Не той став

I

Після Пет­ра, в су­бо­ту над­вечір ста­ра Зінька Ми­сан­ка по­ра­ла­ся з доч­кою Нас­тею в своїй хаті. Нас­тя, мо­ло­да дівчи­на, до­ма­зу­ва­ла припічок, а її ма­ти все за­ход­жу­ва­лась ва­ри­ти ве­че­рю. Підпа­лив­ши тру­сок в печі, во­на прис­тав­ля­ла до ог­ню ча­вун, зас­те­лив­ши вог­кий припічок ганчіркою, щоб йо­го не под­ря­па­ти горш­ка­ми. До­ма­зав­ши припічок, Нас­тя вмо­чи­ла віхоть в гли­ня­ник з білою гли­ною і по­ма­ле­сеньку підво­ди­ла звер­ху на грубі на кар­низі сму­гу взорців, ви­ма­лю­ва­них зовсім та­ки­ми чер­во­ни­ми та синіми зірка­ми та хрес­ти­ка­ми, яки­ми ви­ши­ва­ють ру­ка­ви со­ро­чок. Ті квітки ви­ма­лю­ва­ла Нас­тя з своїм бра­том Ро­ма­ном.

Незабаром у ха­ту увійшов Ро­ман, ви­со­кий біля­вий па­ру­бок з яс­ни­ми очи­ма. Він приніс здо­ро­вий пу­чок лас­кав­цю, гвоз­диків та кро­ко­су, кот­рий вже зацвів жов­то­га­ря­чи­ми пат­ла­ти­ми квітка­ми.

- А що, си­ну, нар­вав ба­дил­ля сви­ням? - спи­та­ла ма­ти в си­на.

- Нарвав, ма­мо! А це я ду­маю заквітча­ти об­ра­зи свіжим лас­кав­цем та гвоз­ди­ка­ми. Ось і крокіс вже зацвів.

- То й заквітчай! - обізва­лась ма­ти, лип­нув­ши на си­на очи­ма. Во­на осміхну­лась, що Ро­ман, уже до­ход­жа­лий па­ру­бок, бе­реться за дівча­чу ро­бо­ту.

Роман ще змал­ку ду­же лю­бив квітча­ти уся­ким зіллям об­ра­зи та обвішу­ва­ти їх руш­ни­ка­ми, лю­бив ро­би­ти здо­рові хрес­ти та вінки з кро­ко­су, з ва­сильків та лас­кав­цю і розвішу­ва­ти їх по стінах на кілоч­ках.

Роман од­су­нув тро­хи сто­ла, став на лаві і по­за­ти­кав свіжий лас­ка­вець та гілки кро­ко­су за об­ра­зи. На уг­лах кож­но­го об­ра­за він по­за­ти­кав в зе­ле­не лис­тя по три жовті гвоз­ди­ки пов­ня­ки; потім по­об­ти­рав по­рох з пи­са­нок, що висіли під сте­лею на ни­точ­ках, і по­за­ти­кав в ба­дил­ля кру­гом об­разів па­пе­рові круглі квітки, котрі по­ро­би­ла­ Нас­тя. Ро­ман зліз з ла­ви, одійшов од сто­ла і дов­генько ди­вив­ся на свіже ба­дил­ля лас­кав­цю та на квітки.

- А що ма­мо, чи гар­но я по­заквітчу­вав об­ра­зи? - спи­тав син в ма­тері.

Зінька підве­ла­ся, зир­ну­ла на об­ра­зи і про­мо­ви­ла: «Гар­но, си­ну, гар­но. Ти якось вмієш зро­би­ти це діло до ла­ду, кра­ще од ме­не і од Насті».

Зінька бу­ла вже зовсім ста­ра, їй бу­ло вже більше як шістде­сят років, але во­на бу­ла здо­ро­ва, міцна й кре­мез­на ба­ба. Зістав­шись удо­вою, во­на са­ма ха­зяй­ну­ва­ла незгірше сво­го чо­ловіка, до­ве­ла до пут­тя дітей, вже оже­ни­ла стар­ших п'ятьох синів, одрізни­ла їх, пос­та­ви­ла кож­но­му но­ву ха­ту. Во­на й те­пер про­ва­ди­ла гос­по­дарст­во са­ма, дер­жа­ла во­ли, засіва­ла своє по­ле, дер­жа­ла ко­ро­ву і кілька ове­чок і так по­вер­та­ла своїм ро­зу­мом, що ніхто не ска­зав би, що в оселі гос­по­да­рює не чо­ловік, а ста­ра ба­ба. Ро­зум­на зро­ду, ро­бо­тя­ща, во­на всьому да­ва­ла лад, як у хаті, так і, на подвір'ї, скрізь уви­ва­лась - і ко­ло печі, і в за­го­роді ко­ло волів, і на полі. Си­ни бу­ли тільки для Зіньки за по­ма­гачів та за най­митів, а во­на всім ору­ду­ва­ла са­ма, скрізь всти­га­ла уви­ну­тись і всьому да­ти лад. Ба­бу Зіньку усі на селі по­ва­жа­ли. На мо­ло­диць та на бабів Зінька ма­ла ве­ли­кий вплив: її ша­ну­ва­ли.

Настя ста­ла на ле­жанці і по­ча­ла біли­ти гру­бу. Підво­дя­чи кар­низ угорі, во­на за­че­пи­ла трош­ки взорці, по­мальовані чер­во­ною гли­ною. Ро­ман слідку­вав за її ру­кою.

- Насте! Ве­ди-бо віхтем обе­режніше, бо як по­за­ма­зуєш квітки, то я не бу­ду тобі вдру­ге на­вод­жу­ва­ти синькою та чер­во­ною гли­ною, - ска­зав Ро­ман до сест­ри, си­дя­чи на лаві.

- Як за­ма­жу тро­хи, то й поп­ра­виш, - обізва­лась Нас­тя.

Ті квітки кру­гом кар­ни­за на грубі й на ко­мині роз­по­ча­ла ма­лю­ва­ти Нас­тя, але скінчив їх Ро­ман. Він мав до ма­лю­ван­ня і хист, і охо­ту і сам по­ви­мальову­вав сму­ги з хрес­тиків та зірок і над две­ри­ма, і кру­гом вікон.

Настя при­че­пу­ри­ла гру­бу, підма­за­ла ле­жан­ку, а потім на­ли­ла в мис­ку ми­те­лю, роз­пус­ти­ла ко­си і по­ча­ла ми­ти го­ло­ву. Ро­ман сидів на лаві і ми­лу­вав­ся свіжим зіллям та квітка­ми за об­ра­за­ми. Очі йо­го, підве­дені вго­ру, ста­ли тихі та ясні. Він і ми­лу­вав­ся зе­ле­ним зіллям та квітка­ми, і ра­зом з тим йо­му на дум­ку йшла мо­лит­ва, бо він був ду­же бо­гомільний, як і йо­го ма­ти. Як він вчив­ся в школі, то співав на кри­ласі і ніко­ли, навіть літом, не про­пус­кав ні однієї служ­би бо­жої.

Романові, оче­ви­дяч­ки, не бу­ло ро­бо­ти в хаті. Він ти­хенько, ніби крадько­ма, вий­шов з ха­ти, не взяв­ши навіть в ру­ки бри­ля, - пев­но, щоб ма­ти не по­ду­ма­ла, ніби він йде в двір на якусь ро­бо­ту.

- А що, си­ну, мо­же, че­ре­да вже йде? - спи­та­ла Зінька в си­на.

- Може, вже йде… Піду виг­ля­ну, - зне­хо­тя обізвав­ся син.

Але він пішов ди­ви­тись не на вівці, а поп­рос­ту­вав у са­док, пе­рей­шов че­рез го­род і сте­жеч­кою пішов ти­хою хо­дою до то­го місця, кот­ре бу­ло в да­ле­ко­му кут­ку ого­ро­ду, на ни­зині, за­сад­женій вер­ба­ми, за­рослій ди­ки­ми гру­ша­ми та ку­ща­ми ка­ли­ни. Про­ти то­го кут­ка ого­ро­ду, зе­ле­но­го, за­рос­ло­го та вог­ко­го, на улиці за ти­ном бу­ла руб­ле­на кри­ни­ця. Ко­ло кри­ниці сто­яли дві дуп­ли­насті вер­би. Над­вечір до цієї кри­ниці ви­хо­ди­ли мо­ло­диці та дівча­та по во­ду. Ро­ман уже не раз і не два ви­хо­див в той зе­ле­ний за­ку­ток ого­ро­ду і наг­ля­дав з-за ти­ну: він знав, ко­ли мо­ло­денька Со­ломія ви­хо­дить до кри­ниці по во­ду.

Молодий па­ру­бок про­дер­ся крізь гу­ща­ви­ну, спер­ся на тин і ди­вив­ся на кри­ни­цю. Дівча­та по­ча­ли при­хо­ди­ти до кри­ниці од­на за дру­гою, на­би­ра­ли во­ди і, поз­до­ров­кав­шись з Ро­ма­ном, од­хо­ди­ли. Де­котрі зачіпа­ли йо­го, за­го­во­рю­ва­ли з ним; він об­зи­вав­ся до їх од­ним сло­вом, та й то зне­хо­тя, і все ждав Со­ломії. Чор­ня­ва та про­вор­на Со­ломія вже дав­ненько впа­ла йо­му в очі. Не­за­ба­ром прибігла з відра­ми і Со­ломія, ви­со­ченька, то­ненька, рівна ста­ном, дов­гоб­ра­за та смуг­ля­ва, з пиш­ни­ми, блис­ку­чи­ми, чи­ма­ли­ми чор­ни­ми очи­ма і ви­со­ки­ми тон­ки­ми бро­ва­ми. Очі й бро­ви в Со­ломії бу­ли такі чорні, що зак­ра­шу­ва­ли її смуг­ля­вий вид і са­ме ли­це зда­ва­ло­ся не­на­че білішим од тих блис­ку­чих очей та чор­них брів.

Од гус­тих рум'янців на що­ках увесь її вид не­на­че пашів ог­нем. Щось пал­ке, га­ря­че бу­ло роз­ли­те в її очах і на її рум'яних що­ках. На го­лові в Со­ломії чер­воніли «кіснич­ки», які те­пер но­сять дівча­та. Кіснич­ки, пе­ре­виті пуч­ка­ми чер­во­ної та синьої вов­ни та за­по­лочі, об­ви­ва­ли її чор­но­во­ло­су го­ло­ву, не­на­че вінок. Ті чер­воні кіснич­ки ду­же прис­та­ва­ли до її смуг­ля­во­го ви­ду та до тем­них очей і над­да­ва­ли кра­си, а ви­разні очі не­на­че го­во­ри­ли, мов живі.

Соломія прибігла до кри­ниці, вгляділа Ро­ма­на, ска­за­ла «доб­ри­вечір», в од­ну мить ви­тяг­ла відро во­ди і пос­та­ви­ла на цям­рині. Во­на лип­ну­ла очи­ма на Ро­ма­на. І на нього ніби впа­ла блис­кав­ка. Вхо­пи­ла во­на в ру­ки дру­ге відро. Відро спус­ка­лось на ко­ро­мислі в кри­ни­цю, а Со­ломія підве­ла го­ло­ву, вдру­ге блис­ну­ла очи­ма на Ро­ма­на і знов вту­пи­ла очі в кри­ни­цю. Ро­ман знов по­чув, що на йо­го ніби впа­ла блис­кав­ка, і по­чер­вонів. Той блиск га­ря­чих очей не­на­че об­си­пав йо­го жа­ром. Со­ломія приміти­ла, що на йо­го що­ках вис­ту­пи­ли легкі рум'янці.

Роман мов­чав. Він був ти­хий на вда­чу, не­го­во­рю­чий і ду­же несміли­вий: ніко­ли він не зачіпав ні однієї дівчи­ни ні сло­ва­ми, ні жар­та­ми. Со­ломія бу­ла та­ка про­вор­на та сміли­ва, що ніко­го не ми­на­ла своїм язи­ком.

- Романе, що ти там ро­биш в вер­бах? - по­ча­ла зачіпа­ти йо­го Со­ломія.

- А що ж я роб­лю? Стою та див­люсь, - ти­хо обізвав­ся Ро­ман і осміхнув­ся якось по-ди­тячій.

- На що ж то ти ди­виш­ся? На кри­ни­цю чи на мої відра?

- Дивлюся і на кри­ни­цю, і на відра: див­люсь, бо очі маю, - знов обізвав­ся Ро­ман і засміявся.

Соломії, оче­ви­дяч­ки, спо­до­ба­ло­ся, що Ро­ман наг­ля­дає на неї з сад­ка. Во­на вже не раз приміти­ла йо­го за ти­ном, ви­хо­дя­чи до кри­ниці по во­ду, але ще на­пев­но не зна­ла, на ко­го то він ви­зи­рає з-за кущів, хоч тро­хи до­га­ду­ва­лась, що він наг­ля­дає за нею.

Тим ча­сом до кри­ниці вибігли ще дві дівчи­ни, Со­ломіїні сусіди й при­ятельки. Во­ни пос­та­ви­ли відра ко­ло кри­ниці і по­ча­ли ба­ла­ка­ти з Со­ломією, за­був­ши і про свої відра, і про свою ро­бо­ту до­ма. Ро­ма­нові бу­ло ніяко­во сто­яти ко­ло ти­ну і ди­ви­тись на дівчат. Він одійшов од ти­ну і по­чав ни­ка­ти попід вер­ба­ми та поміж ку­ща­ми ка­ли­ни, роз­гор­тав кущі чор­ної смо­ро­ди­ни, ніби шу­кав стиг­лих ягід.

- Романе? Чо­го ти там шу­каєш в траві? Що ти там за­гу­бив? - знов гук­ну­ла на йо­го Со­ломія.

- Шукаю су­ниць!

- Романе! Мо­же, ти зби­раєш зілля на ча­ри? Ото ціка­во зна­ти, ко­го ти хо­чеш при­ча­ру­ва­ти отим зіллям, - зачіпа­ла хлоп­ця Со­ломія.

- Хіба я зна­хур, щоб ко­гось ча­ру­вав зіллям? - обізвав­ся Ро­ман. І з ти­ми сло­ва­ми він ки­нув нар­ва­те зілля до­до­лу, прис­ту­пив до ти­ну і знов спер­ся об хво­рост ліктем, пок­лав­ши свою яс­но­во­ло­су го­ло­ву на до­ло­ню. Він став сміливіший.

- Романе! Чом ти ніко­ли не ви­хо­диш до нас гу­ля­ти на ули­цю? - спи­та­ла Со­ломія.

- Тим, що не хо­чу. Я не люб­лю гур­ту, не люб­лю й гу­ля­ти в гурті.

- А як же йо­го гу­ля­ти не в гурті? - ска­за­ла Со­ломія і за­ре­го­та­лась го­лос­но та дрібно на всю ули­цю. Її білі, дрібні та рівні зу­би заб­ли­ща­ли, як два ра­зоч­ки біло­го на­мис­та. Ро­ман за­ди­вив­ся на ті дрібні білі зу­би, і чо­гось йо­му за­ба­жа­лось, щоб Со­ломія сміялась та ре­го­та­лась дов­го, щоб блис­ну­ли ще хоч раз ті зуб­ки, рівні та білі.

- Може, ти сам і в хре­щи­ка граєш отам під вер­ба­ми? - жар­ту­ва­ла Со­ломія і все сміялась, аж за­ли­ва­лась.

- А чом же! як ча­сом при­па­де охо­та, то й бігаю в хре­щи­ка попід вер­ба­ми од кут­ка го­ро­ду до кут­ка, - ска­зав Ро­ман, підніма­ючи са­мо­го се­бе на сміх, щоб сміши­ти Со­ломію: йо­му хотілось, щоб во­на ре­го­та­лась і блис­ка­ла зу­ба­ми та очи­ма.

- Бігаєш попід ти­ном од кут­ка до кут­ка? Ха-ха-ха! Я й не зна­ла, що хлопці гра­ють в та­ко­го хре­щи­ка, - сміялась Со­ломія, і од­ляс­ки її срібляс­то­го ре­го­ту аж лу­ною йшли попід вер­ба­ми.

Роман слу­хав той ве­се­лий регіт, не­на­че ве­се­лу пісню; він і собі ти­хо засміявся. Со­ломіїн ве­се­лий сміх не­на­че дра­ту­вав йо­го й ве­се­лив.

Одна дівчи­на, Ма­ру­ся, зга­да­ла про свої відра. Во­на наб­ра­ла во­ди з кри­ниці і пос­та­ви­ла відра на цям­ри­ни. Тре­тя дівчи­на і собі ки­ну­лась бра­ти во­ду і пос­та­ви­ла відра ко­ло кри­ниці. Од­на­че усі дівча­та й гад­ки не ма­ли йти до­до­му. Відра сто­яли, й дівча­та сто­яли ко­ло кри­ниці з ко­ро­мис­ла­ми в ру­ках. Ро­ман не ос­ту­пив­ся од ти­ну і все ди­вив­ся на дівчат. Кожній дівчині хотілось по­ба­ла­ка­ти і з Ро­ма­ном, і з при­ятелька­ми.

- Але чо­го ж це ми стоїмо та бай­ди­ки б'ємо? - обізва­ла­ся Ма­ру­ся. - Ме­не ма­ти жде: в нас же не­ма в діжці во­ди ані кра­пельки.

- Та постій тро­хи! Ма­ти підож­де, а ми по­ба­ла­каємо, - обізва­лась Со­ломія.

- Ой, бо­юся, щоб ма­ти не сер­ди­лись. Ко­ли б на ме­не виг­ля­да­ли з-за ти­ну чорні очі та ще й під чор­ни­ми бро­ва­ми, то я б іще тро­хи пос­то­яла, - ска­за­ла Ма­ру­ся, зир­нув­ши на Ро­ма­на ско­са і осміхнув­шись.

- Ото яка ве­ред­ли­ва! - обізвав­ся Ро­ман. - Мо­же, й тобі, Со­ломіє, хо­четься, щоб і на те­бе з-за ти­ну виг­ля­да­ли чорні очі та ще й під чор­ни­ми бро­ва­ми? - насмілив­ся обізва­тись Ро­ман.

- Мені? Не ска­жу! Не­хай кор­тить. Як вий­деш на ули­цю, то я тобі там ска­жу, а тут не ска­жу, - про­мо­ви­ла Со­ломія.

Маруся по­ча­ла бра­ти відра на ко­ро­мис­ло. Во­на не встиг­ла на­че­пи­ти на ко­ро­мис­ло дру­го­го відра, а Со­ломія про­вор­но вхо­пи­ла Ма­ру­си­не відро і ви­ли­ла з йо­го во­ду в кри­ни­цю. Знов ве­се­лий регіт за­лу­нав попід вер­ба­ми.

- Соломіє! ти чортз­на-що ро­биш: ллєш во­ду в кри­ни­цю, не­на­че в кри­ниці во­ди ма­ло й без то­го, - ска­за­ла Ма­ру­ся.

- А справді я ллю во­ду в во­ду. Луч­че пол­лю су­хий тин: мо­же, ви­рос­те, - ска­за­ла Со­ломія і з ти­ми сло­ва­ми вхо­пи­ла відро, кот­ре сто­яло ко­ло кри­ниці, і ви­ли­ла во­ду на тин, прос­то до Ро­ма­на; потім наб­ра­ла во­ди з дру­го­го відра повні при­горщі і хлюп­ну­ла на Ро­ма­на. Ро­ман по­дав­ся за кущі. Со­ломія вхо­пи­ла відро в ру­ки, прибігла до ти­ну і по­ча­ла бриз­ка­ти во­дою на кущ, де сто­яв Ро­ман. Він схо­вав­ся далі за ка­ли­ну.

Дівчата підня­ли регіт на всю ули­цю. Со­ломія, в'юнка та про­вор­на, як дзиґа, біга­ла та кру­ти­лась ко­ло кри­ниці, вхо­пи­ла з цям­ри­ни своє відро з во­дою, знов побігла до ти­ну і бриз­ка­ла на кущ ка­ли­ни. Ро­ман втік далі в кущі і там схо­вав­ся.

- Оце здуріла зовсім сьогодні! - кри­ча­ла Ма­ру­ся. - Ко­ли так, то й я не дам тобі наб­ра­ти во­ди.

І Ма­ру­ся вхо­пи­ла Со­ломіїне відро і ви­ли­ла во­ду в кри­ни­цю. Ро­ман знов вий­шов по­ти­хеньку з кущів, прис­ту­пив до ти­ну і знов спокійно спер­ся об тин, пок­лав­ши свою ку­че­ря­ву го­ло­ву на до­ло­ню. Со­ломії зда­ло­ся, що з'за лісу, з-за зе­ле­но­го са­ду ніби зійшов пов­ний, пиш­ний місяць і гля­нув на зем­лю, гля­нув прос­то на неї і об­си­пав її ти­хим, яс­ним світом, їй ста­ло на душі радісно, ве­се­ло. Во­на ре­го­та­лась, пус­ту­ва­ла, жар­ту­ва­ла. Ма­ру­ся ви­тяг­ла во­ду з кри­ниці дру­гий раз. Со­ломія знов ки­ну­лась до відер і хотіла ви­ли­ти во­ду в кри­ни­цю, її тонкі, довгі пальці, вузькі до­лоні вче­пи­лись п'явка­ми в дуж­ку. Ма­ру­ся ки­ну­лась ви­ри­ва­ти своє відро з її рук. Підняв­ся регіт, га­лас. Ро­ман ре­го­тав­ся, сто­ячи за ти­ном.

До кри­ниці надійшла мо­ло­ди­ця, вже не­мо­ло­да й по­важ­на. Во­на поз­до­ров­ка­лась з дівча­та­ми. Дівча­та за­мовк­ли і пе­рес­та­ли ре­го­та­тись. Во­ни спокійненько по­на­би­ра­ли во­ди в відра і по­ма­леньку пішли до­до­му слідком за мо­ло­ди­цею.

Соломія втих­ла, але ве­селість пташ­кою гра­ла в її душі. Їй хотілось біга­ти, гра­тись, співа­ти. Во­на ще раз ог­ля­ну­лась до кри­ниці. Ро­ман все сто­яв під ку­ща­ми, спер­шись на тин, і ди­вив­ся на од­хо­дя­чих дівчат. Со­ломії чо­гось при­па­ла охо­та співа­ти пісню про міся­ця-міся­ченька. Ро­ма­но­ве яс­не ви­со­ке чо­ло, Ро­ма­нові ясні, тихі очі чо­гось на­во­ди­ли на неї дум­ку про яс­ний місяць, про ти­хий вечір, про співи на улиці. «Ой міся­цю-міся­ченьку, і ти, яс­на зо­ре!» - за­ве­ла во­на го­лос­но пісню і ще раз озир­ну­лась на Ро­ма­на. Дівча­та прис­та­ли до Со­ломії і собі заспіва­ли. А Ро­ман все сто­яв та ми­лу­вав­ся зда­ле­ки Со­ломією, до­ки во­на не схо­ва­лась десь за вер­ба­ми в вузькій улиці.

Він ще пос­то­яв тро­хи, за­ду­мав­шись та пог­ля­да­ючи на кри­ни­цю, на роз­ли­ту та розх­лю­па­ну во­ду кру­гом кри­ниці, і не­на­че й те­пер ба­чив там Со­ломію. А її чорні очі, а білі зуб­ки все не­на­че блис­ка­ли пе­ред йо­го очи­ма; а ве­се­лий регіт все ще лу­нав в йо­го ву­хах, не­на­че десь да­ле­ко в сад­ку дзвенів срібний дзво­ник.

Роман зітхнув важ­ко-тяж­ко, по­вер­нув­ся і пішов попід вер­ба­ми. Задз­во­ни­ли до церк­ви. Гук дзво­на рознісся під вер­ба­ми, про­ни­зав гус­те гілля і лив­ся в чис­то­му повітрі. А Ро­ма­нові все вчу­ва­лось, ніби він чує в то­му дри­жа­чо­му гу­кові ве­се­лий Со­ломіїн сміх та регіт. Він увійшов в гу­ща­ви­ну, в тінь і вту­пив очі в зе­ле­ну тра­ву, а пе­ред ним в густій сутіні все не­на­че блис­ка­ли ог­нясті очі, блис­ка­ли білі зуб­ки, як дов­го ще блис­ка­ють ог­нясті пля­ми в зап­лю­ще­них очах, ко­ли ча­сом гля­неш на за­хо­дя­чий півкруг сон­ця, кот­ре за­ко­чується за ліс, чер­во­не, як жар.

«Як во­на ме­не при­ча­ру­ва­ла! Як во­на ме­не при­гор­ну­ла до се­бе ти­ми очи­ма, тим своїм сміхом!» - ду­мав Ро­ман, вер­та­ючись до ха­ти че­рез ого­род, че­рез са­док.

В са­ду, в густій тіні, він за­ду­мав­ся і знов спус­тив очі до­до­лу, вту­пив в зе­ле­ну тра­ву. І зно­ву в йо­го очах блис­ну­ли ог­няс­тою блис­кав­кою двоє чор­них очей, блис­ну­ли ніби два раз­ки біло­го блис­ку­чо­го на­мис­та.

«Ой очі, очі! не бу­ду я те­пер че­рез вас спа­ти ні вдень, ні вночі», - по­ду­мав Ро­ман, пе­ре­хо­дя­чи че­рез виш­не­вий са­док.

Мати вий­шла з ха­ти, сто­яла на по­розі і зир­ну­ла на подвір'я. Овеч­ки й яг­ня­та ни­ка­ли по дворі. Во­на шу­ка­ла очи­ма Ро­ма­на, а йо­го нігде не бу­ло вид­ко.

- Що це ста­ло­ся з Ро­ма­ном? Десь дляється, а ове­чок не заг­нав. Він же та­кий ха­зяй­но­ви­тий, ро­бить діло без за­га­ду. А це… Де це він? Що це з ним сьогодні ста­ло­ся?.. Ро­ма­не! піди та по­за­га­няй овеч­ки, бо Насті ніко­ли: не­ма во­ди в діжці. Во­на побіжить до кри­ниці по во­ду, - ска­за­ла ма­ти, вглядівші си­на в сад­ку.

Роман по­чув ма­те­рин го­лос і опам'ятав­ся. Він зне­хо­тя поп­лен­тав­ся в двір і по­чав за­га­ня­ти в хлів овеч­ки, котрі роз­си­па­лись по дворі і ха­па­ли зе­ле­ний шпо­риш попід ти­ном. Але не овеч­ки бу­ли йо­му в думці. Він їх за­га­няв в хлів, од­лу­чав яг­ня­та од ове­чок, а йо­го очі побігли слідком за Нас­тею, тією сте­жеч­кою, що ви­лась че­рез го­род до кри­ниці. Він знав, що Со­ломія знов прий­де по во­ду до кри­ниці, і йо­го ніби якась си­ла тяг­ла до кри­ниці, між вер­би, щоб гля­ну­ти на ті пе­кучі очі, щоб по­чу­ти той гуч­ний го­лос.

«Ой, піду я знов під вер­би! Хоч іще раз гля­ну на ті очі, на ті бро­ви! Во­на знов прибіжить по во­ду. Ди­во, та й годі! І смуг­ля­ва з ли­ця, і не­на­че й не ду­же гар­на, а її очі не­на­че пе­чуть ме­не в са­ме сер­це!» - ду­мав Ро­ман, за­га­ня­ючи вівці та яг­ня­та.

І він знов ти­хенькою хо­дою пішов че­рез са­док та че­рез ого­род, став під вер­ба­ми і гля­нув на кри­ни­цю. Над­ворі вже смер­ка­лось.

Криниця бу­ла вкри­та гус­тою тінню. Скрізь бу­ло ти­хо. Ні од­на ду­ша вже не при­хо­ди­ла по во­ду до кри­ниці, і кри­ни­ця ніби од­по­чи­ва­ла од ро­бо­ти, затіне­на гус­ти­ми на­вис­ли­ми гілка­ми ста­рих верб. Ро­ман дов­го сто­яв, спер­шись на тин, і ду­му ду­мав, де б то по­ба­чи­тись із Со­ломією та по­ба­ла­ка­ти з нею на са­моті. Хо­ди­ти на ули­цю він не лю­бив, а ко­ли й хо­див, то гу­ляв не­дов­го. Спокійний та ти­хий на вда­чу, він не лю­бив гур­ту, не лю­бив кри­ку, шу­му та співів па­ру­боцьких та дівча­чих.

«Я люб­лю її… Де б мені з нею по­ба­чи­тись, стріну­тись? Завт­ра я, мо­же, по­ба­чу її в церкві… Не піду співа­ти на хо­ри, ста­ну у пра­во­му прит­ворі на схо­дах, ко­ло две­рей. Звідтіль я та­ки десь по­ба­чу її. Ко­ли б хоч на­ди­ви­ти­ся зда­ле­ки на ті оче­ня­та!» - ду­мав Ро­ман, вер­та­ючись до ха­ти че­рез ого­род.

- Романе! Ро­ма­не! а де ти? Йди вже ве­че­ря­ти, бо ма­ти сер­дяться, що ти десь зад­ляв­ся та за­га­яв­ся і не йдеш в ха­ту, - по­чув Ро­ман сест­рин го­лос.

Він по­хап­цем пішов у ха­ту, сів за стіл ве­че­ря­ти. Але й ве­че­ря чо­гось зда­ва­лась йо­му нес­мач­на. Со­ломія не ви­хо­ди­ла в йо­го з дум­ки, не­на­че отут в хаті вертілась-кру­ти­лась пе­ред йо­го очи­ма.