Найпотаємніший спогад людський

Частина перша. Заповіт Усейну Кумака

Кімната. Ти ще не увійшов, а вона вже нутром вчепилася за твій ніс: душок старості, хворого кволого тіла, позбавленого покровів скромності з наближенням останньої миті. Свого батька я знала тільки старим. Я могла лише зневажати його — як зневажала кімнату, яку він не залишав усі останні роки свого життя. Урешті-решт, вони утворили одне ціле, одне спільне тіло. Я знову згадую батька, і перш ніж перед очима постає обличчя сліпого, я відчуваю душок. Я ніби бачу цей запах. Ніби торкаюсь до нього. Він хапає мене за горло й душить аж до нудоти. Запах обростає плоттю, а плоть перетворюється на батькове обличчя. Свій запах він нав’язав мені ще за життя, але й з могили цей дух тягнеться за мною. Сморід з рота. В’язкі плювки. Нетримання сечі. Виділення з анусу. Недотримання гігієни. Неминуче гниття всього тіла. Мій батько був неприємною для очей старезною руїною. З дитинства до тієї ночі, коли він мені подзвонив, я знала його тільки таким. На дворі стояв 1980 рік, мені було двадцять років, а йому — дев’яносто два.

Я шість разів постукала в цинкові двері його кімнати — так вимагав звичай. Спершу тричі — далі зачекати — і ще три рази. Якщо після останнього удару він не відгукувався, слід було залишити батька в спокої й піти: він або куняв, або був чимось зайнятий. Треба було завітати пізніше. Це був закон. Порушувати його могли батькові дружини. Мамé Кура, Яйє Нґонé, Та Діб — вони дозволяли собі будь-коли заходити до батька, щоби переодягти його чи прибрати в кімнаті. Три дружини чергували біля його ложа з відданістю, яку я довго не могла зрозуміти. У дитинстві і юності, шукаючи цьому пояснення, я вважала, що квапилися до тієї бридкої кімнати вони не так, щоб попіклуватися про смертника, який там мешкав, як щоб перевірити, чи він іще живий. І кожній кортіло повідомити двом іншим добру вість. Я уявляла, як вони перешіптувалися між собою після кожного візиту:

— Ну що? — запитувала Яйє Нґоне, її голос тремтів від радісного сподівання.

— Ще ні, — розчаровано відказувала Маме Кура, яка щойно вийшла від нього. — Дихає.

— Сходжу до нього пізніше, — трохи поміркувавши, казала Яйє Нґоне. — Можливо, Господь позбавить його останніх страждань...

— Твої б слова та й Богу до вух, — зітхала Та Діб. — Всевишній нас чує...

(Однак Всевишній не чув, бо заклав собі вуха навмисно, щоб не звихнутись.)

Ці вигадки довгий час допомагали мені пояснити ставлення цих жінок до мого батька. Певно, я помилялася. Можливо, я наділяла цих панн (яких ніколи не знала по-справжньому) мотивами, не замислюючись про їхній життєвий досвід, страшенно далекий від мого, мізерного. Хтозна, може, вони його просто любили. Зрештою, він же був їм за чоловіка — брамою до раю, як з пелюшок утовкмачувала їм у голови місцева традиція. Маме Кура, Яйє Нґоне і Та Діб були мені мачухами. Саме вони виховували мене, бо моя мати, щойно давши мені життя, одразу втратила власне.

Та повернімося на поріг кімнати. Три удари. Пауза. Ще три удари. Внутрішня молитва про те, щоби він спав чи був в іншому світі — тоді б я жодної відповіді не почула.

— Заходь.

Не вийшло. Я зробила глибокий вдих, зняла сандалі, залишила їх перед дверима й увійшла. Маленька гасова лампа заповнювала кімнату брудним бляклим світлом. Насправді її промені сягали лише країв ліжка. За її світлим колом розлігся морок потойбіччя. Ось вона, руїна мого батька. Ніколи не забуду, як він лежав у смороді простирадл, нерухомий, мов мертвий. Чи усвідомлював він, як живе? Чи міг іще відчувати запахи, або ж, виснажившись гидким духом, його нюх зрештою здався? Я вже кілька секунд була в батьковій кімнаті, аж раптом він поворухнувся, намагаючись пристати на ліктях. І застогнав від браку сил. Вага дев’яноста двох прожитих років міцно тримала його на тому ложі, яке раптом стало надто великим для колись могутнього атлета. Він скинув ковдру зі своїх кістлявих чересел. У напівмороці я побачила його трухлявий кістяк, оголений кволий торс, опущені від утоми плечі та ребра, що різко стирчали. Він відкинув голову назад, і на мить мені здалося, що вона ось-ось відвалиться — такою крихкою й безсилою була його шия. Коли він повернувся на бік, аби бути ближче до мене, я відчула сморід сечі. Я машинально піднесла руку, щоб затулити носа. Забувши, що батько сліпий, я злякалася, що він помітить цей жест. Він простягнув суху вузлувату руку до ніжки ложа й схопив великий бляшаний горщик, наполовину заповнений піском. Це було для плювків. Він прокашлявся. Я відвела очі, щоби не бачити, що з нього вийде. Та марно: звук, який я почула, цілком давав уявлення про великий ком слизу, що піднявся з глибин. Я почула, як дзенькнув горщик об підлогу, і тільки тоді перевела погляд на батька. На мене вже чекали його очі — широко розплющені й порожні.

— Маремо Сіґо, ти бридишся мною?

З ним стало складно розмовляти. Коли він говорив, його вуста кривились у гримасу, яка могла б видатися смішною, якби не перетворювала його обличчя на живе відображення болю й страждання, що могли спіткати будь-кого (включно зі мною), коли вік приступить до своїх жорстоких тортур. Тож у болісній посмішці цього старця — батька, якого я так ненавиділа, — я бачила власне майбутнє обличчя.

— Бридишся, правда ж?

Цього разу тон був значно агресивніший. Я не відповідала, намагаючись витримати його мертвий погляд. Це було єдине місце, де в ньому бриніло життя. Ці очі не бачили змолоду. Але, Дьєґане, коли він розплющував їх та спрямовував на тебе, тебе починало трусити. Усе навколо аж згиналося під вагою старості й гниття, однак із крихкого кістяка сяяли ці страшні очі. Останній предмет гордості тата серед руїни плоті. Його вуста знову скривились, але агресія щезла. Її заступила рішуча зажурлива вдячність.

— Авжеж, Сіґо, бридишся. Та на відміну від решти не приховуєш це за маскою лицемірства. Бо мені не потрібні очі, щоби це бачити.

Він знову ліг. Збувшись ваги його погляду, я вдихнула гіркий дух кімнати, мало не опаливши горло. Батько важко дихав. З його грудей долинав тягучий свист.

— Маме Кура сказала, що ти хотів мене бачити.

— Так, — відповів він. — Вона розказала, що ти збираєшся продовжувати навчання в столиці, хоч і склала вже всі іспити. Я не чинитиму спротиву. Це нічого не дасть. Рано чи пізно ти все одно підеш. Рано чи пізно (повторив батько) поїдеш звідси. Я знав це того першого дня, коли ти з’явилася на світ. Я побачив твоє майбутнє, воно відоме мені. Можеш їхати, коли хочеш. Я вже передав усі свої побажання Курі. Щойно ти облаштуєшся, вона надішле тобі гроші. Маємо родичів у місті. Можеш жити в них. Я їх попередив. Однак спершу хочу тобі сказати дещо. Ти моє останнє дитя і єдине з твоєю мамою. Ти народилась, коли за віком я давно міг би тобі бути дідом. Будьмо відверті: ця різниця у віці нам не дуже допомогла. Та я не тому не був достатньо близький з тобою. Є інша причина. Про неї я й хочу поговорити. Бо в цьому житті ми вже не побачимося.

«У жодному іншому теж, сподіваюсь», — подумала я. Авжеж, я чітко пам’ятаю, що саме так я подумала — і я досі сподіваюсь на це, Дьєґане.

Сіґа Д. замовкла. Була вже майже друга ночі. Годиною раніше я подзвонив у двері Матері-Павучихи. GPS довів мене до неї. Коли Сіґа Д. відчинила, кілька секунд я, мов паралізований, ціпенів на сходах. Спогад про ніч, проведену з нею, тримав мене, мов на ланцюгу. Та вона швидко розтурмосила мене жартами, легко й просто поцілувала мене в щоку. І відійшла. Мені довелося протискатися через її видатні літературні перса.

— Я б хотів, — одразу заявив я, — решту ночі слухати все, чого ще не знаю про Т.Ш. Елімана. Усе, що ти можеш мені сказати.

Вона трошки посміялася з мого нахабства й поспіху. Ми зручно влаштувалися у вітальні. Вона примусила мене розповісти про речі, які я вважав несуттєвими, — скажімо, просування (яке просування?) мого другого роману, — і зрештою, коли мене вже трусило від нетерплячки, дозволила увійти до кімнати свого батька. Сіґа Д. попередила: це довга історія, май терпіння, однак починається вона саме в тій кімнаті.

Мати-Павучиха мовчала. У її творах мені вже траплялася постать батька, але того вечора ми зустрілися з ним та його запахом віч-на-віч. Я майже бачив його на власні очі — простягнутого на ложі, під яким бляшаний горщик з піском чекав на слину. Сіґа Д. не відводила від нього погляду, її очі палали. Вона повела далі:

— Мало хто з письменників, Дьєґане, зберіг вірність зневазі до своїх батьків. У творах, де вони зводять з батьками порахунки чи просто розмірковують про свої непрості стосунки з ними, зрештою, обов’язково з’являється трохи любові, ніжності, що стримує лютий порив їхнього чистого гніву. Яке розчарування! Саме життя дає їм неочікувану дорогоцінну нагоду, а вони тринькають усе на дурні сентименти до тих, хто їх породив! Бридота! Сподіваюсь, я завжди зневажатиму свого батька, моя ненависть ніколи не згасне. Бо він не піддався. Він до самого кінця не тішив мене своєю любов’ю. Вважав мене негідною її. Такий був його урок — і я добре затямила це. Тож якщо я не зневажатиму батька, що від нього залишиться в мені? Це і є його щедрий спадок. Мій також — і я маю бути гідна його. Можеш розраховувати на мене, Усейну Кумаче. Можеш ще довго розраховувати на мою зневагу, тату.

Замість відповіді на доньчині закиди, з ложа долинув тяжкий кашель, що струсонув стражденним тілом Усейну Кумака, він не встиг схопити горщик, і в’язка руда слина порснула йому на груди з такою силою, що долетіла аж до ніг Сіґи Д. Та вона навіть не поворухнулась.

— Певно, ти думаєш, — вела вона далі, — сказав він мені, що я не люблю тебе, бо ти забрала життя своєї матері? Я не помилилась, перепитала я, ти саме це мав на увазі?

Сіґа Д. продовжувала:

— Ні, я не помилилась, він так і сказав: «Певно, ти думаєш, що я не люблю тебе, бо ти забрала життя своєї матері?» Дьєґане, я справді так думала. У дуже ранньому віці батько привчив мене ставитися до Маме Кури, Яйє Нґоне і Та Діб як до моїх матерів, однак жодна з них не була нею, бо моя справжня мати, яка народила мене, померла через кілька хвилин після моєї появи на світ. Він повідомив мені це з осудом, холодно. Було мені тоді шість років, і відтоді я казала собі, якщо він не любить мене, якщо карає мене, якщо не розмовляє зі мною, якщо ставиться не так, як до інших дітей, — то це тому, що я забрала мамине життя. Ніби свого життя мені було мало. Для повноти щастя треба було забрати мамине. Роками я чіплялася за це пояснення. Жорстоке, еге ж, однак я мала перевагу: я була дуже простою й довірливою дівчинкою, тож виправдовувала відстороненість свого тата, його жорстке поводження зі мною, його відверту відмову гратися зі мною, сміятися з моїх пустощів, вигадок, з усього, що я робила з однією метою — домогтися його уваги, навіть не ніжності, яку він виявляв з мольєрівською скупістю, а звичайної, банальної уваги до моєї персони. І часом мені це вдавалося: він люто лаяв мене або лупцював без жалю, — і це були найчарівніші дні в моєму дитинстві. У такі дні він мене помічав, згадував про моє існування або ж яскраво, виразно демонстрував свою нехіть. І я чіплялася за його зневагу — бо тільки вона давала можливість хоча б коротких фізичних контактів із ним. Тому я щодуху не слухалася його. Випробовувала його особисті кордони. Порушувала його правила. Культивувала непослух. Була нестримна на мову. Билася. Крала. І все це — лише, щоб він побачив мене. І він мене бив. А я йшла далі, не зупинялась. Провокувала його. Тільки б помітив мене!.. Тільки би виявив нелюбов. Часом він лупцював мене ледь не до смерті. Сусіди вже не бігли до мене на допомогу. Усі в нашому селищі вважали мене несповна розуму, тож якщо батько, якого знали, як цілителя, не міг зцілити мене, то хто б інший міг? Мачухи ж не розуміли причини моєї поведінки. Вони ж бо робили все, щоби заповнити брак матері в моєму житті; часто ставилися до мене ліпше, ніж до власних дітей (через що ці останні сприймали мене як білу ворону), намагалися, аби я забула про власне сирітство. Та марні були зусилля: мамину смерть я носила в собі, я сама була її смертю, бо зобов’язана була їй життям. Батько часто мені нагадував про це — так часто, що іноді навіть у найкращих снах у небі сяяло не сонце, а інше світило: мамина голова. У своїй першій книжці я писала, що мама привчила мене до самотності. І це правда. Та, як не дивно, самотньою мені не вдавалося бути. Вона, мама, завжди там, усередині мене. Я ковтнула її, щоби вижити. Я весь час відчуваю її у собі. Саме ця химера міцно прив’язувала мене до батька. Ніщо не могло забрати її в мене. Ні забарвлена в зневагу байдужість, ні всі зусилля мачух, спрямовані на те, щоби мене вгамувати. Це було неможливо. З першого свого зойку я отримала свою долю: батькову ненависть взамін надто дорогої ціни. Принаймні в це я вірила до того дня. І так йому і сказала. «Авжеж, я так думаю, — мовила я. — Гадаю, що ти ніколи мене не любив, бо мама загинула, щоб я жила».

— Ти помилилася, — я ніби наяву почув, як з ложа прохрипів батько, хоча слова злітали з вуст Сіґи Д. — Я кохав твою маму, але Господь забрав її до себе. Я знав, що вона мусить померти, і я прийняв цей жереб. Я бачив це. Та я також бачив, ким станеш ти. І це мені важче прийняти.

— Що він хотів цим сказати? — запитав я у Сіґи Д.

— А те, Дьєґане, що батько зненавидів мене ще до моєї появи на світ, бо побачив, яким буде моє життя.

— Побачив?

— За його словами, іноді в нього бували видіння. Свого роду нічні яви. Я ніколи в це не вірила. Однак тільки я. Весь наш край, ціла країна знали про це й тягнулись до нього за порадами, за майбутнім. Так він і заробляв на життя, промовляв іншим їхнє майбутнє, складав для них особисті молитви та містичні рекомендації. Приходили політики. Власники великих компаній. Спортсмени. Зраджені жінки. Зраджені чоловіки. Безробітні. Недужі. Самотні. Божевільні та імпотенти. Різний люд проходив через наш дім, аби лиш побачитися з великим і всемогутнім Усейну Кумаком та піти з амулетами й молитвами. Та треба визнати: навіть видатні чаклуни закінчують у вигляді бенкету для черви. Ти тільки поглянь на нього: він тхне, такий вразливий, людяний і слабкий. Хіба на таке він чекав? Невже чаклуни не бачать власний кінець, власну нещасну долю? Тільки поглянь на нього!

На ложі конав привид її батька, і я відвернувся від цього болісного видовища. Сіґа Д. розсміялася. Нарешті припинивши сміятися, вона з новими силами рішуче (ніби цей лютий напад жорстокості наелектризував її) повела далі:

— Він сказав мені: «Я побачив, ким ти станеш, і явлене мені було істиною. Та, ким ти була в маренні, уже постає в реальності, і я ніколи цього не пробачу всесвітові: він дав мені доньку, яка нагадує мені про все, що я ненавиджу, все, що я залишив у своєму минулому». Тієї миті я забула про сморід, кімнату і смерть. Я вчепилась у посвист голосу, що долинав із батькового тіла. І він сказав мені... (Сіґа Д. замовкла на мить, ніби збираючи всі найважливіші деталі оповіді. Я ж заплющив очі. І почув голос. Я не знав, кому він належав: Сізі Д. чи її батькові, який, лежачи на своєму ложі, силився розповісти власну історію. Я не знав, де ми: у вітальні в Амстердамі чи в смердючій кімнаті. Та хіба важливо було перебувати в певному місці, де б звертався до нас знайомий голос у точно визначену мить? Ми , як і раніше, перебували в оповіді, а можливо, кожної миті свого життя — поміж місцинами і голосами, поміж теперішнім, минулим і майбуттям. Наша глибока істина була більш ніж простою сумою цих голосів, місцин та моментів; наша глибока істина — це те, що бігло невтомно й невпинно між ними, за течією та водночас проти, одержуючи і втрачаючи, запаморочливо й упевнено. Я не розплющував очі, а голос вів далі.) ...сказав мені: «Ти — як вони. Ще до твого народження я знав, що ти нестимеш горе, що забереш життя своєї матері, а моє перетвориш на пекло, з кожним подихом нагадуючи мені, що не маєш зі мною нічого спільного, що ти — як вони. Як можливо таке?! Відповідь дасть лише кров... Лише плоть... Лише таємничі гени, що протинають час і поміж двома точками свого довжелезного шляху визначають попередні і наступні покоління, нащадків і предків! Тож усе почалося з нашої давньої родички. Усе почалося з Моссани...»

Усе почалося з Моссани. Усе почалося з її вибору. Наприкінці подій, про які я тобі розповім, перед входом на цвинтар, під манговим деревом я знову поставив Моссані своє запитання. Тоді вона вже давно поринула в мовчанку, самотність і тінь. І все ж я поставив їй своє одвічне запитання: чому саме він?

Того дня я ще раз заговорив із нею, не сподіваючись відповіді. Давно вже я Моссану про це не питав. Вона присвятила себе Богу. Та передусім вона була присвячена мені. Кожен чоловік на планеті має право почути відповідь на своє запитання, Маремо Сіґо. Іншої мети нашої присутності тут я не бачу. І кожен мусить знайти своє запитання. Чому? Щоб отримати відповідь, яка відкриє йому таємницю сенсу життя? Ні: сенс життя відкривається тільки наприкінці. Запитання шукають не для того, щоб дізнатися про це. Його шукають, щоб постати перед чистою невблаганністю загадки. Загадки, рóзв’язку якої просто не існує. Запитання, єдиною метою якого є нагадати тому, хто його ставить, що і його життя несе в собі загадку. Кожна істота повинна шукати своє запитання, щоб торкнутися пальцем темної загадки серця своєї долі: того, що лишиться непоясненним, однак завжди займатиме місце в житті.

Багато людей помирають, так і не відшукавши своє запитання. Інші натрапляють на нього запізно. Я ж мав талан і прокляття ще замолоду сформулювати його. Позбавивши себе до кінця своїх днів лиха болісних пошуків, я натомість отримав іншу халепу: вічно битись об стіну мовчанки без відповіді. Утім, мовчання не було порожнім. Його населяло юрмище нескінченних припущень, можливих відповідей та пов’язаних із ними сумнівів.

Чому саме ти?

Того дня я вкотре був упевнений, що Моссана відреагує на мою цікавість так, як завжди: міцно зціпивши щелепи в затятій мовчанці, щоб ніщо не ввійшло й не вихопилось, бува. Моє запитання вже перетворилося на ритуал. На звичне привітання. Воно працювало, мов шиболет[47], значення якого в усьому світі знали лише ми двоє. Щоразу, висловивши його, кожен із нас пірнав у власний світ. Я — у свій, заповнений спогадами, приниженням, болем, люттю й нерозумінням. Вона — у свій, про який я не відав нічого, відколи кілька років тому вона зачинилась у ньому.

Однак я був певен: вона мене чула. Саме через цю певність щоранку я вперто приходив до неї. Справді, ніщо в ній не свідчило про те, що вона мене чула чи хоча б помічала мою присутність. Я не бачив її, але її образ ясно світив у моєму серці. Її погляд не миготів, прямо дивився на довколишні могилки. Кутики вуст не кривилися гірко, зі співчуттям чи переляком. Тиха й непорушна, далека, мов інша планета — такою була Моссана. Мені здалося, що цвинтар уже прийняв її у свої обійми. Та я знав: вона чула мене щоразу, як я ставив своє запитання. Я знав. Питаєш, чому? Бо її запитання, головне запитання її життя, було таким самим. Нас поєднав досвід покари, а ключем було одне запитання на двох: чому саме ти?

Моссана вже давно жила зовсім гола під старим манговим деревом навпроти цвинтаря. Як завжди, я сів поруч і поклав біля її колін торбинку з їжею. Я давно відмовився від думки носити їй одяг — вона ніколи його не вдягала. Одного дня (багато років тому), я силою натягнув його на Моссану. Та щойно я відійшов, вона зірвала його із себе та подерла на шмаття.

Перші години її мовчанки я намагався тримати її біля себе. Увечері прив’язував її до ліжка, щоб не втекла. І вона горлала всю ніч. З неї виходило люте волання — так, ніби її піддавали безжальним тортурам. За кілька днів я був змушений відпустити її. Тоді вона хоч кілька слів могла зронити. Я намірявся не відпускати її, і вона казала: «Жоден хворий не бажає одужати, жоден із тих, хто впав, не воліє піднятися, — бо іноді це означає падіння ще більш болюче, можливо, смертельне; ніхто не хоче повертатися до нормального життя, яке часом мало чим відрізняється від смерті. Підніматися — не для мене; підніматися для мене — це небезпечна химера. Усейну, я не хочу, щоб мене рятували. Не хочу повертатися. Тож дай мені піти».

Зрештою, сказане Моссаною, її жахливе нічне волання, її втечі завжди до одного місця — старого мангового дерева навпроти цвинтаря, — зламали мою волю. Не в моїх силах було її тримати. Тож із безсилою люттю я спостерігав за її невпинним спуском у безум.

Коли розум її почав згасати, я мучився від неможливості зберегти її й урятувати, хай навіть проти її волі. Тоді я поклявся, що ніколи не залишу кохану людину, не доклавши максимум зусиль до її порятунку. Тож я рішуче поринув у вивчення й історію Корану та в ініціацію до традиційної містики. У цих мудрощах я шукав силу для турботи, розв’язував загадки «третього ока» та отримував силу ясновидіння. Кілька місяців по тому я вирушив до сусіднього селища. Відвідав поважного суфія, який погодився вдосконалити мою релігійну освіту. Він посвятив мене у містерії того, що можна побачити лише внутрішнім оком, — єдиним, власне, яке в мене було. Я навчився бачити і читати світ, угадуючи його за невидимим сяйвом. Час більше не був таїною для мене. Він відкривався за моєю спиною. І перед моїм обличчям. І я умів угадувати його звивистий шлях в обох напрямках. Я набув знань, необхідних для загоєння всіх людських ран. Тілесних, духовних, життєвих. І через рік, як повернувся, уже був тим, кого весь наш край знав як шейха Усейну Кумака yal xoox lé — мудрого шейха.

Моссана так і сиділа там — під манговим деревом, безрушна перед могилами. Я знав, чого вона чекала. Знав також, що очікуваного їй не судилось. Отримавши нові знання, я намагався повернути її. Мені не вдалося: надто глибоко занурилася вона в тінь, щоб у мене з’явився хоч один шанс повернути її живою. Отже, оскільки було надто пізно її витягати звідти, я вирішив провести її до іншого світу. Якщо пам’ять мені не зраджує, сталося це в 1940 році. Моссана вже два роки в’янула в бездонній криниці, що відкрилась у ній.

Тоді я примусив себе порвати з нею. Вирішив нарешті звернути увагу на інших жінок. Знайти їх було нескладно. Моя слава цілителя та Божого чоловіка перейшла межі нашого селища. У деяких родинах вважали за честь і добру нагоду запропонувати мені одну зі своїх доньок, хоч вік у мене вже був поважний. Я знав, що такий шлюб для них був захистом — завдяки моїм молитвам — від нещастя, хвороб, інших лих. Тож наприкінці року я одружився з Маме Курі, хоч і було їй лише вісімнадцять.

Усім своїм жінкам я міг би бути за батька. Я міг би дати життя Маме Курі, Яйє Нґоне, Та Діб і твоїй мамі, Сіґо. Моє кохання до них тільки міцніло, адже було подвійним. Я їх кохав як дружин і плекав, мов своїх можливих доньок. Для мене в моєму досить поважному віці бути чоловіком і батьком водночас було важливою нагодою: пустощі молодості позбавили мене свого часу такого досвіду. Тож я переживав це як зрілий чоловік, який пізнав глибоке й щире кохання до жінки і для кого батьківство не мало секретів. А ініціація заспокоїла мій розум і дала мені мудрість. Тривожила мене Моссана.

Авжеж, я відмовився від думки про спільне з нею життя, але досі хотів відчувати її. Тож навіть після одруження, навіть ставши батьком своїх перших дітей, я щодня ходив до Моссани під мангове дерево. І щодня відчуття її близькості дарувало мені і щастя, і біль. Вона була незагойною раною, мені подобалося її ятрити. Я не хотів, щоб вона перетворилася на шрам. Вона мала боліти, палати — вічно! Саме тому я ходив до неї щодня, ніс до неї добрі й погані спогади, зраджені сподівання і своє вічне запитання.

До того, як я вирушив на ініціацію до суфійського шейха, Моссана хоч щось мугикала поміж нападами. Робила вона це досить чітко, її розуміли. Зрідка вона навіть могла пристойно підтримувати розмову. Ці випадки залишали надію на її повернення. Та вона не поверталась. Це було очевидно, коли, за чверть години після прояснення, вона ще глибше занурювалась у чарівливу розгубленість або похмуру мовчанку. Кожен проблиск розуму мав свою ціну: ще глибше падіння в морок.

Коли я повернувся після ініціації, Моссана вже не говорила. Селяни розповіли, що вона остаточно замовкла через кілька днів після мого від’їзду. Відтоді Моссана тільки мовчки споглядала могилки. Я її бачив у мороку сліпоти. Ніщо не примусило б мене забути її неймовірну вроду. Її образ був даром, яким мене збагатили очі, перш ніж назавжди згаснути. Навіть нині, після довгих років, я її досі бачу.

Набута мною в селищі аура відбилася й на ній. Селяни вірили, ніби Моссана мала якісь чари, а я сидів із нею з винятково містичних потреб. Навіть діти, зазвичай жорстокі й безжальні з людьми, що несповна розуму, не чіпали її. Ніколи не бачили, щоб вона неслась щодуху через село, рятуючись від тічки лютих хлоп’ят, які камінням і лайкою гнали б її. Моссана зістарилась, я це відчував. Її волосся посивіло, глибокі зморшки вкрили її обличчя.

Переважно на її тілі позначився не час. Це було страждання. Внутрішні тортури, які бралися за плоть тільки тоді, коли за довгі роки повністю сточували душу. І все ж я був переконаний, що врода Моссани нікуди не поділася. Незважаючи на природний страх перед її божевіллям, чимало чоловіків все ж її прагнули. Вона ж не приховувала своє оголене тіло ні від кого. Та ніхто не наважувався наблизитися до неї, тим паче — торкнутися її тіла. Подейкували, що її захищали мертві. Моссану називали нареченою мерців і манговою божевільною.

Лише я міг підійти так, щоб вона не заволала. І не тому, що володів чарами, як любили розводитися селяни. Ні, жодної влади над Моссаною я не мав. Просто вона мене впізнавала. Я був останньою ланкою, що поєднувала її з добою, де лежало пояснення її теперішнього — і нашого теперішнього стану. Та головне — ще раз кажу, — що в нас було одне запитання на двох. Найстарші члени сільської громади, які знали історію наших стосунків, здогадувалися про нашу таємницю. Дивна парочка сиділа під манговим деревом: гола божевільна та сліпий відун — поруч, навпроти цвинтаря. Достатньо, аби налякати небажаних і цікавих.

Та дозволь мені повернутися до того дня, про який я згадую раз у раз. Було це в 1945 році. Моссана вже майже вісім років жила у своєму світі. Авжеж, 1945 рік. Я добре це запам’ятав. Казали, ніби війна мала невдовзі скінчитися. Новини долинали до нас іздалеку, з вітром. Того пам’ятного дня — як і щодня впродовж попередніх десяти років — я поставив запитання Моссані: «Чому саме ти?» Я відчув, як вона здригнулася, як поклала свою руку на мою. Її реакція мене не здивувала: тієї ночі вві сні я бачив, що вона повернулася. Господь дав мені знак. І Моссана справді повернулася. Востаннє вона погодилася на повернення, лише щоб дати відповідь на запитання.

Відповідь Моссани ти почуєш пізніше, Сіґо. Зараз я хочу сказати тобі дещо інше — мова про причини моєї нехоті до тебе. Хоч ці дві історії насправді є одним цілим. Коли я вперше поклав руку на живіт твоєї матері, що носила тебе, у моїй голові спалахнуло сліпуче сяйво. І в цьому сяєві серед їхніх облич я побачив твоє. Ти ще не народилась, а я вже знав, що ти будеш на їхньому боці. Вони повернуться в тобі.

Я так і не дізнався, хто з нас був старший. Якщо вірити мамі, я вийшов першим. Однак у нашій культурі час змінює біг, коли на світ приходять двійнята: того, хто виходить з материного черева останнім, вважають за старшого. Мамá Мбоїл, коли я був дитиною, завжди твердила одне: «Усейну Кумаче, твій брат дозволив тобі вийти першому, щоб ти не журився, тож він повівся як старший брат, який хотів зробити приємне молодшому. Ассан Кумак прийшов у цей світ через дев’ять хвилин після тебе, тож ти молодший на дев’ять хвилин». Ось що казала наша мати. Мені так і не вдалося позбутися враження, що Ассан Кумак, мій брат-близнюк, поцупив у мене значно більше, ніж дев’ять хвилин. Він забрав у мене можливість, право не перебувати в його тіні.

Ми народились у 1888 році. Хочу уточнити (хоча, напевно, тобі це й так відомо): я не народився сліпим. Я бачив. Перші двадцять років свого життя я бачив. Однак це вже інша історія, час якій прийде пізніше. Отже, надворі стояв 1888 рік. Батька свого ми не знали. Він загинув під час риболовлі в пащеці здоровенного крокодила — ця жахлива легенда позначилася на всьому нашому дитинстві. Наша мати Мбоїл, твоя бабуся, носила нас під серцем уже шість місяців, коли батько (хтозна, навіщо) вирішив порибалити в найнебезпечнішій ділянці ріки. То були володіння чудовиська. Мбоїл ніколи багато не розповідала про батька. А коли вряди-годи все ж відкривала щось, то мені завжди здавалося (хоч вона це і приховувала), що мама раділа його відсутності. Вона немов була вдячна величезному крокодилу, річковому царю, за те, що забрав її чоловіка. Від батькового тіла не залишилося нічого. Тож не було й могили, яку ми могли би відвідувати разом — принаймні в перші роки свого життя.

Наприкінці 1888 року (тоді нам було по десять) група чоловіків, серед яких той, хто виховав нас, вирушили в триденну мандрівку рікою. Метою цього полювання було вбити крокодила, що наводив жах на весь край і якому приписували всі незрозумілі смерті та зникнення, навіть якщо траплялося це не біля ріки. Завжди потрібний цап-відбувайло: ним призначили крокодила. Тож чоловіки організували річкову кампанію, і після наполегливої і жорстокої гонитви їм таки пощастило вколошкати монстра. Троє мисливців загинули й були з’їдені; двом іншим довелося щось ампутувати — одному руку, другому ногу. Та зрештою тварину вбили.

Смертельний удар йому наніс наш дядечко Нґор — ми його кликали Токо Нґор. Саме він за правом левірату виховав і забрав нас із мамою до себе після смерті нашого батька, а його старшого брата. Токо Нґор і наш батько були дуже близькі. «Його загибель, — сказав він нам, коли ми досягли достатнього для розуміння віку, — завдала нам усім великого болю». А я думав, що ще більшого болю йому завдавала думка про те, що крокодил був досі живий. Десять років він накопичував мстиву злобу проти тварини, яку навіть не раз, ризикуючи життям, намагався вбити самотужки. Того разу йому це вдалося. Коли він повернувся, переповнений перемогою та втіхою від помсти, я, хоч і був ще дитям, відчув, як він змінився. Він скидався на хворого, який одужав після довгих років страждань. Але тієї ночі я зрозумів, що я помилявся: усі ці роки Токо Нґору боліло не те, що крокодил був живий, а те, що в його брата не було могили, на якій він міг би досхочу наплакатися.

Після своєї переможної вилазки мисливці поділили між собою величезну тушу рептилії — самця-гіганта довжиною в сім метрів і вагою майже у тонну. Хтось хотів шмат його шкіри, інші — ікла чи очі, а комусь до вподоби стало й м’ясо. Дядько ж Нґор хотів тільки одного — нутрощі звіра. «Від тіла брата, — повторював він, — не залишилося нічого, однак він побував у шлунку цієї падлюки. Тож усе, що мені треба — це шлунок». З цим погодилися. Він розрізав чудовисько й поховав його нутрощі не на цвинтарі (таке не дозволялося, не можна було ховати вміст крокодилового шлунку на людському цвинтарі), а під манговим деревом навпроти — тим самим деревом, під яким багато років по тому всілася Моссана. Вона не знала історію, про яку всі забули, тож ніхто їй про це не розповів. Але, Сіґо, одразу кажу тобі: коли я йшов туди до Моссани, то не через мого батька. Бо я його взагалі не знав. Ні, йшов тільки через Моссану. Та навіть через тридцять років я не забував, що під цим манговим деревом була могила батька (звали його Валí). Могила, яку Токо Нґор спорудив йому, поховавши нутрощі крокодила, який проковтнув і перетравив його тіло.

Токо Нґор і наша мати ходили за нами з Ассаном, мов за двома маленькими принцами. Обох нас любили — але одне одного ми не любили. Принаймні я брата не любив. Гадаю, це почуття було взаємним, хай би що він казав. Перед іншими він удавав люблячого брата-захисника. Коли на нас дивилися, він робив змовницький вигляд — хоч насправді ніякої спільності між нами не було. Досить було нам лишитися самим, і його справжнє нутро являло себе: він утрачав до мене цікавість, відкрито мене зневажав і звертався тільки для того, щоб принизити, присоромити чи поглумитися з мене.

Ми ні в чому не були схожі. Звісно, з фізичної точки зору ми були абсолютними близнюками — ідеально подібними. Та характери ми мали протилежні. Я ніколи не відчував сильного єднального зв’язку, зазвичай характерного для близнят. Ассан був дуже милим і спокусливим дитям. Він сміявся, усміхався, чарував, був слухняний, без упину патякав, приймав гарні пози, хизуючись добрим здоров’ям і очевидним щастям. Він прагнув схвалення й захвату від дорослих. Діти нашого віку, мов зачаровані, корилися йому в усьому. Він заразив нас собою й очолив. Я ж був неговіркий. Стриманий. Лякливий. Загадковий. Ні осяйної аури брата, ні його природності й легкодухості, ні радісності я не мав. Потайки я з дитинства страждав, коли нас порівнювали всі, хто нас бачив. Лише в шашках мені вдавалося брати гору над ним. У решті ж ігор він був сильнішим, прудкішим, хитрішим, сміливішим і розумнішим.

Через кілька днів після поховання шлунку крокодила дядечко Нґор зібрав нас усіх. І заявив, що ми маємо подумати про майбутнє.

— Ви почали, — мовив Токо Нґор, дивлячись почергово на мене й мого брата, — відвідувати школу Корану. Це вкрай важливо. Слід знати Іслам, який є значною частиною тих, ким ми стали. Треба знати також традиційну культуру, яка була до Ісламу. Та водночас варто знати про те, що нас чекає. Думати про майбутнє. А що на нас чекає? Ця країна належатиме білим. Можливо, уже їм належить. Сумно про це казати, але вони панують. Вони отримали, що хотіли: силою й хитрістю. Хтозна, може, ми й звільнимося, та поки що ті, що прибувають з Kata maag, тобто з-за океану, лишаються тут. Відчуваю, триватиме це довго. Я вже не побачу той день, коли вони нарешті підуть і ми станемо тим, ким були. А може, і ви, такі ще юні, помрете задовго до того дня. Може, той день узагалі не прийде, і ми не зможемо зупинити час та знову стати, ким колись були. Зрештою, людина — не риба: вона не може плисти проти течії; люди спускаються до великих дельт, де знаходять кінець їхні долі, і кидаються у відкрите море. Ми будемо іншими. Наша культура уражена. Колючка глибоко вп’ялася їй під шкіру — витягти неможливо, це рівноцінно смерті. Та можемо жити з нею, залишити її в собі — не як медаль, а як шрам, як свідок, поганий спогад, як попередження всім попереднім колючкам. А вони будуть — інших форм і забарвлень. Однак оця колючка віднині є частиною нашої великої рани — себто нашого життя.

Дядечко Нґор замовк і підняв голову до неба. Я не зрозумів з його слів нічого.

— Що певно, — повів він далі, — то це те, що слід готуватися до майбутнього, де ми ніколи не будемо самі, де ніколи не буде так, як раніше. Про це я часто говорив з вашим татом Валі, Царство йому небесне. Він бажав цього від щирого серця. Бажав, щоб його діти — хоч би один із них — пішов до школи тубабів[48], але не для того, щоби вирости, як вони, а для того, щоб захистити себе, коли вони твердитимуть, ніби їхня точка зору не просто краща (спірне питання), а і єдина можлива (а це вже брехня!).

Усе змішалось у моїй голові. Я не розумів, до чого він вів. Дядько Нґор знову замовк і суворо на нас подивився.

— Ви розумієте?

— Звісно! — гукнув Ассан.

Щоб не зійти за дурня, я збрехав:

— Авжеж, дядьку Нґоре.

Мама помітила мою збентеженість і ніжно, мовби зважуючи й пом’якшуючи кожне слово, пояснила:

— Ваш дядечко хоче сказати, néné[49] (так з любов’ю вона називала нас), що один із вас мусить піти до школи білих.

Я з жахом зирнув на дядька. Та він сидів із серйозним виглядом і не відводив від нас очей. Тоді я обернувся до Ассана. Хіба міг я сидіти спокійно, коли нам оголошували щось настільки жахливе?!

— Так і будете мовчати? — запитав дядечко Нґор.

— Я не хочу нікуди їхати! — заридав я.

— Що ж, добре. Поїду я, — зголосився Ассан, щойно я заспокоївся. — Піду до школи для білих.

За якусь мить тиші дядько Нґор мовив:

— Хай живе Рооґ-Сен! Ми з мамою теж так вважаємо: Ассане Кумаче, ти підеш у зовнішній світ у пошуках інших знань, а ти, Усейну Кумаче, залишишся тут і захищатимеш знання нашого світу.

Тієї ночі мене не відпускали дуже суперечливі почуття, тож я не спав. З одного боку, я радів, що нарешті спекаюся брата, бо він мав поїхати геть, але з іншого боку, я відчував, що цей від’їзд принесе нам лихо. У нашому світі відкривався прохід, і ніхто не знав: що звідти вийде і що туди увійде.

Маю пришвидшитися. Дуже тисне у грудях. Чуєш, як свистить?

Наступні роки були для мене щасливими. Ассана біля нас переважно не було. Він навчався в школі для білих у великому місті на півночі країни, в інтернаті місіонерів. Повертався лише в сезон дощів — а по завершенні зими відразу їхав назад. Решту року я жив із дядьком Нґором і мамою. Я мав змогу любити їх на повну силу, не ділячись із братом. Тож коли мама казала néné, я знав, що зверталася вона до мене. Від усвідомлення того, що тієї миті я був єдиним об’єктом її любові, моє серденько тішилось. Я був єдиним на сімейному фото. Ассана виключили. Тим часом він дорослішав і не змінювався. Навпаки, наука, яку дізнавався в школі для білих, лише збільшила в ньому потяг до спокушання. Але тепер він мав нову зброю.

Ассан був у нашому селищі серед перших, хто відвідував школу для білих. Коли повертався, перетворювався на розвагу для всіх. Він розповідав про велике місто. Описував білих та їхні звичаї. Ділився їхніми знаннями й таємницями. Демонстрував вишуканість, кокетство і красномовство. Говорячи нашою мовою, він уставляв у неї французькі слова. І те, що він казав, хай навіть дурниці, вони наділяли аурою значущості. Це всіх чарувало. Ассан і без того був здібним й допитливим хлопцем. А французька школа перетворила його на освіченого, ввічливого та самовпевненого підлітка, а згодом — юнака. Але передусім французька школа (і це було її головним завданням) обернула його на маленького чорношкірого білого.

У 1905 Токо Нґор помер від сепсису після важкого й недоглянутого поранення щиколотки. Та перш ніж піти, він нам заявив, що пишається тим, ким ми стали: Ассан Кумак — освіченим чоловіком, озброєним західними знаннями, а я, Усейну Кумак — вправним рибалкою, солідним, відповідальним членом суспільства, глибоко вкоріненим у рідну культуру. Він не попросив нас піклуватися про нашу матір. А втім, Мбоїл пережила його лише на рік. У 1906 році її забрала звичайна застуда.

І знову ми з Ассаном опинились на сцені один на один. Я сподівався, що смерть дядька й мами нас зблизить, що нас об’єднає спільне горе. Я гірко розчарувався. Авжеж, Ассан, як і я, болісно переживав смерть Нґора й Мбоїл. Та він на своєму боці лишався один — і я теж був самотній. Ми ділили на двох одне неподільне горе. Відстань між нами збільшилася. Вона вже вимірювалась не у хвилинах, а у світах. До різниці між нами додалася взаємна глибока ворожість. Я вважав, що Ассан надто віддалився від світу, в якому виріс; а він думав, що я загрузнув у ньому й зачинився. Дуже скоро нам не було взагалі про що говорити. Після маминої смерті він заледве вітався зі мною, коли приїжджав у наше селище.

Коли Ассан не занурювався в численні європейські книжки, які привозив із собою, він віддавався легким розвагам, можливим завдяки його вмінням і загальному захвату, який вони викликали. Він став пиячити. Забув про релігію. До слова, він зізнався мені, що місіонери навернули його до Христа, тож тепер його звали Поль. Я відповів, що це його справа, але я не знаю ніякого Поля. Для мене він завжди буде Ассаном Кумаком. Він забув предків. Я ніколи не бачив, щоб він ходив на могили дядечка Нґора та мами. Дівчата були йому цікавіші. Чи, краще сказати, це він був для них цікавий.

Дехто з дівчат нашого віку таки чинив йому опір. Найвродливішою й найсміливішою, на яку він не справляв жодного враження, була Моссана. Саме тому Ассан її і вподобав. Саме тому — поміж багатьох інших причин — уподобав її і я. Моссана була на два роки молодша за нас, але здавалася на три роки старшою. Коли вона стала підлітком, її врода вибухнула, мов сонячний бунт після тисячолітньої диктатури ночі. Вона була жінкою, повноцінною жінкою, — а ми ще плентались у хвості юності. Крім нас із Ассаном, довкола було повно привабливих чоловіків. Навряд чи я помилюся, коли скажу, що Моссану прагнули всі чоловіки в селищі. У той час її врода була в усіх на язиках. Моссана любила погратися. Вона була цілком свідома своїх чарів, відчувала, як її всі бажають, ревнують. Вона навчилась поводитися, мов дика фантазія, міраж, який ніби осьде, простягни руку, аж раптом вмить відступає за обрій. Граючи в спокусу, Моссана дізналася, що значить вільне життя. Вона не належала нікому; та кожен вважав, що вона належатиме саме йому. Я теж так вважав.

Що ж приваблювало мене в ній? Моссана була відверта, нестримна, грайлива, смілива — повна протилежність мені. Та йшлося не про банальний потяг до особистості, яка здавалася мені відмінною від моєї. Що я любив в ній найдужче — це те, ким вона начебто не була. Те, що я вгадував за її показною натурою. Певно, я закохався у своє уявлення про неї. Та хіба більшість людей не закохуються саме в химеру? Уже потім ми пізнаємо своїх коханих. А тоді або наше уявлення про них справджується, і ми за це кохаємо їх іще дужче, або вияв­ляється хибним, і наше кохання живиться подивом і приймає виклик несподіванки.

Я кохав Моссану. Але не тільки я. Два чи три роки я мусив чекати, терпіти, стверджувати себе, спокушати її, методично й безжально відваджувати своїх конкурентів. У 1908 році нас лишилося двоє: мій брат і я. У байдужості Моссани до його персони Ассан знаходив сили для спокушання. Він за своєю природою був переможцем: його цікавила тільки та територія, що чинила йому опір.

На моєму боці були час і місце. Коли Ассан Кумак повертався до міста, я міг увесь час зваблювати Моссану, яка жила в селі. Терплячість я перетворив на свій єдиний козир. Я не намагався ні вразити Моссану, ні викликати в неї якихось ілюзій. Я показував їй себе таким, яким я був: скромний, без привілеїв, багатий хіба на свої гризоти, сумніви й мовчазність, але не позбавлений і певних чеснот — відданості рідній землі, зрештою, чесності. Таких талантів і такого розуму, як у брата, я справді не мав. Та я вважав, що маю дещо інше, не менш цінне й важливе в житті. Що ж до Ассана, то, приїхавши до села, він заволодівав Моссаною. Завалював її подарунками, солодкими словами заносив її в мріях до вулиць великого міста, навчав її читати й рахувати мовою його нових білих господарів. Два світи, що ми їх утілювали і що в усьому були протилежні, знову зіткнулися в Моссані.

У двадцять два роки я став сліпим. Сталося це на риболовлі. Того дня я рибалив сам на одній із притоків, що їх так боялися решта з простої причини: саме тут жив колись крокодил, який убив мого батька, Валі. Легенда про це чудовисько надовго пережила крокодила. Згідно з одними чутками, монстр мав дітей — дехто з рибалок начебто бачив їх. Інші ж подейкували, що крокодил насправді був місцевим духом води, тож, навіть забивши його, позбутись його було неможливо. Жінки, що на примості прали білизну, начебто чули далеке ревіння. Доказів не було. Цілком могло бути, що десь там жив інший крокодил, але я сумнівався, що це могло бути пов’язане з тим, якого дядечко Нґор на наших очах розрізав, щоб дістати шлунок. Я вірив (і вірю досі) у водних панґолів[50]. Наші традиції були мені близькі. Я ж був рибалкою. А місцевим рибалкам добре відомо: часом води являють вкрай дивні речі.

Тож я опинився серед повних легенд і споминів вод. Уже готувався закинути вудку, аж раптом мій човен хитнуло щось дуже велике. Удар був різкий і сильний, я втратив рівновагу. І впав у воду. На якусь мить мені здалося, що невидима сила тягнула мене на самісіньке дно. Однак я не бачив навколо себе нічого великого, вода була темною від намулу, а за кілька секунд я зрозумів, що опинився сам на сам з великою темною силою, яка тягнула мене униз.

Тоді я збагнув. Отже, це мало статися сьогодні. Я згадав дядечка Нґора й слова, які він промовив, коли в мої десять чи одинадцять років навчав мене ловити рибу:

— Вода, Усейну Кумаче, зрештою випробовує всіх, хто навідується до неї. І коли вона випробує тебе, тобі буде здаватися, ніби ти гинеш, тобі кортітиме борсатись, але не забувай: у такі миті вода подібна до болота, кожен панічний рух ще глибше всотуватиме тебе в мул, тому — не борсайся!

— Дядечку Нґоре, а що буде, якщо відбиватимуся?

— Вода потрактує тебе негідним і вб’є.

Тож я не опирався й віддався воді. Заплющив очі й закуняв. Я бачив довгий сон, де по черзі являлись мені дядечко, жахлива істота з людським тілом і крокодилячою головою, мама, Ассан... З кимось я розмовляв, з іншими обмінювався поглядами, усмішками, думками. А втім, уже не можу згадати отих наших розмов, хоч і знаю, що вкрай важливо. Моссана також явилась мені в підводному маренні — божественно гарна! Вона була зовсім гола, і я довго дивився на неї й мріяв бути водою, щоб пестливо омивати її тіло і глибоко входити в неї.

Коли я прийшов до тями, то знову був у човні — так, ніби нічого не сталось і я ніколи з нього не падав. Змінилося тільки одне: я не бачив. Знадобилося кілька секунд, щоб я це усвідомив, а тоді я — немов це було природно — змирився з цим. Такою була ціна за життя, яке я мав втратити під час випробування. Деякі деталі сну, баченого у воді, стали більш-менш зрозумілими. Цілком очевидно було, приміром, що людина-крокодил виявилася втіленням-гібридом мого батька й рептилії, яка зжерла його. Незважаючи на повний морок в очах, я доплив до села. Я знав, що тепер зі мною нічого не трапиться на воді. Коли селяни побачили мене, то вирішили, що човен мій перевернув легендарний крокодил або його нащадок, і що навзамін за життя він забрав мій зір. Хтозна, може, вони були й праві, однак мені було байдуже до їхніх балачок. Для мене важило тільки одне: чи маю я хоч якісь шанси з Моссаною, зважаючи на каліцтво. Коли я її знайшов, новина про мою халепу до неї вже дійшла (наше село було дуже маленьке, тож чутки ширилися швидко). Моссана сказала мені:

— Ти більше не бачитимеш.

— Я не бачитиму тебе, — відказав на це я.

Вона розсміялася й сказала, що це нічого не змінює, що тепер моїми очима буде вона.

— Я більше тебе не побачу, — повторив я.

І тоді вперше й востаннє після випробування смуток і лють втрати зору охопили мене. Я заридав.

Усі наступні роки Моссана була так близько від мене, що я вже гадав, що виграв любовну битву із братом. Вона навідувала мене щодня, допомагала призвичаїтися до мороку. Вона не віддалася мені, але — присвятила себе мені. Час від часу являвся й Ассан. Не знаю, чому: чи то справді жалів мене, чи то тішився тим, що я вже не міг бачити його обличчя, — однак тоді він видавався мені не таким нестерпним. Він отримав бакалаврський ступінь і вчився на педагога. Казав, що згодом повернеться до села, щоб учити місцевих дітей. У місті він мешкав у невеликому будинку в колоніальному стилі у кварталі для білих. Колоніальна адміністрація виділила йому житло, зважаючи на винятково успішні іспити. Також Ассан хотів стати письменником. Щодо мене, то я взявся виготовляти й ремонтувати сіті для риби. Справа йшла непогано. Я навіть гроші відкладав. У 1913 році, коли мені виповнилося двадцять три, я зробив Моссані пропозицію.

— Усейну, я не можу. Пробач, але я не можу вийти за тебе.

— Це ж зрада! А як же клятва?

— То була твоя клятва. Ти сам собі клявся.

Тоді я назвав її підступною. А вона відказала, що кохала мене достатньо, щоб не брати шлюб зі мною; що, до речі, поки що взагалі ні з ким не збиралася одружуватись; що в цьому селі нічого цікавого не було; що вона хотіла б поїхати до великого міста на півночі, щоб побачити інше.

— Що інше?

— Інші можливості в житті.

— То їдь до нього! — розлючено гукнув я. — Він точно не проситиме в тебе шлюбу. Йому треба тільки твоє тіло. І ти йому його даси. Адже саме цього ти хочеш, саме цього ти завжди хотіла. Повернутися спиною до традицій заради свободи, щоби виправдати розпусне життя. Він давно це зрозумів і забив тобі голову історіями про білих. Ти не вільна, Моссано. Ти — божевільна негритянка, безчесна дівка!

На цих відверто образливих словах Моссана залишила мене. Вона поїхала, так нічого мені й не сказавши, — і це було гірше, ніж будь-яка лайка.

Деякий час новин про неї не було. Мій брат так і не повернувся в село. Я зробив із цього висновок, що вони жили разом у великому місті. І мучився від цієї думки. Довгими ночами я уявляв закохану пару серед вогнів великого міста. Уявляв, як вони кохаються, і мало не вмирав від цього, але смерть до мене не йшла. Іноді я волав серед ночі — то клянучи Моссану, то по-дитячому благаючи її повернутися.

Звісно, у мене не раз виникала думка вирушити на їхні пошуки. Та я був надто гордий. Авжеж, відсутність Моссани доводила мене мало не до сказу. Однак, Маремо Сіґо, задоволена посмішка мого брата, посмішка, яку я уявляв на його вустах, коли він побачить мене, такого нещасного, змученого й самотнього — ця посмішка була для мене нестерпною. Краще померти, ніж дати йому таку можливість. Хоч як я кохав би Моссану, так принизитись я не міг. Та й що б я сказав їй після отрути, яку влив їй у вуха перед її від’їздом? Вибачився б? Це не скасувало б сказане. Слова не в змозі повернутись у часі, щоб ніколи не народитись. Так, я шкодував про сказане. Та навіть тоді, у глибині душі, я досі в це вірив: Моссана жила ілюзією свободи. Ця африканська дівчина була переконана, що достатньо жити яскраво, курити на людях — і будеш як ті білі пані, яких їй показував у журналах Ассан. Вона вірила, що може бути як героїні в романах, які мій брат читав і перекладав для неї. Вона була готова пливти за течією. Такою я її й любив. І страждав у лабетах ревнощів, болю, пихи, самотності й кохання. Саме тоді я почав питати себе: чому саме ти?

Якось, через три або чотири місяці після від’їзду Моссани, біль став надто нестерпний, і я піддався: вирушив до великого міста. Про міста я нічого не знав, мені було невідомо, чи там жили мій брат і Моссана — і все ж я поїхав.

Прибув я після тривалої денної подорожі. Місто виявилося людним і шумним. Я відчував навколо себе енергію — водночас безладну й шляхетну, люту й прекрасну, — яка могла і виснажити аж до смерті, і вдихнути життя в труп. Хлопчина, який блукав вулицями, за монетку погодився поводити мене. Я поклав руку йому на плече, і ми вирушили. Він запитав, куди я хочу піти. А я сказав — до кварталу білих. Сморід сміття й гниття ледь не вивертали мій шлунок, але мене заспокоїло море, яке зненацька проривалося крізь щільне міське комашіння. Місто мене чарувало. Поки ми йшли, я забув, навіщо приїхав й віддався довколишньому життю. Хлопець підлаштувався під мою ходу, радий, що заробив тільки за те, щоб супроводжувати сліпця. Тож ми пройшли через ринки, де збились у купу клієнти і продавці, поліцейські і шахраї, песики та віслюки, коти і барани. Солодко пахло м’ясо. Відчувався дух щойно виловленої риби. Важко тягнулися аромати спецій. Вітер відгонив сіллю. І знову — звалища та гнила вода. А ще — голоси, суперечки: серйозні, веселі, грайливі і філософські.

Теревенили про природу, молилися, щоб предки захистили від лютих злив, раділи, що скоро до міста завітає Серінь-чудотворець[51], обговорювали прекрасні стегна славетної Салімати Дьялло, а потім згадували про наступний бій борців, про велику хвилю, яка забрала дитину, про жертву, яку варто принести Богині, аби вона більше нікого не забирала, про любовні походеньки білого губернатора, якого знайшли вусмерть налиганим, із вусами, сплутаними з лобковим волоссям місцевої повії dryanké, про Божу ласку, про фатальність людської долі. На одній із площ, серед жвавих розмов, я почув сухий шерхіт шашок на дошці. На мить я зупинився, вслухаючись у жарти, сварки, прокльони й прогнози. Одразу згадалась моя забута любов до цієї гри.

Сирени швидкої або жандармів. Загальний гармидер. Лайка й обережні коментарі. Ми зупинилися. Що таке, пожежа? Крадіжка? Ні — заарештували якогось нещасного, незвичайного клошара, якого ненавиділи й боялися не менше, ніж чаклуна. Якась пані закликала мене приєднатися до натовпу, що йшов його визволяти. Вона верещала, мов навіжена, обізвала мене ланцем, словами, що пекли, наче перець, жалілася, що чоловіки перевелись. Зніжилися! Збабіли! Не чоловіки — павичі! Дівки! Ганчірки! Де поділися завзяті сміливці? Оті, що були колись! Хай допоможуть звільнити Принца нашого прекрасного міста! Я ж відповів, що користі від мене буде мало: я сліпий і немісцевий. А вона заявила, що у справжньому житті чоловік, особливо такий молодий, як я, не потребує очей і прописки. Невже?! Авжеж, кажу тобі, Silmaxa![52] Де б він не був, звідки б не йшов — чоловікові, щоб гарувати й битись, потрібні лише його яйця. Під час суперечки я відпустив плече свого юного провідника. Він умить розчинився в натовпі. Я запитав у мегери, яка вже відчепилася від мене, де розташований білий квартал. Перейди міст і рухайся на північ! І стережися нічної години — ти ж немісцевий! Стерегтися? Чому? Кого? Та її відповідь злилася з гармидером...

Один добрий самаритянин погодився провести мене через міст. Так ми потрапили до колоніального кварталу. Ніби до іншого світу. Тиша, лад, спокій. Я чув свої кроки. Залунала мова чужинців. Я відчував упевненість у їхніх словах. Лише певність себе — більше нічого. Тут я був у них в гостях, а вони були вдома — зрозуміло, надовго. Як і казав Токо Нґор... Я намагався розпитувати людей, та ніхто, хто говорив нашою мовою, не міг мені допомогти. І все ж я був дуже впертий. Зрештою, згадали африканця, який віднедавна служив учителем і мешкав з дружиною трохи далі, на півночі острова[53]. Його імені вони не знали, та коли казали, що бачили, я питав, чи він схожий на мене. Хтось без вагань погоджувався, але інші категорично заперечували нашу подібність. Однак це був єдиний слід, і я вирішив іти за ним до кінця. І хоча вже був вечір, я знайшов будинок учителя. Перед ним стояв охоронець, із наших. Холодно відповівши на моє привітання, він, коли я запитав, чи не тут часом живе Ассан, відказав, що ніякого Ассана тут немає. Я ледве згадав католицьке ймення, про яке колись згадував Ассан.

— Чого тобі від мусе[54] Поля?

— Хотів би побачитись, я його родич. Він — мій брат.

— Sa Waay[55], у мусе Поля немає брата.

— А я тобі кажу, що є! Хіба не бачиш: ми схожі, як дві половинки одного заду?

— Хтозна, мо’ й схожі.

— Та годі тобі!

— А ти не квапся. Не всі половинки задів між собою подібні. Дірка у сраці — не дзеркало.

— Але ж ми двійнята!

— Може й так, брате мій. Однак мусе Поль ніколи про брата не говорив. Та й гостей він не чекає, зрештою. Мені сказано пускати лише гостей, про яких нам відомо.

— Хіба треба попереджати, щоби навідати родича?

— Тут заведено саме так. Слід попереджати. Щоб бути певним, що родич буде вдома. А зараз, як бачиш, мусе Поля немає. Якби ти попередив, він був би тут.

— То я почекаю на нього всередині.

— Ні, ти маєш піти.

— Тоді я чекатиму тут.

— Не можна!

— Як це? Що за вигадки! Вулиця не належить ні тобі, ні твоєму батьку, ні жодному з твоїх предків. І мусе Полю теж не належить. І білим не належить. Знаєш, як люди кажуть: mbedd mi, mbeddu buur la? Коли вулиця короля, то й усі на вулиці — королі. Тож я чекатиму там, де захочу.

— Mbokk[56], я знаю, але ти маєш піти. Мені проблеми не потрібні, тобі — тим паче.

— А його дружина?

— Його дружина?

— Її звати Моссана.

— То й що? Скажи щось нове.

— Бачиш, я їх добре знаю. Я не брешу. Я його брат. Скажи Моссані, що я тут. Моє ім’я — Усейну.

— Sa Waay, іди геть, бо силою віджену! Ти не бачиш мене, але можеш повірити — я підніму тебе однією рукою.

— Моссана знає мене!

— Мадам Моссани також немає. Вони вдвох вирушили в подорож зі своїми білими друзями. Я охороняю будинок до їхнього повернення. Ось тобі правда.

— Коли вони повернуться?

— Цього вони не сказали.

Я довго стояв мовчки, вагаючись, не розуміючи, як мені бути. Я не міг дозволити собі лишатись у місті довго. У селі я мав справи, і хай навіть завдяки відкладеним коштам трохи пожити у місті я міг, я знав, що не був створений для такого життя. Я весь час почувався мішенню незрозумілої загрози. Помітивши мою замисленість, сторож знову спробував відвадити мене. І саме тоді я відчув, як гнів полум’ям охопив мої груди. Гнівався я не на сторожа, а на себе — на свою дурість, на свій жалюгідний вигляд. А чого я сподівався? Навіщо сюди прийшов? Для чого принижувався? Невже кохання до жінки, яка обрала іншого, було того варте? Де поділися мої гідність і честь? Тож я прокляв Ассана й Моссану й мовчки пішов.

Посвіжіло, я зі свого мороку відчував, як смеркання поволі затуляло день. Здаля почувся заклик до молитви. Було надто пізно бігти до вокзалу та повертатись до селища. Я мусив знайти місце для ночівлі. Але я не знав там нікого. Тож я знову перетнув міст, цього разу без жодної допомоги, і вирушив до передмістя. Я чув, що там можна було знайти собі безкоштовний притулок. Показали дорогу до шинку. Ціна справді виявилася смішною. Зручностей катма, але дуже чисто. Можна було навіть повечеряти — я так і зробив, хоч апетиту не мав. Я вже збирався піднятися до своєї кімнати, аж раптом управитель, даючи мені ключ, прямо спитав, чи не потрібна мені компанія. Не вагаючись, я погодився. Навіть попросив найдорожчу «компанію». Заплатив. Тоді я думав, що вчинив так через смуток чи відчай. А тепер розумію: ні, то був гнів. Гніву ж потрібний об’єкт. Повії було б достатньо. І тій, що прийшла тоді, дісталося від мене. Я жорстко й люто входив у неї. А коли вона вже йшла, я запитав її ім’я. Це були перші мої слова, адресовані їй.

Вона: Салімата. Я: Салімата, а далі? Вона: Салімата Дьялло. Я: То це твої стегна обговорює ціле місто? Вона: Так, мої, і тепер ти знаєш, чому. Я: Твоя правда.

Тоді вона пішла. Хоч я й не вірив, що сон прийде до мене, все ж міцно заснув. А наступного дня почувався винним за ніч з Саліматою Дьялло. До села я доїхав, відчуваючи сором, і змирився з відсутністю новин від брата й Моссани. Зрештою, це навіть мене заспокоїло. Я повернувся до звичного життя.

А через кілька місяців спалахнула війна і Франція вступила в неї однією з перших. Ясна річ, своїх домашніх тваринок вона не залишила осторонь. Наш найсумирніший із країв пристав на її бік. Пригадую, як один відомий французький чорношкірий депутат приїхав у супроводі білих із самого Парижа в пошуках чоловіків, які билися б за Францію, свою батьківщину. Доїхав аж до нашого селища. Коли він говорив, мені здавалося, що я чув Ассана — тільки вправнішого, спокусливішого. Депутат багато чого обіцяв тим, хто зголоситься. Славу, визнання, медалі, гроші, землі, багатство, вічне життя в раю серед героїв — о, він умів обіцяти! І багато хто вірив.

Мене ніхто не питав. Інвалід їм був ні до чого. Їм потрібні були чоловіки з очима — щоби бачити кулі, ворога, цілити й убивати; також очі були потрібні, щоби бачити, коли упаде твій товариш, і ридати, коли опиняєшся на самоті в окопі, де вже ніхто тобі не допоможе — і тоді ти питаєш себе, а навіщо вмирати на цій безглуздій бійні за чужу батьківщину? Багато селян — мого віку й старші — повірили французькому депутату та його приятелям. Вони вирушили на фронт, залишивши жінок і дітей.

А потім був вечір наприкінці 1914 року. Ніколи його не забуду. Я збирався чинити вечірню молитву, аж раптом надворі почулися кроки.

— Хто там?

— Це я.

Я б розпізнав його голос серед усіх інших.

— Чого тобі?

— Прийшов до тебе.

— Хто з тобою?

Відповіді не було.

— Я питаю: хто з тобою?

— Це я, Моссана.

А от її голос, натомість, змінився. Не було й сліду свіжості й войовничості. Знову запала тиша. Цього разу страшна. Ми скидалися на вершини трикутника гірких споминів, питань без відповідей, ненависті і любові. Ми знали, що були пов’язані — і ненавиділи за це одне одного.

— Усейну, — мовив нарешті Ассан, — мені потрібна твоя допомога.

Я гмикнув. Він дорікнув мені спішно:

— Еге ж, можеш сміятися, маєш право! Я б на твоєму місці сміявся. Після всього, що сталося, просити в тебе допомогти — абсурд.

— Радше іронія.

— Твоя правда. І все ж я насмілюсь просити тебе, бо ти мій брат. Не просив би, якби мав вибір.

— Мені байдуже до твого вибору. Ассане, я тобі давно не брат.

— Хочеш ти того чи ні, хочу я того чи ні — ми все ж брати. Кров тече з джерела значно дальшого, ніж наші тіла. Вона лине з давніх часів. Її потік рухає історію, у якій мова не тільки про нас. Те, що пов’язує нас, стосується не лише нас самих.

— Не знаю, кого б це ще мало стосуватися. Чого ти, зрештою, хочеш? Годі ляси точити. У мене молитва.

— Я відбуваю до Франції. Іду на війну.

— Що до того мені? Це твій шлях — не мій.

— Ми чекаємо на дитину.

Я був вражений і не знайшовся, що відповісти, а брат за кілька секунд повів далі:

— У нас із Моссаною буде дитина. До свого повернення я хотів би поселити їх у когось, вартого довіри. Ми з тобою ніколи не знаходили спільної мови. Певно, ніколи не любили одне одного. Та якщо є хтось, кому б я довірив свою найбільшу таємницю, переконаний, що її стерегтимуть, то це тільки ти.

— Який же ти лицемір, Ассане Кумаче!

— Думай, що хочеш. Але скажи: ти візьмеш на себе клопіт за Моссаною й дитям, поки мене не буде?

— Я завжди знав, що ти лицемір, — а тепер бачу, що ти ще й безвідповідальна людина! Як можна вирушити на війну за Францію, залишивши тут дружину й дитину?

— Я воюватиму за цю дитину. Не тільки за Францію. Битися за Францію означає битися за те, щоб дитя жило в мирі.

— Не кажи дурниць! Ти битимешся за дитину? Та ти ніколи ні за кого не бився! Усе, що для тебе важить — твоя персона, визнання французами! Не шукай відмовок: просто визнай, що Франція тобі важливіша за дитину. Врешті-решт, май сміливість сказати це вголос! А вона? Невже повірила, коли ти це сказав? Чуєш, Моссано? Тепер я до тебе звертаюсь. Невже ти повірила розказням, буцім він воюватиме за ваше дитя? Він бреше! Ти відпустиш його?

— Я не брешу.

— Він кидає вас.

— Не кидаю.

— Хай скаже Моссана!

— До тебе прийшов я.

— Але вона також тут, саме вона носить дитину!

— Ходімо, Ассане, — раптом зронила Моссана. — Я ж тобі казала.

Я почув слабкість у її голосі. Я її не впізнавав. Останні місяці, коли я думав про неї, відчував глибоку глуху лють, яка палала в моєму серці й знищувала мене. Відколи вона пішла, я мріяв про день, коли зможу вивільнити свій гнів, вилити на неї, не стримуючись, усю відразу й ненависть, що постали із розчарування. Нарешті цей день настав. Моссана стояла переді мною. Та коли я почув її голос — такий слабкий і приречений, — мене охопила не лють, а незбагненний жаль.

— Ассане, хоч раз у житті, — молив я, — подумай про інших, а не про себе! Подумай про дитину.

— Я мушу піти, — затявся мій брат.

— Але чому?!

— Це мій обов’язок.

— Тобі ж нічого не відомо про цю війну. Це не твоя війна.

— Ні, моя. Це наша війна, хоч і здається далекою. Твоя також. Але вона швидко мине.

— Та що ти знаєш!

— Так кажуть білі офіцери. А їм усе відомо.

— Вони — не Господь-Рооґ! Нічого не знають!

— Франція швидко виграє війну за допомогою своїх африканських синів та братів.

— Синів?! Братів?! Та ні — ви всі раби! Ви загинете за неї. І вона забуде про вас.

— Я не загину.

— Не варто кидати виклик майбутньому. Воно тобі не відоме.

— Я повернуся заради своєї дитини.

— Краще б ти взагалі туди не йшов заради неї.

— Я вже записався. Тому вирушаю. Їду на північ Франції. Я буду там.

— Мені байдуже, де ти будеш. Зрозуміло одне: далеко від твого сина. Що ти за людина така?

Тоді Ассан сухо розсміявся.

— Не суди мене, Усейну Кумаче, — зауважив він. — Хай що ти вигадав собі, ти не знаєш про мене нічого. Гадаєш, буцімто знаєш, хто я такий і чим живе моє серце? Ні, тобі не відомо нічого. Ти не здатен зазирати у душі. Те, що здається тобі істиною, є лише фрагментом серед тисяч інших фрагментів. А ти — лише тінь серед тисяч інших летючих тіней. Ти й гадки не маєш, чим я жертвував усі ці роки. Якими тяжкими стежками ішов. Той, хто піде за мною, плюхнеться в бруд. Тож не суди мене, Усейну. Суд твого сумління не може...

— Ассане, прибережи для себе свої думки й повчання. Бо я суджу тебе, Ассане. Авжеж, суджу, бо знаю! Краще, ніж ти сам знаєш себе — і так було завжди. Ти не гідний пошани. Гадаю, ти й сам це розумієш. А може, ще не усвідомлюєш до кінця. У такому випадку — скажу тобі чесно, — краще, щоб ти дізнався про це якомога пізніше, у поважних літах. Бо того дня, як усвідомиш, певно, не матимеш стільки сил, як зараз, щоби терпіти себе.

Тієї миті Моссана розридалась, Ассан же не відповів. Я почув, як вона прошепотіла щось Ассанові нерозбірливо — певно, втішала його. А село, ніби вирішивши доєднатися до драми, що розігрувалася на моєму подвір’ї, огорнуло нас густою тишею. Моссана ридала. І моє серце не витримало.

— Моссана може залишатися, якщо хоче, — сказав їм я. — А ти, Ассане, якщо таки вирішиш узяти участь у цій клятій війні, рушай завтра якомога раніше. Будинок мій вам відомий: є дві вільні кімнати. Обирайте, яку хочете, і влаштовуйтесь.

Тоді я повернувся до своєї кімнати й занурився у молитву, після чого довго медитував, благаючи Господа вказати мені шлях. Коли я нарешті через годину вийшов, надворі була тільки Моссана.

— А де Ассан?

— Він пішов, щоб не проґавити останню повозку до міста. Хотів ще з тобою поговорити, але його корабель відходить уже післязавтра. Він має бути в місті увечері, щоб підготуватися до поїздки. Він попросив мене попрощатися з тобою за нього й подякувати тобі.

— Мені його подяка ні до чого, мені байдуже, прощається він зі мною чи каже «до побачення». Допомагаю я не йому. Щодо тебе, то не дякуй мені. І не вибачайся.

— Твоїх вибачень я теж не чекаю.

Тоді я згадав злі слова, які їй колись кинув, і відчув сором. Мовчанка, що запала по тому, стала нашою згодою. Я повернувся до своєї кімнати, розриваючись між люттю, радістю й соромом. Моссана повернулася. Однак повернулася з тягарем плоду кохання з Ассаном. То — чому саме ти? Чому саме він?

Через чотири місяці, у березні 1915 року, дитина прийшла на світ. Її тато, перш ніж вирушити на фронт, побажав, якщо буде хлопчик, щоб Моссана дала йому друге ім’я Токо Нґора, мусульманське ймення, яким дядько ніколи не користувався: Еліман. Народився хлопчик. Я дав йому традиційне ім’я. Мадаґ. Еліман Мадаґ Діуф.

Як легко здогадатися, Ассан свого сина так і не побачив. Бо не повернувся з війни. Ми не отримали від нього жодної звістки. Ніхто не знав, де лишилося його тіло. Ассан загубився в часі й Історії. Як і багато інших нещасних, перемелених, перетравлених, стертих з лиця землі в 1914-1918 роках. Я часто думаю про нього, і він не викликає в мене жодних відчуттів: ні гніву, ні жалю. Навіть зневагу не викликає. Мені його не бракує. Бо я й за життя його не любив. Тим паче не люблю мертвим. Наші долі, сплетені в далекому минулому, давно перейшли по різні боки. Цей чоловік був засліплений любов’ю до Франції — любов’ю більшою, ніж будь-яка інша любов у його серці. Зрештою, ця любов і пожерла його. Гадаю, він від початку знав, що не повернеться. Іноді мені здається, що потай він прагнув смерті. Хіба не найкращий спосіб стати білим — це померти у війні білих, серед білих, від «білої» кулі або багнета? Те, про що він так мріяв, у цьому житті було нездійсненним. Тож йому знадобилася інша доля: життя в шкірі білого інтелігента — бо для Ассана саме це було вершиною життєвої піраміди. Не стати батьком, не кохати Моссану — ні, бути білим інтелігентом, який читає або пише книжки. Тож він пішов на смерть свідомо, сподіваю­чись, певно, переродитись. Я часто думаю про його кінець. Про що він думав тоді? Чи згадував наше дитинство, дядечка Токо Нґора, голос матусі Мбоїл, яка кликала нас néné? Чи згадував мене, Моссану, білих місіонерів, що навчали його, сина, якого покинув і який його ніколи не бачив? Чи загинув він сам? Чи була це жорстока смерть? Чи страждав він? Чи мав час усвідомити, що помирає? І я міркував про все це не зі співчуття до Ассана. Міркував, бо мене ваблять останні миті людей. Тільки тоді можна підбити реальний підсумок, щиро пошкодувати, чесно зізнатися, кинути справжній погляд. Наше життя дійсно належить нам тоді, коли відлітає від нас.

Я не затримуватимусь ні на дитинстві Елімана, ні на моєму житті з Моссаною впродовж наступних років. Кілька тижнів після її повернення були надто важкими для кожного з нас. Авжеж, мешкали ми в одній хаті, та між нами пролягла безодня ран і образ минулого. Але час робив свою справу. З’явився Еліман Мадаґ. Я був для нього тим самим, що й дядечко Нґор для нас багато років тому. Я ніс відповідальність за сина свого брата.

Чи любив я Елімана? Досі не розумію. Траплялися дні, коли в його дитячому цвіріньканні я чув голос Ассана. Бувало навіть, що його чистий дзвінкий сміх являв мені образ Ассана. Мов болюче ядро, у центрі його невинності пульсувала моя ненависть до його батька. Чи можна покладати на дитя провину за минуле, якого воно не знало? Чи була дитина спадкоємцем подій, що передували її появі? Чи варто було сердитися на неї за помилки її батька? Закидати те, що вона — слід діянь її предків, вмістилище всіх їхніх поганих вчинків? Більшість людей на ці запитання відповіли б «ні». Певно, вони б мали рацію. А я сумніваюся. І тоді сумнівався. Коли я брав на руки загорнуте в пелюшки немовля, то питав себе: а що в нього спільного з його татом? Невже Еліман дійсно не мав минулого? Невже був аж такий новенький, невинний, не пов’язаний з історією? Ассан казав, що кров тече з далекого джерела і її течія могутніша за життя окремої людини. Отже, Елімана з Ассаном єднав не тільки батьківський зв’язок. Бували дні, коли я гадав: звісно, Еліман є плодом бажання Ассана. Перш ніж стати плоттю від плоті його, він був думкою в його голові, тілесним потягом до конкретної жінки. Виходить, глибинна частка того, що було моїм братом, спочивало в Елімані, немов намул на дні озера, озера крові. Хоч Еліман це й заперечував, хоч і обирав інші шляхи, усе ж продовжував історію свого батька. Згодом він навіть почав ненавидіти його, вважати найгіршим із людей — але не міг позбавитися частинки Ассана в собі, частинки, яка була не тільки фізичною, а й міфічною, частинкою небуття, з якого постає кожна людина. Мені знову на думку спадали слова дядечка Нґора: сказане про колючку білої цивілізації, встромлену в тіло нашої культури, колючку, яку висмикнути несила, стосувалося також Ассана й Елімана.

Еліман усюди тягав за собою тінь та згадку про Ассана. Він і сам був і тінню, і згадкою. Хоча б через це я розумів, що він завжди нагадуватиме мені мого брата. Йому не судилося позбутись Ассана. Позбутись історії, коли вона надто ганебна, не можна. Така історія — не небажане дитя, кинуте потай серед ночі. З такими історіями слід боротися, з ними борються, і єдиний спосіб виграти цю бійку — битися знову і знову, визнавати історію, постійно шукати їй назвиськ, зривати з неї машкари, коли хоче підібратися надто близько до нас. Певно, мої слова здаються тобі жахливими? Що ж, твоя справа. Можеш вважати, що не по-людськи казати дитині, що навіть коли його предків убили або забули, вони завжди кидатимуть на нього свою тінь. Сіґо, ти маєш право так думати. Та в глибині душі ти розумієш, що я маю рацію. Саме ти це можеш зрозуміти. Дарма ти вбиваєш і вбиватимеш мене подумки й у мріях, дарма вбиватимеш мене в книжках, які ще напишеш — авжеж, хоч ти й не віриш моїм віщуванням, але я бачив, що ти писатимеш книжки, книжки, у яких твої слова нищитимуть мене, — знай, Сіґо, я є і завжди буду. Я — твоя колючка. Витягни мене — і сконаєш. Бо навіть мертвий, я завжди буду поруч.

Еліман не зміг би втекти від Ассана. Не міг і я. Не могла й Моссана. Усі ми мали битися за те, щоб у нашій уяві ці два обличчя не злилися в одне. Еліманові судилося страждати все життя. Ось що я подумав, коли вперше почув його плач на руках у матері.

То чи любив його я? Авжеж, час від часу. Частіше сприймав як рідну людину, а не як ненависну. Хоч іноді я його і ненавидів — особливо коли чув, як він грався надворі чи звертався до своєї матусі. Та водночас я його любив. Любив, бо кохав Моссану. Місяці люті не позначилися на моїх почуттях до неї. Навпаки — мені здавалося, що той час, поки я ненавидів Моссану, не вбив моє кохання до неї, а радше виявив його глибинні причини, мою потребу в ньому. Коли загроза зникнення кохання стала надто явною, розчарування тільки підживило його. Тож заради Моссани та за її згодою я вирішив докласти усіх зусиль до виховання Елімана.

Ми домовилися, коли Еліманові виповниться сім років, розповісти йому правду про батька. Так і зробили. Це було нескладно, адже Еліман виявився надзвичайно кмітливою дитиною, він був розумний і допитливий, надто рано подорослішав і до всього дослухався. Він у всьому нагадував свого батька — той у дитинстві являв такі ж здібності. Однак Еліман не використовував їх для збільшення своїх чарів. На відміну від тата (і я це дуже рано підмітив у ньому), він носив у собі дивну меланхолійну зажуру, що доповнювала його непосидючу натуру. Авжеж, це був дуже жвавий, грайливий, компанійський хлопчик, та при цьому він потребував усамітнення й затінку — його тато таких потреб ніколи не демонстрував. Еліман залюбки грався з іншими дітьми, з усіма спілкувався, сміявся й робив дурниці, як усі. Та обов’язково наступала мить, коли він сам зникав у густих хащах біля села чи залишався в хаті, незважаючи на мамині заклики вийти гуляти. Це було дуже дивно: Еліман демонстрував непосидючість і радісність, у яких вже тоді проблискував неординарний розум; однак із дуже юних років він добре знав звабу тиші. Мені не треба було бачити, щоб знати це й відчувати. Достатньо було нам іноді поговорити — і я помічав цю його схильність. Ми часто забуваємо, скільки в дітях меланхолії; добре це чи погано, але переживають вони її гостріше за нас, бо в їхньому віці ніщо не робиться упівсили: світ вибухає в нас, утворює прірву, що всмоктує в себе нашу ще юну душу. Світові байдуже на наш вік. Потім він так само безжально та різко випльовує її з прірви. І тоді доводиться вчитися розуміти, тікати, закриватися в собі, хитрувати, уникати і швидко гоїти свої рани. Або ж гинути. І все ж час невтомно навчає нас. Просто щоби навчитися часу, потрібний час. А дитина перебуває на самому початку часової прямої.

Еліман, який перебував на початку своєї прямої, уже все це відчував. А може, і розумів. Я часто замислювався про це, коли він розпитував мене про темряву, про життя в пітьмі, про моє сприйняття світу, впізнавання речей, інші загострені відчуття, спогади про вигляд світу, про обличчя моєї матері.

— Токо Усейну, — спитав він якось мене, — хто більш гідний співчуття: сліпий, який ніколи не бачив, тобто сліпий від народження, чи сліпий як ти, що осліп, бачивши перед тим? Що гірше: ніколи не бачити й прагнути побачити хоч щось чи пам’ятати, що бачив?

Над цим запитанням я думав не один день. І спитав, як думає він сам.

— Гадаю, нещасніший той, хто бачив, Токо Усейну.

— Чому ж? Бо він бачив красу світу, цієї краси йому бракує? Бо шкодувати важче, аніж даремно бажати?

— Ні, не тому, — відповів мені він. — Він нещасніший, бо живе спогадами про красу світу. Та йому не відомо, що спогади не існують — адже світ змінюється. І кожний день прекрасний по-своєму. Однак ще більш він нещасний через те, що спогади заважають йому уявляти. Він витрачає стільки сил, щоб, бува, не забути, що забуває змінювати побачене та вигадувати те, чого вже не побачить. А людина без уяви — байдуже, сліпа чи ні — завжди нещасна. Однак ти не такий. Ти бачив, але поки що здатний уявляти речі, хоч і не бачиш їх.

Тоді йому було років з десять, гадаю. Він рано дозрів. Моссана віддавала йому всю себе. Я боявся (чи, глибоко всередині себе, сподівався), що вона зненавидить свого сина. Що, як і я, бачитиме в ньому Ассана й відштовхне його через це. Дивлячись на нього, вона мала пригадувати, що Ассан їх залишив. Особливо ж її. Він залишив її саму, вагітну, і вирушив битися на інший кінець світу, до країни, яку любив дужче, ніж Моссану і своє майбутнє дитя. Він вирішив загинути там, а не жити тут, із нею та Еліманом. Але Моссана палко любила свого синочка. Джерелом її материнської відданості було прагнення не допустити повторення історії з його батьком — історії чоловіка, який відвернувся від неї.

Що ж до самого Елімана, то я так і не дізнався його думку про свого тата. Чи ненавидів він його? Чи хотів би знати його? Чи було йому байдуже? Мене він ніколи не питав про Ассана. Не знаю, чи питав свою матір. Принаймні мені Еліман ніколи не ставив відповідних запитань.

До віку десяти років, за згодою його матері, я викладав Еліманові основи Корану і розповідав про нашу традиційну культуру, де Рооґ-Сене є верховним божеством, а панґоли — духами предків. Мене сформували обидві культури, тож я хотів, щоб і хлопець дізнався про них. Як завжди, він поставився до навчання з великою цікавістю, із захватом, нетерпляче дізнавався нове. Я навчав його поняттям, які ти й уявити не можеш. Він всмоктував знання швидко, засипав мене запитаннями, вимагав глибоких роздумів... Йому постійно кортіло йти далі, дедалі глибше. Мені доводилося навіть чинити опір. Таке було враження, що навіть у такому юному віці він наполегливо щось шукав. Що квапився дізнаватись нове, перетравлювати його та знаходити якісь таємниці і відповіді. Маремо Сіґо, я й досі думаю, що він, можливо, прийшов на світ з уже сформованим «своїм» запитанням. Досі не знаю... Це дитя (а згодом підліток) було квапливе. Пожадливе. Напружене, завжди напоготові. Щось нуртувало в ньому, кипіло. Це щось майоріло на його внутрішньому обрії, і він прагнув його досягнути якомога скоріше. Я й на хвилину не сумнівався, що позаду він мав уже безліч життів. Та на відміну від інших людей, він не забув нічого з того, чого навчився в попередніх утіленнях. Це враження ніколи мене не полишало.

У десять років, проти мого бажання Моссана записала його до французької школи. У селищі, розташованому за кілька кілометрів від нашого, працювала місія. Тож не треба було їхати аж до міста, щоб потрапити до школи білих. Після досвіду з Ассаном я ставився до подібних закладів украй вороже. Я їх не просто боявся. Я їх ненавидів — певно, це найвища стадія страху. Те, що білі зробили з Ассаном, те, на що вони його перетворили, переконало мене, що подібна освіта може лише руйнувати в нас, африканцях, те, що ми носимо глибоко в серці. Ця школа знищила б усе, що ми протягом десяти років дбайливо випещували в Елімані. Та Моссана з незрозумілих причин і чути про це не хотіла. Можливо, то була Ассанова воля. Але Моссана твердила, що ні, що це вона сама хотіла, щоб її син отримав західну освіту. Пригадую, якось увечері, коли ми сперечалися на цю тему (то був один із тих рідкісних випадків, відколи вона повернулась, як я розсердився на Моссану), я кинув їй, що вона відправляє сина на бійню, де загинув її чоловік. Ти що, геть втратила пам’ять?! Згадай, що вони зробили з Ассаном! Поглянь, що вони зробили з тобою! А вона м’яко мені відповіла, що Еліман — не Ассан. Тоді я зрозумів, що певною мірою за допомогою Елімана Моссана хотіла помститись Ассанові, стерти згадку про нього. Вона хотіла, щоб син пішов тим самим шляхом, і довести чоловікові, що Еліман міг пройти його, не забруднившись.

Еліман показав дивовижні здібності у французькій школі. Місіонери, що навчали його, були такі вражені швидкістю сприйняття настанов, що одного дня завітали до нас. Вони хотіли нас привітати, а заразом і поцікавитися, звідки взявся цей дар до навчання, запам’ятовування й рефлексії. Я дозволив Моссані відповідати самій. Я знав, що вона скаже. Справді, вона довго розповідала про Ассана, про його таланти. Це гени, пояснила вона отцю Ґрезару, кюре, що керував місією. Він з перекладачем приїхав до нас на мопеді. Коли Моссана говорила про Ассана я зрозумів, що частина її навіки залишиться прикутою до нього. Це засмутило мене, та я їй цього не показав. Чи помітила вона, попри мої зусилля, як мене ранила? Не знаю, та розповівши про Ассана і його гени, вона додала, що спершу, ще до школи, Елімана культурі Корану й анімізму навчав я. Це, за її словами, відкрило хлопцеві очі, зробило його уважним до знань. Отець Ґрезар подякував мені, але я вважаю, що єдиний, хто заслужив на похвалу — це сам Еліман. Пригадую, як раділа того вечора Моссана, пишаючись успіхам свого сина. А в мене візит отця Ґрезара і його захват викликали тривогу. Я бачив, ким стане мій небіж: продуктом західної школи, можливо, не таким затятим, як його батько, але не менш спраглим знань, що перед ним постануть, і не менш зачарованим дивами французької мови. Еліман багато часу проводив в отця Ґрезара, який мав велику бібліотеку. Вона вабила Елімана Мадаґа, причаровувала його, тож щойно він навчився читати, отець Ґрезар став регулярно його запрошувати до себе.

Зроблю невеличкий відступ: певно, ти гадаєш, чи одружилися ми з Моссаною. Ні, не одружилися. Вона цього не хотіла. Але в 1918 році, коли війна закінчилась, а новин від Ассана не було, я запросив її жити в одній кімнаті зі мною. Вона погодилася. У 1920 році вона завагітніла. Але дитина не вижила. Вона народилася мертвою — таке в ті часи в наших селах траплялося часто. Після цього гіркого досвіду наші спроби були невдалими. Я дуже журився, не в змозі мати дитину від коханої жінки. Моссана теж була сумна, однак могла відволіктися на виховання Елімана. Якось вона сказала, що, раз уже не можемо мати дитину, з цим варто змиритись, і додала, що не буде проти, якщо я візьму заради потомства ще одну дружину. На це я зауважив, що проблема, можливо, у мені, що я можу виявитись стерильним. Моссана ж заперечила, заявила, що, відколи немовля народилося мертвим, вона відчувала, що в ній щось зламалося. Тоді я ще не думав, що зможу одружитися з іншою жінкою, та ще й кохати її. Хоч Моссана й наполягала, я відмовлявся від шлюбу і, як і вона, шукав утіху в ній та її синові, — вони були родиною, яку мені дарувала доля.

Так, у ритмі шкільних успіхів Елімана, тривало наше життя. Невдовзі він став одним із улюбленців нашого села. Еліман успадкував татові розум і статність та мамині вроду й тиху силу. Що в ньому було від мене? Що я йому дав? Інші риси. Інші знання.

У 1935 році, маючи двадцять років та склавши іспити на бакалавра (за словами отця Ґрезара, таких результатів у місцевих іще не бувало), Еліман отримав пропозицію їхати продовжувати навчання у Франції. Він показав нам цей лист. Я одразу висловився проти. Бачив у цьому тінь і руку Ассана. Але Моссана вмовляла його їхати. Вона була така щаслива від того, ким стане її син, що я не наважувався ділитися з нею своїми побоюваннями. У отця Ґрезара були зв’язки. Він взяв на себе все й зумів — підкресливши надзвичайні здібності юного африканського генія — знайти місце в престижному інтернаті. Вибив він для Елімана й одну з тих стипендій, що їх колоніальна адміністрація надавала здібним аборигенам. Ці гроші давали можливість вести гідне життя. Тож Еліман вирушав готуватися до відбору до найславетнішого університету Франції того часу — там готували інтелектуалів, філософів, письменників, викладачів і президентів. За словами Моссани, коли Еліман говорив про це, його очі горіли. Тоді я зрозумів, що він обов’язково поїде. Точно як його батько.

Тож наприкінці сезону дощів 1935 року Еліман нас залишив. Напередодні ми провели вечір разом, у нашому дворі. Моссана наспівувала. Я відчував, що Еліман хотів щось нам сказати. Або ж хотів, щоб ми йому щось сказали. Можливо, він вперше збагнув, що слідував за своїм батьком і дійшов до того моменту, коли той загубився. Можливо, він хотів запитати в нас, як він має вчинити, що трапиться далі. А може, він боявся закінчити, як його батько? Не знаю. Він не казав нічого. Моссана замовкла. Я відчував, як густіла ніч, як її наповнювала велична й прекрасна туга — хоча, хтозна, можливо, ця туга була моєю.

— Їдь з миром, синку. Лишайся таким, як ти є, — і все буде добре. Не забувай, звідки ти родом і хто ти такий. Не забувай про матір, яку тут лишаєш.

— Гаразд, Токо Усейну, обіцяю.

Його горло стиснулось від ридань. Я вирішив нічого не додавати, щоб не ускладнювати й так важку мить.

— Мамо, я повернуся, — після паузи мовив він. — Я там не загублюся. Я обов’язково повернусь, і ти мною будеш пишатися.

— Елі, я знаю. Ти повернешся — а я чекатиму на тебе. Я ж твоя мама. Ти станеш великою людиною. Мені це снилося — і не раз! Але ти повернешся.

Вона знову завела свою пісню, і ми всі мовчали, поки втома не звалила нас із ніг. Над нами майоріла Ассанова подоба — він то усміхався, то стікав кров’ю, то тривожився, то заспокоювався, то сердився, то дивився на нас із ніжністю та загадковим блиском в очах.

Протягом першого року життя у Франції Еліман нам писав. Нечасто, але щодва чи три місяці ми отримували від нього звістку. Він розповідав про своє життя у Парижі, про зустрічі й зачудування, про нових друзів, білих і африканців, з якими спізнався там. Писав про підготовку до іспитів та своє навчання — непросте, але захопливе. Отець Ґрезар, якому приходили ці листи, приносив їх нам і наказував своєму помічнику їх перекладати. Моссана ховала листи, і часом годинами роздивлялася їх радісно й водночас зажурено — читати вона не вміла. Усі ті листи вона забрала з собою.

Починаючи з 1937 року листів від Елімана ставало все менше, а скоро не стало зовсім. Минуло кілька місяців без жодних новин, тож Моссана вирушила до місіонера й попросила написати синові від її імені. Так і зробили — однак Еліман не відповідав і зберігав мовчанку. Моє серце стискається, коли я згадую про ті місяці, адже саме тоді Моссана почала гинути. Несподівана мовчанка Елімана нагадала їй зникнення Ассана, який теж їй не писав. Так почалася трагедія Моссани (і почасти моя): Ассан і Еліман, її обранець та її син, пішли від неї обоє. Хоч і різні, вони мали схожу планиду — піти і не повернутися — і однакове прагнення: навчитися культурі, яка захопила й скалічила їхню цивілізацію.

Як це пояснити? Закладеною в генах слабкістю? Силою зваби білої цивілізації? Лінощами? Зневагою до себе? Не знаю. Оце і є справжня драма — мої вагання. Прийшли білі, і найкращі з наших синів утратили розум. Мов знавісніли. Без тями закохались у своїх нових панів. Серед цих божевільних були й Ассан із Еліманом. Вона залишили Моссану, і вона теж почала божеволіти.

Що ж, Сіґо, гадаю, ти починаєш розуміти, до чого я веду. Кажу тобі ще раз: ти ще була в животі своєї матері, я поклав на нього руку, і в моїй голові спалахнуло. І в цьому світлі я побачив серед їхніх облич — Елімана й Ассана — твоє. Це були лики тих, хто пішов. Тож я ще до твого народження знав, що ти підеш. Що доля твоя лежить далеко від нашої культури. Я побачив, що ти також шукатимеш знань у мові французів. Ти станеш письменницею. І не тому, що твоя мати померла, давши тобі життя, я тебе не любив. Ні. А тому, що, прийшовши на світ, ти роз’ятрила мою стару рану й пробудила мій найболісніший спогад. Ти стала третьою проклятою в нашій родині, отримала спадок від двох людей, які завдали мені невимовного болю. Правда ж у тому, що я тебе не ненавиджу — я боюся тебе. Уже в животі своєї матері ти лякала мене. Віщувала нові нещастя. Певно, Ассан мав рацію. Таїни крові не підвладні законам логіки й незбагненні для звичайних людей: Сіґо, ти, звісно, моя біологічна донька, та серцем і розумом ти належиш коліну Елімана й крові Ассана. Вони вже раз зруйнували мою сім’ю. Знищили мою кохану жінку. І я розумів, що ти зробиш те саме: загубиш щось або когось. Ну от, тепер ти все знаєш.

Залягла тривала мовчанка. Я так і не розплющила очі. Подумки повернулася до Амстердама. Човни гойдалися на каналі. На берегах п’яні легені виводили пісню, яку я знала — з репертуару вболівальників амстердамського «Аяксу», присвячену Йогану Кройфу, найбільшому футболісту в історії цієї країни. Голос залунав знову. І повів мене в минуле.

— Маремо Сіґо, я вже завершую, приділи мені ще кілька хвилин своєї уваги.

Ішов 1938 рік, Еліман уже більше року нам не писав. Ми не мали від нього жодних новин, а листи, які для нас писав отець Ґрезар, безгучно зникали. Він ніби випарувався. Ми боялися найгіршого — думали, що він помер. Моссана спустилась у свою внутрішню яму. Усе частіше я чув, як вона наодинці з собою розмовляла, ридала, молилась і бурмотіла. Ночами вона підскакувала від жахливих снів, стікаючи потом і повторюючи ім’я Елімана. Її Голгофа почалася тоді — катастрофи було не уникнути.

У серпні 1938 року дещо трапилося. Я почув торохтіння мопеда отця Ґрезара. За мить він уже, тяжко відсапуючись, зайшов у наш двір. Моссани не було. Я лагодив стару сіть.

— Написав! — мовив священник (за роки, проведені в нашому краю, він навчився по-нашому).

— Хто написав?

— Таж Еліман! Наш Еліман! Ваш небіж.

Мені на мить аж заціпило.

— Лист із вами?

— Авжеж. Але не тільки лист, Усейну! Він написав іще дещо: книжку!

— Як? Книжку?

— Так, книжку!

— Таку, як у вашій бібліотеці?

— Авжеж!

— І де та книга?

— Тут, зі мною.

— А лист?

— Також. Перекласти вам?

— Немає потреби, попросимо одного з учнів вашої місії. Син нашого сусіда добре розуміє вашу мову. Він нам допоможе. Дякую, отче Ґрезаре.

— А з книжкою що робити? Навряд чи цей учень впорається з перекладом. Якщо хочете, я буду приходити й перекладати вам.

— Дякую, отче, але не сьогодні. Іншим днем, якщо ваша ласка. Сьогодні ми читатимемо лист.

— Що ж, як собі знаєте... Усейну, наш Еліман виріс. Він став велетнем! Передайте його матері, що Еліман нині великий.

Отець Ґрезар віддав мені книжку й лист та спішно поїхав. Я обмацав ці два предмети, які мали б принести мені полегшення й утіху, натомість наповнили мене сумом. Отже, Еліман був живий. Жив собі, але ознак життя не подавав. Став письменником, тривалий час списував оцей стос сторінок — але за рік жодної сторінки своїй матері не адресував. Досі відчуваю гірку кулю гніву, що спалахнула тоді в моїх грудях. Я вирішив поки що нічого не казати Моссані. Рішення було прийняте легко — однак його наслідки виявилися трагічними. Та я не шкодую, незважаючи на все, що сталося потім. Я б і знову так зробив. Знову би сховав від Моссани книжку й лист від її сина. У тодішньому її стані Моссану добило би те, що він був живий, весь цей час писав книгу, а їй не писав. Тож я сховав роман Елімана серед своїх особистих речей. На мою думку, тоді його повернення у наші життя, знівечені його зникненням, було невчасним. Я міг би пошматувати книжку, спалити її — і спекатися назавжди. То чому ж я цього не зробив? Бо відчував, що ця книжка була вкрай важливою. Відчував, що Еліман вклав у неї частинку свого життя. А коли я взяв її в руки, то зрозумів, що вона ще зіграє свою роль у наших життях. Яку — я не знав, але був певен. Тож я сховав книгу в місці, де її ніхто б ніколи не знайшов. Щодо листа, то я знищив його відразу, не маючи жодного бажання дізнатися, про що в ньому йшлося. Знищуючи лист і ховаючи книгу, я гадав, що захищав Моссану.

Я так і не дізнався, про що йшлося в книжці. Отець Ґрезар потрапив в аварію, його відвезли до міста, де багато місяців лікували — і все ж важкі поранення голови звели його в могилу. Крім мене, у селі він був єдиним, хто знав про книгу й лист. Моссані він не сказав. Тож вона так про це й не дізналася. Я вирішив не відкривати їй правду, і моє рішення тільки підкріплювало вперте мовчання Елімана. Він не писав нам і після виходу книжки. Жодних ознак життя. Я сумнівався, що він був автором тієї книги. Можливо, йшлося про іншого Елімана. А з нашим — хтозна, — можливо, сталося лихо. Або ж він просто вирішив порушити клятву, яку дав своїй матері в ніч перед від’їздом. Замість повернутись, як обіцяв, він просто обрав інше життя там, далеко від нас.

На початку 1939 року стан Моссани погіршився. Деменція мала над нею дедалі більшу владу. Моссана проводила свої дні під манговим деревом. Дивилася на цвинтар, де ми поховали мертвонароджене немовля. Якось вона зізналася, що весь час думала про це дитя — то була дівчинка. Але я знав, що, вдивляючись у цвинтар, вона думала про Ассана й Елімана, тіла яких зникли. Насправді, роздивляючись сільський цвинтар, вона намагалася створити свій внутрішній цвинтар, могилу для двох тіл, які вона так любила і які залишили її саму. Її розум перетворився на спільну могилу. Якраз усередині 1939 року я вирушив на навчання до суфійського шейха — як казали новини, у Європі починалась війна. Моя ж війна точилася тут. Я вів її проти безуму Моссани. Тож я вирішив опікуватися нею самостійно. Решта історії тобі відома. Неправильне рішення. Мангове дерево. Постійні візити до неї. Моє запитання. Мовчання Моссани.

Хочу повернутися до того дня, 1945 року. Моссана поклала свою руку на мою. Вона знову прийшла до тями, щоб дати відповідь — я бачив це у своєму пророчому сні. Я на неї чекав. Тридцять років чекав відповіді на запитання: чому він, я не я? І вона сказала:

— Я обрала тебе. Як доказ — те, що я тут, і ти, Усейну, також тут, зі мною. Але я втомилась. Повертайся завтра — ми про це поговоримо. Бо нині я втомлена, чекаю трусу землі.

Я був такий зворушений звучанням її голосу — я не чув його років із п’ять, — що не наважився заперечити й поставити всі ті запитання, що нуртували в моєму серці. Я не зрозумів, чому вона чекала землетрусу, але це мене тоді не турбувало. І я повернувся додому. А наступного дня прийшов знову. Моссани вже не було. Я шукав її багато днів. Вона ніби випарувалася. Селяни, які жили неподалік від мангового дерева, твердили, що бачили, як уночі вона подалася на цвинтар. І вже не виходила звідти. Але я не повірив, бо це надто скидалося на байку. Тож я продовжував пошуки, але через кілька тижнів (я навіть у місто по неї подався) був змушений змиритися з її зникненням. Так остаточно перегорнулася чергова сторінка мого життя. Я дуже довго картався думкою про те, що вона пішла. Жалоби по ній я не тримав. Бо не міг і не хотів. Щовечора, понад тридцять років, я живу надією, що Моссана переступить поріг цієї кімнати. Певно, і помру, сподіваючись. Твою маму я зустрів через багато років після зникнення Моссани. А ти народилася через п’ятнадцять років після того, як Моссана залишила затінок під манговим деревом. У моїй пітьмі є лише вона. Марно я намагався кохати Куру, Нґоне й Діб, даремно я намагався прихилитися до твоєї мами — у снах я бачив тільки Моссану. Бачу її такою, якою побачив багато років тому, серед хвиль, коли втратив зір. Вона гола й усміхається мені. Часом я плачу вечорами. А іноді серджусь на неї. Гадаю, куди ж вона могла піти. Гадаю, що би вона мені сказала, як обіцяла, якби не зникла, того вечора. Але насправді все це не має жодного значення. Адже відповідь вона мені дала.

Я хотів все це тобі розповісти. Знаю, що ти вирушиш назустріч долі, що я більше тебе не зустріну. Ти мусила все це дізнатися перед від’їздом. І я не прошу тебе...

— Я не пробачу тобі, — відмовила я, зібравши всі сили, які мені ще лишались. — Не пробачу за те, що ще в материнській утробі ти прирік мене на нелюбов. Дивлюся на тебе й зневажаю. Усім єством своїм зневажаю! Я ненавиджу тебе! У дитинстві я так прагнула твоєї любові, що ненависть перетворилася на спід цієї мертвонародженої любові. Біда моя в тому, що, зрештою, я люблю тебе. Але від любові, на яку ти мені не відповів, не залишилося нічого. Твої пояснення нічого не змінюють. Бо тепер я зневажаю тебе ще більше. І не пробачаю тобі.

Він спокійно мені відказав:

— Маремо Сіґо, я пробачення не прошу. Просто хочу, щоб ти знала. Я не зміг полюбити тебе з щойно викладених причин. Якщо серце тобі так наказує, що ж, можеш вічно мене ненавидіти. Я за це не гніваюся на тебе. Бо на твоєму місці, я й сам люто б себе зневажав. Але пам’ятай: хоч як ти будеш ненавидіти мене, я завжди буду поруч. Я все сказав. Залишається тільки дещо тобі віддати. Це мій заповіт. Твій спадок. Тоді можеш їхати. І я теж піду.

І тоді, — мовила Сіґа Д., — батько сунув руку під подушку й вийняв книжку. Мовчки він подав її мені — і згас. Так я отримала «Лабіринт жорстокості». Примірник, який я тобі дала, — той самий, що його батько зберігав серед своїх документів ще з 1938 року. І після ночі 1980 року — сповідальної ночі, — ця книжка супроводжує мене всюди. Книжка Елімана Мадаґа, відомого як Т.Ш. Еліман, книжка мого кузена.

Я розплющив очі. Мати-Павучиха не відводила погляду від ложа. Тіло її батька не рухалося. Невдовзі він почав би зникати, поки цілком би не щез, тяжко зітхнувши, забравши з собою в морок вірного друга — горщик зі слиною і піском.

ДРУГА БІОГРАФЕМА

ТРИ ЗОЙКИ І ТРУС

...що на них найшло, чого всі чіпляються до мене із запитаннями так, ніби іншого клопоту в мене немає, я нервуюсь, але, якщо чесно, тільки вдаю, бо в глибині себе, на дні моєї нори, мене це влаштовує, я хочу сказати, мене цілком влаштовує питання землі, це ж нагода зрушити її з місця, примусити діяти, бо я знаю, як турбує її ця тема, до речі, я не розумію, чому це для неї важливо, та хай буде так, це її справа, я давно вже не питаю, чому певні речі важливі для певних людей, вони важливі і все, кожен живе з тим, що зачіпає його, хоч іншим це може бути незрозумілим, але не їм вирішувати, що важливо, що ні, кожен не є кимось іншим, кожен є тільки собою, кожен, хоч і здається схожим на інших, є передусім тільки собою, ніхто не в змозі зазирнути іншим людям у голови й серця, і дуже добре, між іншим, зокрема це стосується голови, бо я переконана, що найгірше відбувається саме там, у голові, принаймні в моїй, відбувається хаос, гадаю, що й у інших головах ладу не більше, хоч усі й вдають, ніби такі врівноважені й розумні, а мені смішно від того, бо варто мені подивитися на них, і в їхніх очах я бачу бедлам, і вже нічого не приховаєш, погляд мій дуже прямий, не варто й сподіватися щось приховати, але, слухайте, я відійшла від питання землі, я мушу знайти відповідь, не дошукуючись, чому її турбує саме це питання, хоч і є у мене припущення, відповідь я знайду і сподіваюся, це її зрушить з місця, і я зітхну радісно, тож на запитання про землю я відповідаю: «Не знаю», — і бачу, що я мала рацію, вона затремтіла, а це доводить, що я її все ж непогано вивчила, бо я знала, що вона розлютиться й здригнеться, але мені до вподоби, коли біля мене тремтять, мені добре, коли труситься світ: зір загострюється так, ніби на носа начепили оту штуку, здається, це називається окуляри, авжеж, окуляри, вони поліпшують зір, ось так буває й зі мною, спершу трус, потім речі обступають мене, призвичаюються до мого ритму, до биття мого серця, тоді трус припиняється, і лише моє тіло вібрує, усе віддаляється враз, але я розумію, що в дійсності ніщо не віддалялося, насправді я сама віддалилася разом із дійсністю, бо, власне, я сама й є тим розривом, усе нуртує в мені, я ніби струс тіла зі змінною величиною, це залежить від мого настрою, і щоб віднайти гармонію й стабільність, я мушу відчути трус землі, від гніву, сміху, морозу, спраги, радості, сліз, болю, збудження, від абичого, але земля має здригатися, щоб я жила, інакше мені не уникнути забуття, коли земля непорушна, вібрує лише моє тіло і я відчуваю загрозу нестями, та якщо бути чесною, це мене не турбує, небуття не таке страшне, як його малюють, однак не варто лишатись у ньому тривалий час, бо за небуттям є інша річ, якої треба боятися іще більше, але я не знаю, як вона зветься, боюся, слова такого немає, не існує слів, щоб описати те, що стоїть по той бік небуття, і чесно кажучи, я боюся цього, і саме щоб уникнути цього невідомого чи відштовхнути його, мушу провокувати землю, як я щойно зробила, відповівши на її запитання, це завжди працює, вона тремтить, я наполягаю, «Не знаю», — кажу, але це не страшно, не страшно не знати, а я і не хочу знати; важить лиш те... все ж я не знаю, що саме... хіба це так справді важливо? адже важу лиш я, а решта не має значення, для нього важлива тільки я, я його мати, тому важлива, а батькові байдуже, він сам обере, кого схоче, між двох синів, Ассана чи Усейну, Усейну чи Ассана, це не має значення, фактично одне й те саме, хай навіть вони і різні, що важливо, це я, Моссана, мати, його мати;

...нуртує, я хочу більше, я більше хочу, десь глибоко щось ворушиться, коріння тягнеться, мов струни луку, а я хочу більшого, я — це я, а не хтось інший, листя мангового дерева гойдається над головою й ніжно шепоче, ти — це ти, цілковито ти, Моссано, тебе бажали всі, а тепер ніхто не наважується підійти, крім нього, але я не знаю, заради кого він тут, заради себе чи заради мене, шукає відповіді на своє запитання чи хоче почути моє, але це не має значення, головне, що він тут, він ніколи не йшов від мене, хоче мене врятувати, хоч і не знає, від чого, тож він приходить, сідає, ми мовчимо й думаємо про минуле, про наш вибір, про численні «а що, як», подібні до тортур, а що, якби ми зробили скоріше це, а не щось інше, а що, якби я сказала так, а що, а що, а що, годі, це веде лише до жалів, до заглиблення в неможливу мрію про виправлення минулого та прокладення стежки в часі, і від цього так гірко, а я не хочу гіркоти, я страждаю, чекаю, і цього мені більш ніж достатньо, я хочу скористатися цим нуртуванням землі, бо її гнів замиряє мене, ніби всередині мене все зазнає перебудови, рухається і не рухається водночас, я бачу ясно, вдивляюсь у цвинтар, який давно вже мене не лякає, цвинтар, на якому є місце й для мене, воно вже готове, могила викопана, я давно б у неї лягла, якби не чекала новин, я рабиня чекання, нікому б такого не побажала, ніхто не повинен чекати на того, хто пішов і не сказав дату повернення, можливо, не збираючись повертатися, та я досі чекаю, усе ще чекаю, але ж припустімо, от лихо, що нудно і марно вважати, ніби можна обрахувати чекання, яке, до речі, не вимірюється в годинах днях місяцях роках, а радше в одиницях виміру розкладення душі: екзистенційні падіння, духовні апокаліпсиси, інтелектуальні і моральні виснаження, одне за одним, раз за разом, а я тим часом чекаю, чи то пак саме тому, що я чекаю, і все ж я досі жива, хоч і близька до небуття, але борюся з тим, що за ним і не має назви, або вона просто мені не відома, так, я жива, хоч і мовчу, дивно, як довго можна падати, ще дивніше спостерігати за тим, які живучі люди під час падіння, утім, я не знаю, чи довго іще протримаюся, не думаю, але най буде, як буде, хай там як, а ключ від моєї долі в мене в руках, тож тому, що я знаю: можу піти будь-якої миті, залишити сцену, коли заманеться, саме тому я ще чекаю, але вихід ось він, завжди під рукою, просто я не хочу його пропустити, тож пам’ятаю про вихід аж до того дня, коли стане несила, коли біль стане нестерпним, того дня достатньо буде піднятися, зробити декілька кроків та потрапити до краю мертвих, де на мене чекає маленька істота, оповита сяєвом цноти, авжеж, вона мене також чекає, тож нащо мені лишатися тут і примушувати її чекати, адже я знаю, яким убивчим може бути чекання, нащо я тут? я знаю, навіщо, я чекаю, бо люблю, усе дуже просто, чекаю, бо люблю та сподіваюся на взаємність, хоч на обрії великого чекання немає нічого, безлюдна пряма, від якої одного дня я відірву погляд і нарешті звільнюся, того дня я увійду на цвинтар і нарешті займу своє місце, і ніхто вже не мучитиме мене, ніхто не кине, що я тут небажана, я пірну на самісіньке дно чекання, на дно спраги, яку не втамують усі води планети і яку вгамувала б лише краплина повернення, та я відчуваю, що між мною й краплиною розкинулася велетенська пустеля, а втім, це вечір — це вечір миру, я про все це думати не хочу, земля нуртує, і я бачу гостріше, почуваюся ліпше, почуваюся сильною, і все тому, що я сказала землі, що не знаю, хто Еліманів батько, людей так легко збентежити, достатньо сказати, що ви не знаєте, що їхнє прагнення знати для вас неважливе, що вартує лиш ваше життя, тільки скажіть про це — і вони скаженіють, і не має значення, чи ви їм кажете правду чи граєте на їхніх нервах, вони скаженіють, трусяться, гавкають, і зрештою, у глибині нори, де я так давно чекаю на самоті, від цього стає так тепло;

...але чи правда, що я не знаю, що мені невідомо, хто батько, та ясна річ ні, такі речі, гадаю, знають усі, або відчувають, принаймні я впевнена, я знаю, хто його тато, але не скажу нічого, бо важу лиш я, і взагалі це давно в минулому, усе владналося дуже добре, кожен у цій історії переконаний, що знає правду, хай так і буде: Еліман вважає Ассана своїм батьком, Ассан вважає Елімана своїм сином, Усейну вважає Елімана своїм небожом, Еліман вважає Усейну своїм дядьком, Усейну вважає мене хвойдою, яка його зрадила й віддалася Ассану, що лишив нас, знаючи, що матиме спадкоємця, а я дивлюся на все це — і відаю істину, однак землі кажу, що не знаю, інакше вона не гудітиме, а без гудіння моє життя ускладнюється, тож я кажу їй те, що вона чути не хоче, це для мене годиться, та в глибині душі я думаю: навіщо земля втручається у моє життя, Усейну постійно допитується, чому він, земля питає, хто ж батько, та лишіть мене в спокої, годі запитань, відчепіться, завели, мов папуги, дайте вже спокій, я — мати Елімана, це все, що для нього важливо, так я йому й сказала перед його від’їздом, а він відказав, що повернеться, однак не повернувся, тож я чекаю на нього, так, на нього, не на Ассана, якого, звичайно, кохала, як кохаю Усейну, але чекаю я, вочевидь, на того, кого один із них вважає за сина, а другий — за племінника, хоча могло б бути й навпаки, хай там як, а від кожного з них у ньому щось є, але ніхто достеменно не знає, що саме, і саме від цього нуртує земля, вона гудить і гудить мені на втіху, вона така щедра, що якось я обов’язково поділюся з нею цією історією, як того вечора, коли Усейну явився до нас у місто, я почула його розмову зі сторожем, якому Ассан, перш ніж вирушити в поїздку з місіонерами, наказав не пускати нікого, я тоді вже два дні була вдома сама, нудилася, аж раптом почула на вулиці голос Усейну, і коли я впізнала цей голос, то заледве стрималася, щоб не покликати його й не кинутися назустріч, але пригадала, як ми розлучилися, згадала його жорстокі слова, що каменем лягли на мої плечі, безчесна дівка, дурна негритянка, я ці слова не забуду ніколи, тож коли вони спали мені на згадку, я зупинилася, хоч і хотіла його побачити, поговорити з ним, дізнатись, як йому ведеться, пояснити, що я кохала і Усейну, і його брата, що, провівши час із Ассаном, я бажала б залишитися з Усейну, і що всі ці роки, проведені в селі, я хотіла сказати, що не хочу обирати, хочу бути з обома, бо в кожному з них було щось, дуже близьке мені, та жоден із чоловіків не захоче почути таке, вони всі хочуть бути володарями — усе або нічого, — вони прагнуть вашого тіла тільки для себе, тож я вирішила змовчати, а потім мені сяйнула думка, і потай, щоб охоронець, зайнятий Усейну, не помітив нічого, я спустилася задньою стіною будинку й опинилася на сусідній вулиці, тоді я ще була юна, міцна, гнучка, а сторож нічого не бачив, бо стояв спиною до двору, Усейну ж не бачив, бо просто не міг бачити, бідолашний, тож я опинилася за будинком і чула, як охоронець нагнав Усейну, і тоді я потайки йшла за ним, стежила віддаля, прикриваючись смерком, він вочевидь не знав, куди йти, і це мене здивувало, бо сліпі завжди, навіть коли рухаються навпомацки, складають враження впевненості свого напрямку, та я йшла за ним і не раз казала собі, що маю підійти й заговорити до нього, та щось мене стримувало, я лишалась на відстані, чекала нагоди, яка нарешті таки підвернулась, коли я побачила, як після тривалих блукань Усейну в одному з передмість увійшов до похиленої хатини, тож я зачекала кілька хвилин і увійшла за ним, його я не бачила, тому запитала в господаря, де чоловік, який щойно увійшов, той відповів, що прибулець вечеряє, «Що ти від нього хочеш», тоді я зважилася, обдивилась навколо, хатка скидалась на перебраний бордель, та й господар був схожий на перебраного сутенера, тож я вирішила піти ва-банк і сказала, що хочу підзаробити і що той чоловік, тобто Усейну, бачив мене на вулиці й запропонував піти за ним, якщо мені треба гроші, і після нетривалих вагань я погодилася, тому і явилась пізніше за нього, однак господар явно не повірив у мою вигадку, а якщо й повірив, то не дозволив бути по-моєму, він заявив, що тут не прохідний двір, треба платити, тоді я сказала, що віддам йому половину заробленого, якщо допоможе, і він погодився, спершу удавши вагання, а потім мовив: «Ти така юна, маєш гарне тіло, йому сподобається», — господар сказав мені почекати надворі, він прийде по мене, коли домовиться, тож я вийшла й чекала посеред ночі, мов справжня повія, люди проходили повз мене, зиркали хтиво, але до хоті домішувалась зневага — до себе чи до мене, достоту й не знаю, а втім, одне було певне: я подобалася, викликала в них бажання, один навіть сказав: Салімато Дьялло, це ти? і я відказала, що ні, а він зауважив, що в мене такі самі стегна, і зник зі словами, що одного дня осідлає ці дивовижні стегна, дивак, я відчувала страшенний сором та водночас почувалася господинею, сповненою гордині, священною путаною, розпутною жрицею, святим артефактом, потрібним для порятунку проклятих душ, тож я вже починала підморгувати перехожим, аж раптом той чоловік, господар, вийшов і мовив: «Домовився, він повечеряв, добряче хильнув, тож добий його», — і ми домовилися про ціну, він сказав номер кімнати, я знічено подякувала й піднялась нагору, постукала, Усейну крикнув: «Заходь!» я зайшла, побачила на ліжку його тіло, голе, готове, у напівмороку, обличчя його я майже не бачила, він німував, але я відчувала гнів усередині нього, і сказала собі, що зараз не час для теревенів, що він говорити потреби не мав, та й я теж, я бажала геть іншого, тож я хутко скинула одяг, підійшла до нього, а він накинувся на мене з люттю, жорстоко, він прагнув оволодіти мною, відібрати мене в самої себе, натомість знайшов співрозмовника, бо в тій кімнаті не тільки він був розгублений і шукав вихід гніву, тож я теж вихлюпнула все, що тримала в собі, і наше злягання скидалось на бійку, але в цій шаленій пульсації я віднайшла загублений зв’язок, тож ми борюкались у ліжку, поки не зійшло сто потів, я сподівалася, що він мене впізнає, та він ніколи мене достеменно не знав, та й був такий лютий, що не впізнавав ні мій голос, коли я стогнала, ні мій запах, ні мої пальці, він був абсолютно сліпий, не тільки на очі, але на весь свій дух, та я не дозволила йому домінувати, я борсалась, поки ми не впали на ліжко, виснажені, задихані, я дивилася на нього в пітьмі, відсапуючись, він був такий гарний, мені кортіло заговорити до нього, та не було, що казати, тож я підвелась, одягнулась, та, перш ніж я зникла, він запитав, як мене звати, не знаю, навіщо, і я раптом згадала ім’я, яке зронив перехожий — Салімата, авжеж, так він і сказав: Салімата Дьялло, тож я так і відповіла: «Салімата Дьялло», особисто я Салімату Дьялло ніколи не бачила, однак той чоловік зауважив її подібні до моїх широкі стегна й ледве не переплутав нас, Усейну ж запитав, чи я, бува, не та, хто не сходить з вуст усіх місцевих чоловіків, і я відказала: «Так, і тепер ти знаєш, чому», — тоді я одразу вийшла, боячись, що він упізнає мій голос, але, гадаю, він не впізнав би мене, навіть якби ми пробалакали цілу ніч, тож я вийшла й утекла з тієї хатини, забувши про гроші, повернулась додому, сторож був приголомшений, адже він не бачив, щоб я виходила, але я сказала, що нічого страшного, що я, мовляв, пташка, умію літати, здається, він у це повірив, бо широко розплющив свої перелякані забобонні очі, тож я повернулася до себе чекати на Ассана, і він повернувся наступного дня, і тоді, як годиться слухняній дружині, яка чекала на свого чоловіка, я віддалася йому, а за три місяці дізналася про вагітність, дитя було, отже, зачате в одну з тих ночей, коли я спала з обома братами, я повідомила Ассана, що чекаю дитину, він зрадів, він був певен, що батько він, хоча вже за кілька днів заявив, що йде на війну, що мусить залишити нас із дитиною, це заради нашого блага, принаймні так я зрозуміла, таким він був, мій Ассан, любив свою Францію, я на нього не гнівалася, дозволила піти, він був переконаний, що війна не триватиме довго, що Франція непереможна, що Господь їй допоможе, що він повернеться й бачитиме народження свого синочка, та я знала, що він вже не повернеться, що бозна-як, та залишиться в країні, яку так любив і заради якої був готовий померти, тож я відпустила його, тепер для мене важило тільки дитя, моє дитя, і навіть коли Ассан відвіз мене до села, щоб залишити у свого брата, я подумала: важить лише дитя, тож я кріпилася, поки Усейну висловлював свою зневагу до мене, — адже важило тільки дитя, я трималася, коли він хотів вигнати мене з дому — важило тільки дитя, та й бажання його я розуміла, стрималась і коли він дозволив нам залишитися, мене і дитя, тієї ночі Ассан попрощався зі мною зворушливо, просив до його повернення піклуватися про дитину, називав імена, які хотів би, щоб він чи вона носили, я згоджувалася на все, а тоді він пішов — сумний, але збуджений тим, що на нього чекало, я ж залишилася з Усейну, дитина прийшла на світ, отримала ймення Елімана Мадаґа, і це було моє дитя, а хто батько, Ассан чи Усейну — мені було байдуже, бо важив не батько, а те, що я любила його, а я справді любила його так, ніби зробила його самотуж, та так воно і було — я зробила його самотуж, тому й любила, і він це знає, хай де він блукає землею, він знає, що мати його любила й мати на нього чекає, хоч іноді він забуває про неї, у глибині душі він знає, що я на нього чекаю, і моя любов до нього важливіша за певність, хто його біологічний батько, мені це відомо, та я скажу, тільки якщо він мене запитає, він, мій синок, нікому іншому не скажу, не відгукнуся навіть на мужній голос землі, їй уже напевно я не скажу нічого, маю торочити: «Я не знаю», — хай собі труситься й гуде, бо мені тоді ліпше, і бачу я краще, і знаходжу нові сили для чекання, кінця якому не видно, о мій маленький Елімане, де ти, ким став, о Елі, вернися до мене, ти ж обіцяв, вернися, поки я не зайняла місце на цвинтарі навпроти мангового дерева;

Частина друга. Розслідування і слідчі

Сіґа Д. вже довгенько мовчала. Мені здавалося, що ця мовчанка могла тягнутися аж до світанку — а може, мені цього просто хотілося. Кожен герой цієї оповіді мав власну тріщинку. І з неї піжило головне запитання, що сяяло так сильно, аж сліпило око, яке намагалося прочитати його по літерах. Усейну Кумак, Токо Нґор, Ассан Кумак, Моссана, Еліман... Постаті з несподівано відкритого минулого шаленіли перед моїми очима в складному й захопливому танку.

Чи усвідомлювали вони тоді, що крутилися заради майбутнього? Або, іншими словами: чи спадало їм на гадку, що одного дня, коли вони давно вже будуть мертві, їхнє життя стане сенсом для інших життів? І тоді я згадав погляд, яким Брижіт Боллем дивилася на свої фото — він ніби звертався до нащадків. Чи турбувало героїв історії, яку я щойно почув, що про них думатимуть у майбутньому, як це турбувало Боллем?

І я сказав собі: ні, вочевидь, ні, Дьєґане, звісно, що ні, не тупи. Бо в глибині душі, хай навіть зовні може видатись протилежне, хай навіть життя несе його до невідомого, жодна людина не думає про майбутнє. Головна наша гризота — минуле; і рухаючись у майбуття, до того, ким станемо, ми переймаємось за минуле, загадуємось таїною того, ким були. Це ніяк не пов’язане з похмурою ностальгією. Подібна до неї стривоженість приховується поміж двома наступними запитаннями: «Що мені робити?» та «Що я зробив?»; останнє — найтяжче: воно ніби закриває шлях до виправлення, до нового шансу. У запитанні «Що я зробив?» відлунює «Зроблене лишається навіки». Чесна людина, зробивши щось жахливе в нападі люті, оговтавшись після вчинку, хапається за голову: «Що ж я зробив, ой леле!» Вона точно знає, що зробила. Але тривога й жах є наслідком того, що вона розуміє й інше: виправити це вже неможливо. Минуле, примушуючи усвідомити свою невиправність, найбільше турбує людей. А страх перед завтрашнім днем, хай навіть крихітний, близький до розчарування, завжди містить надію на можливості, дива й відкриття. Страх же минулого не несе нічого, крім тягаря внутрішньої тривоги. Навіть докорів сумління та каяття не досить, щоб змінити невідворотний характер минулого; навпаки: вони лише стверджують його вічність. Ми не просто жалкуємо за тим, що було — передусім ми жалкуємо, що тепер це назавжди.

Тож, Дьєґане (міркував я), ні: зрушення всіх цих образів призначене не для цієї миті, коли ти спостерігаєш за ними, не здатний второпати, яке послання вони мимоволі тобі адресують. Бо тіням байдуже до своїх минулих вчинків. Вони вже все прожили; тягар, який ти приписуєш їм, тисне лише на тебе: усе це твої прагнення, твої гризоти. Еліман, Моссана, Усейну Кумак і Ассан Кумак ні про що тебе не просили. Це ти переслідуєш їх, а не навпаки. Цілком очевидно, що минуле повертається, щоб заповнити собою теперішнє. І слід розуміти, що це речення можна перевернути й воно не втратить правдивості: ми повсякчас женемося за тими, хто жив до нас, і не даємо їм спокою. Ми — справжні привиди своєї історії, привиди для наших привидів.

— Я не раз намагалася переробити цю історію на книжку, — раптом мовила Сіґа Д. — Та досі мені це не вдавалося. Можливо, тому, що вона надто близька до мене, надто особиста. З таким матеріалом непросто працювати письменниці, яка всі свої твори збудувала на власному досвіді. Та я не поспішаю. Якось я таки напишу про це. Або — чом би й ні — напишеш ти.

Сіґа Д. замовкла. Певно, вона чекала, що я відреагую, та я німував. Можливо, вона хотіла почути (адже я писав романи), що я візьмуся за цю історію? То вона просила мене написати про це? Чи запитувала, чи є в мене таке бажання? Певно, вона гадала, що саме з цієї причини я і заявився. За мить вона повела далі:

— Мій батько помер через три дні після того, як розповів мені цю історію у своїй гнилій норі. Пригадую будинок у жалобі, двір, заповнений зажуреними людьми, удавані та щирі плачі, моїх невтішних мачух (а може, вони тільки робили вигляд), невідомих мені братів і сестер. Я ж потай тішилася. Тоді я вперше читала «Лабіринт жорстокості». Читала, сидячи під манговим деревом навпроти цвинтаря, ніби хотіла саме в цьому місці хоча б частково всотати ті події, з яких постав цей твір. Я перечитала його безліч разів. Завжди захоплено. Завжди здивовано. Але ніколи не забуду шок того першого читання. Здавалося, що за історією Короля, який палив людей, прагнучи абсолютної влади, Еліман приховував більш особисту історію. Свою історію. Історію своєї родини, нашої родини. Книжка ніби зверталася до мене. Зрештою, кожна велика книжка звертається до кожного з нас. Батька поховали. Я на могилу не ходила. Певно, розплакалася б. Тому й утекла. Поспіхом попрощалася з мачухами. Гадаю, вони уже тоді знали, що я не повернуся ніколи. Усі мости були зруйновані. Я вирушила в столицю. Нарешті я була вільна! Готова до боротьби! Єдиним скарбом у моєму багажі була ця книга. Я поступила на філософський факультет. Поживши кілька тижнів у дядька по материній лінії, я знайшла собі місце в кампусі. Грошей було катма. Та це мене не хвилювало. Я була така спрагла світу! Хотіла вичавити його, як плід, і випити все, до останньої краплини. Тож я сторчголов кинулась у життя.

— Саме про цей пережитий час ти писала згодом в «Елегії темної ночі»?

— Атож.

Вона знову замовкла. А я пригадав «Елегію темної ночі», перший роман Сіґи Д., що відкрив світові новий літературний талант. Цій книжці я віддавав перевагу над рештою її творів. З неї почався тривалий скандал навколо її текстів — він і досі тривав у сенегальському суспільстві. У романі йшлося про походеньки Мареми, студентки філософського факультету, що постійно й пожадливо прагнула сексу, але при цьому була геть самотня; Марема страждала від прагнення кохати й бути коханою та відчувала потужний потяг до смерті. Утілення абсолюту вона шукала в нескіченному шерегу тіл і незліченних любовних пригодах (і з цього карколомного поєднання холодного, безжального сексу та болісного, цнотливого пошуку любові поставала жахлива двоїстість, а отже, власне, краса цього твору). Незрозуміло було, що буде далі: чи навчить її чомусь цей пошук, чи зробить цинічнішою, чи наповнить її життя барвами, чи, навпаки, згасить їх. Здавалося, що Марема прагнула всього цього одночасно й усюди — в університеті, у чоловіках, у жінках, у самотніх розрадах чи на вулицях столиці, де її репутація спраглої сексу приваблювала до неї безліч цікавих, безіменних людей, маргіналів і калік, гульвіс і лібертенів, а також зірок ЗМІ, політиків і проповідників, які за пишномовними великоморальними казаннями ховали струпи свого гріховного життя. Вона розповідала про те, як у дзеркалі її власного тіла відбивалася сексуальна нездарність суспільства, що постало перед нею хворим, фрустрованим і спустошеним, адже, претендуючи (чи бажаючи) бути одним, воно було чимось геть іншим. Вона розповідала про своє падіння, про те, як її виключили з університету після того, як один впливовий професор, що якось уночі так і не зміг піднятися критичної миті (тоді їй довелося самій задовольняти себе, а він даремно намагався запустити свій млявий гідрант), звинуватив її в розпусному впливі на кампус. Вона описувала свої блукання містом і блукання всередині себе. Першу спробу самогубства. Вона розповідала, як один незнайомець, чиє обличчя вона бачила лише мигцем, перш ніж знепритомніла, і з яким більше ніколи не зустрічалася, урятував її тієї миті, коли вона випускала свою кров уночі, посеред безлюдної вулиці. Вона писала, як вишукувала його подобу серед інших облич, як виписалася з лікарні. Писала про свою самоту та напади люті. Про другу спробу самогубства — але Атлантичний океан не захотів приймати її і виплюнув. Тоді її замкнули в Далал-Зелі[57]. Там вона провела три місяці серед білих стін, чоловіків і жінок у білих халатах, шизофреніків, слабоумних, одержимих, буйних, гойдаючись, точно маятник, між бажанням усіх їх убити або ж віддатись абсолютній і непоясненній утісі. Вийшовши з Далал-Зелю, вона знову поїхала в Дакар. І її знову поглинув цей вир. Вона згадувала про тривожні галюцинації й жахливі видіння на вулицях міста. Розповідала про вугілля, яке збирала, щоб уночі на мурах описувати віршами свої напади: ці рядки спалахували, мов іскри майбутніх поетичних пожеж, метафори палали, спопеляючи цілі життя. Хаос — не безлад, а хаос — панував у її свідомості, де зливами падали речення, довгі, як удави. Вона тонула в потопі допотопних слів, значно давніших за неї, слів, що, паруючи, ніби щойно викуті ковалем, вихоплювалися з її черева — але вона знала: парують вони тому, що надто довго лежали під тліючим вугіллям. Її власні слова були давніші за її черево та її історію, давнішими за історію всіх животів, які несли слова з Великої Ночі до її особистої ночі. То були давно покинуті цеглинки мови, які чекали на її мову. Тож вона обійняла удавів і навчилася їхній говірці. Задоволення виходило з неї сичанням ненависті. Вона шипіла прагненням іншого світу, незнаного світу, яким, утім, снила щоночі. У її горлі палала могутня й нездоланна спрага кохання. Вона писала про свою боротьбу проти бажання знищити себе. Розповідала, як жінка значно старша за неї — поетка з далекого краю, з самого Гаїті, що обіймала високу посаду в Дакарі, — побачила якось уночі, як вона виводила вугликом свої рядки. Поетка сказала, що давно шукала її; зізналася, що сходила все місто, розшукуючи ту, яка вкривала його палкими рядками. Вона розповіла про початок їхньої дружби, свою цікавість до жінки, яка кликала її Corazón[58] і була прекрасною, достоту меланхолія літньої ночі. Згадувала, як вони разом писали довгими ночами, як розмовляли, часом мовчали, а іноді і сварились. Як відкривалися одна одній. Як любилися так, як іще не бувало. Вона розповіла про один вечір, коли зірок не було, а гаїтянська поетка сказала: «Сьогодні над містом залягла чорна ніч, так само життя є темною ніччю над нами й довкола нас, однак ти змальовуєш її темну вроду чорним вугликом на kёriň[59], складаючи елегію чорній ночі, і саме цей вуглик був тією самотньою зіронькою, завдяки якій я знайшла тебе, Corazón». Вона розповіла, як, перш ніж залишити Дакар (їй запропонували ще вищу посаду в Сполучених Штатах), гаїтянська поетка запропонувала їй допомогти відновити навчання, не тут, а далеко, у самому Парижі. Вона зізнавалася, як розчавила її розлука з тією, що врятувала її від шаленства, достоту як тоді, посеред вулиці, її врятував незнайомець. Розходячись, вони поклялися: зберігати вірність поетичному зв’язку, який був між ними — цілком поетичному, тобто відкритому будь-якому прояву щирого слова, яке не зрадить суті, яке мужньо вестиме боротьбу, хоч боротьба й завершується завжди поразкою. Вона розповіла про від’їзд гаїтянської поетки й вірш, який та залишила замість прощання. І як, через кілька місяців, вона поїхала в Париж, де подруга допомогла вступити до університету та внесла річну оплату за маленьке помешкання. Усе це вона переповідала брутально, з щирістю, що безжально вражала сенегальське суспільство, та ще більше — її саму. Цього їй так і не пробачили: вона була непримиренна за будь-яких обставин. Порушувала правила masla[60], цноти, удаваної делікатності, згідно з якою в нас про прикрі істини ніколи не кажуть уголос, радше натякають, частіше ж узагалі замовчують в ім’я громади. Сіґа Д. зверталася до читачів без обмежень, не зважаючи на masla, не занурюючи все в імлу, у півсмерк, ні, вона виносила все на денне світло, на опівденне пекуче сонце. Коли її книга вийшла (було це 1986 року), то в ній було небагато героїв — а це, здається, свідчить про справжні пошуки себе. «Елегія темної ночі» стала початком сварки Сіґи Д. з її рідним суспільством. Ця сварка триває й досі. Стає запеклішою. Сіґа Д. так і не повернулася додому. Гадаю, вона помре — і не повернеться ніколи. Але вся її творчість — хай навіть вона знайшла інші місця дії, інші образи, інші мотиви — обертається навколо рідного краю.

— У тій книзі я не написала лише одного, — повела далі Сіґа Д., — у мене був і третій рятівник. Крім незнайомця з вулиці та гаїтянської поетки, був Еліман. Принаймні його «Лабіринт жорстокості». Були періоди, коли я читала цю книгу кожного Божого дня. Я знала її напам’ять, і це допомогло мені вижити в пеклі. Пройти крізь пекло можна в різний спосіб, і один із них — вивчити якусь книжку напам’ять. Так я й зробила. Могла викинути її по тому, бо знала в ній кожне слово. Але зберегла, мов талісман. Я втратила все, та з часом ці втрати стали моїм головним надбанням. А найціннішим скарбом, який я просто не могла втратити, був «Лабіринт жорстокості». Він став тією частинкою мене, якою я не ділилася ні з ким. Еліман був моїм коханцем, і я нікому його не показувала, навіть поетці з Гаїті, хоч відчувала до неї щось глибше за близькість. Ця книга була моєю таємницею, скарбом, милуватись яким, любити який могла тільки я. Під час нападів шалу, спроб віддатися морю, безсоння, сп’яніння, мізерної й абсолютної самоти, на гнилому матраці, відбитому в лютих псів, під мокрим від поту тілом за кілька монет, у глибоких провалах безуму я розгортала книгу або ж цитувала її по пам’яті. І не могла померти. Навіть коли посікла собі вени, я знала, що смерть не прийде по мене. Коли лежала в калюжі власної крові, я промовляла фрази, які стали частиною мене. Тож я не здивувалась, коли незнайомець мене врятував. Я переконана, що то був Еліман. Авжеж, то був він, або його дух, прикликаний фразами, що їх я бурмотіла на порозі смерті. Мигцем бачене обличчя цілком могло належати йому. Звісно, я в цьому не впевнена. Я ж ніколи його не бачила. Та я пам’ятаю, як дивно почувалася в його обіймах. Так, ніби мене обіймав знайомий мені чоловік, мій коханець.

Вона замовкла й заплющила очі — можливо, пригадала торкання тіла такого знайомого їй незнайомця.

— Так, то був він. То міг бути лиш він, — твердо й лагідно повела вона далі, розплющивши очі. — Його книжка супроводжувала мене всюди. Еліман доводиться мені кузеном. Це моя кров. Його історія — це й моя історія. Ми пов’язані чимось більшим, ніж просто книжка. Це наша спільна сповідь. Наш сімейний психоаналіз. Він звертався до мене. Еліман говорив саме до мене. І я знала, про що йшлося. Тому й схопилася за його голос. Як і ти нині, тоді я гадала, що ж із ним сталося, де він подівся, що він такого зробив, що пережив, від чого страждав, про що мовчав і де заховався. Такі люди просто так не зникають. А може й зникають, хтозна. Може, будь-яка людина може взяти й зникнути отак просто. Та хіба можна повірити в зникнення без жодного сліду? В абсолютне забуття? Принаймні я не вірю. Коли хтось іде, завжди лишається відчуття присутності. Можливо, справжня присутність людей і речей починається саме з їхнього зникнення. Тобі так не здається, скажи? Я не вірю у відсутність. Вірю лише в слід. Часом цей слід — незримий. І все ж за ним можна йти. Я вже знала, який спогад лишив Еліман нашому татові. І була переконана, що інші також пам’ятали його. Я була певна, що він пройшов і через інші життя. Просто їх треба було знайти. Помітити, відшукати. Дьєґане, у глибині душі я знаю: хоч я й кохала поетку з Гаїті, та її пропозицію поновити моє навчання я прийняла не через це; ні через власні переживання, прагнучи чкурнути з рідного краю. Ні — я прийняла її винятково через Елімана Мадаґа. Саме на пошуки Елімана я вирушила до Франції, куди прибула в 1983 році після трьох років блукань і мовчазних вагань на висоті своєї самотньої вежі, з вугликами в руках, серед вулиць Дакара...

— Через кілька тижнів після виходу рецензії, зворушено, з подивом дивлячись на могилу своєї співрозмовниці, Брижіт Боллем зізналасяь мені, що саме на цвинтарі в цьому селі, під брудним небом пізньої осені, вона замислилася над питанням: а чи правду казала покійна?

— Аж до цієї миті я ніколи не ставила під сумнів правдивість її свідчення. Певно, вам цікаво, чому це питання спало мені на думку саме тоді, через багато років після нашої розмови.

— Авжеж, Дьєґане, Брижіт Боллем не могла говорити зі мною. Вона говорила сама з собою. Та, дивлячись на неї, я запитувала себе, чому, вже після виходу статті «Ким насправді був негритянський Рембо?», стоячи перед могилою тієї пані, вона вперше замислилася над словами свого головного свідка. Адже це ази журналістської праці! І тоді, почувши слова Брижіт Боллем, я замислилася: ваше головне джерело померло, і ви усвідомлюєте, що, наскільки вам відомо, тепер ніхто нічого не зможе розповісти про Елімана. Так я й подумала, Дьєґане: Брижіт Боллем з жахом збагнула, що віднині й остаточно доля Елімана оповита мовчанкою, адже відійшла остання пам’ять, яка зберігала про нього спогади. Як на мене, саме тому вона вважала настільки важливим істинність цього останнього свідчення...

— Але це аж ніяк не пов’язане з істинністю свідчення, — зауважив я Сізі Д. — Казала та жінка правду чи ні — байдуже, адже вона справді була останньою, хто знав його за життя. Хіба Боллем не знала цього?

— Помиляєшся, — мовила Сіґа Д. — Ці дві істини пов’язані. Принаймні мені здається, що вони були пов’язані тієї миті. Померла була останньою людиною у Франції, яка навідувала Елімана. І це означало, що тепер її слова вічно вважатимуть за істину. Можливо, вона збрехала про щось у історії їхніх взаємин. Можливо, про щось шкодувала. Можливо, трохи відкоригувала свою версію подій. Але вона померла. І забрала з собою усе: і шкодування, і виправлення. Її слова про Елімана закарбувались у вічності. Боллем переказала їх у своїй статті. Навіть якщо в чомусь це свідчення не було правдивим, для нащадків воно стало саме таким. Ми з тобою, Дьєґане, знаємо зараз, що вона помилялась, що історія Елімана продовжилася, що з ним спілкувалися й інші. Нам відомо, що його життя не зупинилось у 1938 році. Однак у 1948 році Брижіт Боллем, яка стояла перед могилою свого свідка, не могла цього знати. Розслідування, яке вона щойно надрукувала, спиралося переважно на ці слова. І якби вони виявилися вигадкою, її праця нічого б не була варта. Гадаю, саме це її і тривожило.

— Ясно, — відказав я. — Твоя правда.

— Ні, насправді я помилялася. Того дня Брижіт Боллем ясно дала мені це зрозуміти. Вона трохи помовчала й сказала:

— Мадемуазель, нині 1985 рік, а я випустила ту статтю в 48-му... Чи в 49-му? Ні, все ж у 48-му. Ви читали її, до слова?

— Так. Одна букіністична крамниця доставила мені старенький примірник.

— Звісно, тільки в таких місцях її тепер і знайдеш... Моє розслідування нікого не зацікавило. У 48-му всі давно забули про Елімана, ніхто й чути не хотів це ім’я. Єдиний свідок помер через кілька днів після виходу статті. Так, то був 48-й, початок листопада 48-го року. Я переконана, що та жінка прагнула смерті. Коли ви написали мені кілька днів тому з проханням про зустріч, я довго міркувала на цвинтарі перед її могилою. Чому, — думала я, — чому вона сказала мені правду саме тоді? Поки я не отримала вашого листа, відповідь я не знаходила. Тепер вона в мене є: я записала сповідь жінки, яка дуже страждала. І я гадала, що через той біль вона не могла казати неправду. Жодної миті під час нашої розмови я не підозрювала її у брехні чи відхиленні від правди. Бо муки її були надто великі. Вона здавалася мені надто невинною, щоби брехати. І лише перед її могилою я подумала, що немає природнього зв’язку між стражданням та істиною; що правду кажуть не тому, що страждають, хай із чим пов’язана правда — з природою мук, їхніми причинами чи наслідками. Буває, що правду порушують саме через страждання. Однак це спало мені на думку тільки перед її могилою: свідомо чи ні, але ця жінка цілком могла відійти від правди. Можливо, вона померла, переконана, що сказала правду, а висловила при цьому лише глибину свого болю. Ось про що я думала того дня на цвинтарі. Ось що мені боліло, коли дивилася на її могилу. Тоді почався дощ. І я пригадала день, проведений разом із нею, ми сиділи на подвір’ї, і вона розповідала мені історію, що їх пов’язала. Справжню історію «Лабіринту жорстокості» та його прокляття. Чи радше: те, що вона вважала справжньою історією. Трохи згодом я переконалася, що відчуття, яке з’явилось у мене на цвинтарі, джерело моїх несподіваних сумнівів, не було аж таким безглуздим. Але те, що сталося потім, відоме тільки мені. Я ніде про це не писала, нікому не розповідала. Я могла доповнити свою статтю. Атож, могла. Але я цього не зробила. Передусім тому, що нікому не було діла до цієї давньої справи. Також тому, що я боялася говорити про це. Гадаю, що ви тут саме тому, щоби почути про це.

— Це правда? — поцікавився я. — Саме тому ти й поїхала до Брижіт Боллем у 1985 році?

— Дьєґане, на відміну від тебе, мене в Елімані причаровує не письменник. А людина. Я розумію, що для тебе вони одне ціле. Але не для мене. Ми вже говорили про це, не варто повторюватись. Я шукала людину, його, Елімана, а не продовження «Лабіринту жорстокості», що цікавить тебе. Скандал з плагіатом мало мене цікавив. А от що мене дійсно вабило в ньому, то це його мовчання.

— Я також вважаю його мовчання головною загадкою.

— Можливо. І все ж, Дьєґане, я думаю, що йдеться про різні види мовчання. Я кажу про мовчання стосовно його матері та рідних. Він не дотримався обіцянки, даної Моссані. І я хотіла знати, чому. Хотіла знати, чому він так і не повернувся, чому не надсилав новини матері й дядькові, тобто моєму батькові. Причини добровільного, остаточного вигнання — ось чого я дошукувалась. Тоді я працювала над «Елегією темної ночі», і щодня відсутня постать Елімана вабила мене дедалі більше. Тож я вирішила вирушити на пошуки. Ім’я Брижіт Боллем трапилося мені першим. Я знайшла цю статтю й прочитала її. Тоді я написала їй. Я їй не брехала.

Я сказала, що була кузиною Елімана й розшукувала його.

— І що тоді?

— Тоді я сказала їй:

— Авжеж, мадам Боллем.

— Брижіт.

— Авжеж, Брижіт. Саме тому я тут. Я хочу знати те, що відомо вам.

Вона з подивом і цікавістю зирнула на мене.

— Ніколи не думала, що зустріну колись родичку Елімана, — зізналася вона. — Я навіть не підозрювала, що в нього була сім’я. Гадаю, про це він нікому не розповідав.

Сіґа Д. запитала, чи добре я пам’ятаю текст статті «Ким насправді був негритянський Рембо? Одіссея одного привида». Я заявив, що знаю її напам’ять і що захопив із собою нотатки, зроблені в архіві преси. Тоді Сіґа Д. продовжила свою розповідь:

— Після цих слів Брижіт Боллем підвелась і попрямувала до своєї бібліотеки. Бачу її, як зараз: вік уже тягнув її до землі, та вона досі була вишуканою, вбраною з притаманним їй смаком — оксамитові брюки, лляна блузка й хустка на шиї. Стриглася вона завжди коротко, а пальці весь час тримали елегантний мундштук, свідок усіх післявоєнних авангардистських баталій, усіх суперечок і сварок, у яких намагалася тоді відродитись Європа. А ще був її погляд — темно-сірий метал... Таку харизму, як була в неї, нині рідко зустрінеш. Брижіт Боллем повернулася з бібліотеки з маленькою книжечкою, яку простягнула мені.

— Ви не відмовитесь прочитати оце? Знаю, ви вже читали цей текст. Ви мені це казали. І все ж я би дуже хотіла, щоб ви перечитали мою статтю для мене. Бо я багато років не зазирала до неї. Про деякі деталі я вже не пам’ятаю.

Я взяла книжку. Брижіт Боллем сіла й закурлила цигарку. І я прочитала їй її власну статтю.

Б. Боллем

Ким насправді був негритянський Рембо? Одіссея одного привида

Десять років тому французькі літературні кола сколихнула одна резонансна справа, усіма, здається, нині забута. Зрозуміти це легко: відтоді ми пережили війну. І все ж осінь 1938 року була позначена вкрай дивним літературним скандалом: історією роману «Лабіринт жорстокості» та його автора Т.Ш. Елімана.

Я нагадаю її вам у загальних рисах: у вересні 1938 року автор із Сенегалу надрукував у видавництві «Gemini» книжку під назвою «Лабіринт жорстокості». Твір був дивним з усіх точок зору: його вирізняли і сюжет, і стиль написання, і навіть сам автор, африканець двадцяти трьох років, про якого до того ніхто не знав. Але рівень його таланту змусив одного маститого критика назвати його «негритянським Рембо». Книжка одразу знайшла як палких прихильників, так і недоброзичливців. Жваве обговорення тривало кілька тижнів, аж поки такий-собі Анрі де Бобіналь, професор Колеж-де-Франс, мандрівник-дослідник та етнолог, що спеціалізувався на Чорній Африці, опублікував у пресі статтю, у якій звинуватив Т.Ш. Елімана в тому, що той узяв основний міф однієї сенегальської народності за основу для свого роману, здійснивши таким чином плагіат. Уже за кілька днів услід цій гнівній статті полетіли відкриття, зроблені п. Полем-Емілем Ваяном, також професором літератури в Колеж-де-Франс. Шановний професор виявив у книжці наявність незліченної кількості запозичень з відомих літературних творів. Ця стаття поклала початок кінцю «Лабіринту жорстокості» та його автора; невдовзі виявилося, що принаймні половина твору була сумішшю майстерного колажу цитат й оригінального тексту. «Gemini» пережило безліч судових позовів. Видавництво визнало свою провину, виплатило відшкодування й зачинилося незадовго до того, як над країною і світом зависла похмура тінь війни. Під час усього скандалу Т.Ш. Еліман жодного разу не виступив у пресі. Він зник разом зі своєю книжкою, і ми так і не довідалися, ні ким він був, ні навіть чи існував узагалі. Вибухнула війна; про скандал забули.

Щодо мене, то я про цю історію не забула й вирішила відшукати автора. Видавці на мої листи не відповідали. Подейкували, що після судів вони залишили Париж.

На початку 1939 року мені сяйнула чудова думка: навідатися до чорних студентів та інтелектуалів Парижа. Мене дуже дивувала їхня мовчанка під час полеміки навколо твору Елімана. Тим більше, що способи примусити почути себе в них були — принаймні в кількох міжвоєнних часописах. Передусім я маю на увазі «Légitime défense»[61]. Так мені пощастило поспілкуватися з Леопольдом Седаром Сенґором.

Він зізнався, що йому «мало сподобався повний жахіть роман, про який у газетах писали стільки дурниць». Я запитала, які дурниці він каже. І тоді своїм уславленим мелодійним голосом, що чітко позначав усі пунктуаційні зупинки, Сенґор пояснив: «Запитайте краще професора Анрі де Бобіналя, хай розкаже про басерів, адже він твердить, буцімто на них знається. Можливо, твердження месьє Бобіналя й мають підґрунтя, однак є одна проблема: басери живуть не в Сенегалі. Це абсолютно точно. Отже, месьє Бобіналь або ніколи не був у Сенегалі і не знайомий з його народом — що вже саме по собі ганьба; або він там був, але плутає народність, яку вивчав, з басерами — а це ще більша ганьба! Хай там як, а в обох випадках він помиляється; я б навіть сказав — вигадує казочки. До речі, я не розумію, чому месьє Еліман мовчить і досі не викрив цього шахрая».

Приголомшена, я наступного ж дня завітала до Колеж-де-Франс. Хотіла зустрітися з Анрі де Бобіналем й повідомити йому слова Сенґора про басерів. Я була вкрай здивована, дізнавшись, що Анрі де Бобіналь помер в останні дні 1938 року, через кілька тижнів після виходу статті, від раптового серцевого нападу.

Натомість Поль-Еміль Ваян, інший професор Колеж-де-Франс, уплутаний до цієї справи, виявився живий. Саме він знайшов літературний плагіат у тексті «Лабіринту жорстокості». Я переказала йому слова Сенґора про статтю Бобіналя. Тоді професор Ваян розповів мені все, що знав. І я дуже високо ціную його щирі слова: «Месьє Сенґор має рацію. Стаття Бобіналя з приводу “Лабіринту жорстокості” була грубою помилкою. В останні роки свого життя Бобіналь замкнувся в упертому расизмі, хоча раніше так любив і захищав культуру аборигенів Африки. Цей парадокс — глибинна загадка людської натури. Поява книги того африканця вивела Бобіналя з рівноваги. Тож він вигадав басерський міф про світотворення й заявив про плагіат. Про свою інтригу він розповів одному нашому спільному другу, який поділився зі мною почутим уже по смерті Бобіналя. Наш шановний Бобіналь брехав. Справжній плагіат — лише знайдений і оприлюднений мною: це плагіат літературний. Однак, навіть незважаючи на цей факт, я переконаний у тому, що месьє Еліман — справжній письменник».

Такими були зізнання Поля-Еміля Ваяна. І тоді мені спало на думку запитання, поставлене месьє Сенґором: чому Еліман і його видавці, знаючи, що Бобіналь усе вигадав, ніяк не відреагували на це в пресі? Що приховувалось за мовчанням Т.Ш. Елімана — таким упертим, що він віддав перевагу зневазі над виправданням?

Саме це я й вирішила з’ясувати. Та розпочалася війна, невдовзі обставини унеможливили роботу. Війна та рух опору нацизму відволікли мене від Елімана.

Лише на початку цього 1948 року я змогла знову розгорнути досьє «Лабіринту жорстокості». Після кількох тижнів пошуків мені поталанило знайти в Парижі одного з трьох працівників видавництва «Gemini», Андре Мерля (двома іншими були П’єр Шварц, депортований в Дахау, і мадемуазель Клер Ледіґ, секретарка, яку опорівці повісили за «горизонтальну» співпрацю з німцями). Андре Мерль був бухгалтером у видавництві, коли «Лабіринт жорстокості» вийшов друком. Коли я сказала, чому прийшла, він повідомив, що у видавництві ніхто, крім Шарля Елленштейна й Терези Жакоб, ніколи не бачив Елімана. Я сказала, що не маю уявлення, де їх шукати.

І тоді Мерль розповів, що в останній день, коли бачив своїх працедавців у бюро «Gemini», вони сварилися. Елленштейн волів залишити Париж, бо місто ставало небезпечним для таких, як вони — тобто євреїв. Тереза Жакоб хотіла залишитись у столиці й нікуди не тікати. Зрештою, Елленштейнові вдалося умовити її поїхати з ним. Я запитала, чи відомо йому, куди саме. І ось його відповідь:

— Ішлося про дві комуни десь у провінції, у них там були заміські будинки — Кажарк і Тарон, у департаменті Атлантична Луара...

Не гаючи ні секунди, я вирушила до Кажарку. Департамент Лот, де розташоване перше містечко, на початку окупації входив до складу вільної зони, на відміну від краю Луари, де нацистами кишіло аж до травня 1945 року.

Я ладна була закластися, що в пари євреїв було значно більше шансів вижити в Кажарку, ніж у Тароні, тож через кілька днів після розмови з Андре Мерлем я вирушила до чарівних долин річки Лот. Однак, провівши там лише два дні й поспілкувавшись з місцевими, я з’ясувала, що Шарль Елленштейн і Тереза Жакоб якщо й мешкали в містечку на початку війни, до її кінця разом не залишились. Одна з їхніх колишніх сусідок повідомила, що вони розлучились у 1942 році. Того ж року Шарль поїхав. Зрештою, поїхала й Тереза, але вже після війни, у 1946 році. Ясна річ, сусідка не знала, куди міг вирушити кожен із них. «Коли вони мешкали тут, — розповіла вона, — то були дуже потайливі. Дуже ґречні й виховані, авжеж, але мало з ким розмовляли. Думаю, вони й між собою нечасто спілкувалися».

За три дні я залишила Кажарк і вирішила вирушити до Тарона, сподіваючись відшукати там слід Шарля Елленштейна й Терези Жакоб.

Був кінець зими. Холодний вітер безжально колов шкіру. Він линув з океану, невтомно заповнюючи вулиці Тарона. Таверну я знайшла дуже швидко й запитала господаря, чи відомі йому такі імена, як Шарль Елленштейн чи Тереза Жакоб. Він відповів, що таких імен не знав, але додав: щоб знайти тут когось, слід сходити на ринок.

Я залишила свої речі й вийшла, пішки знайомлячись із містом — ідеальним місцем для курортного детективу. Зрештою, хіба я сама не перетворилася на персонажа детективного роману, зануреного в туманне літературне слідство в пошуках письменника, який зник без сліду?

Я перетнула порослі травами дюни, що, мов стіни фортеці, відрізали від міста пляж, і спустилася до моря, за яким ніби уважно стежили подібні до вартівень вежки для рибалок. Сонце сідало. Пам’ятаю, як я подумала: отак і зник Т.Ш. Еліман — безгучно, мов сонце в океані. І тоді мене охопила важезна втома. Замість обходити пивниці на узбережжі в пошуках Елленштейна або Терези Жакоб, я вирішила повернутися до таверни й відпочити. Розслідування могло зачекати до завтра. Тож я повечеряла в таверні і, перш ніж заснути, прочитала кілька сторінок з «Лабіринту жорстокості».

Прокинулась я близько четвертої ранку — сон більше не йшов. Близько п’ятої вирішила піти подивитися на світанок. На набережній стояла якась особа. Я привіталася. Вона різко обернулась, явно здивована. І хоч було ще темно, я її миттю впізнала: то була Тереза Жакоб. Вона також мене впізнала, я знаю. Однак певний час ми мовчали. Лише коли сонце зійшло, вона заговорила:

— Отже, ви мене знайшли.

Її голос змінився. Він був тихим, майже спокійним, хоча моя пам’ять закарбувала квапливі й нервові слова. Я обернулась до неї. Її обличчя, натомість, залишилось так само вродливим і юним, хоча щоки й здавались запалими.

— Вітаю, мадемуазель Жакоб. Бачу, ви мене не забули.

— Авжеж, не забула, мадам Боллем.

— Будь ласка, називайте мене Брижіт.

— Брижіт, я добре вас пам’ятаю. Вас і ту неприємну розмову про Елімана, яку ми з Шарлем були вимушені терпіти. Гадаю, ви шукаєте Елімана. Але залишилась тільки я.

Зненацька вона гучно закашлялась, напад тривав досить довго. Вона пояснила, що в неї вразливі легені, тож нам краще повернутися до тепла. Ці слова я сприйняла за запрошення та пішла за нею. Вона ще трохи кашляла, але вже не так сильно. Через десять хвилин ми опинилися перед блакитним будиночком. Ми розмістились у вітальні, і я запитала дозволу записувати нашу розмову. Тереза була не проти. Тож я вийняла свій «інструмент» (невеличкий диктофон, з яким майже ніколи не розлучаюся) і роззирнулась уважніше.

— Це будинок батьків Шарля, — пояснила вона, заходячи з кавою та місцевими тістечками «куіньєт». — Тут вони й померли. Шарль був їхньою єдиною дитиною.

— Ясно. А де Шарль?

Вона сіла переді мною й закурила цигарку.

— Шарль пішов.

— Пішов? Що ви хочете цим сказати?

— Я кажу, що він пішов.

Я стрималась і ніяк не відреагувала. Мене цікавив Еліман, передусім Еліман, його книга, а не приватне життя Елленштейна з Терезою. Тож я вирішила не розпитувати про Шарля Елленштейна. Я також закурила — то була моя перша цигарка того дня, — і деякий час ми мовчки курили.

— Я знала, що дочекаюся цього дня. Отже, ви прийшли. Виходить, вам досі не дає спокою «Лабіринт». Ви не забули про нього. Не дивно — так просто із нього не вийдеш. Бо Еліман...

І вона замовкла. Я запитала, чи не буде вона проти, якщо я робитиму нотатки. Жестом вона дала знати, що їй це байдуже, і договорила:

— Бо Еліман — це демон. Він тримає у своїй владі. Однак він також не володіє собою.

І знову вона зупинилась. Я не квапила її. Сповідь мала тривати сама собою, у ритмі, який вона обере сама.

— Ви пам’ятаєте, як ми з Шарлем описували тоді нашу зустріч з Еліманом?

— Те, що ви розповіли під час нашого інтерв’ю? Зустріч у барі? Звісно, добре пам’ятаю.

— То знайте: ви запам’ятали чистісіньку вигадку. Ми з Шарлем зустріли його не в барі і не випадково. Уперше ми побачили його в одному великому паризькому ліцеї. Йому було двадцять років, він тоді щойно приїхав зі своєї країни й розпочав навчання у Франції. Зазвичай на початку навчального року кілька колишніх учнів, яким пощастило вступити до університетів, приходили, щоб заохотити новачків. Того року обрали нас із Шарлем. Тоді ми тільки відкрили наше видавництво. Ясна річ, Еліман був однією з зірок нового набору. Чорних студентів у Парижі більшало. І все ж для нашого ліцею то була рідкість. Усі хотіли чути, як він говорить, знати, чого він вартий, скласти про нього думку або ж порівняти з уже готовим уявленням про чорних.

Новим учням запропонували представитися. Вони виступали по черзі, однак усі чекали на Елімана. Коли прийшла його черга, він заговорив чистим, чітким голосом серед абсолютної, майже потойбічної тиші: «Мене звати Еліман. Я приїхав із Сенегалу. Я хочу писати». Ці три короткі фрази гахнули, мов із пістолета. Тиша тривала ще кілька секунд, потім почувся шепіт серед учнів, викладачів і випускників. Розібрати, про що шепотілися, було неможливо. Одні явно були ошелешені вже тим, що він говорив по-нашому. Інші повторювали його ім’я, мов замовлення: Еліман... Еліман... Хтось запитав, а де він, той Сенегал (і що то взагалі таке)? Та головна несподіванка містилась в останній фразі: Я хочу писати. У цих словах було стільки щирості! Вони могли назавжди вкрити ганьбою якогось пуцьвірінка, який, щойно з’явився пушок над губою, вже бачив себе Стендалем або Флобером. Таку фразу не кидають отак легко, особливо в старших класах ліцею, коли розумієш, що вміти знаходити гарні слова ще не означає стати письменником. Та коли Еліман це промовив, у глибині душі я відчула, що це не вихваляння. Він ще мав це довести, мав гідно прийняти удар, мав витримати неминучі знущання (аякже, негру, малоосвіченому створінню, яке заледве піднялося до рівня цивілізації, закортіло писати, ти ба!). Однак у його голосі й погляді я побачила... жар, горіння. Ми з Шарлем відчули це.

Весь перший рік він жив у ліцеї. Ми з Шарлем регулярно цікавилися його навчанням, і з подивом дізналися, що він аж ніяк не мав потреби прилаштовуватись, як це буває, до нових умов. Було таке враження, що він уже все пережив, ніби там, у Сенегалі, його до всього підготували. Викладачі, з якими ми спілкувалися, запевняли, що в нього була висока й ґрунтовна літературна освіта. Але звідки? Невже він належав до тих африканських чаклунів, які, ще від перших згадок про чорний континент, поставали в уяві європейських завойовників? В одному ми були певні: за рівнем знань і інтелекту він був набагато вищий за своїх однолітків, через що був об’єктом як ненависті, так і захвату.

Якось, із наближенням осінніх канікул, Шарль сказав, що ми маємо бути чесним із хлопцем. Тож ми прийшли побачитися з ним.

— Ми видавці, — мовив Шарль. — І хотіли вас бачити, бо не забули ваших слів: «Я хочу писати». То ви й досі хочете писати?

А я тоді додала: «Ми хотіли б почитати щось. Може, у вас є рукопис?» Він дуже довго на нас дивився, а потім назвав адресу одного бару на площі Кліши, де, за його словами, зрідка писав.

— Під час канікул я буду там щодня, з третьої години.

Він підвівся, попрощався й пішов.

Ми зустріли його там першого ж дня канікул. Майже щодня ми бачились у барі на площі Кліши, завжди о третій. Тоді ми друзями ще не були, але вже тоді вели запальні розмови.

Еліман ніколи не мав бажання розповідати про себе, свою родину та своє життя в Сенегалі, про те, як навчився всьому. Цікавило його тільки теперішнє. А в теперішньому часі був його твір. Спершу він опирався, не хотів нам про нього казати. Твердив, що дасть почитати, коли буде готовий. Пригадую, яким він був зазвичай м’яким і спокійним — однак не тоді, коли йшлося про літературу. Тоді він скидався, мов хижий птах, мов бик на арені. Наприкінці канікул, здавалось, ми нарешті потоваришували. Еліман прив’язався до Шарля. У них були схожі літературні смаки, хоча дискусії щодо деяких авторів велися запеклі. Іноді, вечорами, коли я була втомлена, Шарль зустрічався з Еліманом сам і повертався пізно. Ми утворили бездоганне тріо, та я відчувала, що вони між собою розуміються краще. Це скидалося на симбіоз. Ні, я не ревнувала. Коли почалося навчання, ми бачились час від часу. Він казав, що книжка просувалася. Ми на нього не тиснули, хоч нам і кортіло її почитати.

Улітку сталася подія, яка поклала початок усьому. Еліман заявив, що хоче поїхати на північ Франції, і не пояснив, навіщо. Шарль запропонував, щоб ми його супроводжували. Але в мене були інші проєкти та інші плани. Однак Шарль наполягав на тому, щоб супроводити його — принаймні в половині шляху. Тож вони з Еліманом щезли на кілька тижнів — чотири чи п’ять, — а тоді Шарль повернувся.

— А вам відомо, навіщо він подався на Північ? Куди поїхав Еліман? Що вони робили всі ці тижні?

— Коли Шарль повернувся, я його про це питала, але він уникав відповіді, здавалося, що він обіцяв нікому про це не розповідати. Проте я наполягала, і зрештою Шарль мені відповів. Тоді я зрозуміла, чому він не хотів говорити про цю поїздку. Він гадав, що порушує приватне життя нашого друга.

— Що він вам сказав?

— Він сказав: Еліман розшукує тіло свого батька, сенегальського стрільця. Той зник під час Великої Війни на півночі Франції.

— Вони його знайшли?

— Не знаю, Брижіт. Шарль дуже мало про це розповідав. Просто сказав, що вони проїхали чимало містечок на півночі, поруч з якими відбувалися бої під час Першої світової війни. Зокрема в департаментах Сомма і Ена. Ось і все. Я відчувала, що той місяць, який вони провели в поїздці, належав лиш їм. Тож я залишила їх у спокої. Більше не розпитувала Шарля. Решту канікул ми провели разом, подорожуючи між Кажарком і Тароном. Щодо Елімана, то він повернувся в Париж. І ми побачили його вже у вересні.

— І він нічого не казав вам про батька, якого шукав?

— Ні, не казав. Та я сподіваюся, що він таки щось знайшов. Можливо, заради цього Еліман і приїхав у Францію. Можливо, він шукав історію свого батька. Хай там як, але ці пошуки вивільнили його. Вони дали йому поштовх написати роман, про який він так мріяв. Саме так: я переконана, що саме це дало народження «Лабіринту жорстокості».

Тереза Жакоб замовкла й замислилась, ніби нарешті змогла сформулювати й збагнути істину, яка так довго чаїлась у ній.

— І що далі? — не витримала я.

— А далі Еліман відмовився готуватися до вступу в університет. Заявив, що писатиме — більше нічого. Це рішення розчарувало й засмутило всіх викладачів, які вірили в його кар’єру. Еліман не записався на вступ, не став абітурієнтом, натомість знайшов роботу на будівництві. Звісно, ми запропонували йому жити в нас — місця не бракувало. Та він заявив, що, незважаючи на нашу дружбу, воліє всього досягнути сам. Виконроб — украй слизький тип — запропонував здати йому мізерну кімнатчину за готівку. Еліман погодився. Тоді почався найщасливіший час нашої дружби. Покинувши навчання, Еліман відкрив для себе інший ритм життя. Зранку, з шостої до дванадцятої, він працював на будівництві. Потім, після сієсти, писав. Після чого ми зустрічались увечері — у барі або в нас. Вочевидь, це йому подобалося. Ми бачили, що він прагнув нового досвіду, свободи, знайомств, подорожей та екзотики. Еліманові кортіло пізнати міф Парижа — міста митців, сп’яніння та свят. Після тривалих суперечок ми з Шарлем вирішили показати йому наш триб життя, з яким він іще не стикався.

Вона знову замовкла, ніби примушуючи мене поставити очевидне запитання. Невдовзі я здалася:

— Якого життя?

— Життя паризьких гульвіс, лібертенів.

І Тереза Жакоб зирнула на мене виклично. Певно, чекала на якусь реакцію, осуд. Та я навіть не поворухнулась.

— Ми з Шарлем ніколи не думали про шлюб, — повела вона далі. — Однак нам вдалося побудувати досить вільні стосунки, єдиним правилом у яких була насолода. Тож декілька років поспіль ми вчащали до лібертенів. То був гурток, де переважали загадки, маски й тіні. Його членів не цікавили ні ваше життя, ні ваше ймення. Вас лише хотіли долучити до своїх сексуальних утіх.

Я — анічичирк. Тож вона продовжувала:

— Ми мало що знали про інтимне, тобто сексуальне життя Елімана. Шарль, певно, знав більше, бо був дуже близький до нього. А я — зовсім нічого. Мені невідомі були ні його коханки, ні — чом би й ні — коханці. Здавалося, що поряд із ним була тільки література. Тож якось увечері ми поговорили з ним відверто. Коли ми все розповіли, він довго думав, а потім сказав, що згоден. І ми стали запрошувати його на вишукані вечірки. Він одразу став головною розвагою. У цих колах тішаться новинкам, ще невідомим тілам, щирим стогонам інженю. До того ж, Еліман був африканцем. І хоч гурток складався з освічених і культурних людей, усе ж навіть їм складно було уникнути стереотипів про сексуальність африканців. Тож невдовзі в нього склалася репутація дивовижного коханця. Усі вимагали його уваги. Усі хотіли відкрити для себе Елімана, скуштувати його, перевірити обдарованість.

— Ви з Шарлем кохались утрьох з Еліманом?

Якусь мить Тереза Жакоб німувала, потім сказала:

— Так. Спершу я вагалась, але Шарль наполягав. Його збуджувало — утім, це його завжди збуджувало, — коли мене пестив інший чоловік. Гадаю, сама думка про те, що цим чоловіком може бути Еліман, збуджувала його ще більше.

— Як ви думаєте, чому?

— Гадки не маю. Можливо, Шарль сприймав його як свого близнюка. Але це тільки моє припущення. Чесно, не знаю.

— А чому ви вагалися?

— Бо відчувала, що це зруйнує наші стосунки. Але до цього я ще повернуся. Еліман справді був чудовим коханцем, він умів слухати, мав уяву й запал, сили і спрага його не вщухали; коли треба, він був жорсткий, міг бути ніжним, і в кожен рух вкладав усього себе. Коли він кохався з вами, очі його, здавалось, віддавали всю його душу. Він умів робити таке... таке, що мало хто може... чи насмілюється робити. Таке мало хто здатен уявити. Можна було сказати... що під час кохання він перекидався на свіжий вітер, на гарячий чи теплий потік, що тік по вашому животу, по піхві, по всьому тілу. Затоплював вас. Цей потоп піднімав вас до небес! О, у Шарля була вкрай збочена уява, він був майстром еротичних постановок. Він вигадував — для нашого вузького кола або для більших груп коханців — цілі сценарії, які збуджували всіх учасників цього комашіння. Шарль був здібним режисером, хоч і приховував це за серйозною поставою шанованого видавця, якого буцімто цікавили тільки книжки.

Цієї миті вона склалася навпіл через черговий напад кашлю. Я подала їй води. Вона подякувала, оговтавшись:

— Спасибі... Досить еротики. Певно, Еліманове гультяйство вас мало цікавить...

— А от і ні. Мене цікавить усе.

— Тоді слухайте, що було далі. На початку 1938 року Еліман зміг переїхати до зручнішого житла. Коли він запросив нас із Шарлем до себе вперше, то заявив, що дописав книжку. Можете уявити наші подив і радість. Нам так кортіло це почитати... Того вечора він познайомив нас із «Лабіринтом жорстокості».

Вона знову мовчки пірнула в спогади.

— Неймовірний текст! — повела вона далі. — Так, мені він видався надзвичайним, та й те, як Еліман читав його, неможливо забути. Коли в кінці вечора я подивилась на Шарля, то побачила в його очах сльози, і зрозуміла, що ми ані літери не змінимо в рукописі.

— Тоді ви не зауважили плагіат?

— Про це трохи згодом. Але тоді, на слух — ні. Текст нас просто причарував.

— І Еліман вас не попередив?

— Ні. Лише через кілька днів, перечитавши його рукопис, ми з Шарлем обмінялися сумнівами щодо кількох пасажів. Там, де йшлося про найбільш очевидні цитати. Ми одразу перевірили — і були вражені запозиченнями, та не менш приголомшила нас майстерність, з якою він вписав їх у загальний ритм свого тексту. Оговтавшись, я ще більше захопилась і «Лабіринтом», і генієм Елімана — так, я дозволю собі вжити слово «геній». Бо треба бути саме генієм, щоби написати такий твір з уривків інших творів! Принаймні він був генієм колажу. Щодо Шарля, то він був стриманіший. Звісно, він бачив віртуозність композиції твору, визнавав особливі обставини, за яких ця книга постала, але не міг позбутися думки, що йшлося про крадіжку, безчесне шахрайство. Авжеж, книжка була унікальна, небачена, оригінальна — та водночас вона була сумішшю творів, які вже існували. І Шарля непокоїла ця неоднозначність. Коли ми того ж вечора зустрілися з Еліманом, то вперше посварилися. Шарль закидав Еліманові, що той пограбував літературу; Еліман заперечував, стверджуючи, що література й так завжди була грою, обманом, взаємним грабунком — і його книжка це просто демонструвала. За його словами, він мав за мету бути оригінальним, не маючи оригінальності — адже це одне з можливих визначень літератури, та й мистецтва загалом; а другою метою було довести, що в ім’я творчого ідеалу пожертвувати можна всім. Вони безперервно сперечалися. Шарль із ним категорично не погоджувався, йому було боляче, бо водночас він не міг не визнати, що книжка була чарівна і аж ніяк не була блідим відблиском творів, уривки яких вона містила. Він заявив, що в такому стані книжку ніколи не надрукує, на що Еліман відказав: «Що ж, тоді я видам її в іншому місці». Я ж того вечора переважно мовчала. Дала півникам почубитися. Однак я була згодна з Еліманом. Коли ж я нарешті зізналась у цьому, Шарль вийшов із себе і проревів, що його це не дивує, що я на все готова заради Елімана. Гадаю, він трохи ревнував, хоч Еліман і був його найкращим другом.

— А що було далі?

— Минуло кілька днів, сповнених гніву і сварок. Нарешті Шарль запросив Елімана до нас. Він повідомив, що згоден оприлюднити текст за умови, що цитати з художніх творів будуть у лапках, а переписані уривки будуть подані курсивом. Ясна річ, Еліман відмовив. Шарль із останніх сил спробував умовити його на передмову чи післямову з поясненням цього дивного стилю. Еліман розгнівався й ще раз відмовив. Він заявив, що немає нічого гіршого, коли доводиться пояснювати твір, давати наводку на закладені сенси, підштовхувати до розв’язання загадки. Розлютившись, він вибіг на вулицю. Ми з Шарлем побігли за ним. Коли ми нарешті його наздогнали, Шарль сказав, що, зрештою, згоден спробувати.

— Як ви думаєте, чому він змінив свою думку?

— Не знаю. Певно, згадав, скільки Еліманові довелося пережити, щоб написати цю книжку.

— А як реагував Еліман, коли Шарль посеред вулиці повідомив йому про своє рішення?

— Розплакався, мов дитина. Тоді був єдиний раз, коли я бачила його таким схвильованим. Шарль також ридав. Тоді ми пішли до бару, де зустрілись уперше — на площі Кліши. Відсвяткували угоду, повернулися додому й кохались утрьох — п’янко, радісно, із запалом. Еліман подякував нам за довіру і того ж вечора заявив, що «Лабіринт жорстокості» вийде під іменем Т.Ш. Елімана. Т — Тереза, Ш — Шарль. Він хотів поставити наші ініціали поруч зі своїм іменем. Через три місяці «Лабіринт жорстокості» вийшов друком. І вже за кілька днів ви були однією з перших, хто написав про роман у «Revue de deux mondes». Що було далі, вам відомо.

— А от і ні! Як Еліман реагував на статті в пресі? І я зараз не про опуси Бобіналя й Ваяна. Я про інші рецензії й відгуки.

— Він дуже страждав. Увесь цей час він був у себе вдома, журився, охляв. Його приголомшило те, що про «Лабіринт жорстокості» писали ваші колеги та й ви самі. Він твердив, що його не зрозуміли, що жоден із вас його не розуміє, що навіть ті, хто став на його захист, текст сприйняли неправильно. Він був переконаний, що ви його взагалі не читали або ж — а це в його сприйнятті було ще гірше — читали неуважно. А для Елімана читати неуважно — смертний гріх.

— І все ж у ті часи ішов поголос, ніби його роман зацікавив Ґонкурівський комітет.

— Це правда. Роні-старшому, який очолював комітет, сподобався його надприродний вимір. Він усім казав, що Роні-молодший, навпаки, налаштований був скептично. Люсьєн Декав вважав цей твір надто сміливим. Доржелес, що пройшов війну разом із сенегальськими стрільцями, яких дуже поважав, дав зрозуміти, що підтримав би цей роман. Леон Доде сказав одному журналісту: «Єдине, що мені не подобається в цьому творі, то це видавець — гебрей Елленштейн!» Лео Ларґьє назвав мову Елімана жахливою. Натомість Франсіс Карко визнавав, що в нього є стиль. А от Поль Неве із цим не погоджувався. Однак вони висловились усі[62].

— Чому ж тоді Еліман сумував?

— Бо насправді Ґонкур його мало цікавив. Під час наших зустрічей він твердив, що його не зрозуміли й що це злочин. Ми почувалися безсилими. Незважаючи на всі свої спроби, розрадити Елімана ми не могли. Саме тоді ви написали нам і попросили про інтерв’ю. Зрозуміло, він відмовився, але не був проти нашої зустрічі з вами.

— І все ж: що його так мучило? Те, що ми не побачили одразу того, що професор Ваян помітив пізніше: плагіат? Переписані тексти? Віртуозність стилю?

— Бачте, навіть тепер, через десять років, ви не розумієте. Горював він через те, що його сприймали не як письменника, а як виняткового негра, екзота, місце зіткнення ідеологій. Ви, журналісти, у своїх статтях мало уваги приділяли самому тексту, стилю, творчості.

— Ви мені, звісно, даруйте, але ж і ви з Шарлем сприймали його як виняткового негра...

— Неправда! — відрізала вона. — Ми бачили в ньому обдарованого автора, а не вченого негра! На відміну від вас. Для вас він був лише звірятком з ярмарку. Ви хизувалися ним не як талановитим письменником, а як покручем у зоопарку. Як об’єктом вульгарної цікавості. Саме тому він і не бажав виходити на люди. Ви вбили його.

— Його вбили Анрі де Бобіналь і Поль-Еміль Ваян. Бо саме вони заговорили про плагіат. До речі, ви в курсі, що стаття Бобіналя була...

— ...суцільною брехнею? Авжеж, я знаю. Знаю і те, що Бобіналь помер. Коли в 38-му вийшла його стаття, ми з Шарлем негайно пішли до Елімана. І він нам сказав, що той професор несе казна-що, адже басери ніколи не жили в Сенегалі. Бобіналь просто вигадав цей міф. Шарль хотів написати спростування, та Еліман йому заборонив. Заявив, що воліє мовчати й не реагувати. Якось увечері ми пішли до нього. Була буря. Ми заявили, що він поводиться егоїстично, що скандал стосується не тільки його: ми, його видавці, наш бізнес — усе опинилось на шпальтах газет. Шарль сказав, що, хоче того Еліман чи ні, а він таки напише статтю, щоб очистити нас усіх від брехні — книжку, автора, видавців. Він і думати не хотів, що чиясь дурна вигадка знищуватиме «Gemini», а захищатися ми не будемо. Звичайно, Еліман спробував його відмовити. Вони кричали одне на одного. У хід пішли руки. Еліман — справжній колос — брав гору. Шарль бився мужньо, але не мав жодних шансів. Я кричала, благала їх зупинитися, та мене ніхто не слухав, а тим часом за вікнами ревів буревій. Усе сталося дуже швидко. Коли Шарль опинився долі, ледь живий і весь у крові, Еліман кинув: «Я покладу цьому край. Я мушу». Він подивився на мене — у його погляді стільки всього було: і благання, і біль, і сльози, і навіть кохання, — однак, нічого не сказавши, він зібрав речі, розвернувся й вийшов у бурю. Тоді я бачила Елімана востаннє.

Я дала минути кільком секундам мовчання, перш ніж поставити запитання:

— Після цієї сварки ви ніколи його не бачили? Ніколи?

— Не бачила. Хоча згодом, значно пізніше, мала від нього новини. Тієї ночі, коли вони билися, після того, як Еліман пішов, ми залишились у його квартирі. Так, то була його квартира. Я займалася раною Шарля. Він заявив, що все це якась суцільна дурня, божевілля. Потім розплакався й сказав, що сам винен в усьому, не варто було втягувати Елімана в історію з написанням книжки. Тієї миті я ненавиділа його, зневажала за слабкість, але ще більше мене дратували його впертість і зверхність. Якої ж треба бути про себе думки, щоби вважати, ніби Еліман не написав би без нього книжку! Та я промовчала, і ми сиділи в квартирі, чекаючи на повернення Елімана. Уночі він не повернувся. Не повернувся й наступного дня. Ми пішли до себе. Усі наступні дні Еліман не з’являвся. Консьєрж повідомив, що вже багато днів не бачив його. Ми стали боятися найгіршого. Шукали його всюди, де тільки могли: у кафе, барах, парках, книгарнях, у місцях, де бували разом і які він так любив. Обійшли всі гультяйські притулки, куди ми його водили. Нічого. Він зник. Коли вийшла стаття Ваяна, ми заявили в поліцію про зникнення. Ваян нас добив: він писав про справжній плагіат і звинувачував безпосередньо нас. Преса зробила з цього сенсацію, втрутилось правосуддя. Спадкоємці деяких ошуканих авторів вимагали відшкодування. Для нас із Шарлем це була найгірша частина цієї історії. На нас посипалися листи з погрозами й позови, громадська думка нас засудила — ми стали винними в усьому, адже Еліман так і не вийшов на публіку. А оскільки до фізичного тіла письменника дотягнутись вони не могли, то насіли на видавців. Нам довелося, знищивши всі примірники «Лабіринту жорстокості», закрити «Gemini». Ми забрали все, що могли, з книгарень і складу. Усе, що лишалося від наших заощаджень, пішло на судові витрати, виплати спадкоємцям і зарплату нашим трьом співробітникам. Після всього цього грошей лишалося вкрай мало. Ми ліквідували «Gemini», продали маленьку квартиру, де мешкали, і під тиском Шарля поїхали з Парижа. Ми вирушили до Кажарку в департаменті Лот — перечекати бурю. Спершу, чесно кажучи, я не хотіла їхати: по-перше, я завжди ненавиділа будинок в Кажарку — це був спадок від моїх батьків, — а по-друге, мені здавалося, що ми лишали в Парижі всі наші мрії, нашу юність. І, ясна річ, Елімана.

— Він не давався знати про себе під час судів?

— Жодного разу. А ми були такі зайняті, так квапилися, що не мали часу на пошуки. Просто хотіли залишити це жахіття позаду. До суду він не явився, нам не писав. Лишався невидимкою. Я вже думала, чесно кажучи, що він помер. Часом здавалося, що це й на краще: принаймні смерть пояснила б його мовчанку.

— Де він був і що робив увесь цей час?

— Гадки не маю. Коли він нарешті написав, то цього не повідомив.

— А коли він вам написав?

— Через два роки, на початку липня 1940 року. Ми вже півтора року жили в Кажарку й уже розуміли, що через війну навряд чи скоро звідти поїдемо. Ми, звісно, намагалися писати на його адресу. Але не отримували відповідей. Аж раптом прийшов лист.

— І що там було?

Тереза Жакоб відповіла не відразу. Певний час вона дивилась на мене, потім сказала:

— Це особисте.

— Будь ласка, мадемуазель Жакоб, я ж хочу...

— Люба Брижіт, не наполягайте. І годі вже цих «мадемуазель Жакоб»! Я — Тереза. Лист був особистий. Можу лише сказати, що закінчувався він так: «Тепер, коли все закінчилось і коли є, що завершувати, я нарешті можу повернутися до себе».

— Повернутись до себе... До Сенегалу?

— І знову ви не зрозуміли. Ішла війна. Країна була окупована. Тоді повернутися до Сенегалу було неможливо. «Я нарешті можу повернутися до себе» могло означати тільки одне: я повертаюся до письма.

— А що означає «коли все закінчилось і коли є, що завершувати»?

— Що він поїде, коли спокутує свою провину.

— Провину? Яку провину?

— Ту, у якій 1938 року всі, ви в тому числі, його звинувачували: провину нерозуміння. «Усе закінчилося» означає: зрештою я збагнув, що не тільки бути зрозумілим у літературі — рідкісне явище, але письменник мусить постійно докладати зусиль, щоб його не повністю зрозуміли. Тепер я можу писати, позбувшись тривожної бентеги не бути зрозумілим — адже тепер мені байдуже. Ось що це означає.

— Це ваша чергова інтерпретація.

— Будь ласка, поясніть це інакше.

— Ви зберегли той лист?

— Якби й зберегла, вам би я його не показала.

— Ви йому відповіли?

— Ні, не відповіла. Адреси на листі Елімана не було. До того ж, нам із Шарлем було не до того: ми виживали в Кажарку. Почалася війна. Часи були непрості. Як я вже казала, будинок у Кажарку я не любила. Мала дуже погані спогади з дитинства. Однак не це ускладнювало моє життя: я відчувала дедалі більшу ненависть до Шарля. Я воліла бути в Парижі. Деінде, лише б не в Кажарку! А він твердив, що Париж — це величезна мишоловка, тож краще перебути в провінції, шукаючи вихід на рух Опору. Зв’язківці, дійсно, знайшлися, і ми з ними сконтактували — аж раптом Шарль зник. Одного дня 1942 року він пішов без попередження. Я прокинулась — його не було. Два дні по тому, коли він мені написав, я все зрозуміла. Та де б він не був, Шарль так і не повернувся. Єдиний лист, який він надіслав мені з фронту, був прощальним. Гадаю, Шарль також хотів спокутувати провину. І в моїх очах, і у своїх. Певно, він картав себе за те, що дозволив Еліману піти. А мене Шарль не попередив, бо знав, що не відпущу. Принаймні самого, без мене. У єдиному листі, який він надіслав мені згодом, Шарль казав, що, як три дні не буде листів, отже, він мертвий. Більше листів не було. І я зрозуміла. Виправити це я не могла. Тож я ховалась у Кажарку до кінця війни. По-своєму допомагала рухові Опору. Два роки тому, у 46-му, переїхала сюди, у Тарон. Шарля мені дуже бракувало. Бо я його кохала. Не треба співчуття. Продовжмо. Вас цікавить Еліман, правда? Чи кохала я і його? Брижіт, він не був приємною людиною. Утім, я не хочу сказати, що його неможливо було полюбити. Однак від нього відгонило мовчазною люттю, і важко було сказати, чи слід було загасити цю лють, розділити її, щоб утішити його, чи краще втекти й опинитися якнайдалі від неї.

— Тож ви більше не бачили Елімана й не отримували від нього новин після того листа в липні 1940 року?

— Не отримувала. Але не раз, коли Шарль зник, мені здавалося, що Еліман був поруч, спостерігав за мною. Певно, то була гра уяви. Напевно, він загинув під час війни, як і Шарль. З часом я зрозуміла, що лист, який я отримала у липні 1940-го, був прощальним.

Я мовчала. Ми довго сиділи мовчки, а потім вона зирнула на мене:

— Ось і все, Брижіт. Гадаю, більше мені немає чого сказати. Принаймні для мене все також закінчилося.

Після цих слів Тереза сказала, що втомилась і її мучить кашель. Ми завершили інтерв’ю. Я подякувала й повернулася в готель. Решту дня й усю ніч, не стуляючи очей і не відчуваючи голоду, я писала й переписувала першу версію цього тексту. Через два дні я повернулася до Терези Жакоб і попросила її прочитати його. Але вона відказала, що їй нецікаво і що я можу робити з ним усе, що хочу. І попрощалась зі мною. Візит до Тарона був завершений.

Повернувшись у Париж, я перевірила кілька деталей. Наприклад, відшукала сліди блискучого навчання Елімана в ліцеї в 1935–1937 роках, дізналась його повне ім’я, під яким його занесли до реєстру іноземців у Паризькій префектурі: Еліман Мадаґ Діуф. А втім, нічого серйозного до розповіді Терези Жакоб, яку ви тримаєте зараз у руках, я не додала.

Можливо, ця розвідка — чергова невдача. Ким був насправді «негритянський Рембо»? Це винесене у заголовок. Чи дізнались ми це? Чи відомо нам, коли дочитуємо ці рядки, хто такий Еліман Мадаґ Діуф, відомий як Т.Ш. Еліман? От чесно, я в цьому не впевнена.

Авжеж, ми значно більше дізналися про його прибуття й життя в Парижі, про той час, коли він писав і видав «Лабіринт жорстокості». Зважаючи на повну таємницю, що огортає його життя, це вже важливе досягнення. Знаємо ми й трохи більше про те, як він працював над романом, джерелом для якого стало чимало інших творів.

Не мені судити людину чи твір. Якщо нащадки колись знову зацікавляться «Лабіринтом жорстокості», вони це зроблять за мене. Тепер нам більше відомо про те, як цю бурю пережив сам Еліман. Ми частково знаємо про його звички, характер, світогляд. Знаємо, що він був блискучим учнем і жив серед книжок. Та хіба всього цього досить, щоб збагнути, що було в нього в душі?

Після 1940 року, коли, за словами Терези Жакоб, вона отримала від нього листа, не подавав ознак життя. Усім нам добре відомо, скільки жахіть відбулось у нашій країні після 1940 року. Можливо, Елімана також забрала з собою навала трагічних подій. Точно ми не можемо знати. Ніщо не свідчить про те, що він вижив, що живе десь і, можливо, просто зараз з усмішкою читає ці рядки. Так само ніщо не свідчить про те, що він повернувся в Африку. Єдине, у чому ми можемо бути впевнені і про що сказала Тереза Жакоб: у літературі він знайшов свою справжню батьківщину, можливо, єдину свою батьківщину.

Зараз, пишучи ці останні рядки своєї розвідки, я думаю про нього, хай де б він був. Думаю і про тих, хто були йому друзями — Терезу Жакоб і Шарля Елленштейна. Цей текст я присвячую їм.

ТРЕТЯ БІОГРАФЕМА

ДЕ ЗАВЕРШИВ СВІЙ ШЛЯХ ШАРЛЬ ЕЛЛЕНШТЕЙН

1

Навіть на підході до Парижа Шарль Елленштейн, звісна річ, не знає, де може бути Еліман (та й чи живе він досі в столиці). Елленштейн і гадки не має, що на нього чекає. До нього доходили різні чутки. Але за характером і вихованням Шарль Елленштейн не схильний довіряти чуткам. Він свято вірить у стриманість і розум людського роду. А чутки, що долинали до нього, не відрізнялись ні стриманістю, ні розумом: вони були просто бридкі.

Хай там як, а Елленштейн не зовсім єврей. Він не практикує культ. Обмежено цікавиться Торою й Талмудом — та й то суто з наукової точки зору. Як і Тереза, він не переймається своїм єврейським походженням, не думає про це й ніколи нічого не вимагає, хоча антисемітська політика останніх років засмучує й навіть дратує його. Чесно кажучи, те, що Шарль — єврей, йому нагадують інші люди, щойно почувши його прізвище; та й тим Шарль щоразу з усмішкою зауважує, що він єврей мимоволі.

Шарль Елленштейн думає про свого друга. Вони розійшлися, не попрощавшись. І йому дуже шкода. Саме тому він і вертається до Парижа — хоче виправити помилку минулого (Елленштейн належить до тих, хто вважає, що це можливо). Він тут заради Елімана — але й заради Терези, і трохи заради себе.

За два дні до того, у Кажарку почуття провини охопило його й пригнітило так, як ніколи. Тоді Шарль Елленштейн вирішив, що більше ховатися тут не можна — бо він почувається боягузом, відчуває на собі погляд Терези, яка зневажає його після втечі. Тож, не порадившись із Терезою, він ухвалює рішення податися до Парижа. Провідник, який допоміг йому потайки перейти демаркаційну лінію між вільною та окупованою зонами, сказав, що Шарль іде на смерть.

Липень 1942 року: скоро буде чотири роки (з кінця 38-го), як вони з Терезою не бачили Елімана. Він відповів лише на один із численних листів. То було влітку 1940 року — свого роду прощальний лист, який завершувався словами: «Тепер, коли все закінчилось і коли є, що завершувати, я нарешті можу повернутися до себе». Востаннє, коли вони його бачили, того неспокійного вітряного вечора, коли все пішло не так і обернулось на драму, це було вдома в Елімана, у кімнаті, яку він винаймав на останньому поверсі великого будинку неподалік від площі Республіки.

То була остання його адреса, відома Шарлю. Тож він вирішив почати свої пошуки з неї.

2

Хоч він і довго готувався до зустрічі (а втім, ще нікому не вдалося як слід підготуватися до розчарування), Шарль украй розгублений, дізнавшись, що Еліман більше не живе у відомому йому будинку. Консьєржка (та сама, що й тоді) повідомляє, що Еліман поїхав — вона в цьому впевнена! — ще до війни. Елленштейн, ясна річ, питає, чи знає вона, куди. Консьєржка відповідає, що африканець взагалі був неговіркий, та вона зрозуміла, ніби він переїхав на південь Парижа, до Орлеанської брами. Цієї інформації дуже мало, вона не має підтверджень, і все ж це все, що в нього є, тож Елленштейн вирішує піти по тому, що не наважується навіть назвати слідом — це радше ледве вловимий запах серед густих джунглів.

Він проходить усе місто пішки, не раз зупиняється, щоб перепочити. Варто зробити кілька кроків — і серце гупає в грудях, і Елленштейн, ще досить молодий і міцний, чудується: що це, невже зміна повітря? Нарешті він зупиняє велорикшу — і кремезний чолов’яга з м’язистими литками, неговіркий знавець Парижа, відвозить його до Орлеанської брами. Роздивляючись місто з візка, Шарль Елленштейн починає розуміти причину поведінки свого серця. Він заплющує очі. Тоді серце повертається до майже нормального ритму, та Шарль відчуває, що повернення до звичного серцебиття призводить до тривожної бентеги. І річ не в тому, що він не впізнає місто в цьому стані — місто саме його не впізнає. Або ж, навпаки, він відчуває, що місто його впізнало, що кожна вуличка помітила його, кожен будинок зиркнув на нього. Ціле місто шепоче його ім’я — і це страшенно лякає Шарля. Він намагається взяти себе в руки, угамувати страх. Та той зникає лише тоді, коли Шарль опиняється сам. Йому вдається зняти номер у готелі «Зірка» на вулиці Дюкуедік, за кількасот метрів до Орлеанської брами.

Трохи вгамувавшись, Елленштейн вирішує написати Терезі, заспокоїти її, пояснити, де він та чому зник так раптово. Далі в листі він переказує, як провів день у Парижі, пише, як йому її бракує, повідомляє про плани на завтра (він збирається блукати довкруж Орлеанської брами і, може бути, відвідати мерію, сподіваючись відшукати хоч тінь Елімана). У кінці листа Шарль зізнається, що, поки перетинав окупований Париж, сповнений німецьких солдатів і офіцерів, завішаний нацистськими афішами й свастиками, практично безлюдний, під знаком жовтої зірки, то відчув свій обов’язок (тут він довго міркував, вагаючись між обов’язком, бажанням і можливістю, та зрештою обрав неоднозначне слово «обов’язок») померти.

Нарешті, ледве впоравшись із липучим страхом, що окублився на дні шлунку, Елленштейн вирішує таки сходити на пошту. Утім, місто вже не шепоче його ймення, страх відступає. Він засинає й цієї ночі снить своїм батьком, Симоном Елленштейном. Той стоїть у центральному проході синагоги, розмовляє з іншим чоловіком, якого Шарль миттю впізнає: це сам фюрер. Про що йдеться, Шарлеві не розібрати — ці двоє користуються дивною гібридною говіркою, сумішшю арабської, німецької та гебрейської, а завдяки театральності й пишноті Гітлера вона обертається на оглушливий гуркіт гвинта з кривавими лезами. Симон Елленштейн відповідає твердо й упевнено, віртуозно економить жести, він — повна протилежність рухливому фюреру. Шарлеві складно (принаймні уві сні, бо, прокинувшись, він усвідомлює очевидність) сказати, чи справді разючий контраст між двома стилями — водночас ораторськими та екзистенційними — надає цій сцені такого комізму та водночас трагізму. За кілька метрів від суперників на одній із лав сидить третій — він чи то молиться, чи то спить, чи то просто мріє. Елленштейнові здається, що він упізнає себе зі спини. Він наближається. Коли проходить повз Адольфа Гітлера і Симона Елленштейна, жоден із них його не зауважує — так, ніби він був невидимкою. Він дивиться на батька впритул і раптом погоджується з мамою: у нас схожі підборіддя. Натомість, на обличчі райхсфюрера погляд Шарля не зупиняється — це просто обличчя райхсфюрера, жодних несподіванок. Він залишає їх у компанії сварки та прямує до третього, який сидить трохи далі. Жодних сумнівів: це він сам. Та підійшовши до чоловіка, замість власного обличчя він бачить обличчя Елімана. І бачить, що той аж ніяк не спить — він мертвий. Переляканий Шарль намагається крикнути, аж раптом лунає голос його батька (французькою): «Шарлю, ти нічим йому вже не допоможеш!» А Гітлер додає (гібридною говіркою, яку він інстинктивно розуміє): «Ти собі вже нічим не допоможеш».

Шарль прокидається геть мокрий і кілька хвилин лежить, збентежений; потім він заспокоює себе, каже, що це був лише сон, а снам, хай навіть жахливим, він вірить менше, аніж чуткам. Він випиває склянку води й засинає знову. Решта ночі минає тихо.

3

Ясна річ, як уважний читач, що знає життя й сумнівається в усьому, Шарль Елленштейн не зустрічає Елімана випадково на вулиці. Однак по обіді наступного дня відбувається несподівана зустріч. Шарль сидить на лавці в парку на вулиці Алезії й міркує, як правильно назвати свій візит до Парижа: абсурдом чи самогубством, — аж раптом пані, що проходить повз нього, повертається. Вона зупиняється біля нього й каже: «Месьє Елленштейн?» Він піднімає очі, однак не впізнає її. Він переконаний, що ніколи її не бачив, хоча жінка так щиро йому усміхається, що варто припустити близьке знайомство. Даремно він копирсається в мулі пам’яті в пошуках цього обличчя.

— Шарлю, це ви? — питає пані.

— Авжеж, однак... Даруйте, але...

— Невже я так сильно змінилася? Це ж я, Клер. Мадемуазель Ледіґ.

Ще якусь мить Шарль вагається, та потім, як і має бути, обличчя мадемуазель Ледіґ накладається на ім’я — і він згадує. Як він міг забути обличчя тієї, яка була секретаркою «Gemini», його власного видавництва, упродовж багатьох років? Він бурмоче вибачення, запевняє, що вона не змінилася (хоч це й неправда), а він загубився в думках (а це таки правда). Він запрошує її випити по келиху, щоб загладити провину, вона погоджується. Пропонує йому зазирнути в бар, де в неї призначена згодом зустріч. Це за кілька хвилин від парку. Вона замовляє чай, він — пиво. Зрозуміло, що розмова точиться навколо «Gemini», тих славних часів, коли компанія твердо стояла на ногах і працювала, незважаючи на скромні розміри та великі, але (чи як наслідок) цілком розумні амбіції. Тінь «Лабіринту жорстокості» не залишає їх під час усієї розмови, хоч ані Шарль, ані Клер про книжку не згадують. Він питає її, чи знайшла вона роботу після закриття «Gemini».

— Більше, ніж роботу, Шарлю. Я знайшла собі чоловіка. Можливо, я скоро вийду заміж.

Шарль Елленштейн вітає її. Мадемуазель Ледіґ, ніяковіючи, дякує ледве чутно. Шарль запитує причину її збентеження. Вона вагається з відповіддю.

— Мій наречений, він... Розумієте... Я впевнена, що ви зрозумієте, ви ж така відкрита людина... Він німецький офіцер. Але він не такий, як інші! — квапливо додає вона майже благальним тоном.

Шарль Елленштейн не знає, що їй сказати, і певний час мовчить.

— Таке трапляється. Я тут не для того, щоб вас судити.

Вони сидять мовчки, потім Елленштейн запитує, чи немає в неї новин про П’єра Шварца й Андре Мерля, колишніх працівників видавництва. Клер каже, що немає. Потім, щоб позбутися ніякової мовчанки, вона запитує свого колишнього боса, що він тут робить.

— Я гадала, ви вирішили поїхати. Знову оселилися в столиці?

— Ні, я таки залишив Париж. Приїхав лише вчора. Живу в готелі неподалік — готель «Зірка» на вулиці Дюкуедік.

— А я його знаю! Коли «Gemini» зачинилось, я намагалась туди влаштуватись, але мене взяли в іншому готелі.

— Зрозуміло... Я повернувся до Парижа, бо...

Як і вона перед тим, Шарль вагається.

— Я повернувся, бо шукаю Елімана.

— Елімана?

— Пам’ятаєте його? Автор «Лабіринту жорстокості»... Знаю, ви ніколи його не бачили, проте...

— Я не бачила. Але Йозеф бачив. Авжеж, мій Йозеф його бачив. Він мені це казав.

— Йозеф — це німецький офіцер, з яким ви зустрічаєтесь?

— Так. Він зустрічався з Еліманом. Якби не та книжка, Йозеф мені б про це не сказав.

Шарль Елленштейн осушив свій кухоль. Клер почала історію. Коли «Gemini» закрилась, вона знайшла місце в затишному готелі на Монпарнасі. Вона працювала там уже три місяці, коли почалася війна, а коли в 1940 році німці прорвали французький фронт і рушили на Париж, вона, на відміну від більшості своїх колег, вирішила залишитися. Вона залишилася, бо любила свою роботу, але й тому, що не мала, куди йти. А готель був справді чарівний. Невдовзі окупанти реквізували його. Там розмістили офіцерів — гарних, у лискучих чоботах, бездоганних одностроях, з високими позолоченими еполетами, — вишуканих, бундючних офіцерів, подібних до грецьких архонтів. І серед них був капітан Йозеф Енґельманн, одна із зірок німецького генерального штабу в Парижі. То був завзятий франкофіл, який до війни не раз бував у Парижі й знався на французькій поезії. Він декламував її в оригіналі, хоч і не вловлював часом сенс деяких слів і метафор, зокрема у віршах поета, якого він ставив вище над іншими, навіть над священним поетичним сузір’ям Лотреамон — Бодлер — Рембо: звався той поет Стефаном Малларме.

Утім, військова вправність Енґельманна та його сміливість під час французької кампанії не залишали сумнівів у його відданості Фатерлянду. У бою його відрізняли затятість і лють, що сприймалося, як тверда воля, яка втілювалась у жорстоких, безжальних вчинках і знімала з нього всі підозри. Коли ж Францію нарешті перемогли, Енґельманн знову став м’яким, чуттєвим естетом. Весь вільний від керівної роботи час він присвячував читанню, пошукам рідкісних видань та прогулянкам улюбленим містом. Енґельманн був людиною досить самотньою — книжки були йому ближчі за людей. І все ж, траплялося, він відвідував світські заходи, бачили, як він сперечався з Ернстом Юнґером, з яким його часто порівнювали, хоча в Юнґера були аура і престиж, до яких Енґельманнові було далеко — та він і не прагнув їх. Він-бо не був письменником і не мав бажання писати. Достатньо було читати й любити поезію[63].

На рецепції готелю Енґельманн запримітив Клер Ледіґ. Він вступився за неї, коли начальство вирішило замінити її на чистокровну німкеню. Енґельманн зауважив, що Клер, яка народилася в Ельзасі ще до Версальської угоди, не забула про своє німецьке походження, хоч і чудово інтегрувалась у французьке суспільство. Зрештою, німецькою вона володіла не згірш за французьку, а це, на думку Енґельманна, у цьому контексті було беззаперечною перевагою: Клер могла бути цінним кадром для режиму. Фройляйн Клер сподобалася Йозефові; а втім, дещо застаріле уявлення про залицяння тривалий час стримувало його. Та одного дня капітан повернувся з прогулянки з книжкою, яку обміняв у книгаря на скибочку хліба. На рецепції він своєю бездоганною французькою (хоча подальша розмова велася німецькою — так само позбавленою помилок) запитав у Клер, чи відома їй ця книжка — читання захопило його.

— То був «Лабіринт жорстокості», — пояснює Клер, — наш «Лабіринт»! Лише уявіть мій подив, коли я побачила назву та логотип «Gemini». Побачивши вираз мого обличчя, Йозеф подумав, певно, що пробудив у мені болісний спогад чи погано висловив запитання. Утім, я миттю оговталась і пояснила причину такої реакції. Він також був здивований збігові. Та найбільше його причарували історія книги, стиль, побудований на плагіаті, той факт, що Елімана ніхто ніколи не бачив і що доля його досі нікому не відома. Він пояснив мені, що сюжет твору — ні що інше, як потужна алегорія шляху до морального та естетичного зростання через полум’я очищення. Шарлю, скажу чесно, коли книжка вийшла, я її не читала, тому того дня не могла говорити про це з Йозефом, тож довелося вислухати тривалу лекцію про літературу. Після цього ми бачилися щодня, і він зізнався, що давно чекав галантної нагоди, щоб наблизитися до мене — і от нагодився «Лабіринт жорстокості». Тож він часто згадував про цю книжку і те, як захоплювався її сюжетом і долею. Йозеф не вірив у те, що Еліман був чорношкірим, більше схиляючись до версії літературної містифікації. Він розпитував про вас, ваші стосунки з Еліманом, про те, де ви живете (цього я не могла сказати, адже не знала). Гадаю, він був переконаний, що цей фарс організували ви. Одного разу, через кілька місяців після нашої зустрічі, він зайшов до готелю схвильований і заявив: «Я знайшов його!» — «Що? Кого ти знайшов?» — «Таж Т.Ш. Елімана! Я його знайшов!» — «Та невже?» І тоді Йозеф повідав мені досить дивну, подібну до марення пригоду, яку я так до кінця й не збагнула: він сказав, що випадково наштовхнувся на Елімана, точно як у поезії Малларме або як у грі в кості; вони проговорили шість годин поспіль, Еліман справді, на його подив, виявився негром, та водночас — «Це Іґітур, який спускається сходами людської думки, Іґітур, який є в усіх і усьому, mein Liebchen[64], Іґітур, який випив келих небуття, і тепер цього ковтка бракує океану, Іґітур, який пішов у морок ночі[65]. Але сталося ще більше диво: Клер, mein Schatz[66], Еліман знову пише! Я бачив, як він писав Книгу — ту, до якої зводиться все!» Якось так він висловився. Я помітила, що мій кремезний, міцний Йозеф весь палав, я приклала руку йому до чола — у нього почалась лихоманка. Я вклала його в ліжко, він заснув, а перше, що сказав, як прокинувся — що слід представити Елімана керівництву Райху, адже він володів таємницею, головною формулою, зіллям, здатним їм допомогти. Тим часом допомагати треба було йому — і він три дні провів у ліжку. Він просив мене читати йому вголос «Лабіринт жорстокості», це його заспокоювало. Отак, читаючи книжку для коханого чоловіка, я нарешті познайомилася з нею. Книжка, треба сказати, страшна, але відірватися від неї неможливо. Відновивши сили, Йозеф негайно повернувся до того місця, де він бачився з Еліманом, місця, де той писав — гадаю, то було якесь кафе. Але ніхто не знав, куди подівся Еліман. Кілька днів Йозеф не знаходив собі місця. Він був розлючений, адже втратив слід Елімана! На щастя, той час минув. Тепер йому значно ліпше. Час від часу, щоправда, він згадує Елімана й загадкового Іґітура, про якого мені невідомо нічого, однак йому ліпше. Він не може пояснити, звідки взялася ця лихоманка. Іноді він заходить до того кафе — сподівається на повернення Елімана. Однак Елімана немає. Він ніби випарувався.

Клер замовкла. Елленштейн, у якого всередині все кипить, дивиться на неї кілька хвилин. Нарешті не витримує:

— Коли це було?

— Скоро вже пів року.

— Тут, у Парижі?

— Авжеж.

— Вам відоме точне місце, де Йозеф бачився з Еліманом?

— Якесь кафе. На жаль, назву я не пам’ятаю. Йозеф казав, та я забула. Слухайте... Він сам вам скаже. Он він іде, я ж на нього чекаю.

Елленштейн обертається й бачить, що до зали заходить Йозеф Енґельманн. У нього шляхетний вигляд. І річ не в однострої — постава давніша, а шляхетність внутрішня. Клієнти кафе дивляться на нього не вороже, радше із захватом. Певно, думають, що від солдата в ньому лише уніформа, під якою, безперечно, ховається митець. Клер підводиться. Вони обіймаються, обмінюються кількома словами німецькою. Клер знову переходить на французьку й, усміхнувшись Елленштейнові, звертається до офіцера:

— Відрекомендую тобі свого давнього друга, Шарля. Ви вже заочно знайомі. Він тебе теж уже знає.

Елленштейн також підводиться. Вони потискають одне одному руки, не демонструючи, втім, конкуренції. Капітан Енґельманн каже, що радий знайомству, хоч і не впевнений (тут він дивиться на Клер), що справді знає цього пана.

— Я колись працювала на Шарля. Він — видавець Т.Ш. Елімана. «Лабіринту жорстокості». Ми щойно про це говорили.

Вони не відводять очей один від одного. Тепер вони розуміють, що їх пов’язує.

— Ви навіть не уявляєте, як мені приємно зустріти людину, яка видала твір Т.Ш. Елімана! — каже німець. — Мені навіть ніяково. Я трохи вам заздрю. Пробігтись очима по такому тексту першим — це неймовірна удача!

— Дякую, капітане. Здається, ви нещодавно бачилися з Еліманом.

— Так, — відповідає Енґельманн, — це правда. Шарлю, я мав таку дивовижну нагоду. Називайте мене Йозефом, будь ласка.

Йозеф Енґельманн підсуває до столика третій стілець, замовляє пива й сідає з Шарлем і Клер. Певний час вони знайомляться, а тоді Шарль Елленштейн запитує німецького офіцера, де він бачив Елімана. Енґельманн називає адресу. Елленштейн одразу її згадує: той самий ресторан на площі Кліши, де він, Тереза і Еліман сиділи вперше. Офіцер, збагнувши, що Елленштейн сподівається побачити там Елімана, квапливо каже, що й сам шукав його в тому ресторані, але, здається, після їхньої зустрічі Еліман туди не повертався. Він додає, що постійні клієнти закладу так змалювали йому Елімана: іноді він зникає на кілька місяців, а потім несподівано з’являється знову. Елленштейн на це киває головою, але про себе думає: «Капітане, якщо ви більше не бачили Елімана, то це тому, що він сам цього не хотів; нікуди він не зник, він ховається, а клієнти, які його добре знають, йому в цьому допомагають. Але до мене він вийде. Я — його друг».

Елленштейн упевнений, що власники ресторану впізнають його й скажуть, де шукати Елімана. Ця думка окрилює його надією, він усміхається.

Невдовзі Елленштейн, Енґельман і Клер Ледіґ на певний час забувають про Елімана і переходять до інших тем. Німець має глибокі, солідні знання, до яких вдається вишукано й стримано. Елленштейн думає, що усі ці чутки — перебільшення, і капітан — живий тому доказ. За годину Шарль підводиться, щоби піти. Він хоче сходити до ресторану, де, на його думку (він переконаний в цьому), знаходиться Еліман. Він обнімає Клер і дякує їй за те, що впізнала його. Тоді він потискає величезну долоню німця.

— Радий знайомству, Шарлю... Ейзенштейн, чи не так?

— Що, пробачте?

— Ваше прізвище Ейзенштейн?

— Ні, Елленштейн.

— Справді, вибачте! Елленштейн, дійсно. Але, вочевидь... це ім’я...

Шарль вгадує, що німець хоче сказати — це читається і по очах Йозефа.

— ...єврейське, — каже Шарль. — Атож, я єврей... (перш ніж продовжити, він якусь мить мовчить — і це ціла вічність) несвідомий єврей...

За кілька секунд обидва регочуть, і особливо капітан. Коли вони заспокоюються, Енґельманн зауважує:

— Справжній єврейський гумор! Несвідомий єврей! Зрештою, таке може бути. Трапляється нечасто, але буває. Утім, не переймайтесь: свідомих і без вас не бракує.

Елленштейн реагує: «Авжеж, можу уявити». Клер опускає голову. Йозеф Енґельманн знову голосно регоче. Нарешті він відпускає руку Елленштейна. Клер одразу бере Шарля під руку і шепоче йому на вухо:

— Не турбуйтесь, Шарлю. Йозеф не такий... ви ж бачите... не такий, як інші... як справжні... словом, ви зрозуміли... про це ходять чутки. Усі ці історії про табори, облави й депортації... Казна-що! Nicht wahr[67], Йозефе?

— Ja, genau, mein Schatz! Das ist absolut lächerlich![68] Повна дурня!

Клер Ледіґ дивиться на капітана закохано і з довірою. Німець дивиться Шарлеві Елленштейнові просто в очі й усміхається. Елленштейн теж усміхається, хоч і не знає, чому — певно, із ґречності. Намагається заплатити за всіх, однак Енґельманн каже, що запрошує його. «Я можу собі це дозволити», — каже він. Елленштейн не сперечається, дякує й виходить.

Не гаючи часу, він іде до кафе, адресу якого назвав Енґельманн, де сподівається зустріти Елімана. Але того там немає. Власник упізнає Шарля і розповідає, що Еліман, побоюючись нацистів на вулицях, усе рідше з’являється на людях. «Бач, його шкіра, шкіра... Не хоче ризикувати, — пояснює власник. — Та я можу спробувати передати йому від вас записку. Де він мешкає, мені не відомо, однак час від часу він заходить до нас, потайки, коли тут нікого немає».

Елленштейн сидить кілька годин у ресторані на площі Кліши. Та Еліман не з’являється. Тоді Елленштейн вирішує повернутися до готелю, пише записку та передає її власникові. У листі він каже Еліманові, що заходитиме щодня о шостій вечора. Пише також, що йому бракує Елімана, бракує його й Терезі, що він шкодує про те, як усе обернулось. Шарль завершує цидулу згадкою про Клер Ледіґ та капітана Енґельманна. «Ніколи б не подумав, — пише він, — що в таку лиху годину дякуватиму німецькому офіцерові, і все ж завдяки цьому Енґельманнові, якого ти, вочевидь, уже бачив, я маю шанс зустріти тебе, друже мій». Елленштейн передає лист власнику, повертається до готелю і береться за інший лист — цього разу до Терези Жакоб.

(Проникливий читач уже здогадався, що Шарль Елленштейн цього листа Терезі Жакоб, зрештою, не написав — або ж, якщо написав, то знищив його одразу, почувши, як тінь, у мороці якої виблискували дві неговіркі блискавки, постукала в його двері. Вправно заховавшись, тінь чекала на його повернення до готелю «Зірка». Читач може здогадатись і як — і де — закінчив свої дні Шарль Елленштейн. Та незважаючи на ніч і імлу, незважаючи на дві загрозливі блискавки серед мороку, Шарль Елленштейн не виказав жодного імені, жодної адреси, жодної таємниці...)

4

Коли я дочитала статтю до кінця, — повела Сіґа Д., — Брижіт Боллем не поворухнулася: вона сиділа, заплющивши очі, так довго, Дьєґане, що на кілька секунд мені здалось, що вона заснула під звуки мого голосу. Я вже збиралася ввічливо покашляти, аж раптом вона, не розплющуючи очей, мовила:

— Є кілька стилістично цікавих зворотів, але загалом текст невдалий і кострубатий. Вам так не здається?

Я не відповіла. Тоді вона нарешті розплющила очі й подивилася на мене.

— З інтерв’ю в мене ніколи не складалося. Десять років Еліман не йшов у мене з думок, і коли я нарешті в 1948 році відшукала Терезу Жакоб у Тароні, то не поставила всіх належних запитань. Поганий із мене слідчий. На щастя, про цю статтю всі давно забули і всім начхати на те, ким був Т.Ш. Еліман.

І тоді вона розреготалась, а я, Дьєґане, гадки не мала, як на це реагувати. Тож я просто дивилася, як вона сміялася сама з себе, зі статті, яку вважала невдалою, і з того, що у 1985 році всі давно забули про Елімана.

— А ти, — запитав я Сіґу Д., — ти теж вважаєш цей текст невдалим?

— Ні, я б так не сказала. Не невдалий, а, радше, неповний. Це недописана розвідка про життя і долю людини. Там тільки фрагменти. Та якщо їх пов’язати, вони складуть великий проміжок життя, за винятком кількох лакун. Однак саме життя опирається тоталітарному узагальненню цієї статті! І я кажу не про життя в його зовнішніх виявах, які справді нескладно дослідити. А психологічні процеси, життя духу й душі, внутрішня таїна людини не піддаються точним вимірюванням. Вони являють себе на сповідях, їх припускають чи вираховують... Брижіт Боллем дослідила частину життя Елімана. Я ж від батька частково дізналася про його дитинство. Отже, у нас було два фрагменти. Та ще багатьох бракувало. І все ж стаття не була невдалою. Я так не вважаю.

— Ти запитала, чому вона так вважала?

— Не було нагоди. Я хотіла, аж раптом вона припинила сміятися й заявила:

— Нікому немає діла до того, ким був Еліман, звісно, крім вас. І якоюсь мірою мене. Однак я вже близька до фіналу життя. Мене цікавлять, зрештою, значно простіші речі. Нарешті мені вдається жити після довгих років утечі від Елімана.

— Утечі?

— Дьєґане, я так само відреагувала на слова Брижіт Боллем. «Утечі?», мовила здивовано я. Тоді Боллем підвелась і вийшла з вітальні. За кілька хвилин вона повернулася з іншою книжкою. То був «Лабіринт жорстокості». Я миттю його впізнала. Його сторінки були закладені двома конвертами. Боллем сіла й сказала:

— Якщо бути чесною, то я не знаю, хто від кого тікав. Самі мені скажете потім. Минуло кілька тижнів після виходу моєї статті, і я отримала лист від мерії міста Сен-Мішель-Шеф-Шеф, де розташована Таронська комуна. Звісно, ще до того, як розкрити конверт, я зрозуміла, що йшлося про Терезу Жакоб. Вона померла. Недолікована пневмонія. Отак я й дізналась. І одразу згадала про її кашель. Мерія просила мене приїхати й забрати деякі особисті речі, які вона залишила мені. Атож, саме мені. Власне, тому мені листа й надіслали. Тож я повернулася до Тарона чи, точніше, до Сен-Мішеля-Шеф-Шеф. Тереза Жакоб залишила мені два конверти. Мерія передала їх мені, а я, перш ніж повертатися до Парижа, запитала, де її поховали. На місцевому цвинтарі, сказали мені. Така була її воля. Тож я вирушила на цвинтар, швидко знайшла її могилу — скромний сірий камінь, навколо якого була перекопана свіжа земля. Спочивала вона поряд із кенотафом, який (я здогадалася ще до того, як прочитала напис) звела в пам’ять про Шарля Елленштейна. Саме тоді, як я вам уже казала, дивлячись на цю могилу, я вперше замислилася про правдивість розповіді Терези Жакоб. Еліман залишив так мало слідів, що я з усіх сил учепилась за єдиний, який знайшла. Щиро кажучи, серйозних сумнівів я тоді не мала. Просто картала себе за те, що не поставила їй більше запитань, не витягнула з неї більше деталей. Я поводилася перед нею, мов дитя, причароване казкою, а не як вдумлива, скептична журналістка, що намагалась докопатися до істини в давній історії. Я довго стояла на цвинтарі, і лише дощ відволік мене від замріяного й тривожного споглядання могил. У поїзді до Парижа я не відкривала конверти — тримала їх, міцно притиснувши до грудей. Зазирнула всередину лише вдома увечері. В одному з конвертів був лист, що його Еліман надіслав Шарлю й Терезі в липні 1940 року, лист, який вона відмовилася мені показати. Я відклала його, щоби прочитати пізніше.

Я розкрила другий конверт і вийняла з нього чорно-білу світлину: на першому плані ліворуч був юнак, що тримався впівоберта до фотографа й дивився праворуч. А праворуч, позаду юнака, можна було у профіль бачити молоду жінку, яка кудись поспішала, і вітер тріпав її довге темне волосся. Вона вдивлялась кудись далеко, попереду себе. Фото зробили на пляжі. На третьому плані, за ними, видніло море, не розбурхане, але неспокійне: хвилі кипіли шумовинням. Ще далі, ліворуч, був високий бескид, оточений гострими скелями. І над усім — порожнє, безхмарне небо. З того, як були одягнуті персонажі на фото, було зрозуміло: зимно. Жінка, що простувала пляжем, була Терезою Жакоб — я одразу її впізнала. А юнак на першому плані був Еліманом — це я відчула вже інтуїтивно. Фото, певно, зробив Шарль Елленштейн. Я перевернула світлину. На звороті не було ні дати, ні місця. Однак зробили це фото, напевно, між 1935 і 1938 роками. Я схиляюся до 1937 року: на ньому помітна змовницька близькість між Еліманом і Терезою, а також ними двома і Шарлем, яких їх фотографував. Усе це мене переконує в тому, що йшлося про час, коли їхня дружба була прекрасною й чистою, як небо на фото. Можливо, Еліман тоді уже відвідував гурток паризьких гульвіс. А може, я помиляюсь, хтозна. Я довго дивилась на фото, причарована обличчям Елімана, яке бачила вперше. До речі, ось вам гарний приклад моєї слідчої невправності: коли я розпитувала Терезу Жакоб у 1948 році, жодного разу не запитала, чи є в неї фото Елімана! Хіба не дивно стільки років розшукувати людину, якою я вважала настільки близькою до себе, і забути, що я ніколи її не бачила й навіть не впізнаю, зустрівши на вулиці? Тож я дивилася на обличчя. Авжеж, воно було чоловіче, однак відчувалось у ньому щось енергійне, юначе. Утім, насправді я бачила лише половину обличчя. Друга половина, через його позу, залишалась у тіні. Тож я бачила одне око, півлоба, півноса, частинку вуст. Решта була надто темною. Можна було хіба фантазувати. А втім, видимої частини було достатньо, щоби скласти уявлення. Отже, я дивилась на це обличчя. На ньому був дивний вираз: Еліман усміхався (чи кривив губи в посмішці), але здавався заінтригованим (чи приємно здивованим) чимось або кимось, на кого дивився праворуч. Він трохи мружився й ніби збирався сказати щось — хіба що Шарль зробив фото саме тоді, коли Еліман говорив. Над правим оком я помітила тінь — якусь западину, що позначала початок брови. Експресивне було обличчя, що й казати. Дуже гарне. Гарне, бо експресивне, гарне, бо красномовне. Однак світлину оживляло не воно, а різкий рух Терези Жакоб. Щойно зроблений крок, розвіяне вітром волосся, погляд, утоплений в обрій — ось що робило світлину загадковою і прекрасною. Я відчувала вітер. Вдихала дух океану. Здригалася від холоду. А ще я розуміла, що через кілька секунд після зафіксованої на фото миті Еліман обернеться саме до неї, до Терези, і погляне на неї, погляне на море! А за об’єктивом я бачила — так, саме бачила! — Шарля Елленштейна, його блакитні очі, що журилися, навіть коли він усміхався, його гладко зачесане біляве волосся, цигарку, затиснуту в губах.

— Даруйте, Брижіт, що перебиваю вас, — наважилась я, — та чи зберегли ви це фото?

— Звичайно, мадемуазель, я його зберегла. Воно тут, у цій книжці. І невловимий лист також тут. Оці два конверти серед сторінок мого старенького примірника «Лабіринту жорстокості» — це фото і лист. Коли будете йти, візьмете їх із собою.

— Вона віддала тобі ті конверти?!

— Авжеж.

— То в тебе є і лист, і фото?!

— Щось є, а чогось немає.

— А точніше можеш сказати, що в тебе є: лист чи фото?

— Тримай себе в руках, Дьєґане. Скоро дізнаєшся. Дозволь мені трохи насолодитися своєю владою над тобою.

— Що ж, добре. Про що ви говорили далі?

— Брижіт віддала мені конверти, і я негайно розкрила їх. Як і вона, я довго вдивлялась у фото. Я вперше бачила Елімана. Він був таким, як його описала Брижіт Боллем: дуже гарний, юний, але вже зрілий. Щось у ньому було таке, що я вже бачила десь. Мені й половини обличчя стало, щоби побачити далеку схожість — непомітну, але цілком реальну — з моїм батьком. Це було очевидно.

— То це був він?

— Хто — він?

— Незнайомець, який урятував Марему в «Елегії темної ночі», коли вона випускала собі кров посеред вулиці?

— Дьєгане, та ти мої думки читаєш! Не теперішні, звісно, а думки далекого 1985 року, коли я вперше дивилася на світлину, сидячи перед Брижіт Боллем. Я гадала, чи подібне обличчя Елімана до того, яке явилось мені на межі між життям і смертю, коли той чоловік ніс мене до шпиталю. Відповідь була невтішною: я не знала. Дивлячись на обличчя Елімана, я збагнула, що так і не побачила обличчя чоловіка, який мене врятував. Просто наділила його певними рисами. Рисами, якими наділяла й Елімана — але вони не мали нічого спільного з чоловіком на фото. Я заплуталася. Я була переконана: чоловік, що врятував мене на вулиці, був Еліманом. Тобто в нього втілився дух Елімана. Розумієш?

— Так, розумію. Але продовжуй, будь ласка. Отже, 1985 рік, ти роздивляєшся фото. Що далі?

— А далі я читала лист. Повільно, дуже повільно. Треба сказати, він був украй заплутаний і загадковий, але загалом усе було зрозуміло. Проблема в тому, що, хоч і розуміючи зміст, розібратися в листі було непросто. Дьєґане, я одразу зупиняю тебе: говорити загадками, плутати тебе я не збираюсь. Такий був лист. Остання фраза тобі вже відома: «Тепер, коли все закінчилось і коли є, що завершувати, я нарешті можу повернутися до себе». Цілком зрозуміла, прозора фраза, а все ж означати може багато чого. Уже Боллем у своїй розвідці згадувала неоднозначність Елімана, численність можливих трактувань. От як її розуміти: буквально чи метафорично? Як її читати: так, як є, чи шукати в ній знак? Лист Елімана не давав можливості це зрозуміти. Коли знаєш деякі факти з його життя, кожна фраза одразу здається двозначною. Лист не великий, та я читала й перечитувала його досить довго. Зрештою Боллем не витримала:

— Бентежний лист, правда ж?

— О, так...

— У мене, — повела Боллем, — була така ж реакція в 1948 році, коли я прочитала його вперше. І від тієї ночі я дуже довгий час мала відчуття, що мене невідступно супроводжувала невидима тінь Елімана, мені вона всюди вбачалась. Або ж я її всюди шукала. Точно не можу сказати. Та я відчувала, що він був там, десь, у місті, посеред світу — хіба що то була химера моєї уяви. І все ж він був там. Ніби шпигував за мною. Часом я відчувала тепло внизу живота, тоді я почувалася захищеною, непереможною. А бувало, у моє чоло впиналось розжарене червоне око — тоді я відчувала смертельну загрозу. Я думала, що він сердиться на мене за пошуки, за слідство, яке я вела, за прагнення витягнути його із захисту тиші — та водночас він був вдячний мені за це. Відтоді я ніколи не почувалася самотньою. Неприємне і водночас заспокійливе відчуття. Мені знадобився час, багато років, перш ніж я призвичаїлась до його тіні. Але перші роки були просто нестерпні! Одного дня, коли я вкотре роздивлялася фото, мені здалося, що його око поворушилось і він кілька секунд дивився на мене — і в цьому очиську чувся голос, який губився серед хвиль: «Ти наступна».

— Наступна? Що це означає?

Тоді Брижіт Боллем зупинилась на мить, а потім спокійно мовила:

— Мадемуазель, цілком може бути, що наступна — ви. Заміните мене. Можливо, у цьому і сенс. Та ба’, це навіть логічно! Ви — його наступна жертва.

— Що?! Що ти сказала?! Ти розумієш, що хотіла сказати Боллем?!

— Так, Дьєґане, розумію. Я тоді все дуже добре зрозуміла. І тому відповіла: «Хай іде. Я його не боюся, я не боюся смерті. Я вже її бачила. І бачу завжди».

На це Боллем відповіла:

— Тоді він справді прийде. Хай навіть його немає — прийде все одно.

5

Париж, 4 липня 1940 року

Моя Терезо, мій Шарлю!

Ні мужність, ні шал: щоб увійти до «Лабіринту жорстокості», слід скуштувати не полум’я пекла, а крові проклятих. Яким же дурнем я був, що не побачив цього, яким був сліпцем, що відвернув свій погляд, коли вас спопеляло око циклону!

А буря... Та допотопна буря періщила кров’ю! Я випустив чорну голубку в ніч, вона повернулась і доповіла: земля всотує кров повільніше, ніж воду. Тоді я збагнув, що слід її пити, хлиськати, мов дикий звір, ставши рачки, долучитися, одним словом, якщо я справді хочу дістатися центру Лабіринту, куди кинув вас і залишив на поталу загрозі смертельнішій, ніж ріг Мінотавра. Ви знаєте, про що мова... Я не прошу вибачити мене — я сам пробачаю вам. Ви не могли знати. Бо я цього не хотів. Тепер я бачу, я п’ю, я знаю. Я — із Царем, він диктує мені свій твір.

Одного за одним, окрім двох, яких гойдає човен на поверхні, рибалок виловлюють зі ставу Пекла. Я буду там із ним, однак мене не виловлять, бо я гойдатимуся на поверхні. Я буду з ними, бо я теж грішник[69]; та я відмовився скуштувати цноти, коли мені підсунули її плід — хіба що я не забув її смак і згадаю його під час Останнього суду, який уже відбувся заочно. Судді ніколи мене не бачили. Як вони можуть вимагати, щоб мені відтяли голову?! Бідолашного безіменного й чесного хлопця стратили на ешафоті слави під хлюпіт плювків юрби. Він не кричав. Він знав — та ким же він був?! — що його кров прокладе шлях до Лабіринту. Я — із Царем, він простягає мені свій вінець, щоб я доєднався до його війська.

Друзі, я вас люблю, дуже люблю. До нас дотягнувся інший Лабіринт — ще жорстокіший. Пелька, що хижо плямкає в його осередді, поглинає всі фрази. Лабіринтові невтямки, що одночасно він приймає отруту. Бо книжка є головною тільки тому, що вбиває. І хто хоче знищити її — гине сам. А хто супроводжує її в смерті — живе.

Тепер я — Цар Кривавий, тепер тут — мій Лабіринт. Хай мій вогонь ковтне старі шкури. Я хочу ще. Я згодний, щоб вимагали від мене. Я згодний почати з початку, бо існують лише нові починання.

Шарлю мій, я обіймаю тебе, і тебе теж, серце моє, Терезо! Опирайтеся тіні. Лишайтеся живими.

Тепер, коли все закінчилось і коли є, що завершувати, я нарешті можу повернутися до себе.

Еліман

Я перечитав лист чотири чи п’ять разів під поглядом Сіґи Д., потім зауважив:

— Якийсь дешевий крипто-символізм! Сміховинна містагогія, кепська пародія на якогось пророка чи Майстра Екхарта, або ж на одного з тих конголезьких шарлатанів-євангелістів, які женуть демонів з бідолашних жінок, беручи їх ззаду в прямому ефірі на Фейсбуку, вимахуючи Біблією в руці! Т.Ш. Еліман ні за що б такого не написав всерйоз. Я не вірю у справжність цього листа. Певно, Тереза Жакоб сама ж його й написала. Я — не вірю! Це казна-що! Та хто би писав таке своїм друзям?!

— Ти так кажеш, бо не розумієш, ба’ гірше: бо гадаєш, що розумієш, не усвідомлюючи, що саме ти нібито розумієш.

— Неправда! Я кажу це, бо переконаний: це лише порожня метафізична виробка.

— Я тобі його віддаю.

— Віддаєш мені лист? Не хочу.

— Тримай. З часом, перечитавши його, ти зрозумієш. Еліман — це автор, зрозуміти якого можна, лише перечитавши. Це слушно і для «Лабіринту жорстокості», і для цього листа.

— Краще віддай мені фото.

— Справді, файна була світлина. Але в мене її немає.

— Я розчарований. Почуваюся зрадженим. Цей лист не має нічого спільного з геніальним «Лабіринтом»!

— Еліман знав, що писав. Тобі це може видатися дурницею чи герметичною витребенькою, однак кожне речення в листі промовляє про щось конкретне. Хай навіть двозначно або у вигляді шифру. Я не буду пояснювати тобі весь текст. До того ж, після всіх цих років, я не впевнена, що зрозуміла його. Однак тоді, у 1985 році, коли я читала його під пильним поглядом Брижіт Боллем, мене вразила одна деталь.

— Яка саме?

— Човен, у якому двоє рибалок гойдаються посеред ставу Пекла в той час, як решта пішли на дно. Там є конкретика. Як думаєш, хто ті рибалки?

— Скажи мені краще сама. Бо я нічого не розумію.

— Я також спершу нічого не второпала. Однак ця деталь мене насторожила. І я вчепилася за неї. Я сказала про це Боллем, а вона дуже повільно відповіла: «Двоє на човні серед хвиль ставу Пекла — це я і Поль-Еміль Ваян». Я замовкла, приголомшена, не в змозі збагнути зв’язок між Брижіт і Ваяном, намагаючись перечитати лист у світлі цієї інтерпретації. А Боллем вела далі:

— У 1948-му, коли вперше прочитала цей лист, я теж його не зрозуміла. За винятком кількох речень, зміст його досить туманний. Змушена перечитувати його та робити припущення, я сказала собі, що згаданий Останній суд був критикою, що заповзялася проти «Лабіринту жорстокості» в 1938 році. Тепер для мене це очевидно, але тоді на усвідомлення цієї аналогії пішло чимало часу. Однак, якщо відштовхуватися від цього, то більша частина листа стає зрозумілою: критики — це грішники-рибалки, а Еліман — це став, де вони потонули. Коли я перечитала свою розвідку, то переконалась у цьому. Знаєте, як тоді, у 1938 році, Еліман називав тих, хто, на його думку, не вмів читати? Саме так — грішниками. Дослівно він казав, що читати викривлено — це гріх.

— Авжеж, — перебив я Сіґу Д., — та це нічого не доводить. На мою думку, це лише переконує в тому, що за історією з листом стоїть Тереза Жакоб. Саме вона використала слово «рибалка», нібито передаючи словами самого Елімана. Можливо, вона використала його й у цьому злощасному листі.

— Зажди, Дьєґане. Це ще не все. Хай лист не збиває тебе з пантелику. Важливо те, що зрозуміла Боллем. Отже, коли вона мені це сказала, я відповіла: «Брижіт, чому ви кажете, що ви з Ваяном були єдиними, хто не пішов на дно?» І вона мені відказала:

— Далеко не одразу я збагнула, що врятованими були ми із Ваяном. На це знадобилося декілька місяців. Перечитавши всі рецензії, усі статті, написані за десять років про «Лабіринт жорстокості» в паризькій пресі, я дійшла цього висновку. Поль-Еміль Ваян був першим, хто осягнув структуру й композицію «Лабіринту жорстокості», хай навіть на його думку ця книга була чистісіньким плагіатом. Однак він здогадався, що кістяк книги складали переписані чи склеєні інші тексти. Так, він це збагнув. Натомість інші — і навіть я — розводилися про автора, про його африканське походження, про те, чи здатні негри писати, про колонізацію тощо. До того ж, не забувайте, що професор Ваян сам статтю не писав: свої міркування він відкрив журналістові, Альберу Максімену. Це виводить його із гри.

— А ви самі? Що вивело з гри вас? Ви ж також писали переважно про інше, не про сам текст.

— Ваша правда. І я довго гадала, за що заслужила на його прощення. Адже моя перша рецензія на його твір була далека від схвалення. Та й автора я не жалувала теж. Відчуття мої тоді були суперечливі. Інтерв’ю з Шарлем Елленштейном і Терезою Жакоб не можна було назвати приязним. Знайшовши причину, з якої Ваян, образно кажучи, уникнув гіркої долі у водах Зла, я не могла знайти причину свого порятунку.

— Що було далі?

— І все ж, мадемуазель, після тривалих міркувань я її таки відшукала. Вона була на поверхні. З усіх критиків, які писали в газетах про книжку, я була єдиною жінкою. Звісно, це лише теорія…

— …украй сумнівна теорія.

— …однак Брижіт Боллем ставилась до неї серйозно, Дьєґане. Вона довідалася про всіх критиків і журналістів, які написали про «Лабіринт жорстокості» після його виходу в 1938 році.

— І що?

— Усі вони були мертві.

— То й що з того?

— Послухай-но лишень, що вона мені сказала: «Мадемуазель, усі вони наклали на себе руки між кінцем 1939 року та липнем 1940 року. Лише один помер у природний спосіб: це Анрі де Бобіналь. Він не кінчав з собою. Бобіналь сконав від серцевого нападу лише через кілька днів після виходу своєї брехливої статті про міфологію народу басерів, у віці сімдесяти двох років. Крім Бобіналя, решта, разом шестеро чоловіків — Леон Беркоф, Тристан Шерель, Оґюст-Ремон Лам’єль, Альбер Максімен, Жуль Ведрін, Едуард Віжьє д’Азенак — завдали смерті собі самі. Усі померли. Усі — самогубці».

Боллем замовкла й серйозно подивилась на мене. Я сказала: «Ви гадаєте, що…»

— Ні, мадемуазель, не варто. Немає сенсу говорити про те, що здається мені. Будьмо вірні фактам. А вони такі: усі, хто писали в пресі про «Лабіринт жорстокості» й Елімана — байдуже, у доброму чи поганому тоні, нападаючи чи захищаючи, — за винятком Поля-Еміля Ваяна (що мирно згас у віці вісімдесяти двох років у 1950 році) та мене, померли. Один із них, Бобіналь — від серцевого нападу, решта шестеро наклали на себе руки. Увесь цей час новин від Елімана не було. А в липні 1940 року, того самого дня — авжеж, того самого 4 липня 1940 року! — останній самогубця з журналістів, які писали про книжку, Альбер Максімен, побіжно згаданий у листі, де вміщено алюзію на сім грішників та двох урятованих у човні. Звісно, минуло багато років, і у 1985 році моя думка вже не має великого значення. Усього лише міркування старої буркотухи. А втім, я викладу вам її незабаром. Між тим, що думаєте ви?

— А й справді, що ти думаєш?

— Я відказала Боллем: «Ви впевнені, що то були самогубства?» А вона відповіла: «Я все перевірила. Таки самогубства. Я навіть склала своєрідний звіт, де занотувала обставини кожного випадку. Так і назвала його: «Звіт про самогубства чи вбивства». Хоча приємним це досьє назвати складно, я все ж дам вам його погортати. Робіть із ним, що хочете. Можете знищити. А тепер скажіть: що ви думаєте про це?» І я зізналася, що не знаю, що й думати, що надто мало деталей, а за браком доказів ніхто не наважиться звинувачувати Елімана Мадаґа. Я зауважила, що йдеться про вкрай тяжке звинувачення. І додала, що, можливо, усі ці самогубства були...

— Чим, збігами? Сліпим випадком? Мадемуазель, випадок — це лише неусвідомлена доля, її невидима рука. Усіх цих мерців між собою пов’язує Еліман. Я не вірю у випадок. Скажу вам чесно: вважаю, що він їх убив. Так я вважаю. Убив. Звичайно, не власноруч. Та я переконана, що він підштовхнув їх до самогубства. Яким чином? Переслідуючи їх психологічно. Авжеж, ви гадаєте, що я геть утратила клепку, що тільки стара французька шкапа може верзти казна-що, та мені байдуже, у моєму віці вже можна ділитися найпотаємнішими думками, попри те, вірять тобі чи ні, судять тебе чи ні. Ось вам моя думка: Еліман володів чорною магією. Усе своє життя я міркувала про це, не наважуючись піти далі, бо також боялася померти, надумати вбити себе, бачити Елімана щоночі в нестерпних сновиддях, які відібрали б снагу до життя. Я ніколи не зустрічалася з Еліманом. Та я вже казала вам: не минає й дня, щоб я не відчувала його присутність. Він тут. Так, він тут. Такий близький і водночас далекий. Зважаючи на вік, жити мені залишилось недовго. Тепер я можу відкрито сказати, що думаю, мене не лякає смерть. Залиште усе собі — і фото, і лист. Робіть з ними, що хочете. Мені вони вже не потрібні. Тепер вам відомо про Елімана те, що й мені. Якщо я чогось не сказала — то лише якщо забула. Пам’ять мене підводить. А тепер, мадемуазель, прошу вибачити мені. Теревенити з вами приємно, але мушу трохи поспати. Колись ви також дізнаєтесь, що старим дамам потрібний відпочинок. А я не вельми здорова стара дама. Ви в курсі, що мені скоро стукне вісімдесят?

Частина третя. Танго, ніч і приплив

Тоді я вивчала філософію в Нантерському університеті і тричі на тиждень, щоб якось прожити, танцювала з голими цицьками в одному клубі. Угода про оренду кімнати, яку гаїтянська поетка винайняла для мене, закінчувався наприкінці 1984 року. Стипендії, що я отримувала в той час, заледве вистачало на витрати. Треба було знайти додатковий дохід. На факультеті в мене була подружка — мартиніканка Деніз, висока вродлива дівчина з довгими стрункими ногами й гарним задком. Того літа, коли я заговорила про пошуки підробітку, вона порадила мені танцювати, бо й сама так віднедавна заробляла.

— Зараз шукають дівчат, — сказала вона. — У тебе є все необхідне. І навіть більше. Платять за це непогано. А твої груди доведуть їх до сказу!

На початку навчального року, у жовтні 1984 року, я прийшла в клуб «Вотрен». Власники — Андре й Люсьєн, подружжя, яким було за п’ятдесят — узяли мене. Того ж вечора я танцювала. Клуб не вирізнявся шиком. Відвідував його середній клас. Однак для студентки оплата була досить пристойною. Часом, разом із чайовими, можна було отримати непогану суму.

Перса в мене були, і я не стидалася ні показувати їх, ні спостерігати за почуттями, які вони викликали: захват, ревнощі, фантазії, причарування, бажання, страх і відразу. Мене часто питали, чи вони справжні. Якщо на ту мить я ще не була зовсім гола, то розстібувала верх блузки, поволі стягувала з плечей бретельки бюстгальтера й виставляла груди перед очі цікавого клієнта або клієнтки, не відводячи погляду. І насолоджувалася тишею після своєї відповіді: «Скажіть самі». Або ж: «Дивіться самі».

З-поміж десяти танцюристок у «Вотрені» я була єдиною чорною. Шкіра Деніз була значно світлішою за мою. Тож її не вважали за «справжню» африканку. Принаймні не завжди. Сама вона зізнавалась, що почувалася ніби загубленою між двома кольорами, гойдаючись між двома невблаганними крайнощами расової палітри — цілком фізичної межі, яка, залежно від часу й обставин, відділяла рай від пекла, вроду від бруду, ніч від світанку, істину від омани.

Протягом тижня ми виступали на чотирьох естрадах, кожну з яких було зведено довкруж pole dance[70], що поєднувала стелю з підлогою. Позираючи згори на юрмище біля бару, ми роздягались, і шоу починалося. Лише половина з нас уміла танцювати, однак ми дуже старалися. Інші ж звивалися, мов гадюки чи прапори під дощем. Я належала до тієї частини, яка танцювати вміла.

Час від часу хтось із дівчат, щоб отримати фору, ходив до клієнтів на третій поверх, до пишних лож «Вотрена». Я — ніколи. Після виступів, глупої ночі, поверталася додому пішки. Часом навідувала Гафіза — такого ж поета, що й видатний однойменний перс, однак поета без жодного твору чи, радше, поета, творчість якого не сформувалась у книжку, — і за сумісництвом дилера. Ми трохи говорили. Він розповідав про філософію існування, яку зводив до таких тверджень: дійсність не має протилежності, усе, що трапляється в людському житті, є дійсністю. Не впевнена, що я його розуміла. Він усміхався, нічого не пояснював і ділився своїм косяком. Я поверталась додому, курила й писала. Писала гаїтянській поетці та намагалася також писати «Елегію темної ночі».

Тоді ті години писання й читання після виснажливих танців заспокоювали мене. Я розуміла, що це був єдиний час, який я не витрачала даремно.

Отже, тоді я вивчала філософію в Нантерському університеті, танцювала стриптиз у «Вотрені», писала листи поетці з Гаїті й виношувала свою першу книжку, народження якої мало стати справжньою бійнею. А ще я читала. Весь час читала «Лабіринт жорстокості» й думала про Елімана — єдиний світоч в океані гидкого буття.

На початках я його не шукала: облаштування, призвичаєння, боротьба зі старими звичками, налагодження соціальних зв’язків займали ввесь мій час. Однак він не йшов із думок, ніколи не залишав мене. Його праця була наріжним каменем моєї бібліотеки. Збирала я її, відштовхуючись від твору Елімана: шукала книжки в смітті, знаходила випадково залишені в парках, на лавках. Задешево скуповувала на ярмарках і в букіністів та забирала в тих, кому книжки вже були непотрібні. І вся ця структура базувалася на «Лабіринті». Еліман був невидимим королем цього хисткого замку. Він спочивав у потаємній кімнаті, і мені належало відшукати її, розбудити його й нарешті звільнити.

Мене переслідували спомини про роки блукань вулицями Дакара — вони приходили в снах та у вигляді тіней, які я тоді ще не вміла обертати на образи й метафори. Однак рани зяяли надто близько — варто було простягнути руку. Та коли я вмочувала своє перо в них, воно залишалося сухим. Минали місяці — разом із розчаруваннями й провалами.

Значно пізніше я зрозуміла: якщо маєш рану, необов’язково писати про неї. Навіть думати про це не варто. І йдеться тут не про владу. Кажеш, час — це убивця? Я згодна. Він створює в нас ілюзію, ніби наші рани — унікальні. А це не так. Жодна з ран — не унікальна. Ніщо з людського не є унікальним. З часом усе стає потворно звичним. Авжеж, це безвихідь. Однак саме в цій безвиході з’являється шанс на народження літератури.

Оскільки я відмовлялася навідувати ложі клубу «Вотрен», невдовзі опинилася серед найбажаніших танцівниць. Утім, Люсьєн і Андре нікого не силували. Ні — значить, ні. Однак у «Вотрені» «ні» важило тільки один вечір; наступного ж вечора всі можливості відкривалися знову. Починалася нова гра. Нові спроби. Закладалися, що час візьме своє, що стіна моїх принципів скоро не витримає. Розраховували на перемінність людської душі, на її спраглість, пожадливість, слабкість.

Та я наполягала на своєму «ні». Хтось вважав мене обережною, а хтось — розважною; думали, що я хотіла продати себе щонайдорожче; були й такі, для яких я була фригідною. Ніхто не розумів, що річ була в нудьзі.

Невдовзі лише ми з Деніз відмовлялись ходити в ложі. Тільки дві чорні (у цій ситуації Деніз, ясна річ, знову ставала чорною) чинили опір. І тоді запрацював механізм екзотичних фантазій. Він носив різні назви: Чорна варта, Черниці-близнята, Black Virgins[71], Нетрахані, Матушки... Багато назв, більшість із них я забула. Утім, нас із Деніз це лише тішило. Люсьєн і Андре навмисно ставили нас в одну програму, розуміючи, що багато людей, окрім завсідників бару, прийдуть тільки з цікавості — спробувати умовити «Чорну діру» (чергове наше ймення).

Уперше той тип з’явився на початку 1985 року, приблизно в середині січня. Не знаю, чи ходив він подивитися на новий атракціон. Спершу я його не помічала. Та якось увечері Деніз показала його мені. Ми танцювали, і вона ледве помітно повела головою в його бік. І я побачила його вперше: самотній, у кутку, спиною до зали. Після танцю ми з Деніз пішли до гримерки, і вона запитала мене:

— Бачила, наш африканський принц повернувся?

— Я ніколи його не помічала.

— Ти або сліпа, або дурна. У нас і так небагато чорних клієнтів. Та хай який колір шкіри, таких, як він, не буває. Цілий тиждень він приходить щовечора й сидить на тому самому місці.

Я повторила, що ніколи його не бачила, та й узагалі нічого аж такого в цьому немає, адже він сидить спиною до зали й обличчям до стіни. Деніз зауважила, що ця звичка теж відрізняє його від решти. Що ж, вона мала рацію, і все ж я його не помічала.

— Решта дівчат тільки про нього й говорять, — пояснила Деніз. — Усі марять ним. Він багатий!

— Звідки ви знаєте?

— Та ти знущаєшся, золотко! Одного погляду достатньо, щоби зрозуміти, наскільки він не схожий на інших. Це дипломат. Або міністр. Курить дорогі сигари. Хтозна, може, це якийсь президент. Чула, що кажуть? Такі, як він, носять до Єлисейського палацу повні валізи грошви! Складні стосунки Франції з її колишніми африканськими колоніями — ти ж краще за мене все знаєш! Він, як і ти, африканець. Познайомся з ним, потім запроси мене — от і все! Більше не засинатимемо над Шестовим і Ясперсом, залишимо цю нору. Подумай!

Я усміхнулась і промовчала. Ясперс якраз мені був до вподоби. Коли я нарешті подивилася скоса на об’єкт загальної цікавості, то навіть не зауважила, що він був чорний, та й на багатія він не був схожий. Єдине, що впало мені в око за ту мить, коли я його роздивлялась, була його очевидна самотність. Однак у «Вотрені» було повно одинаків, які тихо напивалися, зажурені від думок чи алкоголю. У барі тільки такі й були. Однак самотність цього чоловіка була інакшою. Можливо, на мою згадку про ту мить подіяв час. Я вже ні в чому не впевнена. Та згадуючи це, ту мить, коли я вперше дивилася на його спину, я бачу колір його самоти. Я розрізнила ауру, що огортала його. Густий фіолетовий ореол, а під ним — тонкий зелений шар світла; визначити зелений точніше я не змогла би, бо не знаюся на відтінках цього кольору. І все ж пам’ятаю я саме зелене світло — чомусь на думку спадає «зелений Веронезе»[72]. Це тривало лише кілька секунд, потім я знову зосередилася на танці, подумала тільки, що, певно, уже надто виснажена, якщо бачу ауру навколо незнайомця.

Коли ми виходили, бар спорожнів. Я зиркнула в бік столика, де сидів той чоловік. Там нікого вже не було.

Наступними днями він не з’являвся. Два, три, п’ять тижнів минуло — він не показувався. Я кепкувала з Деніз. Казала, що дівчата, поринувши у свої фантазії й мрії, наклали на бідолашного самітника прокляття Чорних ротів. Словом, зурочили. Ніщо так не руйнує мрій й сподівання, як пристріт. Я не відставала від Деніз. «Ти змусила свого африканського принца тікати! — казала я їй. — Тепер ми приречені решту нашого злиденного буття читати німецьких філософів та крутити задами навколо жердин у клубі!»

У лютому 1985 року, під час нападу люті чи прозріння я спалила свій манускрипт. «Елегія темної ночі» не йшла до мене — чи, радше, те, що я писала, мене не влаштовувало. Спалення здалося мені єдиним можливим виходом для цих невдалих спроб. Їм постійно чогось бракувало. Я завжди вважала, що кожен виданий письменником твір був лише сумою знищених попередніх варіантів або ж результатом того, що він не наважився написати. Я для тієї книжки ще не була готова. Тож кинула все, що її стосувалося, до вогню. На певний час я припинила писати й продовжила розшуки Елімана.

І першим я натрапила на розслідування Боллем. Після кількох тижнів пошуків мені пощастило знайти його в букініста на набережній. То був єдиний і останній примірник.

Потім, обійшовши блошині ринки, аукціони, набережні, крамнички збирачів старих газет, я зібрала всю довоєнну пресу 1938 року, де згадували книгу Елімана. На це пішли всі чайові з «Вотрена», і все ж я прочитала всі ті статті. Я знала, що Брижіт Боллем ще була жива. Вона царювала в журі премії «Феміна», уславлена двічі: як видатна літературна оглядачка і як героїня Руху Опору. Тож я написала їй і сказала правду: я — кузина Елімана, я шукаю його й сподіваюся, що вона мені допоможе.

Дивак знову з’явився у «Вотрені» того дня, як я надіслала листа Боллем. Увійшов, коли ми танцювали. Він мав фетровий капелюх, криси якого приховували його обличчя. Він повільно перетнув залу й знову сів на звичне місце в глибині. Як завжди, він сидів до нас спиною, тож обличчя я не бачила. Та цього разу я добре його роздивилась, зауважила вишукані, неспішні манери освіченої людини — як він знімав капелюх, вішав пальто на спинку стільця. Фіолетово-зелену ауру я вже не бачила, однак самота його була так само насичена. Стілець перед диваком був порожній — просто онтологічно порожній: складалося враження, що перед ним за столом ніхто ніколи не сидів і що всі стільці світу, опинившись перед ним, завжди лишалися би порожніми. Здавалося, що він дійшов краю самоти й уже ні на що не чекав. На відміну від інших, які переймалися самотою й у глибині душі сподівалися, що їй нарешті покладе край фортуна чи несподівана зустріч, він начебто розумів, що самота — це назавжди, її не спинить ніщо, що навіть омріяна зустріч не змінить нічого.

Деніз, звичайно, помітила, коли він увійшов, і на мене посипалися сповнені натяків і кпинів підморгування та усмішки. Вона вважала, що виграла бій.

Раптом незнайомець підвівся, підхопив свій величезний капелюх і пішов до Андре й Люсьєна. Я крайцем ока спостерігала за їхньою розмовою. Хоч і чула, але відчувала, що йшлося про мене й Деніз. Вона також не відводила від них погляду. За кілька хвилин чоловік не повернувся до столика, але піднявся сходами до лож у супроводі Люсьєна. Андре дала знак зупинити танець і зійти зі сцени.

— Він хоче вас бачити, — прохрипіла вона голосом, над яким тридцять років працювали трунок і тютюн. — Обох. Хоче, щоб ви прийшли. Люсьєн відвів його до останньої ложі, шостої, у кінці коридору. Йому потрібний спокій. Дівчата, вирішувати, як завжди, вам. Знаю, досі ви відмовлялися. І ми з Люсьєном це поважаємо. Але дозвольте дати вам пораду — повірте, я знаю, про що кажу, бо теж робила те саме, що й ви, щодня впродовж двадцяти років... отже, порада вам: не проґавте цю пташку. І річ тут не в грошах. Звичайно, він, вочевидь, їх має, але йдеться не про це. Мені цей тип здається не таким, як решта. Це відчувається одразу. Але вирішувати вам.

Тієї миті до нас спустився Люсьєн. Німував, як це часто бувало. То був мовчазний чоловік, якому були притаманна радше мова жестів і поглядів. Я подивилась у його очі. Мені здалося, ніби я щось помітила в них, однак Люсьєн так і не розтулив своїх вуст.

— То як? — наполягала Андре.

Я глянула на Деніз. Як і вона, я була вкрай заінтригована; але щось стримувало мене, я не знала, що саме. Можливо, то був страх перебрати на себе самотність того дивака. Чи щось інше незрозуміле мені.

— То як? — повторила Андре.

Я сказала «ні». Деніз сказала «так».

Я дивилась, як вона повагом піднімалася сходами, й думала: яка ж вона висока й вродлива! Я роздивлялась її довгі ноги, вчитувалась у чуттєві обриси її литок і стегон — великих, квітучих стегон, що викликали заздрощі в усіх дівчат, включно зі мною; я стежила за колиханням її голих плеч; зрештою мій погляд зупинився на її потилиці; я дивилася на все це, серце моє повнилося захватом від тіла моєї товаришки — і раптом з’явилося погане передчуття. Однак це тільки здається, що згадати своє враження просто. Хтозна, можливо, ніякого передчуття я не мала, а все, що я відчувала — це пишна жіночність Деніз, яка піднімалася сходами, щоб завітати до шостої ложі, де на неї чекав той дивак.

Того вечора я була дуже втомлена, тож попросила Андре й Люсьєна відпустити мене раніше. Вони були не проти. Я повернулася додому й написала листа гаїтянській поетці. Однак уже не пам’ятаю, що в ньому було.

Два дні по тому Деніз не прийшла ні на заняття до університету, ні до «Вотрену». Коли я запитала, чи попередила вона про свою відсутність, Андре повідомила, що Деніз дзвонила й сказала, що хвора та прийде, коли їй буде ліпше. Тож того вечора я танцювала сама. Відсутність подруги давалася взнаки. Самітник теж не явився.

Наступного дня з поштової скриньки я вийняла відповідь Брижіт Боллем. Вона погоджувалася на зустріч і пропонувала побачитися наступного тижня.

Наша розмова тобі відома, Дьєґане. Я ще до неї повернуся. Та в очікуванні зустрічі з Брижіт Боллем я вирішила навідати Деніз. Новин від неї не було вже три дні, я починала хвилюватися.

Деніз мешкала на півдні Парижа, у маленькій, але дуже затишній квартирці, де я бувала до того. Не раз вона запрошувала мене до себе — обідати, готуватися до занять, теревенити, зустрічатися з хлопцями, балакучими й педантичними студентами нашого факультету. Вони цитували філософів, яких не читали — або ж читали, та нічого не зрозуміли і, певно, ніколи не зрозуміють. Зазвичай вони мене дратували. Та на одну-дві ночі, коли можна було кохатись, а не патякати, годилися й вони.

Тож я явилася до Деніз. Дзвінка не було. Коли я вже збиралася стукати, мені почувся зсередини спів, що стихав — ніжні, журливі останні рядки невідомої мені арії. Я застигла перед дверима й нашорошила вуха. Однак там панувала тиша. Певно, то було радіо. Що ж, принаймні Деніз удома, подумала я. Я постукала тричі, потім, оскільки відповіді не було, ще тричі. Ритуал стукання до бридкої кімнати батька, досі лишався зі мною. Деніз не відчиняла. Отже, її немає, вирішила я. А може, вона спить. Дивно, але ця думка зняла з мого серця камінь, ніби, хоч я й пришла саме для цього, перспектива побачитися з Деніз видалася мені блюзнірською і небезпечною. Я вже збиралася поспіхом спускатися сходами, аж раптом двері поволі відчинилися — безшумно, ніби самі по собі, ніби наділені власною волею. Я заклякла, спостерігаючи за тим, як вони колихаються, мовби за ручку потягнув привид, аж раптом помітила Деніз — спершу її руку, потім плече, нарешті обличчя, чи радше частину обличчя. Друга ж половина, як і решта тіла, були за дверима. Я довго дивилася на ці півобличчя, мовчала й намагалася вичавити усмішку з себе. Гадаю, якщо мені це й вдалося, то усмішка вийшла мертвотною. Натомість півобличчя Деніз було непроникним. З прочинених дверей линув вологий протяг.

«Заходь, красуне, — мовила нарешті Деніз. — Застудишся». Вона повністю зайшла за двері, даючи мені увійти. У сутінках переді мною постало її помешкання. Вузький коридор вів до кімнати. Віконниці були зачинені. Усе здавалося таким нормальним, зимним, стерильним! І все ж я була переконана, що та кімната знищила б кожного, хто б увійшов до неї; вона нагадувала мачете зі щойно нагостреним лезом, яке з нетерпінням чекало на жертву. «Заходь», — повторила невидима Деніз із-за дверей. Авжеж, то був її голос, та я його не впізнавала. Інтуїція підказувала мені, що повернутися спиною — не до Деніз, а до цього голосу, — було б самогубством. «Заходь, не стій там». Тон її голосу не був владним. Він радше нагадував молитву — але молитву до пекельних богів. Я підкорилась їй і ввійшла. Тієї миті я була переконана, що за дверима на мене чекала не Деніз, а якась інша сутність, яку я відчувала там, у кімнаті. Я зробила кілька кроків і переступила поріг, не насмілюючись глянути у закуток за дверима. Вони негайно зачинились за мною. Коридор навпроти мене здавався безкінечним — він тягнувся, і кімнати в кінці не було. Я обернулась, намагаючись зберігати якомога природніший вигляд. Була готова побачити блиск леза, дуло револьверу чи мотузку з петлею для шибениці.

Нічого подібного: Деніз була сама, у довгому халаті темно-синього чи темно-зеленого кольору, який підкреслював її прекрасні форми. Вона схудла — це впадало в око відразу. Я запитала, як у неї справи. «Мені треба ще кілька днів», — відповіла вона й подалась до мене. Коли була дуже близько, різко зупинилась. Я не поворушилась. Деніз поклала свою руку на мою — вона була холодна, немов рукавичка з металу, забута на морозі. Раптом я помітила полум’я, що жевріло глибоко на дні її очей. «Найгірше минуло, — сказала вона, — бо вчора я не могла встати, ба’ навіть очі розплющити, мене трясло в лихоманці, тож я годинами лежала, заплющивши очі, жахливо, що тільки може постати нам під повіками, я молилася, щоб не сконати, і гарячка поволі відпускала мене, тоді прийшов лікар, виписав мені ліки, я буду на ногах за кілька днів, дякую, що зайшла, красунько». І вона стиснула пальці на моїй руці, перш ніж прибрати її (а я ще довго відчувала холодну вагу тієї руки). Потім Деніз повела мене до кімнати. Коридор виявився цілком нормальних розмірів.

То була однокімнатна квартира, яку Деніз поділила навпіл великою японською ширмою. Перша частина служила за вітальню й кухню. Друга була за спальню. Там розташовувались і душ з туалетом. Я сіла на канапу. Деніз запропонувала мені чаю. Я зауважила, що піду сама його заварю, щоб вона не перевтомлювала себе, однак Деніз наполягла, що все зробить сама. Тоді я уважніше придивилася до обстави кімнати. Після мого останнього візиту в ній нічого не змінилося. І все ж у мені росло відчуття, що ми були не самі. Присутність, яку я відчула за дверима, була тепер у кімнаті й кидала свою тінь на все: на порядок книжок на полицях, кількість чашок у шафці, розмір напису на афіші, усмішку батьків Деніз на світлині, яка прикрашала буфет. Усе було ніби глибоко вражене. Деніз чаклувала над чайником. Я зирнула на перегородку. Та людина могла бути лише по той бік, у вузькому просторі спальні. Я відчувала її мовчазність, напруженість, готовність кинутися на мене щомиті.

Деніз помітила, що я придивлялась, і подала мені чашку. Сіла навпроти мене. Якийсь час ми мовчали. Жодна з нас не зробила ні ковтка чаю. Ми тримали чашки на колінах, шукали щось солідне, до чого можна було б прикувати свій погляд, але речі ніби відверталися від нас. Пара від чаю зігрівала моє підборіддя, хоча руки, які тримали чашку, були немов приморожені. Зрештою я зробила маленький ковток і заговорила про життя на факультеті. Пообіцяла принести їй конспекти пропущених лекцій, пролегомени до філософії К’єркегора. Розповіла про його «Філософські крихти». Коли ж я замовкла, поцікавилася Деніз аж ніяк не К’єркегором:

— А як там наш клуб?

— Клуб? Усе гаразд. Тебе нам бракує.

Я знала, що не такої відповіді вона чекала. Однак вона сама була не годна поставити правильне запитання — те, що жаріло в її очах: «Чи сидить він знову за своїм столиком, утупивши погляд у стіну?» Саме це кортіло знати Деніз, та вона не наважувалася промовити це вголос. Кілька секунд я спостерігала за боротьбою, що точилася всередині неї. Чи наважиться вона таки поставити це запитання? Чи стане їй мужності не зважати на присутність за японською ширмою? Тієї миті присутність була майже фізично відчутна, вона просякала через перетинку й наповнювала собою квартиру. Деніз перелякалась і мовила: «Мені вас також бракує». І вже за секунду чашка випала з її рук і розбилася об підлогу. Чай вихлюпнувся на ноги Деніз. Вона розсміялась: «Яка ж я незграба!»

Я встала, зібрала скалки, витерла підлогу. Цього разу Деніз не заважала мені. Коли я була зовсім поруч із нею, біля ніг, то мені здалося, ніби я чую її шепіт: «Іди...» Я підняла на неї очі. Чи справді вона це сказала? Складно сказати: вона дивилась у бік спальні і, здавалося, зовсім забула про мене й калюжу чаю під ногами. Тоді я підвелася. Тієї миті я відчувала в собі достатньо сміливості, щоб піти за ширму, у спальню, і перевірити, хто там є. Та я цього не зробила. Була нажахана. Я сказала Деніз, що дам їй відпочити. Мені здалося тоді, що вона зітхнула з полегшенням, хоч тепер, коли я про це думаю, то вираз, який промайнув її схудлим обличчям, здається мені радше відчаєм, благанням допомогти, а не полегшею. Втім, я не впевнена в цьому. Я сказала їй, що сподіваюсь на скоре побачення. Мій голос ніби заскочив її зненацька, вона аж підскочила. Я обійняла її й попрямувала до виходу, ледве стримуючись, щоб не побігти.

І все ж я обернулася до неї, перш ніж відчинити двері. У її очах я прочитала бажання щось сказати мені, та мені було надто лячно, щоб дізнаватись, що саме. Я вийшла. Коли спускалася сходами, здається, чула той самий голос, те саме завершення арії, що й до того. Тоді я подумала, що геть здуріла, і не обернулась.

Через два дні після візиту до Деніз я зустрілася з Брижіт Боллем. Від неї я пішла з листом і портретом Елімана. А також я везла з собою похмурий мартиролог. Пригадуєш, вона мені про нього розповідала? У цьому документі вона зафіксувала обставини смерті літературних критиків. Уявляєш? Брижіт була така переконана, що саме Еліман довів їх до самогубства, що зібрала всі їхні життєписи до однієї теки. «Звіт про самогубства чи вбивства»... Хочеш почитати? Деякі з цих заміток досить лапідарні, часом подібні до телеграм. Деякі — дуже розлогі. А є й такі, що поєднують стислість і деталі. Не знаю, чому так. Ось, на.

Леон Беркоф (1890 — 14 квітня 1939). Син євреїв, що емігрували з Росії. Вивчав філософію. Відмовився від посади вчителя, коли розпочалася Перша світова (служив у 12-му кірасирському полку). Потім став журналістом. Дописував до багатьох паризьких часописів, журналів і газет міжвоєнної доби. Автор літературних оглядів і рецензій на філософські праці. З середини 1920-х закинув огляди й рецензії. Узявся за політику. Спадкоємець перших дрейфусарів, вів запеклу боротьбу проти Морраса і Бурже[73]. З люттю викривав французьких антисемітів. У 1927 році Б. написав чимало статей. У світлі того, що сталося потім, їх можна сприймати, як провіщення (інтуїтивне) Голокосту.

«Лабіринт жорстокості». Спершу Беркоф тримався осторонь дебатів. Потім: моя розмова з Елленштейном і Терезою Жакоб. Б. відреагував. Продемонстрував свою жагу до правосуддя та ненависть до расизму. Засудив газети за смакування деталей скандалу й акцент на особливостях біографії та нехтування власне текстом і літературною працею. Моє інтерв’ю оцінив як суб’єктивне й посереднє. Наприкінці статті висловив підтримку Еліманові. Заохочував його захищати себе.

Наприкінці 1938 року Б. страждав від гострих нападів мігрені. На початку 1939 року його шпиталізували, коли він кілька разів знепритомнів. Одужав, повернувся до роботи. 14 квітня 1939 року, коли Б. писав (есе, свого роду філософське заперечення «Майн Кампф»), його дев’ятирічний син знайшов його в кабінеті мертвим. Куля з револьвера в рот. Записки не залишив.

Тристан Шерель. 2 березня 1939 року, близько півпершої ночі, Тристан Шерель (нар. у Бресті, 1898 року) залишив дружину в їхньому ліжку. Сказав, що страшенно кортить курити. Минула година. Він не повернувся. Тоді дружина пішла шукати його. Знайшла в садку за будинком. Він поволі гойдався, повішений на гілці великої берези.

Формальні свідчення. Шерель — енергійний чоловік. Любив життя й море. Любив мандрувати. На жаль, мандри «Лабіринтом жорстокості» йому не сподобалися. Він був розчарований. У своїй статті писав, що так і не побачив Африку, про яку мав досить екзотичне уявлення. Закидав Еліманові, що той зав’яз у непотрібних і сухих вправах зі стилю. Що недостатньо показав читачеві пейзажів і замальовок життя чорного континенту. Еліман для нього був недостатньо чорним.

Спалений. Попіл дружина й діти розвіяли над мисом Фіністер.

Оґюст-Ремон Лам’єль (11 липня 1872 — 20 грудня 1938). Жахіття траншей Першої світової війни остаточно переконали Оґюста-Ремона Лам’єля в розумовій відсталості людей. Та замість поринути у філософію зневіри й песимізму, Лам’єль побачив у цьому причину для запеклої боротьби, яку вів усе життя, проти будь-яких бар’єрів, що можуть постати між людьми. Випускник Вищої нормальної школи[74], соціаліст, гуманіст, після Великої війни — переконаний пацифіст, найбільше Лам’єль уславився своєю жорсткою антиколоніальною позицією, яку він завзято обстоював на сторінках газети «L’Humanité», з якою співпрацював від самого її заснування Жоресом, що був у числі його найближчих друзів.

Вихований на класичній культурі (отримав диплом викладача граматики грецької та латинської мов), навряд чи Лам’єль не розпізнав алюзії, посилання, плагіат і цитати в «Лабіринті жорстокості», який привітав практично відразу після виходу. Саме йому ми завдячуємо формулюванням «негритянський Рембо», яке доводить, що Лам’єль, цілком імовірно, помітив в Елімані те, що єднає його з Артюром Рембо (однак вирішив це замовчати) та низкою інших авторів періоду, з якого був фахівцем. Одному зі своїх колег він навіть сказав: «Цей африканець читав усе — від Гомера до Бодлера, узагалі все!»

Незадовго до самогубства Лам’єль надрукував у «L’Huma­nité» свою останню статтю, присвячену «Лабіринту жорстокості». У гіркому тоні він висловив жаль, що ніхто не зрозумів: Еліман радше грав із цитатами, ніж вдавався до плагіату, адже переписані цитування були надто очевидними, щоби бути ненавмисними (до речі, щодо цього він висловився більш ніж двозначно: «Треба бути сліпим, щоб це не побачити»).

За кілька днів до Різдва він укоротив собі віку, ковтнувши ампулу з ціанідом. Кажуть, ніби в нього були апокаліптичні видіння, гідні пера Івана Богослова. У листі, який він залишив, є такі рядки: «Війна повернеться до нас з Німеччини. Цього не уникнути. Та цього разу я не дозволю їй себе мучити».

Смертельним ворогом Лам’єля був Едуард Віжьє д’Азенак, одна з найбільш злобивих акул «Le Figaro», з яким він роками вів війну у вигляді статей у відповідь. Хоч колись вони були друзями, ці двоє навіть двічі, наприкінці ХІХ століття, викликали одне одного на дуель. Усе протиставляло їх: політичні погляди, ідеологія, літературні вподобання, сприйняття людей. Та подейкували, що справжньою причиною їхньої взаємної ненависті було кохання. Хтозна, що це означало: що вони були коханцями до того, як зненавидіти одне одного чи посварилися через кохання до однієї людини? Пояснення я так і не знайшла.

Альбер Максімен (16 жовтня 1900 — 4 липня 1940). Випадково вплутався в цю жахливу історію. Відомо про його життя дуже мало. Доводився зятем професорові Полю-Емілю Ваяну. Це його й згубило. Саме він оприлюднив відкриття свого тестя. Сама ж стаття: радше нейтральна. Просто перелічив те, що Ваян відкопав у «Лабіринті». Розлучився з його дочкою в лютому 1939 року. У шлюбі вони були менше року. Таланту до письма не мав. З часом писав усе менше. Любив полювання. Зброя: двостволка. Саме її використав, щоб покінчити з життям, яке стало самотнім і позначеним поразкою Франції у війні. Не дожив і до сорока років.

Жуль Ведрін (11 червня 1897 — 13 червня 1939). У кінці статті, яку він присвятив Еліману в газеті «Paris-Soir», Ведрін натякнув, що до розкриття цієї загадки ще далеко. За ремаркою щодо нерозкритої справи легко впізнати любителя детективних романів, яким був Ведрін. У «Paris-Soir» він відповідав за дрібні події та іноді писав огляди детективної літератури. Та він і сам написав два романи під псевдонімом Гектор Дж. Франк. Важко сказати, якої насправді він був думки про «Лабіринт жорстокості» і плагіат, особливо в художньому плані. Його більше цікавив судовий процес. Однак загальний тон його статті дозволяє припустити, що він тішився тим, що офіційні літературні кола (тобто ті, які зневажають детективну літературу, вважаючи її вульгарною й покликаною розважати неосвічений плебс) отримали стусана від Елімана, хай навіть для останнього історія закінчилася погано. Я дізналася, що Ведрін мав намір розпочати власне розслідування щодо особистості Елімана. На жаль, його на злеті підрізало нещасливе кохання. Через два дні після свого сорок другого дня народження він кинувся під колеса паризького метро. А видавець оприлюднив — під його справжнім іменем — рукопис, що його Ведрін надіслав йому тижнем раніше. Як на мене, це найкращий твір Ведріна.

Едуард Віжьє д’Азенак (14 грудня 1871 — 9 березня 1940). Батько Едуарда Віжьє д’Азенака, капітан Аристід Віжьє д’Азенак, з честю загинув у Седанській битві 1870 року. А через кілька місяців на світ явився маленький Едуард. З дитинства він відчував як глибокий потяг до кар’єри військового (зважаючи на батькову постать), так і глибоку ненависть до Республіки. Утім, література вабила його більше, ніж зброя, тож юний д’Азенак склав життєписи Карла Х і графа де Шамбора, які привернули увагу критиків. Переконаний легітиміст[75], за гасло він обрав «Живу світлом двох Вічних Істин: Релігії та Монархії». Цю фразу він запозичив у Бальзака, хоча дієслово змінив[76].

У 1898 році д’Азенак, хоч і був переконаним антидрейфусаром, надрукував у «Le Figaro» статтю з осудом примітивного антисемітизму, який сповідувала більшість його друзів і який плямував усі можливі християнські чесноти. Цей текст звів його з радикальним дрейфусаром Оґюстом-Ремоном Лам’єлем, який назвав статтю мужньою й чесною. Між юнаками виникла пристрасна дружба. Цілий рік вони зустрічались і захоплювались один одним, незважаючи на ідеологічну прірву, що розділяла їх. У 1899 році хтось або щось посварило їх і поклало край дружбі, яка була прекрасною, проте нестерпною. Кажуть, ніби вони двічі стрілялися — щоразу переможця не було, хоч і обмінялися дюжиною пострілів. У 1914 році, на початку війни, Віжьє д’Азенак вступив до французького війська звичайним санітаром. Жахіття, свідком яких він став і які сам пережив, назавжди відвернули його від крові. Повернувшись із фронту, він продовжив писати книжки та друкуватись у «Le Figaro», одним зі стовпів якої невдовзі став. Не раз він висував свою кандидатуру до Французької академії, та безуспішно.

Під час останньої спроби, у 1938 році, д’Азенак не отримав жодного голосу, щоб зайняти 16-те крісло, у яке того року сів Моррас[77].

Тонкий знавець літератури, критик, відданий читач Іпполіта Тена, відважний полеміст — він був затятим прихильником колонізації Африки. Едуард Віжьє д’Азенак — і це очевидно з його текстів, оприлюднених під час «справи Елімана» — вважав чорних чи то недолюдьми, чи то вправними мавпами, здатними хіба на прислуговування й точно не на літературні вправи. «Я б ще зрозумів, якби це був єврей, та щоби негр?! Ніколи!», — писав він у листі до коханки. Він не приховував свою щиру зневагу до «Лабіринту жорстокості» й Елімана. Відкрито й завзято писав про неї. Саме він надрукував статтю Бобіналя. Чи знав він, що це були вигадки? Мені невідомо.

Здається, його вкрай засмутила звістка про самогубство Лам’єля, тож він не зронив (і не написав) ані слова впродовж двох днів. Улітку 1939 року д’Азенак зазнав кількох нападів шалу. Його замкнули в лікарні. Саме в цьому притулку, розташованому в паризькому передмісті, у березні 1940 року, раптом прийшовши до тями, він у палаті лезом для гоління перерізав собі вени, перед тим дбайливо зав’язавши собі очі, щоб не бачити кров.

Отаке.

Я не вірю в підтекст цього звіту, бо не вірю в містику взагалі. Однак у дитинстві я чула чимало дивовижних історій. І коли міркую про серію самогубств літературних критиків, пов’язаних лише своїм фахом і тим фактом, що всі вони писали про «Лабіринт жорстокості», то на згадку приходить одна із них.

Перш ніж я її розповім, Дьєґане, дозволь скрутити косяк. Тобі не пропоную — зілля надто міцне. Це потужний приплив, ти до такого ще не готовий.

Коли я була малою, розповідали, що колись давно — до мого народження — чоловіка на ймення Мбар Нґом, що жив у серерському селищі неподалік, обсіла жахлива й невідома хворість, від якої він страждав фізично, психічно й душевно. Уночі його крики було чутно в усьому селищі; їхнє похмуре відлуння дійшло до Мбар Нґома у вигляді репутації, де сплелися жах і співчуття. Усі жаліли його, та потай страхалися заразитися його болем. Звичайно, родина намагалася лікувати Мбар Нґома, та марно: традиційна медицина, до якої звернулися в першу чергу, довго й безуспішно шукала коріння зла, висуваючи різні діагнози. Щодо західної медицини, вона просто визнала себе безсилою перед лицем невідомої патології. Рідні відвідали десятки цілителів, костоправів і чаклунів. Жоден не допоміг. Комусь вдавалося вгамувати недугу, напихаючи хворого дурманом та окурюючи смердючими окультними сумішами; однак дія цих засобів тривала лише кілька годин, після чого бідолашний Мбар Нґом знову поринав у нелюдський біль. Невдовзі, спостерігаючи за нестерпними стражданнями хворого, рідні, перешіптуючись і перезираючись повними сліз поглядами, стали бажати йому й родині звільнення через смерть. Та сама смерть, здавалося, не бажала приходити на допомогу. Тож муки Мбар Нґома продовжувались, і невтішний шаленець волав уночі, мов привид на тортурах.

Усе селище перейнялось його неміччю. Одного вечора старійшини зібралися на свого роду позачергову раду, участь у якій взяли й рідні Мбара. Обговорили можливі варіанти дій. Рішення ухвалили швидко. Залишався тільки один шанс урятувати Мбар Нґома.

Саме тут на сцені з’являється мій батько, Усейну Кумак. Увечері його навідав посланець із селища, де жив Мбар Нґом. У дитинстві про цей візит мені розповідала Та Діб. За її словами, посланець знайшов мого батька на ґанку будинку — той ніби вже на нього чекав. І перш ніж посланець, привітавшись, виклав йому мету візиту, батько йому заявив:

— Мені відомо, навіщо ви тут.

— То ви допоможете нам? Допоможете Мбару?

— Повертайтесь за тиждень, — відіслав його мій батько.

Посланець пішов. Усейну Кумак, як я вже казала, у наших краях славився своїми містичними вміннями, знанням різних релігій та передбаченням майбутнього. У найскладніших випадках, коли все здавалося втраченим, ішли до нього. Ясна річ, справа, за яку він мав узятися цього разу, була не лише складною й заплутаною, а ще й терміновою. Адже хвороба Мбар Нґома стосувалася вже не тільки його самого — турботу про неї на себе взяла громада.

За сім днів (я досі переповідаю слова Та Діб) посланець повернувся і звернувся до мого батька, а той заявив, що зцілити Мбар Нґома не зможе жодна медицина на цьому світі. Посланець, який умів читати поміж рядків, одразу збагнув, якщо Мбар хоче зцілитися, то досягне цього лише в іншому світі, вічному краю предків, по той бік великої ріки, де змішалися води життя та смерті.

— А він погодиться піти за вами? — запитав посланець.

Якусь мить батько мовчав, потім йому відказав:

— Мені це поки що не відомо. Моя сила прозріння не в змозі зламати його волю, заплутану, наче хащі.

— Ви підете зі мною?

— Ні. Я не маю потреби пересуватися фізично. Зробімо це завтра ввечері.

Після цих слів, як розповідала Та Діб, посланець низько вклонився моєму батькові — так, ніби вони відкрили глибину думки, про яку посланець не міг і подумати; глибину, яка викликала не просто повагу, а шану і, певною мірою, острах. Тоді посланець пішов.

Наступного дня, коли впала ніч, дух мого батька залишив тіло. Селяни запевняли, що чули, як вулицями свистів сильний вітер. Наймудріші казали, що дух Усейну Кумака вийшов, і заборонили своїм сім’ям виходити. Увесь цей час тіло батька залишалося вдома, надворі — його добре бачили його дружини й діти. Він багато годин сидів непорушно на складеному стільці, вирячивши очі — так, ніби щойно прозрів. Та всі знали, що він був далеко, що дух залишив його тілесну оболонку, що в жодному разі не можна було підходити й звертатися до нього.

Раптом мангове дерево навпроти цвинтаря зашелестіло. Повів зупинився на мить серед листя, ніжно, немов коханку, обійняв відсутність Моссани — і рушив далі. За кілька хвилин він уже летів над річкою. Він лагідно торкався хвиль, блискуча гладінь здригалася від милування, на поверхні виникли великі кола, що ритмічно розходились аж до берегової підпори. Далі повів полинув над неозорим болотом, де засвистів і відбився луною від безлюдної полонини. Нарешті він долетів до старезного лісу, відомого тим, що там жили духи. Коли повів пролітав над їхніми головами, вони вмить упізнали його та привітали з шанобою, як свого. Тож коли жар землі став спадати, дух мого батька разом із повівом долинув до села, де жив Мбар Нґом.

Той, як завжди, волав від страху, шалу й незбагненного болю. Батьків дух проникнув до його хати. Гукнув його. Тобто гукнув він, звичайно, дух Мбара, не тіло його. Кажуть, що Мбар, щойно зачувши оклик, замовк. Тоді всі його рідні здогадалися, що мій батько явився. Кожен затамував подих. Мбарів дух стрепенувся, злетів, хоч тіло лишалося простерим на ложі. Дух із жахом дивився на себе згори, уже був готовий кричати, однак батьків дух затулив йому рота, схопив його й виніс із хати, до спокійнішого місця. Тільки тоді батько зняв невидиму печатку, накладену на вуста Мбар Нґома, і мовив йому:

— Не лякайся. Я тут, щоб звільнити тебе...

— Звільнити? Хто ти такий? Що ми таке?!

— Хто я — не має значення. Однак ти дуже добре розумієш, чим ми є в цю мить. Ми те, чим ми є насправді в глибині себе: ми — духи. Життєва сила.

Тієї миті — як розповідала мені Та Діб — батько непорушно сидів на стільці посеред нашого подвір’я й тихо промовляв, вирячивши очі.

— Навіщо ти тут?

— Мбар Нґоме, ти знаєш, навіщо. Мусиш померти. Тут для тебе життя вже немає. Якщо й далі житимеш, з тобою трапиться найгірше, що може статися з людиною на цій землі.

— І що ж це таке?

— Ти страждатимеш і далі. Але й це не найгірше. Твоя хвора душа ще за життя відділиться від твого тіла — ось що найгірше. Тіло житиме в тортурах. А щодо душі, вона блукатиме серед духів. І тут, і там ти будеш загублений і самотній.

— Я й так загублений і самотній.

— Авжеж. Але лише тут. Якщо ти погодишся з власної волі перейти на той бік, духи, які на тебе чекають там, дадуть тобі шанс на зцілення. На тебе чекає нове життя в їхній компанії. Духам відомо, що душа живе значно довше за тіло. І лікувати треба саме її, душу. Ще є час допомогти їй там, по той бік. Так ти знову зможеш стати кимось, матимеш час на те, щоб нарешті знайти себе. А тут уже нічого для тебе немає. Хіба що страждання.

— А якщо я віддам перевагу стражданню? Якщо не пристану на твою пропозицію? Що, як я хочу жити, хай навіть і хворий?

— Я прийму твій вибір. Але ти однаково помреш. І тієї миті твоя душа буде така спустошена завчасною розлукою з тілесною оболонкою, що більше ніщо, навіть вічність, не врятують її. Незважаючи на хворобу, ти чіпляєшся за життя на цьому боці. Однак справжнє життя починається по інший бік. Ходімо зі мною — і ти побачиш.

Мбарів дух німував. Батьків дух попросив його поміркувати, переніс назад, до хатини, вклав у тіло. Батько пояснив, що міг би, поки той не прийме рішення, на кілька днів замкнути Мбарове лихо у своїй долоні. Мбар йому подякував за це. Тоді батько рушив назад, до свого тіла, що лишалося на нашому подвір’ї.

Отямившись, Мбар Нґом пам’ятав усе. Кажуть, що того дня, уперше за багато років, він не страждав. Минуло два дні, Мбар Нґом змирився з тяжкими думками. Він проводив багато часу зі своїми дітьми, з дружиною, друзями й батьками. Утім, усі знали, що це означає.

Як і обіцяв, батьків дух явився через дві ночі. Мбар Нґом уже чекав.

— То як? — запитав батько.

— Звільни мене, — зітхнув Мбар Нґом.

Кажуть, що тоді батько розкрив пальці лівої руки, де чаїлося лихо, і поклав долоню на обличчя Мбар Нґома. Той відразу помер. Його дух злетів під хмари. Батько провів його до берега великої річки життя та смерті.

Отак, Дьєґане — тепер тобі відома історія Мбар Нґома.

А зараз на мить припустімо — саме так: припустімо, — що вона справжня, що мій батько справді вмів проникати в голови та переконувати людей умирати. Припустімо, що, обіцяючи щасливе, мирне чисте життя в потойбіччі, він підштовхував їх до свого роду евтаназії, хай навіть шляхом самогубства. Припустімо також, що це вміння передалось Еліманові. Розумієш, до чого я веду? Авжеж, ти все зрозумів. У своїй останній сповіді, лежачи на смердючій ковдрі, батько зізнався, що багато чому навчив Елімана Мадаґа, навчив різним знанням. Можливо, серед них була й ця таємниця, й Еліман, піддавшись гніву та сорому, використав цю силу проти літературних критиків, проти Бобіналя, проти всіх, хто не зрозумів «Лабіринт жорстокості» чи завдав йому шкоди. Однак усе це — лише припущення. Хоч і вкрай чудернацьке. Звісно, ці самогубства були лише збігом, трагічним збігом... А те, що всіх їх між собою пов’язував «Лабіринт жорстокості», було не більше, ніж випадковістю. Брижіт Боллем сказала мені, що випадок — це доля, поступу якої ми не відчуваємо. Що ж, можливо, вона вірила в містику. Я — не вірю.

Ось, на, затягнися, als het erop aan komt, відчуй силу хвиль, приплив. Та не так швидко, вдихни лише раз, обережно, bine-bine, молодець, добре. Тепер розплющуй очі — ось воно, море, юначе!

Думка про те, ніби Еліман свідомо своєю нездоланною магією змусив бідолашних критиків покінчити з життям — жахлива. Однак у цьому цілком вірогідному кошмарі я бачу й комічний бік. Хіба ти не бачиш? Письменник, переконаний, що його не зрозуміли, не прочитали, принижений, виснажений чутками, зведений до кольору шкіри, походження, конфесії та ідентичності, береться мстиво й методично нищити критиків-нездар: хіба не комедія?

До речі, відтоді мало що змінилося. Хто нині пише про літературу з суто естетичної точки зору, а не про самих авторів, їхню засмагу, вік, поведінку, зачіску, їхніх собак та їхні лобки, про інтер’єри їхніх осель, про колір їхніх окулярів? Про що пишуть? Про стиль чи про особистість, про письмо чи про медійний образ, який конче треба мати, про творчість чи сенсаційність образу автора?

Ш. став першим чорним письменником, який отримав ту або іншу премію чи став членом якоїсь академії: зазирніть до його книжки, вона фантастична!

Щ. — перша письменниця-лесбійка, чий твір інклюзивною мовою[78] погодились оприлюднити: це текст, який карколомно змінює нашу добу!

Ю. по четвергах — бісексуал і атеїст, а по п’ятницях — цисгендерний мусульманин: він написав дивовижний, зворушливий і неймовірно правдивий текст!

Я. зґвалтувала й убила свою матір, а коли у в’язниці її навідував тато, вона пестила його прутень під столом у камері для побачень: її книжка — це прямий хук у щелепу!

Саме через це, через цю пафосну посередність ми заслуговуємо на смерть. Усі: журналісти, критики, читачі, видавці, письменники і суспільство — усі заслуговують на смерть.

Чим Еліман зайняв би себе сьогодні? Убивав би всіх. Потім убив би себе. Кажу тобі ще раз: комедія. Чорний гумор.

Ми забули про Деніз. Зараз усе розкажу.

Через п’ять днів після мого візиту до неї у «Вотрен», поки я виступала, подзвонили. Дзвінок був із лікарні. Лікар попросив мене прийти якомога швидше: Деніз мене кликала. За згодою Андре й Люсьєна я зупинила виступ і побігла до лікарні, де лежала Деніз. Там я побачила її нечисленних рідних: дядька, тітку й двох кузенів. У коридорі вони мені повідомили, що йшлося не про гарячку, а про тяжкий напад її хвороби. Якої хвороби? Дрепаноцитоз — мовила тітка. Серпоподібноклітинна анемія. Деніз отримала її в спадок від свого батька, який помер від хворі, коли їй було лише десять. А її мати загинула через кілька років після батька в морській катастрофі.

Нічого цього я не знала. Деніз казала, що втратила батьків, але ніколи не згадувала про обставини смерті. І не казала, що іноді в неї траплялися напади дрепаноцитозу.

«Вона чекає на тебе», — повідомила тітка. Тож я зайшла до палати. Справді, Деніз чекала на мене. Коли я переступала поріг, вона вже дивилась у бік дверей, ніби знала, що я прийду, або просто чула мій голос у коридорі. Я була готова побачити слабку хвору, можливо, непритомну, оплутану зарозливим павутинням дротів і трубок, по яких неквапом рухалася би прозора або жовтувата рідина, під’єднану до зондів, які тягнулися би до незрозумілих приладів із киснем, та до крапельниць. Замість цього я побачила порожню палату, що аж лоснилася ладом довкола ліжка — ніби вона вже одужала й готувалася до виписки, хоча, навпаки, усі знали, що Деніз була приречена, тож відмовилися від лікування. Вона зіпнулася на подушку, ноги її ховалися під білу ковдру. Деніз усміхнулась мені. Я підійшла й узяла її за руку.

— Читаю й тішуся. Дуже подобається! Шукаю дотепну епітафію для себе.

І вона показала книжку, яку тримала в другій руці — то були «Філософські крихти» К’єркегора. У мене не було ні пориву, ні бажання втішати її і давати ілюзію на порятунок. Краще, ніж будь-хто, Деніз знала, наскільки близько підібралася до смерті — певно, вона вже бачила її очі. І запевняти її, ніби вона помилялась, що очі вперті не в неї, — це могло б видатися зверхністю, яка часто забарвлює спілкування здорових із хворими. Тож я мовчки потиснула її руку.

— Звичайно, — вела вона далі, — я відчуваю наближення нападу. Умію підготуватися до нього. Навчилася з часом. Вони завчасно дають знати про себе. Але цей напад заскочив мене зненацька й перелякав. Я не могла нічого вдіяти.

— Деніз, ти не мусиш мені про це розповідати. Поговорімо про щось інше.

— Люба, не кажи дурниць. Тобі добре відомо, що говорити про це потрібно. Це почалося, коли я була в шостій ложі. Ні, краще так: після того, як я там побувала. Або саме через це...

Вона витримала паузу. Я мовчала. Її рука ледь помітно відповіла на мій потиск.

— Після того дня, — нарешті мовила Деніз, — він уже не повертався до «Вотрена»?

— Ні.

— Отже, він уже це зробив...

— Зробив що?

Деніз кілька секунд дивилась на мене з викликом.

— Коли я пішла до нього до шостої ложі, — повела вона, — він сидів у півтемряві у фотелі. Лише крізь вікно, яке він прочинив, хоч було зимно, на нього падали нічні відблиски. Мене холод не зупинив — я вже відчувала гарячку. Він скинув ширококрисий капелюх, але через темряву я не бачила його обличчя. Я привіталась і запитала, чи не бажає він запалити світло. Він сказав, що не варто, що сутінки також годяться. І запитав, чому я сама. Я пояснила, що ти не захотіла йти. Він мовчав, здавався розчарованим, а я стояла перед ним, не розуміючи, що робити: підійти до нього, скинути одяг, завести танок, лягти на ліжко чи просто чекати, поки не скаже, чого бажає. Нарешті, після тривалої паузи, він сказав, що все це намарне, що сама я не зможу розважити його достатньо, щоб він мав сили здійснити задумане. Я мовчала, тож він проджовжив: «Ви не запитаєте мене, про що йдеться?» Я відказала, що подумки поставила це запитання, але не повинна була робити це вголос, бо, зрештою, це його справа, а я лише танцівниця, моя справа — розважати його. Він знову замовк, а потім розповів, що колись, до війни, тут танцівниць не було. І перш ніж я запитала його, він повів далі: «Авжеж, я добре знав це місце, принаймні таким, яким воно вже не є. Називалося воно інакше, і я тут не раз бував із друзями або сам. О, це була одна з кращих місцин на площі Кліши!» Тоді він попросив помасувати йому плечі. Я підійшла й нарешті вперше побачила частину його обличчя. Гадаю, було йому років сімдесят, не менше. Я зайшла йому за спину й почала масувати плечі. Уже за мить він наспівував одне з танго Карлоса Ґарделя[79]. Я масувала плечі, сподіваючись, що він усю ніч співатиме танго — виходило в нього гарно, та й голос він мав чудовий. Однак він замовк. Саме тоді в мені народився страх — він поставав поволі, але невпинно. Причину страху я не розуміла. Гадаю, це було те, що називають поганим передчуттям. Я затремтіла. Щоб заспокоїтись, я думала, що змерзла через відчинене вікно, хоч у глибині душі я знала, що з холодом це аж ніяк не було пов’язане. І все ж я запитала в незнайомця, чи можна зачинити вікно. Він підвівся й зачинив сам. Тоді підійшов до мене. Він видався мені велетом, я почувалась беззахисною, цілковито в його владі. Сидячи в кріслі, він скидався на вишуканого, але кволого гіганта. А стоячи перетворювався на іншу людину — велику й сильну. Страх нікуди не подівся, він лежав у моєму шлунку, мов каменюка. Певно, незнайомець це зауважив, бо сказав мені не боятися, сказав, що нічого не зробить мені, що в його віці думають радше про матеріал, з якого зробити собі труну, та про квіти, якими її прикрасити. Я усміхнулась. «Можете йти», — мовив він. На що я сказала: «Уже?» Він ствердно кивнув. Зрадівши, я зробила кілька кроків у бік дверей, а він знову сів у крісло. І тоді я зробила те, чого не мала робити: зупинилась і запитала: «Які у вас плани на наступні дні?» Я бачила, як він посміхнувся, і камінь у моєму шлунку здригнувся. «Ви точно хочете знати?», — запитав він. Я кивнула. Тоді він спитав, навіщо. Я відповіла, що він би хотів, щоб я знала — так мені здалося. Він прошепотів: «Можливо, хтозна...» Помовчавши, він повів далі: «То я вам скажу, якщо ви вже хочете знати, а може, і я цього хочу, однак більше нікому не кажіть, це не має вийти за межі кімнати, інакше...» Він не договорив. Я була певна, що він грався зі мною — і він справді грався, однак то була гра в життя і смерть, а правила знав тільки він. Я ж, дурепа, пообіцяла йому: «Клянусь, я нікому не скажу». Я була нажахана, однак усміхалась. Незнайомець, гірко скривившись, мовив: «Я збираюся робити те, що робив упродовж багатьох років: убивати. Мені залишається одна людина, яку треба вбити, тоді все буде скінчено, роботу завершено». Він замовк, а я розгублено засміялася. Однак він уже не посміхався. Приклав палець до вуст. Я зробила так само й вийшла, міркуючи, що це було: комедія чи реальна загроза? Коли я спустилася до гримерки, до мене зайшли Андре й Люсьєн. Вони вручили мені чималу суму. Той тип залишив мені величезні чайові. Вони натякнули, що, певно, у шостій ложі все пройшло дуже добре, якщо вже він так щедро віддячив мені. Я мала б мовчати тоді, та я не змогла. І розповіла їм, що відбувалось у ложі. Розповіла про масаж, про танго, навіть про відчинене вікно розповіла. Насамкінець я заявила, що це просто самотній старий, який ностальгує й шукає пригод, щоб менше страждати від самоти, що, перш ніж я пішла, він зізнався в тому, що був небезпечним убивцею і готовив черговий злочин. На що Андре зауважила: «Дуже шкода! Мені здавалося, що в ньому справді щось є, а виявляється, що це просто нещасний старигань, якому нудно, тож достатньо масажу під танго Ґарделя! Старість — це падіння в прірву. Люсьєне, пообіцяй, що не дозволиш мені старіти». Однак Люсьєн мовчав із нашорошеним виглядом. Щодо мене, я повернулась додому. Поки йшла, здавалося, ніби за мною стежили, та коли оберталась — нікого не було. Я знову відчула камінь у шлунку. Лягла в ліжко й заснула, відчуваючи його тягар. Наступного дня каменюка зникла, натомість з’явилися перші ознаки нападу. Спершу я ніяк не пов’язувала це з шостою ложею. Три дні я про це навіть не згадувала. Чи, радше, не хотіла про це думати. Я почала усвідомлювати те, що трапилося, лише того дня, коли ти заявилася до мене. Тому й поводилася так дивно. Не хвороба була причиною. Я зрозуміла, що це відбувалося зі мною через те, що я не зуміла зберегти таємницю. Авжеж, знаю, це схоже на казна-що. До речі, я нікому про це не казала. Ніхто мені не повірить. Бач, навіть ти не віриш. Лікарі не в змозі пояснити лютість цього раптового нападу. Хоч я й приймала всі необхідні ліки. Усе було добре. Принаймні до того вечора. Певно, тобі буде складно це зрозуміти, але я переконана: я тут, бо не стримала язика. Після того вечора в шостій ложі я відчуваю присутність старого постійно. Часом чую, як він співає танго — однак не бачу нікого. А може, співаю сама, не усвідомлюючи цього. Чи він сидить у мені. Авжеж, він у мені! Він — привид каменю в мені! Тут усі вважають, що в мене марення. Та я не марю! Зараз він десь там, посеред великого міста, убиває когось цієї миті — а може, уже вбив, і ніхто нічого не може вдіяти...

Деніз замовкла й заплющила очі. Мені теж здавалося, що вона марила. За мить вона розплющила очі.

— Це не марення, Сіґо, — сказала вона. — Я знаю, що я не марю. Ти повинна мені повірити.

— Тобі відоме його ім’я?

— Він мені його не сказав. Він нічого про себе не казав, хіба те, що знав це місце до того, як воно стало «Вотреном», і що любив танго. І що був убивцею. Більше я про нього нічого не знаю. Однак, красунько, я хотіла тобі це повідати на випадок, якщо...

Вона замовкла, щоб зробити глибокий вдих. Здавалася вкрай виснаженою. Я сказала, що мені час іти, але я скоро повернуся. Вона схопила мене за руку.

— ...на випадок, якщо я піду, а він знову заявиться у «Вотрен». Будь обережна. Стережися його. У жодному разі не підходь до нього. А якщо підійдеш, не питай, що він робитиме.

Вона знову заплющила очі. Слова коштували їй дорого. Я поцілувала її й вийшла.

Решту ночі я міркувала про те, що сказала мені Деніз. Думала про шосту ложу. Згадувала свої відчуття, коли ходила до неї додому: за японською ширмою я відчувала людську присутність. Думала я й про пісню, що чулась мені через двері і яку я не впізнала. Утім, усі ці думки аж ніяк не пояснювали ні події в шостій ложі, ні безум Деніз. Вони здавалися мені прозорим плетивом із випадкових відчуттів, розпливчастих вражень, необґрунтованих припущень. Тож я пішла до свого дилера Гафіза й попросила в нього «букет розбурханого моря», особливу суміш, дуже потужну, яку він тримав для своїх найвідданіших клієнтів. А я була саме такою. Гафіз пояснив, як курити це зілля, і радив дотримуватися порад — хіба що буде якийсь форс-мажор. Еге ж, так і сказав: форс-мажор.

Того вечора я трохи покурила та люто й завзято писала аж до світанку. Нарешті я почала працювати над «Елегією темної ночі». Наступного дня після обіду я дізналась одразу дві новини, від яких на душі потепліло. Першу принесла гаїтянська поетка. Вона написала мені, повідомляючи про свій візит до Парижа за кілька днів. Тут вона мала провести тиждень, перш ніж вирушити у відпустку до Аргентини. Вона писала, що їй мене бракувало. Уявляєш, якими почуттями наповнила мене ця звістка? Я не бачила її відтоді, як залишила Сенегал, тож думка про те, що невдовзі ми знову будемо разом наповнювала мене невимовним щастям.

Друга новина була із лікарні. Я подзвонила, щоб спитати про Деніз. Та спала, однак її тітка повідомила, що її стан поліпшився.

Того вечора я йшла до «Вотрена» весела, впевнена, що Деніз скоро повернеться, а за кілька днів я побачуся з поеткою. Все інше вилетіло з голови. Моя зміна закінчилася під другу ночі, і, повернувшись додому, я збільшила дозу «букету» Гафіза. Іноді після виступу я заходила до одного скверу, що вабив тишею й безлюддям. Тож я пішла туди разом з косяком. Зробивши кілька кроків сквером, я зауважила неподалік того типа з «Вотрена». Сумнівів не було — то був він, його огортала фіолетово-зелена аура.

У сквері ми були самі. Переконавшись, що я його помітила, незнайомець швидко покрокував алеєю. Кілька секунд я стояла, заціпенівши, а тоді кинулася за ним. Я вийшла на алею, та його там не було. Я злякалася, що втратила його слід, однак, наче щоб мене заспокоїти, він заспівав. Я миттю впізнала слова славетного танго Ґарделя. Я чула все дуже чітко. Той чоловік не міг бути надто далеко. Я пішла на спів.

Гадаю, саме тоді я зауважила, що не впізнавала сквер, стежку, що лишалася позаду, все, що оточувало мене. Замість лавок височіли дерева — незнайомі мені дерева, значно вищі за ті, які ростуть у Парижі. Гілля було довше, стовбури — товщі, а щодо крон, то вони були такі густі, що скидалися на чорні гумові кулі. Я підняла голову: чисте, прозоре небо, яким я милувалася ще кілька секунд тому, ледь проглядалося кріз щільне плетиво наді мною.

Невдовзі місце стало взагалі невпізнаваним. Лишився тільки невидимий голос незнайомця. Я довго й уважно вслухалась у нього, намагаючись побороти хвилю ляку, що набирала сили в грудях. Самого чоловіка я не бачила, та за звуком голосу здогадувалася, що він був усього на кілька кроків попереду від мене. То чому ж я не могла його роздивитись? Усе було просто: парк, яким я його знала, уже не існував. То був інший парк, потойбічний, з іншого світу, з іншого міста. Він змінювався тихо й непомітно: зрештою змінилось усе — не усвідомлюючи цього, не помітивши жодного руху довкола себе, я потрапила до справжніх джунглів, або мене перенесли до джунглів; усе відбулося просто на моїх очах — хоч очі й були сліпі.

Ясна річ, я сказала собі: геть злетіла з котушок, оце так «букет» від Гафіза, скоро тобі ввижатимуться метафізичні тигри серед хижих амазонських хащів або ж реінкарнація легендарного крокодила, який проковтнув твого дідуся Валі! Я росміялась і розслабилася. І всю цю підозрілу дивовижу списала на втому останніх днів і вплив зілля. Я замислилася над тим, як це назвати: добрим чи поганим trip, сурогатом сну чи прологом до жахіття; утім, я так і не вирішила, напевно, тому, що ці відчуття не були ні тим і ні іншим: назви тому диву ще не вигадали. Тож я зупинилась і скрутила ще один косяк, цього разу з максимальною дозою. Адже він так і сказав: форс-мажор.

Голос виводив танго десь поперед мене. І я на звук цієї мелодії пнулася поміж високих дерев. Якось миті тямка сяйнула мені, мов блискавка, і я побачила себе — я йшла в повній темряві незнайомою місциною, переслідуючи чоловіка з фіолетово-зеленою аурою. Я гмикнула — ці звуки негайно перекинулися на регіт, потік якого змітав усе на своєму шляху. На мить гук звільненого сміху заглушив навіть слова танго; я сміялася з себе й свого боягузства, випльовуючи уривки фраз і слів, які була не в змозі договорити, і так тривало певний час, мені здавалося це веселим і безкінечним моментом, аж раптом я зрозуміла: те, що здавалося безладними хвилями сміху, насправді було каскадом сповнених жаху ридань — або ж стало такими. Я зупинилась, прихилилася до стовбура магнолії, щоб заспокоїтись і прийти до тями. Спів — немов супроводжуючи мене або ж угадавши мій стан — зазвучав лагідніше.

Тоді мені справді стало лячно, я зрозуміла, чому кількома хвилинами раніше регіт перекинувся на ридання: тіло відчувало, що причини для сміху не було, і володів ним тієї миті прадавній, архаїчний жах, який зазвичай відчувають перед неминучою катастрофою чи з’явою якогось чудовиська. То був страх дитини, переконаної, що, незважаючи на заспокійливі слова й запевняння батьків, монстр таки зачаївся під ліжком і цілком міг вилізти звідти; то був страх слідчого, упевненого, що за наступним поворотом шосе лежить труп, перший у великій і довгій бійні.

Тож я почвалала далі за співом, нашіптуючи собі, що вже годі. Не знаю, скільки я йшла за ним, однак добре пригадую перехрестя, повороти, зигзаги, безмежні прямі, віражі та алеї, які починалися наприкінці інших алей та вели до наступних алей, обсаджені вже описаними велетенськими деревами й позбавленими ліхтарів, хоч і було видно як удень, ніби світло йшло від розпорошених у повітрі невидимих частинок. Холодний сумнів пробігся моїми кістками: чи я при тямі? чи це не галюцинація? а що, як танго ніяк не пов’язане із «букетом» Гафіза? Ніщо не лякає так, як безтямне втручання в реальність химерних явищ, сприймати які доводиться без милиць ірреального й безуму — легко доступних нам приводів, які не тільки позбавляють нас необхідності вдивлятись у всі реальні обличчя, хай навіть у найбридкіші, але й відштовхують від нас думку про те, що в реальності чимало облич. Цікаво, чи саме це Гафіз мав на увазі, коли казав, що протилежного боку реальність не має, що все, що відбувається — справжнє?

Я простувала не звичайним лабіринтом у парку, а лабіринтом свого життя. Метафора нескладна, але дуже правильна. Овіяний зіллям човен, загублений серед хвиль, заглиблювався в ніч під звуки танго, яке виводили невидимі сирени. Таким було моє досить сумне життя: життя нестямного Улісса, який так і не знайде дорогу додому, Улісса, для якого єдина можлива Ітака — це море, сирени, танго, вигадки, плач під дощем, а ще Циклоп, і знову море, безмежне море...

Дьєґане, я усвідомлювала, що більше не повернуся до Сенегалу: розрив з рідним краєм був надто глибокий, і я відчувала, що непорозуміння з часом не зникне. Навпаки, воно стане ще більш відчутним. Утім, саме з цього непорозуміння я мала постати як письменниця — і, поставши, саме про нього мала писати. Ще не написавши жодної книжки, я відчувала, що всі вони стосуватимуться мого розриву з країною, з людьми, яких я знала, з моїм батьком, з Маме Кура, Я Нґоне, Та Діб, моїми мачухами, з чоловіками та жінками, які ночами траплялися мені на вулицях і в кампусі. Я писала б про це — і ніхто б не зрозумів, усі там, у країні, зненавиділи б мене з дуже простої причини: я зрадила не письмом — я була двічі зрадницею, адже писала там, за кордоном. Нехай, думала я, хай буде так: отже, писатиму так, як інші зраджують свою батьківщину — тобто оберу собі за рідну не ту країну, де народилась, а ту, яка стала для мене фатальною, країну, до якої нас надовго прив’язує доля, внутрішній край, звідки линуть найтепліші спогади й найстрашніші жахіття, край перших мрій і сорому, що потом стікає зі стегон душі, край псів, що блукають уздовж ночей кольору нафти, край білих вулиць і міст, з яких навіть привиди втекли, край кристалізованих візій кохання і цноти; а також — край безумного сміху, куп черепів, безжальної ясності, від якої хворіє печінка, край самоти й мовчання, єдина країна, що видасться придатною до життя (а значить — країна, яку неможливо зненавидіти, не можна втратити, за якою не ностальгують, про яку не думають поверхово, країна, яка не стане приводом чи заручницею для декорування грудей втішним орденом вигнання; зрештою, країна, яку неможливо захищати, бо вона й сама неприступними контрфорсами захищає себе, вимагаючи від нас не самопожертви, а хоча б відмови від лінощів і прагнення кохатися повсякчас). То що ж це за край такий? Тобі він відомий: певно, це край книжок — читаних і любимих, читаних і проклятих, книжок, які хотів би й сам написати, книжок незначних, що їх усі забули й про які не відомо навіть, чи хтось їх колись розгортав; книжок, які нібито всі читали, книжок, які не прочитають ніколи, але з якими ні за що не розлучаться, книжок, які в мороку чекають свого часу, поки зі світанком не прийде доба осяйної меси читання. Звісно, думала я, еге ж: я прийму громадянство саме цієї країни, стану підданою саме цього королівства — королівства своєї бібліотеки.

Занурена у свої думки, я й не помітила, що пісня стихла. Скільки минуло часу? Я стояла перед виходом з парку. Переді мною піднімалась яскраво освітлена еспланада з дитячим майданчиком. Я подумала, що той тип із «Вотрена», певно, чекав мене там, тож я нарешті дізнаюся істину. Однак на лавці сидів інший чоловік. То був пан похилого віку, опецькуватий, одягнений дуже скромно й без капелюха. Темні окуляри захищали його очі. Я підійшла. Він підвів голову й не здавався здивованим. Я привіталася. Він відповів з підкресленою ввічливістю.

— Перепрошую, — мовила я, — але... чи не помітили ви... чи проходив тут чоловік у фетровому капелюсі, елегантно вбраний? Африканець... Певно, хвилину тому... Дуже високий. А ще він наспівував танго.

Старий мовчки сидів кілька секунд так, ніби я говорила занадто швидко і йому потрібний був час, щоб зрозуміти.

— Мадам, я сліпий, — нарешті відповів він. — Саме тому на мені окуляри. Справді, кілька хвилин тому якийсь чоловік проходив, та я не знаю, високий він був чи низький, добре чи погано вдягнений. Усе, що я можу сказати — голос у нього поважний, спокійний, такий голос викликає довіру.

— Куди він пішов?

— Хіба можна знати, куди ходять люди? Просто пішов — от і все. Ніч — дуже велика країна.

— Але ви згадали про голос. Він говорив з вами?

— Подякував за те, що я співав. Бо співав не він. То був я. Танго — це про мене. Йому сподобався мій голос. Викликав спогади. Тож він знову мені подякував і побажав надобраніч. А за дві хвилини з’явилися ви. Ви з поліції? Цей пан у розшуку?

— Ні, я не з поліції.

— То це ваш знайомий?

— Ні, ми не знайомі. Принаймні я... я не знаю про це.

— Дивна відповідь. То ви знаєте його чи ні? Він ваш коханець?

Я не відповіла. Докуривши косяк, я попрощалася зі старим, а він знову завів свою пісню. Тієї ночі я не могла заснути, тому писала. Дія «букету» розвіялася лише на світанку. Вранці мені знову потелефонували з лікарні. Я вирішила сходити туди. Побачивши обличчя рідні Деніз, я збагнула, що сталося. Я лишалася з ними до вечора, потім повернулася до себе й довго плакала. Марно гнала я її від себе, марно докладала до цього всіх сил — у мені росла впевненість: Деніз убив чоловік із «Вотрена», а був він ніким іншим, як Еліманом. Від початку то був він. Еліман завжди був там.

За два дні тіло Деніз перевезли на Мартиніку. Готуючись до прощання в моргу, я з радіо дізналася про смерть Брижіт Боллем. Голова премії «Феміна» померла у віці вісімдесяти років від серцевого нападу.

Усі наступні дні Андре й Люсьєн умовляли мене відпочити. Та я не хотіла лишатися вдома; тож на зекономлені гроші я оселилась у дешевому готелі. Я втекла зі своєї квартирки, побоюючись, що Деніз явиться й запитає мене: чому ти не пішла зі мною до шостої ложі? Тікала я й від свого примірника «Лабіринту жорстокості». Тікала й від фотографії Елімана, що висіла над моїм робочим столом — тієї, яку мені подарувала Брижіт Боллем. Удень я ходила писати до якогось кафе. Та коли збиралося на ніч, я поверталася в готель і тремтіла, достоту кролиця в норі. Мисливець блукав десь тут, поруч. Я чула гупання його черевиків. Він ішов до мене. Дедалі ближче. Кожна ніч була для мене тривожним безсонним вслуханням.

Повернутися я наважилася лише через п’ять днів, коли до Парижа прибула гаїтянська поетка. Заспокоїлася, потрапивши до її обіймів. Тепер я була не сама. Коли ми зайшли до мене, вона вмить зауважила фото Елімана над моїм столом. Поетка пополотніла, мені здалося, що вона зомліє. Вона сіла на ліжко і, після склянки води, попросила розповісти про чоловіка на фото.

Я сіла поруч. Усі емоції останніх днів змішались і виплеснулись. Я довго ридала, розповіла поетці про мій зв’язок з Еліманом, з привидом Елімана, зі снами про Елімана, з видінням Елімана, з «Лабіринтом жорстокості». Я розповіла їй усе — від батькової сповіді до нещодавніх подій у «Вотрені», не забула й про зустріч з Брижіт Боллем. Виклала їй усе.

Коли я нарешті замовкла, поетка обійняла мене. Вона не плакала, та її голос тремтів, коли вона сказала, що нарешті збагнула, чому й навіщо ми зустрілися. «Я теж, — зізналась вона, — знаю його. Не за розповідями, свідченнями, легендами, припущеннями чи за текстом. Я знала його в плоті й у реальному житті. Якось зустріла його. Жила з ним. Можливо, я навіть кохала Елімана. Я вирушила на його пошуки — і зустріла тебе. Він поєднав нас. Тепер я це розумію».

— Оце й усе? Серйозно?!

— Так, це все. А ти чого чекав?

Сіґа Д. підвелась і зникла на кухні, де я почув шум кавоварки. За кілька хвилин вона повернулася з двома чашками, одну простягнула мені, потім вимкнула світло, тож лише ранній світанок кидав відблиски у кімнату. Сіґа Д. знову сіла.

— Я чекав на більше... А що з тим чоловіком із «Вотрена»?

— Він так і не повернувся. Принаймні я його вже не бачила. Через кілька днів після ночі в парку я звільнилася. І більше не бувала в тому барі. Та коли думаю про це тепер, то гадаю, що нічого спільного з Еліманом він не мав. Бо як інакше?

— Не знаю... Я думав, що гаїтянська поетка...

— ...щось мені пояснила? Запевнила, що то був Еліман? Розклала все по поличках? Дьєґане, це неможливо. У цьому випадку навіть полички відсутні. А те, що треба розкласти, надто велике, надто об’ємне. Треба відчути його сенс, красу чи бридоту, розгадати загадку, знайти ключ серед дрібних деталей. Після ночі, коли все одна одній розповіли, поетка провела зі мною в Парижі тиждень. Вона була поруч, коли я дописала «Елегію темної ночі». Коли перша версія була готова, вона її роздрукувала й забрала з собою в Аргентину. Хотіла провести там три тижні відпустки, що їй ще лишалися. Я провела її до аеропорту. Вона міцно обійняла мене, і останні її слова до мене були словами любові й дружби — саме це почуття нас пов’язувало, ідеальна рівновага між дружбою та любов’ю. А за тиждень сталася автокатастрофа. Навідавшись до пари друзів, які тримали кінотеатр у іншому місті, вона поверталась до Буенос-Айреса. Гнала надто швидко. Вона завжди любила швидкість. Пам’ятаєш, як вона казала: навіщо тобі автомобіль, якщо не хочеш відчути запаморочення від швидкості? Її авто перевернулось. Вона померла на місці. Мені повідомили ті її друзі. У мить аварії при поетці був мій текст, а на ньому — мої контактні дані. Так я про все й довідалася... А через кілька годин після цієї страшної новини, коли я скніла від горя в себе у квартирі, прийшла перша позитивна відповідь на мій рукопис. Я подерла той лист на клапті. Бо вже ненавиділа свій текст. Не могла сприйняти паралельне існування абсолютного болю втрати і щастя бути визнаною. Я прагнула смерті, однак сил на самогубство не мала. Бо письмо виснажило мене й ледь не вбило. А смерті Деніз і, особливо, гаїтянської поетки практично позбавили мене життя.

Сіґа Д. замовкла, і я не порушував мовчанку барви жалоби. Однак вона майже одразу знову заговорила, ніби не хотіла, щоби журба відволікла її від розповіді.

— У ті часи коштів на політ до Аргентини я не мала. Побувала там лише через два з половиною роки, у 1988 році, коли мою книжку переклали іспанською й видали в Буенос-Айресі. Поетка покоїлася поряд зі своїми батьками. Я довго стояла над її могилою, не молилася, не згадувала якісь особливі миті нашого спілкування. Просто намагалася почути її голос. Але я не чула нічого. Була тільки тиша — мирна, чудова мирна тиша. Я вийшла з цвинтаря і, не думаючи про напрямок, рушила пішки Буенос-Айресом. Тієї миті я відчула, що поетка йшла поруч. І мої спогади піднялися на поверхню. Я ступала й тихо ридала. Нарешті я усвідомила, що перебувала в рідному місті поетки, у її останній оселі, у місті, де вона починала. Зрештою, для похорону вона могла обрати це місце, бо хоч і народилась вона на Гаїті, саме тут, у Буенос-Айресі, в оточенні відомих письменників, вона народилась у літературі. Це було її місто. Я сіла в якомусь кафе — можливо, вона теж якось сиділа тут з Еліманом за келихом. І тоді, Дьєґане, я збагнула, як мені пощастило. Я мала нагоду побачити поетку востаннє, поговорити з нею, обійняти її, спати біля неї, засинати під її пестощі... Ця думка зробила моє перебування в Буенос-Айресі не таким болісним. Вона мене заспокоїла. Ця подорож значно зменшила тягар Елімана в моїх думках. Коли я повернулася в Париж, то припинила пошуки. І перечитала «Лабіринт жорстокості». Я часто про нього згадую. Досі я бачу сни — розпливчасті, нецікаві сни, однак у деяких ми навіть обмінюємося думками. Трапляються важливі сни-провісники, які промовляють до мене або показують щось. А бувають і еротичні сни, де ми вдвох, а частіше втрьох, з гаїтянською поеткою — ці сни такі потужні і страхітливо реальні, що я прокидаюся ледве жива, усе тіло тремтить. І все ж після подорожі до Буенос-Айреса я попрощалася з ним. Авжеж, я прийму його, якщо він явиться до мене. Однак шукати більше не буду.

— Чому?

— Бо усвідомила, що як знайду — однаково не зрозумію, та й впізнаю навряд чи. Тому й припинила пошуки. Там, у Буенос-Айресі, я зрозуміла, що не варто повторювати помилку Брижіт Боллем і гаїтянської поетки: сягнути найглибших закутків душі Елімана. Власне, ким він був? Абсолютним письменником? Жалюгідним плагіатором? Геніальним містифікатором? Загадковим убивцею? Поглинателем душ? Вічним блукальцем? Вишуканим лібертеном? Сином, який шукав свого батька? Звичайним вигнанцем, який утратив зв’язок з рідним краєм і загубився? А яка різниця? Мені в ньому до душі зовсім інше.

Вона замовкла, я теж німував. Нарешті Мати-Павучиха зронила:

— Нумо гуляти! Цієї години Амстердам справді вартий уваги.

Ми вийшли й пішли вздовж каналу, поверхня якого виблискувала новим днем, мінячись між циноброю й сріблом. У тому полиску я прочитав обіцянку гарної днини. Простували ми мовчки, піддаючись, після ночі розмов, поклику наших внутрішніх світів. На небесному склепінні блимали кілька зірок, що немов загубилися на шляху до космічної Мекки. Утім, простір, залишений їхніми братами і сестрами, які вже вийшли на інший шлях, дозволяв їм мати значно вигідніший вигляд. Відчуваючи, що їх от-от поглине день, вони сяяли, як ніколи. Зірки, мов лебеді, вміють співати — і лише очима їх можна почути. Світ — справжнє диво, думав я, роздивляючись небо: для зірок тінь рівноцінна світлові дня.

— А як же світлина? — вирвалося в мене. — Ота світлина з пляжу. Яку Брижіт Боллем вручила тобі разом із листом від липня 1940 року і яку ти почепила над своїм столом. Ти сказала, що її більше в тебе немає. Де вона?

— Я віддала її гаїтянській поетці. Коли вона була в мене в Парижі, я зауважила, як вона дивилася на обличчя Елімана. Тож я вирішила віддати. Фото також було серед її речей під час аварії. Її друзі сказали, що її поховали з ним.

Ми вийшли на невеличкий місток, з іншого боку якого розташовувалася станція човнів. Зненацька Сіґа Д. зупинилась. Я обернувся до неї. Вулиці були майже безлюдні. Ми зустріли кілька самітників — незрозуміло, ким вони були: ранніми пташками чи, навпаки, совами, які затрималися до ранку, достоту як на небі зірки.

— Дьєґане, гадаю, мені більше немає чого тобі сказати. У мене склалося власне життя, я залишила Францію й переїхала сюди, вирішила не повертатися до Сенегалу, бо це втрачений край (можеш розуміти цей вислів, як тобі заманеться); я написала свої книжки і прийняла все, чого вони варті: захват, зневагу, підозри, суди. І все, що я думаю нині про цю історію, важливе хіба в контексті літератури. Я це пережила. Усе, що я розповіла тобі цієї ночі, вартує бути написаним. Це має бути книжка. Або декілька книжок. Колись я напишу свою. Щодо решти — мені абсолютно байдуже. Еліман давно мертвий. Еліман ще живий, йому сто три роки. Еліман залишив щось по собі. Еліман не залишив нічого. Еліман реальний. Еліман — лише міф. Та мені по цимбалах! Розумієш, Еліман уже існує в мені, і це існування — значно життєвіше за решту, хай навіть вони й реальні. Отже, ще раз: авжеж, дійсність мені по цимбалах. Порівняно з істиною вона млява на вигляд. Та якщо це не твій випадок, якщо тобі не так байдуже, як мені, тобі відомо, куди ти маєш піти. Тобі відомо, що робити. Але мені все одно.

Я наблизився до Сіґи Д. Думав, вона відступить. Та вона не поворушилась. Я обійняв її й поцілував. Вона взяла мене за руку, ми повернулися до неї й решту амстердамського світанку, поки сонячне світло остаточно не витиснуло ніч і не просякло до кожного помешкання, ми кохались, і я вже не думав про фрази. Лише ввечері, сідаючи в поїзд, що мав відвезти мене до Парижа, я згадав про клятву, яку дав уночі. Невже я нарешті звільнився від неї, хай навіть і тимчасово? Невже поміж лапок і на грудях Матері-Павучихи нарешті попрощався з Аїдою?

А втім, це вже не мало значення. Важливим було те, що, на відміну від ночі, коли я побачив Сіґу Д. вперше в Парижі, торкання до неї мене не з.руй.ну.ва.ло. І вже через це я почувався легко, майже ірраціонально щасливим.