Не той став

VIII

Денис не за­хо­див до Ро­ма­на. Йо­му бу­ло ніяко­во за­хо­ди­ти до тієї ха­ти, де од йо­го од­цу­ра­лись, не прий­ня­ли за зя­тя.

Минула вес­на, нас­та­ло й літо. Аж во­се­ни Де­нис насмілив­ся раз уве­чері зай­ти до Ро­ма­на в гості. Нас­тя вгляділа йо­го в вікно й шви­денько прибігла в Ро­ма­но­ву ха­ту. Де­нис по­сидів, по­ба­ла­кав з Ро­ма­ном, по­жар­ту­вав тро­хи з Нас­тею. Нас­тя сиділа не­ве­се­ла і тільки ди­ви­лась на йо­го жалісли­ви­ми очи­ма.

«Розлучають ме­не з то­бою, але не роз­лу­чать. Ти бу­деш мій, а я твоя, хоч би мені прий­шло­ся жда­ти те­бе і рік, і два», - ду­ма­ла Нас­тя, пог­ля­да­ючи на Де­ни­са жур­ли­во.

- Чого ти, Нас­те, ніби жу­риш­ся? Чом ти не го­во­риш? - спи­тав в неї Де­нис.

- Не го­во­рю, бо го­во­ри­ти не­ма чо­го. Я вже своє пе­ре­го­во­ри­ла, - обізва­лась Нас­тя, і її го­лос зад­ри­жав. Во­на лед­ве вдер­жа­ла в очах сльози.

Од то­го ча­су Де­нис частіше по­чав одвіду­ва­ти Ро­ма­на. Там він ба­чив­ся з Нас­тею, там міг по­ба­ла­ка­ти з нею. Ба­ба Зінька вже ба­чи­ла, що Де­нис знов вча­щає до Ро­ма­на; во­на до­га­ду­ва­лась, що Де­нис хо­дить не до Ро­ма­на, а до Насті, але про те змов­чу­ва­ла.

«Що ж маю діяти! Не за­го­ро­ди­ти ж мені двір та во­ро­та ви­со­ким ти­ном од Де­ни­са, щоб і пти­ця че­рез йо­го не пе­ре­летіла. Та чи об­го­род­жу­ся ж ти­на­ми од па­рубків, ко­ли гар­ну доч­ку маю?» - ду­ма­ла ба­ба Зінька і змов­чу­ва­ла, ніби нічо­го не ба­чи­ла, нічо­го й не зна­ла.

Одного ве­чо­ра, ви­хо­дя­чи смер­ком од Ро­ма­на, Де­нис ска­зав ниш­ком Насті в сінях:

- Бери відра та ви­ходь за­раз до кри­ниці по во­ду: маю тобі щось ска­за­ти.

Денис з дво­ру, а Нас­тя за відра та й побігла че­рез го­род до кри­ниці. Там сто­яв під вер­ба­ми Де­нис. Ко­ло кри­ниці не бу­ло ніко­го.

- А що, Нас­те! Чи зга­дує ко­ли про ме­не твоя ма­ти? Що во­на те­пер го­во­рить про ме­не?

- Ніколи й сло­веч­ком не зга­ду­ва­ла, не­на­че те­бе й на світі не­ма.

- А для те­бе ж. Нас­те, є ще я на світі?

- Ой є, й бу­деш, і не пе­ре­бу­деш! - аж крик­ну­ла Нас­тя.

- Чи ти ж ме­не лю­биш, як і по­пе­ре­ду лю­би­ла, чи, мо­же, вже й за­бу­лась про ме­не? Мо­же, вже наг­ляділа інші чорні бро­ви, інші карі очі?

- І не наг­ляділа, і не наг­ляд­жу. Як не бу­ду твоя, то й нічия не бу­ду.

- А як те­бе сва­та­ти­муть во­се­ни інші па­руб­ки?

- То усім хлоп­цям дам гар­бу­за, а та­ки на своєму пос­тав­лю. Моя ма­ти ніко­ли ме­не не би­ла й не ла­яла, але як­би во­на ме­не ла­яла, би­ла, хоч би во­на ме­не ка­ту­ва­ла, щоб я пішла за не­лю­ба, а не за те­бе, я б її не пос­лу­ха­ла, і та­ки б пос­та­ви­ла на своєму. При­си­лай ста­ростів ще раз. Мо­же, вже ма­ти пе­реіна­чи­ла та пе­ре­ду­ма­ла.

- Зоре ти моя яс­на! ти мені од­на світиш і світи­ти­меш для ме­не, по­ки й мо­го віку. А як зай­деш, моя зо­ре, за хма­ри, то й сон­це навіки зай­де для ме­не і я вмру за то­бою, - ска­зав Де­нис.

Він вхо­пив Нас­тю за що­ки і поцілу­вав га­ря­че. Хтось на­го­див­ся до кри­ниці на да­лекій улиці. Нас­тя шви­денько наб­ра­ла во­ди і ско­чи­ла че­рез пе­ре­лаз. Де­нис ско­чив у вер­би та ло­зи й схо­вав­ся.

Восени прий­шли до Насті одні ста­рос­ти. Во­на піднес­ла їм гар­бу­за. Не­за­ба­ром після то­го прий­шли й другі ста­рос­ти, во­на й го­во­ри­ти до їх не схотіла і втек­ла з ха­ти.

«Ой, вда­ла­ся во­на в ме­не! ой, вда­ла­ся в ме­не! - бідка­ла­ся ба­ба Зінька. - Од­же ж во­на та­ки зро­бить по-своєму».

Після пок­ро­ви Де­нис знов зас­лав ста­ростів до Насті. Про Де­ни­са вже дав­но не хо­ди­ла по селі ніяка не­доб­ра сла­ва.

«Може, він вже виг­рав­ся, як мо­ло­дий мед. Мо­же, він і справді бу­де доб­рим чо­ловіком», - по­ду­ма­ла ба­ба Зінька і поб­ла­гос­ло­ви­ла Насті по­да­ва­ти ста­рос­там ви­ши­вані руш­ни­ки.

- От те­пер я, ма­мо, знов ста­ла ве­се­ла, не­на­че це я сьогодні вдру­ге на світ на­ро­ди­лась! - го­во­ри­ла Нас­тя до ма­тері.

- Ну то й доб­ре, ко­ли ти щас­ли­ва. Та вже й Де­нис став не той, що був по­пе­ре­ду. Справ­лю ж я для те­бе ве­се­ле весілля, бо це вже ос­таннє весілля в моїй хаті, - го­во­ри­ла ба­ба Зінька до Насті.

Видавши Нас­тю заміж, ба­ба Зінька зіста­ла­ся са­ма в своїй прос­торній світлиці з кімна­тою.

«Отепер вже я відпо­чи­ну на ста­рості літ. Со­ломія ро­бо­ча та про­вор­на, усе діло по­ро­бить і за се­бе, і за ме­не. Бу­ду собі ти­хо жи­ти, бо­гу мо­ли­тись та до церк­ви хо­ди­ти, по­ки бог прий­ме мою ду­шу», - ду­ма­ла ба­ба Зінька, си­дя­чи в своїй прос­торній світлиці.

До різдва про­жи­ла ба­ба Зінька ок­ро­ми од си­на та невістки, але далі не ви­дер­жа­ла. Во­на звик­ла до гур­ту, до ве­ли­кої сім'і. Виг­лядівши та по­же­нив­ши ба­га­то синів, ба­ба Зінька звик­ла, щоб ко­ло неї в хаті веш­та­ли­ся лю­де, щоб ко­ло неї го­во­ри­ли, співа­ли, щоб у хаті пус­ту­ва­ли та ба­ви­лись діти. Ро­бо­ча та нев­си­пу­ща зро­ду, во­на не­дов­го ви­дер­жа­ла в са­мо­тині.

Перед різдвом в Со­ломії ро­див­ся син. Ро­ди­во бу­ло важ­ке: ди­ти­на ро­ди­лась не­час­на. Со­ломія на­си­лу оду­жа­ла. Ба­ба Зінька ніяк не мог­ла всидіти в своїй світлиці. Як тільки во­на чу­ла че­рез сіни, що в про­тивній хаті пла­че ди­ти­на, за­раз бігла ту­ди. щоб дог­лядіти ди­ти­ни. Не сиділось самій бабі в прос­торній хаті.

- Переходь, Ро­ма­не, в мою світли­цю, бо ме­не, ста­ру, нудьга бе­ре без лю­дей. Чо­гось мені здається, ніби дні ста­ли довгі, як мо­ре, а ночі ще довші. Я бу­ду жи­ти в ма­ленькій кімнаті, а ти з Со­ломією жи­ви в світлиці. Твоя ха­тин­ка бу­де нам за комірчи­ну або за хиж­ку, - ска­за­ла ба­ба Зінька Ро­ма­нові.

Незабаром Ро­ман з Со­ломією пе­рей­шли жи­ти на ма­те­ри­ну по­ло­ви­ну. За­пи­ща­ла ди­ти­на в хаті; заспіва­ла Со­ломія ко­лис­ко­вих пісень, ко­ли­шу­чи ди­ти­ну, а бабі Зіньці знов ста­ло ве­селіше жи­ти на світі: знов для ба­би дні ста­ли ніби ко­ротші, а ночі не такі довгі. Со­ломія по­ра­лась ко­ло печі, ба­ба дог­ля­да­ла ди­ти­ни. Сім'я жи­ла ти­хо та спокійно. Бабі Зіньці ніко­ли не до­во­ди­лось наріка­ти, що взя­ла собі за невістку крутілку.

Через два ро­ки Со­ломія вже ма­ла й доч­ку, і після то­го в неї вже не бу­ло дітей. Во­на бу­ла та­ка ве­се­ла та співу­ча, як і по­пе­ре­ду, все жар­ту­ва­ла та пус­ту­ва­ла, але й до діла бра­ла­ся.

Мати втіша­ла­ся уну­ка­ми та хва­ли­лась пе­ред сусіда­ми своєю невісткою, що во­на й ве­се­ла, й ро­бо­ча, і доб­ра до дітей, доб­ра й до лю­дей.

- Господи, яка доб­ра Со­ломія! - не раз хва­ли­ла­ся ба­ба Зінька мо­ло­ди­цям. - Як тільки по­чує, що на кут­ку в ко­гось зас­лаб­не ди­ти­на, то вже во­на й там! Забіжить разів зо два, зо три на день, по­ди­виться, роз­пи­тає, поп­ро­сить в ме­не мо­ло­ка і од­не­се ди­тині, бо в ме­не, хва­ли­ти бо­га, дійна ко­ро­ва сли­ве ніко­ли не пе­ре­во­диться. А ко­ли вдень або вночі де тра­питься по­же­жа, во­на ки­дає усе та й біжить на по­же­жу, щоб ря­ту­ва­ти; ви­но­сить з ха­ти, з ко­мо­ри і ви­не­се більше за двох, бо про­вор­на та пруд­ка, як метіль. Раз уночі на кут­ку зай­ня­ло­ся сім хат. Во­на схо­пи­ла­ся як не­са­мо­ви­та, побігла, нас­ко­чи­ла в дворі ко­ло однієї ха­ти на погріб; погріб звер­ху вже об­горів, а во­на й шурх­ну­ла в той погріб, так що вже чо­ловіки спус­ти­ли в яму два дрюч­ки, і во­на по дрюч­ках вид­ря­па­ла­ся з ями, ніби кішка.

Малі діти то пла­ка­ли, то пус­ту­ва­ли в хаті й пе­ре­ба­ран­ча­ли Ро­ма­нові чи­та­ти книж­ки та мо­ли­тись бо­гу. Він опо­ря­див ма­лу ха­ти­ну, приб­рав в хаті че­пур­ненько, зас­те­лив стіл чис­тою ска­тер­кою, заквітчав об­ра­зи уся­ким зіллям; повісив на об­ра­зи ви­ши­вані руш­ни­ки, ще й звелів сто­ля­рові ви­то­чи­ти два де­рев'яні ви­сокі підсвічни­ки, такі як в церкві сто­ять пе­ред іко­нос­та­сом. Сто­ляр ви­то­чив підсвічни­ки, ма­ляр по­ма­лю­вав їх яс­но-зе­ле­ною фар­бою, а Ро­ман по­вирізу­вав з па­пе­ру кру­жа­ла і по­нак­ла­дав звер­ху на підсвічни­ки, щоб во­ни не по­за­ка­пу­ва­лись вос­ком. Він ба­чив такі підсвічни­ки в Лаврі в Києві, в келії од­но­го пос­луш­ни­ка, кот­рий був ро­дом з Те­ре­шок і навіть близький Ро­манів сусіда; такі підсвічни­ки при­па­ли Ро­ма­нові до впо­до­би, і йо­му за­ма­ну­лось пос­та­ви­ти такі самі в своїй хаті.

В неділю або в свя­то Ро­ман світив свічки, засвічу­вав лам­пад­ку пе­ред об­ра­за­ми, ка­див з пок­риш­ки ла­да­ном і сідав за сто­лом чи­та­ти «Мінею» або «Житія свя­тих» або ста­вав пе­ред об­ра­за­ми і мо­лив­ся бо­гу. Ма­ленька Ро­ма­но­ва ха­ти­на ста­ла схо­жа на який­сь ма­ленький прит­вор у церкві.

Стара ма­ти лас­ка­во пог­ля­да­ла, як. син при­би­рав та опо­ряд­жав свою ха­ти­ну, але Со­ломії все це ду­же не спо­до­ба­лось.

- Оце вже Ро­ман так за­му­рується в своїй ха­тині з книж­ка­ми, що до йо­го ані прис­ту­пу! - го­во­ри­ла Со­ломія до ма­тері.

- Нехай, доч­ко, за­чи­няється та чи­тає про свя­те та бо­же. Він не­по­га­не діло ро­бить, - го­во­ри­ла ба­ба Зінька до Со­ломії, - а ро­би­ти уся­ку ро­бо­ту, хва­ли­ти бо­га, в нас є ко­му. Хоч я й ста­ра, але не люб­лю сидіти дур­нич­ки, згор­нув­ши ру­ки.

Вже й діти попідрос­та­ли. Си­нові вже пішов дев'ятий рік. Ро­ман не хотів по­си­ла­ти йо­го до шко­ли вчи­тись і по­чав сам вчи­ти йо­го чи­та­ти та пи­са­ти.

- Не хо­чу я по­си­ла­ти сво­го хлоп­ця до шко­ли, - го­во­рив Ро­ман до ма­тері, - там гар­ми­дер, га­лас; хлопці б'ються, та ла­ються, та дуріють. Хло­пець мій тро­хи сла­бо­ви­тий та ду­же смир­ний; там шко­лярі зас­ку­буть йо­го та зак­лю­ють, як кур­ча. Я й сам йо­го вив­чу і чи­та­ти й пи­са­ти.

І Ро­ман сам по­чав вчи­ти сво­го си­на в своїй ма­ленькій кімнатці. Че­рез рік він по­чав вчи­ти чи­та­ти й дівчи­ну. Ро­ман не лю­бив, як Со­ломія або ма­ти за­хо­ди­ла в йо­го кімна­ту в той час, ко­ли він вчив дітей.

- Не хо­ди вже, доч­ко, в про­тив­ну ха­ту, як Ро­ман ся­де ко­ло кни­жок з дітьми. Не­хай вчить дітей та до ро­зу­му до­во­дить. Він не­по­га­не діло ро­бить, - го­во­ри­ла ба­ба Зінька до Со­ломії.

- Але, ма­мо, Ро­ман вже геть-то за­сид­жується з дітьми в тій хаті за книж­ка­ми, а про ро­бо­ту й не дбає: і до волів в за­го­ро­ду не заг­ля­дає, і ко­ня не дог­ля­дає. Як­би не я, то во­ли й кінь сто­яли б в за­го­роді цілий день не­на­поєні й не­на­го­до­вані. А Ро­ман тільки й знає, що свої книж­ки, - го­моніла Со­ломія.

- То й побіжи, доч­ко, са­ма та й напій і во­ли, і ко­ня. Ро­ман не гай­нує дар­мо ча­су: і він діло ро­бить, - вип­рав­ду­ва­ла ба­ба Зінька сво­го си­на, - ти ж ба­чиш, доч­ко, що Ро­ман не цілий та­ки день си­дить з дітьми за на­укою, він же і мо­ло­тить, і віє, і до мли­на во­зить, і в клуні при­би­рає. А ти ста­вай йо­му до по­мочі, по­ки діти вив­чаться.

Але Со­ломії прий­шло­ся вже й ду­же час­то ста­ва­ти до по­мочі свой­ому чо­ловікові. Од­на­че во­на скрізь уви­ва­лась, скрізь всти­га­ла в ро­боті і в хаті, і в дворі, ще й на то­ку та в клуні Ро­ма­нові по­ма­га­ла.

Цілу осінь і зи­му Ро­ман вчив щод­ня своїх дітей, засівши в не­ве­личкій кімнаті, де бу­ло ти­хо, де ніхто йо­му не пе­ре­ба­ран­чав. В неділю або в свя­та по обіді він зви­чай­но йшов у ту ха­ти­ну, сідав ко­ло сто­ла, роз­гор­тав яку-не­будь цер­ков­ну кни­гу і чи­тав її го­лос­но. За кни­гою він сидів не од­ну го­ди­ну, сидів дов­го, бо ду­же лю­бив чи­та­ти кни­ги.

Раз в ве­ли­кий піст, в неділю на се­ре­допісті, Со­ломія сиділа з матір'ю в світлиці і ну­ди­ла світом. Ма­ти на­ла­го­ди­лась ляг­ти од­по­чи­ти. Діти біга­ли по хаті і гра­ли­ся. Ро­ман сидів в своїй кімнаті за книж­кою. Со­ломія на­ду­ма­лась піти до Ро­ма­на по­жар­ту­ва­ти. Він вже дав­но не звер­тав на неї жад­ної вва­ги.

Соломія увійшла в кімна­ту і ста­ла ко­ло по­ро­га. Ро­ман сидів ко­ло сто­ла, згор­бив­ши спи­ну і наг­нув­шись над здо­ро­вою книж­кою. Він сти­ха бу­бонів, чи­та­ючи книж­ку. Со­ломія лу­за­ла насіння і зби­ра­ла луш­пай­ки в жме­ню.

Довгенько во­на сто­яла мовч­ки ко­ло две­рей, але Ро­ман чи­тав і не ог­ля­дав­ся. Со­ломія підсту­пи­ла до йо­го з-за спи­ни й об­ви­ла йо­го шию ру­ка­ми. Ро­ман ти­хо од­ки­нув її ру­ки набік на свої плечі і все-та­ки бу­бонів, чи­та­ючи далі та пе­ре­гор­та­ючи лис­ток книж­ки.

Соломія сип­ну­ла на лис­ток книж­ки повнісіньку жме­ню насіння. Ро­ман пе­рес­тав бу­боніти; насіння зак­ри­ло стрічки. Він згор­нув насіння до­ло­нею на стіл і зно­ву по­чав чи­та­ти.

- Не дурій-бо, Со­ломіє! Ти не даєш мені чи­та­ти, - ти­хо обізвав­ся Ро­ман.

Соломія обійшла стіл і сіла на лаві про­ти Ро­ма­на. Во­на ди­ви­лась на йо­го біле ви­со­ке чо­ло та на віка, спу­щені на очі.

- Та годі вже тобі чи­та­ти! Йди до світлиці та по­ба­ла­кай з на­ми, - по­ча­ла го­во­ри­ти Со­ломія, - за­чи­ниться, замк­неться отут в ха­тині та й си­дить, мов квоч­ка в оби­чай­ці. Ходім в світли­цю!

- То йди собі в світли­цю, ко­ли хоч! Там же ж ма­ти. Го­во­ри з нею, а я бу­ду чи­та­ти.

- Яка там роз­мо­ва з матір'ю! Ма­ти си­дять на ле­жанці, та тільки все позіха­ють та позіха­ють, та ро­та хрес­тять. Ки­дай оту книж­ку та ходім у гості до батька.

- Одчепися од моєї душі! Йди са­ма до батька, а я прий­ду пе­ре­го­дя, - го­во­рив Ро­ман і все-та­ки не підво­див го­ло­ви од книж­ки, навіть не гля­нув на Со­ломію.

- Та ки­дай оту книж­ку! Оце при­лип до тієї книж­ки, не­на­че му­ха до ме­ду. Вста­вай та одя­гай жу­пан.

Соломія схо­пи­ла­ся з місця і по­тяг­ла книж­ку до се­бе че­рез стіл. Ро­ман вхо­пив­ся за книж­ку обо­ма ру­ка­ми і не пус­кав.

- Оце при­че­пи­ла­ся при­че­па! Пот­ри­вай, до­чи­таю лист­ка!

- Коли ти в гас­пи­да цю книж­ку до­чи­таєш? Ди­ви­ся, скільки ще їй до кінця, до дру­гої па­ля­тур­ки. По­ки до­чи­таєш, то й смерк­не.

- Та не до дру­гої па­ля­тур­ки, а до оцього знач­ка на дру­го­му лист­ку! Ди­ви­ся, ось на­мальова­на квіточ­ка і на­пи­са­но: кінець. Оце ж і кінець.

- Та не бре­ши. Я те­бе вже доб­ре знаю! Хіба ма­ло ота­ких квіто­чок по­на­мальову­ва­но в цій книжці? Це ти ме­не ду­риш.

- Та не ду­рю! Ось ту­теч­ки ж на­пи­са­но: кінець. От ди­вись! Ото дур­на!

- Мені все од­но, що во­но там на­пи­са­но, бо я йо­го не­зу­гар­на про­чи­та­ти. А ти не бре­ши! Ки­дай книж­ку, бо я вхоп­лю оту книж­ку та те­бе нею по спині та по по­ти­лиці.

Соломія вхо­пи­ла книж­ку, заміри­лась на Ро­ма­на і вже хотіла і справді те­леп­ну­ти нею по спині сво­го чо­ловіка. Ро­ман од­няв од неї книж­ку, знов роз­гор­нув і знов по­чав во­ди­ти очи­ма по стрічках. Со­ломія ки­ну­ла на книж­ку жме­ню луш­пин­ня і за­ре­го­та­лась. Їй хотілось ча­ру­ва­ти Ро­ма­на сміхом та очи­ма, хотілось по­жар­ту­ва­ти з ним, а він не ди­вив­ся на неї, ще й по­чав сер­ди­тись.

- Ну не ли­шенько мені з цією мо­ло­ди­цею! При­че­пи­ла­ся, як реп'ях.

- Реп'ях, та ще й здо­ро­вий та колький! - ска­за­ла Со­ломія. - Та­кий реп'ях, що як влип­не, то спло­ха не одірвеш. Вста­вай-бо, вста­вай! Ти все за книж­кою та за книж­кою, а про ме­не й за­бу­ваєш, і ніко­ли не по­жар­туєш зо мною.

Соломія морг­ну­ла на йо­го чор­ни­ми бро­ва­ми. Ро­ман лип­нув на неї очи­ма, і чорні бро­ви вдер­жа­ли на собі йо­го ти­хий пог­ляд.

- Хіба ти мо­ло­денька дівчи­на, щоб жар­ту­ва­ти а то­бою?

- Атож! Я й досі не­на­че мо­ло­денька дівчи­на: все б жар­ту­ва­ла, все б співа­ла, а ти чо­гось не­на­че з'їхав з глуз­ду, мов той ста­рий дід. Ой ти, ста­рий опеньку!

Соломія схо­пи­лась з місця, оббігла по­зад Ро­ма­на, вхо­пи­ла обо­ма ру­ка­ми стільця, на кот­ро­му сидів Ро­ман, і по­тяг­ла з усієї си­ли. Ро­ман поїхав на стільці на­зад і тро­хи не ше­леп­нув­ся до­до­лу. Со­ломія вис­мик­ну­ла з-під йо­го стільця.

А ба, та­ки встав! - крик­ну­ла Со­ломія і за­ре­го­та­лась на усю ха­ту.

Чи ти здуріла, чи знавісніла сьогодні! І досі та­ка дур­на, як і дівкою бу­ла. Дуріє, не­на­че ма­ленька ди­ти­на,- го­во­рив Ро­ман і вже по­чи­нав сер­ди­тись,- од­дай стільця. Во­на не пус­ка­ла. Ро­ма­нові до­ко­неч­не хотілось до­чи­та­ти лист­ка до кінця. Він був ду­же зацікав­ле­ний зна­ти кінець житія, а Со­ломія не­на­че зу­мис­не драж­ни­лась з ним. Ро­ман вже роз­сер­див­ся. Він си­ломіць вир­вав в жінки стільця й пхнув її з усієї си­ли. Со­ломія аж стор­ча­ка да­ла. Во­на обіди­лась, сіла на по­лу й на­ду­лась.

Ще й досі між ни­ми не бу­ло ко­лот­нечі од то­го ча­су, як во­ни поб­ра­лись. Ро­ман жа­лу­вав Со­ломію, а Со­ломія ніко­ли не спе­ре­ча­лась з ним. Але во­на бу­ла са­мо­люб­на й го­но­ро­ви­та на вда­чу. Со­ломія ду­же оби­ди­лась зне­ва­гою, сиділа мовч­ки і тільки ско­са пог­ля­да­ла на Ро­ма­на. А Ро­ман знов сів на стільці і ниш­ком до­чи­ту­вав кінець оповідан­ня.

В хаті ста­ло так ти­хо, що че­рез сіни бу­ло чуть, як пус­ту­ва­ли малі діти, як ста­ра ма­ти го­моніла на їх. Со­ломія сиділа ти­хо і навіть пе­рес­та­ла лу­за­ти насіння. Во­на дер­жат ла в одній сту­леній жмені насіння, пок­лав­ши ру­ку на коліно. В очах її вис­ту­пи­ли сльози і лисніли дво­ма кра­пелька­ми в ку­точ­ках вік. Во­на ско­са пог­ля­да­ла на Ро­ма­на і жда­ла, ко­ли він скінчить своє чи­тан­ня. Але Ро­ман все чи­тав ниш­ком і не зво­див очей з книж­ки. Вже він до­чи­тав до кінця оповідан­ня, але все сидів над книж­кою і ди­вив­ся на лис­ток, хоч і не чи­тав далі. Він роз­сер­див­ся на Со­ломію.

«Ану, чи гля­не на ме­не, як до­чи­тає до кінця? - ду­ма­ла Со­ломія, пог­ля­да­ючи ско­са на Ро­ма­на. - Як по­ди­виться на ме­не, то то бу­де знак, що він не сер­диться на ме­не».

Соломія дов­генько сиділа мовч­ки і жда­ла. Ро­ман дов­генько ди­вив­ся в книж­ку і не чи­тав. Потім він по­чав навіщось пе­ре­гор­ту­ва­ти лист­ки, не­на­че чо­гось шу­кав в книжці. Товсті здо­рові лист­ки ше­лестіли й лус­ка­ли. Ро­ман мов­чав й су­пив бро­ви. Со­ломія мов­ча­ла, і тільки бу­ло чу­ти ви­раз­но в хаті ше­лест твер­дих цуп­ких листків. Во­на по­сиділа, по­мов­ча­ла ще тро­хи, а далі знов по­ча­ла лу­за­ти насіння.

Соломія зна­ла, що як Ро­ман роз­сер­диться чо­го-не­будь тро­хи, то не го­во­рить три дні, а як роз­сер­диться здо­ро­во, то не го­во­рить тиж­день. Тим ча­сом ве­се­ла й го­во­рю­ча Со­ломія, хоч бу­ло й роз­сер­диться чо­го на Ро­ма­на, але че­рез од­ну-дру­гу хви­ли­ну не втер­пить, щоб не за­го­во­ри­ти. В неї гнів був гнівом, а роз­мо­ва бу­ла роз­мо­вою са­ма по собі, і од­но не пе­ре­ба­ран­ча­ло дру­го­му. Ро­ма­но­ва на­суп­леність та мов­чан­ня ду­же не по­до­ба­лись Со­ломії.

Молодій мо­ло­диці вже й ос­то­гид­ло сидіти мовч­ки та слу­ха­ти, як ше­лес­тять лист­ки в Ро­ма­но­вих ру­ках та лу­щить насіння в її зу­бах. Во­на не втерпіла і по­ча­ла зачіпа­ти Ро­ма­на.

- Чи ти ще дов­го бу­деш пе­ре­гор­ту­ва­ти оті лист­ки? - спи­та­ла во­на в Ро­ма­на.

Роман су­пив бро­ви й мов­чав, а потім пе­рес­тав пе­ре­гор­та­ти лист­ки і ніби по­чав чи­та­ти, ще й го­ло­вою во­див, але він нічо­го не чи­тав, тільки ди­вив­ся на книж­ку.

- Ти ме­не, Ро­ма­не, вже не лю­биш: ніко­ли не по­го­во­риш зо мною по-людській, не смієшся до ме­не, не жар­туєш зо мною, як бу­ло ко­лись, не­на­че я тобі ста­ла не жінка, а якась сусіда, та ще й не­гар­на сусіда, кир­па­та та ми­за­та. Я люб­лю та­ких лю­дей, що лю­бенько ба­ла­ка­ють зо мною, ба­ла­ка­ють щи­ро та ве­се­ло та з жар­та­ми од щи­ро­го сер­ця, не та­яться з своїми дум­ка­ми, а роз­ка­зу­ють усе, що в їх на думці. А ти все мов­чиш та щось ду­маєш, пох­ню­пив­шись; все на­суп­люєш бро­ви та на­ди­маєш гу­би, не­на­че тобі бро­ви й гу­би по­кор­чи­ло. Ко­лись ти був не та­кий, а те­пер ти ніби не той став. Все ти за книж­ка­ми, та за книж­ка­ми, та з дітьми. А ко­ли за­го­во­риш зо мною, то вже не так лас­ка­во, як ко­лись по­пе­ре­ду. Ет, з та­ким чо­ловіком! Шко­да мені моїх гар­них очей та тон­ких брів! Я на те­бе мор­гаю, а ти схо­вав свої очі, не­на­че за­гор­нув їх у ту книж­ку.

І Со­ломія вста­ла, підсту­пи­ла до не­ве­лич­ко­го дзер­кальця, кот­ре висіло на стіні ко­ло вікна, і гля­ну­ла на свої очі та на свої бро­ви. Розд­ра­то­ва­на Ро­ма­но­вою нев­важ­ливістю, во­на роз­чер­вонілась, роз­горілась. Очі бли­ща­ли, а що­ки ста­ли чер­воні до са­мих висків. Во­на ста­ла гар­на, як пер­ша півонія в зе­ле­но­му листі, а Ро­ман лед­ве гля­нув на неї своїми сон­ни­ми за­ду­ма­ни­ми очи­ма.

Соломія од­вер­ну­лась од дзер­кальця і ви­со­ко підня­ла го­ло­ву, ще й очі підве­ла вго­ру.

- Романе! в ме­не вже су­кон­ний жу­пан ста­рий. Швид­ко бу­дуть справ­ля­ти праз­ник ми­ро­но­сиць. Як я бу­ду но­си­ти хрест кру­гом церк­ви в ста­ро­му жу­пані? І торік мені со­ром бу­ло вис­ту­па­ти пе­ред людьми з хрес­том в ста­ро­му жу­пані. Усі мо­ло­диці, що но­си­ли ко­рог­ви, бу­ли в гар­неньких су­кон­них синіх жу­па­нах, тільки од­на я біга­ла кру­гом церк­ви в по­ли­ня­ло­му жу­пані, тро­хи не та­ка, як стар­чи­ха.

- То надінеш ци­це­ву но­ву юб­ку, - на­си­лу спромігся обізва­тись Ро­ман.

- Оце так! надіну оту цяцько­ва­ну юб­ку! Ска­жуть лю­де, що я ря­ба та пе­рис­та, як на­ша те­ли­ця. Ти мені дай гро­шей, а я на верб­но­му тижні піду до Білої Церк­ви та й на­бе­ру собі на жу­пан синього сук­на, ще й куп­лю собі но­ву квітчас­ту хуст­ку на го­ло­ву та вив'яжу собі го­ло­ву на ди­во! Отак-о, - ска­за­ла Со­ломія, ще й по­ка­за­ла ру­ка­ми кру­гом го­ло­ви, як во­на ши­ро­ко вив'яже собі го­ло­ву.

Роман і не гля­нув на неї. Со­ломія пок­ру­ти­лась, по­вертілась ко­ло Ро­ма­на, по­мов­ча­ла, а далі знов по­ча­ла прис­та­ва­ти.

- Кажи-бо, Ро­ма­не, чи да­си мені гро­шей?

Роман мов­чав і ди­вив­ся у вікно. Він вже дав­ненько на­ду­мав собі ку­пи­ти кни­жок, та­ких, як він ба­чив у біло­церківській церкві на кри­ласі, в чу­довій оп­раві в шку­ра­тя­них па­ля­тур­ках.

- Чого ж ти мов­чиш? Ка­жи, чи да­си мені гро­шей на жу­пан та на хуст­ку? Ось по­ди­вись, який мій жу­пан став ста­рий!

Соломія зня­ла з жерд­ки свій жу­пан, роз­гор­ну­ла і по­ка­за­ла Ро­ма­нові, розіпнув­ши йо­го в обох ру­ках пе­ред йо­го очи­ма. Ро­ман лип­нув на йо­го очи­ма і знов вти­рив очі у вікно. Пе­ред йо­го очи­ма ма­нячів не жінчин жу­пан, а здо­рові гарні книж­ки з жов­ти­ми защіпка­ми. Ро­ман довідав­ся, що їх ви­пи­су­ва­ли з Моск­ви.

Соломія тро­хи по­дер­жа­ла жу­пан, згор­ну­ла йо­го, повіси­ла на жертці, хрьопну­ла две­ри­ма і вий­шла з ха­ти. Во­на увійшла у світли­цю, сіла на лаві, підпер­ла що­ку до­ло­нею й за­ду­ма­лась.

- Чого ти, доч­ко, так за­ду­ма­лась? Чо­го це ти ніби зас­му­ти­лась? - спи­та­ла в неї ба­ба Зінька.

Соломія нічо­го не про­мо­ви­ла, тільки ру­кою мах­ну­ла до две­рей.

«Щось бу­ло між ни­ми. За щось по­ла­ялись, та не хо­че во­на мені ка­за­ти, - по­ду­ма­ла ста­ра. - Ат! по­ла­ються, по­сер­дяться та й знов по­ми­ряться».

- Може, ти чим розд­ра­ту­ва­ла Ро­ма­на? Мо­же, пе­ре­ба­ран­ча­ла йо­му чи­та­ти, од­чи­ня­ла скри­ню, сту­котіла, чо­го шу­ка­ла? - пи­та­ла ма­ти.

- Знаю вже, що не го­во­ри­ти­ме зо мною три дні, - на­си­лу обізва­лась Со­ломія і знов мах­ну­ла ру­кою до две­рей.

«Щось між ни­ми бу­ло, та не знаю що, - ду­ма­ла ба­ба Зінька, ско­са пог­ля­да­ючи на чер­воні Со­ломіїні що­ки та сер­диті блис­кучі очі, - я вже дав­ненько примічаю, що Ро­ман од Со­ломії якось ніби од­хи­ляється: не­ма в йо­го давнього привіту до неї. А во­на ж ве­се­ла та пал­ка, як огонь. Ой, ко­ли б чо­го не тра­пи­лось між ни­ми! Он, си­дить на лаві та од­са­пується, а вид в неї, як чер­во­на ка­ли­на на сонці».

Соломія сиділа мовч­ки, навіть на дітей не вва­жа­ла: діти за­ве­ли­ся за якусь цяцьку, вой­ду­ва­лись і тро­хи не би­лись за неї. Со­ломія не роз­бо­ро­ни­ла їх, вста­ла з ла­ви, на­ки­ну­ла сви­ту і поп­рос­ту­ва­ла до две­рей.

- Куди це ти, доч­ко, на­ду­ма­лась йти? - спи­та­ла в неї ба­ба Зінька, не­на­че навз­догінці.

- Піду на ча­си­ну одвіда­ти батька та матір. Вже поспіль чо­ти­ри тижні я не бу­ла в гос­тях в батька, - ска­за­ла Со­ломія і хап­ком вий­шла з ха­ти.

«Нехай піде та роз­ва­жить се­бе тро­хи в батьковій хаті. Доб­ра мо­ло­ди­ця, і до ро­бо­ти здат­на, але лю­бить і се­бе роз­ва­жи­ти в ве­се­ло­му то­ва­ристві. Ой, не до па­ри їй мій ти­хий Ро­ман, не до па­ри! Він осо­вується та осо­вується, а во­на од­на­ковісінька, не­на­че вчо­ра дівчи­ною бу­ла і сьогодні заміж вий­шла».

Тим ча­сом Ро­ман, на­га­дав­ши про ті гарні книж­ки, котрі він ба­чив в Білій Церкві на кри­ласі, ніяк не міг про їх за­бу­ти. Во­ни так і ма­нячіли в йо­го пе­ред очи­ма з доб­ря­щи­ми й гар­ни­ми па­ля­тур­ка­ми з зо­ло­ти­ми смуж­ка­ми Та блис­ку­чи­ми на­пи­са­ми. Він на­ки­нув сви­ти­ну і пішов до ба­тюш­ки на по­ра­ду.

- Батюшко! - ска­зав Ро­ман, увійшов­ши в ба­тюш­чи­ну кімна­ту і поз­до­ров­кав­шись. - Я вже маю свою біблію, а це ще я ду­маю ви­пи­са­ти собі з Моск­ви дві книж­ки «Житій свя­тих» та од­ну «Мінею», та не знаю, як пи­са­ти й ку­ди пи­са­ти; я ба­чив в вас лис­ток з оповістка­ми про ті кни­ги. Будьте лас­каві, про­шу вас, по­кажіть мені той лис­ток; пам'ятаю, що там і по­на­мальову­вані кни­ги, які є в то­го куп­ця.

Батюшка виніс з своєї кімна­ти здо­ро­вий лист оповістки од­но­го мос­ковсько­го куп­ця, на кот­ро­му і справді бу­ли на­мальовані ізразці єван­гелій та інших цер­ков­них книг. Ро­ман виб­рав собі три кни­ги по тих ма­люн­ках. Кни­ги кош­ту­ва­ли де­сять кар­бо­ванців.

- Нащо ж ти, Ро­ма­не, хо­чеш ви­пи­су­ва­ти «Мінею»? Там же ка­но­ни та тро­парі! Це не те, що «Житія», - ска­зав ба­тюш­ка.

- Люблю й це чи­та­ти, та ще люб­лю, щоб кни­ги бу­ли мої і в моїй хаті. Ко­ли схо­чу, роз­гор­ну та й чи­та­ти­му, - ска­зав Ро­ман.

Батюшка на­пи­сав для Ро­ма­на лист в Моск­ву до куп­ця. Ро­ман вик­лав на стіл де­сять кар­бо­ванців, і ба­тюш­ка вкупі з своїми лис­та­ми дру­го­го дня одп­ра­вив і Ро­манів лист на пош­ту до Білої Церк­ви.

Після провід, пе­ред са­ми­ми ми­ро­но­си­ця­ми ба­тюш­ка пок­ли­кав Ро­ма­на. Книж­ки вже бу­ли прис­лані з пош­ти. Ро­ман приніс кни­ги до­до­му і по­ка­зав ма­тері та Со­ломії.

Книжки бу­ли здо­рові, в шку­ра­тяній оп­раві, з жов­ти­ми защіпка­ми, з чер­во­ни­ми та зо­ло­ти­ми смуж­ка­ми на корінцях. ще й все­ре­дині кни­жок бу­ли вкла­дені зак­лад­ки з чер­во­них та синіх стрічок. Ро­ман розіклав книж­ки в се­бе на столі. Но­венькі книж­ки аж лисніли про­ти вікна на сонці. Ро­ман не міг ни­ми на­ми­лу­ва­тись, од­хо­див до по­ро­га, ди­вив­ся на їх зда­ле­ки, роз­гор­тав, ог­ля­дав оп­ра­ву. Бабі Зіньці ду­же спо­до­ба­лись книж­ки. Со­ломія не­на­че сер­ди­лась на ті книж­ки, пог­ля­да­ла на їх сер­ди­ти­ми очи­ма.

- Ой, гарні ж кни­ги! Гос­по­ди, які гарні! - го­во­ри­ла ба­ба Зінька, при­див­ля­ючись близько до по­цяцько­ва­них па­ля­ту­рок та блис­ку­чих защіпок. - Але ж до­ро­го, си­ну, ти зап­ла­тив за їх! Де ж пак, аж де­сять кар­бо­ванців! Ов­ва! Чи­малі гроші!

- Втелющив бог зна на що де­сять кар­бо­ванців, - обізва­лась сер­ди­то Со­ломія, - не бійсь - не спра­вив мені но­во­го су­кон­но­го жу­па­на та но­вої хуст­ки на ми­ро­но­сиць, а собі кни­жок то й на­ку­пив. Хіба я здобрію ци­ми книж­ка­ми? Хіба я но­си­ти­му їх кру­гом церк­ви на ми­ро­но­сиць або по­чеп­лю їх на се­бе?

Мати гля­ну­ла на Со­ломію, потім на Ро­ма­на і до­га­да­лась, чо­го Со­ломія ста­ла не­ве­се­ла, су­пи­ла бро­ви і пог­ля­да­ла на Ро­ма­на сер­ди­то.

- Не жу­рись, доч­ко! По­жи­ве­те, то й ку­пи­те собі і жу­па­ни, й нові сви­ти, - обізва­лась во­на лас­ка­вим го­ло­сом до Со­ломії. - А кни­ги до­рогі! Ой, до­рогі! Де ж та­ки, аж де­сять кар­бо­ванців кош­ту­ють! Ов­ва!

- Але ж, ма­мо, кни­ги, як зо­ло­то! Я б і двад­цять дав за їх, - ска­зав Ро­ман.

- Що гарні, то гарні, нігде прав­ди діти, - ска­за­ла ста­ра. І во­на одійшла тро­хи од сто­ла, підпер­ла що­ку до­ло­нею і дов­го ди­ви­лась на лис­нючі та по­цяцько­вані смуж­ка­ми книж­ки.

Роман пос­та­вив усі три книж­ки на столі сторч, як став­лять єван­гелії на прес­толі, ма­буть, зад­ля то­го, щоб їх бу­ло видніше, знов ос­ту­пив­ся од сто­ла на кілька сту­пенів і ще дов­го ди­вив­ся на їх та ми­лу­вав­ся ни­ми. Три пре­чу­дові книж­ки зак­ра­си­ли і стіл, і навіть усю ха­ту.

- Ці книж­ки бу­дуть ок­ра­сою на­шої ха­ти. Пе­ре­не­си їх, си­ну, в ве­ли­ку світли­цю та пос­тав на столі, щоб хоч лю­де ба­чи­ли та зна­ли, які ти книж­ки вмієш чи­та­ти, - ска­за­ла ста­ра, не втерпівши, щоб не пох­ва­ли­тись і кни­га­ми, і си­ном пе­ред людьми.

Соломія і не ди­ви­лась на ті кни­ги, не­на­че сер­ди­лась на їх. Во­на шви­денько вий­шла з ха­ти, а ба­ба Зінька та Ро­ман ще дов­генько сто­яли та ми­лу­ва­лись книж­ка­ми, не­на­че діти гар­ни­ми цяцька­ми.

Настала неділя ми­ро­но­сиць. Со­ломії до­ве­ло­ся но­си­ти хрест кру­гом церк­ви в ста­ро­му жу­пані і в старій хустці. І те свя­то для мо­ло­дої мо­ло­диці зда­ва­лось буд­нем. Вже во­на не біга­ла бігцем кру­гом церк­ви, ви­со­ко підняв­ши вго­ру хрест, а на­си­лу плен­та­лась, по­хи­лив­ши го­ло­ву, їй зда­ва­лось, що усі лю­де до­ко­неч­не див­ляться на ви­тер­тий жу­пан на спині та на по­ли­нялі чер­воні квітки та чер­воні то­роч­ки хуст­ки на го­лові.

Вже не­да­леч­ко бу­ли й зе­лені свят­ки, а Ро­ман і гад­ки не мав справ­ля­ти для Со­ломії но­ву оде­жу. Со­ломія вже і не до­по­ми­на­лась і не ви­ма­га­ла.

Весною Со­ломія приміти­ла, що Ро­ман час­тенько хо­дить в не­ве­лич­кий лісок і си­дить там дов­генько. Лісок був не­да­леч­ко од хат, за ши­ро­ким зе­ле­ним ви­го­ном, на кот­ро­му пас­туш­ки-хлопці завсігди пас­ли ва­та­ги овець та яг­нят. Ро­ман хо­див у ліс ча­сом зран­ку, ча­сом над­вечір, і не бу­ло неділі або яко­го свя­та, щоб він не пішов у той лісок. Со­ломія приміти­ла це і по­ча­ла слідку­ва­ти за ним.

«І чо­го то він хо­дить у той лісок? - ду­ма­ла Со­ломія. - Як­би хо­див по яго­ди або по гри­би, то щось при­но­сив би до­до­му; а то нічо­го до­до­му не при­но­сить, а си­дить в лісі дов­генько. Мо­же, там йо­го жде та виг­ля­дає яка дівчи­на або мо­ло­ди­ця? Мо­же, він наг­лядів де очі, кращі за мої, а бро­ви чорніші? Щось та­ке та є! Не­дур­но він і не жар­тує зо мною, і не го­во­рить до ме­не лас­ка­во та лю­бенько».

Однієї неділі над­вечір Со­ломія уг­ляділа, що Ро­ман надів бри­ля і поп­рос­ту­вав че­рез вигін у лісок. Ма­ти звеліла то­го дня од­вез­ти мли­во до мли­на, бо вже зіста­лось ма­ло бо­рош­на, а Ро­ман десь зник, не­на­че крізь зем­лю пішов. Дов­го жда­ла йо­го ма­ти, а він не при­хо­див. Со­ломія ви­ко­ти­ла во­за, знай­шла маз­ни­цю, по­ма­за­ла во­за, при­нес­ла яр­мо, на­че­пи­ла на во­ла та все жда­ла Ро­ма­на, щоб він їхав до мли­на. «Це він си­дить в лісі. А побіжу я та підгляд­жу, що він там ро­бить», - по­ду­ма­ла Со­ломія. Во­на наділа юб­ку і побігла до ліска, але не навп­рос­тець стеж­кою че­рез вигін, а по­за людськи­ми го­ро­да­ми та ха­та­ми. Обійшла во­на по­за ви­го­ном, об­ми­ну­ла зак­руг­ле­ний лісок, пе­релізла че­рез окіп, потім ско­чи­ла че­рез ста­рий тин на окопі, та так швид­ко, що й ста­рий тин по­ла­ма­ла.

«Ой бо­же мій! ко­ли б ча­сом не вглядів ме­не ко­зак-лісо­вик, а то ще й при­че­питься, що я пот­ро­щи­ла тин», - ду­ма­ла Со­ломія, ози­ра­ючись на всі бо­ки.

Вона про­жо­гом ки­ну­лась в гу­ща­ви­ну і пішла вздовж лісу, пог­ля­да­ючи на дов­гу вузьку про­га­ли­ну, кот­ра тяг­ла­ся, не­на­че зе­ле­на стрічка, між лісом і ряд­ка­ми зе­ле­ної, мо­ло­дої, не­дав­но на­сад­же­ної па­ном сос­ни, по­над самісіньким піску­ва­тим око­пом. Дов­го во­на йшла та плу­та­лась в гус­тих ку­щах па­по­роті та вся­ко­го лісо­во­го зілля, все пог­ля­да­ючи на зе­ле­ну про­га­ли­ну. Ро­ма­на нігде не бу­ло. Че­рез лісок сла­ли­ся сте­жеч­ки, не­на­че розс­те­лені руш­ни­ки, збіга­ли­ся, роз­хо­ди­ли­ся, пе­ре­ти­на­ли од­на од­ну навх­рест, прос­тя­га­ючись че­рез лісок до людських полів по дру­гий бік ліска. На одній стежці бігли два ма­ленькі хлоп­чи­ки. Со­ломія спи­та­ла в їх, чи не ба­чи­ли ча­сом во­ни в лісі яко­го чо­ловіка.

- От там ба­чи­ли! не­да­леч­ко од ко­за­ко­вої ха­ти ко­ло круг­лої га­ля­ви­ни! - ска­за­ли хлоп­чи­ки і по­ка­за­ли Со­ломії пальця­ми, кот­рою стеж­кою тре­ба бу­ло йти до тієї про­га­ли­ни.

Соломія по­чим­чи­ку­ва­ла поміж де­ре­вом до то­го місця, де бу­ла та круг­ла про­га­ли­на, її бра­ла цікавість, бра­ло й заздріння та злість. Во­на заздріва­ла, що Ро­ман хо­дить в ліс до якоїсь мо­ло­диці або дівчи­ни. В неї зад­ри­жа­ли коліна, зда­ви­ло ко­ло сер­ця. Со­ломія по­чу­ва­ла, що сер­це затріпа­лось, в гру­дях зду­ши­ло, аж дух за­би­ва­ло. І во­на вже не йшла, не зак­ра­да­лась по­за де­ре­ва­ми, а бігла бігцем, аж ба­дил­ля під но­га­ми хру­ща­ло; і нез­чу­лась во­на, як опи­ни­лась не­да­леч­ке од про­га­ли­ни.

От і круг­ла про­га­ли­на за­лисніла між стов­бу­ра­ми бе­ре­зи та клинків, як зе­ле­на ска­терть. Со­ломія спи­ни­лась, ста­ла за ку­ща­ми ліщи­ни та прос­ку­ри­ни, оки­ну­ла очи­ма га­ля­ви­ну од краю до краю. Ро­ма­на нігде не бу­ло вид­ко. Со­ломія тихісінько зай­шла по­за ку­ща­ми і зир­ну­ла в ку­то­чок про­га­ли­ни. Там біліла зва­ле­на бе­ре­зо­ва ко­ло­да, а на ко­лодці сидів Ро­ман, спер­шись ліктем на коліно і підпер­ши що­ку до­ло­нею. Він за­ду­мав­ся і ди­вив­ся на про­га­ли­ну.

«І чо­го ж ото він си­дить на тій ко­лодці, вту­пив­ши очі в тра­ву? Ма­буть, ко­гось жде…» - по­ду­ма­ла Со­ломія і дух при­таїла, сто­ячи за ку­ща­ми.

Довгенько во­на сто­яла, не­на­че за­мер­ла на од­но­му місці. Во­на чу­ла, як в гру­дях сту­котіло сер­це швид­ко-швид­ко, не­на­че хотіло вис­ко­чи­ти з гру­дей, по­чу­ва­ла, як важ­ко ди­ха­ли її гру­ди, чу­ла своє важ­ке ди­хан­ня і здер­жу­ва­ла дух. А Ро­ман все сидів на од­но­му місці, по­вер­та­ючи очі то на один бік га­ля­ви­ни, то на дру­гий. Га­ля­ви­на бу­ла пиш­на, як рай. Вес­на заквітча­ла й приб­ра­ла її, як мо­ло­ду до вінця. З од­но­го бо­ку ко­ло око­пу сто­яли ряд­ка­ми мо­лоді, не­дав­но на­сад­жені кру­гом ліска сос­ни. Крайній ря­док ко­ло око­пу був ви­щий, раніше на­сад­же­ний, дру­гий ря­док був ниж­чий. Ря­ди тем­но-зе­ле­ної сос­ни вис­ту­па­ли на синьому небі, як тем­на ши­ро­ка стіна з од­ним ниж­чим вис­туп­нем. А по­верх тем­ної си­зої стіни по­ви­га­ня­лись вже ви­со­ченько яс­но-зе­лені па­рост­ки. Зда­ва­лось, ніби тем­но-зе­ле­на стіна бу­ла зу­мис­не обс­тав­ле­на ряд­ка­ми чуд­них яс­но-зе­ле­них кан­де­лябрів та чу­дер­нацьких підсвічників. Кру­гом га­ля­ви­ни сто­яв стіною ста­рий зе­ле­ний ліс, а по­се­ре­дині рос­ли три розкішні старі ду­би та дві ви­сокі про­зорі бе­ре­зи. Уся про­га­ли­на цвіла квітка­ми, уся бу­ла пиш­но уквітча­на, не­на­че розкішний перський ки­лим. Над­вечір лісок аж гув од пта­ши­но­го співу. Со­ло­вей­ки ще­бе­та­ли, аж лу­на в гаю роз­ля­га­лась. Зо­зулі ку­ва­ли десь да­ле­ко-да­ле­ко, але їх м'який го­лос був ви­раз­ний се­ред пта­ши­но­го ще­бе­тан­ня. Дрібні пташ­ки ще­бе­та­ли. Десь се­ред лісу тур­котіла жалібно од­на гор­ли­ця. Зда­ва­лось, ніби на кож­но­му де­реві, в кож­но­му кущі ще­бе­та­ла пташ­ка, співав со­ло­вей­ко. Зда­ва­лось, ніби увесь ліс ожив після зимньої мерт­во­ти та дов­го­го зимнього сну, зрадів, про­ки­нув­шись, заквітчав­ся, приб­рав­ся в зе­лень та квітки, став ти­ся­чо­го­ло­сим і на ра­до­щах заспівав ти­ся­чею уся­ких го­лосів, співав, аж роз­ля­гав­ся дос­хо­чу, до вто­ми пта­ши­ни­ми го­ло­са­ми, со­лов'їним ще­бе­тан­ням. Все в гаю ніби раділо і справ­ля­ло пер­ший вес­ня­ний праз­ник ко­хан­ня, ве­се­лості, щас­тя.

Соломія тро­хи пос­то­яла, од­по­чи­ла і вти­хо­ми­ри­лась. Во­на не зво­ди­ла очей з Ро­ма­на. А Ро­ман по­ма­леньку встав з ко­ло­ди, ти­хою хо­дою пе­рей­шов че­рез зе­ле­ну про­га­ли­ну, став під ду­бом до схід сон­ця, пе­рех­рес­тив­ся і по­чав мо­ли­тись бо­гу. По­мо­лив­шись бо­гу, він знов вер­нув­ся на ста­ре місце, ліг на траві ли­цем до­го­ри, за­вер­нув­ся і прос­тяг­ся на ввесь свій зріст. І знов він вту­пив очі в си­зу стіну тем­ної сос­ни, в про­зорі вер­хи бе­рез, че­рез рідкий лист кот­рих світи­ло­ся синє яс­не не­бо, і не­на­че за­мер на од­но­му місці.

«Лежить та, ма­буть, слу­хає, як співа­ють со­ло­вей­ки та ку­ють зо­зулі. Ле­жить ле­да­що, а я для йо­го во­зи ма­жу та яр­ма нак­ла­даю», - по­ду­ма­ла Со­ломія. Пос­то­яла во­на ще тро­хи, озир­ну­ла­ся на всі бо­ки. Нігде не бу­ло вид­ко ні жи­вої душі. Не­да­леч­ко од неї блис­ну­ла жов­та омел­га, пе­ре­летіла че­рез про­га­ли­ну, миг­ну­ла блис­кав­кою і спов­ни­ла своїм гуч­ним свис­том про­га­ли­ну, не­на­че в гаю сопілка заг­ра­ла. Со­ломія аж те­пер зовсім зас­по­коїлась: во­на приміти­ла, як миг­ну­ла жов­та омел­га, по­чу­ла, що во­на заспіва­ла, схо­вав­шись в листі на дубі. На ко­за­ко­во­му дворі десь да­ле­ко за­рев­ла ко­ро­ва і до неї обізва­лось те­ля. Над­хо­див вечір. Сон­це вже спус­ка­ло­ся низько за лісом, а ліс все аж ля­щав од співу та ще­бе­тан­ня.

Роман встав, пе­рей­шов ти­хою хо­дою че­рез га­ля­ви­ну, не­на­че йо­му бу­ла шко­да ки­да­ти це місце, і потім ніби пірнув в густі сос­ни, вкриті гіллям до са­мо­го ни­зу. Він поп­рос­ту­вав сте­жеч­кою до пе­ре­ла­зу. Со­ломія пірну­ла в ліс і побігла іншою сте­жеч­кою до­до­му.

“Боже мій! Що це зо мною ста­ло­ся? Йшла сю­ди гаєм, нічо­го не чу­ла, не­на­че ву­ха мені по­зак­ла­да­ло. А те­пер чую, як ліс гу­де от пта­ши­но­го співу”,- по­ду­ма­ла Со­ломія, ха­па­ючись та поспіша­ючи до­до­му, щоб ви­пе­ре­ди­ти Ро­ма­на.

Прибігла во­на до­до­му. Ро­ман вже ви­но­сив мішки з паш­нею з ко­мо­ри і скла­дав на віз. - Де це ти, Со­ломіє, бу­ла? - спи­тав в неї Ро­ман.

- Ходила со­ло­вей­ків слу­ха­ти, а це нас­лу­ха­лась та й вер­ну­лась до­до­му. Бач, я вже тобі й во­за по­ма­за­ла, і яр­ма й за­но­зи на­лаш­ту­ва­ла. А от ти так опізнив­ся до мли­на. Ой ха­зяїне, ха­зяїне мій! Гля­ди ли­шень, щоб ти ча­сом не про­ха­зяй­ну­вав своєї долі, - ска­за­ла Со­ломія і важ­ко зітхну­ла.

Роман по­ди­вив­ся на неї до­пит­ли­ви­ми очи­ма, але не обізвав­ся й сло­вом. Він мовч­ки по­ви­но­сив з ко­мо­ри мішки, поск­ла­дав на віз, по­ки Со­ломія зап­ря­га­ла во­ли, мовч­ки виїхав з дво­ру та все пог­ля­дав на Со­ломію. А Со­ломія за­ду­ма­лась, вже й не ще­бе­та­ла і навіть сло­ва не про­мо­ви­ла до Ро­ма­на.