Не той став

II

Вставши ра­ненько, Ро­ман приб­рав­ся в ви­ши­ва­ну со­роч­ку, в но­вий су­кон­ний синій жу­пан, підпе­ре­зав­ся чер­во­ним по­ясом, за­че­сав­ся, при­че­пу­рив­ся і пішов до церк­ви. Він став ко­ло пра­во­го прит­во­ра на східцях, звідкіль вид­но бу­ло усіх лю­дей, котрі вхо­ди­ли че­рез бра­му в цвин­тар. Ба­га­то при­хо­ди­ло дівчат, але між ни­ми Со­ломії не бу­ло.

Роман пос­то­яв на схо­дах, а далі не втерпів і пішов кру­гом церк­ви, обійшов церк­ву і ки­нув очи­ма на ве­ли­ке стов­пи­ще дівчат, котрі сто­яли ко­ло дзвіниці, а де­котрі сиділи на траві попід виш­ня­ми. Церк­ва в селі Те­реш­ках бу­ла ста­ро­дав­ня й ма­ла. Лю­де не поміща­лись в церкві, і усі дівча­та й мо­лоді мо­ло­диці сто­яли над­ворі, ко­ло две­рей ба­бин­ця та ко­ло дзвіниці, або сіда­ли попід ли­па­ми, яб­лу­ня­ми та виш­ня­ми і ба­ла­ка­ли собі сти­ха, як на улиці.

Роман по­ма­леньку прой­шов кру­гом ба­бин­ця, гля­нув на ряд­ки дівчат, оки­нув усіх оком і вглядів Со­ломію. Во­на сто­яла ря­дом з йо­го сест­рою Нас­тею та з Ма­ру­сею. Co­ломія уб­ра­лась, як до вінця, в синій су­кон­ний жу­пан, підпе­ре­за­лась ши­ро­ким чер­во­ним по­ясом, уб­ра­лась в квітки та в усі стрічки, наділа на­мис­то з ду­ка­ча­ми та хрес­та­ми. На га­ря­чо­му сонці во­на вся аж ся­ла. Ро­ман на хви­лин­ку спи­нив­ся і оки­нув її очи­ма. Ще ніко­ли не зда­ва­лась во­на йо­му та­кою гар­ною. Йо­му хотілось сто­яти і ди­ви­тись на неї, ди­ви­тись без­пе­рес­тан­ку. Але сто­яти дов­го пе­ред стов­пи­щем дівчат бу­ло ніяко­во. Він вер­нув­ся і знов став на схо­дах.

Ще не встиг­ли в церкві поб­ла­гос­ло­ви­ти лю­дей, а дівча­та по­си­па­лись од­на за дру­гою ря­доч­ком з цвин­та­ря. Во­ни на од­ну мить спи­ни­лись про­ти две­рей прит­во­ру, на ході по­вер­та­лись до две­рей, хрес­ти­лись, кла­ня­лись і бігли до бра­ми. Ро­ман ог­ля­дав кож­ну дівчи­ну.

Швидко потім дівча­та по­ча­ли бігти гур­том, як овеч­ки з че­ре­ди, не­на­че втіка­ли з цвин­та­ря. Ро­ман вглядів між ни­ми Со­ломію. Во­на йшла швид­ко, не­на­че бігла, на од­ну мить спи­ни­лась про­ти две­рей, пе­рех­рес­ти­лась, пок­ло­ни­лась і підве­ла очі. Очі впа­ли на Ро­ма­на. Ро­ман сти­ха осміхнув­ся. В Со­ломії очі ста­ли ве­селі. Во­на побігла до бра­ми, уб­ра­на в квітки, в стрічки, підпе­ре­за­на ши­ро­ким чер­во­ним шерс­тя­ним по­ясом з дов­ги­ми кінця­ми.

Роман вглядів, як май­нув в брамі її чер­во­ний по­яс, вглядів, як во­на обер­ну­лась на­зад на самій брамі і знов блис­ну­ла до йо­го очи­ма, крут­ну­лась, побігла з при­гор­ка і ніби схо­ва­лась в на­товпі дівчат.

Роман пішов навз­догінці за нею, щоб на­ди­ви­тись на неї хоч зда­ле­ки. Але дівча­та йшли так швид­ко, не­на­че їх хтось підга­няв зза­ду. Ро­ман зістав­ся да­ле­ко по­за­ду і тільки слідку­вав очи­ма за ши­ро­ким чер­во­ним по­ясом та ніби ло­вив очи­ма кінці чер­во­них стрічок на Со­ломіїних пле­чах.

«Ой, пруд­ка ж та швид­ка, як во­да на бист­рині! Чи впіймаю те­бе, пруд­ка дівчи­но, чи, мо­же, вте­чеш од ме­не, як бист­ра во­да вес­ною в по­то­ку, що до­га­няєш очи­ма та й очи­ма не до­же­неш», - ду­мав Ро­ман, вер­та­ючись до­до­му.

Поки ста­ра ма­ти доп­лен­та­лась до­до­му, про­вор­на Нас­тя вже роз­дяг­ла­ся, поздійма­ла з го­ло­ви стрічки та квітки і схо­ва­ла в скри­ню. Прий­шов і Ро­ман. Ма­ти за­га­да­ла дочці по­да­ва­ти обід.

- Ну та й Со­ломія ле­пет­ли­ва бу­ла сьогодні в церкві! - обізва­лась Нас­тя, по­ра­ючись ко­ло печі. - Ста­ла ко­ло ме­не та цілісіньку служ­бу го­во­ри­ла до ме­не. Ій-бо­гу, не да­ла мені й мо­ли­тись! Я на­си­лу двічі-тричі встиг­ла пе­рех­рес­ти­тись. Та все ог­ля­дається, та кру­титься, та по­вер­тається то сю­ди, то ту­ди: ніяк не встоїть на од­но­му місці.

- Ото гар­но! А ти б, доч­ко, ос­ту­пи­лась од неї та ста­ла деінде. Де ж та­ки ба­ла­ка­ти, ко­ли служ­ба бо­жа йде, - нав­ча­ла ста­ра Зінька.

- Цікаво зна­ти, про що ж то го­во­ри­ла тобі Со­ломія, - обізвав­ся Ро­ман, кра­ючи хліб та скла­да­ючи скиб­ки на од­ну ку­пу се­ред сто­ла.

- Та все ж про те­бе! Чо­гось ти не­на­че на­вис сьогодні їй на язик, - ска­за­ла Нас­тя, - все роз­пи­тує та й роз­пи­тує про те­бе. Не да­ла мені й бо­гу по­мо­ли­тись га­разд.

- Що ж во­на го­во­ри­ла про ме­не? - спи­тав Ро­ман.

- Та все ж роз­пи­ту­ва­ла, де ти гу­ляєш в неділю… - по­ча­ла Нас­тя та й не до­ка­за­ла. Во­на гля­ну­ла ско­са на матір і за­мовк­ла. Оче­ви­дяч­ки, їй ніяко­во бу­ло го­во­ри­ти про ту роз­мо­ву з Со­ломією при ма­тері.

Мати зир­ну­ла очи­ма на Ро­ма­на. В Ро­ма­на очі аж світи­лись од ве­се­лості.

«Чепляється до мо­го Ро­ма­на…» - по­ду­ма­ла Зінька, сіда­ючи за стіл, але про Со­ломію й сло­ва не про­мо­ви­ла.

Ще ніко­ли Ро­ман не був та­кий ве­се­лий, як то­го дня за обідом. Він все го­во­рив та сміявся з дівчат, що во­ни, не дос­то­яв­ши до кінця служ­би, бігли з цвин­та­ря, не­на­че овеч­ки біжать вве­чері з че­ре­ди. Ма­ти слу­ха­ла й сміялась та ми­лу­ва­лась си­ном. Во­на ні од­но­го си­на не лю­би­ла так, як лю­би­ла Ро­ма­на. Він був ти­хий та слух­ня­ний ще змал­ку, слу­хав ма­тері й те­пер. Ста­ра Зінька бу­ла ду­же бо­гомільна, що­неділі хо­ди­ла до церк­ви та мо­ли­лась бо­гу: і Ро­ман вдав­ся в матір, був ду­же бо­гомільний. Ро­ман лю­бив мо­ли­тись бо­гу, лю­бив чи­та­ти книж­ки, а най­більше цер­ковні, хоч їх ма­ло й ро­зумів. У неділю він сідав по обіді за стіл, роз­гор­тав кни­жеч­ки «житій свя­тих», котрі діста­вав в цер­ковній школі, і чи­тав їх го­лос­но. Ста­ра Зінька слу­ха­ла, але нічо­го не ро­зуміла з ве­ли­ко­руської та цер­ков­ної мо­ви, кот­ри­ми бу­ли на­пи­сані ті житія. Син тов­ма­чив старій ма­тері, оповіда­ючи на­пи­са­не в тих книж­ках своєю ук­раїнською мо­вою, і тільки ці йо­го оповідан­ня й ро­зуміла доб­ре ста­ра Зінька.

По обіді Нас­тя зібра­ла з сто­ла мис­ки та лож­ки. Ро­ман одіклав на стіл не­док­ра­яний ок­раєць хліба, згор­нув у ска­терть ок­руш­ки од ски­бок та криш­ки, виніс надвір і вит­ру­сив ку­рям. Зас­те­лив­ши стіл чис­тою ска­тер­кою, - він дістав з по­лиці но­веньку кни­жеч­ку «житій», сів за стіл і по­чав своїм зви­чаєм го­лос­но чи­та­ти. Нас­тя ми­ла лож­ки і не слу­ха­ла то­го чи­тан­ня: во­на нічогісінько не тя­ми­ла з то­го, що чи­тав Ро­ман. Ста­ра Зінька сил­ку­ва­лась слу­ха­ти, си­дя­чи на по­лу, але пе­ре­го­дя, не втя­мив­ши нічо­го, ста­ла позіха­ти та все хрес­ти­ла ро­та. Ро­ман чи­тав книж­ку, але йо­го дум­ки літа­ли да­ле­ко од тих пущів, од то­го мо­нас­ти­ря, де спа­сав­ся свя­тий, про кот­ро­го чи­тав Ро­ман. Все це чо­гось не при­па­да­ло йо­му цього дня до впо­до­би. Він позіхнув з усієї си­ли, пок­лав книж­ку на по­ли­цю і дістав звідтіль Шев­чен­ко­ву «Ка­те­ри­ну». Цю книж­ку Ро­ман ку­пив в од­но­го ко­ро­бей­ни­ка в містеч­ку. Вже він про­чи­тав її тричі, але й те­пер чет­вер­тий раз він чи­тав її не­на­че впер­ше. І ніко­ли ще Ка­те­ри­на не при­па­да­ла йо­му так до впо­до­би. Ко­хан­ня мо­ло­дої Ка­те­ри­ни роз­буд­жу­ва­ло в йо­му ду­ми, на­га­ду­ва­ло йо­му про Со­ломію і ду­же три­во­жи­ло сер­це. Нас­тя слу­ха­ла й лож­ки ми­ти пе­рес­та­ла.

- Сину! по­кинь чи­та­ти оту книж­ку, - обізва­ла­ся ста­ра, - це не бо­жа книж­ка. Ет!.. Ні се ні те!

Але ста­ра про­ти волі слу­ха­ла ту книж­ку і вис­лу­ха­ла її до кінця. В хаті сто­яла ду­хо­та. Старій Зіньці схотіло­ся спа­ти. В неї зли­па­лись очі.

- Піду я на причілок та тро­хи од­по­чи­ну, - ска­за­ла Зінька.

- А я, ма­мо, побіжу гу­ля­ти до дівчат. Пустіть ме­не, ма­мо! - про­си­ла­ся Нас­тя.

- До ко­го ж ти хо­чеш йти на гу­лян­ку? - спи­та­ла ма­ти.

- До Со­ломії. Во­на ме­не сьогодні зап­ро­шу­ва­ла до се­бе: забіжу й до Ма­русі та й її візьму з со­бою.

Стара ма­ти не втерпіла і навіщось аж гу­ба­ми цмак­ну­ла.

- Чого тобі йти до тієї Со­ломії? Іди луч­че до Ма­русі, - ска­за­ла ма­ти. - А то чо­го так? - спи­та­ла доч­ка.

- Ет… Со­ломія - дзиґа. Пус­та дівка, - ска­за­ла ма­ти, ви­хо­дя­чи з ха­ти. Ро­ман гля­нув на матір і за­ду­мав­ся. Йо­му бу­ло не до сма­ку, що ма­ти гу­ди­ла Со­ломію.

- Чим же во­на пус­та дівка? - спи­тав Ро­ман не­на­че сам у се­бе.

- Мабуть, тим во­на здається ма­тері пус­тою, що про­вор­на, та все пус­тує, та кру­титься, мов та дзиґа, - обізва­лась Нас­тя.

- А як про­вор­на, то хіба це по­га­но? - ска­зав Ро­ман до Насті.

- По-моєму, то це зовсім не по­га­но.

- А по-моєму, то навіть гар­но, що дівчи­на про­вор­на, - ска­зав Ро­ман, - хіба ж во­но гар­но, як дівка стоїть, мов пень, а хо­дить, не­на­че сту­па про­со тов­че. Я люб­лю про­вор­них, жва­вих дівчат, та­ких, як Со­ломія.

- І я люб­лю Со­ломію, - до­да­ла Нас­тя, - гос­по­ди. яка про­вор­на та ве­се­ла! і на­го­во­рить, і на­ка­же, і на­ще­бе­че, і наспіває тобі повні ву­ха! Мені з нею і по­ба­ла­ка­ти, й по­гу­ля­ти ве­се­ло. Ве­селішої за неї дівчи­ни не­ма на всі Те­реш­ки.

Настя та­ки не пос­лу­ха­ла ма­тері: по­мив­ши лож­ки та приб­рав­шись, во­на забігла до Ма­русі, а з Ма­ру­сею вкупі пішла до Со­ломії і вже над­вечір вер­ну­лась до­до­му.

Надходив вечір. Ста­ра ма­ти знов приміти­ла, що вівці ни­ка­ють по дворі, не­заг­наті в свій час, і навіть во­ли сто­ять не­на­поєні. А Ро­ман десь зно­ву зслиз.

- Де це Ро­ман? - спи­та­ла ма­ти в Насті.

- Десь пішов че­рез ого­род до кри­ниці, - ска­за­ла Нас­тя, - там же Со­ломія во­ду бе­ре з кри­ниці.

- Оце на­вис­ла йо­му на очі ота Со­ломія! Зовсім од­бив­ся па­ру­бок од ро­бо­ти, - ска­за­ла спе­ре­сер­дя ма­ти.

А Ро­ман знов став за ти­ном під вер­ба­ми, діждав­ся, по­ки Со­ломія вий­шла по во­ду, знов по­ба­ла­кав з нею, на­ди­вив­ся на її блис­кучі очі. Со­ломія до­ко­ря­ла йо­му, чо­му він не ви­хо­дить на ули­цю гу­ля­ти. Ро­ман обіцяв вий­ти на ули­цю то­го-та­ки ве­чо­ра.

- Побачимо, як то ти вий­деш на ули­цю. Те­бе, ма­буть, ма­ти не пус­кає на ули­цю, як не пус­кає во­на й Насті, - ска­за­ла йо­му Со­ломія.

- Парубки не пи­та­ються в ма­терів, як на ули­цю йдуть, - обізвав­ся з-за ти­ну зобідже­ний смішка­ми Ро­ман.

Настав вечір, ти­хий, теп­лий та по­го­жий. Ро­ман не втерпів; надів жу­пан і пішов на ули­цю, прос­ту­ючи че­рез су­купні ого­ро­ди по­над са­мим бе­ре­гом річеч­ки Рас­та­виці. В бе­резі бу­ло чу­ти, як співа­ли на улиці дівча­та десь да­ле­ко-да­ле­ко, не­на­че за лісом. Ро­ман ішов на той гук швид­ко, по­хап­цем, аж сам собі ди­ву­вав­ся, чо­го це він так поспішає та ха­пається, не­на­че до якої ро­бо­ти. Поспіша­ючи, він за­гу­бив стеж­ку, кот­ра ви­ла­ся й кру­ти­ла­ся поміж ку­ща­ми вер­бо­ло­зу, ка­ли­ни та смо­ро­ди­ни. Він пішов прос­то че­рез ого­ро­ди, навп­рос­тець. Дівча­ча пісня ма­ни­ла йо­го, як ма­нить ме­те­ли­ка квітка. Гук пісні бу­ло чу­ти все ближ­че та ближ­че. Ро­ман йшов навс­ко­си че­рез го­ро­ди, поміж со­няш­ни­ка­ми та ку­ку­руд­зою. Со­няш­ни­ки гну­лись, ку­ку­руд­за аж тріша­ла під йо­го но­га­ми. Він дійшов до ти­ну. За ти­ном під вер­ба­ми сиділа юр­ба дівчат. Хлопці сто­яли ко­ло їх і ба­ла­ка­ли та жар­ту­ва­ли з ни­ми. Нес­подіва­но за ти­ном за­ше­лестіли со­няш­ни­ки та гар­бу­зин­ня, затріща­ла ку­ку­руд­за. Дівча­та за­мовк­ли й жах­ну­лись.

- Ой, со­ба­ка за ти­ном! - крик­ну­ла од­на дівчи­на.

- Ой ли­шеч­ко! мо­же, ще й ска­же­на, - засміявся один па­ру­бок.

- Ой дівча­та! вовк за ти­ном! їй-бо­гу, вовк, бо бли­щить очи­ма, - за­го­монів який­сь па­ру­бок.

Дівчата крик­ну­ли, рап­то­во схо­пи­ли­ся з місця і одбігли од ти­ну.

- Де там взяв­ся б той вовк? Чортз­на-що ви­га­ду­ють! Вов­ки си­дять у лісі, а на ули­цю не хо­дять, - обізва­лась Со­ломія.

Соломія до­га­да­лась, який то був вовк: во­на сміли­во побігла до ти­ну, до то­го місця, де бу­ло чу­ти ше­лест со­няш­ників.

За ти­ном сто­яв Ро­ман. Йо­го тем­на пос­тать яс­но оз­на­чу­ва­лась про­ти жов­то­га­ря­чо­го не­ба на за­ході, не­на­че бу­ла на­мальова­на чор­ною фар­бою. Ро­ман впізнав Со­ломію.

- То ти, Ро­ма­не? - спи­та­ла сти­ха Со­ломія.

- Атож! - так са­мо ти­хо обізвав­ся Ро­ман з-за со­няш­ників. - Хо­ди, Со­ломіє, ближ­че та по­ба­ла­каємо тро­хи.

- Перелазь че­рез тин та йди до гур­ту! - ска­за­ла Со­ломія.

- Не хо­чу: я не люб­лю гур­ту.

- Та йди-бо до нас! Як­би те­бе хто підса­див з то­го бо­ку, то, мо­же, б ти й пе­реліз, - сміялась Со­ломія.

Вона прис­ту­пи­ла до ти­ну і взя­ла­ся за кілок. Го­ло­ва в неї бу­ла заквітча­на м'ятою та жов­ти­ми гвоз­ди­ка­ми. Дух прив'ялої м’яти розійшов­ся в свіжо­му повітрі. Ти­хий світ од за­хо­ду па­дав на Со­ломіїн вид. Ро­ман уг­лядів в тем­ряві жов­то­га­рячі гвоз­ди­ки, котрі вінком лисніли кру­гом її го­ло­ви, а під гвоз­ди­ка­ми чорніли її бро­ви, бли­ща­ли очі.

- Романе! чо­го ти тро­хи не що­ве­чо­ра стоїш за ти­ном під вер­ба­ми, як я бе­ру во­ду з кри­ниці? - спи­та­ла в йо­го Со­ломія.

- Тим, що те­бе люб­лю, - ти­хо обізвав­ся Ро­ман.

- Невже? - ска­за­ла Со­ломія і за­ре­го­та­лась.

- Чого ж це ти смієшся? Хіба я смішний? Хоч я не маю чор­них брів, але все-та­ки те­бе люб­лю. Я знаю, що дівча­та люб­лять чорні бро­ви. Але де ж я їх візьму, ко­ли я та­кий вже на світ на­ро­див­ся?

- То на­мас­ти са­жею, то й бу­деш ма­ти чорні бро­ви, - ска­за­ла Со­ломія, і знов її дрібний регіт аж за­лу­нав попід вер­ба­ми.

Роман і собі сти­ха осміхнувсь. Со­ло­міїн ве­се­лий регіт драж­нив йо­го.

- Для те­бе, Со­ломіє, я б ла­ден по­чор­ни­ти свої бро­ви.

- Непотрібно: я й так те­бе люб­лю, і без чор­них брів.

- Невже! - аж крик­нув Ро­ман.

- Атож! Ад­жеж місяць бу­ває яс­ний; а який він пиш­ний! - ска­за­ла Со­ломія. - Та пе­ре­лазь-бо до нас; ти, гор­дий си­ну гор­дої ма­тері! Нев­же ти хо­чеш, щоб дівча­та до те­бе пе­ре­ла­зи­ли че­рез тин?

- До те­бе пе­релізу, ро­зум­но­го батька ро­зум­на доч­ко, і більш ні до ко­го: ча­руєш ти ме­не своїми чор­ни­ми очи­ма.

Соломія засміялась од тих слів, як ча­сом сміються лю­де од ве­ли­ко­го щас­тя. Во­на од­хи­ли­ла го­ло­ву на­зад. Чорні бро­ви за­лисніли про­ти яс­но­го ро­же­во­го не­ба. Ро­ман прос­тяг ру­ки че­рез тин, вхо­пив Со­ломію за шию і при­гор­нув її го­ло­ву до своєї що­ки. За­пах­ла прим'ята м'ята та гвоз­ди­ки. Со­ломіїне га­ря­че ли­це аж пашіло. Ро­ман по­чув, що на йо­го ли­це не­на­че повіяло ог­нем. Він об­няв Со­ломію і тричі поцілу­вав. Со­ломія вип­ру­ча­лась і од­хи­ли­лась од ти­ну.

- Впекла ти ме­не своїми га­ря­чи­ми ус­та­ми, дівчи­но чор­ноб­ри­ва: без те­бе я не мо­жу жи­ти, без те­бе мені й сон­це не світи­ти­ме, без те­бе мені й вік бу­де не­ми­лий. Прис­ту­пи-бо ближ­че до ме­не! Чо­го ти од­хи­ляєшся?

Соломія одс­ко­чи­ла од ти­ну. Ро­ман не втерпів; йо­го ніби якась си­ла по­тяг­ла до Со­ломії. Він вхо­пив­ся ру­ка­ми за кілки і пе­рес­ко­чив че­рез тин. Тин хрус­нув, два со­няш­ни­ки зла­ма­лись і пе­рег­ну­лись до землі своїми важ­ки­ми го­ло­ва­ми. Ро­ман прис­ту­пив до Со­ломії і взяв її за стан. І дов­го во­ни сто­яли вдвох і не чу­ли, як дівча­та співа­ли пісень. Ро­ман за­був­ся, що прий­шов на ули­цю на ча­со­чок, щоб тільки по­чу­ти Со­ломіїн го­лос та регіт.

- Твій го­лос, твій сміх я слу­хав би цілий вік. та й то, здається, не нас­лу­хав­ся б, - ска­зав Ро­ман.

- Коли ж твоя ма­ти не до­пус­тить те­бе до то­го, щоб ти слу­хав мій го­лос цілий вік, - смут­но обізва­лась Со­ломія.

- Моя ма­ти ду­же ро­зум­на лю­ди­на і не вчи­нить нічо­го та­ко­го, що бу­ло б не до ла­ду. Ти, Со­ломіє, не знаєш моєї ма­тері.

- Може, й не знаю, але моя ма­ти знає… Я де­що чу­ла з її роз­мо­ви, - обізва­лась Со­ломія, потім за­мовк­ла й за­ду­ма­лась.

- Романе! а чо­го ти так дов­го за­ба­ла­кав­ся з Co­ломією? - гук­нув з гур­ту Де­нис Од­но­су­мен­ко. - Ма­буть, вже час до­до­му. Я вже вер­та­юсь. Ходім ра­зом.

- Як ходім, то й ходім, бо вже пізня до­ба, - обізвав­ся Ро­ман. - Про­щай, Со­ломіє!

- Прощай, Ро­ма­не! А чи бу­деш те­пер частіше ви­хо­ди­ти до нас гу­ля­ти на ули­цю?

- Хоч і що­ве­чо­ра, аби тільки ти ви­хо­ди­ла. А ко­ли ти не вий­деш, то для ме­не й зорі не світи­ти­муть. Про­щай, Со­ломіє! Доб­раніч тобі!

Роман пішов з Де­ни­сом че­рез вигін. Чор­на ніч вже вкри­ла зем­лю. Вигін чорнів, не­на­че по­ора­не по­ле, а не­бо на за­ході ще тро­хи жевріло і про­лис­ку­ва­лось наскрізь, не­на­че за се­лом за го­ра­ми десь дотліва­ла по­же­жа.

Денис уже був не­мо­ло­дий па­ру­бок, та­кий, як Ро­ман. Він од­бу­вав військо­ву по­винність, і йо­го пус­ти­ли на строк до­до­му. Він вчив­ся в школі ра­зом з Ро­ма­ном і при­яте­лю­вав з ним ще змал­ку, хоч на вда­чу був зовсім не схо­жий на Ро­ма­на. Де­нис був жва­вий, про­вор­ний; па­ру­бок з йо­го вий­шов кру­тий на вда­чу, за­пек­лий, не­покірли­вий і нес­лух­ня­ний. Він не міг ні в ко­го ви­бу­ти й півро­ку на службі, бо не лю­бив по­ко­ря­тись; навіть не все слу­хав сво­го батька, а про матір і ву­хом не вів. Де­нис час­то сміявся з Ро­ма­на, що він слу­хає ма­тері, усе хо­дить до церк­ви, співає й чи­тає на кри­ласі, не їсть ско­ром­но­го в піст. Ще як во­ни обид­ва вчи­лись в цер­ковній школі, ба­тюш­ка да­вав їм чи­та­ти єван­гелію та усякі цер­ковні книж­ки і потім велів роз­ка­зу­ва­ти про те, що во­ни про­чи­та­ли. Ро­ман зра­зу прис­тав ду­шею до тих кни­жок, лю­бив їх чи­та­ти і док­лад­но роз­ка­зу­вав потім у школі те, про що чи­тав.

Денис брав книж­ки од ба­тюш­ки, з не­охо­тою чи­тав п’яте че­рез де­ся­те і не міг з тям­ком роз­ка­за­ти те, що зав­да­вав йо­му ба­тюш­ка. До тих кни­жок не ле­жа­ло в Де­ни­са сер­це. Ба­тюш­ка розгнівав­ся на Де­ни­са і пе­рес­тав йо­му да­ва­ти книж­ки.

- А що, Ро­ма­не? на­вис­ла тобі на очі Со­ломія… Во­се­ни бу­деш ме­не в бо­яри про­си­ти, - ска­зав Де­нис.

- Може, й справді во­се­ни бу­ду про­си­ти. Час би вже й мені оже­ни­тись. Вже дов­го я од­тя­гав­ся; вже й ма­ти чеп­ляється. щоб я оже­нив­ся, але якось мені ні од­на дівчи­на ще й досі не впа­ла в очі. А ця про­вор­на Со­ломія аж го­ло­ву мені за­мо­ро­чи­ла.

- І ти ду­маєш справ­ля­ти та­ке бун­дюч­не весілля, на кот­ро­му гу­ля­ють та п'ють три або й чо­ти­ри дні? - спи­тав Де­нис.

- А хто йо­го там ду­має! Як­би на ме­не, я б йо­го справ­ляв тільки один день - в неділю. Як пос­ва­таю Со­ломію, то так і ска­жу Со­ломіїно­му батькові, щоб гра­ли весілля тільки один день - в неділю, - ска­зав Ро­ман.

- Авжеж так! А то п'ють в неділю, п'ють в по­неділок, в вівто­рок…

- Та ще ча­сом і в се­ре­ду і в чет­вер. Та ви­ду­ма­ли якусь да­ро­виз­ну: на­да­ру­ють дві кур­ки та гус­ку, а вип'ють шість або вісім відер горілки, - обізвав­ся Ро­ман.

- Та виїдять діжку ка­пус­ти та діжку со­ло­них огірків, бо їм на похмілля хо­четься кис­ло­го, - ска­зав Де­нис.

- Та з'їдять хліба мішків зо три, та проп'ють кар­бо­ванців трид­цять або й со­рок. В ме­не на весіллі нічо­го цього не бу­де. В по­неділок скри­ють мо­ло­ду, вип'ють по чарці та й до­до­му! - ска­зав Ро­ман.

- От так са­мо і я зроб­лю, як бу­ду же­ни­тись, - ска­зав Де­нис, про­ща­ючись з Ро­ма­ном ко­ло йо­го дво­ру.

Роман пішов у клу­ню спа­ти, ліг на зас­то­рон­ку і дов­го не міг зас­ну­ти. В йо­го ву­хах лу­на­ли дівчачі співи; він не­на­че чув го­лос та сміх мо­ло­денької Со­ломії. Кру­гом йо­го ніби роз­ли­ва­лись па­хощі м'яти та пов­них гвоз­диків, не­на­че Со­ломія сто­яла десь тут не­да­леч­ко, заквітча­на ру­тою, м'ятою та гвоз­ди­ка­ми.

«Завтра ска­жу ма­тері, що ду­маю за­си­ла­ти ста­ростів до Со­ломії. Не знаю, що то ска­же ста­рий Филін Чечіт. Але він при­яте­лює з матір'ю… Як зійдуться, то все ба­ла­ка­ють про свя­те та бо­же, та про не­чис­ту си­лу, та про відьом. А ма­ти цю роз­мо­ву ду­же лю­бить».

З та­ки­ми дум­ка­ми Ро­ман зас­нув міцним сном. І все йо­му сни­лось, не­на­че він стоїть по­руч з Со­ломією, не­на­че од неї па­хо­тить м'ятою та чор­ноб­рив­ця­ми та роз­ля­гається гуч­ний її го­ло­со­чок.