиною четвертою статті 6 і статтею 9 Закону України "Про судоустрій України".

Гласність

6. Принцип гласності вимагає від суду забезпечити сторонам та іншим особам, які заінтересовані у результатах вирішення справи, право на доступ до матеріалів справи, право знати про час і місце судового засідання, право бути вислуханим у суді, а також право знати про всі рішення, ухвалені у справі. Ці права забезпечені, зокрема: здійсненням судових викликів та повідомлень, проголошенням судових рішень, видачею або надісланням копій судових рішень. Негласне здійснення судочинства позбавляло б сторін та інших учасників адміністративного процесу будь-яких гарантій для доведення обґрунтованості своєї позиції.

7. Відповідно до частини першої коментованої статті, особи, які беруть участь у справі, можуть вимагати в суді усної або письмової інформації про результати розгляду відповідної адміністративної справи. Таким правом наділені також особи, які не брали участі у справі, якщо вони вважають, що суд вирішив питання про їхні права, свободи чи обов'язки. Однак такі особи повинні довести наявність обґрунтованого інтересу до результатів розгляду конкретної адміністративної справи. Під результатами розгляду розуміються кінцеві судові рішення відповідної інстанції. Якщо ці особи мають намір оскаржити такі рішення, їм має бути забезпечена можливість ознайомитися з матеріалами справи.

Відкритість адміністративного процесу

8. Відкритість адміністративного процесу надає особам, які не причетні до адміністративної справи, право бути присутніми у судових засіданнях. Без відкритого доступу до судових засідань про довіру до суду не може бути й мови. Це вимагає від суддів як носіїв судової влади відповідальної і коректної поведінки, яка б заслуговувала на повагу. Відкритість полягає також у прилюдному проголошенні судових рішень. Відкритим може бути лише усний судовий розгляд справи. Усний судовий розгляд відбувається у судовому засіданні з викликом чи повідомленням осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників адміністративного процесу. Усність судового розгляду означає безпосереднє заслуховування осіб, які беруть участь у справі, свідків, експертів тощо.

Обмеження відкритості адміністративного процесу

9. Частина третя коментованої статті визначає обмеження відкритості під час судового засідання або його частини, на якому будуть розглядатися відомості:

1) що становлять державну або іншу таємницю, яка охороняється законом;

2) відомості щодо особистого та сімейного життя людини;

3) відомості щодо малолітньої або неповнолітньої особи;

4) в інших випадках, встановлених законом.

Громадськість у залу судових засідань під час закритого судового засідання не допускається.

10. Законом сьогодні охороняються, зокрема, такі види таємної інформації, для нерозголошення якої допускається закрите судове засідання:

1) державна таємниця - вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою (див. статтю 1 Закону України "Про державну таємницю" від 21 січня 1994 року);

2) таємниця особистого життя - фізична особа сама визначає можливість ознайомлення з її особистим життям інших осіб (див. статтю 32 Конституції України, статтю 301 ЦКУ, частину четверту статті 7 СКУ);

3) таємниця усиновлення - інформація щодо усиновлення, зокрема щодо перебування осіб, які бажають усиновити дитину, на обліку, пошуку ними дитини для усиновлення, подання заяви про усиновлення, розгляду справи про усиновлення, рішення суду про усиновлення, факту усиновлення, здійснення нагляду за дотриманням прав усиновленої дитини тощо (див. статті 226, 228 СКУ);

4) таємниця про стан здоров'я (лікарська таємниця) - відомості про стан здоров'я фізичної особи, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні (див. статтю 286 ЦКУ, статтю 40 Основ законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 року);

5) таємниця особистих паперів - документи, фотографії, щоденники, інші записи, особисті архівні матеріали тощо фізичної особи (див. статтю 303 ЦКУ);

6) таємниця кореспонденції - листи, телеграми, телефонні розмови, телеграфні повідомлення та інші види кореспонденції фізичної чи юридичної особи та інформація про них (див. статтю 31 Конституції України, статті 94 і 306 ЦКУ);

7) комерційна таємниця - інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію. Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці (див. статтю 505 ЦКУ); відомості, пов'язані з виробництвом, технологією, управлінням, фінансовою та іншою діяльністю суб'єкта господарювання, що не є державною таємницею, розголошення яких може завдати шкоди інтересам суб'єкта господарювання, можуть бути визнані його комерційною таємницею. Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, спосіб їх захисту визначаються суб'єктом господарювання відповідно до закону (див. статтю 36 ГКУ);

8) банківська таємниця - інформація про банківський рахунок, операції за рахунком і відомості про клієнта (див. статтю 1076 ЦКУ); інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту. Банківською таємницею, зокрема, є відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан кореспондентських рахунків банків у Національному банку України; операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди; фінансово-економічний стан клієнтів; системи охорони банку та клієнтів; інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи - клієнта, її керівників, напрями діяльності; відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація; інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню; коди, що використовуються банками для захисту інформації; інформація про банки чи клієнтів, що збирається під час проведення банківського нагляду (див. статтю 60 Закону України "Про банки і банківську діяльність" від 7 грудня 2000 року).

Законами можуть визначатися й інші види таємної інформації. Окремі з них взагалі не належить розголошувати (наприклад, таємниця заповіту, адвокатська таємниця, таємниця сповіді, таємниця нарадчої кімнати), а тому така інформація не може бути предметом судового розгляду.

11. Умови проведення закритого судового засідання відповідають вимогам частини першої статті 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, відповідно до якої преса і публіка можуть не допускатися на весь судовий розгляд або частину його з міркувань моралі, громадського порядку чи державної безпеки в демократичному суспільстві, або коли того вимагають інтереси приватного життя сторін, або - тією мірою, якою це, на думку суду, є суворо необхідним, - за особливих обставин, якщо відкритість порушувала б інтереси правосуддя. Це відповідає також подібним вимогам пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якими преса і публіка можуть не допускатися в залу засідань протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини з метою збереження моралі, громадського порядку або національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси малолітніх чи захист приватного життя сторін, чи в разі крайньої необхідності, якщо, на думку суду, в особливих випадках публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

12. Питання про розгляд справи у закритому судовому засіданні вирішується з ініціативи суду або за клопотанням осіб, які беруть участь у справі. Справедливо, щоб закрите судове засідання проводилося лише за клопотанням осіб з метою запобігання розголошенню таємниці особистого та сімейного життя, таємниці про стан здоров'я, таємниці особистих паперів, таємниці кореспонденції, комерційної таємниці, банківської таємниці.

13. Питання про розгляд справи у закритому судовому засіданні (повністю або в частині) вирішується у попередньому судовому засіданні або на початку чи в ході судового розгляду. Про розгляд справи у закритому судовому засіданні суд постановляє мотивовану ухвалу. Оскільки такою ухвалою встановлюється виняток із засади відкритості, її мотивувальна частина повинна бути розгорнутою і максимально переконливою.

14. Засада гласності діє і за умови проведення закритого судового засідання, адже "закритим" воно є лише для доступу громадськості, а не осіб, які беруть участь у справі. У закритому судовому засіданні мають право бути присутні особи, які беруть участь у справі, а якщо суд визнає необхідним - повинні бути присутні також свідки, експерти, спеціалісти і перекладачі (частина четверта коментованої статті).

Розгляд справи у закритому судовому засіданні проводиться з додержанням усіх правил адміністративного судочинства (частина шоста коментованої статті), єдина відмінність - недопущення громадськості у залу судових засідань. Учасники адміністративного судочинства не повинні розголошувати таємницю, яка охороняється законом, що стала їм відомою у зв'язку з участю у закритому судовому засіданні.

15. Якщо під час закритого судового засідання буде встановлено, що таємна інформація є суспільно значимою (тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист) або доступ до такої інформації обмежено з порушенням закону, суд може постановити ухвалу про її дослідження у відкритому судовому засіданні. Такі дії суду обґрунтовані вимогами частини дев'ятої статті 30 Закону України "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 року (із змінами, внесеними згідно із Законом України від 3 квітня 2003 року N 676-IV).

16. Частина дев'ята коментованої статті зобов'язує суд проголошувати рішення суду прилюдно, тобто у відкритому судовому засіданні із доступом громадськості. Якщо судовий розгляд відбувався у закритому судовому засіданні, прилюдно проголошується лише резолютивна частина рішення.

Цілей частини дев'ятої коментованої статті може бути також досягнуто, якщо у змісті рішень, ухвалених у справах, розглянутих у закритому судовому засіданні, суд, якщо це можливо, уникатиме розголошення відомостей, заради яких проводилося закрите судове засідання, і проголошуватиме таке рішення прилюдно. Якщо уникнути зазначення таких відомостей у рішенні суду неможливо, тоді воно може бути проголошене прилюдно з упущенням таких відомостей. Доступ осіб, які беруть участь у справі, до повного тексту рішення не повинен обмежуватися.

Гарантії гласності та відкритості

17. Гласність та відкритість адміністративного процесу гарантовані:

1) можливістю учасників адміністративного процесу та інших осіб, присутніх у відкритому судовому засіданні, фіксувати перебіг судового засідання (частина восьма коментованої статті);

2) фіксацією судом ходу судового засідання технічними засобами (частини шоста, сьома коментованої статті);

3) можливістю осіб, які не беруть (не брали) участі у справі, знайомитися з судовим рішенням, якщо воно безпосередньо стосується їхніх прав, свобод, інтересів чи обов'язків, а також з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії судових рішень (частина дев'ята коментованої статті, частина четверта статті 2, стаття 9 Закону України "Про доступ до судових рішень"57);

4) можливістю кожного знайомитися в установленому законодавством порядку із судовими рішеннями у будь-якій розглянутій у відкритому судовому засіданні справі, які набрали законної сили.

18. Учасники адміністративного процесу та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові записи, а також використовувати портативні аудіотехнічні пристрої (диктофони). Дозвіл суду для цього не вимагається.

Фото- і кінозйомка, відеозапис із застосуванням будь-якої апаратури, а також звукозапис із застосуванням стаціонарної апаратури, який здійснює не суд, транслювання судового засідання по радіо і телебаченню допускаються на підставі ухвали суду за наявності згоди на це осіб, які беруть участь у справі. Відмова у наданні дозволу на здійснення цих дій можлива, якщо вони перешкоджатимуть нормальному перебігу судового засідання, а також якщо проти цього заперечує принаймні одна з осіб, які беруть участь у справі (крім тих, які є суб'єктами владних повноважень, та їх представників). Необхідність згоди осіб, які беруть участь у справі, обумовлена тим, що цими діями можуть порушуватися їхні інтереси, які охороняються статтею 307 ЦКУ "Захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відеозйомок". Згода суб'єкта владних повноважень (його представника) не вимагається, оскільки він діє як особа, яка виконує свої публічні завдання.

19. Під час судового розгляду справи у суді будь-якої інстанції хід кожного судового засідання фіксується судом за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Офіційним записом судового засідання є лише технічний запис, здійснений у порядку, встановленому статтею 41 КАСУ. При з'ясуванні обставин у справі в суді апеляційної інстанції, а також при встановленні процесуальних порушень при перегляді судових рішень може використовуватися технічний запис судового засідання, який вважається офіційним записом. Інший технічний запис судового засідання не може братися до уваги, якщо технічний запис, зроблений судом, є повним і не викликає ніяких обґрунтованих сумнівів.

20. Відповідно до статті 9 Закону України "Про доступ до судових рішень" особа, яка не бере (не брала) участі у справі, якщо судове рішення безпосередньо стосується її прав, свобод, інтересів чи обов'язків, може звернутися до апарату відповідного суду із письмовою заявою про:

1) надання можливості ознайомитися із судовим рішенням та (або) матеріалами справи;

2) надання можливості виготовити в приміщенні суду копії судового рішення та (або) матеріалів справи за допомогою власних технічних засобів;

3) виготовлення копії судового рішення та (або) матеріалів справи апаратом суду.

У заяві потрібно обґрунтувати, чому особа вважає, що судове рішення безпосередньо стосується її прав, свобод, інтересів чи обов'язків. Заяву невідкладно розглядає службовець апарату суду, а якщо вона потребує додаткового вивчення, - протягом трьох робочих днів.

21. Право кожного знайомитися із судовими рішеннями у будь-якій розглянутій у відкритому судовому засіданні справі забезпечується згідно з Законом України "Про доступ до судових рішень". Тексти судових рішень є відкритими для безоплатного доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (www.reyestr.court.gov.ua). Недоступною є лише та інформація, що дає можливість ідентифікувати фізичну особу, а також інформація, задля нерозголошення якої проводилося закрите судове засідання. Доступ до судових рішень забезпечується державою також їхнім офіційним опублікуванням, тобто опублікуванням з гарантією відповідності тексту судового рішення оригіналу або електронній копії, поміщеної до Єдиного державного реєстру судових рішень.

Право на доступ до судових рішень забезпечується й частиною одинадцятою статті 171 КАСУ у такий спосіб: у справах про оскарження нормативно-правового акта резолютивна частина постанови суду про визнання його незаконним або таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, невідкладно публікується відповідачем у виданні, в якому його було офіційно оприлюднено, після набрання постановою законної сили.

Вимоги, які випливають з практики Європейського суду з прав людини

22. Виходячи з положень Конвенції, прилюдне оголошення судового рішення не може мати жодних обмежень. Хоча Європейський Суд визнав можливість оголошення лише резолютивної частини рішення, якщо справу розглянуто у закритому засіданні. Але і вона (резолютивна частина), що проголошується, може коригуватися з метою забезпечення таємниці особистого і сімейного життя, яка гарантується положеннями статті 8 Конвенції58.

23. Європейський Суд передбачив можливі особливості проголошення рішень, які ухвалюються вищими (касаційними) судами: "мета, яка переслідується пунктом 1 статті 6 Конвенції, - а саме забезпечити публічний контроль за судовою владою і цим самим гарантувати справедливий судовий розгляд - повністю досягається щонайменше тоді, коли в касаційному провадженні рішення оприлюднюється у спосіб його депонування; це робить загальнодоступним його повний текст у тій самій мірі, як і публічне його проголошення, тим більше, що останнє нерідко обмежується лише резолютивною частиною"59. Такі процедури проголошення рішень суду касаційної інстанції зумовлені особливостями касаційного розгляду справ, коли участь сторін є необов'язковою. Якщо справа розглядалася судом без участі сторін та без відкритого для громадськості судового засідання, то депоноване у суді рішення повинно бути доступним не лише для сторін та інших заінтересованих осіб, а й для будь-яких інших осіб. У цьому разі вимога про публічне проголошення рішення не буде порушена. У випадках, якщо рішення прилюдно не проголошувалося і доступ громадськості до нього в інший спосіб не було забезпечено, Європейський Суд констатував порушення принципу публічності60.

24. Практикою Європейського суду з прав людини підтверджується, що розгляд справи за касаційною скаргою у попередньому судовому засіданні без повідомлення осіб, які беруть участь у справі, або в порядку письмового провадження (статті 2201, 222 КАСУ) не суперечить принципу гласності: якщо скарга стосується лише питань права, залишаючи осторонь обставини у справі, то вимоги статті 6 можуть бути дотримані і тоді, коли заявнику не була надана можливість бути заслуханим в апеляційному чи касаційному суді особисто. В останньому випадку йдеться про таку інстанцію, перед якою ніколи не стоїть завдання встановлювати обставини у справі, а лише тлумачення норм права, які порушено61. Тим більше, письмове провадження допускається лише за умови, що жодною стороною не було подано клопотання про розгляд касаційної скарги за її участю.

Рекомендована література

Як ознайомитися із судовим рішенням? // Автор-упорядник Т. В. Руда. - К.: Конус-Ю, 2007. - 40 с.

Стаття 13. Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду

1. Особам, які беруть участь у справі, а також особам, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, забезпечується право на апеляційне та касаційне оскарження рішень адміністративного суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

(Із змінами, внесеними згідно із

Законом України від 07.07.2010 р. N 2453-VI)

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає право на оскарження судових рішень як одне з основних положень адміністративного процесу, а також встановлює, хто має право на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень, у якому порядку та в яких випадках воно здійснюється.

2. Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження судових рішень є принципом адміністративного судочинства, що спрямований на забезпечення правосудності (законності та обґрунтованості) судових рішень.

Правова основа статті

3. Відповідно до частини третьої статті 129 Конституції України забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом, належить до основних засад судочинства. Незважаючи на те, що у коментованій статті та інших статтях КАСУ, які стосуються оскарження судових рішень, обрана інша конструкція (замість встановлення винятків з права на апеляційне та касаційне оскарження визначаються судові рішення, які можуть бути оскаржені), цілі цієї засади за такої конструкції досягаються повною мірою.

4. Зміст коментованої статті узгоджується з вимогами статті 12 Закону України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 року.

Зміст права на оскарження судових рішень

5. Надання заінтересованим особам права на оскарження є однією з гарантій ухвалення правосудного судового рішення у справі. В Україні відповідно до Конституції запроваджене апеляційне та касаційне оскарження судових рішень. Правильність вирішення справи забезпечується системою судових інстанцій. За перегляд судових рішень в адміністративних справах у разі їх оскарження відповідають суди апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції, а також Верховний Суд України при здійсненні провадження за винятковими обставинами.

6. Апеляційне оскарження - подання скарги до суду апеляційної інстанції на судове рішення суду першої інстанції з мотивів неправильного встановлення обставин у справі (питання факту) або неправильного застосування норм матеріального чи порушення норм процесуального права (питання права). Отже, апеляційне оскарження може стосуватися як питань факту, так і питань права.

До суду апеляційної інстанції можуть бути оскаржені будь-які рішення суду першої інстанції (тобто судові рішення, якими справа вирішується за суттю заявлених вимог). Окремо від рішення суду в апеляційному порядку можуть бути оскаржені ухвали у випадках, визначених КАСУ.

7. Касаційне оскарження - подання скарги до суду касаційної інстанції на судові рішення суду апеляційної інстанції, а при потребі - і суду першої інстанції з мотивів неправильного застосування норм матеріального чи порушення норм процесуального права (питання права). Таким чином, касаційне оскарження, на відміну від апеляційного, може стосуватися лише питань права.

8. За своїм змістом касаційним оскарженням є також подання скарги до Верховного Суду України за винятковими обставинами, однак таке касаційне оскарження обмежене двома винятковими, найбільш принциповими для національної судової системи, підставами і здійснюється після "звичайного" касаційного провадження.

Суб'єкти права на оскарження судових рішень

9. Право на оскарження судових рішень мають особи, які беруть участь у справі, оскільки саме їхніх прав, свобод, інтересів чи обов'язків стосується судове рішення.

10. Можливі випадки, коли суд внаслідок судової помилки або відсутності у нього відповідних відомостей ухвалив судове рішення, яким прямо зачіпаються права, свободи, інтереси чи обов'язки осіб, які не брали участі у справі. Прав та обов'язків осіб, які не беруть участі у справі, можуть, зокрема, стосуватися деякі види ухвал, - наприклад, про забезпечення позову (стаття 117 КАСУ), про заміну сторони виконавчого провадження (стаття 264 КАСУ) тощо. Оскільки адміністративні справи мають публічно-правовий характер, суд може прийняти постанову, якою також зачіпаються інтереси осіб, що не беруть участь у справі, однак є учасниками відповідних публічно-правових відносин.

Випадки та порядок оскарження судових рішень

11. Судові рішення, які може бути оскаржено, і порядок їх оскарження визначаються главами 1 - 3 розділу IV КАСУ, а також деякими іншими положеннями КАСУ (зокрема, частина шоста статті 171, стаття 177 КАСУ). Більш детально про оскарження судових рішень див. у коментарях до розділу IV КАСУ.

Рекомендована література

Шишкін В., Куйбіда Р. Оскарження та перегляд судових рішень в Україні. - К.: Факт, 2003. - С. 6 - 32.

Стаття 14. Обов'язковість судових рішень

1. Судове рішення, яким закінчується розгляд справи в адміністративному суді, ухвалюється іменем України.

2. Постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання на всій території України.

3. Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає зміст обов'язковості судових рішень як одного з основних положень адміністративного процесу і закріплює її значення як принципу адміністративного судочинства, адже виконання судового рішення є кінцевою метою судового захисту.

Правова основа статті

2. Відповідно до частини п'ятої статті 124 і частини третьої статті 129 Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України, а обов'язковість рішень суду визнається однією з основних засад судочинства.

3. Обов'язковість судових рішень гарантується, згідно з практикою Європейського суду з прав людини, статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод: право на судовий захист було б примарним, якби правова система держави дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове судове рішення залишалося недіючим на шкоду одній зі сторін. Важко уявити, що стаття 6, докладно описуючи надані сторонам процесуальні гарантії - справедливий, відкритий і швидкий розгляд, - залишила реалізацію судових рішень без захисту. Якщо органи влади відмовляються виконувати чи затримують виконання судових рішень, гарантії статті 6, якими користується особа на час судової стадії розгляду, втрачають зміст62.

4. Зміст коментованої статті загалом узгоджується з вимогами статті 11 Закону України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 року.

Ухвалення судових рішень іменем України

5. Суд при вирішенні справи діє від імені держави та ухвалює рішення іменем України. Зазначення у судових рішеннях, що вони ухвалені іменем України, надає їм високого авторитету і засвідчує їхню обов'язковість. Це покладає на суддів велику відповідальність за правосудність ухвалених ними рішень, адже виконання їхніх рішень забезпечується державним примусом.

6. Частина перша коментованої статті зобов'язує суд зазначати те, що судове рішення ухвалене іменем України, лише в постанові суду (див. також частину першу статті 160 КАСУ) і в кінцевих ухвалах суду - про закриття провадження у справі, про залишення заяви без розгляду, а також в ухвалах судів апеляційної та касаційної інстанцій, у яких дається відповідь на вимоги апеляційної чи касаційної скарг.

Судові рішення, які є обов'язковими до виконання

7. За загальним правилом обов'язковими до виконання є судові рішення (постанови та ухвали), що набрали законної сили. Судові рішення набирають законної сили за правилами статті 254 КАСУ.

8. Якщо суд у випадках, визначених статтею 256 КАСУ, допустив негайне виконання постанови, то така постанова є обов'язковою для виконання вже до набрання нею законної сили.

9. Судові рішення, що набрали законної сили, а також ті, що підлягають негайному виконанню, є обов'язковими для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, посадових чи службових осіб, фізичних та юридичних осіб і підлягають виконанню на всій території України.

10. Принцип обов'язковості судових рішень також стосується судів. Судове рішення суду вищої інстанції в одній і тій самій справі є обов'язковим для суду нижчої інстанції у разі направлення справи на новий розгляд. У частині встановлення обставин обов'язковими для судів є преюдиційні рішення (частина перша і четверта статті 72 КАСУ):

1) судове рішення в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, є обов'язковим для адміністративного суду при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено обставини;

2) вирок суду в кримінальній справі або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду при розгляді справи про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок чи постанова суду, в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.

Усі інші судові рішення формально не є обов'язковими для врахування при розгляді подібних справ. Однак цілком зрозуміло, що суд вищої інстанції слідуватиме своїй позиції, яку вироблено під час розгляду подібних справ, і скасовуватиме рішення, у яких суди нижчого рівня необґрунтовано відійшли від цієї позиції. Якщо суди одного рівня своїми рішеннями допускатимуть різне застосування закону у тотожних питаннях, це безумовно завдаватиме шкоди авторитету судової влади. Виправленню таких ситуацій слугуватиме діяльність судів вищих інстанцій.

Відповідальність за невиконання судових рішень

11. Невиконання судового рішення є підставою для:

1) відповідальності, яку встановлено статтями 87 - 88 Закону України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 року (штраф)63, - за невиконання боржником - фізичною чи юридичною особою рішення, що зобов'язує боржника виконати певні дії, та рішення про поновлення на роботі, а також за невиконання законних вимог державного виконавця громадянами чи посадовими особами;

2) адміністративної відповідальності відповідно до частини першої статті 1856 КУпАП від 7 грудня 1984 року (штраф)64 - за залишення посадовою особою без розгляду окремої ухвали суду або невжиття заходів до усунення зазначених в них порушень закону, а так само за несвоєчасну відповідь на окрему ухвалу суду;

3) кримінальної відповідальності відповідно до статті 382 ККУ (штраф, обмеження волі, позбавлення волі з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю)65 - за умисне невиконання службовою особою судового рішення, що набрало законної сили, або перешкоджання їх виконанню.

Крім того, якщо невиконання судового рішення є порушенням трудових (службових) обов'язків, це є підставою для дисциплінарної відповідальності залежно від суб'єкта - згідно з вимогами статті 147 КЗпПУ від 10 грудня 1971 року, статті 14 Закону України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року, статті 11 Закону України "Про державну виконавчу службу" від 24 березня 1998 року та інших законів.

Невиконання судового рішення, якщо цим особі завдано шкоду, є підставою для цивільної відповідальності. Шкоду, яку завдано невиконанням судового рішення, належить відшкодовувати за загальними правилами глави 82 ЦКУ.

Рекомендована література

Конституція України: Науково-практичний коментар / В. Б. Авер'янов, О. В. Батанов, Ю. В. Баулін та ін. - Харків: Видавництво "Право"; К.: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2003. - С. 651 - 652.

Стаття 15. Мова, якою здійснюється адміністративне судочинство

1. Адміністративне судочинство здійснюється державною мовою.

2. Особи, які беруть участь у справі та не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватися рідною мовою або мовою, якою вони володіють, а також послугами перекладача в порядку, встановленому цим Кодексом.

3. Судові документи складаються державною мовою.

(положення статті 15 визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними) згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 22.04.2008 р. N 8-рп/2008)

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає порядок використання мов під час здійснення адміністративного судочинства і спрямована на забезпечення кожному учаснику адміністративного процесу, суду будь-якої інстанції, громадськості сприйняття змісту процесуальних дій, доказів та судових документів.

Правова основа статті

2. Зміст коментованої статті обумовлений вимогами статті 10 Конституції України про те, що державною мовою в Україні є українська мова.

3. Українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (частина п'ята статті 10 Конституції України).

Поряд з державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України. Це не стосується органів судової влади. Тому не можуть застосовуватися:

1) положення статті 18 Закону Української РСР "Про мови в Українській РСР" від 28 жовтня 1989 року про те, що судочинство може здійснюватись національною мовою більшості населення тієї чи іншої місцевості або мовою, прийнятною для населення даної місцевості;

2) положення статті 12 Конституції Автономної Республіки Крим про те, що в Автономній Республіці Крим як мова судочинства за клопотанням учасника провадження використовується російська мова як мова більшості населення Автономної Республіки Крим.

4. Коментована стаття аналізувалася Конституційним Судом України на предмет її відповідності Конституції України, зокрема, чи не відбулося звуження існуючого змісту та обсягу прав і свобод людини і громадянина. Конституційний Суд України дійшов висновку, що стаття 15 КАСУ відповідає Конституції України.

5. Положення статті про можливість використання іншої мови у судочинстві ґрунтуються на вимогах Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, ратифікованих Україною, про те, що:

1) у судовому провадженні у справах, які стосуються адміністративних питань, необхідно дозволяти подання документів і доказів регіональними мовами або мовами меншин, у разі необхідності із залученням усних і письмових перекладачів, якщо це, на думку судді, не перешкоджатиме належному відправленню правосуддя;

2) дійсність для сторін процесу юридичних документів, складених в межах країни, не повинна заперечуватися виключно на тій підставі, що вони сформульовані регіональною мовою або мовою меншини.

Ці вимоги повинні враховуватися судом при застосуванні положень статті.

6. Зміст коментованої статті узгоджується зі статтею 10 Закону України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 року.

Застосування мов в адміністративному судочинстві

7. Здійснення судочинства державною мовою означає, що суд спілкується з учасниками адміністративного судочинства українською мовою. За загальним правилом, учасники адміністративного процесу також повинні спілкуватися в межах адміністративного процесу українською мовою. Це стосується як усного, так і письмового спілкування (через складання процесуальних документів).

8. Частина друга статті встановлює виняток із загального правила: якщо особи, які беруть участь у справі не володіють або недостатньо володіють державною мовою, то вони мають право користуватися рідною мовою або мовою, якою вони володіють, а також послугами перекладача.

Якщо особа послуговується недержавною мовою, суд за наявності клопотання будь-якої з осіб, які беруть участь у справі, повинен зажадати перекладу державною мовою. Суд має право вимагати перекладу і з власної ініціативи. Таким чином, особа може користуватися недержавною мовою без перекладу державною мовою, якщо ця мова є цілком зрозумілою для суду та усіх учасників адміністративного процесу. Це випливає із ратифікованих положень Європейської хартії регіональних мов або мов меншин.

У разі необхідності перекладу конкретний перекладач допускається ухвалою суду за клопотанням особи, яка бере участь у справі і якій він необхідний, та за її рахунок або призначається з ініціативи суду (частина друга статті 68 і частина перша статті 92 КАСУ).

9. Інший виняток із загального правила встановлений частиною сьомою статті 65 КАСУ: користуватися в суді рідною або мовою, якою він володіє, має право також свідок, даючи показання. Свідок може користуватися в суді іншою мовою, ніж українська, якщо він не володіє або недостатньо володіє державною мовою. При цьому свідку у разі необхідності забезпечується перекладач за рахунок особи, яка бере участь у справі і заявила клопотання про виклик свідка, або за рахунок Державного бюджету України у разі звільнення її судом від оплати цих витрат або зменшення їх розміру.

10. Ступінь володіння державною мовою для вирішення питання про залучення перекладача визначає сама особа, яка бере участь у справі. Якщо суд виявить, що особа недостатньо володіє державною мовою, суд повинен запропонувати їй запросити перекладача або призначити його з власної ініціативи.

11. Судові документи, тобто документи які складаються судом чи службовцями апарату суду (судові повістки, судові рішення, виконавчі листи, журнал судового засідання, протоколи про вчинення окремих процесуальних дій тощо), повинні бути складені державною мовою. У суду немає обов'язку забезпечити переклад цих документів мовою, якою користується особа, що не володіє державною мовою. Переклад судових документів для такої особи здійснюється перекладачем відповідно до домовленості між ними.

12. Державною мовою повинні викладатися також документи, що надають особи, які беруть участь у справі. У разі надання документів іншою мовою суд з власної ініціативи або за клопотанням особи, яка бере участь у справі, може зобов'язати особу, що подала такий документ, надати його переклад державною мовою. Це необхідно, якщо зміст цього документа внаслідок викладення недержавною мовою є незрозумілим для суду чи будь-кого з осіб, які беруть участь у справі.

Гарантії права на судовий захист осіб, які не володіють або недостатньо володіють мовою судочинства

13. З пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод випливає обов'язок держави забезпечити особі реальну можливість користуватися послугами перекладача, зокрема й у разі малозабезпеченості (це питання особливо актуальне у справах щодо захисту прав біженців). Якщо така можливість не буде забезпечена, це можна розглядати як порушення права на справедливий суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Тому витрати, пов'язані із залученням перекладача, можуть бути повністю або частково оплачені за рахунок Державного бюджету України у разі звільнення судом особи від оплати цих витрат або зменшення їх розміру до доступного для особи рівня, виходячи з її майнового стану (частина перша статті 88, частина четверта статті 92 КАСУ). Перекладача суд може призначити своєю ухвалою з власної ініціативи, зокрема, якщо дійде висновку, що особа внаслідок неспроможності оплатити послуги перекладача буде позбавлена судового захисту. У цьому разі витрати, пов'язані із залученням перекладача, також оплачуються за рахунок Державного бюджету України (частина друга статті 68, частина четверта статті 92 КАСУ).

У разі неплатоспроможності особи суд може також на підставі статті 88 КАСУ відстрочити чи розстрочити оплату витрат, пов'язаних із залученням перекладача.

Стаття 15-1. Автоматизована система документообігу суду

1. В адміністративних судах функціонує автоматизована система документообігу суду, що забезпечує:

1) об'єктивний та неупереджений розподіл справ між суддями з додержанням принципів черговості та однакової кількості справ для кожного судді;

2) надання фізичним та юридичним особам інформації про стан розгляду справ, у яких вони беруть участь;

{Пункт 2 частини першої статті 15-1 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2453-VI від 07.07.2010}

3) централізоване зберігання текстів судових рішень та інших процесуальних документів;

4) підготовку статистичних даних;

5) реєстрацію вхідної та вихідної кореспонденції та етапів її руху;

{Пункт 6 частини першої статті 15-1 виключено на підставі Закону № 2453-VI від 07.07.2010}

7) видачу судових рішень та виконавчих листів на підставі наявних у системі даних щодо судового рішення та реєстрації заяви особи, на користь якої воно ухвалено;

8) передачу справ до електронного архіву.

2. Позовні заяви, скарги, подання та інші передбачені законом процесуальні документи, що подаються до суду і можуть бути предметом судового розгляду, в порядку їх надходження підлягають обов'язковій реєстрації в автоматизованій системі документообігу суду, яка здійснюється працівниками апарату відповідного суду в день надходження документів. До автоматизованої системи документообігу суду в обов'язковому порядку вносяться: дата надходження документа, інформація про предмет спору та сторони у справі, прізвище працівника апарату суду, який здійснив реєстрацію, інформація про рух судових документів, дані про суддю, який розглядав справу, та інші дані, передбачені Положенням про автоматизовану систему документообігу суду.

3. Визначення судді або колегії суддів для розгляду конкретної справи здійснюється автоматизованою системою документообігу суду під час реєстрації відповідних документів за принципом вірогідності, який враховує кількість справ, що перебувають на розгляді у суддів, заборону брати участь у перегляді рішень для судді, який брав участь в ухваленні судового рішення, про перегляд якого ставиться питання, перебування суддів у відпустці, на лікарняному, у відрядженні та закінчення терміну повноважень. Після визначення судді або колегії суддів для розгляду конкретної справи внесення змін до реєстраційних даних щодо цієї справи, а також видалення цих даних з автоматизованої системи документообігу суду не допускається, крім випадків, встановлених законом. Керівник апарату суду несе персональну відповідальність за забезпечення дотримання у судах порядку розподілу судових справ між суддями, передбаченого цією статтею.

{Частина третя статті 15-1 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2453-VI від 07.07.2010}

4. Доступ до автоматизованої системи документообігу суду надається суддям та працівникам апарату відповідного суду згідно з їхніми функціональними обов'язками.

5. Несанкціоноване втручання в роботу автоматизованої системи документообігу суду має наслідком відповідальність, встановлену законом.

6. Порядок функціонування автоматизованої системи документообігу суду, у тому числі видачі судових рішень та виконавчих листів, передачі справ до електронного архіву, зберігання текстів судових рішень та інших процесуальних документів, надання інформації фізичним та юридичним особам, підготовки статистичних даних, визначається Положенням про автоматизовану систему документообігу суду, що затверджується Радою суддів України за погодженням з Державною судовою адміністрацією України.

{Частина шоста статті 15-1 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2453-VI від 07.07.2010}

{Кодекс доповнено статтею 15-1 згідно із Законом № 1475-VI від 05.06.2009}

Стаття 16. Правова допомога при вирішенні справ в адміністративному суді

1. Кожен має право користуватися правовою допомогою при вирішенні справ в адміністративному суді, яка надається в порядку, встановленому законом.

2. Для надання правової допомоги при вирішенні справ у судах в Україні діє адвокатура. У випадках, встановлених законом, правова допомога може надаватися й іншими фахівцями в галузі права. Порядок і умови надання правової допомоги, права й обов'язки адвокатів та інших фахівців у галузі права, які беруть участь в адміністративному процесі і надають правову допомогу, визначаються цим Кодексом та іншими законами.

3. Суд повністю або частково звільняє особу від оплати правової допомоги і забезпечує надання правової допомоги у випадках та порядку, встановлених законом, якщо відповідний орган відмовив особі у забезпеченні правової допомоги.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає право на правову допомогу як одне з основних положень адміністративного процесу, оскільки з розвитком правовідносин та поглибленням їх правового регулювання відстоювати свої права у суді самостійно, без послуг адвоката чи іншого фахівця у галузі права, стає все складніше.

Правова основа статті

2. Зміст статті обумовлений вимогами статті 59 Конституції України про те, що:

1) кожен має право на правову допомогу;

2) у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно;

3) кожен є вільним у виборі захисника своїх прав;

4) для надання правової допомоги при вирішенні справ у судах діє адвокатура.

Відповідно до роз'яснення цих вимог Конституційним Судом України, право на правову допомогу - це гарантована Конституцією України можливість фізичної особи одержати юридичні (правові) послуги. Закріпивши право будь-якої фізичної особи на правову допомогу, конституційний припис "кожен є вільним у виборі захисника своїх прав" (частина перша статті 59 Конституції України) за своїм змістом є загальним і стосується не лише підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, а й інших фізичних осіб, яким гарантується право вільного вибору захисника з метою захисту своїх прав та законних інтересів, що виникають з цивільних, трудових, сімейних, адміністративних та інших правовідносин, а не тільки з кримінальних. Право на захист, зокрема, може бути реалізоване фізичною особою у адміністративному, цивільному, господарському і кримінальному судочинстві.

Положення частини другої статті 59 Конституції України про те, що для забезпечення права на захист від обвинувачення в Україні діє адвокатура, не обмежує права у вільному виборі захисника своїх прав тільки з-поміж адвокатів.

3. Зміст коментованої статті узгоджується з вимогами статті 8 Закону України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 року.

4. Правову допомогу у контексті коментованої статті, а також інших статей КАСУ потрібно відрізняти від правової допомоги у міжнародному аспекті, яка полягає у міждержавних зносинах у конкретних справах у сфері юстиції.

Зміст права на правову допомогу

5. На відміну від конституційних положень, які відповідно до роз'яснення Конституційного Суду України стосуються лише фізичних осіб, коментована стаття визнає право на правову допомогу за всіма особами, які беруть участь у справі, незалежно від того, фізичні це особи чи юридичні.

6. Право на правову допомогу може реалізуватися в адміністративному процесі у формі представництва (стаття 56 КАСУ).

7. Правову допомогу в адміністративному процесі може надавати адвокат чи інша особа, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право надавати правову допомогу. До врегулювання цього питання законом про правову допомогу до таких фахівців, на наш погляд, можна відносити юристів-підприємців, які здійснюють підприємницьку діяльність у сфері надання правової допомоги (правових послуг) відповідно до цивільного законодавства (стаття 50 ЦКУ, стаття 43 ГКУ), а так само юристів об'єднань громадян, що цілями своєї діяльності мають надання правової допомоги своїм членам чи іншим особам (стаття 20 Закону України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 року).

8. Витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги. За результатами вирішення справи ці витрати можуть бути присуджені з іншої сторони, але у межах, встановлених законом (а до прийняття відповідного закону і набрання ним чинності - Кабінетом Міністрів України). Детальніше про витрати на правову допомогу див. статтю 90 КАСУ і коментар до неї.

Безоплатна правова допомога

9. На відміну від кримінальних справ, держава зазвичай не зобов'язана забезпечувати правову допомогу в адміністративних справах, адже у них особа не притягається до суду, а сама ініціює процес. Однак, незважаючи на це, у деяких випадках право на справедливий судовий розгляд вимагає від держави забезпечити правову допомогу й у таких справах. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, держава повинна гарантувати допомогу правника, якщо "це необхідно для забезпечення реального доступу до правосуддя або у разі, якщо у деяких категоріях справ за внутрішнім законодавством деяких держав-учасниць є обов'язковим юридичне представництво, або ж у разі складності процесу"74.

На виконання стандартів, виведених Європейським судом з прав людини з Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у більшості держав-членів Ради Європи передбачено випадки та запроваджено процедури надання правової допомоги безоплатно або за доступну плату і в адміністративних справах.

10. Відповідно до Рекомендації N R (93) 1 Комітету міністрів державам-членам щодо ефективного доступу до закону і правосуддя для найбідніших прошарків населення від 8 січня 1993 року, держави мають сприяти ефективному доступу найбідніших прошарків населення до судів, зокрема через надання правової допомоги у судах й у всіх змагальних чи незмагальних процесах, покриття вартості правової допомоги, не виключаючи сплату невеликого внеску особами, що користуються такою допомогою. Державам також рекомендується заохочувати створення консультаційних центрів у районах проживання бідноти.

11. Частиною третьою коментованої статті встановлено, що суд повністю або частково звільняє особу від оплати правової допомоги і забезпечує надання правової допомоги, якщо відповідний орган всупереч закону відмовив особі у забезпеченні правової допомоги. Такий механізм дозволить уникнути окремого додаткового процесу щодо оскарження протиправної відмови органу у забезпеченні правової допомоги. Однак необхідно звернути увагу на те, що, згідно з пунктом 2 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" КАСУ, зазначена норма щодо звільнення особи від оплати правової допомоги та забезпечення надання правової допомоги набере чинності з моменту набрання чинності відповідним законом. Водночас відсутність такого закону не позбавляє суд можливості уже зараз повністю або частково звільняти від судових витрат, зокрема й від витрат на правову допомогу, або ж розстрочувати чи відстрочувати їх сплату (стаття 88 КАСУ).

12. Варто також пам'ятати, що чинне законодавство уже тепер встановлює випадки, коли держава забезпечує безоплатне для особи надання правової допомоги. Так, на безоплатну правову допомогу можуть розраховувати, зокрема:

1) ветерани війни та інші особи, на яких поширює дію Закон України "Про статус ветеранів війни і гарантії їх соціального захисту", - з питань, пов'язаних з їх соціальним забезпеченням (частина друга статті 22 Закону України "Про статус ветеранів війни і гарантії їх соціального захисту" від 22 жовтня 1993 року у редакції Закону України від 22 грудня 1995 року);

2) особи, яким надають психіатричну допомогу, - з питань, пов'язаних з наданням їм психіатричної допомоги (абзац 12 частини третьої статті 25 Закону України "Про психіатричну допомогу" від 22 лютого 2000 року);

3) неповнолітні батьки, які досягли чотирнадцяти років, - щодо захисту їхніх прав, свобод та інтересів, а також їхньої дитини в суді (частини друга і третя статті 156 СКУ);

4) особи, які не здатні до самообслуговування через похилий вік, хворобу, інвалідність і не мають рідних, які повинні забезпечити їм догляд і допомогу (частина четверта статті 7 Закону України "Про соціальні послуги" від 19 червня 2003 року);

5) особи, які перебувають у складній життєвій ситуації через безробіття (якщо вони зареєстровані в державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу), стихійне лихо, катастрофу, якщо середньомісячний сукупний дохід цих осіб нижче встановленого прожиткового мінімуму (частина четверта статті 7 Закону України "Про соціальні послуги");

6) особи, які є біженцями внаслідок збройних та міжетнічних конфліктів, якщо середньомісячний сукупний дохід цих осіб нижче встановленого прожиткового мінімуму (частина четверта статті 7 Закону України "Про соціальні послуги");

7) діти та молодь, які перебувають у складній життєвій ситуації через інвалідність, хворобу, сирітство, безпритульність, малозабезпеченість, конфлікти і жорстоке ставлення у сім'ї (частина четверта статті 7 Закону України "Про соціальні послуги").

Рекомендована література

Правова допомога: Зарубіжний досвід та пропозиції для України / Автори-упорядники О. А. Банчук, М. С. Демкова. - К.: Факт, 2004. - 336 с.