IV

Зінька прий­шла до­до­му, увійшла в сіни. Чує во­на, в хаті хтось го­во­рить з Ро­ма­ном. У сіни че­рез за­чи­нені двері до­хо­див чийсь го­лос, товс­тий, навіть тро­хи сер­ди­тий.

«Одже го­лос мені по зна­ку! - по­ду­ма­ла ба­ба Зінька, прис­лу­ха­ючись під две­ри­ма до го­ло­су. - Але чий же це го­лос? Ніяк не впізнаю. Яко­гось гос­тя бог пос­лав».

Баба Зінька од­чи­ни­ла хатні двері. Прос­тор­на світли­ця бу­ла освіче­на ду­же яс­но че­рез причілко­ве вікно. За сто­лом сидів смуг­ля­вий, дов­гоб­ра­зий та су­хор­ля­вий чо­ловік. Сон­це си­па­лось в вікно на йо­го спи­ну; смуг­ля­вий вид не­на­че мрів у сутінку; і тільки ви­раз­но світи­лись кінчи­ки дов­гих товс­тих вусів, котрі ніби бу­ли об­си­пані сон­цем.

Роман сидів на лаві, ко­ло самісінько­го сто­ла, спер­шись обо­ма ліктя­ми на стіл.

- Добридень вам! - ска­за­ла ба­ба Зінька, став­ши се­ред світлиці. Во­на дов­генько при­див­ля­лась, приж­му­рю­ва­ла свої старі очі і впізна­ла Фи­ло­на Че­чо­та.

«Ото ди­во! Тільки що бу­ла в ме­не про­мов­ка про доч­ку, а це й сам батько шусть до ме­не в ха­ту! Це не­дур­но! Не­на­че знав Филін, що я хо­ди­ла на розвідки до ба­тюш­ки та роз­пи­ту­ва­ла про йо­го доч­ку. Це не­дур­но. Це во­но про­ти чо­гось!»

Филін встав і прис­ту­пив на ступінь до ба­би Зіньки. Ви­со­кий надміру, тон­кий ста­ном, Филін був ще ви­щий од ба­би Зіньки і тро­хи не чер­кав­ся тім'ям об сво­лок. Йо­го чорні, нез­ви­чай­но гострі й блис­кучі очі впа­ли не на Зіньку, а ви­ще за Згаьчи­ну го­ло­ву, десь на верх мис­ни­ка. Филін, роз­мов­ля­ючи, ніко­ли не ди­вив­ся лю­дям в вічі, а все ки­дав очи­ма не­на­че в по­рожній простір, втуп­лю­вав їх в повітря, не­на­че при­див­ляв­ся в да­лечі до тих лю­дей та подій, про котрі він лю­бив час­то оповіда­ти.

Филін був ду­же бо­гомільний. Він хо­див до церк­ви і на служ­бу, і на ве­чер­ню, і на ут­ре­ню, при­хо­див до церк­ви ще раніше за ба­тюш­ку. В церкві Филін ста­вав ко­ло са­мо­го іко­нос­та­са, га­сив завсіди став­ни­ки й свічки, зри­вав ґно­ти на свічках своїми чор­ни­ми пуч­ка­ми, зри­вав по­ма­леньку, не ха­па­ючись, не­на­че ро­бив яке свя­те діло. Зірве гніт з свічки, гніт ще го­рить або тліє в пучці, а Филін спус­кає ру­ку вниз по­ма­леньку, не­на­че огонь йо­го й не пе­че, ніби в йо­го пальці залізні, як щипці або да­вильця, а потім не ки­дає ґно­та до­до­лу, а ніби пок­ла­де на по­мос­ти, ще й нас­топ­че чо­бо­том. Филін ду­же лю­бив роз­ка­зу­ва­ти про гроші, що го­рять в землі, про за­ко­пані скар­би, про відьом, про зна­хурів, про не­чис­ту си­лу та про свої сни, роз­ка­зу­вав, що сам на свої очі ба­чив уночі ті усякі чу­да, ба­чив, як го­рять на «діянія» гроші, ба­чив відьом, ба­чив не­чис­ту си­лу.

Филін був гор­до­ви­тий чо­ловік, не лю­бив, як хто не йняв віри йо­го оповідан­ням, сер­див­ся і навіть гри­мав. Роз­ка­зу­ючи про всякі чу­да та стра­хо­ви­ща, він ба­га­то прибріху­вав, але лю­де йня­ли йо­му віри, а най­більше ба­би та мо­ло­диці. Він ча­сом за­хо­див до ба­би Зіньки і лю­бив роз­ка­зу­ва­ти їй про усякі чу­да. Ба­ба Зінька бу­ла ду­же вваж­ли­вою йо­го слу­хач­кою. Лю­бив слу­ха­ти йо­го оповідан­ня і Ро­ман, хоч і пос­терігав де­які йо­го брехні.

- Чи це ви, Фи­ло­не? а я про­ти світу вас і не впізна­ла.

Баба Зінька, привітав­шись з Фи­ло­ном, поп­ро­си­ла йо­го сісти за стіл, а са­ма ски­ну­ла з се­бе сви­ту, повіси­ла на жердці і сіла про­ти Фи­ло­на на ос­лоні.

«Сам бог по­си­лає до ме­не оце Фи­ло­на. І не ду­ма­ла й не га­да­ла про йо­го, а він вже си­дить тут у ме­не за сто­лом і не­на­че ме­не жде… Це во­ля бо­жа. Со­ломія бу­де моєю невісткою», - ду­ма­ла Зінька, пог­ля­да­ючи на Фи­ло­на.

Бабі Зіньці страх як хотілось ска­за­ти Ро­ма­нові, що во­на при­нес­ла доб­ру звістку про Со­ломію, хотілось втіши­ти зас­му­че­но­го хлоп­ця, та во­на при Фи­ло­нові му­си­ла мов­ча­ти про це діло, аж язи­ка собі при­ку­си­ла.

«Ой ска­жу, ой не ви­дер­жу!» - ду­ма­ла ба­ба Зінька.

Вона зу­мис­не гля­ну­ла на Ро­ма­на ду­же ве­се­ли­ми очи­ма. Очі аж ніби сміялись.

«Може, Ро­ман хоч до­га­дається, що я при­нес­ла ве­се­лу звістку. Ой ска­жу! Ой не втерп­лю! А! І чо­го це не в доб­рий час при­нес­ло цього Фи­ло­на? Ой ли­шеч­ко! Аж сам язик лізе з ро­та!»

І ба­ба Зінька зу­ба­ми при­щик­ну­ла язи­ка: во­на та­ки вміла гнуз­да­ти цього пруд­ко­го бабсько­го ко­ня.

- Де це ви, Зінько, бу­ли? - спи­тав Филін.

- Оце хо­ди­ла до ба­тюш­ки по­ра­ди­тись про праз­ник ми­ро­но­сиць… - Чи доз­во­лив же ба­тюш­ка справ­ля­ти праз­ник? - спи­тав Филін.

- Спочатку чо­гось тро­хи ніби пох­ню­пив­ся, чо­гось за­ша­му­тав­ся, а потім, як по­ча­ла я роз­ка­зу­ва­ти йо­му, що мені сни­лась ма­ти, він зго­див­ся і поб­ла­гос­ло­вив, - ска­за­ла ба­ба Зінька.

- От і доб­ре! І в нас бу­де, як і в лю­дей. А то все якось старі зви­чаї пе­ре­во­дяться, а це не­доб­ре, - обізвав­ся Филін.

- Авжеж не­доб­ре, - ска­за­ла Зінька і роз­ка­за­ла Фи­ло­нові, як їй вже вдру­ге сни­лась ма­ти.

- Кажете, що вам уже вдру­ге сниться ма­ти. А це не­дав­но й мені прис­нив­ся та­кий див­ний сон! - про­мо­вив Филін.

Саме в той час рип­ну­ли хатні двері. В ха­ту увійшов Де­нис, поз­до­ров­кав­ся і по­чо­лом­кав­ся з Ро­ма­ном. Зінька поп­ро­си­ла йо­го сісти. Де­нис сів на лаві по­руч з Ро­ма­ном.

Филін ско­са пог­ля­нув на Де­ни­са: він був сер­ди­тий, що Де­нис пе­ре­бив йо­му роз­мо­ву. Филін не лю­бив Де­ни­са, пос­терігав, що Де­нис не йме йо­му віри, що й по­за очі сміється з йо­го. Филін на­су­пив бро­ви, але знов роз­по­чав своє оповідан­ня.

- Снилося мені оце не­дав­но, що ніби прий­шов до церк­ви з ба­тюш­кою вдвох. Ба­тюш­ка од­ми­кає двері, а я стою ко­ло йо­го. Од­чи­нив він двері, ко­ли див­люсь, церк­ва повнісінька ме­ду. Увесь поміст за­ли­тий ме­дом до самісіньких східців ко­ло іко­нос­та­са. Мед усе при­бу­вав, як во­да в річці вес­ною. Жов­та, чис­та па­то­ка аж лис­нить про­ти сон­ця. Див­лю­ся я, мед вже ллється че­рез поріг. «Ото шко­да, що не­ма в що зби­ра­ти! - ка­жу я. - Про­па­де ба­га­то ме­ду: поллється у цвин­тар». А ба­тюш­ка десь ніби за­ка­чав ру­ка­ви, та да­вай при­гор­ща­ми зби­ра­ти мед, та ви­ли­ва­ти на­зад у церк­ву. А я ніби й собі по­за­су­ку­вав ру­ка­ви, та все ха­паю той мед при­гор­ща­ми, та ви­ли­ваю у церк­ву. А мед все при­бу­ває та при­бу­ває, вже че­рез поріг річкою ллється. Та на то­му я й про­ки­нув­ся.

- Ото див­ний сон! Скажіть! Ой гос­по­ди! І про­ти чо­го б той сон снив­ся? - обізва­лась Зінька.

Денис торк­нув ліктем Ро­ма­на. Ве­селі Де­ни­сові очі ніби ре­го­та­лись. Де­нис гля­нув на Ро­ма­на, Ро­ман осміхнув­ся.

Филін на­су­пив бро­ви, ки­нув очи­ма на Де­ни­са і впізнав по йо­го очах, що той сміється. Филін ще гірше на­су­пив­ся: товсті, густі бро­ви не­на­че по­кор­чи­ло, го­лос став по­важніший і навіть тро­хи сер­ди­тий.

- Думав я про той сон, вга­ду­вав, про­ти чо­го то во­но та­ке сни­лось, та ніяк не вга­дав. Хо­див я до ста­рих дідів: і до Онупрія, і до Овер­ка, та й ті нічо­го не вга­да­ли. Та це вчо­ра я хо­див в Пи­лип­чу аж до Га­ра­си­ма, то­го, що жи­ве сам в зем­лянці та бо­гу мо­литься. Та вже аж той мені роз­тов­ма­чив.

- Що ж він ска­зав? Про­ти чо­го то во­но? - спи­та­ла зацікав­ле­на Зінька.

- Казав Га­ра­сим, що цей сон про­ти то­го, що в нашій церкві ду­же гар­но співає півча; так гар­но, як ні в од­но­му селі; той мед - ніби ті співи в нашій церкві, - ска­зав з по­ва­гом Филін.

- Може, й так, мо­же, во­но й справді так. бо в нас та­ки й справді так гар­но співа­ють, як у Києві,- ска­за­ла ба­ба Зінька.

- А мені здається, що во­но так собі при­верз­ло­ся вам, як мені тієї ночі прис­нив­ся ведмідь, та та­кий здо­ро­вий, як бу­гай, та ніби бігає по на­шо­му дворі та хви­цав ла­па­ми. А про­ти чо­го б це снив­ся мені той ведмідь? Ні про­ти чо­го. Так собі при­верз­ло­ся, та й годі! - обізвав­ся Де­нис.

- Так собі… Го­во­ри! В ко­го язик дов­гий, то­му бу­де так собі… - ска­зав Филін по­важ­ним го­ло­сом, - де ж во­но так собі! Все то во­но до чо­гось йдеться та при­хо­диться, як ни­точ­ка до клу­боч­ка.

Денис од­хи­лив­ся за Зіньчи­ну спи­ну і осміхнув­ся до Ро­ма­на.

«Еге! Ад­же ж це прий­шов до ме­не в гості той, що не­за­ба­ром бу­де моїм сва­том. Швид­ко прий­деться до йо­го доч­ки ста­ростів сла­ти. Тре­ба в йо­го за­побіга­ти лас­ки: віта­ти та час­ту­ва­ти», - по­ду­ма­ла Зінька і вста­ла з ос­ло­на.

- Слухала б вас. Фи­ло­не, та й не нас­лу­ха­лась, а вже час і по­луд­ну­ва­ти. Де ж це моя Нас­ту­ся за­га­ялась? - ска­за­ла Зінька.

- Пішла до дівчат в гості, - обізвав­ся Ро­ман.

- Побіжи ж, си­ну, в хиж­ку та при­не­си пляш­ку з горілкою, а я за­ход­жу­ся по­ра­тись ко­ло печі, - ска­за­ла Зінька.

І Зінька по­ча­ла за­побіга­ти лас­ки в Фи­ло­на: наб­ра­ла в по­лу­ми­сок хо­лод­них ва­ре­ників, що зіста­лись од обіду, зібра­ла з гле­чи­ка сме­та­ну й пос­та­ви­ла на стіл, наріза­ла са­ла. Ро­ман приніс з хиж­ки горілку. Зінька по­час­ту­ва­ла гос­тя, по­час­ту­ва­ла й Де­ни­са: во­на приміти­ла, що її доч­ка впа­ла в очі Де­ни­сові, а Де­нисів батько був ба­га­тенький.

Филін ви­пив ча­рок зо дві горілки, за­ку­сив ва­ре­ни­ка­ми, став жвавіший і роз­ба­ла­кав­ся. Роз­ка­зу­вав про своє жи­то, про свою яри­ну. Хліб в йо­го то­го ро­ку вро­див доб­ре. Филін був ду­же ра­дий цьому.

- Хвалити бо­га, й ози­ми­на, і яри­на цього ро­ку в ме­не доб­ра, ба­га­то кра­ща, ніж торік, та тут мені, Зінько, ли­хо тра­пи­лось. А! бо­дай не ка­за­ти. Якась ли­ха лю­ди­на вчи­ни­ла мені капість, - ска­зав Филін. і йо­го ясні очі не­на­че аж при­гас­ли. Він і го­ло­ву по­хи­лив.

- Яка ж там біда тра­пи­лась? - спи­та­ла Зінька.

- Якась ли­ха лю­ди­на зак­ру­ти­ла на моїй пше­ниці аж двад­цять зак­ру­ток! Та­ки так пок­ру­чу­ва­ла з усіх чо­тирьох боків, ще й од­ну зак­рут­ку зак­ру­ти­ла на самісінькій се­ре­дині!

- Ой бо­же мій! - аж крик­ну­ла Зінька. - Ото скажіть! І є ж такі лихі лю­де на світі.

- Здається, ніко­му я й ли­ха не ба­жаю, а хтось мені вчи­нив та­ку капість, - ска­зав зас­му­че­ним го­ло­сом Филін.

Денис од­хи­лив­ся за Зіньку і ре­го­тав­ся, пог­ля­да­ючи на Ро­ма­на.

- Це я йо­му по­нак­ру­чу­вав зак­ру­ток, - ска­зав тихісінько Де­нис до Ро­ма­на і тик­нув се­бе пальцем в гру­ди,

Роман усміхнув­ся і гля­нув докірли­ви­ми очи­ма на Де­ни­са, ще й по­хи­тав го­ло­вою: не в міру, мов, жар­туєш ти.

- Прийдеться йти до ба­би Вівді, - ска­за­ла Зінька, - ка­жуть, во­на одк­ру­чує зак­рут­ки.

- Піду оце на ве­чер­ню та спи­таю по­пе­ре­ду в ба­тюш­ки, мо­же, він ме­не якось по­ра­дить, - обізвав­ся по­ну­ро Филін.

Зінька знов по­час­ту­ва­ла Фи­ло­на. Филін не од­мов­ляв­ся і, здається, за­був­ся про своє го­ре: він знов роз­ба­ла­кав­ся.

- Дядьку Фи­ло­не! Чи то прав­да, що ви ба­чи­ли, як гроші го­рять? - спи­тав Де­нис.

- Авжеж ба­чив! Ще я тоді був па­руб­ком, та­ким, як оце ти, та на «діянія» ми дзво­ни­ли вдвох з дру­гим па­руб­ком в усі дзво­ни. Див­лю­ся я з дзвіниці, а на дя­ко­во­му го­роді го­рить аж в двох місцях са­ме ко­ло ти­ну; в од­но­му місці го­рить чер­во­ним ог­нем, а в дру­го­му білим. Ото де го­рить чер­во­ним ог­нем, там за­ко­пані червінці, а де го­рить синє або біле, там за­ко­па­но срібло та мідя­ки. Я ба­чу з дзвіниці, а дру­гий па­ру­бок нічо­го не ба­чить. А во­но го­рить так, аж на дя­ковій хаті сяє та бли­щить. Пи­таю я па­руб­ка, чи ти ба­чиш? А він ка­же: «Не ба­чу». А я ба­чив, бо то мені так бог дав, - ска­зав гор­до­ви­то Филін і все чо­гось ди­вив­ся на мис­ник, не­на­че він і те­пер ба­чив од­лис­ки од чер­во­но­го та синього ог­ню на мис­ни­ку.

- А чом же, дядьку, ви не ви­ко­па­ли тих гро­шей, ко­ли ба­чи­ли, де во­ни го­рять? Я б за­раз пішов з шти­лем та виш­ти­ляв місце, ви­ко­пав би гроші та на­ку­пив би собі волів та ко­ней… - ска­зав Де­нис.

Денис на­тя­кав на бідність дядька Фи­ло­на.

- Еге! так то й ви­ко­па­ти! Не кож­ний пот­ра­пить це зро­би­ти. Ви­ко­па­ти то не шту­ка, та взя­ти гроші труд­но, бо їх сте­ре­же са­та­на, не при хаті зга­ду­ючи, - ска­зав Филін.

- Сатана! - аж крик­ну­ла Зінька. - Ой бо­же мій! Ото страх!

- А чом же ви, дядьку, не прог­на­ли са­та­ни? Прог­на­ли б йо­го, а гроші заб­ра­ли б собі в скри­ню, - ска­зав Де­нис.

- Еге! так то й прог­на­ти! Тоді я був мо­ло­дий та дур­ний, то ще не знав, як йо­го прог­на­ти.

- А те­пер вже знаєте? - спи­тав Де­нис і гля­нув на Ро­ма­на, ще й ліктем торк­нув йо­го під бік.

- А те­пер знаю, та це труд­не і не­без­печ­не діло, - ска­зав Филін, - ти ду­маєш, що са­та­на так і пус­тить са­мохіть до за­ко­па­но­го скар­бу? Він на­ве­де на чо­ловіка та­ку ма­ну, та­ке страхіття, що й про гроші за­бу­деш.

- Ой бо­же мій! я б і гро­шей тих не схотіла че­рез той страх. Цур їм, тим гро­шам, ко­ли ко­ло їх стоїть та­ка страш­на сто­ро­жа, - ска­за­ла ба­ба Зінька.

- Бо в вас, Зінько, і своїх гро­шей є до­волі, а в ко­го їх не­ма, той не по­боїться і страш­ної сто­рожі, аби заб­ра­ти гроші, - ска­зав Филін.

В той час у ха­ту увійшла Нас­ту­ся, про­мо­ви­ла “доб­ри­день”, ук­ло­ни­лась Фи­ло­нові і ста­ла ко­ло печі.

- Де ти, доч­ко, так ба­ри­ла­ся? - спи­та­ла Зінька в доч­ки.

- Ходила до дівчат гу­ля­ти та по­сиділа тро­хи з Со­ломією, - обізва­ла­ся Нас­ту­ся.

Настя, по­ба­чив­ши, що Со­ломіїн батько си­дить в гос­тях в ма­тері, до­га­да­лась, що ці Фи­ло­нові одвіди­ни тра­пи­лись не­дур­но. Во­на гля­ну­ла ве­се­леньки­ми очи­ма на Ро­ма­на, а далі пе­ре­ве­ла очі на Де­ни­са. Рум'яний, пов­но­ви­дий Де­нис осміхав­ся до Нас­тусі. Він вже дав­ненько лю­бив Нас­ту­сю, і в йо­го вже накльову­ва­лась дум­ка її сва­та­ти. Йо­му хотілось по­ба­ла­ка­ти з Нас­ту­сею, але він не насмілив­ся пе­ре­би­ва­ти Фи­ло­но­вої роз­мо­ви. Филін по­чав роз­ка­зу­ва­ти, де за­ко­пані гроші ко­ло се­ла. Він ду­же лю­бив роз­ка­зу­ва­ти про це, го­во­рив, що знає ті місця. про котрі ніби роз­ка­зу­ва­ли йо­му старі лю­де, роз­ка­зу­вав йо­го дід, ще як він був ма­лим хлоп­цем. Филін по­тай од лю­дей не раз хо­див в ті місця з шти­лем, але нічо­го не виш­ти­ляв і тільки ча­сом нат­рап­ляв шти­лем на камінь. Нас­тя, сто­ячи ко­ло печі, слу­ха­ла ті оповідан­ня, не­на­че ціка­ву каз­ку.

- Чом же ви, дядьку, не ви­ко­паєте тих гро­шей, ко­ли ви знаєте, де во­ни за­ко­пані? - спи­тав Ро­ман.

- Еге! Чом та чом! Піди ж сам, та спро­буй, та тоді й ка­за­ти­меш: чом та чом? - обізвав­ся Филін.

- А ви ж, дядьку, хоч раз про­бу­ва­ли? - спи­тав Де­нис.

Дядько по­хи­лив го­ло­ву, по­ду­мав, тро­хи по­мов­чав, а далі по­чав роз­ка­зу­ва­ти, міша­ючи те, що йо­му оповідав дід, з своїми ви­гад­ка­ми, кот­рим і він сам, ма­буть, не йняв віри.

- Ще дав­но, як я був ма­лим хлоп­цем, - по­чав Филін, - до мо­го діда прий­шов з Оде­са один ста­рий чи за­по­ро­жець, чи, мо­же, гай­да­ма­ка - вже не пам'ятаю. Той ста­рий за­по­ро­жець був ро­дом з на­шо­го се­ла, але про­жи­вав в Одесі. Ото прий­шов він до мо­го діда в гості; роз­ба­ла­ка­лись во­ни про дав­ню дав­ни­ну, а ста­рий за­по­ро­жець і роз­ка­зав моєму дідові та батькові, що за на­шим се­лом в лісі, в уро­чищі Гри­го­рах, ко­ло скелі за­ко­па­но ве­ли­кий скарб. Три якісь ба­гаті па­ни втіка­ли од гай­да­маків та за­по­рожців з Ук­раїни в Польщу та й за­ко­па­ли своє доб­ро: й гроші, і зо­ло­то та срібло ко­ло скелі в льоху, ще й камінням зак­ла­ли той льох звер­ху. Вже як я став па­руб­ком, дід по­ка­зу­вав мені те місце. І те­пер там, ко­ло скелі, де рос­те ста­ра кис­ли­ця, є прик­ме­та, ніби не­ве­лич­ка за­па­ди­на. Але дід ка­зав, що той скарб сте­ре­же не­чис­та си­ла і не кож­ний мо­же йо­го взя­ти. Як по­мер­ли мій дід та батько, прис­ни­ло­ся мені, ніби в ха­ту увійшов той са­мий ста­рий за­по­ро­жець та й ка­же мені: «Піди в Гри­го­ри та од­ко­пай скарб, але не бе­ри собі тих гро­шей, а од­дай в «каз­ну», бо там ле­жить та­ка ве­ли­ка си­ла гро­шей, зо­ло­та й срібла, що му­жик йо­му й ра­ди не дасть; але по­пе­ре­ду спи­тай ца­ря, щоб доз­во­лив ви­ко­па­ти той скарб. Іди, ка­же за­по­ро­жець, ко­пай, бо тільки ти й про­же­неш не­чис­ту си­лу».

Ото дід, ска­зав­ши це, ніби вий­шов з ха­ти. Че­рез тиж­день - чи во­но мені так сни­лось, чи при­вид­жу­ва­лось, чи ме­не вночі щось во­ди­ло, цього вже доб­ре й сам не тям­лю… Ніби взяв я зас­туп та пішов до лісу ви­ко­пу­ва­ти той скарб. Ко­паю я та й ко­паю, ко­ли це з ями вис­ка­кує чор­ний кіт. Тільки що він вис­ко­чив, як зніметься ви­хор, як підніметься бу­ря! Крий бо­же! Та­ке кру­тить, що й гос­по­ди! Ліс шу­мить, аж ре­ве. Де­ре­во аж скри­пить, аж тріщить, аж до­до­лу гнеться. Потім зра­зу вітер впав, і ста­ло так ти­хо, як у хаті на печі. Гля­нув я вго­ру, аж по­верх лісу не­бо сяє, а з не­ба спус­кається на коні який­сь пан чи ли­цар, здо­ро­вий та з ли­ця білий. Кінь під ним бас­кий та білий, а ли­цар увесь у зо­лоті та в сріблі; і з йо­го, й з ко­ня зо­ло­то аж кра­пає. Спус­тив­ся він до ме­не; див­лю­ся я, а в йо­го в ру­ках зо­ло­тий хрест. Дає він мені цілу­ва­ти хрест. Я поцілу­вав хрест, а той ли­цар чи ко­зак ка­же до ме­не: «Шли по­пе­ре­ду до ца­ря «бо­ма­гу», щоб тобі доз­во­лив ко­па­ти цей скарб, і од­дай скарб у «каз­ну», а собі за­бе­ри тільки червінці, не­ве­ли­ку част­ку то­го скар­бу, то й ста­не й тобі, і твоїм дітям, і твоїм уну­кам…» Ска­зав він це та й щез, не­на­че в лісі по­лум'я по­гас­ло. І я не знаю, чи я й справді був там в лісі, чи то во­но мені при­вид­жу­ва­лось, бо во­но бу­ло мені з не­бес, од бо­га…

Денис гля­нув на Ро­ма­на й осміхнув­ся. Нас­тя заміти­ла той осміх і собі осміхну­лась. В селі зна­ли, що Филін, що б не роз­ка­зу­вав про се­бе, то все при­ки­не, що то йо­му бу­ло з не­бес.

- Ото че­рез рік після то­го на­ду­мав­ся я піти в ліс та спро­бу­ва­ти, чи не ви­ко­паю я то­го скар­бу, - по­чав знов Филін.

- Випийте хоч ча­роч­ку по­пе­ре­ду, а то ви все роз­ка­зуєте та роз­ка­зуєте, а чар­ка стоїть, як си­ро­та, - ска­за­ла Зінька і по­час­ту­ва­ла Фи­ло­на.

Филін ви­пив, за­ку­сив ва­ре­ни­ком, вмо­че­ним в сме­та­ну. Сме­та­на за­ма­за­ла йо­му ву­си; він втер їх руш­ни­ком, але під но­сом зіста­ла­ся чи­ма­ла біла сму­га. Нас­ту­ся за­ту­ли­ла вид ру­ка­вом і сміялась, од­хи­лив­шись до печі. Ро­ман осміхнув­ся.

- Ото че­рез рік, а мо­же й че­рез два, вже не пам’ятаю га­разд, якось літом після Пет­ра най­няв я мо­ле­бень, а вночі ще по­мо­лив­ся і до­ма, вда­рив три пок­ло­ни пе­ред об­ра­за­ми, взяв зас­туп та й пішов у глу­пу ніч у ліс. Ко­паю я та й ко­паю, вже аж угрівся, аж піт з ло­ба кра­пає. Ко­ли чую, під зас­ту­пом роз­ко­ли­на. Я стри­во­жив­ся так, що впус­тив з рук зас­ту­па, а зас­туп так і пірнув у роз­ко­ли­ну, а там на дні так і бряз­ну­ли червінці та кар­бо­ванці. Я побіг до­до­му, взяв дру­го­го зас­ту­па та й знов-та­ки ко­паю. Ко­ли це як за­шу­мить ліс, як зніметься ви­хор! Я підвів очі вго­ру, див­лю­ся, аж на де­реві скрізь на гілках ви­сять вішальни­ки, а вітер так гой­дає ни­ми, що во­ни аж чер­ка­ються один об дру­го­го но­га­ми. Заг­римів грім, затріща­ли ду­би в лісі, блис­ну­ла блис­кав­ка. Гля­нув я до­до­лу, аж з роз­ко­ли­ни ви­со­вується са­та­на…

- Сатана! Ой бо­же мій! Дух свя­тий при нас та при хаті! - аж крик­ну­ла Зінька і пе­рех­рес­ти­лась.

Настуся ви­ря­чи­ла на Фи­ло­на пе­ре­ля­кані очі. Навіть Де­нисів вид став спокійніший та по­важніший.

- Який же він, той са­та­на? - спи­тав сміли­во Де­нис.

- А який же він? Чор­ний, як чорт: го­ло­ва, як ко­пи­ця, на го­лові чорні ро­ги, а очі як ка­ву­ни. Відо­мо, са­та­на, як є са­та­на, - ска­зав по­важ­но Филін, - вис­ко­чив са­та­на з-під землі та й за­гув у лісі, не­на­че пти­ця, шуг­нув по­верх лісу, тільки в лісі за­гу­ло, - ска­зав Филін і все ди­вив­ся на верх мис­ни­ка, не­на­че він і те­пер ба­чив там в кут­ку са­та­ну.

- Ой бо­же мій, як страш­но! - обізва­лась Нас­ту­ся. - Те­пер я вночі не спа­ти­му.

- Може, вве­чері по­боїшся і з ха­ти вий­ти? - спи­тав Де­нис в Нас­тусі.

- Їй-богу моєму, що бо­яти­мусь і з ха­ти вий­ти. Ой страш­но! - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- Сатану я прог­нав, бо то мені да­но з не­бес, од бо­га, - знов по­чав бре­ха­ти Филін, - але скар­бу не взяв. Трид­цять років бу­де то­му, як я пос­лав «бо­ма­гу» до ца­ря, щоб доз­во­лив мені ви­ко­па­ти той скарб. Це кош­ту­ва­ло мені три кар­бо­ванці. Але од­повіді і по сей день не­ма. В ме­не й кви­ток є з пош­ти.

- Ой гос­по­ди ми­лос­ти­вий! Як­би я, по­ба­чи­ла та­ке стра­хо­ви­ще, то там би на місці і вмер­ла, - ска­за­ла ба­ба Зінька.

- Одже я й не вмер. Бог хра­нив! бо то мені да­но а не­бес, - обізвав­ся Филін.

- Невже-таки ті всі за­ко­пані гроші сте­ре­же са­та­на? А от же наш Гри­щен­ко ви­орав на полі гор­ще­чок срібняків та мідяків - і не ба­чив ніяко­го са­та­ни, - ска­зав Де­нис.

- Е! бо то, ба­чиш, він ви­орав вдень. А вночі інша річ: вночі то вже йо­го не­чис­то­го і си­ла і во­ля, - ска­зав по­важ­но Филін.

- То ви б, дядьку, пішли в Гри­го­ри вдень, ко­ли са­та­на не сте­ре­же червінців, та й ви­ко­па­ли б крадько­ма од йо­го, - ска­зав Де­нис. - А навіщо тре­ба до­ко­неч­не ко­па­ти вночі, щоб зди­ба­тись з са­та­ною?

Филін тя­мив доб­ре, що він прибріху­вав, втя­мив прав­дивість Де­ни­со­вих слів та й змов­чав, не­на­чеб­то Де­ни­сові сло­ва не варті бу­ли вва­ги: “Го­во­ри, мов, дур­ню! тя­миш ти з но­са та в рот”.

- Ну, що то во­но за знак! Ка­жуть, що десь є чорт, а я йо­го й досі не ба­чив, який він на масть! А мені б ду­же хотілось по­ба­чи­ти, яка в йо­го пи­ка, - ска­зав Де­нис.

- Бійся бо­га, Де­ни­се! А на­що він тобі здав­ся? - ска­за­ла Зінька.

- Еге! так то й по­ба­чи­ти йо­го, - ска­зав Филін. - Це не вся­ко­му да­но. От я то ба­чив йо­го вве­чері на греблі. На­ди­вив­ся я раз в Пав­ла До­ро­щу­ка на кар­ти­ну, де на­мальова­ний страш­ний суд: а там їх на­мальова­на ціла мет­ка. Ото вве­чері їду я з по­ля кіньми, виїжджаю на греб­лю, ко­ли див­люсь, а він, не­на­че ма­ленький чор­ний хлоп­чик, хлю­пається у воді та й вис­ко­чив на греб­лю, вишкірив до ме­не білі здо­рові зу­би, як ло­патні, та знов хлюп у во­ду! Це не кож­но­му да­но. Про це не­ма чо­го й ба­лач­ку то­чи­ти.

- Ой бо­же мій! - аж зітхну­ла Нас­тя од стра­ху. Ба­ба Зінька тільки пе­рех­рес­ти­лась мовч­ки і за­ше­потіла ти­хенько мо­лит­ву.

- От ніхто не знає відьом на селі, а я їх усіх знаю і за­раз впізнаю відьму, чим би во­на не пе­ре­ки­ну­лась: чи со­ба­кою, чи кішкою, чи сви­нею, чи білим клуб­ком, бо то мені да­но з не­бес, - го­во­рив дядько Филін, - ще з років де­сять по­пе­ре­ду якось йду я з весілля вже в глу­пу північ по­за се­лом, йду проз хрест, що стоїть за ца­ри­ною, а по­пе­ред ме­не біжить біла со­ба­ка. Я йду далі, а вже по­пе­ред ме­не ко­титься білий здо­ро­вий клу­бок, а далі з клуб­ка ста­ла біла кішка, вид­ря­па­лась на хрест та й сіла на пе­рех­ресті. Я за­раз-та­ки впізнав, що то відьма і яка відьма, та й ка­жу до тієї кішки: «Та не мо­роч ме­не, Те­тя­но, бо я те­бе впізнав. Ти Те­тя­на!»

Роман і Де­нис без со­ро­му за­ре­го­та­лись на всю ха­ту.

- Та то, пев­но, і бу­ла та­ки справж­ня біла кішка! - ска­зав Де­нис.

- Еге! го­во­ри! Доб­ра кішка! Не кож­ний їх впізнає, а я впізнаю, бо то мені да­но так од бо­га, - ска­зав гор­до­ви­то дядько Филін.

В той час бевк­нув дзвін на ве­чер­ню. Филін рап­том ус­тав і пе­рех­рес­тив­ся до об­разів.

- От вже й на ве­чер­ню задз­во­ни­ли. Піду ж я до церк­ви та після ве­черні по­рад­жу­ся з ба­тюш­кою про ті зак­рут­ки на моїй пше­ниці, - ска­зав Филін.

Він вий­шов з-за сто­ла, пе­рех­рес­тив­ся пе­ред об­ра­за­ми, по­дя­ку­вав Зіньці за по­лу­день, поп­ро­щав­ся й вий­шов з ха­ти.

«От те­пер тре­ба б ска­за­ти Ро­ма­нові, щоб слав ста­ростів до Со­ломії. Але бо­же мій! в хаті Де­нис, чу­жий чо­ловік. Ще не знаю, що з то­го вий­де», - по­ду­ма­ла Зінька.

- Романе! ви­не­си, си­ну, горілку та зай­вий хліб в хиж­ку, а ти, Нас­ту­сю, при­бе­ри з сто­ла, поз­би­рай ок­руш­ки та ви­сип ку­рям, - ска­за­ла Зінька.

Тільки що Ро­ман вий­шов в сіни та пішов у хиж­ку, кот­ра бу­ла зроб­ле­на ко­ло про­тив­ної ха­ти че­рез сіни, ба­ба Зінька шви­денько й собі шусть у сіни, пішла до Ро­ма­на й тихісінько роз­ка­за­ла йо­му, що ба­тюш­ка й ма­туш­ка хва­ли­ли Со­ломію.

- Восени, си­ну, заш­ле­мо ста­ростів до Со­ломії, - вкінець усього ска­за­ла Зінька си­нові, а са­ма за­раз після то­го на­ки­ну­ла на се­бе свит­ку і по­чим­чи­ку­ва­ла до церк­ви шви­денько, не­на­че навз­догінці за Фи­ло­ном.

Роман вер­нув­ся в ха­ту ве­се­лий та ра­дий. Очі в йо­го так радісно ся­ли, що аж Де­нис та Нас­ту­ся це приміти­ли. Він роз­ба­ла­кав­ся, жар­ту­вав, сміявся, навіть піднімав на сміх дядька Фи­ло­на.

- Але, здається, дядько Филін оце брехні то­чив, що він ко­пав гроші та ба­чив са­та­ну, - ска­зав Де­нис, - я вже чув раз, як він про це роз­ка­зу­вав. Те­пер він ка­же, що вже бу­де трид­цять років, як він пос­лав про­ше­ния да ца­ря про той скарб, а тоді роз­ка­зу­вав, що він пос­лав те про­шен­ня два ро­ки пе­ред цим.

- Та й я, як ще був не­ве­ли­ким хлоп­цем, то чув, як він оце са­ме роз­ка­зу­вав ба­бам, - обізвав­ся Ро­ман, - але пам'ятаю доб­ре, що він тоді ка­зав, ніби­то в са­та­ни го­ло­ва бу­ла та­ка завбільшки, як відро, а очі такі, як ку­ла­ки, а те­пер ка­же, що го­ло­ва в са­та­ни та­ка завбільшки, як ко­пи­ця, а очі, як ка­ву­ни.

- Авжеж так! бо за яких де­сять років са­та­на, ма­буть, підріс, то й го­ло­ва в йо­го ви­рос­ла, як ко­пи­ця, а очі ста­ли, як ка­ву­ни, - ска­зав Де­нис, - брехні то­чить дядько Филін та лю­дей мо­ро­чить. Я знаю доб­ре, що він і гро­шей не ко­пав, навіть в ліс уночі не хо­див і са­та­ни не ба­чив. Ви­га­дує та чва­ниться: ось би то мені це все з не­бес да­но.

- Невже ото все неп­рав­да, що роз­ка­зу­вав дядько Филін? То це я тільки дур­но наст­ра­ха­лась? - ска­за­ла Нас­тя.

- Авжеж то все брех­ня! Витріщить дядько свої очі на мис­ник та й ви­га­дує якісь бай­ки, не­на­че там на мис­ни­ку і справді при­вид­жується йо­му між по­лу­мис­ка­ми са­та­на; чис­то, не­на­че ста­ра ба­ба роз­ка­зує каз­ки дітям! - ска­зав Де­нис.

Бідна на­ля­ка­на Нас­ту­ся гля­ну­ла на мис­ник, і їй зда­ло­ся, що во­на там от-от вгля­дить са­та­ну між мис­ка­ми.

- То це я дур­но тільки бо­ялась? - спи­та­ла Нас­тя в Де­ни­са.

- Авжеж дур­но! Я знав, що дядько Филін бре­ше, але мов­чав; ду­маю, не­хай дядько наб­ре­шеться дос­хо­чу, - го­во­рив Де­нис та все не зво­див очей з Насті.

- Одже я не­на­че не до­по­луд­ну­вав тро­хи, - ска­зав Ро­ман,- мені не­на­че ще їсти хо­четься; все слу­хав дядькові те­ре­вені.

- Та й я не до­по­луд­ну­вав, бо все сміявся собі під ніс з тих бре­хень, - обізвав­ся Де­нис.

- А я то й зовсім не по­луд­ну­ва­ла: та­ко­го стра­ху на ме­не наг­нав дядько, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- Побіжи, Нас­ту­сю, в хиж­ку та ви­не­си ва­ре­ни­ки й сме­та­ну; та не за­будься вхо­пи­ти горілки пляш­ку, - ска­зав Ро­ман до Насті.

- Ой, бо­юся я бра­ти ту горілку, щоб ча­сом ма­ти не сер­ди­лись, - ска­за­ла Нас­тя.

- Нічого - те! Ма­ти час­ту­ва­ла сво­го гос­тя, а ми по­час­туємо сво­го, - ска­зав Ро­ман, - вип'ємо тро­шеч­ки, тільки по ча­рочці, щоб дядько­ву са­та­ну за­бу­ти.

Настя мет­ну­лась в сіни, при­нес­ла ва­ре­ни­ки й пляш­ку і пос­та­но­ви­ла на столі.

- От те­пер ся­де­мо й ми на по­куті! - ска­зав Ро­ман і на­лив собі чар­ку горілки та й ви­хи­лив до дна. Потім він по­час­ту­вав Де­ни­са й Нас­тю. Нас­тя тільки при­гу­би­ла чар­ку, а пи­ти не схотіла. Усі по­ча­ли упліта­ти ва­ре­ни­ки, аж за ву­ха­ми ля­ща­ло. Де­нис уплітав ва­ре­ни­ки і не зво­див своїх круг­лих ве­се­лих очей з Насті.

- Чого це ти, Де­ни­се, витріщаєш на мені очі, не­на­че впер­ше ме­не ба­чиш? - ска­за­ла Нас­тя.

- Чи так са­мо, як са­та­на витріщав баньки на дядька Фи­ло­на в лісі? - ска­зав Де­нис.

- Ні, не так страш­но, але все-та­ки тро­хи й так, - про­мо­ви­ла Нас­тя й за­ре­го­та­лась.

- Це зад­ля то­го, щоб ти мен­ше ва­ре­ників з'їла, а мені більше зос­та­лось, - обізвав­ся Де­нис.

Денисові вже дав­но впа­ла в очі Нас­ту­ся. Мо­ло­денька дівчи­на підрос­та­ла, на­ли­ва­ла­ся, як яб­луч­ко, і ста­ла ще більше по­до­ба­тись Де­ни­сові.

Роман на­лив чар­ку і знов ви­пив, ще й Де­ни­са по­час­ту­вав. Він став ве­се­лий, роз­чер­вонівся на ви­ду, жар­ту­вав та сміявся.

- Романе! Чо­го це ти сьогодні та­кий ве­се­лий та го­во­рю­чий? - не втерпіла і спи­та­ла в йо­го Нас­тя.

- Чогось ве­се­лий, та не ска­жу чо­го: не­хай кор­тить, - ска­зав Ро­ман.

- Та ска­жи-бо! Пев­но, ма­ти щось ду­же ве­се­ле ска­за­ла тобі, бо й ма­ти увійшла в ха­ту чо­гось ду­же ве­се­ла, - про­мо­ви­ла до­гад­ли­ва Нас­тя.

- Та то сьогодні, ма­буть, тра­пив­ся день ве­се­лий, - ска­зав Ро­ман і знов на­лив чар­ку та й ви­пив.

- Ой бо­же мій! вже й горілки ма­ло зіста­лось в пляшці! - аж крик­ну­ла Нас­тя, - їй-бо­гу, ма­ти бу­дуть гри­ма­ти.

В той час над­ворі гавк­ну­ла со­ба­ка. Швид­ко потім в ха­ту увійшла Со­ломія. Во­на ду­ма­ла, що Ро­ман в церкві, і забігла до Насті, але, од­чи­нив­ши двері, во­на вгляділа і Де­ни­са й Ро­ма­на за сто­лом. Бідна дівчи­на аж по­да­ла­ся на­зад у сіни. Во­на й са­ма не зна­ла, чи йти в ха­ту, чи вер­та­тись, їй бу­ло ніяко­во, що во­на ніби са­ма прий­шла до Ро­ма­на в ха­ту.

- Соломія! - аж крик­нув Ро­ман з-за сто­ла. Со­ломія од со­ро­му по­да­ла­ся че­рез поріг у сіни. Нас­тя схо­пи­ла­ся з місця, взя­ла Со­ломію за ру­ку і по­тяг­ла в ха­ту.

- Здорова бу­ла, Со­ломіє! - гук­нув Ро­ман. - Чо­го це ти за­ко­ми­зи­лась? Не­на­че боїшся пе­рес­ту­пи­ти че­рез наш поріг.

Настя при­тяг­ла Со­ломію до сто­ла. Со­ломія все опи­на­лась та со­ро­ми­лась. Ро­ман си­лою по­са­див її на ос­лоні, по­руч з Нас­тею.

Соломія сиділа ні в сих ні в тих і мов­ча­ла, але пе­ре­го­дя ста­ла сміливіша. Ве­се­ла ком­панія швид­ко її роз­ве­се­ли­ла. Со­ломія по­ча­ла і собі жар­ту­ва­ти та ре­го­та­тись.

- Просимо до по­луд­ня! - ска­зав Де­нис і по­ка­зав ру­кою на по­рож­ню мис­ку.

- Спасибі! я вже по­по­луд­ну­ва­ла до­ма. Доїдай, Де­ни­се, на здо­ров’ячко, та тільки не об'їдай­ся, - ска­за­ла Со­ломія і по­су­ну­ла по­рож­ню мис­ку до Де­ни­са.

- Спасибі за лас­ку, - обізвав­ся Де­нис, - ма­буть, уже та­кий мій та­лан… ох!… що дівча­та го­ду­ють ме­не з по­рожніх ми­сок.

- Може, тобі ще й солі тре­ба до стра­ви? - про­мо­ви­ла Со­ломія і пос­та­ви­ла пе­ред Де­ни­сом со­лян­ку. - По­со­ли, то бу­де смачніше.

- Ох!.. вже мені й так со­ло­но од тих дівчат… ох! - жар­ту­вав Де­нис.

- Одже ж ми поїли всі ва­ре­ни­ки, а ти, Де­ни­се, ще й смієшся з Со­ломії. Пот­ри­вай, Со­ломіє, ось я піду в хиж­ку та ви­не­су па­ля­ни­цю. По­по­луд­нуєш, Со­ломіє, па­ля­ни­цею з сме­та­ною, - ска­за­ла Нас­тя і вста­ла з ос­ло­на.

- Еге! як дівча­там, то й па­ля­нич­ки, а як па­руб­кам, то тільки свя­тий хлібець! Не йди, Нас­те! Не пу­щу! - крик­нув Де­нис і пог­нав­ся в сіни за Нас­тею.

- А що, Со­ломіє, чи по­си­ла­ти до те­бе ста­ростів? - спи­тав Ро­ман в Со­ломії.

- Оце! по­пе­ре­ду приш­ли, а потім вже пи­тай! - ска­за­ла Со­ломія і за­ре­го­та­лась.

- А чи не візьму я ча­сом гар­бу­за од те­бе?

- А хіба ж я знаю…

- Я те­бе пи­таю без жартів, - ска­зав Ро­ман і на­су­пив бро­ви. Йо­го ли­це з ве­се­ло­го ста­ло по­важ­не і навіть сер­ди­те.

- Хіба ж ти так не лю­биш гар­бузів, чи що? - ска­за­ла Со­домія і знов засміялась. - І гар­буз має смак, та ще й не­по­га­ний.

- Не люб­лю. Я вже що роб­лю, то роб­лю на­пев­но, - ска­зав Ро­ман, спус­тив­ши очі.

Задума впа­ла на йо­го чо­ло. Він по­хи­лив го­ло­ву і мов­чав. Со­ломія пе­рес­та­ла сміятись і собі за­ду­ма­лась. Вид її став по­важ­ний, не­на­че в тих пус­тунів дітей, що на них нес­подіва­но пос­ва­рив­ся пальцем і грим­нув ста­рий батько.

- Чи батько твій та ма­ти не спро­тив­ляться, як я прий­ду до те­бе з ста­рос­та­ми? - спи­тав Ро­ман.

- А чо­го їм спро­тив­лю­ва­тись? Мій батько по­ва­жає твою матір і лю­бить ба­ла­ка­ти з нею про усякі страхіття, - ска­за­ла Со­ломія. - Я бо­юсь, що твоя ма­ти спро­ти­виться…

- Ні! - ска­зав Ро­ман.

- Як твоя ма­ти ні, то й я ні! - ска­за­ла Со­ломія. Ро­ман підвів го­ло­ву, ніби розп­лю­щив очі. І з йо­го яс­них очей по­лив­ся ніби ве­се­лий промінь і впав на Со­ло­міїні гострі очі. Во­на спус­ти­ла довгі чорні вії, котрі ніби чор­ни­ми то­роч­ка­ми впа­ли на її що­ки, і по­чер­воніла, як маківка.

Хатні двері од­чи­ни­лись, не­на­че бу­ря вда­ри­ла в їх. Нас­тя влетіла в ха­ту з па­ля­ни­цею в ру­ках, за­чи­ни­ла за со­бою двері і при­дер­жа­ла клям­ку. Де­нис сіпнув двері, і ма­ло­си­ла Нас­тя ви­пус­ти­ла з рук клям­ку й ткну­ла го­ло­вою та па­ля­ни­цею Де­ни­сові в гру­ди. Во­на прибігла до сто­ла, сіла й схо­ва­ла свої ру­ки з па­ля­ни­цею під стіл.

- От та­ки наріжу Со­ломії па­ля­ниці, а тобі не дам! - кри­ча­ла Нас­тя, за­са­пав­шись.

- За всі го­ло­ви! То й не про­си­ти­му! - ска­зав Де­нис і ніби впав на ла­ву.

- Випий же хоч чар­ку до по­луд­ня, Со­ломіє! - ска­зав Ро­ман і по­дав чар­ку Со­ломії. Со­ломія ви­пи­ла півчар­ки і по­ча­ла по­луд­ну­ва­ти.

- А що! та­ки по-моєму ста­ло! - ска­за­ла Нас­тя і ки­ну­ла на Де­ни­са жме­ню насіння; насіння по­рос­ну­ло з жмені і по­си­па­лось і на Де­ни­са, і в сме­та­ну.

- Ну та й дурієш же ти, Нас­те! - обізвав­ся Ро­ман. - Хіба ж ти ма­ленька? Дуріє, як ма­ла ди­ти­на.

- Але ж і п'ють оті дівча­та, біси батька зна як! - крик­нув Де­нис. -Мо­чить гу­би та ще й обітре ру­ка­вом, щоб в рот не по­па­ло ні кра­пельки. От ми то не так п'ємо.

І Де­нис на­лив чар­ку, бах­нув нею в гу­бах, на­дув що­ки і витріщив круглі очі на Со­ломію.

- Ой бо­же мій! Од­же ви­дуд­лять усю горілку! Ой, ла­яти­муть же нас ма­ти, аж в шку­ру не по­тов­питься. Геть! Дай сю­ди пляш­ку! Їй-бо­гу, ви­дуд­ли­ли вже більш як півпляш­ки, - ска­за­ла Нас­тя.

Соломія аж те­пер зга­да­ла про ба­бу Зіньку. Во­на обер­ну­ла го­ло­ву, ки­ну­ла оком на вікно. За дво­ром, йшла з церк­ви ба­ба Зінька.

- Ой бо­же мій! ба­ба Зінька з церк­ви йдуть! - аж крик­ну­ла Со­ломія і схо­пи­лась з ос­ло­на.

- Ой бо­же мій! пляш­ка на столі! Півпляш­ки горілки не ста­ло! Що ж я те­пер бу­ду ро­би­ти! - крик­ну­ла Нас­тя.

- Нічогісінько. Сядь та ру­ки згор­ни, - спокійно ска­зав Ро­ман.

- Ой Ро­ма­не, і ти, сер­це Нас­ту­сю! не кажіть же своїй ма­тері, що я оце бу­ла в вас, - ска­за­ла Со­ломія і про­жо­гом ки­ну­лась в сіни, че­рез другі сінешні двері вис­ко­чи­ла на задвірок і, не­на­че пти­ця, шуг­ну­ла в са­док, а з сад­ка чкур­ну­ла че­рез ого­род прос­то че­рез гряд­ки та й зник­ла в вер­бах. Нас­тя вхо­пи­ла ку­холь з во­дою і хотіла до­ли­ти пляш­ку.

- Не збав­ляй горілки, дур­на! - ска­зав Ро­ман і ки­нув­ся ви­ри­ва­ти в Насті з рук пляш­ку.

Хатні двері од­чи­ни­лись, і в ха­ту всту­пи­ла по­важ­на ба­ба Зінька. Во­на ста­ла на по­розі і тільки осміхну­лась.

- А що! бу­де вам те­пер од ба­би Зіньки. Ви­пи­ли ба­би­ну горілоч­ку та вже во­ди­цею до­ли­ваєте, - обізва­лась Зінька та все осміха­лась доб­рим лас­ка­вим осміхом. Во­на ми­лу­ва­лась пус­то­ща­ми мо­ло­дих.

- Ну-ну, сьогодні я ве­се­ла. Не бу­ду на вас гри­ма­ти. Один то­му час. Смійтесь, по­ки мо­лоді. Смійтесь, аби не пла­ка­ли, - ска­за­ла ба­ба Зінька, роз­дя­га­ючись.

- А навіщо то ви на­ки­да­ли насіння в сме­та­ну? Ма­буть, щоб смачніша бу­ла? Ото дуріли! Ото дуріли! Повісь, Нас­ту­сю, на стіні різку от на тих хлоп­чиків, щоб мені бу­ла на­пох­ваті! - ска­за­ла ба­ба Зінька, віша­ючи свит­ку на жердці.

Баба Зінька обер­ну­ла го­ло­ву до Нас­тусі і приж­му­ри­ла од­не око. Нас­тя осміхну­лась.

- Та це, ма­мо, на ме­не б тре­ба по­че­пи­ти иа стіну різку, бо то я роз­си­па­ла насіння в сме­та­ну.

- То й ти та­ка. як і во­ни! Го­ренько мені з ва­ми! - сміялась ба­ба Зінька, пог­ля­да­ючи на Ро­ма­на.

В той час Филін після ве­черні наз­дог­нав ба­тюш­ку на цвин­тарі і підсту­пив до йо­го. Филін лю­бив після ве­черні по­ба­ла­ка­ти з ба­тюш­кою та про­во­див йо­го до са­мо­го дво­ру, роз­мов­ля­ючи то про се, то про те.

Він роз­ка­зу­вав йо­му про свій не­давній сон. З своїми сна­ми він вже тро­хи об­рид ба­тюшці. Ба­тюш­ка тро­хи не засміявся і лед­ве вдер­жав­ся.

«Ну та й роз­но­си­лись сьогодні з своїми сна­ми», - по­ду­мав ба­тюш­ка, осміха­ючись крадько­ма.

- А це мені тра­пи­лась біда. Хтось ме­не, ба­тюш­ко, обідив: зак­ру­тив на моїй пше­ниці аж двад­цять зак­ру­ток, - в кінці усього ска­зав Филін, - що мені, ба­тюш­ко, ро­би­ти? Зба­ви­ло мені пше­ниці більше як сніп. Як ви ме­не по­ра­ди­те?

Батюшка знов осміхнув­ся.

- А що ж! Зак­рут­ки - це пус­та річ; це бабськї за­бо­бо­ни. Пок­ро­пи свя­че­ною во­дою ті зак­рут­ки та й виж­ни сміли­во, бо ті зак­рут­ки - пус­те діло: во­ни тобі не пош­ко­дять. Ад­же ж ти не маєш на селі во­рогів, то й не бійся нічо­го. Це, пев­но, хтось хотів по­жар­ту­ва­ти та насміятись з те­бе.

- А хто йо­го зна, ба­тюш­ко! Дав­ненько жи­ву на світі, то, мо­же, й во­рогів на­жив. Де вже про­жи­ти без во­рогів? - обізвав­ся Филін.


Загрузка...