Найпотаємніший спогад людський

Частина перша. Дружба — любов х література : політика = ?

Драма сталася двома днями раніше, 7 вересня, по десятій ранку. Уже опівдні всі безсоромно припали до годівниці пліток. Утім, зазвичай роздуми починалися шанобливо: згадували її зажуру, не забували про її страх, уявляли, як вона молилась і як трусилась. Та після молитов одразу починалися танці в стилі Пілата: кожен квапився вмити руки й позбутися відповідальності. Вечірній випуск новин о восьмій був кульмінацією: прем’єр голосом, сповненим докору, задерши підборіддя, у камери звернувся до тих, хто «систематично, переслідуючи власні нечисті інтереси, саботував всі зусилля уряду, спрямовані на вихід із кризи, і таким чином спричинився до нещастя, яке сталось уранці. На вас буде кров і інших невинних, ви свідомо відправляєте їх на смерть».

Попри цинізм, це політичне кліше — маніпулятивний образ бійні та жертви — практично ніхто не помітив. Того вечора вся країна затамувала подих, ледве стримуючи нудоту. Ранкові кадри ще стояли перед очима. Кожен думав про життя, яке залежало від рук вправних лікарів.

Останні весь день боролися за життя Фатіми Діоп. Однак, майже одразу після того, як прем’єр-міністр звинуватив у цій ситуації опозицію й активістів, юнка, незважаючи на відчайдушний опір лікарів, зуміла завершити свою справу: вона сконала.

Ніхто (певно, крім неї) ще не знав, що її самогубство стане якщо не передумовою, то останнім актом затяжної суспільно-політичної кризи, епілог до якої можна було написати лише мовою хаосу, мовою поранених розлючених титанів.

Я приземлився в Сенегалі ввечері 6 вересня, напередодні самогубства Фатіми Діоп. Коли вона конала, я ще спав у готелі, однак прокинутись усе ж довелося. Як і всі або майже всі, я бачив ті кадри. І, як і всі або майже всі, з сумішшю жалю й тривоги я стежив за всім, до чого це жахливе відео призвело.

Про смерть Фатіми Діоп повідомив один із лікарів. Цей чоловік із втомою на обличчі вийшов до телекамер, що згрудилися біля входу до шпиталю, й зі зворушливою, майже невинною простотою сказав, що йому і його колегам не вдалося врятувати Фатіму. Він так і сказав — Фатіму — ніби йшлося про рідну людину, про доньку або небогу; так, ніби вона була рідною кожному сенегальцю. Він висловив співчуття родині юнки. І хоча всі чекали подробиць про те, як її рятували, він, кілька секунд мовчки подивившись у камери, зі сльозами на очах мовив «Даруйте» й повернувся до шпиталю. Гадаю, оце «Даруйте» не залишило байдужим жодного глядача. Це було визнання безсилля, горя й люті медика — і всієї країни також.

Наступного дня, 8 вересня, родина Фатіми ховала її в Тубі, на схід від Дакара. Похорон влаштували скромний, хоча в уряді пропонували провести церемонії на рівні держави. Рідні відкинули цю ідею — щоб задовольнити мертвих, жалоба мала бути простою.

В обід відреагувала громадська спілка BMS — абревіатура від Ba Mu Sёss (що можна перекласти як «До кінця»). Скликали прес-конференцію, набилася повна зала, відчувався запал, деякі схильні до ностальгії журналісти згодом згадували, що, попри те, що була лише третя дня, атмосфера нагадувала вечірки «Формули-1». На початку речник «докінцевих» висловив співчуття сім’ї Фатіми. Він нагадав, що вона вже два роки входила до складу BMS, і зі сльозами на очах запевнив, що група продовжуватиме свою боротьбу. Насамкінець він закликав до маршу 14 вересня та пообіцяв владі пекло — люди, яким урвався терпець, вийдуть на вулицю, щоб примусити до дій тих, хто зрадив їхню довіру й не справдив сподівання. Свій виступ він завершив заявою від імені членів BMS та інших патріотів: вони мали стати брамниками цього нового пекла.

Опозиційні партії зраділи нагоді. Упродовж ночі з 8 на 9 вересня їхні лідери, незважаючи на звинувачення в безсоромності, що ними влада цілила в них, мовби гнилими яйцями, одне за одним висловлювали солідарність із маршем 14 вересня на честь Фатіми Діоп. Очільників опозиції мало турбувало те, що їм заперечували: мовляв, це марш також проти них, адже він засуджував дії політичної еліти, до якої вони давно належали (бо деякі з опозиціонерів колись навіть представляли владу). Їм було по цимбалах. Головне, твердили вони, в іншому. І їм вірили.

Не зраджуючи свій імідж могутнього сфінкса, голова держави дозволив прем’єру оголосити триденну загальнонаціональну жалобу — і зберігав мовчанку. Ця поведінка цілком відповідала визначенню, яке він сам — у посередньому й не забутому інтерв’ю — дав кілька років тому, коли лише прагнув влади: мистецтво вичікувати, мистецтво примусити, щоб чекали на тебе, а потім з’явитися несподівано, наче месія, пророк або грім, велично звернутися до людей у мить, коли вони виснажені стражданням. «На що скаржитесь?», — має ректи політик, що вони мали би чути як: «Я — єдиний спосіб позбутися всіх можливих і неможливих лих». Що це означає? А те, що timing is everything[80]. А що ще? Що для голови держави політика була лише вправно керованим капіталізмом ретельно зметикованих потреб.

З іншого боку, усі вважали, що не варто було йому сподіватися на покращення ситуації. Лідери демонстрації присягалися, що треба засадити їм кулю в лоба, напхати, мов тарганів, до смердючих карцерів в’язниці Ребесс чи розігнати сльозогінним газом, щоб 14 вересня завадити чистому, щирому, братському виявленню почуттів народу до їхньої товаришки по боротьбі, Фатіми Діоп.

Тож моє раптове повернення 6 вересня стало несподіванкою. Чотири роки я не був у Сенегалі, аж раптом, без попередження, явився. Мені було соромно зізнаватись у справжній причині мого приїзду. Тож першого вечора я нікому нічого не сказав. Послався на ностальгію, на бажання побачити братиків, рідну оселю, вдихнути рідне повітря. Ніхто, — думав я, — не зможе зрозуміти істинну причину мого візиту. Тато запитав, чому я не попередив, вони ж могли влаштувати свято. Я на це відповів, що найкращі свята — імпровізовані й що ця зустріч і так наповнює мене радістю.

Мама була більш підозрілою — можливо, вона більше тривожилася за мене і, хоч і була рада мене бачити, засипала мене запитаннями. У тебе що, негаразди з документами? Тебе виставили з Франції? Ти зробив щось погане? Обстановка в країні, і так напружена до драми 7 вересня, наштовхувала її на думку, що причини повернення були політичні. Мама вирішила, що опозиція або ж «докінцеві», у лавах яких був мій друг дитинства Шериф Нґайде, завербували мене. Я це заперечив і пояснив, що приїхав додому, щоб відпочити.

Мамі шматок руба в горлі ставав. Того вечора вона що не раз, то поверталася до теми й питала, що я думаю про поточну політичну ситуацію. Я незмінно відповідав, що нічого не думаю — так воно й було: я майже два роки не цікавився новинами з Сенегалу. Однак моя відповідь здивувала маму: вона заявила, що всі ці роки читала мій блог, і я мав думку майже про все, і викладав її впевнено. А в такому складному контексті, який стосувався моєї рідної країни — невже в мене не було думок?! Я не піддавався на її тиск і запевняв, що ні, жодних думок я не маю. Мама зрештою трохи ослабила хватку. Звичайно, сама вона мала точку зору на політичну кризу, проти якої вже котрий місяць виступала місцева юнь. Я слухав маму уважно. І тоді вона прорікла голосом піфії: «Закінчиться це все погано, загине багато молоді, справи відкриватимуть — і відразу ж закриватимуть. Буде чимало жертв, але винних не буде, жодного. Нічого не зміниться, от побачиш!»

Я посміхнувся, вислухавши мамину політичну промову: як завжди по-діловому чітко, критично і катастрофічно. Я зауважив, що тривога перетворює її на консерваторку. А тато через докори сумління став революціонером. Він сподівався побачити великі політичні зміни, які його покоління, хоч і було дуже політизоване, замолоду так і не здійснило.

— Нам здавалось, що незалежники втілювали цей радикальний розрив. Ми надто пізно усвідомили свою помилку...

Він так вибачався, ніби в це вірив. Я вирішив не сперечатися з ним. Адже він доклався до побудови країни, яка щодня нагадувала йому про невдачу його покоління. Відколи тато вийшов на пенсію, він заново вчився політиці. Тепер він видався мені значно радикальнішим. Але він мене виправив: просто став менш наївним. Того вечора він зізнався: чекає, що юні візьмуть владу до своїх рук. Йому кортіло приєднатися до них, вийти з ними на вулицю.

— Побачимо, — відгукнулась мама. — Якщо ти думаєш, що я дозволю тобі вийти в той час, коли в тебе болить спина...

Тато узагальнював. Мама драматизувала. А я спостерігав за тим, як вони розігрували цей старий кумедний і дуже зворушливий скетч. Почувався щасливим і водночас сумним. Утім, на це я принаймні очікував.

«Я чекала, що він піде з дня на день, — переказувала мені Сіґа Д. розповідь гаїтянської поетки під час їхньої останньої спільної ночі. — Я так його й не забула. Наші стосунки скидались на ураган — і кожна тиха пауза вартувала нової бурі. Зрештою, я зрозуміла, що закохалась у бурю. Він майже не бував в аргентинських мистецьких і літературних колах. Звісно, час від часу, коли вибору не було, виходив у люди. Друзів він мав мало. Обожнював творчість Борхеса, та найближчими його друзями були все ж Ґомбрович і Сабато. Гадаю, він спав з усіма, кого тодішня інтелігенція Буенос-Айреса вважала за вродливих жінок, — утім, замазур це також стосувалось. Я переконана в тому, що він кохався з Вікторією Окампо, а також із Сильвіною Окампо, хтозна, може й з двома одразу[81]. Вкрай незвичайний він був самітник. Його не приваблювали місця, де він мав би часто бувати. Та щоразу, як він з’являвся там, то дивував усіх (невимушено, здавалося, не бентежачись і не дратуючись цим ефектом своєї присутності, за який він явно хотів би вибачитись перед усіма) неймовірним шармом; шармом не лише фізичним, але й духовним, я навіть сказала б ментальним, якщо це хоч щось прояснить. При цьому балакуном його не можна було назвати. Вистав він не влаштовував. Не намагався приголомшувати своїми знаннями, цурався риторичних фігур, манер і спокуси. Однак спокушав. Він був подібний до чорної зірки, що сяяла яскравіше за решту зірок. Не думаю, що річ була в загадковості. Принаймні не тільки в ній. Якось я чула, як одна мамина подруга, з бажанням і жахом зиркнувши на нього, кинула: “Тільки Сатана може спокушати так, як спокушає цей чоловік”.

Я познайомилася з ним у 1958 році. Тоді мені було вісімнадцять, десять років я провела на Гаїті, а вісім — між Сполученими Штатами (країною мого батька, де він переконав маму вийти за нього) та Мексикою, де батьки з 1952 року працювали в ще зовсім юному ООН, після чого в 1957-му перебралися до Аргентини. Вони кохались у поезії та мистецтві. Мама цитувала цілі сторінки, які Еме Сезер присвятив Туссену Лувертюру[82]. То були перші вірші, які запали мені у пам’ять.

Мій тато зав’язував дружні стосунки з аргентинськими інтелектуалами. Невдовзі вони стали з’являтись у нас. Так я зустрілася з Еліманом. У тому колі він був єдиним чорним — крім мами й мене, метиски.

У 1970 році, пропрацювавши кілька років у Буенос-Айресі, я отримала посаду в ЮНЕСКО, у Європі. З 1966 року Аргентина знову перебувала на дні військової диктатури. Народні бунти «кордобасо» почалися в 1969 році. Після того, як хунта захопила владу, я брала активну участь у заворушеннях. Жорстокість надто гнітила мене. Зрештою, я знудилась і відчула потребу втекти. Він залишив Аргентину кількома місяцями раніше.

Коли ми прощались, Еліман пояснив, що продовжуватиме мандри, однак пункт призначення збігатиметься з пунктом відправки. Я давно звикла не вимагати від нього уточнювати загадкові слова, які годі було зрозуміти: метафори це чи ні (бачиш, сказала мені Сіґа Д., не тільки я про це думала), — я просто сприймала їх. Тоді ми кохалися так, ніби кожен хотів всотати своєю шкірою душу чи тіло коханця.

Він поїхав. Незабаром залишила країну і я. Я розуміла, що, цілком можливо, уже його не побачу. Я сподівалася, що він востаннє вирушив через Латинську Америку, що він нарешті віднайде спокій і повернеться до рідного краю. Я так і не змогла забути його: ні як чоловіка, ні як письменника. Та й як можна його забути? Він читав мені вголос “Лабіринт жорстокості”, який вразив мене — довгий час після цього я не могла ні рядка написати. Згодом мої очі ніби заново відкрилися, я поглянула на все по-новому — і повернулася до поезії. Вона стала потужнішою, більш особистою.

Останньої ночі, проведеної разом, він прочитав мені перші сторінки невідомої мені книги. Не знаю, чи був це його власний твір, над яким він працював усі ці роки. Однак це був один із найкращих початків, що я коли-небудь чула. Певно, я шукала його тільки тому, що хотіла дізнатись продовження. Авжеж, усі хочуть його знайти. Ех, Елімане... Знаєш, Corazón, іноді я думаю, що серед його коханок була й моя мати. Принаймні це мене б не здивувало. Мама дуже кохала тата. Була дуже віруючою, вірність для неї була не порожнім словом. Та все ж Еліман...»

Я засинав, обмірковуючи все сказане гаїтянською поеткою Сізі Д. Батькам я так і не насмілився пояснити, що приїхав заради Елімана. Пообіцяв собі зробити це наступного дня. Але наступним днем було 7 вересня, і я вирішив не піднімати цю тему, поки Фатіма Діоп завдавала собі смерті, а зарюмсана країна стежила за цим.

Після її самогубства минуло два дні. Її фото були всюди, згадування про її вчинок — також. Усі чекали на марш на її честь 14 вересня. Я не знав, що це мало бути — вшанування пам’яті чи помста; однак марш влаштовували заради неї.

Самогубство Фатіми Діоп стало (у ЗМІ й соцмережах) ідеальним прикладом того, якими несхожими, часто суперечливими можуть бути емоції, викликані однією подією, причому не тільки в різних людей, а й в однієї людини. Сум змішувався з гнівом, стриманість з люттю, молитви — з прокльонами, і всі ці переживання здавалися справедливими. Уже через кілька годин після своєї загибелі Фатіма Діоп стала свого роду дзеркалом, у якому кожен сенегалець бачив своє бридке відображення, де мінилися картини щоденних злидот, довго стримуваної невпевненості в собі, страху в мить надмірної туги вчинити, як і вона. Усі дивилися на її фото, згадували, як вона помирала, і думали: це могла бути моя донька, сестра, небога, кузина, дружина, зрештою, це міг би бути я сам!

Весь день 9 вересня я читав і слухав різні відгуки на її вчинок. Це був ураган осуду, критики, нерозуміння, переляку, прагнення розібратися, домогтися справедливого суду, достукатися до влади.

«Докінцеві» виступали часто, закликали до боротьби, створювали бойові гештеґи й слогани: наприклад, dox mba dè (на марш або на загибель) або ж ňaxtu wala faatù (вимагай або сконай). Іноді ця нестяма нагадувала штучну ескалацію, а то й обман; я підозрював, що дехто з активістів, піддавшись нарцисизму, гіпетрофованому віртуальним життям, прагнув довести, що він — найвідданіший, найрадикальніший патріот, більше за інших обурений трагедією Фатіми. Кожен, самотньо сидячи перед своїм екраном, висловлював осуд, кидав палкі промови urbi et orbi[83]. Розлогі цитати в їхніх ораціях завжди виштовхували наперед класичних Фанона («Кожне покоління мусить, залишаючись у відносній тіні, знайти своє призначення та виконати або ж зрадити його») і Шанкару («Раб, нездатний до бунту, не заслуговує на співчуття до своєї долі»)[84].

Отже, Революція мала відбутися, і її головною жертвою була Фатіма. Тих, хто закликав до поміркованого й відповідального маршу, вважали за подвійних агентів — ­урешті-решт або вони замовкали, або їхні профілі блокували після тривалих скарг на брак толерантності (ще одна форма віртуального нарцисизму). Нарешті одна розумна людина зауважила, що головне — зібратися 14-го, і що всі сили, витрачені на сварки на fora[85] (атож, він знався на латині), варто було берегти на день Д. Зазвичай його думку схвалювали. Однак час від часу йому закидали схильність до диктату: що писати на своїх профілях і як сприймати загибель юнки.

Увечері, вирішивши дізнатися більше про підготовку до маршу, я зателефонував Шерифу Нґайде — товаришеві по військовій школі. Він викладав філософію в університеті й уже давно був активістом BMS. Шериф належав до офіційних теоретиків руху й написав чимало текстів, які з роками утворили хребет угрупування. Активісти дуже поважали його, цінували точність його аналізу, об’єктивність критики влади, глибоке знання історії, філософії та політики. Незважаючи на всю цю суху теорію, Шериф тверезо сприймав реальність, із розумінням ставився до щоденних потреб — гадаю, популярним він був саме завдяки цьому, а не завдяки знанням.

Я кликав його Maag es, що моєю рідною серерською мовою значило «старший брат». Він мене — Miňelam, «молодший брат» його рідною мовою пьоль. Шериф зрадів, дізнавшись, що я в Сенегалі. У його голосі я відчув утому — певно, усі ці події виснажили його. Він запропонував завтра повечеряти в нього — і я погодився.

А за кілька годин, не сперечаючись, погодився я й на ціну, яку запросив водій таксі, щоб відвезти мене до Медіни. Я вирішив не брати татове авто. Таксі їхало неквапом, і весь час мій мозок вагався: він думав то про пункт призначення, то про Елімана.

Усі, хто йшов по його сліду, намагалися передусім розгадати його особисті таємниці. Я ж був прив’язаний до його твору. Блукалець Еліман, виявляється, не відмовився від літератури. Гаїтянська поетка мала честь чути нові сторінки, однак твердила, що не пам’ятала їхній зміст. І це тотальне забуття суперечило тому шоку, який вони викликали. Як можна забути те, що так вразило? Я вважав, що, вирішивши не розповідати цього Сізі Д., поетка з Гаїті пам’ятала все.

І все ж вона їй сказала «Ні, Corazón, я ті сторінки не пам’ятаю, хоч і намагалася їх згадати. Та найдужче мені кортіло відшукати Елімана. Бо мені його бракувало. Після десяти років, проведених у Парижі, я зважилась і попросила перевести мене до Сенегалу. Це була батьківщина Елімана, а він сам казав, що кінцевий пункт призначення має збігтися зі стартом. Хтозна, думала я, може, його слід розуміти буквально. Можливо, після років блукань він засумував за рідним краєм і вирішив повернутися? А може, збагнув, що завершити свій великий твір він може лише там. Отже, мені знайшли посаду в Дакарі, і я повернулась у 1980 році.

Жодних зачіпок щодо його минулого я не мала. Еліман завжди приховував своє походження. Лише одного дня він повідав мені, що виріс неподалік від великої ріки, а вчився в католицьких місіонерів. Про родину — нічого. Про село — нічого. Я не знала жодного імені. Тож я два роки блукала долинами наших великих річок: ріки Сенегал на північному сході, ріки Ґамбія на центральному заході та в районі злиття річок Сіне та Салюм. Я не знайшла нічого — моя місія провалилася.

Шукала я навздогад, самотужки, під час вихідних і відпусток. Їздила то на північ, то в центр країни. Крутила кермо, не зазираючи до путівників і карт, віддавшись безмежжю краю. Кермувала я завжди швидко. Бо нащо тобі машина, якщо не можеш відчути солодкі памороки швидкого гону? Під час пошуків Елімана це правило здавалося мені ще більш справедливим: я прагнула знайти його якомога швидше. І все ж після першої ж поїздки необдуманість моїх дій стала очевидною. Я розуміла, що таким чином ніколи не знайду й сліду Елімана — хіба що втрутиться Божа воля. Приїхати до села й розпитувати людей, які не розуміють твоєї мови й дивляться на тебе з подивом, чи відомий їм письменник на ім’я Еліман... Це було смішно й марно. Тоді я попросила своїх сенегальських друзів перекласти слово «письменник» або «поет» їхніми мовами. І вирушила на пошуки, озброєна списком слів. У кожному селі я запитувала, яку мову там використовували. А коли дізнавалася, знаходила в списку потрібне слово й додавала до нього: Еліман. Допомагаючи собі жестами, я намагалася пояснити, що шукала цього чоловіка-поета. Найчастіше у відповідь я отримувала сміх або подив, від чого в мене не раз починалась істерика. Іноді мені щось довго пояснювали, вказували напрям, і зрештою я розуміла, що якийсь поет чи хтось, подібний до поета, жив отам, у селі чи далі, у цьому краю. І я туди їхала. Звісно, жодного разу я не натрапила на Елімана, натомість зустріла чимало інших поетів — майстрів слова, аедів, магів і чарівниць, носіїв знань, повитух мови, чаклунів-королів, творців ритмів, промовців гімнів і поем та інших погоничів тиші. Хтозна, можливо, всі вони були альтернативними втіленнями Елімана... З деякими з них я проводила по кілька годин. Кожен говорив своєю мовою, перекладача ми не потребували. Часом вони співали. Часом я декламувала вірші. Я була переконана, що говорили ми про одне й те саме.

Так тривало більше двох років. Завдяки цим експедиціям та зустрічам я пізнала цю країну і полюбила її. Ще раз повторюю: я майже одразу збагнула, що не знайду тут Елімана й нічого не дізнаюся про його родину. Можливо, є якісь інші річки або притоки. А може, Еліман збрехав і насправді виріс в Дакарі чи Ндарі. Та я однаково продовжувала свої вилазки. Це були свого роду поетичні пригоди. Хіба не поетично вміти сказати «поет» та «поезія» всіма мовами нової для тебе країни? Хіба не з цього починаються поетичні зв’язки?

У 1982 році я припинила поїздки. І саме тоді, коли відмовилася від пошуків, я знайшла його. Або він знайшов мене. Перших же вихідних, які я проводила в Дакарі після тривалих мандрів країною, до мене явився Еліман. Тобто я снила ним. Звісно, відколи ми розлучилися в Буенос-Айресі, я не раз бачила його уві сні. Снився він мені і в Сенегалі. Однак цей сон був особливий: Еліман сказав, що я потрібна йому. А коли я запитала, що саме треба зробити, він відповів мовою, яку я не зрозуміла. Я сказала, що цією мовою не розмовляю. Тоді він повторив французькою, що я потрібна йому. Я знову запитала, що саме треба. І знову почула незрозумілу мову. Так тривало, поки я не прокинулася.

Сон був вкрай дивний, бо відбувався у місці, яке я миттю впізнала. Після роботи, коли хотіла залишитися на самоті, я там бувала не раз. Це навіс для рибалок на пляжі Нґор, навпроти острова. Таких на березі було кілька, ними давно вже не користувались. Я ходила туди почитати чи подивитись на море. Уві сні ми були під одним із тих навісів, мені навіть здалося, що то було моє улюблене місце, найвіддаленіше від криків купальників. Прокинувшись, я негайно пішла туди. Елімана там не було. Отже, сон не був запрошенням до зустрічі. Там було порожньо, однак я побачила слова. Вони вкривали одну зі стін, я була певна, що раніше їх там не було. Я кілька разів їх перечитала. Вони припали мені до душі. Я пішла вздовж берега, заходячи до кожного з навісів. Усюди всередині одну зі стін прикрашав твій почерк, твоя поезія. Я кинулася на пошуки, обійшла весь Дакар! Ти залишила сліди по всій столиці, і все ж залишалася невидимкою. Я шукала тебе за твоїми рядками. Писані чорним вугіллям вірші вели мене через місто, губили мене в ньому. Якось увечері я тебе таки знайшла.

Від самого початку нас єднала поезія — це правда. І все ж влаштував нашу зустріч він, Еліман. Утім, ми ніколи не згадували його. Кожна з нас зберігала його, мов таємницю, не відаючи, що вже ділить її з другою. Що було б, якби ми поділилися одна з одною тим, що тримали в собі? Я мала поставитися серйозніше до того сну. Еліман привів мене до навісу, де я побачила писані тобою рядки, а вони, своєю чергою, привели до тебе. Знаки були просто в мене перед очима. Та я їх не зрозуміла. А може, глибоко в душі я й розуміла, проте не хотіла вірити. Усе ж, Corazón...»

— Де тебе висадити?

— Даруйте?

— Ми вже на Медині. Ти вийдеш де?

— До ринку Тілен далеко?

— Ні, треба ще трохи проїхати, але недалеко. Там вийдеш?

— Так. Або трохи далі. Навпроти стадіону імені Мар-Діопа. Так, це ідеально!

За кілька хвилин я стояв посеред Медини. Вона здригалась, немов гігантське серце під час грози. У цьому популярному кварталі життя пнулося з усіх пор; і цей надмір голосів, вигуків, сварок, реготу, мекання, зойків, гудків, смороду, релігійних співів, духу смаженини, випущених газів — увесь цей надмір злиднів і розкошів з часом заповнив весь простір, байдуже, видимий чи невидимий. А коли не стало, куди пролізти, він зупинявся й віддавався, чекаючи: візьмуть його чи він візьме. Тут не смерть, а життя загрожувало зварити вас на одному кінці вулиці й розчавити на протилежному. Переді мною був живий доказ того, що будь-який роман — дурниця порівняно з життям звичайної вулиці. Хочете детально змалювати дакарський майдан? Перек, можливо, міг би ожити і спробувати. Я трохи пройшовся й зазирнув до GPS в телефоні. Потрібна адреса була зовсім поруч. Я глибоко вдихнув, перетнув проспект Блеза Діаня[86] та звернув на 11-ту вулицю.

Від учора я в Дакарі, по роботі. Згадала про тебе. Подумала, що таки варто порушити цю довгу, але необхідну мовчанку. Я зрозумію, якщо ти вирішиш не відповідати. Минуло стільки часу, це природньо. Може, так навіть краще буде. Цілую. Аїда.

Я прочитав це повідомлення у WhatsApp годину тому. Хвилин із десять сидів, вагався, що відповісти, не міг відвести очей від екрану. Кілька разів набирав дурнуваті фрази, які миттю стирав.

Аїда, напевно, здогадувалася про мої збентеження й подив, адже застосунок тривалий час свідчив про те, що я «пишу». Насправді я не знав, що міг би чи повинен був їй сказати. Аїда... Не було потреби питати, що вона тут робила. Я одразу збагнув зв’язок з політичною кризою, самогубством Фатіми Діоп та маршем 14 вересня.

Нарешті, після досить комічних потуг уникнути відповіді, я відписав:

Сподіваюся, спека не надто тобі допікає. Вітаю в ДК... Насправді я також тут, кілька днів тому приїхав. Приємно чути тебе, Аїдо. У мене все добре.

«Насправді» нібито мало невинний вигляд, однак було ознакою моєї тривоги, і Аїда, звичайно ж, одразу помітила промінчик легкодухості в непроглядній ночі. О, я так і бачив, як жорстоко вона насміхалася з моєї незграбності! Я чекав на її відповідь і тремтів. Минуло кілька хвилин. Відповідь була короткою, Аїда відразу — звісно, не без іронії — перейшла до справи:

Насправді... ми в одному місті. І що тепер?

Радше собі, ніж їй, я брехав, кілька секунд розмірковуючи перед екраном. Потім, затамувавши подих, я став обережно клацати. Ужив я умовний спосіб, який вважаю найзручнішим способом у французькій мові, коли йдеться про видавання страху за помірковану мудрість та про прикритий атакою відступ:

Що ж, можна було б побачитися...

Можна. Але ж це вочевидь погана ідея. Це закінчиться погано.

Майбутній час підказав мені її настрій. І я скористався нагодою.

Закінчиться погано... Останнім часом я таке часто чую.

Бо більшість подій у світі мають поганий кінець. І більшість людей про це знає.

Нічого вони не знають. Це просто поверхове розчарування, швидкий на згадку песимізм, що прикидається чесністю, зрадливий цинізм, що ховається за мудрою подобою фаталізму, острах перед життям, що перебирається на філософію тривоги.

Я осідлав свого коника — але Аїда добре знала мене. Її відповідь умить обскубла мій павичевий хвіст.

Бачу, ти не змінився: як і раніше, мислиш готовими фразами. У які, певно, і сам не віриш. Оце і є справжній острах перед життям. Він погубить тебе. Утім, я тебе вже попередила.

І щоб уникнути обговорення, піна якого вже стікала з моїх вуст, Аїда надіслала геолокацію помешкання з Airbnb, яке займала в самому серці Медини. Я сказав, що буду за годину. Батьки вже спали. Я все ж залишив мамі записку: мовляв, вийшов пройтися, можливо, залишуся на ніч у друга.

Так я потрапив сюди, до пульсуючого ядра Медини, Аїда ж була за кілька хвилин від мене, у самому кінці 11-ї вулиці.

Будь-яка революція починається з тіла, а тіло Аїди — це бунтівне місто, охоплене пожежею, що попелу по собі не залишить, і я тут веду боротьбу, адже боротьба вивищує нас над рештою людей, тим паче гра варта свічок, я веду боротьбу, бо немає нічого прекраснішого, ніж битися в улюбленому місті, хай навіть іноді здається, що воно тобі достоту не відоме, однак часто саме тому, що місто ховає від нас таємниці та дає нам можливість загубитись у ньому, ми його по-справжньому любимо, а ті, хто твердить, нібито секретів для них у місті немає, ніби знають його, як власну кишеню чи як черево матері, насправді говорять не про те, що люблять місто, утім, я справді його люблю, бо воно не віддається одразу й повністю, це моє рідне і водночас чуже місто, я залюблений у його довгі вузенькі вулиці, просторі, світлі проспекти, нашарування платформ, периферійні бульвари, заховані закутки, історичні пам’ятки (гляньте, отам, праворуч, величний готичний собор), пустирі, парки, старовинний центр, популярні квартали, де я люблю хизуватися собою (авжеж, я, вочевидь, не джиґун, радше дилер-шмаркач, що заробляє на парі грамів), а ще його загадкові катакомби, які я досі не обійшов до кінця, його вперті завулки, et cetera, et cetera[87], і все ж варто знати, що це не місто, яке стоїть, не місто, яке лежить, це (як я вже сказав) місто, яке повстає, воно одночасно каже і «так», і «ні», йому відомо, чого воно більше не хоче, до чого прагне, і його ворушіння не дає іншого вибору тому, хто змушений бути поруч, хто довіряє йому із заплющеними очима, хто веде шляхом, подібним до безладних блукань, та насправді є посвяченням у революціонери, у справжні революціонери, тобто коханці, і в кінці цього шляху коханець збагне, що не готовий, бо ніхто ніколи не буває до такого готовий, а втім, він збагне сенс великої офіри заради справедливої справи.

Щоб надолужити рік без кохання, ми кохалися. Щоб згадати далекі ночі, ми кохалися. Заради лавки у сквері на бульварі Распай — ми кохалися. Потім кохалися знову і знову — щоб поповнити запаси, адже цілком могло бути, що на нас чекало майбутнє з черговою нескінченною мовчанкою. Останнє злягання нас виснажило. Була шоста ранку. Було чути, як потроху оживала рецепція. Я не знав, чи можна сказати, що Медина прокидалась — адже вона й не засинала, хіба що куняла впівока. Друге ж око було свідком наших нічних повстань.

— Мусимо відпочити, — сказала вона. — О другій Ба Му Сьос (вона вимовила цю назву чистою мовою волоф) влаштовує збори з координації маршу 14 вересня. Маю там бути.

— Хто повідомив тебе про те, що відбувається?

— Друзі, кореспонденти, активісти. Багато хто з журналістів стежить за громадянським рухом на африканському континенті. Після Алжиру я була в Буркіна-Фасо. Зустріла там сильних, рішучих революціонерів. Справжніх синів Шанкари. А коли дізналася про самогубство Фатіми Діоп, зрозуміла одразу: щось буде в Сенегалі. І підпалять цю порохову діжу в Дакарі. Тож я стрибнула в перший-ліпший літак. Надія всієї бунтівної молоді Африки й світу — тут і зараз. І ти помиляєшся, якщо думаєш, що я романтизую повстання. Мені добре відома ціна революцій. Саме тому я ставлюся до них із повагою. Саме тому хочу, щоб їх бачили так, як я їх бачу. Я бачу полум’яний запал у поглядах людей. Зворушливий запал. Бачу його і в обличчі Фатіми. Це вогонь гніву й приниження, а також — честі й чистоти.

Я мовчки пригорнув її до себе. Вона не опиралась. Я навіть відчув ледь помітних рух стегнами й плечима — вона ніби прагнула притиснутися ще сильніше. Кілька хвилин ми мовчали.

— Ну, а що ти? — запитала вона нарешті. — Що ти робиш в Дакарі?

Я німував. Чи варто було згадувати про Елімана й «Лабіринт жорстокості»? Як і у випадку з батьками, я боявся, що Аїда вважатиме мене легкодухим і несерйозним. Краще було збрехати, ніж зізнатись у своєму захопленні, що в цьому контексті здавалося ганебним. Зважаючи на те, що ці кілька днів відбувалось в країні, чи мали значення мої пошуки? Чого була варта літературна загадка порівняно зі стражданням народу? Пошуки книжки — порівняно з честю? Література чи політика? Еліман чи Фатіма? Тому я збрехав Аїді. Сказав, що приїхав на канікули, до родини.

Наступного дня, розходячись посеред вулиці, ми з Аїдою вагалися: як попрощатися? Торканням щоками? Цілунком? Потиснути руки? Помахати одне одному? На вулиці нам заважало все: і її строкате наповнення, і чужі погляди, і колір нашої шкіри, і її довге волосся, заплетене в чорну косу, що, здавалося, усотувала гаряче полудневе сонце. Та насправді ми заважали одне одному, минуле, яке вночі ми дістали з могили, тиснуло на нас. Ми мовчки погодилися на варіант зі щоками — однак спромоглися лише на один доторк (хоч і близько до вуст). Дорогою додому я дбайливо стер багряний слід зі щоки. Аїда вирушила до Університету імені Шейха Анта Діопа[88], де збирали нараду BMS. Ми пообіцяли одне одному списатися.

Коли я повернувся нарешті додому, мама кинула на мене промовистий погляд: мовляв, я ж твоя мати і я знаю, що ти робив уночі. Утім, жодного запитання вона не поставила, тато також. Цілий день я провів із братами й батьками, намагаючись знову звикнути до щоденного трибу, зведеного життям у Франції до стану далекої згадки.

Повідомлення від Аїди:

Скажу чесно — мені тебе бракувало. Весь цей рік я ледве стримувалася, щоб не написати тобі. Щоб не осоромитися. Щоб не ускладнювати життя. Однак воно ускладнилося саме собою. Мені тебе досі бракує. Усі органи чуттів вимагають твоєї присутності. Хочуть і далі пізнавати тебе. І хочуть, щоб ти теж їх пізнав. І все ж я переконана, що ще одне побачення — це погана ідея. Авжеж, знаю, це звучить парадоксально, а проте... А чого хочеш ти?

«Певно, ти хочеш дізнатися, яким він був, правда? — мовила гаїтянська поетка до Сіґи Д., яка мені це переповідала. — Простої відповіді на це запитання не існує, Corazón. Задовго до того, як я вперше почула його голос, він заходив на літературні салони до моїх батьків. Багато не говорив. Переважно слухав; здавалося, усі чекали, що, завершивши медитацію, різко, одним словом він розірве вуаль, яку ніхто не бачив, але всі відчували, — ми всі розуміли, що вона відділяла нас від головної істини.

Він ніколи не втручався в інтелектуальні чи політичні розмови, які наповнювали салон. Утім, ніхто на нього не ображався. Здавалось, його позбавили обов’язку щось говорити. Ця своєрідна угода межувала з безперечним снобізмом: “Бачите, ми вчора цілий вечір провели з мудрим мовчазним Еліманом — німування цього африканця напрочуд духовне!” До речі, йому ніколи не ставили запитань, навіть коли мова заходила про Африку. Я не хочу сказати, що походження давало йому більше права висловлюватися про свій континент, однак я переконана, що кожен хотів би почути його думку, як африканця, щодо подій на африканському континенті. Було це напередодні 1960-х років. Незалежність африканських держав викликала в усьому світі запеклі суперечки — наш салон цього теж не уникнув. Але єдиний з-поміж нас африканець мовчав.

Одного вечора 1958 року — гадаю, було це в жовтні — мені набридла повага, більше подібна до неуваги. Ми жваво обговорювали гучне “ні”, яким шляхом референдуму Гвінея-Конакрі відповіла на пропозицію Де Ґолля приєднати до Франції країни Французької Західної Африки. Я підскочила й поставила йому пряме запитання: “Пане африканцю, а яка ваша думка про рішення гвінейського народу? Чи ви взагалі не маєте думки, вам байдуже й вас надихає лише зневажлива мовчанка, яку вже багато місяців спостерігаємо? Певно, ми не заслужили на ваші мудрі слова. Однак мужній гвінейський народ, — авжеж, я вважаю їх справжніми героями, — можливо, на них таки заслужив, вам так не здається?”

Бачила б ти перелякані обличчя гостей, Corazón! Їх ніби кригою скувало. Досі пам’ятаю очі деяких із них. Там був страх. Та в деяких поглядах я прочитала цікавість і навіть радість. Я одразу помітила, що Ґомбрович аж пхикнув від задоволення, ніби подумав: нарешті хоч якась руханка! Сабато, близький приятель Елімана, сидів із серйозним виглядом, та я гадаю, що йому теж було цікаво подивитися, як реагуватиме Еліман. Чесно кажучи, я переконана, що всі, навіть закам’янілі, чекали на його реакцію. Еліман сидів у кріслі, подалі від усіх. Я нахабно стала просто перед ним, за три метри, зухвало поставивши одну руку в бік, другою ж я тримала келих із вином. Тоді я була зовсім юна, коротко стрижена, з великими сережками-кільцями у вухах та в довгій блакитній сукні, що принесла мені більше, ніж зазвичай, поглядів, компліментів і мовчазних недвозначних натяків. Я кинула йому виклик. Він поволі підвів на мене погляд. Я пообіцяла собі не опускати очей, хоча зазвичай так і робила, коли наші погляди перетиналися. Кілька секунд Еліман сидів непорушно, роздивляючись мене. Тож я зробила до нього крок і запитала: “Може, ви недочули? Я хочу знати вашу думку про Гвінею. Мені цікава ваша точка зору на їхню незалежність та їхнього лідера, Секу Туре”.

Минуло кілька довгих і напружених секунд — нарешті він підвівся, видавшись мені значно вищим, ніж я гадала. Один крок — і він уже стояв переді мною. Я не відступила. Лише високо задерла голову, щоб зазирнути йому у вічі. Мені було вісімнадцять, я щойно вступила на право. А він був зрілим чоловіком. Я не знала, скільки йому було років. Лише пізніше дізналася, що тоді він мав сорок три роки — як і мій батько.

Нас розділяли лише кілька сантиметрів — я мала досить дивне відчуття: переді мною був могутній мур, та водночас — настовбурчене море, свого роду велетенська хвиля, з якої долинало грізне ревіння. У його очах за мить промайнула ненависть — здалося, що він хотів ударити мене або вбити. Та цей проблиск швидко минув. Його заступив спокій, що межував із цікавістю. Він ледь помітно всміхнувся (певно, лиш я помітила цей натяк на усмішку) і мовчки вийшов з вітальні.

Певний час панувала тиша. Її перервав Ґомбрович. “Браво, мадемуазель! — мовив він. — Ви явно не з лякливих. Я зауважив, утім, як африканець поводився перед тим, як піти. Сабато, ти це помітив теж, правда? Це поведінка загнаного звіра. Пораненого звіра. На певний час він заляже на дно. Він завжди так чинить, коли наближаєшся надто близько. І коли він збирається зникнути, то прокрадається так, як нині, виходячи з цієї кімнати. Ми з Сабато уже звикли. Краще й вам звикнути. Гадаю, ви ще довго його тут не побачите. І все ж, дівчинко, браво! Хтось мав кинути йому виклик — зуміли тільки ви”.

Ґомбрович мав рацію: після того вечора Еліман кілька місяців не приходив. Побачила я його лише через рік, у серпні 1959 року. Тим часом Ґомбрович і Сабато вряди-годи заходили до салону моїх батьків. Щоразу я цікавилася, чи їх приятель ще гнівався на мене. Незмінно один із них відповідав, що Еліман ні на кого не гнівався. Просто він мандрував. Де? Латинською Америкою. Мотався то до Чилі, то до Бразилії, то до Мексики, то до Гватемали, то до Уругваю, то до Колумбії, то до Перу. Жоден — ні Ґомбрович, ні Сабато — не мали уявлення щодо причин цих мандрівок. Одного дня Сабато зізнався мені: “Відколи ми його знаємо, Еліман завжди багато подорожує. Та що він шукає — і чи взагалі щось шукає, — мені невідомо”.

Своїми вчителями в літературі я обрала Сабато й Ґомбровича. Утім, я їм не нав’язувалась: вони самі вирішили взяти мене під своє крило. Тоді вони вже були всесвітньо визнаними авторами. Я вивчала право в університеті, та відчувала, що мене тягнуло до поезії. А Ґомбрович і Сабато поетами не були. То були дивовижні, потужні прозаїки, у яких ніби вселився вищий розум. І все ж, не практикуючи поезію, вони її добре знали, читали й розуміли. На початку палкі дискусії з ними на цю тему стали для мене фундаментом.

Свої перші віршовані опуси я віддавала на їхній суд — суд суворий, що не знав ні жалю, ні заохочення. Як казав Ґомбрович, якщо я сприймаю літературу й поезію всерйоз, якщо справді хочу писати, то є тільки один шлях: вимогливість до себе й абсолютний дар творчості. Він цитував чеського поета Владіміра Голана: “Пройди навколішки дорогу від начерку до твору”. І додавав: дорога ця не має кінця.

З них двох Ґомбрович був найсуворішим, та при цьому — найвеселішим і найвигадливішим. Він любив молодь, його геній був чванькуватим, іронічним, іноді малоприємним. Сабато ж переважно мовчав. Його літературні присуди часто бували безжальними, і все ж за будь-яких обставин він намагався стримувати себе. Було помітно, що він існував у безкрайньому, глибокому внутрішньому світі, де обмірковував складні метафізичні питання, які поставали в його книжках.

Еліман був частим гостем у наших розмовах. Якось, під час вечері з Ґомбровичем (Ернесто хворів і не міг до нас приєднатися), я запитала його про Елімана. Як і ти, Corazón, я хотіла знати, якою він був людиною. Тож я розпитувала Ґомбровича.

“Чому і як африканець потрапив сюди? — перепитав Ґомбрович. — Дивне запитання... Чому і як, кажеш? А чому і як хтось потрапляє кудись? Мені й самому невтямки, яким чином я потрапив сюди й чому лишився тут після війни. Тим часом вулиці Польщі — цієї проклятої країни — досі ваблять мене. Певно, я лишився тут, щоб розгадати таємниці вулиць Варшави на вулицях Буенос-Айреса. Можливо, мені вдасться побачити справжнє обличчя своєї батьківщини, вдивляючись у відображення іншої країни. Можливо, хтозна... А щодо Елімана... Здається, він ніколи мені про це не казав. І не тому, що приховує, а тому, що я ніколи ні про що не запитував у нього. Я про таке з ним не розмовляю. Ми з Еліманом — вигнанці. Ми зрозуміли одне одного з першого погляду. Спізнались одразу. Нам кортіло говорити про все — крім вигнання. Зрештою, про вигнання мало що можна сказати. Нуднішої теми й бути не може. А втім, запитай у Сабато, як він одужає. Можливо, йому відомо, як і чому Еліман опинився тут. А от самого Елімана розпитувати не раджу. Це може роздратувати його. Більшість вигнанців ненавидять подібні запитання. Особисто мене це взагалі не цікавить. Отак. А тепер, прекрасна донько дивовижного й буремного острова Гаїті, ходімо кохатися чи злягатися — як тобі більше подобається. Усе може зачекати — й Еліман, і смерть, хоча вона й так постійно чигає на нас; а от тіло, бажання, запал, кохання, яким я так давно не займався — а таке в моєму віці неприпустимо...»

Чотири дні. Чотири дні минуло з моменту смерті Фатіми Діоп, уся країна сунула на червоне світло — тож президент Республіки нарешті вирішив у вечірніх новинах звернутися до нації. До району «Свобода» я прибув близько сьомої вечора.

Шериф мешкав у квартирі у великому гарному будинку після розлучення два роки тому. Як завжди, ми були раді бачити одне одного. І все ж я відзначив його виснажений вигляд — так, ніби він давно не спав.

Узявшись до вечері (смачнючий дібі![89]), ми ввімкнули виступ президента.

— Він лише зіпсує мені апетит, — пробурмотів Шериф.

Сорок п’ять хвилин президент промовляв натхненно й урочисто. Почав він, згадавши свою глибоку зажуру після звістки про смерть Фатіми Діоп. Потім став міркувати про жорстокість долі й трагічність ранньої смерті. Дійшов до співчуття родині небіжчиці. І тільки тоді він вийшов на політичну арену, де глядачі нетерпляче чекали від нього швидких, метких і ефективних рішень, щоб угамувати кризу. Сфінкс оголосив про цілий сонм ухвалених заходів, поправок і реформ. Нарешті настав час перебудови, і він уже чув розлючені й розпачливі голоси, але не варто доводити до інших самогубств, тепер молодь буде в пріоритеті і т.п.

Коли президент доходив до висновків, Шериф вимкнув звук. Кілька хвилин ми вдивлялись у безгучне зображення президента на екрані. Його вуста розтулялися і стулялися. Він ніби енергійно вгризався в пустку.

— Отак і живе країна, — мовив Шериф. — Наші керівники звертаються до нас з екрану — звуконепроникної вітрини. І ніхто їх не чує. Та якби й почули — що б це змінило? Не треба їх чути, щоб зрозуміти: брешуть! Світ за цим склом — мов акваріум. А керівники, відповідно, не люди, а риби: групери, щуки, соми, тріска, камбала, риба-меч, риба-клоун. Звісно, чимало акул. І коли ти вдивляєшся в риб’ячі писки (і це найгірше), здається, що вони кажуть: ви б на нашому місці мали не ліпший вигляд. Були б не менш жалюгідними.

По губах президента я зумів розібрати «Дякую вам усім. Слава Сенегалу!» Шериф вимкнув телевізор тієї миті, коли перед нашими очима з’явився державний прапор.

— Same fuckin’ shit![90] — лайнувся він. — Варто спалахнути пожежі — і він біжить з цеберками заливати вогонь, який сам же і спричинив! Пожежник-піроман — історія давня, як світ. Однак нам відомо — і він сам це знає, — що цей вогонь не загасити. Його цебро порожнє. Там немає води — тільки брехня. Утім, дурні щоразу ковтають наживку...

— Авжеж, медяник або батіг...

— Та ні, Miňelam. Ця ілюзія — смертельно небезпечна. Подібні заяви, покликані заспокоїти одних, створюють ще більше проблем іншим. Стирається межа між медяником і батогом — перший водночас є і другим. У цій країні так мало треба для щастя. Ніхто не знає, чого, власне, вимагати. Ніхто не вміє захистити своє життя. Зрештою, чи заслужили ми на життя?

Залишивши мені трохи часу на роздуми, він повів далі:

— Я завжди зневажав тих, хто дозволяв собі задовольнитися цим висловом: кожен народ має тих правителів, на яких заслужив. Або ж трохи інакше: правителі скидаються на свої народи. Як на мене, це віддає зневагою до людей та непростимим попустом деяким жорстоким самозакоханим керманичам. «Злочини тих, хто веде, не лежать на совісті тих, кого ведуть», — зазначив якось Гюґо, уже не згадаю де. А втім, часом мені здається, що люди, які порівнюють своїх недалеких керівників з власним народом, не такі вже далекі від істини. Дивлюсь я на наших співвітчизників і гадаю: хіба ми заслужили на краще? Ми ж теж достоту рибна крамниця. Щільно розкладені сардини. Що ми такого робимо — колективно й поодинці, — щоб заслужити когось ліпшого, ніж аморальні і кровоприсяжні політики?

— Оце так слово, «кривоприсяжні»! Уперше чую. Контекст явно не позитивний. Занотую собі. А як ти сам собі відповідаєш на це запитання? Ми — як окремі особи і як єдиний народ — заслуговуємо на щось інакше?

Цієї миті в Шерифа задзвонив телефон. Він зирнув на екран, але не відповів на дзвінок.

— Сьогодні в університеті BMS проводили координаційну нараду активістів, — сказав він натомість. — Я туди не пішов. От вони й дзвонять. Певно, хочуть, щоб я склав текст прокламації. Та в мене немає жодного бажання спілкуватися з ними. Більше не хочу для них ні писати тексти, ні робити дослідження.

— А чому?

— Бо вже не бачу себе в акціях BMS. Рух поступово опустився на рівень систематичних і стерильних протестів. Це смілива, без сумнівів потрібна боротьба, сповнена гнівної критики. І все ж, на жаль, абсолютно стерильна. Змін немає. Наш активізм дотримується політичного статусу кво, ми живемо ілюзією протистояння думки і влади. Однак владі вигідний статус кво. Так було завжди. Треба йти далі. Треба робити більше.

— Ти хочеш сказати, що BMS має трансформуватися й перетворитися на політичну партію? Вийти на арену і вступити в політичний бруд, замість вдавати із себе бездоганного вартового демократії?

— Ні, йдеться не про це. Політична гра завжди примушує підкоритися своїм правилам. Вона — жорна, ми — зерня, а зерня ніколи не змінить жорна, вони, як це було завжди, молотимуть його, стиратимуть на порохи. Змінювати щось ізсередини — це ілюзія. Лише ми самі змінюємося зсередини. А не політична практика. А не звичаї. Звичаї незмінні. Принаймні таким чином їх точно не зміниш.

— То як треба діяти? У тебе є ідеї?

Шериф ствердно кивнув, та одразу ж кинувся в пояснення, — так, ніби його пропозиція ще не дозріла:

— Ні... Я не впевнений. Точно не знаю... Я шукаю третій шлях. Те, що відбувається зараз, переконує мене в тому, що треба чинити інакше. Проводити демонстрації, боротися проти досвідчених політиків, терпіти побиття й сльозогінний газ, репетувати, закидувати камінням Національну асамблею, Палац правосуддя чи Палац Республіки, вигукувати ім’я Фатіми зі сльозами на очах під пекучим сонцем — гаразд. А що далі?

Я не знайшовся, що йому відповісти. Ми трохи помовчали — і Шериф повів далі:

— Словом... Miňelam, краще розкажи про себе. Що ти тут робиш? Проводиш дослідження для чергової книжки?

— Певною мірою.

— Сподіваюсь, у ній ти будеш більше схожий на себе. Мої закиди BMS чинні й для письменників. Ви мусите робити більше! Я не кажу, що література втратила свій вплив, ні. Я боюся книжок, шаную їх, як святині — саме тому мені ніколи не стати письменником. Краще взагалі не писати, якщо не ставиш перед собою завдання принаймні трохи труснути свого читача! Благаю, не переписуй свою «Анатомію порожнечі»! Бо ця книга звертається тільки до тебе. А ти вартий більшого. І мусиш робити значно більше. Напиши для нас книгу, велику книгу, Miňelam. Велику політичну книгу.

Я посміхнувся. Нічого дивного: Шериф уже вмовляв мене про це після виходу «Анатомії порожнечі». Докоряв мені тим, що соціальні питання я обійшов увагою заради своїх егоїстичних переживань. Він критикував мене не так, як більшість недоумків, що вважали себе знавцями реального життя й конкретних речей. Ні, Шериф звертався до мене зі щирим збентеженням людини, яка більше не впізнавала свого близького друга.

Справді, певний час ми мали схожі погляди. Ба’ більше, з нас двох я був значно радикальніший. Однак ніщо не лишається без змін. Хіба можна такого бажати? Вірність своєму «я», муміфікованому в часі, — лише химера; мені вона здається свого роду засліпленням, яке викривляє саме життя: адже життя — це непередбачуваний рух, непевність, мінливі обставини, які часом перекреслюють цінності й принципи, що здавалися непорушними.

Не раз я чув, що слід берегти вірність дитині, якою ти був. Це найбезглудіша й найнебезпечніша амбіція, яку тільки можна уявити. Таку пораду я нікому ніколи не дам. Дитина, якою ми були, неодмінно з розчаруванням і люттю спостерігає за дорослим, у якого виросла, — хай навіть цей дорослий здійснив усі свої мрії. Це не означає, що дорослий вік вже за своєю природою приречений чи покалічений. Просто не може існувати точного відповідника ідеалові чи дитячій мрії, пережитій у часи млосного раювання. Подорослішати завжди означає зрадити свої дитячі роки. Але в цьому й полягає краса дитинства: вона існує тільки для того, щоб бути зрадженою, а зі зради постає ностальгія — єдине почуття, яке колись, наприкінці життя, дозволить повернутися до чистоти дитинства.

Утім, Шерифа це не переконало. Бо йшлося не про дитинство, а про мої вісімнадцять років. Він припускав, що життєві випробування змінюють нас, але не розумів, як можна відвернутися від чужих злиднів. Бо останнє було його власним баченням совісті. Він не усвідомлював, що входив у суперечку з великими творами мистецтва. Шериф тим менше вірив у мою «метаморфозу», чим більше пам’ятав, як колись я обурювався найменшому прояву злиднів. Miňelam, якого він знав, політизований до мозку кісток, так швидко й нещадно змінився...

— Спробую, — пообіцяв я. — Буде тобі великий політичний роман.

Далі ми торкнулися приємніших (принаймні на перший погляд) тем: книжок, жінок, подорожей, трагікомічних спогадів із життя у військовому училищі; і все ж я відчував, що Шериф не міг дозволити собі легковажності. Його очі легко доводили облудність усмішок, якими він намагався прикрашати свої вуста. Незадовго до півночі я став збиратися. Він провів мене до машини.

— Ти був знайомий з Фатімою Діоп? — запитав я його. — Вона ж була активісткою BMS.

— Так, я її знав.

Однак перед цим «так» минуло кілька секунд мовчанки. Інтуїтивно я розумів, що моє запитання розверзло в душі Шерифа цілу прірву болю та спогадів. Його голос ніколи не тремтів — а тут раптом став тихим. Я сказав, що мені дуже шкода, не треба було питати. Він подякував і запевнив, що все гаразд. Потім були темінь, лабіринт вулиць, скрипіння піску.

— Ця дівчина мала щире серце, — зненацька додав він, коли ми вже були біля авта. — Дивовижне серце! Вона навчалася на моєму курсі в університеті, філософський факультет, ще до того, як зазналася з BMS, потім ми спілкувалися приватно. Я добре її знав. І саме тому, що я її знав, я не можу вийти на марш 14 вересня.

Мені кортіло обійняти друга, але завадила природна стриманість: я не мав звички таким чином висловлювати свої почуття чи втішати когось, та й він би тоді сказав, що я справді змінився, — тож я просто повторив, що мені шкода. А він відказав, що йому також. Я порадив йому відпочити. Він пообіцяв так і зробити. Ми побажали одне одному добраніч і розійшлися. За мить я поглянув у бокове дзеркало. Шериф не поворухнувся, та я знав, що він дивився вслід не мені, а Фатімі Діоп. Можливо (подумав я) колись він поділиться зі мною своєю історією з нею — так, я би хотів, щоб він розповів мені про цю пригоду, хай навіть кінець у неї вкрай кепський.

Я виїхав з кварталу «Свобода», повернув на захід, у бік Північного шосе. Я прямував до Медини. Увечері Місто Аїди, столиця заколотів утіхи та фізичних екстазів, знову подзвонило мені — і цей дзвінок торкнувся самого дна моєї свідомості, мого несвідомого прагнення насолоди.

Тож до вечора, поете пустелі, повертайся й доведи мені все, — відповіла вона на моє ранкове повідомлення. — Наразі все, чого я прагну — це слідувати за нашим бажанням, а в тобі я відчуваю невичерпне бажання, яке чекало цілий рік і яке я воліла б задовольняти щоночі. Я спрагла до твоєї шкіри. Цілий рік я пнуся пустелею, і тепер мені мало однієї ночі, щоб насититися твоєю шкірою. Усі мої відчуття впізнають тебе, однак упізнавати мало: потрібний доказ цього впізнання. І навіть якщо ти мені віриш, я все одно прагну довести тобі це ще раз.

Того ранку, зважаючи на сутички, яких очікували 14 вересня, найпопулярніша в країні газета вийшла з фатальним запитанням на першій шпальті: «Що робити?»

Голови різноманітних конфесій закликали до миру. Вони нагадували, що сенегальці — віруючі люди, об’єднані вірою в одного Бога. Краще всією країною помолитися за Фатіму Діоп та її родину. Неодмінно треба було зберегти мир!

На думку членів президентської більшості, самогубство Фатіми Діоп не варто було ні політизувати, ні перетворювати на знаряддя для маніпуляцій. Це драма одного життя, яка вимагала не гніву, а справедливості й відповідальності. Тепер варто було б повернутися до діалогу й залишатись об’єднаними, незважаючи на різні політичні погляди.

Професійні опозиціонери вперто наголошували на тому, що уряд мусить почути голос народу й узяти відповідальність на себе. Президент повинен піти у відставку та оголосити нові вибори. Тепер будь-якою ціною треба було проводити жорстку й чесну політику.

Чесні громадяни вагалися. Звісно, вони хотіли миру — та чи нагодує їх мир? Чи не краще спровокувати кризу, з якої могли би постати повага та соціальна справедливість, чим триматися за штучний мир, який залишав найзлиденніших у прикрих умовах? Перед народом постала трагічна дилема — і він глибоко замислився. Треба було докричатися до нього крізь товстий шар вагань.

Ватажки BMS, натомість, не роздумували ні секунди. 14 вересня мало стати першою сторінкою нової історії. І недописати її означало б зрадити пам’ять Фатіми Діоп. То що ж робити? Ленін у 1902 році оприлюднив політичний трактат, у заголовок якого виніс це просте запитання. Увесь текст був відповіддю на нього, і «докінцеві» її запозичили: справжній революціонер має здійснювати революцію.

А як щодо мене, юного, багатообіцяючого письменника, однієї з надій літератури моєї шляхетної батьківщини — що робити мені? Один із друзів по Фейсбуку, радикальний активіст BMS, написав на моїй сторінці: «Що ти про це думаєш? Що роблять письменники? Ви — голоси тих, у кого немає голосів! Чому ж ви мовчите? Не зраджуйте нас! Білі у Франції говорять про тебе. А що ти говориш про свою батьківщину?»

На думку спадали різні варіанти відповіді. «На себе подивись! Кажи за себе, товаришу!» Це я прибрав. «Хіба може один голос говорити за всіх, у кого голосів немає?» І це я прибрав. «Нині виступати від імені групи означає зраджувати особистість». Також прибрав. «Заткни пельку!» Звісно, прибрав. Я не відчував за собою права говорити за когось. Мої слова навіть для мене самого були заважкі, тож такий невпевнений у собі письменник навряд чи міг щось змінити. Час ватажків, візіонерів, пророків, піфій, магів та інших «великих Гюґо» давно минув. Нині треба не шлях указувати, а йти тими шляхами, на які ступають безлиці люди — і йти до кінця, тобто висліджувати їхні душі аж до самого дна, або ж пірнати на дно своєї душі.

Після тривалих вагань я вирішив не реагувати на його послання. Тоді він написав мені в приват, пояснивши, що я — приклад для молоді, що я, мої слова, моя думка потрібні їм. На це я також не відповів. Він знову явився на мою сторінку й під своїм першим повідомленням великими літерами додав: «Ось чому тебе тут ніколи не визнають: ти сноб! Ти гидуєш нами. Хай білі хвалять тебе, скільки хочуть, хай дають тобі всі можливі премії, хай пишуть про тебе у своїх пихатих газетах — тут ти ніхто. Nada![91] А коли ти ніхто в себе вдома, ти всюди ніхто. Ти чужинець, ти хатній негр. Ти ніколи не будеш гідний...» І тут він назвав імена семи-восьми інтелектуалів і письменників, які, на його думку, були гідні народу.

Я вподобав його коментар, висловивши свою зверхню іронію. Та глибоко в душі я відчував, що він мене зачепив. Я сердився на себе за те, що приділяв стільки уваги таким дурницям. Тільки подумати, що кілька днів тому я сидів у компанії Сіґи Д. (мій обвинувач, який напевно не прочитав жодної її книжки, вніс і її до списку видатних авторів) — письменниці, чия творчість ґрунтувалась на зраді, ба’ більше — на знищенні концепту «ми», рідного краю, корінної культури, очікувань від «своїх», зрештою, самого уявлення про належність до певного краю. Таку ціну вона платила за свій талант. Я спробував уявити на своєму місці Елімана. Цікаво, що він відповів би цьому оратору?

«Коли я поцікавилась у гаїтянської поетки, чи питала вона Елімана про причини його перебування в Аргентині, відповіла: “Аякже, Corazón! Звичайно, зрештою я запитала, що привело його до Аргентини й що тримало його в цій країні. Наважилась я на це тільки через багато років. На диво, всупереч попередженню Ґомбровича, Еліман не розсердився на мене. Однак кам’яна байдужість, що маскою закрила його обличчя тієї миті, налякала мене більше, ніж лють. Він упер у мене свій погляд. На чолі блищало кілька крапель поту, деякі вже падали з його вій. Сімнадцять секунд — я подумки рахувала їх завдяки шумному маятнику годинника, що висів над його ліжком, — сімнадцять секунд минуло в мовчанці, а потім він мовив: “Знову ти за своє... Я гадав, що тобі й так відомо, чому, однак, бачу, я помилявся. Хіба ти не розпитувала про мене Сабато й Ґомбровича, поки мене не було чи коли бачилася з ними без мене?”

Відбувалося це на початку 1964 року, наприкінці січня чи на початку лютого. Пригадую, що вдень було дуже спекотно. Тож ми ховалися в його маленькій квартирі-студії, зачинивши віконниці, щоб в очікуванні вечора зберегти хоч трохи прохолоди. Нарешті, коли посутеніло й температура впала, ми відчинили єдине вікно в помешканні. Повітря було вже не таке гаряче, однак навіть бризом не віяло. Здавалось, ніби прохолода зависла десь угорі, попід небом, і спуститись їй заважав товстий невидимий шар вологи, який укривав усе, приклеюючи одяг до шкіри. Я знала його й бувала в нього вже п’ять років, однак лише того вечора наважилася поставити запитання, що опалювало мені вуста, відколи ми вперше побачилися після сутички в салоні моїх батьків.

Чесно кажучи, його відповідь мене не здивувала. Ще до того, як поставити йому запитання, я знала, що відповість він іншим запитанням. Еліман знався на цьому — за всі ці роки я добре його вивчила. Пригадуєш, як після випадку в салоні батьків у 1958 році він багато місяців подорожував Південною Америкою? До Буенос-Айреса Еліман повернувся в серпні 1959 року. Першого ж вечора, коли він зустрівся з Ґомбровичем і Сабато, ці двоє останніх покликали й мене. І вперше після нашої сутички я побачила Елімана. На відміну від того вечора, коли я сміливо й нахабно кинула виклик його мовчанці, мене лякала перспектива нічної зустрічі. Як не дивно, він не намагався зачепити мене. Навпаки, Еліман видався мені приязним, навіть ввічливим. Він був зі своїми єдиними друзями й хоч говорив мало, усе ж за кілька хвилин вимовив слів більше, ніж я чула від нього під час усіх мистецьких вечорів у батьків. Певно, це мене й налякало: він постав переді мною іншою людиною — людиною, яку я не знала.

Саме в той час, на початку 1960-х років, ми стали бачитися частіше. Спершу в компанії Сабато і Ґомбровича, у кав’ярнях або вдома в когось із них. Бачилися ми й в інших митців — художників, поетів і меценатів Буенос-Айреса. Батьки вже не влаштовували вечорів, однак тоді салонів у місті не бракувало. Найбільш популярним був салон Вікторії та Сильвіни Окампо. Там можна було зустріти Борхеса, Маллеа, Біоя та багатьох інших аргентинських літераторів, що оберталися навколо часопису “Sur”[92]; а втім, незрідка там можна було перетнутись і з європейськими письменниками й інтелектуалами — приміром, Роже Каюа та Олдосом Гакслі. Еліман час від часу там також бував. Та, як і двоє його приятелів, він віддавав перевагу вузькому й тихому колу. Улітку він любив сидіти в одному з портових кафе спиною до величезних вентиляторів, які тоді часто встановлювали в таких місцинах. Еліману подобалося, коли подув повітря пестив його волосся й плечі. Він пив, насолоджуючись танго — особливо мелодіями Ґарделя — та щоденними теревенями, що точилися довкола політики, футболу чи боксу; зрештою, гучні суперечки безжально заповнювали прекрасну бухту. Важко було зрозуміти, що він тоді відчував, був щасливим чи нещасним. Утім, принаймні він здавався спокійним.

Знадобилося багато місяців, щоб я перестала його боятись, і три роки, щоб змогла бачитися з ним наодинці. А тим часом, з різними інтервалами, він зникав — то на декілька днів, то на декілька тижнів, — вирушаючи в загадкові турне Латинською Америкою. І щоразу, як його не було, я палала від бажання знову його побачити, поговорити з ним, почути його — хай навіть він і не був балакучим. Здавалося, що він рахував чи вираховував кожне слово, що кожна фраза мала для нього ціну, тож він промовляв її, спершу ретельно все зваживши. Як і його друзяки перед тим, Еліман став свого роду моїм хрещеним батьком в літературі. Те, що Ґомбрович, Сабато й Еліман заохочували мене, читали й виправляли мене, критикували й лаяли та підштохували до поезії, Corazón, я досі вважаю найбільшим успіхом у своєму житті. Які в мене були вчителі!

Про Ґомбровича й Сабато я тобі вже розповідала, порівнюючи їхні характери й стилі письма. Гадаю, варто спробувати розповісти про Елімана, хоч це вкрай непросто.

Він винаймав мебльовану двокімнатну квартиру у кварталі Барракас. Помешкання було дуже бідне — як і всі будинки в цьому barrio[93]. Коли він уперше мене туди запросив, то сказав, що я буду першою, кого він там прийматиме. Навіть Ґомбрович і Сабато ніколи там не бували — пізніше вони самі мені в цьому зізнались. У 1963 році ми дуже зблизилися — кілька місяців провели сам на сам, тобто без його приятелів. Ґомбровича запросила якась заможна престижна фундація, і він повернувся в Європу, у Берлін, уперше з 1939 року. Сабато ж вирушив у тур південноамериканськими країнами, де уславився завдяки виходу свого шедевру, роману “Про героїв і могили”.

Поки їх не було, ми з Еліманом бачилися частенько. Удень я була в університеті, а ввечері приєднувалася до нього в одній із кав’ярень. Ми розмовляли про літературу. Я дуже мало питала його про особисте життя й минуле; щодо цього між нами була мовчазна згода; і все ж, чим більше я пізнавала його, тим більше зростала в мені упевненість: ніколи мені не пізнати його до кінця, якщо не дізнаюся про його минуле й причину приїзду в Аргентину. Та я не знала, як пробити кригу (чи заповнене алігаторами болото), що захищали його минуле від будь-яких зовнішніх поглядів. Еліман міг бути чарівним — зі мною він таким часто здавався; однак я дуже швидко збагнула, що ця приязність мала свою ціну. Він ставав доступнішим — але при цьому ще більше віддалявся. Не раз я намагалася підштовхнути його до розповіді про своє минуле життя, та щоразу так незграбно, що він вгадував мій намір, перш ніж я ставила запитання.

Єдину щілину в цій фортеці зробив він сам того вечора, коли запитав, чи хочу я побачити його квартиру. Тоді я побувала в нього вперше — і він уперше позичив мені почитати “Лабіринт жорстокості”, про який в Аргентині знали тільки Сабато й Ґомбрович. Я сіла на його ліжко, поки він читав і правив мої вірші, і розгорнула книжку. Годинник над ліжком, здавалось, агонізував з кожним рухом стрілок. Кожна секунда виривала з нього болісне хрипіння. І все ж того вечора навіть цей астматичний годинник не зумів відволікти мене від сторінок “Лабіринту”. Неоднозначна, неймовірна книга — хай там що потім казав про неї сам Еліман, а саме про плагіат і ціну, яку мусив заплатити у Франції. Авжеж, він усе мені розповів. Плагіат? Я не вважала ті запозичення плагіатом, та й значення це не мало, адже з тих цитат складався грандіозний твір. Такою була моя думка — і вона залишилася незмінною. Тієї ночі — першої, проведеної в Елімана, — я багато розпитувала його про “Лабіринт жорстокості” і його сприйняття у Франції. Він стримано відповідав, залишаючи в тіні те, що вважав за потрібне. Утім, так я хоч щось дізналася про його минуле. То була не сповідь, не скарга: Еліман переповів мені ту частину свого життя цнотливо, без упередження, хоч і було очевидно, що рана ще боліла. Двічі чи тричі він замовкав, часом його голос тремтів — і це видавало ще досить живі почуття, змішані з гнівом, розчаруванням і соромом.

Наприкінці тієї ночі, перш ніж заснути поряд із ним, я збагнула: Еліман свідомо дав мені ключ до розуміння себе, таким чином відповівши на запитання, які вгадував у мені. Далі я зметикувала сама: він прибув до Аргентини, щоб оговтатися від гіркого досвіду падіння у Франції. Або щоб забути про нього. Це пояснення цілком мене влаштовувало, адже було пов’язане з пихою, самолюбством, самоповагою, честю й гордощами; воно зачіпало всі ті цінності, які, якщо піддати їх сумніву, можуть примусити людину зрушити з місця. У випадку Елімана це було тим більш переконливо, оскільки твір, через який його збезчестили і як людину, і як письменника, був великою книгою. Він про це не казав, але я зрозуміла: він утік до Аргентини так, як тікають від глибокої образи. Гадаю, Corazón, що я закохалася того вечора — але не в нього, а в його незагойну рану. Авжеж, саме таким і був Еліман — відкритою раною, кров із якої текла не назовні, а всередину. Свого роду внутрішня кровотеча. Гейзер навпаки. Я не мала жодного бажання ані лікувати його, ані рятувати. Я просто не була на це здатна. Я спокусилася його тінню — от і все. Як і Ґомбрович до нього, Еліман став моїм коханцем.

Кілька місяців я не згадувала про відповіді, бо гадала, що вже їх знайшла, хоча б частково. Я користувалася проведеним із ним часом, його порадами й досвідом. Він закінчив мою літературну й сексуальну ініціацію, початок якій поклали Сабато й Ґомбрович.

Повернувшись з Берліна, Ґомбрович нам заявив, що вирішив остаточно перебратися до Європи. Обрав він для себе Францію. Ми спонтанно влаштували вечірку, на яку попрощатися з польським маестро прийшли всі його друзі — переважно юні поети й поетки. Ґомбрович попросив мене переспати з ним востаннє перед від’їздом. “Востаннє перед смертю”, — додав він. Я погодилася. Ми цілу ніч кохалися (о, яким же кумедним, хтивим і ніжним сатиром він був у ліжку!), а потім — у властивій йому вкрай дивній манері, — коли вранці пили на кухні каву, він поцікавився, чи дізналася я про причину присутності Елімана в Аргентині. Я здивувалась, бо ж сам Ґомбрович відраджував мене питати про це. І я вказала йому на цю непослідовність.

— Я й досі не раджу тобі питати його про це, — відказав він, як завжди, хизуючись своєю парадоксальністю. — Однак раджу також вимагати від нього правду. Не здавайся. Не думаю, що сюди його привів скандал із плагіатом. Принаймні це не єдина причина. Є щось іще.

— Ти так гадаєш?

— Гадаю? Яке гидке слово! Ні, я не гадаю, я відчуваю!

Ось і все, чим поділився зі мною Ґомбрович. Після цього він вирушив до Франції, де зустрів ту, яка стала його дружиною, Риту, вони закохалися. Його від’їзд засмутив Сабато, він з’являвся на люди все менше — і це було прикро, адже він якраз узявся за останній роман зі своєї неймовірної трилогії[94]. Тож я знову бачилася з Еліманом переважно сама — у кав’ярнях і в нього вдома. Сказане Ґомбровичем останнього вечора відживило мої сумніви. Час від часу Еліман зникав з Буенос-Айреса, ці поїздки ставали все довшими. Він ніколи нічого про них не розповідав, і я знову почала міркувати про справжні причини його присутності тут. Куди він їздив? Що робив під час мандрів? Що було в центрі його лабіринту? Відповіді я не мала. Навіть Сабато, найближчий із його приятелів у Буенос-Айресі, нічого не знав про приватне життя Елімана.

Бували дні, коли стурбованість цими питаннями здавалася мені даремною. Зрештою, хіба так важливо дізнатися всі таємниці коханої людини? Хіба ми кохаємо не за те, що недоступне нашій цікавості? Хіба те, що нас пов’язує, не важливіше за те, що нібито лишається закритим? А мене з Еліманом, крім кохання й потягу, пов’язувала література. Я переконувала себе в цьому, коли ми говорили про неї. Однак це відчуття тривало недовго — варто було Еліманові повернутися до своїх загадкових справ, сумніви повертались і обсідали мене. І в голові знову лунали останні слова Ґомбровича. “Є щось інше...”

Мені не ставало сил чинити опір сумнівам. Вони псували мої стосунки з Еліманом. Я так ним захоплювалась, що аж зненавиділа його за те, що накреслив навколо себе закляте вогненне коло! Тож якось увечері, коли він повернувся з чотириденної поїздки до Уругваю, я переступила коло й увійшла в полум’я. Я прямо запитала його, чим він насправді весь цей час займався в Аргентині. Його відповідь тобі вже відома:

— Знову ти за своє. Я думав, що тобі вже відомо, але бачу, що помилявся. Хіба ти не розпитувала Ґомбровича й Сабато під час моєї відсутності?

— Розпитувала, — зізналась я. — Однак Ґомбрович сказав, що йому це не відомо і не цікаво, більше того — застеріг мене питати тебе про це, бо ти можеш розсердитися.

— Мене його слова не дивують. Хоч я й упевнений, знаючи його досить добре, що він радив не задовольнятися моїми відповідями.

— Що ж, ти справді добре його знаєш.

— А Сабато?

— Ернесто сказав мені водночас протилежне від сказаного Ґомбровичем і водночас те саме: якщо мені справді кортить знати, треба питати прямо.

— І ці слова мене теж не дивують.

— Мені кортить знати: чому ти насправді залишив Францію й перебрався до Аргентини?

— Ти справді впевнена, що хочеш знати?

— Так. Чому ти ніколи про це не говориш? Тікаєш від чогось? А може — від когось?

Еліман уважно поглянув на мене — і знову з’явилося відчуття неприступного муру в його погляді, — а тоді спокійно відказав:

— Ні від чого я не тікаю. Я декого шукаю.

Хоч і заскочена зненацька (бо не очікувала на відповідь), я спромоглася докинути ще запитань, щоб не дати йому отямитись і сподіваючись, що моя спритність сприятиме продовженню діалогу.

— То твої подорожі континентом пов’язані з пошуком цієї особи?

— Так.

— За всі ці роки ти ще не натрапив на її слід?

— Ні.

— І хто ж вона?

Я знала, що на це запитання Еліман не відповість, проте хотіла побачити вираз його очей і обличчя.

— Це жінка?

Він дивився на мене прямо, і я не могла нічого збагнути з його обличчя.

— Вона тобі обіцяла щось? Чи щось в тебе вкрала?

Він німував, мов кам’яний стовп.

— Можливо, я не права і йдеться не про жінку, а про члена твоєї родини. Ти брата шукаєш? Дитину? А може, батька?

Однак Еліманове обличчя було закритим, а ключ лежав глибоко на дні річки. Він встав з ліжка, підійшов до вже відчиненого вікна. Підкурив цигарку, зіперся на край віконної рами й мовчки курив, щось видивляючись удалині — а може, не дивлячись ні на що, просто милуючись нічним містом. А втім, хтозна, може, він заплющив очі. Еліман був таким великим, що його нахилене тіло здавалося кумедним, він скидався на альбатроса — авжеж, на того оспіваного в поезії альбатроса, якому заважають власні крила. І все ж я відчувала його силу: на широкій спині, до якої приліпилась сорочка, ніби спочивало все те лихо, яке він міг накоїти, якби віддався неконтрольованому пориву. І якщо він не розправляв крила, якщо тримав їх міцно притуленими до своєї душі, то лише тому, що вони не вмістилися б у кімнаті, потрощили б усе навкруги, утворили б безлад, тріщину, до якої провалилася б уся кімната, без надії на повернення, ані на остаточну трощу на дні провалля. Мимоволі він міг би зачепити важливий орган, поранити саму ніч. Йому було це відомо, і певною мірою мені теж. Він не міг дати собі волю, висказати все, звірити свої думки. Він жив і зберігав життя іншим тільки тому, що беріг свої таємниці.

Широкі плечі займали майже весь простір рами. Ззовні чулися погуки хлопчаків, що ганяли м’яча, гуркіт сміттєвозів, заклики porteros[95] району Барракас. Матчі там відбувалися цілодобово, навіть уночі — жорстокі, пристрасні, безжальні — і на кону стояла честь, що в юному віці ще має неабияке значення, можливо, єдине, що справді важить, звісно, за винятком двох глеків із молоком, за які змагалися діти. З помешкання поверхом нижче, вікно до якого було прочинене, до кімнати Елімана долинали акорди танго. Поміж криками збуджених грою дітлахів чулися уривки рядків. Утім, не треба було чути все, щоб зрозуміти, що пісня, як і в усіх народних танго, оповідала про глибинну самотність людей, про неможливість утримати й ще меншу можливість повернути коханих, про миті щирості й щастя, про марне прагнення істинної краси. Удалині майоріли обриси Цукернички — стадіону Альберто Армандо. Якби там відбувався матч, ми би чули шалене ревіння й зізнання в любові уболівальників клубу “Бока”[96].

Я востаннє спробувала вирвати в Елімана зізнання:

— Чого тобі треба від неї?

Не знаю, Corazón, який у нього був вираз обличчя, адже бачила я тільки спину. Очі дивилися не в мій бік. Однак тіло Елімана лишалося непорушним, ніби статуя з мармуру; і на секунду — лише на секунду, не більше, одну-єдину секунду — я чітко відчула, що все навкруг нас заклякло: стрілки годинника на стіні, траєкторія польоту м’яча на вулиці, слова танго просто посеред мелодії, кров у моїх судинах — навіть дим від цигарки Елімана, здавалось, застиг хмаринкою серед ночі. Та секунда минула не поза часом, а попід часом — і все відразу ж повернулося до звичайного ритму. Еліман довго стояв біля вікна. Закурив другу цигарку. Потім обернувся до мене.

Побачивши його, я зрозуміла, що не тільки він більше ні слова не скаже мені на цю тему, а що і я в подальшому не знайду в собі достатньо мужності для розпитів. Він усміхався — таку усмішку я ще не бачила, та й більше ніколи не бачила на жодному людському обличчі. Застуджений годинник прокашляв десяту вечора. З вуст Елімана не сходила та страшна усмішка, а я відчувала, що не можу поворухнутися, мене, незважаючи на спеку, немов скуло кригою. І коли нарешті усмішка зникла з його обличчя, я відчула неймовірне полегшення.

— Гайда вечеряти, — мовив він. — Я зголоднів. На набережній є декілька ресторанів. Хтозна, можливо, з Ріо-де-ла-Плата долине бриз. Кортить свіжого прохолодного вітру. Людська оболонка така важка... Хотів би я складатися з повітря, назавжди стати приємним легеньким вітерцем, що вишукано пурхав би понад істотами й речами».

Перед бурею спокою не буває.

Учора ввечері, поки ми кохались, я вдивлявся в краплинку поту, що стікала тілом Аїди. Я був над нею. Я шукав її обличчя, однак її поза не дозволяла його бачити. Наше шалене гарцювання випинало її бюст різко вперед, і я бачив чуттєвий вигин її спини. Її довгі коси торкалися моїх стегон і пестили її поперек. У несамовитій напрузі кохання я чітко розрізняв її ребра, складки на животі, обриси грудної клітини, бездоганні бані персів. Поміж цих двох тілесних дюн пірамідкою гордо висилось її підборіддя. Згадана краплина з’явилася на його краєчку.

Повзла вона дуже повільно, невдовзі стала скидатися на сталактит, що загрозливо звисав з підборіддя. Я з тривогою очікував на її падіння. Різкий рух сідницями прискорив її сповзання шиєю — так почалась одісея краплини тілом Аїди. Коли вона пірнула між грудей, я зауважив всередині неї, мов у скляній кулі чаклунки, розпливчасті тіні. Якийсь чоловік слідував за жінкою безлюдною вулицею; чоловік гукав її, але жінка не оберталась, і я не знав — не чує вона його чи ігнорує.

Краплина поволі переповзла на сонячне сплетіння. Я спостерігав за тим, як незнайомець біг за жінкою, спершу неквапом, потроху набираючи швидкості. На бігу він горлав, кидав у тишу вулиці ім’я силуету, який його або не чув, або не мав бажання відповідати; тоді чоловік заридав — видовище було таким сумовитим, я через нього зажурився, на мить здалося, що й сам заридаю, і, певно, так би й сталося, якби я мало не впав і не оговтався.

Тепер, пробившись крізь хащі родимок на животі Аїди, краплина наближалася до пупка; рухи Аїдині ставали протяжнішими, точнішими, спокійнішими, радіснішими — я знав, що це означало наближення оргазму. Я відчував повільні скорочення її піхви довкола мого прутня, повінь росла в ній, біла зоря мала от-от вибухнути й заповнити всесвіт аж до його незбагненних країв. Там, у краплині, посеред вулиці, жінка нарешті обернулась, вона мала прегарне личко, хоч і здивоване тим, що за нею біг якийсь чоловік, вигукуючи її ім’я. А він тим часом добіг до неї. Та замість пригальмувати й зупинитися, він пробіг повз неї, вигукуючи ім’я.

Краплина пройшла дуже близько до краю провалля пупка, однак уникнула згуби падіння. І спускалася до лобка. Аїда перевернулась на спину й прихилилася головою до мого обличчя, повністю вкривши його темною зливою свого волосся. Її тіло здригнулося в останній конвульсії, вона притулилася до мене чолом, її руки схопили мене за голову, міцно стиснули її, і крик, який вирвався в неї тієї миті, вийшов не з вуст, не з гортані, не з грудей і не з живота — він ішов із неї, із усієї неї, у супроводі зітхання, яке нагадало: ніколи мені її не зрозуміти, я завжди буду приречений бути її супроводжуючим або тінню.

Голова Аїдина лежала на моєму плечі, обличчям вона міцно притулилася до моєї щоки. Кімната ніби підлаштовувалася під нас: здавалося, ніби обстава шукала спосіб дихати глибше й спокійніше. Жінка на безлюдній вулиці зрушила з місця. Попереду, як і раніше, біг незнайомець, він переслідував і гукав ту, яку бачив лиш він — свою ілюзію.

Перед бурею спокою не буває. Справжня буря конче сповіщає про себе, вона ніби є своїм власним посланцем; дихає безшумно, тихо, достоту краплина, що повзе жіночим тілом, напруженим від задоволення або болю. Потім буря минає — так, як минає все, залишаючи ілюзію вічної непорушності. Ніщо не постраждало, не було зруйноване — а втім, уже ніщо не лишається на своєму місці.

Аїда повідомила, що завтра (тобто уже сьогодні) не буде доступною. Мала підготувати своє прикриття до маршу.

— Якщо явишся, певно, побачимось уже там. Можна домовитися, де зустрінемось заздалегідь. Наприклад, на площі з обеліском. Марш рушає звідти. Обеліск стоїть на високому постаменті. На постаменті зображений лев. Пропоную зустрітись 14-го о десятій ранку під левом.

Ми обійнялися. Я повернувся додому. Зранку, щойно прокинувся, я написав їй:

Таки піду на демонстрацію. Однак, Аїдо, не шукай мене завтра під левом. Я втілюю не свою пристрасть до тебе, а своє прагнення помсти. Те, що я називаю бажанням, яке тримав у собі цілий рік, є лише прагненням примусити тебе страждати, заплатити за те, що покинула мене. Тепер я розумію, як страждав. Це кінець. Я приїхав сюди в пошуках письменника, який навчить мене бути тим, ким хочу. Він — моя ілюзія. Краще нам зупинитись отут, перш ніж мною заволодіє інша ілюзія: відродити кохання до тебе, хоч насправді я нищу всі згадки про нього. Мені дуже шкода.

Я цілий день чекав на відповідь — але її не було.

Я знову перечитав «Лабіринт жорстокості», і вперше плакав над закінченням книжки. Утім, я давно її знав напам’ять — я читав «Лабіринт» десятки разів, кінець щоразу зворушував мене; однак до цього часу я жодного разу над ним не ридав. Ззовні, на вулиці, було напрочуд тихо. Це було затишшя перед завтрашньою бурею — нарешті мало настати 14 вересня.

«Наприкінці червня 1966 року, — казала гаїтянська поетка Сізі Д., яка, своєю чергою, переповідала це мені у своїй амстердамській квартирі, — в Аргентині революціонери скинули Артуро Ільїю. Владу захопив генерал Онганіа, встановивши нову військову диктатуру. Університет, бари, кав’ярні, клуб, концертні й кінозали — усі ці місцини першими відчули на собі тяжку хвилю моралізаторства. Військові, ясна річ, прагнули контролювати молодь. Тоді я щойно завершила навчання й знайшла собі місце в юридичному відділі найбільшого видавництва в Буенос-Айресі. Уночі я ходила підтримувати своїх університетських друзів. Ця пара відкрила невеличкий незалежний кінотеатр, і я допомагала їм по господарству. Ми показували твори авангардистів. Одного вечора в 1967 році був показ “Фотозбільшення” Антоніоні за новелою Кортасара, якого тоді в Аргентині дуже шанувала молодь. Хтось попередив військових, і вони заявилися, багатьох (у тому числі моїх друзів) арештували, вилучили всі бобіни, які знайшли, і заявили про закриття кінозалу. Того ж вечора я відкрито долучилася до боротьби проти хунти.

Мене кілька разів арештовували, адже я мала коротко стрижене волосся — а це (так само, як і короткі спідниці) військові вважали ознакою зіпсутості жінки. Перуку я носити категорично відмовлялася. Два роки я брала участь у підпільних зібраннях. Деякі й сама організовувала в таємних місцях. Клеїла афіші, зривала заклики хунти, підписувала петиції, дописувала до войовничих журналів, роздавала листівки, щодуху тікала від патрулів, кілька ночей провела за ґратами. Батьки завжди витягали мене звідти, однак продовжувати боротьбу не забороняли. Мама зазнала політичного переслідування на Гаїті. Вона завжди казала: сподіватися, що диктатура стане менш жорстокою, бо їй не чинять опору, — смертельно небезпечна ілюзія, гаптована лінощами.

Зважаючи на всі ці причини, я все менше бачилася з Еліманом. Здавалося, що політична ситуація залишала його байдужим, ато ще й гірше — викликала в нього нудьгу. Усе, що його цікавило — тоді й завжди (думала я), — це знайти ту особу. Він продовжував пошуки й регулярно залишав Буенос-Айрес. Зненацька Еліман видався мені егоїстом, мало не боягузом. Важливими для нього були не кохання, не дружба (чи вважав він коли-небудь Сабато й Ґомбровича за своїх друзів?). Він тримався лише за свої таємниці. А решта, включно зі мною, складало лише умовні декорації, які можна було змінювати, пересувати, прибирати, достоту в театрі.

Ми, — казала собі я, — були не в змозі оживити чи хоча б обманути його самотність. Навпаки, ми допомагали йому ще глибше пірнути в таку рідну для нього самоту. Він бачився з нами лише для того, щоб укотре зрозуміти, як любить її. Ми були маріонетками його ізоляції. Він використовував нас, щоб нагадати собі (і нам), що насправді не мав у нас потреби. Отакі були в мене тоді думки.

Я чесно йому про це сказала. Він відповів, що цілком розуміє мене. І я припинила в нього бувати. Між лютим 1968 року і вереснем 1969 року я бачила його лише раз, та й то випадково, на вулиці. Він помахав мені рукою. Я вдала, що не помітила. Того вечора, згадуючи цей епізод, я спершу подумала, що вчинила правильно; та поступово я змінила думку, стала шкодувати, зрештою загорювала. Та зустріч, Corazón, досі не йде мені з думок, і мені боляче думати про те, що я його проігнорувала.

Політична боротьба тим часом тривала. Сутички бували досить жорстокі, і все ж вона продовжувалась; людей калічили, били, піддавали тортурам — і все ж ми боролися. Декого навіть убили. Та ми продовжували боротьбу. Для мене, як і для більшості молоді в усьому світі, 1968-й став роком політичного прозріння.

Однак із травня 1969 року, коли протести стали значно масштабнішими, а диктатура виказувала перші ознаки слабкості, я почала втрачати інтерес до подій. Тієї миті, коли в мені нуртувала лють боротьби, я раптом відчула втому. Вітер бунтарства дув дедалі сильніше, ті, хто всі ці роки проводив активні дії, бачили надію в масових повстаннях, Кордобасо[97] став вражаючим і жорстоким видовищем бунту принижених — я ж тим часом нудилась. Сиділа, зачинившись у себе, і не робила нічого. Я стежила за демонстраціями, всією душею була разом із ними — але участі не брала. Я втратила снагу до боротьби; бракувало складника, який колись був, а тепер зник. Але чого бракувало, я не розуміла.

З більшістю товаришів по боротьбі я посварилася, бо вони звинуватили мене в дезертирстві. Вони закидали мені, буцімто я брала участь у їхній справі, щоби змити з себе провину буржуазного походження. Багато хто кивав на мого батька. “Аякже, де дивуватися зраді, коли йдеться про доньку американського дипломата! Дивно лише, чому стало зрозуміло так пізно”. І лише пара господарів кінотеатру не відцуралася мене. Та двома місяцями раніше, побоюючись арешту й тортур, вони були змушені поїхати з Буенос-Айреса.

Однієї ночі у вересні 1969 року, поки я готувала собі вечерю, у двері мого помешкання у кварталі Нуньєс подзвонив Еліман. Побачивши його, я не здивувалася. Пригадую навіть, що, перш ніж відчинити двері, я мала відчуття, ніби зустріну старого друга, якого запросила. Він тримав у руках пляшку вина. Кілька секунд я мовчки дивилась на нього. Він також мовчав. Не знаю вже, що тоді думала. Можливо, таке: шкода, що ми обидва німуємо, — або ж інакше: як добре, що ми мовчимо, — чи, може, і таке: нам немає чого сказати. Я відступила, і він увійшов. Вулицею проходив військовий патруль. Я хутко зачинила двері. Еліман не рухався, він був такий великий, що головою торкався стелі. Я пішла попереду й провела його до кімнати. Він простягнув мені пляшку зі словами: “Його треба відкоркувати заздалегідь”.

Дивне було враження: його голос був той самий, однак видався мені іншим. Увесь вечір мене не залишало відчуття, що Еліман не змінився, і все ж був мені невідомий. Він уперше завітав до того помешкання. Я переїхала туди в березні або квітні 1969 року, майже одразу після того, як ми перестали бачитися. Його погляд блукав із книжок на полицях до картин на стінах, з абажура до піаніно, з телевізора до буфету, з кошика з фруктами до маски бога Леґба[98]. Я чекала, поки він завершить цей мовчазний огляд, а потім жестом запросила сісти у крісло.

— Про твоє місце помешкання мені не Сабато сказав. А твоя мати.

— Хто б сумнівався, — посміхнулась я. — Ернесто ще тут не був, хоч і знає, що я живу в цьому кварталі.

— З ним ти теж нечасто бачишся?

— Так, нечасто.

Він мовчки сів. Я влаштувалася навпроти Елімана — тепер я могла краще його роздивитися. І те дивне почуття повернулось: фізично він був такий самий, як і в моїх спогадах. Однак щось невловиме зрушилось у його душі, відбувся якийсь ледве відчутний рух — так, ніби вазу посунули на кілька сантиметрів чи картину повісили вище, ніж зазвичай.

Я запропонувала йому залишитися на вечерю. Прихопивши вино, ми перейшли до столу. Еліман запитав, чи я досі беру участь у спротиві режиму.

— Значно менше.

— Гадаю, тобі треба відпочити. Ти здаєшся мені втомленою.

Я нічого не відповіла. А він повів далі:

— Здається, я знайшов людину, яку шукаю тут уже двадцять років. Скоро ми будемо разом. Після цієї подорожі справу буде виконано, і я зможу повернутися додому. І це буде остання моя мандрівка — велике повернення. Тож я прийшов сказати тобі кілька слів, прочитати кілька сторінок, покохатися з тобою, якщо ти досі хочеш цього так, як хочу я, а потім...

— ...попрощатися зі мною, — пробурмотіла я. — Авжеж, я вже зрозуміла...

Відповідь Аїди прийшла тільки ввечері 14 вересня, уже після подій того дня. Я курив у дворику шпиталю, коли отримав повідомлення:

Помста — страва непоживна. Бо якщо навіть з’їси її — не перетравиш. Це страва, яку не приймає шлунок. Ти її виригав. Сподіваюся, почуваєшся ліпше. Дьєґане, ти вже помстився. Повернув мені ляпас, який я дала тобі рік тому. Тепер ми квити. Нині мені відомо, як це: бачити, як іде той, кого хочеш утримати біля себе. Утримати ще хоч ненадовго. Ні, утримати назавжди. Коли я повернула тебе, то збагнула, що не втрачала ніколи. У глибині душі я вперто зберігала згадку про тебе. І не просто згадку, а надію на те, що одного дня, хтозна, ми знову... Яка ж я була дурна. А втім, хто з нас не дурний?

Я ще три дні буду в Дакарі. Хочу побачити, чим продовжиться цей неймовірний день, який приніс стільки надії! Сподіваюся, ти не зіпсуєш усе, намагаючись побачитися зі мною. Сподіваюся, що ти далеко, недоступний, шукаєш письменника, який укаже тобі майбутній шлях. Сподіваюсь також, що тобі стане галантності не відповідати на це послання. Не намагатися щось пояснити мені. Не виправдовуватися. Бо якби ти це зробив, якби піддався слабкості сантиментів, усі ті вдячність і ніжність, які я цієї миті відчуваю до тебе, усе те кохання, яке відчуваю до тебе, перетворилися б (і цього я тобі не подарую) на глибоку зневагу, наймерзенніше з почуттів, яке бруднить як того, хто його відчуває, так і того, хто його викликає.

Гадаю, я ще ніколи не писала речення довше за попереднє. А це про щось каже. Бувай.

Я кілька разів перечитав повідомлення в погано освітленому дворі шпиталю. Минуло багато хвилин, я намагався стриматися, і все ж не міг не написати:

Аїдо, мені твоя гордість відома. Ти належиш до тих, утішати кого означає нагадувати їм, що вони щось отримують, мов отруту. Та я не буду тебе втішати. Хоч ти цього й не хочеш, я все ж поясню тобі. Я не намагався помститись. Просто не хочу мститися в майбутньому. Я рятую нас від саморуйнування. Я...

Аїдо, усе, що тримав у собі цілий рік, воліє вийти назовні. Я хочу висказати тобі все: як мені тебе бракувало, як я страждав від згадки про тебе, як я, як ти, як ми, і т.д. Тож я напишу для тебе довгий текст, хоч і не знаю, з чого почати. Фрази в моїй голові плутаються. Я виснажив усі регістри, усі стилі, усі тони й напівтони, усі слова...

У мене таке враження, що кожне речення, кожне слово не потрапляють у ціль. Я пнуся щосили, вимагаючи щораз іншого: більше глибини, більше точності, більше правдивості. Слова тікають від мене, тікають від себе: вони ховаються від власних значень. Вони виснажені, втомлені моєю тиранією. Кожна нова спроба утворює ще ширшу відстань між їхніми реальними можливостями та дійсністю внутрішнього досвіду. Однак слова зраджують не так мене, як себе. Слова вкорочують собі життя.

Уже дуже скоро, втомившись чи втративши всі сподівання (а може, ностальгуючи за самотою), я перестану чіплятися за тебе й побачу — зі свого безформного кавалку суші, що поволі пливе до центру океану, або ж зі свого нового острова, — як віддаляється твій берег або те, що я вважав за берег, але що було, без сумніву, лише шматком ґрунту, рухомим атомом серед безлічі інших атомів; шматок, що, як і я, просувається до мису, який не має координат. Аїдо, це була не помста. Це було прагнення зберегти те...

Я прибрав текст. Задовго. Смішно й надто емоційно. А правда була в тому, що серце до подібних зізнань у мене тоді не лежало. Цей день виснажив мене, позбавив будь-якого потягу до слів. Аїда мала рацію: краще було мовчати.

Якраз цієї миті до мене підійшов Амаду, брат Шерифа Нґайде. Його я попередив першим. Він був єдиним членом родини Шерифа, з яким я зберігав контакт.

— На нього чекають довгі роки одужання й відновлення сил. Він уже ніколи не буде таким, яким ми його знали. А втім, він живий. Живий завдяки тобі. Усі наші вдячні тобі. Я триматиму тебе в курсі. Ніхто й уявити не міг, що така людина, як Шериф, могла б...

Амаду не договорив, та я зрозумів його думку. Перш ніж повернутися до шпиталю, він міцно потиснув мені руку. А я розчавив цигарку об стіну і вслухався в місто. Після вогнів і полум’я останніх годин воно здавалося на диво тихим. Місто віддавало розжареним металом, опаленим асфальтом і порохом. Дакар ніби жадібно вдихав свіже повітря після того, як дим і газ позбавили його сонячної днини. 14 вересня таки відбулося. Як і передбачали, натовп був величезний: близько півмільйона осіб вийшли на вулиці Дакара. У багатьох кварталах їм було затісно, тож почалася штурханина, більше сотні людей отримали важкі поранення, троє з них перебували в комі — однак ніхто не загинув. BMS уже закликали до повторної акції наступного дня — щоб остаточно схилити уряд до своєї волі. А урядовці, здавалося, були вражені розмахом подій, тож закликали активістів та лідерів BMS провести вночі переговори. Тож на нас чекала довга ніч. Ніхто не знав, що чекатиме на нас над ранок.

Мені пощастило. По-перше, повідомлення Шерифа я прочитав одразу ж, як він мені його надіслав. А по-друге, інтуїція мене не підвела. Вистачило кількох секунд, щоб зважитися. Та й час грав на мою користь.

Уранці, близько дев’ятої, коли я готувався вийти на вулицю, Шериф написав мені довжелезне послання: «Зрештою, я вирішив піти на демонстрацію. Я мушу виправити помилку — бо в усьому винен я. Це ж я їй на це натякнув! Ми були в мене вдома. Щойно з новин ми дізналися про те, що триста юних сенегальців загинули в морі, намагаючись у човнах доплисти до Європи. “Рушати у таких умовах, усвідомлюючи високий ризик загибелі — хіба це не самогубство?” Так я їй сказав. Я був настільки розлючений злочинами й байдужістю наших політиканів, що дозволив собі безвідповідальні слова. Я заявив, що в такій країні, як наша, самогубство є жахливою політичною акцією — однак украй ефективною; й ефективною саме тому, що вона жахлива; можливо, це єдиний можливий спосіб достукатися до наших керманичів. “Самогубства час від часу змінюють хід історії: згадаймо Могамеда Буазізі в Тунісі в 2011 році, Яна Палаха в Чехословаччині в 1969-му, в’єтнамця Тхітя Кванґа Дика в 1963 році — я вже не кажу про легендарне самогубство жінок у Ндері, які вирішили не здаватися колонізаторам і спалили себе в хатині[99]. Усі ці самогубства стали потужними вибухами, вразили людство, мали політичні наслідки. Можливо, зневіреному населенню наших злощасних країн лишається тільки це. Можливо, саме це повинна робити молодь: убивати себе, бо їхнє життя аж ніяк на життя не схоже...”

Я кинув ці слова їй в обличчя, піддавшись емоціям, але Фатіма сприйняла їх серйозно, не забула про них. Того дня, коли вона вчинила той акт, за двадцять хвилин вона зателефонувала мені й сказала, що я мав рацію: це і є третій шлях, який ми шукаємо, — шлях самопожертви, не метафоричної чи часткової, а конкретної, усвідомленої, свідомої й абсолютної самопожертви; офірування власним життям. Тоді я не зрозумів, що вона хотіла цим сказати. Лише коли побачив кадри з місця її загибелі, я все збагнув. А ти, Miňelam, ти розумієш? Я винен. Прямо чи непрямо, але я підказав їй цей шлях, підштовхнув до нього. Через мене Фатіма вбила себе в прямому ефірі соцмереж. Причепила телефон напроти себе, ввімкнула відео — і розпочалося жахіття. Усі ці останні дні я намагаюся переконати себе, що я не винен. Марно, надто сильно болить. Щоночі я марю Фатімою. Я вже не сплю. Я більше не можу. Я винен. І заплатити за це можна тільки в один спосіб. Учинити так само. Тож прощавай, братику. Одного дня ти таки станеш талановитим письменником. Так має бути. Я вневнений у цьому. Я сподіваюсь на це».

Прочитавши це, я на мить ніби закам’янів. Потім спробував зателефонувати Шерифові — звичайно, він не відповідав. Тоді я стрибнув до татової автівки і, мов навіжений, помчав до кварталу «Свобода». Я одразу вирішив, що, зважаючи на кількість поліціянтів і людей на вулицях міста, Шериф спробує спалити себе живцем не перед Національною асамблеєю, як Фатіма Діоп, а в себе вдома.

Певно, я багато разів порушив правила дорожного руху. Дивом нікого не збив. За два кілометри від домівки Шерифа натовп, який збирався рухатися до площі з обеліском, став надто щільним, щоб продовжувати рух автом. Тож я абияк припаркував машину та кинувся бігти, відчуваючи, як калатало моє серце. Добіг я десь за десять хвилин. Охоронець спершу відмовлявся пускати мене, однак зрозумів, що я не жартую. Він відчинив мені й біг за мною по сходах. Шериф жив на четвертому поверсі, але вже з другого я почув його крики й відчув жахливий дух паленого м’яса. Ми з охоронцем удвох виламали двері помешкання, а сусіди, перелякані криками, смородом і димом, висипали на сходовий майданчик.

Охоплений полум’ям Шериф катався по підлозі. Він шалено лементував — ніколи не думав, що людина здатна на такі звуки; ці крики висловлювали не лише фізичний біль, а саму сутність страждання — сліпого, безмежного, безтямного, а Шериф, як це буває в ритуалах, пов’язаних із трансом і демонами, був лише медіумом, через якого цей біль виходив. За мить лемент став таким відчайдушним, що подумки я відділив його від тіла Шерифа. Ні, таких звуків він не міг видавати. Кричав не він, а біль, абсолютний біль, що звивався в ньому, мов звір у пастці чи божество на дні океану. Біль уже не задовольнявся тілом Шерифа — він прагнув вирватися з нього, мов із тюрми. Тіло мого друга стало надто тісним для ревіння, яке гучнішало, і здавалося, що воно от-от вибухне й знищить усе на своєму шляху.

Килим під Шерифом став займатися. Я кинувся в спальню, зірвав з ліжка ковдру й простирадла та, повернувшись, накинув їх на Шерифа, чиє верещання перелякало весь поверх. Тим часом охоронцеві стало клепки вибігти в коридор і схопити один із вогнегасників. Я ж намагався повністю закрити тіло ковдрою. Охоронець зайшов до кімнати й вилив на нас із Шерифом потік холодної піни. Сусіди стали поливати нас водою із цебер. За кілька секунд людина-смолоскип згасла.

Тіло лежало ниць. Криків уже не було, однак щось нестерпне гойдалося в миттєвій тиші — мов зі свіжої рани воно стікало смердючою рідиною: так пахне палене людське м’ясо. Під тиском жару, здавалось, підлога під тілом стискалась — і ми стискалися разом із нею, відчуваючи тяжкість у грудях і гіркоту в роті. Спалені клапті шкіри прилипли до килима. Дим виїдав очі. Я відійшов від тіла і спробував викликати «швидку». Та мені повідомили, що всі автомобілі чатували довкола маніфестантів. Через перекритий рух пожежники теж не могли дістатися швидко, та й у них було досить справ, через пожежі, які весь день спалахували в різних частинах містах.

Саме тоді, серед загальної паніки, один із сусідів згадав, що за кілька хвилин від будинку є приватна клініка. Ношей не знайшли. Трьом чоловікам нарешті вдалося підняти Шерифа — на щастя, ковдра приховувала його тіло від наших очей. Перший із чоловіків заявив, що підхопить його під плечі; другий визвався взятися за талію; третій — за ноги. Коли вони понесли його, мов у короткому жахливому видінні, я подумав, як ці здоровані ледве піднімають скалічене, потрощене тіло; як плоть розповзається під їхніми пальцями — а вони ледве зрушують його в бік виходу. Я заплющив очі, щоб хоч на мить позбавити себе цієї нестерпної дійсності. На щастя, сталось інакше. Троє чоловіків таки підняли тіло Шерифа й швидкою ходою вийшли з квартири. Я слідував за ними. Ніхто з нас і гадки не мав, чи він ще живий. Руки мляво погойдувались у такт крокам. Я бачив його палену плоть, бридку, червоного й чорного кольору...

У клініці, не гаючи часу, взялися за Шерифа. Я відразу попередив Амаду — він учився з нами у військовій школі, тож я мав його номер. За пів години він з’явився з батьками Шерифа. Тоді почалося довге й болісне чекання. Амаду розповів, що Шериф записував свій вчинок — самоспалення відбувалось онлайн на його профілі у Фейсбуці, а друзів у нього було чимало, адже мій друг дуже часто викладав тексти й відеозаписи з філософськими й політичними роздумами. Амаду прибрав запис зі сторінки, та деякі користувачі зберегли його, тож він, незважаючи на приватність, уже розійшовся по різних каналах. Амаду сказав, що бачив як ми з охоронцем (хоч упізнати нас у тому рейваху було годі) виламали двері й увійшли. Перш ніж облити себе бензином і підпалити, Шериф ледве чутно вимовив фразу, одну-єдину фразу мовою волоф: «Fatima lay baalu, na ma sama njaboot baal» («Прошу пробачення у Фатіми і своїх рідних»). Мені не стало сили дивитися те відео.

Тож я чекав у клініці разом із рідними Шеріфа. Через три години нам повідомили, що його перевезуть до шпиталю, у відділ великих опіків. Він був поміж життям і смертю, опік сягнув третього рівня небезпеки. М’які тканини нижньої частини його тіла були практично повністю знищені.

Тим часом великий марш 14 вересня гудів і вирував на вулицях Дакару. Більшості демонстрантів ще не було відомо про вчинок Шерифа. А інші, дізнаючись про це, називали його відчайдушним актом мученика. Мало кому спадало на думку, що йшлося про каяття, хоча, щоб зрозуміти свою провину й дійти до кінця визначеного собі покарання, теж треба мати неабияку мужність. Такий урок дав мені мій нещасний друг: бути сміливим і робити все необхідне.

А окрім пошуків свого кохання, політичної справедливості й розчарувань, до яких такі пошуки неминуче мали привести, я мусив вистежити Елімана, узяти слід його твору. Моє життя, як і будь-яке інше, скидалося на низку формул. Точно розставити ступені, правильно прописати всі літери, визначити невідомі і звести все до одного складного цілого — і що лишається? Література. Завжди лишалась і лишатиметься література. Незручна, мов відповідь, мов проблема, мов віра, мов сором, мов гордість, мов саме життя — література.

І щойно я це збагнув — точніше, прийняв, — як прийшло прощальне повідомлення від Аїди.

Батько дозволив взяти авто на кілька днів. Він не питав, куди я їду. Не питала і мама — вони ніби здогадалися, що нарешті я візьмуся за справжню причину свого візиту. Я сподівався прибути до смеркання.

«Тієї ночі він прочитав мені заспів невідомої мені книжки, — казала гаїтянська поетка Сізі Д. — Так, Corazón, саме тієї ночі. Ми кохалися — чи, точніше, він кохався зі мною, кохався так, що, здавалося, не залишалося нічого ні від любові, ні від мого тіла, ні від моєї душі, які тієї миті складалися в одне ціле. Не було нічого, чого б він у мені не пізнав і чого б не дав мені пізнати в собі. А тоді він зачитав мені кілька перших сторінок. Гадаю, та мить була найсумнішою і найпрекраснішою в моєму житті. Прощання він забарвив у кольори істини. Мені було і приємно, і важко водночас слухати, як Еліман читав ті сторінки. Було враження, ніби він зачитував свій заповіт. Уперше, відколи ми зустрілися, я відчувала його готовим розповісти мені всю правду — і мене засмучувала ця неочікувана відкритість. Здавалося, ніби він вибачався за те, ким був, за те, що був таким. Я ненавиділа його натуру, його мовчання, його минуле, оповите туманом таїн. Найбільшим моїм бажанням було, щоб він відкрився мені. Але не того вечора й не так. Людина, настільки прив’язана до своєї самотності, виходить зі своєї тіні лише тоді, коли чує гучний поклик — останній поклик. Тож він вийшов востаннє, він показався мені. Та хто його добре знав, не дав себе обманути — правда була очевидна: Еліман уже перетворювався на тінь, яку готувався в собі прийняти. Я не хотіла користатися з його слабкості, хоча він свідомо опустив забороло, я не хотіла спустошувати його. Він був у моїй владі. Тобто я хочу сказати: його душа була в моїх руках. Досить було простого запитання, щоб дізнатися, навіщо він тут, що так довго шукає. Однак я промовчала. Певно, ти міркуєш: чому? Тривалий час я теж не могла зрозуміти. Гадаю, Corazón, я просто знітилася — знітилася, опинившись віч-на-віч з правдою Елімана. Або з його болем. Певно, це одне і те саме.

— То ти його ні про що не запитала?

— Чому ж, трохи таки розпитала. Мені відомо, що він прибув до Аргентини в 1949 році на кораблі. Відомо також, що війну він пережив у Франції, спершу в Парижі, потім у селі серед Альп, де брав участь в Опорі. Відомо, що під час Визволення він ненадовго повернувся до Парижа, а потім три роки мандрував різними країнами знекровленої війною Європи: був у Німеччині, Данії, Швеції, Австрії, Швейцарії та Італії. А в 1949 році перебрався до Аргентини. Я припускаю, що післявоєнні роки блукань Європою поклали початок пошукам, які потім упродовж тридцяти років він вів у Латинській Америці. Він розповідав усе це мені неспішно, щоразу роблячи паузи, аби я могла ставити нові запитання. Усю ніч я була в його обіймах. На світанку ми пили каву. Він поцілував мене й сказав не полишати літературу.

— А потім?

— Пішов. Він поїхав, а через кілька місяців мені запропонували роботу в Парижі, і я поїхала теж. Тоді я зрозуміла, що та ніч була його прощанням з Аргентиною. Я також прощалася. Тепер, коли згадую, жалкую лише про одне, непоставлене запитання, можливо, єдине, яке варто було поставити: чи бракувало йому рідного краю... Дуже кортіло його про це запитати, однак ми вже не побачились. Усі наступні роки я не полишала спроб це зробити. Спершу під час відпусток. Я залишала Париж, поверталась до Аргентини, блукала Буенос-Айресом, зазирала до танго-барів, ходила набережними та бідними кварталами. Будинок у Барракасі, де він мешкав, знесли в середині 1970-х. Відвідувала я й столиці інших латиноамериканських країн. Щоразу під час подорожей бачилася зі своїм старим учителем Сабато — ми розмовляли про минуле, про давні літературні вечори, під час яких познайомилися, про Ґомбровича (якого у Франції я так і не побачила, бо він помер у 1969-му, незадовго до мого приїзду). Обов’язково згадували Елімана. Сабато знав не більше за мене. Еліман попрощався з ним напередодні нашої ночі. Не залишив адреси, не дав жодної підказки, куди вирушає. У Буенос-Айресі Сабато його більше не зустрічав. А коли я питала, чи не вважає він дивним те, що Еліман стільки років був присутній у наших життях і раптом так легко з них зник, Сабато погоджувався: авжеж, дивно, але не всім людям потрібна компанія. Що було далі, тобі відомо: зрештою я попросила, щоб мене перевели в Дакар, де планувала продовжити пошуки, а там я зустріла тебе, мій янголе, Corazón...»

Завершивши розповідь гаїтянської поетки, Сіґа Д. одразу повела власну:

— Вислухавши її, я склала список тих, кого Еліман міг так уперто шукати. Їх було небагато, Дьєґане, лише троє: його друг і видавець Шарль Елленштейн, його батько Ассан Кумак і, нарешті, хоч це й здається неймовірним, його мати Моссана. На мою думку, найбільш вірогідний варіант — його батько. Невідомо, чи вдалось Еліманові знайти його могилу. Може бути, що Ассан Кумак не загинув під час Першої світової, а з відомих тільки йому причин подався в Аргентину. Може бути також, що Еліман відшукав його й пішов за його слідом. Тож уся Еліманова таємниця може виявитися тривалими пошуками батька. Та може бути і так, що до Аргентини Еліман вирушив у пошуках невідомої нам особи, скажімо, жінки — прекрасної жінки, яку зустрів під час або після війни і яку покохав. Авжеж, Дьєґане, таке теж варто припустити. І все ж залишається одне важливе запитання: чому він перестав писати своїй матері й моєму батьку? У мене є гіпотеза: поки був у вигнанні, він таки писав їм, але негідник-батько знищував листи, як знищив лист, що супроводжував примірник «Лабіринту жорстокості» в 1938 році. Після зникнення Моссани провину за її божевілля та їхні страждання він покладав на Елімана. Тому й нищив листи, не відповідаючи. Певно, Еліман так і не довідався про зникнення матері. Звісно, я можу помилятися. Хтозна, можливо, Еліман перестав писати, бо не хотів мати нічого спільного зі своїм минулим. Можливо, хотів усе забути. Однак я думаю, що радше мій тато знищував листи. Ну ось, Дьєґане, тепер тобі все відомо.

— Усе? Точно все?

— Абсолютно точно. А ти чекав на щось інше?

Так ми зустріли світанок у Амстердамі.

О третій дня я виїхав із Дакара. На площі Совето перед Національною Асамблеєю, де наклала на себе руки Фатіма Діоп, тривала демонстрація. Із собою я взяв кілька речей, які можна було обміняти, записник, «Лабіринт жорстокості» та диск із піснями «Супер-Дьямоно». Я сподівався доїхати до смеркання.

Четверта біографема

МЕРТВІ ЛИСТИ

Париж, 16 серпня 1938 року

Люба матусю, любий дядечку!

Ось уже більше року, як у вас немає від мене новин, і ви, певно, вважаєте, що я про вас забув, як зазвичай чинять наші, які, поїхавши до іншого краю, стирають із пам’яті своє минуле, свою землю, свою родину. На перший погляд, я так і вчинив, а втім, мені байдуже до чужих поглядів. До того ж, я сподіваюсь, що, прочитавши цей лист, ви пробачите мені тривалу мовчанку. Не минає й дня, щоб думками я не линув до вас, не минає й ночі без снів про вас. Ви зі мною всюди. Особливо ви, мамо. Сподіваюся, що ви мене зрозумієте.

Париж, 13 квітня 1917 року

Моссано, любове моя!

Після мого від’їзду минуло більше двох років. Чому ж я тобі не писав? Бо не хотів, щоб ти плакала. Бо й сам плакати не хотів. Від того, що коїться тут, будь-хто заплакав би. Тут — війна. Я думав, що повернуся швидко, я тобі це обіцяв. А тепер не знаю, чи повернусь взагалі. Тут холодно. Тут дощ. Тут багато африканців. Нас кличуть стрільцями. Ми перемовляємось. Гріємось одне об одного. Але вночі кожен лишається сам на сам зі спогадами, жалями й страхом. Кожен знає, що, можливо, уже не побачить свій рідний край.

Трохи більше двох років тому ви проводжали мене, коли з єдиним своїм другом я вирушав на пошуки свого батька на північ Франції. Я шукав його всі ці два роки. Шукав заради себе; але шукав і заради вас. Його відсутність залишила в серці кожного з вас провалля з любові або гіркоти, яке я не міг заповнити й жертвою якого часом ставав. Щодо мого власного серця, то примара батька викликала незліченні запитання. Усе, що ви мені про нього розповідали, мало б викликати в мене ненависть — і я справді ненавидів його. Однак незнайому людину ненавидіти непросто; і ще складніше — якщо це ваш тато. Ця недоконана ненависть поступилася почуттю, назвати яке я не в змозі, хоч і пізнав усі на світі слова.

Мені бракує тебе, бракує й нашої дитини. Хоч я її і не бачив. Зараз їй мало б бути два роки. Мені невідомо, хлопчик це чи дівчинка. Та якщо я тут сконаю, що вона думатиме про мене? Батько, який залишив її? Герой, що загинув на війні? Боягуз, який утік від власної родини? Що ти розкажеш їй? Що розповість їй мій брат-близнюк, який ненавидить мене? Не знаю. І ця непевність більше, ніж страх, більше, ніж війна, убиває мене.

Я не ненавиджу свого батька. Принаймні вже не ненавиджу. Бо я вже маю батька — вас, дядьку Усейну. Мені ніколи не бракувало свого біологічного батька, однак кортіло знати, який він був, чого досягнув, що з ним трапилося; я хотів зазирнути йому в душу. Тепер я знаю: він відчував страх. Отже, він був людиною. Він зробив свій вибір і, зрештою, закінчив у страху, принаймні коли писав цього листа. Тож він був лише людиною, не більше. Тому насамкінець я подумав про вас обох і про себе.

Як би мені хотілось обійняти вас двох! Сказати, як я люблю тебе й моє дитя. Вибачитись перед вами. Не за те, що пішов, а за те, що вважав, буцім війну можна легко пережити. Я помилявся. Війну не можна пережити — навіть якщо виживеш. Байдуже — виживу я, повернусь чи загину й залишуся тут, — щось у мені вже померло. І все, що лишається в мені живого — це твій образ, Моссано, образ дитини, яку я не знаю. І все ж вона мені сниться. Скажи їй, що вона сниться мені щоночі, щодня, навіть під час боїв. Під Верденом, серед полум’я й крові, я бачив її перед своїми очима.

Друг, який вирушив разом зі мною, — мені як брат. Він також утратив батька на війні. Тому й розуміє мене. Його звати Шарлем. Він допомагав мені в пошуках. Саме він наполіг на тому, щоб ми відшукали слід мого батька. Я був у відчаї, а він сказав: «Елімане, поїхали ще до оцього села, а потім ще до отого містечка, що далі». Тож ми прибули до містечка на півночі Франції, у департаменті Ен. Недалеко від того місця, де відбулася битва Шемен-де-Дам[100]. І знайшовся там військовий цвинтар. А ще — невеличкий музей. І я знайшов там лист.

За кілька днів почнеться велика битва. Чимало африканців підуть в атаку. Білі офіцери обіцяють велику перемогу, дуже важливу для Франції. Прийшов час слави для колоніальних військ. Час слави для негрів. Гадаю, їхньою мовою «час слави» означає «час смерті». І я готуюсь до цього, хоча чи можна насправді до чогось приготуватися? Цей лист я хотів би написати тобі до... власне, до чого?

Сумнівів я не маю: йдеться про мого батька. Не знаю, чому він не надіслав цей лист. Можливо, писав його для себе. Сподіваюсь, отець Ґрезар зуміє точно передати вам його слова. Щодо мене, то, прочитавши їх, я довго ридав, а потім повернувся разом зі своїм другом і взявся писати книжку, яка прибуде до вас разом із цим листом. Часу на книжку знадобилося чимало. Це мій перший твір, я збираюсь писати й інші. Якщо в отця Ґрезара не буде часу, щоб вам його перекласти, я сам вам читатиму, як повернуся. Бо я сподіваюся невдовзі повернутись — хочу, щоб ви мною пишалися. І ви будете пишатися, я обіцяю. Я повертатимусь не вкритий ганьбою і гнаний. Я повернусь, як значна особа — письменник. Моліться за мене.

Моссано, любове моя, я обіймаю тебе. Обіймаю й наше дитя. Обіймаю і свого брата, хай що він про мене думає. Даруйте мені. Моліться за мене.

Еліман Мадаґ

Частина друга. Самотність Мадаґа

У Мбурі, перш ніж звернути на дорогу до Фатіка, що тягнеться в саме серце країни й аж до рідного селища Елімана, я зупинився, щоб підживитися, заповнити бак і трохи відпочити. У фургончику я купив чашку кави «Туба», потім умостився зручніше й переглянув свою електронну скриньку. Поряд із коротким повідомленням від Станісласа, який питав, що в мене нового, та рахунком за електрику я знайшов оцей лист, надісланий вчора:

«Фею,

Пишу тобі з місцини, звідки родом усі мої твори, хоч я завжди гнав від себе цю думку: мова про недокопану криницю. Побоюючись чи, навпаки, сподіваючись, я вважав її зруйнованою ще багато років тому. Бо решта будівель довкола були або зруйновані, або закинуті. Хата наша завалилася; лишаються самі сумні стіни, заходити в які бояться навіть примари. А недокопана криниця, криниця моєї зажури — на місці! Якби я був містиком, то сказав би, що вона чекала на мене, знала про моє повернення, і ця впевненість дозволила їй чинити опір піску та людській дурості. Однак я — не містик. Криниця ще тут, от і все, і я також тут.

Пишу тобі ізсередини, сидячи навпочіпки, як і раніше. Байдуже, що голова бовваніє над краєм, байдуже, що я давно виріс, — я досі почуваюся тут зануреним у просторі і своєму страху. Саме тут я перестав бути дитиною (хоч це й не означає, що автоматично я став чоловіком, ба’ ні, навпаки: згодом я зрозумів, що тієї ночі в криниці я втратив шанс стати справжнім чоловіком). Саме тут я став Звіром, спітнілим після тривалих гонів. Напевно, тут я й письменником став. Коли ми бачилися з тобою востаннє, ти запитав, чи відоме мені коріння мого письма. Я відповів, що відоме, хоча детально не пояснив. Сьогодні я розповім деталі.

Тривалий час я вважав, що причина, через яку в кожній моїй книжці виникали глухі, була та сама, яка привела мене до письменницького покликання (яке дурне слово!): я вирішив писати, щоб пробити свої слухові перетинки, однак двадцять років тому тут, у цій криниці, мені це не вдалося. Деякий час я писав украй гучними словами, аби заглушити жахливий гул пам’яті — таким чином я знову нічого не чув.

Адже мої батьки померли не на моїх очах. Вони померли в моїх вухах. Щоночі я чую ці звуки. Тато вже другий день копав криницю, аж раптом через наше село, відступаючи, пройшли регулярні війська. Коли кілька тижнів перед тим вони йшли в протилежному напрямку, то запевняли, що нам немає про що хвилюватися, що вони переможуть погоничів смерті[101]. І до останнього радіо повідомляло, що наші солдати не тільки чинили затятий опір, але й щодня відвойовували в них нові землі. І ми в це вірили — наївні ми люди! Вірили, поки сотня солдатів — виснажених, обірваних і беззбройних — не з’явилися перед нами, щодуху тікаючи. Хтось із них біг, інші набилися до старих джипів, що мчали на повній швидкості. А деякі, геть утративши сили, звисали з боків віслюків, мов мокра білизна з мотузки. Селяни миттю збагнули — поразка! — і почали складати баули. Ушиваймося звідси, хутчіш!

Один із переможених служивих підійшов до нашої хатини майже невідчутною ходою. Я досі пам’ятаю його обличчя. Не страх володів ним, а зародки справжнього жаху: цей легкий начерк неквапом, довгим кривим шрамом, тягнувся від скроні до підборіддя. Діагональ поразки! Позначка недобитка! Знак нездари! Він, мов привид, пройшов повз наш дім. Навіть не намагався тікати. Здавалося, він розумів: це немає сенсу, будь-яка спроба приречена на невдачу, бо він і так уже живий труп. Тато запитав, чи далеко «женці», чи є в нас час уникнути їх. Солдат зирнув на батька так, ніби той говорив мовою диявола. Довго він стояв мовчки — гадаю, тато, роздивляючись цю примару, зрозумів усе перше, ніж той відповів своєю мовою:

— Краще самі вбийте свою родину й себе. Це ліпше, ніж потрапити до їхніх рук. Бо вони зварять вас, мов щура-агуті чи кукурудзу. Вони будуть тут завтра вранці, а може, цієї ночі. Хтозна, може й за годину пристигнуть. Вони відрізають руки й устромляють їх у зади. Вправні собаки. Не знаю... Вони наступають нам на п’яти. Вправні собаки... Смерть — їхній фах. Вправні собаки...

Він так і стояв, і твердив: Вправні собаки. А я стояв позаду батька, схопившись за нього. Він відвів мене подалі від хвіртки. Посеред подвір’я тато присів, узяв мене за плечі й подивився на мене, достоту дорослий, свідомий того, що зараз збреше дитині, а дитина зрозуміє, що їй брешуть, і все ж дорослий таки брехатиме (що ж, варто визнати: задовго до того, як це роблять життя, священники, педофіли чи інші збоченці, дітей ґвалтують своєю брехнею власні батьки). Тато сказав: “Не бійся, він верзе казна-що”. Та поцілуй мене в мою дитячу сраку! Якщо вже оцей бідолашний шаленець, що втратив розум, осліплений істиною жахіть, не знає, що каже, то хто ж тоді, трясця, на цій планеті знає, що каже?!

Батько знову вийшов на поріг нашої хати. І ми почули звіриний рев. Мама, яка готувала баули для втечі, перелякалась і вибігла. Я зирнув у прочинені двері. І біля ніг батька побачив тіло солдата. Перш ніж мама затулила мені очі рукою, я побачив, що він перерізав собі горло й кров струменіла з нього гарячими цівками просто на землю. Тато велів нам повернутися в хату й зачинив двері. Мама підштовхнула мене й зробила те саме, що й тато кілька секунд тому — присіла навпочіпки і подивилася мені в очі. Однак сказала вона мені не те саме, що батько, тобто вона взагалі нічого не сказала, однак вклала всі свої сили в той погляд: “Не треба боятися”.

Тим часом повернувся тато. Ззовні ми чули гуркіт відступу. Голосів не було — тільки гупання важких і квапливих кроків, що їх час від часу переривали різкі команди, такі короткі, що здавалося: втікачі бояться витратити сили навіть на це. Тато з мамою перезирнулись. Гадаю, вони думали про одне: часу на втечу в нас не було, та й далеко ми б не втекли. Найближче місто розташовувалось за чотири години їзди машиною. Проте там стояв військовий гарнізон. Та хтозна — можливо, вони теж склали зброю. Мамина молодша сестра жила в селі за долиною, за дві години дороги на захід. Можна було спробувати дійти до неї, та ми ризикували по дорозі наштовхнутися на вбивць, які намагалися оточити всю область і заволодіти нашими долинами. Батьки тихо перемовлялися — так, ніби мене це не стосувалося, ніби я нічого не розумів. Вони помилялись: я все розумів. Коли вони повернулися до мене, то сказали, що ми нікуди не підемо.

— Сховаємо тебе в ямі, яку тато почав копати, — пояснила мама. — Накриємо, щоб тебе не помітили. Сиди там. Не роби шуму. Вийдеш тільки якщо тато або я прийдемо по тебе. Зрозумів?

— Так, мам.

— Точно зрозумів?

— Так, мам.

— Анічичирк! Ніяких плачів! Сиди тихенько! Ні за яких умов не виходь. Поки я не прийду по тебе.

— Добре.

— А якщо ти когось почуєш, якісь невідомі тобі голоси у дворі, то закрий собі вуха. Закрий так, щоб нічого не чути. Це тобі зрозуміло?

— Так, мам.

— Бо якщо не закриєш — спіймаєш від мене такого! Покараю так, як ніколи! Шкуру з тебе спущу! Ти мене зрозумів?

— Так, мам.

— Повтори!

— Так, мам.

— Що “так”?

— Так, я все зрозумів. Шуміти не буду. Рухатися не буду. Розмовляти не буду. Вийду тільки тоді, коли ти прийдеш по мене. Або коли тато прийде.

— А про вуха забув?

— Я закрию собі вуха, якщо почую невідомі голоси.

— Дивись мені! Краще тобі не забути нічого.

Мама хотіла здаватися страшною й загрозливою, проте вона плакала. Її слова не лякали мене, хоч і були вимогливими (втім, це радше скидалося на благання). Вони жахали мене, бо я відчував ту любов і той відчай, з якими їх промовляла мама. Тож я також тихенько розплакався. Вона міцно пригорнула мене до себе, тато пригорнув нас обох — і так ми сиділи мовчки кілька хвилин. Дві-три хвилини — ціле непрожите разом життя; дві-три хвилини, щоб іще раз пережити те, що ми пережили разом. Ці обійми поєднали два напрямки часу: спогади закликали до нас минуле, а сподівання (яке, проте, наштовхувалося на стіну з крові) зазирало в наше неможливе майбутнє.

Потім мама розмістила мене в недокопаній криниці, залишивши їжу (однак, якщо зголоднію, їсти я мав тихенько!). Дала вона мені й ліхтарик — на випадок темряви. Ми ще раз обійнялись, однак ці обійми, значно коротші й тихіші за попередні, були дуже болісними. Тоді батьки вилізли з ями, накрили її листом металу — і навкруги запанував морок. Я закляк і чекав. За якийсь час — може, скоро, а може, нескоро, а може, взагалі поза часом, — я почув гудіння двигуна, голоси, сміх, автоматні черги та зойки. Морок у ямі густішав. Я затулив собі вуха.

У двір у супроводі своїх дітей увійшла Смерть. Вона мовила:

— Якщо тут хтось живе, нехай вийде.

Хоч я й затулив собі вуха, її голос я чув. Смерть ніби сиділа в криниці поряд зі мною. Я чітко бачив — в оточенні своїх синів вона стояла посеред нашого двору. А тоді я побачив, як тато вийшов із хати й пішов до Смерті. Він зупинився за кілька метрів від неї.

— Ти живеш тут сам? — поцікавилася Смерть.

Я ще міцніше затулив вуха. Татових слів я не чув. Може, він взагалі не відповідав.

— Якщо тут є ще хтось, — вела далі Смерть, — наприклад, якщо в тебе є дружина, то нехай також вийде. Хай там що, ми все обшукаємо. І знайдемо її, у яку б дупу вона не сховалася. Витягнемо її навіть із Божої сраки! Тож я запитаю ще раз: ти живеш сам?

— Ні, — відповіла мама, і я побачив (побачив!), як вона вийшла й стала біля тата посеред двору під сміх синів Смерті та під її байдужим поглядом.

— Діти є?

Я з усіх сил затуляв вуха долонями.

— Ні, — відповів тато. — Дітей у нас немає.

— Це ми побачимо, — зауважила Смерть. — Черево жінки, яку я бачу, вже давало плоди. Але якщо, брате мій, ти так кажеш, що ж, поки що ми тобі повіримо. Усе буде швидко, не бійтесь. Бо черга велика. Перед вами альтернатива: або ви самі себе вбиваєте, або ми вас убиваємо. Рішення — за вами. Та якщо оберете, щоби вас убивали ми, то ми зробимо це у свій спосіб.

— Згляньтеся,.. — ледве чутно мовив якийсь голос, та я не зрозумів чий, татів чи мамин, а може це була іронічна репліка одного із синів Смерті.

— Обирайте, — кинула Смерть.

Запала тиша, потім мама зойкнула “Ні!” і почувся постріл. Я зрозумів, що тато спробував кинутися на Смерть, а вона його вбила. Він усвідомлював, що не мав жодного шансу, тож кинувся на женців з єдиним бажанням — померти.

— Твій чоловік обрав. Тепер ти. Обирай.

Мама мовчала, тож після паузи Смерть сказала:

— Отже, ти обрала бути вбитою у наш спосіб. Певно, гадаєш, що, віддаючи нам себе, маєш шанс вижити? Що ж, твоє право так думати. Завжди треба сподіватися на шанс урятуватися від смерті. Бо інакше навіщо жити? Ми візьмемося зараз до справи. Ми вб’ємо тебе.

Я все чув, хоча щосили втискав долоні у вуха. Я чув хтивий сміх дітей Смерті, чув брязкіт поясів, які вони розстібали й кидали на землю, чув, як вони обговорювали мою маму — її стегна, перса, піхву, вуста. Та саму маму не чув. А тоді я почув хрипіння чоловіків, їхні дикі крики, бридку лайку. Маму не чув... Минув якийсь час, тоді Смерть сказала:

— Досить. Пропустіть. Я з цим покінчу.

І я чув брязкіт поясів, які застібали, зброї, яку підіймали, чув лайку, яку кидали на прощання в бік мами, що вперто мовчала, чув звук плювків. А потім сини Смерті залишили наш двір, лишивши маму сам на сам зі Смертю.

— А я знаю, чому ти не кричиш, — заявила Смерть. — Мені така поведінка добре відома. Це поведінка матері, яка захищає своє дитя. Десь тут схована дитина. І я її знайду. Та спершу ти таки заволаєш. Благатимеш, щоб я тебе вбив. І я таки вб’ю тебе — коли почую твій крик. А потім знайду дитя.

— Благаю, не треба! — почув я мамин голос.

— Хвилюватися й благати ти маєш не за дитину, а за себе, за своє життя. Те, що я зроблю з тобою, — мовила Смерть, — буде боліснішим, ніж пущена в піхву куля. Ти волатимеш. Поки пекло тебе не почує.

І Смерть взялася до праці. Мама заволала, її крики були гучні, нелюдські, вони так калатали в моїй голові, що я зомлів. А коли отямився, криків уже не було — проте в моїх вухах вони досі лунали. Гадаю, саме тоді я збагнув, що вони вічно мучитимуть мене, і єдиним способом приглушити цей біль — це чути в голові крики значно гучніші, зойки більш божевільні.

Я розплющив очі. Я уже був не в криниці, а посеред двору. Поруч лежали неживі людські тіла — тіла моїх батьків.

Я заплющив очі. І тихо заплакав.

— Вона мене мало не вбила, — мовив голос за моєю спиною.

То був голос Смерті. Я обернувся. Я уявляв її жахливим велетом. Однак чоловік, якого я бачив перед собою, був миршавий, низький на зріст, такий смішний і банальний. А втім, я не мав сумнівів у тому, що бачив Смерть. Я дивився на неї, не в змозі розтулити вуста.

— Твоя матуся ледве мене не вбила, та останньої миті я помітив блиск ножика, який вона вийняла з коси, поки я її шматував. Вона помилилася на секунду. Я відкотився вбік. Тоді вона подивилась на мене й зрозуміла, що це кінець. І перш ніж я скочив на ноги й убив її, вона перерізала собі горло. Так померла твоя матуся. Я обстежив хату й знайшов тебе в недокопаній криниці. Ти був без тями. Як тебе звати?

Я мовчав.

— Що ж, синку, зрештою, твоє ймення нічого не важить. Ти чув крики матусі, перш ніж зомліти?

Я кивнув.

— Тоді я не буду тебе вбивати. Ти вже майже мертвий, агонія ж триватиме дуже довго. Бувай, сирітко. Я теж був сиротою — мені тоді було менше, ніж зараз тобі. І це запалило в мені лють, яку не згасить ніщо. Це й тримає мене серед живих. Зроби так само. Зненавидь мене, розлютись! Будь сильним, стань воїном, убивцею, пролий ріки крові, знайди мене, як станеш дорослим, і примусь заплатити за ті жахливі муки, яких я завдав матусі. О, під моїми пальцями вона страждала так, як ніхто інший! Бувай, синку, бувай...

Усе це Смерть промовляла спокійно. Вона побожно перехрестилась, потім просто вийшла з двору та пішла геть. І залишився сам. Цілу ніч я провів поряд із тілами батьків. Коли зайнявся день, я повернувся до недокопаної криниці й чекав. Чекав на Смерть. Щоб вона звільнила мене. Або ж чекав на диво — на маму. Ніхто не прийшов. Тоді я виліз із ями, відчув голод, залишив тіла у дворі й побрів до села своєї тітки, села за долиною, шлях до якого знав.

Дорогою мені ніхто не стрівся, тож я бачив і відчував величну гармонію долини та мирний подих гаїв. Смерть намагалася кинути тінь на цю красу, а краса не зупиняла її, і не зважала на неї. Навпаки: гадаю, ще ніколи Смерть не квітнула так, як там. Під дією краси вона працювала майстерно. Досягала вершин. І розкривала власну красу. Який із цього висновок? Це єдина можлива прикінцева теорема нашого існування: чим красивіший пейзаж, тим жахливіша історія за ним криється. Зрештою, хто ми такі? Каблучка з крові в промені світла — чи навпаки. І Диявол, підсміюючись, натягає нас на свій підмізинний палець.

Село моєї тітки також постраждало. Я зрозумів це, щойно туди увійшов. Сліди втечі ще були помітні на землі, а повітрям ширився переляк. Однак мешканці залишилися — або ж, можливо, повернулися після втечі, мов живі бумеранги, бо не знали, куди піти ще. Тітка була вдома. Я кинувся в її обійми. Вона все зрозуміла. І я зрозумів. Дядько — убитий; мої дві кузини — убиті. До обійстя моїх батьків ми повернулися через три дні. Тіла зникли. На піску лишалися тільки дві великі брунатні плями. Ми так і не дізналися, де їх поховали (і хто?), та чи поховали взагалі: краєм ширилися чутки про чорних магів, які для своїх потреб збирали трупи — їхній бридкий, але вигідний бізнес процвітав, зважаючи на строкатий килим із мертвих тіл, що вкривав весь Заїр[102].

Таким чином, тітонька стала моєю єдиною родиною, а я став її єдиним родичем. Саме з нею я перебрався до Європи. Утім, це лише ілюзія: такі, як я, ніколи не залишають рідний край. Принаймні він нас не залишає в спокої. Я так і не вийшов із недокопаної криниці. Весь цей час її ніби хтось докопував у мені. Я досі там. І там я пишу. Я завжди писав у криниці. У якій лунали крики болю. Однак я вже не затуляю вуха. Дуже довго я писав, щоб їх не чути. А тепер знаю: я пишу й маю писати тільки для того, щоб почути їх. Просто раніше мені бракувало сміливості визнати це. А “Лабіринт жорстокості” мені її дав.

Ось про що він мені нагадав: місце, де криється найпотємніше зло, завжди зберігає уламок істини. Для мене таким місцем є час, а саме минуле. Я намагаюся перетнути його в усіх можливих напрямках і дозволити йому перетинати мене, неначе жмут стріл; пересуваючись круг нього, я прагну збагнути його з різних ракурсів, роздивитись при світлі дня і ночі. Не думаю, що примар треба гнати; навпаки, я переконаний, що слід приєднатися до їхнього танку довкола ватри і, до кісток просякнувши страхом, клацаючи зубами й намочивши штанці, посісти там своє місце, належне відповідно до минулого. До дупи заклики до сміливості! Сміливість! Ненавиджу це слово, коли його перетворюють на обов’язок! Сміливість! Та заткайтесь ви вже! Я прагну істини тривалого падіння, істини довічного падіння! Я відмовляюся виправляти помилки. Я не вважаю, що можна виправити щось справді знищене. Я нікого не втішаю — і не втішаю себе. З мого пояса звисає найдієвіший амулет проти Зла: прагнення істини, чинне й тоді, коли істина — Смерть. Я шукаю руїни давніх шляхів, похованих під піском. Бо їхній слід вказує на альтернативний шлях. Цього шляху немає на жодній із карт. Однак це єдиний вартий уваги шлях.

Я знаю, тобі відомі слова Вітґенштайна, якими він завершив свій “Трактат”: “Про те, про що сказати не можна, варто промовчати”. Однак мовчати не означає не показувати. Ось що ми маємо робити: не зцілювати себе, не піклуватися про себе, не втішати себе, не заспокоювати чи переучувати інших, а прямо стояти просто посередині священної рани, бачити її і вказувати на неї. У цьому, як на мене, полягає головна мета “Лабіринту жорстокості”. Усе решта — невдача й хиба.

Чи хотів Еліман написати останню книгу? Шах! Світ заповнений останніми книгами. Усі великі тексти — це епітафії світу. Остання книга в історії завжди буде наступною. Тож Еліман мав справу з довгою й дуже давньою традицією.

Чи хотів він продемонструвати творчу енергію миметизму? Шах! Бо його спроба обернулася на фокус: блискуча конструкція, складена ерудитом, та, зрештою, марна, атож, на превеликий жаль, — марна.

Чи хотів він віддати шану літературі всіх попередніх віків? Мат! Видатного ерудита потрактували як жалюгідного плагіатора, і ніхто не помітив, що до того, як щось поцупити, він уже був багатий.

Однак, Фею, усі ці викриття дають нам один важливий урок. Бо, зрештою, ким був Еліман? Не знаю, куди впродовж останніх тижнів тебе завели твої пошуки. Але бачу одну можливу відповідь на це запитання: Еліман був тим, ким не варто ставати й ким зрештою, хоч і поволі стаєш. Він — непочуте попередження. Він застерігає нас, африканських письменників: винайдіть власну традицію, побудуйте власну історію літератури, знайдіть власні форми, випробуйте їх у власному просторі, насичуйте власну уяву, знайдіть власну землю — бо лише там ви існуватимете не тільки для себе, а й для інших. Бо, зрештою, ким був Еліман? Найдовершенішим і найтрагічнішим продуктом колонізації. Найуспішнішим здобутком колоній, важливішим за асфальтовані шосе, лікарні і катехизм. Важливішим за наших предків-галлів! Високославний Жуль Феррі[103] перевертається в труні! Та водночас Еліман символізує і те, що ця клята колонізація знищила, бо відчувала жах перед скаліченими народами. Еліман хотів стати білим, та йому нагадали, що він не просто не білий, а й ніколи білим не буде, незважаючи на талант. Він виконав усі обряди «вибілювання», а його повернули назад, до чорноти. Європу він, певно, знав краще за європейців. І що з цього вийшло? Еліман закінчив анонімом, зник, стертий зі сторінок історії. Тобі це добре відомо: колонізованим колонізація несе тільки смерть, відчай і безлад. А ще вона поширює серед них — і це її найбільш демонічне надбання — прагнення бути тим, хто їх нищить. Ось тобі Еліман: драма відчуження.

Гадаю, Фею, така доля чекає й на нас, якщо ми й далі будемо гнатися за Європою, за могутньою західною літературою: усі ми, кожен по-своєму, станемо Еліманами. Може, ми вже Елімани — у такому разі, перш ніж зникнути, треба це зупинити. Треба вийти з цього болота, Фею. Вшиваймося! Бо нас задушать. Без найменшого жалю відкриють кран і пустять газ, і наша загибель буде ще драматичніша від усвідомлення: ніхто нас не гонить у шию; ми самі квапимось, біжимо, сподіваючись на славу. Нас перетворять на чорне мило. А потім кати вмиють ним руки й стануть іще білішими.

Еліман зник не через плагіат — просто він іще зберігав недозволену йому й неможливу надію. А може, зник через гірке розчарування. Та я сподіваюся, що він зрештою усвідомив: його смерть для французької літератури була кращим, що з ним могло статися, якщо він хотів присвятити себе істинному творінню — твореному тільки для себе.

Фею, останніми днями я міркував і дійшов висновку: до Франції я не повернуся. Принаймні зараз. А може, уже й ніколи. Те, що я хочу написати, може бути написане лише тут, біля моєї криниці. Те, що вона недокопана, є важливою метафорою — і моєї внутрішньої трагедії, і сенсу мого майбуття. Я мушу докопати криницю. Мушу продовжити й завершити працю, яку розпочав мій батько. І це не зосередження на собі, адже моє “я” ще не сформоване. Усе, що я вважав собою, насправді було існуванням інших у мені. Час позбутися них. Я не повертатимусь до Парижа, де однією рукою нас годують, а другою — душать. Це місто — перебране на рай пекло. Я залишуся тут, писатиму, навчатиму дітлахів, зберу театральну трупу, гратимемо на відкритому повітрі, читатимемо вголос поезію на вулицях міст, розповідатимемо й показуватимемо, що значить бути митцем!.. Авжеж, можливо, доведеться спати на землі й померти, як пес, на вулиці під вагою реальності, що вдягне машкару старої брички... І все ж це станеться тут! Я завжди буду вдячним тобі за те, що дозволив мені прочитати Еліманову книжку...

Знаю, ти не погоджуєшся з тим, що я тобі кажу: ти завжди вважав, що наше місце, наш простір — це культурна амбівалентність, що так ми й мусимо існувати, прийнявши власну драму, достоту байстрюки від цивілізації, байстрюки байстрюків, народжені від зґвалтування нашої історії іншою історією — історією-убивцею. Боюся, одначе, що те, що ти кличеш амбівалентністю — це лише чергова хитрість у плановому процесі знищення нас. Знаю також, що ти подумаєш: як він змінився! Атож, я ж бо завжди вважав, що цінність письменника не в місці, де він пише, і що письменник може бути однаково талановитим усюди, якщо йому є, що сказати. Я й тепер дотримуюсь такої думки. Однак тепер я переконаний: не всюди можна збагнути, що маєш сказати. Писати, справді, можна всюди. А от зрозуміти, що ти насправді повинен написати, можна не всюди. Я зрозумів це, перечитуючи “Лабіринт жорстокості”.

Фею, де б ти не був, я сподіваюсь, що ти знайдеш — що б ти не шукав. І що б ти з цим не зробив, це буде прекрасно — у цьому я переконаний. Обов’язово надішли мені результат. Скоро я напишу тобі свою нову адресу. Брате, віншую тебе зі своєї криниці, віншую також мого спасителя, який, можливо, врятує й тебе: слава Еліману, слава його клятій книжці!

Мусімбва»

Коли я дочитав лист, кава вже захолола. Я бачив Мусімбву, який навпочіпки сидів у криниці. І дав собі обіцянку: щойно завершу цю справу, я йому напишу. І не для того, щоб відповісти на його міркування — ні, просто щоб сказати, що його вчинок дурний, хуліганський, шалений, радикальний і дуже мужній. Цей лист Мусімбви був викликом мені. Він ніби кидав мені в обличчя: «Ось ким я був і ось що ця книжка зробила зі мною! Тепер твоя черга. Покажи, що ти не з боязких». Я сів в авто й повернувся до пошуків.

Не доїжджаючи кілька кілометрів до Фатіка, я звертаю на південний захід і потрапляю до самого серця долини річки Сін. Червона латеритова стежка веде до краю народу серер. Село, де жили мої батьки, — колискова всіх відомих мені традицій — розташоване зовсім поруч. На зворотньому шляху я зазирну до нього й привітаюся з ріднею, яка в мене ще є.

Звертаючи на вузьку стежину, я роздумую про написане колись, десь і давно, через що зараз я кваплюся до села, сусіднього з моїм, де народився Еліман; села, звідки, можливо, пішов «Лабіринт жорстокості», який я для себе відкрив далеко звідси — так відкривають щось визначальне в нашому житті, щось, важливість чого полягає не так у певності, що воно важитиме в майбутньому, як в інтуїтивному відчутті, що воно справді важить, і вже давно, ще до цього доленосного відкриття, можливо, ще до нашого народження, ніби воно чекало на нас і вабило нас. Саме це я відчував, коли тієї ночі, як виплутався з тенет Матері-Павучихи, уперше читав «Лабіринт жорстокості». Відтоді я не випускав цю книжку з рук. Вона вела мене через гори й провалля, через час і простір, крізь мертвих і тих, хто вижив. І ось тепер ми тут (чи — знову тут), у краю, звідки тягнеться наше коріння.

Діти, чоловіки, жінки, на віслюках, на конях, пішки, на бричці, на мопеді, у панамах, у солом’яних капелюхах — усі відходять з дороги, зупиняються й витріщаються на мене. Хтось піднімає руку, вітаючи мене, та більшість не рухається. На виїзді з села чи при наближенні до містечка мене супроводжують собаки — грайливі чи злі. Тини з суховіття відділяють ділянки з арахісом від розлогих лук, де пасуться нечисленні корови, яких на ніч забирають по дворах.

Сезон дощів почався пізно, цього року дощ — узагалі рідкість; кілька полів із пшоном стоять ще не прибрані, хоча вже середина вересня. Хащі займають усе узбіччя й часом тягнуть свої ручиська до стежки. Сухий тріск, із яким вони цвигають по лобовому склу, нагадує звук, із яким деякі великі комахи на повній швидкості наштовхуються на скло. Виринають спогади з дитинства, з часу, коли я з нетерпінням чекав на цей шерег свічок, ніби за нею відкривалася брама до казки.

Краєвид змінюється: поля й пасовиська поступаються місцем солончакам. Перспектива розширюється, переступає рамку й наповнюється красою. Від цього видовища очей не відвести, вони намагаються всотати весь краєвид. Та марно. Краса оселилася тут саме для того, щоб уникати поглядів. З усіх боків мерехтять невеличкі ставки — перш ніж зникнути, вони ніби підморгують сонцю останнім зблиском. Я під’їжджаю до дельти Сін-Салум. Село вже недалеко. Буду там за десять хвилин. Ця думка раптом спалахує істиною — конкретною, вимірюваною, очевидною. Я різко гальмую. Піднімається хмара пилу, а коли опускається, я відчуваю страх перед непорушністю простору. Від занедбаності цього місця йде обертом голова: здається, я сам-один на землі і на мене дивиться око світу. Мов перелякана дитина, я затуляю очі рукою.

Нарешті я розплющую їх, мій погляд падає на книжку. Я дивлюся на неї досить довго, ця мовчазна вправа ніби підказує мені: не їдь туди, розвертай авто й вертайся додому. Чого ж я так боюся — відкрити щось чи, навпаки, не відкрити нічого? Один голос всередині мене підказує, що Еліман повертався сюди, писав тут і лишив щось по собі. Другий голос благає, щоб усе виявилось навпаки, щоб він ніколи не повертався до рідного села, ніколи не писав нічого після «Лабіринту жорстокості», щоб кінець його шляху був безіменним, достоту зірка, що згасає, як і чимало інших зірок, десь там, у космічній далечині, без свідків, серед мовчазних небесних тіл, що ховають її серед свого громаддя. Так я довго сиджу — у непорушному зовні тілі вирує ураган.

Праворуч, мов у вповільненій зйомці, насувається смерк. Спершу тонка лінія обрію по горизонталі відрізає сонце, просто посередині, як око в Бунюеля; зненацька з проколотого ясного ока виливається цинамоновий океан, що мерехтить глибокими синіми й блакитними, іноді майже чорними зблисками, які більшають і велетенськими пухлинами обсідають небесне склепіння. Так ніч м’яко спускається на світ, мов жовтий лист на поверхню ставу.

Третьою людиною, що трапилася мені, відколи я пішки зайшов до села, була дівчина років двадцяти, і вона сказала мені те саме, що й інші, кого я питав:

— Шкода, але я не знаю будинок Усейну Кумака Діуфа.

— А тут живе родина Діуфів?

— Таких родин чимало. Я й сама ношу прізвище Діуф. Нде Кіран Діуф. Однак ім’я Усейну Кумака Діуфа мені нічого не каже. Може, з ким іншим тобі пощастить більше.

Я подякував, побажав гарного вечора й пішов далі. Та вже за мить вона гукнула мене. Я обернувся.

— А цей чоловік, він ще живий?

— Ні. Але мені сказали, що я легко знайду будинок, якщо назву його ім’я.

— Давно він помер?

— Так. Задовго до твого народження. Та й до мого, до речі.

— Тоді його може знати моя бабуся. Вона точно тобі допоможе. Ходімо!

Я ще раз подякував дівчині та пішов за нею вуличками, де не було ліхтарів, хоча на подвір’ях і в провулках великі електричні та сонячні лампи давали трохи світла. Нде Кіран — ще підліток, але вже жінка — нікуди не квапилася. Кожен її крок був сповнений поважності й грації.

— Моє ім’я — Дьєґан Латир Фей.

— Вітаю. Це ти заїхав до нас на машині?

— Звідки ти знаєш?

— Певно, уже все село про це знає. Тебе помітили ще здаля. А ще мені відомо, у якому серерському селі ти народився. У тебе дуже впізнаваний акцент.

— І з якого ж?

Вона обернулась до мене й усміхнулась. Її розсмішив мій викличний тон.

— Віддаси мені своє авто, якщо знайду?

— Ти керувати не вмієш.

— А хіба я сказала, що буду ним керувати? Я його продам.

І, перш ніж я щось відповів, вона назвала село моїх батьків. Я усміхнувся.

— Laya ndigil, твоя правда.

— Тоді приготуй ключі від машини.

Було щось у її голосі ніжне й насмішкувате водночас. Нам легко було порозумітись — і я розслабився.

Уже за мить ми стояли перед будинком, на порозі якого, достоту сторож чи невтомна пліткарка, стояла старенька, пильно роздивляючись вулицю. Нде Кіран відрекомендувала мене своїй бабусі. Як водиться, я ґречно з нею привітався, поцікавився здоров’ям — її та близьких. Тільки після цього господиня запитала, чим могла б бути корисною.

— Я шукаю будинок Усейну Кумака Діуфа, який жив тут дуже давно. Я запитав у вашої онуки, та вона навіть імені такого не знає.

— Вона ніяк не може його знати, — перервала мене стара. — Коли Кумак Діуф помер (якщо це той Кумак Діуф, про якого я думаю, але гадаю, що це саме він), тож тоді, коли ця велика людина пішла в засвіти, мати Нде Кіран — хай прийме Рооґ її у своїй обійми! — років мала не більше, ніж її донька нині. Ти ж про Усейну Кумака Діуфа кажеш, про того, який мав мудру кебету, правильно?

— Саме про нього.

— Давно ж він помер, дуже давно... Оце людина була... Мудрагель! Скільки всього він зробив для села... Навіть мене зцілив, а я ж мала померти!

— Та хто то такий? — здивувалася Нде Кіран.

— Якось я розповім тобі його історію. Тим часом відведи цього юного красеня до своєї бабусі Діб Діуф fa maak[104].

— А, то це там? — ще більше здивувалася дівчина, зиркнувши на мене. — Так і сказали б, замість розповідати про того пана.

— Але це справді цікава історія, — відказала стара. — Мало хто знає, ким був Усейну Кумак Діуф. Лише найстарші з нас щось пам’ятають. Тоді ми казали Mbin Koumakh — у Кумака. Та тепер так не кажуть...

— А як кажуть?

Стара всміхнулася.

— Дитя моє, наступного разу, загубившись у нашому селі і не натрапивши на мою чарівну онучку — правда ж, вона чарівна? — просто скажи Mbin Madag. Про це місце знають усі. Навіть Нде Кіран знає. Мадаґ... Ще один мудрагель. Можливо навіть мудріший за того, кого заступив. Що ж, ходіть, діти мої. Серденько, проводи його й повертайся на вечерю. Я скоро подаватиму. До зустрічі, Дьєґане Фею.

— Мама молиться. Та я їй повідомила, що її питають. Вона просить вас почекати. Скоро вийде до вас.

Юнка, яка нас прийняла і, здавалося, товаришувала із Нде Кіран, всадовила мене під великим бавовняним деревом. Нде Кіран сказала, що скоро повернеться за ключами від свого авта. І подружки вийшли разом, заходячись сміхом, який у нашому краї вістить велику жіночу вроду. Дерево стояло посеред просторого двору, у глибині якого чотири великі хатини утворювали правильний прямокутник. Усе праве крило займав триповерховий потинькований будиночок, з якого лунали звичні хатні звуки. Ліворуч, віддаля від інших будівель, до великої хати тулилася дивна видовжена химера. Я підвівся й підійшов. То виявився старий рибальський човен, досить легкий, середніх розмірів. Було темно, тож я не розгледів символи, що прикрашали його корму. Два широких рубанця спереду знизу підтримували човен у рівновазі. Позаду, спершись на ослінчик, лежали весло і довга жердина. Дно вкривали рибальські сіті.

Огляд човна нагадав мені, що я потрапив до обійстя рибалок. І на пам’ять прийшли Токо Нґор та його брат Валі, про якого я мало що знав, крім того, що він, імовірно, загинув у пащі велетенського крокодила. Згадав я й про Усейну Кумака, який також мав стати рибалкою, але втратив зір і перекваліфікувався на виробника сітей. Певно, оті, що лежали в човні, були зроблені його руками...

Мої міркування перервало гучне «Ngiroopo!», традиційне вечірнє вітання. Під деревом виднілася худенька постать, і я відчув погляд у свій бік. Певно, це була Мам Діб fa maak. І лише підійшовши до неї, я зрозумів: Маам Діб, напевно, була тією, кого Сіґа Д. у своїй розповіді називала Та Діб, однією з її мачух, однією з дружин Усейну Кумака (якщо я все правильно пам’ятаю, двома іншими були Маам Кура і Я Нґоне). Я підійшов до неї, виконав довгий, але важливий ритуал привітання, і сів, коли вона запропонувала. Голос у неї був тихий, схожий на шепіт. Обличчя затуляла вуаль, а в правій руці вона тримала чотки, чиї чорні перлини виблискували у вечірньому смерку.

Вона запитала, чи я вечеряв. Я сказав, що ще не встиг, але не голодний — так воно й було. У мене звело шлунок від сподівань. Тоді вона запропонувала хоча б молока, я погодився. Вона покликала когось зі своїх дітей, хтось прибіг, потім хутко метнувся до хатини праворуч, звідки вийшов з невеличкою калебасою в руках. Хлопець мені її простягнув. Я подякував і приклав калебасу до вуст. Я й забув різкий смак свіжого молока щойно від корови, ще теплого, можливо, зібраного лише годину тому. У дитинстві, проводячи кілька днів канікул у селі батьків, я й сам збирав молоко із сосків теличок одного з моїх дядьків і одразу пив його з насолодою. Нині ж я скривився — цікаво, чи помітила вона це? Я трохи помовчав, зібрався з думками, перш ніж викласти Маам Діб причину свого візиту. Та вона випередила мене:

— Я знаю, навіщо ти тут, Дьєґане Фею. Не залишатиму тобі зайвих сподівань: чоловік, якого ти шукаєш, уже не з нами. Він пішов торік. Тиждень тому по його відходу виповнився рік.

Вона замовкла й подивилася на мене уважно. Хотіла щось почути, певно. Та я не виказав жодних емоцій. Чесно кажучи, у перші секунди після цієї новини я нічого не відчував; принаймні жодне з почуттів не володіло мною настільки, щоб переповнювати моє серце й виплескуватися на моє обличчя. Я не просто не був розчарований — я й досі не розчарований тим, що не був тоді розчарований. Я підготувався до різних ситуацій і варіантів — мусив, зважаючи на те, що відкрив упродовж останніх тижнів. Та мушу зізнатися: той варіант, що з певних причин Еліман виявиться відсутнім, здавався мені найбільш вірогідним. Тож цим мене не можна було здивувати. Навпаки, такий розвиток подій був природним, навіть заспокоював трохи. Зрештою, Еліман і так був відсутній і невловимий упродовж усієї цієї історії. Отже, звістка про те, що він помер і я його вже не побачу, була цілком нормальною, навіть логічною, зважаючи на долю цієї людини та мій стосунок до неї.

Та вже за якусь мить ця вежа байдужості розсипалася, я усвідомив новину, яку щойно почув, і тепла хвиля піднялася з мого шлунку: отже, Еліман таки повернувся додому. Хоча досі мене мало цікавила ця частина його життя, дізнатися, що він помер удома, у віці ста двох років, після того, як десятиліттями шукав щось, про що мені невідомо, — зізнаюсь, це було дуже зворушливо. Ми мовчали. Крона бавовняного дерева зітхнула, достоту морський бриз, що ніжно пройшовся площею.

— А він знав, що ти прийдеш, — додала Маам Діб, вирішивши, що час відновити розмову. — І знав, що ви не побачитеся. Так він мені сказав. Перед смертю він заявив, що якось увечері по нього прийде юнак. Я відразу зрозуміла, що це ти. Звичайно, саме цього вечора я тебе не чекала. Однак була певна, що невдовзі ти з’явишся. Він бачив тебе вже давно.

— Бачив?

— Атож, бачив. Це одна зі здібностей, які він успадкував від Кумака: бачити. Звісно, бачив він не завжди. Бувало, що помилявся. Однак бачити вмів. Це одна з тих речей, яких він заново навчився, коли повернувся сюди. Знаєш, що значить ім’я Мадаґ серерською?

— Так, знаю. Однак я гадав...

Вона перервала мене:

— Тоді тобі відомо, що в нас ніколи імена не дають випадково чи лише через їхню красу. Ім’я обов’язково щось означає. Так заведено в усіх традиційних суспільствах. Але є люди, для яких імена — це не просто означення. Не просто символи, а знаки, які вказують шлях. Ім’я вістить про істоту — не про особистість, а про істоту, яка його носить. Ім’я її веде. Ставить на шлях. Указує траєкторію та демонструє здібності. Усе це якось мені пояснив Мадаґ — я повторюю дослівно за ним. Мадаґ — це «ясновидець». Так його кликали тут. Він забороняв звертатися до себе інакше, як на його традиційне ймення. До речі, крім Кури, Нґоне, мене й кількох старійшин села, ніхто не знав його мусульманське ім’я — Еліман. Він завжди був Мадаґом, не Еліманом. Маєток, де ми перебуваємо, у селі та в усьому краї відомий, як...

— Mbin Madag.

— Точно.

Ми знову помовчали. Я, звісна річ, згадав Рембо та його «Листи ясновидця»[105], згадав також прізвисько «негритянський Рембо», яке критик із «L’Humanité», Оґюст-Ремон Ламьєль, дав авторові «Лабіринту». Зараз, коли мені відомо, яких поневірянь зазнала ця книжка, порівняння з Рембо звучить значно спокусливіше. Однак я відразу розсердився на себе за спробу звести Мадаґа до банального порівняння з Рембо, до його африканського альтер-еґо, за те, що, намагаючись витлумачити, я раз у раз пірнав у безодні літературних знань, хоч кожна жива істота має право на усамітнення. Важить лише ця самота — самота Мадаґа. Я ще ковтнув молока. Смак видався так само дивним, я його не пам’ятав.

— Маамо Діб... маю про дещо тебе запитати.

— Певно, тобі є про що питати. Я тебе уважно слухаю.

— У Європі я зустрів людину, яку ти знаєш.

— Сіґу, авжеж.

— Саме так.

— Вона відцуралася нас. А ми її любили. Я була з нею близька, ближча, ніж Нґоне й Кура. Я й уявити не могла, що одного дня вона поїде від нас і ніколи нам не писатиме. Не хочу нічого про неї чути! Вона так і не повернулася. Навіть коли дві інші матері, що разом зі мною виховували її, померли. Утім, я намагалася їй писати. Але вона жодного разу не відповіла. Вона зробила свій вибір — забути нас. Усе, кінець! Я не серджуся на неї за те, що вона пише. Зрештою, це лише слова. Я читати не вмію. Тож зрозуміти, що вона пише, не можу. Та я серджуся на неї за те, що вона повелася зі своєю родиною невдячно, егоїстично! Якщо ти хотів поговорити зі мною про неї, то краще не треба.

— Не тільки про неї. А про пісню, яку вона мені заспівала якось. Нібито ви її цьому навчили. Легенда про старого рибалку, який вирушає в море, щоб зловити богиню...

Я замовк. Десь у ночі заіржав кінь. Мовчанка між нами була важкою, тягучою — я відчував гіркоту, гнів, сум, які тієї миті заповнили серце Маам Діб. Вона згадувала Сіґу Д., їхнє спільне минуле, розрив. А я почувався винним, бо роз’ятрив цю рану. І коли я вже був ладен вибачатися, вона заспівала ту старовинну лічилку. Я уважно слухав аж до останнього куплету, коли човен перетнув лінію горизонту в супроводі самотнього погляду Бога. Маам Діб замовкла. Після короткої паузи я запитав, чи немає ще одного куплету.

— Ще одного..? — перепитала стара тоном, у якому відчувався подив. — А якби був, Дьєґане, на твою думку, про що би там ішлося?

Я замислився і відповів:

— Гадаю, що одного дня рибалка таки повертається, але через дуже довгий час. Утім, він дуже змінився. Він здається несповна розуму, зруйнованим ізсередини через те, що побачив по той бік океану. Кажуть, ніби в битві з богинею він отримав поранення, які не зцілити нікому. Уночі він марить жахіттями. З жінкою й дітьми майже не розмовляє. Так я це бачу.

— А далі?

— Одного дня він зникає.

— Гине?

— Ні, каже, що повертається до богині.

— Навіщо? Бо закохався в неї? Чи, програвши першу битву, сподівається на перемогу в другій?

— Не знаю... Обидва варіанти цілком можливі. Та можливо й те, що його вабить море. А богиня насправді не існує. Або вже не існує. Рибалці просто кортить мандрувати.

Якусь мить Маам Діб німувала, потім зауважила — і я почув іронію у її голосі:

— А ти казкар, Дьєґане Фею! Це також передбачав Мадаґ. Так і сказав мені: юний незнайомець прийде й розповідатиме казки. Ні, ніякого останнього куплету немає. І я скажу тобі, що я бачу, яким би, на мою думку, був би останній куплет. Я уявляю рибалку після тривалих років. Повертаючись, він розповідає своїм дітям про героїчну битву з богинею. Усе закінчується добре. Бо не все завершується погано. Нині люди звикли чекати на сумний кінець. Вони не просто чекають — вони прагнуть сумних кінців. У тебе є цьому пояснення? Для мене це загадка.

Я на це відказав, що смуток готує до реального життя, тобто до смерті, і що більшість людей рано це усвідомлюють. А втім, здається, я лише подумав про це. Хай там як, а Маам Діб мовчала. Минув якийсь час, тоді вона запитала, чи я часом не зголоднів.

— Трохи є, справді, та ви не турбуйтесь. У мене є чим підживитись у машині, яку я залишив на в’їзді до села. Піду заберу і...

— Ти образиш мене, якщо відмовишся від вечері. І моєї гостинності на цей вечір. Заночуєш у мене. Тож ходи візьми в машині все, що тобі треба, і повертайся.

— Заберу свої речі згодом. Спершу повечеряю. Спасибі, Маам Діб.

— Тарілку тобі принесуть сюди. А я піду помолюся, поки ти їстимеш. Після вечері ми завершимо нашу розмову. І я піду спати. Стара я стала. А старі пані лягають рано.

Вона підвелась і поволі почапала до глибини двору, де бовванів шерег хатин. А за кілька хвилин одна з її онучок винесла мені миску з sàcc fu lipp[106].

Він повернувся в 1986 році, через шість років після смерті Кумака. Ми втрьох — Кура, Нґоне і я — на цвинтарі молилися на могилі покійного чоловіка. Він підійшов, і ми одразу зрозуміли, що то був він — викапаний Кумак. Чоловік нам казав про свого небожа Мадаґа. Та ми готові були закластися, що то був його син. Схожість лише підкреслював вік Мадаґа. Йому було сімдесят, обличчям пролягли глибокі зморшки, які нагадували ті, що прикрашали й Кумака в останні роки його життя. Єдиною відмінністю був зріст. Мадаґ виявився значно вищим за свого дядька. Він привітався з нами й також став молитися. Потім сказав, що має до нас розмову, хоче відкрити, хто він. Але Кура — найстарша й найперша з-поміж нас — відказала:

— Ми вже знаємо, хто ти. Кумак — довгих літ йому біля Рооґа! — перш ніж піти, згадував про тебе. Ти — Мадаґ.

Останньої ночі Кумак зібрав нас у своїй кімнаті й розповів історію Моссани. Я була наймолодшою з-поміж дружин. До мене доходили історії з того часу, коли я ще не народилась або коли ще була дитям. Історії про історію кохання, гніву, шаленства й ревнощів між Кумаком, його зниклим братом-близнюком і Моссаною, божевільною, яка жила під манговим деревом біля цвинтаря. Фактично я виросла на цих історіях. У нашому селі її переповідали старійшини. Версій було чимало. Часом вони суперечили одна одній. Хтось твердив, ніби Моссана вийшла за Кумака, але зрадила його з близнюком. Тоді Кумак убив брата, а Моссана втратила розум. В інших версіях наголошували на тому, що Моссана сама вбила брата Кумака, щоб той не розповів близнюкові про походеньки дружини. Були й чутки про те, нібито Ассан Кумак, брат-близнюк нашого Кумака, пішов на війну й не повернувся, що довело до сказу Моссану, яка кохала його, а не Кумака. Та всі ці версії об’єднувало одне: у певний момент вони всі вказували на існування дитини. Дитини, яка не вижила й призвела до шалу та розриву. То казали, що батько — Усейну Кумак, то твердили, що це його брат. Усе дитинство я слухала ці історії.

Кумак попросив моєї руки в 1957 році. Мені був двадцять один рік, а йому — шістдесят дев’ять. То був дуже поважний пан. Мудрагель, до якого ходили за порадами. Стати йому за дружину вважалося за велику честь. Я стала його третьою дружиною. Першій, Курі, тоді було тридцять. Другій, Нґоне, двадцять чотири. Після мене, через два роки, у 1959-му, він одружився на Тенінґ. Однак у 1960-му Тенінґ померла, давши життя Маремі Сізі. Усе це я розповідаю з однією метою: ти маєш розуміти, що всі дружини Кумака увійшли в його життя значно пізніше серединної межі його життя. Ще до появи нас усіх у нього було життя, і в цьому житті була жінка — Моссана. Ми не знали, що тоді насправді відбулося. Навіть Кура була надто юною, коли відбувалась історія з Кумаком, його братом і Моссаною. Вона знала не більше за нас. До тієї ночі, як Кумак нам усе розповів, були тільки чутки. Та й він не став удаватись у деталі своїх стосунків з Моссаною. Однак сказав, що кохав її, а Моссана віддала перевагу його братові. Завагітніла від Ассана незадовго до того, як той подався воювати до Європи. Певно, він там помер, бо більше не повертався. Народилося дитя. Мадаґ. Еліман Мадаґ Діуф. Кумак виховував його як сина. Разом з Моссаною. А в 1935 році (я тоді ще не народилася) Мадаґ також подався до Франції — отримувати освіту. Невдовзі він перестав писати, ніби хотів порвати зв’язок із родиною. Думали, він помер. Його мати збожеволіла від цієї невідомості. Вона роками жила під манговим деревом, а потім встала й пішла. Її більше ніхто не бачив. Саме тоді почалася друга частина життя Кумака — він опинився сам. Ось що він розповів нам на смертному ложі.

Маам Діб замовкла. Я не став їй казати, що все це мені вже відомо від Сіґи Д., і, можливо, я знаю більше деталей. Однак перебивати її я не хотів. Краще, щоб вона розповідала по-своєму, у своєму ритмі. І за кілька секунд вона повела далі:

Потім Кумак сказав, що минулої ночі мав видіння. Бачив повернення Мадаґа. «Він повернеться через кілька років після моєї смерті, — повідомив він. — Прошу, прийміть його, дозвольте йому вас вести. Він старший за кожну з вас. Навіть за тебе, Куро. Слідуйте за ним, слухайтесь його — гадаю, його голова мудріша за мою. Щодо мене, то я спілкуватимуся з ним у спосіб, недоступний для вас, коли вже буду в іншому світі. У жодному разі не розпитуйте його про те, що він робив, де був, чому не приїжджав. Поки сам не розповість — не питайте». Ось що радив нам Кумак із приводу Мадаґа. Після цього він пірнув у ніч.

Після смерті Кумака Сіґа поїхала й уже не поверталась. Часом до нас долинали чутки про її життя в Дакарі. Жахливі, ганебні чутки. Ми хотіли забрати її додому. Але Кумак заборонив нам силувати її до чогось. Якщо захоче, сама повернеться. Не знаю, чи бачив він майбутнє Сіґи, однак про неї Кумак завжди говорив жорстко, із суворим виразом обличчя. Сіґа так і не повернулася. А ми тут, у селі, продовжували жити, очікуючи на провіщене Кумаком повернення Мадаґа.

Минуло шість років. Прийшов той день, коли ми були на цвинтарі. Повернувся Мадаґ — вбраний дуже просто, як і всі старі люди в нашому краї. З речей він мав лише бананку, яку носив через плече. Кура сказала, що нам було відомо, хто він такий, що ми чекали на нього. Більше ми в нього нічого не запитували. Він подякував, а потім додав, щоб ми йшли й що він скоро буде вдома (Мадаґ досі пам’ятав дорогу до дому, де виріс). Тож ми повернулися. Дорогою жодна з нас і слова не мовила. Та всі троє гадали, що ж буде далі, що робитиме Мадаґ, чого захоче від нас, що казатиме нам, про що ще ми дізнаємося.

Він прийшов через дві-три години. Запитав, у якому стані кімната дядька. Йому відповіли, що її не торкалися — це було одне з останніх прохань нашого чоловіка: ніхто не мав торкатися нічого, а заходити можна було час від часу лише щоб прибирати, однак усі речі мали залишатися на своєму місці до дня повернення Мадаґа. Тож він розташувався в кімнаті Кумака у великій окремій хатині — он вона, біля човна, який ти розглядав. Відтоді то була кімната Мадаґа. Він розпочав нове життя — життя з нами. Не знаю, який то був етап його життя — десятий чи сотий. Здавалося, що, перш ніж повернутися, Мадаґ прожив чимало життів. І про жодне з них ми нічого не знали.

Спершу ми побоювалися, що він виявиться складною людиною. Та ми помилялись: жити з Мадаґом було просто. Усі відразу стали його шанувати. Звісно, селом ширилися чутки про його минуле. Але загалом до нього ставились, як до видатної людини. То був справжній мудрагель. Його знання, обізнаність зі світобудови, досвід у видимому і невидимому світах, його дар підняли його на рівень духовного авторитета. Мадаґ був гідним послідовником Кумака. Наші діти — його кузени й кузини — кликали його Маамом. Справді, за віком він був їм за діда. Мадаґ майже одразу взяв на себе всі дядькові справи. Уранці він проводив містичні консультації у своїй кімнаті — після кількох див (переважно зцілень) його слава швидко поширилася селом. Після обіду під оцим деревом він ремонтував або в’язав рибальські сіті.

Він був небалакучим, однак утішити міг. І все ж ми бачили, що в серці своєму спокою він не мав. У його мовчанні я відчувала багато болю. Гіркі спогади. Ми всі це відчували. Та жодна з нас не наважилася розпитувати його. Ми пам’ятали наказ Кумака. До того, дивлячись на Мадаґа, ми розуміли, що запитання про зникнення ранили б його. Нам було невідомо, через що він пройшов. Він так довго був у вигнанні — майже півстоліття! — що здавалося, ніби залишив там, далеко, частину себе. Усі, кого він знав і любив до його від’їзду, померли. Тож питати його, де був весь цей час, означало б нагадувати йому, що він утратив. А отже, дорікати йому відсутністю. Тож ми воліли мовчати.

Заборонив він нам дві речі. По-перше, заходити до кімнати, коли він там був, а двері були зачинені. Друга заборона стосувалася книжок. Він категорично не хотів бачити книжки вдома. Допускав, щоб вони були, але жодна не мала потрапити йому на очі. Ті, хто хотіли читати, змушені були робити це у своїх кімнатах, за межами маєтку або коли Мадаґ був відсутній. Увесь час, поки він тут жив, жодного разу не підійшов до школи зі страху побачити книжку.

Якось Латев, моя остання донька — це вона зустріла тебе, коли ти прийшов з Нде Кіран, — втомилась і забула під оцим деревом дві книжки, які задали прочитати в школі. Мадаґ вийшов зі своєї хатини й побачив їх. Я стояла трохи віддаля, у глибині двору. Зауваживши Мадаґа біля стільця, на якому Латев залишила книжки, я відразу збагнула, що сталося. Він тремтів. Перш ніж я встигла щось зробити, він схопив одну із книжок. Другою рукою відчепив з пояса невеличкий ніж. Мадаґ завжди носив його з собою й використовував, щоби лагодити сіті. Отож, він вийняв ніж і порізав книжку. Він міг би й руками її розірвати, і все ж використав саме ніж. Спершу він проштрикнув книжку, потім став кремсати. І сторінки, і палітурку. Він робив це поволі, не кваплячись. Та кожен його жест був просякнутий звіриною жорстокістю. А як він мовчав, то було ще страшніше. Мадаґ знищив книжку в повній тиші. Ми чули лише, як дерся папір. Подвір’я швидко наповнилося нашими рідними. Вийшли діти. Вийшли Кура і Нґоне. Але ніхто не наважився втрутитися. Ми закам’яніли від жаху. Тільки й могли, що витріщатися. Таке ми бачили вперше. А він нас не помічав. Його очі наповнились кров’ю й бачили тільки книжки. Отже, він знищив першу книжку, взяв другу. На неї чекала та ж доля. Клапті паперу падали на землю, немов листя з дерева. Вони утворили білий килим під ногами Мадаґа. Він тремтів, однак рухи його були точні й сильні. Це тривало цілу годину.

Роздерши останню сторінку, Мадаґ довго стояв, похнюпившись. Він шумно дихав, ніби після значної фізичної праці. Потім підвів голову й побачив нас — а ми побачили, що він плакав. Не зронивши ні слова, з перекошеним від люті чи болю обличчям, він повільним кроком, ледве тримаючись на ногах, повернувся до себе. Потім замкнувся й майже два дні не виходив. А оскільки Мадаґ заборонив наближатися до своєї кімнати, коли він там перебував і двері були зачинені, то ми не наважувалися навіть їжу йому носити.

Коли він нарешті вийшов, то був такий, як завжди, і життя повернулося до звичної течії. Латев хотіла попросити в нього пробачення, та він випередив її й сказав, що вибачень не потребує. Навпаки, він сам вибачився і дав їй гроші, щоби купила знищені книжки. Ясна річ, відтоді ніхто більше не забував у дворі ані сторінки. Ми не питали, звідки взялася така ненависть до книжок. Лише здогадувались, що це якось було пов’язане з подорожжю до білих тривалістю п’ятдесят років.

Щовечора він ходив на цвинтар. Спершу довго стояв перед могилою Кумака. Потім сідав під великим манговим деревом, де, як казали, любила сидіти його божевільна мати. Там він лишався довго, тоді повертався до себе. Однак траплялися ночі, коли він проводив там ніч — на цвинтарі чи перед ним. Можеш уявити, який ішов поговір: казали, ніби Мадаґ — чорний маг, що вночі він ласує людськими душами.

Однієї ночі, коли він повернувся раніше, ніж зазвичай, уся родина зібралася на подвір’ї. Він приєднався до нас, сів і заговорив. Ніколи не забуду його слова. Я й досі здригаюся, коли згадую його сповідь.

Мадаґ мовив: «Знаю, ви гадаєте, що ж я роблю вечорами на цвинтарі. Я вам скажу: молюся за дядька, за батька, за втрачених друзів, за маму. Особливо за маму. Щоб вона простила мене. Мені не вдається її побачити. Однак я всюди її шукав: у місцях видимих і невидимих. Шукав її серед часу. І не знайшов. Здається, вона взагалі не існувала. Сподіваюсь, мої молитви долинуть до неї. Вона має мені пробачити. Будь ласка, ви всі — моліться за мене! Моліться за те, щоби Моссана мені пробачила».

Ось що сказав Мадаґ. Тоді я зрозуміла, що він, хоч і був мудрагелем, богом не був. Мадаґ був людиною. Він жив серед болючих споминів і з запитаннями, відповідей на які не знаходив. Його було шкода. Оце і є людина: істота, яку можна пожаліти.

Маам Діб знову замовкла. Тієї миті мені здалося, що вона молилася за Мадаґа. Спостерігаючи за нею, я подумав: ця жінка знала — і розуміла — Елімана Мадаґа значно краще за мене. І не тому, що знала його особисто та прожила з ним багато років (кількість років не має жодного значення), але тому, що на коротку мить вона мала доступ до всього: його відчуття провини, слабкості, самотності, потягу й смутку. Оскільки я уважно читав книжку Елімана, то від початку вважаю, що його таємниця полягає все ж у царині літературній; вона конче пов’язана з «Лабіринтом жорстокості» і книжкою, яку він мав написати після нього. Загадку автора я пов’язував з його письмом, а лакуни в його біографії бачив крізь пристрасні окуляри письменника. Невже вони так викривляють реальність? Хтозна, може, немає чого шукати в літературі? Бо вона — мов труна; підозріла чорна й блискуча труна, у якій, можливо, немає тіла. Сіґа Д., Мусімбва, Беатріс, Станіслас, Шериф, Аїда, а тепер і Маам Діб — усі вони вони казали мені про це або натякали на це впродовж останніх тижнів. А може, і сам Еліман Мадаґ намагався мені це пояснити, відколи я стежу за ним. Утім, якщо це так, то робить це він через туманні знаки, ледве помітні крізь гущину часу, який розділяє нас. Раптом я відчув сум. Маам Діб, тим часом, повела далі:

Кура померла сімнадцять років тому, Нґоне пішла за нею через сім років. Я залишилася з Мадаґом сама. Ті, кому його історія була невідома, вважали його моїм чоловіком. Нас це дуже потішало. Десять останніх років свого життя Мадаґ не ремонтував рибальські сіті. Лише консультував по ранках. Після обіду він ішов на річку й гуляв уздовж берега. І до останніх днів ходив на цвинтар і сидів під манговим деревом. Приблизно за місяць до смерті він згадав про тебе. Сказав, що приблизно через рік після його відходу хтось прийде й розпитуватиме про нього. Імені він не знав. Просто попросив прийняти цю людину.

— І все? Більше нічого не додав?

— Він не знав, чи ти залишишся надовго. Однак благав мене прихистити тебе на стільки днів, на скільки ти захочеш, щоби ти здійснив те, що маєш здійснити.

— Він не пояснив, про що мова?

— Ні. Та й я не дуже воліла знати. Однак гадаю, що тобі це відомо.

Я трохи помовчав, а тоді відказав:

— Авжеж.

— Тоді я сказала все.

— Заждіть: а як він помер?

— Як помер? Дуже тихо — у сні. Завершив усі справи, помолився, зцілив останніх пацієнтів. Благословив наш будинок і всі інші будинки в селі. Потім заснув. Гадаю, йому було більше ста років. Ми поховали його на місцевому цвинтарі, поруч із Кумаком. Їхні могили схожі, як близнюки.

Вона помовчала і заговорила знову:

— Нам не довелося повідомляти про відхід Мадаґа до царства духів. Тут усім відомо: щойно згасає великий дух, це відчувається на фізичному рівні. У день смерті Кумака дощило весь день, хоч і була середина сезону посухи. Наступного дня після смерті Мадаґа небо закрила завіса з чорних хмар, сховавши денне світло. Були й такі, що твердили, ніби сонце того дня взагалі не сходило. Опівдні було темно, мов уночі. Ми омили його й поховали під вечір. На похорон зійшлося чимало людей. Усе село було там, однак прийшли й мешканці сусідніх селищ. Побачивши ніч посеред дня, вони зрозуміли: Мадаґ, один із останніх мудрагелів у цій країні, залишив нас. Тож вони прийшли проводити його в останню путь. Сонце не з’являлося, поки земля повністю не покрила тіло — десь о п’ятій вечора.

Знову запала мовчанка, знову я чекав, коли вона продовжить, але Маам Діб німувала. Тоді вона підвелася, подивилася на мене і, ніби вгадавши мої думки, мовила:

— Не знаю, на що ти чекав, казкарику з безмежною уявою. Не знаю, як жив Мадаґ до повернення сюди. Можу лише здогадуватися, що життя його було далеким від відпочинку. Однак його кінець був дуже простий. Не щасливий, не тихий — але простий. Для такого, як він, — це вже багато.

Тієї миті десь удалині почулися голоси Нде Кіран і Латев.

— Дівчата повертаються, — мовила Маам Діб. — Це означає, що мені час іти спати. Вони розважатимуть тебе решту вечора. Boo feet ndax Roog, Дьєґане Фею, Ngiroopo[107].

— Bo feet, Маам Діб. Добраніч. Дякую за все.

Вона пішла до своєї кімнати. А вже за мить на подвір’я увійшли дівчата. Ми трохи потеревенили за чаєм, який зробила Латев. А коли згодом я підвівся, щоб забрати свої речі з авта, Нде Кіран запропонувала проводити мене. Вона також ішла спати й заявила, буцімто хоче переконатися, що я не втечу з машиною, яку вона виграла в нашому парі. Латев заявила, що приготує кімнату для мене.

— Оту, — показала вона на велику хату біля човна.

Я не здивувався. Здається, я здогадувався, що спатиму саме там.

— Мама, певно, сказала тобі, що це була хата Маам Мадаґа, — вела далі Латев. — Якщо ти повернешся, а я вже спатиму, то бажаю тобі доброї ночі.

Ми з Нде Кіран вирушили до машини. Я засвітив ліхтарик на телефоні, щоб хоч якось освітити нам шлях. Дорогою я поцікавився, де розташований цвинтар.

— Цвинтар?!

Увесь свій подив вона вклала в цю різку репліку. Минуло кілька секунд і, оскільки я не відповідав, підтверджуючи таким чином своє запитання, вона сказала:

— Зовсім поруч зі входом до селища. Важко не помітити. Коли будеш біля авта, підніми голову й глянь ліворуч. Помітиш велику крону. Це старе мангове дерево. Цвинтар розташований навпроти.

Дякуючи Нде Кіран, я відчув, що вона не наважується запитати мене, чому я цікавлюся цвинтарем.

— Хочу помолитися на могилі Мадаґа.

— Коли, уночі?! Тобі не страшно?

— А чого я маю боятися?

— Не знаю... Знаєш, Маам Мадаґ був не таким, як ми... Його могилу легко знайти. Щойно зайдеш на цвинтар, зверни на першу ж алею ліворуч. У її кінці по ліву руку на розі буде його поховання.

Вона зупинилася біля свого будинку. Ми попрощалися. Коли розходилися, я відчував неспокій у її погляді. Могила не йшла їй із голови. Я також думав про неї — але з іншої причини. Я забрав деякі речі з автівки, книжку теж прихопив. Тоді я підняв голову: на тлі нічного неба ліворуч від мене велично підносилась крона мангового дерева.

Скільки часу ти провів під манговим деревом Моссани, сидячи на землі, на тому ж місці, де любила сидіти вона? Скільки часу ти схилявся над могилами-близнючками? Тобі це не відомо, як невідома тобі й природа твоїх глибинних почуттів. Саме тієї миті ти нарешті дозволив собі, відпустивши своє нестримне розчарування, подумати: і все це — заради оцього?! Усі ці нескінченні дороги, безсонні ночі читання, навали запитань, хмаровиння снів, ночі вслухання в себе, сп’яніння й безнадії — усе, щоби дізнатися банальну новину про смерть? Невже саме смерть є останньою й сумною істиною життя?

Ти читав сторінки «Лабіринту жорстокості» перед могилою, немов прощальну молитву. Ти повернувся до суті того, що всі ці тижні пов’язувало тебе із цим автором: до тексту. Саме текстом ти сказав йому останнє «бувай», нарешті замислившись про те, як історія з «Лабіринту жорстокості» була пов’язана з долею автора. Тепер тобі відоме дещо з його життя — чи можна прочитати книжку з цієї точки зору?

Найімовірніша гіпотеза — аналогія. Кровожерний Цар — це сам Мадаґ. Влада, якої Цар прагне — це книга, яку пише Мадаґ. Щоб отримати владу, Кровожерний Цар слухає віщунів і знищує старий світ, живою метафорою якого є старі піддані його царства. Зважаючи на долю Мадаґа, цей старий світ є світом його дитинства та всіх, хто його населяє: Усейну Кумак, Ассан Кумак, його мати, Моссана. Аби зміцнити владу, Кровожерний Цар мусить убити минуле. Заради книги Мадаґ забув своє минуле.

Тобі все зрозуміло: формальна композиція «Лабіринту», плагіат, запозичення — усе це не в змозі заступити істину, яку відчуваєш серцем. А серце Мадаґа, істинний сенс його твору — це історія останньої жертви людини: щоб досягнути абсолюту, вона вбиває власну пам’ять. Однак, щоб знищити остаточно, мало убити; і ця людина — байдуже, про кого йдеться, про Кровожерного Царя чи про самого Мадаґа — забула: душі, які вважають, ніби втекли, насправді біжать за минулим і зрештою натрапляють на нього в майбутньому. Минулому немає куди квапитися, воно терпляче чекає на перехресті майбуття; саме там воно відчиняє перед людиною, яка вважає, буцімто втекла від нього, в’язницю з п’яти камер: безсмертя зниклих, вічності забутого, фатуму провини, супроводу самоти та рятівного прокляття коханням. Після довгих років утечі Мадаґ це нарешті збагнув. Він зрозумів, що «Лабіринт жорстокості» не тільки не поклав край його минулому, а й повернув його, автора, до нього. Тому він і повернувся сюди.

Принаймні так ти нині тлумачиш цю книжку.

Ти закриваєш її й кидаєш втомлений погляд на занурений в морок цвинтар. На мить тобі здається, що ти заздриш мертвим. А тоді ти виходиш і повертаєшся до Mbin Madag.

Надворі тихо. Латев, напевно, давно вже спить. Ти йдеш до відведеного тобі помешкання. Цієї миті, залишившись на самоті, ти думаєш про Сіґу Д.: кілька десятиліть тому вона так само стояла перед цими дверима, збираючись із силами, щоб почути останній завіт Усейну Кумака. Ти пригадуєш опис кімнати, почутий в Амстердамі: бруд, сморід, гниття. Чи воно й досі так? Але ти розумієш, яка це дурість. І заходиш.

Кімнату освітлюють два великих ліхтаря: перший стоїть ліворуч, на підлозі біля ліжка, другий праворуч, на невеличкому бюрі. Звісно, ніякого смороду ти не відчуваєш. Навпаки, тебе зустрічає вишуканий аромат ладану — певно, кадильницю прибрали звідси кілька годин тому, та вона залишила по собі м’який стійкий дух. Ти дивишся на солом’яну стріху, яку підтримують товсті бруси, що сходяться в центрі. Поряд із входом — великий глиняний джбан. А бляшаний горщик лежить догори дном. Ти не можеш позбутися дурної думки про те, що це ж той самий горщик, у який плював Усейну Кумак! На обмазаних глиною стінах висить магічне приладдя попередніх мешканців хижки: рожки, намиста із мушель-каурі, мачете, шкура невідомої тобі тварини, торбинка, затягнута червоною мотузкою, з якої звисають амулети.

Ти підходиш до бюра, на якому стоїть лише невеличка дерев’яна шкатулка без кришки. Усередині ти бачиш великі голки, бобіни з волосінню, котушки з дротом, леза, два ножички — усе необхідне, щоб лагодити рибальські сіті.

Ти сідаєш на ліжко, довго роззираєшся й думаєш: хай тобі грець, я ж бачу те саме, що й він бачив, коли сидів на своєму ліжку! Ти довго сидиш у тиші, очікуючи на знак. Нічого не відбувається. Тоді ти підводишся й обшукуєш кімнату — ти не знаєш, що саме шукаєш, якийсь знак, напевно, щось, за що можна вчепитися. Під ліжком — нічого; у шухляді бюра й у шафі — також нічого. Залишається торбинка на стіні. Тремтячи від хвилювання, ти розв’язуєш червону мотузку. І виймаєш великий блокнот у шкіряній палітурці й зі зламаною застібкою. Ось він — знак. Ти розгортаєш блокнот і бачиш складені аркуші. Ти розгортаєш аркуші.

І читаєш лист.

«Пишу тобі уночі, перш ніж заснути востаннє.

Слова, які ти прочитав, навряд чи тебе здивують, хоча, напевно, кілька разів ти зупинявся й згадував мене. Ти вагаєшся читати лист, бо розумієш, що в ньому твоє майбутнє і нещодавнє минуле. Ти розумієш також, що цей лист я адресую і своєму майбуттю.

І все ж ти продовжуєш читати.

Блокнот, який ти тримаєш, містить частину книжки, яку я за всі ці довгі роки так і не спромігся закінчити. Марно я намагався її дописати. Утім, мовчання також було нестерпним для мене. “Лабіринт жорстокості” й шкода, яку він заподіяв мені, усе ж не вберегли мене від слабкості, від прагнення писати. Однак писати в мене не виходило. Цим пояснюється моє болісне ставлення до будь-якої завершеної книжки. У них я бачу власну неспроможність.

Бачу, тепер ти починаєш здогадуватися, чого я хочу й чекаю від тебе.

Мені б хотілося знати, чи приймеш ти мою смиренну молитву — молитву привида з минулого. Чи оприлюдниш ти цей рукопис — принаймні те, що можна оприлюднювати. Мені б так хотілося на власні очі побачити кінець моєї історії — але я втомився. Нині, коли я пишу ці рядки, я досягнув меж здатності бачити. Коли ти дочитуєш це речення, мій зір мутнішає.

Я пишу це речення після тривалої паузи, з важким серцем.

Роками я бачив себе таким, яким я є нині — старим, у цій хижі, за столом, у легкій зажурі. Це видіння я трактував як знак того, що зрештою таки допишу книгу свого життя, книжку, яка прийде після “Лабіринту жорстокості”. Зажуру я пояснював тим, що деякі митці відчувають смуток у мить, коли завершують твір, що довів їх до виснаження. Та я помилявся. Насправді (тільки тепер я це усвідомлюю чітко) у видінні я бачив завершення не книжки, а оцього листа. Журюся ж я не тому, що дописую твір, а тому, що не можу його дописати. Я твір не допишу. Мені сто два роки, мені бракує часу. Бракує майбутнього. Кінець, гідний пророка: жура за майбуттям. Кінець, гідний ясновидця: меланхолійний сум за прийдешнім.

А втім, і в меланхолії можна відшукати щастя. Усе залежатиме від тебе. Оскільки я збираюся увійти в тінь, мене тішить думка про те, що хтось — ти, твого імені я не знаю, хоч і знаю твоє обличчя — прочитає цю книжку і, сподіваюсь, щось знайде в ній для себе. Я не хочу зникати без сліду. Я хочу залишити слід, хай і неповний. Цей слід — моє життя».