Небесна стріла

Фатум родини Дарнвей

Двоє художників-пейзажистів стояли і дивилися на морський пейзаж, він вражав обох, хоча кожен з художників сприймав його по-своєму. Одному з них, художникові з Лондона, який саме здобував славу, пейзаж видавався чужим і дивним. Инший був місцевим живописцем, хоч його популярність давно вийшла поза межі тутешніх околиць, давно знав цей пейзаж, і, цілком можливо, саме тому він також дивувався.

Якщо говорити про загальні обриси та настрій, а саме це цікавило обох художників, то вони бачили смугу піску, а над нею смугу неба, яке забарвлювало все у похмурі тони: мертвої зелені, бронзовий, тьмяно-коричневий, який, зрештою, в цих сутінках видавався таємничішим, аніж золото. Усі ці горизонтальні лінії порушувалися лише в одному місці: у піщаний берег ніби врізалася одна-єдина будівля, вона була розташована так близько до моря, що тороки трави і очерету майже зливалася зі смугою водоростей, що плавали у воді. Цей будинок мав одну особливість: у його верхній, напівзруйнованій частині виднілися широкі вікна, і вона була подібна на чорний кістяк, що вимальовується на вечірньому небі, а на нижньому поверсі майже всі вікна були закладені цеглою, і їхні обриси були ледь помітні у вечірніх сутінках. Лише одне вікно залишалося справжнім вікном і, о диво, в ньому навіть блистіло світло.

— І хто може жити в цих руїнах? — вигукнув лондонець, кремезний чоловік, богемної зовнішности, з рудуватою борідкою, яка додавала йому років. В Челсі його знали як Гарі Пейн.

— Гадаєте, там можуть бути примари? — запитав у відповідь його друг Мартін Вуд. — Так-так, люди, що там живуть, справді подібні на примар.

Можливо, це парадокс, та художник з Лондона був більше простодушним і безпосереднім, він навіть чимось нагадував пастора, а от місцевий митець робив враження людини радше проникливої і досвідченої, він дивився на свого товариша з поблажливою посмішкою. І справді, чорний костюм та квадратне, чисто поголене обличчя додавали йому солідности.

— Це, звичайно ж, лише знак часу, — продовжував він, — або, точніше, знамення завершення давнього часу і давніх династій. У цьому домі живуть останні нащадки славетного роду Дарнвеїв, та в наш час мало таких бідняків, як вони. Вони навіть не спроможні довести до ладу верхній поверх, і тому їм доводиться жити у кімнатах внизу, ніби кажанам і совам. А в них же є родинні портрети ще з часів війни Червоної і Білої троянди, і деякі з них навіть можна назвати зразками англійського живопису. Я знаю про це, тому що мене просили взятися за реставрацію цих картин. Там є один портрет, один із ранніх, він такий виразний, що дивишся — й аж мурашки по шкірі.

— У мене мурашки на шкірі з’являються, як я лише гляну на цей будинок, — промовив Пейн.

— Правду кажучи, у мене теж, — відізвався його друг.

Тишу раптом порушив ледь чутний шелест в очереті, і коли темна тінь, ніби зляканий птах, швидко шугнула вздовж берега, обидва художники мимоволі здригнулися. Але біля них з’явився лише чоловік з чорним портфелем. У нього було худюще обличчя землистого кольору, а суворі очі уважно дивилися на незнайомця з Лондона.

— А! Це наш лікар Барнет, — полегшено повідомив Вуд. — Доброго вечора, лікарю! Ви у замок? Сподіваюся, ніхто не захворів?

— У такому місці, як це, завжди всі хворі, — пробурмотів доктор. — Часом набагато серйозніше, аніж їм видається. Тут навіть повітря задушливе і хвороботворне. Не заздрю я цьому молодику з Австралії.

— А хто це — молодик з Австралії? — дещо неуважно запитав Пейн.

— Хто? — пирхнув доктор. — Хіба ваш друг вам нічого не розповів? До речі, він повинен приїхати саме сьогодні. Це справжня мелодрама у старомодному стилі — спадкоємець повертається з віддалених колоній у свій зруйнований родинний замок. Усе діється за родинним договором, згідно з яким він повинен одружитися з дівчиною, що чекає на нього у вежі, обвитій плющем. От архаїка, хіба ні? Зрештою, часом у житті так буває. У нього навіть є трохи грошенят — і це єдиний світлий момент у цій історії.

— А що про нього думає міс Дарнвей у своїй вежі, обвитій плющем? — сухо запитав Мартін Вуд.

— Те ж саме, що й про решту, — відповів доктор. — У цих занедбаних руїнах, лігві марновірства, вони не думають, лише мріють і уповають на долю. Напевно, вона погоджується і з родинним договором, і з тим, що чоловік, який щойно повернувся з далеких колоній, — це ще один із виявів фатуму, що навис над родиною Дарнвеїв. Правду кажучи, мені видається, що навіть якщо цей молодик виявиться однооким горбатим негром, і на додачу вбивцею, то вона сприйме це як додатковий штрих, що доповнює ці похмурі декорації.

— Вам не здається, що коли мій лондонський друг отак слухатиме вас, то у нього складеться не надто хороше враження про наших знайомих, — засміявся Вуд. — А я хотів його познайомити з ними. Художнику просто гріх не подивитися на родинні портрети Дарнвеїв. Та якщо, як ви кажете, австралійське вторгнення у самісінькому розпалі, то нам, певно, доведеться відкласти цей візит.

— Ні-ні, що ви! Заради Бога, відвідайте їх! — заперечив доктор Барнет, і в його голосі врешті забриніли теплі нотки. — Все, що бодай якось може скрасити їхнє самотнє життя, полегшить моє завдання. Це дуже добре, що врешті з’явився цей кузен з далеких колоній, та його одного буде замало, щоб якось оживити тутешню похмуру атмосферу. Гадаю, чим більше відвідувачів, тим краще. Ходімо зі мною, я вас познайомлю.

Коли чоловіки підійшли ближче до будинку, то побачили, що він стоїть ніби на острові, з усіх боків його оточував глибокий рів, заповнений водою. Перейшовши міст, вони опинилися на доволі широкій кам’яній платформі, де крізь великі тріщини пробивалися стебла бур’янів. У сіруватому світлі сутінків все це видавалося голим і похмурим. Раніше Пейн ніколи не повірив би, що такий малий шматок простору може уповні передати дух запустіння. Кам’яна платформа була своєрідним порогом біля вхідних дверей, які містилися під низькою аркою часів Тудорів, вони були відчинені навстіж, немов вхід у печеру.

Доктор жваво і дещо безцеремонно провів гостей в дім, і тут на Пейна чекало ще одне потрясіння. Він чомусь очікував, що доведеться іти вузькими гвинтовими сходами у якусь напівзруйновану вежу, а виявилося, що перші ж сходинки вели кудись униз, а не вгору. Гості минули кілька великих похмурих кімнат, і якби не темні портрети на стінах і не запилюжені книжкові полиці, то їм видавалося б, що вони потрапили у середньовічні підземні темниці. Де-не-де стояли свічки, і їх полум’я вихоплювало з темряви випадкові деталі інтер’єру, який колись був вишуканим. Та Пейна пригнічувало не лише похмуре штучне освітлення, а й відблиски денного світла, які з’являлися тут і там невідомо звідки. Коли вони пройшли у кінець довгої зали, Пейн врешті помітив єдине вікно, низьке і овальне, такі вікна були дуже модними наприкінці XVII ст. Це вікно також було якимось дивним, через нього виднілося не небо, а лише його відображення — бліда смуга денного світла віддзеркалювалася у воді рову, під тінню стародавнього замку. Пейн відразу ж пригадав собі легенду про господиню замку, яка бачила світ лише у дзеркалі. А господиня цього замку бачила світ не лише у дзеркальному, а ще й у перевернутому відображенні.

— Таке враження, — тихо промовив Вуд, — що дім Дарнвеїв занепадає і в прямому, і в переносному значенні цього слова. Його ніби поволі засмоктує болото чи, може, пісок, ще трохи, і над його зеленим дахом зійдуться морські води.

Навіть відважний доктор Барнет дещо здригнувся, коли до них нечутно хтось підійшов. У кімнаті була така тиша, що спочатку вона видалася їм цілком порожньою. А насправді там було три особи — три похмурі нерухомі постаті, одягнені у чорне, вони чимось нагадували тіні. Коли одна з цих постатей підійшла до гостей, на неї впало скупе світло з вікна, і гостям вдалося роздивитися старече обличчя, таке ж біле, як і волосся, що його обрамляло. Це був старий Вейн, дворецький, який залишився у цьому домі замість батька після смерти ексцентричного дивака, останнього лорда Дарнвея. Якби у нього зовсім не було зубів, він міг би здатися цілком милим дідусем. Та у нього зберігся один-єдиний зуб, який було видно кожного разу, коли він починав говорити, а це надавало дідуганові зловісного вигляду. Він зустрів доктора та його супутників з вишуканою люб’язністю, а потім підвів їх до того місця, де сиділи двоє у чорному. Пейну здалося, що один з них цілком пасує до похмурої атмосфери старовинного замку, хоча б тому, що це був католицький священик. Він ніби вийшов з якоїсь схованки, де в давні часи переховувалися переслідувані католики. Уява Пейна запрацювала дуже швидко: ось цей чоловік у чорному нерозбірливо бурмоче молитви, перебирає вервицю, служить літургію або робить ще щось незрозуміле у цьому меланхолійному місці. А зараз він, напевно, намагався якось потішити свою молоду співрозмовницю, та навряд чи це йому вдалося. А взагалі, священик був особою непримітною, у нього було просте і невиразне обличчя. А ось обличчя його співрозмовниці не можна було назвати ані простим, ані невиразним. На фоні темного одягу, темного волосся і темного крісла воно вражало жахливою блідістю, а також живою красою. Пейн дивився на це обличчя, не відриваючи очей; ще багато-багато разів у житті йому судилося дивитися на це обличчя.

Вуд доброзичливо привітався зі своїми друзями, а після кількох загальних і люб’язних фраз перейшов до основної мети свого візиту, тобто огляду родинних портретів. Він вибачився за те, що прийшов у такий урочистий для родини день. Зрештою, було помітно, що присутні раді гостям. Тому він без зайвих церемоній провів Пейна через великий зал у бібліотеку, де висів портрет, який він хотів показати своєму другові не лише як звичайну картину, а як своєрідну загадку. Низенький священик задріботів за ними; ймовірно, він знався не лише на старовинних молитвах, а й на старовинних картинах.

— Я пишаюся, що знайшов цей портрет, — промовив Вуд. — Здається, це Гольбайн.[12] А якщо ні, то, певно, за часів Гольбайна жив ще який художник, який міг похвалитися таким ось талантом.

На портреті, виконаному у твердій, але живій та щирій манері того часу, був зображений чоловік у чорних шатах, обшитих хутром та золотом. У нього було важкувате, повне і бліде обличчя, а очі — уважні й пронизливі.

— Як шкода, що мистецтво не зупинилося, коли дійшло до цієї стадії! — вигукнув Вуд. — І навіщо воно розвивається далі? Хіба ви не бачите, що цей портрет ідеально реалістичний? Саме тому він видається нам таким живим. Ось погляньте на обличчя — як воно виділяється на темному фоні менш істотних деталей? А погляньте на ці очі! Вони… вони аж надто живі. Таємничі, кмітливі… вони ніби дивляться на нас через прорізи великої блідої маски.

— Однак у постаті відчувається певна напруженість, — відізвався Пейн. — На початку середньовіччя художникам, принаймні на півночі, було важкувато відобразити анатомічні особливості. Ось зверніть увагу на його ногу, тут добре видно, що пропорції порушені.

— А я б не був таким упевненим, — спокійно заперечив Вуд. — У ті часи, коли реалізмом ще не зловживали, художники писали свої картини набагато реалістичніше, аніж нам видається. Вони точно відображали ті деталі, які тепер видаються нам недопрацьованими. Ось, наприклад, ви можете сказати, що у цього чоловіка брови і очі намальовані не зовсім симетрично, правда ж? Та якби він зараз зайшов у цю кімнату, ви помітили б, що одна брова у нього справді дещо вище иншої, а ще — він накульгує на одну ногу. Я впевнений, що ця нога спеціяльно намальована трохи зігнутою.

— Та це просто якийсь диявол! — раптом вигукнув Пейн. — Перепрошую, вельмишановний отче, не при вас кажучи…

— Нічого-нічого, я вірю в диявола, — відповів священик і якось незрозуміло посміхнувся. — До речі, є легенда про те, що диявол також був кульгавим.

— Невже ви хочете сказати, що це сам диявол? Та хто ж тут зображений, до лиха?! — захвилювався Пейн.

— Це лорд Дарнвей, він жив у часи Генріха VII і короля Генріха VIII, — відповів його друг. — До речі, про нього також збереглися цікаві легенди. Напевно, з одною з них і пов’язаний напис на рамі. Детальніше про це можна довідатися із записок, які хтось залишив у старовинній книзі, я випадково знайшов її в бібліотеці. Це дуже цікава історія.

Пейн наблизився до портрета і нахилив голову набік, щоб прочитати старовинний напис на краю рами. По суті, це був чотиривірш, і якщо не звертати уваги на застарілий правопис, то виглядав він приблизно так:

— Правду кажучи, якось моторошно, — сказав Пейн. — Може тому, що я не розумію, про що йдеться.

— Цікаво, що ви скажете, коли зрозумієте, — тихо промовив Вуд. — У тих записках, які я знайшов, детально описано, як цей красень убив себе таким чином, що його дружину стратили за вбивство чоловіка. Наступний запис, який я знайшов, був зроблений значно пізніше, і в ньому йдеться про иншу трагедію, яка трапилася рівно через сім поколінь. За часів короля Георга жив ще один Дарнвей, він також закінчив життя самогубством, а для дружини залишив отруту в келиху з вином. Обидва самовбивства сталися увечері о сьомій годині. Цілком ймовірно, можна припустити, що оцей тип відроджується кожні сім поколінь і, згідно з римою, леді його серця загрожує якась небезпека.

— Так… як я розумію, наступний сьомий наслідник почувається не надто спокійно, — додав Пейн.

А Вуд промовив майже пошепки:

— Той, що має сьогодні приїхати, і є сьомий.

Гарі Пейн зробив різкий рух, ніби хотів скинути з пліч якийсь тягар.

— Що за дурниці ми обговорюємо? Це ж якесь божевілля! — вигукнув він. — Ми освічені люди і, як мені відомо, живемо в освічений час! Доки я не потрапив би сюди і не надихався цим проклятим затхлим повітрям, доти ніколи б не повірив, що зможу серйозно розмовляти про такі речі, а не сміятися з них.

— Так, ви маєте рацію, — відповів Вуд. — Коли живеш у цьому підземному замку, то багато що починаєш бачити в иншому світлі. Мені довелося чимало попрацювати над реставрацією цієї картини, і, знаєте, вона якось дивно на мене впливає. Часом обличчя на полотні видається мені більш живим, аніж мертво-бліді обличчя мешканців цього замку. Воно, ніби якийсь талісман, керує стихіями, визначає події і долі людей. Ви, певно, скажете, що це вибрики моєї уяви.

— Що це за шум? — раптом вигукнув Пейн.

Усі почали прислухатися, та не почули нічого, окрім шуму морських хвиль, а потім їм почало здаватися, що у цьому шумі вони чують чоловічий голос, спочатку віддалений, а потім він почав поволі наближатися. А через мить вони вже були впевнені: біля замку хтось таки кричав.

Пейн пригнувся і визирнув у низьке овальне віконце, те, через яке не можна було побачити нічого, окрім неба, що відображалося у воді, і вузької смуги берега. Та тепер перевернуте зображення якось змінилося. Окрім тіні берега з’явилися ще дві темні тіні, це було відображення ніг людини, яка стояла високо на березі. Через вузький отвір було видно лише ці ноги, які чорніли на блідому фоні вечірнього неба. Голови не було видно, вона ніби ховалася десь у хмарах, і це додавало голосу якогось зловісного відтінку; чоловік щось кричав, однак що саме, ніхто не міг ані розчути, ані второпати. Пейн змінився на обличчі, уважно вдивляючись у сутінки, а потім якимось не своїм голосом промовив:

— Як незвично він стоїть!

— Ні-ні! — швидко і майже пошепки заперечив Вуд. — У дзеркалі все виглядає дивним. Це просто хвилі на воді, а вам видається, що…

— Що видається? — різко запитав священик.

— Що він кульгає на ліву ногу.

Овальне вікно від початку видалося Пейнові таємничим і чарівним дзеркалом, а тепер йому привиділося, що він бачить у ньому незбагненні відображення долі. Окрім чоловіка у воді було видно ще щось незрозуміле: три тонкі і довгі лінії на фоні блідого неба, ніби поруч із незнайомцем стояв якийсь жахливий павук чи птах. Потім в уяві Пейна з’явився менш страхітливий образ, він подумав про язичницький жертовник у формі триноги. Та в цей момент загадковий предмет зник, так само як і ноги незнайомця.

Пейн повернувся і побачив бліде обличчя дворецького, його рот був напіввідкритим, а з нього стирчав один-однісінький зуб.

— Він прибув, — промовив він. — Пароплав з Австралії прибув сьогодні вранці.

Коли гості поверталися з бібліотеки у вітальню, то почули кроки незнайомця, який ішов сходами, за собою він тягнув якісь речі, ймовірно, свій багаж. Коли Пейн це побачив, то з полегшенням зітхнув. Таємнича тринога виявилася штативом для фотоапарата, та й сам чоловік виглядав цілком реально. Він був одягнений у темний костюм, сіру фланелеву сорочку, а його черевики досить безцеремонно порушували тишу замкових коридорів. Коли він прямував до присутніх через великий зал, усі помітили, що чоловік ледь накульгує. Та не це було головним: Пейн, зрештою, як і всі инші, не відриваючи очей, дивилися на обличчя гостя.

Той, мабуть, відчув певну ніяковість присутніх, однак не міг зрозуміти, у чому ж річ. Дівчина, заручена з ним, була красунею, і, напевно, сподобалася йому, а водночас викликала у чоловіка якийсь незрозумілий страх. Дворецький привітав гостя люб’язно і церемонно, а водночас дивився на нього, як на примару. Священик дивився непроникливим поглядом, а це також не додавало гостеві рішучости. У голові Пейна раптом зродилися цілком нові думки, він помітив у цьому якусь зловісну іронію. Спочатку він уявляв незнайомця дияволом, а от дійсність виявилася ще страшнішою: чоловік був втіленням сліпого фатуму. Він ніби наближався до злочину з жахливим незнанням Едіпа. До свого родинного замку він наблизився цілком безтурботно, зупинився, щоб зробити фотографію, та навіть його фотоапарат чомусь здавався триногою трагічної піфії.[13]

Однак ненабагато пізніше Пейн здивувався, бо помітив, що австралієць добре відчув і зрозумів атмосферу в цьому замку. Прощаючись, він тихо сказав:

— Не йдіть… або хоча б якнайшвидше приходьте знову. Ви подібні на живу людину. У цьому місці мені якось моторошно.

Коли Пейн врешті вийшов із темних підземних кімнат і на повні груди вдихнув вечірнє повітря, яке пахло морською свіжістю, йому здалося, що він залишив позаду себе похмуре царство сновид, де події нагромаджують одна на одну неспокійно і містично. Приїзд дивного родича із Австралії здавався аж надто несподіваним. Його обличчя, як дзеркало, повторювало обличчя з портрету, і це неабияк лякало Пейна, немовби він побачив двоголове чудовисько. Зрештою, не все у цьому домі було таким жахливим, і найбільше йому запам’яталося зовсім не обличчя гостя з Австралії.

— То ви кажете, що є родинний договір, згідно з яким молодий чоловік з Австралії заручений з міс Дарнвей? — запитав він у доктора, коли вони йшли піщаним берегом вздовж моря. — Та це просто роман!

— Історичний роман, — відповів доктор Барнет. — Родина Дарнвеїв заснула ще кілька століть тому, коли панували звичаї, про які тепер ми знаємо лише з історичних книжок. У них в родині, здається, справді є традиція одружувати двоюрідних і троюрідних братів і сестер, якщо вони приблизно одного віку, щоб не ділити родинні маєтки. До речі, дуже дурна традиція. Часті шлюби між далекими родичами неминуче призводять до виродження. Можливо, саме тому рід Дарнвеїв занепадає.

— Я б не стверджував, що слово «виродження» пасує до всіх членів цієї родини, — стримано відповів Пейн.

— Так, молодий чоловік зовсім не подібний на виродка, хоч він і кульгавий. — відповів доктор.

— Молодий чоловік! — вигукнув Пейн, який раптом розсердився, — хоча на це і не було причини. — Якщо, на вашу думку, молода панянка подібна на виродка, то це тому, що у вас зовсім виродився смак.

Обличчя доктора спохмурніло.

— Гадаю, що про це мені відомо трохи більше, аніж вам, — різкувато відповів він.

Вони розійшлися, не промовивши більше ані слова; кожен з них відчував, що повівся невиховано, і тому напросився на грубощі. Пейн залишився наодинці зі своїми думками, тому що його приятель Вуд, аби вирішити якість справи, пов’язані з картинами, затримався у замку.

Пейн радо скористався запрошенням таємничого гостя з Австралії, і впродовж наступних двох-трьох тижнів йому вдалося доволі близько познайомитися з темними залами замку Дарнвеїв. До речі, варто згадати про те, що його намагання якось розважити мешканців замку не обмежувалися лише кузином із дальніх колоній. Меланхолійній міс Дарнвей також було необхідне підбадьорення, і Пейн люб’язно погодився допомогти їй. Однак сумління Пейна не було спокійним, а невизначеність становища його дещо бентежила. Минали тижні, а з поведінки новоприбулого Дарнвея важко було зрозуміти, чи він визнає зобов’язання давнього родинного договору, чи ні. Він задумливо походжав похмурими коридорами й галереями замку і міг годинами стояти біля зловісної картини. Тіні цієї в’язниці-дому вже почали над ним згущуватися, а від його австралійської впевнености й безтурботности майже нічого не залишилося. А Пейну ніяк не вдавалося дізнатися у нього нічого стосовно справи, яка його найбільше цікавила. Якось він спробував поділитися своїм секретом з Мартіном Вудом, що, як завжди займався картинами, та від цієї розмови не отримав ані розради, ані підтримки.

— Мені здається, вам не варто в це втручатися, вони ж заручені, — ствердив Вуд.

— Та я і не маю наміру втручатися, якщо вони заручені. Та чи ці заручини справді були? Я, звичайно ж, не розмовляв про це з міс Дарнвей, та ми часто бачимося, і мені здається, що вона не вважає себе зарученою, хоча й може припускати, що якийсь родинний договір таки існував. А кузин взагалі мовчить і вдає, що нічого не знає. Мені здається, що така невизначеність на всіх впливає негативно.

— А насамперед, на вас, — різко відповів Вуд. — Та якщо вас це так цікавить, то я скажу, що про це думаю. Так ось, я думаю, що він просто боїться.

— Боїться, що міс Дарнвей відмовить йому? — запитав Пейн.

— Ні, боїться, що вона погодиться, — відповів Вуд. — Не дивіться так на мене! Я зовсім не хочу сказати, що він боїться міс Дарнвей. Він боїться картини.

— Картини? — перепитав Пейн.

— А точніше, прокляття, пов’язаного з картиною. Хіба ви не пам’ятаєте, що там написано на рамі про долю Дарнвеїв?

— Пам’ятаю, пам’ятаю. Але ж, погодьтеся, навіть це не можна пояснювати двояко. Спочатку ви говорите, що мені не варто на щось сподіватися, тому що існує давній родинний договір, а тепер ви хочете ствердити, що договір не можна виконати, тому що тяжіє родинне прокляття. Та якщо прокляття може знищити договір, то чому вона повинна почуватися зв’язаною ним? Якщо вони бояться одружитися, то це означає, що кожен з них може зробити вільний вибір, от і все. Чому я повинен зважати на їхні родинні договори більше, аніж вони? Щось я не можу вас зрозуміти.

— Тут усе дуже заплутано, я й сам нічого вже не розумію, — роздратовано відповів Вуд, і продовжував лагодити підрамник.

Та якось вранці новоприбулий спадкоємець порушив своє довге і невизначене мовчання. Він зробив це досить несподівано і прямолінійно, керуючись при цьому шляхетними намірами. Чоловік відкрито попросив поради, і не у когось одного, а у всіх відразу. Він звернувся відразу до всіх, ніби державний діяч, що звертається до своїх підлеглих, і, як зізнався сам, «відкрив карти». На щастя, міс Дарнвей не була присутня при цьому, і це неабияк утішило Пейна. Австралієць діяв чесно, йому видавалося цілком природно і доречно звернутися за допомогою до присутніх. Він скликав щось на кшталт родинної ради і відчайдушно «відкрив карти», адже останні тижні він безуспішно намагався вирішити складну проблему. Відтоді, як він сюди приїхав, пройшло небагато часу, та тіні замку, низькі вікна і похмурі коридори дивно змінили його, посиливши подібність до чоловіка на картині, думка про якого переслідувала всіх мешканців замку.

П’ятеро чоловіків сиділи за столом, і Пейн неуважно подумав про те, що єдині яскраві кольори в цій кімнаті — це його твідовий піджак і руде волосся, тому що священик і старий слуга були у чорному, а Вуд і Дарнвей завжди ходили у темно-сірих костюмах. Можливо, новоприбулий спадкоємець саме це мав на увазі, коли сказав, що Пейн — єдина жива людина у цьому домі. В цей момент Дарнвей різко повернувся у своєму кріслі й почав говорити. Пейн зрозумів, що йтиметься про найважливішу річ у світі.

— Чи у цьому всьому є бодай дещиця правди? — запитав австралієць. — Це питання я постійно собі ставлю, у мене в голові думки вже плутаються. Я ніколи не думав, що зможу думати про подібні справи, та все-таки я думаю про портрет, про загадковий напис, про збіг обставин чи… зрештою, називайте це, як вам завгодно, й у мене аж мурашки по шкірі бігають. Чи можна у все це вірити? Чи фатум родини Дарнвеїв справді існує, чи це просто проклятий збіг обставин? Я можу одружитися чи цим я лише накличу на себе і ще на одну особу щось темне, зловіще і небезпечне?

Його погляд блукав обличчями присутніх і зупинився на спокійному обличчі священика; здавалося, тепер він говорить лише до нього. Вдумливого Пейна обурило те, що особа, яка виступає проти марновірства, просить поради у служителя релігійних забобонів. Художник сидів поруч із Дарнвеєм і втрутився, перш ніж священик устиг відповісти.

— Цей збіг обставин справді дивовижний, — з вдаваною життєрадісністю промовив Пейн. — Та всі ми… — і тут він замовк, немовби його вдарила блискавка.

Почувши слова Пейна, Дарнвей різко повернув голову, його ліва брова припіднялася вгору, і на якусь мить всі побачили у ньому обличчя з портрета; зловісна подібність була така разюча, що всі присутні мимоволі здригнулися. У старого слуги вирвався з грудей приглушений стогін.

— Ні, це все марно, — хрипло промовив він. — Ми стикнулися з чимось дуже жахливим.

— Так, — погодився священик. — Ми справді стикнулися з чимось жахливим, з найжахливішим із того, що мені відомо, — з безглуздям.

— Що ви сказали? — перепитав Дарнвей, не зводячи очей зі священика.

— Я сказав — з безглуздям, — повторив священик. — До цих пір я не втручався, бо це мене не стосувалося. Я лише тимчасово виконую обов’язки місцевого пароха, і приходив до замку на запрошення міс Дарнвей. Та якщо вас цікавить моя думка, то я вам відповім. Жодного фатуму родини Дарнвеїв, звісно, немає, і ніщо не забороняє вам одружитися. Жодна людина не приречена скоїти навіть мізерний гріх, не згадуючи про такий важкий гріх, як вбивство чи самогубство. Ви не змушені діяти проти власного сумління лише тому, що ваше прізвище Дарнвей, ані проти мене, тому що моє прізвище Бравн. Фатум Бравнів, — з іронією додав священик, — або ні, краще звучатиме: зловісний фатум Бравнів.

— І з усіх присутніх саме ви це мені радите? — здивовано запитав австралієць.

— Я раджу вам почати думати про щось инше, — бадьоро відповів священик. — Чому ви перестали цікавитися мистецтвом фотографування? Куди подівся ваш фотоапарат? Тут, унизу, звичайно ж, надто темно для фотографування, та на другому поверсі ви могли б облаштувати собі чудову фотостудію. Кілька найманих працівників могли б вам швидко зробити там скляний дах.

— О ні, — запротестував Мартін Вуд, — мені видається, що ви мали б бути останньою особою, яка запропонує таке святотатство: перетворити готичні склепіння на фотостудію! Та вони, напевно, це найкраще, що ваша релігія дала цьому світові. Ви ж повинні з повагою ставитися до архітектури і мистецтва. І, взагалі, я не можу зрозуміти, чому ви так зацікавилися фотографуванням?

— Особливо я зацікавився денним світлом, — відповів отець Бравн. — А зокрема тут, де його дуже мало. А фотографування пов’язане зі світлом. Якщо ви не розумієте, що я ладен стерти з лиця землі всі готичні склепіння, аби зберегти мир в душі бодай однієї людини, то ви знаєте про мою релігію набагато менше, аніж вам видається.

Молодий австралієць зірвався на рівні ноги, ніби ошпарений.

— Свята правда! Оце я розумію! — вигукнув він. — Хоча, правду кажучи, я не сподівався почути це від вас, отче. Знаєте що, преподобний отче, я от візьму і зроблю щось, аби довести: я ще не позбавлений хоробрости.

Старий слуга уважно дивився на гостя з Австралії, він навіть боявся кліпнути, так, ніби цей молодик приречений на смерть.

— О Боже! — зойкнув він. — Що ж ви зробите?

— Я піду і сфотографую портрет, — відповів Дарнвей.

Однак не минуло навіть тижня, коли катастрофа, немов грозова хмара, знову почала нависати над замком Дарнвеїв. Вона затьмарила сонце розсудливости, до якого апелював священик, і замок знову занурився у похмуру темряву зловісного фатуму. Облаштувати студію було неважко. Вона нічим не відрізнялася від инших фотостудій — простора і світла. Та коли зайти у неї з темних кімнат нижнього поверху, то можна було подумати, що блискавично потрапляєш з похмурого минулого у блискуче майбутнє.

Містер Вуд, який добре знав замок, запропонував облаштувати одну із уцілілих на другому поверсі кімнат у затемнену лабораторію. Там Дарнвей проводив чимало часу при світлі червоної лампи, працюючи над своїми фотографіями. Якось Вуд навіть сказав, що з допомогою червоного світла він змирився з цим вандалізмом, тому що кімната з червоними відблисками на стінах була така ж романтична, як і печера алхіміка.

Того дня, коли вирішили фотографувати старовинний портрет, Дарнвей прокинувся зі сходом сонця і єдиними гвинтоподібними сходами, які з’єднували два поверхи, переніс портрет з бібліотеки до своєї студії. Там він поставив його на своєрідний мольберт, а навпроти розмістив на тринозі фотоапарат. Ще він сказав, що хотів би відіслати фотографію цього портрета одному відомому антиквару, який колись займався старовинними речами замку Дарнвеїв. Та всі розуміли, що розповідь про антиквара — це лише виправдання, за яким приховуються набагато серйозніші речі. Це був своєрідний духовний поєдинок, якщо не між Дарнвеєм і пророчою картиною, то між Дарнвеєм і його сумнівами; Він дуже хотів, щоб твереза реальність фотографії зіткнулася з темною і похмурою містикою старовинного портрета, і подивитися, чи денне світло не прожене тінь давніх століть.

Можливо, саме тому містер Дарнвей вирішив зробити все самостійно, без допомоги сторонніх, хоча через це йому довелося витратити на свій задум набагато більше часу. І ті, хто заходив до нього в кімнату, бачили, що він метушиться біля свого фотоапарату, не звертає ні на кого уваги і не надто радіє з візитів.

Старий слуга приніс йому обід, оскільки містер Дарнвей відмовився зійти вниз. Через якийсь час слуга повернувся і побачив, що тарілки порожні, та коли він виносив посуд, то замість подяки почув лише нерозбірливе бурмотіння.

Пейн зазирнув, щоб подивитися на процес фотозйомки, та майже відразу ж вийшов, тому що фотограф не мав ані найменшого бажання з ним розмовляти. Отець Бравн також зайшов нагору, щоб віддати Дарнвею лист від антиквара, якому хотіли відіслати фотографію портрета. Та йому довелося покласти лист на підносі і вийти, думками ж він залишився у заскленій кімнаті, наповненій денним світлом і пристрасною наполегливістю. Однак доволі швидко йому довелося пригадати, що саме він був тією особою, яка останньою зійшла сходами, залишивши засклену кімнату, а в ній самотнього чоловіка. Гості і мешканці замку зібралися у великій кімнаті, що межувала з бібліотекою, біля великого чорного годинника, який чимось нагадував чорну труну.

— І як там Дарнвей? — дещо згодом запитав Пейн. — Ви ж недавно були у нього?

Священик потер рукою лоб.

— Зі мною діється щось недобре, — зі сумною посмішкою промовив священик. — А може, це яскраве світло мене засліпило і я не міг усього побачити. Але, чесне слово, в якийсь момент мені почало видаватися, що постать біля фотоапарата досить дивна.

— О, та це вас збентежила його кульгавість, — поспіхом відповів Барнет. — Це ж цілком зрозуміло.

— Що цілком зрозуміло? — різко запитав Пейн, водночас понизивши голос. — Ось мені, наприклад, не все зрозуміло? Що у нього з ногою? І що було з ногою у його предка?

— Саме про це йдеться у книзі, яку я нещодавно знайшов у родинному архіві, — відізвався Вуд. — Зачекайте, я зараз її принесу, — і він пішов до бібліотеки.

— Гадаю, містер Пейн мав причини, щоб поставити це запитання, — спокійно зауважив отець Бравн.

— Зараз я вам усе розповім, — ще тихіше відповів Пейн. — Врешті-решт, все у світі повинне мати раціональне пояснення; будь-хто може затримуватися під портрет. І взагалі — що ми знаємо про цього Дарнвея? Він поводиться якось дивно…

Усі присутні злякано дивилися на нього, здавалося, лише священик поводиться якось аж надто спокійно.

— Річ у тім, що портрет ніколи не фотографували, — сказав він. — Ось Дарнвей і взявся за цю справу. Я не вбачаю у цьому нічого дивного.

— Усе можна пояснити дуже просто, — з посмішкою відповів Вуд, він щойно повернувся і стояв, тримаючи в руках товстелезну книгу.

Та не встиг художник промовити й слова, як у чорному годиннику щось клацнуло, і, один за одним, пролунало сім ударів. Водночас із останнім ударом на верхньому поверсі почувся страшенний гуркіт, ніби в будинок вдарив грім. Отець Бравн кинувся бігти до сходів і був на другій сходинці, коли гуркіт врешті стих.

— Господи! — мимоволі вирвалося у Пейна. — Та ж він там зовсім один!

— Так, ми знайдемо там лише його, — не обертаючись, сказав отець Бравн і швидко пішов нагору.

Решта присутніх, оговтавшись від потрясіння, побігли за священиком і справді знайшли в кімнаті лише Дарнвея. Він лежав на підлозі серед обломків фотоапарата, три ноги штатива стирчали в різні боки, а викривлена нога містера Дарнвея безпомічно витягнулася на підлозі.

Якоїсь миті присутнім усе це видалося величезним і страшним павуком. Досить було одного погляду і дотику, аби зрозуміти — містер Дарнвей мертвий. Лише портрет стояв на своєму місці, і його очі немов світилися зловісною посмішкою.

Приблизно через годину отець Бравн, який намагався відновити спокій у домі, натрапив на старого слугу, який щось монотонно бурмотів собі під носом, майже так само механічно, як старий годинник. Священик не розчув слів, та він здогадувався, що слуга повторює:

Він хотів сказати старому щось утішливе, а той раптом опам’ятався, на його обличчі з’явився гнів, і він почав кричати:

— Це ви! — кричав він. — Це все ви і ваше денне світло! Може, тепер ви теж скажете, що немає ніякого фатуму Дарнвеїв?!

— Моя думка не змінилася, — м’яко відповів отець Бравн. Він хвильку помовчав, а потім додав: — Сподіваюся, ви все-таки виконаєте останнє бажання містера Дарнвея і прослідкуєте, щоб фотографію таки відіслали антикварові.

— Фотографію! — вигукнув доктор. — А навіщо? До речі, як не дивно, ніякої фотографії немає. Напевно, він її так і не встиг зробити, хоча цілий день провів у своїй кімнаті.

Отець Бравн різко повернувся:

— Тоді ви зробіть цю фотографію, — сказав він. — Бідний Дарнвей таки мав рацію: портрет необхідно сфотографувати. Це дуже важливо.

Коли всі відвідувачі, тобто доктор, священик та обидва художники залишили дім, то спочатку мовчки йшли похмурою процесією через коричнево-жовті піски. Всі були приголомшені. І справді, те, що трапилося, було подібне на грім серед ясного неба: пророцтво здійснилося саме в той момент, коли про нього найменше думали, коли доктор і священик переконали всіх у тому, що мислити потрібно розсудливо і тверезо, а кімната містера Дарнвея була наповнена денним світлом. Вони могли бути розсудливими, скільки заманеться, та сьомий спадкоємець таки повернувся, і рівно о сьомій загинув.

— Тепер уже ніхто не сумніватиметься у фатумі родини Дарнвеїв, — врешті промовив Мартін Вуд.

— Я знаю одну людину, яка сумніватиметься, — різко відповів доктор. — Чому це я повинен вірити у забобони, якщо комусь раптом захотілося скоїти самогубство?

— Гадаєте, бідолашний Дарнвей скоїв самогубство? — запитав священик.

— Та я просто впевнений, що він наклав на себе руки, 0— відповів доктор.

— Можливо, можливо, — задумливо відізвався отець Бравн.

— От подумайте: він був нагорі сам-один, а в кімнаті поруч — цілий набір отрут. До того ж, це притаманно Дарнвеям.

— Отож, ви не вірите у родинне прокляття?

— Я вірю лише в одне родинне прокляття, — відповів доктор, — я вірю в їхню спадковість. Я ж вам уже розповідав: вони всі трохи божевільні. Та по-иншому і бути не може. Якщо у родині постійно повторюються одруження між родичами, то кров, знаєте, застоюється, і вони просто приречені на виродження, подобається вам це чи ні. Закону спадковости не вдасться уникнути, а науково доведені істини неможливо заперечити. Розум Дарнвеїв сиплеться так само, як родинний замок, нищений морем і солоним повітрям. Так-так, самогубство… Я наважуся припустити, що инших чекає така ж доля. І це краще, що може трапитися.

Поки доктор отак розмірковував, у пам’яті Пейна виринуло обличчя міс Дарнвей. Воно нагадувало бліду, трагічну маску, яка зненацька з’явилася з похмурої темряви і засліплювала своєю безсмертною красою. Пейн відкрив було рот, він хотів щось сказати, та відчув, що не може промовити ані слова.

— Зрозуміло, — сказав отець Бравн до доктора. — Тобто, ви все ж вірите у забобони?

— Що ви маєте на увазі: «вірите у забобони»? Я вірю лише в те, що в цьому випадку самогубство було неминучим, і це можна науково довести.

— Правду кажучи, я не розумію, чим ваші наукові забобони відрізняються від містичних, — відповів священик. — Обидва перетворюють людину в паралітика, який не спроможний ворухнути пальцем, аби потурбуватися про власну душу і життя. У написі йшлося про те, що Дарнвеї приречені на смерть, а ви намагаєтеся ствердити, що вони приречені на самогубство. Зрештою, в обох випадках вони виявляються рабами.

— А мені здавалося, ви намагаєтеся раціонально дивитися на життя, — відізвався доктор Барнет. — Хіба ви не вірите у спадковість?

— Я вже говорив вам, що вірю в денне світло, — голосно і виразно відповів священик. — І тому я не маю найменшого наміру вибирати між двома підземними тунелями марновірства, тому що обидва ведуть у пітьму. І ось доказ цього: ви навіть не здогадуєтеся, що насправді трапилося у замку.

— Ви маєте на увазі самогубство? — запитав Пейн.

— Ні, я маю на увазі вбивство, — відповів отець Бравн. І хоча останню репліку він промовив лише ледь голосніше, здалося, що його голос лунає над усім берегом. — Так, це було вбивство. Вбивство… Його скоїла людина, що має волю, яку Господь зробив свобідною.

Пейн так ніколи і не довідався, що на це відповіли инші, тому що слова священика подіяли на нього доволі дивно: вони його схвилювали, немов звук гонга, що кличе в бій, і водночас він стояв як укопаний. Усі вже давно пішли вперед, а він нерухомо стояв, один посеред піщаного берега. Кров аж клекотіла в його жилах, а волосся на голові ледь не ворушилося. І водночас його охопило відчуття невимовного щастя. Цей психологічний процес був надто складним, щоб з’ясовувати його деталі, і тому Пейн прийняв рішення, яке не підлягало аналізу. Та це рішення несло у собі свободу. Він ще кілька хвилин постояв на березі, а потім повернувся і поволі пішов назад, до замку Дарнвеїв.

Старий міст аж затремтів від його рішучих кроків, Пейн швидко минув рів, так само швидко зійшов темними сходами, пройшов через всі похмурі зали і кімнати, і врешті дійшов до того місця, де Аделаїда Дарнвей сиділа в ореолі блідого світла, що проникало у кімнату через овальне вікно. Вона була ніби свята, про яку всі забули і залишили в долині смерти. Міс Дарнвей підняла на нього очі, на її обличчі з’явилося здивування, і це зробило його ще дивовижнішим.

— Що трапилося? — запитала вона. — Чому ви повернулися?

— Я повернувся за сплячою красунею, — відповів він, а в його голосі вчувалися нотки сміху. — Цей старий замок поринув у темряву ще багато століть тому, як каже доктор Барнет, та вам не варто прикидатися старою. Ходімо на денне світло, нехай нам врешті відкриється правда. Я знаю одне слово, жахливе слово, та воно здатне зруйнувати всі чари і прокляття.

Вона не зрозуміла нічого з того, що він сказав. Однак підвелася, пішла за Пейном через довгий коридор, піднялася сходами і вийшла з дому. Закинений сад тягнувся аж до моря, фонтан зі статуєю тритона все ще стояв на своєму місці, він позеленів від часу, а із сухого рогу в порожній басейн уже давно не текла вода. Пейн багато разів бачив цей силует на фоні вечірнього неба, і він завжди видавався художникові втіленням померлого щастя. Цілком можливо, що мине якийсь час, і басейн таки наповниться водою, та це буде блідо-зелена морська вода, і квіти загинуть у ній серед густих водоростей. І цілком можливо, що донька Дарнвеїв заручиться з долею і смертю, яка така ж глуха і безжалісна, як море. Однак зараз Пейн упевнено поклав руку на бронзового тритона і потряс ним так, ніби хотів зрушити з місця ідола цього похмурого саду.

— Що ви маєте на увазі? — спокійно запитала міс Дарнвей. — Що це за слово, яке мало б нас звільнити?

— Це слово — «вбивство», — відповів Пейн, — і воно несе свободу, свіжу, як весняні квіти. Ні-ні, ви не подумайте, я нікого не вбив. Та після жахливих кошмарів, які нищили ваш сон, звістка про те, що хтось убитий, — уже визволення. Ви не розумієте? Усе це жахіття, в якому ви жили, походило від вас. Фатум Дарнвеїв був у них самих, він розпускався, як страшна квітка. Ніщо не могло звільнити від нього, навіть щасливий випадок. Він був неминучим, байдуже, чи ми говоримо про старі легенди, чи про новомодні теорії доктора Барнета. Та чоловік, який сьогодні загинув, не був жертвою ані містичного прокляття, ані спадкового божевілля. Його вбили. Так, це велике нещастя, я знаю. Нехай земля йому буде пером…. Але й водночас щастя, тому що ця подія прийшла ззовні, немов сонячний промінь.

Міс Дарнвей раптом посміхнулася.

— Здається, я зрозуміла. Хоча ви говорите, як божевільний. І хто ж його вбив?

— Я не знаю, — спокійно відповів Пейн. — А от отець Бравн знає. І він сказав, що вбивство скоїла людська воля, свобідна, як оцей морський вітер.

— Отець Бравн — дивовижна людина, — після павзи відповіла Аделаїда Дарнвей. — Лише він якось урізноманітнював моє сіре існування, поки…

— Поки що? — перепитав Пейн, стрімко нахилившись до неї і при цьому так сильно штовхнувши бронзового монстра, що він аж захитався на п’єдесталі.

— Поки не з’явилися ви, — відповіла вона і знову посміхнулася.

Ось так прокинувся старий замок. У цій історії ви не знайдете опису стадій його пробудження, хоча багато що трапилося, перш ніж темрява лягла на берег. Коли Гарі Пейн врешті рушив додому, його переповнювало таке щастя, яке можна лише уявити в цьому минущому житті. Він крокував темними пісками, тими самими, якими блукав, коли його охоплював смуток і печаль, а ось тепер у ньому все співало. На мить він уявив собі, що замок знову тоне у квітах, бронзовий тритон сяє, як золотий божок, а басейн наповнений прозорою водою або, краще, вином. Увесь цей блиск, яскравість і цвітіння явилися йому завдяки слову «вбивство», сенс якого він ще не розумів. Він просто прийняв це на віру і вчинив розсудливо, адже він був одним з тих, хто особливо чутливий до голосу істини.

Минуло трохи більше місяця, коли Пейн знову повернувся у свій лондонський будинок, де призначив зустріч з отцем Бравном. Художник привіз фотографію портрета. Його приватні справи розвивалися цілком успішно, як дозволяла тінь нещодавньої трагедії, можливо тому вона не надто затьмарила його душу. Зрештою, він чудово пам’ятав, що все, що трапилося, не мало нічого спільного з родинним прокляттям. Останнім часом у нього було багато справ, і коли життя у замку Дарнвеїв врешті повернулося у звичні рамки, а таємничий портрет знову зайняв своє місце у бібліотеці, Пейну таки вдалося зробити фотографію з допомогою спалаху магнію. Та перш ніж відіслати фотографію антикварові, як було заплановано, Пейн вирішив показати її священикові, який наполегливо про це просив.

— Отче Бравне, я ніяк не можу вас зрозуміти. — сказав він. — Ви поводитеся так, ніби вже давно розгадали цю загадку.

Священик заперечливо похитав головою, у нього був сумний вигляд.

— Та ні, не розгадав, — відповів він. — Напевно, я дуже дурний, ніяк не можу збагнути однієї простої деталі у всій цій історії. До певного моменту все цілком зрозуміло, а от потім… Дозвольте мені поглянути на фотографію, вона ж у вас?

Священик підніс фотографію близько до очей і короткозоро зіщулив очі.

— У вас часом немає лупи? — запитав він.

Пейн знайшов лупу, і священик продовжував уважно роздивлятися фотографію, потім врешті промовив:

— Погляньте, ось тут видно книгу, на ось цій полиці, біля самісінької рами портрета. Прочитайте заголовок: «Життя папесси Йоанни»… Цікаво-цікаво… А ось і инша книга біля неї, щось про Ісландію. О Господи! І виявити це таким дивним чином! От я бовдур, що не помітив цього раніше, коли ще був у замку!

— Та що ж ви виявили, скажіть вже врешті? — нетерпляче попросив Пейн.

— Останню ланку з ланцюга загадок, — відповів отець Бравн. — Ось тепер мені все зрозуміло, тепер я врешті зрозумів, як розгорталися події, з самого початку аж до кінця.

— І як ви про це дізналися? — наполегливо допитувався Пейн.

— Дуже просто, — з посмішкою відповів священик. — У бібліотеці Дарнвеїв є книги про папессу Йоанну, і про Ісландію, і ще одна, заголовок якої починається зі слів «Релігія Фрідріха…», а як він завершується, не так вже й складно здогадатися. — Священик помітив нетерплячість свого співрозмовника і продовжував розповідати більш серйозно, а посмішка зникла з його обличчя. — Зрештою, ця деталь не така вже й важлива, хоча вона й виявилася вирішальною. У цій справі були деталі набагато загадковіші. Ось почнімо з того, що дуже вас здивує. Дарнвей помер не о сьомій годині. Він був мертвий ще вранці.

— «Здивує» — це м’яко сказано, — похмуро відповів Пейн, — адже і ви, і я бачили, як містер Дарнвей цілий день ходить у своїй кімнаті.

— Ні, якраз цього ми не бачили, — спокійно заперечив отець Бравн. — Ми обоє бачили, точніше, думали, що бачимо, як містер Дарнвей цілий день налаштовував свій фотоапарат. Та хіба в цей момент на ньому не був чорний плащ? Коли я заходив, то все було саме так. І ще, в його постаті було щось дивне, хіба ні? Річ не в тому, що він кульгавий, а в тому, що особа в кімнаті не була кульгавою. Так, цей чоловік був одягнений в точнісінько такий темний костюм. Та якщо ви побачите чоловіка, який намагається стояти і ходити так, як це роблять кульгаві, то в його постаті ви обов’язково помітите певне напруження і неприродність.

— То ви хочете ствердити, — здригнувшись, вигукнув Пейн, — що це був не містер Дарнвей?!

— Так, це був убивця, — відповів отець Бравн. — Він убив Дарнвея ще на світанку і сховав труп у темній лабораторії, а ця кімната, погодьтеся, ідеальна схованка, тому що туди зазвичай ніхто навіть не зазирає. Та навіть якби хтось і зазирнув, то йому небагато вдалося б побачити. А ось о сьомій вечора вбивця кинув труп на підлогу, щоб усе можна було пояснити родинним прокляттям Дарнвеїв.

— Зачекайте-но, — відізвався Пейн. — А навіщо вбивці цілий день стерегти труп? Чому не можна було вбити Дарнвея о сьомій вечора?

— Дозвольте, я теж поставлю вам запитання, — відповів отець Бравн. — Чому портрет так і не сфотографували? Та тому, що злочинець убив Дарнвея, перш ніж той устиг це зробити. Він був зацікавлений у тому, щоб фотографія не потрапила до антиквара, який добре знав усі реліквії замку Дарнвеїв.

Далі священик продовжував уже тихіше:

— Хіба ви не бачите, як усе просто? Свого часу ви також зробили деякі припущення, та все виявилося набагато простіше. Ви сказали, що будь-який чоловік може загримуватися так, щоб бути схожим на особу з портрета… Словом, цілком зрозуміло, що немає жодного фатуму родини Дарнвеїв. Не було ніякого старовинного портрета, не було напису, не було легенди про чоловіка, який убив свою дружину. Зате був инший чоловік, жорстокий і розумний, який хотів убити свого суперника і одружитися з міс Дарнвей.

Священик сумно посміхнувся, ніби намагаючись якось розрадити Пейна:

— Напевно, ви подумали, що я маю на увазі вас. Та ні, не лише ви відвідували цей замок, керуючись романтичним мотивом. Ви знаєте того чоловіка, точніше, вам видається, що ви його знаєте. Та в душі Мартіна Вуда, художника та шанувальника антикварних цінностей, були такі прірви, про які ніхто навіть не здогадувався. Пригадуєте, він розповідав, що якось його запросили в замок, аби описати і реставрувати картини? Мовою занепалих аристократів це означає, що його завдання полягало у тому, щоб розповісти Дарнвеям, власниками яких скарбів вони є. Господарі навіть не здивувалися б, якби в замку знайшовся портрет, про існування якого ніхто навіть не здогадувався. Та тут необхідна була кмітливість і майстерність, а вони у Вуда були. Напевно, він таки сказав правду, коли говорив, що, можливо, цю картину намалював не Гольбайн, а такий же геніальний майстер з подібним талантом.

— Я приголомшений, — сказав Пейн, — та ще багато чого не розумію. Звідки Вуд дізнався, як виглядає Дарнвей? Як він його вбив? Лікарі так і не встановили причину смерти.

— У міс Дарнвей була фотографія австралійця, яку він прислав ще до свого приїзду, — відповів священик. — А коли вже стало відомо, як виглядає новий спадкоємець, залишалося дізнатися про инші подробиці, а це не було важко. Ми не знаємо багатьох деталей, та про них можна здогадатися. Пригадуєте, Вуд часто допомагав Дарнвею у темній лабораторії, а там дуже просто було вколоти його якоюсь отруєною шпилькою, до того ж, коли всі отрути, так би мовити, під рукою. Я не міг зрозуміти ось що: як Будові вдавалося одночасно бути вдвох місцях? Як він зумів витягнути труп з темної кімнати і так його сперти на фотоапарат, щоб він впав лише через кілька секунд, а водночас шукати книжку в бібліотеці? І я, старий бовдур, навіть не здогадався поглянути на книжкові полиці в бібліотеці! Лише тепер, ось на цій фотографії я помітив простий факт — книгу про паппесу Йоанну.

— На завершення ви притримали найзагадковішу подробицю, — сказав Пейн. — Що спільного у папесси Йоанни і цієї родинної історії?

— Не забувайте, там були ще книга про Ісландію і про релігію якогось Фрідріха. Тепер лише потрібно згадати, якою особою був старий лорд Дарнвей.

— І все? — розгублено запитав Пейн.

— Він був оригінальною людиною, з почуттям гумору, хоча й дивакуватий. А ще він був освіченим, тому знав, що ніякої папесси Йоанни ніколи не було. А людина з почуттям гумору цілком могла вигадати заголовок «Змії Ісландії», тому що їх також не існує в природі. Я ризикну і відтворю заголовок ще однієї книги: «Релігія Фрідріха Великого», її також ніколи не було. А тепер, хіба вам не видається, що всі ці заголовки чудово пасують до книг, які насправді не є книгами, і до книжкових полиць, які насправді зовсім не книжкові полиці.

— Так-так! Здається, я розумію, про що йдеться! — вигукнув Пейн. — Це приховані сходи…

— …які вели нагору, аж до кімнати, з якої Вуд запропонував зробити лабораторію, — продовжив священик. — Так, це потаємні сходи. Все виявилося банально і просто, дивно, що я не здогадався про все це відразу. Ось і ми попали на гачок стародавньої романтики… У цій історії було все, і давній аристократичний рід, що занепадає, і напівзруйнований замок… Як тут могло обійтися без потаємних сходів? Це був тайник католицьких священиків, і я цілком заслуговую на те, щоб мене там зачинили.