X

Після ве­ли­код­ня стар­ши­на скли­кав гро­ма­ду на східку. Пи­сар оповістив, що старі доб­ро­совісні, чи судці, ви­бу­ли вже свій строк. «Чи бу­де­те ви­би­ра­ти но­вих судців, чи зос­та­ви­те ста­рих?» - спи­тав пи­сар.

- Треба ви­би­ра­ти но­вих судців. Старі нам нес­по­добні! Тре­ба пос­ки­да­ти ста­рих доб­ро­совісних, - за­гу­ла гро­ма­да. - Старі судці зовсім роз­пи­лись, все на мо­го­ри­чах та на мо­го­ри­чах в корчмі: все су­дять за мо­го­рич, а не по правді! Ви­бе­ре­мо інших! Ста­рих тре­ба пос­ки­да­ти!

- Кого ж ви ду­маєте виб­ра­ти? - спи­тав пи­сар.

- Романа Ми­са­нен­ка! - за­гу­ла, як один чо­ловік, гро­ма­да.

- Роман ще мо­ло­дий на суд­ця, - обізвав­ся пи­сар.

- Нічого - те, що мо­ло­дий. Він бо­го­бо­ящий і письмен­ний, не ду­же при­па­дає до чар­ки. Він бу­де су­ди­ти не за мо­го­ричі, а бу­де су­ди­ти по правді. А ко­ли він мо­ло­дий, то до­да­мо до йо­го од­но­го ста­ро­го, йо­го тес­тя, дядька Фи­ло­на. Филін бо­го­бо­ящий чо­ловік.

- Коли Ро­ман вам спо­доб­ний, то й за­пи­ше­мо Ро­ма­на, а до йо­го при­пи­ше­мо й Фи­ло­на, - ска­зав пи­сар.

- І ка­сир нам нес­по­доб­ний! - знов за­гу­ла гро­ма­да. - Вже ду­же мо­тає грішми та ду­рить лю­дей.

Касир і справді об­ду­рю­вав не­письмен­них тем­них гос­по­дарів. Ча­сом який чо­ловік бу­ло зап­ла­тить ка­си­рові свою част­ку по­даті в шин­ку напідпит­ку. Ка­сир брав гроші, а в по­дат­ковій книжці за­пи­су­вав не всі гроші; або трап­ля­лось так, що ча­сом і зовсім не за­пи­су­вав. Де­котрі чо­ловіки пла­ти­ли ка­си­рові не ра­зом, а да­ва­ли част­ка­ми, ко­ли бу­ла їм спро­можність зап­ла­ти­ти част­ку по­датів. Ми­нав час, а ка­сир до­ка­зу­вав, що ті гос­по­дарі або зовсім не пла­ти­ли, або ка­зав, що во­ни зап­ла­ти­ли, та не все. Темні лю­де, нічо­го не роз­би­ра­ючи, що за­пи­са­но в книж­ках, му­си­ли знов доп­ла­чу­ва­ти. Чут­ка про такі по­гані ка­си­рові вчин­ки пішла по селі, і гро­ма­да про­си­ла ски­ну­ти то­го скарбівни­чо­го.

- Кого ж ви­би­раєте за скарбівни­чо­го? - спи­тав пи­сар.

- Дениса! Де­нис не бу­де кри­ви­ти ду­шею, не бу­де крив­ди­ти лю­дей, ви­ма­га­ти зай­во­го, не бу­де на­ки­да­ти по­датів, прилічу­ва­ти зай­во­го та прилічені гроші клас­ти в свою ки­ше­ню, - го­во­ри­ли чо­ловіки.

Писар за­пи­сав, що Де­ни­са виб­ра­ли за ка­си­ра. Про­чув­ши, що гро­ма­да виб­ра­ла Ро­ма­на за доб­ро­совісно­го, Со­ломія стри­во­жи­лась. Жінки ду­же бо­яться, як їх чо­ловіків ви­би­ра­ють за стар­шин, за де­сяцьких або за доб­ро­совісних. Виб­рані гро­ма­дою на служ­бу не дер­жа­лись ха­ти, не дба­ли про гос­по­дарст­во, усе десь швен­дя­ли або сиділи в шин­ку та пи­ли мо­го­ричі, котрі ста­ви­ли їм лю­де за свою спра­ву. Ба­га­то з виб­ра­них на во­лос­ну служ­бу ста­ва­ли п'яни­ця­ми.

- Ой ма­мо! Оце виб­ра­ли Ро­ма­на за доб­ро­совісно­го! Про­па­ща ж я навіки! Йо­го зовсім зве­дуть з пут­тя! - го­во­ри­ла Со­ломія до ба­би Зіньки.

- О ні, доч­ко! Не­ма чо­го тобі ля­ка­тись: Ро­ман не з таківських, щоб йо­го зве­ли з пут­тя. Я й криш­ки не бо­юся за йо­го. Чи то спосіб, щоб мій Ро­ман з'їхав з глуз­ду? - втіша­ла ба­ба Зінька Со­ломію.

Але швид­ко по­ка­за­лось, що Со­ломія не­дур­но бо­ялась за Ро­ма­на.

Почалися в во­лості усякі спра­ви. Ро­ман му­сив ки­да­ти гос­по­дарст­во і йшов в во­лость на суд. Пішли мо­го­ричі, як зви­чай­но бу­ває на се­лах. Ро­ма­на й Фи­ло­на час­ту­ва­ли в корчмі мо­го­ри­ча­ми і ті, в кот­рих діло бу­ло неп­рав­ди­ве, щоб піддоб­ри­тись під їх та підку­пи­ти, час­ту­ва­ли й ті, в кот­рих поз­ви бу­ли прав­диві, щоб на ра­до­щах за­пи­ти мо­го­рич після су­ду. Ро­ман і Филін не крив­ди­ли ніко­го на суді, су­ди­ли усіх по правді, але мо­го­ричі пи­ли так са­мо, як і старі судці. Ро­ман час­тенько при­хо­див до­до­му напідпит­ку.

- Сину, навіщо ти п'єш з людьми ті мо­го­ричі? Ти по­чав од­ни­ку­ва­ти од дво­ру, од­ни­куєш од гос­по­дарст­ва. Навіщо тобі за­хо­ди­ти до корч­ми на ті мо­го­ричі? - го­во­ри­ла час­тенько ба­ба Зінька до Ро­ма­на.

- Коли, ма­мо, лю­де ме­не про­сять на мо­го­ричі. А ко­ли про­сять, то на­що ж цу­раться лю­дей, - од­повідав Ро­ман.

Настали жни­ва. По­ча­ла­ся ро­бо­та на полі. Ро­ман не ки­дав ро­бо­ти, але трап­ля­ло­ся, що він ча­сом три або чо­ти­ри дні поспіль не хо­див на ро­бо­ту і вер­тав­ся до­до­му п'яненький. Ба­ба Зінька му­си­ла най­ня­ти най­ми­та, а Со­ломія справ­ля­лась і в хаті, і на полі, ро­би­ла й жіно­чу, й чо­ловічу ро­бо­ту. Ми­ну­ли жни­ва. Во­се­ни ро­бо­ти ста­ло мен­ше. Ро­ман зовсім од­бив­ся од ха­ти, сидів в корчмі і та­ки доб­ре роз­ле­дащів та роз­пив­ся. Він знав, що Со­ломія не лю­би­ла йо­го, і йо­му бу­ло ве­селіше сидіти в корчмі з людьми за мо­го­ри­чем, ніж до­ма з жінкою. Со­ломія му­си­ла терпіти й мов­ча­ти.

Але раз во­се­ни Ро­ман та Филін так на­пи­ли­ся в корчмі, що самі не мог­ли втра­пи­ти до­до­му. В корч­му на­го­див­ся Де­нис і повів їх до­до­му. Филін на­си­лу волік но­ги. Ро­ман був тільки тро­хи тве­резіший.

- О, я все знаю! От ви, мо­лоді, то нічо­го не знаєте. Ого-го! Филін чи­ма­ло років по­жив. Ку­ди ж вам, мо­ло­дим, до нас? - те­ре­ве­нив Филін, ко­ли­ва­ючись на обид­ва бо­ки по улиці.

- А що ж ви, дядьку Фи­ло­не, знаєте та­ке муд­ре? - спи­тав Де­нис.

- Ви ду­маєте, що ви вчені та письменні, то все знаєте? Вчені ви, та нед­рю­ко­вані. Ану, ко­ли ти вче­ний, ска­жи мені, де тут на цьому кут­ку за­ко­пані гроші? А ба! От і не ска­жеш, бо не знаєш. А я так знаю, хоч я й не­письмен­ний. Ве­ли­ка пак ця­ця - письмен­ний чо­ловік! Ку­ди ж пак!

- А де ж тут гроші за­ко­пані? Скажіть, то ми з Ро­ма­ном ви­ко­паємо та й поділи­мо­ся з ва­ми, - ска­зав Де­нис.

- А ось тут! Ось ту­теч­ки на цьому са­мо­му місці! - крик­нув Филін і стук­нув па­ли­цею об зем­лю. - Ось ту­теч­ки, де ти стоїш.

- Та годі вам, та­ту! Ет! богз­на-що ви го­во­ри­те, - обізвав­ся Ро­ман.

- Та й ти, я ба­чу, ду­рень, хоч і письмен­ний, ко­ли цього не знаєш. Ось ту­теч­ки за­ко­пані гроші! - знов крик­нув Филін, спи­нив­шись на ході і ткнув­ши па­ли­цею в кро­пи­ву. - От ди­вись! во­ни вже го­рять! О! О! як схоп­люється синій огонь! О! вже го­рять! От ви не ба­чи­те, а я ба­чу, бо це мені да­но з не­бес. Та ку­ди та­ким дур­ням й ба­чи­ти, як го­рять гроші?

- Та то, дядьку, в вас в очах го­рить чи ми­го­тить! - обізвав­ся Де­нис.

- Поцілуй сво­го батька в мор­ду! В моїх очах го­рить. Ав­жеж! Оце так! Ти ду­маєш, я п'яний? Ав­жеж пак! То ти п'яний, а дядько Филін тве­ре­зий. А он­деч­ки в тій хаті жи­ве відьма. А ти й цього не знаєш, дур­ню, хоч ти і вче­ний.

- Яка там відьма? Та в тій хаті жи­ве ста­рос­ти­ха, жінка бо­го­бо­яща, - обізвав­ся Де­нис.

- Старостиха? О, бре­шеш! Ста­рос­ти­ха то ста­рос­ти­ха! а то та­ки жи­ве в цій хаті відьма, - плів нісенітни­цю Филін.

- Ет, та­ту! Хо­четься вам базіка­ти: відьом та чарівниць не­ма на світі, - якось спромігся обізва­тись Ро­ман, - то все брехні, то бабські за­бо­бо­ни.

- От тобі й на! То це я бре­шу? То це твій тесть бре­ше? - го­во­рив сер­ди­то Филін, спи­нив­шись і ви­ря­чив­ши сер­диті очі на Ро­ма­на. - А ди­ви­ся лиш. Он во­на пе­ре­ки­ну­лась ря­бою кішкою і побігла до ко­мо­ри. Те­тя­но! та не ду­ри-бо лю­дей. Я те­бе знаю.

- Ет, пле­те­те, що ви­ко­па­ли в лісі са­та­ну, не­на­че ба­ра­бо­лю. Ет! - про­мо­вив Де­нис. - То, дядьку, побігла до ко­мо­ри та­ки прав­ди­ва кішка, а не відьма. Богз­на-що ви вер­зе­те. А са­та­на в пеклі, бо там йо­му теп­ло. Чо­го йо­му сидіти в лісі, та ще й у землі? Хіба він кріт або жа­ба? - сміявся Де­нис.

Денис зап­ро­ва­див Ро­ма­на до­до­му і повів далі Фи­ло­на. Ро­ман пот­ра­пив увійти у двері, хоч і ко­ли­вав­ся на но­гах. Ще ніко­ли не вер­тав­ся Ро­ман до­до­му зовсім п'яний. Це бу­ло впер­ше, що він прий­шов до­до­му, лед­ве во­лодіючи но­га­ми. Діти ви­ря­чи­ли очі на батька. Со­ломія гля­ну­ла на йо­го з жа­хом; сум най­шов на ба­бу Зіньку.

- Оце доб­ре підмо­го­ри­чи­ли нас добрі лю­де, спа­сибі їм! - по­чав го­во­ри­ти Ро­ман, хи­та­ючись на но­гах.

- Бачте, ма­мо! Ка­за­ли ви, що не боїтесь за Ро­ма­на, а я бо­ялась, - обізва­лась Со­ломія, пе­рес­тав­ши чис­ти­ти, кар­топ­лю на юш­ку.

- А чо­го ти там бо­ялась? Хіба я вовк, чи що? Те­бе не зля­каєш спло­ха; о, те­бе не зля­каєш! Не з таківських, щоб ля­ка­тись, - го­во­рив Ро­ман, геп­нув­ши на ла­ву.

- Я не бо­юся, тільки жу­рю­ся. Ой, ли­ха моя го­ди­нонька! - обізва­лась Со­ломія.

- А чо­го там ли­ха твоя го­ди­нонька? Я вже знаю чо­го! Це тим, що я тобі не справ­ляю су­кон­них до­ро­гих жу­панів та шерс­тя­них спідниць.

- Одчепися од ме­не з своїми су­кон­ни­ми жу­па­на­ми. І справ­ля­ти - не справ­ляв, а до­ко­ря­ти вмієш,- про­мо­ви­ла Со­ломія.

- Їй в думці все жу­па­ни та на­мис­та. Все б чеп­ля­ла на се­бе, все б по­на­пи­на­ла на се­бе: і жу­па­ни, й хуст­ки, і шерс­тяні спідниці, і су­конні ряд­на, і шерс­тяні на­мис­та… - плів п'яний Ро­ман, - їй аби вертітись та кру­ти­тись. Так, так! Я вже доб­ре знаю. Знаємо ми вас!

Роман, завсігди спокійний і не­говіркий, став го­во­рючіший, ви­пив­ши по чарці. Він тоді го­во­рив більше, хоч го­во­рив спокійно і по­ма­леньку. Горілка не­на­че розв'язу­ва­ла йо­му язик. Але тоді йо­го роз­мо­ва ста­ва­ла докірли­вою; йо­го сло­ва бу­ли ущип­ливі.

Соломія мов­ча­ла і знов по­ча­ла чис­ти­ти кар­топ­лю, ки­да­ючи об­чи­ще­ну кар­топ­лю в мис­ку з во­дою.

- Та годі вже, си­ну, годі! Ко­ли те­бе на­поїли мо­го­ри­ча­ми, то йди вже в свою кімна­ту та од­по­чинь, - обізва­лась ма­ти.

- Еге, годі! Так оце й годі! Ко­ли не мож­на годі. Он ка­зав батько Филін, що ко­ло ста­рос­ти­хи на улиці гроші за­ко­па­но, їй-бо­гу, й місце те по­ка­зу­вав! А я ви­ко­паю ті гроші, на­сип­лю пов­ну скри­ню та й замк­ну на двад­цять замків, бо во­на до їх до­бе­реться, їй аби гроші! О, я знаю вас! Вам тільки гро­шей нас­та­чай, а за­ро­би­ти гро­шей то й не­ма. А на жу­па­ни то й по­да­вай! Самі ле­жать на бо­ках. Ви­вер­неться, як ко­ро­ва, та й ле­жить, а ти їй по­да­вай!

- Хто? я ле­жу на бо­ках, ви­вер­нув­шись, як ко­ро­ва? - аж крик­ну­ла Со­ломія.

- А то хто ж? Вже ж не я! Не про се­бе го­во­рю, а про те­бе річ. Круть-верть! Круть-верть! Усе кру­тить хвос­том оця то­роп­ле­на, не­на­че та со­ро­ка на ти­ну.

Соломії ці сло­ва до­пек­ли до са­мої душі. Во­на бряз­ну­ла но­жем об ла­ву і схо­пи­лась з місця. За що Ро­ман ко­лись її лю­бив, з то­го те­пер сміявся.

- То це я ле­жу, як ко­ро­ва, і нічо­го не роб­лю? Я ж тобі слу­жу і за най­мич­ку, і за най­ми­та. Я ж тобі і во­зи ма­жу, і сно­пи по­даю на стіжок, слу­жу і за возільни­ка, і за по­да­вальни­ка.

- Та годі, доч­ко, годі! Хіба ж ти не ба­чиш, що вів нет­ве­ре­зий? - обізва­лась ма­ти.

- Я в те­бе роб­лю, як най­мич­ка, а ти в лісі со­ло­вей­ків слу­хаєш та на траві ка­чаєшся або мо­го­ричі в корчмі дуд­лиш. Сам став ле­да­що, а дру­гим до­ко­ряєш.

- О, тобі все на­мис­та та жу­па­ни в го­лові! Бу­деш у пеклі на са­мо­му дні за ті су­конні сині жу­па­ни, за шерс­тяні юб­ки та спідниці! Чуєш? Бу­деш в пеклі сма­ли­тись за те твоє круть-верть, за ті смішки, їй все смішки: хі-хі-хі! Смішки з ба­би­ної кішки! хі-хі-хі!

Роман за­хи­хи­кав так про­тив­но та смішно, що аж малі діти за­ре­го­та­лись. Для Со­ломії Ро­ман став та­кий гид­кий та про­тив­ний, що во­на од­вер­ну­лась од йо­го, сіла на лаві і ди­ви­лась у вікно.

- Сину! що це з то­бою ста­ло­ся? Чо­го ти чеп­ляєшся до мо­ло­диці ні за що ні про що? Чи то ж спосіб та­ке тобі базіка­ти? І чо­го ти, си­ну, хо­диш усе до корч­ми? Там же стільки уся­кої на­во­лочі та уся­ко­го без­лад­дя! Чи ком­панія ж тобі оті п'яниці, тобі, що лю­биш чи­та­ти святі кни­ги? - обізва­лась ма­ти.

Мати дов­го мов­ча­ла, бо лю­би­ла си­на, але неп­рав­диві до­ко­ри йо­го, хоч він був і п'яненький, вра­зи­ли її.

- Еге! Чеп­ляєшся. Ще що ма­мо, ви­га­дай­те. Чеп­ляєшся. Як я чеп­ля­юсь? Я мов­чу, сид­жу ниш­ком, а во­ни ка­жуть - чеп­ляєшся. Я собі сид­жу за книж­ка­ми, вчу дітей, а во­ни та­ки своєї: чеп­ляєшся та й чеп­ляєшся. Хіба я смо­ла, щоб я лип ко­му до чобіт? От Со­ломія, то це прав­ди­ва смо­ла: сліпцем лізе тобі в вічі, стри­же тобі бо­ро­ду та бурці, а ти їй нічо­го й не ка­жи. Та підлесп­ли­ва, та не­до­тор­ка­на, та об­лес­ли­ва. Хі-хі-хі-хі!

Соломія по­ча­ла пла­ка­ти. Це не пер­ший раз, вер­нув­шись з шин­ку, Ро­ман допікав Со­ломії смішка­ми та до­ко­ра­ми, але ще ні ра­зу він не допікав їй так, як цей раз. Сльози зда­ви­ли її в гру­дях. Бідна мо­ло­ди­ця, по­чут­ли­ва зро­ду, вже не мог­ла дов­ше ви­дер­жа­ти. Неп­рав­ди­ве й брех­ли­ве нарікан­ня за лінивст­во та нед­бай­ність вра­зи­ло її в са­ме сер­це. Во­на схо­пи­лась з ла­ви, за­го­ло­си­ла, як по мерт­во­му, за­ту­лив­ши очі до­ло­ня­ми, ки­ну­ла­ся з ха­ти, вибігла в сіни, а потім вско­чи­ла в Ро­ма­но­ву кімна­ту.

Баба Зінька пос­те­рег­ла, що Со­ломії дійшли до са­мо­го сер­ця Ро­ма­нові смішки та до­ко­ри. Ста­ра бу­ла ро­зум­на лю­ди­на, ба­га­то років про­жи­ла на світі, ба­га­то ба­чи­ла на своєму віку, ба­га­то де­чо­го чу­ла про лю­дей. Во­на пос­те­рег­ла, що Со­ломія од ве­ли­ко­го од­чаю мо­же са­ма собі за­подіяти й смерть. І ста­ра ма­ти рап­то­во схо­пи­ла­ся з ле­жан­ки і ніби пог­на­ла­ся за Со­ломією. Во­на увійшла в Ро­ма­но­ву кімна­ту.

Соломія одімкну­ла свою скри­ню і ви­би­ра­ла, звідтіль свої со­роч­ки та спідниці.

- Що ти, доч­ко, ото ро­биш? - спи­та­ла в неї ба­ба Зінька, сто­ячи ко­ло по­ро­га.

- Покину Ро­ма­на! Годі вже мені терпіти та му­чи­тись! Піду до батька. Бу­ду в йо­го жи­ти й на се­бе ро­би­ти. Та­ки на хліб щось собі за­роб­лю. Піду слу­жи­ти за най­мич­ку, а не бу­ду з ним жи­ти.

- Що то ти ви­га­да­ла. Со­ломіє! Чим ми тобі не спо­добні? В чо­му тобі в нас не­до­го­да? - спи­та­ла ба­ба Зінька.

- В то­му, ма­мо, що Ро­ман вже дав­но мені не чо­ловік, а я йо­му не жінка. Я йо­го зне­на­виділа. Годі вже йо­му підку­рю­ва­ти ме­не ла­да­ном! Мені не тре­ба йо­го ла­да­ну. Мені тільки жаль вас, ма­мо, бо ви бу­ли для ме­не добрі, як рідна ма­ти; шко­да мені й дітей.

Соломія зга­да­ла про дітей. Та згад­ка, не­на­че ко­сою, підко­си­ла її но­ги. Во­на сіла на ла­ву, схи­ли­ла го­ло­ву на край од­хи­ле­ної скрині і за­го­ло­си­ла:

- Ой діти мої, дітоньки! Як же я без вас бу­ду жи­ти? - го­ло­си­ла Со­ломія, не­на­че в неї ра­зом по­мер­ли обоє дітей. - Ой ма­мо моя! станьте ж хоч ви їм за рідну матір, дог­ля­дай­те їх, станьте за ме­не, бо вже не си­ла моя дов­ше терпіти.

- Геть, доч­ко! Од­дай сю­ди оті свої со­роч­ки та оде­жи­ну, а я са­ма поск­ла­даю та й за­чи­ню скри­ню. Ос­ту­пись, доч­ко! Зас­по­кой­ся, бо ти з го­ря та з ту­ги й са­ма не знаєш, що ро­биш. Богз­на-що хо­чеш ти оце вчи­ни­ти! Сядь та пе­ре­пе­чалься, пе­реп­лач, по­ки я усе поз­гор­таю та поск­ла­даю в скри­ню.

- Ой, бу­де вже з ме­не! Вже ж я так пе­ре­пе­ча­ли­лась. Ду­маю-га­даю і не ба­чу краю своєї пе­чалі. Вже ж він не той став для ме­не, що був ко­лись, - ска­за­ла Со­ломія і ра­зом пе­рес­та­ла пла­ка­ти. Сльози не­на­че за­мер­ли й ста­ли в її очах.

Вона зав'яза­ла свою оде­жу та со­роч­ки в здо­ро­ву хуст­ку і пішла до две­рей. Обер­нув­шись ко­ло две­рей до ба­би Зіньки, во­на пок­ло­ни­лась їй до по­яса і ска­за­ла:

- Прощайте, ма­мо, мо­же, й навіки! мо­же, й до моєї смерті!

Соломія вий­шла з ха­ти. Ба­ба Зінька сто­яла ко­ло од­чи­не­ної скрині, смут­но ди­ви­лась на по­роз­ки­дані со­роч­ки та хуст­ки, підпер­ши що­ки до­ло­нею, й за­ду­ма­лась:

«Усіх синів по­же­ни­ла: усім тра­пи­лась добірная па­ра, а моєму ко­ха­но­му Ро­ма­нові он який ви­пав та­лан! Ой бо­же мій ми­лий, бо­же мій єди­ний! Яке ж і мені ви­па­ло го­ре на старість! І бо­га про­си­ла, і бо­гу мо­ли­лась, а не вип­ро­си­ла в бо­га щас­тя моїй ко­ханій ди­тині! Ой си­ну мій ко­ха­ний! Я б сер­ця сво­го вкра­яла, ко­ли б зна­ла, що че­рез це змо­жу да­ти тобі та­лан та щас­тя! Чу­ла моя ду­ша щось не­доб­ре… так во­но й вий­шло. І хто з їх ви­нен, один бог відає. А на мені все ли­хо око­шиться: прий­деться на ста­рості літ не од­по­чи­ва­ти, а пра­цю­ва­ти, як і пер­ше пра­цю­ва­ла: і то­пи­ти, й ва­ри­ти, й во­ду но­си­ти, і ого­ро­ду глядіти, і ко­па­ти, й сіяти».

І ба­ба Зінька дов­го сто­яла ко­ло од­чи­не­ної скрині мовч­ки, не­на­че ска­меніла. Важкі ду­ми не­на­че ка­ме­нем по­ляг­ли на її ду­шу. З ста­рих очей ви­ко­ти­лись дві сльози і по­тек­ли по змор­ще­них що­ках. В хаті бу­ло ти­хо, і бабі Зіньці ста­ло так важ­ко на душі, не­на­че Со­ломія вже ле­жа­ла в до­мо­виш.

Рипнули двері. В кімна­ту увійшов Ро­ман і, хи­ли­та­ючись, поп­рос­ту­вав до по­лу. Він впав на піл, підмос­тив­ши під го­ло­ву дві по­душ­ки. Ба­ба Зінька опам'ята­лась, не­на­че про­ки­ну­лась од сну. Во­на поск­ла­да­ла в скри­ню по­роз­ки­да­не уб­ран­ня, за­чи­ни­ла й замк­ну­ла скри­ню.

- То ви, ма­мо, веш­таєтесь по хаті? А я ду­мав, що то Со­ломія. А Со­ломія де? - обізвав­ся Ро­ман з по­лу.

- Пішла до батька, си­ну, по­ки­ну­ла вже нас! - ска­за­ла ба­ба Зінька.

- Покинула ота то­роп­ле­на! ота навісна! Ой, яка ж во­на муд­ра! Та й не­чуст­венні ж ті мо­ло­диці. І хто їх соз­дав? Ой гос­по­ди! прос­ти ме­не грішно­го.

Баба Зінька ні докірли­во­го сло­веч­ка не ска­за­ла си­нові. Во­на зна­ла, що бу­ло б на­да­рем­но і до­ко­ря­ти, і наріка­ти і що до­ко­ра­ми во­на нічо­го не вдіє.

«Ой бо­же мій! Час пли­ве, вечір за­хо­дить. Вже за­то­го смерк­не! Вже ж час і ве­че­рю ва­ри­ти», - по­ду­ма­ла ба­ба Зінька і шви­денько по­чим­чи­ку­ва­ла че­рез сіни та й ста­ла по­ра­тись ко­ло печі: не бу­ло ча­су бідній бабі Зіньці й жу­ри­тись.

«А мо­же, ще Со­ломія опам'ятається? Мо­же, во­на втя­мить, яке ли­хо нам во­на вчи­ни­ла? Мо­же, їй ста­не жаль дітей, і во­на знов вер­неться до гос­по­ди», - втіша­ла се­бе дум­ка­ми бідна Зінька.

Тим ча­сом ми­нув день, ми­нув і дру­гий, а Со­ломія не вер­та­лась. Третього дня навідав­ся до Зіньки Филін. Ба­ба Зінька роз­повіда­ла йо­му про все. Увійшов у ха­ту й Ро­ман і про­сив Фи­ло­на, щоб він вго­во­рив мо­ло­ди­цю вер­ну­тись до йо­го. Са­ма ба­ба Зінька хо­ди­ла до Со­ломії і про­си­ла її вер­ну­тись до Ро­ма­на. Але Со­ломія не­на­че за­тя­ла­ся і нічо­го не хотіла й слу­ха­ти.

- Обрид він мені, став про­тив­ний. Не піду на­зад, зро­ду-звіку не вер­ну­ся до йо­го. Він те­пер не той став, що ко­лись був, - го­во­ри­ла Со­ломія і батькові, і своїй ма­тері, і бабі Зіньці, - що хо­че­те робіть мені, хоч втопіть ме­не, а я до Ро­ма­на не вер­ну­ся.

Через тиж­день Филін з жінкою приїхав візком до Ро­ма­на, щоб узя­ти Со­ломіїну скри­ню та ко­жух. Ба­ба Зінька од­чи­ни­ла скри­ню, виб­ра­ла з скрині де­яке ди­тя­че уб­ран­ня та ди­тячі со­ро­че­ня­та та штанці і од­да­ла ключі Фи­ло­нисі. Филін з жінкою взя­ли скри­ню, ви­нес­ли надвір і пос­та­ви­ли на візку. Бабі Зіньці чо­гось зда­ло­ся, ніби хо­ва­ють мерт­во­го, ніби з ха­ти ви­но­сять Со­ломіїну до­мо­ви­ну. Во­на пла­ка­ла, не­на­че по мерт­во­му, і вти­ра­ла хус­точ­кою сльози. Діти, вглядівши, що ба­бу­ся пла­че, по­ча­ли й собі пла­ка­ти. Дівчин­ка зап­ла­ка­ла го­лос­но. А Ро­ман сто­яв не­по­руш­но в світлиці і тільки мовч­ки ди­вив­ся, як ви­но­си­ли Со­ломіїну скри­ню на віз, не­на­че зди­во­ва­ний і тро­хи пе­ре­ля­ка­ний, як див­ляться на по­же­жу малі діти, котрі самі підпа­ли­ли клу­ню, гра­ючись та розк­ла­да­ючи ба­гат­тя в зас­то­рон­ку: що це, мов, та­ке страш­не ста­ло­ся з на­шої ди­тя­чої іграш­ки? Ро­ман тільки ши­ро­ко ви­ря­чив свої вип­нуті сірі очі, не­на­че з яко­гось ве­ли­ко­го ди­ва, і ні сло­веч­ка не про­мо­вив до Фи­ло­на, навіть не зітхнув, не­на­че ви­но­си­ли з ха­ти не Со­ломіїну скри­ню, а чи­юсь чу­жу. Тільки блідо­та на ви­со­ко­му чолі ви­яв­ля­ла йо­го за­таєну в серці ве­ли­ку три­во­гу та по­чу­ван­ня нес­подіва­но­го го­ря.

- Везуть мо­ло­ду з Ро­ма­но­вої ха­ти. Ро­ман за жи­вот­тя ніби ви­дає свою жінку заміж! - го­моніли та сміялись мо­ло­диці, див­ля­чись на ту сум­ну пе­рез­ву, що виїха­ла з Ро­ма­но­во­го дво­ру. - Пе­рес­та­ла лю­би­ти Ро­ма­на, бо, пев­но, по­ко­ха­ла ко­гось мо­лод­шо­го. Щось там та є! Не без чо­гось ота Со­ломіїна пе­рез­ва скоїлась! - го­во­ри­ли наз­до­гад мо­ло­диці.

Тим ча­сом Со­ломія і не ду­ма­ла про ко­хан­ня. Во­на жи­ла в батька ти­хо та спокійно, за­роб­ля­ла на хліб, а бідні діти півдня бу­ли в ма­тері, а на півдня і на ніч вер­та­лись до ба­би Зіньки.

І знов нев­си­пу­ща ба­ба Зінька за­хо­ди­лась ко­ло ро­бо­ти, ро­би­ла усю ро­бо­ту, як ще ніко­ли їй не до­во­ди­лось ро­би­ти. І ста­ра ба­ба якось му­си­ла уви­ва­тись, му­си­ла всти­га­ти: і то­пи­ла, і ва­ри­ла, і со­роч­ки пра­ла в опо­лонці на хо­лоді та на вітрі. Старші невістки та доч­ки згля­ну­лись на ма­те­ри­ну старість і по черзі при­хо­ди­ли по­ма­га­ти ма­тері пра­ти плат­тя зи­мою на річці. Нас­та­ла вес­на. Ба­ба Зінька по­ма­леньку та по­ма­леньку і го­род ско­па­ла, і засіяла, і за­са­ди­ла гряд­ки, і на ого­роді, і в хаті - скрізь всти­га­ла упо­ра­тись. Ху­де та по­мор­ще­не ба­би­не ли­це аж зчорніло, не­на­че зем­лею при­па­ло; очі гли­бо­ко по­за­па­да­ли, але не втра­ти­ли блис­ку і світи­лись ро­зу­мом. Важ­ка ро­бо­та навіть не зігну­ла її рівно­го ста­ну на сьомо­му де­сят­ку літ.

Зіставшись в хаті з ста­рою матір'ю та дітьми, Ро­ман не­на­че опам’ятав­ся, пе­ре­ду­му­ючи своє по­пе­реднє жит­тя. Чуд­но йо­му бу­ло, що Со­ломії не­ма в хаті. Йо­му все зда­ва­лось, що не­на­че чо­гось не ста­ло в хаті, чо­гось ве­се­ло­го, гар­но­го, що зак­ра­шу­ва­ло йо­го ха­ту, як ті зо­ло­то­обрізні по­цяцько­вані книж­ки, що ле­жа­ли в йо­го на столі. В хаті ста­ло сум­но. Не чуть бу­ло Со­ломіїно­го ве­се­ло­го го­ло­су, ве­се­лої роз­мо­ви. Ро­ма­нові зда­ва­лось, ніби з клітки ви­пурх­ну­ла ве­се­ла співу­ча пташ­ка, по­летіла десь в гай і вже не ве­се­лить ха­ти своїм ще­бе­тан­ням. І сам Ро­ман нез­чув­ся, як на йо­го най­шов сум, най­шов жаль. Вже не так час­то він за­хо­див до корч­ми, вже од­ни­ку­вав од мо­го­ричів з де­сяцьким та з своїм тес­тем Фи­ло­ном. Але ча­сом на йо­го на­хо­ди­ло та­ке, що він пив у корчмі по два дні поспіль вже не на чужі, а на свої гроші. Аж у ве­ли­кий піст він пе­рес­тав пи­ти, як по­чав говіти.

Після ве­ли­код­них свят ба­ба Зінька по­ча­ла вго­во­рю­ва­ти Ро­ма­на, щоб він пішов до Со­ломії, пе­реп­ро­сив її та по­ми­рив­ся з нею. Са­ме в той час надійшов до ба­би в гості Де­нис з Нас­тею. І во­ни по­ча­ли вго­во­рю­ва­ти Ро­ма­на, щоб він по­ми­рив­ся з Со­ломією.

- Ет! бог з нею, - го­во­рив Ро­ман, - на­що мені її пе­реп­ро­шу­ва­ти? На світі лю­де во­ро­ги од­но дру­го­му. Од­но дру­го­го го­то­ве про­да­ти ні за що ні про що; од­но дру­го­го го­то­ве в ложці во­ди вто­пи­ти, з'їсти без солі. От і Со­ломія ста­ла моїм вра­гом. А за що? А про що?

- Та вже щось бу­ло між ва­ми, ко­ли во­на те­бе по­ки­ну­ла, - обізвав­ся Де­нис, - а про якихсь там во­рогів ти ви­га­дуєш нісенітни­цю, вер­зеш ні се ні те. По-твоєму, то всі б то лю­де го­тові поїсти одні дру­гих?

- Атож! Ав­жеж го­тові! Чо­ловік гри­зеться з жінкою, жінка з чо­ловіком, свек­ру­ха з невісткою. Скрізь на світі неп­рав­да! - по­чав го­во­ри­ти Ро­ман. - І в книж­ках не­ма прав­ди! Тільки й прав­ди, що в одній єван­гелії. От там тільки й прав­да.

- Та це на те­бе та­ке най­шло з до­са­ди! Сха­ме­ни­ся, чо­ловіче! Що ти вер­зеш? - ска­зав Де­нис. - Хіба твоя ма­ти тобі во­рог? Хіба ж я та Нас­тя тобі во­ро­ги? Це твій сум ви­ла­зить тобі бо­ком.

- А хіба ти не ка­зав ко­лись, що на світі па­нує неп­рав­да: що жи­ди об­ду­рю­ють лю­дей, і пи­сар ду­рить, і го­ло­ва де­ре…

- То, бач, зовсім інша річ! - ска­зав Де­нис. - Я не про та­ких во­рогів тобі го­во­рив, про яких оце ти базікаєш.

- Не все, бач, од­но! ба­га­тий приг­ноб­лює бідно­го, жид сідає вер­хом на му­жи­ка. Скрізь па­нує неп­рав­да в світі, - ска­зав су­мо­ви­то Ро­ман.

- То це, по-твоєму, ви­хо­дить, як ка­же при­каз­ка, що не­має в світі прав­ди, тільки в мені та в бозі трош­ки? - обізва­лась ма­ти.

- Може, ма­мо, й так, - ска­зав Ро­ман, - чо­му бог не вклав іншо­го сер­ця лю­дині в гру­ди? На­що він дав лю­дям сер­це та­ке лег­ке? А то сьогодні чо­ловік ніби й доб­рий до те­бе і лю­бить те­бе, а завт­ра стає твоїм во­ро­гом і не­на­ви­дить те­бе. Хіба ж не бу­ла ко­лись доб­ра до ме­не Со­ломія? Хіба ж я не ду­мав, що во­на бу­де повік вічний од­на­ко­ва? Ет, ма­мо! Не­доб­ре все діється на світі.

- Ой Ро­ма­не, Ро­ма­не! - по­чав Де­нис. - Мо­же, й ти тро­хи ви­нен, що Со­ломія те­бе по­ки­ну­ла. А ти все ви­нуєш Со­ломію, об­ви­ну­ва­чуєш лю­дей і тільки се­бе од­но­го вип­рав­дуєш. Ко­ли ти хотів прис­вя­ти­тись, то тре­ба бу­ло тобі йти в Київ у мо­нас­тир. А хіба ж ма­ло з на­шо­го се­ла пішло в Лав­ру? Там же на­шо­го му­жи­ка аж ки­шить! І ти все за книж­ка­ми та за мо­лит­ва­ми.

- Нема в тих книж­ках прав­ди. Я їх за­раз поп­ро­дам. Од­на прав­да в єван­гелії, - обізвав­ся Ро­ман.

- Ой гос­по­ди ми­лос­ти­вий! Що це з то­бою ста­ло­ся? Сха­ме­ни­ся, си­ну! Що ти ото вер­зеш? Як мож­на про святі кни­ги та­ке го­во­ри­ти! - з пе­ре­ля­ком го­во­ри­ла ба­ба Зінька. - То-то я вже примічаю, що ти вже й до церк­ви не хо­диш, і бо­гу не мо­лиш­ся, і ла­да­ном в се­бе в кімнаті не ку­риш.

- Піду до ба­тюш­ки, мо­же, він ку­пить оті до­рогі книж­ки для церк­ви, бо в церкві, кни­ги все старі, а мої новісінькі, - ска­зав Ро­ман.

- Ти кра­ще зро­биш, як підеш та пе­реп­ро­сиш Со­ломію та по­ми­риш­ся з нею, - ска­за­ла Нас­тя, - та пе­редніше об­го­ли оте бо­ро­ди­ще та пат­латі бурці, та обст­ри­жи оті пат­ли на го­лові, та при­че­пу­рись, по­зак­ру­чуй ву­си, щоб аж сторч стриміли. Та по­го­во­ри з нею гар­ненько та лю­бенько. А то осу­нув­ся, як дід-пасічник. Де ж та­ки лю­би­ти та­ко­го куд­ла­то­го пасічни­ка! Як­би мій Де­нис був та­кий пат­лач, як оце ти, то й я б пе­рес­та­ла йо­го лю­би­ти.

- Ой ти, тюхтію, тюхтію! Он глянь на се­бе, який ти став витрішку­ва­тий та мізер­ний! Хіба ж такі ви­род­ки жінкам до впо­до­би? Ані кив­не, ані морг­не ні бро­ва­ми, ні ву­са­ми. Зовсім ти та­кий, як дядько Филін, кот­рий не­на­че нак­ла­де тих відьом та дідьків на жар в пок­риш­ку та й ку­рить ни­ми, аж ха­та й сіни зас­мерділись од то­го ку­ри­ва.

- Нехай на­ду­ма­юсь… Мо­же, й піду ми­ри­тись з Со­ломією, - обізвав­ся Ро­ман..

- Ти луч­че справ Со­ломії но­вий синій су­кон­ний жу­пан та но­ву хуст­ку та не за­бу­вай, що в те­бе жінка мо­ло­да й гар­на, і про­вор­на, і стри­бу­ча, - жар­ту­вав Де­нис.

Чутка про те, що го­во­рив Ро­ман про кни­ги, пішла по селі, бо Ро­ман мо­лов це і в шин­ку при лю­дях, ще й раз якось пож­бу­рив псал­тир­кою. Ця чут­ка вже дав­ненько дійшла і до ба­тю­щи­но­го ву­ха.

Перед зе­ле­ни­ми свят­ка­ми Ро­ман заб­рав свої до­рогі здо­рові книж­ки і пішов до ба­тюш­ки.

- Чи не ку­пи­те, ба­тюш­ко, ці кни­ги для церк­ви? - ска­зав Ро­ман до ба­тюш­ки. - В церкві кни­ги старі, а мої новісінькі. Я б де­шев­ше їх про­дав, ніж сам зап­ла­тив.

- Нащо ж ти хо­чеш їх про­да­ти? - спи­тав ба­тюш­ка.

Роман за­ми­кав­ся, по­мов­чав, а потім ска­зав:

- Мені, ба­тюш­ко, гро­шей тре­ба… Та я вже їх і про­чи­тав.

- Гм… гм… чуд­но… мені. Гля­ди, ли­шень, Ро­ма­не! Ти щось там го­во­риш не­пу­тя­ще, що ніби­то прав­да тільки в од­но­му єван­гелії: ти не­на­че вже не той став, що був ко­лись, хоч і горілку пе­рес­тав пи­ти.

Батюшка, пе­ре­чув­ши, що го­во­рив поміж людьми Ро­ман, тро­хи стри­во­жив­ся. Він знав, що го­во­рив поміж людьми і Де­нис, але про Де­ни­са він був спокійний. Де­нис був бай­дуж­ний до церк­ви і не­бо­гомільний, а такі лю­де не прис­та­ють на штун­ду. Ро­ман був ду­же бо­гомільний і знав доб­ре свя­те письмо, а такі лю­де, як Ро­ман, змінив­ши свої пог­ля­ди та пе­ресвідчен­ня, бу­ли не­без­печні для ба­тюш­ки: во­ни прис­та­ва­ли на штун­ду і потім ста­ва­ли навіть штундівськи­ми пресвіте­ра­ми і привідця­ми.

- Гляди лиш, Ро­ма­не! Го­во­ри, та й міру знай. Я книж­ки твої куп­лю для церк­ви. А ти по­ми­ри­ся ли­шень з Со­ломією. Не ро­би со­ро­му і собі, і своїй ма­тері, і дітям.

І ба­тюш­ка по­чав вго­во­рю­ва­ти Ро­ма­на, щоб він, по­ра­див­шись з своєю матір'ю, влад­нав діло з Со­ломією, щоб і дітям не бу­ло потім со­ром пе­ред людьми за своїх батьків.

- Добре, ба­тюш­ко! Я на мир го­то­вий хоч і за­раз, але я невідо­мий то­му, яка ще в неї дум­ка, - ска­зав Ро­ман, хо­ва­ючи в ки­ше­ню гроші, взяті за книж­ки.

Думка про те, щоб по­ми­ри­тись з Со­ломією, після роз­мо­ви з ба­тюш­кою за­па­ла Ро­ма­нові в ду­шу і з го­ло­ви не ви­хо­ди­ла. Ро­ман після ве­ли­код­ня зовсім пе­рес­тав пи­ти і ні ра­зу не заг­ля­дав в корч­му. По­ки він пив, по­ти він не­на­че за­ли­вав свою нудьгу, мов по­же­жу во­дою. Але як тільки пе­рес­тав пи­ти, йо­го нудьга знов ніби за­шуміла й за­гу­ла, як ліс на вітрі.

Роман при­га­ду­вав, як Со­ломія ко­лись і співа­ла, і ще­бе­та­ла в йо­го хаті, і, не­на­че співу­ча пташ­ка, зве­се­ля­ла йо­го, зве­се­ля­ла і ха­ту й подвір'я. І ніко­ли в той час не бра­ла йо­го нудьга за сер­це, не на­хо­див сум на ду­шу, як густі хма­ри на яс­не не­бо. Те­пер нудьга не­на­че на­су­ва­лась на йо­го з усіх чо­тирьох кутків ха­ти, хо­ди­ла за ним слідком по дворі, по сад­ку.

В неділю по обіді ба­ба Зінька по­ча­ла го­во­ри­ти йо­му, щоб він при­че­пу­рив­ся, взяв хліб і пішов про­си­ти Со­ломію, щоб во­на вер­ну­лась до йо­го. Ро­ман вже дав­ненько обст­риг свої пат­ли, об­го­лив куд­латі бурці, підтяв кру­гом бо­ро­ду і справді тро­хи пок­ра­щав. Одяг­нув­шись в но­вий жу­пан, він взяв хліб під пах­ву і, по­хи­лив­ши го­ло­ву, поп­лен­тав­ся до сво­го тес­тя Фи­ло­на.

Филін і Со­ломія бу­ли до­ма. Пе­ре­го­дя надійшла й Фи­ло­но­ва жінка. Ро­ман поз­до­ров­кав­ся, пок­лав на столі хліб. Филін поп­ро­сив йо­го сісти. Со­ломія сто­яла ко­ло ле­жан­ки і ско­са пог­ля­да­ла на Ро­ма­на. Во­на тро­хи схуд­ла та зблідла на ви­ду: по очах бу­ло знать, що во­на заз­на­ла не­ма­ло го­ря, що во­на пе­ре­му­чи­лась, пе­ре­пе­ча­ли­лась незгірше са­мо­го Ро­ма­на.

- Соломіє! Я прий­шов те­бе пе­реп­ро­си­ти і хо­чу по­ми­ри­тись з то­бою. Був я оце то­го тиж­ня в ба­тюш­ки. Ба­тюш­ка гнівається, що ми жи­ве­мо ок­ро­ми, - по­чав го­во­ри­ти Ро­ман.

- Авжеж, доч­ко! Ро­ман не бив те­бе, не ніве­чив. Він чо­ловік ти­хий. А ко­ли ви, мо­же, ко­ли і по­ла­ялись, то це світо­ва річ. Без лай­ки, зма­ган­ня та свар­ки ніхто не про­жи­ве. Хіба ж і я ніко­ли не зма­гав­ся з твоєю матір'ю? Час вам йти на мир. По­сер­ди­лись, по­ла­ялись, то й по­миріться, - обізвав­ся з-за сто­ла Филін.

Соломія лас­кавіше гля­ну­ла на Ро­ма­на. Він здав­ся їй те­пер і кра­щий, і ве­селіший. Во­на вже пе­ре­чу­ла че­рез лю­дей, що Ро­ман по­ки­нув пи­ти, не хо­дить до корч­ми і за­хо­див­ся ко­ло гос­по­дарст­ва. Але їй більше од усього бу­ло жаль дітей.

Саме в той час вбігли в ха­ту Со­ломіїні діти. Їх на­мо­ви­ла ба­ба Зінька, щоб во­ни побігли до ма­ми та поп­ро­си­ли її вер­ну­тись до гос­по­ди. Дівчин­ка, про­вор­на та жва­ва, як і її ма­ти, ки­ну­лась до Со­ломії, об­ня­ла її за стан ру­че­ня­та­ми і задріботіла язи­ком зовсім так, як дріботіла Со­ломія.

- Ой ма­моч­ко, го­лу­боч­ко! Це ж ви до нас вер­не­тесь? Ой, вер­тай­тесь, ма­моч­ко, бо ми оце без вас і з ха­ти не піде­мо. Ой, вер­тай­тесь, вер­тай­тесь та­ки за­раз, та­ки ра­зом з на­ми!

- Та вже вер­нусь, моя ди­ти­но, щоб те­бе до пут­тя до­вес­ти, - обізва­лась Со­ломія і вже зовсім лас­ка­во і ве­се­ло пог­ля­ну­ла на Ро­ма­на.

В Ро­ма­на на душі ста­ло ве­селіше. Він по­чув ве­се­лий Со­ломіїн го­лос, і той го­лос задз­венів в йо­го ву­хах, не­на­че гучні стру­ни.

Филониха пос­та­ви­ла пе­ред гос­тем по­лу­день. Усі сіли за стіл, ви­пи­ли по чарці, по­по­луд­ну­ва­ли. Усі бу­ли ве­селі, роз­мов­ля­ли й жар­ту­ва­ли, навіть малі діти по­чу­ва­ли, що в їх житті знов нас­та­не зміна, кра­ща й ве­селіша. Після по­луд­ня всі гур­том пішли до ба­би Зіньки в гості.

- Вибачайте мені, ма­мо, що я за­подіяла вам та­ко­го кло­по­ту та тур­бо­ти, - го­во­ри­ла Со­ломія до ба­би Зіньки, всту­па­ючи в світли­цю.

- Ет, доч­ко! Що бу­ло, то ми­ну­ло і за во­дою поп­лив­ло. Не бу­де­мо вже й зга­ду­ва­ти про те, - го­во­ри­ла ве­се­ленько ба­ба Зінька.

«Постаріється тро­хи Со­ломія, то й об­бу­деться та огов­тається з зви­чай­ним жіно­чим жит­тям і бу­де жи­ти, як жи­вуть усі мо­ло­диці, - ду­ма­ла ба­ба Зінька, - яка там на­ша жіноцька до­ля? То­пи, ва­ри, плат­тя пе­ри, во­ду но­си, ще й на по­ле хо­ди; не ста­не ча­су ви­га­ду­ва­ти якісь вит­ре­беньки».

Соломія, вер­нув­шись до гос­по­ди, знов ста­ла ве­се­ла. Во­на жи­ла те­пер для своїх дітей, а най­більше втіша­ла­ся своєю доч­кою Мар­ту­сею. Мар­ту­ся вда­лась в матір. Со­ломія і Мар­ту­ся бу­ли як дві краплі во­ди! Мар­ту­ся та­ка ж бу­ла на вда­чу ве­се­ла, співу­ча та ще­бет­ли­ва, як і ма­ти, і до ро­бо­ти ки­да­ла­ся, ча­сом і ма­тері бра­лась по­ма­га­ти. Бу­ло візьме відро, та вдвох з бра­том при­не­суть ма­тері відро во­ди нав­помірки на ко­ро­мислі. Со­ломія тільки і втіша­лась своєю Мар­ту­сею.

Роман став лас­кавіший і вваж­ливіший до Со­ломії, але не при­вер­нув до се­бе її сер­ця. Со­ломія і справді об­бу­ла­ся, огов­та­лась, ки­ну­лась до ро­бо­ти, по­ма­га­ла старій Зіньці. Але ча­сом нес­подіва­но на Со­ломію на­хо­ди­ла жур­ба, на­хо­див сум: ся­де во­на бу­ло на лаві або на призьбі, за­ду­мається і си­дить не­по­во­руш­но, не­на­че зам­ре на од­но­му місці. Бідна мо­ло­ди­ця не­на­че по­чу­ва­ла заз­да­легідь якесь не­щас­тя.

Минули жни­ва, ми­ну­ло й літо. Во­се­ни пе­ред пок­ро­вою пізньою до­бою, вже ля­го­ма, на кут­ку тра­пи­лась по­же­жа. Горіла Ко­нон­це­ва ха­та, а Ко­но­нець дер­жав Со­ломіїну под­ру­гу Мок­ри­ну. По­же­жа бу­ла не­да­леч­ко од Ро­ма­но­вої оселі.

Вдарили в дзвін на ґвалт. Вікна, в хаті ста­ли з чор­них чер­во­ни­ми.. Со­ломія про­жо­гом ки­ну­ла­ся з ха­ти і вибігла надвір.

- Ой бо­же мій! - крик­ну­ла во­на. - Го­рить Мок­ри­ни­на ха­та!

Соломія побігла на по­же­жу, мов не­са­мо­ви­та. Ро­ман вхо­пив відра й ко­ро­мис­ло й поч­ва­лав слідком за нею. Діти вже спа­ли. Ба­ба Зінька зіста­лась в хаті при дітях.

Вже бу­ло пізненько. По­ло­ви­на се­ла спа­ла, і тільки де-не-де бли­ма­ло світло в ха­тах. Со­ломія прибігла до Ко­нон­це­вої ха­ти. Ха­ту вже об­ня­ло кру­гом. Покрівля горіла вся. Лю­дей збігло­ся не­ба­га­то. Кільки чо­ловік та мо­ло­диць но­си­ли во­ду і ли­ли на хлівець, кот­рий па­лав увесь до са­мо­го ни­зу. Мок­ри­на і її чо­ловік біга­ли че­рез од­чи­нені двері і ви­но­си­ли з ха­ти та з хиж­ки, що бу­ло на­пох­ваті, що мож­на бу­ло ви­нес­ти. В сінях вже горіли крок­ви.

- Чи ви­нес­ла, Мок­ри­но, скри­ню? - крик­ну­ла Со­ломія до Мок­ринн.

- Ні! ой бо­же мій! скри­ня моя зго­рить! - кри­ча­ла Мок­ри­на.

Соломія ки­ну­лась у ха­ту, за нею побігла Мок­ри­на. Скри­ня бу­ла за­вальна, важ­ка. Во­ни вдвох на­си­лу ви­нес­ли скри­ню на двір.

- А но­вий об­раз ви­нес­ла? той, що в зо­ло­тих ра­мах? - спи­та­ла Со­ломія в Мок­ри­ни.

- Ой ні! - лед­ве од­са­пу­ючи з пе­ре­ля­ку, ска­за­ла Мок­ри­на.

Соломія знов ки­ну­лась у ха­ту, вхо­пи­ла з стіни здо­ро­вий об­раз і вже вибігла в сіни. Але в той час по­ру­ши­лись крок­ви. Од­на крок­ва з па­ла­ючи­ми ла­та­ми та ку­ли­ка­ми впа­ла в сіни і пот­ра­пи­ла Со­ломії в по­ти­ли­цю. Со­ломія впа­ла тро­хи не на сінешньому по­розі. Па­ла­юча со­ло­ма об­си­па­ла їй спи­ну. Со­ломія, впав­ши до­до­лу, прос­тяг­ла з об­ра­зом ру­ки. Ру­ки пот­ра­пи­ли на па­ла­ючі ку­ли­ки. Со­ломія крик­ну­ла не своїм го­ло­сом. Чо­ловіки підве­ли дрюч­ка­ми крок­ву і ви­тя­гай Со­ломію з ог­ню. На їй вже зай­ня­ла­ся оде­жа. Один чо­ловік, що дер­жав відро з во­дою, за­раз об­лив її всю і по­га­сив на їй оде­жу. Ро­ман тільки що прибіг у двір. Він вглядів, як Со­ломію ви­тя­гай з ог­ню, і не­на­че ска­менів, сто­ячи на од­но­му місці.

Принесли Со­ломію до­до­му. Со­ломія вже опам'ята­лась і страш­но стог­на­ла. Ба­ба Зінька уг­ляділа по­пе­че­ну Со­ломію і за­го­ло­си­ла. Діти про­ки­ну­лись і по­ча­ли й собі го­ло­си­ти.

Соломію за­ку­та­ли в мок­ре ряд­но. Филін побіг за фер­ша­лом. Цілу ніч світи­ло­ся в хаті світло. Усю ніч не спа­ли в хаті. Со­ломія му­чи­лась і страш­но стог­на­ла. Во­на зовсім по­пек­ла собі ру­ки до са­мих кісто­чок. По­пе­чені місця чер­воніли на що­ках, по лобі й по спині ши­ро­ки­ми пля­ма­ми та смуж­ка­ми.

Два дні нез­ду­жа­ла та му­чи­лась бідна Со­ломія. Ро­ман хотів їха­ти по док­то­ра до Білої Церк­ви, але фер­шал ска­зав, що вже й док­тор нічо­го не по­мо­же. Ро­ман пішов до свя­ще­ни­ка, щоб вис­повіда­ти та зап­ри­час­ти­ти Со­ломію.

- І як во­на вбігла в те по­лум'я? І чом во­на не ос­те­рег­ла­ся? Хіба ж во­на не ба­чи­ла, що в сінях вже го­рить покрівля? - пи­тав свя­ще­ник.

- А бог її зна. Хіба ж я, ба­тюш­ко, по­си­лав її лізти в по­лум'я? Та­ка во­на вже зро­ду мет­ка та про­вор­на, а до по­мочі лю­дям так і ки­дається, не­на­че їй па­мо­ро­ки за­би­ває людське не­щас­тя. Цілий вік пур­ха­ла, як та пти­ця, і в по­лум'я ки­ну­лась, мов та пти­ця. Та­ка вже їй до­ля су­ди­лась, - го­во­рив Ро­ман.

- Ну, йди ж до­до­му, а я за­раз прий­ду, - ска­зав ба­тюш­ка.

Роман вер­нув­ся до­до­му. Фер­шал по­рав­ся ко­ло Со­ломії. На по­пе­че­них місцях по­ча­ла зла­зи­ти шку­ра. Фер­шал поздіймав з обох рук од­вис­лу шку­ру з нігтя­ми, сли­ве цілісіньку, і пок­лав на вікні. Ро­ман вглядів, що на вікні ле­жа­ли не­на­че ру­ка­вич­ки, і зап­ла­кав: вже не бу­ло ніякої надії, щоб Со­ломія оду­жа­ла. Ба­тюш­ка вис­повідав і зап­ри­час­тив Со­ломію. Мо­ло­диці-сусіди пос­хо­ди­лись і мовч­ки хли­па­ли, сто­ячи кру­гом Со­ломії. Со­ломія лед­ве вже го­во­ри­ла.

- Як по­чу­ваєш се­бе, Со­ломіє? Чи оду­жаєш? Чи бу­деш жи­ва? - спи­тав ба­тюш­ка.

- Ні, не оду­жаю і швид­ко вмру… от-от вмру, - лед­ве спро­мог­лась про­мо­ви­ти Со­ломія ти­хим го­ло­сом.

До смер­ку ще Со­ломія не втра­ти­ла пам'яті, а смер­ком вже зовсім дійшла до нес­тям­ку. Блис­кучі очі по­ча­ли ніби зга­са­ти. Со­ломія втра­ти­ла пам'ять. Ро­ман ба­чив, що вже нас­ту­пає скон­чан­ня, і привів до Со­ломії дітей, щоб во­ни поп­ро­ща­лись з матір'ю. Со­ломія ди­ви­лась на дітей, але вже не впізна­ва­ла їх.

Все тихіше та тихіше во­на стог­на­ла і тільки ча­сом про­мов­ля­ла сти­ха:

- Ой, діти мої в по­лум'ї! Ой бо­же мій! Моя Мар­ту­ся вско­чи­ла в по­лум'я і вже зай­ня­ла­ся! Ря­туй­те, хто в бо­га вірує! Ря­туй­те мою Мар­ту­сю! Он об­раз в неї їв ру­ках! Ря­туй­те об­раз!

Опівночі Со­ломія вмер­ла, а дру­го­го дня вве­чері її вже по­хо­ва­ли. Ро­ман про­сив, щоб до­мо­ви­ну за­нес­ли до церк­ви і одп­ра­ви­ли в церкві ве­ли­ку па­на­хи­ду. Задз­во­ни­ли в дзво­ни на па­на­хи­ду. З усього кут­ка зійшли­ся мо­ло­диці. Церк­ва бу­ла пов­на лю­дей, пов­на й пла­чу. Со­ломія ле­жа­ла в до­мо­вині, зчорніла, як чор­ний угіль. Усі мо­ло­диці пла­ка­ли го­лос­но, не­на­че хо­ва­ли рідну сест­ру. Мар­ту­ся го­ло­си­ла на всю церк­ву.

- Ой матінко моя рідна! На­що ж це ти нас по­ки­ну­ла вже дру­гий раз? Ой ма­мо моя, го­луб­ко моя! вер­ни­ся до нас і дру­гий раз! Ой, вер­ни­ся, не ба­ри­ся! не ки­дай же нас! - го­ло­си­ла бідна си­ро­та на всю церк­ву і зав­да­ва­ла усім жа­лю. Ро­ман сто­яв ко­ло до­мо­ви­ни ні жи­вий ні мерт­вий. У йо­му не­на­че сер­це за­пек­ло­ся од нес­подіва­но­го го­ря.

- Сама знай­шла собі страш­ну смерть, по­ма­га­ючи лю­дям. Гос­по­ди, як жаль бідної доб­рої Со­ломії, - го­во­ри­ли мо­ло­диці, вер­та­ючись з кла­до­ви­ща з ба­бою Зінькою та вти­ра­ючи сльози.

- Якби Со­ломія за­не­ду­жа­ла та вмер­ла своєю смер­тю, мені не так бу­ло б жаль її, а то вско­чи­ла в огонь і не­на­че са­ма собі за­подіяла наг­лу смерть, - го­во­ри­ла ба­ба Зінька, вти­ра­ючи сльози.


* * *

І знов ба­ба Зінька зіста­лась са­ма на гос­по­дарстві та ще й з ма­ли­ми уну­ча­та­ми, знов ста­ла до ро­бо­ти: і то­пи­ла, і ва­ри­ла, і хліб пек­ла, ще й на річку зи­мою хо­ди­ла плат­тя пра­ти. Знов прий­шло­ся їй самій і го­род ко­па­ти, і засіва­ти, і за­сад­жу­ва­ти.

- Оженися, си­ну, бо ти ще мо­ло­дий, а я вже ду­же старіюсь… Ізста­ри­ла ме­не важ­ка ро­бо­та і ли­ха твоя го­ди­нонька. Ро­би­ти мені не пер­вин­ка, але я не сьогодні-завт­ра вмру, - го­во­ри­ла ма­ти до Ро­ма­на.

Роман дов­го су­му­вав, си­дя­чи в своїй кімнаті, але пе­ред жни­ва­ми ма­ти знов по­ча­ла вго­во­рю­ва­ти йо­го, щоб він оже­нив­ся. Ро­ман зас­лав ста­ростів до однієї ду­же гар­ної дівчи­ни, але вхо­пив од неї об­лиз­ня; потім зас­лав ста­ростів до дру­гої і по­тяг гар­бу­за.

- Цур йо­му з та­ким чо­ловіком! - го­во­ри­ли дівча­та. - Свою Со­ломію підку­рю­вав ла­да­ном та во­див тро­хи не в дранті, як стар­чи­ху, то й нас так бу­де во­ди­ти.

Мати ра­ди­ла Ро­ма­нові шу­ка­ти мо­ло­дої смир­ної удо­ви.

Але в цілих Те­реш­ках не знай­шло­ся та­кої удо­ви. Аж у дру­го­му близько­му селі Пи­липчі лю­де на­ра­яли бабі Зіньці взя­ти собі за невістку мо­ло­ду й бездітну удо­ву Вар­ку. Вар­ка бу­ла ду­же бідна, але ро­бо­тя­ща, ти­ха на вда­чу, доб­ра й смир­на, як овеч­ка. Пе­ред жни­ва­ми Ро­ман оже­нив­ся з Вар­кою.

Загрузка...