Найпотаємніший спогад людський

Частина перша. Плетиво матері-павучихи

Про будь-якого письменника і його творчість можна точно знати принаймні одне: обидва прямують у найбільш бездоганному із можливих лабіринтів, по довгому кружному шляху, де вихід збігається зі входом — це і є самота.

Я залишаю Амстердам. Хоч що я дізнався, мені невідомо: чи я дізнався більше про Елімана, чи, навпаки, загадка навколо нього стала щільнішою? Я міг би послатися тут на парадокс, притаманний будь-якому пошуку знань: чим глибше вивчаєш якусь часточку світу, тим більш явним стає безмежжя непізнаного та нашого власного недоумства; однак такий силогізм все ж недостатньо пояснює моє ставлення до цієї людини. Його випадок вимагає значно радикальнішого формулювання, а точніше — якомога більш песимістичного стосовно самої можливості пізнання людської душі. Його душа подібна до чорної діри: усе, що наближається до неї, вона намагнічує й поглинає. Певний час вивчаєш його життя, а тоді, нарешті угамувавши цікавість, засмучений і постарілий, бурмочеш собі під ніс: у душі людській — як серед ночі, та й нема там чого шукати.

Еліман пірнув у Ніч. Легкість, з якою він попрощався з сонцем, чарує мене. Успіння його тіні чарує мене. Загадка його мети переймає мене. Я не розумію, чому він замовк, коли мав ще стільки сказати. І мене мучить те, що зробити, як він, я не можу. Коли трапляється мовчун — але справжній мовчун! — завжди виникає гостра цікавість до значення його слів і не залишає думка: чи не є вони, часом, нестерпним белькотом, мовним сміттям?

Що ж, я стуляю пельку і тут перепиняю тебе, мій Щоденнику. Балачки Матері-Павучихи виснажили мене. Амстердам спустошив мене. На мене чекає шлях самоти.

Африканським письменникам мого покоління (яке скоро втратить означення «молоде») Т.Ш. Еліман дав змогу виснажити себе в кривавих та шляхетних літературних баталіях. Було в його книжці щось і від величного собору, і від просторої арени; ми заходили до неї, мов до могильника божества, і зрештою приходили до тями на колінах у власній крові, пролитій під часжертвопринесення його шедевру. Будь-якої сторінки книжки було достатньо, щоб переконатися: атож, оце справжній письмак, неперекладний «гапакс легоменон»[2], одна з тих зірок, які лише раз яскраво спалахують на небесному склепінні літератури.

Пригадую одну з численних вечерь, за якою ми обговорювали твір Т.Ш. Елімана. Просто посеред дебатів Беатріс — так, так, та сама чуттєва й невгамовна Беатріс Нанґа, у прекрасних персах якої я сподівався задихнутися й померти, — показала кігті й заявила, що з шаблями наголо варто сперечатися тільки про твори справжніх письменників, що тільки такі тексти зігрівають кров незгірш за дорогий алкоголь і якщо, прагнучи догодити безформному й безхребетному консенсусу, ми уникаємо закладеного в них пристрасного зіткнення, ми безчестимо літературу. Справжній письменник, додала вона, викликає шалену полеміку серед справжніх читачів — а справжні читачі завжди наче на війні. І якщо ви не готові кидатись на арену, щоби забрати собі його бажаний труп — як у грі бузкаші[3], — то лишіть мене в спокої та вертайте конати в калюжі теплої сечі, яка вам здається елітним пивом: ви хто завгодно, але не читач, і ще менше — письменник.

Я підтримав полум’яний спіч Беатріс Нанґа. Т.Ш. Еліман належав не до класиків, а до кумирів. Літературний міф — це як стіл для гри в карти. Еліман сів за нього й виклав три найбільші козирі: по-перше, обрав собі ймення із загадковими ініціалами; по-друге, написав тільки одну книжку; по-третє, безслідно зник. Справді, щоби заволодіти його трупом, слід було втрутитися в гру.

І хоча можна було сумніватись у тому, що колись існувала людина на ім’я Т.Ш. Еліман, або припускати, що це був лише псевдонім автора, який вирішив пошкилювати зі своїх колег чи вирватися з тісного літературного кола, натомість ніхто не наважувався заперечувати колосальну силу створеної ним книжки: дочитавши її до кінця, ви відчували, як вас наповнювало саме життя — потужним і чистим потоком.

Нас досі хвилює питання: чи Гомер існував насправді? Однак це мало впливає на зачарування читачів; адже лише завдяки Гомерові (хай ким він був) ми завдячуємо текстом «Іліади» і «Одіссеї». Так само, байдуже до особистості Т.Ш. Елімана, його містифікації та легенди, саме йому ми мусимо дякувати за твір, який назавжди змінив наш погляд на літературу. А може, і на життя взагалі. «Лабіринт жорстокості» — так зветься ця книжка, і ми, мов спраглі ламантини, припадали до її незамутненого джерела.

«На початку було пророцтво і був Цар; і пророцтво сповістило Цареві, що земля дасть йому повну владу, але натомість зажадає праху мудрих старців, і Цар прийняв вимогу; він одразу заходився палити своїх найстарших підданих та розвіювати їхній прах довкола свого палацу, де невдовзі постав густий і похмурий ліс, який назвали Лабіринтом жорстокості».

Як ми зустрілись — ця книжка і я? Випадково, як часто ведеться. Та я ніколи не забуду слів Матері-Павучихи: випадок — це непомітний звив долі. Уперше «Лабіринт жорстокості» я прочитав не так давно, лише трохи більше місяця тому. Однак не скажу, що ім’я Елімана було мені незнайоме: ще в ліцеї я чув про нього. Він фігурував серед авторів «Короткого викладу негритянської літератури» — однієї з тих невмирущих антологій, що їх іще з колоніальних часів використо­вують замість підручників у всій франкомовній Африці.

Сталося це 2008 року, у випускному класі військового інтернату на півночі Сенегалу. Тоді література тільки починала приваблювати мене, і я плекав підліткову мрію стати поетом; безглузді амбіції, коли придивишся до найвідоміших з-поміж поетів і усвідомиш, що живеш у країні, укритій набридлою тінню примари гіганта Сенґора[4]; у країні, де віршування й досі було одним із найпевніших знарядь спокусників-бабіїв.

У результаті я губився серед сторінок поетичних антологій, словників синонімів, рідко вживаних слів та рим. Я винен у складанні жахливих віршів, і вимордувані одинадцятискладові рядки рясніли «стиглими плачами», «розчахнутими небесами» та «кришталевими зорями». Я пародіював, плагіатив і підробляв. Несамовито гортав сторінки «Короткого викладу». І саме там я вперше, поряд з іменами славних класиків «чорної» літератури, поміж Чішелле Чівелою та Чікаєю У Тамсі[5] помітив невідоме мені тоді ймення — Т.Ш. Еліман. І присвячена йому в антології анотація була такою незвичною, що не можна було не зупинитись. Дослівно там значилося таке (підручник я зберігаю і досі):

Т.Ш. Еліман народився в Сенегалі. Вигравши стипендію, він поїхав здобувати освіту в Париж, і в 1938 році видав там книжку трагічної й незвичайної долі — «Лабіринт жорстокості».

Неймовірна книжка! Шедевр юного африканця! Такого у Франції ще не бачили! Цей твір спричинив літературний скандал, що їх так люблять у цій країні. «Лабіринт жорстокості» отримав як схвалення, так і осуд. Та коли авторові і книжці вже пророкували престижну премію, їхній злет перервала гидка справа. Твір затаврували ганьбою, а щодо юного автора, то він назавжди зійшов з літературної сцени.

Почалася війна. З кінця 1938 року ніхто нічого не чув про Т.Ш. Елімана. Його доля лишилася загадкою й обросла численними цікавими гіпотезами (не зайвим буде ознайомитися на цю тему, наприклад, з короткою оповіддю журналістки Б. Боллем «Ким насправді був Негритянський Рембо? Одіссея одного привида», Editions de la Sonde, 1948). Видавець, зіткнувшись із загальним осудом, прибрав книжку з продажу й знищив наклад. «Лабіринт жорстокості» ніколи не перевидавали. Нині знайти цей твір неможливо.

Повторимо: у юного автора був неабиякий хист. Можливо, він був генієм. Дуже шкода, що цей геній він витратив на змалювання похмурих картин: надто песимістична книжка описувала колоніальну Африку як безрадісний, безжальний і варварський край. Тим часом континент, який стільки страждав і страждає досі, міг сподіватися, що письменники подаватимуть більш позитивний портрет батьківщини.

Прочитавши ці рядки, я, не гаючи часу, кинувся по сліду Елімана — чи, радше, по сліду його привида. Багато тижнів я витратив на пошуки хоч якихось фактів із його життя, однак інтернет не дав мені нічого, крім того, що я вже знав із підручника. Не існувало жодного фото Елімана. Нечисленні згадки на сайтах були такі розпливчасті, що я швидко збагнув: знали вони не більше за мене. Майже всі писали про «гідного осуду африканського автора міжвоєнного часу», не уточнюючи, за що ж саме варто його засудити. Не вдалося мені дістати більше інформації й про сам твір. Не було жодного свідчення про його глибоке прочитання, жодної присвяченої йому статті або дисертації.

Я запитав про Елімана в приятеля свого батька, який викладав в університеті африканську літературу. Він пояснив, що нетривалий злет Елімана у французькій літературі (еге ж, саме у французькій, він наполіг на цьому терміні) не дозволив відкрити його творчість у рідному Сенегалі. «Це твір божественного євнуха, — міркував він. — Про “Лабіринт жорстокості” часто згадують побожно, мов про святе письмо. Та правда в тому, що це писання не дало початку релігії. У цю книжку вже ніхто не вірить. А може, і не вірив ніхто...»

Той факт, що жив я в загубленому серед чагарів військовому інтернаті, обмежував мої пошуки. Тож я припинив їх, змирившись із простою й невблаганною істиною: Еліман був зітертий не лише з літературних анналів, а й, здавалося, з пам’яті людей, у тому числі співвітчизників (а втім, добре відомо, що першими нас забувають якраз дорогі співвітчизники). «Лабіринт жорстокості» належав до іншої історії літератури (можливо, єдиної справжньої історії літератури): де повно книжок, загублених у коридорах часу, — навіть не проклятих, просто забутих — і де їхніми трупами, кістяками, примарами завалені долівки безлюдних в’язниць і мовчазні нескінченні стежки в нікуди.

Я вирішив відволіктися від цієї сумної історії та повернувся до писаних кульгавими римами віршів про кохання.

Зрештою, єдиним значним відкриттям того часу було знайдене на одному з численних плутаних форумів довжелезне перше речення «Лабіринту жорстокості», достоту єдиний член екіпажу, врятований після катастрофи, що сталася сімдесят років тому: «На початку було пророцтво і був Цар; і пророцтво сповістило Цареві, що земля дасть йому повну владу, але натомість зажадає праху мудрих старців...», і таке інше.

А тепер розповім, як «Лабіринт жорстокості» повернувся до мого життя.

Після першої зустрічі в ліцеї час минав без жодної згадки про Елімана. Звісно, іноді я думав про нього, та він віддалявся все більше, та й спогад був надто журливим — так пригадують про справи незавершені або такі, які завершити неможливо, скажімо, про втраченого старого друга, зниклий у пожежі рукопис, кохання, якого зрікся від страху нарешті здобути щастя. Я склав іспит на бакалавра, залишив Сенегал і продовжив навчання в Парижі.

Там я на мить знову повернувся до загадки Елімана, але даремно: навіть у букіністів, яких так всі розхвалювали, книжку було не знайти. Щодо праці Б. Боллем «Ким насправді був Негритянський Рембо?», то її не перевидавали з середини 1970-х років. Навчання та перипетії іммігрантського життя надовго віддалили мене від «Лабіринту жорстокості», книжки-привида, автор якої скидався на миттєве кресання сірником у суцільній літературній пітьмі. Тож я потроху забув про Елімана та його твір.

Курс навчання у Франції завершився дисертацією, яку я пережив досить швидко — немов вигнання з письменницького раювання. Я перетворився на до всього байдужого аспіранта, який невдовзі звернув із достойного академічного шляху на стежку, що здавалася тимчасовим легковажним захопленням, однак закликала до глибоко похованих амбіцій і претензій: я хотів стати письменником. Мене застерігали: тебе може спіткати невдача, ти згориш, осатанієш, зневіришся, перетворишся на маргінала! Авжеж, — відказував я, — може бути. Та невтомні «вони» наполягали: так і руки можна на себе накласти! Авжеж, — твердив я, — може бути. Однак життя, — додавав я, — є ні чим іншим, як лінією, що з’єднує літери в слово. І я сподіваюся втримати рівновагу на цій линві. Не витримає моєї ваги — що ж, тим гірше для мене, принаймні дізнаюся, як живуть (точніше, животіють) там, унизу. І я пропонував «їм» сходити куди подалі. Я їм казав: у літературі взагалі неможливо досягнути успіху, тож я стрибаю в потяг до слави, а ви свою думку тримайте при собі.

Я написав свій перший роман «Анатомія порожнечі» й видав його в знайомого видавця. Книжка стала провалом (за перші два місяці продалось лише сімдесят дев’ять примірників, та й то всі я оплатив із власної кишені). Хоча аж тисяча сто вісімдесят два користувача залишили вподобайки під моєю публікацією на Фейсбуці, де я анонсував вихід роману. Дев’ятсот дев’ятнадцять прокоментували: «Вітаю!», «Пишаюся!», «Proud of you!», «Congrats bro!»[6], «Браво!», «Ти мене надихнув!» (на що я сумно зітхнув), «Дякую, братику, ти наша гордість!», «Уже хочу почитати, Іншалла!», «Коли виходить?» (хоча в пості я зазначив точну дату), «Де придбати книжку?» (також були відомості в пості), «Яка ціна?» (те саме), «Цікава назва!», «Ти — приклад для нашої молоді!», «Про що книжка?» (це запитання — мов пекло для автора), «Можна вже замовити?», «А є пдф?» і так далі. Повторюю: сімдесят дев’ять примірників.

Чотири-п’ять місяців після виходу книжки я чекав, поки її нарешті видобули із Чистилища неслави. Один впливовий журналіст, фахівець із так званих «франкомовних» літератур, написав на неї рецензію (на тисячу двісті знаків з пробілами) для газети «Le Monde Afrique». Він стримано охарактеризував мою манеру письма, але в останньому реченні затаврував мене загрозливим формулюванням — я б навіть сказав небезпечним, а то й диявольським: «надія франкомовної африканської літератури». Авжеж, мені вдалося уникнути смертельно небезпечного «нова зірка», та від цього його похвала не ставала менш вбивчою. Натомість вона сприяла певній увазі до мене в літературних колах африканської діаспори в Парижі — багатьма проклятими мовами (у тому числі й моєю) її любовно звали «Гетто». З тієї миті навіть ті, хто мене не читав і, безперечно, не прочитає ніколи, завдяки абзацу в «Le Monde Afrique» знали, що з’явився енний юний письмак, який аж лищав від сподівань. Мене стали запрошувати на фестивалі, зустрічі, салони і ярмарки, на безглузді круглі столи «нових голосів», «нової зміни», «нових пер» і багато чого ще буцімто свіжого й нового, хоча насправді все це «нове» здавалося давно виснаженим і втомленим від, власне, літератури. Відгомін слави досягнув Сенегалу, і мною зацікавилися й там — авжеж, адже мною цікавились у самому Парижі, а це було свого роду індульгенцією! З тієї миті всі, кому не лінь, почали висловлюватися з приводу «Анатомії порожнечі» (однак «висловлюватися» не означає «ознайомитися»).

Незважаючи на все це, я був незадоволений своїм романом і навіть почувався нещасним. Невдовзі мені стало соромно за «Анатомію порожнечі» (написану з причин, які я викладу трохи згодом), і я, ніби прагнучи очищення та виправлення цієї хиби, став мріяти про інший роман — великий, амбітний і вирішальний. Залишалося тільки його написати.

Тож саме цим я вже місяць і займався — писав свій magnum opus — коли, однієї липневої ночі, не в змозі знайти першу фразу, я в розпачі кинувся в лабіринт паризьких вулиць. Я никав, відчайдушно чекаючи дива. І воно явилось мені за вікном одного із барів: я впізнав Марему Сіґу Д., сенегальську письменницю близько шістдесяти років; кожну її книжку супроводжував скандал, тож багато хто сприймав її як злючу відьму, упиря чи навіть, ще гірше, сукуба. А мені вона видалася справжнім янголом — темним янголом сенегальської літератури: ця остання без неї давно б перетворилася на смертельно нудну клоаку, де розм’яклими кавалками борсаються книжки, що не в змозі дати щось більше за описи вічного сонця, яке «жалить променями крізь листя», узагальнених романтизованих облич із «рум’яними щічками», «орлиними» (або «розширеними знизу») носами, «величними» або «могутніми» лобами. Сіґа Д. рятувала всю сучасну продукцію сенегальських письмаків від чумних поховань кліше та безкровних фраз, позбавлених життя, мов старі гнилі зуби. Вона залишила Сенегал, щоби творити тексти, єдиною провиною яких було одне — радикальна чесність. Це коштувало їй своєрідної слави — а також кількох судових позовів, з якими вона давала раду сама, без адвоката. Сіґа Д. не раз програвала суди; однак усе, що я можу сказати (стверджувала вона), тут, у моєму житті, тож я буду й надалі писати й легенько щипати вас.

Отже, я впізнав Сіґу Д. Я увійшов у бар і сів неподалік від неї. Крім нас, у залі були три-чотири самотніх клієнти. Решта в пошуках свіжого повітря подалися на терасу. Сіґа Д. сиділа за столиком сама й не рухалась. Вона скидалася на левицю, що чигала на жертву, причаївшись у високій траві та прочісуючи степ своїми величезними жовтими очима. Неприхована крига всієї її постави явно суперечила запалу її текстів, що годі забути: монументальних, вулканічних сторінок, оздоблених діамантами та кристалами кварцу, — і на мить я засумнівався, що ці сторінки написала ця незворушна пані.

Саме тієї миті Сіґа Д. рукою поправила рукав своєї сукні-бубу[7]. І кілька секунд у виріз я мав змогу бачити її груди. Її обриси майоріли ніби в кінці тунелю чи коридору, яким треба довго йти до свого бажання. Про свої перса Сіґа Д. написала кілька незабутніх абзаців, справжніх гімнів, гідних найпалкіших еротичних антологій. Тож переді мною були груди, що вже увійшли в історію літератури. Чимало читачів уявляли їх, і багато хто мріяв про ці пишні округлості. Моя уява теж не залишилася байдужою. Тим часом рука опустилась і замкнула загадку персів.

Набравшись сміливості, я одним махом осушив свій келих і підійшов до Сіґи Д. Я відрекомендувався: Дьєґан Латір Фей, — зізнався, що обожнюю її твори, що зворушений зустріччю, що причарований її особистістю, що з нетерпінням чекаю на її нову книжку, словом, я осипав її банальними компліментами, які вона щоразу чула під час зустрічей зі своїми відданими читачами; а коли побачивши, як на її обличчі з’явився вираз переляканого політесу людини, що прагне спекатися причепи, однак не може в цьому зізнатися, я вирішив піти з козирів і сказав, що випадково щойно бачив її груди й хотів би побачити знову.

Вона здивовано примружилась, і я пірнув у щілину, де блищало її хитре око: «Мадам Сіґо, ваші груди викликають стільки фантазій...» — «Тобі справді сподобалося те, що ти бачив?» — мовила вона незворушно. — «Дуже! І я хочу ще!» — «Ще?» — «Так, іще». — «Але чому?» — «Бо в мене встав». — «Ти серйозно, Дьєґане Латіре Фею? Не багато ж тобі треба, юначе!» — «О, мадам Сіґо, якби ви знали, як давно я мрію про ваші груди!» — «Та годі вже викати й називати мене мадам Сіґа, це смішно, і годі збуджуватися, прибери це від мене, mёnn na la jurr, я ж тобі матір’ю годна бути, Дьєґане!» — «Kone nampal ma, тож дай посмоктати твої материнські груди», — відказав я, достоту як у часи своєї юності, коли дівчата відхиляли мої пропозиції (або просто не розуміли мої балади), вважаючи, що через різницю у віці чотири-п’ять років могли б бути мені за матерів.

Якусь мить Сіґа Д. мовчки мене роздивлялась і раптом усміхнулася.

— Бачу, панові не чужий театр. І для вправних реплік у пана ротик годящий. Ти справді хочеш посмоктати груди? Що ж, гаразд. Ходімо. Мій готель — за кілька хвилин звідси. Іншалла, пан смоктатиме груди!

Вона вже хотіла підвестись, аж раптом поцікавилася: «А ти часом не хочеш, що я nampal тебе тут і зараз?»

І вона конкретизувала свою пропозицію, спритно спустивши простору бубу з одного плеча — із корсажу важко випала ліва грудь. «Бачиш? — мовила Сіґа Д. — Ось вона». Серед бурої плоті блиснула велика медаль, мов світлий острівець у бурхливому океані. Сіґа Д., схиливши голову праворуч, дивилася на мене спокійно й наче байдуже. Хоч я й знав, що вона була майстринею таких вульгарних ефектів, у цій бурхливій хоті все ж було стільки стриманої могутності, що мені вона навіть здалася вишуканою. «Ну? То ти хочеш чи не хочеш?» І вона взяла свою ліву грудь у руку. Стала м’яти її неспішно. Повагавшись кілька секунд, я сказав, що смоктати зручніше в затишному готелі. «Шкода», — з бентежною ніжністю відповіла вона, поправила сукню, сховавши груди, і підвелася. Повітря наповнювали пахощі мира й цинамону. Я заплатив за неї. І я пішов за нею.

Ми прийшли до готелю, де вона мешкала впродовж кількох днів у Парижі, куди приїхала на присвячену її творчості конференцію. «Це моя остання ніч тут, — попередила вона, викликаючи ліфт. — Завтра я повертаюся додому, в Амстердам. Тож, Дьєґане Латіре Фею, сьогодні або ніколи».

З хижою посмішкою на вустах вона увійшла в ліфт. Неквапний підйом на чотирнадцятий поверх був для мене болісним падінням в усвідомлення власної неспроможності. Тіло Сіґи Д. спізнало все — що міг я додати? Куди я міг завести її? Що нового міг вигадати? Яку гру запропонувати? Філософи, які нахвалюють вигадливість еротизму, не мали справи з Сіґою Д., одна присутність якої перекреслювала все моє сексуальне минуле. Що мені було робити? Ось уже п’ятий поверх... Вона нічого не відчує, навіть не зрозуміє, що ти увійшов, твоє тіло просто розчиниться в ній, розтечеться і всотається простирадлами й матрацом. Восьмий поверх... І ти просто потонеш у ній: ти зникатимеш, розкладатимешся, розпадатимешся на атоми, перетворишся на клінамен[8], описаний античними матеріалістами, такими як Левкіпп, Демокрит із Абдер (рівня філософії якого досягнув хіба Емпедокл), а також Лукрецій, який у своїй праці «Про природу речей» так шляхетно розтлумачив богорівного жуїра Епікура. Одинадцятий поверх... Нудьга, смертельна нудьга — ось і все, що ти можеш їй запропонувати.

Повітря було гаряче, з мене лив холодний піт, і Сіґа Д. могла збити мене з ніг одним щиглем, одним подихом — мов сухий колосок. Аби набратися мужності, я намагався думати про істинно раблезіанську учту з соском, про монументальні літературні перса. Та замість допомогти мені, цей образ ще більше мене знесилив: руки здалися мені смішними, маленькими й беззахисними перед письменницькими грудьми — незграбні ручки, нездатні на справжнє кохання, замерзлі горобчики. Щодо язика, то я й не гадав скористатися ним: він ціпенів від однієї думки про поетичні соски.

Чотирнадцятий поверх. Дверцята ліфту відчинилися, Сіґа Д. вийшла, навіть не подивившись у мій бік, звернула ліворуч, і вже за кілька секунд я не чув її кроків — певно, їх поглинав товстий килим у коридорі; потім почулося клацання замка, що піддався торканню магнітною карткою, і знову запала тиша. Я так і стояв у кабіні ліфта, де нарешті випустив гази, які в ім’я власної гідності тримав у собі ще з першого поверху. Я не міг дозволити собі втекти. Утім, це не вважалося б утечею, бо нам обом було добре відомо: я програв, навіть не почавши цей бій. Якби я втік, це був би сумний, але передбачуваний кінець невдалого бою, вінець завчасно вирахуваного програшу. Хтось унизу викликав ліфт. Дверцята почали зачинятися. Я стримав їх із усіх сил і вийшов, зважившись не так із мужності, як із невиразного бажання спізнати запаморочливий провал.

Отже, я рушив коридором. Двері до одного з номерів були відчинені. З них — ніби припрошуючи або застерігаючи мене — віяло вже знайомими миром і цинамоном. Я не торкнувся дверей, мовби йшлося про браму до самого Пекла. Збентежено закляк на порозі. Зрештою, світло в коридорі згасло. Я зробив крок уперед — і знову стало світло; тоді я переступив поріг. І потрапив до розкішної і безликої кімнати в пастельних тонах. Через величезні віконниці, що виходили на балкон, на мить переді мною постав повний вогнів Париж. Я почув шум води: Сіґа Д. приймала душ. Я зітхнув із полегшею: перед миттю істини я отримав трохи перепочинку.

Утім, мене вразили не розміри ліжка — казково великі, — а кітчеве полотно над ним. Жоден художник (подумав я) не повинен жити після того, як так прикрасив — а точніше, спотворив — світ. Відвівши погляд від полотна, я впав на широчезне ліжко та позбувся думок, дозволивши їм погуляти десь високо й далеко. Перед моїми очима розігрувалися численні можливі сценарії подальшого розвитку подій. Усі вони закінчувались однаково: я перекидав ногу через балюстраду балкону і стрибав у прірву під безжальний регіт Сіґи Д., яка так нічого й не відчула. За чверть години вона вийшла з душу. Груди були перехоплені білим рушником, який спускався до її стегон; ще один рушник прикрашав її голову, немов тюрбан.

— О, то ти ще тут?

Тон її голосу не дозволяв здогадатись, що це було: холодна констатація факту, несподіванка від відкриття, іронічна ремарка чи просте запитання. Кожна з опцій могла приховувати страхітливий підтекст. Тож я не відповів. Вона усміхнулась. Я дивився, як вона ходила з кімнати до ванної і назад. У Сіґи Д. було тіло зрілої жінки, яка ніколи не відступала ні перед насолодою, ні перед стражданням. Врода впереміш із болем; грішне, досвідчене, безсоромне тіло; врода без видимих ознак сказу, але яку не лякав сказ світу. Щоб зрозуміти її, варто було лише раз уважно її роздивитися. Я дивився на Сіґу Д. і розумів правду: переді мною була не людина, а Мати-Павучиха, чиє велетенське творіння спліталося з мільярдів ниток — але не лише з шовку, а й зі сталі і, може бути, крові; я ж був лише мухою, що борсалась у павутинні, великою зеленою мухою, що потрапила в густо сплетену Сіґою Д. з інших життів пастку.

Минуло багато хвилин, під час яких жінки зазвичай після душу роблять сотні справ, на перший погляд украй важливих, хоч і не зрозуміло — чому. Нарешті Сіґа Д. — досі прикрита лише рушником — сіла на крісло переді мною. Рушник трохи піднявся вгору, я бачив її литки, стегна та, нарешті, густе плетиво лобка. Я не збирався відводити погляд і довго роздивлявся її руно. Я шукав її Око. Тоді вона схрестила ноги, і я одразу пригадав туманний образ Шерон Стоун.

— Можу закластися: ти — письменник. Або вчишся на нього. Не дивуйся: таких, як ти, я бачу здалеку. Будь-яку річ вони розглядають так, ніби вона приховує страшну таємницю. Побачили розкішницю — і вирячують очі, буцім у ній криється загадка існування світу. Але розкішниця — це лише розкішниця, не більше. Не варто стікати слиною від поетики й містики, занурюючи погляд у неї. Не можна переживати мить — і водночас описувати її.

— Звісно що можна! Можна... Так і живуть письменники. Кожен мент життя перетворюється на миттєвість писання. Письменник усе бачить по-своєму і...

— Ти помиляєшся. Усі ви помиляєтесь. Вам здається, ніби література виправляє життя. Або доповнює його. Або заступає його. Це не так. Письменники — повір, я багато з ким знайома, — завжди були дуже посередніми коханцями. Знаєш чому? Бо кохаючись, вони вже думають про те, яку напишуть сцену. Кожна з їхніх ласок пошкоджена тим, що з ними робить і що зробить їхня уява, кожен удар їхніх стегон послаблений майбутньою фразою. Коли я говорю їм слова кохання, то майже чую майбутнє «прошепотіла вона». Їхнє справжнє життя — у розділах ще не написаної книжки. Кожній репліці передує тире. Als het erop aan komt — це нідерландською «врешті-решт», — такі письмаки, як ти, потрапляють у тенета вигадки, фікції. Ви — вічні оповідачі. А важить тільки життя. Твір приходить пізніше. Вони не взаємозамінні. Не перетинаються ніколи.

Цікава і варта полеміки теорія, яку, втім, я слухав упівуха. Рушник на Сізі Д. майже розкрився. Вона зняла одну ногу з іншої. Розкритий рушник являв моїм очам майже все її тіло: живіт, талію, татуювання... Краєчки рушника прикривали тільки груди. Щодо Ока, то тепер я бачив його чітко й не збирався моргати першим.

— Бачиш: ти й зараз думаєш про фрази. Це поганий знак. Якщо ти справді хочеш написати добрий роман, забудь про нього негайно. Хіба ти не хочеш мене трахнути? Ясна річ, хочеш. То я тут. Думай лише про це. Думай лише про мене.

Вона піднялася з крісла, підійшла до мене, нахилила своє обличчя до мого. Рушник остаточно розгорнувся, випали перса — і вона притулила їх до моїх грудей.

— Бо інакше геть звідси, ходи пиши черговий нікчемний романчик!

Ця провокація здалася мені дитячою, і я повалив Сіґу Д. на ліжко. Вираз її обличчя — суміш тріумфу, палкого бажання та виклику — наповнили мене лютою жагою. Я кинувся цілувати її соски. Я дуже старався, і вона стогнала (хоча, чесно кажучи, то була радше прелюдія до стогнань). Принаймні в це хотілося мені вірити. Ці стогони — реальні чи вигадані — причарували мене. Я, слабка мушка, наближався до центру павутиння, смертельно небезпечного темного центру нори Матері-Павучихи. Я спробував спуститися нижче, до Ока. Та вона стримала мене, перевернула на бік, мов дитину, принизливо легко, розреготавшись; потім підвелась і почала одягатися.

Мене охопила несамовита лють, я бажав продовження. Та усвідомивши свій жалюгідний вигляд, стримав себе. Я замовк і принишкнув. І тоді Сіґа Д. завела неспішну пісню мовою серер[9]. Я простягнувся на ліжку, поринув у пісню, і поступово кімната, що до того здавалася мені холодною й незатишною, ожила, наповнилася сумними спогадами. У пісні йшлося про старого рибалку, який оснащував човен, щоби вийти на лови риби-богині.

Я заплющив очі. Сіґа Д. зрештою одягнулась і доспівала останній куплет. Човен все далі запливав у спокійні води океану, і рибалка суворими блискучими очима вдивлявся в обрій, готовий щомиті вступити у двобій з казковою богинею. Він так і не повернувся на берег, де його видивлялися дружина й діти. А в самому кінці Sukk lé joot Kata maag, Roog soom a yooniin — «Його човен перетнув край океану, Єдиним його компаньйоном був Бог». Варто було Сізі Д. замовкнути, як кімната занурилась у страшенну тугу.

Так тривало кілька секунд, і я майже фізично відчував вагу й аромат зажури, коли Сіґа Д. запросила мене на балкон, де нам було б зручніше. З Амстердама вона привезла дивовижну траву, з якої — з байдужою вправністю звички — змайструвала велетенський безсоромний косяк, я таких ще не бачив, і ми курили його, перемовляючись на серйозні і несерйозні теми, про численні машкари життя, про журбу, що ховається за красою... Атож, косяк був нескінченний, а трава — смачною. Я запитав, чи відоме їй продовження історії про рибалку та рибу-богиню.

— Ні, Дьєгане. Не думаю, що існує продовження пісні. Та Діб, одна з моїх тіток, співала її мені в дитинстві. І тлумачила вона її завжди однаково.

Сіґа Д. зробила коротку паузу й пояснила, що в продовженні немає потреби, адже, als het erop aan komt, кожен знав, чим вона закінчиться, вона могла закінчитися тільки в один спосіб. Тієї миті косячок з тріском згас між моїх пальців. Мало коли у своєму житті я почувався настільки розслабленим. Я підняв очі до неба — неба без зір, яке щось явно приховувало — ні, не скупчення хмар, щось інше, велике й глибоке, схоже на тінь гігантської істоти, яка ширяла над світом.

— Це Бог, — заявив я. Перш ніж продовжити, я мить помовчав і повів далі тихо й упевнено (гадаю, відтоді я ніколи не відчував невисловне й невимовне прочування доторку до Істини). — Це Бог. Цього вечора Він дуже близько, можливо, Він давно не був настільки близький до нас. Але Він знає. Знає, що, спустившись, зникне назавжди. Він ще не має достатньої зброї, щоби постати перед Своїм найгіршим жахіттям — нами, Людьми.

— Отже, ти з тих, кого вживання трави перетворює на метафізиків та богословів, — пробурмотіла Сіґа Д.

Знову запала тиша, а потім вона сказала: «Чекай». Сіґа Д. повернулася в кімнату, відкрила свою сумку й повернулася з якоюсь книжкою. Вона сіла, розгорнула книжку на випадковій сторінці й мовила:

— Ми не можемо завершити цей вечір, не почитавши трохи, не присвятивши кілька рядків божеству поетів.

А коли вони почала читати, уже на третій сторінці я тремтів від захвату.

— Авжеж, знаю, — мовила Сіґа Д., закриваючи книжку. — Це ліпше за косяк.

— Що це таке?!

— «Лабіринт жорстокості».

— Не може бути.

— Що?

— Кажу, що цього не може бути. «Лабіринт жорстокості» — міф. А Т.Ш. Еліман — безсиле божество.

— Ти чув про Елімана?

— Ясна річ, чув. Колись у мене був «Короткий виклад негритянської літератури». Цю книжку я шукав дуже давно... І я...

— Тобі відома її доля?

— У «Викладі» було сказано...

— Забудь уже той «Виклад»! Сам ти шукав, досліджував? Авжеж, ти намагався. Але не знайшов. Звичайно. Нікому ще не вдавалося знайти. Я мало не знайшла. Була дуже близька. Але це складний шлях. І дуже довгий. Часом смертельно небезпечний. Ти шукаєш Т.Ш. Елімана, і раптом під твоїми ногами відкривається мовчазна безодня, схожа на небо навспак. Бездонна пащека. Я її бачила. Й упала. Було падіння... падіння...

— Я не розумію, про що ти кажеш.

— ...і я його пережила. Життя раптом крутнуло в неочікуваному напрямку, слід загубився серед барханів часу, і в мене вже не стало сміливості повернутись до пошуків.

— Пошуків кого? Або чого? Спершу поясни, звідки в тебе ця книга. Де доказ, що це справді «Лабіринт жорстокості».

— ...я ніколи не розповідала про те, що пережила і що могла пережити. Думаю, це сліпа пляма моєї долі, її глухий кут...

— Ти накурилася.

— ...та водночас це найширша точка мого життя, його найсвітліший відрізок... і якщо мені пощастить знову вийти на слід, я зайду далі, ніж могла б уявити, цим дивокраєм, який животіє в мені й де живе він...

— Слухай, це маячня.

— ...і я зійду в саме серце того, що справді маю писати: у свою книжку про Елімана. Наразі ж я не готова. Щодо обставин, за яких ця книга потрапила до мене... Цю історію, Дьєґане Фею, я розповідати не хочу. Принаймні не сьогодні. Ще рано.

Сіґа Д. замовкла й обернулась до міста, та я був переконаний: вона не бачила сяйливого мерехтіння діамантів на звабливому тілі Парижа. Її погляд зосередився на власному мерехтінні — або на пітьмі в її минулому. І я вирішив не відволікати її від меланхолії спогадів. Навпаки, я дам їй змогу пірнути в них і, зазираючи в її темні очі, буду гадати, як глибоко течуть її думки. І хоча Павучиха блукала далеко серед спогадів, вона здавалася ближчою, присутнішою, реальнішою. Вона мовчки намотувала на пряслицю часу нитку безіменних складних і прекрасних мотивів, від яких розходились шви та ятрились рани. Мені здалося, що її думки, її спогади несуть мене; вони так яскраво променились, ніби виплескувалися з її фізичної оболонки й радістю насичували все навкруги. Після кількох секунд під цією вагою (хаотичною, нестримною вагою, невидимою, але цілком відчутною — вагою зосередженої думки, з якої ми намагалися видобути смисл, а може, й істину) я зрозумів, що маю нагоду спостерігати за сценою, яка зазвичай відбувається всередині людини, потаємно, відкрита лише її свідомості й призначена для містичного досвіду — таке можливо лише на полотні символіста чи у страшному сні. Я на власні очі бачив інтроспекцію. Чужа душа запрошувала мою до себе в гості, зазираючи при цьому в глибини себе, готова до моїх безжальних суджень. Це була автопсія, під час якої лікар сам себе розрізав; і єдиним свідком цього видіння, цього відчуття, яке можна було кваліфікувати як прекрасне або жахливе — чи як прекрасне і жахливе — був тільки я.

— Це примара, — несподівано мовила Сіґа Д., і в її голосі я почув голоси усіх інших Сіґ Д., яких вона перестріла у своїх споминаннях. — Елімана не можна зустріти. Він вам являється. Він проходить крізь вас. Від нього крижаніють кістки й палає шкіра. Це жива ілюзія. Я відчула його подих на своїй потилиці — подих зі світу мертвих.

Тим часом я дивився на поснуле місто та, милуючись ним, думав про те, наскільки ж ця ніч скидалась на сон! Я вирішив: треба бути готовим будь-якої миті прокинутися на продавленому дивані у квартирі, яку ділив зі Станісласом. Бо це було більш імовірно, ніж стояти на балконі номера в розкішному готелі в компанії видатної письменниці, що носила в сумочці «Лабіринт жорстокості».

— Тримай, — мовила Сіґа Д.

Вона простягала мені книжку. Я ледве не відсахнувся від неї.

— Прочитай її й приїзди до мене в Амстердам. Піклуйся про неї. Не знаю, чому я дарую її саме тобі, Дьєґане Латіре Фею. Я ледве тебе знаю, і все ж віддаю тобі найцінніше, що маю. Можливо, нам судилося розділити цей дар. Наша зустріч — незвичайна, вона відбулася вкрай дивним робом, однак кінцевий пункт цієї стежки очевидний: ця книжка. Хтозна, може, це випадковість. Чи доля. Однак вони одна одній не суперечать. Випадок — це лише невідомий нам виверт долі, адже доля пише невидимим чорнилом. Хтось мені колись це сказав. І, певно, мав рацію. Наша здибанка, як на мене, — вияв життя. Іти треба за ними — за життям та його непередбачуваними звивами. Усі шляхи життя тягнуться до однієї-єдиної точки, ми туди прямуємо всі, однак щоб дістатися пункту призначення, обираємо різні маршрути, які можуть бути чарівними або жахливими, устеленими квітами або кістяками, часом це самотні нічні шосе, та яким би не був шлях, на ньому завжди були випробування для наших душ. До того ж... рідко зустрінеш когось, хто чув про цю книжку. Тож піклуйся про неї. Я чекатиму на твій візит до Амстердаму, напиши, коли наважишся приїхати, я все організую. Свої координати я залишила на клапані книжки. Ось, дивись. Бери.

Тоді я подумав: ясно, прокинусь одразу, як торкнуся книжки. Тож я простягнув руку, готовий розплющити очі й побачити своє помешкання. Однак сцена тривала: я тримав у руках «Лабіринт жорстокості». Книжка мала стримано-класичний вигляд: на білому тлі згори донизу, обведені темно-синьою каймою, значилися ім’я автора, назва і видавець («Gemini»). На останній сторінці обкладинки я прочитав дві фрази: «Т.Ш. Еліман народився в Сенегальській колонії[10]. “Лабіринт жорстокості” є його першим романом і першим самобутнім шедевром негра з Чорної Африки, який неупереджено розповідає про безум і красу свого континенту».

Отже, я тримав книжку в руках. Давно я мріяв про цю мить, і тепер чекав на чергове диво; але нічого не відбулося, і, коли я нарешті підвів голову, Сіґа Д. уважно дивилась на мене.

— Ну ж бо, читай. Геть звідси. Це робота неспішна. А я тобі заздрю. Ти вперше відкриєш для себе цю книжку. Утім, водночас мені тебе шкода...

Вона не приховала зажуру, що променилася з її очей. Я не став питати про сенс її останніх слів і, несміливо подякувавши, поклав «Лабіринт жорстокості» в задню кишеню джинсів. Сіґа Д. зауважила, що не впевнена, як би я мав чинити: дякувати їй чи проклинати її. Я ж відказав, що вона, можливо, надто драматизує. Вона поцілувала мене в щоку й сказала: «Скоро побачиш».

Отак жирна муха звільнилася з павутиння. Удома на мене чекала дзвінка тиша, яка, втім, іноді вкривалася кракелюрами від могутнього бойового храпу — це був мій співмешканець Станіслас. Він перекладав з польської й уже декілька місяців працював над новою французькою версією «Фердидурке», великого роману свого геніального земляка Вітольда Ґомбровича.

Прихопивши недопиту пляшку, я зачинився у своїй кімнаті й увімкнув на телефоні свою особисту підбірку композицій «Супер-Дьямоно», мого улюбленого музичного гурту[11]. Намацавши книжку в задній кишені, я витяг її й роздивився уважно. Варто було визнати: я не вірив у її реальність; авжеж, бували ночі, коли я душею і тілом належав їй, і ночі, коли я цитував її, хоч ніколи й не читав; однак траплялися й ночі, коли її існування зводилося до міфу, переказів і примар надії. Клятий Лабіринт! І все ж об’єкт поклоніння, що, на мою думку, було підлітковим і давно загуло у роках, раптом випірнув із моїх скривавлених марень!

Бриніли ритми «Супер-Дьямоно», і обсидіанова лава голосу соліста Омара Пена безтурботно пливла морем ночі до світла дня. У її величній і лагідній струмині линув синґл «Мудже» — свого роду memento mori, унікальна оздоба, розплавлена у дванадцяти хвилинах бездоганного джазу. Da ngay xalat nun fu nuy mujjé — не забувай про наш кінець, про вічну самотність, думай про початок смерку, що нажене нас усіх. Страшне і важливе нагадування, старе, як час, а втім, завдяки йому я вперше зазирнув до запаморочливої безодні свого життя. Тож, віддавшись безмежжю «Супер-Дьямоно» та Омара Пена, я взявся читати «Лабіринт жорстокості».

Ще було темно, хоча шумовиння дня вже пінилося на обрії. Я читав; ніч згинула безгучно; я перечитував, і пляшка спорожніла; повагавшись, я відкоркував нову, зрештою взяв себе в руки й продовжив читати, слухаючи пісні «Супер-Дьямоно», тим часом зірки зникли, засліплені сонцем, що просочувалося крізь моє вікно, і зблякли тіні, і виснажилася тиша, і чулося хропіння Станісласа та найдавніша пісня на цій сумній землі, і зникло все, що я знав про людей... А коли день нарешті зійшов і музична підбірка закінчилася (однак тиша, що слідувала за співом Пена, була його поетичним заповітом), я заснув, сподіваючись уві сні спостерігати за дивовижним преображенням нічних подій, сподіваючись прокинутись у світі, який, на перший погляд, здаватиметься непорушним, однак де все — як на поверхні речей, так і під шкірою часу — буде змінене назавжди.

Такими — після вечора, проведеного в тенетах Матері-Павучихи, — були мої перші кроки стежиною самоти, обставленою сторінками «Лабіринту жорстокості» Т.Ш. Елімана.

Частина друга. Щоденник, писаний влітку

Щоденнику, я складаю тебе лише з однієї причини: пояснити, як мене виснажив «Лабіринт жорстокості». Істинно великі твори знесилюють — вони мусять знесилювати читачів. Знімати з нас зайве. З великих творів виходиш, ніби роздягнутий догола: авжеж, збагачений, однак збагачений ціною відбирання.

Прокинувшись о першій годині дня, я перечитав роман повністю, натщесерце, позбувшись отрути і чарів Сіґи Д. Це був удар — я ще довго сидів, розчавлений і безладний, у своїй кімнаті. Близько четвертої сусід по квартирі зазирнув, аби впевнитися, що я ще живий. Свій ступор я пояснив мігренню. Станіслас, який на цьому знався (що було не дивно, бо текла в ньому польська кров), засипав мене порадами, як побороти бодун. Хіба можна здолати похмілля від книжки? Якої книжки? І я простягнув йому «Лабіринт жорстокості». Оце ти читаєш? Так. І через цю книжку ти в такому стані? Можливо. Це тому, що вона надто добра, чи тому, що надто погана? Не чекаючи на мою відповідь, він навмання розгорнув книжку. Прочитав дві, три, чотири сторінки. Зупинився. А я поглядом запитав: ну як? Він заявив: тут є мова, я б залюбки читав далі, але в мене політичне зібрання. Я запитав: «Що, анархісти нарешті прийдуть до влади?» — «Ні, — відказав він, — вони скинуть владу». — «А що потім?» — поцікавився я. — «Віддадуть її», — відповів Станіслас. Я запитав: «Кому?» — «Народові», — твердо мовив він. «А хто це — нарід?» — запитав я.

Перекладач пішов, не давши відповіді на моє запитання. Тож я повернувся до книжки — і читав до повного виснаження. Невичерпний текст не відводив від мене уважного погляду, тьмяно виблискуючи, мов місячної ночі череп на цвинтарі. «Лабіринт жорстокості» замкнувся, одразу відкривши можливість продовження — продовження, яке я, цілком може бути, не прочитаю ніколи.

Достатньо було пригадати Сіґу Д., щоби збагнути розв’язку цієї історії. Ні, я не піддамся рішенню, знайденому нашвидкоруч! Книжка розкриється сама. І я знову побачив сумні очі Матері-Павучихи, коли вона віддавала мені цей твір. Знову почув її слова: «Я тобі заздрю, та водночас мені тебе шкода». «Шкода» означало: сходи, наближаючись до таємниці, пірнають у морок, і ти лишаєшся сам, утративши бажання повертатися на поверхню, марноту якої тобі показали, і не маючи сил спускатися нижче, бо ніч поглинула шлях до одкровення.

Я закрив книжку й узявся писати тебе, мій Щоденнику.

Уранці — ритуальна відмітка в консульстві Сенегалу, у відділі університетських стипендій, щоб поновити мою. Відмітка діятиме рік, до наступного липня. За цей час я маю докласти значних зусиль: або знайти справжню роботу, або повернутися до дисертації і написати її нарешті, або жити на вулиці, або стати коханцем заможної дурепи, що обожнює африканські чари й заради них буде мене утримувати, або написати книжку про власний регрес, замаскувавши її під посібник про особистісне зростання. Або сконати. Що ж, нехай відсьогодні щасливо живе славна турботлива батьківщина, що передбачає все необхідне для мого виживання!

Потім я заскочив до бібліотеки, зазирнув до переліку найзначніших новинок 1938 року. Побачив тогочасний «квіт» літератури, поезії та філософії Франції: Жорж Бернанос, Ален, Жан-Поль Сартр, Поль Нізан, Жульєн Ґрак, Жан Жьйоно, Марсель Еме, Анрі Труайя, Єва Кюрі, Антуан де Сент-Екзюпері, Роже Кайюа, Поль Валері... Не більше, не менше. Ані найменшої згадки ні про Т.Ш. Елімана, ні про «Лабіринт жорстокості».

Повернувшись додому, я застав Станісласа й не міг відмовити собі в спокусі знову заговорити з ним про книжку. Він запитав, про що вона. Я не очікував на запитання, яке, треба сказати, терпіти не можу. Та оскільки треба було відповідати, я трохи подумав і видав щось красномовне, помережане словами з великої літери, щось на кшталт: це історія одного чоловіка, Кривавого Короля. Король шукає Владу й заради неї готовий скоїти абсолютне Зло. Та зрештою він розуміє, що всі шляхи Зла ведуть його до Гуманності й Добра.

Коли я скінчив свої ліричні патяки, перекладач «Фердидурке» мовчки дивився на мене кілька секунд, потім прорік: «Казна-що. Знаєш, дам тобі пораду: ніколи не намагайся пояснити, про що написаний великий твір. Або ж, коли вже вирішив це зробити, завжди відповідай: ні про що. Великий твір завжди ні про що й водночас — про все. Слід уникати пастки намагатися пояснити книжку, яка, за твоїми відчуттями, є визначною. Це пастка, до якої тебе веде думка громадськості. Людям кортить, щоб книжка конче була про щось. Правда же, Дьєґане, полягає в тому, що лише посередня або банальна книжка оповідає про щось. У великих книжках немає сюжету, вони ні про що не оповідають, вони просто намагаються щось сказати, щось відкрити, однак оце “просто” і є усе, оце “щось” і є все, більше нічого немає».

Франція виграла Кубок світу з футболу, уся країна вийшла святкувати другу переможну зірку під відкритим небом, де й так було повно зірок. Я подивився матч разом з Мусімбвою, потім ми пішли вечеряти до невеличкого африканського ресторану з ретельно приготовленими стравами, поганеньким сервісом і теплою атмосферою, яку забезпечував старенький гравець на корі[12], чий репертуар обмежувався нескінченною, складеною з повторів піснею народу мандінґо[13].

Мусімбва — попередній володар титулу «молодий багатообіцяючий африканський автор». Він приїхав з Демократичної Республіки Конго, на три роки молодший за мене й має вже за спиною чотири книжки, радісно сприйняті Гетто та критиками із зовнішнього світу. Після успіху першого роману Мусімбва покинув роботу барменом і віддався Літературі, мов черниця — Христу.

Пригадую, спершу я ставився до нього з підозрою, навіть зненавидів, коли він метеором увірвався до літературних кіл, блискавично збираючи відзнаки, захват і лаври з таким байдужим виглядом, що було незрозуміло, що це насправді — приниження чи затятість. Мусімбва (думав я) був лише даниною моді, і хоч він і тримає ніс по вітру, однаково рано чи пізно цей ніс закладе — так сталося з багатьма, кого час безжально стер зі своїх скрижалів, спершу щедро поливши єлеєм. Звісно, тоді я ще не прочитав жодного рядка з його творів. Та варто було прочитати — і завидки обернулися на справжню, щиру заздрість, а заздрість — на захоплення, яке часто хилилось у бік шаленого відчаю від страху, що його таланту я ніколи не матиму. Безперечно, я вважаю його нашим primus inter pares[14] — найкращим у нашому поколінні.

Коли я видав «Анатомію порожнечі», Мусімбва, ще не знаючи мене, був першим з-поміж літераторів, хто заговорив про мій твір. Він прочитав його з ентузіазмом, гаряче рекомендував, і хоч його присуд з’явився лиш у вигляді мікроскопічної замітки в журналі «Le Monde Afrique», усе ж це була точка зору письменника, а її я цінував найбільше. Ми зустрілись — так почалася наша дружба; вона міцніла в горнилі спільних читань, спільних відмов, дрібних незлагод, емоційних захоплень, здорового суперництва, дружнього змагання — украй мужнього й часом шаленого, — одного віку та нескінченних походеньок у складі химерного і строкатого почту Ночі. Та понад усе мене з ним єднала ота відчайдушна віра в ентелехію[15] життя, утіленням якого для нас була Література. Ні, ми не вважали, що Література врятує світ; натомість, гадали, що Література — єдиний спосіб не втекти від світу.

Тож ми перекушували після матчу і я, не стерпівши, розповів йому про своє захоплення.

— Як? Повтори.

— Т.Ш. Еліман.

— Даруй, але це мені нічого не каже. А книжка як нази­вається? «Лабіринт жорстокості», правильно?

Авжеж, «Лабіринт жорстокості»! Я не втомлювався цитувати перші рядки: «На початку було пророцтво і був Цар; і пророцтво...» Усе марно — Мусімбві текст не був знайомий. Тоді я вирішив розповісти його історію — принаймні відому мені її незначну частину. Та швидко збагнув, що нічого не вийде: історія, мов людожер, ошкірила ікла, готова згризти мене ізсередини. Вона належала до парадоксального типу історій: їх ані перекажеш, ані забудеш, ані замовчиш. Та що робити з текстом, який не можна ні переказати, ні забути, ні загубити в тиші? Цікаво, що писав з цього приводу Віттґенштайн? Здається, він твердив, мовляв, те, про що не можна розповісти, краще довірити тиші — що ж, нехай, але що робити, герре Віттґенштайне, коли не можна ні розповісти, ні замовчати, ні забути, га, я Вас питаю? Особисто мені відповідь не відома, та я знаю одне: від того, що не можна ані забути, ані розповісти, ані замовчати, люди страждають і зрештою помирають; а я не хотів ні першого, ні другого. Тож я кажу тільки те, що знаю, — тобто, зрештою, дуже мало, а коли замовкаю, то не відчуваю ні полегши, ні суму, радше біль фізичний і душевний, ніби цей скалок буття важить багато тон і триває тисячоліттями, і всією своєю масою тисне на мене, коли я намагаюся про нього розповісти. Дослухавши мене, Мусімбва тоном серйозного зізнання заявив, що ніколи не довіряв байкам про клятих літературних геніїв, які писали, прагнучи тиші чи забуття. Після паузи, дивлячись у вікно — так, ніби звертався не до мене, а до нічного мороку чи невидимого нічного чудовиська, — Мусімбва вів далі:

— Бажання знищити себе своїм же твором не конче є ознакою покори. Позірне прагнення небуття може на ділі виявитись гординею... А втім, чекай: ти сам вже читав цей «Лабіринт»? Думаю, ні — ти сам щойно сказав, що книжку вже кілька десятиліть ніхто не бачив.

— Я її знайшов.

І розповівши про ніч, проведену з Сіґою Д., я вийняв з кишені книжку. Мусімбва, перш ніж взяти до рук «Лабіринт», зирнув на мене пильно, ніби хотів пересвідчитись, що я не викину якийсь коник. Тоді я сказав, що піду прогуляюсь, поки він читатиме роман. І він миттю розгорнув книжку.

Я залишив його й пішов провокувати паризьку ніч — її жар, могутні ріки пива, щиру радість і щирий сміх, її тяжке зілля та її ілюзії, ніби живеш вічно або тільки цієї миті. Невдовзі мене охопила й пригасила меланхолія довколишнього свята. Я ніколи не вмів святкувати надто довго. Колективні радощі, масові гуляння, надто палкі поривання часто пригортали мене безнадійним спліном. Варто було напитися чи зрадіти чомусь, як перед очима миттєво поставав їхній жалюгідний спід. Як наслідок, я завжди тішився недовго, щоб уникнути смутку: смутку до свята, смутку після свята, смутку свята, що неодмінно має добігти кінця (ця мить така ж огидна, як і та, коли з обличчя сповзає усмішка) — словом, тієї частки загальнолюдської зажури, з якою, мов з тінню, кожен воює, як може. З часом мені вдалося звикнути до такого свого талану. Та іноді я свідомо ігнорував свою долю і з безтурботним шаленством кидався в полум’я сторчголов. Хоча, треба визнати, частіше внутрішній відплив відтягав мене від нестями. Так сталося й цього вечора. Я сів на лавку, прагнучи тільки одного: підвестися з неї якомога менш пригніченим — зрештою, взагалі підвестися. Урешті-решт, я глибоко зітхнув і легко, мов свічка, пірнув у щедро змащену дупу світу — кожному свій Паскаль.

Література явилась мені в подобі пані вбивчої вроди. Я, запинаючись, сказав, що шукав її. Вона посміхнулась жорстоко й заявила, що не належить нікому. Тоді я став на коліна й благав: «Проведи зі мною хоч ніч! Лише одну ніч!» Та вона мовчки зникла. З рішучістю і зарозумінням кинувся я їй навперейми: «Я спіймаю тебе й посаджу собі на коліна! Я примушу тебе дивитися мені прямо в очі, не відводити погляду! Бо я — письменник!» Та дорогою в мороці ночі конче трапляється мить, коли голос віддається луною і б’є вас, мов канчуком; і ви усвідомлюєте (або пригадуєте), що самої волі замало, та й таланту замало, й амбіцій замало, і власної манери замало, і величезної кількості прочитаних книжок замало, і слави замало, і широкого кругозору замало, і мудрості замало, і громадянської позиції замало, і терпіння замало, і чутливості до чистого життя замало, і відходу від суспільного життя замало, і віри у свої прагнення замало, і детального занурення в дійсність замало, і розуму замало, і почуттів замало, і стратегії замало, і товариськості замало, і навіть коли є що сказати — однаково цього мало, так само, як мало й напруженої праці; утім, голос каже, що все перераховане може бути — і, звісно, часто є обов’язковою умовою, атрибутом, силою, однак додає одразу, що зазвичай всіх цих якостей недостатньо, коли йдеться про літературу, адже письмо повсякчас вимагає більшого, більшого, більшого!.. Потім голос замовкає, залишає вас наодинці, посеред шляху, серед луни чогось іншого, чого бракує й що вам не вдається спіймати — і серед мороку ночі, де немає певності у світанні, ви завжди пишете щось інше, не те, що варто писати.

Минуло ще дві години — а я все мріяв. Випробування добігало кінця. Мов дикий звір серед хащ, я знайшов у собі сили обтруситися та відірвати себе від лавки метафізичних насолод. Я повернувся в африканський ресторан. Гравець на корі досі видобував вічні акорди зі свого інструмента. Мусімбва сидів за тим самим столиком. Йому залишалося декілька сторінок. Я замовив міцну каву й завмер в очікуванні. Через двадцять хвилин він підвів на мене очі — сповнені переляку й захвату — і зронив: «Хай йому грець, а продовження є?» Я сказав, що, наскільки мені відомо, немає. Смуток затьмарив його погляд, і я замислився, що викликало його: болісне завершення «Лабіринту жорстокості» чи його прозора краса? Якусь мить ми сиділи зажурені й мовчазні. Патрон, вибачившись, сказав, що мусить зачиняти заклад, музикант уже складав свій інструмент, Мусімбва заплатив, і ми вийшли.

Дві-три хвилини ми йшли мовчки, аж раптом Мусімбва збуджено, немов після одкровення, заявив, що усім представникам нашого покоління варто прочитати «Лабіринт жорстокості». «Ця книжка звільнить нас!», — скрикнув він. Я на це нічого не відповів, але погодився — моє мовчання вібрувало палким цілковитим «так!»

А втім, навіщо ставати дибки, тисячоліттями намагаючись писати книжки на кшталт «Лабіринту», що лишають по собі післясмак, ніби більше немає, чого додати? Ми писали не заради оспівування життя письменника (він давно перетворився на карикатуру), не заради грошей (це дорівнювало б самогубству), не задля слави (це застаріла цінність, нині віддають перевагу відомому імені), не заради майбутнього (ніхто нас про це не просить), не щоби змінити світ (бо змінювати треба не світ) чи змінити життя (воно не підлягає змінам), не для суспільства (хай це візьмуть на себе інші герої) — при цьому ми й не славимо безкоштовне мистецтво, чисту ілюзію, бо мистецтво завжди має ціну... То для чого ж тоді ми писали? Ніхто цього не знав. Певно, це й була наша відповідь: ми писали, тому що не знали, писали, бо не розуміли, куди ще себе застосувати, окрім як до письма, безнадійного, але не такого й важкого — письма, сповненого затятості, радості, виснаження, з єдиною метою: завершити якомога краще, з широко розплющеними очима; усе бачити, помічати, нічого не пропускати, не кліпати очима, не куняти, вирячуватись до сліз, тільки б усе побачити, але не так, як бачать пророк чи свідок, ні, радше як вартовий — самотній збентежений вартовий посеред загубленого брудного міста, який вдивляється в густу тінь, звідки безжально сяйне блискавка його смерті та руїни злощасного міста.

Потім ми довго обговорювали ознаки двозначності становища письменників з Африки (чи африканського походження) у французькому літературному середовищі — ці ознаки були часом зручні для нас, а часом принизливі. Певною мірою несправедливо, переважно тому, що вони були легкими й надто очевидними мішенями, ми звинувачували своїх старших колег — африканських авторів попередніх поколінь: вони були винні у нашій халепі — відчутті нездатності чи браку можливості (утім, це одне й те саме) заявити про те, звідки ми; звинувачували ми їх і в тому, що вони дозволили собі потрапити в пастку чужого погляду — погляду-капкану, погляду-мишоловки, погляду-гниловоду, погляду-засідки, що вимагав від них водночас автентичності (тобто інакшості) й однаковості (тобто зрозумілості): іншими словами, вони мусили приносити прибуток у західному світі, у якому зростали; наша критична атака вийшла нещадною, не варто було зупинятися на такому доброму шляху, тож ми жалілися, що дехто зі старших колег змальовував работоргівлю з поблажливим екзотизмом, а хтось у щоденниках не зміг вийти за рамки свого дріб’язкового існування — тим часом їм дорікали за африканське походження і водночас за те, що були недостатньо африканськими і що вони (відштовхуючись від цих двох однаково абсурдних тверджень) забували, власне, бути письменниками, — а це вже була смертельна помилка, достатня, щоби братися за підготовку суду над ними, відчуваючи аромат їхньої крові; ми твердили, що вони побоялися ризику опинитися на поетичному маргінесі, ми закидали їм схильність до карикатур на самих себе, дорікали тим, що обманювались мертвонародженими претензіями на визнання в парнаському дусі (буржуазне «просто письменник»), ми ганили їх за безкровний реалізм, що просто відтворював світ, забуваючи витлумачити чи трансформувати, ми плювали на їхній егоїзм, прихований під так званим правом митця на свободу, ми гучно обурювались на плідність наших попередників: мовляв, настрочили стільки банальних романів, тим самим образивши Літературу, — ми виносили смертні вироки тим, хто не хотів у спільному колі обміркувати свій літературний стан, хто не примудрився у своїх творах прокласти шлях для новаторської естетики в наших текстах, хто був надто лінивим, щоб у літературний спосіб міркувати та обмірковувати себе, хто виявився надто прив’язаним до літературних премій, фестивалів і гонорарів, щоб маскувати свої підробки під літературу, хто був надто поганим читачем чи надто близьким приятелем, щоб серйозно читати твори одне одного й сміливо казати про те, що в текстах не так, хто боявся порвати з романом, поезією, іншими жанрами: убогими щоденниками, убогими чи посередніми есеями, детективами і фантастикою — убогими у квадраті (з театром, на щастя, було значно краще, а от листування — убоге, якесь примітивне ніщо); таке враження, що їхні смертельні неоднозначні кульбіти й проблеми розміщення сраки між двох стільців залишали їх незворушними, мов мармурові статуї; о, наші старші товариші, такі славні, відомі, осипані преміями, оспівані як нова кров франкомовної літератури, о, ці пращури, трясця їм, істинно «золоте покоління»: ми витягали їхні твори на нещадне яскраве світло, підносили їх до вогню, і варто було дорогоцінним металам розплавитись, як між пальців тік бруд — фальшивий, липкий бруд, і ставало цілком очевидним, що безліч їхніх книжок вартували значно менше, ніж про них говорили чи думали, що тих, хто залишиться в історії, було менше, ніж пальців на руці майстра Йоди, що зі справді очікуваного від них вони видали лише кілька тоненьких збірок, що вони залишили нас, спадкоємців, без заповіту, що вони писали, вважаючи себе вільними, хоча з їхніх зап’ястків, кісточок, ший і думок звисали важкі кайдани; о, ці могутні предки! та чи були винні тільки вони? — замислювалися ми з драматизмом досвідчених риторів, — чи їх до цього примушували обставини? і ми поблажливо піднімали руку, і викликали до бар’єру їхніх негідних поплічників; передусім частину їхніх африканських читачів, яких ми миттєво вкладали своїм лаконічним присудом: найгірші у світі читачі, які не читають, ліниві, карикатурні, безкомпромісні — лише читачі з меншини бувають такими, — завжди охочі, щоб писали про них, хоча немає про що писати; по них — звертались ми й до їхніх західних читачів (що ж, нема де правди діти: білих читачів), більшість з яких читали їх із милосердя, ніби подаючи милостиню, прагнучи, щоб їх розважали, розповідали про далекі світи з практичністю, притаманною африканцям — африканцям, яким відомий ритм письма; африканцям, що вміють повістувати під місячним сяйвом; африканцям, які не ускладнюють світоустрій; африканцям, які досі вміють зачіпати за живе щемливими побрехеньками; африканцям, які ще не піддалися еґоцентричному фатівству, що поглинуло стільки французьких письменників; дивовижним африканцям, чиї твори всім так до вподоби, бо заповнені колоритними персонажами з обнадійливими широкими білосніжними усмішками; потім на ешафот сходили неупереджені критики (шановні викладачі, журналісти та інші діячі), і лезо нашої гільйотини важко падало на їхні прегарні шийки: це була найнудніша критика на планеті, міцно прив’язана до «проблематики» і «тематики», сплутана у вузькі узагальнюючі тунелі, де бідолашні твори блукали, мов велика рогата худоба, дехто здихав від задухи концептів, важкого лою жаргону, товстого гриму сюжетів; отак, у мирному небесному склепінні, що сяяло білосніжно, юрба голів наших літературних пращурів, їхніх читачів і критиків усіх можливих рас і кольорів маячила над нашими головами, немов похмуре сузір’я або ж зграя шпаків — і лише тієї миті, розпашілі від крові, що стікала з нас, мов зі стародавніх варварів посеред багряного й миттю притихлого поля бою, лише тієї миті, виснажені і ще сп’янілі від люті, озираючи довкола себе землю, вкриту трупами тих, хто вже не належав до літературного роду, та інших, що читали дедалі гірше, забуваючи зрештою, що воно є — читати, — ми відчули провину через власну жорстокість: та хто ми такі, щоби бути такими черствими, затятими, імперативними стосовно тих, без кого б нас не було? хто ми такі, щоб заявляти, буцім нічого не винні своїм попередникам, хоч маємо перед ними величезний і неоплатний борг? хто — повторювали ми, хоч і знали відповідь заздалегідь — хто? що ж, звичайнісінькі юні дурні, які, щойно переступивши поріг Літератури, вирішили, що їм усе дозволено; новачки, які невдовзі мали перетворитися на старожилів і яких неодмінно порвуть на шматки чергові вовченята — так влаштований світ, а ми хто? ніхто, лише порошинки в безмежному всесвіті Літератури, ми це усвідомлювали, а проте чому ж тоді ми були такі вперті й претензійні, такі несправедливі, хоч і не вартували більше за інших? нам належало відповісти на закиди свого сумління: бо ми — як, без сумніву, будь-хто з письменників — відчували стривоженість і зажуру через небезпеку не відкрити нічого нового і не залишити по собі нічого; бо, зрештою, критикували ми самих себе, висловлюючи свій острах не бути на висоті власних вимог — бо ми були мов у печері без виходу й боялися сконати в ній, мов щури.

Ми розташувалися на терасі іншого бару, де продовжили розмову про книжку. Розійшлися ми на непевній обіцянці зустрітися днями вдома в когось із друзів та познайомити інших письменників нашого покоління з творчістю Т.Ш. Елімана.

З-поміж усієї нашої літературної братії (мова про памолодок африканських письменників, що живуть у Парижі), крім Мусімбви, найбільше я любив Беатріс Нанґа.

Авжеж, іще був Фаустін Санза — колос із Конго, якого, уперше побачивши, я прийняв за вісника Апокаліпсису. Однак Фаустін виявився значно страшнішим: це був дуже скромний поет. П’ять років тому він видав книжечку на сімдесят дві сторінки. «Мигдаль для варварів», велика епічна поема, писана дактилічним гекзаметром (та ще й з хореїчною цезурою), буквально тріщала по швах від архаїзмів. Утім, схильність до рідкісного не була для Фаустіна чимось випадковим. Поет, який вдається до старих слів зі щирої любові до них, швидко виказує себе: достоту як жінці в ліжку (принаймні я так вважаю), йому недовго вдається приховувати вдавання. Його «Мигдаль для варварів» ніхто не хотів читати. Цей досвід ледве не вбив Санзу, і не так тому, що читачі його проігнорували (тут Санзі навіть певною мірою поталанило, адже поема, яку прочитало аж сто двадцять осіб, уже викликала підозру), як через втрату віри в силу поетичного слова. Воно безсиле. Він так і казав. Відтоді Санза шукав істину у своєму першому коханні — незаплямованій абстрактній математиці, яку викладав у ліцеї. Писав він тепер лише рецензії — переважно щоби зі знанням справи та безжальною точністю викривати численних літературних самозванців. За взірець критика він мав Етьємбля[16].

(Пригадую підписану його іменем статтю, що вийшла після публікації «Ебеново-чорного», останнього роману Вільяма К. Саліфу — одного з найвідоміших авторів сучасної африканської літератури. За двадцять років до того Саліфу надрукував «Меланхолію піску», великий роман, за який його визнав світ. Цей твір переклали на сорок мов, і серед них — навіть сільбо гомеро[17]. Голлівуд миттєво придбав права на екранізацію. Варгас Льйоса і Салман Рушді, Тоні Моррісон і Джозеф Кутзее, Ле Клезьйо і Сьюзан Зонтаґ, Волє Шоїнка і Доріс Лессінґ — усі називали «Меланхолію піску» шедевром. Навіть незворушний і геніальний сер Найпол визнав, що й не сподівався колись прочитати такий глибокий роман, написаний африканцем.

Через два роки Саліфу надрукував свою другу книжку. Зауваживши розмах катастрофи, найбільш великодушні писали лише про прикрий випадок — зрештою, майстер теж може схибити. Та один за одним з’явилися два наступні романи, не менш незугарні. Чим швидше з’являлися книжки, тим нижче падали акції Саліфу — висловили підозру, що під час створення першої книжки він вдався до послуг «негра». Салман Рушді зронив лаконічний і вбивчий твіт, який ретвітнули Стівен Кінґ і Джойс Керол Оутс. Підстаркуватий нобеліант сер Найпол гмикнув і видав фразу, яка починалася так: «Я був здивований рівнем першої книжки африканця Саліфу», а завершувалась кількома звичними капостями — за старим принципом in cauda venenum[18]: «Літературна посередність подібна до природи: вона повертається миттю, галопом, навіть якщо її вдалось приховати в одній із книжок». Твори Саліфу все більше перетворювались на дикі й неперетравні суміші трилеру й мелодрами — і їх, звісно, читали, адже ніхто не забув розкішну «Меланхолію піску»; але люди все менше сприймали його всерйоз. Я читав кожну з його нових книжок, сподіваючись відшукати в них красу першої або принаймні хоч натяк на неї. Але здавалось, що велич «Меланхолії піску» щезла назавжди.

Хоча останній у часі роман Саліфу отримав звичну ліцемірну мішанку компліментів від тих, хто й не збирався читати автора, створеного для тріумфів, Санза надрукував нищівний відгук. «Шлях у нікуди». Усім він видався зарозумілим: безумовно, як сам бідолашний Саліфу зі своїм «Ебеново-чорним», так і журналісти з критиками, які давно вже не оцінювали книжки, а рецензували їх, наголошуючи на тому, що всі книжки рівноцінні, що суб’єктивність смаку — єдиний можливий критерій, і що не існує поганих книжок, є лише ті, які не сподобалися; і письменники, що вилучили зі своєї роботи всі ознаки мови і творчості, задовольнялися виробництвом банальних підробок реальності, які не вимагали значних зусиль, та прагнули всемогутньої тиранічної абстракції, що звалася «Читачем»; і ціле юрмище читачів, які шукають у книжках легкої втіхи, розради, розваги, простих емоцій і спрощених фраз — у яких, як твердив Санза, було не більше дев’яти слів, використовувався тільки теперішній час і ніколи не вживались підрядні конструкції; і видавці, раби ринку, вічно заклопотані підйомом ажіотажу й продажем радше звичного, зрозумілого продукту, аніж витворів диваків. Авжеж, ця критика була стара, як сам світ, однак Фаустін Санза вправно її оживив. Ясна річ, закидів у його бік було не уникнути — образи посипались швидко й рясно. Аристократюга! Реакціонер! Гордун! Звірюга! Фурія! Сноб! Есенціаліст! Расист! Фашист! Узагальнювач! Інтелігентик! Заздрісник! Клоун! Лицемір! Розумник! Однак Санза відбивав удари так само мужньо, як і роздавав.)

У нашій групі була також Ева (чи Ава) Туре — франко-гвінейська інфлюенсерка, про яку можна сказати як дуже багато, так і вкрай мало. Ева Туре вела боротьбу за всі моральні принципи свого часу, при цьому була і діловою жінкою, і коучем із саморозвитку, і посланцем розмаїття, свого роду взірцем для всієї галактики. Звісно, як всі і боялися, і оскільки літературне нетримання — одна з найпоширеніших недуг нашого часу, — Ева не змогла втриматися від писання. Так із безодні пітьми постав роман «Любов — це какао-боби», який особисто я вважаю за методичне заперечення самого уявлення про літературу. Ця гіпнотично-приваблива книжка була абсолютно бездарною. І продавалась, мов гарячі пиріжки. Маючи двісті тисяч підписників в Інстаграмі, Ева Туре була забезпечена відданою публікою, для якої все, що б вона не учварила, було мов манна з небес. Це фанатичне юрмище, готове померти за Еву, відлякало навіть найдостойніших критиків. Навіть Санза, зрозумівши, що доведеться відтирати тонни гівна, яке в соцмережах адепти богині виливали на кожного єретика, який насмілювався піддавати сумніву її шедевр, вирішив не публікувати свою рецензію на «Какао-боби».

На тлі цих двох вигідно виділялася Беатріс Нанґа. Ми з Мусімбвою були переконані, що з-поміж нас усіх вона мала найцікавіший внутрішній літературний всесвіт. Одразу хочу зазначити: жоден із нас з нею не спав — принаймні мені про це не відомо; під час наших палких дискусій ми говорили лише про владу. Беатріс Нанґа мала тридцять років і маленького сина, яким опікувалася разом з його батьком. Походила вона з Камеруну. Не знаю, чи можна назвати її вродливою, однак її весь час огортала задушлива аура чуттєвості. Від глибокого тембру її голосу в мені ціпеніла кожна клітина. Від виду її розкішного тіла зупинялася кров. Беатріс видала два еротичні романи: «Священна боєголовка» (цю назву вона знайшла в «Нестямі від Ірен»[19]) та «Щоденник свиноматки», який я буквально проковтнув і полюбив назавжди. Беатріс була ревною католичкою. Якось вона заявила мені, що її улюблена поза в сексі — кубістський янгол, і що одного разу ми обов’язково це спробуємо. Даремно дізнавався я про цю позу — нічого. Авжеж, так зветься одна зі скульптур Далі, та з точки зору сексу така поза малоймовірна. Хтозна, можливо, Беатріс її вигадала? Що це, «кубістський янгол»? Блеф? Загадка?

Ось і вся наша банда. Я не відчував між нами прагнення чи осмислення якоїсь спільної естетичної авантури; ми не становили рух; кожен із нас до своєї літературної долі рухався самостійно; але все ж мені здавалося, що невидимі зв’язки міцно — і назавжди — єднали нас. Не можу сказати, що це було. Можливо, туманне передчуття катастрофи. Можливо, невиразне усвідомлення того, що ми повинні влити нову міць у нашу літературу або ж пережити ганьбу від таврування її вбивцями чи, гірше, могильниками (аякже, убивати легко, а от ховати!..) Можливо, тривожне відчуття того, що деякі з нас ще довго будуть битися зі страховиськом літератури, тим часом як інші загубляться та зречуться свого шляху. Можливо, мовчазна констатація того факту, що ми були лише маленькими нещасними африканцями, забутими посеред Європи, хоч ми й удавали, буцімто наш дім — там, де ми. А може, єднала нас упевненість у тому, що одного дня все це завершиться груповухою. Схоже, ми сподівались на це...

Отже, учора, коли ми проглянули всі свіжі плітки й радісно вибрьохались у заледве культурному змісті, Мусімбва згадав про справжню причину зустрічі: Елімана.

Лише Санза колись давно чув це ім’я. Мусімбва попросив мене розповісти історію небораки, що я й зробив перед причарованою й водночас збентеженою аудиторією, а коли я закінчив і всі мовчали, він без попередження взявся читати «Лабіринт жорстокості» вголос. Три години Мусімбва невтомно читав. Коли ж він завершив, усі довго й мовчки оговтувались від шоку, після чого загримотіли дебати. Ми люто й запекло сперечалися. Лаялись і ображали одне одного.

Гостра, пристрасна, безкомпромісна суперечка тривала до глибокої ночі. Я подумав, що світ, де досі можна отак допізна дискутувати про якусь книжку, ще не зовсім пропащий, хоч я й усвідомлював, що люди, які цілий вечір сперечаються через літературу, мають комічний вигляд, здаються смішними, легковажними і, можливо, навіть безвідповідальними. Вирували війни, планеті не було чим дихати, конали спраглі їжі й води, діти з відчаєм дивилися на тіла своїх батьків; навколо нас був цілий світ, що складався з дрібних життів, мікробів, щурів — світ каналізації, приречений вічно жити в задусі бруду й хирь; навколо нас нуртувала дійсність; там, зовні, бушував океан гівна, а ми, африканські письменники, чий континент брьохався посеред нього, обговорювали «Лабіринт жорстокості» замість намагатися витягти його звідти.

Одного вечора, як ми втомилися від пошуків реальної вартості поезії Сенґора, я поділився з Мусімбвою відчуттям сорому, яке час від часу штрикало моє серце, коли ми говорили про літературу так, ніби все наше життя від неї залежало чи якби це була найважливіша річ на планеті. Трохи помовчавши, мій приятель відповів: «Фею, я тебе розумію. Більше того: іноді я відчуваю те саме. Ніби я негідний, брудний». Через мить він додав: «До того ж, нас можна запідозрити в тому, що ми так багато говоримо про літературу, бо не вміємо писати, чи через те, що наша уява порожня. Є чимало письменників, які виявляються значно вправнішими коментаторами літератури, аніж письменниками, і чимало поетів, які приховують недолугість свого творива за глибокодумними фразами, численними посиланнями й цитатами та премудрою едукованістю... Справді, Фею, це так: те, що наші вечори минають у дискусіях про книжки, про літературні кола та їхню смішну мізерію — це може видатися підозрілим, нудним, нездоровим і навіть сумним. Та якщо письменники не говорять про літературу — тобто я хочу сказати, якщо вони не говорять про неї між собою, як практики, як очманілі й осатанілі від неї, як закохані в неї, як безумці, як ті, для кого вона є всім, навіть якщо це все перебирається на анекдот чи марноту, — то хто ж це зробить? Можливо, ця думка нестерпна, надто гидка й буржуазна, але її слід прийняти. Таке вже наше життя: намагатися займатися літературою, та водночас і говорити про неї, адже говорити про неї означає підтримувати її, і поки література жива, наша творчість, хай навіть позбавлена користі, трагікомічна й нецікава, не буде втрачена зовсім! Слід жити так, ніби література — найважливіша річ на землі; іноді (нечасто, та все ж буває) виявляється, що так і є і що декому необхідна ця очевидність. Фею, ці потрібні свідки — це ми».

Не завжди ці слова могли мене заспокоїти — але я намагався тримати їх під рукою.

Ми продовжили свій диспут. Ми з Мусімбвою вважали цю книгу шедевром; Беатріс вона здавалася надто заумною; Санза розкритикував її, визнавши, утім, декілька геніальних рис; Ева Туре мало що казала, та її погляд свідчив про те, що вона й мало що думала. Близько третьої ранку вона попросила зробити групове фото, яке одразу виставила в соцмережах з гештеґами #newgeneration #читати #staytuned #літвечір #лабіринт #саморозвиток #Африка #удосвіта #bookaddict #nofilter #бандаЕви.

Вечірка дійшла кінця, та наступними днями ми раз-у-раз бачились — або в когось удома, або в барі, — обмінювалися думками про книжку та своїми літературними мріями.

Щоденнику, цього вечора я зробив те, чого боюся найбільше: потелефонував батькам. Мама: «У тебе щось сталося?» Я: «Ні, все добре». Мама: «Справді?» Син: «Справді». Вона: «То ти просто так дзвониш?» Він на це: «Просто так, дізнатися, що нового». Мама: «О, Латире, саме це мене й турбує! Ти впевнений, що все гаразд?»

Під час відеодзвінка батьки сиділи, притиснувшись одне до одного, і тримали телефон так, щоби я бачив хоча б частину обличчя кожного з них. Тож на моїх очах рідні обличчя возз’єднувались. Від ознак старіння тьохнуло серце, захотілося вимкнути зображення. Але це нічого би не змінило: їхні голоси теж постаріли — мов глибокі тріщини в стінах часу. Як і завжди, я пообіцяв собі дзвонити частіше. Хоч і знав, що не дзвонитиму. За звичкою, набиратиму час від часу. Мама жартома часто нагадує, наскільки слабке в мене відчуття родини. Ці жарти гіркі, у них ховається тихий докір. Тато ніколи про це не згадував — і це багато про що казало. Ніхто з них не коментував тривалі періоди моєї мовчанки. Хоч мені все здавалось простим: я виконував обов’язок, який більшість дітей мусили виконати, подорослішавши — обов’язок невдячності.

Не обходилося тут і без наївності: я був переконаний, що батьки будуть зі мною завжди. І коли щоразу я відкладав дзвінок, то, можливо, тому, що сліпо вірив: вони на місці, скоро почуємось, немає потреби дзвонити щодня, адже рано чи пізно я повернусь і остаточно в них оселюся. Міраж абстрактного дня серед пустелі вигнання. Отак, відкладаючи дзвінок за дзвінком у сподіванні скорої зустрічі, яка мала би виправдати переноси, я затуляю від себе дійсність: справжню відстань між нами. Я досягнув термінальної стадії імміграції: я просто не вірю в можливість повернення; я переконав себе в його невідворотності й у тому, що обов’язково надолужу втрачене спілкування з близькими. Ці трагічні сподівання як підживлюють мене, так і повільно вбивають: мені подобається вірити в те, що скоро я повернуся додому, що все буде там незмінне, що я таки надолужу... Омріяне повернення — ніби ідеальний роман, а отже — погана книжка.

Згинуло щось. Світ, який я залишив, помер, щойно я показав йому спину. Я вірив — поки жив там, де поховав, мов найцінніший скарб, своє щасливе дитинство: цей світ незнищенний лише тому, що благословенний. Я вірив у його вічну відданість моєму минулому. Та хіба може бути більша химера: світ, який я колись так любив, не підписував зі мною угоду про вічну співпрацю. Варто було мені поїхати, як він вирушив коридором часу. І я дивлюся на його руїну; засмучує мене у такі миті не те, що цей світ знищений (адже він був живий, себто смертний), — засмучує те, що розвалився він моментально, хоч я й вважав, буцімто наділив його достатніми ресурсами, щоб протриматися.

Вигнанець не може не думати про географічний розрив, про фізичну відстань. І все ж в основі його самотності — час; тож він звинувачує кілометри, хоча насправді вбивають дні. Я би подужав бути за мільярд межових стовпів від батькового обличчя, якби був певний: час омине його, не зашкодивши. Але це неможливо — зморшки прокладають собі шлях, зір слабшає, пам’ять куняє, недуги оточують зусібіч...

Як знову поєднати наші життя? Пишучи? Оповідь, розповідь — чуєте схожість, подібність, анаграму цих слів, у яких утілюється так звана «сила мови»? Невже їм під силу скоротити відстань між нами, що живе в серцях? Бо тим часом відстань збільшується, байдужа до слів і заклять.

Часом хочеться тим, хто поїхав, побажати ніколи не повертатися, хай навіть вони цього палко бажають: вони можуть не витримати цього болю. Мені бракувало батьків, але я боявся дзвонити їм; а час минав; і чим більше я журився, що не чую в слухавці оповідей про їхнє життя, тим більше страхався почути їх, бо в глибині душі й так знав, що відбувалося з ними. Те, що відбувається завжди, у всіх: вони наближались до смерті. Я їм не телефонував і страждав від цього; а коли телефонував, також страждав — можливо, ще більше.

Батьки прагнули розповісти мені про все, донести сотні дрібниць, щасливих або неприємних деталей, пожалітися на моїх непосидючих молодших братів, на напружену політичну ситуацію в країні. Та в мене до цих історій не лежало серце. А єдине, що було варте уваги, вони обходили мовчанням. Вони вдавали — і я вдавав. Така-собі гра в піддавки. Тож я боягузливо, підло й безсердечно скоротив цей дзвінок.

Мій сусід по квартирі, який завжди відмовлявся брати участь у нашому літературному гуртку (вважаючи нас надто буржуазно налаштованими), нарешті дочитав «Лабіринт жорстокості». Присуд він виніс стислий: «неперекладне», що в його критичній шкалі відповідало найвищій хвалебній позначці.

Він засипав мене запитаннями про книжку й автора. Я розповів усе, що знав. Історія заінтригувала його, і він заявив, що мусить покопатися в архівній пресі. Якщо вдасться доступитися до газет 1938 року видання, можливо (гадав він), вдасться щось знайти. На що я відповів, що вісім років тому, прибувши до Парижа, я вже намагався знайомитися з тогочасними газетами в пошуках слідів «Лабіринту». Особливо кортіло почитати розвідку Боллем (тієї, що Брижіт), зазначену в довідці про Елімана в «Короткому викладі». Та всі мої спроби були невдалі. Хоча, стосовно Брижіт Боллем, я дізнався таке: після тривалої кар’єри літературного оглядача в «Revue de deux mondes»[20] та кількох виданих монографій вона засідала в журі премії «Феміна»[21], яке очолювала з 1973 року до своєї смерті в 1985-му.

— Зрозуміло, — сказав Станіслас, вислухавши мене уважно. — Але тепер, коли ти видав книжку, про яку написали у впливовій газеті, можливо, відкрити для себе архів буде простіше?

— Навряд. За межами африканського гетто мене ніхто як автора не знає. Архіву преси байдуже до того, що я — молодий багатообіцяючий африканський письменник, про якого надрукували статтю у впливовій газеті. Як африканський автор я не маю жодного авторитету в зовнішньому світі.

— А ти цього хочеш? Хочеш мати авторитет у зовнішньому світі?

Так, хочу. Жоден з африканських письменників, що оселилися тут, не визнає цього публічно. Кожен відмовлятиметься, та ще й супроводжуватиме свої заяви обуреними жестами. Проте насправді це одна з мрій багатьох із нас (а для декого — та сама МРІЯ): церемонія посвячення в дійсні члени французької літературної спільноти (яку, залежно від стану, можна як нахвалювати, так і поливати брудом). Авжеж, це ганебно, та водночас ідеться про славу, про яку ми всі мріємо, про нашу послужливість, про отруйну ілюзію нашого символічного сходження на вершину. Словом, Стане, отака невесела дійсність, отаке мізерне наповнення нашої мізерної мрії: визнання центром — і це єдине, що варте уваги.

Та оскільки визнавати це було надто сумно, надто цинічно, надто гірко і надто несправедливо (або ж, навпаки, надто справедливо), я вирішив не відповідати на запитання перекладача й відказав йому досить туманно:

— Стане, я просто хочу написати хорошу книжку, після якої не треба буде писати наступні книжки, книжку, яка звільнить мене від літератури, книжку, подібну до «Лабіринту».

— Я розумію. Але вам, африканським письменникам та інтелектуалам, варто остерігатися визнання. Рано чи пізно буржуазна Франція для очистки сумління прийме одного з вас — час від часу ми бачимо, як хтось із африканців досягає успіху, навіть стає взірцем для наслідування. Та повір мені: насправді, якими б вартісними не були ваші твори, ви є і залишитеся чужинцями. Ви не тутешні. Однак мені також здається — і зупини мене, якщо я помиляюсь (тієї миті я подумав: коли хтось просить зупинити себе, якщо помиляється, то, напевно, зупинити його вже неможливо) — словом, мені здається, що ви й у себе, на батьківщині, чужі. Але тоді... звідки ви?

Він замовк, але не для того, щоб дати мені можливість відповісти. Станіслас обмірковував щойно сказане й те, що збирався додати, і скоро справді повів далі:

— Авжеж, я знаю, що кажуть деякі з вас: буцімто ви — громадяни світу... Люди всесвіту! Ох цей уже всесвіт, ця універсальність... Ілюзія, за яку вперто чіпляються ті, хто носиться з нею, мов із медаллю. Чіпляють її на груди кому заманеться. Почеплять на ваші — пришпилять намертво. А якщо не почеплять — ніякими плачами їх не зворушиш. Є тільки одне справді універсальне місце — пекло. Викидайте медальки. Рубайте руки, що їх роздають. Зірвіть останнє лахміття колоніальної ери — чого ви чекаєте? У топку старе манаття! Знищити, спопелити! Пишіть так, ніби підливаєте оливи у вогонь!

— Стане, може, і твоя правда. Й африканським письменникам усе це добре відомо. Вони ж люди, а не політики чи ідеологи. Кожен письменник повинен отримати можливість писати вільно все, що йому заманеться, де йому заманеться, незалежно від свого походження та кольору шкіри. Єдине, що можна вимагати від письменників — байдуже, африканських чи ескімоських, — талант. Решта — це тиранія. І дурість.

Кілька секунд Стан роздивлявся мене зі співчутливою усмішкою на вустах. Я знав, що він збирався мені зауважити — так, зрештою, він і сказав: «Який ти наївний!»

Щоденнику, увечері сталося дещо дуже важливе. Нас із Мусімбвою запросила до себе на вечерю Беатріс Нанґа. Видалась вона нам звичною: владною жінкою (якщо слідувати заяложеному кліше).

— Я хотіла бачити тільки вас, — заявила вона, відкорковуючи пляшку. — Санза і Ева Туре, звісно, також цікаві, але мені здається, що ви двоє — все ж особливі. Ми ж розуміємо, про що я, авжеж?

Я досить неуважно ствердно похитав головою: як завжди в гостях у Беатріс я не міг відірвати погляду від гігантського розп’яття, яке буквально фізично тиснуло на квартиру. Я дивився на Ісуса, і мені сяйнула думка — та сама, яка з’являлася, коли я бачив його розіпнутим, у процесі всотування людських гріхів: «Він не може зрозуміти, що тут забув». Не раз я уявляв, як розпитую його: Господи, минуло дві тисячі років з миті, як ви померли від мук на цьому хресті. Звісно, це лише робить вам честь, але ж ви бачите результат. Тож дозвольте вас запитати: як би вчинили, якби вам запропонували це знову?

Відповіді не було. Ми сіли за стіл. Беатріс винесла ндоле[22], і ми одразу перейшли до подальшої долі «Лабіринту жорстокості». Беатріс вважала, що ми не маємо права тримати цю книжку замкненою у вузькому колі претензійної молоді, що варто її перевидати, аби її відкрило для себе широке коло читачів. Мусімбва висловився проти цієї ідеї. Почалася сварка. Я не втручався.

До десерту гнів википів, і Беатріс увімкнула музику. Церемонії переходили в ритуали: спершу ми віддалися гальванічному ритму майже шлюбної ночі — зеленої, наче незріле манго. Потім усе стихло; дозрівав місяць, готовий впасти з неба на землю. Ми потрапили до невагомих обіймів часу, сповнених королівських мрій, можливих лише за умови, що не заснеш. Усе менше слів лунало у квартирі Беатріс. Скоро їх узагалі не лишилось — поміж пізнім дзенькотом бокалів і примарного сміху, що долинали з вулиці, та під час бездоганної прози, що протискалася поміж пісень, місце було лише для архаїчної мови: неспішність і придих, торкання і погляди, приховані заохочення, заклики, знаки, опір і контрнаступ, мовлення, що шепотіло ніби в чеканні на Мову; невдовзі залишилася тільки тверезість сп’яніння. Мені почулося, як розбився бокал, що його чиєсь тіло (певно, моє?) скинуло в ритмі танцю. Потім зник час — отака вона, справжня ніч.

Що мало статися, сталось: господиня запропонувала покохатися — можливо, це був лише натяк або, навпаки, вимога, я вже не пригадаю. «Але не тут, — уточнила вона. — Тут Христос. Ходімо». Розвернувшись, вона попрямувала до спальні. Мусімбва зробив кілька кроків за нею, мов загіпнотизований цуцик. А я навіть не зрушив із місця. Тоді він зупинився, озирнувся на мене й збагнув, що було в мене на думці.

— Друже, не варто робити дурниці. Тільки не зараз. Ходімо. Нарешті ми побачимо істинне обличчя кубістського янгола. Перемалюємо цей клятий портрет. Нарешті дізнаємося його справжнє ймення: Михаїл, Джабраїл чи Люцифер. Друже, на нас чекає фантастичний threesome[23]. Ходімо!

Але я заперечливо похитав головою й сів на знак того, що відмовляюся остаточно. Якусь долю секунди Мусімбва вагався, а потім тоном, де відчувались і батьківська турбота, і серйозна загроза, мовив:

— Фею, жінки іноді дарують тому, хто пришвидшує події, але ніколи — тому, хто свідомо втрачає нагоду.

— Навіть Рокко Сіффреді?

— Навіть йому.

— А Роберт Муґабе?

— Йому також.

— О, згадав! ДСК!

— Гарна спроба. Але ні. Ти б іще Талейрана згадав[24].

Після чого Мусімбва вирушив по свою долю до спальні Беатріс, а я залишився у вітальні, мляво розлігшись у кріслі, п’яний і трохи сумний; я думав про те, що не знаю про Талейрана нічого, крім того, що міністр страшенно кульгав і йому приписували диявольську клепку; так минуло кілька хвилин, я змінив думку, вирішив доєднатися до них, але гордощі тримали мене на місці; смішно, ба’ навіть ганебно було приймати подібне рішення — рішення, яке вимагало залучення моєї честі й мого слова, а своє слово я вже сказав; тож я не зрушив з місця, і вже за секунду з чіткими інтервалами — але жодного разу потрібної миті — почали долинати стогони Беатріс та скрикування Мусімбви, з чого я зробив висновок: преамбула розпочалася; далі я чув лише кректання Беатріс, і уявляв, як її плоть (точніше, могутні стегна) душили Мусімбву, хоча час від часу йому вдавалося виймати голову із ярма, вдихати на повні груди і знову пірнати в невідоме, до глибоких рідин Беатріс, які він ретельно вилизував — усе це відбивалося луною в моїх вухах та віддзеркалювалось у моїх очах: їхні тіла терлись одне об одне, їхні стогони ставали дедалі коротшими й більш уривчастими, піт кристалізувався на їхній шкірі — авжеж, я мимоволі бачив все це, хоч і казав собі, що мушу боротися, що треба оговтатись і подумати про щось, що відволікло би мене від звуків, які долинали зі спальні; певно, моя рішучість викликала реакцію в моїх друзів, бо варто було мені почати шукати тему, в якій би мій розум спочив, як Беатріс голосно застогнала, Мусімбва захекав, ліжко заскрипіло, тіла бились одне об одне, мов капці; дідько, подумав я, почалося; з тієї миті я намагався зосередитися, знайти питання, яке б мене розважило, захопило, але моя тактика не працювала, усі завіси, якими я відгороджував свою тямку, рвалися, мов папіросний папір, об гучні персоналії Беатріс (яка вже неприховано кричала на ґвалт) і Мусімбви (який мовою лінґала видавав якісь сороміцькі вірші, з яких я вгадував хіба кілька слів, що ним він же мене і навчив: Nkolo, pambola bord oyo. Yango ne mutu eko sunga mokili...[25]); що ж, незлецьки вони завелися, міркував собі я, добрий ритм, не монотонний, різноманітний і водночас цілком зрозумілий; дідько, ти маєш себе взяти в руки, Дьєґане, відірватися від цих звуків — почитай щось, зверни увагу на якусь книжку; і я одразу вирішив розгорнути «Лабіринт жорстокості», загубитись у ньому, тобто знайти в ньому притулок, та я миттю відмовився від цієї ідеї, адже то була б марна справа: читанню заважало би шарудіння, яке не вщухало, навпаки, ставало гучнішим; то було шарудіння фізичного кохання, спів юних і сильних тіл, то був гул машинного відділу шаленого сексу — і я його чув, авжеж, я чув цей гул, чув верещання Беатріс, схлипування Мусімбви («Bomanga, Béa, Bomanga»[26]), і я соромився себе, надто несміливого, складного, стриманого, байдужого й поміркованого, викапаного Едмонда Теста[27], надто пихатого й самотнього; тож я заплющив очі, вирішивши скуштувати своїх тортур, відмовившись очікувати, що це нарешті скінчиться, що все мине, спливе, зникне, ηάντα ρεί, як казав мудрець Геракліт, тому нехай буде, подумав я, заплющу очі й почекаю на це «панта реї»[28] — та варто було сховатися під повіками, мов хлопчиську під своїм ліжком, аж раптом сяйнула думка чи, радше, потужне бажання: я мусив їх убити, мусив зайти до спальні з ножем, занурити лезо глибоко в тіло — вочевидь, у кімнаті було тепер одне тіло, об’єднане пристрастю, у якій мені вже не було місця; я мусив покінчити з цим тілом, методично, спокійно, точно, як професійний кілер — ударом у серце, у живіт, в аорту, і знову в серце, щоби переконатися, що ця вперта гидота, від якої стільки зла чоловікам, уже не б’ється, а після цього встромити ніж у піхву і в бік; звісно, обличчя я б уникав, адже обличчя — сакральне місце, храм, який не можна паплюжити звірством; Обличчя — ознака Іншого, образ страдного поклику через мене до всього Людства (авжеж, колись давно я зазирав до Левінаса[29]), але я бив би й бив це тіло ножем, поки воно не припинило би насолоджуватись, або поки тривав би його оргазм, аж до смерті, аж до священної епектази[30]; так сильно кортіло мені позбутися звуків, які розривали мене на шматки — стогонів Беатріс і Мусімбви, — і божественний промисел не обійшов увагою мої похмурі думки: на буфеті на кухні лежав величезний ніж, достатньо було взяти його в руки — і повернути собі контроль, і я вже усміхався, уявляючи цю картину, обмірковуючи складні сценарії, гідні кримінальної хроніки, але тієї миті, як я вже збирався підвестись і взяти до рук зброю, я відчув близьку живу присутність; я розплющив очі й побачив перед собою Ісуса Христа, що звивався на велетенському хресті, прибитому до стіни, і рефлекторно, хоч я й не християнин і не серерський аніміст, що шанує предків-панґолів та всесильного Рооґ-Сена («Yirmi inn Roog u Yàl!»)[31], я перехрестився й закляк; дивно, та я не боявся, просто був трохи здивований, хоч і вірив у привидів і фізичні вияви трансцендентного, тож я чекав, коли Христос нарешті позбудеться цвяхів і спуститься зі свого хреста, і він так і зробив, зрештою, дуже вправно й елегантно (особливо зважаючи на обставини), після чого сів навпроти мене на канапу, зняв вінець зі скривавленими шипами, насунений йому на обличчя, та глянув на мене своїми добрими блакитними очима — і я одразу знайшов прихисток у цій бухті; тим часом спинка ліжка шалено стукала об стіну («To liama ti nzala ésila, Nzoto na yo na yanga, etutana moto epela, maman»[32]), та я вже на це не зважав, єдино важливим був той, хто сидів переді мною; хоч його вуста й не ворушились, він розмовляв зі мною, звертався до мене своїм vox cordis[33], пантруючи мою зболілу душу, стираючи з неї потяг до вбивства, зажуру, дріб’язкову заздрість і самоту; слова його були прості, але дуже глибокі, таїну їхню знав тільки він, і я вслухався в них, незважаючи на каденцію ляпанців у спальні, я слухав Христа, усотував його вчення, параболи, яким позаздрив би будь-який письменник; він говорив довго, потім замовк, і ми обидва знову почули шум зі спальні — здавалося, кульмінація наближалася, ми вже не розрізняли, кому належали пронизливі крики, хто що робив, я просто дивився на Ісуса, і на частку секунди мені здалося, що в його очах я помітив бажання й собі піти до тієї спальні, та певно, це мені примарилося, чи дідько на мить вселився в мене, до того ж, ще за секунду Син Людський мовив, що має вже йти й що інші заблукалі душі потребували його візиту; тож він підвівся, майже засліпивши мене своїм божественним сяйвом, і я запитав, чи потрібна йому допомога з поверненням на хрест, який він займав уже понад дві тисячі років — словом, я запропонував йому швидкий шлях, та він розсміявся (Господи, який же в тебе цілющий і добрий сміх!) і заявив: «Гадаю, впораюся й сам», і він справді впорався, розіп’яв сам себе, навіть і не питайте мене, як само, бо я не знаю; зрештою, він же відомий своїми дивами, тож на моїх очах він самотужки прип’яв себе до хреста цвяхами, і тієї миті, коли Беатріс і Мусімбва досягли найвищої точки розбурханого урагану, Христос, поки його обличчя не набуло звичного двотисячолітнього зажуреного й осяйного виразу, подивився на мене й мовив (цього разу він розтулив вуста): «Я зробив це знову».

І після цих дивовижних слів, не давши мені можливості поставити ще декілька украй важливих запитань (я жадав від нього роз’яснення, скажімо, мистецтва переосутнення або ж опису виду з вершини Голгофи), він зник, після чого кімната занурилась у жахливу пустку, несамовиту пустку світу, щойно залишеного Богом. Скільки тривав його візит? Я не можу цього сказати — так само не відаю, скільки сидів тихо й непорушно в кріслі, коли він щезнув. Зі спальні звуки вже не долинали. Певно, тіло заснуло. Або померло. Що ж, побачимо, — подумав я. Тоді підвівся, підхопив «Лабіринт жорстокості» та пішов додому.

Прокинувся, мов у тумані. В обід мені подзвонив Мусімбва. Обговорили вчорашній вечір, і, як я й очікував, він запитав, чому я не приєднався до них. Я сказав, що мій шлунок не витримав ндоле, але Мусімбва звинуватив мене в брехні — слід навчитися менше думати й більше злягатися, на що я відповів: «Я над цим подумаю». Ми замовкли. Кортіло розпитати про «кубістського янгола», та я вчасно зупинився, розуміючи, що Мусімбва відмовиться обговорювати деталі. Тож я вирішив змінити тему й запитав його, чи має він контакти серед керівництва архіву. Він пообіцяв за кілька днів звести мене з одним знайомим.

— Я вже не впевнений, що хочу дізнатися більше про Елімана, — зізнався Мусімбва. — Не варто підходити до улюблених митців надто близько. Треба милуватися ними здалеку й у тиші: вони повинні зберігати свою вишуканість. Ти так не думаєш? «Лабіринту» мені цілком достатньо, хай навіть він незавершений... Та я розумію, чому ти хочеш продовжувати свої пошуки. Точніше, думаю, що нарешті розумію.

— І що ти зрозумів?

— Я зрозумів, — відповів Мусімбва, — що насправді ти шукаєш літературу, яка нібито ховається за цим твором. Однак шукати літературу — марно. Шукати літературу — кепсько. Повір мені, Фею, шукати літературу — це... це...

Він не завершив цю фразу, натомість із сумом, або з поквапом, або з тривогою пробурмотів:

— Таке... таке...

Я не став перепитувати, тож далі ми теревенили про геть інші речі. Після тривалих вагань я вирішив не писати Беатріс. Я не зміг би їй пояснити, що на певному алхімічному рівні фізичне кохання перетворюється на трагічне присягання. Два тіла розмовляють між собою, знаходять спільну мову, впізнають одне одного і, нарешті, мимоволі й несвідомо мовчазно присягають одне одному на вірність. Та оскільки немає нічого більш несправедливого за кохання, трапляється, що непорушну клятву дає тільки одне із тіл. Ясна річ, одного дня відбувається розлука, і тоді пов’язане клятвою тіло опиняється сам на сам із тягарем слова, мовленого до безтілесного спогаду. Воно отримує в спадок важку, мов покійник, клятву, і жоден із друзів не в змозі допомогти спекатися небіжчика серед нічного мороку. Тож бідолашне блукає від тіла до тіла, тягаючи за собою вантаж, не знаходячи спокою, і, зрештою, відмовляється від відчайдушних спроб знайти мир. Партнери тепер існують лише в порівнянні зі зниклим ідеалом. У тілах, що йому трапляються, його неминуче чекає розчарування. З часом усвідомлення цього неминучого розчарування примушує його відмовитися від подальших пошуків; та значно більше, ніж усвідомлення розчарування, його мучить страх зламати клятву, порушити слово, дане тілові, яке, напевно, його вже забуло, — цей страх тримає його на березі, паралізує його, хоча перед ним нуртує океан бажання, запрошуючи до своїх обіймів. Нещасне тіло боїться зради. Щоб описати любов своєї матері — любов, яку він не знайшов ні в кому іншому, — Ромен Ґарі звертається до образу обіцянки на світанку. А для любові тілесної, на мою думку, є обіцянка, зроблена уночі. Її я дав іншій жінці більше року тому.

Ні, я не зміг би це пояснити Беатріс Нанґа. Вона би просто виблювала свій сміх мені в обличчя.

Цієї жінки більше немає. Кайдани, якими вона скувала мене, тяжкі, ключа ж я не маю. Відколи вона пішла, мене лякає будь-яке тіло жінки. Навіть найжагучіші еротичні фантазії відступають перед цим непохитним фантомом. Поки я палав від бажання переспати з Беатріс, моє тіло її жадало. Та варто було з’явитись нагоді — тіло згадало про зобов’язання та згасло.

Я зустрів її в абсолютно «лубковій картині» паризького життя: на лавці у сквері на бульварі Распая біля пам’ятника капітану Дрейфусу з поламаною шаблею[34]. Навколо її ніг гугоніла зграйка голубів. Вона кидала їм крихти від сендвічу, і я не знайшов іншого способу почати розмову, як зауважити: «Мадемуазель, мерія заборонила годувати цих птахів». Вона підвела на мене очі, сповнені вишуканої зневаги. Але мені було плювати на її зневагу, бо я нарешті повністю побачив її обличчя. Я спробував звертатися до неї м’якше й завів довгу пісеньку про банальнощі, які потроху відкривали між нами шпарину для обміну. Тоді я читав останній у часі роман Кундери. Один із персонажів пояснював, що, мовляв, аби спокусити жінку розумнішу за себе, чоловікові краще бути млявим, аніж виснажуватися, намагаючись будь-якою ціною бути блискучим — це смішно. Я запам’ятав цю пораду й більше ніколи не намагався епатувати жінку. І стежив, щоб вона не нудьгувала. Поміж цими двома скелями пролягла темна, зміїста й небезпечна стежка — і все ж вона є. Я на неї ступив і докладав усіх можливих зусиль, щоб не зійти з неї.

За декілька хвилин вона пішла. Я не знав ні її імені, ні номера телефону, але міг закластися, що ми скоро зустрінемось. Я не вперше помічав її у сквері біля мого університету — я частенько ходив туди читати. Сподівався, що й вона не востаннє там була. Минуло три дні, і на тому ж місці вже вона сама зауважила й окликнула мене. Розмова вийшла тривалішою, не такою відчайдушною, і цього разу, коли ми розійшлися, я знав її ім’я: Аїда. Номерами телефонів ми обмінялися значно пізніше, коли сліпого випадку стало замало, щоб задовольнити потребу зустрічі у сквері — вони дедалі більше нагадували побачення або принаймні натяки на них.

Потягнулися монотонні, банальні етапи прологу до можливих стосунків. Перша вечеря дала можливість зібрати короткі біографічні дані про кожного з нас. Я дізнався, що Аїда була фотожурналісткою, спеціалізувалася на міських демонстраціях і рухах громадянського опору; а їй стало відомо, що я давно вже працюю над дисертацією про літературу. Вона була метискою (батько колумбієць, мати алжирка) і молодшою в сім’ї з трьома дітьми. Я ж старший серед своїх п’яти братів. Аїда була веганкою; я мало не молився на стейки легкого просмаження. Вона голосувала за комуністів; я ділив помешкання з анархістом. Вона прагнула стати відомою репортеркою; а я — просто письменником. Шалений обмін смс тривав цілодобово. Потім були друга вечеря (цього разу, звичайно, веганська), перший рум’янець, перша ніякова мовчанка, перший щирий сміх і, можливо, перші непорозуміння. У цьому місці міг статися перший поцілунок. Але не в нашому випадку. Ми грали в почеканку. Робили одне одному перші зізнання. Ану, хто першим скаже, що мені тебе бракує? Це був я! А вона дала хвацьку відповідь: мені тебе теж, але просуваймося поволі, не швидше за музику. Тож був перший концерт. Перше стискання рук перед великою сценою Свята Людства, освяченою присутністю самого Ману Чао[35]. Він співав: «La vida es una tómbola», і я, потроху шаліючи, думав: «Звісно, la vida es una tómbola»[36], і час від часу ставалося диво: довколишні пахощі, тіло, яке рухалось поруч і торкалося нас, голос жінки, яка наспівувала, Аїда, чию присутність тієї миті не виправдовувало ніщо — ні шанс, ні заслуга, ані надія, ні навіть найприємніші з мрій. Наш перший цілунок — повільний і бездоганний — відбувся точно тоді, коли ми до цього дозріли. Він тривав цілий куплет, а коли почався приспів, ми зупинилися так, ніби нічого й не було — зрештою, нічого й не було. Me gustas tu[37], останні слова виступу, пролунали тоді, коли згустилася ніч і уперіщила злива. Ми не потребували слів, не мусили казати одне одному, що концерт був чудовий, не мали повертатися до поцілунку, який досі бринів на наших губах, та цікавитись, куди йдемо далі. Ми сіли на лінію RER B. Зайшли в потяг, знаючи, куди прямували: до когось із нас, обмінюючись цим знанням безгучно, без слів, лише доторками сплетених пальців та легких усмішок, у яких було стільки смислу, що будь-яка фраза, спробувавши перекинути сенс на себе, звела би його на ніщо. Поїхали ми до неї. Пригадую її мокре волосся, від якого лишалися плями на лобі, і моє — ми зблисками, сплесками намагались кохатися, і волосся огортало нас, мов кільця планету.

Справжніх онтологічних змін не так багато, як здається на початку існування. На мене припало дві, і ознайомлення з «Лабіринтом жорстокості» було другою. Коли мова заходить про містичні кризи, то в Паскаля була Вогненна ніч, а у Валері — Генуезька[38]; для мене ж такою ніччю стала перша ніч кохання з Аїдою. Більше ніхто не викличе в мене такого спалаху істини; навіть завісі часу не вдасться. Того вечора я лежав, ніби розчинений у світлі, і я присягнув. Пообіцяв, що моя душа буде вірною іншій душі. Обіцяв тільки я.

Цей день я провів в Архіві преси, куди мені дозволили пройти завдяки зв’язкам Мусімбви. Телефон на вході відібрали, тож я все нотував. Прочитав рецензію Б. Боллем, примірник якої був доступний в архіві. І я ще раз перечитав «Лабіринт жорстокості» у світлі думок тогочасних критиків і аналізу цієї журналістки.

Видавництво «Gemini» щойно опублікувало чудернацький перший роман, автор якого — кольоровий, африканець із Сенегалу. Книжка називається «Лабіринт жорстокості», ім’я її автора — Т.Ш. Еліман.

Не приховуватиму: спершу з’явилась підозра, що твір належить перебраному французу. Усім хочеться, щоб колонізація робила освітні дива в африканських колоніях. Та як повірити, що африканець зумів написати подібну книжку французькою?

От вам і загадка.

Про що ж ідеться у книжці, яка потребує продовження?

Нам розповідають історію Кровожерного короля, свого роду чорношкірого Нерона, який (...)

Залишається тільки дізнатися більше про того, хто приховується за екстравагантним іменем «Т.Ш. Еліман». Якби йшлося про одного з негрів із наших колоній, то можна вже й повірити в колосальну магію, яку їм приписують.

Б. Боллем,«Revue de deux mondes»

Певно, відповіддю Елімана на цей відгук стала мовчанка. Та хіба буде справжнім письменником той, хто змовчить?

У вчорашньому випуску «Revue de deux mondes» згадали появу в невеличкому видавництві «чудернацького першого роману, автор якого — кольоровий, африканець із Сенегалу».

Додамо й ми свого трохи умовного скепсису: ця дивовижна книжка, «Лабіринт жорстокості», справді є шедевром, написаним чорним, і в ній усе, до останньої літери, африканське. (...)

Бо пан Еліман — справді поет і справді негр. (...) Під описаними у творі відвертими жахіттями насправді приховується глибока людяність. (...)

Пан Елленштейн, видавець, розповів нам, що авторові роману всього двадцять три роки, і ми вважаємо, що він матиме вагу в нашій літературі. Дозволимо собі таку думку: зважаючи на юність і приголомшливу, сліпучу майстерність поетичних візій, ми маємо справу з «негритянським Рембо».

Оґюст-Ремон Лам’єль,«L’Humanité»

Рік тому я щодня насолоджувався щастям, пірнав у прекрасні тижні, радісно приймав великі починання: я розумів, що був закоханий, і молив, щоб це падіння тривало вічно. Аїда ж (у потрібний, на її думку, час) попередила, що я був у небезпеці. Однак «потрібний час», ясна річ, нагодився запізно: я давно вже її кохав, коли вона заявила, що не може дозволити собі такої розкоші, як зближення з кимось. Аїда сказала: «Робота покличе мене далеко і, може, назавжди — і я поїду».

Чесно сказано — а отже, жорстоко. Я кохав її з шалом хлопчини, який не знаходив словесного виходу своїм почуттям, з люттю, об’єктом якої ще не відомо, хто із нас був. Бо кожний проведений із нею день (та й кожна ніч) міг стати останнім, тож я переживав їх піднесено, часом зболено й навіть, хоч і намагався щосили побороти це відчуття, зі сподіванням: сподіванням на те, що вона радше залишиться зі мною, ніж подасться на інший край світу знімати зародки революції. «Найбільша з усіх революцій розгортається просто на твоїх очах: поглянь, я закохуюсь у тебе!» Та вона відводила погляд. Я ж робив усе на свій розсуд і не хотів відступати.

Тож одного дня — з відчаю чи в божевільному сподіванні — я таки вимовив оті три фатальні слова. На них не пролунало жодного відлуння — ні обережного «я також», ні болісного «я тебе ні». Аїда нічого не відповіла, а я знав, що дорікати їй цим було б несправедливо: я змирився з тим, що на взаємність годі було чекати. І якщо вже бути зовсім чесним, то глибоко в душі мені подобалося це непевне чекання. Можливо, хтозна, я належав до численної касти мазохістів від кохання. На корті почуттів я грав партію в теніс із невидимим партнером. Над сіткою пролітали мої «кохаю». І зникали в безпросвітному мороці протилежного боку; я сном і духом не знав, чи повернуться з того боку мені слова — і в тортурах непевності полягала моя непоясненна насолода. Адже непевність аж ніяк не означала безнадію; з мовчанки Аїди, мов із первісного хаосу, могло усього кількома словами сяйнути життєдайне проміння. Тенісних кульок не бракувало. Я невтомно махав ракеткою. Я був готовий до марафону.

Матч так і не відбувся. Якось уночі Аїда заявила, що вирушає до Алжиру, на свою батьківщину, де нуртувало історичне народне повстання. Зненацька нам залишилось якихось півроку. Я вислухав новину так, як вислуховують онкологічний діагноз — надто пізно, неоперабельно. Саме тієї ночі я потайки взявся писати «Анатомію порожнечі». Роман про кохання, зізнання в прощанні, лист про розрив, вправу в самотності: усе водночас. Три місяці я писав його, і ми продовжували бачитися. Навіщо? Сама думка про те, що Аїда жила в тому ж місті, що й я, була більш нестерпною, ніж усвідомлення майбутньої розлуки. Я любив кохати її, я любив кохати, amare amabam[39], я любив своє кохання до неї, я любив спостерігати за тим, як вона спостерігала за моїм коханням. Карколомний спуск до безодні одного життя, раптом зведеного до лише одного свого виміру. Ні, це було не збідніння, а концентрація на своєму житті, цілком і повністю відданому лише одному. Якби тієї миті мене запитали, чим я займаюсь, я би скромно, але гордо й трагічно відказав: лише кохаю. Я жив під вагою присяги; присяга ж — сліпе служіння.

Я дуже швидко написав «Анатомію порожнечі». Й адресував знайомому видавництву. Через три тижні, на мій подив (бо зазвичай відповідь надходила не раніше, ніж через три місяці), мені відповіли, що хочуть якомога швидше видати текст. Так «Анатомія порожнечі» вийшла друком рівно через три дні після від’їзду Аїди. Я присвятив книжку їй. Але це її не спинило. Аїда вирушила висвітлювати алжирську революцію. Перед розлукою я запитав, чи можемо ми принаймні продовжувати спілкування. Відповідь була в дусі Бартлбі: воліла б цього не робити[40]. Хоч ми цього ніколи не визнаємо, пояснила вона, зберігати контакт означало би сподіватися на продовження цієї історії — буцімто одного дня стосунки між нами знову стали б можливими. А вона не хотіла завадити нам обом кохати когось іншого, кохати деінде й будь-кого. Я би волів кохати її, але через кохання до неї (або через свою слабкість) дослухався до її вибору. Вона видалила свої сторінки з соцмереж, змінила електронну пошту, заявила, що, коли прибуде до Африки, змінить і телефонний номер і що писати їй сенсу немає. На все я відповідав однаково: «Так». У нашому танці завжди вела вона. Тож одного дня я раптом опинився сам, наодинці з примарною музикою і спогадами, що поволі танули слідом за вершницею, яка зникла із виду. Самота не має рівнів, до неї ніколи не можна приготуватися: я негайно впав на самісіньке її дно. Однак я дав клятву...

Еліман нагадував мені першу людину на світі, яка, вигнана з раю, знайшла б прихисток тільки в раю — однак у його тіньовій частині. На його споді. А який спід у раю? Що ж, ось припущення: спід раю — не пекло, а література. Що означає: Еліманові залишалося тільки померти (чи відродитися?) шляхом писання вже після того, як його вбили як письменника.

Треба бути таким жартівником-соціалістом, як Оґюст-Ремон Лам’єль, щоб у «Лабіринті жорстокості» помітити талант Рембо, хай навіть і негритянського. Ця книжка — піна на губах ошалілого дикуна, який, вирішивши, буцімто він майстерно володіє мовою (хоча вона тліє в ньому, як сліпий вогник), зрештою опалює собі крила.

(...) Варварство африканців — не якісь вигадки: ми могли бачити це на фронті, під час Великої Війни, коли безстрашні, але й безжальні фаланги негрів наводили жах як на німців, так і на французів; констатує це й «Лабіринт жорстокості». Африка нас трохи лякає. Ми відчуваємо до неї глибоку огиду. Колонізація мусить продовжуватись, а християнізація цих нещасних проклятих душ — тривати й далі. Іншими словами: чекаймо й надалі книжок у такому ж дусі від цього автора.

(...) Усі ці немилосердні сторінки доводять, що цивілізація ще не потекла венами негренят, ладних хіба грабувати, жерти, хизуватися лахами, палити, дудлити алкоголь, злягатися, поклонятись пенькам і вбивати. (...)

Едуард Віжьє д’Азенак,

«Le Figaro»

Санза запросив нас усіх на вечір до себе. Я йшов без великого бажання, весь час міркуючи про марність свого писання, про всі ті брехні, які я писав, про відстань між моєю базграниною і реальним життям. Сіґа Д. мала рацію: зі своєї жердини, де я пихато промовляв про істинність та ілюзорність літератури, я, мов сокіл, стрімко кинувся вниз, у світ; та політ виявився парадним, а не бойовим; замість смертельних боїв — циркові трюки. Я ховався за літературою, мов за вікном чи щитом; по інший бік тривало життя з притаманними йому жорстокістю, жертвами, прямими ударами в живіт. Слід було визирнути, явити себе, хутко вхопити й собі шматок — а може, і повернути його на місце. Словом, треба було виявити трохи сміливості, не торгуватися, не петлювати, не домовлятися — просто бути сміливим. Така ціна.

У Фаустіна Санзи я майже не брав участі в розмові, яка здалася мені безглуздою. Беатріс крізь зуби привіталася зі мною й більше не зверталася до мене протягом вечора. Здавалося, що кожен думками був десь далеко. Даремно Санза вдавався до розмаїтої полемічної зброї — усі його стріли відскакували від нашого панцира нуді й байдужості. Ева Туре не зробила жодного фото для Інстаграму. Усе ішло шкереберть. Тож ми вирішили скоротити тортури. Перш ніж стрибнути у свій «Убер», Беатріс прошила мене злим поглядом. Ева викликала свого персонального таксиста. Ми з Мусімбвою вирішили пройтися. Дорогою я поділився з ним своїми відкриттями в архіві. Він запитав, чи поїду я в Амстердам. Я відповів, що цілком може бути.

— Про все це треба написати книжку, — зауважив Мусімбва. — І ти це добре розумієш. Хотів би я всюди слідувати за тобою, але не можу. Останніми днями я багато думав. У голові крутиться інша книжка. Я повертаюся в Конго. Не знаю, чи готовий я до цього, але я мушу повернутися.

Знаю, тієї миті я мав мовити щось глибоке, мудре, заспокійливе, красиве або просто пожартувати, щоб полегшити цей непростий момент, та мені нічого не спало на думку: вуста мої не ворушились, тож момент так і лишився німим. Кожен із нас прямував до своєї книжки.

Мусімбва нечасто згадував свою батьківщину. Все, що мені було відомо: ще дитям він утік від війни разом із тіткою, яка померла торік. Він ніколи не вдавався в подробиці втечі, не згадував ні своїх батьків, ні своє життя до Франції. Якось я поцікавився, чому він ніколи з власної волі не говорив про своє дитинство. Його відповідь я не забуду ніколи:

— Бо про Заїр у мене залишилися тільки кепські згадки. Так, я провів там найщасливіші миті свого життя. Але думати про це — дуже боляче. Ці спогади тільки підтверджують, що це не просто минувшина, а зруйнований світ. Тож у мене про Заїр тільки кепські згадки. Нещасні та погані. Але є й добрі. Я хочу сказати, що ніщо не засмучує людину більше, ніж спогади, хай навіть прекрасні.

Більше я не наважувався говорити з Мусімбвою про той період його життя. Хоч і відчував, що саме там крився ключ до його загадкових творів. Наприклад, у всіх його книжках обов’язково був один глухий персонаж або потужні метафори глухоти. Він жодного разу це не коментував, та інтуїція підказувала мені, що вся справа була у цьому.

Ми простували далі. Тишу першим перервав він:

— Фею, як ти почав писати? Пам’ятаєш подію, про яку можеш з упевненістю сказати: саме з цього почалося моє письмо?

— Важко сказати. Можливо, усе починалося з читання книжок. А втім, не знаю, чи можна це рахувати. Не існує легенди про мій початок. Принаймні такої, як, скажімо, у Харукі Муракамі. Знаєш казочку про те, як він почав писати? Ні? То слухай: був він на бейсбольному матчі. М’яч легко й гармонійно розрізав небо, Муракамі милувався бездоганною траєкторією м’яча і, спостерігаючи за ним, усвідомлював, ким має стати: великим письменником. Той м’яч був його літературною епіфанією, знаком особисто для нього. Мені ж такий м’яч не траплявся. Ніяких знаків я не бачив. Тож, напевно, коріння мого письменницького покликання, усе ж криється в читанні книжок. А тобі відомо, чому ти став письменником?

Він відповів ствердно. Та ми вже дійшли до перехрестя, де наші шляхи розходилися, тож Мусімбва не встиг (чи не захотів) розказати мені більше про своє покликання. Просто запитав, яким буде наступний крок у моїх пошуках. Я відказав, що ще точно не знаю, хоча поїздка до Сіґи Д. до Амстердама — цілком імовірна. Він збирався вже за тиждень летіти в Демократичну республіку Конго. Не хотів довгих зборів. «Це має бути авантюра», — з усмішкою заявив він. Однак його усмішка засмутила мене.

Ми дали урочисту обіцянку побачитися до його від’їзду, напитися, як завжди, та почитати своїх улюблених поетів і прозаїків. Тільки так — вважали ми, — двоє юних письменників, що стали друзями й збиралися кинутись сторчголов у невідомість, могли попрощатись достойно. Утім, я гадаю, що в глибині душі ми розуміли, що цій дружній літературній учті не судилось відбутися. Ми бачилися востаннє перед тривалою розлукою. І вдавали, буцімто вірили в майбутню вечірку, тільки щоб полегшити завершення цієї. Звісно, ми будемо дзвонити одне одному, але бачитися — напевно що ні. А коли нарешті зустрінемося, будемо геть іншими людьми. Можливо, навіть станемо чоловіками.

Уже декілька днів нам торочать, мовляв, горопашний «Лабіринт жорстокості» Т.Ш. Елімана, який побачив світ у видавництві «Gemini», є ілюстрацією африканської цивілізації. Ідеологічні супротивники, чиє прочитання цього твору різниться практично в усьому, сходяться принаймні на одному: ця книжка є африканською. Що стосується нас, то ми не готові припуститися подібної помилки: ця книжка є якою завгодно, тільки не африканською.

Ми чекали більше тропічних барв, більше екзотики, більше проникнення в загадкову африканську душу. (...) Безперечно, в автора талант до літератури. Але де справжня Африка?

Величезний недолік цієї книжки в тому, що вона надто негритянська. Шкода, що явно здібний автор вирішив зачинитися в нікчемних вправляннях у стилістиці та ерудиції, замість дати слово найцікавішому: нуртуванню своєї рідної землі. Сподіваємося відчути це в наступній книжці, яка мала би стати роз’ясненням «Лабіринту жорстокості».

Тристан Шерель,«La Revue de Paris»

А що взагалі можна знати про письменника достеменно?

Спостерігаючи за дуже різними численними коментарями, які викликав вихід у світ роману «Лабіринт жорстокості», ми вирішили поспілкуватися з Шарлем Елленштейном і Терезою Жакоб. Ці двоє молодих підприємців заснували видавництво «Gemini», де опублікований згаданий суперечливий твір.

Брижіт Боллем:Подейкують, що автор «Лабіринту жорстокості» ховається за маскою...

Шарль Елленштейн:Чого тільки не кажуть у Парижі. До речі, ви самі, журналісти, часто й розповсюджуєте ці вигадки. Усе це неправда. Бо всі автори носять маски. А якщо мова про плітки, ніби книжку написав не Еліман, а професійний автор, який скористався псевдонімом, то це просто смішно.

ББ: Чому ж?

Тереза Жакоб:Бо він існує. Еліман існує.

ББ: І він справді африканець?

ТЖ:Так, африканець із Сенегалу — так зазначено на обкладинці.

ББ: Здається, він одного з вами віку...

ШЕ:Не перебільшуйте — він молодший за нас. Зрештою, письменниками стають не через вік.

ББ:Де ж він? Чому він зараз не тут, не з вами?

ШЕ:Він віддає перевагу самоті. До того ж, йому добре відомо, що факт його походження викликав би купу запитань, відповідати на які він не має охоти.

ББ: У пресі завзято обговорюють цю книжку, зокрема й через оригінальну, таємничу особистість автора. Зрозумійте: потрібний доказ того, що її написав саме Т.Ш. Еліман!.. А мовчанка кидає тінь сумніву на його роль.

ТЖ:Еліман це добре усвідомлює, він готовий піти на цей ризик.

ББ:Тоді хоч розкажіть про нього більше. Чим він займається? Як ви познайомились? Який він? Де він живе?

ШЕ:Зустрілися ми торік у кафе, абсолютно випадково. Ми там часто буваємо, і щоразу бачили Елімана за одним зі столиків, він завжди щось заповзято писав, не звертаючи ні на кого уваги. Відчувалося, що перед нами письменник. Це як шосте чуття. Тож одного дня ми вирішили заговорити з ним. Еліман — людина недовірлива, отримати його довіру непросто. І все ж ми потоваришували. Зрештою він дав нам почитати те, що писав. Рукопис нам сподобався. Так розпочалась історія цієї книжки.

ББ:Що він думає про метушню довкола свого твору?

ТЖ:Як на мене, немає аж такого ажіотажу. Та хай там як, наскільки мені відомо, Еліман звертає увагу не на це. Його цікавить інше.

ББ:Що ж його цікавить?

ТЖ:Те, що мало би цікавити будь-якого письменника: творчість. Він читає і пише.

ББ:То він справді африканець? Даруйте, що я так наполягаю на цьому запитанні, але ви повинні зрозуміти: наші читачі не звикли до того, щоб африканець...

ТЖ:...писав такі твори?

ББ:... узагалі писав. І щоб його так обговорювали в літературних колах. До речі, ви чули, що Оґюст-Ремон Лам’єль з газети «L’Humanité» назвав Елімана «чорним Рембо»?

ТЖ: Це порівняння на його совісті.

ББ: Чи можна сподіватися, що ми таки побачимо Т.Ш. Елімана найближчим часом?

ШЕ:Усе залежить тільки від нього. Але мене би це здивувало.

На цьому розмова завершилася. Складно зробити якісь висновки. І Шарль Елленштейн, і Тереза Жакоб намагаються тримати особистість свого загадкового друга в секреті. Парадокс: щось нам про нього таки відомо, але таємниця лишається нерозкритою.

Б. Боллем,

«La Revue des deux mondes»

Що можна знати достеменно про твір?

Коли читаєш деякі репліки щодо «Лабіринту жорстокості», зникають будь-які сумніви: турбує саме колір шкіри автора. Увесь скандал — через расу. Пан Еліман з’явився надто рано в добу, яка ще не готова приймати успіх чорних у всіх галузях, включаючи й мистецтво. Хтозна, можливо, цей час колись прийде. А поки що пан Еліман залишається для нас сміливим передвісником і взірцем. Він повинен показатися, заговорити, довести усім расистам, що негр може бути великим письменником. Ми щиро готові надати йому будь-яку підтримку. Наші шпальти відкриті для нього.

Леон Беркофф,

«Mercure de France»

Я написав електронного листа Матері-Павучисі. Я був готовий до зустрічі в Амстердамі. Вона негайно відповіла: «Чекаю на тебе, Дьєґане Фею».

Я взяв квитки на поїзд на наступні вихідні — уклінний поклін Республіці та її щедрим виплатам!

Далі я ґуґлив зображення Брижіт Боллем. Більшість датувалися 1970-ми роками — за ті десять років Боллем, впливова членкиня журі премії «Феміна», солідна пані за шістдесят років (народилась вона в 1905 році), досягнула літературних та медійних вершин. На фотографіях Брижіт Боллем завжди прямо дивилася в об’єктив: здавалося, що цей відвертий погляд був її посланням до майбутніх поколінь.

«Лабіринт жорстокості»,

або вся правда про одне шахрайство

від Анрі де Бобіналя, професора африканської етнології з Колеж-де-Франс

Я багато разів жив у Африці, зокрема в Сенегальській колонії, між 1924 та 1936 роками. Під час однієї з поїздок, між 1929 і 1934 роками, я відкрив і дослідив дивну народність: басери. Я провів достатньо часу з басерами, щоб з упевненістю потвердити: праця Т.Ш. Елімана є ганебним переказом одного з космогонічних міфів басерів. Сюжет «Лабіринту жорстокості» в загальних рисах, домішуючи елементи роману, переповідає основоположний міф цієї народності. Я чув цю оповідь ще в 1930 році.

У міфі йдеться про заснування басерської держави давнім царем. Жорстокий правитель живцем спалював своїх ворогів, а іноді й власних підданих. Їхній попіл він домішував до добрив і саджав дерева, плоди з яких додавали йому сил. За короткий час ці дерева утворили величезний ліс, і цареві вистачало плодів, щоби правити вічно. Якось, гуляючи лісом на самоті, він зустрів жінку (або богиню: у басерській мові це одне слово) і був вражений її вродою. Жінка-богиня зникла серед лісу, цар кинувся навздогін і зрештою заблукав. Він роками ходив лісом, серед дерев, які виросли на жахливих царських добривах. Цар залишився віч-на-віч зі своїми давніми злочинами, бо з кожного дерева до нього зверталась душа живцем спаленої людини. Цар ледве не збожеволів, та коли вже хотів померти, вислухавши чергову оповідь дерева, жінка-богиня явилася йому знову й повернула снагу до життя. Вони вийшли з лісу. Цар думав, що його не було багато років; однак царедворці та слуги запевнили, що він був відсутній лише чотири-п’ять годин. Тоді цар збагнув, що це боги вирішили випробувати його. Він одружився з жінкою-богинею та перейменував свій народ на «басерів», що означає «поклонники дерев».

Цей неймовірний міф я переповів Марселю Ґріолю та Мішелю Лейрі, коли вони побували в краю басерів у 1931 році на чолі добре відомої етнологічної експедиції «Дакар-Джибуті»[41]. Обидва етнологи були причаровані цією легендою. До речі, Лейрі цитує мене у своїй «Примарній Африці».

Сподіваюсь, тепер для вас стала очевидною тривожна подібність цього міфу до книжки месьє Елімана. Він майже без змін переповів цю легенду. Такий вчинок ми звемо плагіатом. Можливо, його наміри були шляхетні (познайомити широку громадськість з культурою народу басерів), але чому, в такому разі, він не згадує цю народність, до якої, імовірно, належить і сам? Чому пише так, ніби зобов’язаний цією історією винятково своїм таланту й уяві?

Тож я закликаю до совісті месьє Елімана. Якщо вона в нього є, він з честю має визнати свою провину публічно. Звичайно, чистим йому з цієї пригоди не вийти, однак дивитимуться на нього, безперечно, з повагою. А разом з ним — і на народність басерів.

Анрі де Бобіналь

Ми зі Станісласом обідали в пакистанському ресторанчику, і він, розправившись із самосою, раптом мені заявив:

— Забув тобі дещо сказати. Учора я гортав «Щоденник» Ґомбровича. Писав він його на початку 50-х. Тоді Ґомбрович жив в Аргентині — та ти й сам це знаєш, напевно. Так от, в одному із записів є таке: «Сабато представив мені африканського письменника, який нещодавно прибув. Дивний тип. Подивимось, чого варта його книжка. Сабато мені її подарував»[42]. Двома рядками нижче він уже прочитав згадану книжку. І ось що пише Ґомбрович: «Закінчив книжку африканця. У його “Лабіринті” (хоч і бісівському) губишся з насолодою, незважаючи на всі непотрібні виверти відмінника, який прочитав найбільше за всіх у класі». Можливо, це лише збіг. Можливо, мова про інший текст, про іншого африканця. І все ж... лабіринт... бісівський... Гадаю, є шанс, що... Ти не знаєш, чи бував твій Еліман у 50-х у Буенос-Айресі?

— Не знаю. Поки що не знаю. Але Сізі Д. певно що це відомо. І вона мені про все розповість.

Свіжа стаття п. Анрі де Бобіналя є доказом того, що справа Елімана далека до завершення. Заінтригований свідченням свого колеги-етнолога, п. Поль-Еміль Ваян, завідувач кафедри літератури в Колеж-де-Франс, зв’язався з нами одразу ж після ознайомлення з твором п. Елімана.

Цей достойний ерудит був вражений, знайшовши там віртуозні, але від цього не менш ганебні «літературні крадіжки». Він розплутав зшиті в єдиний текст (достоту підшивка на одязі) цілі речення, переписані з європейських, американських і східних класиків. Вочевидь, п. Еліман не обійшов увагою жоден визначний текст — від Античності до сучасності. (...)

П. Ваян, звичайно, рішуче засудив подібний прийом, та водночас визнав, що приголомшений здатністю автора поєднати уривки, змішавши їх із власним текстом і грандіозним сюжетом, що аж ніяк не позначилося на читабельності твору.

Альбер Максімен, «Paris-Soir»

Останній день Мусімбви тут перед поверненням до Конго. Він подзвонив, і я одразу збагнув: він відчував раптовий страх, який, напередодні важливих подій, смертельно стискає груди. А втім, його переляк заспокоїв мене: він означав, що майбутня поїздка відповідала справжньому покликові. Мусімбва сказав, що хотів би взяти з собою «Лабіринт», і побажав мені успіху в гонитві за Еліманом. Я подякував і попросив його не писати чергову книжку про повернення до рідного краю. Він запевнив, що всіма силами уникатиме гидкого болота, яке виникало просто під ногами в будь-якого з письменників-вигнанців, яким здавалося, ніби вони повернулися додому. Ми посміялись — оце й усе. Ми попрощались, розмову було завершено.

Тоді я ввімкнув свій комп’ютер і почав набирати «Лабіринт жорстокості». Я уважно слідував за словами, неначе гончак, шпигун чи ревнивець. Вірність писаря впиналась у молекулярне ядро фраз Елімана. Я не просто заново набирав цей текст. Я писав його наново; я був його автором, достоту як у творі Борхеса П’єр Менар був автором «Дон Кіхота»[43]. Я завершив роботу за чотири години. Набраний текст я надіслав Мусімбві зі словами «В дорогу». Він одразу відреагував: «Хоч ти й педант, чуваче, усе ж дякую». Я пішов перехопити щось до африканського ресторану. Гравець на корі награвав модні мотиви. Я засмутився і, доїдаючи свій мафе — курку по-сенегальськи з горішками — з подивом зловив себе на думці про те, що мені бракувало старих одноманітних мальгаських балад.

Треба визнати: Т.Ш. Еліман, книжка якого нам так припала до серця, виявився плагіатором. Незважаючи на все, ми стоїмо на своєму: ідеться про напрочуд талановитого автора, що би не думали бевзі на кшталт Віжьє д’Азенака. Хіба вся історія літератури не є історією про плагіат? Де був би Монтень без Плутарха? А Лафонтен без Езопа? Мольєр без Плавта? Корнель без Ґільєна де Кастро?[44] Певно, проблема в самому терміні «плагіат». Справа, без сумніву, розвивалася б інакше, якби вживали натомість більш милозвучне, учене, шляхетне слово, необхідне за браком іншого.

Запозичення в «Лабіринті жорстокості» надто очевидні. І це — його головна хиба. Можливо, бути великим письменником означає передусім уміти добре приховувати свій плагіат та свої джерела. (...)

Оґюст-Ремон Лам’єль, «L’Humanité»

Цієї ночі мені снився Еліман. Він казав мені: що ти тут робиш? Навіщо тобі цей шлях орбітою навколо тиші й самоти? Що ти тут робиш?.. Пам’ятаю, що дав йому дуже витончену відповідь — дав натхненну, сповнену відчаю репліку, з тих, які трапляються тільки в снах, або наприкінці одного з листів Флобера, або на вустах деяких таксистів-сенегальців, коли, застрягши в заторі, поміж брудною лайкою і плювком із віконця, вони зненацька виголошують глибокі філософські максими. Така-от фраза була, наскільки я пам’ятаю. Звісно, прокинувшись, я її забув. І цілий день ходив через це в зажурі.

Видавництво «Gemini» щойно відкликало з продажу усі примірники «Лабіринту жорстокості». Було також заявлено, що будуть виділені кошти на відшкодування шкоди, нанесеної деяким окраденим авторам.

Шарль Елленштейн і Тереза Жакоб — засновники видавництва — досі не розповіли нічого конкретного про Т.Ш. Елімана. Тож «справа» цього автора позначилася його повною відсутністю та кричущим відмовчуванням. (...)

Що стосується літературних кіл, то ця містифікація як забавляє, так і бентежить: адже вона спрацювала! Навіть журі солідних премій «купилися». Певною мірою Т.Ш. Еліману вдалося поставити під сумнів довіру до них, до їхнього серйозного ставлення до справи, а може, і до їхнього професіоналізму.

Ще тривожнішою ситуація стане, якщо виявиться, що Т.Ш. Еліман — таки африканець. У такому разі образа, нанесена культурі, яка буцімто цивілізувала його, буде значно болючішою.

Сподіваємось, що колись ми таки дізнаємось правду.

Жуль Ведрін, «Paris-Soir»

Станіслас поїхав на кілька днів до Польщі. Там у нього родина. Він попросив тримати його в курсі моїх пошуків Елімана.

Оскільки я залишився сам, то вирішив запросити Беатріс Нанґа на вечерю. Сталося те, чого я боявся найбільше: вона погодилася. Беатріс прийшла, і перші хвилини нашої зустрічі були нестерпні, достоту брук, яким викладений довгий шлях до непевності. Над нами пролетіло немало янголів — і були вони аж ніяк не кубістськими. Вона запитала, чи є новини від Мусімбви. Ні, а в тебе? Також немає. Сподіваюся, він долетів без пригод. Я теж. Ми помовчали ще. Я налив випити. Й одразу вихилив келих. Перейдімо до столу? Напевно. Я поклав їй їжу. Вона спробувала й нічого не сказала. Я втік на дно порожньої тарілки. Але вдавати було марно: треба було говорити — а слово могло наносити рани й образи. Тож варто було розрізати цей гнійник. І я витягнув шаблю із піхов:

— Беа, ти ж не сердишся на мене за те, що я тоді не прийшов до вас у кімнату?

— Слухай, ти ж не останній чоловік на цій планеті! — усміхнулась вона. — А той, хто таки прийшов, був щедро обдарований природою, та ще й знався на цьому. Авжеж, ти добре мене почув. (І вона встромила свій погляд у мій — їй кортіло, щоб її погляд був жорстоким, та я побачив у ньому лиш сум.) Однак я серджусь на тебе. Бо йшлося не тільки про тіло і хіть.

— А про що йшлося?

Швидко, мов торпеда, нахилилась вона до мене.

— Ти ніколи не усвідомлюєш свої думки до кінця. Завжди розводишся про нюанси і складнощі. Оце, по-твоєму, й означає бути розумним, зрілим, мати власну думку? Як на найбільш серйозні, так і на найбільш банальні теми ти вічно змінюєш точку зору. Ти хочеш — а вже за секунду не хочеш! Ти віриш і сумніваєшся в межах однієї фрази! А може, і цілого життя! Чого ти насправді бажаєш? Оцього? Ніхто ніколи не знає твоєї думки. Світ для тебе — мов тонка лінія кряжу поміж двох безодень. Тієї ночі, спершу, зрозумівши, що ти не прийдеш, я дуже розсердилась, я була розчарована, бо тебе я хотіла також, та й ти ніби казав, що відчував бажання. Та трохи поміркувавши, я зрозуміла, що ти страждаєш від власного ставлення до світу — або світу до тебе. Що тебе тримає? Яке бажання володіє тобою? Від чого ти не відступаєш? Навіть під час обговорень «Лабіринту жорстокості» ти здаєшся байдужим, так, ніби нам самим належить запалювати в тобі вогонь інтересу. Але де шукати отой вогонь? Так, я серджусь на тебе — за те, що людей і речі ти оминаєш так, як привиди проходять крізь стіни. Людина до тебе прив’язується — і деякий час ти ніби теж здаєшся прив’язаним. Та однієї ночі ти йдеш, людина прокидається — а твій слід уже захолов, і їй не відомі ні причина втечі, ні її напрям. Вона знає одне: ти не повернешся. Хай йому грець, Дьєґане, та ж люди — не прилади, не щури для експериментів! Я — не лабораторний щур! Люди — не підручний матеріал для літературних творів, для фраз, які подумки крутиш і перекручуєш з іронічною посмішкою на вустах. Знаєш, що є в Мусімбви такого, чого немає в тебе? Ви багато в чому схожі, але він вміє бачити людей. Він — тут, на землі, з ними. Кохається, коли треба кохатися, напивається, коли слід напитися, утішає, як може, не боїться відкритися й помилитися. Він — чоловік. Це не письменницька риса. Він справжній, теплий. А ти — холодний, сліпий. Ти не бачиш людей і світ навколо. При цьому вважаєш себе письменником. Чоловік у тобі помер, Дьєґане. Ти це розумієш?

Беатріс вимовила все це на одному диханні, немов на сцені, та я бачив, що слова її були щирі. Її голос злегка тремтів, я зрозумів, що вона от-от заплаче. І коли Беатріс замовкла, я подивився у вікно на нічне небо. Раптом відчув страшенну втому й зітхнув.

— Можливо, ти маєш рацію.

— Оце й усе, що ти мені скажеш?

— А немає більше чого казати. Твоя правда.

— Отже, ти справді нічого не розумієш.

Мовивши це, Беатріс підвелась і схопила свої речі. Мені дуже шкода, Беатріс. Але вона не відповіла на слова, які, втім, я не вимовив, а подумав. Розвернулася й пішла геть.

Я вийшов на балкон і подивився вниз. Моя вулиця, зазвичай дуже жвава й весела, цього вечора німувала. Я бачив лише силует Беатріс, що віддалявся, і від цієї картинки мені захотілося ридати.

Під час нашої останньої ночі Аїда у своєму характерному, лаконічному й категоричному стилі, заявила мені:

— Учора прочитала «Анатомію порожнечі». Хотіла поговорити з тобою про це до від’їзду. Даруй, якщо мої слова видаватимуться тобі злими. Мені дуже лестить, що ти присвятив мені свою першу видану книжку. Але ж очевидно, що ти ще не письменник. Чи радше: ти ще не зрозумів, яким письменником хотів би стати. Я не знайшла тебе у твоїй книжці. Тебе там немає. Ти не блукаєш нею. Вона не посідає всі твої думки. Немає там ні зла, ні меланхолії. Надто чистий текст. Надто невинний.

Я на це відказав, що вважаю надто позерською саму ідею писання на боці зла. «Справжнє зло — заявив я, — не описують, а чинять. Аїдо, потрібні дії, а не слова, не книжки, не мрії. Дії!» На це Аїда нічого не відповіла. Я повів далі й пояснив, що писав ні через меланхолію, ні з метою її досягнути. Хай що вона собі нафантазувала, а я писав у прагненні відшукати останню стежку невинності на цій землі.

Аїда посміхнулась і ніяк не прокоментувала, залишивши більше часу коханню, а не словам. І все ж її слова врізалися мені в пам’ять.

Минуло більше року після цієї розмови, і безглудість моїх відповідей пригнічує мене. Зло — вкрай важлива тема. Невинність літературним шляхом не передається. Неможливо написати щось прекрасне, не відчуваючи меланхолію. Її можна зіграти, обіграти, продовжити, перелицювавши на жахливу трагедію чи на нескінченну комедію. У варіаціях і комбінаціях, що їх нам пропонує літературна творчість, дозволене все. Піднімаємо кришку люка до суму, і гоп! — звідти гримить гомеричний регіт літератури. До книжки варто заходити як до чорного зимного озера болю. Але на дні ви несподівано помічаєте веселе свято: танго кашалотів, зук гіпопотамів, тверк черепах, «місячна хода» восьминогів[45]. На початку справді меланхолія — меланхолія від усвідомлення себе людиною; і душа, яка зуміє зазирнути на дно меланхолії та дати її відчути всім, буде душею митця — зокрема письменника.

Ці безладні й надто категоричні рядки я написав у поїзді, що ніс мене в Амстердам. На мене чекала Сіґа Д. Я віз із собою «Лабіринт жорстокості». Також зі мною був мій Щоденник із записами з архіву. Уже сьогодні ввечері або завтра я знатиму значно більше! Але про що? Про кого? Про «Лабіринт жорстокості»? Про його гіпотетичне продовження? Про Елімана? Про Сіґу Д.? А може, про себе самого?

Мій старенький Щоденнику, те, чого ми шукаємо, можливо, було не істиною-одкровенням, а істиною-можливістю, світлом у кінці тунелю, який ми довбали в повному мороці. Переслідую я насичене сяйво мрії, іскри ілюзії, пристрасть можливого. Що там, у кінці? Ще одна жила? Велетенська стіна з вугілля, де знадобляться і кайло, і сокирки, і динаміт. І ось воно — золото, будь ласка!

Я підвів очі: на небі не було жодної летючої зірки, яка б понесла погляд удалину; лише рух, лише загроза бурі, мовчазна загроза, що вічно кружляє над світом. Зоряні мапи кажуть мало про що: небо — це теж лабіринт, і не менш жорстокий, ніж лабіринт на землі.

ПЕРША БІОГРАФЕМА

ТРИ ЗАУВАЖЕННЯ ЩОДО НАЙПЕРШОЇ КНИГИ

(уривки зі щоденника Т.Ш. Елімана)

Ти хотів написати лише одну книгу. У глибині душі ти знав, що вартує тільки одна: та, яка породжує всі наступні або ж яку провіщають усі попередні. Ти хотів скласти «книгоцид»: твір, який знищив би решту книжок, стерши з пам’яті попередниць і затримавши в появі ті, які б мали з’явитися незабаром, піддавшись цьому безумству. Одним махом скоротити й водночас уніфікувати цілу бібліотеку.

Та будь-яка книжка, що прагне вершини, приречена на провал; тож палке серце задуму б’ється, ясно усвідомлюючи неминучий близький провал. Прагнення абсолюту, впевненість у невдачі — ось синоніми цього творення.

Головна книга фатально претендує на опис безмежного простору; і прагне сказати останнє слово в тривалому дискурсі, у якому вона є лише новою, найближчою до нас фразою. Але останнього слова бути не може. Або ж, навпаки, якщо воно й є, то належить не їй, не цій книзі, бо останнє слово не може належати людям.

Яким чорнилом пишемо книгу, сама відсутність якої вже є мрією? Якими словами розвивається твір, що не приховує амбіцію зберігати мовчанку?

Відсутність незнання. Відсутність дурості. Відсутність страху. Але ж відсутність — це те, що постійно намагається покласти собі край у ваганні моменту, який відділяє одне самогубство від іншого; письменник, шукаючи відпочинку в них, повсякчас відчуває сліпучі смертельні леза передчуття й інтуїції:

Головну книгу пишемо мовою мертвих;

Головну книгу вписуємо у вимір забутого;

Головна книга кориться часові неприсутності (тобто ні присутності, ні відсутності).

У мить написання пустка перерізає собі горлянку, і в її німотному зойку лезо встромляється в плоть, і здається, що в патранні, безсилому відвалюванні відрізаної голови являє себе останнє, жахливе, криваве й лячно тихе припущення:

Головну книгу неможливо написати.

Дорóгою до головної книги відчуваєш спокусу мовчати — таку ж даремну, як і спокусу розводитися. З тієї ж причини безглузда кіновія[46]вбиває не менш певно, аніж гучні балачки: в обох випадках здається, ніби від пози, яку прибирають стосовно мови чи світу (коли він кориться вживанню проміжної говірки), вдається узалежнити головну книгу. Щоби викликати внутрішній зсув, треба знайти тріщину та розширити її.

Ти осягнув усі ці істини: не призвичаїтись — німотою чи говірливістю — треба було до таїни самоти, але, не надаючи їй надмірного значення чи, точніше, не вважаючи її за останню істину, обрати негайну смерть. Трапляються безглузді усамітнення й дуже мудрі компаньйони. Іноді надмірна мовчанка не несе нічого — мов від поштовху завалюються слова, які б мали бути вирішальними, аж виявилось, що критичної миті, коли треба підтримати правдиву суть речей, навіть їхній підмурівок утрачає рівновагу. Озброївшись тишею або словами попрямувати до істини, до головної книги — на це потрібна відвага.

Чи достатньо її в тебе, щоб почати книжку зараз, коли тінь твого батька нарешті залишила тебе в спокої? Чи є в тобі батькова мужність — мужність занотувати те, що носиш у серці? Облиш цей щоденник і берися за книжку: заходь у «Лабіринт жорстокості».