Науково-практичний коментар до Кодексу адміністративного судочинства України

Стаття 17. Юрисдикція адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ

1. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.

2. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема:

1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;

3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень;

4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів;

5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України;

6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

3. Юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи:

1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України;

2) що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства;

3 про накладення адміністративних стягнень;

4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об'єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції.

(Із змінами, внесеними згідно із

законами України від 16.02.2010 р. N 1901-VI,

від 07.07.2010 р. N 2453-VI)

(положенню пункту 1 частини першої статті 17 дано офіційне тлумачення Рішенням Конституційного Суду України від 01.04.2010 р. N 10-рп/2010)

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає предмет адміністративної юрисдикції, тобто коло справ, які належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

2. Стаття спрямована на відмежування адміністративної юрисдикції від інших видів судової юрисдикції та на запобігання спорам щодо юрисдикції. Вона встановлює категорії справ, які належать до адміністративної юрисдикції і мають вирішуватися за правилами адміністративного судочинства, а також встановлює перелік справ, на які не поширюється компетенція адміністративних судів.

Предмет адміністративної юрисдикції

3. Предмет адміністративної юрисдикції (юрисдикції адміністративних судів) - один з основних елементів, який обумовлює відмінності адміністративного судочинства від інших видів судочинства (цивільного, господарського, кримінального, конституційного).

4. У КАСУ використано аж три способи для визначення предмету адміністративної юрисдикції:

1) загальне визначення - через поняття адміністративної справи (пункт 1 статті 3);

2) визначення через перелік категорій справ, що належать до предмету адміністративної юрисдикції (частина перша статті 17);

3) визначення через перелік категорій справ публічно-правового характеру, що не належать до предмету адміністративної юрисдикції (частина друга статті 17).

5. Предмет адміністративної юрисдикції становлять публічно-правові спори, у яких хоча б однією зі сторін є суб'єкт владних повноважень (пункт 1 статті 3 КАСУ), тобто обов'язковою стороною у таких спорах має бути представник публічної влади (орган державної влади, орган місцевого самоврядування тощо). При цьому юрисдикція адміністративних судів охоплює всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлено інший порядок судового вирішення (частина друга статті 4 КАСУ). Йдеться про публічно-правові спори саме за участю суб'єктів владних повноважень. Виняток становлять лише спори щодо правовідносин, пов'язаних з процесом виборів чи референдуму, що віднесені до адміністративної юрисдикції незалежно від того, чи є у них стороною суб'єкт владних повноважень.

Спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності

6. Стаття 55 Конституції гарантує кожному право на захист своїх прав і свобод у суді, а також на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

У своїх рішеннях Конституційний Суд України практично не звужує досить широке формулювання вимог статті 55 Конституції України. Згідно з його тлумаченням, кожен має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо вважає, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють його права і свободи чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді. Стаття 55 Конституції України не визначає, які саме рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади і місцевого самоврядування чи посадових і службових осіб можуть бути оскаржені, а тому встановлює принцип, відповідно до якого в суді можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії та бездіяльність. Суд не може відмовити у правосудді, якщо особа вважає, що її права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Крім статті 55 Конституції України, що безпосередньо гарантує право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, це право випливає також з інших її статей. Зокрема, частина друга статті 3 Конституції передбачає відповідальність держави перед людиною за свою діяльність. Відповідно до частини першої статті 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права, який у контексті адміністративної юстиції щонайменше вимагає визнання і втілення у життя таких вимог:

1) усі особи, фізичні чи юридичні, рівні у своїх правах;

2) кожен повинен мати змогу ознайомитися зі своїми правами та обов'язками, встановленими законом;

3) дотримання законів повинні контролювати суди, які є незалежними у своїй діяльності;

4) рішення судів належить виконувати.

Кожна з цих складових знайшла відображення в тексті Конституції України. Крім того, частина третя статті 8, особливо у поєднанні зі статтями розділу II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" Конституції України, забезпечує особі право оскаржити рішення, дії, бездіяльність суб'єктів владних повноважень безпосередньо на підставі Конституції України. Стаття 56 Конституції України гарантує кожному "право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень". Насамперед на реалізацію зазначених вимог Конституції спрямована система адміністративної юстиції.

7. Пунктом 1 частини першої коментованої статті до юрисдикції адміністративних судів віднесено розгляд і вирішення спорів фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, у яких вони вважають, що суб'єкт владних повноважень своїм рішенням, діями чи бездіяльністю порушив їхні права, свободи чи інтереси. При визначенні кола правових актів, що можуть бути оскаржені до адміністративних судів, необхідно виходити з принципу, що жоден правовий акт (нормативний чи індивідуальний) не повинен бути виведеним з-під контролю судів на предмет конституційності, законності цього акта чи його відповідності правовому акту вищої юридичної сили. Цей принцип логічно випливає зі згаданого вище конституційного положення, яке поширює юрисдикцію судів на всі правовідносини, що виникають в Україні.

8. Відповідно до тлумачення Конституційного Суду України "подання скарги до органу, посадової особи вищого рівня не перешкоджає оскарженню цих рішень, дій чи бездіяльності до суду". Таким чином, оскарження в адміністративному порядку не є в Україні обов'язковою стадією, що має передувати зверненню до суду. Цей підхід дозволяє особі самостійно обрати засіб захисту своїх прав: звернутися до суб'єкта владних повноважень, а при потребі, після цього - і до суду, або відразу до суду.

9. Для визначення предмету оскарження у цій категорії адміністративних справ необхідно з'ясувати зміст поняття "рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень".

Рішення суб'єкта владних повноважень у контексті положень КАСУ необхідно розуміти як нормативно-правові акти, так і правові акти індивідуальної дії.

Нормативно-правові акти - рішення, дію яких поширено на невизначене або визначене загальними ознаками коло осіб і які призначені для неодноразового застосування щодо цього кола осіб.

Правові акти індивідуальної дії - рішення, які є актом одноразового застосування норм права і дію яких поширено на конкретних осіб або які стосуються конкретної ситуації Як зазначив Конституційний Суд України, за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію.

Усі рішення суб'єкта владних повноважень мають підзаконний характер, тобто повинні бути прийняті на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені законом.

Дії суб'єкта владних повноважень - активна поведінка суб'єкта владних повноважень, яка може мати вплив на права, свободи та інтереси фізичних та юридичних осіб (наприклад, дії щодо вилучення майна, затримання особи тощо).

Бездіяльність суб'єкта владних повноважень - пасивна поведінка суб'єкта владних повноважень, яка може мати вплив на реалізацію прав, свобод, інтересів фізичної чи юридичної особи (наприклад, неприйняття рішення за заявою особи, ненадання допомоги працівниками міліції, неоприлюднення нормативно-правового акта тощо).

Визначення терміна "суб'єкт владних повноважень" містить пункт 7 частини першої статті 3 КАСУ (див. також відповідний коментар до неї).

10. Проблемним є питання про оскарження бездіяльності суду (наприклад, неприйняття жодного рішення за зверненням) або зволікання із судовим розглядом, адже здійснення судочинства не можна назвати владною управлінською функцією. Українське законодавство поки що не передбачає спеціального механізму для оскарження бездіяльності суду чи надмірної тривалості провадження у справі. Однак це, на наш погляд, не перешкоджає адміністративним судам відкривати провадження у таких справах і розглядати їх, виходячи з положень статей 8, 55 і 124 Конституції України, частини другої статті 4, статті 8 та пункту 1 частини першої статті 17 КАСУ. Тому переконані, що за правилами адміністративного судочинства можна оскаржувати бездіяльність суду, що пов'язана з невчиненням дій, визначених процесуальним законом, або порушенням розумних строків. І безумовно, до адміністративного суду можуть бути оскаржені рішення, дії чи бездіяльність судів, їхніх посадових та службових осіб, що не пов'язані зі здійсненням судочинства.

Реалізація такого підходу в українському адміністративному судочинстві є актуальною також з огляду на практику Європейського Суду з прав людини. Так, у справі "Кудла проти Польщі" Європейський Суд констатував порушення статті 13 Конвенції, оскільки заявник не мав у своєму розпорядженні ефективного національного засобу правового захисту, за допомогою якого він зміг би відстояти своє право на "судовий розгляд упродовж розумного строку" відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції. Наслідком відсутності такого правового механізму стало також те, що заявник не міг отримати належну компенсацію за шкоду, завдану перевищенням розумних строків розгляду його справи.

Підтвердженням позиції про можливість оскарження бездіяльності суду в судовому порядку слугує попередня практика Верховного Суду України у цивільних справах. В одній зі своїх ухвал, від 15 січня 2004 року, він констатував: "Рішення, дії та бездіяльність посадових і службових осіб суду, які шляхом неналежної організації руху справи поза межами судового засідання створюють перешкоди щодо реалізації процесуальних прав особам, які беруть участь у справі, можуть бути оскаржені до суду в порядку цивільного (тепер адміністративного. - Авт. коментарю) судочинства". Тобто Верховний Суд пішов навіть далі, визнавши, що предметом оскарження можуть бути поряд з бездіяльністю рішення та дії суду. Зрозуміло, що це не стосується рішень суду, які можуть бути оскаржені в апеляційному чи касаційному порядку або є остаточними й оскарженню не підлягають.

Водночас Судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України у 2008 році висловила дещо іншу позицію: "Оскільки конституційне право на оскарження судових рішень за своїм обсягом є ширшим, ніж воно реалізоване у процесуальному законі, правило про апеляційне оскарження поширюється і на випадки, коли суд (суддя) протягом визначеного законом строку не вчиняє процесуальну дію та не ухвалює рішення, створюючи тим самим перешкоди для подальшого руху справи (допускає процесуальну бездіяльність)". Це ж стосується прийняття процесуальних рішень, що оформлені не процесуальними за формою документами: "Та обставина, що інколи суди помилково оформляють свої процесуальні дії та рішення не ухвалами, а іншими за назвою, формою або викладом документами (листами, записками, вироками, постановами, повідомленнями), <…> не змінює суті таких документів. Вони можуть бути оскаржені в порядку, встановленому чинним на час учинення дії процесуальним законом". Позиція Верховного Суду, таким чином, полягає у такому: "Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суду, вчинених при розгляді конкретної справи не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Намагання зробити це в конкретній справі шляхом подання окремого позову проти суду чи судді є протиправним втручанням у здійснення правосуддя і посяганням на процесуальну незалежність". Слід зауважити, що позиція Верховного Суду щодо можливості оскаржити в апеляційному чи касаційному порядку дій чи бездіяльності суду стосовно розгляду конкретної судової справи за процедурами, встановленими відповідним процесуальним законом, а не шляхом подання адміністративного позову, на нашу думку, може бути предметом наукових дискусій, адже процесуальні кодекси, як, до речі, і стаття 129 Конституції України, передбачають можливість оскарження в апеляційному та касаційному порядку лише судових рішень. Відповідно до процесуальних кодексів дії чи бездіяльність суду (судді) не є предметом оскарження ні в апеляційному, ні в касаційному, ні в інших видах перегляду, суди вищих інстанцій не мають жодних повноважень щодо реагування на дії чи бездіяльність судів нижчих інстанцій. Вочевидь, це свідома позиція законодавця, оскільки, наприклад, при прийнятті нового ЦПКУ парламент IV скликання не підтримав пропозиції народного депутата України С. Соболєва до другого читання проекту ЦПКУ N 607, 624, 683, 732, 790 щодо можливості оскарження в апеляційному та касаційному порядках бездіяльності суду. Пропонуючи відхилити цю поправку, більшість членів робочої групи з доопрацювання ЦПКУ зійшлися на тому, що оскарження бездіяльності суду здійснюватиметься за правилами адміністративного судочинства. Таким чином, встановлений процесуальними кодексами апеляційний чи касаційний порядок оскарження судових рішень, на наш погляд, не призначений для оскарження дій чи бездіяльності судів і не мав би застосовуватися для цього. 11. КАСУ встановлює особливості провадження в окремих категоріях адміністративних справ щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, а саме - у справах щодо оскарження нормативно-правових актів (стаття 171), щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності державної виконавчої служби, якщо законом не встановлено іншого порядку оскарження (стаття 181), щодо оскарження рішень, дій, бездіяльності, що обмежують реалізацію права на мирні зібрання (стаття 183).

Рішення, дії або бездіяльність державної виконавчої служби може бути оскаржено за правилами адміністративного судочинства, якщо такі рішення, дії або бездіяльність не пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних та господарських справах. Суд контролює виконання судових рішень у цивільних та господарських справах у порядку, що встановлено відповідно розділом VII ЦПКУ і статтею 1212 ГПКУ.

Спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби

12. Спори щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, увільнення від неї спеціально виділені окремо (пункт 2 частини першої коментованої статті), щоб їх помилково не ідентифікували як трудові спори і не відносили до цивільної юрисдикції. Відносини, що виникають у сфері публічної служби (насамперед, це служба в органах державної влади і місцевого самоврядування), є предметом регулювання конституційного і адміністративного права та законодавства. Трудове законодавство (законодавство про працю) може застосовуватися до них лише субсидіарно, але від цього вони не перестають бути відносинами публічної служби і не стають трудовими.

Поняття публічної служби в КАСУ розкрито через перелік різновидів цієї служби (пункт 15 статті 3). Таким чином, можна виділити:

1) спори з відносин діяльності на державних політичних посадах (народні депутати України, члени Кабінету Міністрів України, заступники міністрів, голови обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій та їх заступники);

2) спори з відносин державної служби, зокрема з відносин професійної діяльності суддів, прокурорів, відносин військової служби, альтернативної (невійськової) служби, дипломатичної служби, відносин іншої державної служби (насамперед в органах виконавчої влади);

3) спори з відносин служби в органах влади Автономної Республіки Крим;

4) спори з відносин служби в органах місцевого самоврядування (у тому числі з відносин діяльності депутатів місцевих рад усіх рівнів).

До першої із зазначених категорій можна віднести і справи про дострокове припинення повноважень народного депутата України в разі невиконання ним вимог щодо несумісності, особливості провадження у яких встановлено статтею 180 КАСУ.

До останніх двох можна віднести, зокрема, і спори щодо дострокового припинення повноважень депутата Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи місцевої ради, тому числі у випадку оскарження рішення вищого керівного органу політичної партії (виборчого блоку політичних партій) про припинення повноважень депутата (стаття 7 Закону України "Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим" від 10 лютого 1998 року, стаття 5 Закону України "Про статус депутатів місцевих рад" від 11 липня 2002 року із змінами, внесеними Законом України від 12 січня 2007 року N 602-V). Пункт 4 частини другої статті 17 КАСУ не можна розглядати обмеженням щодо розгляду таких спорів, оскільки ці спори пов'язані зі звільненням з публічної служби і їх прямо віднесено до компетенції адміністративних судів.

13. Формула "спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби" охоплює весь спектр спорів, що виникають у відносинах публічної служби, зокрема й спори щодо відмови у прийнятті громадянина на публічну службу, про поновлення на посаді, про стягнення заборгованості із заробітної плати тощо. Але до цієї категорії не відносяться трудові спори керівників та інших працівників державних чи комунальних підприємств, організацій та установ, які працюють за контрактом чи іншою формою трудового договору, оскільки, згідно з КАСУ, не визнається публічною службою робота працівників бюджетних установ (лікарів, учителів тощо), державних та комунальних підприємств, нотаріусів, керівників політичних партій тощо.

Спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень

14. До юрисдикції адміністративних судів відносяться і так звані компетенційні спори (пункт 3 частини першої коментованої статті).

Під компетенційними спорами розуміються спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління (публічної адміністрації), у тому числі делегованих повноважень. Особливістю таких спорів є те, що сторонами у них - як позивачем, так і відповідачем - є суб'єкти владних повноважень.

Компетенцію органу чи посадової особи становлять їхні повноваження, визначені законом. Внаслідок різного тлумачення законодавства компетенція суб'єктів владних повноважень нерідко може перетинатися, внаслідок чого може виникнути компетенційний спір. Крім того, виникнення компетенційного спору може бути результатом зловживань, що виявляються у формі привласнення повноважень або перевищення власних повноважень.

Компетенційні спори найчастіше можуть виникати між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, особливо щодо здійснення делегованих повноважень. У рамках таких спорів може вирішуватися, наприклад, питання про протиправність акта суб'єкта владних повноважень, виданого без належних повноважень або з їх перевищенням.

15. Компетенційні спори можна класифікувати за суб'єктним складом:

1) спори між державними органами та органами (посадовими особами) місцевого самоврядування;

2) спори між органами місцевого самоврядування;

3) спори між органами (посадовими особами) місцевого самоврядування та органами самоорганізації населення;

4) спори між іншими суб'єктами владних повноважень.

16. Завдання суду у компетенційних спорах - з урахуванням загального завдання адміністративного судочинства розв'язати законодавчі колізії, що обумовили виникнення спору, а також усунути наслідки дублювання повноважень чи зловживання ними.

17. Позивачем у компетенційних спорах є суб'єкт владних повноважень, якщо він вважає, що інший суб'єкт владних повноважень - відповідач своїм рішенням або діями втрутився у його компетенцію або що прийняття такого рішення чи вчинення дій є його прерогативою. Якщо компетенцію суб'єкта владних повноважень, а відповідно - інтереси позивача, не було порушено, у задоволенні позову належить відмовити.

Спори щодо укладання та виконання адміністративних договорів

18. Спори, що виникають з адміністративних договорів, є самостійною категорією спорів, що віднесені до адміністративної юрисдикції (пункт 3 частини першої коментованої статті). Водночас деякі з них є одночасно компетенційними спорами - якщо вони стосуються адміністративних договорів, обома сторонами у яких є суб'єкти владних повноважень. Адміністративний договір - доволі нова для нас форма регулювання відносин між органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, іншими суб'єктами адміністративно-правових відносин через використання диспозитивного методу у публічній сфері. Визначення поняття адміністративного договору дано в пункті 14 статті 3 КАСУ (див. також коментар до неї).

19. Формула "спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів" охоплює весь спектр спорів, що виникають у відносинах, пов'язаних з адміністративними договорами, у тому числі спори щодо недійсності цих договорів, їх зміни чи розірвання.

Спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом

20. До прийняття Конституції і деяких законів значний обсяг категорій справ проти громадян чи організацій вирішували в адміністративному, а не судовому порядку через реалізацію органами влади так званих втручальних повноважень (обмеження права на мирні зібрання, примусовий розпуск об'єднань громадян тощо). Тепер частину таких справ віднесено до юрисдикції судів, щоб запобігти порушенням прав особи через здійснення судового контролю за реалізацією втручальних повноважень органів влади.

Якщо у переважній більшості випадків захист прав, свобод та інтересів осіб є таким, що настає внаслідок встановленого судом факту їх порушення, то в адміністративних справах за зверненням суб'єкта владних повноважень з позовом до фізичної чи юридичної особи у випадках, визначених законом (пункт 4 частини першої статті 17, частина четверта статті 50 КАСУ), суд надає упереджувальний захист правам, свободам та інтересам особи.

Водночас можна погодитися з думкою, що коло таких справ поступово повинно зменшитися, і необхідно засудити практику законотворення, коли компетенція судів невиправдано розширюється за рахунок подібних справ. Оптимальною є модель, коли орган приймає рішення, і особі надається певний час для його оскарження. І лише після закінчення строку оскарження, якщо скарги (позову) не подано, рішення можна виконувати примусово. Така модель доцільна, наприклад, для так званих адміністративно-господарських санкцій, які зараз змушені застосовувати адміністративні суди. Однак її реалізація вимагає не змін до КАСУ, а суттєвої ревізії матеріального законодавства.

21. Адміністративні справи, що виникають із зазначених спорів, суд розглядає лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень. Відповідачами у них можуть бути громадянин України, іноземець чи особа без громадянства, об'єднання громадян, юридична особа, які у цих правовідносинах не є суб'єктами владних повноважень.

Згідно з частиною четвертою статті 50 КАСУ, коментоване положення поширюється на такі справи:

1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян за позовом легалізуючого органу або прокурора (частина четверта статті 37 Конституції України, стаття 31 Закону України "Про об'єднання громадян");

2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян за позовом легалізуючого органу або прокурора (частина четверта статті 37 Конституції України, стаття 32 Закону України "Про об'єднання громадян");

3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України за позовом органу внутрішніх справ чи органу охорони державного кордону (частина п'ята статті 32 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства");

4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання за позовом органу державної влади чи органу місцевого самоврядування (частина друга статті 39 Конституції України, частина перша статті 182 КАСУ);

5) та інші справи у випадках, встановлених законом.

Прикладом "інших справ у випадках, встановлених законом" можуть бути справи про:

1) оскарження виборчою комісією рішень, дій чи бездіяльності засобів масової інформації та їхніх власників і творчих працівників, підприємств, установ, організацій, їхніх посадових та службових осіб, що порушують законодавство про вибори та референдум (частина перша статті 174 КАСУ; стаття 30 Закону України "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів"; статті 103, 112 - 114 Закону України "Про вибори народних депутатів України"; статті 91, 100 - 102 Закону України "Про вибори Президента України");

2) скасування за позовом Центральної виборчої комісії реєстрації кандидата на пост Президента України (частина перша статті 176 КАСУ, стаття 56 Закону України "Про вибори Президента України");

3) дострокове припинення повноважень народного депутата України в разі невиконання ним вимог щодо несумісності за позовом Голови Верховної Ради України (частина четверта статті 81 Конституції України, частина перша статті 180 КАСУ, стаття 5 Закону України "Про статус народного депутата України");

4) припинення державної реєстрації юридичної особи чи фізичної особи - підприємця, наприклад, у разі провадження ними діяльності, що заборонена законом (стаття 38 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", стаття 110 Цивільного кодексу України, стаття 18 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) України", стаття 12 Закону України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю", стаття 24 Закону України "Про боротьбу з тероризмом", стаття 25 Закону України "Про Службу безпеки", стаття 31 Закону України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю", пункт 7 частини першої статті 40 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", стаття 9 Закону України "Про банки і банківську діяльність", пункт 22 частини першої статті 8 Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні", пункт 17 статті 11 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" та інші);

5) визнання угод недійсними і стягнення в дохід держави коштів, одержаних за такими угодами, а в інших випадках - коштів, одержаних без установлених законом підстав, а також про стягнення заборгованості перед бюджетом і державними цільовими фондами за рахунок майна відповідача за зверненнями органів державної податкової служби України (пункт 11 частини першої статті 10 Закону України "Про державну податкову службу в Україні"), спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ, Служби безпеки України (частина третя статті 12 Закону України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю") тощо;

6) визнання протиправними актів підприємств, інших суб'єктів господарювання, які обмежують права територіальних громад, повноваження органів місцевого самоврядування, за позовом органу чи посадової особи місцевого самоврядування (пункт 16 частини шостої статті 55, частина четверта 71 статті Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні");

7) застосування адміністративно-господарських санкцій (глава 27 ГКУ), які згідно із законом застосовуються у судовому порядку, зокрема:

- стягнення штрафів та пені за позовом Фонду соціального захисту інвалідів (частина п'ята статті 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні");

- стягнення штрафів за позовом органу, що регулює діяльність суб'єкта первинного фінансового моніторингу (частина третя статті 17 Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом");

- обмеження, тимчасове припинення дії та позбавлення ліцензії чи іншого спеціального дозволу на право провадження певних видів діяльності за позовом органу, що регулює діяльність суб'єкта первинного фінансового моніторингу (частина четверта статті 17 Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом");

- стягнення штрафів, що застосовуються до суб'єктів підприємницької діяльності - юридичних осіб за позовом спеціального уповноваженого органу виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг (стаття 41 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг");

- стягнення штрафів за позовом відповідних Комісій регулювання природних монополій (частина третя статті 17 Закону України "Про природні монополії");

- вилучення до Державного бюджету України прибутку суб'єкта природних монополій, одержаного у результаті порушення норм законів за позовами відповідних Комісій регулювання природних монополій (стаття 19 Закону України "Про природні монополії");

- анулювання ліцензії на мовлення за позовом Національної ради з питань телебачення і радіомовлення (стаття 37 Закону України "Про телебачення і радіомовлення");

- стягнення недоїмки із загальнообов'язкового державного пенсійного страхування за позовом органів Пенсійного фонду України (абзац 8 частини третьої статті 106 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування");

- примусове стягнення активів платника податків в рахунок погашення його податкового боргу за позовом податкового органу (підпункт 3.1.1 пункту 3.1 статті 3 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами");

- стягнення суми заборгованості зі сплати щомісячного збору за користування радіочастотним ресурсом України за позовом Національної комісії з питань регулювання зв'язку (стаття 58 Закону України "Про радіочастотний ресурс України");

- стягнення штрафів за позовом Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку (частина третя статті 11 Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні");

- накладення штрафів та конфіскацію майна порушників законодавства про виключну (морську) економічну зону на підставі акта Морської охорони Державної прикордонної служби України про вчинення порушення (частина третя статті 27 Закону України "Про виключну (морську) економічну зону України");

- стягнення штрафів за позовом Державної прикордонної служби України, органів рибоохорони або органів Міністерства охорони навколишнього природного середовища України (стаття 30 Закону України "Про виключну (морську) економічну зону України");

- стягнення штрафів за позовом органів, які за дорученням Кабінету Міністрів України здійснюють контроль за виконанням законодавства у сфері виробництва і реалізації цукру (частина третя статті 9 Закону України "Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру");

- стягнення штрафів за позовом Державної інспекції з енергозбереження, Державної інспекції з енергетичного нагляду за режимами споживання електричної та теплової енергії або Національної комісії регулювання електроенергетики України (частина дев'ята статті 31 Закону України "Про теплопостачання");

- стягнення штрафів за позовом органу виконавчої влади, визначеного Кабінетом Міністрів України, що здійснює державне регулювання діяльності бюро кредитних історій (пункт 7 частини другої статті 16 Закону України "Про організацію формування та обігу кредитних історій");

- стягнення штрафів за позовом Національної ради з питань телебачення і радіомовлення (частина третя стаття 75 Закону України "Про телебачення і радіомовлення");

- стягнення штрафів за позовом органу, який видав ліцензію на право виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, спиртом етиловим ректифікованим виноградним, спиртом етиловим ректифікованим плодовим, спиртом-сирцем виноградним, спиртом-сирцем плодовим, алкогольними напоями і тютюновими виробами, та інших органів виконавчої влади у межах їх компетенції, визначеної законами України (частина п'ята статті 17 Закону України "Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів");

- стягнення штрафів за позовом органів державного пожежного нагляду (частина друга статті 35 Закону України "Про пожежну безпеку");

- стягнення штрафів за позовом державної санітарно-епідеміологічної служби України (частина п'ята статті 47 Закону України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення");

- стягнення штрафів за позовом інспекції державного архітектурно-будівельного контролю (частина сьома статті 3 Закону України "Про відповідальність підприємств, їх об'єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування");

8) сплату податкових зобов'язань платника податків, визначених за непрямими методами, за позовом податкового органу (абзац перший підпункту 4.3.5 пункту 4.3 статті 4 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами");

9) продовження строку арешту активів платника податків за позовом податкового органу (абзац другий підпункту 9.3.3 пункту 9.3 статті 9 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами");

10) арешт коштів на рахунку платника податків за позовом податкового органу (підпункт 9.3.9 пункту 9.3 статті 9 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами");

11) вилучення об'єкта культурної спадщини з комунальної власності до державної через безгосподарне його використання за позовом органу охорони культурної спадщини (частина перша статті 21 Закону України "Про охорону культурної спадщини");

12) вилучення об'єкта культурної спадщини з приватної власності до державної з мотивів суспільної необхідності за позовом органу охорони культурної спадщини (частина друга стаття 21 Закону України "Про охорону культурної спадщини");

13) позбавлення права власності на документи Національного архівного фонду у разі неналежного їх зберігання за позовом центрального органу виконавчої влади у сфері архівної справи і діловодства (стаття 11 Закону України "Про Національний архівний фонд та архівні установи");

14) припинення випуску видання, яке використовується для закликів до захоплення влади, насильницької зміни конституційного ладу або територіальної цілісності України; пропаганди війни, насильства та жорстокості і т. п. за позовами органів виконавчої влади, визначених Кабінетом Міністрів України (частини треті статей 11 та 18 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) України");

15) вилучення секретної інформації або її матеріальних носіїв у разі відмови власника укласти відповідний договір, а так само у разі порушення власником умов такого договору за позовом органу державної влади, якому державним експертом з питань таємниць надається право приймати рішення щодо суб'єктів, які матимуть доступ до цієї інформації та її матеріальних носіїв (частина третя статті 6 Закону України "Про державну таємницю");

16) обмеження або заборону публічного виконання чи публічного показу театральної постановки, а також інших видів її використання, публікації інформаційних та рекламних матеріалів про театральну постановку, якщо ці дії використовуються для закликів до ліквідації незалежності України, зміни конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підриву її безпеки, незаконного захоплення державної влади, пропаганди війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, за позовом центрального органу виконавчої влади в галузі культури (частина п'ята статті 5 Закону України "Про театри і театральну справу");

17) примусове припинення права власності на земельну ділянку за позовом відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування (стаття 143 ЗКУ);

18) припинення права тимчасового користування земельною ділянкою лісового фонду за позовом місцевої ради (стаття 22 Лісового кодексу України);

19) визначення іншої мети установи та про зміну структури управління установи за позовом державного реєстратора (стаття 103 ЦКУ, абзац 8 частини першої статті 6 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців");

20) припинення права користування надрами за позовом органу, який надав надра у користування (стаття 26 Кодексу України про надра);

21) спонукання до проведення інвентаризацій основних фондів, товарно-матеріальних цінностей, грошових коштів і розрахунків за позовом органів контрольно-ревізійної служби України (абзац 1 пункту 4 частини першої статті 10 Закону України "Про контрольно-ревізійну службу в Україні");

22) вилучення до закінчення ревізії оригіналів первинних фінансово-господарських та бухгалтерських документів за позовом органу контрольно-ревізійної служби (абзац 2 пункту 4 частини першої статті 10 Закону України "Про контрольно-ревізійну службу в Україні");

23) вилучення до бюджету виявлених ревізіями прихованих і занижених валютних та інших платежів за позовом органу контрольно-ревізійної служби (пункт 7 частини першої статті 10 Закону України "Про контрольно-ревізійну службу в Україні");

24) стягнення у дохід держави коштів, одержаних підконтрольними установами, за незаконними угодами, без встановлених законом підстав та з порушенням чинного законодавства за позовом органу контрольно-ревізійної служби (пункт 9 частини першої статті 10 Закону України "Про контрольно-ревізійну службу в Україні");

25) виконання підконтрольною установою вимог щодо усунення виявлених ревізією порушень законодавства з питань збереження і використання активів за позовом органу контрольно-ревізійної служби (пункт 10 частини першої статті 10 Закону України "Про контрольно-ревізійну службу в Україні");

26) проведення позапланової виїзної ревізії за позовом органу контрольно-ревізійної служби (пункт 6 частини п'ятої статті 11 Закону України "Про контрольно-ревізійну службу в Україні");

27) усунення емітентом і професійними учасниками ринку сертифікатів порушень законодавства за позовом органів Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку (стаття 45 Закону України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати");

28) заборону діяльності громадського формування з охорони громадського порядку та державного кордону за позовом реєструючого органу або прокурора (стаття 8 Закону України "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону");

29) відчуження (викуп) землі, що є приватною чи комунальною власністю, для будівництва та реконструкції автомобільних доріг загального користування за позовом Державної служби автомобільних доріг України (стаття 14 Закону України "Про автомобільні дороги");

30) переселення власників та наймачів жилих (нежилих) приміщень із застарілого житлового фонду за позовом органу місцевого самоврядування (стаття 11 Закону України "Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду");

31) стягнення суми надміру виплачених пенсій за позовом територіальних органів Пенсійного фонду України (стаття 50 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування");

32) стягнення надміру виплачених сум матеріального забезпечення за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, за позовом органів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності (частина п'ята статті 52 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням"90).

22. Адміністративний суд у зазначених справах, згідно з частиною першою статті 2 КАСУ, повинен перевірити, зокрема, чи не буде порушено (у тому числі безпідставно обмежено) права, свободи та інтереси фізичних та юридичних осіб у разі задоволення адміністративного позову суб'єкта владних повноважень. Критерії, визначені частиною третьою статті 2 КАСУ, суд використовує для перевірки рішень суб'єкта владних повноважень, на підставі якого відбулося звернення до суду.

Спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму

23. Відповідно до статті 69 Конституції України народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії. Правовідносини щодо виборів, референдуму регулюються Конституцією України та Законами України "Про вибори народних депутатів України" (в редакції Закону України від 7 липня 2005 року N 2777-IV), "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" від 6 квітня 2004 року, "Про вибори Президента України" (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року N 1630-IV), "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" від 3 липня 1991 року.

24. До спорів, що виникають у процесі виборів чи референдуму, можна віднести спори щодо:

1) оскарження рішень, дій чи бездіяльності виборчих комісій (комісій з референдуму), членів цих комісій (стаття 172 КАСУ);

2) уточнення списку виборців (стаття 173 КАСУ);

3) оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, засобів масової інформації та їх власників, підприємств, установ, організацій, їхніх посадових та службових осіб, творчих працівників засобів масової інформації, які порушують законодавство про вибори та референдум (стаття 174 КАСУ);

4) оскарження дій або бездіяльності кандидатів, їхніх довірених осіб, партій (блоку місцевих організацій партій) їхніх посадових осіб та уповноважених осіб, ініціативних груп референдуму, інших суб'єктів ініціювання референдуму, офіційних спостерігачів від суб'єктів виборчого процесу (стаття 175 КАСУ);

5) скасування реєстрації кандидата на пост Президента України (стаття 176 КАСУ).

25. Частину спорів щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму, так само можна віднести до категорії спорів із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності. Адже у них найчастіше йдеться про оскарження рішень, дій чи бездіяльності виборчої комісії чи комісії з референдуму, які мають владні повноваження. Якась частина виборчих спорів, а саме та, що розглядається за зверненням виборчої комісії, охоплюється категорією спорів за зверненням суб'єкта владних повноважень. Однак є низка виборчих спорів, де суб'єкта владних повноважень може й не бути, - йдеться про спори між кандидатами на виборну посаду, партіями (блоками) тощо. Тому виникла необхідність окремо виділити спори щодо правовідносин, які пов'язані з процесом виборів чи референдумів.

26. Згідно з пунктом 4 розділу XIV "Прикінцеві положення" Закону України "Про вибори народних депутатів України" (у редакції Закону України від 7 липня 2005 року N 2777-IV), з дня набрання чинності КАСУ розгляд у судах спорів, що виникають з правовідносин, урегульованих Законом України "Про вибори народних депутатів України", здійснюється в порядку, встановленому КАСУ, з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом. При визначенні підсудності та розгляді таких спорів належить керуватися правилами КАСУ і враховувати лише ті особливості, які випливають із матеріальних і процедурних норм Закону України "Про вибори народних депутатів України".

Пов'язані вимоги, що віднесені до адміністративної юрисдикції

27. Вимоги про відшкодування майнової чи моральної шкоди, заподіяної у публічно-правових відносинах, суди вирішують за правилами цивільного (господарського) судочинства. Але якщо їх заявлено одночасно (в одному провадженні) із оскарженням рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень або з іншими вимогами про захист прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, тоді такі вимоги розглядаються за правилами адміністративного судочинства (частина друга статті 21 КАСУ).

Публічно-правові справи, що не віднесені до адміністративної юрисдикції

28. Положення частини другої коментованої статті спрямовано на запобігання спорів про компетенцію між судами різних юрисдикцій. Так, зокрема, не належить до юрисдикції адміністративних судів вирішення публічно-правових спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Невключення таких справ до юрисдикції адміністративних судів породжується насамперед природою відносин, з яких вони виникають.

29. Компетенція адміністративних судів не поширюється на справи, що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України. Конституційний Суд України, згідно з Конституцією України, розглядає справи щодо:

1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (стаття 150 Конституції України);

2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість (стаття 151 Конституції України);

3) офіційного тлумачення Конституції та законів України (стаття 150 Конституції України);

4) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту (статті 111, 150 Конституції України);

5) відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції України (стаття 159 Конституції України);

6) порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції або законів України (наявність висновку Конституційного Суду України з цього питання потрібна для розгляду Верховною Радою України питання про дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим відповідно до пункту 28 частини першої статті 85 Конституції України).

Стаття 14 Закону України "Про Конституційний Суд України" про межі повноважень Конституційного Суду України встановлює, що до повноважень Конституційного Суду України не належать питання щодо законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також інші питання, що віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції. Таким чином, суд за правилами адміністративного судочинства розглядає справи щодо:

1) відповідності законам України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, підзаконних правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) відповідності Конституції і законам України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також іншим правовим актам вищої юридичної сили актів інших суб'єктів владних повноважень.

Можливі ситуації, коли один і той самий правовий акт буде предметом перегляду у Конституційному Суді України (з огляду на невідповідність цього акта положенню Конституції України) та в адміністративному суді (з огляду на його невідповідність такому ж за змістом положенню закону). У цьому випадку адміністративний суд повинен зупинити провадження у справі до вирішення питання Конституційним Судом України (пункт 3 частини першої статті 156 КАСУ).

Водночас потрібно враховувати позицію Конституційного Суду України, за якою юрисдикція Конституційного Суду України поширюється лише на чинні правові акти, а тому питання щодо конституційності нечинного правового акта непідвідомче Конституційному Суду України91. Звідси можна припустити, що правові акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, які втратили чинність, можуть бути предметом розгляду в адміністративному суді, якщо це необхідно для захисту прав, свобод чи інтересів особи. У цьому випадку адміністративний суд має право вирішувати питання і про їхню неконституційність.

30. Компетенція адміністративних судів не поширюється на справи, що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства. Тому за правилами адміністративного судочинства не розглядають скарги на рішення, дії чи бездіяльність органів дізнання, слідства і прокуратури, що можуть бути розглянуті відповідно до КПКУ. Крім справ і питань, що вирішуються за правилами КПКУ, не можуть бути вирішені за правилами адміністративного судочинства справи щодо надання дозволу на:

1) витребування документів та даних, що характеризують діяльність підприємств, установ, організацій, а також спосіб життя окремих осіб, підозрюваних у підготовці злочину, джерело та розміри їх доходів;

2) негласне проникнення до житла чи до іншого володіння особи;

3) зняття інформації з каналів зв'язку;

4) контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією;

5) застосування інших технічних засобів одержання інформації.

Зазначені справи суд вирішує на підставі пункту 4 частини першої і частини другої статті 8 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" із застосуванням правил кримінального судочинства.

Водночас оскільки КПКУ не передбачає можливості розгляду в порядку кримінального судочинства спорів про бездіяльність суб'єктів владних повноважень, то такі спори належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Тому Верховний Суд України дійшов до висновку, що позов щодо оскарження бездіяльність прокурора, яка полягала у неприйнятті жодного процесуального рішення за заявою позивача про порушення кримінальної справи належить до адміністративної юрисдикції.

31. Компетенція адміністративних судів не поширюється на справи про накладення адміністративних стягнень. Справи про накладення адміністративних стягнень, тобто справи про адміністративні правопорушення, розглядають районні, районні у місті, міські чи міськрайонні суди (судді) у випадках, що визначені статтею 221 КУпАП і частиною другою статті 386 Митного кодексу України, та в порядку, встановленому цими законодавчими актами.

Але оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень у справах про адміністративні правопорушення здійснюється шляхом подання адміністративного позову до адміністративного суду (районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду), який суд розглядає за правилами адміністративного судочинства (пункт 2 частини першої статті 18 КАСУ). Така практика відповідає позиції з цього питання Європейського суду з прав людини, який в одній зі справ зазначив, що "з урахуванням великої кількості дрібних правопорушень, особливо у сфері, яку регулюють правила дорожнього руху, держави можуть звільнити свої суди від функції переслідування і покарання винних у таких порушеннях. Передача функції розслідування і покарання за дрібні правопорушення адміністративній владі не є несумісною з Конвенцією за умови, що заінтересована особа матиме можливість оскаржити ухвалене щодо неї рішення в суді".

Постанову суду (судді) у справі про адміністративні правопорушення може бути переглянуто лише за правилами КУпАП (частина перша статті 294).

32. Компетенція адміністративних судів не поширюється на справи щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об'єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції (наприклад, спори стосовно позбавлення особи членства у політичній партії, формування виборчого списку партії, обрання особи керівником громадської організації тощо). Йдеться про спори, які хоч і мають ознаки публічності, але є внутрішньою справою об'єднання громадян.

До цього винятку не належать спори щодо оскарження рішень вищих керівних органів політичних партій (виборчих блоків політичних партій) про дострокове припинення повноважень депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи місцевої ради (стаття 7 Закону України "Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим" від 10 лютого 1998 року, стаття 5 Закону України "Про статус депутатів місцевих рад" від 11 липня 2002 року із змінами, внесеними Законом України від 12 січня 2007 року N 602-V), оскільки ці спори пов'язані зі звільненням з публічної служби і їх прямо віднесено до компетенції адміністративних судів.

33. За межами предмету адміністративної юрисдикції знаходиться сфера законодавчої діяльності і діяльності щодо вирішення судових справ (за невеликими винятками). Дипломатичні спори, які виникають у рамках міжнародного публічного права і за змістом є публічно-правовими, також не належать до предмету адміністративної юрисдикції, оскільки вони не можуть розглядатися національними судами.

Розмежування адміністративної та цивільної (господарської) юрисдикцій

34. З набранням чинності новими ЦПКУ і КАСУ справи про встановлення неправильності запису в актах цивільного стану перейшли з цивільної юрисдикції до адміністративної (див. пункт 9 Розділу XI "Прикінцеві та перехідні положення" ЦПКУ 2004 року), адже за правовою природою ця категорія справ є оскарженням відмови органу реєстрації актів цивільного стану у виправленні відомостей в актових записах цивільного стану. Тому таке оскарження здійснюється за загальними правилами адміністративного судочинства.

35. Відповідно до частини першої статті 181 КАСУ учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Оскільки розділом VII ЦПКУ та статтею 1212 ГПКУ визначено інший порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби при виконанні судових рішень, ухвалених за правилами відповідного процесуального закону, то такі справи не відносяться до юрисдикції адміністративних судів.

Зроблено це було з таких міркувань. У порядку цивільного (господарського) судочинства суд розглядає скарги на рішення, діяльність державної виконавчої служби лише стосовно виконання судових рішень у справах цивільної (господарської) юрисдикції. І хоча за предметною спрямованістю таке оскарження є публічно-правовим спором, однак воно нерозривно пов'язане із виконанням судового рішення. Тому законодавець вирішив, що більш доцільно, щоб судовий контроль за виконанням судових рішень здійснював суд, який видав виконавчий документ. У всіх інших випадках, коли оскарження рішень, дій або бездіяльності державної виконавчої служби не віднесено до юрисдикції інших судів, таке оскарження повинно бути предметом юрисдикції адміністративних судів. Йдеться насамперед про рішення, дії чи бездіяльність державної виконавчої служби у відносинах щодо виконання судових рішень в адміністративних справах, а також рішень інших органів та посадових осіб, що можуть виконуватися примусово.

Разом з тим, необхідно враховувати, що статтею 383 ЦПКУ і статтею 1212 ГПКУ визначено обмежене коло осіб, які мають право оскаржити рішення, дії та бездіяльність органів державної виконавчої служби щодо виконання судових рішень у порядку цивільного та господарського судочинства, а тому справи за зверненням інших осіб на рішення, дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби при виконанні зазначених судових рішень належать до компетенції адміністративних судів.

Крім того, до адміністративної юрисдикції належать справи, в яких оскаржуються й інші рішення, дії чи бездіяльність зазначених органів, які не пов'язані з виконанням виконавчих документів, але випливають з реалізації цими органами інших повноважень. Але особливості, визначені статтею 181 КАСУ, на розгляд таких справ не поширюються.

36. Вимоги щодо оскарження дій суб'єкта владних повноважень, що вчинені при здійсненні владних управлінських функцій і завдають шкоди честі, гідності і діловій репутації особи, у тому числі вимоги про зобов'язання суб'єкта владних повноважень спростувати протиправно поширені ним відомості, що завдало такої шкоди, чи в інший спосіб усунути порушення, розглядаються за правилами адміністративного судочинства. Відповідно до частини другої статті 21 КАСУ одночасно можуть бути вирішені вимоги про відшкодування шкоди.

Водночас справи про захист честі, гідності і ділової репутації особи - суб'єкта владних повноважень не можуть розглядатися за правилами адміністративного судочинства, навіть якщо посягання на відповідні права відбулося у зв'язку зі здійсненням владних управлінських функцій, оскільки йдеться про захист невідчужуваних прав особи, які належать їй незалежно від статусу особи як суб'єкта владних повноважень. Якщо особа перестає бути суб'єктом владних повноважень (її, наприклад, звільнено з посади), то в цивільному судочинстві її процесуальний статус не змінюється. Якби ж такі справи розглядалися за правилами адміністративного судочинства, то відбувалося би процесуальне правонаступництво (стаття 55 КАСУ) і особа, якій завдана шкода, вибувала би з процесу. Такі міркування додатково підтверджують неналежність справ про захист честі, гідності і ділової репутації особи, яка є суб'єктом владних повноважень, до предмету адміністративної юрисдикції.

37. Позови щодо нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні розглядаються судами за правилами цивільного, а не адміністративного судочинства (див. у зв'язку з цим пункт 8 розділу XI "Прикінцеві та перехідні положення" ЦПКУ). Раніше такі справи суди розглядали в порядку окремого провадження за главою 39 ЦПКУ 1963 року.

Теоретично питання про характер спору, що пов'язаний з нотаріальними діями чи відмовою від їх вчинення, є складним - чи це публічно-правовий спір, чи приватноправовий. З одного боку, роль нотаріуса зведено до публічного (від імені держави) вчинення дій, що мають юридичне значення і спрямовані на реалізацію особами їхніх прав, а також на попередження виникнення спору. Така роль має публічно-правовий характер, як і реєстрація окремих видів договорів органами місцевого самоврядування чи органами державної виконавчої влади. Нотаріус має владно-публічні повноваження щодо особи, яка звернулась до нього, оскільки він уповноважений у випадках, передбачених законом, відмовити особі у вчиненні нотаріальної дії. З іншого боку, об'єктом нотаріальних дій завжди є приватноправові відносини (договірні, спадкові тощо), саме тому оспорювання нотаріальних дій найчастіше має на меті коригування тих приватноправових відносин, що стали або повинні стати об'єктом нотаріальних дій. Суд повинен бути компетентним дати оцінку приватноправовим відносинам, що перевірялися нотаріусом. Виходячи з того, що інститут нотаріату обслуговує насамперед сферу приватноправових відносин, а також з недоцільності розривати судовий розгляд нотаріальних і приватноправових відносин, законодавець вирішив залишити вирішення таких спорів у цивільній юрисдикції. Однак необхідно звернути увагу на те, що ці спори належить розглядати не за правилами окремого провадження, а за загальними правилами позовного провадження відповідно до нового ЦПКУ 2004 року.

38. За правилами адміністративного судочинства розглядаються вимоги про скасування рішень (актів), у тому числі й тих, що посвідчують певне цивільне право особи чи надають їй таке право. Відповідачем у цій справі є суб'єкт владних повноважень, що видав акт, а особа, якій згідно з актом належить цивільне право, залучається як третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, якщо позивачем є інша особа, яка вважає, що актом порушено її право. Якщо суд встановить, що суб'єкт владних повноважень не допустив порушень при виданні такого акта, то у задоволенні позову належить відмовити. Але це не перешкоджає особі оспорювати право іншої особи, яке посвідчене (надане) актом, у порядку цивільного чи господарського судочинства. У разі задоволення позову, поданого за правилами цивільного чи господарського судочинства, суб'єкт владних повноважень зобов'язаний привести свої рішення у відповідність до правовідносин, встановлених судом (зокрема скасувати свій акт і видати новий).

Слід пам'ятати, що спори, що виникають з житлових і земельних правовідносин, згідно з частиною першою статті 15 ЦПКУ, розглядаються за правилами цивільного судочинства, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Якщо такі спори є публічно-правовими і хоча б однією зі сторін у них є суб'єкт владних повноважень, їх належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Слід зауважити, що Верховний Суд України спочатку почав орієнтувати судову практику у тому руслі, що за правилами адміністративного судочинства не можуть розглядатися справи де є спір про право. Так, Верховний Суд закрив провадження в адміністративній справі щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень з питань виділення земельної ділянки, посилаючись на наявність спору про право94. З часом, після справедливої критики, Верховний Суд перестав використовувати категорію "спір про право" у своїх рішеннях, але позицію не змінив.

Водночас, на наш погляд, відмова у відкритті провадження в адміністративній справі чи закриття такого провадження, де предметом оскарження є рішення суб'єкта владних повноважень, на тій підставі, що справу начебто не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, не відповідає КАСУ, оскільки пункт 1 частини першої статті 17 прямо відносить такі справи до компетенції адміністративних судів. За суттю, це є відмовою у праві на розгляд справи у тому суді, до компетенції якого її віднесено законом. Така позиція позбавляє особу захищати свої цивільні права в адміністративному суді, якщо ці права порушено суб'єктом владних повноважень у публічно-правових відносинах. Цивільне судочинство не пристосовано до розгляду справ проти суб'єктів владних повноважень. Там немає спеціальних критеріїв для оцінки рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, не діє принцип офіційності, немає презумпції вини суб'єкта владних повноважень тощо, тобто відсутні ті процесуальні гарантії захисту порушених прав, які є в адміністративному судочинстві.

У справі про виділення земельної ділянки особа, яка претендує на частину цієї ділянки, на наш погляд, має можливість обрати один з таких механізмів судового захисту. Перший - подати адміністративний позов до адміністративного суду з вимогою скасувати рішення місцевої ради про виділення земельної ділянки іншій особі. Відповідачем у цій справі буде місцева рада, що ухвалила рішення, а особу, якій виділено земельну ділянку оскарженим рішенням, належить залучити як третю особу, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, оскільки рішення суду може вплинути на її права та інтереси. Предметом судового розгляду буде правомірність діяльності ради при вирішенні цього питання, зокрема, чи взяла вона до уваги всі обставини, з'ясування яких вимагає закон, тощо. Якщо адміністративний суд встановить, що суб'єкт владних повноважень не допустив порушень при прийнятті такого рішення, то у задоволенні адміністративного позову належить відмовити. У разі ж скасування адміністративним судом рішення місцева рада змушена буде переглянути питання про виділення земельної ділянки і уникнути порушення закону, встановлені судом.

Потрібно мати на увазі, що цей механізм захисту може бути неефективним тоді, коли орган влади не допустив порушень, - йому було надано всю необхідну інформацію, яка вимагається законом, і на її підставі законно прийнято рішення. Тоді особа може обрати інший варіант: звернутися з цивільним позовом про визнання за нею права власності на відповідну частину земельної ділянки. Відповідачем у цій справі буде особа, якій рішенням місцевої ради було виділено земельну ділянку. Предметом судового розгляду буде спір про право власності між двома рівними за правовим статусом особами. Місцеву раду доцільно залучити третьою особою на стороні відповідача, оскільки у разі задоволення цивільного позову, вона повинна буде привести свої рішення у відповідність до правовідносин, встановлених судом (зокрема скасувати своє рішення і прийняти нове).

Таким чином, у подібних випадках вид юрисдикції - адміністративна чи цивільна (господарська) - визначають характер позовних вимог і те, до кого вони спрямовані. Слід звернути увагу на те, що вимоги до суб'єкта владних повноважень про скасування рішення суб'єкта владних повноважень і вимоги до особи про визнання права власності не можуть бути об'єднані в одній позовній заяві. Якщо це сталося, залежно від того, чи подано позов за правилами адміністративного або цивільного судочинства, суд повинен відмовити у відкритті провадження за вимогами, які не можна розглядати в порядку відповідного судочинства.

Наслідки порушення правил щодо адміністративної юрисдикції

39. Якщо надійшла позовна заява із вимогами, що не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, це є підставою для відмови у відкритті провадження у такій адміністративній справі (пункт 1 частини першої статті 109 КАСУ). А якщо провадження у справі було відкрито, після з'ясування, що вона не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, провадження має бути закрито (на підставі пункту 1 частини першої статті 157 КАСУ) незалежно від того, суд якої інстанції розглядає справу - першої, апеляційної чи касаційної.

Тому відповідач, заперечуючи проти позову, за наявності підстав може посилатися на те, що провадження відкрито у справі, розгляд якої не належить до адміністративної юрисдикції.

Зарубіжний досвід

40. Положення про адміністративні суди ФРН (§ 40) поширює їхню компетенцію на всі конфлікти публічно-правового характеру, крім конституційно-правових спорів і спорів, що віднесені федеральним законом до підсудності інших судів. Відповідно до Закону про чиновників (ФРН) адміністративні суди розглядають справи, які пов'язані з чиновницькими правовідносинами (відносинами з приводу державної служби).

41. До юрисдикції естонських адміністративних судів, крім вирішення публічно-правових спорів, також належить надання дозволів на вчинення адміністративних дій у передбачених законом випадках. Йдеться, наприклад, про дозволи на проведення виняткових оперативно-розшукових заходів, на невідкладне психіатричне лікування особи у примусовому порядку тощо. Ця категорія справ подібна до тих, що віднесені до компетенції українських адміністративних судів відповідно до пункту 4 частини першої коментованої статті.

42. У деяких країнах (Німеччина, Польща тощо) обов'язковою передумовою звернення до адміністративного суду є факт відхилення скарги адміністративним органом, що видав оскаржений акт, чи адміністративним органом вищого рівня. Наявність такої вимоги дає можливість самостійно врегулювати конфлікт самим сторонам і таким чином суттєво зменшити наплив позовів (скарг) до суду. У США попереднє адміністративне оскарження не є обов'язковим лише у випадках, коли адміністрація вочевидь вийшла за межі своєї компетенції, коли суду відома думка адміністрації з аналогічних справ, а також тоді, коли потреба пройти всі адміністративні інстанції обумовить заподіяння особі непоправної шкоди.

Рекомендована література

Адміністративна юстиція України: проблеми теорії і практики. Настільна книга судді / За загальною редакцією О. М. Пасенюка. - К.: Істина, 2007. - С. 175 - 180.

Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / Навч. посібник / За заг. редакцією Куйбіди Р. О., Шишкіна В. І. - К.: Старий світ, 2006. - С. 86 - 100.

Куйбіда Р. О. Проблеми розмежування адміністративної та конституційної юрисдикцій // Актуальні проблеми держави і права. Збірник наукових праць. - Одеса: Юридична література, 2003. - Вип. 19. - 432 с.

Куйбіда Р. О. Межі адміністративної юрисдикції: спірні питання // Юридичний вісник України. - 2007. - N 25 (624).

Куйбіда Р. О. І знову про компетенцію адміністративних судів // Юридичний вісник України. - 2007. - N 26 (625).

Перепелюк В. Г. Адміністративне судочинство: проблеми практики. - К.: Конус-Ю, 2007. - С. 25 - 53.

Стаття 18. Предметна підсудність адміністративних справ

1. Місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні:

1) адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування, посадова чи службова особа органу місцевого самоврядування, крім тих, які підсудні окружним адміністративним судам;

2) усі адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності;

3) виключено

4) усі адміністративні справи щодо спорів фізичних осіб з суб'єктами владних повноважень з приводу обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.

2. Окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, обласна рада, Київська або Севастопольська міська рада, їх посадова чи службова особа, крім випадків, передбачених цим Кодексом, та крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки та справ, які підсудні місцевим загальним судам як адміністративним судам.

3. Справи щодо оскарження дій або бездіяльності посадових чи службових осіб місцевих органів виконавчої влади розглядаються і вирішуються місцевим загальним судом як адміністративним судом або окружним адміністративним судом за вибором позивача.

4. Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

5. У разі невизначеності цим Кодексом предметної підсудності адміністративної справи така справа розглядається місцевим адміністративним судом за вибором позивача.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із

законами України від 25.12.2008 р. N 808-VI,

від 21.08.2009 р. N 1616-VI,

від 18.02.2010 р. N 1691-VI,

зміни, внесені пунктом 2 розділу I Закону України від 18.02.2010 р. N 1691-VI,

визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними)

згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 09.09.2010 р. N 19-рп/2010,

від 13.05.2010 р. N 2181-VI,

від 07.07.2010 р. N 2453-VI,

зміни, внесені Законом України від 07.07.2010 р. N 2453-VI

щодо передачі до юрисдикції адміністративних судів та вилучення із цивільної

юрисдикції спорів з приводу призначення, обчислення, перерахунку,

здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат

непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним

страхуванням та інших соціальних виплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг,

речового майна, пайків або грошової компенсації замість них, вводяться в дію з 1 січня 2011 року.

Справи щодо таких спорів, які перебуватимуть у провадженні суду першої, апеляційної чи

касаційної інстанції станом на 1 січня 2011 року, завершуються розглядом у цих судах.

Позовні заяви, апеляційні та касаційні скарги щодо таких спорів, які подані до 1 січня 2011 року і

провадження за якими не відкрито, розглядаються відповідними судами, до яких вони подані)

Предмет регулювання та цілі статті

1. Коментована стаття визначає правила предметної підсудності адміністративних справ, які поряд з правилами територіальної та інстанційної підсудності складають алгоритм визначення компетентного суду для розгляду і вирішення конкретної адміністративної справи.

2. Правила предметної підсудності визначено у такий спосіб, щоб одночасно забезпечити дві вимоги: щодо доступності судів і щодо незалежності суддів від стороннього впливу, особливо від органів виконавчої влади.

Предметна підсудність адміністративних справ

3. Правила предметної підсудності дозволяють визначити, адміністративний суд якої ланки розглядатиме адміністративну справу у першій інстанції.

4. Згідно з коментованою статтею судами першої інстанції в адміністративних справах є:

1) місцеві загальні суди;

2) місцеві (окружні) адміністративні суди;

3) Вищий адміністративний суд України.

Апеляційні адміністративні суди справ у першій інстанції не розглядають.

5. До створення і початку діяльності окружних адміністративних судів при визначенні предметної підсудності адміністративних справ слід керуватися також пунктами 5 і 6 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" КАСУ, оскільки предметну підсудність справ цим судам розподілено між місцевими загальними та місцевими господарськими судами.

Предметна підсудність адміністративних справ місцевим загальним судам

6. Місцеві загальні суди при розгляді і вирішенні адміністративних справ є адміністративними судами у розумінні пункту 2 статті 3 КАСУ. Місцевими загальними судами відповідно до частини першої статті 21 Закону України "Про судоустрій України" є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди. Також місцевими загальними судами визнаються військові суди гарнізонів, але, виходячи з пункту 8 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" КАСУ, після набрання чинності Кодексом (тобто з 1 вересня 2005 року) військові суди не можуть відкривати провадження в адміністративних справах і розглядати їх.

7. За загальним правилом, встановленим частиною першою коментованої статті, місцевим загальним судам (районним, районним у містах, міським та міськрайонним судам) як адміністративним судам підсудні:

1) адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування, посадова чи службова особа органу місцевого самоврядування, крім тих, які підсудні окружним адміністративним судам;

2) усі адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності.

8. Що стосується першої категорії справ, то це насамперед справи за участю органів і посадових осіб місцевого самоврядування. До органів місцевого самоврядування статтею 140 Конституції України і статтею 5 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" віднесено:

1) сільські, селищні, міські, районні у містах ради;

2) виконавчі комітети, відділи, управління та інші виконавчі органи сільської, селищної, міської, районної у місті ради;

3) районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

У містах з районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради можуть утворюватися районні в місті ради. Районні в містах ради утворюють свої виконавчі органи.

Головними посадовими особами місцевого самоврядування є сільський, селищний, міський голови (стаття 12 Закону).

До системи місцевого самоврядування статтею 5 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" також включені органи самоорганізації населення (будинкові, вуличні, квартальні комітети, комітети мікрорайонів, комітети районів у містах, сільські, селищні комітети).

Якщо спір виник між органом чи посадовою особою місцевого самоврядування, з одного боку, і державним органом, органом влади Автономної Республіки Крим, їх посадовою особою, з іншого боку, то його належить розглядати в окружному адміністративному суді, а не в місцевому загальному суді (див. пункт 1 частини першої і частину другу коментованої статті).

9. Щодо другої категорії, то місцевим загальним судам підсудні всі адміністративні справи стосовно оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про адміністративні правопорушення. Слово "всі" вказує на те, що місцевим загальним судам підсудні такі справи незалежно від того, хто є відповідачем у них - орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, або й інший суб'єкт.

Водночас постанову суду (судді) у справі про адміністративні правопорушення, прийняту за правилами Кодексу України про адміністративні правопорушення, не може бути переглянуто за правилами адміністративного судочинства, оскільки суд (суддя) у цьому випадку виступає не суб'єктом владних повноважень, а органом правосуддя. Таку постанову може бути переглянуто лише в порядку частини першої статті 294 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

10. Крім того, КАСУ відносить до предметної підсудності місцевих загальних судів такі адміністративні справи:

1) щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності виборчих комісій, комісій з референдуму, членів цих комісій, за винятком рішень дій чи бездіяльності:

- Центральної виборчої комісії та її членів;

- виборчої комісії Автономної Республіки Крим, обласної виборчої комісії, Київської чи Севастопольської виборчих комісій щодо підготовки та проведення місцевих виборів, а також членів зазначених комісій;

- територіальної (окружної) виборчої комісії щодо підготовки та проведення виборів Київського чи Севастопольського міського голови, а також членів зазначених комісій;

- територіальних (окружних) виборчих комісій щодо підготовки та проведення виборів Президента України, народних депутатів України, а також членів зазначених комісій;

- обласних комісій з референдуму і комісії Автономної Республіки Крим з всеукраїнського референдуму, а також членів зазначених комісій (частина п'ята статті 172 КАСУ);

2) щодо уточнення списку виборців (частина друга статті 173 КАСУ);

3) щодо оскарження дій чи бездіяльності засобів масової інформації, підприємств, установ, організацій, їхніх посадових та службових осіб, власників та творчих працівників засобів масової інформації, що порушують законодавство про вибори та референдум (частина третя статті 174 КАСУ);

4) щодо оскарження дії чи бездіяльності кандидата у депутати сільської, селищної, міської ради (частина третя статті 174 КАСУ).

Предметна підсудність справ окружним адміністративним судам

11. За загальним правилом, встановленим частиною другою коментованої статті, окружні адміністративні суди вирішують як суди першої інстанції адміністративні спори, у яких стороною є державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, їхня посадова чи службова особа. Більш високий рівень таких судів і відірваність їхньої територіальної юрисдикції від адміністративно-територіального устрою дають можливість забезпечити додаткові гарантії незалежності суддів від впливу місцевої влади.

12. Крім того, КАСУ відносить до предметної підсудності окружних адміністративних судів такі адміністративні справи:

1) щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності:

- Центральної виборчої комісії та її членів, за винятком рішень, дій або бездіяльності Центральної виборчої комісії щодо встановлення нею результатів виборів чи всеукраїнського референдуму;

- виборчої комісії Автономної Республіки Крим, обласної виборчої комісії, Київської чи Севастопольської виборчих комісій щодо підготовки та проведення місцевих виборів, а також членів зазначених комісій;

- територіальної (окружної) виборчої комісії щодо підготовки та проведення виборів Київського чи Севастопольського міського голови, а також членів зазначених комісій;

- територіальних (окружних) виборчих комісій щодо підготовки та проведення виборів Президента України, народних депутатів України, а також членів зазначених комісій;

- обласних комісій з референдуму і комісії Автономної Республіки Крим з всеукраїнського референдуму, а також членів зазначених комісій (частини третя - четверта статті 172 КАСУ);

2) щодо оскарження дій чи бездіяльності кандидатів (крім кандидата у депутати сільської, селищної, міської ради), їхніх довірених осіб, партії (блоку), місцевої організації партії (блоку місцевих організацій партій), їхніх посадових осіб та уповноважених осіб, ініціативних груп референдуму, інших суб'єктів ініціювання референдуму, офіційних спостерігачів від суб'єктів виборчого процесу, що порушують законодавство про вибори чи референдум (частина третя статті 175 КАСУ);

3) про дострокове припинення повноважень народного депутата України (частина перша статті 180 КАСУ);

4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (частина перша статті 182 КАСУ).

Предметна підсудність справ Вищому адміністративному суду України

13. Частиною четвертою коментованої статті, як виняток, предметною підсудністю у першій інстанції наділений Вищий адміністративний суд України. Він розглядає і вирішує у першій і останній інстанції справи щодо:

1) встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму (частина третя статті 172 КАСУ);

2) скасування реєстрації кандидата на пост Президента України (частина перша статті 176 КАСУ).

Віднесення цих категорій справ до підсудності Вищого адміністративного суду України обумовлено швидкоплинністю виборчого процесу чи процесу референдуму і винятковою важливістю відповідних питань. У цих справах не передбачено можливості оскарження і перегляду судових рішень Вищого адміністративного суду України, зважаючи на те, що використання цих можливостей могло би призвести до затягування стану юридичної невизначеності, зокрема щодо легітимності новообраних найвищих органів держави.

Альтернативна підсудність адміністративних справ

14. Частина третя коментованої статті наділяє позивача правом самостійно визначати предметну підсудність справи щодо оскарження дій або бездіяльності посадових чи службових осіб місцевих органів виконавчої влади. Під місцевими органами виконавчої влади тут слід розуміти Раду міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київську і Севастопольську міські, районні державні адміністрації, територіальні (місцеві) органи центральних органів виконавчої влади, урядових органів.

Такі справи можуть розглядатися і вирішуватися:

1) або місцевим загальним судом як адміністративним судом;

2) або окружним адміністративним судом.

Такий підхід дає особі можливість самостійно визначити, що для неї важливіше - краща доступність суду чи додаткові гарантії щодо незалежного розгляду справи.

Це правило не стосується справ про адміністративні правопорушення, адже всі спори щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності віднесено до підсудності місцевих загальних судів як адміністративних судів.

15. Альтернативну предметну підсудність (за вибором позивача) встановлено також для випадків, про які не згадано у КАСУ, але які можуть мати місце на практиці. Йдеться, наприклад, про випадки, коли відповідачем є не державний орган, не орган Автономної Республіки Крим, не орган місцевого самоврядування, і не їх посадова чи службова особа, а суб'єкт (наприклад, підприємство), що виконує делеговані повноваження. У цьому випадку предметна підсудність визначається за правилом частини п'ятої коментованої статті: позивач подає позов за своїм розсудом до місцевого загального суду як адміністративного суду або до окружного адміністративного суду, але з дотриманням правил територіальної підсудності.

Наслідки порушення правил про предметну підсудність

16. Правила предметної підсудності можуть бути порушені як особою, яка звертається до суду, так і судом. Відповідно до цього розрізняють і правові наслідки порушення правил предметної підсудності.

17. Якщо особа подала адміністративний позов з порушенням правил предметної підсудності, то суд, розглянувши питання щодо відкриття провадження, повинен повернути позивачеві позовну заяву у зв'язку з тим, що справа не підсудна цьому адміністративному суду (пункт 6 частини третьої статті 108 КАСУ). В ухвалі про повернення позовної заяви суд зазначає, якому суду підсудна адміністративна справа за позовною заявою.

18. Якщо суд відкрив провадження в адміністративній справі без дотримання правил предметної підсудності, то він повинен передати її на розгляд належного адміністративного суду незалежно від того, на якому етапі провадження у першій інстанції виявлено порушення правил предметної підсудності, оскільки суд, який відкрив провадження у справі, не є компетентним у розгляді відповідної справи (пункт 2 частини першої статті 22 КАСУ, пункт 6 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України "Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ" від 6 березня 2008 року N 2).

Якщо порушення правил предметної підсудності виявлено в суді вищої інстанції, то рішення суду першої інстанції належить скасувати, а справу передати до компетентного суду (пункт 6 статті 198, пункт 6 статті 199, пункт 1 статті 204, пункт 6 статті 223, пункт 1 частини третьої статті 227 КАСУ).

Стаття 19. Територіальна підсудність адміністративних справ

1. Адміністративні справи вирішуються адміністративним судом за місцезнаходженням відповідача, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

2. Адміністративні справи з приводу оскарження правових актів індивідуальної дії, а також дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які прийняті (вчинені, допущені) стосовно конкретної фізичної чи юридичної особи (їх об'єднань), вирішуються за вибором позивача адміністративним судом за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем проживання (перебування, знаходження) цієї особи-позивача, або адміністративним судом за місцезнаходженням відповідача, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Якщо така особа не має місця проживання (перебування, знаходження) в Україні, тоді справу вирішує адміністративний суд за місцезнаходженням відповідача.

3. Адміністративні справи з приводу оскарження нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади, Національного банку України чи іншого суб'єкта владних повноважень, повноваження якого поширюються на всю територію України, крім випадків, передбачених цим Кодексом, адміністративні справи з приводу оскарження рішень Антимонопольного комітету України з розгляду скарг про порушення законодавства у сфері державних закупівель, адміністративні справи, відповідачем у яких є закордонне дипломатичне чи консульське представництво України, його посадова чи службова особа, а також адміністративні справи про анулювання реєстраційного свідоцтва політичної партії, про заборону (примусовий розпуск, ліквідацію) політичної партії вирішуються окружним адміністративним судом, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ.

4. У разі невизначеності цим Кодексом територіальної підсудності адміністративної справи така справа розглядається місцевим адміністративним судом за вибором позивача.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно

із законами України від 13.05.2010 р. N 2181-VI,

від 07.07.2010 р. N 2453-VI,

від 17.03.2011 р. N 3156-VI)

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає правила територіальної підсудності адміністративних справ, що поряд з правилами предметної та інстанційної підсудності складають алгоритм визначення компетентного суду для розгляду і вирішення конкретної адміністративної справи.

2. Правила територіальної підсудності визначено у такий спосіб, щоб, по можливості, забезпечити розгляд справи адміністративним судом, який територіально найбільш наближений до місця проживання чи місця знаходження особи. У такий спосіб забезпечується краща доступність правосуддя в адміністративних справах для невладних суб'єктів.

Територіальна підсудність адміністративних справ

3. Правила територіальної підсудності дозволяють визначити, до якого конкретно адміністративного суду відповідної судової ланки особі необхідно звернутися у кожному конкретному випадку.

Територіальна підсудність адміністративних справ за місцезнаходженням відповідача

4. Як загальне в адміністративному судочинстві сформульоване правило територіальної підсудності про розгляд справи за місцезнаходженням відповідача (частина перша коментованої статті). Під місцезнаходженням відповідача слід розуміти адресу органу - суб'єкта владних повноважень або місця роботи посадової чи службової особи, які зазначені у позовній заяві відповідачами.

Обрання цього правила обумовлене передусім тим, що рішення суб'єкта владних повноважень, яке стосується прав багатьох осіб (нормативно-правовий акт), може бути оскаржено багатьма позивачами. Якби позов можна було подавати за місцем свого проживання, то виникали б ситуації, коли правомірність такого рішення було б піддано перевірці паралельно не одним адміністративним судом. Як наслідок можливі різні результати перевірки. Щоб не виникало подібних ситуацій і щоб рішення суб'єкта владних повноважень було предметом розгляду лише в одному адміністративному суді першої інстанції, запроваджено правило про розгляд справи за місцезнаходженням відповідача.

5. Таке правило встановлене і в інтересах відповідача для тих поодиноких випадків, коли відповідачем є фізична чи юридична особа за позовом суб'єкта владних повноважень. Тоді позов подається за місцем проживання чи перебування фізичної особи або місцезнаходженням юридичної особи.

Місцем проживання фізичної особи вважається адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік, а місцем перебування - адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік (стаття 3 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір проживання в Україні"). Стаття 29 ЦКУ дає узагальнене розуміння терміна "місце проживання", яке охоплює як місце проживання, так і місце перебування у розумінні КАСУ. Так, місцем проживання фізичної особи відповідно до статті 29 ЦКУ є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель), у відповідному населеному пункті, у якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Частиною третьою статті 29 ЦКУ також передбачено, що фізична особа може мати кілька місць проживання.

Місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені (стаття 93 ЦКУ в редакції Закону України N 2452-IV від 3 березня 2005 року; стаття 1 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців").

Територіальна підсудність адміністративних справ за місцезнаходженням позивача

6. Якщо позивач оскаржує правовий акт індивідуальної дії, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, що стосуються прав, свобод та інтересів безпосередньо позивача, тоді заяву належить подавати за місцем проживання (перебування, знаходження) позивача (частина друга коментованої статті). Фактично це і є універсальним правилом, оскільки таких справ найбільше.

Про місце проживання (перебування, знаходження) див. пункт 5 коментарю до цієї статті. Достатнім підтвердженням місця проживання чи перебування фізичної особи є її реєстрація за місцем проживання чи перебування, але це не виключає можливості використання інших доказів.

Під місцем перебування особи слід розуміти, зокрема, і її фактичне перебування у межах адміністративно-територіальної одиниці, у зв'язку з яким виникли спірні правовідносини (наприклад, якщо особу притягнули до адміністративної відповідальності за межами адміністративно-територіальної одиниці, де вона має місце проживання; то вона може оскаржити адміністративне стягнення за місцем накладення стягнення, тобто там, де вона все ще перебуває і виникли спірні правовідносини). Водночас такий позивач не позбавлений можливості звернутися з позовною заявою до адміністративного суду за місцем свого проживання після повернення додому (див. пункт 4 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України "Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ" від 6 березня 2008 року N 2).

Виняткова територіальна підсудність адміністративних справ

7. Територіальну підсудність окремих категорій адміністративних справ спеціально визначено за окружним адміністративним судом, територіальну юрисдикцію якого поширено на місто Київ. Згідно з указом Президента України, таким судом є Окружний адміністративний суд міста Києва.

До його виняткової підсудності віднесено адміністративні справи:

1) щодо оскарження нормативно-правових актів Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади, Національного банку України чи іншого суб'єкта владних повноважень, повноваження якого поширюються на всю територію України (частина третя коментованої статті).

Під "суб'єктом владних повноважень, повноваження якого поширюються на всю територію України" тут розуміється державний орган чи інший суб'єкт владних повноважень, який законом уповноважений видавати підзаконні правові акти, обов'язкові на всій території України, - наприклад, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, з'їзд суддів України, Рада суддів України, Вища рада юстиції, Вища кваліфікаційна комісія суддів тощо. Як правило, це єдиний на території України орган, який виконує відповідні повноваження;

2) відповідачем у яких є закордонне дипломатичне чи консульське представництво України, їхня посадова чи службова особа (частина третя коментованої статті);

3) про анулювання реєстраційного свідоцтва політичної партії, про заборону (примусовий розпуск, ліквідацію) політичної партії (частина третя коментованої статті);

4) щодо рішень, дій або бездіяльності Центральної виборчої комісії, членів цієї комісії, за винятком тих, що стосуються встановлення нею результатів виборів чи всеукраїнського референдуму (частина третя статті 172 КАСУ);

5) щодо дій чи бездіяльності кандидата на пост Президента України, ініціативних груп всеукраїнського референдуму, інших суб'єктів ініціювання всеукраїнського референдуму, що порушують законодавство про вибори чи референдум (частина третя статті 175 КАСУ);

6) про дострокове припинення повноважень народного депутата України в разі невиконання ним вимог щодо несумісності (частина перша статті 180 КАСУ).

Більшість адміністративних справ віднесено до виключної підсудності окружного адміністративного суду, територіальну юрисдикцію якого поширено на місто Київ, з урахуванням правила про розгляд справи за місцезнаходженням відповідача.

8. Спеціальні правила територіальної підсудності передбачені також главою 6 "Особливості провадження в окремих категоріях адміністративних справ" розділу III КАСУ:

1) справи щодо оскарження рішення, дії чи бездіяльності виборчої комісії, комісії з референдуму, членів зазначених комісій, що пов'язані з виборчим процесом чи процесом референдуму, а також справи щодо уточнення списку виборців підсудні адміністративному суду за місцезнаходженням відповідної комісії (частини четверта - п'ята статті 172, частина друга статті 173 КАСУ);

2) справи щодо оскарження дій чи бездіяльності засобів масової інформації, підприємств, установ, організацій, їхніх посадових та службових осіб, власників і творчих працівників засобів масової інформації, що порушують законодавство про вибори та референдум, підсудні адміністративному суду за їхнім місцезнаходженням (частина третя статті 174 КАСУ);

3) справи щодо оскарження дій чи бездіяльності кандидатів, їхніх довірених осіб, партії (блоку), місцевої організації партії (блоку місцевих організацій партій), їхніх посадових осіб та уповноважених осіб, ініціативних груп референдуму, інших суб'єктів ініціювання референдуму, офіційних спостерігачів від суб'єктів виборчого процесу, що порушують законодавство про вибори чи референдум, підсудні адміністративному суду адміністративного суду за місцем вчинення дії чи місцем, де ця дія повинна бути вчинена, крім тих справ, що віднесені до виняткової підсудності окружного адміністративного суду, територіальну юрисдикцію якого поширено на місто Київ (частина третя статті 175 КАСУ);

4) справи про обмеження права на мирні зібрання підсудні адміністративному суду за місцезнаходженням позивача - органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування, що одержав повідомлення про проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій чи інших мирних зібрань (частина перша статті 182 КАСУ);

5) справи про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання з боку органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування підсудні адміністративному суду за місцем проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій чи інших мирних зібрань (частина перша статті 183 КАСУ).

9. Позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, подається до адміністративного суду, що розглядає адміністративну справу (частина перша статті 53 КАСУ) незалежно від правил територіальної підсудності, встановлених коментованою статтею.

Альтернативна територіальна підсудність адміністративних справ

10. Згідно з частиною четвертою коментованої статті, якщо правила територіальної підсудності не дають можливість визначити компетентний у справі адміністративний суд, тоді позивач має право обрати його за власним розсудом, але з дотриманням правил предметної підсудності.

Це правило може бути застосоване, наприклад, якщо позивач, який оскаржує правовий акт індивідуальної дії, виданий щодо нього, проживає за межами України, а тому не може подати адміністративний позов за місцем свого проживання. Тому він може обрати суд на власний розсуд, наприклад, за місцем проживання свого представника.

Цим правилом також доцільно керуватися, наприклад, у разі, якщо декілька позивачів заявили спільну позовну вимогу щодо правового акта індивідуальної дії і проживають вони у різних місцях. Вони мають право вибрати суд за місцем проживання одного чи декількох з них.

Територіальна підсудність адміністративних справ апеляційним адміністративним судам

11. Правило територіальної підсудності адміністративних справ для їх перегляду в апеляційному порядку зазначено у частині другій статті 20 КАСУ. Відповідно до нього судове рішення місцевого адміністративного суду переглядає апеляційний адміністративний суд, у межах територіальної юрисдикції якого перебуває відповідний місцевий адміністративний суд. Територіальну юрисдикцію апеляційних адміністративних судів встановлено Указом Президента України "Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі та кількісного складу суддів" від 16 листопада 2004 року.

Наслідки порушення правил про територіальну підсудність

12. Правила територіальної підсудності можуть бути порушені як особою, яка звертається до суду, так і судом. Відповідно до цього розрізняють і правові наслідки порушення правил територіальної підсудності.

13. Якщо особа подала адміністративний позов з порушенням правил територіальної підсудності, то суд, розглянувши питання щодо відкриття провадження, повинен повернути позивачеві позовну заяву у зв'язку з тим, що справа не підсудна цьому адміністративному суду (пункт 6 частини третьої статті 108 КАСУ). В ухвалі про повернення позовної заяви суд зазначає, якому суду підсудна адміністративна справа за позовною заявою.

14. Правила територіальної підсудності є менш жорсткими, ніж правила предметної підсудності. Адже вважається, що рівень суду належний, але внаслідок порушення правил територіальної підсудності можуть створюватися додаткові незручності, які, однак, зазвичай на зміст рішення об'єктивно не впливають. Якщо порушення правил територіальної підсудності виявлено ще до початку судового розгляду, то адміністративну справу належить передати до належного суду (пункт третій частини першої статті 22 Кодексу).

Проте якщо порушення правил територіальної підсудності виявлено під час судового розгляду, суд повинен завершити розгляд та ухвалити судове рішення по суті спору. У суді вищої інстанції саме по собі недотримання правил територіальної підсудності не може мати наслідком скасування судового рішення (див. пункт 6 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України "Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ" від 6 березня 2008 року N 2). Лише якщо є об'єктивні передумови вважати, що рішення суду може бути неправосудним (наприклад, справу розглянуто, незважаючи на те, що відповідач до початку судового розгляду вказував на порушення правил підсудності, заявляв клопотання про передачу справи до належного суду), його належить скасувати, а справу необхідно передати до належного суду (пункт 6 статті 198, пункт 6 статті 199, пункт 1 статті 204, пункт 6 статті 223, пункт 1 частини третьої статті 227 КАСУ).

Рекомендована література

Перепелюк В. Г. Адміністративне судочинство: проблеми практики. - К.: Конус-Ю, 2007. - С. 53 - 63.

Стаття 20. Інстанційна підсудність адміністративних справ

1. Місцеві адміністративні суди (місцеві загальні суди як адміністративні суди та окружні адміністративні суди), а також Вищий адміністративний суд України у випадках, встановлених цим Кодексом, вирішують адміністративні справи як суди першої інстанції.

2. Апеляційні адміністративні суди переглядають судові рішення місцевих адміністративних судів (місцевих загальних судів як адміністративних судів та окружних адміністративних судів), які знаходяться у межах їхньої територіальної юрисдикції, в апеляційному порядку як суди апеляційної інстанції.

3. Вищий адміністративний суд України переглядає судові рішення місцевих та апеляційних адміністративних судів у касаційному порядку як суд касаційної інстанції. У випадку, визначеному частиною шостою статті 177 цього Кодексу, Вищий адміністративний суд України переглядає в апеляційному порядку як суд апеляційної інстанції судові рішення Київського апеляційного адміністративного суду.

4. Верховний Суд України у випадках, установлених цим Кодексом, переглядає судові рішення адміністративних судів після їх перегляду в касаційному порядку.

(Із змінами, внесеними згідно із

Законом України від 07.07.2010 р. N 2453-VI)

Предмет регулювання та цілі статті

1. Коментована стаття визначає правила інстанційної підсудності адміністративних справ, які поряд з правилами предметної і територіальної підсудності складають алгоритм визначення компетентного суду для розгляду і вирішення конкретної адміністративної справи.

2. Правила інстанційної підсудності визначено у такий спосіб, щоб забезпечити рівні можливості щодо оскарження судових рішень - для кожної адміністративної справи зазвичай передбачена однакова кількість судових інстанцій з тим, щоб право особи на оскарження і перегляд судового рішення необґрунтовано не обмежувалося.

Інстанційна підсудність адміністративних справ

3. Правила інстанційної підсудності дають відповідь на питання, які суди розглядають адміністративні справи у першій інстанції, а які - в апеляційній та касаційній інстанціях.

4. У КАСУ загалом витримано принцип "судова ланка = судова інстанція", за якого кожна ланка адміністративних судів виконує функції лише однієї інстанції - першої, апеляційної чи касаційної. Такий підхід сприяє інстанційній спеціалізації суддів судів різних ланок, що позитивно позначається на якості розгляду і вирішення адміністративних справ. Лише в окремих категоріях спорів, що виникають у ході виборчого процесу чи процесу референдуму, законодавець відійшов від цього принципу, виходячи з швидкоплинності цих процесів та необхідності якнайшвидше досягнути стану юридичної визначеності у відповідних відносинах.

5. До створення і початку діяльності окружних адміністративних судів та апеляційних адміністративних судів при визначенні інстанційної підсудності адміністративних справ слід керуватися також пунктами 5 і 6 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" КАСУ, оскільки інстанційну підсудність справ цим судам розподілено між місцевими та апеляційними загальними і господарськими судами.

Суд першої інстанції

6. Суд першої інстанції здійснює розгляд адміністративної справи за суттю й у повному обсязі. Це перший суд, який здійснює розгляд, і переважно він є й останнім, оскільки у більшості випадків судові рішення суду першої інстанції на практиці не оскаржуються.

7. За загальним правилом частини першої коментованої статті як суд першої інстанції адміністративні справи розглядають і вирішують місцеві адміністративні суди (місцеві загальні суди як адміністративні суди та окружні адміністративні суди).

8. Як виняток, у справах щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів чи всеукраїнського референдуму (стаття 172 КАСУ), а також щодо скасування реєстрації кандидата на пост Президента України (стаття 176 КАСУ) судом першої та останньої інстанції є Вищий адміністративний суд України. Рішення Вищого адміністративного суду України, ухвалені в таких справах у першій інстанцій, набирають законної сили негайно після проголошення, є остаточними і не можуть бути оскаржені.

Суд апеляційної інстанції

9. Суд апеляційної інстанції здійснює за апеляційною скаргою перегляд адміністративної справи і рішення суду першої інстанції у ній, що не набрало законної сили, з огляду на правильність встановлення обставин у справі і (або) правильність застосування норм права.

10. За загальним правилом частини другої коментованої статті як суд апеляційної інстанції судові рішення місцевих адміністративних судів переглядають в апеляційному порядку відповідні апеляційні адміністративні суди.

11. Як виняток, для справ щодо рішень, дій або бездіяльності Центральної виборчої комісії, членів цієї комісії, розглянутих окружним адміністративним судом, територіальну юрисдикцію якого поширено на місто Київ, судом апеляційної і останньої інстанції є Вищий адміністративний суд України (друге речення частини третьої коментованої статті, друге речення частини шостої статті 177 КАСУ).

Суд касаційної інстанції

12. Суд касаційної інстанції здійснює за касаційною скаргою перегляд рішень судів першої та апеляційної інстанцій в адміністративній справі лише з огляду на правильність застосування норм права. Разом із забезпеченням законності судових рішень у конкретній справі, завданням суду касаційної інстанції є також формування єдиної практики застосування законів адміністративними судами шляхом вироблення відповідної правової позиції у певних категоріях справ.

13. Різновидом касаційного провадження є також перегляд судових рішень за винятковими обставинами, тобто перегляд на предмет правильності застосування права у разі:

1) неоднакового застосування Вищим адміністративним судом або Вищим адміністративним судом та іншим судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права;

2) визнання судових рішень міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов'язання України (частина друга статті 235, стаття 237 КАСУ).

Це ті два випадки, коли найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції - Верховний Суд України - повинен принципово визначитися у найскладніших ситуаціях з точки зору права.

14. Як суд касаційної інстанції судові рішення місцевих та апеляційних адміністративних судів переглядає у касаційному порядку Вищий адміністративний суд України. Верховний Суд України переглядає судові рішення в адміністративних справах за винятковими обставинами і також є судом касаційної інстанції, оскільки перегляд за винятковими обставинами визнано різновидом касаційного провадження.

15. Виходячи з швидкоплинності виборчого процесу чи процесу референдуму, для вирішення спорів, пов'язаних з цими процесами, запроваджено одно- чи двоінстанційну систему, а тому суду касаційної інстанції для таких справ не передбачено.

Наслідки порушення правил про інстанційну підсудність

16. Якщо особа подала адміністративний позов, апеляційну чи касаційну скаргу, скаргу про перегляд судових рішень за винятковими обставинами з порушенням правил інстанційної підсудності, то суд повинен повернути їй позовну заяву чи скаргу у зв'язку з тим, що справа не підсудна цьому адміністративному суду (пункт 6 частини третьої статті 108 КАСУ). В ухвалі про повернення позовної заяви суд зазначає, якому суду підсудна адміністративна справа за відповідним зверненням.

17. Порушення судом правил інстанційної підсудності в усякому випадку тягне за собою неправосудність судового рішення і як наслідок - його скасування. Однак труднощів у застосуванні правил інстанційної підсудності у судах не виникає і таких порушень не трапляється.

Стаття 21. Підсудність кількох пов'язаних між собою вимог

1. Позивач може заявити кілька вимог в одній позовній заяві, якщо вони пов'язані між собою.

Якщо справа щодо пов'язаних вимог територіально підсудна різним місцевим адміністративним судам, то її розглядає один з цих судів за вибором позивача.

Якщо справа щодо однієї з вимог підсудна окружному адміністративному суду, а щодо іншої вимоги (вимог) - місцевому загальному суду як адміністративному суду, таку справу розглядає окружний адміністративний суд.

Якщо справа щодо однієї з вимог підсудна Київському апеляційному адміністративному суду, а щодо іншої вимоги (вимог) - іншому адміністративному суду, таку справу розглядає Київський апеляційний адміністративний суд.

2. Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.

3. Не допускається об'єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом.

(Із змінами, внесеними згідно із

Законом України від 07.07.2010 р. N 2453-VI)

Предмет регулювання та цілі статті

1. Коментована стаття встановлює правила визначення судів для розгляду кількох вимог, що пов'язані між собою.

2. Стаття спрямована на досягнення процесуальної економії - забезпечення розгляду в одному провадженні пов'язаних вимог, щоб кожну вимогу не розглядати як окрему адміністративну справу. Одночасно правила статті сприяють тому, щоб справу розглядав найбільш компетентний суд.

Пов'язані між собою вимоги

3. Пов'язаними можна вважати позовні вимоги:

1) що випливають з одних правовідносин;

2) які хоч і не випливають з одних правовідносин, але спрямовані до одного відповідача.

Правила об'єднання пов'язаних вимог

4. Вимоги можуть бути поєднані в одній позовній заяві, якщо вони:

1) пов'язані між собою;

2) належать до адміністративної юрисдикції відповідно до статті 17 КАСУ;

3) підсудні одному адміністративному суду відповідно до правил, визначених статтями 18 - 20 КАСУ.

Наявність трьох цих умов є обов'язковою.

5. За загальним правилом, не допускається об'єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різних видів судочинства (адміністративного, конституційного, цивільного, господарського чи кримінального), якщо інше не встановлено законом.

На сьогодні такий виняток встановлений у КАСУ - в частині третій коментованої статті. Питання про відшкодування шкоди, завданої рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, розглядає адміністративний суд, якщо вимога про це заявлена одночасно з вимогою про протиправність такого рішення, дії чи бездіяльності. В інших випадках це питання може вирішувати суд цивільної чи господарської юрисдикції.

Це правило обумовлено такими міркуваннями. Відшкодування шкоди у зобов'язальних відносинах, зокрема у деліктних, - це традиційно предмет регулювання цивільного права, тому компетентними тут є суди цивільної та господарської юрисдикцій. Водночас шкоду може бути заподіяно суб'єктом владних повноважень внаслідок порушення ним норм публічного права. Встановлення ж порушень у діяльності публічної влади - це прерогатива судів адміністративної юрисдикції, тобто за логікою - хто встановив факт порушення, той і мав би ухвалити рішення про відшкодування.

Можливість об'єднання цих двох вимог в одному провадженні дозволяє досягти процесуальної економії: особа має можливість вирішити питання про протиправність рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень й одночасно питання про відшкодування шкоди в одному суді. Проте якщо таку майнову вимогу заявлено окремо від оскарження акта, дій чи бездіяльності, її належить вирішувати за правилами цивільного (господарського) судочинства за наявності преюдиційного рішення адміністративного суду про протиправність акта, дії чи бездіяльності в частині правової оцінки поведінки суб'єкта владних повноважень. Отож фізична чи юридична особа, яка невдоволена рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень і зазнала внаслідок них шкоди, мала б визначити, звертаючись до суду, що має для неї перевагу: досить тривале вирішення адміністративним судом питань про протиправність рішення, дії, бездіяльності і відшкодування шкоди, чи більш швидке визнання протиправним рішення, дії, бездіяльності адміністративним судом, а вже потім відшкодування шкоди у порядку цивільного або господарського судочинства, що загалом вимагатиме більше часу, коштів і зусиль, але є менш ризикованим. Менший ризик полягає у тому, що позивач, звертаючись до адміністративного суду лише з вимогою про визнання протиправними рішення, дії чи бездіяльності, не сплачує судового збору з майнових вимог. У разі незадоволення такої вимоги адміністративним судом стає очевидним, що майнові претензії будуть безпідставними.

6. Розглядаючи об'єднані позовні вимоги, суд до закінчення судового розгляду справи відповідно до частини першої статті 164 КАСУ може прийняти постанову щодо частини позовних вимог за клопотанням особи, яка бере участь у справі, якщо з'ясовані судом обставини дають можливість без шкоди для справи вирішити частину позовних вимог. Це можливо, наприклад, у випадку об'єднання вимог про протиправність рішення, дії чи бездіяльність і про відшкодування шкоди. Суд має право прийняти постанову щодо перших вимог, а після цього розглядати питання відшкодування шкоди.

Наслідки порушення правил об'єднання позовних вимог

7. Якщо позивач об'єднав у позовній заяві вимоги, що належить розглядати за правилами різних видів судочинства, то суд, отримавши таку позовну заяву, відкриває провадження в адміністративній справі щодо тих вимог, що належать до адміністративної юрисдикції, а щодо інших - відмовляє у відкритті провадження на підставі пункту 1 частини першої статті 109 КАСУ.

Якщо таке об'єднання встановлено після відкриття провадження у справі - суд повинен закрити провадження у справі в частині тих вимог, що не належать до адміністративної юрисдикції, на підставі пункту 1 частини першої статті 157 КАСУ.

8. Якщо позивач об'єднав у позовній заяві вимоги, що підсудні різним адміністративним судам, то суд, отримавши таку позовну заяву, відкриває провадження в адміністративній справі стосовно тих вимог, що йому підсудні, а щодо інших - постановляє ухвалу про повернення заяви на підставі пункту 6 частини третьої статті 108 КАСУ.

Якщо таке об'єднання встановлено після відкриття провадження у справі - суд роз'єднує відповідно до статті 116 КАСУ позовні вимоги в окремі провадження і з дотриманням правил статті 22 КАСУ передає справу щодо не підсудних йому вимог до належного суду. Це не стосується випадків, коли суд встановить, що частина вимог не належить до його територіальної підсудності, уже після початку судового розгляду. Тоді він продовжує розгляд справи.

Зарубіжний досвід

9. У Німеччині всі вимоги про відшкодування шкоди внаслідок порушення публічно-правових обов'язків, а також інші вимоги про публічно-правові компенсації розглядають звичайні суди за правилами цивільного судочинства. Питання про відшкодування шкоди від протиправного акта чи діяння адміністрації в Естонії вирішено інакше, ніж у Німеччині, - воно належить до повноважень адміністративного суду. Так само й у законодавстві Туреччини. За рішенням турецького адміністративного суду громадянам компенсують шкоду, яку заподіяно внаслідок неналежного виконання обов'язків держави перед людиною, наприклад, у випадках неналежної охорони громадського порядку, допущення терористичних актів тощо.

Стаття 22. Передача адміністративної справи з одного адміністративного суду до іншого

1. Суд передає адміністративну справу на розгляд іншого адміністративного суду, якщо:

1) до початку розгляду справи по суті задоволено клопотання відповідача, зареєстроване у встановленому законом порядку, місце проживання (перебування) якого раніше не було відоме, про передачу справи за місцем його проживання (перебування);

2) відкрито провадження у справі, яка предметно підсудна іншому суду;

3) після відкриття провадження у справі з'ясувалося, що справа територіально підсудна іншому суду;

4) після задоволення відводів (самовідводів) чи в інших випадках неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи;

5) ліквідовано адміністративний суд, який розглядав справу.

2. Суд передає адміністративну справу на розгляд іншому адміністративному суду, що найбільш територіально наближений до цього суду, якщо однією з сторін у справі є суд або суддя цього суду.

3. Підсудність справ, у яких стороною є Верховний Суд України, Вищий адміністративний суд України або суддя одного з цих судів, встановлюється за загальними правилами підсудності.

4. Питання про передачу адміністративної справи розглядається судом у судовому засіданні з повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає розгляду цього питання.

5. Питання про передачу адміністративної справи суд вирішує ухвалою. Ухвалу про передачу адміністративної справи з одного адміністративного суду до іншого може бути оскаржено. Ухвала про відмову в передачі адміністративної справи з одного адміністративного суду до іншого окремо не оскаржується. Заперечення проти цього може бути включено до апеляційної чи касаційної скарги на рішення суду, прийняте за результатами розгляду справи.

6. Передача адміністративної справи з одного суду до іншого здійснюється після закінчення строку на оскарження ухвали про передачу адміністративної справи з одного адміністративного суду до іншого, а в разі подання апеляційної скарги - після залишення її без задоволення.

7. Адміністративна справа, передана з одного адміністративного суду до іншого в порядку, встановленому цією статтею, розглядається адміністративним судом, до якого вона надіслана.

8. Спори між адміністративними судами щодо підсудності не допускаються.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із

Законом України від 07.07.2010 р. N 2453-VI)

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття встановлює підстави і порядок передавання справи до іншого адміністративного суду, якщо є перешкоди для розгляду справи певним судом.

2. Стаття спрямована забезпечити особі право на компетентний суд (див. статтю 6 КАСУ і коментар до неї).

Підстави для передачі адміністративної справи

3. Суд передає адміністративну справу на розгляд іншого адміністративного суду, якщо задоволено клопотання відповідача, місце проживання (перебування) якого раніше не було відоме, про передачу справи за місцем його проживання (перебування).

Ця підстава може застосовуватись у тих поодиноких справах, у яких відповідачем може бути фізична особа, яка не є суб'єктом владних повноважень (див. пункт 4 частини першої статті 17, частину четверту статті 50 КАСУ). У разі якщо виявилося, що відповідач у таких справах не проживає за адресою, вказаною позивачем, суд повинен здійснити виклик такої особи через засоби масової інформації за правилами статті 39 КАСУ. Дізнавшись про такий виклик, позивач має право заявити клопотання про передачу справи за його місцем проживання (перебування). У цьому випадку справа передається до адміністративного суду за місцем проживання (перебування) відповідача.

4. Суд передає адміністративну справу на розгляд іншого адміністративного суду у разі, якщо провадження у справі відкрито без дотримання правил підсудності. Якщо провадження відкрито з порушенням правил предметної підсудності (стаття 18 КАСУ), то передати справу до належного суду можна на будь-якій стадії провадження в суді першої інстанції до проголошення судового рішення у справі.

Якщо провадження відкрито з порушенням правил територіальної підсудності (стаття 19 КАСУ), то передати справу до належного суду можна лише до початку судового розгляду.

Передача справи на цих підставах можлива як з ініціативи суду, так і за клопотанням осіб, які беруть участь у справі. Справа передається до адміністративного суду, якому вона підсудна.

Таким чином, не можна передавати справу з одного суду до іншого, якщо:

1) провадження у справі ще не відкрито (тобто позовна заява, подана не за підсудністю, не передається до належного суду, а повертається позивачеві);

2) відкрито провадження у справі, яку не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства (у цьому випадку суд закриває провадження у справі).

5. Суд передає адміністративну справу на розгляд іншого адміністративного суду також у разі, якщо після задоволення відводів (самовідводів) чи в інших випадках (хвороба суддів, відсутність повноважних суддів тощо) неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи.

Ця підстава може бути використана, зокрема, й у випадках, коли стороною в адміністративній справі є суддя адміністративного суду, у якому розглядається справа, або й сам адміністративний суд (див. пункт 5 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України "Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ" від 6 березня 2008 року N 2). Суд, що розглядає справу, може заявити собі самовідвід або йому відвід може заявити особа, яка бере участь у справі. Якщо самовідвід (відвід) заявлено одночасно всім суддям цього адміністративного суду, то суд відразу може вирішити це питання щодо всіх суддів, не передаючи справу на розгляд іншим суддям цього адміністративного суду.

Справа за цією підставою передається до адміністративного суду, що територіально є найзручнішим для осіб, які беруть участь у справі.

6. Суд передає адміністративну справу на розгляд іншого адміністративного суду, якщо указом Президента України ліквідовано адміністративний суд, який розглядав справу. Справа за цією підставою також передається до адміністративного суду, що територіально є найзручнішим для осіб, які беруть участь у справі.

7. Випадки передачі справ з одного судового органу до іншого можуть бути передбачені законом також у разі внесення змін до процесуальних законів щодо предмету юрисдикції або підсудності справ (див., наприклад, пункт 10 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" КАСУ).

Порядок вирішення питання про передачу адміністративної справи

8. За наявності підстав для передачі адміністративної справи або клопотання особи, яка бере участь у справі, питання щодо такої передачі суд вирішує у судовому засіданні. Таке судове засідання може бути призначено спеціально для розгляду цього питання або ж це може бути попереднє судове засідання чи судове засідання безпосередньо під час судового розгляду.

У разі призначення судового засідання для розгляду цього питання суд повідомляє про це осіб, які беруть участь у справі, однак їх неприбуття, якщо вони були належним чином повідомлені, не перешкоджає розгляду цього питання (частина друга коментованої статті). Якщо ж відомостей про одержання повістки стороною чи третьою особою немає, тоді суд повинен відкласти розгляд цього питання, визначивши нову дату такого розгляду.

9. У судовому засіданні суд повідомляє осіб, які беруть участь у справі, про причини розгляду питання про передачу справи і з'ясовує їхню думку щодо такої передачі. Ця думка є особливо важливою для визначення територіально найзручнішого адміністративного суду, до якого слід передати справу у зв'язку з неможливістю утворити новий склад суду або ліквідацією адміністративного суду.

За результатами розгляду цього питання суд постановляє у нарадчій кімнаті ухвалу, що викладається окремим документом. Таку ухвалу, згідно з частиною третьою коментованої статті, може бути оскаржено в апеляційному порядку. Ухвали суду апеляційної інстанції стосовно цього питання не належить оскаржувати, оскільки вони не перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина друга статті 211 КАСУ).

Порядок передачі адміністративної справи

10. Як випливає із частини четвертої коментованої статті, передача адміністративної справи здійснюється за умови набрання законної сили ухвалою суду про передачу справи.

Ухвала суду про передачу справи до іншого адміністративного суду набирає законної сили:

1) після закінчення п'яти днів з дня проголошення ухвали, якщо не було подано заяви про її апеляційне оскарження або апеляційної скарги (частини четверта і п'ята статті 186, частина перша статті 254 КАСУ);

2) після закінчення десяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження, якщо апеляційної скарги не було подано (частини п'ята статті 186, частина друга статті 254 КАСУ);

3) після закінчення апеляційного розгляду апеляційної скарги, якщо ухвалу суду першої інстанції про передачу справи не було скасовано (частина третя статті 254 КАСУ).

Ухвала суду апеляційної інстанції про передачу справи до іншого адміністративного суду набирає законної сили з моменту проголошення (частина п'ята статті 254 КАСУ).

11. Суд надсилає адміністративну справу разом з ухвалою про її передачу до визначеного в ухвалі адміністративного суду. Адміністративний суд, якому передана справа, не має права оцінювати законність і обґрунтованість ухвали про передачу справи і повертати її назад, оскільки спори між адміністративними судами щодо підсудності не допускаються (частина п'ята коментованої статті).

12. Недотримання встановлених коментованою статтею підстав і порядку передачі справи з одного суду до іншого розглядається як порушення права особи на компетентний суд, адже відповідно до частини другої статті 6 КАСУ ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в адміністративному суді, до підсудності якого вона віднесена цим Кодексом (див. пункт 5 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України "Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ" від 6 березня 2008 року N 2).

Стаття 23. Здійснення адміністративного судочинства суддею одноособово

1. Усі адміністративні справи в суді першої інстанції, крім випадків, встановлених цим Кодексом, розглядаються і вирішуються суддею одноособово.

2. Суддя для розгляду конкретної справи визначається в порядку, встановленому частиною третьою статті 151 цього Кодексу.

(Із доповненнями, внесеними згідно із

Законом України від 05.06.2009 р. N 1475-VI)

Стаття 24. Здійснення адміністративного судочинства колегією суддів

1. Адміністративні справи, предметом оскарження в яких є рішення, дії чи бездіяльність Кабінету Міністрів України, міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади, Національного банку України, їхньої посадової чи службової особи, виборчої комісії (комісії з референдуму), члена цієї комісії розглядаються і вирішуються в окружному адміністративному суді колегією у складі трьох суддів.

2. Адміністративні справи розглядаються і вирішуються в окружному адміністративному суді колегією у складі трьох суддів також за клопотанням однієї зі сторін про колегіальний розгляд справи або з ініціативи судді в разі їх особливої складності. Клопотання про колегіальний розгляд справи подається у письмовій формі через канцелярію суду до початку судового розгляду адміністративної справи. Клопотання про колегіальний розгляд справи, подане після початку судового розгляду, повертається судом без розгляду. У разі подання клопотання про колегіальний розгляд справи або відповідної ініціативи судді склад колегії суддів визначається в порядку, встановленому частиною третьою статті 151 цього Кодексу.

3. Перегляд судових рішень в адміністративних справах в апеляційному порядку здійснюється колегією у складі трьох суддів.

4. Перегляд судових рішень в адміністративних справах у касаційному порядку здійснюється колегією у складі не менше п'яти суддів.

5. Адміністративні справи, підсудні Київському апеляційному адміністративному суду як суду першої інстанції, розглядаються і вирішуються колегією у складі трьох суддів.

6. Адміністративні справи, підсудні Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції, розглядаються і вирішуються колегією у складі не менше п'яти суддів.

7. Перегляд судових рішень в адміністративних справах у Верховному Суді України здійснюється колегіально.

8. Персональний склад колегії суддів для розгляду конкретної справи визначається в порядку, встановленому частиною третьою статті 151 цього Кодексу.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із

законами України від 06.10.2005 р. N 2953-IV,

від 05.06.2009 р. N 1475-VI,

від 13.05.2010 р. N 2181-VI,

від 07.07.2010 р. N 2453-VI)

1. Глава містить правила одразу двох інститутів адміністративного судочинства - про склад суду (скільки суддів мають розглядати справу) та про відводи суду та деяких інших учасників процесу (хто не може брати участь у процесі з огляду на дійсну чи можливу упередженість).

2. Правила про визначення складу суду є надзвичайно важливими для забезпечення права особи на незалежний, неупереджений та компетентний суд (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, стаття 6 КАСУ).

3. Законодавець передбачив можливість як одноособового, так і колегіального розгляду адміністративних справ. Розгляд професійним суддею одноособово є оптимальним для більшості адміністративних справ, якщо вони не є складними та розглядаються у першій інстанції, оскільки кваліфікації одного судді цілком достатньо для правильного їх вирішення. Однак там, де справа складна чи є загроза впливів на суд, глава передбачає розгляд справи колегією професійних суддів. У судах вищих інстанцій справи розглядають лише у колегіальному складі, при цьому загалом дотримано правила - чим вища інстанція, тим більше суддів у складі колегії.

4. КАСУ не передбачає розгляду адміністративних справ за участю народних засідателів чи судом присяжних. Хоча під час підготовки проекту Кодексу були пропозиції щодо залучення народних засідателів в адміністративних справах задля досягнення більшої об'єктивності та збалансування інтересів. Однак зважаючи на попередній досвід залучення народних засідателів до розгляду судових справ (пасивність народних засідателів, що зводила їхню роль до формальної участі; складність забезпечити їхню участь; зайві витрати з державного бюджету), ці пропозиції не знайшли підтримки.

5. Правила відводу судді та тих учасників адміністративного процесу, які не повинні мати власного інтересу у результатах розгляду справи, також покликані сприяти неупередженому розгляду справи. Ці правила - нормативне втілення давнього принципу, що ніхто не може бути суддею у своїй справі (nemo iudex in sua causa).

Стаття 25. Порядок вирішення питань колегією суддів

1. Усі питання, що виникають при судовому розгляді адміністративної справи колегією суддів, вирішуються більшістю голосів суддів.

2. При прийнятті рішення з кожного питання жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання судового рішення. Головуючий у судовому засіданні голосує останнім.

3. Суддя, не згідний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку. Цей документ не оголошується в судовому засіданні, приєднується до справи і є відкритим для ознайомлення.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає порядок вирішення питань та ухвалення судових рішень колегіальним складом суду з метою забезпечення справедливого і неупередженого вирішення питань при ухваленні судових рішень, зокрема й у разі розбіжностей у поглядах між суддями колегії з того чи того питання.

Вирішення питань колегією суддів

2. Колегія суддів (стаття 24 КАСУ) вирішує питання під час розгляду справи та ухвалює судові рішення більшістю голосів суддів. Орієнтовний перелік питань, які повинен вирішити суд, приймаючи постанову, наведено у статті 161 КАСУ.

3. Винятками із загального правила є:

1) положення частини п'ятої статті 2201 КАСУ про те, що при попередньому розгляді справи в суді касаційної інстанції (проводиться колегією у складі не менше п'яти суддів) справу призначають до касаційного розгляду, якщо хоча б один суддя зі складу суду дійшов такого висновку;

2) положення частин першої і другої статті 240 КАСУ про те, що питання про допуск скарги до провадження за винятковими обставинами вирішує колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України за участі не менше двох третин її чисельності (але не менше п'яти суддів), а скаргу вважають допущеною, якщо хоча б три судді дійшли висновку про необхідність цього.

Ці винятки створюють підвищені гарантії для допуску справи до судового розгляду у касаційному провадженні чи провадженні за винятковими обставинами, оскільки для прийняття рішення з цього питання достатньо меншості голосів.

4. Головуючий з кожного питання голосує останнім, аби його голос не впливав на рішення інших суддів. Жоден із суддів не має права утримуватися від голосування, тобто суддя повинен підтримати або проголосувати проти запропонованого варіанта рішення. Так само кожен суддя, який брав участь у розгляді справи та ухваленні судового рішення, обов'язково повинен підписати постанову чи ухвалу, навіть якщо він з ними не згоден.

5. У разі незгоди із судовим рішенням суддя має право письмово викласти свою окрему думку. Цей документ у судовому засіданні не оголошують, а приєднують до справи. Окрема думка судді є відкритою для ознайомлення. Вона не має жодного правового значення для результатів справи, проте таким чином суддя може висловити свою незгоду з рішенням і зняти з себе професійну відповідальність за його зміст.

Стаття 26. Незмінність складу суду

1. Склад суду під час розгляду і вирішення адміністративної справи в суді однієї інстанції незмінний, крім випадків, встановлених законом.

2. У разі неможливості продовження розгляду адміністративної справи одним із суддів до розгляду залучається інший суддя, який визначається в порядку, встановленому частиною третьою статті 151 цього Кодексу. Якщо нового суддю залучено під час судового розгляду, судовий розгляд адміністративної справи починається спочатку.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття закріплює принцип незмінності складу суду. Лише за умови повного розгляду справи з дослідженням усіх доказів одними й тими ж суддями може бути ухвалене правосудне рішення.

Принцип незмінності складу суду

2. У коментованій статті встановлено правило, відповідно до якого склад суду під час розгляду і вирішення адміністративної справи в суді однієї інстанції є незмінним (частина перша коментованої статті). Лише за дотримання цього правила можна досягнути того, щоб у судді (суддів) склалося повне уявлення про обставини справи.

Винятки з принципу незмінності складу суду

3. Бувають випадки, коли забезпечити незмінність складу суду об'єктивно неможливо. Наприклад, суддя не може продовжувати розгляд справи, якщо: закінчився строк, на який його призначено; він досягнув шістдесяти п'яти років; не може виконувати свої повноваження за станом здоров'я; набрав законної сили обвинувальний вирок щодо судді; суддю звільнено з посади, зокрема з наведених підстав; у разі смерті судді (стаття 126 Конституції України) тощо.

Питання про необхідність залучення нового судді до розгляду справи, наприклад, у разі відпустки одного із суддів чи його тимчасової непрацездатності, належить вирішувати в кожному конкретному випадку з урахуванням строку відсутності судді та принципу розумності строків розгляду справи.

Найпоширенішим випадком, коли необхідно залучати до розгляду справи іншого суддю, є відвід судді (статті 27 - 28, 30 - 32 КАСУ).

4. Якщо один із суддів не може продовжувати розгляд справи з об'єктивних підстав, то до розгляду залучається інший суддя. У разі залучення нового судді судовий розгляд справи починається спочатку за умови, що заміна судді відбулася під час судового (апеляційного, касаційного) розгляду (або в перерві між судовими засіданнями) - аж до ухвалення судового рішення у справі. В інших випадках заміна судді не тягне за собою необхідності повернення до попередніх етапів.

Порушення принципу незамінності суду

5. Заміну судді без достатніх на те підстав слід розглядати як порушення принципу законного судді. Цей принцип полягає у тому, що кожен має право на розгляд його справи судом, до компетенції якого вона належить, а справу не може бути свавільно вилучено від судді, який відповідно до встановленого порядку взяв її до свого провадження.

6. Безпідставна заміна судді може бути цілком справедливо розцінена однією зі сторін як спосіб впливу на результати вирішення справи й у зв'язку з цим новому судді може бути заявлено відвід.

Стаття 27. Підстави для відводу (самовідводу) судді

1. Суддя не може брати участі в розгляді адміністративної справи і відводиться:

1) якщо він брав участь у розгляді цієї справи або пов'язаної з нею справи як представник, секретар судового засідання, свідок, експерт, спеціаліст, перекладач;

2) якщо він прямо чи опосередковано заінтересований в результаті розгляду справи;

3) якщо він є членом сім'ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім'ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі;

4) за наявності інших обставин, які викликають сумнів у неупередженості судді;

5) у разі порушення порядку визначення судді для розгляду справи, встановленого частиною третьою статті 151 цього Кодексу.

2. Суддя відводиться також за наявності обставин, встановлених статтею 28 цього Кодексу.

3. До складу суду не можуть входити особи, які є членами сім'ї, родичами між собою чи родичами подружжя.

(Із доповненнями, внесеними згідно із

Законом України від 05.06.2009 р. N 1475-VI)

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає обставини, за яких може бути відведений суддя. Метою статті є забезпечити довіру до суду, незаінтересованість і неупередженість суду, а також усунути від розгляду суддів, які можуть бути заінтересовані у результатах розгляду справи.

Підстави для відводу (самовідводу) судді

2. Підстави для відводу, у тому числі самовідводу судді можна умовно поділити на безумовні - які чітко визначені законом, й оцінні - які вимагають оцінки.

Безумовні підстави

3. Безумовними є такі підстави:

1) суддя під час попереднього вирішення цієї або пов'язаної з нею справи брав участь у процесі як представник (стаття 56), секретар судового засідання (стаття 63), свідок (стаття 65), експерт (стаття 66), спеціаліст (стаття 67), перекладач (стаття 68 КАСУ);

2) суддя є членом сім'ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім'ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі (КАСУ не розмежовує членів сім'ї та близьких родичів, але такого розмежування для вирішення питання про відведення судді не потрібно. Підставою для відводу є також перебування судді у відносинах свояцтва, тобто якщо позивачем, відповідачем, третьою особою чи їх представником є, наприклад, близький родич дружини/чоловіка судді);

3) суддя є членом сім'ї, родичем іншого судді, що входить до складу цього ж суду, або родичем дружини (чоловіка) такого судді;

4) ті, що визначені статтею 28 КАСУ.

Наявності цих юридичних фактів (фактів-станів) достатньо для того, щоб суддя був відведений.

Оцінні підстави

4. Оцінними є такі підстави:

1) суддя прямо чи опосередковано заінтересований у результаті розгляду справи;

2) є інші, крім уже зазначених, обставини, що викликають сумнів у неупередженості судді (наприклад, суддя висловив думку стосовно змісту майбутнього рішення у справі ще до його ухвалення тощо).

5. Перша підстава дозволяє особам, які беруть участь у справі, у разі наявності у них доказів можливої заінтересованості судді у вирішенні справи заявляти відвід судді. Якщо суддя вважає, що він прямо чи опосередковано заінтересований у результаті розгляду справи, то він повинен заявити самовідвід (наприклад, якщо справа стосується інтересів друзів чи знайомих, колишньої дружини/чоловіка судді тощо).

6. Для відведення судді за другою підставою необхідно обґрунтувати наявність обставин, які об'єктивно можуть вказувати на можливу упередженість судді. Для відведення достатньо об'єктивно обґрунтованого припущення про упередженість судді.

Водночас в одній зі справ Верховний Суд України дійшов висновку, що самого лише факту, що суддя, яка розглядає справу, колись працювала у підпорядкуванні позивача, недостатньо для висновку про упередженість судді та її відведення, на чому наполягав відповідач.

Правові наслідки розгляду справи суддею, який підлягав відводу (самовідводу)

7. У разі розгляду справи суддею, який не міг брати участь у розгляді і вирішенні справи і підлягав відводу (самовідводу) відповідно до коментованої статті за наявності безумовних підстав, судове рішення має бути скасоване судом вищої інстанції на підставі пункту 1 статті 204 або пункту 1 частини третьої статті 227 КАСУ (справу розглянуто неповноважним складом суду), якщо воно оскаржене з цих мотивів. При цьому неважливо, чи було заявлено відвід під час розгляду справи, чи ні.

8. Якщо ж особа, яка бере участь у справі, заявляла відвід судді з оцінних підстав, проте його безпідставно не було задоволено, то судове рішення має бути скасоване судом вищої інстанції на підставі пункту 2 статті 204 або пункту 2 частини третьої статті 227 КАСУ (в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід на підставі обставин, які викликали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної чи касаційної інстанції обґрунтованою), якщо воно оскаржене з цих мотивів.

9. Якщо особа на час розгляду справи не знала про наявність обставин, що є підставами для відводу судді, але дізналася про них згодом, вона може використати їх для оскарження судового рішення. Це рішення так само може бути скасоване судом вищої інстанції у зв'язку з неповноважним складом суду.

10. Якщо ж особа знала про наявність обставин, що є підставою для відводу, але своєчасно (у строки, визначені частиною третьою статті 30 КАСУ) відводу не заявляла, то це означає, що вона суду довіряла, а тому, на наш погляд, вона втрачає право на задоволення поданої з цих мотивів скарги на судове рішення.

Стаття 28. Недопустимість повторної участі судді в розгляді адміністративної справи

1. Суддя, який брав участь у вирішенні адміністративної справи в суді першої інстанції, не може брати участі у вирішенні цієї ж справи в судах апеляційної і касаційної інстанцій, у перегляді справи Верховним Судом України, а також у новому її розгляді у першій інстанції після скасування попередньої постанови або ухвали про закриття провадження в адміністративній справі.

2. Суддя, який брав участь у вирішенні адміністративної справи в суді апеляційної інстанції, не може брати участі у вирішенні цієї ж справи в судах першої і касаційної інстанцій, у перегляді справи Верховним Судом України, а також у новому її розгляді після скасування постанови або ухвали суду апеляційної інстанції.

3. Суддя, який брав участь у вирішенні адміністративної справи в суді касаційної інстанції, не може брати участі у вирішенні цієї ж справи в судах першої і апеляційної інстанцій, у перегляді справи Верховним Судом України, а також у новому її розгляді після скасування постанови або ухвали суду касаційної інстанції.

4. Суддя, який брав участь у вирішенні адміністративної справи Верховним Судом України, не може брати участі у вирішенні цієї самої справи в судах першої, апеляційної і касаційної інстанцій.

(Із змінами, внесеними згідно із

Законом України від 07.07.2010 р. N 2453-VI)

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає безумовною підставою для відводу судді ту обставину, що раніше він брав участь в ухваленні рішення у цій самій справі.

2. Метою статті є забезпечити незаінтересованість і неупередженість суду та усунути від розгляду справи суддів, у яких раніше уже склалося певне переконання у справі. Таких суддів має бути усунуто від розгляду справи насамперед не розподіляючи справу на такого суддю, якщо ж справа потрапила до судді, він повинен заявити самовідвід, або ж йому може бути заявлено відвід особами, які беруть участь у справі.

Відвід судді, який брав участь у розгляді в суді першої інстанції

3. Суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді першої інстанції, не може брати участі у:

1) розгляді цієї самої справи в суді апеляційної інстанції;

2) розгляді цієї самої справи в суді касаційної інстанції;

3) перегляді справи за винятковими обставинами;

4) новому розгляді її судом першої інстанції після скасування попередньої постанови або ухвали про закриття провадження в справі.

4. Сама по собі обставина, що суддя знову бере участь у вирішенні справи в суді першої інстанції після скасування його ж ухвали судом вищої інстанції (крім ухвали про закриття провадження в справі), не є перешкодою для участі такого судді у розгляді цієї самої справи.

Відвід судді, який брав участь в апеляційному провадженні

5. Суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді апеляційної інстанції, не може брати участі у:

1) розгляді цієї самої справи в суді касаційної інстанції;

2) розгляді цієї самої справи в суді першої інстанції;

3) перегляді справи за винятковими обставинами;

4) новому розгляді справи після скасування ухвали чи нової постанови суду апеляційної інстанції.

6. Суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді апеляційної інстанції, може брати участь у розгляді справи після її надходження до суду апеляційної інстанції повторно за умови, що не було скасовано ухвалу чи рішення суду апеляційної інстанції.

Відвід судді, який брав участь у касаційному провадженні

7. Суддя, який брав участь у перегляді справи в суді касаційної інстанції, не може брати участі у розгляді цієї самої справи у:

1) суді першої інстанції;

2) суді апеляційної інстанції;

3) перегляді справи за винятковими обставинами;

4) новому розгляді її судом касаційної інстанції після скасування ухвали чи нової постанови суду касаційної інстанції.

Відвід судді, який брав участь у провадженні за винятковими обставинами

8. Суддя, який брав участь у перегляді справи за винятковими обставинами, не може брати участі у розгляді цієї самої справи у:

1) суді першої інстанції;

2) суді апеляційної інстанції;

3) суді касаційної інстанції.

9. Коментована стаття не перешкоджає судді, який переглядав справу за винятковими обставинами, повторно брати участь у перегляді цієї справи за винятковими обставинами.

Відвід судді у провадженні за нововиявленими обставинами

10. На доповнення до коментованої статті частина перша статті 250 КАСУ забороняє судді, який брав участь в ухваленні судового рішення, брати участь у перегляді цього судового рішення за нововиявленими обставинами. Щоправда, цього правила об'єктивно неможливо дотриматись, якщо провадження за нововиявленими обставинами здійснює Судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України.

Відмінність від цивільного судочинства

11. На відміну від коментованої статті КАСУ, ЦПКУ 2004 року не встановлює заборони судді, який брав участь у вирішенні справи в суді касаційної інстанції, брати участі у новому перегляді цієї справи в суді касаційної інстанції чи у зв'язку з винятковими обставинами. Це обумовлено тим, що касаційне провадження і провадження у зв'язку з винятковими обставинами у цивільних справах поки що здійснює один суд - Судова палата Верховного Суду України в цивільних справах.

12. На відміну від частини першої статті 250 КАСУ, у ЦПКУ немає заборони судді, який брав участь в ухваленні судового рішення, брати участь у розгляді заяви та перегляді цього судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами.

Стаття 29. Підстави для відводу (самовідводу) секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача

1. Секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач не можуть брати участі в адміністративному процесі та відводяться за підставами, встановленими у частині першій статті 27 цього Кодексу.

2. Експерт або спеціаліст, крім того, не може брати участі в адміністративному процесі, якщо:

1) він перебував або перебуває в службовій або в іншій залежності від осіб, які беруть участь у справі;

2) проводив ревізію, перевірку тощо, матеріали яких використовуються при розгляді даної справи;

3) з'ясування обставин, які мають значення для справи, виходить за межі сфери його спеціальних знань.

3. Участь секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача в судовому засіданні при попередньому розгляді даної справи відповідно як секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача не є підставою для їхнього відводу (самовідводу).

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає обставини, за яких можуть бути відведені секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач. Метою статті є забезпечити незаінтересованість та неупередженість цих учасників адміністративного процесу, оскільки від цього певною мірою залежить результат вирішення справи.

Підстави для відводу секретаря судового засідання, перекладача

2. Секретар судового засідання, перекладач підлягають відводу (у тому числі самовідводу), якщо:

1) під час попереднього вирішення цієї справи вони брали участь у процесі як свідок, експерт, спеціаліст, представник;

2) вони є членом сім'ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім'ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі;

3) вони прямо чи опосередковано заінтересовані у результаті розгляду справи;

4) є інші, крім уже зазначених, обставини, що викликають сумнів у їхній неупередженості.

3. Участь секретаря судового засідання, перекладача у судовому засіданні при попередньому розгляді даної справи відповідно як секретаря судового засідання, перекладача сама по собі не може бути підставою для їх відводу.

Підстави для відводу експерта, спеціаліста

4. Експерт, спеціаліст підлягають відводу (у тому числі самовідводу), якщо:

1) під час попереднього вирішення цієї справи вони брали участь у процесі як свідок, перекладач, представник, секретар судового засідання;

2) вони є членом сім'ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім'ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі;

3) вони перебували або перебувають у службовій або іншій залежності від осіб, які беруть участь у справі;

4) проводили ревізію, перевірку тощо, матеріали яких використовуються при розгляді даної справи;

5) з'ясування обставин, які мають значення для справи, виходить за межі сфери їхніх спеціальних знань;

6) вони прямо чи опосередковано заінтересовані у результаті розгляду справи;

7) є інші, крім уже зазначених, обставини, що викликають сумнів у їхній об'єктивності та неупередженості.

5. Участь експерта, спеціаліста при попередньому розгляді цієї справи відповідно як експерта, спеціаліста сама по собі не може бути підставою для їх відводу.

Стаття 30. Заява про відвід (самовідвід)

1. За наявності підстав, зазначених у статтях 27 - 29 цього Кодексу, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач зобов'язані заявити самовідвід.

2. За цими ж підставами їм може бути заявлено відвід особами, які беруть участь у справі.

3. Відвід (самовідвід) повинен бути вмотивований і заявлений до початку судового розгляду адміністративної справи по суті у письмовій формі з обґрунтуванням підстав для відводу. Заяви про відвід (самовідвід), подані після початку розгляду, судом не розглядаються.

Повторне звернення з заявою про відвід з тих самих підстав забороняється.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає порядок заявлення відводів суддею, секретарем судового засідання, експертом, спеціалістом, перекладачем самим собі (самовідводів), а також заявлення їм відводів особами, які беруть участь у справі.

2. Стаття спрямована, зокрема, на дисциплінування учасників адміністративного процесу, зокрема й з тією метою, щоб не затягувати розгляд справи зловживаючи правом на заявлення відводів.

Порядок заявлення відводу (самовідводу)

3. У разі наявності підстав, визначених у статтях 27, 28 і 29 КАСУ, заявити собі самовідвід є обов'язком судді, секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача. Заявити відвід за тих самих підстав є правом осіб, які беруть участь у справі.

4. Відвід (самовідвід) може бути заявлений не лише в суді першої інстанції, а й у суді апеляційної, касаційної інстанцій, при перегляді справи за винятковими чи нововиявленими обставинами.

5. Відвід, у тому числі самовідвід, повинен бути вмотивованим. Оскільки форму заяви законом не визначено, то відвід можна заявляти як у письмовій, так і в усній формі.

6. У суді першої інстанції відвід, у тому числі самовідвід, можна заявляти до початку з'ясування обставин у справі та перевірки їх доказами. За аналогією - заявляти відвід у суді вищої інстанції можна до початку надання суду пояснень особами, які беруть участь у справі. Заявляти відвід після цього можна лише у разі, коли про підставу відводу стало відомо після початку з'ясування обставин у справі та перевірки їх доказами (після початку надання суду пояснень особами, які беруть участь у справі).

7. Відвід (самовідвід) повинен бути вмотивований - з наведенням відповідних аргументів та/чи доказів, які підтверджують наявність підстав для відводу (самовідводу).

8. Процедуру розгляду і вирішення заяви про відвід (самовідвід) визначає стаття 31 КАСУ.

Наслідки незаявлення відводу

9. У разі незаявлення самовідводу за наявності підстав відводу, визначених законом, особи, які беруть участь у справі, мають право оскаржити судове рішення, оскільки це могло вплинути на результат розгляду справи. Однак це справедливо лише за умови, що такі особи самі не знали про наявність підстав відводу до ухвалення судового рішення у справі.

10. Якщо особа, яка бере участь у справі, своєчасно (у строки, визначені частиною третьою коментованої статті) не заявила відвід, але знала про наявність підстав для цього, вона втрачає право заявляти відвід, а наявність таких підстав не може бути використано нею для оскарження судового рішення.

Стаття 31. Порядок вирішення питання про відвід (самовідвід)

1. У разі заявлення відводу (самовідводу) суд повинен вислухати особу, якій заявлено відвід, якщо вона бажає дати пояснення, а також думку осіб, які беруть участь у справі.

2. Питання про відвід вирішується в нарадчій кімнаті ухвалою суду, що розглядає справу. Заява про відвід кільком суддям або всьому складу суду вирішується простою більшістю голосів.

3. Ухвала за наслідками розгляду питання про відвід (самовідвід) окремо не оскаржується. Заперечення проти неї може бути включене до апеляційної чи касаційної скарги на постанову чи ухвалу суду, прийняту за наслідками розгляду справи.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття встановлює процедуру розгляду і вирішення питання про відвід (самовідвід). Процедура, що встановлена статтею, спрямована на забезпечення швидкого розгляду заяви про відвід (самовідвід) і на зменшення можливостей зловживати правом на заявлення відводу.

Процедура розгляду заяви про відвід (самовідвід)

2. У разі заявлення відводу, у тому числі самовідводу, суд повинен надати особі, якій заявлено відвід, можливість дати пояснення, якщо вона цього бажає, а особам, які беруть участь у справі, - висловити свою думку з цього приводу.

3. Після заслуховування пояснень суд виходить до нарадчої кімнати, де своєю ухвалою вирішує питання щодо відводу, задовольнивши або не задовольнивши відповідну заяву. Питання щодо відводу кільком суддям або всьому складу суду вирішує склад суду, що розглядає справу, простою більшістю голосів.

4. Ухвалу за наслідками розгляду заяви про відвід (самовідвід) не може бути оскаржено окремо від судового рішення у справі, оскільки вона не перешкоджає розгляду справи.

Наслідки задоволення заяви про відвід

5. Наслідки задоволення заяви про відвід (у тому числі самовідвід) судді визначено статтею 32 КАСУ.

6. У разі задоволення заяви про відвід (у тому числі самовідвід) секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача їх належить замінити.

Наслідки відмови у задоволенні заяви про відвід

7. У разі відмови у задоволенні заяви про відвід (у тому числі самовідвід) судді суд продовжує розглядати справу у тому самому складі. Якщо ж відмовлено у задоволенні заяви про відвід (у тому числі самовідвід) секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача, суд розглядає справу за їх участі.

8. У разі розгляду і вирішення справи суддею, якого належало відвести, судове рішення у справі може бути оскаржено особами, які беруть участь у справі, і скасовано судом вищої інстанції на підставі:

1) пункту 1 статті 204 або пункту 1 частини третьої статті 227 КАСУ (справу розглянуто неповноважним складом суду), якщо відвід було заявлено з безумовних підстав;

2) пункту 2 статті 204 або пункту 2 частини третьої статті 227 КАСУ, якщо відвід було заявлено з оцінних підстав.

Про безумовні і оцінні підстави див. коментар до статті 27 КАСУ.

9. Якщо судове рішення у справі оскаржено у зв'язку з участю у процесі секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача, яких потрібно було відвести, суд вищої інстанції повинен врахувати можливий вплив участі таких осіб у процесі і залежно від результатів ухвалити відповідне судове рішення.

Стаття 32. Наслідки відводу (самовідводу) судді

1. У разі задоволення відводу (самовідводу) судді, який розглядає справу одноособово, адміністративна справа розглядається в тому самому адміністративному суді іншим суддею, який визначається в порядку, встановленому частиною третьою статті 151 цього Кодексу.

2. У разі задоволення відводу (самовідводу) комусь із суддів або всьому складу суду, якщо справа розглядається колегією суддів, адміністративна справа розглядається в тому самому адміністративному суді тим самим кількісним складом колегії суддів без участі відведеного судді або іншим складом суддів, який визначається в порядку, встановленому частиною третьою статті 151 цього Кодексу.

3. Якщо після задоволення відводів (самовідводів) неможливо утворити новий склад суду, суд вирішує питання про передачу справи до іншого адміністративного суду в порядку, встановленому статтею 22 цього Кодексу.

(Із доповненнями, внесеними згідно із

Законом України від 05.06.2009 р. N 1475-VI)

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття містить правила визначення складу суду для розгляду справи у разі відведення судді або всього складу суду. Її спрямовано на забезпечення розгляду належним складом суду.

Наслідки відводу судді, який розглядає справу одноособово

2. Якщо задоволено заяву про відвід (у тому числі самовідвід) судді, який розглядав справу одноособово, справу належить передати для розгляду іншому судді того ж суду (частина перша коментованої статті). Передача справи від відведеного судді до іншого судді здійснюється відповідно до правил розподілу справ між суддями (див., зокрема, пункт 5 коментарю до статті 107 КАСУ).

У разі заявлення і задоволення відводу одному із суддів колегії в апеляційному адміністративному суді, заступник голови апеляційного адміністративного суду - голова судової палати повинен внести зміни до складу такої колегії суддів, оскільки саме він наділений правом формування колегій відповідно до пункту 2 частини другої статті 29 Закону України "Про судоустрій України".

У разі заявлення і задоволення відводу одному із суддів колегії у Вищому адміністративному суді України, заступник голови Вищого адміністративного суду України - голова судової палати повинен внести зміни до складу такої колегії суддів, оскільки саме він наділений правом формування колегій відповідно до пункту 2 частини другої статті 42 Закону України "Про судоустрій України".

У разі задоволення заяви про відвід судді, який розглядає справу в порядку провадження за винятковими обставинами в складі колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, Голова Судової палати в адміністративних справах на підставі пункту 2 частини третьої статті 53 Закону України "Про судоустрій України" включає до відповідної колегії інших суддів у кількості відведених суддів. Однак це не обов'язково робити, якщо при відведенні судді склад суду залишається повноважним для розгляду справи і ухвалення рішення, тобто відповідає вимогам частини шостої статті 24 КАСУ.

3. При передачі справи потрібно дотримуватися принципу, зазначеного у Рекомендації N (94) 12 Комітету Міністрів Ради Європи "Незалежність, дієвість і роль суддів": "на розподіл судових справ між суддями не повинно впливати бажання однієї зі сторін у справі чи будь-якої особи, яка є заінтересованою в результатах цієї справи". Такий розподіл можна здійснювати, наприклад, жеребкуванням, через систему автоматичного розподілу за алфавітним порядком або через іншу подібну систему. Доцільно, на наш погляд, щоб порядок розподілу судових справ між суддями затверджували збори суддів відповідного суду.

Наслідки відводу судді (суддів) при колегіальному розгляді справи

4. Якщо задоволено заяву про відвід (у тому числі самовідвід) комусь із суддів з колегії суддів, до розгляду справи залучається інший суддя (судді), щоб кількісний склад суду відповідав вимогам статті 24 КАСУ. Частина друга коментованої статті допускає й інший варіант - справу може бути передано на розгляд іншої колегії суддів.

5. Якщо задоволено заяву про відвід (у тому числі самовідвід) усьому складу суду, справу належить передати іншій колегії суддів.

Неможливість утворити новий склад суду

6. Якщо після задоволення відводів, у тому числі самовідводів, суддям або за наявності підстав, визначених у статті 28 КАСУ, неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи внаслідок відсутності суддів, які можуть безперешкодно розглядати справу, суд постановляє ухвалу про передачу справи до іншого адміністративного суду в порядку, встановленому статтею 22 КАСУ. Цей механізм може бути застосовано, зокрема, й у разі заявлення відводу всім суддям адміністративного суду, якщо однією зі сторін в адміністративній справі є суд або голова суду чи інший суддя цього суду.

Розгляд справи після відведення судді

7. Розгляд справи після відведення судді (суддів) та його (їх) заміни починається спочатку, якщо суд уже розпочав судовий розгляд адміністративної справи (див. частину другу статті 26 КАСУ).

Стаття 33. Повістки

1. Судові виклики і повідомлення здійснюються повістками про виклик і повістками-повідомленнями.

2. Повістки про виклик у суд надсилаються особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам, а повістки-повідомлення - особам, які беруть участь у справі, з приводу вчинення процесуальних дій, у яких участь цих осіб не є обов'язковою.

3. Судовий виклик або судове повідомлення осіб, які беруть участь у справі, свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів здійснюється рекомендованою кореспонденцією (листом, телеграмою), кур'єром із зворотною розпискою за адресами, вказаними цими особами, або шляхом надсилання тексту повістки, складеного відповідно до статті 34 цього Кодексу факсимільним повідомленням (факсом, телефаксом), електронною поштою, телефонограмою, опублікування у друкованому засобі масової інформації.

Повідомлення шляхом надсилання тексту повістки здійснюється за тими самими правилами, що і повідомлення шляхом надсилання повістки, крім випадків, установлених цим Кодексом.

4. У разі ненадання особами, які беруть участь у справі, інформації щодо їх поштової адреси судовий виклик або судове повідомлення надсилаються:

юридичним особам та фізичним особам - підприємцям - за адресою місцезнаходження (місця проживання), що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців;

фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку.

У разі відсутності осіб, які беруть участь у справі, за такою адресою вважається, що судовий виклик або судове повідомлення вручене їм належним чином.

5. Якщо фізична особа, яка бере участь у справі, діє через представника і суд не вважає її особисту участь обов'язковою, він може направити повістку лише представникові.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із

Законом України від 07.07.2010 р. N 2453-VI,

зміни, внесені Законом України від 07.07.2010 р. N 2453-VI

щодо направлення текстів повісток електронною поштою,

факсом (телефаксом), вводяться в дію з дня повідомлення Державною

судовою адміністрацією України в газетах "Голос України"

та "Урядовий кур'єр" про початок функціонування Єдиної бази даних

електронних адрес, номерів факсів (телефаксів) суб'єктів владних повноважень)

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає види та адресатів повісток, якими найчастіше здійснюються судові виклики та повідомлення, та спосіб їх надсилання.

2. Стаття спрямована забезпечити право особи знати про дату, час і місце розгляду її справи в суді, щоб мати можливість взяти участь у розгляді, а також забезпечити участь у процесі свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів, якщо є така необхідність.

Поняття повістки

3. Повістка - це письмовий документ, який зазвичай суд використовує як засіб для здійснення судового виклику чи повідомлення. Повістки є традиційною формою судового виклику, повідомлення. Інші допустимі засоби здійснення судових викликів та повідомлень визначені статтями 38 - 39 КАСУ.

Повістка про виклик

4. Відповідно до частини другої коментованої статті повістки про виклик надсилаються:

1) особам, які беруть участь у справі (сторонам, третій особі, їх представникам), з метою інформування про дату, час і місце попереднього судового засідання, а також судового засідання щодо здійснення судового (апеляційного, касаційного) розгляду;

2) свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам - про будь-яке судове засідання, у якому необхідна участь таких осіб.

5. Вимоги до змісту такої повістки встановлені частиною першою статті 34 КАСУ.

6. Якщо сторона чи третя особа є фізичною особою і діє в адміністративному процесі через представника (а не особисто), суд має право направити повістку про виклик лише представникові. Якщо ж суд визнає обов'язковою особисту участь такої особи, тоді він повинен направити повістку і їй, і її представникові (частина четверта коментованої статті).

Повістка-повідомлення

7. Відповідно до частини другої коментованої статті повістки-повідомлення надсилаються особам, які беруть участь у справі, з метою інформування про дату, час та місце судового засідання щодо вчинення процесуальних дій, у яких участь цих осіб не є обов'язковою. Зокрема, повістку-повідомлення може бути надіслано особі, яка бере участь у справі, якщо вона заявила клопотання про судовий розгляд справи за її відсутності і суд не визнав її участь обов'язковою.

Також, згідно з КАСУ, повістка-повідомлення надсилається для інформування щодо таких судових засідань:

1) для розгляду питання про передачу адміністративної справи з одного адміністративного суду до іншого (стаття 23);

2) для розгляду питання щодо забезпечення доказів та для виконання ухвали про забезпечення доказів (стаття 75);

3) для розгляду питання щодо поновлення чи продовження пропущеного процесуального строку (стаття 102);

4) для виконання судового доручення (стаття 115);

5) для розгляду питання щодо забезпечення адміністративного позову (стаття 118);

6) для вчинення огляду доказів на місці (стаття 147);

7) для розгляду питання щодо ухвалення додаткового судового рішення (стаття 168);

8) для розгляду питання щодо виправлення допущеної в судовому рішенні описки чи очевидної арифметичної помилки (стаття 169);

9) для розгляду питання щодо роз'яснення судового рішення (стаття 170);

10) для розгляду питання щодо звернення постанови до негайного виконання (стаття 256);

11) для розгляду питання щодо виправлення помилки, допущеної при оформленні або видачі виконавчого листа, або щодо визнання його таким, що не підлягає виконанню (стаття 259);

12) для розгляду питання щодо видачі дубліката виконавчого листа (стаття 260);

13) для розгляду питання щодо поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого листа до виконання (стаття 261);

14) для розгляду питання щодо визнання мирової угоди в процесі виконання або щодо відмови стягувача від примусового виконання (стаття 262);

15) для розгляду питання щодо відстрочення або розстрочення виконання, зміни чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення (стаття 263);

16) для розгляду питання щодо заміни сторони виконавчого провадження (стаття 264);

17) для розгляду питання щодо повороту виконання (стаття 265 КАСУ).

7. Вимоги до змісту такої повістки встановлені частиною другою статті 34 КАСУ.

8. Якщо сторона чи третя особа є фізичною особою і діє в адміністративному процесі через представника (а не особисто), суд має право направити повістку-повідомлення лише представникові (частина четверта коментованої статті).

Спосіб надіслання повістки

9. Згідно з частиною третьою коментованої статті повістки надсилають одним із таких способів:

1) рекомендованою кореспонденцією (листом, телеграмою);

2) кур'єром.

Відповідно до частини першої статті 35 КАСУ повістку також може бути вручено адресату безпосередньо в суді, якщо присутній він або його представник. Суд також за згодою особи, яка бере участь у справі, має право видати їй повістку для вручення іншій особі, яка викликається до суду.

10. Повістка супроводжується зворотною розпискою, що підтверджує факт і дату одержання повістки адресатом або причини неодержання. Розписка після її заповнення повертається до суду у такий же спосіб, що й надіслана повістка. Розписка має значення при визначенні, чи був відповідний учасник адміністративного процесу належним чином повідомлений про судове засідання.

Відповідно до пункту 20 Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 року N 1155, судові повістки приймаються для пересилання у рекомендованих листах з позначкою "Судова повістка" з простим або рекомендованим повідомленням про їх вручення, тобто повідомленням, яким оператор поштового зв'язку доводить до відома відправника (суду) інформацію про дату та прізвище особи, якій вручено поштове відправлення. Таким чином, повідомлення про вручення можна вважати зворотною розпискою, оскільки у ньому є підпис особи, якій вручено повістку. Не вручені з поважних причин протягом п'яти днів рекомендовані листи з позначкою "Судова повістка" повертаються до суду із зазначенням причини невручення.

11. Обов'язок щодо надсилання повісток покладено на секретаря судового засідання, згідно з пунктом 1 частини першої статті 63 КАСУ, відповідно до якого секретар судового засідання здійснює судові виклики і повідомлення. Виходячи із ситуації і керуючись положеннями КАСУ, він повинен обрати той спосіб надіслання повістки, що забезпечить присутність відповідних учасників адміністративного процесу в судовому засіданні.

Стаття 34. Зміст повістки

1. У повістці про виклик зазначаються:

1) найменування та адреса адміністративного суду;

2) ім'я фізичної особи, яку викликають до суду, або найменування органу, підприємства, установи, організації, представник яких викликається;

3) дата, час і місце судового засідання;

4) назва і номер адміністративної справи;

5) в якому процесуальному статусі викликається ця особа (як позивач, відповідач, свідок тощо);

6) у разі необхідності - пропозиція особі, яка бере участь у справі, подати всі раніше не подані докази;

7) обов'язок адресата повідомити про наявність поважних причин неможливості прибути до суду;

8) роз'яснення наслідків неприбуття до суду;

9) обов'язок особи, яка одержала повістку у зв'язку з відсутністю адресата, за першої можливості вручити її адресату.

2. У повістці-повідомленні зазначаються:

1) найменування та адреса адміністративного суду;

2) ім'я особи або найменування органу, підприємства, установи, організації, яким адресується повістка;

3) дата, час і місце судового засідання або проведення окремої процесуальної дії;

4) назва і номер адміністративної справи;

5) в якому процесуальному статусі має право взяти участь ця особа (як позивач, відповідач, свідок тощо) в адміністративному процесі;

6) обов'язок особи, яка одержала повістку у зв'язку з відсутністю адресата, негайно повідомити про неї адресата.

3. Якщо разом з повісткою надсилаються копії документів, у повістці вказується їх перелік і роз'яснюється право подати заперечення та докази на їх підтвердження.

1. Стаття визначає реквізити повістки про виклик і повістки-повідомлення з метою забезпечення учасників адміністративного процесу достатньою інформацією про судове засідання і мету виклику (повідомлення).

Зміст повістки про виклик і зміст повістки-повідомлення

2. Різницю між реквізитами повістки про виклик і реквізитами повістки-повідомлення можна побачити за такою таблицею:

Зміст повістки про виклик

Зміст повістки-повідомлення

1) найменування та адреса адміністративного суду;

1) найменування та адреса адміністративного суду;

2) ім'я фізичної особи, яку викликають до суду, або найменування органу, підприємства, установи, організації, представник яких викликається;

2) ім'я особи або найменування органу, підприємства, установи, організації, яким адресується повістка;

3) дата, час і місце судового засідання;

3) дата, час і місце судового засідання або проведення окремої процесуальної дії;

4) назва і номер адміністративної справи;

4) назва і номер адміністративної справи;

5) в якому процесуальному статусі викликається ця особа (як позивач, відповідач, свідок тощо);

5) в якому процесуальному статусі має право взяти участь ця особа (як позивач, відповідач тощо) в адміністративному процесі;

6) у разі необхідності - пропозиція особі, яка бере участь у справі, подати всі раніше не подані докази;

7) обов'язок адресата повідомити про наявність поважних причин неможливості прибути до суду;

8) роз'яснення наслідків неприбуття до суду;

Таким чином, спільними реквізитами є: найменування та адреса адміністративного суду; ім'я (найменування) адресата; дата, час і місце судового засідання; назва і номер адміністративної справи (у назві справи зазначаються сторони, треті особи та предмет позовних вимог, щоб особа, яка одержала повістку, могла зрозуміти суть спору); процесуальний статус у справі адресата; обов'язок особи, яка одержала повістку через відсутність адресата, негайно вручити її адресату або повідомити про неї.

У разі надіслання разом з повісткою копій документів (позовної заяви, заяви з клопотанням, що стало приводом для призначення судового засідання для вчинення окремої процесуальної дії, тощо), у повістці вказується перелік цих документів і роз'яснюється право подати заперечення та докази на їх підтвердження.

У пункті 5 частини другої коментованої статті, на нашу думку, згадування про свідка є помилковим, оскільки повістка-повідомлення свідку не адресується (частина друга статті 33 КАСУ).

3. Повістка про виклик, порівняно з повісткою-повідомленням, містить низку додаткових елементів:

1) пропозицію до особи, яка бере участь у справі, подати всі раніше не подані докази, якщо особа, яка бере участь у справі, викликається в попереднє судове засідання або в судове засідання, в якому відбуватиметься судовий (апеляційний) розгляд справи (таку пропозицію не може містити повістка про виклик до суду касаційної інстанції, оскільки у суді касаційної інстанції доказів не досліджують);

2) зазначення про обов'язок адресата у разі неможливості прибути до суду повідомити про наявність поважних причин для цього, що може мати вплив на вирішення питання про відкладення розгляду справи чи оголошення перерви в її розгляді;

3) роз'яснення наслідків неприбуття до суду (такі наслідки можуть відрізнятися залежно від процесуального статусу адресата, категорії справи та інстанції). До наслідків неприбуття можна віднести:

- відкладення розгляду (частина п'ята статті 111, частини перша, друга статті 128, частина четверта статті 196);

- оголошення перерви (стаття 129);

- залишення позовної заяви без розгляду (частина третя статті 128, пункт 4 частини першої статті 155);

- застосування приводу (стаття 272);

- розгляд справи за відсутності особи, яка не прибула (частини друга, четверта статті 128, частина дванадцята статті 172, частина п'ята статті 173, частина шоста статті 174, частина шоста статті 175, частина третя статті 176, частина восьма статті 177, частина друга статті 180, частина четверта статті 196, частина четверта статті 221, частина друга статті 252 КАСУ).

Бланки повісток

4. Форму (бланки) повісток в адміністративних справах затверджено додатками 14, 15 до Інструкції з діловодства в апеляційних і місцевих адміністративних судах, затвердженої наказом Державної судової адміністрації України N 155 від 5 грудня 2006 року.

Стаття 35. Вручення повістки

1. Повістка вручається під розписку. Повістка може бути вручена безпосередньо в суді. Суд може за згодою особи, яка бере участь у справі, видати їй повістку для вручення іншій особі, яка викликається до суду.

2. Особа, яка вручає повістку, зобов'язана повернути до адміністративного суду розписку адресата про одержання повістки, яка приєднується до справи.

3. Повістка повинна бути вручена не пізніше ніж за сім днів до судового засідання, крім випадку, коли повістка вручається безпосередньо в суді. Повістка у справах, для яких встановлено скорочені строки розгляду, має бути вручена у строк, достатній для прибуття до суду.

4. Вважається, що повістку вручено також у разі одержання її під розписку будь-яким повнолітнім членом сім'ї адресата, який проживає разом з ним. Особа, яка одержала повістку, зобов'язана негайно повідомити про неї адресата.

5. У разі тимчасової відсутності адресата особа, яка повинна вручити повістку, відмічає у повістці відомості про те, куди вибув адресат та коли передбачається його повернення за наявності таких даних.

6. Якщо особа, яка бере участь у справі, перебуває під вартою або відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, обмеження волі, арешту, повістка та інші судові документи вручаються їй під розписку адміністрацією місця утримання особи, яка негайно надсилає розписку цієї особи до суду.

7. Особам, які проживають за межами України, повістки вручаються в порядку, встановленому міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, у разі відсутності таких - у порядку, встановленому статтею 1155 цього Кодексу.

8. Вважається, що повістку вручено юридичній особі, якщо вона доставлена за адресою, внесеною до відповідного державного реєстру, або за адресою, яка зазначена її представником, і це підтверджується підписом відповідної службової особи.

9. Вважається, що повістку вручено посадовій чи службовій особі, яка є учасником адміністративного процесу, якщо її доставлено за адресою місця служби цієї особи в порядку, встановленому частиною восьмою цієї статті.

10. Вручення повістки представникові особи, яка бере участь у справі, вважається також врученням повістки і цій особі.

11. Розписку про одержання повістки (повістку у разі неможливості вручити її адресату чи відмови адресата її одержати) належить негайно повернути до адміністративного суду. У разі повернення поштового відправлення із повісткою, яка не вручена адресату з незалежних від суду причин, вважається, що така повістка вручена належним чином.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із

законами України від 21.01.2010 р. N 1837-VI,

від 07.07.2010 р. N 2453-VI)

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає строки та процедуру вручення повісток. Також стаття встановлює випадки, коли вручення повістки адресату презумується. Стаття покликана забезпечити доставлення повістки адресату та запобігти випадкам ухилення від одержання повістки.

Строки вручення повісток

2. Відповідно до частини третьої коментованої статті повістку належить вручити не пізніше ніж за сім днів до судового засідання, крім випадку, коли повістка вручається безпосередньо в суді. Якщо повістку вручають безпосередньо у суді (наприклад, у разі відкладення розгляду справи чи оголошення перерви), тоді такий строк може бути й меншим.

3. Повістка у справі, для якої встановлено скорочений строк розгляду, має бути вручена у строк, достатній для прибуття до суду (семиденний строк тут не застосовується). Це можливо у разі невідкладного розгляду і вирішення справи за клопотанням позивача (частина третя статті 110 КАСУ), а також у справах, особливості провадження в яких визначено главою 6 розділу III КАСУ (частина сьома статті 171, частина одинадцята статті 172, частина п'ята статті 174, частина п'ята статті 175, частина друга статті 176, частина сьома статті 177, частина п'ята статті 181, частина четверта статті 182, частина третя статті 183 КАСУ).

Процедура вручення повістки

4. Згідно з частиною третьою статті 33 КАСУ, повістки надсилають рекомендованою кореспонденцією (листом, телеграмою) або кур'єром.

Відповідно до частини першої коментованої статті повістку також може бути вручено адресату безпосередньо в суді, якщо присутній він або його представник (наприклад, у разі відкладення судового розгляду справи або оголошення перерви). Також за згодою особи, яка бере участь у справі, суд має право видати їй повістку для вручення іншій особі, яка викликається до суду (наприклад, свідку). Важливо, щоб особа, яка бере участь у справі, і адресат повістки не мали протилежних інтересів у справі, оскільки тоді є небезпека, що повістку насправді вручено не буде.

5. Повістку вручають під розписку, у якій адресат повістки своїм підписом підтверджує факт і дату вручення повістки. Факт і дату вручення повістки може підтверджувати також розписка з підписом:

1) будь-якого повнолітнього (що досягнув 18 років) члена сім'ї адресата, який проживає разом з ним (частина четверта коментованої статті);

2) службової особи юридичної особи - адресата, яка приймає кореспонденцію (частина восьма коментованої статті);

3) службової особи, яка приймає кореспонденцію в органі, у якому працює посадова чи службова особа - адресат повістки (частина дев'ята коментованої статті);

4) представника особи, яка бере участь у справі, - адресата повістки (частина десята коментованої статті).

6. Особа, яка вручила повістку, у той же спосіб, що її було надіслано, негайно повертає до адміністративного суду розписку відповідної особи про одержання повістки.

Якщо повістку не було вручено через відсутність адресата за вказаною адресою або у разі його відмови одержати повістку, тоді до суду слід негайно повернути повістку із зазначенням причин невручення (частини друга та одинадцята коментованої статті, стаття 37 КАСУ). Якщо адресат відсутній, особа, яка повинна вручити повістку, має зазначити у повістці, куди вибув адресат, коли очікується його повернення, якщо у неї є такі відомості, наприклад, від сусідів тощо (частина п'ята коментованої статті). Такі відомості можуть бути важливими для відправлення нової повістки.

Ці ж правила застосовуються у разі, якщо повістку доставлено за адресою місцезнаходження юридичної особи, внесеною до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, або за адресою, яка була зазначена представником юридичної особи, якщо службовців чи представників зазначеної юридичної особи там не виявилося (частина восьма коментованої статті).

Розписку чи повістку з відповідними відмітками суд приєднує до справи, оскільки вони мають значення для встановлення, чи було належно повідомлено адресата про судове засідання.

7. Певні особливості має процедура вручення повістки особі, особисту свободу якої обмежено (частина шоста коментованої статті), та особі, яка проживає за кордоном (частина сьома коментованої статті).

Так, особі, яка перебуває під вартою або відбуває покарання, пов'язане з обмеженням особистої свободи (довічне позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовця, обмеження волі, арешт), повістка направляється на адресу відповідної установи, де утримується особа. Адміністрація цієї установи повинна невідкладно вручити особі повістку та інші судові документи під розписку, яка негайно надсилається до адміністративного суду. За аналогією у такий самий спосіб має відбуватися вручення повістки особі, яка перебуває під адміністративним арештом.

Порядок вручення повісток особам, які проживають за межами України, встановлюється міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Це можуть бути як багатосторонні, так і двосторонні договори про правову допомогу. Як правило, таке вручення відбувається через компетентні органи відповідних держав (зазвичай міністерства юстиції).

Вручення судових документів за кордоном ускладнюється, якщо між країнами не укладено відповідного міжнародного договору. Тоді функції щодо вручення повісток мають виконувати дипломатичні або консульські установи України за місцем проживання цих осіб, оскільки такі повноваження передбачені частиною другою статті 3 Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року100 та пунктом "j" статті 5 Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 року. Вручати повістку через дипломатичні або консульські установи України можна громадянам України та іншим особам, але право іншої країни може не допускати такого вручення своїм громадянам. Тоді питання про вручення повістки має вирішуватися у дипломатичному порядку через органи закордонних справ України та іншої відповідної країни.

Презумпція вручення повістки

8. КАСУ визначає випадки, коли факт вручення повістки адресату презумується, незалежно від фактичного ознайомлення його з повісткою. Таку презумпцію виражено словом "вважається". Так, особа вважається належно повідомленою про дату, час і місце судового засідання, якщо повістку своєчасно вручено:

1) повнолітньому члену сім'ї адресата, який проживає разом з ним (частина четверта коментованої статті);

2) представнику особи, яка бере участь у справі, - адресата повістки (частина десята коментованої статті).

3) службовій особі юридичної особи-адресата, яка приймає кореспонденцію, або якщо повістку доставлено за адресою місцезнаходження юридичної особи, внесеною до відповідного державного реєстру, або за адресою, яка була зазначена представником юридичної особи (частина восьма коментованої статті);

4) службовій особі, яка приймає кореспонденцію в органі, у якому працює посадова чи службова особа - адресат повістки (частина дев'ята коментованої статті).

Ще одну презумпцію встановлено статтею 37 КАСУ: особа, яка відмовилася одержати повістку, вважається такою, що її повідомлено про судове засідання.

9. Зазначені презумпції не можуть спростовуватися (особа вважається повідомленою про судове засідання, навіть якщо фактично не ознайомилася зі змістом повістки), за винятком виняткових випадків, - зокрема, якщо повнолітній член сім'ї адресата, незважаючи на свій обов'язок, умисно не повідомив адресата про повістку (наприклад, через конфлікт між ними), або якщо підпис про одержання було сфальсифіковано іншою особою, або було сфальсифіковано факт відмови від одержання повістки. Однак довести ці обставини повинна особа - адресат повістки.

Стаття 36. Час вручення повістки

1. Часом вручення повістки вважається день заповнення розписки адресатом, його представником, повнолітнім членом сім'ї адресата, який проживає разом з ним, службовою особою органу, підприємства, установи, організації.

1. Стаття встановлює порядок визначення часу, у який адресат повістки вважається повідомленим про дату, час і місце судового засідання. Стаття має важливе значення при перевірці, чи було адресату належним чином вручено повістку.

Визначення часу вручення повістки

2. Відповідно до коментованої статті, часом вручення повістки вважається день заповнення розписки, яка надсилається разом із повісткою і після вручення повертається до суду:

1) безпосередньо адресатом;

2) представником адресата;

3) повнолітнім членом сім'ї адресата, який проживає разом з ним;

4) службовою особою органу, підприємства, установи, організації.

Дата заповнення розписки фіксується у самій розписці і скріплюється підписами особи, якій вручено повістку, та особи, яка доставила повістку (листоноша, кур'єр, особа, яка бере участь у справі, тощо).

3. Можливість вручення повістки особі, яка бере участь у справі, через її представника визначена частиною десятою статті 35 КАСУ. Можливість вручення повістки учаснику адміністративного процесу через повнолітнього члена сім'ї, який проживає разом з ним, передбачена частиною четвертою статті 35 КАСУ. Відповідно до частин восьмої - дев'ятої статті 35 КАСУ повістка органу, підприємству, установі, організації або їхній посадовій чи службовій особі вважається врученою, якщо є розписка службової особи, яка приймає кореспонденцію.

4. Стаття 37 КАСУ встановлює, що особа, яка відмовилася одержати повістку, вважається такою, що її повідомлено про судове засідання. Часом повідомлення (вручення повістки) у цьому випадку необхідно вважати день, коли особа відмовилася одержати повістку, - відповідна дата має бути зазначена на повістці.

5. Необхідно зауважити, що часом вручення повістки, згідно з коментованою статтею, визнається не момент, коли особа фактично ознайомилась із змістом повістки, а день доставлення повістки адресату чи особам, які відповідно до статті 35 КАСУ зобов'язані негайно повідомити про неї адресата.

Правове значення визначення часу вручення повістки

6. Правильне визначення часу повідомлення особи, яка бере участь у справі, про дату, час і місце судового засідання має значення для встановлення поважності причин її неприбуття у судове засідання. У разі якщо особу було повідомлено без дотримання встановленого частиною третьою статті 35 КАСУ строку, порушуються її права щодо участі в розгляді своєї справи в суді, гарантовані частиною третьою статті 6 КАСУ. Неналежне повідомлення інших учасників адміністративного процесу про дату, час і місце судового засідання виключає можливість застосування до них заходів процесуального примусу у вигляді приводу (стаття 272 КАСУ).

Стаття 37. Наслідки відмови від одержання повістки

1. У разі відмови адресата від одержання повістки особа, яка її доставляє, робить відповідну відмітку на повістці, засвідчує її власним підписом і негайно повертає до адміністративного суду. Особа, яка відмовилася одержати повістку, вважається такою, що її повідомлено про дату, час і місце судового засідання.

Предмет регулювання і цілі статті

1. Стаття визначає дії особи, яка доставляє повістку, у разі відмови адресата одержати повістку, а також передбачає правові наслідки такої відмови.

2. Стаття покликана запобігати ухиленню від одержання судових викликів та повідомлень та забезпечити добросовісне ставлення учасників адміністративного процесу до своїх процесуальних обов'язків.

Відмова від одержання повістки

3. Відмова учасника адміністративного процесу одержати повістку є свідомою дією адресата, що свідчить про його небажання брати участь у розгляді адміністративної справи або намір затягнути вирішення справи.

Фіксування відмови від отримання повістки

4. Особа, яка доставляє повістку (листоноша, кур'єр тощо), повинна надати адресату інформацію про документ, який вона повинна вручити. Тобто адресат повинен усвідомлювати, що він відмовляється саме від одержання повістки. Особа, яка доставляє повістку, у разі такої відмови робить відмітку про це на повістці із зазначенням дати доставки за адресою, засвідчує її власним підписом і негайно повертає до адміністративного суду.

Правові наслідки відмови від одержання повістки

5. Щоб ухилення від одержання повістки не перешкоджало розгляду адміністративної справи, коментована стаття прирівнює факт відмови від одержання повістки до вручення повістки. При цьому мотиви чи причини такої відмови не мають значення. Таким чином, якщо повістку було доставлено своєчасно (частина третя статті 35 КАСУ), але адресат відмовився її одержати, вважається, що адресата було належним чином повідомлено про судове засідання.

6. Спростовувати факт належного повідомлення про судове засідання, посилаючись на те, що повістку фактично не було вручено, не можна, якщо адресат відмовився від одержання повістки. Щоправда, адресат має право спростувати факт його відмови одержати повістку, але відсутність такого факту має бути доведено з посиланням на докази.

Стаття 38. Виклик шляхом надсилання тексту повістки електронною поштою, факсимільним повідомленням (факсом, телефаксом), телефонограмою

1. Суб'єкту владних повноважень текст повістки надсилається електронною поштою (факсимільним повідомленням) на адресу електронної пошти або на номер факсу (телефаксу), які містяться у Єдиній базі даних електронних адрес, номерів факсів (телефаксів) суб'єктів владних повноважень. Суб'єкт владних повноважень повинен за допомогою електронної пошти (факсу, телефону) негайно підтвердити суду про отримання тексту повістки. Текст такого підтвердження роздруковується, а телефонне підтвердження записується відповідним працівником апарату суду і приєднується секретарем судового засідання до справи. Таке підтвердження є достатнім доказом належності повідомлення суб'єкта владних повноважень про дату, час і місце судового розгляду. Якщо протягом двох робочих днів з дня направлення тексту повістки підтвердження від суб'єкта владних повноважень не надійшло, секретар судового засідання складає про це довідку, що приєднується до справи і є достатнім доказом належності повідомлення суб'єкта владних повноважень про дату, час і місце судового розгляду.

Одночасно з надсиланням тексту повістки суд, у разі якщо справа розглядається за місцезнаходженням суб'єкта владних повноважень, повідомляє суб'єкта владних повноважень про наявні у нього матеріали, які підлягають врученню йому як стороні, та про можливість їх отримання лише безпосередньо у суді.

2. Порядок частини першої цієї статті може бути застосовано також щодо особи, яка бере участь у справі, незалежно від того, чи є вона суб'єктом владних повноважень, у разі, якщо вона зазначила адресу своєї електронної пошти (номер факсу, телефаксу) і не висловила заперечень проти її використання для одержання текстів судових рішень та інших документів.

(У редакції Закону України

від 07.07.2010 р. N 2453-VI,

зміни, внесені Законом України від 07.07.2010 р. N 2453-VI

щодо направлення текстів повісток електронною поштою,

факсом (телефаксом), вводяться в дію з дня повідомлення Державною

судовою адміністрацією України в газетах "Голос України"

та "Урядовий кур'єр" про початок функціонування Єдиної бази даних

електронних адрес, номерів факсів (телефаксів) суб'єктів владних повноважень)

Стаття 39. Виклик відповідача, третіх осіб, свідків, місце проживання (перебування) яких невідоме

1. Якщо зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) відповідача, третіх осіб, свідків невідоме, суд може здійснити їх виклик через засоби масової інформації за останнім відомим місцем їхнього проживання (перебування) на території України.

2. Виклик публікується в друкованому засобі масової інформації не пізніше ніж за сім днів до дати призначеного судового розгляду справи.

3. Друкований засіб масової інформації, у якому розміщуються оголошення про виклик протягом наступного року, визначається не пізніше 1 грудня поточного року в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

(Із змінами, внесеними згідно із

Законом України від 07.07.2010 р. N 2453-VI)

Стаття 40. Обов'язок повідомити про зміну адреси та причини неприбуття в судове засідання

1. Особи, які беруть участь у справі, зобов'язані під час провадження у справі повідомляти суд про зміну місця проживання (перебування, знаходження), роботи, служби. У разі неповідомлення про зміну адреси повістка надсилається їм за останньою адресою і вважається врученою.

2. Особи, які беруть участь у справі, свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі, які не можуть з поважних причин прибути до суду, зобов'язані завчасно повідомити про це суд.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття встановлює два процесуальні обов'язки, пов'язані із здійсненням судових викликів та повідомлень, - обов'язок повідомити суд про зміну адреси, а також обов'язок повідомити суд у разі неможливості прибути у судове засідання про причини неприбуття. Ці обов'язки спрямовані на забезпечення належного повідомлення осіб, які беруть участь у справі, а також на правильне вирішення питання про наслідки неприбуття учасників адміністративного процесу.

Обов'язок повідомити про зміну адреси та наслідки його невиконання

2. Особи, які беруть участь у справі (сторони, треті особи, їхні представники), після відкриття провадження в адміністративній справі і аж до завершення провадження в суді будь-якої інстанції зобов'язані повідомляти суд про зміну адреси свого місця проживання (перебування, знаходження) під час провадження у справі. Про цей обов'язок обов'язково має бути зазначено в інформації про права і обов'язки особи, яка бере участь у справі, яку суд повинен надіслати, відкривши провадження у справі (частина п'ята статті 107 КАСУ).

У разі надходження повідомлення про зміну адреси суд повинен здійснювати судові виклики і повідомлення за новою адресою.

3. У разі зміни адреси без повідомлення про це суду повістки повертатимуться до суду з відмітками про неможливість їх вручення адресату внаслідок вибуття. Якщо раніше повістки надходили за зазначеною адресою, тоді суд, отримавши повістку з такою відміткою, повинен вважати, що особа, яка бере участь у справі, належним чином повідомлена про дату, час і місце судового засідання.

Це правило частини першої коментованої статті спрямоване на забезпечення добросовісного ставлення осіб, які беруть участь у справі, до виконання свого процесуального обов'язку. У разі його невиконання суд не повинен застосовувати правила статті 30 КАСУ щодо здійснення виклику через друковані засоби масової інформації, оскільки надіслання повістки за останньою відомою суду адресою презумує вручення повістки адресату, незважаючи на його відсутність. Особа, яка бере участь у справі і не виконала зазначеного обов'язку, не може оскаржувати судове рішення на тій підставі, що її не було залучено до судового розгляду справи.

Обов'язок повідомити про причини неприбуття в судове засідання та наслідки його невиконання

4. Якщо особа, яка бере участь у справі (сторона, третя особа, представник), свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, не можуть з поважних причин прибути до суду, вони зобов'язані завчасно повідомити суд про неможливість прибуття та її причини. "Завчасно" означає необхідність повідомити у такі строки, щоб у суду була інформація про це не пізніше початку судового засідання. Спосіб повідомлення може бути різним (закон їх не обмежує) - телефоном, поштою тощо.

Остаточно поважність причин неприбуття оцінюватиме суд у кожному конкретному випадку з метою визначення правових наслідків такого неприбуття (див., наприклад, статті 128, 129 КАСУ, що визначають наслідки неприбуття когось із учасників адміністративного процесу до суду, зокрема й залежно від причин неприбуття). Так, поважними причинами можуть бути визнані: захворювання, що перешкоджає з'явитися до суду, відрядження, несвоєчасне вручення повістки тощо.

5. Неповідомлення про причини неприбуття за правовими наслідками прирівняно до неприбуття в судове засідання без поважних причин (див. частини другу - четверту статті 128, частину першу статті 272 КАСУ).

Стаття 41. Фіксування судового засідання технічними засобами

1. Суд під час судового розгляду адміністративної справи здійснює повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу. У разі неявки у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності осіб, які беруть участь у справі (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

2. Фіксування судового засідання технічним засобом здійснює секретар судового засідання або за розпорядженням головуючого інший працівник апарату суду.

3. Носій інформації, на який здійснювався технічний запис судового засідання (касета, дискета, компакт-диск тощо), є додатком до журналу судового засідання і після закінчення судового засідання приєднується до матеріалів справи.

(Із доповненнями, внесеними згідно із

Законом України від 07.07.2010 р. N 2453-VI)

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає єдиним способом фіксування судового засідання під час судового розгляду (у судах вищих інстанцій - відповідно апеляційного, касаційного розгляду, розгляду за винятковими обставинами) звукозапис судового засідання технічним засобом.

2. Використання технічного засобу дає можливість з повною точністю зафіксувати перебіг судового засідання, зменшити ймовірність фальшування чи перекручення висловлювань, стимулює суд і учасників процесу до належної поведінки в судовому засіданні.

Правова основа статті

3. Стаття 129 Конституції України гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами визначила одними з основних засад судочинства. На впровадження цих засад у життя і передбачені положення коментованої статті.

4. Частина шоста статті 12 КАСУ з метою забезпечення принципу гласності та відкритості судового розгляду покладає на суд обов'язок забезпечити повне фіксування судового засідання під час судового розгляду справи за допомогою звукозаписувального технічного пристрою. Водночас це не перешкоджає особам, присутнім у судовому засіданні, вести звукозапис судового засідання власним портативним технічним засобом, а за дозволом суду навіть проводити відеозапис (див. частину сьому статті 12 КАСУ).

Судові засідання, які належить фіксувати

5. Загальна формула, що суд під час судового розгляду адміністративної справи здійснює повне фіксування судового засідання, зважаючи на цілі статті, потребує розширеного тлумачення.

Фіксуватися за правилами коментованої статті повинні судові засідання, що проводяться у залі судового засідання, під час:

1) судового розгляду справи в суді першої інстанції (глава 3 розділу III КАСУ);

2) апеляційного розгляду справи (стаття 196 КАСУ);

3) касаційного розгляду справи (стаття 221 КАСУ);

4) судового розгляду справи за винятковими обставинами (частина третя статті 241, стаття 221 КАСУ);

5) розгляду заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами (стаття 252 КАСУ).

На наш погляд, повинні фіксуватися також судові засідання, що проводяться в залі судового засідання для вирішення окремих процесуальних питань, таких як: передача справи до іншого адміністративного суду (стаття 22), поновлення чи продовження процесуального строку (стаття 102), забезпечення адміністративного позову (стаття 118), питань, пов'язаних з усуненням недоліків судового рішення (статті 168 - 170), а також з виконанням судового рішення (статті 256, 259 - 265 КАСУ) тощо, оскільки ухвали з цих питань можуть бути предметом перегляду в суді вищої інстанції.

Також разом із складанням протоколу можуть фіксуватися шляхом проведення аудіозапису судові засідання, у яких виконується судове доручення або вчиняється окрема процесуальна дія поза залою судового засідання (наприклад, допит свідка у місці його перебування, огляд доказів на місці), якщо для цього є відповідні технічні можливості (див. частину другу статті 45 КАСУ).

6. Перебіг попереднього судового засідання не підлягає фіксуванню ні технічними засобами, ні складенням протоколу. Разом із тим фіксування попереднього судового засідання може вестися з ініціативи суду для закріплення окремих процесуальних дій, що вчиняються у його ході і мають значення для подальшого розгляду справи, зокрема, усної заяви сторони (третьої особи) про підтвердження повноважень свого представника, усних заяв сторін про досягнення примирення чи про визнання певних обставин. Альтернативним може бути варіант, коли суд схилятиме сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, до письмового оформлення таких заяв.

Суд не повинен фіксувати судовий (апеляційний, касаційний) розгляд справи, який відбувається в порядку письмового провадження, оскільки відповідно до пункту 10 статті 3 КАСУ такий розгляд проводиться без судового засідання.

Не належить фіксувати попереднє судове засідання під час касаційного провадження (стаття 2201 КАСУ), а також вирішення питання про допуск скарги до провадження за винятковими обставинами (стаття 240 КАСУ), оскільки в обох випадках судове засідання за своїм змістом є нарадою суддів, таємницю якої охороняє стаття 154 КАСУ.

Порядок здійснення фіксування судового засідання

7. Фіксування судового процесу технічними засобами - технічний запис судового засідання за допомогою комплексу з фіксування судового процесу, що включає в себе створення аудіофонограми судового засідання.

8. Суд здійснює повне фіксування судового засідання за допомогою спеціального звукозаписувального технічного засобу.

Законом України "Про судоустрій України"103 від 7 лютого 2002 року обов'язок забезпечувати суди необхідними технічними засобами фіксування судового процесу покладено на Державну судову адміністрацію України (пункт 14 частини першої статті 126). Сьогодні найпоширенішою в судах системою фіксування судового процесу є комплекс звукозапису "Оберіг", що являє собою персональний комп'ютер з мікшером (може бути вбудований у системний блок), 1 - 6 мікрофонами, навушниками, динаміками, блоком безперебійного живлення та відповідним програмним забезпеченням.

9. Коментована стаття покладає обов'язок фіксувати судове засідання на секретаря судового засідання. Головуючий своїм розпорядженням може доручити фіксування судового засідання іншому працівникові суду з відповідною підготовкою. Секретар чи інший працівник допускається до звукозапису за наявності сертифіката про проходження курсу навчання за темою "Технічне фіксування судового процесу".

Відповідно до підпункту "ж" пункту 2.9 Тимчасового положення про службу судових розпорядників та організацію її діяльності, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України від 21 квітня 2004 року N 51/04, судовий розпорядник, за розпорядженням головуючого, зобов'язаний надавати допомогу секретарю судового засідання у забезпеченні фіксування судового процесу технічними засобами. Також під час підготовки секретарем судового засідання до роботи технічних засобів фіксування та здійснення фіксування судового процесу судовий розпорядник вживає заходів безпеки щодо недопущення виведення їх з ладу присутніми в залі особами (пункт 3.6.7 Інструкції про порядок забезпечення старшими судовими розпорядниками та судовими розпорядниками проведення судового засідання, їх взаємодії з правоохоронними органами, затвердженої наказом Державної судової адміністрації України від 18 жовтня 2004 року N 182/04).

10. Єдиний порядок фіксування судового процесу технічними засобами встановлено Інструкцією про порядок фіксування судового процесу технічними засобами, затвердженою наказом Державної судової адміністрації України від 21 липня 2005 року N 84.

Відповідно до Інструкції секретар судового засідання перед початком роботи зобов'язаний:

1) перевірити комплекс звукозапису на відсутність ознак втручання в його конструкцію, цілісність пломб;

2) увімкнути комплекс звукозапису, зареєструватись у системі;

3) перевірити годинник та календар комплексу звукозапису на предмет відповідності поточним даті та часу;

4) перевірити наявність вільного місця на внутрішньому носії комплексу звукозапису;

5) перевірити працездатність пристроїв, провести тестування для перевірки того, що складові комплексу звукозапису (мікрофони, мікшер тощо) працюють нормально та запис іде правильно.

Тестовий запис зберігається разом з фонограмою судового засідання.

Дані про результати перевірки (прізвище, ім'я, по батькові секретаря судового засідання, інвентарний номер комплексу звукозапису, дата та час за показниками перевірки комплексу звукозапису, відомості про вільне місце, "комплекс звукозапису працездатний") вносяться до журналу судового засідання.

Технічне фіксування судового процесу починається з моменту відкриття судового засідання. Протягом судового засідання секретар судового засідання веде журнал судового засідання за допомогою спеціальної програми звукозапису.

У разі необхідності секретар звертається до суду з проханням зобов'язати учасників засідання говорити голосніше.

Якщо виявлено ознаки непрацездатності обладнання комплексу звукозапису, секретар судового засідання доповідає головуючому про неможливість подальшого фіксування судового процесу.

Після закінчення судового засідання секретар судового засідання зберігає журнал, роздруковує і підписує його та передає для долучення до матеріалів справи, створює архівну та робочу копії фонограми (на окремих компакт-дисках). Архівна копія має бути здана архіваріусу до кінця робочого дня, а робоча копія додається до справи.

Оригінал фонограми записується на комплекс звукозапису залу судового засідання, зберігається тимчасово на комп'ютері чи пристрої, з якого безпосередньо робилося фіксування, та не може бути стертим, доки не відбулося створення архівної та робочої копій.

Відповідно до частини третьої коментованої статті носій інформації (компакт-диск із робочою копією) є додатком до журналу судового засідання і після закінчення судового засідання приєднується до матеріалів справи у спеціальному конверті, на якому зазначаються такі відомості: номер судової справи; серійний номер компакт-диска; дата судового засідання; підпис секретаря судового засідання; примітка.

Перехідний період

11. Після набрання чинності Конституцією України у 1996 році і навіть КАСУ у 2005 році держава не змогла створити належних умов для виконання відповідних вимог про повне фіксування судового засідання технічними засобами. Суди не отримали достатньої кількості залів судових засідань, обладнаних технічними засобами фіксації судового процесу. Тому у вересні 2005 року терміново були внесені зміни до ЦПКУ і КАСУ, якими до 1 січня 2008 року судам було дозволено і далі фіксувати перебіг судових засідань складанням протоколу, якщо не було вимоги особи, яка бере участь у справі, чи ініціативи суду щодо проведення фіксування технічними засобами. Детальніше про це див. пункт 21 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" КАСУ.

Стаття 42. Ведення журналу судового засідання

1. Одночасно із технічним записом судового засідання секретарем судового засідання ведеться журнал судового засідання.

2. У журналі судового засідання зазначаються такі відомості:

1) рік, місяць, число і місце судового засідання;

2) найменування адміністративного суду, який розглядає справу, прізвище та ініціали судді (суддів), секретаря судового засідання;

3) справа, що розглядається, ім'я (найменування) сторін та інших осіб, які беруть участь у справі;

4) номер носія інформації;

5) порядковий номер вчинення процесуальної дії;

6) назва процесуальної дії;

7) час вчинення процесуальної дії;

8) інші відомості, встановлені цим Кодексом.

3. Журнал судового засідання ведеться секретарем судового засідання та підписується ним невідкладно після судового засідання і приєднується до справи.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття встановлює необхідність ведення журналу судового засідання одночасно із аудіозаписом судового засідання. Журнал судового засідання відіграє допоміжну роль, оскільки дозволяє легко орієнтуватися при відшукуванні потрібного фрагмента аудіозапису судового засідання для прослуховування, а також фіксує зміст певних юридично значимих процесуальних дій.

Журнал судового засідання, його призначення

2. Журнал судового засідання є засобом фіксування переліку процесуальних дій, що відбуваються під час судового засідання.

На відміну від протоколу, журнал судового засідання містить у хронологічному порядку лише назви процесуальних дій із зазначенням часу їх учинення і найчастіше не відтворює їхнього змісту. Таким чином, це документ технічного характеру, який не дає можливості скласти уявлення про те, як саме відбувалося судове засідання, хто що сказав тощо, оскільки з цією метою проводився аудіозапис. Журнал дає можливість при прослуховуванні аудіозапису судового засідання віднайти і прослухати потрібний фрагмент (наприклад, показання певного свідка).

Але у випадках, визначених цим Кодексом (див. нижче), у журналі фіксується також зміст певних, чітко визначених, процесуальних дій.

Вимоги до журналу судового засідання

3. Частина друга коментованої статті встановлює, яка саме інформація повинна обов'язково міститися у журналі судового засідання, тобто:

1) рік, місяць, число і місце судового засідання;

2) найменування адміністративного суду, який розглядає справу (відповідно до указу Президента України про його утворення), прізвище та ініціали судді (суддів), які розглядають справу, секретаря судового засідання;

3) справа, що розглядається (вид справи - адміністративна, її номер, предмет адміністративного позову); імена фізичних осіб (найменування органів та юридичних осіб), які є сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі і присутні у судовому засіданні, із зазначенням їхнього процесуального статусу;

4) номер носія інформації, тобто серійний номер компакт-диска, на який буде зроблено архівну копію запису;

5) порядковий номер, час і назва процесуальної дії (наприклад, відкриття судового засідання; пояснення позивача; допит свідка), ім'я особи, яка її вчиняє;

6) інші відомості, встановлені КАСУ. Такими відомостями необхідно вважати інформацію про зміст певної процесуальної дії, яка подається поруч із назвою цієї дії та іменем особи, яка її вчинила. КАСУ передбачає необхідність занесення до журналу судового засідання:

а) усної заяви довірителя під час судового засідання про підтвердження повноважень представника, який здійснюватиме представництво на основі договору (частина перша статті 58);

б) відомостей про відтворення звукозапису чи демонстрацію відеозапису, основні технічні характеристики обладнання та носіїв інформації із зазначенням часу відтворення (демонстрації) (частина перша статті 146);

в) змісту усних ухвал, що постановлені судом без виходу до нарадчої кімнати (частина сьома статті 160).

4. Крім того, Інструкцією про порядок фіксування судового процесу технічними засобами, затвердженою наказом Державної судової адміністрації України від 21 липня 2005 року N 84, передбачено, що перед номером носія інформації необхідно вказати, за допомогою якого комплексу звукозапису проводиться фіксування, його інвентарний номер, розмір вільного місця на внутрішньому диску комплексу, а також зазначити про працездатність комплексу за результатами його перевірки. Додатком до цієї Інструкції затверджено бланк журналу судового засідання.

Порядок ведення журналу судового засідання

5. Складає журнал судового засідання у напівавтоматичному режимі (з допомогою спеціальної комп'ютерної програми "Діловодство суду") секретар судового засідання.

Після судового засідання секретар роздруковує журнал судового засідання, підписує його та приєднує до справи. Головуючий до складання і підписання журналу судового засідання не має ніякого відношення, тому що це документ технічного характеру, який не має важливого юридичного значення, оскільки значення має фонограма судового засідання.

6. Журнал є невід'ємною частиною матеріалів адміністративної справи разом із робочою копією фонограми судового засідання на компакт-диску.

Стаття 43. Зауваження щодо технічного запису і журналу судового засідання

1. Особи, які беруть участь у справі, мають право ознайомитися із технічним записом і журналом судового засідання та протягом семи днів з дня проголошення рішення у справі подати до суду письмові зауваження щодо їхньої неповноти або неправильності.

2. Головуючий розглядає зауваження щодо технічного запису і журналу судового засідання, про що постановляє відповідну ухвалу.

3. У разі пропущення строку подання зауважень і відсутності підстав для його поновлення головуючий залишає їх без розгляду.

4. Зауваження щодо технічного запису і журналу судового засідання повинні бути розглянуті не пізніше п'яти днів з дня їх подання.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття закріплює право осіб, які беруть участь у справі, ознайомитись із технічним записом і журналом судового засідання та зробити зауваження щодо неповноти або неправильності запису, а також обов'язок головуючого розглянути такі зауваження.

2. Зауваження щодо технічного запису і журналу судового засідання, а також результати їх розгляду головуючим можуть мати значення для перевірки дотримання принципу повного фіксування судового засідання технічними засобами при перегляді судового рішення у суді вищої інстанції.

Ознайомлення із технічним записом і журналом судового засідання

3. Право ознайомлюватися із технічним записом і журналом судового засідання у пункті 8 частини третьої статті 49 КАСУ хоч і виділене як самостійне право осіб, які беруть участь у справі (сторін, третіх осіб, їхніх представників), але за змістом воно охоплюється правом знайомитися з матеріалами справи.

Це право потрібне не тільки і навіть не стільки для перевірки правильності фіксування, скільки для підготовки до наступного судового засідання, якщо розгляд справи ще не завершено, або для можливого оскарження судового рішення.

4. Для забезпечення реалізації цього права, згідно з Інструкцією про порядок фіксування судового процесу технічними засобами, затвердженою наказом Державної судової адміністрації України від 21 липня 2005 року N 84, у кожному суді має бути обладнано робоче комп'ютеризоване місце для прослуховування фонограм судових засідань особами, які беруть участь у справі. За відсутності такого місця для ознайомлення осіб, які беруть участь у справі, з даними технічного фіксування може використовуватись комп'ютер архіваріуса. Для ознайомлення осіб, які беруть участь у справі, повинна використовуватися лише робоча копія фонограми, тобто та, що зберігається у матеріалах справи. Ознайомлення здійснює службовець апарату суду, який має відповідну підготовку.

5. Відповідно до статті 9 Закону України "Про доступ до судових рішень" особа, яка не брала участі у справі, якщо судове рішення безпосередньо стосується її прав, свобод, інтересів чи обов'язків, також має право знайомитися з матеріалами справи, зокрема з технічним записом і журналом судового засідання. Для цього вона повинна звернутися до апарату відповідного суду із письмовою заявою про надання можливості ознайомитися із судовим рішенням та (або) матеріалами справи. У заяві потрібно обґрунтувати, чому особа вважає, що судове рішення безпосередньо стосується її прав, свобод, інтересів чи обов'язків. Заяву розглядає службовець апарату суду невідкладно, а якщо вона потребує додаткового вивчення, - протягом трьох робочих днів.

Водночас особа, яка не брала участі у справі, не має права подавати зауваження щодо технічного запису чи журналу судового засідання за правилами цієї статті, оскільки вона не була присутня в судовому засіданні.

Подання зауважень щодо неповноти або неправильності технічного запису чи журналу судового засідання

6. Положення коментованої статті щодо зауважень стосуються лише технічного запису судового засідання, який було здійснено судом, а також журналу судового засідання.

Зауваження до протоколу судового засідання, яким відповідно до пункту 21 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" КАСУ міг фіксуватися перебіг судового засідання (до 1 січня 2008 року), необхідно було подавати за правилами зазначеного пункту, - коментована стаття на ці відносини не поширюється.

7. Особи, які беруть участь у справі, мають право подати зауваження щодо неповноти чи неправильності технічного запису чи журналу судового засідання незалежно від того, чи мали такі неточності вплив на ухвалене судове рішення суду.

Поняття "неповнота" і "неправильність" є оцінними. Неповноту слід розглядати як відображення у технічному записі чи журналі не всього судового засідання, а з певними упущеннями або з неякісним записом певних фрагментів, які не дають можливості розібрати слова учасників адміністративного процесу. Як неповноту можна розцінювати також відсутність у справі технічного запису чи журналу судового засідання. Неправильність - це будь-які інші недоліки технічного запису (непридатність його для прослуховування, помилкове приєднання до справи запису іншої справи тощо) чи журналу судового засідання (відсутність необхідних реквізитів, помилки у часі, невідповідність записам у журналі самій фонограмі, перекручення змісту усних ухвал суду тощо).

8. Частина перша коментованої статті встановлює для подання до суду своїх зауважень щодо неповноти та неправильності запису семиденний строк з дня проголошення судового рішення у справі. Вона не перешкоджає подати зауваження і до проголошення судового рішення - щодо фіксування тих судових засідань, які були проведені до дня проголошення рішення.

Зауваження належить подавати у вигляді письмової заяви із зазначенням, у чому саме полягає неповнота або неправильність технічного запису чи журналу судового засідання. Одночасно можуть бути подані пропозиції щодо усунення цієї неповноти чи неправильності.

Завершення семиденного строку не позбавляє осіб, які беруть участь у справі, права ознайомлюватися із технічним записом і журналом судового засідання після цього.

Розгляд зауважень щодо технічного запису та журналу судового засідання

9. Зауваження щодо технічного запису чи журналу судового засідання розглядає головуючий у справі одноособово. Головуючий повинен зробити це у п'ятиденний строк з дня подання зауважень. Такі строки встановлені, щоб у разі оскарження судового рішення, наприклад, в апеляційному порядку справа надійшла до суду апеляційної інстанції уже із результатами розгляду зауважень. Кодекс не передбачає необхідності проведення судового засідання для розгляду зауважень.

10. За результатом розгляду зауважень головуючий постановляє ухвалу про задоволення заяви і посвідчення правильності зауважень або про відмову у задоволенні заяви та відхилення зауважень. Такі ухвали не можуть бути оскаржені окремо від постанови суду.

11. Якщо особа пропустила семиденний строк подання зауважень до технічного запису та журналу судових засідань без поважних причин, а так само і без пояснення причин, головуючий залишає зауваження без розгляду. Про залишення зауважень без розгляду головуючий постановляє ухвалу, яка також не може бути оскаржена окремо від постанови суду.

Стаття 44. Відтворення та роздрукування технічного запису судового засідання

1. Повне чи часткове відтворення технічного запису судового засідання здійснюється на вимогу особи, яка бере участь у справі, або за ініціативою суду.

2. На клопотання особи, яка бере участь у справі, за розпорядженням головуючого може бути здійснено повне або часткове роздрукування технічного запису судового засідання. Особа, яка бере участь у справі, має право отримати копію інформації з носія, на який здійснювався технічний запис судового засідання.

3. Роздрукування технічного запису судового засідання здійснюється на платній основі. Розмір плати за роздрукування встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає можливість відтворення технічного запису судового засідання, а також право осіб, які беруть участь у справі, одержати роздруківку такого запису чи отримати його копію.

2. Відтворення технічного запису судового засідання може мати велике значення для всебічної оцінки доказів, а роздрукування технічного запису чи виготовлення його копії сприяє особі для підготовки до наступного засідання у справі, якщо її не було вирішено, або для можливого оскарження судового рішення.

Відтворення технічного запису судового засідання

3. Потреба відтворити у судовому засіданні технічний запис судового засідання повністю чи частково може виникнути не в багатьох ситуаціях. Відтворення проводиться з певною доказовою метою. Наприклад, необхідність прослухати вже зроблені пояснення сторони чи показання свідка може з'явитися, якщо та сама чи інша сторона у своїх поясненнях чи в судових дебатах дає їм певну інтерпретацію, яка може розбігатися з тим, що насправді було сказано. Інколи відтворення звукозапису судового засідання потрібно, щоби привернути увагу суду до деталей певних усних доказів, які мають важливе значення, але могли залишитися непоміченими. Під час судового розгляду необхідно відтворити технічний запис допиту свідка, якщо такий проводився поза залою судового засідання або в іншому адміністративному суді за судовим дорученням. Потреба відтворити технічний запис судового засідання може виникнути і в суді апеляційної інстанції, наприклад, якщо суд першої інстанції у мотивувальній частині свого рішення міг перекрутити певні пояснення особи, яка брала участь у справі, показання свідка тощо. Також у судах вищих інстанцій відтворення може проводитися для встановлення певного порушення норм процесуального права.

4. Необхідно зауважити, що положення частини першої коментованої статті стосуються відтворення технічного запису лише під час судового засідання, оскільки поза судовим засіданням особи, які беруть участь у справі, мають право ознайомлюватися із технічним записом судового засідання, одержувати з нього копії і навіть роздруківку запису (пункти 8 - 9 частини третьої статті 49, частина перша статті 43 КАСУ, частини друга і третя коментованої статті).

5. Відтворення технічного запису судового засідання у необхідному обсязі здійснюється за клопотанням особи, яка бере участь у справі, або за ініціативою суду. Суд не повинен відмовляти у задоволенні вимоги про відтворення технічного запису судового засідання, що проводилося за судовим дорученням або для вчинення окремої процесуальної дії (за умови, що судом здійснювався такий запис), а також сам може ініціювати таке відтворення, навіть якщо відсутнє відповідне клопотання.

6. Зазвичай технічні властивості комплексу звукозапису, на який здійснюється фіксація судового процесу, дають змогу не лише робити фонограму, а й відтворювати її. Тому відтворення забезпечує секретар судового засідання.

Виготовлення копії технічного запису судового засідання

7. Особа, яка бере участь у справі, звернувшись із клопотанням до суду, може отримати копію інформації з носія із технічним записом судового засідання. Виготовлення такою особою копії технічного запису судового засідання відбувається за розпорядженням головуючого. Таке розпорядження може бути видане відповідному службовцю апарату суду в усній формі або шляхом накладення резолюції на заяву особи із клопотанням про одержання копії технічного запису. КАСУ не передбачає плати за копіювання технічного запису судового засідання, отже, на носій інформації замовника таке копіювання повинно здійснюватися безкоштовно.

Інструкцією про порядок фіксування судового процесу технічними засобами, затвердженою наказом Державної судової адміністрації України від 21 липня 2005 року N 84, передбачено, що копію фонограми для осіб, які беруть участь у справі, створює архіваріус. Дані щодо створення та видачі робочих копій фонограм особам, які беруть участь у справі, записуються у спеціальний (електронний, якщо використовується програма "Діловодство суду") журнал обліку видачі робочих копій фонограм сторонам у справі.

Роздрукування технічного запису судового засідання

8. Роздрукування розшифрованого технічного запису судового засідання (по суті, виготовлення стенограми) здійснюється за розпорядженням головуючого на клопотання особи, яка бере участь у справі. Таке розпорядження може бути видане відповідному службовцю апарату суду в усній формі або шляхом накладення резолюції на заяву особи із клопотанням про роздрукування технічного запису.

Плата за роздрукування технічного запису судового засідання не відноситься до судових витрат, а тому компенсації за результатами розгляду справи не підлягає.

На виконання частини третьої коментованої статті було видано постанову Кабінету Міністрів України "Про встановлення розмірів плати за роздрукування технічного запису судового засідання в адміністративних та цивільних справах і видачу дубліката виконавчого листа або судового наказу" від 15 лютого 2006 року N 151, якою за роздрукування однієї сторінки тексту на папері формату А4, що повністю або частково відтворює технічний запис судового засідання, встановлено плату у розмірі 5 грн. Вочевидь ця плата включає і розшифрування технічного запису (створення стенограми).

Стаття 45. Складення протоколу

1. Про вчинення окремої процесуальної дії поза залою судового засідання або під час виконання судового доручення секретарем судового засідання складається протокол.

2. Під час вчинення окремої процесуальної дії поза залою судового засідання або під час виконання судового доручення та при складенні протоколу можуть застосовуватися технічні засоби.

3. Протокол після його складення та ознайомлення з ним усіх присутніх осіб, які беруть участь у справі, свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів підписується секретарем судового засідання і суддею. Присутні особи, які беруть участь у справі, свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі можуть подати свої зауваження, які додаються до протоколу.

4. Протокол, складений при виконанні судового доручення, разом із необхідними додатками невідкладно надсилається до суду, який розглядає справу.

5. Протокол приєднується до адміністративної справи.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає основним способом фіксування адміністративного процесу під час вчинення окремої процесуальної дії складення письмового протоколу. Це пов'язано з тим, що можливості щодо застосування технічних засобів для аудіофіксації, насамперед поза залою судового засідання, є досить обмеженими.

Випадки складання протоколу

2. Складання протоколу є способом фіксування судового процесу, який застосовується для фіксування окремих процесуальних дій.

Протокол складається, якщо:

1) окрема процесуальна дія вчиняється поза залою судового засідання: допит свідка у місці його проживання чи перебування, якщо він з об'єктивних причин не може прибути до суду (частини перша - третя статті 78), огляд доказів на місці в порядку забезпечення доказів або на етапі судового розгляду (статті 74, 147 КАСУ);

2) окрема процесуальна дія вчиняється іншим адміністративним судом за судовим дорученням (стаття 115 КАСУ).

3. Протокол також складається для фіксування судового засідання під час судового (апеляційного, касаційного) розгляду (до 1 січня 2008 року), якщо відсутня вимоги особи, яка бере участь у справі, чи ініціатива суду щодо проведення фіксування технічними засобами відповідно до пункту 21 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" КАСУ. Однак коментована стаття на ці відносини не поширюється.

Порядок складання протоколу вчинення окремої процесуальної дії

4. Протокол про вчинення окремої процесуальної дії веде секретар судового засідання. Таке положення частини першої коментованої статті вказує на неможливість залучення судом до складання протоколу під час проведення окремих процесуальних дій інших осіб.

5. Складання протоколу відбувається у процесі вчинення окремої процесуальної дії, а його остаточне оформлення має бути завершено невідкладно після закінчення процесуальної дії. Вимоги щодо структури і змісту протоколу встановлено статтею 46 КАСУ.

6. Після складення протоколу усім особам, які були присутніми під час вчинення окремої процесуальної дії (особам, які беруть участь у справі, свідкові, експерту, спеціалісту, перекладачеві), по черзі надається можливість ознайомитися з ним і висловити свої усні зауваження; однак це їхнє право, а не обов'язок. Для підтвердження факту ознайомлення осіб із протоколом доцільно запропонувати їм підписати протокол, щоб потім вони не могли посилатися на його підміну. Після цього протокол підписує секретар судового засідання, а також суддя (судді), який проводив процесуальну дію, оскільки він також несе відповідальність за правильність складання протоколу, в якому зафіксовано процесуальну дію, що має значення для справи.

7. Статтею також надано право присутнім особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам подавати свої зауваження, які додаються до протоколу. Зауваження, які вони висловили усно до остаточного оформлення протоколу, можуть бути враховані відразу - до його підписання. Водночас ці зауваження може бути подано і пізніше у письмовій формі протягом розумного строку. Наприклад, якщо особа хоче, щоб суд взяв їх до уваги під час судового розгляду, то їх доцільно подати до або під час судового розгляду.

Зауваження до протоколу не потребують спеціального розгляду та ухвалення щодо них окремого судового рішення. Вони можуть братися до уваги судом при оцінці результатів окремої процесуальної дії або навіть судом вищої інстанції для оцінки дотримання процедури вчинення окремої процесуальної дії. Зауваження додаються до протоколу.

Використання технічних засобів

8. Під час вчинення окремої процесуальної дії поза залою судового засідання можуть застосовуватися технічні засоби. Наприклад, може проводитися фотографування, аудіо- чи відеозапис тощо. За потреби для цього можна залучати спеціаліста. При складенні протоколу секретар судового засідання також має право використовувати технічні засоби (ноутбук, портативний принтер).

Під час виконання судового доручення у залі судового засідання доцільно фіксувати перебіг судового засідання за правилами статті 41 КАСУ.

Водночас потрібно пам'ятати, що можливість використання аудіо- та відеозаписуючих технічних засобів не замінює складення протоколу. Відповідні носії інформації із технічним засобом та інші додатки приєднуються до протоколу.

Зберігання протоколу окремої процесуальної дії

9. Протокол про вчинення окремої процесуальної дії разом з усіма додатками долучається до матеріалів адміністративної справи та є її невід'ємною частиною. Суд, який виконував судове доручення, невідкладно після його виконання повинен надіслати протокол разом з усіма додатками до адміністративного суду, який розглядає справу.

Стаття 46. Зміст протоколу

1. Протокол про вчинення окремої процесуальної дії поза залою судових засідань або під час виконання судового доручення повинен містити:

1) найменування адміністративного суду, який вчиняє окрему процесуальну дію, прізвище та ініціали судді, секретаря судового засідання;

2) номер адміністративної справи;

3) рік, місяць, число і місце вчинення процесуальної дії;

4) час початку процесуальної дії;

5) відомості про прибуття осіб, які беруть участь у справі, експертів, спеціалістів, перекладачів, свідків;

6) відомості про роз'яснення особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам їхніх процесуальних прав та обов'язків;

7) опис ходу проведення окремої процесуальної дії, у тому числі відомості про заявлені клопотання та ухвали суду; основний зміст пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, показань свідків, усні роз'яснення експертами своїх висновків і відповідей на поставлені їм додаткові питання; консультації спеціалістів;

8) відомості про докази, які додаються до справи, а якщо докази не додаються до справи - номер, дату та зміст письмових доказів, опис інших доказів;

9) час закінчення процесуальної дії;

10) інші відомості, встановлені цим Кодексом.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Статтею встановлено перелік відомостей, що повинні бути зазначені в протоколі вчинення окремої процесуальної дії, зокрема й у порядку виконання судового доручення. Це спрямовано на уніфікацію підходів до складення протоколів, а також покликано забезпечити наявність усієї необхідної інформації щодо змісту доказу та дотримання порядку його фіксування.

Форма протоколу про вчинення окремої процесуальної дії

2. Протокол про вчинення поза залою судових засідань або під час виконання судового доручення складається у письмовій формі (зазвичай на відповідному бланку). Однак це не заперечує можливості виготовити його за допомогою комп'ютера і принтера.

Структура і зміст протоколу про вчинення окремої процесуальної дії

3. Коментована стаття встановлює такі обов'язкові елементи протоколу про вчинення окремої процесуальної дії:

1) найменування адміністративного суду, який вчиняє окрему процесуальну дію (суду, який розглядає справу, або суду, який виконує судове доручення; якщо окрема процесуальна дія проводиться на виконання судового доручення - зазначається також інформація про суд, який видав таке доручення), прізвище та ініціали судді (суддів, якщо справу розглядає колегія суддів і огляд доказу на місці здійснюється під час судового розгляду), секретаря судового засідання. Якщо окрема процесуальна дія проводиться на виконання судового доручення - зазначаються також інформація про суд, суддю та секретаря судового засідання, які виконують таке доручення;

2) номер адміністративної справи (якщо процесуальну дію суд проводить щодо забезпечення доказів до відкриття провадження у справі, тоді зазначається номер провадження щодо забезпечення доказів);

3) рік, місяць, число і місце вчинення процесуальної дії (місце дії - це зазначення адреси);

4) час початку процесуальної дії (з точністю до хвилини);

5) відомості про прибуття осіб, які беруть участь у справі, експертів, спеціалістів, перекладачів, свідків (тобто прізвища та ініціали присутніх учасників адміністративного процесу із зазначенням їхнього процесуального статусу; окремо зазначаються особи, які були викликані чи повідомлені про вчинення окремої процесуальної дії, однак не прибули, та причини їх неприбуття, якщо такі відомі на час вчинення окремої процесуальної дії);

6) відомості про роз'яснення особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам їхніх процесуальних прав та обов'язків;

7) докладний і послідовний опис ходу проведення окремої процесуальної дії, у тому числі відомості про заявлені клопотання та ухвали суду; основний зміст (те, що може мати юридичне значення) пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, показань свідків, усні роз'яснення експертами своїх висновків і відповідей на поставлені їм додаткові запитання; консультації спеціалістів (якщо аудіозапис не ведеться, тоді бажано фіксувати пояснення, показання, роз'яснення, консультації дослівно; запитання можуть не фіксуватися, якщо є відповіді на них);

8) відомості про докази, які додаються до справи, а якщо відбувається огляд доказів за їхнім місцезнаходженням і вони до справи не додаються, тоді слід зазначити номер, дату та зміст письмового доказу, опис речового доказу (у разі якщо під час їх огляду було зроблено фото, схеми чи в інший спосіб задокументовано стан та ознаки доказу - такі матеріали також обов'язково приєднуються до протоколу);

9) час закінчення процесуальної дії (з точністю до хвилини);

10) інші відомості, встановлені цим Кодексом (до таких відомостей можна віднести усну заяву сторони чи третьої особи про уповноваження представника; відомості про ознайомлення з протоколом присутніх осіб, про їхні усні зауваження до протоколу; відомості про додатки до протоколу, технічні характеристики технічних засобів, що використовувалися, тощо).

Відмінність від журналу судового засідання

4. Протокол про вчинення окремої процесуальної дії під час судового розгляду справи виступає похідним джерелом доказів, тоді як журнал судового засідання є документом технічного характеру. Тому, на відміну від журналу судового засідання, містить не лише назви певних дій (пояснень, показань тощо), а й докладний опис їхнього змісту.

Стаття 46-1. Зауваження до протоколу

1. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають право знайомитися з протоколом окремої процесуальної дії і протягом трьох днів після підписання протоколу подавати свої письмові зауваження з приводу допущених у протоколі неточностей або неповноти змісту.

2. Суд розглядає зауваження щодо протоколу і в разі згоди із зауваженнями посвідчує їх правильність.

3. У разі незгоди суду з поданими зауваженнями вони розглядаються в судовому засіданні судом, який ухвалив рішення, з повідомленням осіб, які брали участь у справі, про час і місце проведення судового засідання. Розглянувши зауваження, суд постановляє ухвалу, якою посвідчує правильність зауважень або відхиляє їх.

4. Зауваження до протоколу приєднуються до справи.

(Доповнено статтею 46-1 згідно із

Законом України від 07.07.2010 р. N 2453-VI)

§ 1. Особи, які беруть участь у справі

§ 2. Інші учасники адміністративного процесу

Стаття 69. Поняття доказів

1. Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

2. Докази суду надають особи, які беруть участь у справі. Суд може запропонувати надати додаткові докази або витребувати додаткові докази за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає поняття доказів, перелік видів засобів доказування (джерел доказів), що можуть використовуватися в адміністративному процесі, а також суб'єктів подання доказів.

2. Перша частина коментованої статті має інформативний характер і спрямована на запобігання спорам з питання, що може, а що не може бути доказом в адміністративній справі.

Частина друга статті з метою забезпечення повного встановлення обставин у справі відповідно до принципів змагальності та офіційності поєднує обов'язок сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, подавати докази з повноваженнями суду щодо збору доказів, у тому числі з власної ініціативи.

Поняття доказів

3. Докази - це інформація про обставини у справі, яка одержана судом із визначених частиною першою коментованої статті джерел - засобів доказування. На підставі цієї інформації суд встановлює наявність або відсутність:

1) обставин, якими сторони (а так само інші особи, які беруть участь у справі) обґрунтовують свої вимоги та заперечення;

2) інших обставин, що мають значення для вирішення справи.

До інших обставин, що мають значення для вирішення справи, можна віднести обставини, на які сторони чи інші особи, які беруть участь у справі, не посилаються, але які обов'язково, згідно із законом, повинні бути встановлені судом для того, щоб правильно вирішити справу. Сюди також можна віднести обставини, що мають процесуальне значення (наприклад, поважність причин пропущення стороною процесуального строку, причин неприбуття в судове засідання тощо).

4. Оскільки докази є інформацією, то вони можуть бути правдивими або неправдивими. Суд, встановлюючи обставини у справі, оцінює докази, щоб визначити, які з них є правдивими, та відкинути неправдиві. При встановленні обставин у справі суд не може брати до уваги відомості, що не відповідають правилам належності та допустимості доказів, навіть якщо вони є правдивими (стаття 70 КАСУ).

Класифікація доказів

5. За зв'язком доказів із обставинами, що належить встановити, розрізняють:

1) прямі докази - вони однозначно вказують на наявність чи відсутність певної обставини (наприклад, висновок експерта чітко вказує на наявність бухгалтерської помилки у розрахунках податку);

2) непрямі докази - вони дозволяють зробити лише припущення про наявність чи відсутність тієї чи іншої обставини (наприклад, за висновком експерта не виключається, що причиною дорожньо-транспортної пригоди могла бути несправність гальмівної системи, але встановити це однозначно не видається можливим).

Практичне значення такого поділу полягає у тому, що якщо обставина доводиться лише непрямими доказами, їх у сукупності має бути достатньо, щоб зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність обставини і відкинути усі інші припущення.

Водночас наявність прямих доказів не виключає можливості їх спростування іншими доказами, як прямими, так і непрямими. Наприклад, твердження свідка про те, що заподіювачем шкоди здоров'ю позивача є саме відповідач - працівник міліції, можна спростовувати показанням іншого свідка про те, що відповідач у момент заподіяння шкоди позивачу перебував далеко від місця заподіяння шкоди (прямий доказ), або відеозаписом події, з якого можна припустити, що заподіювачем шкоди є все-таки інша особа, бо має дещо іншу статуру (непрямий доказ).

6. За процесом формування відомостей про обставини розрізняють:

1) первинні докази - першоджерела (наприклад, показання свідка, який був очевидцем події);

2) похідні докази - ті, що відтворюють зміст іншого доказу (наприклад, показання свідка, який не був безпосереднім очевидцем події, але одержав інформацію про неї від учасника цієї події, який помер до розгляду справи в суді; висновки експерта).

При можливості обставини у справі повинні бути встановлені на підставі первинних доказів. На похідні докази доцільно посилатися за відсутності первинних. Водночас похідні докази можна використовувати для перевірки первинних доказів.

7. За цілями доказування докази можна поділити на:

1) основні докази - ті, що підтверджують наявність чи відсутність певної обставини;

2) протилежні докази (контрдокази) - ті, що спростовують основний доказ.

Наявність основного і протилежного доказу щодо певної обставини дає можливість зробити висновок, що принаймні один з них є неправдивим, а тому вони потребують перевірки іншими доказами. За відсутності такої можливості і за однакової переконливості основного і протилежного доказу суд може визнати недоведеною наявність чи відсутність обставини, що підтверджується основним доказом.

Засоби доказування

8. Засоби доказування є зовнішнім вираженням доказів. Відповідно до частини першої коментованої статті засобами доказування (джерелами доказів) в адміністративному процесі можуть бути:

1) пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників (стаття 76);

2) показання свідків (стаття 77);

3) письмові докази (стаття 79);

4) речові докази (стаття 80);

5) висновки експертів (стаття 82 КАСУ).

Доказом є власне зміст пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників (незалежно від того, допитані вони як свідки чи ні), показань свідків, письмових доказів, речових доказів, висновків експертів, тобто інформація про обставини, що міститься у них і має значення для вирішення справи.

9. Перелік засобів доказування, визначених частиною першою коментованої статті, є вичерпним. З появою нових носіїв інформації (комп'ютерних дисків, карт пам'яті, аудіо- чи відеокасет тощо) сам перелік засобів доказування не змінився, але розширився їхній обсяг (див. коментарі до статей 79 і 80 КАСУ).

10. Найчастіше засобами доказування в адміністративних справах є письмові докази, зокрема текст рішення суб'єкта владних повноважень, матеріали, які були підставою для його прийняття; пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників з приводу змісту рішення та його обґрунтування.

Суб'єкти подання доказів

11. Згідно з принципом змагальності (частина перша статті 11 КАСУ), частина друга коментованої статті встановлює, що докази суду надають особи, які беруть участь у справі (сторони, треті особи, їхні представники). Якщо в таких осіб є труднощі з поданням доказів, суд за їхнім клопотанням витребовує докази в порядку частини третьої статті 71, статей 73 - 75, частин другої і третьої статті 79, частини другої статті 80, пункту 1 частини другої статті 110, пункту 5 частини першої статті 190 КАСУ.

12. Відповідно до принципу офіційного з'ясування всіх обставин у справі (частини четверта і п'ята статті 11 КАСУ) у разі недостатності доказів суд пропонує особам, які беруть участь у справі, надати додаткові докази, яких, на думку суду, не вистачає. Порядок вчинення таких дій судом встановлено статтею 114 КАСУ. Якщо особа посилається на певну обставину, але пропозицію суду щодо надання доказів на її підтвердження проігнорувала, суд вирішує справу на основі тих доказів, що є у справі (частина шоста статті 71 КАСУ). Згідно з принципом офіційності, у разі недостатності доказів для з'ясування певних обставин суд уповноважений витребувати докази і з власної ініціативи (це положення є й у частині шостій статті 71, пункті 1 частини другої статті 110, пункті 5 частини першої статті 190 КАСУ).

Суд може витребувати докази від особи, незалежно від того, чи є вона учасником цього процесу. Витребування доказів здійснюється зазвичай під час підготовчого провадження, але це не перешкоджає суду постановити відповідну ухвалу і під час судового розгляду. Докази уповноважені витребовувати лише суди першої та апеляційної інстанцій, оскільки лише вони досліджують докази.

Судова експертиза проводиться лише за ухвалою суду, яку може бути постановлено як за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, так і з ініціативи суду.

Відмінність від цивільного судочинства

13. На відміну від статті 57 ЦПКУ, коментована стаття не передбачає, що пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників мають доказове значення лише тоді, коли такі особи допитані як свідки. Водночас частина перша статті 76 КАСУ надає право таким особам дати пояснення про відомі їм обставини за правилами допиту свідків з метою посилення довіри до цих пояснень, адже вони даються під присягою і загрозою кримінальної відповідальності за давання неправдивих показань.

14. У цивільному судочинстві принцип офіційності не діє. Позовне провадження у ньому ґрунтується на принципі змагальності, а тому суд, на відміну від адміністративного судочинства, позбавлений права з власної ініціативи збирати докази - він досліджує лише ті докази, що подали особи, які беруть участь у справі, або зібрані з їхньої ініціативи. Хоча це не стосується справ окремого провадження у цивільному судочинстві, де принцип змагальності не діє і суд уповноважений проявляти певну ініціативу з метою повного з'ясування обставин у справі. Цим окреме провадження у цивільних справах дещо схоже до провадження в адміністративних справах, однак необхідно пам'ятати, що адміністративне судочинство за характером є позовним і принцип змагальності йому теж властивий.

Стаття 70. Належність та допустимість доказів

1. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування.

2. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

3. Докази, одержані з порушенням закону, судом при вирішенні справи не беруться до уваги.

4. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття встановлює правила належності доказів, які визначають об'єктивну можливість доказу підтверджувати обставину, що має значення для вирішення справи, а також правила допустимості доказів, що визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину у справі.

2. Правила належності доказів спрямовані на досягнення процесуальної економії через усунення з судового розгляду доказів, які не мають значення для вирішення справи.

3. Правила допустимості доказів встановлені задля досягнення справедливості, об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися задля досягнення легітимної мети. Інакше правосудність судового рішення, ухваленого з урахуванням нелегітимного доказу, завжди залишатиметься під сумнівом.

Належність доказів і предмет доказування

4. Належними вважаються докази, що містять інформацію щодо предмета доказування.

5. Предметом доказування, згідно з частиною першою статті 138 КАСУ, є обставини (факти), якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи (причини пропущення строку для звернення до суду, розмір судових витрат тощо) та які належить встановити при ухваленні судового рішення у справі. Водночас до предмета доказування не включають обставини, визнані сторонами, якщо у суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання, а також інші обставини, які не належить доказувати (стаття 72 КАСУ).

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 1990 року N 9 "Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції" при судовому розгляді предметом доказування є факти, які становлять основу заявлених вимог і заперечень проти них або мають інше значення для правильного розгляду справи (причини пропуску строку позовної давності та ін.), і підлягають встановленню для прийняття судового рішення. З'ясуванню і перевірці доказами підлягають також причини і умови, які сприяли правопорушенню або виникненню спору. Видається за можливе застосування цього положення і в адміністративному процесі, адже стаття 166 КАСУ уповноважує суд постановити окрему ухвалу і направити її відповідним суб'єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону.

6. Узагальнено алгоритм встановлення предмета доказування можна визначити у такий спосіб:

1) визначення предмета (вимог) позову;

2) визначення кола обставин, наявність яких відповідно до закону необхідна для застосування встановлених ним правових наслідків, щоб ухвалити рішення щодо вимог позову;

3) вилучення із цього кола обставин, які відповідно до статті 72 КАСУ не потрібно доказувати.

Алгоритм визначення належності доказів

7. Чи містить доказ інформацію щодо предмета доказування, суд може визначити, вирішуючи клопотання особи про виклик свідка, про витребування доказу або приєднання доказу до матеріалів справи тощо. Адже особа завжди вказує, яку обставину може підтвердити доказ.

8. Заявляючи клопотання, сторона чи інша особа, яка бере участь у справі, має право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження вимог або заперечень (частина друга коментованої статті). Інша сторона має право заперечувати проти задоволення цього клопотання, посилаючись на те, що доказ не є належним.

9. Вирішуючи питання щодо належності доказу, суд може керуватися таким алгоритмом:

1) визначення, чи належить обставина, для встановлення якої особа, яка бере участь у справі, просить залучити доказ, до предмета доказування;

2) визначення, чи може бути об'єктивний зв'язок між доказом і обставиною, що належить встановити.

Якщо відповіді на обидва питання позитивні, то доказ потрібно залучити до справи як належний. У разі якщо суд не бере доказ до розгляду з мотивів, що він не є належним, суд повинен своєю ухвалою відмовити у задоволенні клопотання та обґрунтувати відмову.

10. Можливі випадки, коли те, що доказ все-таки не є належним, з'ясовується в процесі його дослідження, тоді суд у мотивувальній частині постанови повинен зазначити про це і про мотиви, з яких він вважає, що доказ не є належним.

11. Обсяг належних доказів у справі може змінюватись у разі зміни позивачем фактичних підстав і предмету позову.

Правила допустимості доказів

12. Виходячи з коментованої статті, недопустимими є такі докази:

1) докази, одержані з порушенням порядку, встановленого законом;

2) докази, які походять із інших засобів доказування, ніж ті, що визначені законом для підтвердження певних обставин.

13. Суд може встановити, що доказ є недопустимим:

1) під час розгляду клопотання про залучення доказу - у цьому випадку суд відмовляє у задоволенні клопотання із зазначенням мотивів, з яких він вважає доказ недопустимим;

2) під час дослідження доказів - тоді суд припиняє дослідження цього доказу і виключає його з числа доказів у справі;

3) після дослідження доказів - тоді суд, ухвалюючи рішення, не бере відповідного доказу до уваги, а в мотивувальній частині постанови зазначає про недопустимість доказу і наводить відповідне обґрунтування;

4) в суді вищої інстанції - тоді суд вищої інстанції має повноваження змінити або скасувати судове рішення, ухвалене з урахуванням недопустимого доказу;

5) під час провадження за нововиявленими обставинами - у цьому випадку суд, що здійснює цей вид провадження, скасовує судове рішення у справі та постановляє нове без урахування недопустимого доказу (наприклад, якщо доказ, покладений в основу рішення, було сфальсифіковано).

Докази, одержані з порушенням порядку, встановленого законом

14. Недопустимі за частиною третьою коментованої статті докази можна поділити на:

1) докази, одержані з порушенням порядку, встановленого нормами матеріального права (наприклад, запис телефонної розмови, який проводився без рішення суду, або фото із зображенням особи у приватній обстановці, зроблене без її згоди);

2) докази, одержані з порушенням порядку, встановленого нормами процесуального права (наприклад, показання повнолітнього свідка, надані без попередження його про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання).

15. До цієї категорії доказів можна віднести і сфальсифіковані докази. Детальніше про сфальсифіковані докази див. частину третю статті 143 і частину четверту статті 146 КАСУ та коментарі до ст. 143 та до ст. 146 КАСУ.

Докази, які походять із нелегітимних засобів доказування

16. Випадки, коли певні обставини у справі повинні бути підтверджені визначеними засобами доказування (або не можуть бути підтверджені певними засобами доказування), встановлені:

1) нормами матеріального права. Наприклад, частина перша статті 218 ЦКУ передбачає, що рішення суду щодо факту вчинення правочину, для якого закон встановлює обов'язкову письмову форму, в іншій формі не може ґрунтуватися на свідченнях (показаннях) свідків;

2) нормами процесуального права. Наприклад, завідома неправдивість показань свідка або неправильність висновку експерта як нововиявлені обставини за пунктом 2 частини другої статті 245 КАСУ повинні бути підтверджені вироком суду, що набрав законної сили.

Випадки, коли обставини у справі повинні бути підтверджені певними засобами доказування, зустрічаються у законах нечасто.

Стаття 71. Обов'язок доказування

1. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

2. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

3. Якщо особа, яка бере участь у справі, не може самостійно надати докази, то вона повинна зазначити причини, через які ці докази не можуть бути надані, та повідомити, де вони знаходяться чи можуть знаходитися. Суд сприяє в реалізації цього обов'язку і витребовує необхідні докази. Про витребування доказів або про відмову у витребуванні доказів суд постановляє ухвалу. Ухвала суду про відмову у витребуванні доказів окремо не оскаржується. Заперечення проти неї може бути включене до апеляційної чи касаційної скарги на рішення суду, прийняте за наслідками розгляду справи.

4. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. У разі невиконання цього обов'язку суд витребовує названі документи та матеріали.

5. Суд може збирати докази з власної ініціативи.

6. Якщо особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які вона посилається, суд вирішує справу на основі наявних доказів.

(Із доповненнями, внесеними згідно із

Законом України від 07.07.2010 р. N 2453-VI)

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає, як розподіляються обов'язки щодо доказування і подання доказів між особами, які беруть участь у справі, та передбачає активну роль суду у процесі доказування.

2. Стаття спрямована на забезпечення повного з'ясування обставин у справі на основі поєднання принципів змагальності та офіційності.

Розподіл обов'язків щодо доказування

3. За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона (частина перша коментованої статті). Такий самий обов'язок є і в третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, оскільки вона за процесуальним становищем прирівняна до позивача.

Крім сторін, докази мають право подавати й інші особи, які беруть участь у справі.

Немає потреби доводити обставини, які не підлягають доказуванню відповідно до статті 72 КАСУ (див. коментар до ст. 72 КАСУ).

4. Однак в адміністративному процесі, як виняток із загального правила, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень встановлена презумпція його винуватості (частина друга коментованої статті). Оскільки таких справ найбільше з-поміж інших справ, то фактично загальним є правило про те, що тягар доказування правомірності своїх рішень, дій чи бездіяльності покладається на відповідача - суб'єкта владних повноважень. Йдеться не лише про справи щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень фізичними чи юридичними особами за пунктом 1 частини першої статті 17 КАСУ, а про всі адміністративні справи, у яких оскаржується рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень - справи з відносин публічної служби, частина виборчих спорів тощо.

Презумпція винуватості суб'єкта владних повноважень

5. Презумпція винуватості покладає на суб'єкта владних повноважень обов'язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів. Такий обов'язок відсутній, якщо відповідач визнає позов.

Зазначена презумпція значно посилює позиції невладної особи (людини), якій бракує правових знань, щоб самостійно довести перед судом слушність своїх тверджень. Потенційний обов'язок суб'єкта владних повноважень довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності в суді посилює його відповідальність при прийнятті рішень, вчиненні інших дій чи допущенні бездіяльності.

6. Зазвичай суб'єкт владних повноважень повинен спростувати презумпцію своєї винуватості, адже вона дає можливість вважати встановленою неправомірність його рішень, дій чи бездіяльності. Позивач не зобов'язаний доводити ці обставини.

Однак це аж ніяк не означає, що кожен адміністративний позов, навіть очевидно необґрунтований та безпідставний, зобов'язує суб'єкта владних повноважень забезпечувати своє представництво у кожному такому процесі. З презумпції винуватості суб'єкта владних повноважень не випливає його автоматичний програш у справі, якщо він ніяким чином не відреагував на позов або просто його не визнав.

Презумпція винуватості не є абсолютною, як у судовому процесі прецедентної системи права, де відсутність заперечення позову та нез'явлення відповідача у судове засідання розцінюється судом як визнання позову і тягне за собою програш відповідача. Презумпція винуватості суб'єкта владних повноважень - відповідача означає припущення, що повідомлені позивачем обставини у справі про рішення, дії, бездіяльність відповідача і про порушення права, свободи чи інтересу відповідають дійсності, доки відповідач їх не спростує на основі доказів. Отож застосування принципу презумпції винуватості суб'єкта владних повноважень не обумовлює його автоматично програшного становища у справі. Невиконання обов'язку відповідача довести правомірність своїх рішень, дій чи бездіяльності, не звільняє суд від обов'язку ухвалити справедливе і правосудне судове рішення. Однак презумпція винуватості позбавляє суд необхідності перевіряти повідомлені позивачем обставини, якщо вони не викликають обґрунтованого сумніву.

Обов'язок суб'єкта владних повноважень подати усі докази

7. В адміністративному судочинстві позивачем, як правило, є фізична чи юридична особа, а основна частина доказів у справі акумулюється у відповідача - суб'єкта владних повноважень, адже вирішуючи те чи те питання суб'єкт владних повноважень збирає цілу низку матеріалів. Отож особа перебуває у гіршому становищі щодо можливості збору і подання доказів порівняно із суб'єктом владних повноважень. До того ж, необізнаний у бюрократичному механізмі громадянин погано орієнтується у тому, які докази можуть підтвердити обставини, на які він посилається. Тому суб'єкт владних повноважень - відповідач у справі зобов'язаний подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі, незалежно від того, на чию користь вони можуть бути використані - на користь відповідача чи навіть позивача.

У разі невиконання цього обов'язку суд своєю ухвалою витребовує названі документи та матеріали (частина четверта коментованої статті). Невиконання ухвали про витребування доказів може мати наслідком застосування такого заходу процесуального примусу, як тимчасове вилучення доказів для дослідження судом (стаття 271 КАСУ). Якщо ж суб'єкт владних повноважень не надає наявні у нього докази, на які сам посилається на підтвердження своєї позиції, тоді суд вирішує адміністративну справу на основі доказів, що є у ній (частина шоста коментованої статті).

Роль суду у доказуванні

8. Принцип офіційності в адміністративному судочинстві обумовлює низку особливостей у процесі доказування. Суд не є пасивним спостерігачем за тим, що подають особи, які беруть участь у справі, на обґрунтування своїх вимог. Тягар збору доказів на відміну від цивільного судочинства лежить не лише на сторонах.

Суд, щоб правильно встановити фактичний бік справи, наділено повноваженням як за клопотанням особи, яка бере участь у справі, так і з власної ініціативи збирати докази (частини третя, п'ята коментованої статті). Особа може заявити клопотання про витребування доказів, якщо не може самостійно надати докази. Щоб клопотання було задоволено, їй слід зазначити причини, через які ці докази не можуть бути надані (причини мають бути лише поважними), та повідомити, де вони знаходяться чи можуть знаходитися. Суд сприяє в реалізації цього обов'язку і витребовує необхідні докази відповідною ухвалою, що надсилається особам, у яких знаходиться доказ.

Наслідки неподання доказів особою, яка бере участь у справі

9. Частина шоста коментованої статті спрямована на дисциплінування осіб, які беруть участь у справі. Суд не може ухвалювати свої рішення на основі припущень. Тому якщо особа стверджує про певну обставину, вона має довести це доказами. Якщо особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які вона посилається, суд вирішує справу на основі наявних доказів і не зобов'язаний проявляти будь-яку ініціативу.

Це обумовлено тим, що особа повинна добросовісно ставитися до своєї справи і виконання своїх обов'язків. Якщо вона цього не робить, суд не має працювати замість цієї особи. Однак необхідно звернути увагу, що суд не повинен проявляти ініціативи щодо витребування доказу лише в тому випадку, якщо доказ може підтвердити обставини, на які посилається саме та особа, яка його не подала, та цей доказ не надано з поважної причини.

Поважною слід визнавати причину, яка зумовила об'єктивну неможливість своєчасного подання доказу за добросовісного ставлення особи до виконання своїх процесуальних обов'язків.

Відмінність від цивільного судочинства

10. Цивільне судочинство більш вимогливе, ніж адміністративне, до обов'язку сторін довести обставини, на які вони посилаються. Повнота встановлення обставин у справі там залежить від сторін, - суд не проявляє ініціативи щодо збору доказів, тоді як в адміністративному судочинстві запроваджено більш активну роль суду, щоб вирівняти заздалегідь нерівні можливості сторін щодо доказування обставин у справі.

Стаття 72. Підстави для звільнення від доказування

1. Обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

2. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.

3. Обставини, які визнаються сторонами, можуть не доказуватися перед судом, якщо проти цього не заперечують сторони і в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.

3. Вирок суду в кримінальній справі або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає підстави звільнення осіб, які беруть участь у справі, від доказування обставин з метою досягнення процесуальної економії - за наявності цих підстав у суду не буде необхідності досліджувати докази для встановлення певних обставин. Положення статті повинні також запобігати ухваленню різних судових рішень щодо однієї й тієї самої обставини.

Підстави звільнення від доказування

2. Доказувати в адміністративному процесі не належить:

1) преюдиційні обставини, тобто ті, що встановлені в судовому рішенні іншого суду, яке набрало законної сили (частини перша, четверта коментованої статті);

2) обставини, визнані судом загальновідомими (частина друга коментованої статті);

3) безспірні обставини, тобто ті, щодо яких в осіб, які беруть участь у справі, не виникає спору і в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання (частина третя коментованої статті).

Преюдиційні обставини

3. Відповідно до частин першої і четвертої коментованої статті за визначених ними умов не належить доказувати обставини, встановлені в іншому судовому рішенні, що набрало законної сили. Обставини вважаються встановленими в іншому судовому рішенні, якщо про це зазначено у мотивувальній чи резолютивній частинах цього рішення.

Існування такої підстави звільнення від доказування обумовлено тим, що особа, яка мала можливість спростовувати ту чи іншу обставину в іншому (адміністративному, цивільному, господарському) процесі і не зробила цього, не може спростовувати цю обставину і при розгляді адміністративної справи. Це правило застосовується у разі, якщо всі особи, які беруть участь у справі, брали участь й у справі, у якій було встановлено обставини.

У разі коли при встановленні обставин у вирішеній цивільній, господарській або адміністративній справі не брали участі певні особи, які беруть участь в адміністративній справі, що розглядається судом, то такі особи мають право заперечувати достовірність таких обставин.

4. Обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи лише за умови, що в ній беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Потрібно мати на увазі, що в разі якщо сторона чи третя особа заперечує проти таких обставин, то суд повинен переконатися у тому, що така сторона чи третя особа брала участь у справі, рішення у якій є преюдиційним (обов'язковим для врахування). Якщо не брала, то суд повинен їй надати можливість спростувати такі обставини з посиланням на докази і може не застосовувати правила частини першої коментованої статті.

5. Вирок суду у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративний проступок (адміністративне правопорушення), що набрали законної сили, є обов'язковими для суду, який розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, лише з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Висновки щодо інших питань, викладені у вироку чи постанові про адміністративний проступок, не є обов'язковими для суду, який розглядає адміністративну справу.

Якщо постанову у справі про адміністративний проступок ухвалено не судом, а іншим суб'єктом, то така постанова не є обов'язковою для суду при розгляді адміністративної справи.

6. Виходячи із сучасної практики розгляду судами справ про адміністративні проступки та неможливості оскаржити постанови суду у цих справах, потрібно, на наш погляд, враховувати таке. Якщо сторона чи третя особа заперечує свої діяння, встановлені у постанові суду у справі про адміністративний проступок, суд при розгляді адміністративної справи повинен переконатися у тому, що їй була забезпечена можливість довести це в суді, що розглядав справу про адміністративний проступок. Якщо цього забезпечено не було, то суд повинен надати особі можливість спростувати такі обставини з посиланням на докази і може не застосовувати правила частини четвертої коментованої статті. Справедливо також, якщо суд надасть особі цю можливість у разі, коли вона вживала заходи для того, щоб постанову було переглянуто в порядку, визначеному Кодексом України про адміністративні правопорушення.

Загальновідомі обставини

7. Загальновідомими обставинами можуть бути природні явища, стихійні лиха, техногенні катастрофи, властивості матеріалів та речовин тощо. Обставини можуть бути визнані загальновідомими, якщо вони відомі широкому колу осіб (людству, населенню держави, регіону, територіальної громади) і водночас суддям, які входять до складу суду.

Прикладом загальновідомих обставин, що відомі в межах всієї держави, можуть бути аварія на Чорнобильській АЕС, всеукраїнські вибори тощо, а обставин, що відомі в межах певного регіону, - місцевий референдум, місцеві вибори тощо. Такий поділ є умовним, оскільки загальна обізнаність осіб є різною.

8. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування. Визнання факту загальновідомим здійснюється судом до прийняття постанови у справі. Тобто щоб обставина не доказувалася, суд повинен постановити ухвалу про визнання певної обставини загальновідомою, яка окремо від постанови суду не оскаржується. Якщо ж хто-небудь з осіб, які беруть участь у справі, заперечує проти визнання обставини загальновідомою, він повинен навести докази, що свідчать про відсутність загальної обізнаності щодо цієї обставини.

Безспірні обставини

9. Виходячи з принципу змагальності, особам, які беруть участь у справі, не потрібно подавати доказів на підтвердження обставин, які не оспорюються. Але це можливо за таких умов:

1) якщо проти того, щоб не доказувати безспірну обставину, не заперечують сторони;

2) якщо в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.

Сторона може й наполягати на доказуванні певної обставини, навіть якщо не оспорює її. Це можливо, наприклад, якщо їй ця обставина невідома, вона не виключає її, але й не має жодного їй підтвердження.

Суд теж має можливість поставити під сумнів обставину, яку ніхто не оспорює, якщо є підстави вважати її недостовірною, наприклад, коли вона виглядає малоймовірною, або цю обставину прямо чи побічно спростовують докази, які є у справі. Суд також може вимагати доказування безспірної обставини, якщо поведінка однієї з осіб, яка бере участь у справі, дає підстави сумніватися в тому, що обставину вона визнала добровільно, тобто без впливу насильства, погроз чи введення в оману.

10. До безспірних можна віднести:

1) обставини, визнані в активній формі. Ними є обставини, що повідомлені однією стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі, і які інші особи, які беруть участь у справі, визнали в усній чи письмовій формі;

2) обставини, визнані в пасивній формі. Тобто це обставини, що повідомлені однією стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі, і яких жодна інша особа, яка бере участь у справі, не заперечила.

11. Згідно з частиною другою статті 76 КАСУ, визнання стороною в суді обставин, якими друга сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, не є для суду обов'язковим. Досліджені судом докази можуть спростувати зазначені обставини.

Відмінність від цивільного судочинства

12. В адміністративному судочинстві, на відміну від цивільного, суд не зв'язаний визнанням сторонами певної обставини. У цивільному судочинстві, виходячи з відмови від принципу об'єктивної істини на користь принципу змагальності, передбачено, що визнання сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, певної обставини є безумовною підставою для звільнення від доказування (частина перша статті 61 ЦПКУ).

Стаття 73. Забезпечення доказів

1. Особи, які беруть участь у справі та обґрунтовано вважають, що надання потрібних доказів стане згодом неможливим або ускладненим, мають право просити суд забезпечити ці докази.

2. Забезпечення доказів може здійснюватися також за заявою заінтересованої особи до відкриття провадження у справі.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття встановлює забезпечення доказів як механізм збору і закріплення доказів до судового розгляду адміністративної справи по суті. Стаття гарантує наявність доказів у справі на випадок, коли їх можна втратити до початку судового розгляду.

Поняття забезпечення доказів

2. Забезпеченням доказів є збір судом доказів до відкриття провадження у справі або на стадії підготовчого провадження, якщо надання цих доказів до початку судового розгляду стане неможливим або ускладненим. Докази може бути забезпечено також у період між судовими засіданнями щодо судового розгляду адміністративної справи, і навіть в апеляційному провадженні.

Неможливість надання (одержання) доказу може бути пов'язана з майбутнім знищенням, зіпсуттям доказу, очікуваною смертю свідка тощо, а ускладнення у наданні доказу може бути зумовлене обставинами, які вимагатимуть додаткових зусиль, витрати часу та коштів (наприклад, особа, яка може бути свідком, виїжджає за кордон).

3. Інститут забезпечення доказів розкрито у трьох статтях. Крім коментованої, це статті 74 (способи забезпечення доказів) і 75 КАСУ (вимоги до заяви про забезпечення доказів та порядок її розгляду).

Ініціатори забезпечення доказів

4. Право просити суд забезпечити докази мають:

1) заінтересована особа - до відкриття провадження в адміністративній справі (про відкриття провадження у справі див. статтю 107 КАСУ і коментар до ст. 107 КАСУ);

2) особа, яка бере участь у справі, - після відкриття провадження у справі.

КАСУ не містить визначення терміна "заінтересована особа", але такою особою слід вважати особу, яка має легітимний (правовий) інтерес у вирішенні певного публічно-правового спору, але для того, щоб її майбутнє звернення до суду мало якісь перспективи, їй необхідно забезпечити наявність певних доказів. Заінтересованою можна вважати також особу, яка подає до адміністративного суду позовну заяву і одночасно просить забезпечити докази.

Особами, які беруть участь у справі, є сторони (позивач і відповідач), треті особи та представники сторін і третіх осіб. Найчастіше інтерес у забезпеченні певних доказів існує у позивача, оскільки більшість доказів акумулюється у відповідача - суб'єкта владних повноважень.

5. Згідно з коментованою статтею, суд не має права забезпечувати докази з власної ініціативи. Але це не перешкоджає йому після відкриття провадження у справі збирати докази з власної ініціативи на підставі інших положень КАСУ (частини четверта і п'ята статті 11, частина четверта статті 65, частина п'ята статті 71, пункти 1 і 3 частини другої статті 110).

Стаття 74. Способи забезпечення доказів

1. Суд забезпечує докази допитом свідків, призначенням експертизи, витребуванням та оглядом письмових або речових доказів, у тому числі за місцем їх знаходження.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає, у який спосіб суд забезпечує докази. Визначення вичерпного переліку способів забезпечення доказів полегшує особі формулювання прохальної частини заяви про забезпечення доказів, а також визначає обсяг повноважень суду у разі прийняття рішення задовольнити заяву.

Способи забезпечення доказів

2. Забезпечення доказів здійснюється у формі окремих процесуальних дій.

3. Суд забезпечує докази:

1) допитом свідка;

2) призначенням судової експертизи;

3) витребуванням письмових або речових доказів;

4) оглядом письмових або речових доказів.

4. Деякі із зазначених способів забезпечення доказів можуть поєднуватися. Наприклад, певні письмові докази можуть бути витребувані і негайно оглянуті судом, а в разі необхідності може бути й призначена судова експертиза письмового доказу (наприклад, на предмет підроблення).

5. Забезпечуючи доказ, суд не здійснює його дослідження й оцінки. Він повинен з'ясувати та зафіксувати всі властивості доказу, які можуть мати значення надалі для встановлення обставин у справі.

Допит свідка

6. Суд допитує свідка в порядку забезпечення доказів з дотриманням вимог статей 141 - 142 КАСУ. Забезпечуючи доказ, суд викликає свідка для допиту.

Про дату, час та місце допиту суд повідомляє осіб, які беруть участь у справі. Якщо допит відбувається до відкриття провадження у справі, суд повідомляє заявника, а за наявності відомостей про інших учасників публічно-правового спору - також таких осіб. Це необхідно, щоб забезпечити змагальність і право таких осіб задати свідкові питання.

Якщо є інформація, що певна особа може перешкодити допитові свідка, то суд може прийняти рішення не повідомляти її про допит свідка.

7. Відповідно до статті 78 КАСУ суд може допитати свідка за місцем або у місці його проживання (перебування). У разі необхідності допитати свідка за місцем його проживання (перебування) суд постановляє ухвалу про забезпечення доказів і судове доручення іншому адміністративному суду провести відповідну процесуальну дію (стаття 115 КАСУ).

8. Показання свідка, одержані під час забезпечення доказу, поза залою судового засідання або в порядку судового доручення фіксуються у протоколі про вчинення окремої процесуальної дії - протоколі допиту свідка в порядку забезпечення доказів - і можуть бути зафіксовані технічними засобами (статті 45 - 46 КАСУ).

Призначення судової експертизи

9. Суд призначає судову експертизу в порядку забезпечення доказів з дотриманням вимог статті 81 КАСУ.

Питання про призначення судової експертизи суд вирішує в ухвалі про забезпечення доказу. В усякому випадку перед постановленням такої ухвали суд повинен обговорити питання, які необхідно поставити експертові, а також питання щодо експерта чи експертної установи, яким потрібно доручити проведення судової експертизи, з особами, які беруть участь у розгляді питання щодо забезпечення доказів.

Витребування письмового або речового доказу

10. Суд витребовує письмовий або речовий доказ в порядку забезпечення доказів з урахуванням вимог статей 78 - 80 КАСУ. В ухвалі про забезпечення доказу суд зазначає, що воно здійснюється у спосіб витребування доказу, і визначає, що це за доказ (з індивідуальними ознаками, які дають можливість його ідентифікувати) і в кого він знаходиться.

Витребуваний доказ надсилається безпосередньо до адміністративного суду. Суд в ухвалі також може уповноважити особу, яка просила забезпечити доказ, одержати доказ для надання його до суду (див. частину третю статті 79 і частину другу статті 80 КАСУ).

11. Витребування письмового або речового доказу може бути поєднане з його негайним подальшим оглядом, у тому числі за місцем його знаходження, якщо є небезпека того, що у майбутньому цей доказ може змінити свої доказові властивості, бути зіпсованим або знищеним.

Оглянути витребуваний письмовий або речовий доказ також необхідно, якщо особа, у якої витребувано доказ, просить його повернути. Тоді суд після проведення огляду повинен повернути доказ (якщо це був письмовий доказ, залишивши засвідчену суддею копію письмового доказу). Таким чином, допустимо, на наш погляд, застосувати за аналогією частину четверту статті 79 і частину третю статті 80 КАСУ, з тією відмінністю, що суд повертає доказ після огляду, а не дослідження, а предметом дослідження в судовому засіданні буде протокол огляду доказу з усіма додатками до нього, якщо сам доказ буде втрачено чи змінено.

Огляд письмового або речового доказу

12. Суд здійснює огляд письмового або речового доказу в порядку забезпечення доказів з урахуванням вимог статей 143 - 146 КАСУ, якщо є небезпека того, що у майбутньому цей доказ може змінити свої доказові властивості, бути зіпсованим, знищеним чи втраченим в інший спосіб. Однак, на відміну від статей 143 - 146 КАСУ, що регулюють дослідження письмових та речових доказів, огляд пов'язаний не з дослідженням, а з фіксацією всіх властивостей доказу, які в процесі подальшого судового розгляду можуть мати доказове значення.

У зв'язку з цим процес огляду письмового або речового доказу під час забезпечення доказу фіксується у протоколі про вчинення окремої процесуальної дії - протоколі огляду доказу в порядку забезпечення доказів - і може бути зафіксованим технічними засобами (статті 45 - 46 КАСУ).

13. Якщо огляд доказу суд здійснює за його місцезнаходженням, то слід ураховувати вимоги статті 147 КАСУ з тією, однак, відмінністю, що такий огляд може здійснюватися не лише тоді, коли доказ не можна доставити до суду, а й тоді, коли є загроза того, що до або в процесі доставки доказу до суду його доказові властивості можуть бути змінені.

Стаття 75. Заява про забезпечення доказів та порядок її розгляду

1. У заяві про забезпечення доказів повинні бути зазначені докази, які необхідно забезпечити; обставини, що можуть бути підтверджені цими доказами; обставини, які свідчать про те, що надання потрібних доказів може стати неможливим або ускладненим, а також справа, для якої потрібні ці докази, або з якою метою потрібно їх забезпечити.

2. Заява про забезпечення доказів подається до суду, який розглядає справу, а якщо провадження у справі ще не відкрито - до місцевого адміністративного суду, на території якого можуть бути вчинені процесуальні дії щодо забезпечення доказів.

3. Заява про забезпечення доказів розглядається протягом п'яти днів після її надходження з повідомленням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає розгляду заяви.

4. У разі обґрунтованої вимоги особи, яка подала заяву про забезпечення доказів, а також якщо не можна встановити, до кого може бути згодом висунуто вимоги, заява про забезпечення доказів розглядається судом невідкладно лише за участю особи, яка подала заяву.

5. Питання про забезпечення доказів вирішується ухвалою, яку може бути оскаржено. Оскарження ухвали про забезпечення доказів не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає розгляду справи.

6. Про забезпечення доказів або про відмову в забезпеченні доказів суд постановляє ухвалу. В ухвалі про забезпечення доказів визначаються порядок і спосіб її виконання.

7. Ухвала про відмову в забезпеченні доказів може бути оскаржена особою, яка звернулася із заявою про забезпечення доказів.

8. Забезпечення доказів здійснюється за загальними правилами вчинення відповідних процесуальних дій.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття встановлює вимоги до змісту заяви про забезпечення доказів, визначає суд, до якого належить подавати заяву, строк і порядок розгляду заяви судом, вимоги до судового рішення, яке суд ухвалює за результатами розгляду заяви, і порядок його оскарження.

2. Стаття спрямована на досягнення своєчасного та ефективного розгляду судом питання про забезпечення доказів.

Вимоги до заяви про забезпечення доказів

3. Відповідно до частини першої коментованої статті у заяві про забезпечення доказів повинні бути зазначені:

1) докази, які необхідно забезпечити;

2) обставини, що можуть бути підтверджені цими доказами;

3) обставини, які свідчать про те, що надання потрібних доказів може стати неможливим або ускладненим;

4) адміністративна справа, для якої потрібні ці докази, у разі якщо провадження у ній відкрито, або з якою метою потрібно їх забезпечити, якщо заява подається до відкриття провадження у справі.

4. Докази, які необхідно забезпечити, повинні бути визначені настільки, щоб їх можна було безпомилково ідентифікувати. Наприклад, якщо йдеться про письмовий доказ, то слід вказати відомі заявнику реквізити, які дадуть можливість його відшукати. Якщо йдеться про забезпечення письмових чи речових доказів, треба зазначити, де вони знаходяться. Якщо докази необхідно забезпечити допитом свідка, у заяві необхідно вказати ім'я свідка та місце його проживання (перебування). У разі коли заявник цього не зробить суд повинен з'ясувати всі ці відомості це під час розгляду заяви про забезпечення доказів.

5. У заяві слід вказати обставини, що можуть бути підтверджені доказами, які необхідно забезпечити. Ці обставини повинні входити до предмету доказування у справі (чи майбутній справі, якщо провадження у ній не відкрито), інакше суд може відмовити у задоволенні заяви про забезпечення доказів.

6. Заяву про забезпечення доказів відрізняє від звичайного клопотання про виклик свідка, витребування доказу чи призначення експертизи те, що у ній необхідно вказати на ті обставини, які свідчать про небезпеку того, що надання потрібних доказів може стати неможливим або ускладненим. Саме ці обставини зумовлюють необхідність забезпечення доказів, щоб вони все-таки змогли бути використані для з'ясування обставин у справі.

7. У заяві про забезпечення доказів слід зазначити реквізити адміністративної справи, у якій необхідно забезпечити докази, - це може бути номер справи та/або предмет позову і сторони.

Якщо ж заява подається про забезпечення доказів для майбутньої адміністративної справи, то слід зазначити, з якою метою потрібно їх забезпечити, тобто описати обставини, що можуть бути фактичною підставою для адміністративного позову. На наш погляд, це не обов'язково робити, якщо заява про забезпечення доказів подана разом із позовною заявою.

8. Крім зазначених елементів змісту заяви про забезпечення доказів, заява повинна містити загальні реквізити: найменування адміністративного суду, до якого подається заява; ім'я фізичної особи чи найменування юридичної особи (органу), яка подає заяву; її поштова адреса, а також номер засобу зв'язку, адреса електронної пошти, якщо такі є. Заява підписується особою, від імені якої вона подається, або її представником із зазначенням дати підписання.

Якщо заяву підписав представник, то у ній зазначаються ім'я представника, його поштова адреса, а також номер засобу зв'язку, адреса електронної пошти, якщо такі є. До заяви додається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника, за винятком тих випадків, коли у матеріалах справи вже є такий документ.

Суд, який розглядає заяву про забезпечення доказів

9. Заява про забезпечення доказів подається до:

1) суду, що розглядає адміністративну справу, у якій необхідно забезпечити докази;

2) якщо провадження в адміністративній справі ще не відкрито - до місцевого адміністративного суду (місцевого загального суду чи окружного адміністративного суду - на розсуд заявника), на території якого можуть бути вчинені процесуальні дії щодо забезпечення доказів. Зазвичай це суд, на території якого знаходиться доказ, який необхідно забезпечити.

Якщо заява про забезпечення доказів подається одночасно з позовною заявою, то, на наш погляд, її можна направити до адміністративного суду, до якого подається позовна заява, або ж до адміністративного суду, на території якого мають бути вчинені процесуальні дії щодо забезпечення доказів (у другому випадку забезпечення доказів може бути здійснено швидше).

Строк і порядок розгляду заяви про забезпечення доказів

10. За загальним правилом частини третьої коментованої статті, заява про забезпечення доказів розглядається протягом п'яти днів після її надходження. Якщо особа у заяві вказала на обставини, що можуть вимагати якнайскорішого забезпечення доказів, а також якщо не можна встановити, до кого може бути згодом пред'явлено адміністративний позов, суд розглядає заяву про забезпечення доказів невідкладно після її надходження (частина четверта коментованої статті).

11. Про дату, час та місце розгляду заяви про забезпечення доказів суд повідомляє сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, якщо провадження у справі відкрито. Якщо заяву подано до відкриття провадження у справі, суд повідомляє особу, яка подала заяву, а також суб'єкта, до якого може бути пред'явлено адміністративний позов, та інших учасників публічно-правового спору, за умови, що їх можна визначити.

Якщо особа, яка подала заяву, обґрунтує, що повідомлення будь-яких інших заінтересованих осіб сприятиме знищенню чи приховуванню доказів, то суд розглядає заяву лише з повідомленням особи, яка подала заяву.

Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає розгляду заяви.

12. Оскільки заява про забезпечення доказів розглядається не на етапі судового розгляду адміністративної справи, то її розгляд здійснює суддя адміністративного суду одноособово.

13. Під час розгляду заяви суд з'ясовує позицію повідомлених осіб, які прибули у судове засідання, щодо вимог заяви про забезпечення доказів, а також щодо можливих способів і порядку забезпечення доказів.

Ухвала щодо забезпечення доказів та її оскарження

14. Питання про забезпечення доказів або відмову у цьому суд вирішує ухвалою, яка постановляється у нарадчій кімнаті і викладається окремим процесуальним документом (частини п'ята і шоста коментованої статті, пункт 5 частини четвертої і частина п'ята статті 160 КАСУ).

15. Ухвала щодо забезпечення доказів викладається окремим документом (пункт 5 частини четвертої статті 160 КАСУ) і повинна відповідати загальним вимогам до ухвал суду, що викладені у частині першій статті 165 КАСУ). В ухвалі про забезпечення доказів суд повинен визначити спосіб забезпечення доказів та порядок виконання ухвали (зокрема строки вчинення відповідної процесуальної дії, кого необхідно повідомити про це тощо). Щодо способу забезпечення доказів див. статтю 74 КАСУ і коментар до ст. 74 КАСУ.

16. Ухвалу про забезпечення доказів чи про відмову у забезпеченні доказів може бути оскаржено лише в апеляційному порядку (частини п'ята і сьома коментованої статті, статті 185 - 187 КАСУ). Оскільки така ухвала не перешкоджає подальшому провадженню у справі, її не можна оскаржувати у касаційному порядку (частина друга статті 211 КАСУ).

Оскарження ухвали про забезпечення доказів не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає розгляду адміністративної справи, якщо провадження у справі відкрито. У разі апеляційного оскарження ухвали про забезпечення доказів суд, який розглядає справу, направляє до адміністративного суду апеляційної інстанції засвідчені копії матеріалів справи, щоб мати можливість продовжувати розгляд.

Ухвалу про забезпечення доказів можуть оскаржити як особа, яка звернулась із заявою про таке забезпечення, так і інші особи, чиїх прав, свобод чи інтересів вона стосується. Ухвалу про відмову в забезпеченні доказів може бути оскаржено лише особою, яка звернулася із заявою про забезпечення доказів.

Порядок забезпечення доказів

17. Забезпечуючи доказ, суд керується загальними правилами проведення відповідної процесуальної дії з урахуванням стадії, на якій відбувається забезпечення доказу, та обставин, які в майбутньому можуть унеможливити або ускладнити одержання відповідного доказу. Забезпечення доказу у вигляді допиту свідка і огляду письмового або речового доказу здійснюється в окремому судовому засіданні. Детальніше про це див. статтю 74 КАСУ і коментар до ст. 74 КАСУ.

Стаття 76. Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників

1. Пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників про відомі їм обставини, що мають значення для справи, оцінюються поряд з іншими доказами у справі. Сторони, треті особи або їхні представники, які дають пояснення про відомі їм обставини, що мають значення для справи, можуть бути за їхньою згодою допитані як свідки.

2. Визнання стороною в суді обставин, якими друга сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, не є для суду обов'язковим, якщо суд має сумнів щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.

(Із змінами, внесеними згідно із

Законом України від 07.07.2010 р. N 2453-VI)

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття встановлює можливість використання як засобу доказування в адміністративній справі пояснень сторін, третіх осіб, їх представників. Стаття спрямована на забезпечення права особи, інтересів якої стосується справа, бути вислуханою судом.

Пояснення осіб, які беруть участь у справі, як засіб доказування

2. Відповідно до коментованої статті самостійним засобом доказування є пояснення сторони (позивача, відповідача), третьої особи (як із самостійними вимогами, так і без самостійних вимог на предмет спору) та їхніх представників про відомі їм обставини, що мають значення для справи.

Пояснення від імені органу чи юридичної особи завжди надає її представник. Якщо працівники органу чи юридичної особи, які не є її представниками, можуть повідомити про відомі їм особисто обставини, що мають значення для справи, суд допитує їх як свідків у справі (статті 45 і 141 КАСУ).

3. Пояснення щодо обставин у справі можуть бути викладені як у письмовій формі (у позовній заяві, запереченні проти адміністративного позову, в апеляційній скарзі тощо), так і в усній формі (лише в судовому засіданні). Якщо особа, яка бере участь у справі, присутня під час судового розгляду, то вона дає свої пояснення усно в порядку, встановленому статтею 139 КАСУ. Щоб не повторювати того, що вже викладено у письмових документах, адресованих суду, особа, яка бере участь у справі, може послатися на пояснення, надані нею в таких документах.

Допит осіб, які беруть участь у справі, як свідків

4. Сторони, треті особи або їхні представники, які дають пояснення про відомі їм особисто обставини у справі, аби посилити їх доказове значення, можуть бути за їхньою згодою допитані як свідки з урахуванням порядку, визначеного статтями 141 - 142 КАСУ. Оскільки при цьому суд приводить таких осіб до присяги і попереджає про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання, ці пояснення набувають більш вагомого значення під час оцінки доказів.

5. Доцільно, щоб суд з'ясовував, чи не бажає особа, яка бере участь у справі, надати пояснення як свідок, перед заслуховуванням її пояснень (стаття 139 КАСУ), а не в порядку дослідження інших доказів (статті 140 - 149 КАСУ). Було би процесуально неекономним вислухати пояснення особи, а перейшовши до дослідження інших доказів, розпочинати її допит знову, але вже під присягою свідка.

6. Перед допитом особи, яка бере участь у справі, як свідка суд не повинен попереджати її про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань, оскільки давати пояснення як свідок є правом, а не обов'язком такої особи.

Визнання обставин стороною

7. Визнання стороною в суді обставин, якими друга сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, не є для суду обов'язковим (частина друга коментованої статті). Тобто це не виключає можливості суду перевірити ці обставини доказами (у тому числі зібрати їх за власною ініціативою), якщо у нього є сумнів щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання (див. частину третю статті 72 КАСУ і коментар до ст. 72 КАСУ). В адміністративному судочинстві таке правило обґрунтоване принципом офіційного з'ясування обставин у справі.

Оцінка пояснень осіб, які беруть участь у справі

8. Пояснення особи, яка бере участь у справі, суд оцінює поряд з іншими доказами, зокрема пояснення однієї сторони суд повинен порівняти з поясненнями іншої сторони, з іншими доказами у справі і тоді робити висновок щодо їх достовірності.

Відмінність від цивільного судочинства

9. В адміністративному судочинстві, на відміну від цивільного, відсутня імперативна норма про те, що пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників можуть бути засобом доказування лише тоді, коли вони допитані як свідки.

10. В адміністративному судочинстві, на відміну від суто змагального цивільного процесу, суд може поставити під сумнів достовірність визнаних сторонами обставин або добровільність їх визнання.

Стаття 77. Показання свідка

1. Показаннями свідка є повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи.

2. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини.

3. Якщо показання свідка ґрунтуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття встановлює можливість використання як засобу доказування в адміністративній справі показань свідка. Положення статті спрямовані на забезпечення належності та достовірності показань свідка.

Показання свідка як засіб доказування

2. Показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Джерела обізнаності свідка можуть бути різними - безпосереднє сприйняття певної обставини (тоді показання свідка будуть первинним доказом), сприйняття інформації про обставину з інших джерел (похідний доказ).

3. Свідком може бути лише фізична особа, оскільки вона наділена можливостями сприймати інформацію (бачити, чути, відчувати) та відтворювати її. Юридична особа не може бути свідком, бо юридичній особі як такій не може бути відомо про ті чи інші обставини. Хто саме може та не може бути свідком в адміністративній справі, визначено в статті 65 КАСУ.

Порядок одержання показань свідка

4. Зазвичай суд одержує показання свідка під час судового розгляду на етапі дослідження доказів у справі. Загальний порядок допиту свідка врегульовано статтею 141 КАСУ, особливості допиту неповнолітнього свідка визначено статтею 142 КАСУ.

5. Якщо допитати свідка на етапі судового розгляду буде неможливо або утруднено (наприклад, внаслідок хвороби, відрядження або переїзду свідка), суд може в порядку забезпечення доказів одержати показання свідка на етапі підготовчого провадження або навіть до відкриття провадження у справі (статті 73 - 75 КАСУ).

Суд як у порядку забезпечення доказів, так і на етапі судового розгляду може провести допит у місці проживання свідка або доручити провести такий допит адміністративному суду за місцем проживання свідка. Умови проведення такого допиту визначені статтею 78 КАСУ.

Показання свідка у зазначених випадках фіксуються у протоколі про вчинення окремої процесуальної дії - протоколі допиту свідка - і можуть бути зафіксовані технічними засобами (статті 45 - 46 КАСУ).

Оцінка показань свідка

6. Суд оцінює показання свідка у сукупності з іншими доказами та з урахуванням ступеня довіри до нього, яка формується під час спостереження за поведінкою свідка, заслуховування думки осіб, які беруть участь у справі, щодо показань свідка тощо.

7. Суд не може брати до уваги показання свідка, який особисто не сприймав обставину і не може назвати джерел своєї обізнаності щодо неї, тобто не вказує, звідки йому стало відомо про цю обставину (частина друга коментованої статті). Адже зазначення джерела обізнаності є важливим для суду, щоб визначитися, наскільки можна довіряти таким показанням, та, за можливості, перевірити їх.

Якщо показання свідка є похідним доказом, суд має за можливості дослідити і джерело обізнаності свідка. Зокрема, якщо показання свідка засновані на повідомленні від іншої особи, суд повинен допитати й цю особу як свідка (частина третя коментованої статті). Хоча неможливість допитати таку особу як свідка у зв'язку з її смертю, наявністю у неї імунітету свідка (частини друга і третя статті 65 КАСУ) тощо не позбавляє показань свідка сили доказу, але може вплинути на ступінь довіри до таких показань.

Стаття 78. Допит свідка за місцем або у місці його проживання (перебування)

1. Суд може допитати свідка за місцем або у місці його проживання (перебування) з ініціативи суду, який розглядає справу, за клопотанням сторони або інших осіб, які беруть участь у справі, чи самого свідка.

2. За дорученням суду, що розглядає справу, свідок, який не може з поважних причин прибути в судове засідання і проживає (перебуває) за межами територіальної підсудності адміністративного суду, що розглядає справу, допитується суддею адміністративного суду, який знаходиться за місцем проживання (перебування) свідка.

3. Свідок, який не може прибути у судове засідання внаслідок хвороби, старості, інвалідності або з інших поважних причин, допитується судом у місці його проживання (перебування).

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття, як виняток, визначає підстави для допиту свідка поза межами адміністративного суду, який розглядає адміністративну справу. Стаття забезпечує виконання своїх обов'язків свідком, який з об'єктивних причин не може з'явитися до адміністративного суду, що розглядає справу.

Ініціювання допиту свідка за межами суду

2. Ініціювати допит свідка за межами приміщення адміністративного суду, що розглядає адміністративну справу, за частиною першою коментованої статті можуть:

1) суд, який розглядає справу, - за наявності даних, що свідок з об'єктивних причин не може з'явитися до суду;

2) особа, яка бере участь у справі, - шляхом подання клопотання про це (зазвичай одночасно з клопотанням про допит свідка);

3) свідок, який одержав повістку про виклик до суду, - шляхом подання клопотання.

У клопотанні особа, яка бере участь у справі, чи свідок повинні обґрунтувати причини, з яких свідок не може з'явитися до суду, що розглядає справу.

3. Допит свідка за межами приміщення адміністративного суду, що розглядає справу, відбувається за ухвалою суду з обов'язковим повідомленням осіб, які беруть участь у справі, про дату, час та місце допиту.

Різниця між поняттями "за місцем" й "у місці" проживання (перебування)

4. Допит свідка за місцем проживання (перебування) означає його допит у приміщенні адміністративного суду (місцевого загального суду чи окружного адміністративного суду), у межах територіальної підсудності якої проживає чи перебуває свідок. Допит свідка у місці проживання (перебування) означає його допит у приміщенні, де свідок проживає чи перебуває.

Місце проживання і місце перебування свідка

5. Місцем проживання особи є адміністративно-територіальна одиниця, на території якої вона проживає строком понад шість місяців на рік, а місцем перебування - адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік (стаття 3 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні").

6. Найчастіше підтвердженням місця проживання чи перебування є запис про реєстрацію місця проживання або перебування особи у паспорті, але це не перешкоджає використовувати інші засоби для підтвердження факту проживання чи перебування у певному місці.

Підстави допиту свідка за місцем його проживання (перебування)

7. Свідок допитується в адміністративному суді (місцевому загальному суді чи окружному адміністративному суді) за судовим дорученням іншого адміністративного суду, якщо він:

1) проживає (перебуває) за межами територіальної підсудності адміністративного суду, що розглядає справу;

2) не може з поважних причин прибути в судове засідання.

За частиною другою коментованої статті наявність обох зазначених умов є обов'язковою.

Поважними можуть бути визнані, наприклад, такі причини, як захворювання свідка чи його похилий вік, що перешкоджають пересуватися на великі дистанції, неможливість відлучатися від виконання батьківських, службових чи інших обов'язків на тривалий час тощо.

8. Судове доручення про допит свідка за місцем його проживання (перебування) видається у формі ухвали і виконується за правилами статті 115 КАСУ.

Підстави допиту свідка у місці його проживання (перебування)

9. Свідок, який не може прибути у судове засідання з поважних причин, допитується судом з виїздом до місця його проживання (перебування). За частиною третьою коментованої статті такими причинами можуть бути, зокрема, хвороба, старість, інвалідність.

Стаття 79. Письмові докази

1. Письмовими доказами є документи (у тому числі електронні документи), акти, листи, телеграми, будь-які інші письмові записи, що містять в собі відомості про обставини, які мають значення для справи.

2. Особа, яка заявляє клопотання перед судом про витребування від інших осіб письмових доказів, повинна зазначити: який письмовий доказ вимагається, орган чи особу, у яких він знаходиться, та обставини, які може підтвердити цей доказ.

3. Письмові докази, які витребовує суд, надсилаються безпосередньо до адміністративного суду. Суд може також уповноважити заінтересовану сторону або іншу особу, яка бере участь у справі, одержати письмовий доказ для надання його суду.

4. Оригінали письмових доказів, що є у справі, повертаються судом після їх дослідження, якщо це можливо без шкоди для розгляду справи, або після набрання законної сили судовим рішенням у справі за клопотанням осіб, які їх надали. У справі залишається засвідчена суддею копія письмового доказу.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття встановлює можливість використання як засобу доказування в адміністративній справі письмових доказів, зокрема й електронних документів, а також порядок їх витребування судом та повернення. Письмові докази, поряд із поясненнями осіб, які беруть участь у справі, є найпоширенішими засобами доказування в адміністративних справах.

Поняття письмового доказу

2. Письмовими доказами відповідно до коментованої статті є:

1) будь-які документи (в тому числі електронні документи);

2) акти;

3) листи (службового або особистого характеру), які мають значення для справи;

4) телеграми;

5) будь-які інші письмові записи.

Доказом можуть бути лише ті письмові записи, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи, тобто входять до предмета доказування (див. коментар до статті 70 КАСУ).

3. Документ - це діловий папір, що виданий за підписом уповноваженої особи (осіб), має визначені реквізити і викладений у письмовій формі. Зазвичай документ підтверджує певний юридичний факт чи право особи. Документом є також офіційне посвідчення особи (паспорт, посвідчення тощо).

Різновидом документів є електронні документи. Стаття 5 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг" від 22 травня 2003 року встановлює, що електронний документ - це документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа. Електронний документ може бути створений, переданий, збережений і перетворений електронними засобами у візуальну форму. Візуальною формою подання електронного документа є відображення даних, які він містить, електронними засобами або на папері у формі, придатній для приймання його змісту людиною.

Документами, а отже, письмовими доказами слід вважати і протоколи про вчинення окремих процесуальних дій, у тому числі протоколи допиту свідка в порядку забезпечення доказів чи судового доручення.

4. Акт - це діловий папір, складений уповноваженою на це особою (особами), у якому зафіксовано вчинення певної дії (дій) та її (їх) результати. Як письмові докази можуть використовуватись акт ревізії, акт перевірки, акт приймання-передачі тощо. Акт правильно розглядати як різновид документа.

5. Лист - будь-яке повідомлення однієї особи, адресоване іншій особі, передане поштою, кур'єром, факсом, електронною поштою тощо.

У вужчому значенні лист - це поштове відправлення з вкладенням письмового повідомлення або документа, розміри і масу якого встановлено Правилами надання послуг поштового зв'язку, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 року N 1155.

6. Телеграма - повідомлення, передане засобами телеграфного зв'язку. Види телеграм, вимоги до оформлення, класифікація та інші питання щодо пересилання телеграм визначаються Правилами надання та отримання телекомунікаційних послуг, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 9 серпня 2005 року N 720.

7. Вказівка на будь-які інші письмові записи у визначенні письмових доказів означає, що перелік різновидів письмових доказів є невичерпним і не може тлумачитися звужено. Письмовим доказом можуть бути визнані будь-які записи, які містять інформацію про обставини у справі у вигляді літер, чисел чи інших знаків, схем тощо.

Витребування письмового доказу

8. Витребування судом письмового доказу може відбуватися як за ініціативою особи, яка бере участь у справі (сторони, третьої особи, їх представника), так і з ініціативи суду. Витребування письмового доказу в порядку забезпечення доказів може бути ініційоване також заінтересованою особою - зазвичай потенційним позивачем (детальніше див. частину другу статті 73 КАСУ і коментар до ст. 73 КАСУ).

9. Особа, яка самостійно не може отримати письмового доказу, заявляє перед судом клопотання про його витребування від іншої особи. Клопотання подається у письмовій формі або ж оголошується в усній формі - під час судового засідання.

Відповідно до частини другої коментованої статті особа, яка заявляє клопотання перед судом про витребування від інших осіб письмових доказів, повинна зазначити:

1) який письмовий доказ вимагається;

2) орган чи особу, у яких він знаходиться;

3) обставини, які може підтвердити цей доказ.

Письмовий доказ, який необхідно витребувати, повинен бути визначений настільки, щоб його можна було ідентифікувати. Особа, яка клопоче про витребування письмового доказу, має вказати відомі їй реквізити, які дадуть можливість його відшукати.

У клопотанні слід зазначити обставини, що можуть бути підтверджені доказом, якого необхідно витребувати. Ці обставини повинні входити до предмету доказування у справі, інакше суд може відмовити у задоволенні клопотання про витребування доказу.

Якщо клопотання про витребування письмового доказу подається у формі заяви, то у ній, крім зазначених елементів змісту заяви, слід зазначити реквізити адміністративної справи - це може бути номер справи та/або предмет позову і сторони, найменування адміністративного суду, до якого подається заява, ім'я фізичної особи чи найменування юридичної особи (органу), яка подає заяву, її поштова адреса, а також номер засобу зв'язку, адреса електронної пошти, якщо такі є. Заява підписується особою, від імені якої вона подається, або її представником із зазначенням дати підписання.

10. Рішення про витребування письмового доказу суд оформлює ухвалою, яка надсилається суб'єкту, у якого знаходиться доказ, і не може бути оскаржена окремо від кінцевого судового рішення у справі. Суд в ухвалі може також уповноважити заінтересовану сторону або іншу особу, яка бере участь у справі, самостійно одержати письмовий доказ для надання його суду (частина третя коментованої статті).

Практика окремих судів витребовувати письмові докази вимогою чи листом за підписом судді не відповідає КАСУ, оскільки таких процесуальних документів ним не передбачено.

11. За частиною третьою коментованої статті орган чи особа, у яких знаходиться письмовий доказ, витребуваний судом, надсилають його поштою чи в інший спосіб передають безпосередньо до адміністративного суду. Якщо певна особа уповноважена ухвалою суду одержати цей письмовий доказ самостійно, то орган чи особа, у яких знаходиться доказ, повинні передати його уповноваженій особі.

12. Невиконання ухвали про витребування письмового доказу може мати наслідком застосування такого заходу процесуального примусу, як тимчасове вилучення доказу для дослідження судом (стаття 271 КАСУ).

Дослідження письмового доказу

13. Загальний порядок дослідження доказів у судовому засіданні визначений у статті 143 КАСУ, а порядок оголошення і дослідження змісту особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції встановлено статтею 144 Кодексу.

Письмові докази, які не можна доставити до суду, оглядаються судом за їхнім місцезнаходженням за правилами статті 147 КАСУ. У цьому випадку під час судового розгляду предметом дослідження будуть протокол огляду доказів на місці і додатки до нього (копія письмового доказу, фотографії, відеозапис тощо).

Повернення письмового доказу

14. Оригінал письмового доказу, що є у справі, суд за клопотанням органу чи особи, які його надали, повинен повернути після дослідження цього доказу, якщо повернення можливе без шкоди для розгляду справи. Якщо суд вважає, що у разі повернення оригіналу письмового доказу його може бути знищено чи втрачено, то за клопотанням органу чи особи, які його надали, суд повертає оригінал лише після набрання законної сили судовим рішенням у справі (про набрання рішенням законної сили - див. статтю 254 КАСУ). Але в будь-якому разі після повернення оригіналу у справі залишається засвідчена суддею копія письмового доказу.

Стаття 80. Речові докази

1. Речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

2. Витребування речових доказів проводиться в порядку, встановленому для витребування письмових доказів.

3. Речові докази повертаються судом після їх дослідження за клопотанням осіб, які їх надали, якщо це можливо без шкоди для розгляду справи. В інших випадках речові докази повертаються після набрання рішенням суду законної сили за клопотанням осіб, яким належать ці докази.

4. Речові докази, які є об'єктами, що вилучені з цивільного обороту або обмежено оборотоздатні, передаються відповідним підприємствам, установам або організаціям у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. За клопотанням державних експертних установ такі речові докази можуть бути передані їм для використання в експертній та науковій роботі.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття встановлює можливість використання як засобу доказування в адміністративній справі речових доказів, зокрема й магнітних, електронних та інших носіїв інформації, що містять аудіовізуальну інформацію, а також порядок їх витребування судом та повернення.

Поняття речового доказу

2. Відповідно до частини першої коментованої статті речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. Тобто доказом можуть бути лише ті предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи, тобто входять до предмету доказування (див. коментар до статті 70 КАСУ).

3. Речовими доказами також визнаються магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, які мають значення для справи. Такими носіями інформації можуть бути фотокартки, аудіо-, відеокасети, дискети, диски CD та DVD, різноманітні карти пам'яті тощо.

Аудіовізуальною для цілей цієї статті слід вважати зорову інформацію, що супроводжується звуком, зорову інформацію без звукового супроводження, звукову інформацію.

4. У деяких випадках треба чітко розмежовувати речові та письмові докази. Так, документ може бути речовим доказом, якщо для встановлення обставин у справі мають значення його матеріальні властивості (тип паперу, вид друкарської фарби, сліди витирання чи зміни тексту тощо). Якщо ж для встановлення обставин у справі має значення інформація, яка передається за допомогою знаків (літер, цифр тощо), схем, тоді документ є письмовим доказом.

Носій інформації, на якому міститься електронний документ, може бути речовим доказом, а може й не мати жодного доказового значення, а от сам електронний документ є письмовим доказом, якщо він містить інформацію про обставини у справі.

Витребування речового доказу

5. Відповідно до частини другої коментованої статті витребування речових доказів проводиться в порядку, встановленому для витребування письмових доказів (частини друга і третя статті 79 КАСУ).

6. Витребування судом речового доказу може відбуватися як за ініціативою особи, яка бере участь у справі (сторони, третьої особи, їх представника), так і з ініціативи суду. Витребування речового доказу в порядку забезпечення доказів може бути ініційоване також заінтересованою особою - зазвичай потенційним позивачем (детальніше див. частину другу статті 73 КАСУ і коментар до ст. 73 КАСУ).

7. Особа, яка самостійно не може отримати речового доказу, заявляє перед судом клопотання про його витребування від іншої особи. Клопотання подається у письмовій формі або ж оголошується в усній формі - під час судового засідання.

Особа, яка заявляє клопотання перед судом про витребування від іншої особи речового доказу, повинна зазначити:

1) який речовий доказ вимагається;

2) орган чи особу, у яких він знаходиться;

3) обставини, які може підтвердити цей доказ.

Речовий доказ, який необхідно витребувати, повинен бути визначений настільки, щоб його можна було ідентифікувати. Особа, яка клопоче про витребування речового доказу, має вказати відомі їй ознаки, які дадуть можливість його відшукати.

У клопотанні слід зазначити обставини, що можуть бути підтверджені доказом, який необхідно витребувати. Ці обставини повинні входити до предмету доказування у справі (чи майбутній справі, якщо провадження у ній не відкрито), інакше суд може відмовити у задоволенні клопотання про витребування речового доказу.

Якщо клопотання про витребування речового доказу подається у формі заяви, то у ній, крім зазначених елементів змісту заяви, слід вказати реквізити адміністративної справи - це може бути номер справи та/або предмет позову і сторони, найменування адміністративного суду, до якого подається заява, ім'я фізичної особи чи найменування юридичної особи (органу), яка подає заяву, її поштова адреса, а також номер засобу зв'язку, адреса електронної пошти, якщо такі є. Заява підписується особою, від імені якої вона подається, або її представником із зазначенням дати підписання.

8. Рішення про витребування речового доказу суд оформлює ухвалою, яка надсилається суб'єкту, у якого знаходиться доказ, і не може бути оскаржена окремо від кінцевого судового рішення у справі. Суд в ухвалі може також уповноважити заінтересовану сторону або іншу особу, яка бере участь у справі, самостійно одержати речовий доказ для надання його суду (частина третя коментованої статті).

Практика окремих судів витребовувати речові докази вимогою чи листом за підписом судді не відповідає КАСУ, оскільки таких процесуальних документів ним не передбачено.

9. За частиною третьою коментованої статті орган чи особа, у яких знаходиться речовий доказ, витребуваний судом, надсилають його поштою чи в інший спосіб передають безпосередньо до адміністративного суду. Якщо певна особа уповноважена ухвалою суду одержати цей доказ самостійно, то орган чи особа, у яких знаходиться доказ, повинні передати його уповноваженій особі.

10. Невиконання ухвали про витребування речового доказу може мати наслідком застосування такого заходу процесуального примусу, як тимчасове вилучення доказу для дослідження судом (стаття 271 КАСУ).

Дослідження речового доказу

11. Загальний порядок дослідження речових доказів у судовому засіданні визначений у статті 145 КАСУ, а порядок дослідження звуко- і відеозаписів встановлено статтею 146 Кодексу. Речові докази, які не можна доставити до суду, оглядаються судом за їхнім місцезнаходженням за правилами статті 147 КАСУ. У цьому випадку під час судового розгляду предметом дослідження будуть протокол огляду доказів на місці і додатки до нього (фотографії, відеозаписи тощо).

Повернення речового доказу

12. Речовий доказ, що є у справі, повинен бути повернутий судом за клопотанням органу чи особи, які його надали, після дослідження цього доказу, якщо повернення можливе без шкоди для розгляду справи. Якщо суд вважає, що у разі повернення речового доказу його може бути знищено чи втрачено, то за клопотанням органу чи особи, які його надали, суд повертає доказ лише після набрання законної сили судовим рішенням у справі (про набрання рішенням законної сили - див. статтю 254 КАСУ).

13. Речові докази, які є об'єктами, що вилучені з цивільного обороту або обмежено оборотоздатні, передаються відповідним підприємствам, установам або організаціям у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. За клопотанням державних експертних установ такі речові докази можуть бути передані їм для використання в експертній та науковій роботі.

Відповідно до частини другої статті 178 ЦКУ види об'єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допускається (об'єкти, вилучені з цивільного обороту), а також види об'єктів цивільних прав, які можуть належати лише певним учасникам обороту або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом (об'єкти, обмежено оборотоздатні), мають бути встановлені законом. На сьогодні ці питання законом не врегульовані, діє лише Постанова Верховної Ради України "Про право власності на окремі види майна" від 17 червня 1992 року N 2471-XII (з наступними змінами), якою визначено перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, а також спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна. Тобто Постановою визначено види обмежено оборотоздатних об'єктів.

Порядок передачі судом речових доказів, які є об'єктами, що вилучені з цивільного обороту або обмежено оборотоздатні, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 1 березня 2006 року N 236111. Згідно з цим Порядком, передача доказів здійснюється на підставі судового рішення з оформленням акта прийняття-передачі у трьох примірниках. Один примірник акта зберігається у судовій справі, один - у номенклатурній справі суду, а один примірник із долученою до нього копією судового рішення передається підприємству. Для забезпечення передачі доказів утворюється комісія, до складу якої включаються представники суду (апарату суду) та підприємства. Членів комісії призначають відповідними наказами голова суду і керівник підприємства. Головою комісії є представник суду (апарату суду) із числа членів комісії. Акт прийняття-передачі доказів підписують голова та члени комісії. Докази передаються підприємству в день підписання акта прийняття-передачі.

Стаття 81. Призначення судової експертизи

1. Для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд може призначити експертизу.

2. Особи, які беруть участь у справі, мають право подати суду питання, на які потрібна відповідь експерта. Кількість і зміст питань, за якими має бути проведена експертиза, визначаються судом. Суд повинен вмотивувати відхилення питань осіб, які беруть участь у справі.

3. Особи, які беруть участь у справі, мають право просити суд призначити експертизу і доручити її проведення відповідній експертній установі або конкретному експерту. Якщо сторони домовилися про залучення експертами певних осіб, суд повинен призначити їх відповідно до цієї домовленості.

4. Якщо проведення експертизи доручено експертній установі, її керівник має право доручити проведення експертизи одному або кільком експертам, якщо судом не визначено конкретних експертів, у разі потреби - замінити виконавців експертизи, заявити клопотання щодо організації проведення досліджень поза межами експертної установи.

5. В ухвалі про призначення експертизи суд попереджає експерта про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає, з якою метою призначається судова експертиза, права осіб, які беруть участь у справі, щодо призначення експертизи, а також встановлює особливості ухвали суду про призначення експертизи. Стаття покликана забезпечити правильне встановлення обставин у справі за допомогою спеціальних знань.

Мета судової експертизи

2. Суд призначає судову експертизу для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо.

Поняття судової експертизи

3. Виходячи з визначення статті 1 Закону України "Про судову експертизу", судова експертиза в адміністративному процесі - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини в адміністративній справі, що перебуває у провадженні суду.

Правове регулювання судової експертизи

4. Правові відносини щодо проведення судових експертиз, крім відповідних процесуальних кодексів, регулюються:

1) Законом України "Про судову експертизу";

2) наказом Міністерства юстиції України "Про затвердження Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз" від 8 жовтня 1998 року N 53/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 30 грудня 2004 року N 144/5112 з наступними змінами);

3) наказом Міністерства юстиції України "Про затвердження Інструкції про особливості здійснення судово-експертної діяльності атестованими судовими експертами, що не працюють у державних спеціалізованих експертних установах" від 24 грудня 2003 року N 170/5113;

4) іншими нормативно-правовими актами, що стосуються питань судової експертизи.

Види судових експертиз

5. За предметом дослідження основними видами судових експертиз вважаються:

1) криміналістична: почеркознавча; авторознавча; технічна експертиза документів; фототехнічна; портретна; трасологічна та балістична; вибухотехнічна; відеозвукозапису; матеріалів, речовин та виробів з них (лакофарбових матеріалів і покрить; полімерних матеріалів, пластмас; волокнистих матеріалів; нафтопродуктів і пально-мастильних матеріалів; скла, кераміки; наркотичних, сильнодійних і отруйних речовин; спиртомістких сумішей; металів і сплавів);

2) ґрунтознавча;

3) біологічна;

4) екологічна;

5) інженерно-технічна: автотехнічна; транспортно-залізнична; стану доріг та дорожніх умов; гірничотехнічна; пожежно-технічна; будівельно-технічна; в галузі охорони праці та безпеки життєдіяльності; електротехнічна; комп'ютерно-технічна; телекомунікаційних систем та засобів;

6) економічна;

7) товарознавча;

8) автотоварознавча;

9) оціночна (зокрема, оцінка цілісних майнових комплексів; паїв; цінних паперів; оцінка будівельних об'єктів та споруд; оцінка машин, обладнання, транспортних засобів, літальних апаратів, судноплавних засобів);

10) експертиза охорони прав на об'єкти інтелектуальної власності;

11) психологічна;

12) мистецтвознавча;

13) психіатрична;

14) судово-медична.

З метою більш повного задоволення потреб судової практики експертні установи, а також окремі експерти можуть організовувати проведення інших видів судових експертиз.

6. За кількісним складом експертів і напрямами дослідження розрізняють експертизу, яку експерт проводить одноособово, комісійну експертизу, що проводиться двома і більше експертами одного напряму знань (стаття 83 КАСУ), і комплексну експертизу, що проводиться двома і більше експертами за різними галузями знань чи різними напрямами в межах однієї галузі знань (стаття 84 КАСУ).

7. За часом і метою призначення є: основна експертиза; додаткова експертиза, що проводиться з метою усунення неповноти чи неясності висновку основної експертизи; повторна експертиза, що проводиться з метою усунення перевірки обґрунтованості висновку основної експертизи (стаття 85 КАСУ).

Права осіб, які беруть участь у справі, щодо призначення і проведення судової експертизи

8. Особи, які беруть участь у справі, у відносинах щодо призначення і проведення судової експертизи відповідно до частин другої і третьої коментованої статті мають право:

1) просити суд призначити судову експертизу;

2) подати суду питання, на які потрібна відповідь експерта;

3) доручити проведення судової експертизи відповідній експертній установі або конкретному експерту (якщо сторони домовилися про залучення експертами певних осіб, суд повинен призначити їх відповідно до цієї домовленості, якщо ці особи відповідно до закону можуть бути експертами);

4) заявляти відвід експерту;

5) давати пояснення експерту;

6) знайомитися з висновком експерта;

7) просити суд призначити повторну, додаткову (стаття 85 КАСУ), комісійну (стаття 83 КАСУ) або комплексну експертизу (стаття 84 КАСУ).

9. Цими ж правами наділені особи, які беруть участь у вирішенні питання про забезпечення доказів у спосіб призначення судової експертизи до відкриття провадження в адміністративній справі відповідно до статей 73 - 75 КАСУ.

Питання, які виносяться на судову експертизу

10. Кількість і зміст питань, за якими має бути проведена судова експертиза, визначаються судом в ухвалі про призначення судової експертизи, у тому числі за пропозицією осіб, які беруть участь у справі. Суд повинен вмотивувати відхилення питань осіб, які беруть участь у справі.

11. Орієнтовний перелік питань, що можуть ставитися судом на вирішення експерта при проведенні основних видів судової експертизи, наведено в Науково-методичних рекомендаціях з питань підготовки матеріалів та призначення судових експертиз, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 року N 53/5 (з наступними змінами).

Порядок призначення експерта для проведення експертизи

12. Якщо проведення експертизи суд доручив не конкретному експерту, а експертній установі, то її керівник має право доручити проведення судової експертизи одному або кільком експертам, у разі потреби - замінити виконавців експертизи (частина четверта коментованої статті). У цьому випадку керівник експертної установи має право також заявити перед судом клопотання щодо організації проведення досліджень поза межами експертної установи, якщо цього вимагають умови проведення конкретної експертизи.

Особливості ухвали про призначення експертизи

13. Ухвала про призначення експертизи викладається окремим документом (пункт 10 частини четвертої статті 160 КАСУ). Відповідно до частини п'ятої коментованої статті в ухвалі про призначення експертизи суд попереджає експерта про кримінальну відповідальність за:

1) завідомо неправдивий висновок (стаття 384 ККУ);

2) відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків (статтею 385 ККУ).

14. Якщо судову експертизу призначено за клопотанням особи, яка бере участь у справі (чи іншої заінтересованої особи в порядку забезпечення доказів до відкриття провадження в адміністративній справі), то суд в ухвалі про призначення судової експертизи повинен вказати строк оплати судових витрат, пов'язаних із проведенням судової експертизи (частина третя статті 92 КАСУ).

15. В усьому іншому ухвала про призначення експертизи повинна відповідати загальним вимогам статті 165 КАСУ. Ухвала про призначення експертизи чи відмову у цьому оскарженню окремо від постанови суду не підлягає.

Стаття 82. Висновок експерта

1. У висновку експерта зазначаються: коли, де, ким (ім'я, освіта, спеціальність, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта, стаж експертної роботи, науковий ступінь, вчене звання, посада експерта), на якій підставі була проведена експертиза, хто був присутній при проведенні експертизи, питання, що були поставлені експертові, які матеріали експерт використав, докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки та обґрунтовані відповіді на поставлені судом питання.

2. У висновку експерта також зазначається, що експерта попереджено про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків.

3. Якщо експерт під час проведення експертизи виявить факти, що мають значення для справи і з приводу яких йому не були поставлені питання, він може включити до висновку свої міркування про ці обставини.

4. Експерт дає свій висновок у письмовій формі. Висновок експерта приєднується до справи. Суд має право в судовому засіданні запропонувати експерту дати усне пояснення до свого висновку. Якщо експертиза проводиться в судовому засіданні, експерт може дати усний висновок.

5. Висновок експерта для суду не є обов'язковим, однак незгода суду з ним повинна бути вмотивована в постанові або ухвалі.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття встановлює можливість використання як засобу доказування в адміністративній справі висновку експерта, а також висуває вимоги до висновку експерта та визначає його доказову силу.

Поняття висновку експерта

2. Висновок експерта - це наданий експертом (експертами) у письмовій (рідше - в усній) формі докладний опис проведених під час судової експертизи досліджень, зроблені у їх результаті висновки щодо досліджених об'єктів, явищ і процесів та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені судом, що дають інформацію про обставини у справі.

Вимоги до висновку експерта

3. Загальні вимоги до висновку експерта визначені у частині першій коментованої статті. Так, у висновку експерта мають бути зазначені такі відомості:

1) коли, де, ким (ім'я, освіта, спеціальність, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта, стаж експертної роботи, науковий ступінь, вчене звання, посада експерта) була проведена експертиза;

2) на якій підставі була проведена експертиза;

3) хто був присутній при проведенні експертизи;

4) питання, що були поставлені експертові;

5) які матеріали експерт використав;

6) докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки та обґрунтовані відповіді на поставлені судом питання;

7) про попередження експерта про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків.

Якщо експерт під час проведення судової експертизи виявить факти, що мають значення для справи і з приводу яких йому не були поставлені питання, він в порядку експертної ініціативи може включити до висновку свої міркування про ці обставини.

4. Зазначені у частині першій коментованої статті вимоги до висновку експерта конкретизовані в пунктах 4.11 - 4.15 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз, затвердженої наказом Міністерства юстиції України "Про затвердження Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз" від 8 жовтня 1998 року N 53/5. Відповідно до неї письмовий висновок експерта складається з трьох частин:

1) вступної;

2) дослідницької;

3) заключної.

У вступній частині висновку експерта зазначаються:

1) найменування документа ("Висновок"), його номер, за наявності відповідних підстав - характер експертизи (чи є вона додатковою, повторною, комісійною або комплексною), вид (назва) експертизи, за якою справою (адміністративною, номер справи) вона проводиться;

2) дата складання висновку;

3) дата надходження ухвали, об'єктів і матеріалів справи до експертної установи (її найменування), експерта (його прізвище, ім'я, по батькові);

4) найменування і дата складання документа, на підставі якого виконується експертиза (ухвала суду), та найменування адміністративного суду, який призначив експертизу;

5) перелік об'єктів, що підлягають дослідженню, та зразків (у разі надходження);

6) відомості про надані матеріали справи (у тому числі вид (назва) матеріалів (документів) та кількість аркушів);

7) спосіб доставки та вид упаковки досліджуваних об'єктів із зазначенням у необхідних випадках відомостей про те, чи впливав спосіб упаковки на їх збереженість;

8) перелік питань (дослівно у формулюванні ухвали суду), які винесено на вирішення експертизи; якщо питання в ухвалі сформульовано неясно або редакція питання в ухвалі не відповідає Науково-методичним рекомендаціям з питань підготовки і призначення судових експертиз, але зміст завдання експертові зрозумілий, то після наведення питання в редакції ухвали про призначення експертизи він може дати відповідні роз'яснення і викласти питання в редакції, що відповідає згаданим Рекомендаціям; якщо поставлено декілька питань, експерт має право згрупувати їх і викласти в послідовності, яка забезпечує найбільш доцільний порядок дослідження; якщо деякі питання, що містяться в ухвалі, вирішувались при проведенні експертиз різних видів, - відомості (експертна установа, номер та дата висновку) про ці експертизи; якщо питання, які поставлені на вирішення експертизи, доцільно вирішувати в іншому порядку, ніж той, що визначений в ухвалі про призначення експертизи, - указується, у якому порядку вирішуватимуть ці питання;

9) питання, які вирішуються експертом у порядку експертної ініціативи;

10) при наявності в ухвалі про призначення експертизи питань, які не відносяться до предмета експертизи або не входять до компетенції експерта, - указуються причини, з яких ці питання не вирішувались;

11) дані про експерта (експертів): посада, клас судового експерта, науковий ступінь та вчене звання, прізвище, ім'я та по батькові, освіта, експертна спеціальність, стаж експертної роботи, номер свідоцтва про присвоєння кваліфікації судового експерта;

12) попередження експерта про кримінальну відповідальність за надання завідомо неправдивого висновку за статтею 384 ККУ (в необхідних випадках - за відмову від надання висновку за статтею 385 ККУ);

13) дату направлення клопотання експерта про надання додаткових матеріалів, дату надходження додаткових матеріалів або відомостей про наслідки розгляду клопотання; обставини у справі, які мають значення для надання висновку, з обов'язковим зазначенням джерела їх отримання;

14) при проведенні повторних експертиз указуються відомості про первинну (попередні) експертизу (прізвища, ініціали експертів, назва експертної установи чи місце роботи експертів, номер і дата висновку експертизи, зміст заключних висновків первинної (попередніх) експертизи; зміст питань, які були поставлені перед експертом на повторне вирішення, а також мотиви призначення повторної експертизи, які зазначені в ухвалі про її призначення); у разі, якщо такі мотиви в ухвалі відсутні, про це робиться відповідний запис;

15) при проведенні комісійних та комплексних експертиз зазначається голова комісії (провідний експерт);

16) відомості про процесуальні підстави та осіб, які були присутні під час проведення досліджень (прізвище, ініціали, процесуальний статус);

17) нормативні акти та література, які використовувались експертом при вирішенні поставлених питань, із зазначенням, відповідно, їх дати, номера прийняття, редакції та бібліографічних даних.

У дослідницькій частині висновку експерта описуються процес дослідження та його результати, а також дається обґрунтування висновків з поставлених питань.

Дослідницька частина повинна включати:

1) відомості про стан об'єктів дослідження, застосовані методи (методики) дослідження, їх реєстраційний номер, умови їх використання;

2) посилання на ілюстрації, додатки та необхідні роз'яснення до них;

3) експертну оцінку результатів дослідження.

Опис процесу застосування інструментальних методів дослідження та проведення експертних експериментів можуть обмежуватись викладенням кінцевих результатів. У зазначених випадках графіки, діаграми, таблиці, матеріали експертних експериментів мають зберігатись у наглядових експертних провадженнях і на вимогу осіб, які призначили експертизу (дослідження), можуть надаватись їм для ознайомлення.

Узагальнення та оцінка результатів окремих досліджень, які є підставою для формулювання висновків, можуть викладатися у синтезуючому розділі дослідницької частини висновку експерта.

У дослідницькій частині висновку експерта при проведенні повторної експертизи вказуються причини розбіжностей з висновками попередніх експертиз, якщо такі розбіжності мали місце.

У заключній частині викладаються висновки дослідження у вигляді відповідей на поставлені питання в послідовності, що визначена у вступній частині.

На кожне з поставлених питань має бути дано відповідь по суті або вказано, з яких причин неможливо його вирішити.

У разі якщо заключний висновок не може бути сформульований у стислій формі, допускається посилання на результати досліджень, викладених у дослідницькій частині.

5. Якщо експерт дає свій письмовий висновок при проведенні експертизи під час судового розгляду, тоді цей висновок складається за тією ж структурою з урахуванням таких винятків:

1) у вступній частині висновку не вказується запис щодо попередження експерта про відповідальність за надання завідомо неправдивого висновку (про це в суду є відповідна розписка);

2) якщо з питань, що вирішувались під час судового розгляду, експертом проводилась експертиза на попередніх стадіях процесу, він має право послатись на її результати.

Оформлення висновку експерта

6. Висновок експерта (експертів) оформлюється на бланку експертної установи і підписується експертом (експертами), який проводив дослідження. Підписи у заключній частині засвідчуються відбитком печатки експертної установи на кожній сторінці тексту заключних висновків.

Якщо до висновку експерта додаються фототаблиці, креслення, схеми, діаграми тощо, вони також підписуються експертом (експертами); підписи засвідчуються відбитком печатки експертної установи.

Якщо експерт не є працівником державної спеціалізованої установи і працює на професійній основі самостійно, він засвідчує наданий ним висновок своїм підписом і печаткою із зазначенням ідентифікаційного номера. Якщо експерт працює у складі юридичної особи, його висновок також засвідчується підписом керівника та печаткою юридичної особи.

7. Висновок експерта, викладений у письмовій формі, приєднується до справи.

Дослідження і оцінка висновку експерта

8. Суд має право в судовому засіданні запропонувати експерту дати усне пояснення до свого висновку. Для роз'яснення і доповнення висновку експертові можуть бути задані питання особами, які беруть участь у справі, і судом (див. статтю 148 КАСУ).

Якщо експертиза проводиться в судовому засіданні, експерт може дати усний висновок.

9. У частині п'ятій особливо наголошено, що висновок експерта для суду не є обов'язковим. Хоча це випливає із загального правила доказування: висновок експерта, як і будь-який інший доказ у справі, не має наперед встановленої сили для суду (див. частину другу статті 86 КАСУ). Але у будь-якому випадку незгода суду з висновком експерта повинна бути вмотивована (з посиланням на інші докази, закон) в постанові або ухвалі, прийнятими за результатами розгляду справи.

Стаття 83. Комісійна експертиза

1. Комісійна експертиза проводиться не менш як двома експертами одного напряму знань.

2. Якщо за результатами проведених досліджень думки експертів збігаються, вони підписують єдиний висновок. Експерт, не згодний з висновком іншого експерта (експертів), дає окремий висновок з усіх питань або з питань, які викликали розбіжності.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття передбачає можливість проведення в адміністративному процесі комісійної експертизи та встановлює особливості висновку такої експертизи з метою забезпечення більшої його об'єктивності.

Поняття комісійної експертизи

2. За визначенням частини першої коментованої статті, комісійна експертиза - це судова експертиза, що проводиться двома чи більше експертами одного напряму знань.

3. Потреба у комісійній експертизі може бути викликана, зокрема, особливою складністю досліджень або неповнотою, неясністю, необґрунтованістю, сумнівністю або суперечністю іншим матеріалам справи попереднього висновку експерта з даних питань.

Особливості висновку експертів при проведенні комісійної експертизи

4. Положення частини другої коментованої статті конкретизовані у пункті 4.17 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 року N 53/5. Так, комісія експертів дає спільний висновок, що підписується усіма експертами, які брали участь у сукупній оцінці результатів усіх досліджень і дійшли згоди щодо відповідей на питання, що були винесені на експертизу.

У разі якщо згоди між ними не було досягнуто, складається декілька висновків експертів (за кількістю точок зору) або ж один, у якому вступна і дослідницька частини підписуються всіма експертами, а заключна - окремими, під відповідними висновками або згідно з проведеними ними дослідженнями.

Стаття 84. Комплексна експертиза

1. Комплексна експертиза проводиться не менш як двома експертами різних галузей знань або різних напрямів у межах однієї галузі знань.

2. У висновку експертів зазначається, які дослідження і в якому обсязі провів кожний експерт, які факти він встановив і яких висновків дійшов. Кожен експерт підписує ту частину висновку, яка містить опис здійснених ним досліджень, і несе за неї відповідальність.

3. Загальний висновок роблять експерти, компетентні в оцінці отриманих результатів і формулюванні єдиного висновку. У разі виникнення розбіжностей між експертами висновки оформлюються відповідно до частини другої статті 83 цього Кодексу.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття передбачає можливість проведення в адміністративному процесі комплексної експертизи, а також встановлює особливості висновку такої експертизи з метою забезпечення повного з'ясування обставин, що вимагає знань на межі різних галузей чи напрямів знань.

Поняття комплексної експертизи

2. Комплексна експертиза - це експертиза матеріальних об'єктів, явищ, процесів, дослідження яких вимагає залучення експертів - представників різних галузей знань або різних напрямів у межах однієї галузі знань. Тобто якщо для з'ясування кола питань, що виносяться на експертизу, потрібні спеціальні знання різних фахівців, то така експертиза є комплексною.

В одній адміністративній справі може бути проведено кілька судових експертиз. Тому якщо виникає необхідність в отриманні експертного висновку з питань, які відносяться до різних галузей знань, потрібно призначати самостійні експертизи. Призначати комплексну експертизу доцільно лише тоді, коли проведення однієї експертизи неможливо (значно ускладнено) без проведення іншої експертизи, тобто, якщо об'єкти дослідження є спільними і в ході досліджень вони можуть змінити свої властивості, або питання, які ставляться одному з експертів можливо вирішити лише за участю експерта іншої галузі знань або експертів різних напрямів у межах однієї галузі знань.

3. Комплексна експертиза завжди є комісійною, оскільки відповідно до частини першої коментованої статті вона проводиться не менш як двома експертами різних галузей знань або різних напрямів у межах однієї галузі знань. Тому не випадково до неї застосовують також правила статті 83 КАСУ, однак з урахуванням особливостей коментованої статті.

Особливості висновку експертів при проведенні комплексної експертизи

4. Відповідно до частини другої коментованої статті у висновку комплексної експертизи обов'язково повинні бути відображені:

1) які дослідження і в якому обсязі провів кожний експерт;

2) які обставини встановив кожен експерт і яких висновків дійшов.

Кожен експерт підписує ту частину висновку, яка містить опис здійснених ним досліджень, і відповідає за неї.

5. Загальний висновок комплексної експертизи роблять експерти, компетентні в оцінці отриманих результатів і формулюванні єдиного висновку. Вони й підписують загальний висновок і несуть за нього відповідальність.

6. У пункті 4.16 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 року N 53/5, зазначено, що висновок експертів при проведенні комплексної експертизи складається за загальними правилами (див. пункт 4 коментарю до статті 82 КАСУ) з урахуванням таких особливостей:

1) у вступній частині додатково зазначаються дані про інші експертизи, якщо їх результати використовувались для вирішення питань, поставлених перед комплексною експертизою;

2) дослідження, які проводились окремими експертами, описуються у відповідних розділах дослідницької частини із зазначенням прізвищ експертів;

3) узагальнення та оцінка результатів досліджень фіксуються у синтезуючому розділі дослідницької частини висновку експертів.

7. У разі виникнення розбіжностей між експертами експерт, не згодний з висновком іншого експерта (експертів), дає окремий висновок з усіх питань або з питань, які викликали розбіжності. Це може бути один висновок, але заключна частина може бути сформульована незгідним експертом окремо - він підписує лише її і несе відповідальність лише за неї.

Стаття 85. Додаткова і повторна експертизи

1. Якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам).

2. Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття встановлює можливість проведення ще однієї експертизи в адміністративному процесі у зв'язку з неповнотою, неясністю, необґрунтованістю, сумнівністю або суперечністю висновку попередньої експертизи з метою усунення цих недоліків.

Додаткова експертиза

2. Якщо висновок експерта буде визнано судом неповним або неясним, суд може призначити додаткову експертизу, яка доручається, як правило, тому ж самому експерту (комісії експертів), а якщо це неможливо - то іншому експерту (комісії експертів).

Неповнота висновку може полягати у тому, що у висновку надано відповіді не на всі поставлені питання, або якщо необхідно одержати відповіді на додаткові питання, які не були задані. Неповнота висновку може бути обумовлена, зокрема, неуважністю експерта, недостатньою його компетентністю для відповіді на всі питання, або й некоректністю (незрозумілістю) самих питань.

Неясність висновку може проявлятися у надто узагальнених відповідях на питання, які містять недостатньо інформації про обставини (це може бути обумовлено і формулюванням питань), незрозумілістю відповідей на питання, оскільки для їх розуміння та оцінки необхідні спеціальні знання.

3. Додаткову експертизу доцільно призначати лише в тому разі, якщо неповноту чи неясність висновку експерт не зможе усунути своїм роз'ясненням, наданим у судовому засіданні (стаття 148 КАСУ), тобто додаткова експертиза потрібна у випадках, коли необхідно провести додаткові дослідження.

Проведення додаткової експертизи можна доручати як тому експерту (експертам), що проводив основну (первинну) експертизу, що більш доцільно, так і іншому експерту (експертам). Додаткову експертизу не слід доручати тому ж експерту, який визнав свою некомпетентність щодо відповідей на певні питання.

Повторна експертиза

4. Якщо є підстави припускати, що висновок експерта необґрунтований, або якщо він суперечить іншим матеріалам справи чи викликає сумніви в його правильності (наприклад, у разі розбіжності висновків експертів), суд може призначити повторну експертизу з тих самих питань.

5. З метою забезпечення об'єктивності нового дослідження проведення повторної експертизи обов'язково доручається іншому експертові чи експертам.

6. Висновок повторної експертизи не замінює висновку попередньої експертизи, а повинен досліджуватися і оцінюватися разом із ним, крім випадків, коли суд визнає висновок попередньої експертизи недопустимим (наприклад, у разі якщо експерт зобов'язаний був заявити собі самовідвід, але не зробив цього).

Стаття 86. Оцінка доказів

1. Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

2. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили.

3. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає загальні правила оцінки доказів судом при розгляді і вирішенні адміністративної справи. Вона покликана забезпечити правильне встановлення обставин у справі, яке б не викликало сумнівів. Ніщо у цій статті не повинно тлумачитися як виправдання для суддівського свавілля.

Поняття оцінки доказів

2. Оцінка доказів - це віднайдення відповіді на питання, чи може певна інформація слугувати доказом у справі, а також чи переконують докази кожен окремо та у своїй сукупності у наявності чи відсутності певної обставини у справі.

Попередня і остаточна оцінка доказів у справі судом

3. Суд оцінює докази у процесі всього розгляду справи, вирішуючи чи не кожне процесуальне питання. Навіть розглядаючи клопотання про залучення якогось доказу, суд оцінює його під кутом зору належності і допустимості (стаття 70 КАСУ) і може відхилити його вже на цьому етапі без дослідження. Оцінку суд дає і під час дослідження доказів. Наприклад, під час допиту свідків суд може дійти висновку про наявність суперечностей у показаннях свідків, і тоді є підстави для призначення одночасного допиту таких свідків (частина одинадцята статті 141 КАСУ). Усе це попередня оцінка доказів.

Остаточну оцінку суд дає доказам лише при вирішенні справи - тобто у кінцевому судовому рішенні (зазвичай постанові) за результатами розгляду справи. Саме тоді суд повинен встановити усі обставини у справі.

4. Стандарти попередньої оцінки доказів часто є нижчими, ніж при остаточній оцінці. Для ухвалення певного процесуального рішення часто достатньо дотримання таких критеріїв, як "припущення", "висока ймовірність", а от дотримання критерію "переконливості" (упевненості) вимагається далеко не завжди.

Припущення. Наприклад, для призначення повторної експертизи суд повинен лише засумніватися у правильності висновку експерта, зокрема, порівнюючи його з іншими доказами у справі (див. частину другу статті 85 КАСУ). Але не погодитися з висновком експерта суд може лише після досягнення повної упевненості у цьому за результатами остаточної оцінки доказів в судовому рішенні у справі (див. частину п'яту статті 82 КАСУ).

Висока ймовірність. Ось інший приклад - щоб забезпечити адміністративний позов, достатньо дійти висновку, що існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам чи інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі. Таким чином, докази не обов'язково повинні переконувати у тому, що таку шкоду буде заподіяно.

Переконливість. Критерій переконливості обов'язково повинен бути дотриманий у судовому рішенні за результатами розгляду справи. Для встановлення обставин у справі при її вирішенні необхідно, щоб докази переконували (упевнювали) у наявності цих обставин. Якщо є докази на користь протилежного твердження - про відсутність таких обставин, то вони не повинні породжувати вагомих сумнівів у тому, що ці обставини дійсно були. За наявності таких сумнівів суд робить висновок про недоведеність певної обставини. Але при цьому слід враховувати, що у справах щодо протиправності рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень діє презумпція вини такого суб'єкта (частина друга статті 71 КАСУ), а тому певну обставину слід вважати встановленою, якщо суб'єкт владних повноважень не навів переконливих доказів щодо відсутності цієї обставини.

Внутрішнє переконання і його підстави

5. Відповідно до частини першої коментованої статті суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням. Однак це не означає, що суд оцінює докази як йому заманеться, свавільно. Таке переконання обов'язково має бути засноване на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Всебічне дослідження доказів означає дослідження всіх належних і допустимих доказів, що є у справі. Суд повинен порівнювати докази із різних засобів доказування, виявляти спільну інформацію і суперечності, відхиляти неналежні та недопустимі докази.

Повне дослідження доказів - дослідження необхідної і достатньої кількості доказів, що дадуть можливість зробити однозначний висновок про обставини, які належало встановити у справі.

Об'єктивне дослідження доказів - дослідження доказів судом неупереджено і безсторонньо, не підлаштовуючи їх під певне рішення у справі.

Безпосереднє дослідження доказів - особисте сприйняття судом доказів із визначених законом джерел у встановленому порядку. Проте це не виключає можливості брати до уваги докази, зібрані, наприклад, за судовим дорученням чи в порядку забезпечення доказів іншим судом тощо, якщо вони досліджені судом, який вирішує справу, у встановленому порядку у сукупності з іншими доказами у справі.

Вільна оцінка доказів

6. Жоден належний і допустимий доказ не має для суду наперед встановленого значення (частина друга коментованої статті), тобто законодавство не встановлює якихось переваг одних засобів доказування над іншими. Будь-яка ієрархія доказів у законодавстві відсутня.

Критерії оцінки доказів

Кожен доказ відповідно до коментованої статті повинен перевірятись судом, досліджуватись і оцінюватись окремо і в сукупності з іншими доказами.

Достовірність доказу у контексті частини третьої коментованої статті означає те, що він, за переконанням суду, адекватно (правдиво) відображає певні обставини у справі.

Достатність доказів означає, що у своїй сукупності вони повинні переконувати у наявності певної обставини. Якщо доказів недостатньо для встановлення певної обставини і суд з об'єктивних причин не зміг усунути таку недостатність на підставі принципу офіційності, тоді суд робить висновок про недоведеність цієї обставини (коли діє презумпція вини суб'єкта владних повноважень відповідно до частини другої статті 71 КАСУ, потрібно пам'ятати, що позивач не повинен доводити неправомірність рішення, дії чи бездіяльності відповідача, а тому суд не може у таких випадках роботи висновок, що позивач не довів неправомірності рішення, дії чи бездіяльності відповідача).

Результати оцінки доказів суд відображає у мотивувальній частині судового рішення, де наводять мотиви врахування чи неврахування окремих доказів (див., наприклад, пункт 3 статті 163 КАСУ).

Оцінка доказів іншими суб'єктами

7. Коментована стаття не заперечує можливості оцінювати докази у справі іншими особами, які беруть участь у справі (наприклад, під час дослідження доказів, в судових дебатах, в апеляційній скарзі), але це їхнє право. Ця стаття покладає обов'язок надавати оцінку доказам на суд.

Стаття 87. Види судових витрат

1. Судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

2. Розмір судового збору, порядок його сплати і звільнення від сплати встановлюються законом.

3. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать:

1) витрати на правову допомогу;

2) витрати сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду;

3) витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз;

4) витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає перелік витрат, що покриваються в адміністративному процесі сторонами. Стаття має інформаційний характер для сторін, оскільки повідомляє їх про витрати, які вони зобов'язані нести під час розгляду їхньої адміністративної справи. Після закінчення розгляду справи ці витрати можуть бути перекладені судом на сторону, яка програла справу.

Види судових витрат

2. Судові витрати, передбачені коментованою статтею, є комплексним поняттям, що охоплює два види судових витрат:

1) судовий збір (його розмір визначається законодавством і сплачується на користь держави з метою часткового відшкодування видатків на суди і здійснення судочинства);

2) витрати, пов'язані з розглядом справи (їх розмір залежить від фактичних грошових видатків і повинен бути підтверджений письмовими документами).

Судовий збір

3. Судовий збір - це різновид обов'язкового платежу до Державного бюджету України, який сплачується при зверненні до суду. В адміністративному судочинстві судовий збір належить сплачувати при зверненні до адміністративного суду з позовною заявою, апеляційною чи касаційною скаргою, скаргою за винятковими обставинами, заявою про перегляд справи за нововиявленими обставинами (частина перша статті 89 КАСУ).

4. Відповідно до частини другої коментованої статті розмір судового збору, порядок його сплати і звільнення від сплати повинен бути встановлений законом. Сьогодні судовий збір включено до системи оподаткування (див. пункт 27 частини першої статті 14 Закону України "Про систему оподаткування" від 25 червня 1991 року в редакції Закону України від 6 жовтня 2005 року N 2960-IV114), але спеціального закону про нього ще не прийнято. Тому до його прийняття та набрання чинності розмір судового збору та порядок його сплати визначаються відповідно до пункту 3 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" КАСУ. Детальніше про розмір судового збору, порядок його сплати, порядок повернення судового збору див. статтю 89 КАСУ і коментар до ст. 89 КАСУ.

Витрати, пов'язані з розглядом справи

5. У частині третій коментованої статті наведено вичерпний перелік витрат, пов'язаних з розглядом справи. Докладніше кожна з категорій цих витрат характеризується у статтях 90 - 93 КАСУ. До них належать:

1) витрати на правову допомогу (стаття 90);

2) витрати сторін та їх представників, що пов'язані із прибуттям до суду (стаття 91);

3) витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз (стаття 92);

4) витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи (стаття 93).

Перспективне законодавство

6. На виконання частини другої коментованої статті має бути прийнято закон про судовий збір, який врегулює відносини зі сплати цього виду судових витрат. На цей час питання судового збору - державного мита, яке справляється за звернення до суду, - регулюються Декретом Кабінету Міністрів України "Про державне мито" від 21 січня 1993 року115. Але цей Декрет регламентує відносини, пов'язані зі всіма видами державного мита (за подання позовних заяв, вчинення нотаріальних дій, реєстрацію актів цивільного стану тощо), а зазначений закон буде регулювати питання, що стосуватимуться виключно судового збору. Мета запровадження судового збору - спрямування надходжень від нього на потреби судів та здійснення судочинства. Тобто це має бути обов'язковий платіж із цільовим призначенням.

Стаття 88. Зменшення розміру судових витрат або звільнення від їх оплати, відстрочення та розстрочення судових витрат

1. Суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою зменшити розмір належних до оплати судових витрат чи звільнити від їх оплати повністю або частково, чи відстрочити або розстрочити сплату судових витрат на визначений строк.

2. Якщо у строк, встановлений судом, судові витрати не будуть оплачені, позовна заява залишається без розгляду або витрати розподіляються між сторонами відповідно до судового рішення у справі, якщо оплату судових витрат розстрочено або відстрочено до ухвалення судового рішення у справі.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття встановлює можливість полегшення судом тягаря судових витрат для осіб з низьким рівнем достатку. Положення статті спрямовані на те, щоб судові витрати не були перешкодою для доступу до суду малозабезпечених осіб, і слугують гарантуванню принципу рівності (стаття 10 КАСУ) всіх осіб у правах щодо доступу до суду незалежно від майнового стану.

Визначення майнового стану особи

2. Щоб мати можливість зменшити тягар судових витрат, суд зобов'язаний з'ясувати майновий стан особи. Особа, яка вважає свій майновий стан незадовільним, через що в неї існують перешкоди для доступу до правосуддя, має подати до суду відповідне клопотання і документи, які свідчили би про поганий майновий стан (податкова декларація про доходи, довідка про заробітну плату, пенсію, стипендію тощо).

3. При зменшенні тягаря судових витрат суд може виходити з такого. Якщо при сплаті необхідних судових витрат середньомісячний дохід особи буде меншим від рівня прожиткового мінімуму, встановленого законом для відповідної категорії осіб, тоді в суду є підстава для застосування заходів, визначених коментованою статтею. Але це не єдина підстава. Суд може врахувати також, наприклад, великі витрати особи на лікування чи інші життєво необхідні витрати, що не дають можливості оплатити судові витрати.

4. На наш погляд, положення коментованої статті не виключають можливості їх застосування і до юридичних осіб (зокрема до громадських організацій), якщо у них відсутні достатні кошти на рахунках для оплати судових витрат чи їх рух заблоковано внаслідок арешту.

Способи зменшення судом тягаря судових витрат

5. Якщо майновий стан особи не дає можливості оплатити судові витрати, то суд відповідно до частини першої коментованої статті може прийняти одне з таких рішень:

1) зменшити розмір належних до оплати судових витрат;

2) звільнити особу від оплати судових витрат повністю або частково;

3) відстрочити оплату судових витрат на визначений строк;

4) розстрочити оплату судових витрат на визначений строк.

Ці способи можуть бути застосовані до будь-яких судових витрат, які особа повинна оплатити наперед (судовий збір, витрати на проведення судової експертизи тощо).

6. Зменшення розміру судових витрат полягає в наданні особі можливості сплатити лише частину вартості цих витрат (наприклад, суд може дозволити сплатити судовий збір у половинному розмірі).

Повне звільнення від оплати усіх судових витрат застосовується судом до тих осіб, рівень статків яких не дозволяє взагалі робити будь-які судові витрати, інакше вони неспроможні будуть забезпечити свої найнеобхідніші життєві потреби (житло, харчування тощо). Часткове звільнення полягає в наданні особі можливості не сплачувати певних судових витрат (наприклад, не сплачувати судового збору, але нести всі інші судові витрати).

Відстрочення оплати судових витрат означає надання особі можливості оплатити судові витрати у більш пізній строк, ніж це визначено законом. Наприклад, особа подала позовну заяву 10 червня з клопотанням відстрочити сплату судового збору до кінця місяця у зв'язку з відсутністю достатніх коштів; суд, відкриваючи провадження у справі, задовольнив клопотання і відстрочив сплату судового збору до 1 липня поточного року.

Розстрочення оплати судових витрат передбачає встановлення періодів, протягом яких особа має по частині сплачувати судові витрати, та розмірів часткових платежів. Наприклад, відкриваючи провадження у справі, суд ухвалив, що судовий збір позивач має сплатити такими частинами: до 15 червня - 40 % від розміру збору, а до 1 липня - решту 60 % розміру збору.

Виходячи з положень частини другої коментованої статті, суд може відстрочити або розстрочити сплату судових витрат також до ухвалення судового рішення у справі.

Ухвала суду та її оскарження

7. Ухвала суду з питань, визначених коментованою статтею, викладається окремим документом (пункт 6 частини четвертої статті 160 КАСУ) і складається з урахуванням загальних вимог до ухвали суду, встановлених статтею 165 КАСУ.

Таку ухвалу відповідно до частини другої статті 98 КАСУ може бути оскаржено особою, щодо якої вирішено питання про судові витрати.

Наслідки неоплати судових витрат у разі відстрочення чи розстрочення

8. Наслідки неоплати судових витрат у разі відстрочення чи розстрочення судом оплати судових витрат визначені частиною другою коментованої статті. Так, якщо у строк, встановлений судом, позивач не сплатить судового збору, то позовна заява залишається судом без розгляду (це додаткова підстава для залишення позовної заяви без розгляду, що перегукується із підставою, визначеною пунктом 7 частини першої статті 155 КАСУ).

Якщо оплату судових витрат розстрочено або відстрочено до ухвалення судового рішення у справі, тоді витрати розподіляються між сторонами відповідно до судового рішення у справі. Так, наприклад, якщо позивачу було відстрочено сплату судового збору, тоді у разі задоволення позову, судовий збір стягується з відповідача на користь Державного бюджету України. Якщо ж у задоволенні позову буде відмовлено, тоді судовий збір стягується з позивача.

Відмінність від звільнення від оплати певних судових витрат законом

9. Від правил, встановлених цією статтею, слід відрізняти правила про звільнення від обов'язку оплати судових витрат у силу закону, а не рішення суду (див., наприклад, частину дев'яту статті 172, частину третю статті 173 КАСУ, частину другу статті 239 КАСУ, статті 4 і 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито" від 21 січня 1993 року, підпункт 20.4.4 пункту 20.4 статті 20 Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" від 22 травня 2003 року116 тощо). Правила коментованої статті надають суду певні можливості для зменшення тягаря судових витрат за своїм розсудом у кожній конкретній ситуації з урахуванням майнового стану особи, тоді як закон у певних категоріях справ або певні категорії населення безальтернативно звільняє від обов'язку сплачувати судовий збір.

Стаття 89. Сплата і повернення судового збору

1. Особа, яка звертається до адміністративного суду із позовною заявою, апеляційною чи касаційною скаргою, заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України, заявою про перегляд справи за нововиявленими обставинами, повинна сплатити судовий збір.

2. Судовий збір, сплачений у більшому розмірі, ніж встановлено законом, повертається ухвалою суду за клопотанням особи, яка його сплатила.

3. Судовий збір повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, ухвалою суду в разі повернення позовної заяви, заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, заяви за нововиявленими обставинами або скарги, відмови у відкритті провадження у справі, а також у разі залишення позовної заяви, заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, заяви за нововиявленими обставинами або скарги без розгляду (крім випадку, якщо такі заяви залишено без розгляду внаслідок повторного неприбуття позивача або за його клопотанням).

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із

Законом України від 07.07.2010 р. N 2453-VI)

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає підстави для сплати судового збору, а також підстави для повного або часткового повернення судового збору. Положення статті спрямовані на запобігання необґрунтованим зверненням до суду, часткову компенсацію державі видатків на суди і здійснення судочинства, а метою повернення судового збору є відшкодування особі витрат за послуги, якими вона не скористалася.

Підстави для сплати судового збору

2. У коментованій статті визначено, що судовий збір підлягає сплаті у випадку звернення до адміністративного суду із:

1) позовною заявою;

2) апеляційною скаргою;

3) касаційною скаргою;

4) скаргою за винятковими обставинами;

5) заявою про перегляд справи за нововиявленими обставинами.

Таким чином, при зверненні до адміністративного суду з позовною заявою (у тому числі третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору) або із скаргою (заявою) про перегляд судового рішення у певній справі має бути сплачено судовий збір, крім винятків, про які йтиметься далі. Тому несплата судового збору або його сплата у меншому розмірі, ніж визначено законом, перешкоджає провадженню у справі у першій інстанції чи в судах вищих інстанцій (див. частину першу, пункт 1 частини третьої статті 108; пункт 7 частини першої статті 155; частину третю статті 189; частину шосту статті 214; частину четверту статті 239; частину третю статті 250 КАСУ).

Розмір судового збору та порядок його сплати

3. Розмір судового збору, порядок його сплати і звільнення від сплати мають бути встановлені законом про судовий збір (частина друга статті 87 КАСУ). Тому до його прийняття та набрання чинності розмір судового збору та порядок його сплати визначаються відповідно до пункту 3 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" КАСУ.

4. Розмір судового збору за подання адміністративного позову фізичною чи юридичною особою, суб'єктом владних повноважень становить 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, тобто 3 гривні 40 копійок (підпункт 2 пункту 3 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" КАСУ; підпункт "б" пункту 1 статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито"). Проте якщо одночасно заявлено майнові вимоги про стягнення грошових коштів, то розмір судового збору щодо таких вимог становить один відсоток від розміру таких вимог, але не більше ніж 1700 грн. (підпункт 3 пункту 3 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" КАСУ). При цьому судовий збір має бути сплачено за позовні вимоги як негрошового, так і грошового характеру.

Розмір судового збору за подання апеляційної скарги, касаційної скарги, скарги за винятковими обставинами, заяви про перегляд справи за нововиявленими обставинами фізичною чи юридичною особою, суб'єктом владних повноважень становить 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, тобто 3 гривні 40 копійок (підпункт 2 пункту 3 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" КАСУ; підпункт "б" пункту 1 статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито"). При цьому підпункт 3 пункту 3 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" КАСУ при поданні зазначених документів не застосовується, оскільки у них ставиться питання про перегляд судового рішення, а не заявляються позовні вимоги, зокрема про стягнення грошових коштів.

Необхідно наголосити, що, на відміну від Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито", пункт 3 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" КАСУ не диференціює розмір судового збору залежно від того, є особа фізичною чи юридичною, або залежно від того, подається позовна заява чи будь-яка заява про перегляд судового рішення (крім випадку заявлення у позовній заяві майнових вимог про стягнення грошових коштів, за які додатково сплачується судовий збір) - розмір судового збору завжди однаковий - 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

5. Відповідно до підпункту 1 пункту 3 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" КАСУ до набрання чинності законом про судовий збір такий збір при зверненні до адміністративного суду сплачується у порядку, встановленому законодавством для державного мита. Це означає, що при визначенні порядку сплати судового збору, зокрема підстав для звільнення від його сплати, належить керуватися Декретом Кабінету Міністрів України "Про державне мито", а також окремими положеннями законів, що стосуються державного мита. Правила Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито" конкретизовані в Інструкції про порядок обчислення і справляння державного мита, затвердженій наказом Головної державної податкової інспекції України від 22 квітня 1993 року N 15 (з наступними змінами).

Судовий збір сплачується через установи банків у готівковій або безготівковій формі шляхом перерахування коштів на відповідний рахунок органів державного казначейства. Реквізити рахунку можна довідатися у відповідному адміністративному суді (на дошці оголошень) або через офіційний веб-портал судової влади www.court.gov.ua, сайт Вищого адміністративного суду www.vasu.gov.ua в Інтернеті. Підтвердженням сплати є квитанція, видана банком, або платіжне доручення банку на безготівкове перерахування коштів. Бюджетні установи сплачують судовий збір через органи державного казначейства.

Пільги щодо сплати судового збору

6. Випадки звільнення від сплати судового збору (державного мита) при зверненні до адміністративного суду визначаються КАСУ (стаття 88, частина дев'ята статті 172, частина третя статті 173, частина друга статті 239) та іншими законами (наприклад, підпунктом 20.4.4 пункту 20.4 статті 20 Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" від 22 травня 2003 року117).

В адміністративному судочинстві при сплаті судового збору застосовуються також пільги, надані на підставі статей 4 і 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито". Цим Декретом встановлюються категорії осіб, які звільняються від сплати державного мита, та види справ, у яких особи звільняються від сплати державного мита.

Так, від сплати судового збору звільняються:

1) позивачі - службовці - за позовами про стягнення заробітної плати й за іншими вимогами, що випливають з правовідносин публічної служби;

2) позивачі - за позовами, що випливають з авторського права, а також з права на відкриття, винахід, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, топографії інтегральних мікросхем, сорти рослин та раціоналізаторські пропозиції;

3) позивачі - за вимогами про відшкодування збитків, заподіяних каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також смертю годувальника;

4) сторони - із спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, заподіяних громадянинові незаконним засудженням, незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, незаконним застосуванням такого заходу, як взяття під варту, або незаконним накладенням адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, а також пов'язаних з виплатою грошової компенсації, поверненням майна або відшкодуванням його вартості громадянам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні";

5) органи соціального страхування та органи соціального забезпечення - за регресними позовами про стягнення з особи, яка заподіяла шкоду, сум допомоги і пенсій, виплачених потерпілому або членам його сім'ї, а органи соціального забезпечення - також за позовами про стягнення неправильно виплачених допомоги та пенсій;

6) органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб - за позовами до суду;

7) органи місцевого самоврядування - за позовами щодо оскарження актів інших органів місцевого самоврядування, місцевих державних адміністрацій, підприємств, об'єднань, організацій і установ, які ущемляють їх повноваження;

8) органи місцевого самоврядування - за вимогами про стягнення з підприємства, об'єднання, організації, установи, фізичної особи збитків, завданих інтересам населення, місцевому господарству, навколишньому середовищу їхніми рішеннями, діями або бездіяльністю, а також у результаті невиконання рішень органів місцевого самоврядування;

9) органи місцевого самоврядування - за позовами про припинення права власності на земельну ділянку або у зв'язку з невиконанням умов договорів оренди орендарями земельних ділянок державної та комунальної власності;

10) місцеві державні адміністрації - за позовами щодо оскарження актів органів місцевого самоврядування, що суперечать чинному законодавству;

11) фінансові органи та державні податкові інспекції - позивачі й відповідачі - за позовами до суду;

12) органи державного контролю за цінами - позивачі й відповідачі - за позовами до суду;

13) громадяни, віднесені до категорій 1 і 2 постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи;

14) громадяни, віднесені до категорії 3 постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, - які постійно проживають до відселення чи самостійного переселення або постійно працюють на території зон відчуження, безумовного (обов'язкового) і гарантованого добровільного відселення, за умови, що вони станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали у зоні безумовного (обов'язкового) відселення не менше двох років, а у зоні гарантованого добровільного відселення - не менше трьох років;

15) громадяни, віднесені до категорії 4 потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи, які постійно працюють і проживають або постійно проживають на території зони посиленого радіоекологічного контролю, за умови, що станом на 1 січня 1993 року вони прожили або відпрацювали в цій зоні не менше чотирьох років;

16) інваліди Великої Вітчизняної війни та сім'ї воїнів (партизанів), які загинули чи пропали безвісти, і прирівняні до них у встановленому порядку особи;

17) інваліди I та II груп;

18) всеукраїнські та міжнародні об'єднання громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, що мають місцеві осередки у більшості областей України, Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), громадські організації інвалідів, їхні підприємства та установи, республіканське добровільне громадське об'єднання "Організація солдатських матерів України" - за позовами, з якими вони звертаються до суду;

19) Національний банк України та його установи, за винятком госпрозрахункових;

20) Пенсійний фонд України, його підприємства, установи й організації; Фонд України соціального захисту інвалідів і його відділення, органи Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України та Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності;

21) державні органи приватизації - за позовами, з якими вони звертаються до суду, в усіх справах, пов'язаних із захистом майнових інтересів держави;

22) Антимонопольний комітет України та його територіальні відділення - позивачі й відповідачі - за позовами до суду;

23) державні замовники та виконавці державного замовлення - за вимогами щодо відшкодування збитків, завданих при укладенні, внесенні змін до державних контрактів, а також невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за державним контрактом на поставку продукції для державних потреб;

24) Державний комітет України з державного матеріального резерву, установи та організації системи державного резерву - за позовами щодо виконання зобов'язань, що випливають із Закону України "Про державний матеріальний резерв";

25) фізичні особи - за позовами, з якими вони звертаються до суду в справах, пов'язаних із захистом прав, свобод та інтересів при наданні психіатричної допомоги;

26) Державна архітектурно-будівельна інспекція України та її територіальні органи за позовами до суду щодо стягнення штрафу за порушення у сфері містобудування;

27) відділи державної виконавчої служби - за позовами, з якими вони звертаються до суду, в усіх справах, пов'язаних із захистом майнових інтересів фізичних і юридичних осіб, держави, а також з проведення аукціонів;

28) Рахункова палата - за позовами, з якими вона звертається до суду;

29) спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та його територіальні органи - за позовами, з якими вони звертаються до суду у справах, пов'язаних із порушенням законодавства про рекламу;

30) військовослужбовці, військовозобов'язані та резервісти, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, проходять службу у військовому резерві, - за позовами, пов'язаними з виконанням військового обов'язку.

Місцеві ради мають право встановлювати додаткові пільги для окремих платників щодо сплати державного мита (судового збору), що зараховується до відповідного місцевого бюджету.

За обґрунтованим клопотанням (його може бути викладено у самій позовній заяві) суд може не лише звільнити позивача від сплати судового збору, а й зменшити його розмір, відстрочити або розстрочити його сплату на підставі статті 88 КАСУ.

Підстави для повернення судового збору

7. Частини друга і третя коментованої статті містять три підстави для повернення судового збору:

1) сплата судового збору у більшому розмірі;

2) повернення позовної заяви, апеляційної скарги, касаційної скарги, скарги за винятковими обставинами, заяви про перегляд справи за нововиявленими обставинами;

3) залишення без розгляду позовної заяви, апеляційної скарги, касаційної скарги, скарги за винятковими обставинами, заяви про перегляд справи за нововиявленими обставинами.

8. Сплата судового збору у більшому розмірі, ніж це передбачено законом, може бути пов'язана з помилковим визначенням розміру судового збору або зменшенням позовних вимог. Зайво сплачені кошти належить повернути.

9. Повернення заяви або скарги чи залишення їх без розгляду також є підставою для повернення судового збору, оскільки вони виключають судовий розгляд справи. Але не є підставою для повернення судового збору:

1) залишення позовної заяви без розгляду у разі повторного неприбуття позивача у судове засідання без поважних причин або без повідомлення ним про причини неприбуття, якщо від нього не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності;

2) залишення заяви чи скарги без розгляду за клопотанням позивача (скаржника) про відкликання заяви (скарги).

У цих випадках суд вчиняв цілу низку процесуальних дій, але розгляд і вирішення адміністративної справи по суті не відбулися внаслідок поведінки позивача (скаржника), тому судовий збір у цих випадках не повертається.

Розмір і порядок повернення коштів судового збору

10. Розмір повернення коштів судового збору залежить від підстав повернення судового збору. Так, при сплаті судового збору у більшому розмірі особі повертається зайво сплачена сума судового збору. В інших випадках повернення коштів судового збору має здійснюватися в повному розмірі внесених коштів.

11. Підставою для повернення коштів судового збору є відповідна ухвала суду, яку він постановляє за клопотанням особи, яка сплатила судовий збір. Ухвала суду про повернення судового збору або відмову у цьому викладається окремим документом (пункт 6 частини четвертої статті 160 КАСУ) і складається з урахуванням загальних вимог до ухвали суду, встановлених статтею 165 КАСУ.

Таку ухвалу відповідно до частини другої статті 98 КАСУ може бути оскаржено особою, щодо якої вирішено питання про судові витрати.

Стаття 90. Витрати на правову допомогу

1. Витрати, пов'язані з оплатою допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, які надають правову допомогу за договором, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги, передбачених законом.

2. У разі звільнення сторони від оплати надання їй правової допомоги витрати на правову допомогу здійснюються за рахунок Державного бюджету України.

3. Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає порядок несення судових витрат на правову допомогу. Її положення спрямовані на забезпечення особі права на правову допомогу в адміністративному судочинстві. З іншого боку, вони запобігають завищенню витрат на правову допомогу.

Правова основа статті

2. Зазначений вид витрат пов'язаний із реалізацією конституційного права на правову допомогу. Стаття 59 Конституції України визначає, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Детальніше про право на правову допомогу див. статтю 16 КАСУ і коментар до ст. 16 КАСУ.

Витрати на правову допомогу в адміністративному процесі і їх компенсація

3. Частина перша коментованої статті свідчить про те, що правовою допомогою в адміністративному процесі визнається допомога правового характеру лише адвоката або у визначених законом випадках іншого фахівця у галузі права, які її надають на підставі договору. До цих витрат не належать витрати, пов'язані із прибуттям до суду адвоката чи іншого фахівця у галузі права, які діють як представники сторін, оскільки це самостійний вид судових витрат, що визначений статтею 91 КАСУ.

За загальним правилом витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги, несуть сторони. Сторона, яка не є суб'єктом владних повноважень і виграла справу, має право на компенсацію їй іншою стороною судових витрат, зокрема й витрат на правову допомогу (частина перша статті 94 КАСУ), але у межах, встановлених законом (а до прийняття відповідного закону і набрання ним чинності - Кабінетом Міністрів України).

4. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, за своїм процесуальним статусом прирівняні до позивача (частина перша статті 54 КАСУ). Тому правила цієї статті застосовуються і до таких третіх осіб.

Незважаючи на те, що, закон прямо не визнає судовими витратами видатки на правову допомогу, що понесли треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на наш погляд, допустиме застосування положень коментованої статті за аналогією і до таких осіб. Тому вони можуть розраховувати на компенсацію цих витрат за рахунок відповідного бюджету, якщо вони брали участь на стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень, і суб'єкт владних повноважень програв справу (див. частину першу статті 94 КАСУ, яку, на наш погляд, можна застосувати за аналогією).

Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу

5. Щоб не було бажання завищувати розмір витрат на правову допомогу й особи не зловживали своїм правом на компенсацію, законом має бути встановлено граничний розмір компенсації таких витрат.

До набрання чинності таким законом граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу відповідно до пункту 2 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" КАСУ встановлено постановою Кабінету Міністрів України "Про граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави" від 27 квітня 2006 року N 590.

Так, компенсація витрат на правову допомогу стороні, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб'єктом владних повноважень, якщо вона сплачується суб'єктом владних повноважень, не повинна перевищувати 40 відсотків розміру мінімальної заробітної плати за кожну годину роботи особи, яка надавала правову допомогу. А якщо компенсація відповідно до КАСУ сплачується за рахунок держави, тоді така компенсація не повинна перевищувати 5 відсотків розміру мінімальної заробітної плати за повний робочий день особи, яка надавала правову допомогу.

6. Звичайно, було б найбільш справедливо, якби суд міг визначати у кожному конкретно випадку розмір обґрунтованих (необхідних і достатніх) витрат на правову допомогу, які мають підлягати компенсації. Але щоб запобігти неоднаковій судовій практиці та різноманітним зловживанням, законодавець вирішив, що краще буде обмежити максимальний розмір компенсації судових витрат у законодавчому порядку, а не віддавати це на розсуд суду.

Пільги щодо оплати витрат на правову допомогу

7. Необхідно звернути увагу, що, згідно з пунктом 2 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" КАСУ, положення цього Кодексу щодо звільнення особи від оплати правової допомоги та забезпечення надання правової допомоги (тобто частина третя статті 16 КАСУ) набере чинності з моменту набрання чинності відповідним законом. Однак відсутність такого закону не позбавляє суд можливості вже зараз повністю або частково звільняти від судових витрат на підставі статті 88 КАСУ, зокрема й від витрат на правову допомогу.

8. Варто також пам'ятати, що чинне законодавство вже тепер встановлює випадки, коли держава забезпечує безоплатне для особи надання правової допомоги. Так, на безоплатну правову допомогу можуть розраховувати зокрема:

1) ветерани війни та інші особи, на яких поширює дію Закон України "Про статус ветеранів війни і гарантії їх соціального захисту", - з питань, пов'язаних з їх соціальним забезпеченням (частина друга статті 22 Закону України "Про статус ветеранів війни і гарантії їх соціального захисту" від 22 жовтня 1993 року у редакції Закону України від 22 грудня 1995 року118);

2) особи, яким надають психіатричну допомогу, - з питань, пов'язаних з наданням їм психіатричної допомоги (абзац 12 частини третьої статті 25 Закону України "Про психіатричну допомогу" від 22 лютого 2000 року119);

3) неповнолітні батьки, які досягли чотирнадцяти років, - щодо захисту їхніх прав, свобод та інтересів, а також їхньої дитини в суді (частини друга і третя статті 156 СКУ);

4) особи, які не здатні до самообслуговування через похилий вік, хворобу, інвалідність і не мають рідних, які повинні забезпечити їм догляд і допомогу (частина четверта статті 7 Закону України "Про соціальні послуги" від 19 червня 2003 року120);

5) особи, які перебувають у складній життєвій ситуації через безробіття (якщо вони зареєстровані в державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу), стихійне лихо, катастрофу, якщо середньомісячний сукупний дохід цих осіб нижчий від встановленого прожиткового мінімуму (частина четверта статті 7 Закону України "Про соціальні послуги");

6) особи, які є біженцями внаслідок збройних та міжетнічних конфліктів, якщо середньомісячний сукупний дохід цих осіб нижчий від встановленого прожиткового мінімуму (частина четверта статті 7 Закону України "Про соціальні послуги");

7) діти та молодь, які перебувають у складній життєвій ситуації через інвалідність, хворобу, сирітство, безпритульність, малозабезпеченість, конфлікти і жорстоке ставлення у сім'ї (частина четверта статті 7 Закону України "Про соціальні послуги").

9. У разі звільнення особи від оплати надання їй правової допомоги витрати на правову допомогу здійснюються за рахунок Державного бюджету України (частина друга коментованої статті).

Перспективне законодавство

10. З часу прийняття Конституції України йдуть доволі жваві дискусії щодо необхідності прийняття закону про правову допомогу121 У Верховній Раді України різних скликань було зареєстровано не один такий проект. Найбільш комплексним був проект Закону України "Про правову допомогу" (реєстраційний N 6320 від 9 листопада 2004 р.), яким пропонувалося:

1) врегулювати відносини з надання не тільки безоплатної правової допомоги, а й правової допомоги за плату;

2) встановити єдиних суб'єктів, види та принципи надання як платної, так і безоплатної правової допомоги. Планується також визначити єдині підстави відповідальності за надання неякісної правової допомоги;

3) визначити рівень доходів особи як єдину підставу для отримання безоплатної правової допомоги;

4) надати повноваження органам юстиції давати дозвіл особі на отримання певного виду правової допомоги;

5) фінансувати послуги з надання безоплатної правової допомоги за рахунок держави.

Необхідність прийняття відповідного закону випливає і з частини третьої коментованої статті, і з пункту 2 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" КАСУ.

Рекомендована література

Правова допомога: Зарубіжний досвід та пропозиції для України / Автори-упорядники О. А. Банчук, М. С. Демкова. - К.: Факт, 2004. - 336 с.

Стаття 91. Витрати сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду

1. Витрати, пов'язані з переїздом до іншого населеного пункту сторін та їхніх представників, а також найманням житла, несуть сторони.

2. Стороні, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб'єктом владних повноважень, та її представнику сплачуються іншою стороною добові (у разі переїзду до іншого населеного пункту), а також компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять. Компенсація за втрачений заробіток обчислюється пропорційно від розміру середньомісячного заробітку, а компенсація за відрив від звичайних занять - пропорційно від розміру мінімальної заробітної плати.

3. Граничний розмір компенсації за судовим рішенням витрат сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає порядок несення судових витрат сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду. Її положення спрямовані на компенсацію стороні, яка виграє справу, витрат на прибуття до суду та втраченого заробітку чи відриву від звичайних занять. З іншого боку, вони запобігають завищенню витрат сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду.

Склад витрат сторін та їхніх представників, пов'язаних з прибуттям до суду

2. Витрати сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду, оплачуються відповідною стороною.

3. До складу витрат сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду, відносяться не будь-які видатки, зумовлені приїздом до суду. До цих витрат відносяться:

1) витрати на переїзд до іншого населеного пункту сторін та їх представників;

2) витрати на наймання житла для сторін та їх представників у разі переїзду до іншого населеного пункту;

3) добові у разі переїзду до іншого населеного пункту;

4) втрачений заробіток та збитки за відрив від звичайних занять сторін та їх представників.

Потрібно пам'ятати, що до цих витрат не відносяться витрати, пов'язані із прибуттям до суду з власної ініціативи сторони чи представника без виклику чи повідомлення суду (наприклад, для ознайомлення з матеріалами справи). Видатки на проїзд, наймання житла, добові відносяться до складу цих витрат лише у разі переїзду до іншого населеного пункту. Тому якщо суд знаходиться в межах одного населеного пункту зі стороною чи представником, такі видатки не можуть бути компенсовані іншою стороною.

4. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, за своїм процесуальним статусом прирівняні до позивача (частина перша статті 54 КАСУ). Тому правила цієї статті застосовуються і до таких третіх осіб.

Незважаючи на те, що, закон прямо не визнає судовими витратами видатки, що пов'язані із прибуттям до суду третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, та їхніх представників, на наш погляд, допустиме застосування положень коментованої статті за аналогією і до таких осіб. Тому вони можуть розраховувати на компенсацію цих витрат за рахунок відповідного бюджету, якщо вони брали участь на стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень, і суб'єкт владних повноважень програв справу (див. частину першу статті 94 КАСУ, яку, на наш погляд, можна застосувати за аналогією).

Компенсація витрат сторін та їхніх представників, пов'язаних з прибуттям до суду

5. Сторона, яка не є суб'єктом владних повноважень і виграла справу, має право на компенсацію їй іншою стороною судових витрат, зокрема й витрат, що пов'язані із прибуттям до суду її та її представника (частина перша статті 94 КАСУ).

6. Витрати на переїзд можуть бути відшкодовані лише у випадках, коли стороні та (або) представнику необхідно було здійснити переїзд до адміністративного суду в інше місто або селище. Розмір витрат визначається вартістю квитків на залізничний, автомобільний, водний, повітряний транспорт або ж підтвердженою вартістю пального, необхідного для переїзду до суду власним автотранспортом.

7. Витрати на наймання житла стороною та (або) її представником можуть підтверджуватися договором про найм (оренду) житлового приміщення або рахунком (квитанцією, чеком) з готелю. Вони відшкодовуються також лише у тому випадку, коли найм житла був зумовлений переїздом до іншого населеного пункту у зв'язку з розглядом судом справи. Строк наймання житла має бути адекватним строку, протягом якого відбувалося судове засідання.

8. Добові - це витрати на харчування та фінансування інших особистих потреб сторони та (або) її представника у разі переїзду до іншого населеного пункту. Ці витрати можуть бути підтверджені касовими чеками, рахунком готелю тощо.

9. Компенсація втраченого заробітку та компенсація за відрив від звичайних занять має кілька особливостей, що відрізняють її від інших витрат:

1) здійснюється стороні та її представнику незалежно від того, чи здійснювався переїзд до іншого місця;

2) не стосується представників сторони - адвокатів та інших фахівців у галузі права, які надають правову допомогу в процесі, оскільки їх послуги вже оплачені як витрати на правову допомогу.

При визначенні розміру компенсації за втрачений заробіток стороні або її представнику, які є зайнятими (наприклад, як підприємці) або перебувають у трудових (службових) відносинах, необхідно враховувати не тільки час перебування у судовому засіданні, але й час переїзду до суду та від суду до робочого місця. Відповідно до витраченого часу та розміру середньомісячного заробітку особи й здійснюється розрахунок розміру компенсації. Він розраховується за кожну годину пропорційно до середньомісячного заробітку особи.

Розмір втраченого заробітку (ВЗ) визначається за формулою:

ВЗ = СЗ : РМ х Ч, де:

СЗ - середньомісячний заробіток особи (обчислюється відповідно до абзацу третього пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року N 100, виходячи із заробітку за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Особам, які пропрацювали менше двох календарних місяців, середній заробіток обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час);

Ч - час, який було витрачено для участі у розгляді справи (у год.);

РМ - робочий місяць (у годинах).

Підприємство, установа, організація, де працює сторона чи її представник, не зобов'язані виплачувати їм заробітну плату за час, який пов'язаний з участю у судовому процесі.

Компенсація за відрив від звичайних занять стосується лише осіб, які не є зайнятими, тобто не працюють. Під "звичайними заняттями" у коментованій статті розуміється буденна діяльність безробітної особи, пенсіонера, домогосподарки тощо. Розрахунок цієї компенсації здійснюється пропорційно до розміру мінімальної заробітної плати, тобто для цього використовується зазначена вище формула, але при цьому середньомісячний заробіток прирівнюється до розміру мінімальної заробітної плати.

Граничний розмір компенсації

10. Щоб не було бажання завищувати розмір витрат, пов'язаних із прибуттям до суду сторони чи її представника, і сторони не зловживали своїм правом на компенсацію, частиною третьою коментованої статті визначено, що граничний розмір (верхню межу) компенсації встановлює Кабінет Міністрів України.

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України "Про граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави" від 27 квітня 2006 року N 590:

1) витрати на переїзд, наймання житла, добові компенсуються у розмірі, що не може перевищувати встановлені законодавством норми відшкодування витрат на відрядження.

Такі норми встановлені насамперед постановою Кабінету Міністрів України "Про норми відшкодування витрат на відрядження в межах України та за кордон" від 23 квітня 1999 року N 663 (з наступними змінами) та Інструкцією про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженою наказом Міністерства фінансів України від 13 березня 1998 року N 59.

Відповідно до цих документів витрати на проїзд до місця відрядження і назад компенсуються в розмірі вартості проїзду повітряним, залізничним, водним і автомобільним транспортом загального користування (крім таксі) з урахуванням усіх витрат, пов'язаних із придбанням проїзних квитків і користуванням постільними речами в поїздах, та страхових платежів на транспорті. Також компенсуються витрати на проїзд транспортом загального користування (крім таксі) до станції, пристані, аеропорту, якщо вони розташовані за межами населеного пункту, де проживає особа або де знаходиться суд.

Граничний розмір компенсації за наймання житла становить не більш як 250 грн. за добу, за бронювання місця в готелі - не більш як 50 відсотків вартості місця за добу;

Добові компенсуються за кожний день перебування за межами місця проживання, включаючи день виїзду та приїзду. Граничний розмір добових становить:

- 30 грн. (якщо до рахунку на оплату вартості проживання у готелі не включено витрати на харчування);

- 24 грн. (якщо до рахунку вартості проживання у готелі включено витрати на одноразове харчування);

- 18 грн. (якщо до рахунку вартості проживання у готелі включено витрати на дворазове харчування);

- 12 грн. (якщо до рахунку вартості проживання у готелі включено витрати на триразове харчування).

Витрати на побутові послуги, що надаються в готелях (прання, чистка, лагодження та прасування одягу, взуття чи білизни) компенсуються за наявності підтвердних документів у розмірі, не більш як 10 відсотків норм добових витрат за всі дні проживання;

2) втрачений заробіток сторони, її представника компенсується у розмірі, що не може перевищувати суму, розраховану за відповідний час виходячи із трикратного розміру мінімальної заробітної плати.

3) компенсація за відрив від звичайних занять сторони, її представника, які є незайнятими, не може перевищувати розміру мінімальної заробітної плати, обчисленого за фактичні години відриву від звичайних занять.

Стаття 92. Витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз

1. Витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз, несе сторона, яка заявила клопотання про виклик свідків, залучення спеціаліста, перекладача та проведення судової експертизи.

2. Свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам оплачуються проїзд, а також добові в разі переїзду до іншого населеного пункту. Експертам, спеціалістам і перекладачам повинна бути сплачена винагорода за виконану роботу.

3. У разі несплати судової експертизи у строк, встановлений судом, суд може скасувати ухвалу про призначення судової експертизи.

4. Якщо виклик свідків, призначення експертизи, залучення перекладачів, спеціалістів здійснюються за ініціативою суду, а також у разі звільнення від сплати судових витрат або зменшення їх розміру відповідні витрати компенсуються за рахунок Державного бюджету України в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

5. Граничний розмір компенсації витрат, пов'язаних із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає порядок несення судових витрат, пов'язаних із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз. Її положення спрямовані на компенсацію стороні, яка виграє справу, зазначених витрат, що вона понесла. З іншого боку, вони запобігають завищенню цих витрат.

2. Якщо у статті 91 КАСУ йдеться про витрати, пов'язані з прибуттям до суду сторін та їх представників, то у коментованій статті вже йдеться про витрати сторін на залучення свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів та проведення судових експертиз.

Склад витрат, пов'язаних із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, проведенням судових експертиз

3. Витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз, оплачує сторона, яка заявила клопотання про виклик свідків, залучення спеціаліста, перекладача та проведення судової експертизи. Якщо відповідні клопотання заявили сторони спільно, то витрати вони несуть у рівному розмірі.

4. До складу витрат, пов'язаних із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз, відносяться:

1) витрати на переїзд до іншого населеного пункту свідка, експерта, спеціаліста, перекладача;

2) добові свідку, експерту, спеціалісту, перекладачеві у разі переїзду до іншого населеного пункту;

3) винагорода експерту (оплата експертизи), спеціалісту і перекладачу.

Видатки на проїзд і добові відносяться до складу цих витрат лише у разі переїзду до іншого населеного пункту.

5. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, за своїм процесуальним статусом прирівняні до позивача (частина перша статті 54 КАСУ). Тому правила цієї статті застосовуються і до таких третіх осіб.

Незважаючи на те, що закон прямо не визнає судовими витратами видатки, що пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз за клопотанням третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на наш погляд, необхідне застосування положень коментованої статті за аналогією і до таких осіб.

Особливості оплати експертизи

6. Частина третя коментованої статті передбачає важливе правило, що у разі неоплати судової експертизи у строк, встановлений судом, суд може скасувати ухвалу про призначення судової експертизи. Виходячи з цього, загальний порядок призначення судової експертизи виглядає таким чином:

1) заявлення клопотання про призначення експертизи;

2) постановлення судом ухвали про призначення експертизи, якою визначається строк оплати вартості проведення експертизи;

3) у разі оплати судової експертизи - направлення ухвали для проведення експертизи експерта, а в разі неоплати у визначений судом строк - скасування судом ухвали про призначення експертизи.

Такий порядок пов'язаний з тим, що відповідно до частини першої статті 71 КАСУ кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а отже, несе усі витрати, пов'язані з цим.

Оплата витрат, пов'язаних із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, проведенням судових експертиз, з Державного бюджету України

7. Якщо виклик свідків, призначення експертизи, залучення перекладачів, спеціалістів здійснюються за ініціативою суду (частини четверта - п'ята статті 11, частина п'ята статті 71 КАСУ), а також у разі звільнення від сплати судових витрат або зменшення їх розміру (частина перша статті 88 КАСУ), відповідні витрати компенсуються їм за рахунок Державного бюджету України державною судовою адміністрацією у їх фактичному розмірі, але не більше від граничних розмірів компенсації таких витрат. Така компенсація здійснюється шляхом перерахування коштів на поточні рахунки осіб, що понесли відповідні витрати, у банківських установах; підставою для компенсації судових витрат є судове рішення (пункт 2 постанови Кабінету Міністрів України "Про граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави" від 27 квітня 2006 року N 590).

Компенсація витрат, пов'язаних із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, проведенням судових експертиз

8. Сторона, яка не є суб'єктом владних повноважень і виграла справу, має право на компенсацію їй іншою стороною судових витрат, зокрема й витрат, що пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз (частина перша статті 94 КАСУ). Якщо судове рішення ухвалене на користь суб'єкта владних повноважень, то він має право на компенсацію йому іншою стороною лише судових витрат, що пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз (частина друга статті 94 КАСУ).

9. Витрати на переїзд можуть бути компенсовані стороні, яка виграла справу, лише у випадках, коли свідку, експерту, спеціалісту, перекладачеві необхідно було здійснити переїзд до адміністративного суду в інше місто або селище. Розмір витрат визначається вартістю квитків на залізничний, автомобільний, водний, повітряний транспорт або ж підтвердженою вартістю пального, необхідного для переїзду до суду власним автотранспортом.

10. Добові - це витрати на харчування та фінансування інших особистих потреб свідка, експерта, спеціаліста, перекладача у разі переїзду до іншого населеного пункту. Ці витрати можуть бути підтверджені касовими чеками тощо. Виходячи зі змісту цього поняття, можна зробити висновок, що цими витратами охоплюються і кошти, сплачені за наймання житла. Тобто суд, визначаючи розмір коштів необхідних для переїзду свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів, має враховувати і підтверджені витрати на наймання житлового приміщення.

11. Повинні бути також компенсовані витрати на винагороду експерту, спеціалісту, перекладачу. Свідкам же не оплачуються послуги, оскільки надання ними показань є їхнім обов'язком і не має характеру послуг.

Граничний розмір компенсації

12. Щоб не було бажання завищувати розмір витрат, пов'язаних із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз, і сторони не зловживали своїм правом на компенсацію, частиною п'ятою коментованої статті визначено, що граничний розмір (верхню межу) компенсації встановлює Кабінет Міністрів України.

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України "Про граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави" від 27 квітня 2006 року N 590:

1) витрати на переїзд, добові, у тому числі наймання житла, компенсуються у розмірі, що не може перевищувати встановлені законодавством норми відшкодування витрат на відрядження. Такі норми встановлені насамперед постановою Кабінету Міністрів України "Про норми відшкодування витрат на відрядження в межах України та за кордон" від 23 квітня 1999 року N 663 (з наступними змінами) та Інструкцією про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженою наказом Міністерства фінансів України від 13 березня 1998 року N 59.

Відповідно до цих документів витрати на проїзд до місця відрядження і назад компенсуються в розмірі вартості проїзду повітряним, залізничним, водним і автомобільним транспортом загального користування (крім таксі) з урахуванням усіх витрат, пов'язаних із придбанням проїзних квитків і користуванням постільними речами в поїздах, та страхових платежів на транспорті. Також компенсуються витрати на проїзд транспортом загального користування (крім таксі) до станції, пристані, аеропорту, якщо вони розташовані за межами населеного пункту, де проживає особа або де знаходиться суд.

Добові компенсуються за кожний день перебування за межами місця проживання, включаючи день виїзду та приїзду. Граничний розмір добових становить:

- 30 грн. (якщо до рахунку на оплату вартості проживання у готелі не включено витрати на харчування);

- 24 грн. (якщо до рахунку вартості проживання у готелі включено витрати на одноразове харчування);

- 18 грн. (якщо до рахунку вартості проживання у готелі включено витрати на дворазове харчування);

- 12 грн. (якщо до рахунку вартості проживання у готелі включено витрати на триразове харчування).

Витрати на побутові послуги, що надаються в готелях (прання, чистка, лагодження та прасування одягу, взуття чи білизни) компенсуються за наявності підтвердних документів у розмірі, не більш як 10 відсотків норм добових витрат за всі дні проживання.

Граничний розмір компенсації за наймання житла становить не більш як 250 грн. за добу, за бронювання місця в готелі - не більш як 50 відсотків вартості місця за добу;

2) витрати на винагороду спеціалістам, перекладачам компенсуються у розмірі, що не може перевищувати суму, розраховану за час, фактично потрачений ними у зв'язку з участю у процесі, виходячи із трикратного розміру мінімальної заробітної плати;

3) витрати на винагороду експертам компенсуються у розмірі, що не може перевищувати нормативну вартість проведення відповідних видів судової експертизи у науково-дослідних установах Міністерства юстиції України.

Така нормативна вартість встановлена постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження Інструкції про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення, та виплати державним науково-дослідним установам судової експертизи за виконання їх працівниками функцій експертів і спеціалістів" від 1 липня 1996 року N 710 (з наступними змінами) у таких розмірах:

Ступінь складності експертизи

Нормативна вартість однієї експертогодини, у гривнях

1.

Експертиза проста

31,3

2.

Експертиза середньої складності

39,1

3.

Експертиза особливої складності

47

Вартість однієї експертогодини коригується щороку станом на 1 січня з урахуванням індексу споживчих цін (індекс інфляції) за відповідний період.

Стаття 93. Витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи

1. Витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, несе сторона, яка заявила клопотання про вчинення цих дій. Якщо клопотання про вчинення відповідних дій заявлено обома сторонами, витрати на них несуть обидві сторони порівну.

2. Граничний розмір компенсації витрат, пов'язаних з проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає порядок несення судових витрат, пов'язаних із проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи. Її положення спрямовані на компенсацію стороні, яка виграє справу, витрат на ці дії. З іншого боку, вони запобігають завищенню цих витрат.

Склад витрат, пов'язаних з вчиненням дій, необхідних для розгляду справи

2. Витрати, пов'язані із проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, оплачує сторона, яка заявила клопотання про вчинення цих дій. Якщо відповідні клопотання заявили обидві сторони, то витрати вони несуть у рівному розмірі.

3. До складу витрат, пов'язаних із проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, відносяться:

1) витрати на проведення огляду доказів на місці (стаття 147 КАСУ);

2) витрати на вчинення інших дій, необхідних для розгляду справи, зокрема, пов'язані із:

- опублікуванням судових викликів чи повідомлень через друкований засіб масової інформації у справах зі скороченими строками розгляду (стаття 38 КАСУ);

- опублікуванням виклику через друковані засоби масової інформації відповідача, третіх осіб, свідків, місце фактичного проживання (перебування) яких невідоме (стаття 39 КАСУ);

- допитом свідка в місці його перебування (стаття 78 КАСУ).

4. Не можна відносити до судових витрат, визначених цією статтею, і судових витрат взагалі такі витрати, оскільки вони не підлягають компенсації за результатами вирішення справи:

1) витрати на роздрукування технічного запису судового засідання, які несе особа, яка бере участь у справі і замовила таке роздрукування (стаття 44 КАСУ);

2) витрати на виготовлення засвідчених копій документів і витягів із них, у тому числі додаткових копій судових рішень, які несе особа, яка бере участь у справі і замовила таке виготовлення (частина четверта статті 49 КАСУ);

3) витрати на опублікування оголошення про відкриття провадження у справі щодо оскарження нормативно-правового акта і резолютивної частини постанови у такій справі, які несе відповідач (стаття 171 КАСУ);

4) витрати на привід до суду через органи внутрішніх справ, які несе держава і які повинні бути їй компенсовані особою, до якої його застосовано (стаття 272 КАСУ).

Компенсація витрат, пов'язаних з вчиненням дій, необхідних для розгляду справи

5. Сторона, яка не є суб'єктом владних повноважень і виграла справу, має право на компенсацію їй іншою стороною судових витрат, зокрема й витрат, пов'язаних із проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи (частина перша статті 94 КАСУ).

Граничний розмір компенсації

6. Щоб не було бажання завищувати розмір витрат, пов'язаних з проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, частиною другою коментованої статті визначено, що граничний розмір (верхню межу) компенсації встановлює Кабінет Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України "Про граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави" від 27 квітня 2006 року N 590 встановлено, що витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, можуть бути компенсовані у сумі, що не перевищує 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати за сукупність дій, необхідних для розгляду справи.

Стаття 94. Розподіл судових витрат

1. Якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа).

2. Якщо судове рішення ухвалене на користь сторони - суб'єкта владних повноважень, суд присуджує з іншої сторони всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз.

3. Якщо адміністративний позов задоволено частково, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог, а відповідачу - відповідно до тієї частини вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

4. У справах, в яких позивачем є суб'єкт владних повноважень, а відповідачем - фізична чи юридична особа, судові витрати, здійснені позивачем, з відповідача не стягуються.

5. У разі відмови у задоволенні позовних вимог позивача, звільненого від сплати судових витрат, а також залишення адміністративного позову без розгляду судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок Державного бюджету України.

6. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття встановлює правила розподілу судом судових витрат між сторонами за результатами розгляду справи. Загальним є правило, що стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, інша сторона повинна компенсувати судові витрати, понесені першою у зв'язку із розглядом справи. Тобто сторона, яка винна у виникненні правового спору, має нести і витрати, пов'язані з його вирішенням, як свої, так і іншої сторони. У разі часткового задоволення адміністративного позову судові витрати розподіляються за принципом пропорційності.

Поняття розподілу судових витрат

2. Розподіл судових витрат - це покладення судом на сторону, не на користь якої ухвалено судове рішення, у резолютивній частині судового рішення за результатами розгляду і вирішення справи обов'язку відшкодувати (компенсувати) іншій стороні судові витрати. Такий обов'язок може бути покладено також додатковою постановою чи додатковою ухвалою (див. пункт 3 частини першої статті 168 КАСУ).

3. Правила розподілу судових витрат відрізняються залежно від суб'єктного складу осіб, які беруть участь у справі.

Правила розподілу судових витрат в адміністративних справах, де позивачем є фізична або юридична особа

4. Розподіл судових витрат в адміністративних справах, де позивачем є фізична або юридична особа, здійснюється відповідно до таких правил.

Якщо судове рішення ухвалене на користь позивача, суд присуджує всі здійснені ним документально підтверджені судові витрати з відповідача, тобто з Державного бюджету України, якщо відповідачем був державний орган, його посадова чи службова особа, або з відповідного місцевого бюджету, якщо ним був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа (частина перша коментованої статті). За аналогією, якщо відповідачем був орган влади Автономної Республіки Крим, тоді судові витрати присуджуються з бюджету Автономної Республіки Крим.

Якщо судове рішення ухвалене на користь відповідача, тобто суб'єкта владних повноважень, суд присуджує з позивача лише здійснені відповідачем документально підтверджені судові витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз (частина друга коментованої статті). Відповідачу не мають компенсуватися витрати на правову допомогу, витрати, пов'язані із прибуттям до суду, та інші судові витрати, крім зазначених вище витрат на доказування, оскільки суб'єкт владних повноважень повинен нести усі ризики, пов'язані з прийняттям ним рішень, вчиненням дій чи допущенням бездіяльності, у тому числі необхідність відстоювати правомірність своєї поведінки в адміністративному суді. Такі обмеження у можливостях суб'єктів владних повноважень свідчать про загальну спрямованість адміністративного судочинства на захист прав, свобод та інтересів фізичних та юридичних осіб у спірних відносинах із владою.

У разі відмови у задоволенні позовних вимог позивача, звільненого від сплати судових витрат законом чи судом, а також залишення адміністративного позову без розгляду судові витрати, понесені відповідачем - суб'єктом владних повноважень, компенсуються за рахунок Державного бюджету України (частина п'ята коментованої статті). Однак знову ж таки йдеться не про всі судові витрати, а лише про документально підтверджені витрати відповідача, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз. На наш погляд, це правило не має застосовуватися, якщо позов залишено без розгляду внаслідок повторного неприбуття позивача або за його клопотанням, оскільки таке рішення є результатом волевиявлення позивача, а тому тягар судових витрат відповідача повинен покладатися на позивача, а не на Державний бюджет України.

У разі часткового задоволення адміністративного позову судові витрати, які підлягають компенсації, розподіляються пропорційно (частина третя коментованої статті):

1) судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог;

2) судові витрати відповідача, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз, присуджуються йому відповідно до тієї частини вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

У випадку з адміністративним позовом, який містить вимогу про стягнення грошових коштів із суб'єкта владних повноважень, розподіл судових витрат виглядатиме так. Наприклад, у справі про стягнення 100 тисяч грн. за шкоду, завдану незаконним рішенням суб'єкта владних повноважень, позивачем здійснено судові витрати на суму 1 тисяча грн., а витрати відповідача, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз, становлять 500 грн. Постановою адміністративного суду позов задоволено частково і стягнуто на користь позивача 80 тисяч грн. Тобто вимоги позивача задоволено на 80 %. Таким чином, позивачу має бути компенсовано 80 % його судових витрат, тобто 800 грн., а відповідачеві - 20 % здійснених ним судових витрат, тобто 100 грн. Провівши взаємозалік, суд повинен у своїй постанові присудити з відповідача на користь позивача 700 грн. судових витрат.

Дещо інакше буде виглядати розподіл судових витрат, коли адміністративний позов фізичної або юридичної особи міститиме декілька вимог негрошового характеру. Тоді розмір компенсації судових витрат суд визначатиме, виходячи з кількості (а не розміру) задоволених/незадоволених позовних вимог. При задоволенні однієї вимоги з двох витрати відшкодовуватимуться за схемою 50 % позивачу і 50 % відповідачу, однієї із трьох вимог - 33 % позивачу і 67 % відповідачу, двох із трьох вимог - 67 % позивачу і 33 % відповідачу і так далі.

Витрати, що понесла сторона, не на користь якої ухвалено судове рішення, їй не компенсуються.

5. Зазначені правила застосовуються і в справах, де позивачем хоч і є суб'єкт владних повноважень, але у спірних відносинах він не виступає суб'єктом владних повноважень. Насамперед йдеться про справи, що виникають з відносин публічної служби (наприклад, якщо посадова чи службова особа органу державної влади оскаржує накладене на неї суб'єктом владних повноважень дисциплінарне стягнення).

6. Під "документальним підтвердженням" судових витрат розуміються договори, акти виконаних робіт або наданих послуг, квитки, чеки, квитанції тощо, що засвідчують здійснення відповідних судових витрат.

Розподіл судових витрат в адміністративних справах, де позивачем є суб'єкт владних повноважень

7. Розподіл судових витрат в адміністративних справах, де позивачем є суб'єкт владних повноважень, здійснюється відповідно до таких правил.

Якщо у цій справі відповідачем є фізична чи юридична особа, судові витрати, здійснені позивачем, з відповідача не стягуються (частина четверта коментованої статті). Якщо у задоволенні позову до такого відповідача відмовлено, суд присуджує всі здійснені відповідачем документально підтверджені судові витрати з позивача, тобто з Державного бюджету України, якщо позивачем був державний орган, його посадова чи службова особа, або з відповідного місцевого бюджету, якщо ним був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа (частина перша коментованої статті). За аналогією, якщо позивачем був орган влади Автономної Республіки Крим, тоді судові витрати присуджуються з бюджету Автономної Республіки Крим.

Якщо обидві сторони є суб'єктами владних повноважень, тоді сторона, на користь якої ухвалено рішення, має право на компенсацію іншою стороною здійснених нею документально підтверджених судових витрат, пов'язаних із залученням свідків та проведенням судових експертиз (частина друга коментованої статті).

У разі часткового задоволення адміністративного позову судові витрати, які підлягають компенсації, розподіляються пропорційно відповідно до частини третьої коментованої статті (див. пункт 4 коментарю до цієї статті).

8. Стосовно "документального підтвердження" див. пункт 6 коментарю до цієї статті.

Розподіл судових витрат у справах з участю третіх осіб

9. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, за своїм процесуальним статусом прирівняні до позивача (частина перша статті 54 КАСУ). Тому правила цієї статті застосовуються і до таких третіх осіб.

Незважаючи на те, що коментована стаття прямо не визнає розподілу судових витрат у справах за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на наш погляд, допустиме застосування положень коментованої статті за аналогією і до таких осіб. Тому вони можуть розраховувати на компенсацію своїх судових витрат за рахунок відповідача (відповідного бюджету), якщо вони брали участь на стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень, і суб'єкт владних повноважень програв справу.

Розподіл і перерозподіл судових витрат за наслідками перегляду судового рішення

10. Частина шоста коментованої статті уповноважує суд апеляційної чи касаційної інстанції (у тому числі Верховний Суд України при перегляді за винятковими обставинами) у разі зміни судового рішення або ухвалення нового відповідно змінити розподіл судових витрат з урахуванням нових результатів вирішення справи.

11. Судові витрати, понесені під час апеляційного чи касаційного провадження, провадження за винятковими обставинами, також підлягають компенсації з урахуванням правил коментованої статті. При цьому слід враховувати, чи ухвалено судове рішення на користь особи, яка його оскаржувала.

12. Розподіл судових витрат може бути змінено й у разі ухвалення нового рішення у справі за наслідками провадження за нововиявленими обставинами. У разі закриття провадження за нововиявленими обставинами через відмову особи від заяви про перегляд або якщо таку заяву залишено без задоволення, суд може присудити з особи, яка її подала, на користь інших осіб, які беруть участь у справі, понесені ними судові витрати, якщо вони заявлять відповідне клопотання (частина друга статті 251, частина третя статті 253 КАСУ).

Стаття 95. Розподіл витрат у разі відмови позивача від адміністративного позову

1. У разі відмови позивача від адміністративного позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються із позивача, крім випадків, коли позивач звільнений від сплати судових витрат. Однак якщо позивач відмовився від адміністративного позову внаслідок задоволення його відповідачем після подання адміністративного позову, то суд за заявою позивача присуджує всі понесені ним у справі витрати із відповідача.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття встановлює особливості розподілу судом судових витрат між сторонами у разі відмови позивача від адміністративного позову, з тим щоб компенсувати відповідачу витрати, понесені ним внаслідок необґрунтованого позову.

Відмова від адміністративного позову

2. Відмовитися від адміністративного позову - це одне з диспозитивних прав позивача (частина перша статті 51 КАСУ), реалізація якого має наслідком закриття провадження у справі. Причини для відмови від позову можуть бути різними, від них залежить розподіл судових витрат. Порядок відмови від адміністративного позову на різних стадіях адміністративного процесу регулюється статтями 112, 136, 194 та 219 КАСУ.

Наслідки відмови від позову для розподілу судових витрат

3. Якщо позивач відмовився від адміністративного позову внаслідок задоволення його відповідачем після подання адміністративного позову, тоді суд за усною чи письмовою заявою позивача присуджує всі понесені ним документально підтверджені судові витрати із відповідача.

При цьому необхідно враховувати загальні положення розподілу судових витрат, визначені статтею 94 КАСУ. Тому це правило спрацьовує, якщо позивачем є фізична чи юридична особа, яка не є суб'єктом владних повноважень (див. частину першу статті 94 КАСУ). Якщо сторонами є суб'єкти владних повноважень, тоді у разі відмови від позову із зазначених мотивів підлягають відшкодуванню лише судові витрати позивача, що пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз (див. частину другу статті 94 КАСУ). Якщо за позовом суб'єкта владних повноважень відповідачем є фізична чи юридична особа, тоді судові витрати позивача з відповідача стягнуті бути не можуть (див. частину четверту статті 94 КАСУ).

4. У разі відмови від адміністративного позову з будь-яких інших причин відповідач за його усною чи письмовою заявою має право на компенсацію понесених ним судових витрат, оскільки позивач притягнув його до суду необґрунтовано. Винятком, який унеможливлює стягнення судових витрат з позивача у цьому випадку, є випадок, коли позивач у силу закону чи за ухвалою суду звільнений від оплати судових витрат.

При цьому також потрібно враховувати загальні положення розподілу судових витрат, що визначені статтею 94 КАСУ. Так, у справах, де відповідачем є суб'єкт владних повноважень, підлягають відшкодуванню лише ті судові витрати відповідача, що пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз (див. частину другу статті 94 КАСУ). У разі відмови від позову у справах, де за позовом суб'єкта владних повноважень відповідачем є фізична чи юридична особа, відповідачу можуть бути присуджені усі понесені ним документально підтверджені судові витрати (див. частину першу статті 94 КАСУ).

Стаття 96. Судові витрати, пов'язані з примиренням сторін

1. Якщо спір вирішується шляхом примирення і сторони не дійшли згоди щодо розподілу судових витрат, то кожна сторона у справі несе половину судових витрат.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття встановлює особливості розподілу судом судових витрат між сторонами у разі досягнення між ними примирення, виходячи з принципів диспозитивності та рівності сторін.

Примирення сторін

2. Досягнути примирення - це одне з диспозитивних прав сторін щодо вирішення спору на основі взаємних уступок (частина третя статті 51 КАСУ), реалізація якого має наслідком закриття провадження у справі з визначенням в ухвалі суду умов примирення. Порядок примирення сторін адміністративної справи регулюється статтями 113, 136, 194 та 219 КАСУ.

Наслідки примирення сторін для розподілу судових витрат

3. Однією з умов примирення може бути і розподіл судових витрат між ними. Якщо сторони не досягнули згоди щодо розподілу судових витрат, вони, згідно з коментованою статтею, розподіляються порівну. Наприклад, позивач поніс судові витрати у розмірі 300 грн., а відповідач - у розмірі 200 грн. У разі примирення кожна сторона має понести по 250 грн.122, - щоб цього досягнути, відповідач повинен компенсувати позивачу 50 грн.

Але при цьому також необхідно враховувати загальні положення розподілу судових витрат, визначені статтею 94 КАСУ. Так, до складу судових витрат, які можуть бути компенсовані суб'єкту владних повноважень, включаються лише витрати, що пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз (див. частину другу статті 94 КАСУ). А в справах, де за позовом суб'єкта владних повноважень відповідачем є фізична чи юридична особа, судові витрати позивача з відповідача стягнуті бути не можуть (див. частину четверту статті 94 КАСУ), а тому вони при розподілі не враховуються.

Стаття 97. Визначення розміру судових витрат

1. Суд за клопотанням однієї зі сторін визначає грошовий розмір судових витрат, які повинні бути їй компенсовані.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає процедуру встановлення грошового розміру судових витрат, які понесли сторони у справі, щоб можна було правильно компенсувати судові витрати.

Клопотання про визначення грошового розміру судових витрат

2. Клопотання сторони про визначення грошового розміру судових витрат може бути заявлено:

1) до ухвалення судового рішення у справі - з тією метою, щоб суд визначив у судовому рішенні і розмір судових витрат;

2) після ухвалення судового рішення у справі, якщо суд не вирішив питання про розподіл судових витрат або вирішив його, але не визначив конкретного їх розміру.

3. Клопотання подається до суду у письмовій формі, але під час судового розгляду сторона може заявити його усно. Якщо клопотання про визначення грошового розміру судових витрат заявляється після ухвалення судового рішення, то його слід викласти у заяві про ухвалення додаткового судового рішення або заявити під час розгляду цього питання в судовому засіданні (стаття 168 КАСУ).

4. Відповідно до вимог статті 94 КАСУ судові витрати повинні бути документально підтверджені. Таким підтвердженням можуть слугувати договори, акти виконаних робіт або наданих послуг, квитки, чеки, квитанції тощо, що засвідчують здійснення відповідних судових витрат. Тому разом із клопотанням належить подати й відповідні документи. У клопотанні не обов'язково наводити розрахунки судових витрат, це й так відповідно до коментованої статті повинен зробити суд на підставі поданих документів.

5. Для відшкодування судових витрат у грошовій формі особа може звернутися до суду із клопотанням і надати оригінали відповідних документів, які підтверджують факт здійснення певних витрат. А суд уже самостійно визначатиме грошовий розмір витрат, які підлягатимуть відшкодуванню.

Рішення суду щодо грошового розміру судових витрат, які повинні бути компенсовані

6. Суд вирішує питання про розмір судових витрат, які повинні бути компенсовані стороні, за її клопотанням у постанові суду або ухвалою, що приймаються за результатами розгляду справи, або в додатковій постанові чи ухвалі суду, якщо це питання не було вирішено раніше. Детальніше про це див. статтю 98 КАСУ.

Стаття 98. Рішення щодо судових витрат

1. Суд вирішує питання щодо судових витрат у постанові суду або ухвалою.

2. Особи, які беруть участь у справі, свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі можуть оскаржити судове рішення щодо судових витрат, якщо це стосується їхніх інтересів.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає види рішень адміністративного суду, якими може бути вирішено питання про визначення судових витрат, їхній розподіл, а також встановлює можливість оскарження таких рішень.

Види судових рішень щодо судових витрат та їх оскарження

2. Перед вчиненням певної процесуальної дії, наприклад, перед направленням ухвали про призначення експертизи для виконання, опублікуванням оголошення про виклик до суду у друкованому засобі масової інформації, викликом свідка, проведенням огляду на місці, суд може своєю ухвалою визначити розмір судових витрат, необхідних для вчинення таких дій, і зажадати внесення відповідних коштів від осіб, які беруть участь у справі, або віднести їх на рахунок Державного бюджету України. Така ухвала викладається у письмовій формі (пункт 6 частини четвертої статті 160 КАСУ).

Право на оскарження такої ухвали мають особи, які беруть участь у справі, та визначені особи, які є іншими учасниками адміністративного процесу (свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі), якщо ухвала стосується їхніх інтересів.

3. У всіх інших випадках суд вирішує питання про розподіл судових витрат у постанові або ухвалі, що прийняті за результатами розгляду справи, зокрема ухвалі про закриття провадження у справі чи залишення позовної заяви без розгляду, а також ухвалах за результатами перегляду судових рішень (пункт 5 статті 161, абзац четвертий пункту 4 статті 163, абзац третій пункту 4 частини першої статті 206, абзац третій пункту 4 статті 207, абзац третій пункту 4 частини першої статті 231, абзац третій пункту 4 статті 232 КАСУ).

Якщо в постанові чи ухвалі за результатами розгляду справи суд не вирішив питання про розподіл судових витрат або вирішив його, але не визначив конкретного їх розміру, тоді ці питання можуть бути вирішені шляхом ухвалення додаткового судового рішення - відповідно додаткової постанови або додаткової ухвали (стаття 168 КАСУ).

Особи, які беруть участь у справі, мають право оскаржити такі судові рішення у загальному порядку - за правилами розділу IV "Перегляд судових рішень" КАСУ - у частині, що стосується їхніх інтересів. Судові рішення за результатами розгляду справи в частині щодо розподілу судових витрат стосуються лише осіб, які беруть участь у справі, але не свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів, а тому останні не мають права на оскарження таких судових рішень.

Стаття 99. Строк звернення до адміністративного суду

1. Адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

2. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

3. Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

4. Якщо законом передбачена можливість досудового порядку вирішення спору і позивач скористався цим порядком, то для звернення до адміністративного суду встановлюється місячний строк, який обчислюється з дня, коли позивач дізнався про рішення суб'єкта владних повноважень за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб'єкта владних повноважень.

5. Для звернення до адміністративного суду щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів, встановлюється місячний строк.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Статтею визначаються строки звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом з метою досягнення юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Поняття строку звернення з адміністративним позовом

2. Строк звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом - проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. Після закінчення цього часу особа не втрачає права звернутися з адміністративним позовом, але у задоволенні цього позову може бути відмовлено лише на тій підставі, що пропущено строк звернення.

3. Дотримання строку звернення з адміністративним позовом є однією з умов для реалізації права на позов у публічно-правових відносинах. Вона дисциплінує учасників цих відносин у випадку, якщо вони стали спірними, запобігає зловживанням і можливості регулярно погрожувати зверненням до суду, сприяє стабільності діяльності суб'єктів владних повноважень щодо виконання своїх функцій. Відсутність цієї умови приводила б до постійного збереження стану невизначеності у публічно-правових відносинах. А крім того, необхідно враховувати, що з плином часу певні обставини доказати чи спростувати стає все важче через те, що певні докази втрачаються.

4. Коментована стаття поділяє строки звернення з адміністративним позовом на загальний і спеціальні. Загальний строк встановлено частиною другою коментованої статті, а спеціальні строки встановлені в інших статтях Кодексу та в деяких інших законодавчих актах.

Строки звернення з адміністративним позовом необхідно відрізняти від процесуальних строків (стаття 101 КАСУ).

Загальний строк звернення з адміністративним позовом

5. Загальний строк подання адміністративного позову для захисту прав, свобод та інтересів особи становить один рік з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Інший момент початку перебігу однорічного строку встановлено частиною четвертою коментованої статті. Так, якщо особа відповідно до закону оскаржила рішення, дію чи бездіяльність в адміністративному порядку, то обчислення річного строку ведеться з дня, коли особа дізналася про рішення суб'єкта владних повноважень за результатами розгляду скарги.

6. Початок річного строку визначено альтернативно - це день, коли особа:

1) дізналася або 2) повинна була дізнатися про порушення.

Зазвичай ці два моменти збігаються, але це не обов'язково. Тому при визначенні початку цього строку передусім до уваги береться момент, коли особа фактично дізналася про наявність відповідного порушення. Йдеться не про те, коли особа з'ясувала для себе, що певні рішення, дії чи бездіяльність стосовно неї є порушенням, а про те, коли вона дізналася про ці рішення, дії чи бездіяльність.

Потім необхідно зважити, чи мала особа реальну можливість дізнатися про наявність порушення раніше. Якщо мала - тоді для відліку строку на звернення береться до уваги саме цей момент. Наприклад, якщо йдеться про оскарження нормативно-правового акта, то строк починається з дня опублікування акта, незважаючи на те, що особа, на яку поширює дію цей акт, фактично ознайомилася з ним значно пізніше. Це можна пояснити тим, що особа мала реальну можливість (повинна була) дізнатися про цей акт у день його опублікування, якщо таке опублікування було зроблено у встановленому порядку. Якщо ж акт не поширював дію на особу, але згодом вона стала суб'єктом відповідних правовідносин, у яких може бути застосовано цей акт, тоді строк знову-таки починається з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів, тобто з моменту, коли вона стала суб'єктом відповідних правовідносин.

7. Однорічний строк визнано законодавцем достатнім для того, щоб особа, яка вважає, що її права, свободи чи інтереси було порушено, визначилася, чи буде вона звертатися до адміністративного суду із відповідним позовом.

8. Загальний однорічний строк застосовується в усіх випадках, коли законом не встановлені спеціальні (інші) строки звернення з адміністративним позовом.

Спеціальні строки звернення з адміністративним позовом

9. Спеціальні строки звернення з адміністративним позовом встановлені КАСУ, а також іншими законами. Зазвичай вони коротші від загального однорічного строку звернення й обумовлені специфікою відповідних відносин, у яких визначеності (стабільності) необхідно досягнути якнайшвидше.

10. КАСУ встановлює такі спеціальні (скорочені) строки звернення з адміністративним позовом:

1) для оскарження рішень, дій або бездіяльності виборчих комісій, комісій з референдуму, членів цих комісій - п'ять днів з дня прийняття рішення, вчинення дії або допущення бездіяльності, рішень, дій чи бездіяльності, що мали місце до дня голосування, - також п'ять днів, але не пізніше двадцять четвертої години дня, що передує дню голосування, а рішень, дій чи бездіяльності дільничної виборчої комісії, дільничної комісії з референдуму, членів цих комісій, що мали місце у день голосування, під час підрахунку голосів та встановлення результатів голосування на дільниці, - два дні з дня прийняття рішення, вчинення дії або допущення бездіяльності (частини шоста і восьма статті 172);

2) для уточнення списку виборців - не пізніш як за два дні до дня голосування (частина третя статті 173);

3) для оскарження рішень, дій або бездіяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, засобів масової інформації, підприємств, установ, організацій, їхніх посадових та службових осіб, творчих працівників засобів масової інформації, які порушують законодавство про вибори та референдум, - п'ять днів з дня прийняття рішення, вчинення дії або допущення бездіяльності, рішень, дій чи бездіяльності, що мали місце до дня голосування, - також п'ять днів, але не пізніше двадцять четвертої години дня, що передує дню голосування (частина четверта статті 174);

4) для оскарження дій або бездіяльності кандидатів, їхніх довірених осіб, партії (блоку), місцевої організації партії (блоку місцевих організацій партій), їхніх посадових осіб та уповноважених осіб, ініціативних груп референдуму, інших суб'єктів ініціювання референдуму, офіційних спостерігачів від суб'єктів виборчого процесу - п'ять днів з дня вчинення дії або допущення бездіяльності, дій чи бездіяльності, що мали місце до дня голосування, - також п'ять днів, але не пізніше двадцять четвертої години дня, що передує дню голосування (частина четверта статті 175);

5) для скасування реєстрації кандидата на пост Президента України - три дні після виявлення центральною виборчою комісією підстав для скасування реєстрації кандидата на пост Президента України, встановлених законом (частина перша статті 176);

6) для рішень, дій або бездіяльності державної виконавчої служби - десять днів, а для оскарження постанови про відкладення провадження виконавчих дій - три дні (частина друга статті 181 КАСУ, аналогічні строки містять і низка норм Закону України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 року);

7) для встановлення обмежень щодо реалізації права на мирні зібрання - негайно після отримання повідомлення про проведення мирного зібрання і не пізніше 24 години дня, що передує дню проведення зібрання (частини перша - друга статті 182 КАСУ);

8) для усунення обмежень щодо реалізації права на мирні зібрання - як це випливає з частини третьої статті 183 КАСУ - з таким розрахунком, щоб суд міг вирішити справу і рішення у справі можна було виконати.

11. Іншими законами також можуть встановлюватися спеціальні строки для звернення до суду з адміністративним позовом. Наприклад, для звернення з адміністративним позовом щодо оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення (але не суду!) статтею 289 КУпАП встановлено десять днів із дня її винесення.

Частиною четвертою статті 21 Закону України "Про прокуратуру" від 5 листопада 1991 року визначено, що у разі відхилення протесту прокурора на акт, що суперечить закону, або ухилення від його розгляду прокурор має право звернутися із позовною заявою до суду про визнання акта незаконним протягом п'ятнадцяти днів з моменту одержання повідомлення про відхилення протесту або закінчення передбаченого законом строку для його розгляду.

У відносинах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби громадянин може звернутися з адміністративним позовом протягом трьох місяців із дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення з публічної служби - у місячний строк із дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки; вимоги про стягнення заробітної плати строком не обмежуються (частини перша - друга статті 233 КЗпПУ). Необхідність застосування законів про працю у цих відносинах обумовлена тим, що державний чи інший публічний службовець не повинен мати переваг у строках звернення до суду, порівняно з працівниками, які працюють за трудовим договором. До того ж для публічних службовців це питання не врегульовано інакше спеціальними законами (див. пункт 13 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України "Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ" від 6 березня 2008 року N 2).

12. На наш погляд, при застосуванні положень про строки звернення з адміністративним позовом (за аналогією) необхідно враховувати також положення статті 268 ЦКУ щодо непоширення позовної давності (строку звернення до суду) на такі вимоги:

1) на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним (протиправним) правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право;

2) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування);

3) на вимогу центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, стосовно виконання зобов'язань, що випливають із Закону України "Про державний матеріальний резерв".

Однак потрібно пам'ятати, що, згідно з пунктом 6 Прикінцевих і перехідних положень ЦКУ, його правила про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим ЦКУ, тобто до 1 січня 2004 року.

13. Спеціальні строки починаються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення, якщо початок строку у законі не визначено інакше (а, як правило, визначено в інший спосіб). Також при цьому слід враховувати норму частини четвертої коментованої статті. Пояснення формули "день, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення" див. у пункті 6 коментарю до цієї статті.

Обчислення строків звернення з адміністративним позовом

14. При обчисленні строків звернення з адміністративним позовом необхідно за аналогією застосовувати статтю 103 КАСУ, яка стосується процесуальних строків. Необхідність аналогії обумовлена тим, що спеціально питання про обчислення строку звернення не врегульоване, а норми статті 103 цілком придатні для цього. Більше того, це підтверджується і частиною дев'ятою статті 103, яка стосується, зокрема, і подання позовної заяви. Тому, наприклад, перебіг строку звернення з адміністративним позовом починається з дня, наступного за днем, з яким пов'язано його початок (частина перша статті 103). Тобто обчислювати строк, який починається з дня, коли особа дізналися чи повинна була дізнатися про порушення, необхідно з нуля годин наступного дня. Так само застосовуються і правила зазначеної статті і щодо закінчення строків.

Також потрібно пам'ятати, що у спорах щодо правовідносин, пов'язаних з процесом виборів чи референдуму, встановлено спеціальні правила обчислення строків у статті 179 КАСУ.

Наслідки пропущення строків звернення з адміністративним позовом

15. Наслідки пропущення строків звернення з адміністративним позовом визначено статтею 100 КАСУ (див. коментар до ст. 100). При визначенні таких наслідків не можуть застосовуватися правила статті 102 КАСУ щодо поновлення та продовження строків. Спеціальний наслідок пропущення строків звернення з адміністративним позовом в адміністративних справах, пов'язаних з виборчим процесом та процесом референдуму, визначено у частині п'ятій статті 179 КАСУ, а в справах про встановлення обмежень щодо реалізації права на мирні зібрання - у частині другій статті 182 КАСУ. Таким спеціальним наслідком є залишення судом позовної заяви без розгляду, якщо її було подано після закінчення відповідного строку.

Попереднє регулювання

16. До набрання чинності КАСУ не було уніфікованих строків для судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень фізичними і юридичними особами. Фізичні особи були обмежені двомісячним строком, а в деяких випадках - одномісячним строком для подання скарги (стаття 2485 ЦПКУ 1963 року). Юридичні особи могли подати позов протягом загальних строків позовної давності, встановлених чинним на той час ЦКУ (переважно це три роки). Коментована стаття КАСУ усунула зазначену диспропорцію і дискримінаційне становище фізичних осіб.

Стаття 100. Наслідки пропущення строків звернення до адміністративного суду

1. Адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка його подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала.

2. Виключено.

3. Виключено.

(Із змінами, внесеними згідно із

Законом України від 07.07.2010 р. N 2453-VI)

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття з метою дисциплінування учасників публічно-правових відносин визначає негативні наслідки для них у разі звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом з пропущенням встановленого статтею 99 КАСУ строку звернення. Одночасно стаття дає можливість не застосовувати ці наслідки, якщо інша сторона не наполягає на цьому, або у разі пропущення строку з поважних причин.

Негативні наслідки пропущення строку звернення з адміністративним позовом

2. Пропущення встановленого строку звернення з адміністративним позовом не позбавляє особи права звернутися з адміністративним позовом і не може бути підставою для повернення позовної заяви чи відмови у відкритті провадження в адміністративній справі. Але таке пропущення зазвичай є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову, якщо на цьому наполягає одна зі сторін (зрозуміло, що у переважній більшості випадків це буде відповідач).

3. Наполягання однієї зі сторін як умова для відмови у задоволенні позову у зв'язку із пропущенням строку звернення до суду запозичено зі статті 267 ЦКУ, яка встановлює таку ж умову для застосування позовної давності.

Вирішення питання про застосування наслідків пропущення строку звернення з адміністративним позовом

4. Заява сторони про відмову у задоволенні адміністративного позову може бути зроблена у будь-який час до виходу суду першої інстанції до нарадчої кімнати для ухвалення судового рішення у справі. Суд з власної ініціативи не піднімає цього питання.

Якщо відповідач зробив відповідну заяву, а позивач заперечує факт пропущення строку, тоді цей факт підлягає доказуванню. Позивач може заперечувати проти такої заяви відповідача також посиланням на поважність причин пропущення строку (наприклад, тривале перебування особи за кордоном; захворювання, що не давало можливості звернутися з позовом та призначити представника, інші причини, які не залежали від волі позивача). Незнання вимог закону про строки не може визнаватися поважною причиною (за принципом: незнання закону не звільняє від відповідальності).

5. Згідно з позицією Вищого адміністративного суду України, суд першої інстанції повинен встановлювати обставини у справі навіть, якщо відповідач заявить про пропущення строку і суд не визнає поважними причини такого пропущення. Зокрема, суд має з'ясувати, чи не було порушено прав, свобод чи інтересів позивача, і навіть у разі встановлення такого порушення відмовити у задоволенні позову у зв'язку з порушення строку звернення до адміністративного суду (див. пункт 14 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України "Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ" від 6 березня 2008 року N 2).

Водночас така позиція з процесуальної точки зору не є економною, оскільки змушує суд першої інстанції розглядати справу у повному обсязі, знаючи, що результатом все одно буде відмова у задоволенні позову. А крім того, зі збігом тривалого часу встановлювати обставини у справі стає набагато тяжче. На наш погляд, питання про наслідки пропущення строку мало б розглядатися на етапі судового розгляду першочергово, зазвичай не переходячи до розгляду спору по суті. Вийшовши до нарадчої кімнати, суд мав би прийняти постанову про відмову у задоволенні адміністративного позову у зв'язку з попущенням строку (без відповіді на питання, чи було порушено права, свободи або інтереси позивача), а якби строк не було пропущено або суд визнав поважними причини пропущення строку, тоді він мав би постановити відповідну ухвалу і продовжувати розгляд справи.

Хоча слушність позиції Вищого адміністративного суду України у тому, що, коли рішення суду буде оскаржено в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції не змушений розглядати справу у повному обсязі як перша інстанція у разі, якщо суд першої інстанції безпідставно застосував негативні наслідки пропущення строку звернення до адміністративного суду.

6. При визначенні наслідків пропущення строку звернення з адміністративним позовом не можуть застосовуватися правила статті 102 КАСУ щодо поновлення та продовження строків, оскільки ця стаття стосується лише процесуальних строків.

Спеціальні негативні наслідки пропущення строку звернення з адміністративним позовом

7. У разі пропущення строків звернення з адміністративним позовом в адміністративних справах, пов'язаних з виборчим процесом та процесом референдуму (частина п'ята статті 179), а також у справах про встановлення обмежень щодо реалізації права на мирні зібрання (частина друга статті 182 КАСУ) суд залишає позовну заяву без розгляду, оскільки розгляд такої справи після закінчення відповідного строку втрачає будь-який сенс. Застосування цього наслідку у справах, пов'язаних з виборчим процесом та процесом референдуму, є обов'язковим незалежно від позиції іншої сторони чи поважності причин пропущення строку (див. положення частини п'ятої статті 179 КАСУ про неможливість поновлення строку).

Стаття 101. Процесуальні строки

1. Процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії.

2. Процесуальні строки визначаються днями, місяцями і роками, а також можуть визначатися вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає поняття та види строків, від яких залежить можливість реалізації процесуальних прав осіб, які беруть участь у вирішені адміністративної справи.

2. Стаття поділяє процесуальні строки залежно від способу визначення їх тривалості. Вона є підказкою для суду при встановленні певного процесуального строку для учасників адміністративного процесу.

3. Стаття за аналогією може застосовуватися до строків звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом.

Поняття процесуального строку

4. Процесуальний строк - це визначений проміжок часу, протягом якого повинні бути вчиненні певні процесуальні дії в адміністративному суді (окрім звернення до адміністративного суду з позовною заявою). Процесуальні строки визначаються в КАСУ, але в інших його главах - у статтях, що присвячені відповідним процесуальним діям.

Класифікація процесуальних строків

5. Процесуальні строки можуть класифікуватися за різними підставами. Розгляньмо види класифікації, які мають практичне значення.

6. З частини другої коментованої статті випливає, що за способом обчислення є такі процесуальні строки:

1) ті, що обчислюються роками;

2) ті, що обчислюються місяцями;

3) ті, що обчислюються днями;

4) ті, що обчислюються вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати.

На сьогодні КАСУ не встановлює процесуальних строків, які б обчислювалися роками. Роками визначені лише строк звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом і строк пред'явлення виконавчого листа для виконання (один рік і три роки відповідно), які не вважаються процесуальними строками. Але правила цієї глави про обчислення процесуальних строків роками за аналогією застосовуються і до зазначених строків.

Місяцями обчислюються, наприклад, строки розгляду адміністративної справи в суді першої інстанції (два місяці), касаційного оскарження (один місяць), оскарження за винятковими обставинами (один місяць), звернення із заявою про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами.

Але найчастіше строки визначаються днями.

Строки можуть бути пов'язані з настанням певної події. Наприклад, суд має право зупинити провадження у справі у разі призначення експертизи - до одержання її результатів (подія); у разі відмови у задоволенні адміністративного позову вжиті заходи забезпечення адміністративного позову зберігаються до набрання постановою законної сили (подія). Але у переважній більшості випадків строки, що пов'язані з певною подією, комбінуються із їх обчисленням роками, місяцями, днями. Тоді певна подія слугує початком або закінченням відповідного строку. Наприклад, заява про апеляційне оскарження ухвали подається протягом п'яти днів (час у днях) з дня проголошення ухвали (подія); або повістка повинна бути вручена не пізніш як за сім днів (час у днях) до судового засідання (подія).

До строків, що пов'язані з настанням певної події, можна віднести також строки, які в КАСУ визначені словами "невідкладно", "негайно". На перший погляд, це синоніми, але в КАСУ вони мають дещо відмінне навантаження. Негайно означає так швидко, наскільки це можливо без шкоди для більш нагальних питань. Невідкладно (відразу, не відкладаючи, без зволікання) - більш жорсткий строк, оскільки не допускає можливості допущення бездіяльності чи вчинення будь-яких інших дій після події, за якою необхідно невідкладно вчинити певну дію. Порівняйте:

1) органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування негайно після одержання повідомлення про мирне зібрання мають право звернутися до адміністративного суду із позовом про заборону такого заходу чи інше обмеження (частина перша статті 182);

2) у разі обґрунтованої вимоги особи заява про забезпечення доказів розглядається судом невідкладно лише за участю такої особи (частина четверта статті 75 КАСУ).

У першому випадку відповідний орган ще повинен визначитися чи звертатися йому з позовом, якщо так, - то підготувати позовну заяву, а на це потрібен час, а в другому випадку - суд повинен відразу розглянути заяву, якщо є особа, яка її подала.

В адміністративних справах, пов'язаних з виборчим процесом та процесом референдуму, є особливість - строки можуть визначатися також годинами (частина друга статті 179 КАСУ).

Самостійними видами строків можна розглядати строки, визначені оцінними поняттями, - розумний строк, достатній строк. Наприклад, справу має бути розглянуто і вирішено протягом розумного строку (частина перша статті 122); повістка у справах, для яких встановлено скорочені строки розгляду, має бути вручена у строк, достатній для прибуття до суду (частина третя статті 35 КАСУ). Інколи суду надано можливість конкретизувати такі строки своєю ухвалою: наприклад, залишаючи позовну заяву без руху, суд встановлює конкретний строк, який буде достатнім для виправлення недоліків (частина перша статті 108 КАСУ). Для кожної конкретної ситуації ці строки є індивідуальними, але в жодному випадку їх не можна ототожнювати із необмеженими строками, які суд визначає свавільно. Тут належить керуватися принципом розумності і здоровим глуздом.

Правила початку перебігу та закінчення строків, які можуть обраховуватися різними способами, на підставі положень коментованої статті, встановлені у статті 103 КАСУ.

7. Залежно від суб'єкта, що встановлює строки, у КАСУ розрізняються процесуальні строки:

1) встановлені законом;

2) встановлені судом.

Відповідно до такого поділу строків у статті 102 КАСУ розрізняються наслідки їх пропущення.

Стаття 102. Поновлення та продовження процесуальних строків

1. Пропущений з поважних причин процесуальний строк, встановлений законом, може бути поновлений, а процесуальний строк, встановлений судом, - продовжений судом за клопотанням особи, яка бере участь у справі.

2. Питання про поновлення чи продовження пропущеного строку суд вирішує з повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає розгляду клопотання.

3. Ухвала суду про відмову в поновленні чи продовженні пропущеного процесуального строку може бути оскаржена особами, які беруть участь у справі.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає можливість незастосування негативних наслідків пропущення процесуальних строків з метою сприяння лише тим особам, які добросовісно ставляться до виконання своїх обов'язків, але які пропустили строки за відсутності їхньої волі до цього.

2. Статтю не можна за аналогією застосовувати до строків звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом, оскільки наслідки пропущення таких строків визначено статтею 100 КАСУ.

Приклади строків, встановлених законом та судом

3. Процесуальні строки за суб'єктом їх встановлення поділяються на ті, що встановлені законом (КАСУ), і ті, що встановлені судом.

Законом, наприклад, встановлені строки розгляду і вирішення справи (частина перша статті 122, частина сьома статті 171, частина одинадцята статті 172 та ін.), строки для вирішення судом різноманітних процесуальних питань - щодо відкриття провадження (частина третя статті 107), забезпечення доказів (частини третя і четверта статті 75), забезпечення адміністративного позову (частини перша - третя статті 118) тощо, строки для оскарження судових рішень (частина п'ята статті 177, статті 186, 212, 238 КАСУ) та ін. Процесуальні строки, встановлені законом, можна поділити на ті, що встановлені для суду, і ті, що встановлені для учасників адміністративного процесу.

Чимало положень КАСУ також передбачають можливість встановлення процесуальних строків судом, особливо у тих випадках, де це залежить від індивідуальних особливостей справи. Наприклад, суд може встановити строк сплати судового збору у разі його відстрочення або розстрочення (частина перша статті 88), строк для усунення недоліків позовної заяви (частина перша статті 108), строк для подання заперечень проти позову (пункт 5 частини четвертої статті 107 КАСУ) тощо.

4. Крім зазначених двох видів процесуальних строків, у положеннях Кодексу міститься ще один різновид строків - комбінований. Основна відмінність цих строків полягає в процедурі їх визначення, оскільки гранична тривалість строків визначається у законі, тобто КАСУ, а суд уповноважений визначати конкретний строк у межах, встановлених законом. Так, наприклад, частиною третьою статті 160 КАСУ передбачено можливість відкладення у виняткових випадках оформлення постанови у повному обсязі на строк не більше п'яти днів. І в межах цього строку суд на підставі частини четвертої статті 167 КАСУ повинен встановити для осіб, які брали участь у справі, конкретний час, з якого вони можуть ознайомитися з повною постановою суду.

Наслідки пропущення процесуальних строків

5. Зазвичай негативні наслідки пропущення процесуальних строків визначено в КАСУ у статтях, які визначають відповідні процесуальні дії і строки їх учинення. Наприклад, у разі неоплати позивачем судових витрат у встановлений судом строк позовну заяву може бути залишено без розгляду (частина друга статті 88), а разі неусунення недоліків позовної заяви у строк, визначений судом, суд повертає позовну заяву, яку було залишено без руху (пункт 1 частини третьої статті 108), у разі пропущення строків на апеляційне чи касаційне оскарження суд може повернути апеляційну чи касаційну скаргу або залишити їх без розгляду (див. частину шосту статті 186, частину третю статті 212, частину третю статті 214 і коментарі до ст. ст. 186, 212, 214). Неподання витребуваних судом доказів у визначений строк може мати наслідком застосування такого заходу процесуального примусу як тимчасове вилучення доказу для дослідження його судом (статті 271 КАСУ). У випадках, якщо КАСУ прямо не визначає наслідків пропущення строку, тоді особа, яка пропустила строк, зазвичай втрачає право вчинити відповідну процесуальну дію.

Процесуальні дії вчинені поза межами процесуального строку, що встановлений для суду, мають таке саме юридичне значення, що й дії, вчинені в межах цього строку. Саме по собі порушення судом процесуальних строків не тягне за собою скасування судового рішення у справі, але може бути підставою для постановлення судами вищої інстанції окремої ухвали, а також для дисциплінарної відповідальності судді у випадках порушення цих строків з його вини.

Порядок поновлення та продовження процесуальних строків

6. Частина перша коментованої статті передбачає, що пропущений з поважних причин процесуальний строк, установлений законом, суд поновлює своєю ухвалою, а процесуальний строк, встановлений судом, - продовжує. Строки, адресовані суду, поновлювати не потрібно.

7. Для того, щоб суд розглянув питання про поновлення пропущеного строку, особа, яка його пропустила, повинна подати заяву із клопотанням поновити чи продовжити строк, яке належить обґрунтувати поважністю причин пропущення строку (зазвичай це обставини, що не залежали від волі такої особи) та навести відповідні докази. Таку заяву у переважній більшості випадків потрібно подавати одночасно із вчиненням відповідної процесуальної дії - наприклад, із поданням апеляційної чи касаційної скарги, якщо строк для їх подання закінчився.

8. Відповідно до частини другої коментованої статті питання про поновлення чи продовження процесуального строку суд розглядає і вирішує у судовому засіданні з повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Це може відбутися у судовому засіданні під час судового розгляду справи, у судовому засіданні за заявою про вчинення певної процесуальної дії, або у спеціальному судовому засіданні для вирішення цього питання. Неприбуття у судове засідання осіб, які беруть участь у справі, не перешкоджає розглядові цього питання, якщо вони були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання відповідно до вимог глави 3 цього розділу.

9. Однак КАСУ встановлює також і винятки з цих правил. Наприклад, питання про поновлення строку на звернення зі скаргою за винятковими обставинами Верховний Суд України вирішує одночасно із питанням про допуск скарги, а отже, без виклику та повідомлення осіб, які беруть участь у справі (частина перша статті 240 КАСУ). Строки апеляційного оскарження у справах, пов'язаних з виборчим процесом та процесом референдуму, поновленню взагалі не підлягають незалежно від поважності причин пропущення строку (частина п'ята статті 179 КАСУ).

Ухвала щодо поновлення та продовження процесуальних строків

10. Розглянувши питання щодо поновлення чи продовження процесуального строку, суд постановляє ухвалу, якою задовольняє відповідне клопотання, і, як правило, тут же приймає рішення за наслідками відповідної процесуальної дії (наприклад, відкриває провадження у справі за виправленою позовною заявою, хоч із пропущенням строку) або ухвалу, якою відмовляє у поновленні чи продовженні процесуального строку і, зазвичай, застосовує негативні наслідки пропущення цього строку, визначені цим Кодексом.

Відповідно до частини третьої коментованої статті ухвала про відмову у поновленні або продовженні процесуального строку може бути оскаржена у загальному порядку - за правилами розділу IV "Перегляд судових рішень" КАСУ. Однак, на наш погляд, цю норму слід тлумачити звужено. Окремо можна оскаржити лише таку ухвалу, яка створює перешкоди для судового провадження у справі. Зокрема, якщо суд одночасно застосував негативні наслідки до особи у вигляді залишення позовної заяви чи скарги без розгляду. Або, наприклад, якщо суд відмовив поновити строк для усунення недоліків позовної заяви чи скарги після того, як вони були повернуті. В інших випадках заперечення проти ухвал про відмову у поновленні або продовженні процесуального строку необхідно включати до скарг на кінцеве рішення суду відповідної інстанції у справі.

Ухвала суду про поновлення або продовження процесуального строку окремо оскаржена бути не може.

Стаття 103. Обчислення процесуального строку

1. Перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

2. Строк, що визначається роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року цього строку.

3. Строк, що визначається місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця цього строку.

4. Якщо закінчення строку, що визначається місяцями, припадає на такий місяць, що відповідного числа не має, то строк закінчується в останній день цього місяця.

5. Останнім днем строку, який закінчується вказівкою на певний день, вважається цей день.

6. Якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день.

7. Перебіг строку, закінчення якого пов'язане з подією, яка повинна неминуче настати, закінчується наступного дня після настання події.

8. Останній день строку триває до двадцять четвертої години, але якщо в цей строк слід було вчинити процесуальну дію в суді, де робочий час закінчується раніше, строк закінчується в момент закінчення цього часу.

9. Строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення позовна заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здано на пошту чи передані іншими відповідними засобами зв'язку.

10. Зупинення провадження в адміністративній справі зупиняє перебіг усіх процесуальних строків у цій адміністративній справі. Перебіг процесуальних строків продовжується з дня поновлення провадження.

Предмет регулювання та цілі статті

1. Положення статті встановлюють правила, якими слід керуватися при визначенні конкретного моменту початку і закінчення процесуального строку. Існування цих правил дозволяє правильно розрахувати тривалість строків і момент їх закінчення, що запобігає випадкам пропущення цих строків.

2. Правила коментованої статті за аналогією необхідно застосовувати також для обчислення строку звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом (стаття 99 КАСУ), який не віднесено до процесуальних строків.

Визначення початку перебігу строку

3. Перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок, незалежно від того, який день наступатиме після визначеної дати або настання події - робочий, вихідний, святковий чи інший неробочий день. Наприклад, якщо рішення суду першої інстанції було ухвалене 1 березня, то перебіг строку на подання заяви про апеляційне оскарження починається з 2 березня.

Визначення закінчення перебігу строку

4. Визначення часу закінчення строку залежить від того, у яких часових одиницях його визначено - у роках, місяцях, днях, вказівкою на подію (див. частину другу статті 101 КАСУ).

5. Якщо перебіг строку визначено роками, то він закінчується у відповідні місяць і число останнього року цього строку. Наприклад, особа дізналася про порушення свого права 1 березня. Строк звернення з адміністративним позовом становить один рік. Його перебіг відповідно до частини першої коментованої статті розпочався 2 березня. Тоді строк на звернення з адміністративним позовом закінчиться у березні наступного року, 2 числа.

При цьому для визначення останнього моменту строку треба брати до уваги також правила частин третьої - десятої коментованої статті. Наприклад, якби кінець цього строку мав би припасти на 29 лютого, але той рік не є високосним, тоді кінець строку припаде на 28 лютого (частина четверта), а якщо це неділя, - тоді на 1 березня (частина шоста коментованої статті) і так далі.

6. Якщо перебіг строку визначено місяцями, то він закінчується у відповідне число останнього місяця цього строку. Наприклад, рішення суд апеляційної інстанції проголошено 1 вересня. Строк касаційного оскарження становить один місяць. Його перебіг починається 2 вересня. Отже, касаційну скаргу можна подати до 2 жовтня.

Якщо закінчення строку, що визначається місяцями, припадає на такий місяць, що відповідного числа не має, то строк закінчується в останній день цього місяця. Наприклад, перебіг строку касаційного оскарження розпочався 31 жовтня, тоді він мав би закінчитися 31 листопада, але у листопаді такого дня нема, тому строк касаційного оскарження у цьому випадку закінчиться 30 листопада.

При цьому для визначення останнього моменту строку треба брати до уваги також правила частин п'ятої - десятої коментованої статті. Наприклад, якщо у попередньому прикладі 30 листопада виявиться неділею, тоді строк касаційного оскарження закінчиться 1 грудня (частина шоста коментованої статті) тощо.

7. Якщо перебіг строку визначено днями, то він закінчується в останній день цього строку. Наприклад, якщо постанову суду першої інстанції ухвалено 1 липня, то перебіг строк на подання заяви про апеляційне оскарження починається з 2 липня (включно). Строк на подання такої заяви становить десять днів, отже, він закінчиться 11 липня.

Якщо строк визначений вказівкою на певний день, тоді він закінчується у цей день. Наприклад, суд встановив строк для усунення недоліків позовної заяви до 31 червня. Таким чином, позивач може зробити це до 31 червня включно.

При цьому для визначення останнього моменту строку треба брати до уваги також правила частин шостої - десятої коментованої статті. Так, наприклад, якщо строк на подання заяви про апеляційне оскарження закінчується 11 липня, а це субота, тоді таку заяву можна подати навіть 13 липня у понеділок.

8. Якщо закінчення строку пов'язане з певною подією, що повинна неминуче настати, то він закінчується наступного дня за настанням цієї події. Наприклад, якщо провадження у справі було зупинено до одержання результатів судової експертизи, то строк зупинення закінчується наступного дня після того, як суд одержить висновок експерта. Тобто суд повинен поновити провадження саме у цей день.

При цьому для визначення останнього моменту строку треба брати до уваги також правила частин шостої - десятої коментованої статті. Так, наприклад, якщо висновок експерта надійшов у п'ятницю, то суд повинен поновити провадження у справі не пізніше понеділка.

Потрібно мати на увазі, що правило частини сьомої коментованої статті придатне не для всіх процесуальних правовідносин. Як виняток можна навести такий приклад. Якщо суд відстрочив оплату судових витрат до ухвалення судового рішення у справі, то це не означає, що судові витрати повинні бути оплачені включно до наступного дня за днем ухвалення рішення. Тому якщо на момент ухвалення судового рішення у справі у суду немає відомостей про оплату відстрочених судових витрат, то він цим же судовим рішенням розподіляє судові витрати між сторонами відповідно частини другої статті 88 КАСУ.

9. Правило про неробочий день (частина шоста коментованої статті) є загальним і стосується усіх строків. Воно пов'язане із графіком роботи суду, а отже реальному можливістю вчинити певні процесуальні дії в суді. Для визначення вихідних, святкових та неробочих днів необхідно звертатися до положень КЗпПУ.

Стаття 67 КЗпПУ передбачає два вихідні дні на тиждень при п'ятиденному робочому тижні або один вихідний день на тиждень при шестиденному робочому тижні, при цьому загальним вихідним визначено неділю. Суди працюють у режимі п'ятиденного робочого тижня, а тому вихідними днями у контексті коментованої статті вважаються субота та неділя.

Святковими днями, згідно з частиною першою статті 73 КЗпПУ, є:

1) 1 січня - Новий рік;

2) 8 березня - Міжнародний жіночий день;

3) 1 і 2 травня - День міжнародної солідарності трудящих;

4) 9 травня - День Перемоги;

5) 28 червня - День Конституції України;

6) 24 серпня - День незалежності України.

Неробочими днями також є дні таких релігійних свят:

1) 7 січня - Різдво Христове;

2) один день (неділя) - Пасха (Великдень);

3) один день (неділя) - Трійця.

Необхідно пам'ятати, що у випадках збігу святкових або неробочих днів з вихідним днем вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого дня (частина третя статті 67 КЗпПУ).

10. Останній день строку триває до двадцять четвертої години, але якщо процесуальну дію слід було вчинити безпосередньо в суді, де робочий час закінчується раніше, строк закінчується в момент закінчення цього часу. Але в будь-якому випадку строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення позовна заява, скарга, інші документи чи матеріали передано поштою, а грошові кошти перераховано поштою або через установу банку. При визначенні моменту вчинення процесуальної дії братиметься до уваги дата відправлення на відтиску поштового штемпеля на конверті або дата перерахування коштів на квитанції установи банку чи платіжному дорученні.

Переривання перебігу строку

11. При обчисленні процесуальних строків слід мати на увазі, що під час перебігу строків вони є неперервними від дня початку і до його закінчення, незалежно від наявності вихідних, святкових або інших неробочих днів.

Однак частиною десятою коментованої статті передбачено виняток: зупинення провадження в адміністративній справі зупиняє перебіг усіх процесуальних строків у цій адміністративній справі (звісно, крім перебігу самого строку зупинення та перебігу строків, пов'язаних із оскарженням ухвали про зупинення провадження). Перебіг процесуальних строків продовжується з дня поновлення провадження.

Спеціальні правила обчислення строків

12. Застосовуючи правила коментованої статті, потрібно мати на увазі, що в адміністративних справах, пов'язаних з виборчим процесом та процесом референдуму, передбачено суттєві особливості обчислення строків (див. статтю 179 КАСУ і коментар до ст. 179 КАСУ).