Найпотаємніший спогад людський

Епілог

Спускався морок, річка потроху набувала барви старої міді, немовби сонце розчинялось у воді. Я повільно входив у річку й просувався вперед.

За ці два дні я багато разів перечитав рукопис Мадаґа. Цей текст — не продовження «Лабіринту», а близька до нього автобіографічна оповідь, певними ж сторінками — щоденник. Початок — грандіозний. Спершу мені здавалося, що до рук мені потрапив шедевр. Та через кілька сторінок усе змінилося: автор ніби заплутався, не знаходив правдивої стежки, так, ніби Мадаґ упродовж років, сповнених подій і поневірянь, так і не зумів дотриматися обіцянки, даної на початку. Я з величезним смутком читав деякі розділи — відчувалася зажура письменника колись видатного, навіть великого, який поступово втрачав хист і геній. Гадаю, він швидко збагнув, що з ним трапилося, однак був надто впертий, щоб зупинятися. Подекуди серед безладно накиданих абзаців траплялися мені кілька рядків або ціла сторінка, і я бачив образ, картину, чув музику; і в такі моменти Мадаґ різко підхоплював мене, і я відчував саван, який огортав його тіло. Однак ці шалені сплески лише більш драматично висвітлювали гущину навколишньої літературної ночі — і миттю згасали.

Останні ретельно прописані сторінки датовані вереснем 1969 року. Тоді Мадаґ жив у Буенос-Айресі й збирався до Болівії, де сподівався відшукати людину, за якою двадцять років ганявся по всій Латинській Америці: колишнього есесівського офіцера, такого собі Йозефа Енґельманна. Цей офіцер, перш ніж після війни дременути до Південної Америки, бачився з Мадаґом у 1940-х. Мадаґ писав, що в 1942 році в Парижі Енґельманн затримав і піддав тортурам його друга, Шарля Елленштейна, а потім відіслав бідаху до табору в Комп’єні, звідки євреїв депортували до Маутгаузена[108].

Від 1969 року до його смерті минулоріч — а отже, майже п’ятдесят років, — Мадаґ повертався до свого твору вкрай нерегулярно. Робив чимало нотаток нашвидкуруч, деякі з них розібрати було неможливо. Він сподівався, що легко наспіє Енґельманна в Болівії. Але нацистові багато років вдавалось уникати покарання. Мадаґ нарешті знайшов його аж у 1984 році в Ла-Пасі. Не вдаючись у деталі, він коротко зауважив, що вони звели старі порахунки за «бридких і жорстоких» обставин. Тоді він повернувся в Париж, де жив майже два роки, перш ніж у 1986 році вирушити до Сенегалу. Про другий паризький період життя Мадаґ написав дуже мало. Згадував бар на площі Кліши, куди «кілька разів приходив сам, щоби [від]чути давні часи і дух». Назву бару він не зазначав. Певно, то був «Вотрен». Однак то міг бути й будь-який інший бар на площі Кліши між 1984 і 1986 роками.

Ясно одне: часу Мадаґ не гаяв — як він пише в листі, адресованому своєму майбуттю. Він так ніколи й не оговтався від «Лабіринту жорстокості». Певно, не варто було й намагатися. Можливо, він носив у собі один-єдиний твір — великий і унікальний. Хтозна, можливо, у глибині душі кожен письменник носить одну, головну книгу, фундаментальну, яка конче потребує написання. Цієї ночі я все ясно побачив і осягнув: задля «Лабіринту жорстокості», Мадаґа й залишеного ним рукопису я міг зробити тільки одне.

Я взяв його з собою. Вода вже доходила мені до пояса. Блокнот я заздалегідь прив’язав до важкої каменюки. Я намагався думати про щось урочисте, скласти епітафію, останню фразу свого заповіту. Та в голові було порожньо, тож зрештою я щосили пожбурив камінь якомога далі. Він одразу пішов на дно разом з блокнотом Мадаґа. Запала нестерпно прозора тиша. Кілька хвилин я виснажував себе плаванням, а тоді повернувся на берег, розтягнувшись на піску й ріні. Я відхекувався, милуючись споконвічним мороком річки Сін, і намагався вгадати, що відчував: полегшення чи смуток.

Завтра я повернуся додому й обійму рідних. Навідаюсь до Шерифа. Подумаю й про Аїду, відчую бажання їй написати. Не забуду й про Сіґу Д., потелефоную їй і пообіцяю навідати, коли повернуся — бо, на відміну від Мусімбви, я таки повернуся в Париж. Станіслас розпитуватиме мене про революцію у Дакарі, і я скажу йому правду: її здобутки вже хтось привласнив або ж її зрадили, як завжди. Намагатимусь побачитися з Беатріс Нанґа.

А ще я чекатиму на повернення Мадаґа. Виконати його прохання я не можу. Оприлюднити вміст блокноту означало б знищити всю його попередню працю — або ж мої егоїстичні спогади, які я б волів зберігати якомога довше. Якось уночі Мадаґ прийде до мене, щоб виставити рахунок, а може, помститися; його привид ітиме на мене, і я чутиму шепіт — виклад жахливого екзистенційного вибору, що став головною дилемою його життя; вибору, перед яким вагається серце будь-кого, кому не байдужа література: писати чи не писати?