Не той став

IIІ

Од то­го ча­су не­на­че якась си­ла тяг­ла Ро­ма­на на ули­цю до дівчат. Як тільки бу­ло він за­чує з сво­го сад­ка Со­ломіїн го­лос, то так і прос­тує че­рез сад­ки та го­ро­ди на той го­ло­сок. Ро­ман став пізно вер­та­тись до­до­му, вранці все за­си­пав, все спізню­вав­ся до ро­бо­ти на по­ле, а вве­чері, вер­нув­шись з по­ля, ро­бив діло для­во, зне­хо­тя. Ста­ра ма­ти приміти­ла це і до­га­да­лась, що він хо­дить на ули­цю та гу­ляє до пізньої ночі.

«Що це ста­ло­ся з моїм Ро­ма­ном? - ду­ма­ла Зінька, по­ра­ючись в хаті. - Був ха­зяй­но­ви­тий хло­пець, сам ки­дав­ся до ро­бо­ти без за­га­ду, а те­пе­реч­ки все чо­гось ніби опи­нається, все чо­гось од­ни­кує од діла, а вранці за­си­пає. Пев­но, якась дівчи­на на­вис­ла йо­му на очі. Але яка? Яку ж то невістку при­ве­де він мені в ха­ту?»

Стара Зінька та­ки ви­пи­та­ла в доч­ки й довіда­лась, що Ро­ман хо­дить до Со­ломії Че­чотівни. Во­на аж вжах­ну­лась.

Після жнив якось од­но­го дня, во­на по­ча­ла прис­та­ва­ти до си­на.

- А що, Ро­ма­не! вже дав­ненько я хотіла те­бе оже­ни­ти, а ти все стя­гаєшся та опи­наєшся. Я вже ста­ра ста­ла: не зду­жаю ро­би­ти. Тре­ба мені по­мочі. Мо­же б, ти цієї осені оже­нив­ся, бо й ти вже підтоп­тав­ся в па­руб­ках. Для всього є свій час, а твій час швид­ко ми­не, бо й ти вже не­мо­ло­дий! І я ста­ра ста­ла, мо­же, й не­за­ба­ром пом­ру, то й не до­ве­деться мені по­ба­чи­ти твоєї жінки.

Роман мов­чав, вту­пив­ши очі в зем­лю. Він був тро­хи со­ром­ли­вий, і йо­му ста­ло ніяко­во.

- Думай, си­ну, ду­май те­пер, по­ки твоя голівонька не си­ва, по­ки час твій не ми­нув, - обізва­лась пе­ре­го­дя Зінька.

- Я вже, ма­мо, на­ду­мав­ся.

- А до ко­го ж ти ду­маєш ста­ростів за­си­ла­ти? - спи­та­ла Зінька, і в неї очі ста­ли цікаві.

- До Че­чо­то­вої Со­ломії.

- До Со­ломії? - аж крик­ну­ла ма­ти.

- Та до Со­ломії ж! - ска­зав син, не див­ля­чись ма­тері в вічі.

- Ох си­ну! за­си­лай ти ста­ростів до якої іншої.

- Як не до неї, то й ні до ко­го, - ска­зав син і все ди­вив­ся в вікно: він знав, що Со­ломія не при­па­де їй до впо­до­би.

- Ой, по­ду­май, си­ну, по­пе­ре­ду, та га­разд по­ду­май! Со­ломія - крутілка. Не хотілось би мені та­ку крутілку за невістку бра­ти.

- Чого ж во­на, ма­мо, крутілка? Во­на тільки про­вор­на та жва­ва.

- Ой си­ну! з тих крутілок не ви­хо­дить доб­рих ха­зяй­ок, - ска­за­ла ма­ти, і її го­лос став тро­хи смут­ний.

- Коли ж я, ма­мо, і люб­лю її за те, що во­на про­вор­на. Хіба во­но гар­но, як дівчи­на си­дить, як пень, а хо­дить, як сон­на. Та­ка й ро­бо­ту ро­би­ти­ме, мов сон­на.

- Та во­но, бач, так, але мені здається, що Со­ломія а та­ких, що кру­титься, вер­титься й бе­ре­га не дер­житься. Во­на аж над­то вже про­вор­на: не хо­де, а бігає та шу­гає, мов та пти­ця, не го­во­ре, а ля­щить, ве­ре­щить, аж од­ляс­ки йдуть. Ох си­ну! ду­май та й доб­ре ду­май, бо то­му один час.

Стара ма­ти аж зітхну­ла, об­би­ра­ючи кар­топ­лю. Жур­ба імлою впа­ла на сині Ро­ма­нові очі. Він підвів свої тихі очі, гля­нув на матір і вий­шов з ха­ти. Впав сму­ток і на ма­те­рині очі. Во­на пе­рес­та­ла об­би­ра­ти кар­топ­лю, підве­ла очі на об­ра­зи і не­на­че в бо­га про­си­ла по­ра­ди.

«Ох, ко­го ж це він за­ду­мав бра­ти? Ко­го він оце при­ве­де в мою ха­ту? Якусь дзиґу, якусь крутілку, го­лос­ну, як дзвін, кри­ку­ху, та­рах­котілку. А я люб­лю спокій, щоб в хаті бу­ло ти­хо».

Увійшла в ха­ту Нас­ту­ся і по­ча­ла роз­дя­га­тись. Во­на гля­ну­ла на матір; ма­ти сиділа та­ка за­ду­ма­на та смут­на, що Нас­тусі аж ки­нув­ся в вічі її смут­ний вид, на­суп­лені бро­ви, густі ряд­ки зморшків на по­хи­ле­но­му чолі.

«Ой бо­же мій ми­лий! - ду­ма­ла ста­ра Зінька. - Ба­га­то невісток я маю, і всі во­ни як лю­де, а цей при­ве­де в мою гос­по­ду не­по­си­дя­щу, ле­тю­чу невістку, не­на­че ту лісо­ву пти­цю впус­тить в мою ха­ту, що шу­гає по хаті, б'ється в вікна, аж шиб­ки дзве­нять. І во­на жи­ти­ме в моїй хаті до моєї жиз­ності…»

- А! цц! - про­мо­ви­ла Зінька го­лос­но, ще й цмак­ну­ла гу­ба­ми.

«Як би мені ба­жа­лось, щоб мій Ро­ман, сам ти­хий, як го­луб, взяв в мою ха­ту невісточ­ку, як си­зу зо­зу­лю, ти­ху та покірли­ву та ро­бо­тя­щу, щоб во­на мені й до по­мочі ста­ла, і ме­не пос­лу­ха­ла, і дог­ля­да­ла ме­не на ста­рості літ», - ду­ма­ла Зінька.

- А! цц! - знов про­мо­ви­ла го­лос­но Зінька, не здер­жав­ши своєї до­са­ди.

Дочка ско­са гля­ну­ла на матір.

«Що це ста­лось з матір'ю? Щось ду­має ниш­ком та­ке, що аж цма­кає го­лос­но».

«Ой бо­же мій ми­лий! Чи ста­ти мені си­нові на до­розі, чи ні? Шко­да й си­на, шко­да й се­бе… Тре­ба лю­дей по­пи­та­ти, чи не ли­ха, чи ро­бо­ча Со­ломія. Не дай гос­по­ди, як ще бу­де сер­ди­та, ліни­ва та ли­ха: не люб­лю я то­го лінивст­ва, бо са­ма зро­ду ро­бо­ча! Шко­да мені Ро­ма­на. А він же в ме­не та­кий ти­хий та слух­ня­ний, хоч в ву­хо бгай!» - ду­ма­ла ста­ра.

- А! цц! го­ренько мені! - знов не вдер­жа­лась ста­ра і го­лос­но про­мо­ви­ла ці сло­ва.

- Мамо! чо­го це ви акаєте та цма­каєте? Ви щось ду­маєте? - спи­та­ла Нас­ту­ся в ма­тері.

- Ат, доч­ко! Не пи­тай, бо ста­ра бу­деш. Я ста­ра, то в ме­не й ду­мок ба­га­то в го­лові.

«А! бо­же мій! - по­ду­ма­ла Зінька. - Не до впо­до­би мені ота Со­ломія. Тре­ба лю­дей про неї роз­пи­та­ти. Во­на слу­жи­ла в ба­тюш­ки; тре­ба бу­де побігти до йо­го та роз­пи­та­ти. Хто ж луч­че знає про неї, як не ма­туш­ка».

В неділю по обіді Зінька вий­шла до мо­ло­диць по­сидіти та по­ба­ла­ка­ти. Мо­ло­диці сиділи на призьбі ко­ло однієї ха­ти дов­гим ряд­ком, а де­котрі посіда­ли про­ти них на траві, підоб­гав­ши но­ги. Зінька пішла до їх і при­мос­ти­ла­ся на ка­мені, кот­рий ле­жав ко­ло самісінько­го по­ро­га.

Хитро та муд­ро, зда­ле­ки во­на за­ве­ла роз­мо­ву про Со­ломіїно­го батька Фи­ло­на, а далі ніби так собі, ви­пад­ком, по­ча­ла роз­пи­ту­ва­ти й про йо­го доч­ку Со­ломію. Де­які мо­ло­диці хва­ли­ли Со­ломію, де­котрі гу­ди­ли: одні го­во­ри­ли, що во­на ро­бо­ча, другі ка­за­ли, що во­на гу­ля­ща, ду­же лю­бить кру­ти­тись з хлоп­ця­ми та ре­го­та­ти.

- Ой гос­по­ди, яка во­на пус­тот­ли­ва! Ще й змал­ку бу­ла та­ка! - го­во­ри­ла од­на мо­ло­ди­ця. - Бу­ло пе­ру со­роч­ки в бе­резі, а Со­ломія ку­пається з дітьми та вло­ве жа­бу, візьме в ру­ку, підніме вго­ру та й га­няється за го­ли­ми дітьми. А ті, голісінькі, тіка­ють аж на вигін. Бу­ло в моїй клуні з хлоп­ця­ми все го­робці де­ре та че­рез рів пли­гає, не ска­за­ти б хло­пець.

- А як бу­ло па­се коні вкупі з хлоп­ця­ми, то ся­де на ко­ня та й га­няє на коні по полі, не­на­че па­рубіяка. Ніхто не ска­зав би, що то дівчи­на! Хло­пець, та й годі! - го­во­ри­ла дру­га мо­ло­ди­ця.

- А як збе­реться ули­ця під моїм ого­ро­дом, то тільки її й чу­ти: ре­го­че та співає, співає та дуріє! Тільки її й чу­ти! - го­во­ри­ла од­на ста­ра ба­бу­ся.

Зінька аж зітхну­ла, що Со­ломію більше гу­ди­ли та су­ди­ли, ніж хва­ли­ли.

«Вже не­хай Ро­ман ви­ба­чить, а Со­ломії я не візьму до се­бе в ха­ту за невістку, - ду­ма­ла Зінька, вер­та­ючись до­до­му. - Ох, шко­да мені си­на!»

Зінька прий­шла до­до­му. Ро­ман сто­яв у дворі, спер­шись на тин і вту­пив­ши очі в без­дон­не не­бо. Ста­ра ма­ти по­ра­лась в хаті, за­хо­ди­лась ва­ри­ти ве­че­рю. А син все сто­яв на од­но­му місці та ди­вив­ся в да­леч, не­на­че шу­кав по­ра­ди в синього не­ба.

«Ой, жу­риться мій Ро­ман, жу­риться! - ду­ма­ла ста­ра, виг­ля­да­ючи в вікно. - І ро­бо­ти з йо­го не­ма, і все хо­дить та су­мує, мов з-за уг­ла при­би­тий. Шко­да си­на, шко­да й се­бе! Со­ломія слу­жи­ла в ба­тюш­ки і ви­бу­ла рік. Піду ще до ба­тюш­ки та роз­пи­таю про неї. В ко­го вже до­пи­та­тись прав­ди, як не в йо­го? Та тре­ба йо­му роз­ка­за­ти і про мій сон… Ох, який страш­ний сон!»

- А що, си­ну! Чи ду­мав ти? Чи на­ду­мав­ся, чи, мо­же, вже й пе­ре­ду­мав? - спи­та­ла Зінька со­ло­деньким го­ло­сом в Ро­ма­на, не­на­че хотіла піддоб­ри­тись та підлес­ти­тись до си­на.

- Думав я, ма­мо, ду­мав, але ніко­ли не пе­ре­ду­маю. Або до Со­ломії бу­ду сла­ти ста­ростів, як ви поб­ла­гос­ло­ви­те, або ні до ко­го.

Зінька важ­ко зітхну­ла й го­ло­ву по­хи­ли­ла. Син так са­мо зас­му­тив­ся.

- Потривай ще тро­хи, си­ну! Ще бу­ду в лю­дей пи­та­ти, - пе­ре­го­дя обізва­лась ма­ти.

- Нема, ма­мо, чо­го й пи­та­ти. Я знаю Со­ломію. Не ду­май­те, ма­мо, що я лю­дей не пи­тав. Ка­жуть, що Со­ломія - ду­же доб­ра лю­ди­на й ро­бо­тя­ща.

- Дай бо­же, си­ну, щоб бу­ла твоя прав­да. А все-та­ки пот­ри­вай тро­хи. Це діло не мож­на ро­би­ти по­хап­цем. Більше ждав, а мен­ше то вже підож­деш, - ска­за­ла ма­ти.

«Треба йти в неділю до ба­тюш­ки: нічо­го не по­мо­жеться; та й той сон мені а дум­ки не ви­хо­дить… Тре­ба йти», - ду­ма­ла Зінька.

В неділю по обіді Зінька приб­ра­ла­ся в новішу оде­жу, наділа білу но­ву сви­ту, за­вертіла го­ло­ву наміткою і пішла до ба­тюш­ки. Во­на увійшла в пе­кар­ню. Най­мич­ка побігла й оповісти­ла ба­тюшці. Ба­тюш­ка виг­ля­нув в пе­кар­ню. Вглядівши ба­бу Зіньку, ба­тюш­ка пок­ли­кав її в по­кої. Зінька увійшла в кімна­ту, ска­за­ла «доб­ри­день» і поцілу­ва­ла ба­тюш­ку в ру­ку.

- Що ска­жеш, Зінько? - спи­тав у ба­би ба­тюш­ка.

- Прийшла, ба­тю­шеч­ко, до ва­шої ми­лості по ділу, - ска­за­ла Зінька.

Зінька бу­ла ви­со­ка й пос­тав­на, ши­ро­ка в пле­чах і на взір ду­же кре­мез­на лю­ди­на. Са­ма старість не зігну­ла її рівно­го ста­ну. В не­ви­сокій кімнаті ба­ба Зінька по­ка­зу­ва­ла­ся ще ви­щою. Отець Га­ра­сим, не­ви­со­кий на зріст, су­хор­ля­вий, вже не­мо­ло­дий, в каф­тані, кот­рий ніби поп­ри­ли­пав кру­гом йо­го не­ви­со­кої, су­хор­ля­вої фігу­ри, зда­вав­ся не­по­каз­ним, не­ве­лич­ким чо­ловічком про­ти пос­тав­ної ба­би Зіньки. Зда­ва­лось, ніби не ба­ба прий­шла по ділу до от­ця Га­ра­си­ма, а наз­воріт: ніби отець Га­ра­сим прий­шов до ба­би Зіньки, і по­важ­на ба­ба віта­ла йо­го, як гос­по­ди­ня.

- Сідай, Зінько, - про­мо­вив отець Га­ра­сим. Він ніко­го з мо­ло­диць та бабів не про­сив сіда­ти в се­бе, але це бу­ла ба­ба Зіня. Тре­ба бу­ло її по­са­до­ви­ти, бо ба­ба Зіня ма­ла ве­ли­кий вплив на всіх бабів в селі. Зінька бу­ла ба­ба над ба­ба­ми. Її в селі усі по­ва­жа­ли.

Баба Зінька і не од­ма­га­лась, і не од­мов­ля­лась. Во­на не­на­че зна­ла собі ціну і прос­то сіла на ка­напці, кот­ра сто­яла під гру­бою. Ба­тюш­ка сів на стільці ко­ло сто­ли­ка.

- А що, Зінько! Мо­же, за­ду­ма­ла же­ни­ти сво­го Ро­ма­на? Вже час би йо­го й оже­ни­ти. Щось він ду­же за­гу­ляв­ся та за­га­яв­ся, - про­мо­вив отець Га­ра­сим.

- Ой, за­га­яв­ся, ба­тю­шеч­ко! Я са­ма це знаю. Все чо­гось стя­гується та й стя­гується. А він же в ме­не най­мен­ший, і ні один син мій не лю­бив ме­не так, як він. Ще змал­ку він був доб­рий та слух­ня­ний: ку­ди бу­ло не по­вер­нусь, він усе при мені. Але я, ба­тюш­ко, не для то­го оце прий­шла до ва­шої ми­лості. Мені знов сни­лась моя покійна ма­ти.

Отець Га­ра­сим тро­хи не засміявся і лед­ве вдер­жав­ся. Тільки по очах йо­го бу­ло вид­но, що він осміхається в душі. Але вид йо­го був повй­жний: пе­ред ним сиділа ба­ба Зіня.

- Як же тобі сни­лась ма­ти? Це вже, здається, во­на сниться тобі вдру­ге? Я пам'ятаю, що ти зи­мою го­во­ри­ла мені про свій сон.

- Ой, уже вдру­ге сниться мені ма­ти, ба­тюш­ко, та ще й так са­мо, як і впер­ше. Оце по­зав­чо­ра тільки що я ляг­ла спа­ти та зап­лю­щи­ла очі, аж мені сниться, не­на­че я сид­жу ко­ло сто­ла десь ніби вже смер­ком. Ко­ли це не то од­чи­ни­лись двері, не то й не од­чи­ни­лись, а се­ред ха­ти стоїть моя ма­ти в тій самій намітці, в то­му са­мо­му уб­ранні, в яко­му пок­ла­ли її в до­мо­ви­ну. Я її ні трішеч­ки не зля­ка­лась. Во­на прис­ту­пи­ла до ме­не ближ­че, мо­же, так, як на ступінь або на два, та й ка­же: «Го­во­ри­ла я тобі раз, щоб ти за­ве­ла в цьому селі праз­ник ми­ро­но­сиць, як йо­го справ­ля­ють в нас у Яб­лунівці, а ти ме­не не пос­лу­ха­ла. Гля­ди ж мені, за­ве­ди й в цьому селі цей праз­ник, бо бу­де тобі гріх од бо­га, як ме­не не пос­лу­хаєш». Та це й по цьому ділу й приш­ла до вас. ба­тюш­ко. Доз­вольте мені і всім мо­ло­ди­цям за­вес­ти цей праз­ник, як справ­ля­ють йо­го в Яб­лунівці; бо, мо­же, ви пам'ятаєте, що я вий­шла заміж сю­ди в Те­реш­ки з Яб­лунівки.

Отець Га­ра­сим на­су­пив бро­ви. Оче­ви­дяч­ки, йо­му не по­до­ба­лись ні ба­бині сни, ні клопіт, який йо­му прий­шлось би ма­ти ра­ди цієї ба­би­ної бла­го­чес­ти­вої прим­хи.

- Але ж щоб справ­ля­ти жіно­чий праз­ник ми­ро­но­сиць, тре­ба вам, мо­ло­ди­цям та ба­бам, ма­ти свій об­раз ми­ро­но­сиць, тре­ба ма­ти два­над­цять здо­ро­вих став­ників, а для об­ра­за тре­ба хоч не­ве­лич­ко­го кіота, - ска­зав отець Га­ра­сим і підняв свій го­лос на кільки нот вго­ру. Але він швид­ко сха­ме­нув­ся і знов за­го­во­рив лас­кавіше й тихіше: пе­ред ним сиділа ба­ба Зіня.

«Розносило оцю ба­бу з дур­ницьки­ми сна­ми. Прий­деться мені са­мо­му їха­ти до Білої Церк­ви або й до Києва за­мов­ля­ти май­ст­ра, щоб зро­бив кіот. Бу­де мені чи­ма­ло мо­ро­ки та кло­по­ту, їдь, тор­гуй­ся з май­ст­ра­ми, гай час… Бо­дай те­бе, ба­бо, взя­ла ли­ха го­ди­на… Але… ба­ба за­ве­де но­ве ве­ли­ке свя­то в селі. Зійдеться на­род; най­ма­ти­муть па­на­хи­ди; пе­ре­па­де зай­вий де­ся­ток кар­бо­ванців…» - ду­мав отець Га­ра­сим, і йо­го по­мор­ще­не чо­ло знов розг­ла­ди­лось; очі по­ве­селіша­ли, го­лос став ще лас­кавіший.

- Але, Зінько, для цього но­во­го свя­та прий­деться стра­ти­ти чи­ма­ло гро­шей: тре­ба ж пос­та­ви­ти «гро­мадський обід» для стар­ши­ни, для півчих, для старців. Де ж ви на­бе­ре­те гро­шей? - спи­тав ба­тюш­ка.

- Ми, ба­тюш­ко, вже й маємо со­теньку кар­бо­ванців, - ска­за­ла ба­ба Зінька ти­хо, не­на­че оповіща­ючи якусь тай­ну, - а ще з п'ятде­сят збе­ре­мо по селі. Ста­рос­ти­ха вже по­жерт­ву­ва­ла двад­цять п'ять кар­бо­ван­чиків, а я даю п'ятнад­цять. Та й другі мо­ло­диці скла­лись, хто чим спромігся. А піде­мо по селі, то, бог дасть, хре­ще­ний мир спро­мо­жеться, і реш­ту збе­ре­мо. Аби тільки ви, ба­тюш­ко, доз­во­ли­ли нам та до­по­мог­ли й по­ра­дою й всім. А гро­шей ми роз­до­бу­де­мо.

Баба Зінька при цих сло­вах приж­му­ри­ла пра­ве око, і пог­ляд її став не­на­че тро­хи хит­рий, але в ньому світив­ся ро­зум. Ба­тюш­ка мов­чав.

«Ой, на­ки­нуть мені оці ба­би ба­га­то кло­по­ту!» - ду­мав він, по­хи­лив­ши свою го­ло­ву. Ро­зум­на Зінька до­га­да­лась й пос­те­рег­ла, що в ба­тюш­ки в го­лові снується щось несп­ри­я­юче для її замірів.

- Ой, про­шу ва­шої ми­лості і я, і моя сест­ра, і ста­рос­ти­ха, усі про­си­мо вас: і доз­вольте, і до­по­можіть нам, бо пер­шо­го ра­зу сни­лась мені ма­ти ве­се­лою та лас­ка­вою, а цей раз сни­лась вже не­лас­ка­вою. Їй-бо­гу моєму! аж сер­ди­то гля­ну­ла мені в вічі… А вид в неї та­кий чор­ний став, не­на­че зем­лею при­пав. Я аж зат­ру­си­лась, як про­ки­ну­ла­ся… Бо­юся, ба­тюш­ко! Знаю, що знов прий­де во­на до ме­не у сні…

- Як прий­де знов твоя ма­ти, то ще й поб'є те­бе. Ну-ну, Зінько! Не­хай вже бу­де так, як ти ка­жеш, - обізвав­ся отець Га­ра­сим і гля­нув їй в вічі гост­рим пог­ля­дом.

Чорні, гострі ба­бині очі ста­ли зра­зу спокійні; чи­малі, ви­раз­но об­ве­дені й вип­нуті ус­та ве­се­ло осміхну­лись, а з-під уст забіліли усі цілісінькі довгі міцні зу­би, вже тро­хи по­жовклі. Зінька підве­ла вго­ру свою чи­ма­лу, як у чо­ловіка, го­ло­ву. Білі ши­рокі кінці намітки за­во­ру­ши­лись на ши­ро­ких пле­чах. Дов­гоб­ра­зий, схо­жий на грецький вид її став ве­се­лий.

- Чи спро­мо­жеш­ся ж ти встиг­ну­ти з цим ділом до ве­ли­код­ня, бо неділя ми­ро­но­сиць всього че­рез два тижні після ве­ли­код­ня; тре­ба поспіша­ти, - ска­зав отець Га­ра­сим.

- Знаю, ба­тюш­ко, знаю. Бу­де­мо поспіша­ти. Піду са­ма по ха­тах, пош­лю сест­ру Ма­ру­сю, пош­лю ста­рос­ти­ху та ще кількох мо­ло­диць. Бу­де­мо зби­ра­ти і гроші, паш­ню, і бо­рош­но, хто що дасть. Бу­де­мо паш­ню про­да­ва­ти, то, мо­же, і набіжить до ве­ли­код­ня ще на півсотні. А ви же, ба­тюш­ко, за­мов­те майстрів, щоб по­чи­на­ли кіот та об­раз. Оце я й гроші вже взя­ла з со­бою.

Зінька ви­тяг­ла з ру­ка­ва хус­точ­ку, вив'яза­ла з уз­ла бу­маж­ки і пок­ла­ла на стіл пе­ред ба­тюш­кою. Вид її став ще ве­селіший. Во­на знов сіла на ка­напці, по­чу­ва­ючи пот­ре­бу по­ба­ла­ка­ти з ба­тюш­кою.

- Кого ж ти ду­маєш по­си­ла­ти по селі? Хто бу­де за побірниць?

- Та по­пе­ред усього са­му се­бе пош­лю, ба­тюш­ко! - ска­за­ла Зінька осміхнув­шись. - Та ста­рос­ти­ху, та свою сест­ру.

- Може, пош­леш Вар­ку Ко­ло­ди­ху? Во­на бо­гомільна і що­неділі хо­дить до церк­ви.

- Вона, ба­тюш­ко, й бо­гомільна, але я її не пош­лю за побірни­цю. Во­на й до церк­ви усе хо­дить, але… Ні-ні, не її я пош­лю.

Зінька за­пик­ну­лась: во­на бу­ла не­осуд­ли­ва і не хотіла су­ди­ти Вар­ку, та ще й пе­ред ба­тюш­кою.

- Може, ста­ру Гри­ши­ху? - спи­тав отець Га­ра­сим.

- Ні-ні, не її, ба­тюш­ко!

Зінька тільки по­хи­та­ла го­ло­вою кільки разів, але не ска­за­ла, че­рез що во­на не хо­че по­си­ла­ти Гри­ши­хи: Гри­ши­ха бу­ла ду­же ли­ха, осуд­ли­ва, ще й лю­би­ла хи­ли­ти горілку.

- То по­си­лай ко­го знаєш. Ти вже луч­че знаєш лю­дей, та ще й мо­ло­диць, ніж я.

- Я пош­лю варт­них… - ска­за­ла Зінька, і вид її став по­важ­ний.

Вона тро­хи по­мов­ча­ла: ду­ма­ла, як би роз­пи­та­ти ба­тюш­ку про Со­ломію, з чо­го по­ча­ти, щоб і довіда­тись про Со­ломію, і не осу­ди­ти мо­ло­дої дівчи­ни. Ду­ма­ла ба­ба, ду­ма­ла, як би так хит­ро, муд­ро й неп­римітно пе­рес­ко­чи­ти од свя­тих ми­ро­но­сиць до Со­ломії, щоб не бу­ло знать і сліду, але нічо­го хит­ро­го не на­ду­ма­ла та й плиг­ну­ла од­ра­зу, як у про­вал­ля, і спи­та­ла прос­то:

- В вас, ба­тюш­ко, слу­жи­ла Со­ломія, - по­ча­ла Зінька.

- Чия це Со­ломія?

- Та Че­че­то­ва Фи­ло­но­ва ж. Здається, во­на в вас рік ви­бу­ла? Чи ро­бо­ча во­на, ба­тюш­ко?

- А що? Мо­же, твій Ро­ман на­ду­мав­ся її сва­та­ти?

- Та… - ска­за­ла Зінька і мах­ну­ла ру­кою на повітpi, - чи ду­має, чи не ду­має, а так, тро­хи йо­му впа­ла в очі. А во­на якась стриб­ка та про­вор­на.

- Та во­на про­вор­на: це прав­да, але, ска­за­ти по правді, ду­же ро­бо­ча, ро­бить діло швид­ко, скрізь встиг­не; що не за­га­дай - скрізь уви­неться. Та й на вда­чу во­на доб­ра, не сер­ди­та.

- Ой ба­тюш­ко! А я бо­юсь, що во­на ду­же вже лю­бить ті співи, танці та смішки. Крутілка, та й годі!

- Це не ва­дить, бо во­на мо­ло­да. Ад­же ж, Зінько, і ти ко­лись співа­ла та кру­ти­лась, як бу­ла мо­ло­дою.

- Ой, співа­ла! Не­ма що ка­за­ти, - про­мо­ви­ла Зінька осміха­ючись.

Вона мах­ну­ла ру­кою і потім пок­ла­ла ру­ку на коліно. На білій свиті її здо­ро­ва, як у чо­ловіка, ру­ка з ду­же дов­ги­ми товс­ти­ми пальця­ми чорніла, не­на­че ви­ли­та з заліза.

- Соломія, ба­бо, з та­ких, що «на улиці пе­ред ве­де, а на полі сер­пом гу­де», як при­ка­зу­ють лю­де: во­на з півро­ку бу­ла в ме­не за няньку, а півро­ку за ку­хо­вар­ку. Дітей во­на доб­ре гляділа й жа­лу­ва­ла. Вид­ко, що во­на сер­цем доб­ра, хоч і крутілка, як ти ка­жеш.

Зінька вста­ла, вип­рос­та­лась на цілий свій зріст. Намітка на пле­чах за­гой­да­лась. Встав і ба­тюш­ка. І зда­ва­лось, що не ба­тюш­ка вип­ро­вад­жує Зіньку, а по­важ­на Зінька вип­ро­вад­жує з своєї гос­по­ди от­ця Га­ра­си­ма.

Зінька узя­ла в свою кре­мез­ну ру­ку не­ве­лич­ку су­хор­ля­ву білу ру­ку от­ця Га­ра­си­ма, поцілу­ва­ла й розп­ро­ща­лась.

- Ну, бо­же те­бе бла­гос­ло­ви! Гос­по­ди пострічай! Дай бо­же час доб­рий! - ска­зав на про­щанні отець Га­ра­сим,

- Ой, ве­ли­кий спа­сибі вам, ба­тюш­ко, за те, що ви ме­не втіши­ли за Со­ломію! Ой гос­по­ди мій, як я бо­юся за сво­го Ро­ма­на! Так мені йо­го шко­да, так жаль, як не бу­ло жаль ні од­но­го си­на. Ні од­на ди­ти­на не гор­ну­лась так до ме­не змал­ку, як він. Чи бу­ло по­ра­юсь в хаті, чи по­лю на ого­роді, він все ко­ло ме­не, слідком хо­дить за мною і не ос­ту­пається від ме­не. Як бу­ло по­лю гряд­ки, або підса­пую ка­пус­ту, або підгор­тую кар­топ­лю, він усе слідком хо­дить за мною та все пи­тає: «Чи не ви­нес­ти вам, ма­мо, во­ди? мо­же, ви пи­ти хо­че­те? мо­же, вам хліба вкра­яти та ви­нес­ти?» А як бу­ло в неділю ля­жу спо­чи­ва­ти під причілком на призьбі, то він вир­ве здо­ро­ву, як си­то, ло­пуш­ку, ся­де ко­ло ме­не в го­ло­вах та й ка­же: «Спіть, ма­мо, а я бу­ду од вас од­га­ня­ти му­хи». Ій-бо­гу моєму, прав­ду ка­жу! Ой, ко­ли б не бу­ла Со­ломія ли­ха та ле­да­ча! Бо­юся за си­на, більше як за се­бе. Шко­да мені бу­де мо­го Ро­ма­на.

- Не бійся. Зінько, не бійся! - ска­зав отець Га­ра­сим на про­щанні,

Баба Зінька не вдо­во­ли­лась тим, що їй го­во­рив ба­тюш­ка про Со­ломію. Во­на зай­шла ще до ма­туш­ки, ніби­то по­ба­ла­ка­ти, вий­ня­ла з па­зу­хи в хус­точці нез­ви­чай­но здо­ро­во­го цук­ро­во­го го­ро­ху, щоб ніби­то пох­ва­ли­тись, і да­ла ма­тушці на насіння, а тим ча­сом в роз­мові поміж го­ро­хом, ма­ком та ка­пус­тою довіда­лась, що за лю­ди­на - Со­ломія. І ма­туш­ка хва­ли­ла Со­ломію. Зінька розп­ро­ща­лась і вий­шла з ха­ти. Во­на бу­ла та­ка ра­да, та­ка ра­да, не­на­че то­го дня був Ве­лик­день. В ба­би не­на­че й но­ги ста­ли мо­лоді. Во­на не йшла до­до­му, а ніби самі но­ги нес­ли її. Лю­де, стріча­ючись з ба­бою, аж ди­ву­ва­лись, чо­го це завсіди по­важ­на Зінька так швид­ко чим­чи­кує вздовж улиці, і та­ка ве­се­ленька, не­на­че тільки що ви­пи­ла в ко­гось в гос­тях ча­ро­чок зо три горілки з стрюч­ку­ва­тим пер­цем.

- Що це та­ке ста­ло­ся з ба­бою Зінькою? - го­во­ри­ли мо­ло­диці ог­ля­да­ючись. - Йде так швид­ко, тро­хи не підска­кує, ніби от-от пісні за­ве­де се­ред улиці!

А ба­ба Зіня раділа за сво­го Ро­ма­на.

«От бу­де ра­дий Ро­ман! Піде йо­го сму­ток на оче­ре­та, на бо­ло­та та на пущі», - ду­ма­ла ба­ба, не­су­чи до­до­му радісну звістку для Ро­ма­на.