Не той став

VI

Раз у неділю, вже се­ред пи­липівки, Ро­ман та Со­ломія, по­ве­че­ряв­ши з ба­бою Зінькою, тро­хи по­ба­ла­ка­ли та й по­ча­ли позіха­ти. Ба­ба Зінька сиділа за сто­лом і позіха­ла. Вже бу­ло пізно. Над­ворі йшов ла­па­тий сніг, не­на­че в повітрі літа­ли білі го­робці. Сніг па­дав на вікна і заліплю­вав шиб­ки не­на­че білим па­пе­ром. Шиб­ки в вікнах спітніли, не­на­че пла­ка­ли гірки­ми сльоза­ми. В хаті бу­ло теп­ло, як в усі. Усі при­тих­ли. Ніч бу­ла тем­на, а до­ба пізня. Ба­ба Зінька ста­ла пе­ред об­ра­за­ми і по­ча­ла мо­ли­тись бо­гу.

Роман засвітив лам­пу і пішов в свою кімна­ту. Со­ломія ска­за­ла ма­тері «доб­раніч» і собі пішла слідком за ним. Ро­ман пос­та­вив лам­пу на стіл, сів на лаві, роз­гор­нув през­до­ро­ву книж­ку «Четьї-мінеї» і по­чав ниш­ком чи­та­ти житія свя­тих. Він більше лю­бив чи­та­ти ниш­ком, ніж го­лос­но, лю­бив чи­та­ти сам про се­бе, щоб ніхто не пе­ре­ба­ран­чав йо­му.

Соломія ста­ла пе­ред об­ра­за­ми і по­ча­ла ниш­ком мо­ли­тись бо­гу. Вже во­на й бо­гу по­мо­ли­лась, а Ро­ман все чи­тав, по­хи­лив­ши го­ло­ву над книж­кою. В ха­тині бу­ло так ти­хо, що бу­ло чу­ти, як знад­во­ру ле­генькі здо­рові сніжи­ни па­да­ли на шиб­ки, ше­лестіли і приліплю­ва­лись до скла.

Соломія сто­яла ко­ло сто­ла про­ти Ро­ма­на і дов­го ди­ви­лась мовч­ки на йо­го вид, на йо­го ви­со­ке на­суп­ле­не по­важ­не чо­ло, на ру­сяві пас­ма во­лос­ся кру­гом чо­ла. Ро­ман сидів не­ру­ши­мо, не­на­че за­де­ре­венів. Со­ломію бра­ла нудьга. Мо­лодій мо­ло­диці хотілось по­ба­ла­ка­ти та по­жар­ту­ва­ти. Во­на нес­подіва­но прос­тяг­ла обидві ру­ки і пок­ла­ла їх на лист­ки книж­ки.

Роман осміхнув­ся, але не пе­рес­тав чи­та­ти і не підвів навіть го­ло­ви та очей од книж­ки, а Со­ломії за­ба­жа­ло­ся по­ди­ви­тись на йо­го тихі очі. Со­ломія зак­ри­ла ру­ка­ми лис­ток звер­ху, а Ро­ман до­чи­ту­вав лист­ка вни­зу: во­на йо­му не пе­ре­ба­ран­ча­ла чи­та­ти далі. Со­ломії ста­ло чуд­но.

- І як ти чи­таєш, ко­ли я зак­ри­ла тобі лис­ток? - спи­та­ла Со­ломія, не прий­ма­ючи з книж­ки рук.

- Читаю поміж твоїми роз­чепіре­ни­ми пальця­ми, - сти­ха обізвав­ся Ро­ман і все-та­ки не підвів очей.

Соломія сту­ли­ла пальці на обох ру­ках. Ро­ман все-та­ки чи­тав і не ди­вив­ся на неї.

- Ото ди­во! Десь ти, пев­но, не там чи­таєш, де я за­ту­ли­ла, - ска­за­ла Со­ломія, до­га­дав­шись, і по­су­ну­ла ру­ки на­низ по книжці.

Роман засміявся і підвів очі. Йо­го очі стріли­ся з Со­ломіїни­ми очи­ма. Він засміявся.

- Не жар­туй-бо, Со­ломіє! Ти мені пе­ре­ба­ран­чаєш чи­та­ти, - ска­зав Ро­ман і своєю ру­кою од­су­нув Со­ломіїні ру­ки з книж­ки.

Соломія знов пок­ла­ла ру­ки на книж­ку. Ро­ман засміявся і знов ки­нув очи­ма на Со­ломію, а потім вда­рив ле­генько її по ру­ках. Со­ломія не прий­ма­ла рук і за­ре­го­та­лась на всю кімна­ту. Ха­та зра­зу ста­ла ніби ве­селіша. Ро­ман підвів го­ло­ву і собі засміявся.

- Ну та й ка­пос­на ти мо­ло­ди­ця! Че­рез те­бе ніяк не мож­на чи­та­ти, - обізвав­ся Ро­ман.

- Кидай оту книж­ку та го­во­ри зо мною! - ска­за­ла Со­ломія.

- А що! дав­но ба­чи­лись? Як у го­росі та й досі? - ска­зав Ро­ман. - Мо­же, ти сер­диш­ся на ме­не че­рез ці книж­ки?

- «Ой, не го­во­ри ж ти ні до ко­го! Го­во­ри зо мною; бо як не бу­деш го­во­ри­ти, ум­ру, сер­це, за то­бою!» - заспіва­ла Со­ломія ти­хе­сеньким го­ло­сом.

- Ото яка ти! Так-та­ки візьмеш та й вмреш! - ска­зав Ро­ман.

- Так-таки візьму та й одніму в те­бе книж­ку.

- Я й сам згор­ну її, - ска­зав Ро­ман і зак­рив важкі па­ля­тур­ки. Со­ломіїні очі так роз­ве­се­ли­ли йо­го, що він вже не міг далі чи­та­ти.

- Ну, вже з то­бою не­ба­га­то на­чи­таєшся!

- І як тобі не об­рид­не так дов­го чи­та­ти? Чи­тає та й чи­тає, та су­пить бро­ви, - ска­за­ла Со­ломія.

- Так са­мо, як тобі не об­рид­не співа­ти. Співає та й співає, аж до­ки гор­ло зах­рип­не.

- Невже во­но щось та­ке вже ціка­ве, що ти так дов­го вси­диш над книж­кою мовч­ки? - спи­та­ла Со­ломія.

- А ма­буть, ціка­ве, ко­ли я так дов­го всид­жу над книж­кою мовч­ки.

- Що ж во­но там пи­шеться? бо як ти чи­таєш, я нічогісінько не роз­бе­ру: якесь «ка­ко, ка­ко, убо». Бог-зна-що!

- Пишеться, як свя­тих му­чи­ли за хрис­то­ву віру, як пре­по­добні жи­ли в пус­тині, в лісах, пу­щах, нет­рях та я кам'яних пе­че­рах, жи­ли самі і в тих пу­щах не ба­чи­ли ча­сом ввесь вік жи­во­го чо­ловіка.

- Ото гар­но! Я ізро­ду не жи­ла б в пу­щах, і як­би ме­не ту­ди хто завів, дру­го­го дня втек­ла б звідтіля до те­бе! - ска­за­ла Со­ломія і засміялась. - Ото гар­но од­но­му в лісі жи­ти!

- А я б жив там, та по­лив­ся бо­гу, та чи­тав святі книж­ки в пе­чері.

- І ме­не б по­ки­нув? і про ме­не б за­був? - нес­подіва­но спи­та­ла Со­ломія.

Роман сти­ха засміявся і гля­нув Со­ломії в вічі. “Ой, ма­буть, твої чорні очі пе­ре­ма­ни­ли б ме­не з пущів та нетрів”, - по­ду­мав Ро­ман. І йо­му ста­ло чо­гось жаль і тих пущів та нетрів, ста­ло шко­да чор­них Со­ломіїних очей.

- Коли так, то дай цю книж­ку, я схо­ваю її так, що ти і з свічкою не ви­ниш­по­риш, - ска­за­ла Со­ломія, схо­пив­шись з місця.

Вона вхо­пи­ла книж­ку обо­ма ру­ка­ми. Ро­ман міцно дер­жав книж­ку в ру­ках і не пус­кав, Со­ломія тяг­ла до се­бе, Ро­ман не пус­кав. Во­на за­ре­го­та­лась з тієї тя­га­ни­ни.

- Ой гос­по­ди! Не люб­лю й не ди­шу! Ся­де над тією книж­кою, не­на­че жид на ша­бас, та й мов­чить, тільки бро­ви су­пить, - го­во­ри­ла Со­ломія, ви­ди­ра­ючи з Ро­ма­но­вих рук книж­ку.

- А книж­ки все-та­ки не однімеш! От та­ки не дам та бу­ду чи­та­ти і бро­ви бу­ду су­пи­ти! - драж­нив­ся Ро­ман.

Несподівано рип­ну­ли сінешні двері.

- Ой, хтось-прий­шов! - ска­за­ла Со­ломія і за­тих­ла, і як сто­яла, так не­на­че за­мер­ла се­ред ха­ти. - І хто б це прий­шов до ма­тері та­кої пізньої до­би!

- Може, який злодіяка вліз в сіни, - обізвав­ся Ро­ман.

- Ой ли­шеч­ко! Нічо­го я так не бо­юся, як тих злодіїв та розбійників, - ска­за­ла Со­ломія.

Одчинились двері, і в ха­ту всту­пив Де­нис, за­ки­да­ний снігом. Йо­го шап­ка з чор­ної ста­ла си­вою. Плечі й спи­на бу­ли обліплені мок­рим снігом. В теплій ха­тині не­на­че повіяло хо­лод­ним вітром і сип­ну­ло снігом.

- Добривечір вам! - ска­зав го­лос­но Де­нис, ски­нув­ши шап­ку.

Мокрий сніг по­си­пав­ся з шап­ки і ціли­ми жме­ня­ми ляп­нув об діл.

- Ой, вий­ди. Де­ни­се, в сіни та обт­ру­си сніг за­ви­ти! - крик­ну­ла Со­ломія.

Денис вис­ко­чив у сіни і по­чав обт­ру­шу­ва­тись. В хаті бу­ло чу­ти, як ля­па­ли важкі ру­ка­виці. Де­нис увійшов в ха­ту вже че­пурніший.

- Сідай, Де­ни­се! але по­пе­ре­ду скинь мок­ру сви­ту, бо твоя сви­та аж наб­ряк­ла од мок­ро­го снігу, - ска­за­ла Со­ломія.

Денис роз­пе­ре­зав­ся, ски­нув сви­ту і сів на ос­лоні пе­ред сто­лом. Він був злий, аж чер­во­ний. Очі аж кру­ти­лись.

- Чого це ти, Де­ни­се, так за­са­пав­ся? Чи втікав од ко­го? Чи за то­бою хто гнав­ся? - спи­тав Ро­ман.

- Голова з де­сяцьким оце розігна­ли наші ве­чор­ниці, - ска­зав Де­нис, - ми оце бу­ли зібра­лись на ве­чор­ниці в удо­ви Те­тя­ни. Вже й дівча­та поз­хо­ди­лись, вже й ве­че­рю роз­по­ча­ли го­ту­ва­ти; вже й му­зи­ки прий­шли. А тут го­ло­ва шусть у ха­ту! та й розігнав нас. Дівча­та десь роз­си­па­лись, не­на­че кур­ча­та по­хо­ва­лись од шуліки. А бо­дай він лус­нув, отой го­ло­ва! Я са­ме ро­зо­хо­тив­ся гу­ля­ти! Так мені хотілось по­тан­цю­ва­ти та з дівча­та­ми по­жар­ту­ва­ти. Вда­рив би та­ко­го тро­па­ка, що й ха­та зад­ри­жа­ла б; зад­ри­жа­ла б і удо­ва Те­тя­на! А тут на тобі та­ку нес­подіван­ку! Не­на­че хтось кис­ли­цю вти­рив тобі в зу­би!

- Навіщо ж він оце розігнав ве­чор­ниці? - спи­та­лась Со­ломія.

- Каже, що в яко­мусь близько­му селі, десь в Шам­раївці чи в Ма­зе­пин­цях, па­руб­ки на ве­чор­ни­цях ку­ри­ли ци­гар­ки чи в клуні, чи в хліві, чи під оже­ре­дом со­ло­ми, вже не пам'ятаю де, та й на­ро­би­ли по­жежі. Згорів тро­хи не весь ку­ток. От те­пер гу­ляй, як со­ба­ка на прив'язі!

- От тобі й на­гу­ля­лись! - ска­за­ла Со­ломія і за­ре­го­та­лась.

- Ну, не по­да­руємо ми цього стар­шині. Не­хай те­пер на­чу­вається ли­ха! - аж крик­нув Де­нис.

- А що ж ви йо­му за­подієте? Він стар­ши­на в селі: має пра­во, - ска­зав Ро­ман.

- Має він пра­во на усе, тільки не­хай не зачіпає па­рубків. Зна­ти­ме він! Як скла­де­мось усі по ку­ла­ку для го­ло­ви, то не дійде він до­до­му од на­шої склад­ки, хіба рач­ки долізе, - ска­зав Де­нис, по­ка­зу­ючи здо­ро­во­го ку­ла­ка Ро­ма­нові, - десь па­руб­ки на­ро­би­ли по­жежі, а нам гу­ля­ти не мож­на. Оце га­разд!

Денис роз­чер­вонівся, розк­ри­чав­ся, со­вав ку­ла­ка­ми на повітря та бли­щав зли­ми очи­ма.

- Та не со­вай­ся з ку­ла­ка­ми до Ро­ма­на, бо він же не го­ло­ва! - ска­за­ла Со­ломія. - Дур­но ти, Де­ни­се, сер­диш­ся та кри­чиш. Ко­го тобі ба­жа­ло­ся ба­чи­ти на ве­чор­ни­цях, та не бу­де там.

- Чом не бу­де? - спи­тав Де­нис.

- А тим не бу­де, що її ма­ти не пус­тить на ве­чор­ниці, - обізва­лась Со­ломія.

Соломія зна­ла, що Де­ни­сові хотілось ба­чи­тись на ве­чор­ни­цях з Нас­тею. Він при­тих і тільки витріщив на Со­ломію очі.

- Чи бу­де, чи не бу­де Нас­тя на ве­чор­ни­цях, а ве­чор­ниці бу­дуть! От­же бу­дуть на злість стар­шині! - крик­нув Де­нис, ще й ку­ла­ком та­рах­нув по столі. - Ми не по­ди­ви­мось в зу­би стар­шині. Що то нам стар­ши­на! Ми самі собі стар­ши­на. Нам гу­ля­ти хо­четься, і бу­де­мо гу­ля­ти. Ми знов збе­ре­мо­ся на ве­чор­ниці.

- А стар­ши­на знов вас роз­же­не, - про­мо­вив Ро­ман,

- Ого! не­хай тільки дру­гий раз роз­же­не! Не­хай посміє розігна­ти! - го­во­рив Де­нис.

- Та ви йо­му пос­тав­те мо­го­ри­ча, за­лий­те йо­му пельку горілкою, то він і мов­ча­ти­ме, - обізва­лась Со­ломія. В той час, як Де­нис рип­нув сінешніми две­ри­ма, в про­тивній ба­биній хаті Нас­тя са­ме мо­ли­лась бо­гу, став­ши пе­ред об­ра­за­ми. Во­на про­мов­ля­ла мо­лит­ви, але ра­зом з тим нас­то­ро­чи­ла свої ву­ха і прис­лу­ха­лась, як в Ро­ма­новій хаті ре­го­та­лись та кри­ча­ли. Нас­тю узя­ла цікавість та не­терп­ляч­ка, їй за­ба­жа­лось побігти в про­тив­ну ха­ту та довіда­тись, хто то прий­шов до Ро­ма­на і чо­го то там так ре­го­чуться та кри­чать.

«Ой гос­по­ди! ко­ли б швид­ше до­мо­ли­тись до кінця. Побіжу до Со­ломії та по­ба­чу, хто то прий­шов. І чо­го во­ни там ре­го­тять та кри­чать», - ду­ма­ла Нас­тя, ха­мар­ка­ючи п'яте че­рез де­ся­те «По­ми­луй мя, бо­же».

Але во­на та­ки не до­мо­ли­лась бо­гу до кінця, пе­рех­рес­ти­лась тричі і про­жо­гом побігла до Со­ломії. Од­чи­ни­ла во­на двері і вгляділа Де­ни­са. Де­нис був чер­во­ний, аж йо­го ли­це пашіло. Він кри­чав та ла­яв стар­ши­ну. Де­нис уг­лядів Нас­тю і при­тих.

- Чого це ти, Де­ни­се, так роз­ре­пе­ту­вав­ся? Не дав мені й бо­гу до­мо­ли­тись, - про­мо­ви­ла Нас­тя.

Денис роз­ка­зав їй, що він злос­тує на стар­ши­ну за те, що той розігнав ве­чор­ниці.

- А мені про це бай­ду­же! - про­мо­ви­ла Нас­тя. - Ме­не не пус­ка­ють на ве­чор­ниці, то мені од­на­ковісінько, чи бу­дуть во­ни, чи не бу­дуть.

Одначе Нас­тя, ска­зав­ши це, важ­ко зітхну­ла. Це зітхан­ня ви­яви­ло, що їй бу­ло зовсім не од­на­ко­во, їй страх як хотілось на ве­чор­ниці, але ма­ти ні за що в світі не хотіла її пус­ка­ти.

- Кому од­на­ковісінько, а ко­му й ні, - обізвав­ся Де­нис вже тихішим го­ло­сом.

Вглядівши Нас­тю, він за­раз зас­по­коївся і при­тих. Нас­тя сиділа з ним по­руч, і для йо­го не­на­че знов роз­по­ча­ли­ся ве­чор­ниці. Він роз­го­во­рив­ся, роз­жар­ту­вав­ся. Між мо­ло­ди­ми по­ча­ла­ся ве­се­ла роз­мо­ва, пішли жар­ти та смішки. В хаті ста­ло ве­се­ло, не­на­че й справді на ве­чор­ни­цях.

- А ти все си­диш над цер­ков­ни­ми кни­га­ми, - про­мо­вив Де­нис до Ро­ма­на і ляп­нув до­ло­нею по шку­ра­тяній здо­ровій па­ля­турці книж­ки, - не люб­лю я чи­та­ти отих ста­ро­давніх книг. От у ме­не є книж­ка! Оце так книж­ка! - ска­зав Де­нис і ви­тяг з ки­шені не­ве­лич­ку кни­жеч­ку.

- Яка ж це книж­ка? Та­ка, як та, що Ро­ман чи­тає?- спи­та­ла Со­ломія.

- Ні, ця книж­ка ве­се­ла. Це «На­тал­ка Пол­тав­ка». Ку­пив в ко­ро­бей­ни­ка на яр­мар­ку в Білій Церкві, - про­мо­вив Де­нис.

- Ану, Де­ни­се, про­чи­тай нам, що в тій книжці пи­шеться! - про­мо­ви­ла Со­ломія.

- Прочитай, Де­ни­се, бо й я хо­чу пос­лу­ха­ти. Ще ма­ти не ляг­ли спа­ти, то я тим ча­сом хоч трош­ки пос­лу­хаю,- обізва­лась і собі Нас­тя.

Денис по­чав чи­та­ти, як На­тал­ка вий­шла до кри­ниці по во­ду, як з нею стрівся ста­рий пи­сар Воз­ний і по­чав за­ли­ця­тись до неї. Усі слу­ха­ли, не­на­че за­мер­ли. Навіть Ро­ман, за­був­ши, що в книжці на­пи­са­но не про святі речі, а про людські, сидів мовч­ки й слу­хав. Як тільки Де­нис по­чав чи­та­ти ті місця, де Воз­ний прис­та­вав до На­тал­ки з своїм за­ли­цян­ням, усі підня­ли регіт, аж ха­та гу­ла.

Баба Зінька вже дов­генько сиділа ко­ло сто­ла та все позіха­ла. Їй за­ба­жа­ло­ся вже ляг­ти спа­ти, але во­на все жда­ла, до­ки вер­неться Нас­тя. А Нас­тя не ква­пи­лась швид­ко вер­та­тись. Вже Зінька ку­ня­ла, дріма­ла, но­сом уди­ла ри­бу, вже навіть за­си­на­ла, і їй по­ча­ли верз­ти­ся якісь сни, а Нас­тя не при­хо­ди­ла.

«Оце за­сиділа­ся дівка! І хто то прий­шов до Ро­ма­на та­кий ціка­вий для Насті?» - ду­ма­ла ба­ба і знов задріма­ла, спер­шись обо­ма ру­ка­ми по­зад се­бе об ла­ву. В Ро­ма­новій хаті піднімав­ся на од­ну мить регіт, не­на­че схоп­лю­вав­ся швид­кий ви­хор се­ред ти­хо­го дня, і знов за­ти­хав; і знов там ста­ва­ло ти­хо, не­на­че все за­ми­ра­ло в хаті; і знов чу­ти бу­ло регіт.

«Що там у них діється в хаті? Мов­чать, мов­чать та й заґвал­ту­ють ра­зом, на­че жи­ди в школі на ша­бас! - ду­ма­ла Зінька, ніби про­ки­да­ючись од то­го вих­ва­ту ве­се­ло­го сміху. - Аж не ви­дер­жу! та­ки піду та по­див­лю­ся!»

Баба Зінька і справді не ви­дер­жа­ла, на­ки­ну­ла на­опаш­ки сви­ту і по­ди­ба­ла че­рез сіни до Ро­ма­но­вої ха­ти. Во­на од­чи­ни­ла двері і га­да­ла, що по­ба­чить, як мо­лоді пус­ту­ють, дуріють, біга­ють по хаті. Ко­ли ди­виться во­на, усі си­дять за сто­лом та слу­ха­ють, а Де­нис чи­тає го­лос­но книж­ку.

- А мені зда­ло­ся, що ви тут дурієте на всі зас­та­ви, що так ре­го­че­тесь, - ска­за­ла ба­ба Зінька, сіда­ючи на по­лу.

- Та це, ма­мо, Де­нис та­ку смішну книж­ку чи­тає, а ми ре­го­че­мось, - обізва­лась Со­ломія.

Денис чи­тав далі, як Воз­ний про­сив ви­бор­но­го Ма­ко­го­нен­ка, щоб він до­поміг йо­му вис­ва­та­ти На­тал­ку, як Ма­ко­го­нен­ко глу­зу­вав з Воз­но­го. Знов у хаті підняв­ся регіт. Ба­ба Зіня кре­пи­лась, та й не ви­дер­жа­ла: і собі засміялась. Де­нис чи­тав далі, як На­тал­ка роз­мов­ля­ла з своєю матір'ю, бідною удо­вою Тер­пи­ли­хою, як ма­ти вго­во­рю­ва­ла На­тал­ку вий­ти заміж за ба­га­то­го пи­са­ря і за­бу­ти про Пет­ра, її давнього же­ни­ха, кот­рий пішов десь да­ле­ко на за­робітки, і про йо­го вже дав­но не бу­ло ні чут­ки, ні вістки, кот­ро­го, мо­же, вже й на світі не бу­ло.

Ніхто не слу­хав так вваж­ли­во, як мо­ло­денька Нас­тя. Їй бу­ло жаль На­тал­ки, жаль і Пет­ра. Во­на все пог­ля­да­ла на Де­ни­са, і їй чо­гось зда­ва­лось, що то Де­нис чи­тає не про Пет­ра, а про се­бе са­мо­го; во­на спо­чу­ва­ла усією ду­шею до Пет­ра та до На­тал­ки і все уяв­ля­ла собі замість Пет­ра Де­ни­са. Їй вже зда­ва­лось, що то ніби Де­нис пішов десь да­ле­ко на за­робітки, десь блу­кає, по­невіряється, за­роб­ляє на за­робітках, а во­на са­ма жде йо­го не діждеться. І мо­лодій дівчині ста­ло не­ви­мов­но жаль Пет­ра, а потім чо­гось ста­ло жаль і Де­ни­са…

«Ой бо­же мій! а що, як­би все оце тра­пи­лось Де­ни­сові? А що, як­би оце все, що тра­пи­лось На­талці, тра­пи­лось мені?» - за­во­ру­ши­лась дум­ка в Насті.

І Нас­тя по­чу­ва­ла, що її ко­ло сер­ця щось зда­ви­ло. Во­на важ­ко зітхну­ла й приміти­ла, що Де­нис став для неї до­ро­гим та лю­бим. Дов­го чи­тав Де­нис. Усі слу­ха­ли і про сон за­бу­ли. Ба­ба Зінька слу­ха­ла, і в неї сон ми­нув. Як Де­нис про­чи­тав, що Пет­ро вер­нув­ся з да­ле­ко­го краю і стрінув­ся з На­тал­кою, Нас­тя не вдер­жа­лась і аж крик­ну­ла: та­ка во­на бу­ла то­му ра­да. В Со­ломії на очах на­вер­ну­лись сльози.

- Ой гос­по­ди, яка ж оце гар­на книж­ка! - аж крик­ну­ла Со­ломія. - Я б цілу ніч не спа­ла та все слу­ха­ла.

- Ат! - обізва­лась ба­ба Зінька. - Це не бо­жа книж­ка; це смішки для мо­ло­деньких. І во­на вста­ла й позіхну­ла.

- Ходім, доч­ко, спа­ти, бо й справді лю­де ніч роз­бе­руть, а нам нічо­го не зіста­неться, - ска­за­ла ба­ба Зінька до доч­ки, - про­щай­те! На доб­раніч!

Настя пішла за матір'ю слідком, ляг­ла на постіль, але дов­го не мог­ла зас­ну­ти. Пе­ред нею, не­на­че живі, ма­нячіли то Пет­ро, то На­тал­ка, то її ста­ра ма­ти Тер­пи­ли­ха і не да­ва­ли їй спа­ти.

«А що бу­де, як Де­нис ме­не сва­та­ти­ме, а ма­ти моя бу­де так спе­ре­ча­тись, як та Тер­пи­ли­ха?» - нес­подіва­но май­ну­ла дум­ка в Насті.

Вона за­ду­ма­лась і зас­му­ти­лась, див­ля­чись на вікна, що лед­ве мріли в тем­ряві. У вікна ліпи­ло мок­рим важ­ким снігом. Мокрі сніжи­ни ше­лестіли об шиб­ки, як миші під ла­вою, і ще дов­го-дов­го не да­ва­ли спа­ти мо­лодій дівчині, дов­го три­во­жи­ли її ду­ми, і підніма­ли мрії в душі, і не да­ва­ли їм зник­ну­ти без сліду.

Настя вже задріма­ла, вже й зас­ну­ла лег­ким чут­ним сном, а їй все зда­ва­лось, що во­на не спить, що до неї прий­шла Со­ломія, щось роз­ка­зу­ва­ла, а далі ска­за­ла, ніби Де­нис вий­шов з се­ла, пішов да­ле­ко-да­ле­ко на донські сте­пи на за­робітки. Нас­тю стис­ну­ло щось ко­ло сер­ця. Сльози ду­ши­ли її. Во­на ніби ба­чи­ла, як Де­нис десь блу­кав по да­ле­ких сте­пах; їй зда­ва­лось, що він йде якимсь шля­хом в сте­пу, що він збив­ся з до­ро­ги, а не­бо вкри­лось гус­ти­ми хма­ра­ми, мок­рий ла­па­тий сніг па­дає і за­си­пає йо­гою, заліплює йо­му очі. От сніг пішов гус­тий-пре­гус­тий, мов хма­ра, і вже за­си­пає Де­ни­са по по­яс, по плечі; от він заст­ряг в мок­ро­му за­меті і то­не в йо­му, і ніко­му по­да­ти йо­му по­мочі, ніко­му ря­ту­ва­ти йо­го. Нас­тя ніби зна­ла, що то він вже вер­тається до­до­му з за­робітків, що він вер­тається до неї, але ніби зна­ла, що він за­ги­не в сте­пу, в снігу і до неї не вер­неться ніко­ли… Во­на жах­ну­лась і про­ки­ну­ла­ся з сльоза­ми на очах…

Мокрий сніг ше­лестів, обліплю­ючи тахлі ши­бок. Насті уяви­ло­ся, що во­на не спа­ла… Во­на підве­ла го­ло­ву і очи­ма шу­ка­ла Со­ломії, ди­ви­лась, чи не ввійшла во­на в ха­ту, чи не си­дить во­на на лаві.

«Боже мій! Як я люб­лю Де­ни­са! Як я йо­го по­ко­ха­ла цього ве­чо­ра, як він чи­тав нам про На­тал­ку та бідно­го си­ро­ту прий­ми­та, Пет­ра, На­тал­чи­но­го же­ни­ха».

Через тиж­день па­руб­ки та дівча­та знов зби­ра­ли­ся на ве­чор­ниці вже в іншо­му місці, в однієї удо­ви, її ха­та сто­яла на са­мо­му кінці се­ла, під лісом, аж за ца­ри­ною. Хлопці ду­ма­ли, що схо­ва­лись з своїми ве­чор­ни­ця­ми так да­ле­ко, що й во­рон кості ту­ди не за­не­се. Але стар­ши­на якось ви­пад­ком довідав­ся і вже ля­го­ма поч­ва­лав ту­ди з де­сяцьким Пет­ром та й знов розігнав ве­чор­ниці.

Денис зібрав де­ся­ток сміливіших па­рубків на ра­ду. Хлопці пос­та­но­ви­ли на раді, щоб засісти десь у вер­бах або під мос­том, підсте­рег­ти, як бу­де йти го­ло­ва з де­сяцьким, і да­ти їм доб­рої про­чу­хан­ки.

Недовго до­ве­лось і жда­ти хлоп­цям. Че­рез кілька день в пи­са­ря бу­ли хрес­ти­ни. Го­ло­ва, Ми­ко­ла Ча­ба­нець, був за ку­ма в пи­са­ря. Був на хрес­ти­нах і де­сяцький. Хлопці про це довіда­лись. Вже пізньої до­би го­ло­ва та де­сяцький ру­ши­ли з хрес­тин до­до­му. Хлопці побігли на засідки. Го­лові й де­сяцько­му тре­ба бу­ло вер­та­тись до­до­му че­рез довгі клад­ки, пок­ла­дені че­рез річку Рас­та­ви­цю. Кра­що­го місця для засідок не мож­на бу­ло знай­ти хлоп­цям.

Голова йшов ко­ли­ва­ючись. Він був п'яний. В йо­го го­ло­ва хо­ди­ла хо­до­ром, а світ не­на­че кру­жа­лом кру­тив­ся в очах. Де­сяцький був тве­резіший за го­ло­ву і при­дер­жу­вав йо­го на ході під ру­ку.

- «Ой, не спиться, не ло­житься, і сон ме­не не бе­ре… е!» - за­тяг го­ло­ва пісні се­ред улиці, але хрип­кий го­лос не слу­хав­ся йо­го, хоч він був і го­ло­ва. Ча­ба­нець не заспівав, а не­на­че за­вив, як вовк у лісі.

- Овва, Ми­ко­ло! Ов­ва! Так не го­диться го­лові. Ов­ва! Лю­де по­чу­ють, бу­дуть тю­ка­ти. Ви ж го­ло­ва, - здер­жу­вав Ча­бан­ця де­сяцький.

- А ма­тері їх ковінька! А що мені до то­го? Хіба мені гу­ля­ти не мож­на? Хіба мені співа­ти не мож­на? Мені? Го­лові? Мені не мож­на? Мені все мож­на! «Ой, не спиться й не ло­житься, ні сон ме­не не бе­ре… е…е!» - знов завів го­ло­ва не своїм го­ло­сом. Але го­лос йо­го пор­вав­ся і за­дер­котів, не­на­че роз­би­тий гле­чик.

Вони вже спус­ка­лись воз­во­зом в бе­рег узькою ули­цею поміж вер­ба­ми.

- От уже й до­до­му не­да­леч­ко! От і не­да­леч­ко! Ось уже вид­ко Те­реш­кові вишні та сли­ви, - белькотів го­ло­ва, - о! чи ти ба! як швид­ко ви­рос­ли Те­реш­кові сли­ви, такі ви­сокі ста­ли! Ко­ли це во­ни ви­рос­ли? Ото ди­во! Чи ти ба, яке ди­во! Ще вчо­ра бу­ли не­ви­сокі, а сьогодні, як ліс, як ліс! Ото ди­во!

- Та то не сли­ви! То вер­би. Хіба ж сли­ви бу­ва­ють такі ви­сокі? Це вер­би ко­ло річки, - обізвав­ся де­сяцький.

- Не бре­ши-бо! Я ж ба­чу, що це Те­реш­кові сли­ви. Хіба мені по­ви­ла­зи­ло? Ти ду­маєш, я п'яний, то й нічо­го не роз­бе­ру! Бре­шеш! Я не п'яний! А! який той Те­реш­ко щас­ли­вий! Йо­му все йдеться! Все йо­му йде в ру­ку! І сли­ви швид­ко рос­туть! Он і мій тин чорніє!

- Та то клад­ки че­рез річку. Де ж та­ки тин бу­де на річці, - обізвав­ся де­сяцький.

Тільки що го­ло­ва й де­сяцький сту­пи­ли на клад­ки, з-під кла­док вис­ко­чив один па­ру­бок і за­ги­лив ку­ла­ком по спині по­пе­ре­ду го­лові, а потім де­сяцько­му та й зслиз, не­на­че ми­ша, шми­го­нув під місток.

- Ой бо­же наш! Дух свя­тий при нас! Ой ли­шенько! - за­ше­потіли го­ло­ва й де­сяцький. - Це ж він! це ж не­чис­тий!

І во­ни шви­денько по­ди­ба­ли по ши­рокій кладці, дер­жа­чись один за дру­го­го. Се­ред річки з-під кла­док знов вис­ко­чив па­ру­бок у чорній свиті пе­ред самісіньким но­сом в го­ло­ви, забіг зза­ду і знов те­леп­нув в спи­ну го­ло­ву, а потім де­сяцько­го, а сам ско­чив та шусть під клад­ки.

Голова й де­сяцький пе­ре­ля­ка­лись. Во­ни вже не йшли, а бігли до бе­ре­га. В їх тру­си­лись но­ги. Во­ни ду­ма­ли, що з-під мос­ту вис­ка­ку­ють дідьки та луп­лять їх по спині.

- Ой! ох! ох! - стог­нав го­ло­ва. - Це він! це са­та­на! як бух­нув ме­не в спи­ну, то в ме­не з очей так і по­си­па­лись іскри. Чи і в те­бе, бра, по­си­па­лись? - спи­тав го­ло­ва.

- Посипались. Це не спрос­та.

- В ме­не по­си­па­лись, аж на сніг упа­ли. Ба­чив своїми очи­ма: тільки - блись, блись, блись! Так і сип­ляться на сніг. Ох! Тікай­мо швид­ше. Це місце не­чис­те, - го­во­рив го­ло­ва, в кот­ро­го ра­зом з іскра­ми вис­ко­чив і хміль з го­ло­ви.

Тільки що во­ни зійшли з кла­док і пішли попід вер­ба­ми, з-за верб че­рез тин полізли па­руб­ки. Тин затріщав. Один па­рубіяка дав ку­ла­ка де­сяцько­му, дру­гий сту­со­нув го­ло­ву по по­ти­лиці, третій лус­нув го­ло­ву прос­то в спи­ну. Де­нис на­ос­тан­ку склав до­ку­пи обид­ва ку­ла­ки й обез­бе­рив по­пе­ре­ду го­ло­ву в спи­ну, потім вте­лю­щив де­сяцько­го по по­ти­лиці так, що во­ни обид­ва за­ри­ли но­са­ми.

Парубки ки­ну­лись врозтіч і под­ря­па­лись на ти­ни, не­на­че ко­ти, та й по­хо­ва­лись в вер­бах.

- Е! та це не не­чис­та си­ла! Це хлопці! Он Пет­ро! Он Де­нис! - крик­нув де­сяцький.

- То це во­ни! То це та­ка не­чис­та си­ла! Ого-го! Пот­ри­вай­те ж, іро­дові душі! - гу­кав го­ло­ва, об­ти­ра­ючи сніг з но­са та з ли­ця. - В тюр­му їх! в реш­тантські ро­ти!

- На Сибір їх! - кри­чав де­сяцький, а сам біг бігцем далі.

Обидва во­ни да­ли дра­ла, не­на­че за ни­ми гна­лась тічка вовків.

- Бити ме­не по спині ку­ла­ка­ми! ме­не! стар­ши­ну! Чи то ви­да­но! О, я цього їм не спу­щу! В тюр­му їх! По­сад­жу їх на ве­жу! Пот­ри­вай­те ж, вражі си­ни! Я ж вас скру­чу так, що ви й не по­во­рух­не­тесь! О, в ме­не так! в ме­не не­ма жартів! - ре­пе­ту­вав го­ло­ва, йду­чи ули­цею.

Другого дня пішла чут­ка по селі, що па­руб­ки по­би­ли го­ло­ву та де­сяцько­го. Стар­ши­ни в селі не лю­би­ли за йо­го здирст­во та ха­барі і бу­ли то­му ви­пад­кові навіть раді. По­ча­ли роз­шу­ку­ва­ти про­вин­ників та до­пи­ту­ва­тись, хто з па­рубків хо­див на засідки на стар­ши­ну. А тим ча­сом хлопці, вчи­нив­ши од­ну шту­ку, роз­гу­ля­лись та роз­ла­су­ва­лись на такі шту­ки. Дру­го­го дня во­ни довіда­лись, що го­ло­ва йти­ме че­рез греб­лю до мли­на. Знов засіли во­ни під мос­том на спусті. Дов­го во­ни жда­ли, до­ки йти­ме го­ло­ва, але не діжда­лись, бо го­ло­ва вже бо­яв­ся вве­чері і но­са ви­ти­ка­ти з своєї ха­ти. Па­руб­ки, си­дя­чи під мос­том, ха­па­ли дри­жа­ки на мо­розі, а далі на­ду­ма­лись вис­ка­ку­ва­ти з-під мос­ту та ля­ка­ти про­хо­жих. Во­ни вис­ка­ку­ва­ли по од­но­му і тільки ля­ка­ли лю­дей кри­ком та свис­том. Але де­котрі не втерпіли і по­ча­ли час­ту­ва­ти ку­ла­ка­ми в спи­ну про­хо­жих чо­ловіків і навіть мо­ло­диць. В той час дяк йшов че­рез греб­лю в гості до го­ло­ви. Один па­ру­бок вис­ко­чив з-під мос­ту, гик­нув, свис­нув і те­леп­нув дя­ка ку­ла­ком в спи­ну. Дяк втік та й схо­вав­ся в ши­нок.

Нагулявшись на греблі, хлопці зга­да­ли про дяківну. До дяківни за­ли­цяв­ся один па­ру­бок, Пет­ро, Де­нисів при­ятель. Він не­дав­но за­че­пив її в крам­ниці, ку­ди во­на прий­шла ку­пу­ва­ти де­який крам. Дяківна бу­ла ду­же гар­на, але ду­же гор­да і з па­руб­ка­ми не лю­би­ла жар­ту­ва­ти. Де­нис зга­дав, як во­на ви­ла­яла Пет­ра в крам­ниці, та ще й при лю­дях.

- А ходім, хлопці, до дяківни та вструг­не­мо їй шту­ку, щоб во­на не бу­ла та­ка чванько­ви­та та не гор­ду­ва­ла па­руб­ка­ми, - ска­зав Де­нис.

- А ходім справді! Не­хай знає, що во­на не ве­ли­ка пані, що й па­руб­ки їй рівня, - гук­ну­ли хлопці.

Вони з-під мос­ту побігли прос­то до дя­ко­вої ха­ти, вис­та­ви­ли во­ро­та і за­ки­ну­ли їх на ха­ту. Один па­руб­чак на­ла­пав у клуні маз­ни­цю з ква­чем і ви­ма­зав дьогтем чис­то всі стов­пи ко­ло воріт, ще й маз­ни­цю по­че­пив звер­шеч­ку на стовпі.

- Треба при­пи­ни­ти вра­жих синів, - гу­кав го­ло­ва до пи­са­ря, - дуріють, мов не­са­мо­виті; і впи­ну їм не­ма. А вже той Де­нис, то та­кий сва­во­лець, що й на світі не­ма та­ко­го. Він усім па­руб­кам дає привід, - го­во­рив го­ло­ва, при­га­ду­ючи два Де­ни­сові ку­ла­ки, сту­лені до­ку­пи.

Через кільки день го­ло­ва по­ло­вив усіх про­вин­ників і по­са­див на день в хо­лод­ну, а Де­ни­са, як привідця то­му всьому, по­са­див на три дні.

Чутка про це дійшла і до ба­би Зіньки, і до Насті. Насті бу­ло шко­да Де­ни­са. Во­на не втерпіла, од­вер­ну­лась од ма­тері і по­ча­ла пла­ка­ти. Ма­ти приміти­ла ті сльози, і тільки тяж­ко зітхну­ла. Нас­тя крадько­ма втер­ла сльози ру­ка­вом, про­жо­гом вибігла з ха­ти і схо­ва­лась над­ворі, в сад­ку, щоб ніхто не ба­чив тих сліз.

«І доб­ре мені, і го­ре мені з ти­ми дітьми, - ду­ма­ла ба­ба Зіня, зістав­шись са­ма в хаті, - Де­нис дав­ненько вже вча­щає до моєї ха­ти; він лю­бить Нас­тю, я вже це дав­ненько приміти­ла. І Нас­тя гор­неться до Де­ни­са. Не­дур­но ж по­ли­лись в неї сльози з очей. Ой, го­ренько мені! Де­нис і гар­ний з се­бе, і най­мен­ший син в ба­га­тенько­го батька. Пом­ре батько, він ма­ти­ме чи­ма­ло по­ля, і батьків го­род, і ха­ту. Усе, здається, га­разд, усе га­разд, та тільки го­ренько, що Де­нис ще змал­ку був пе­ще­ний, пал­кий на вда­чу, як той по­рох; ще й до то­го за­водіяка; в уся­ких ду­рос­тях він пер­ший дає па­руб­кам привід. Бо­ялась я за Со­ломію, бо­юся й за Де­ни­са».

Баба Зінька знов важ­ко зітхну­ла, пе­ре­би­ра­ючи півмітки та лад­на­ючи мо­то­ви­ло, щоб мо­та­ти по­чин­ки.

Одсиділи па­руб­ки день в хо­лодній за свою про­ви­ну, од­сидів і Де­нис три дні. Їх по­ви­пус­ка­ли і на­ка­за­ли, щоб во­ни більше не дуріли. Од­на­че че­рез тиж­день після то­го па­руб­ки знов зібра­ли­ся на ве­чор­ниці. Го­ло­ва знав про те, знав і де­сяцький, але во­ни вже не пішли роз­га­ня­ти ве­чор­ниць. Та й лю­де по­ча­ли вже наріка­ти на го­ло­ву, що він роз­га­няє ве­чор­ниці, бо тре­ба ж десь по­гу­ля­ти та по­ба­ви­тись мо­ло­дим хлоп­цям та дівча­там.

- А що! А я та­ки на свой­ому пос­та­вив! Та­ки бу­дуть в нас ве­чор­ниці! - го­во­рив Де­нис, зай­шов­ши за­раз після ве­чор­ниць до Ро­ма­на та до Со­ломії.

- А що мені з то­го, що бу­дуть ве­чор­ниці, ко­ли ме­не ма­ти не пус­кає на ве­чор­ниці, - обізва­лась Нас­тя, - що мені з то­го, що другі дівча­та на­гу­ля­ються й наспіва­ються, а я, як сиділа до­ма, так і сидіти­му.

В бідної дівчи­ни аж сльози на­вер­ну­лись на очі, так їй хотілось гу­ля­ти на ве­чор­ни­цях.

- Не жу­ри­ся, Нас­те! Хоч ти не бу­деш гу­ля­ти на ве­чор­ни­цях, за­те ж я при­хо­ди­ти­му сю­ди до Ро­ма­на, при­но­си­ти­му книж­ки та бу­ду чи­та­ти й тобі. От тобі бу­дуть і ве­чор­ниці! - обізвав­ся Де­нис.

І він справді час­тенько забігав до Ро­ма­на ве­чо­ра­ми, при­но­сив книж­ки, чи­тав їх Со­ломії та Насті. І йо­му приємно бу­ло по­сидіти з Нас­тею, по­ба­ла­ка­ти з нею та по­жар­ту­ва­ти. З її тем­них очей не­на­че ли­лось на йо­го щас­тя. Йо­му хотілось, щоб те щас­тя ли­лось на йо­го і ніко­ли не пе­рес­та­ва­ло.

«Коли б бог дав діжда­ти різдва, за­раз після но­во­го ро­ку заш­лю ста­ростів до Насті. Во­на ме­не, здається, лю­бить, бо гор­неться до ме­не, усе пог­ля­дає на ме­не лас­ка­ви­ми очи­ма. Ой, як дов­го жда­ти до різдва!» - ду­мав Де­нис, пог­ля­да­ючи на темні, як те­рен, Нас­тині оче­ня­та.

Але на біду Де­ни­сові, пе­ред са­мим різдвом до ба­би Зіньки зай­шов її сват Филін.

- Чи ви чу­ли, сва­хо, що ви­роб­ля­ють па­руб­ки? Чо­го нат­во­рив в корчмі Де­нис? - спи­тав Филін в ба­би Зіньки.

- Ні, не чу­ла, бо я все сид­жу до­ма та пря­ду: доп­ря­даю півмітка на ос­но­ву, - ска­за­ла ба­ба Зінька.

- Я вже не знаю, що далі й бу­де на світі. Які те­пер па­руб­ки ста­ли! Ой гос­по­ди! Во­ни, бач, вчені, в школі вчи­лись. Вчені во­ни та нед­рю­ко­вані! - бідкав­ся Филін.

- Що ж там та­ке тра­пи­лось? - спи­та­ла ба­ба Зінька.

- Та оце в неділю прий­шов Де­нис до корч­ми з своїми при­яте­ля­ми. Взя­ли во­ни квар­ту горілки, посіда­ли за сто­лом, ви­пи­ли по чарці, а потім Де­нис ви­тяг з ки­шені цілий шма­ток са­ла та кільце ков­ба­си. Ки­ну­лись па­руб­ки до то­го са­ла, як вов­ки на вівцю, та да­вай за­ку­шу­ва­ти. Лю­де по­ча­ли на них гри­ма­ти, що те­пер піст, а во­ни ре­го­чуться та на­ми­на­ють са­ло. А Де­нис вхо­пив дві чет­вер­ти­ни са­ла в ру­ки. хо­дить по корчмі поміж людьми та й їсть, навіть не пок­ра­яв­ши, а в другій руці дер­жить ков­ба­су. Хо­дить поміж людьми та драж­ниться та й при­ка­зує:

«Оце вам гріх! Оце вам гріх! Оце вам свя­тий піст, свя­та пи­липівка!»

- Ой гос­по­ди, яка роз­пус­та. Яка поп­со­ваність! То це вже для їх не­ма й пос­ту? - аж крик­ну­ла ба­ба Зінька.

Нема для них ні се­ре­ди, ні п'ятниці, ні пос­ту. Же­руть ско­ром­не, мов ті жи­ди, чи в се­ре­ду, чи в п'ятни­цю. Це якісь ан­тих­рис­ти на­ро­ди­ли­ся. Де­нис ка­же: «Для ме­не тоді піст, як не­ма чо­го їсти». Ой гос­по­ди! що то далі бу­де! що то бу­де!

- Ой гос­по­ди! А ще й ро­зум­но­го батька син, отой Де­нис. І в ко­го він вдав­ся? - ска­за­ла ба­ба Зінька.

- А в ко­го ж? В се­бе дур­но­го вдав­ся! більше ні в ко­го.

- А шко­да па­руб­ка: і ро­зум­ний, і ро­бо­чий, та ба! - обізва­ла­ся ба­ба Зінька.

Филін вий­шов з ха­ти, бідка­ючись та ла­ючись, а ба­ба Зіня за­ду­ма­лась. Їй шко­да бу­ло Де­ни­са, шко­да й Насті, але в неї май­ну­ла дум­ка не ви­да­ва­ти Насті заміж за Де­ни­са.

«Чи він на­ва­жив­ся дуріти на всі зас­та­ви тим, що в йо­му мо­ло­да кров грає, чи він і справді по­га­ний чо­ловік, цього я вже не вга­даю. Мо­же, тільки він пус­тує, як мо­ло­дий кінь грає та виб­ри­кує… Але ко­ли б од то­го бри­кан­ня не до­ве­ло­ся пла­ка­ти моїй Нас­тусі. Ох, шко­да мені і Де­ни­са, шко­да й Насті».

І ба­ба Зіня важ­ко-важ­ко зітхну­ла, мо­та­ючи по­чи­нок на мо­то­вильник. Во­на пок­ла­ла мо­то­ви­ло, сіла й го­ло­ву по­хи­ли­ла.

«Ох бо­же мій єди­ний! І за Со­ломію бо­ялась, і за Де­ни­са бо­юся. Але… мо­же, Де­нис ще й не бу­де сва­та­ти Насті, а я, дур­на, вже й за­жу­ри­лась».

Баба Зінька осміхну­лась. Во­на знов взя­ла­ся за ро­бо­ту, а сумні ду­ми од­на за дру­гою знов за­во­ру­ши­лись в кло­пот­ливій та помірко­ваній го­лові ста­рої ма­тері. Ба­ба Зінька скінчи­ла мо­та­ти пря­жу й по­ча­ла лічи­ти чис­ниці та пас­ма, але по­ми­ля­лась. Її ду­ми не­са­мохіть не­на­че вплу­ту­ва­лись в ті чис­ниці та пас­ма, не­на­че во­на лічи­ла ті ду­ми поміж нит­ка­ми мо­то­вильни­ка.

Настало різдво. Па­руб­ки й дівча­та розійшли­ся по селі ко­ля­ду­ва­ти. Де­нис три дні не ба­чив Насті, і йо­му й ко­ляд­ки бу­ли не­милі. Він по­чав що­ве­чо­ра при­хо­ди­ти до кри­ниці, де Нас­тя бра­ла во­ду, ждав її під вер­ба­ми, а Нас­тя не ви­хо­ди­ла з відра­ми. Аж пе­ред ме­лан­ка­ми вже смер­ком він та­ки діждав­ся Насті. Во­на пе­рес­ко­чи­ла з відра­ми че­рез пе­ре­лаз, і Де­нис вий­шов з-за верб нес­подіва­но, не­на­че з-під землі виріс.

- Добривечір, Нас­те! ждав те­бе оце тут три ве­чо­ри поспіль і на­си­лу діждав­ся, - ска­зав ти­хо Де­нис, - ска­жи мені усю прав­ду, чи лю­биш ти ме­не? Чи підеш ти за ме­не заміж? Ти ме­не ізсу­ши­ла, зв'яли­ла своїми очи­ма. Без те­бе мені світ не­ми­лий, без те­бе мені гу­лян­ка - не гу­лян­ка. Ход­жу та світом нуд­жу та все про те­бе ду­маю. Ска­жи мені, Нас­те, усю щи­ру прав­ду.

Настя сто­яла мовч­ки, не­на­че ос­товпіла. Де­нис го­во­рив з та­ким па­лом, з та­ким га­ря­чим по­чу­ван­ням, що мо­ло­да дівчи­на і стри­во­жи­лась, і тро­хи зля­ка­лась.

- Як ма­ти не спро­ти­виться, то я піду за те­бе, - про­мо­ви­ла Нас­тя так ти­хо, не­на­че бо­ялась, щоб і вер­би над її го­ло­вою не по­чу­ли її го­ло­су.

Денис ки­нув­ся до неї, вхо­пив її за обидві що­ки до­ло­ня­ми і га­ря­че поцілу­вав. В Насті го­ло­ва за­мо­ро­чи­лась. Їй за­би­ло па­мо­ро­ки. Во­на тільки по­чу­ва­ла, що в Де­ни­са до­лоні бу­ли га­рячі, а ус­та пе­кучі, як жар.

Довго Де­нис сто­яв по­руч з Нас­тею, взяв­ши її за ру­ку, дов­го ба­ла­кав з нею. Во­на не по­чу­ва­ла, що в неї но­ги по­мерз­ли на мо­розі, що її пра­ва ру­ка одуб­ла й зак­ляк­ла на ко­ро­мислі. На за­ході не­бо горіло на мо­роз, як жар. Три стов­пи розійшли­ся ши­ро­ки­ми сму­га­ми до се­ре­ди­ни не­ба. Мо­роз брав, аж за пальці щи­пав. А Нас­тя і не приміча­ла то­го.

По улиці хтось прос­ту­вав до кри­ниці по во­ду. Де­нис шви­денько розп­ро­щав­ся з Нас­тею і одійшов. Нас­тя ки­ну­ла­ся ви­тя­га­ти во­ду з кри­ниці і тільки тоді приміти­ла, що в неї ру­ки за­коціліли, а но­ги не­на­че одуб­ли. Але що­ки горіли, аж пашіли, а сер­це не­на­че гра­ло, нез­ва­жа­ючи на мо­роз. Нас­тя вер­та­лась з відра­ми че­рез го­род та са­док та­ка ве­се­ла, не­на­че на той час і сад роз­ви­вав­ся, і вишні зацвіли, і со­ло­вей­ки за­ще­бе­та­ли.

Другого дня бу­ли ме­лан­ки. Вве­чері Со­ломія за­хо­ди­лась пек­ти млинці. Тільки що во­на ви­хо­пи­ла з печі пер­шу ско­во­ро­ду, Нас­тя вхо­пи­ла пер­ший мли­нець, по­хап­цем на­ки­ну­ла сви­ту і побігла слу­ха­ти до сусіди під вікно. Ма­ти осміхну­лась. Со­ломія за­ре­го­та­лась. Нас­тя не­за­ба­ром вер­ну­лась за­са­пав­шись.

- А що там, доч­ко, по­чу­ла? - спи­та­ла в неї ма­ти.

- Ой ли­шенько! - про­мо­ви­ла Нас­тя. - Хло­пець пус­ту­вав, га­няв по хаті, а тітка ка­же: не га­няй! сядь, бо­дай ти ка­ме­нем сів.

- Овва! по­га­но, по­га­но: не підеш цього ро­ку заміж. Але за один рік та­ки не по­сивієш! - жар­ту­ва­ла Со­ломія.

Настя сіла на лаві й за­ду­ма­лась.

«Що ж це та­ке? Де­нис ка­зав, що заш­ле ста­ростів, а я вис­лу­ха­ла зовсім не те», - по­ду­ма­ла Нас­тя і ста­ла смут­на.

Сіли ве­че­ря­ти. Насті їжа й на дум­ку не йшла.

Денис на­си­лу діждав во­дох­ре­ща і після Іва­на Хрес­ти­те­ля зас­лав ста­ростів до Насті.

Баба Зінька поп­ро­си­ла їх сісти на лаві. Ста­рос­ти пок­ла­ли хліб на столі і по­ча­ли пи­та­ти в ба­би Зіньки, чи віддасть во­на Нас­тю за Де­ни­са. Ба­ба Зінька по­мов­ча­ла, по­ду­ма­ла, а потім ска­за­ла:

- Настя ще ду­же мо­ло­да. В неї ще й руш­ни­ки не го­тові: не­ма чим і ста­ростів пов’яза­ти. Та й цього ро­ку в ме­не хліба об­маль, бо був не­дорід. Не­ма за що га­разд і весілля справ­ля­ти. Підож­де­мо ще з рік або хоч з півро­ку. Те­пе­реч­ки я не ду­маю ви­да­ва­ти Насті.

- А ти, Нас­те, підеш за Де­ни­са? - не втерпів один ста­рос­та і спи­тав у Насті.

- Піду, - ти­хо обізва­лась Нас­тя і ки­ну­ла докірли­вий пог­ляд на матір.

Старости вста­ли, взя­ли з сто­ла хліб, поп­ро­ща­лись і вий­шли з ха­ти.

- Мамо! що це ви вчи­ни­ли? - ска­за­ла Нас­тя.

- А що ж я зро­би­ла? Підож­де­мо з півро­ку, та й годі. Як не од­ки­неться Де­нис за цей час, то він бу­де твій. Тре­ба доб­ре на­виг­ля­да­ти йо­го. Без цього я те­бе, доч­ко, не віддам на га­лай - на ба­лай. Ти мені не чу­жа: ти моя ди­ти­на.

- Як не віддас­те ме­не за Де­ни­са, то я, ма­мо, ні за ко­го не піду. Де­сять гар­бузів дам па­руб­кам, а та­ки заміж ні за ко­го не піду, - ска­за­ла Нас­тя, і твер­дий го­лос її зад­ри­жав, а на очах вис­ту­пи­ли сльози. Ма­ти за­ду­ма­лась й за­мовк­ла.

«Вона вда­ла­ся в ме­не… Й ме­не ко­лись батько не хотів да­ва­ти за мо­го покійни­ка в чу­же се­ло… І я ска­за­ла тоді батькові, що бу­ду до­ти гар­бу­зу­ва­ти, до­ки не вий­ду за Ми­са­на. І піднес­ла хлоп­цям шість гар­бузів, а за Ми­са­на та­ки вий­шла. Оце го­ренько! Нас­тя вда­ла­ся в ме­не: вже я знаю, що во­на пос­та­но­вить на свой­ому».

- Не плач, доч­ко, не жу­ри­ся. Твій та­лан од те­бе не вте­че. Сідай та ви­ши­вай руш­ни­ки, бо в нас і справді не­ма чим ста­ростів пе­рев’яза­ти; та й тих руш­ників, що маємо, бу­де ма­ло: тре­ба ще но­вих нап­ряс­ти, та ще й тон­ких. В нас пря­ди­ва до­волі. Півро­ку, рік - не богз­на-який час. А Де­нис нігде не дінеться, ко­ли він і справді те­бе лю­бить.

Увійшов у ха­ту Ро­ман. Нас­тя, пла­чу­чи, побігла до Со­ломії жалітись.

- Чом ви, ма­мо, не хо­че­те відда­ва­ти Насті за Де­ни­са? - спи­тав Ро­ман в ма­тері з до­ко­ром.

- А тим, що він ду­же вже роз­дурівся, та ще й до то­го га­ря­чий, як при­сок, та пал­кий на вда­чу.

- То що з то­го! Він пал­кий, але одхідли­вий. Спах­не, роз­сер­диться та за­раз і одійде. Він працьови­тий, щи­ро­сер­дий, і в йо­го є тям­ка в го­лові; ду­ша в йо­го доб­ра. Мо­же, ви не хо­че­те взя­ти йо­го за зя­тя че­рез те, що він їсть у піст са­ло?

- Ні, си­ну! їв Де­нис са­ло у піст, мо­же, че­рез те, що не бу­ло чо­го їсти, а мо­же, зад­ля то­го, щоб поч­ва­ни­тись пе­ред людьми: дивіться, мов! я їм у піст ско­ром­не, як па­ни їдять! Мо­ло­до­му бог прос­тить. Але я бо­юся, що він сва­во­лець, що він бит­ли­вий, дуріє на селі, усім па­руб­кам привід дає в ду­ро­щах. По­жи­ве­мо - по­ба­чи­мо. Мо­же, в йо­му обрік грає, бо він ба­га­то­го батька син. Мо­же, цей обрік пе­рег­рає в йо­му, і він ося­деться. Тоді я прий­му йо­го за зя­тя. А тим ча­сом тре­ба доб­ре на­виг­ля­да­ти йо­го, тре­ба підож­да­ти. Хіба я не ма­ти, щоб то­пи­ла свою доч­ку?

Од то­го ча­су Нас­тя і Со­ломія взя­ли­ся ви­ши­ва­ти руш­ни­ки, що ле­жа­ли в скрині. Со­ломія побігла до Грицько­вої крам­ниці, ку­пи­ла кан­ви, на­ку­пи­ла за­по­лочі, діста­ла уся­ких взорців у дівчат. Вве­чері во­ни пря­ли на нові руш­ни­ки, а вдень ви­ши­ва­ли. Нас­тя ши­ла й очей не підво­ди­ла. Їй зда­ва­лось, що во­на вис­те­ляє ти­ми квітка­ми та руш­ни­ка­ми стеж­ку до своєї долі. Ви­ши­ва­ла во­на чер­во­ну квітку, і їй зда­ва­лось, що вже не та­ка дов­га стеж­ка ста­ла до ми­ло­го.

«Ой бо­же мій ми­лий! Ви­ши­ваю я руш­ни­ки хме­лем та зірка­ми, а мені все здається, що я йду до своєї долі зе­ле­ни­ми лу­га­ми, та свіжи­ми бе­ре­га­ми, та па­ху­чи­ми са­да­ми. І ко­ли я дійду? А чи дійду ж? А як моя до­ля ме­не по­ки­не, од ме­не схо­вається? А як не знай­ду я її?» - ду­ма­ла бідна дівчи­на, ви­ши­ва­ючи квітки.

Соломія ви­ши­ва­ла та все пісень співа­ла, а Нас­тя ду­ми ду­ма­ла, і пісня не при­хо­ди­ла їй на дум­ку.

- Чому ти, Нас­те, не співаєш вкупі зо мною? Чо­го ти жу­риш­ся? - пи­та­ла в неї Со­ломія.

- Не в думці мені пісні. Співай уже ти за ме­не, та не співай ве­се­лої, а співай мені про ту­гу, та жур­бу, та роз­лу­ку. Не співай те­пер для ме­не со­ло­вей­ком і не ще­бе­чи ластівкою; бо ще гірше бе­ре ме­не жур­ба за сер­це.