Небесна стріла

Крилатий кинджал

У житті отця Бравна був такий період, коли йому було важко, не здригнувшись, повісити капелюха на вішак. Походження цієї ідіосинкразії[10] було зумовлене однією деталлю в низці доволі заплутаних подій. Та оскільки в отця Бравна надзвичайно насичене життя, то цілком можливо, що лише ця деталь і залишилася у його пам’яті. Вона була пов’язана з обставинами, які одного морозного грудневого ранку розбудили доктора Бойна, офіцера медичної служби при поліції, і він вирішив викликати священика.

Доктор Бойн був приземкуватим, смаглявим ірландцем, одним з тих невдах-ірландців, яких так багато на білому світі. Такі, як він, на кожному куті базікають про науковий скептицизм, про матеріялізм і цинізм, а от все, що стосується обрядовости та релігійности, вони приписують релігійним традиціям їхньої батьківщини. Хай там як, та щойно доктору Бойну видавалося, що йдеться саме про цю сферу, він відразу запрошував отця Бравна, не приховуючи, що йому справді хочеться, аби справи мали саме такий характер.

— Знаєте, я ще не зовсім упевнений, що мені потрібні саме ви, отче, — сказав містер Бойн. — Поки що я взагалі ні в чому не впевнений. Нехай мене повісять, якщо я знаю, хто тут потрібен: лікар, полісмен чи священик!

— Гаразд, — відповів отець Бравн, — оскільки у вашій особі поєднуються полісмен і лікар, то я, очевидно, залишаюся у меншості.

— Треба визнати, отче, що ви є тим, кого політичні діячі називають «передовою меншістю», — відповів містер Бойн. — Мені відомо, що вам доводилося займатися справами, пов’язані з нашою установою. Та річ у тім, що тут дуже важко визначити, чи ця історія належить до вашої сфери, чи до моєї, а може, це просто непоганий матеріял для фахівців психіятрії. Ми щойно отримали лист від чоловіка, який живе неподалік, он у тому білому домі на пагорбі. Він просить у нас захисту, стверджує, що його життю загрожує небезпека. Ми, як могли, намагалися з’ясувати всі факти. Напевно, буде краще, якщо я розповім вам все з самого початку.

Один чоловік, він називався Елмер, багатий землевласник в одному із західних штатів, одружився доволі пізно. У нього народилися троє синів — Філ, Стівен та Арнольд. Ще коли він парубкував і не сподівався, що у нього буде прямий наслідник, цей чоловік усиновив хлопчика, як він вважав, дуже здібного та розумного. Хлопчина називався Джон Стрейк. Його походження було не зовсім відоме, хтось говорив, що він — знайда, инші стверджували, що він — циган. Цілком можливо, останні чутки пов’язані з тим, що на старості Елмер почав аж надто цікавитися окультизмом, хіромантією та астрологією, а, як стверджували його сини, Джон схвалював ці зацікавлення. Зрештою, сини багато чого розповідали. Наприклад, вони стверджували, що Стрейк — негідник, такого ще знайти, а до того ж брехун, він міг за декілька секунд вигадати відмовку і вмів так її подати, що цьому повірив би не один детектив. Та цілком можливо, що все це — лише упередження, виправдане, як ви розумієте. Напевно, ви вже здогадуєтеся, що трапилося. Батько залишив увесь спадок прийомному синові, і після його смерти рідні сини вирішили опротестувати заповіт. Вони доводили, що батько був заляканий і майже втратив розум. Згідно з їхніми словами, Стрейк з допомогою всіх можливих способів потрапляв до батька і тероризував його навіть на ложі смерти. Так чи инак, їм вдалося довести, що покійний батько не був при ясному розумі, отож суд визнав заповіт недійсним, і сини отримали весь спадок. Подейкують, що Стрейк ледь не оскаженів і поклявся, що вб’є всіх трьох, по черзі. За допомогою звернувся третій і останній з братів, Арнольд Елмер.

— Третій і останній? — перепитав отець Бравн, серйозно поглянувши на співрозмовника.

— Так, — сказав Бойн, — двоє инших померли.

Вони помовчали кілька секунд, а потім лікар продовжив:

— Ось тут і починається та частина історії, яка видається дуже сумнівною. Немає доказів, що їх вбили, та цілком можливо, що це саме так. Старший син, який був землевласником, нібито скоїв самогубство у своєму маєтку. Инший, промисловець, потрапив головою у якийсь станок у себе на фабриці, цілком можливо, що він просто спіткнувся і впав. Але якщо їх вбив Стрейк, то, погодьтеся, він дуже спритно все облаштував і спритно втік. З иншого боку, це може бути манія переслідування, посилена збігом обставин. Здогадуєтеся, що мені потрібно? Мені потрібна мудра людина, особа неофіційна, яка погодилася б піти і порозмовляти з Арнольдом Елмером і сформувати про нього об’єктивне враження. Ви ж зумієте відрізнити людину, яку терзає нав’язлива ідея, від людини, яка говорить правду. Я хочу, щоб ви все ретельно розвідали, перш ніж ми візьмемося за цю справу.

— Дивно, що ви раніше не взялися за цю справу, — сказав отець Бравн, — як я розумію, це тягнеться вже давно. Чому він щойно тепер звернувся до вас?

— Я думав про це, звичайно ж, — відповів доктор Бойн. — Містер Елмер назвав причину, та зневолі починаєш думати, чи тут, бува, не йдеться про хвору фантазію. Згідно з його словами, вся прислуга раптом застрайкувала і пішла геть, ось тому він змушений просити, щоб його будинок охороняла поліція. Ми все перевірили і з’ясували, що прислуга таки пішла геть. У місті поширилися різноманітні чутки. Якщо вірити слугам, то господар став просто нестерпним, він постійно тривожився, чогось лякався, хотів, щоб слуги були постійно біля нього, як лікарняні доглядальниці. Одним словом, вони не мали ані хвилини спокою, тому що господар зовсім не хотів залишатися один. Врешті-решт вони сказали йому, що він збожеволів, і пішли геть. Це, звичайно, ще не доводить, що він справді збожеволів. Але в наш час лише великий дивак може вимагати від лакея та служниці, щоб вони виконували обов’язки озброєної охорони.

— Одним словом, — з посмішкою відповів отець Бравн, — йому потрібен полісмен, який міг би виконувати обов’язки лакея і служниці, тому що лакей і служниця відмовилися виконувати обов’язки полісмена.

— Я також, знаєте, здивувався, — погодився доктор, — та не хотів відмовляти, не спробувавши знайти якийсь компроміс. Ось ви і є тим компромісом.

— Чудово, — просто відповів отець Бравн. — Я відразу ж піду і провідаю його, якщо хочете.

Пагорбисту місцевість, яка оточувала містечко, вкрив морозець, а небо здавалося ясним і холодним, ніби сталь, ось тільки на північно-східній частині почали збиратися темні хмари з вогненними ореолами. На фоні цих зловісних кольорів на пагорбі білів будинок з невеликими колонами класичного стилю. Коли отець Бравн підходив до чагарника, на нього раптом повіяло холодом, так, немовби він наближався до льодовика чи Північного полюса. Та отець Бравн був людиною з тверезим розумом, тому такі фантазії він розцінював лише як… фантазії. Отож, він, косо глянувши на велику синьо-багряну хмару, лише весело сказав сам до себе:

— Зараз падатиме сніг.

Священик минув низьку ковану решітку, зроблену в італійському стилі, увійшов до саду, який виглядав опустілим. Так виглядають лише дуже впорядковані місцини, коли там раптом починає панували безлад. Іній припорошив густий чагарник, бур’яни довгою мережкою облямовували клумби з квітами, а дім по вікна загруз між дрібними кущами та невисокими деревами. Тут росли лише хвойні дерева, або ті, яким не потрібен особливий догляд, вони буйно розрослися, та пишними їх все ж не можна було назвати. Тут усе було холодне й непривітне і чимось нагадувало арктичні джунглі. А якщо подивитися на будинок, то здавалося, з таким фасадом і класичними колонами, він гарно виглядав би десь на Середземному узбережжі. Натомість, він хиріє на суворих вітрах півночі. Класичні орнаменти на будинку лише підкреслювали контраст. Каріятиди[11] і маски сумно дивилися з кутів будинку на запустілі садові доріжки. А самі завитки колон, здавалося, перекрутилися від холоду.

Отець Бравн пройшов сходинками, які заросли травою, до вхідних дверей і постукав. Потім він почекав кілька хвилин, постукав знову і став терпляче чекати, спершись спиною на одвірок і роздивляючись ландшафт, який починав темніти мірою того, як насувалася тінь величезної хмари, що пливла з півночі. Над головою отця Бравна чорніли колони портика, а над ним нависав опаловий обідок хмари. Темна хмара, здавалося, опускається все нижче і нижче, ще трохи, і від блідого зимового неба залишилося лише кілька срібних пасем. Отець Бравн чекав, та з будинку не було чути ані звуку.

Тоді він швидко зійшов сходинками вниз і обійшов будинок, сподіваючись знайти инший вхід. Коли священик знайшов бічні двері, то постукав, чекаючи відповіді. Потім він натиснув на клямку, переконався, що двері зачинені на ключ чи засувку, і пішов вздовж стіни, подумки прораховуючи всі можливі варіянти й обдумуючи, чи ексцентричний містер Елмер часом не забарикадувався у глибині будинку так ретельно, що тепер навіть не чує стукоту. А може, він саме зараз споруджує барикади, думаючи, що це стукає мстивий Стрейк.

Також цілком можливо, що коли слуги залишали будинок, то відчинили лише одні двері, а господар їх зачинив. Та, мабуть, вони не надто турбувалися про заходи безпеки, коли залишали цей дім. Отець Бравн продовжував обходити будинок. Через декілька хвилин він повернувся до того місця, звідки й почав свої пошуки. І саме тут він побачив те, що шукав. Засклені двері однієї з кімнат ззовні заросли плющем, вони були нещільно зачинені, напевно, про них просто забули. Зробивши крок, отець Бравн опинився у кімнаті, обставленій комфортно, але дещо старомодно. У цій кімнаті були сходи нагору, з иншого боку були ще одні двері у сусідню кімнату, а ще инші двері з червоним склом, якраз навпроти вікон і гостя, були зразком пережитку і багатства. Праворуч на круглому столику стояло щось на кшталт акваріума, велика скляна чаша з зеленавою водою, в якій плавали золоті рибки, а навпроти — пальма з великими чудернацькими листками. Усе було таке запилюжене, таке вікторіянське, що телефон у глибині кімнати здавався чимось щонайменше недоречним.

— Хто тут? — почувся різкий голос з-за дверей з червоним склом. У голосі відчувалася тривога на недовіра.

— Чи я міг би побачити містера Елмера? — ніби вибачаючись, запитав отець Бравн.

Двері відчинилися, і до кімнати зайшов чоловік у синьо-зеленому домашньому халаті. У нього було розтріпане, скуйовджене волосся, ніби він щойно прокинувся і встав з ліжка, а от його очі вже прокинулися, і погляд був живим, навіть стурбованим. Отець Бравн знав, що такі суперечності притаманні людям, які живуть у постійному страху. У чоловіка був тонкий, орлиний профіль, та насамперед вражав неохайний, і навіть якийсь дикий вигляд його темної бороди.

— Я — містер Елмер, — сказав він, — та відвідувачів уже давно не чекаю.

Щось у неспокійних очах цього чоловіка спонукало отця Бравна перейти відразу до суті справи. Якщо у господаря справді манія переслідування, то він не образиться.

— Я намагаюся з’ясувати, — м’яко сказав отець Бравн, — чи ви справді більше не чекаєте відвідувачів?

— Ви маєте рацію, — цілком спокійно погодився господар. — Одного відвідувача я таки чекаю. Цілком можливо, що він буде останнім.

— Сподіваюся, ні, — відповів отець Бравн. — У кожному разі, я тішуся, що не дуже подібний на нього.

Пан Елмер здригнувся від злобного сміху.

— Ви зовсім не подібні, — сказав він.

— Містере Елмер, — перейшов до справи отець Бравн, — вибачте мені мою сміливість, та один з моїх знайомих повідомив мене про ваші труднощі і попросив з’ясувати, чи я міг би вам чимось допомогти. Правду кажучи, у мене є деякий досвід у таких справах.

— Немає і не було справ, подібних на цю, — заперечив містер Елмер.

— Ви хочете сказати, — сказав священик, — що трагедії, які трапилися у вашій родині, не були випадковими?

— Так, і ці вбивства не є звичайні, — відповів містер Елмер. — Людина, яка довела моїх братів до смерти, — це породження пекла, і його сила теж походить звідти.

— Кожне зло має одне і те ж походження, — серйозно сказав отець Бравн, — а звідки вам відомо, що це не звичайні вбивства?

Елмер відповів жестом, запрошуючи гостя сісти, а сам поволі вмостився в иншому кріслі і руками обхопив коліна. Коли він підняв очі, то в них з’явився м’який і задумливий вираз, а голос звучав уже приязно і впевнено.

— Зрозумійте, — почав він, — я зовсім не хочу, щоб ви вважали мене нерозумною людиною. Я дійшов до цих висновків саме завдяки розуму. Я прочитав чимало книжок, адже лише я успадкував від батька знання, і ще його бібліотеку. Але те, про що хочу вам розповісти, я не вичитав у книжках, я побачив на власні очі.

Отець Бравн кивнув, і його співрозмовник продовжував, підбираючи потрібні слова.

— Стосовно старшого брата я спочатку не був до кінця певен. Там, де його знайшли, не було жодних слідів, відбитків. Револьвер лежав біля нього. Але незадовго до цього випадку він отримав лист з погрозами від нашого ворога, а на листі був знак — крилатий кинджал. Це один з кабалістичних знаків. Служниця сказала, що у сутінках бачила, як у вздовж стіни саду щось проповзло, щось, трохи більше за кішку. Я ж скажу лише ось що: якщо вбивця і був там, то він примудрився не залишити жодних слідів. А от коли загинув мій брат Стівен, то все виглядало по-иншому, і саме тоді я все зрозумів. Машина стояла на підмості, біля фабричної труби. Я кинувся туди відразу після того, як він упав від удару важелезним молотом. І тоді я… побачив те, що побачив. У цей момент хмара диму заступала фабричну трубу, але в одному місці було щось на кшталт просвіту, і я побачив, що на самісінькій верхівці стояв чоловік, загорнутий у чорний плащ. Сірчистий дим на мить заслонив його. А коли дим розсіявся, і я знову поглянув на трубу, то там уже нікого не було. Я вважаю себе розумною людиною, от нехай розумні люди пояснять мені, як він зумів потрапити на таку висоту, і як він звідти спустився?

Елмер подивився на отця Бравна з викликом, ніби сфінкс, а потім, після короткої павзи, додав:

— Череп мого брата був розтрощений, а тіло не постраждало. І в одній з кишень ми знайшли лист з погрозами, який він отримав напередодні. На цьому листі також був зображений кинджал. Я впевнений у тому, що цей символ він обрав не випадково. Усе, що робить цей жахливий чоловік, продумане до найменших подробиць. Він — ніби ходячий проект, і все у ньому зловісне і заплутане. У його розумі переплуталися різні плани, схеми, таємні знаки і незрозумілі сигнали. Він належить до найгіршого типу людей на цій землі — типу злих містиків. Я не стверджуватиму, що зрозумів усе, що криється у цьому зловісному символі. Але є якийсь зв’язок між символом і незвичайними злочинними вчинками цього чоловіка, який переслідує нашу родину. Хіба ж можна не помітити зв’язку між крилатим кинджалом і смертю Філа на галявині біля власного будинку, де не залишилося навіть найменшого сліду ані на стежці, ані на траві? Або хіба немає зв’язку між крилатим кинджалом, який, ніби стріла, летить до своєї цілі, і постаттю на фабричній трубі?

— Ви хочете сказати, що він уміє літати, — глибокодумно запитав отець Бравн.

— Свого часу Симон Маг умів літати, — заперечив містер Елмер, — у середньовіччі вважали, що антихрист теж уміє літати. Так чи инак, на листах був зображений крилатий кинджал, а міг він літати чи ні — це вже инше питання. А влучав він просто в ціль.

— Ви звернули увагу, на якому папері було написано листи? — запитав отець Бравн. — На звичайному?

Сфінксоподібна особа розсміялася.

— Прошу, можете поглянути, — похмуро відповів Елмер. — Сьогодні я отримав такого ж листа.

Він відкинувся на спинку крісла, витягнув ноги з-під зеленого халата, який був для нього короткуватий, і опустив бородате підборіддя на груди. Він легко опустив руку в кишеню, вийняв папірець і штивною рукою подав його священику. В його позі було щось від паралітика, якесь заціпеніння і розслаблення водночас. Та наступне зауваження священика його неабияк оживило.

Отець Бравн, як і всі короткозорі люди, вдивлявся у лист, піднісши його до самісіньких очей. Папір був не простий, дещо шершавий, такі аркуші бувають в альбомах для ескізів. На папері був зображений червоний кинджал з крильцями, такий, як малюють на жезлі Гермеса, а внизу виднівся напис: «Смерть спіткає вас наступного дня, так само, як спіткала ваших братів».

Отець Бравн кинув папірець на підлогу і випрямився у кріслі.

— Не дозволяйте, щоб вас залякували такими записками! — різко промовив він. — Ці негідники завжди хочуть зробити нас беззахисними, відібравши останню надію.

На його подив, містер Елмер ніби прокинувся зі сну і жваво підвівся.

— Ваша правда! Ваша правда! — піднесено вигукнув він. — Вони ще переконаються, що я не такий безпомічний, я не безнадійний. Та у мене більше надії, ніж ви собі уявляєте.

Він стояв з руками в кишенях, і зверху вниз дивився на священика, який на мить засумнівався, чи у містера Елмера, бува, не затьмарився розум. Таке буває з людьми, які живуть у постійному страху. Та коли містер Елмер почав говорити, то його голос звучав цілком спокійно.

— Мені здається, що мої бідолашні брати загинули тому, що використовували невдалу зброю. Філ завжди носив з собою револьвер, і його смерть назвали самогубством. Стівен мав поліцейську охорону, та він не хотів видаватися смішним, і тому не наважився вести полісмена з собою на сходи, куди він піднявся лише на хвилину. Мої брати були скептиками, можливо, це було реакцією на крайній містицизм нашого батька, який особливо виявлявся в останні роки його життя. Але я завжди знав, що вони не розуміли мого батька. Щоправда, коли він вивчав магію, то потрапив під вплив чорної магії, однак брати помилилися у виборі протиотрути. Для чорної магії протиотрутою є не матеріялізм, а біла магія.

— Усе залежить від того, що ви розумієте під білою магією.

— Магію срібла, — таємничим шепотом відповів містер Елмер. — Знаєте, що я так називаю? Зачекайте хвилинку…

Він навстіж відчинив двері з червоним склом і вийшов. Будинок не був таким великим, як це спочатку видалося отцеві Бравну, за цими дверима була не внутрішня кімната, а коридор, в кінці якого виднілися двері в сад. З одного боку коридору були ще одні двері. «Напевно, це вхід до спальні господаря, — подумав отець Бравн, — звідти він і вийшов у домашньому халаті». Далі у коридорі не було нічого, крім старого вішака, на якому висіли різні капелюхи, плащі, накидки. Зате з протилежного боку коридору стояв дубовий буфет, оздоблений старовинним сріблом, а над ним висіла старовинна зброя. Біля цього буфету зупинився містер Елмер, дивлячись на чудернацький пістолет з розширеним дулом.

Двері в кінці коридору були ледь привідчинені, у щілині виднілася смужка світла. Отець Бравн дуже швидко і безпомилково відчував те, що відбувається у природі. Він відразу зрозумів, чому ця смужка світла така яскрава. Сталося саме те, що він передбачав, коли підходив до цього будинку. Священик пробіг повз здивованого господаря і відчинив двері. Сліпуча білизна вразила його. Всі схили пагорбів були покриті сліпучо-білим снігом, в якому було щось невинне і древнє.

— А ось вам і біла магія! — бадьоро вигукнув отець Бравн. — І срібна магія також…

Білі відблиски падали на сріблисту сталь старовинної зброї, і срібно-вогняним ореолом оточувало скуйовджену голову Елмера. Його обличчя залишалося в тіні, в руці він тримав чудернацький пістолет.

— Знаєте, чому я вибрав саме цей мушкет? — запитав він. — Та тому, що його можна заряджати ось такими кулями!

Він вийняв з шухляди буфету маленьку ложечку з постаттю апостола замість руків’я і з зусиллям відламав цю мініятурну постать.

— Повернімося до кімнати, — сказав він.

— Ви колись читали про смерть Данді? — запитав він, коли вони з отцем Бравном знову сіли. — Пригадуєте, що сказано про Грехема з Клавергавза, який переслідував пресвітеріян у Шотландії: він скакав на чорному коні, який не боявся жодної безодні. Його могла вразити лише срібна куля, тому що він продав свою душу дияволу! З вами приємно мати справу, ви ж знаєте досить, щоб вірити в диявола.

— О так! — погодився отець Бравн. — В диявола я вірю. Я от в Денді не вірю. Я маю на увазі Денді з пресвітеріянської легенди, з його жахливим конем. Джон Грехем був звичайним солдатом у сімнадцятому столітті. Якщо він когось і переслідував, то хіба тому, що він був драгуном, а не драконом. Судячи з мого досвіду, душу дияволу продають зовсім не такі от браві вояки. Ті його поклонники, яких мені довелося знати, були зовсім иншими людьми. Я не хочу називати імен, які могли б вас збентежити. Та я згадаю лише про сучасника Денді. Чи ви чули щось про чоловіка на ім’я Делрімпл зі Стейра?

— Ні, — похмуро відповів Арнольд Елмер.

— У кожному разі ви, напевно, чули про те, що він зробив, — продовжував отець Бравн. — Це було набагато гірше, ніж те, що зробив Денді. Він влаштував різанину у Ґленков. Це була освічена людна, державний діяч, талановитий юрист, а водночас тихий чоловік з розумним і витонченим обличчям. Ось такі люди і продають душу дияволу.

Елмер зірвався з крісла і з ентузіязмом погодився:

— Саме так, ви таки маєте рацію! — вигукнув він. — Розумне і витончене обличчя! У Джона Стрейка саме таке обличчя.

Елмер знову вийшов у середні двері, і зачинив їх за собою.

«Напевно, він пішов до себе в спальню, або ж до буфету», — подумав отець Бравн.

Священик залишився сидіти у кріслі і неуважно дивився на килим, на якому було помітне червоне мерехтіння, воно проникало сюди через скляні двері. На якийсь момент мерехтіння робилося яскраво-рубіновим, потім знову тьмяніло, ніби сонце то виглядало з-за хмари, то знову ховалося. У кімнаті ніщо не рухалося, крім рибок у зеленому акваріумі, які плавали туди-сюди. Отець Бравн напружено думав.

Через хвилину він підвівся і тихо підійшов до телефону, який стояв у глибині кімнати за шторою, і викликав доктора Бойна. «Я хотів би дещо повідомити стосовно справи Елмера, — тихо промовив священик. — Це справді дивна історія. Гадаю, вам варто негайно прислати сюди п’ять-шість полісменів, щоб вони оточили будинок».

Потім отець Бравн повернувся на своє місце, сів і продовжував роздивлятися темний килим, на якому знову з’являлися і зникали червонуваті відблиски. Це світло навело священика на роздуми про початок нового дня, коли світло от-от зароджується, і про таємницю, яка то привідкривається, то знову закривається, ніби двері або вікно.

З-за зачинених дверей почувся нелюдський крик, і майже одночасно пролунав постріл. Ще не стихла луна від пострілу, а двері вже відчинилися навстіж, і до кімнати зайшов Арнольд Елмер з пістолетом у руці та у розірваному халаті. Він тремтів усім тілом і заходився від неприродного реготу.

— Слава білій магії! — кричав він. — Слава срібній кулі! Породження пекла помилилося у своїх розрахунках, і мені вдалося відімстити за братів!

І з цими словами він упав у крісло, а пістолет висковзнув у нього з руки на підлогу. Отець Бравн кинувся у коридор. Він ухопився за клямку дверей, які вели у спальню, так, ніби хотів увійти, потім він нагнувся, щось роздивляючись, підбіг до зовнішніх дверей і відчинив їх навстіж.

На снігу щось чорніло, щось подібне на велетенського кажана. Та досить було ще одного погляду, аби зрозуміти, що це лежить людина. Лежить навзнак, у чорному капелюсі з широкими крисами, які носять латиноамериканці, у широченному чорному плащі, який випадково ліг так, що його поли, а може, це були рукави, розтягнулися на всю довжину і нагадували величезні крила. Рук не було видно, та отцеві, здається, вдалося визначити положення однієї руки, біля неї лежала якась зброя. Це все дуже нагадувало якийсь герб: чорний орел на білому фоні. Та коли отець Бравн обійшов довкола тіла і зазирнув під капелюх, то краєм ока роздивився обличчя, таке, про яке недавно згадав господар дому. Це було витончене, строге і розумне обличчя Джона Стрейка.

— Ну що тут сказати, — пробурмотів отець Бравн, — він подібний на величезного вампіра, який упав додолу, ніби птах.

— А як йому ще з’явитися? — почувся голос біля дверей. Священик оглянувся і побачив Елмера, він стояв на порозі.

— Він міг прийти, — ухильно відповів отець Бравн.

Елмер жестом показав на засніжений сад.

— Погляньте на сніг! — сказав він глухим, тремтячим голосом. — Сніг білий, ви щойно самі назвали його білою магією. На ньому немає жодних слідів, жодних плям, лише оця огидна чорна ляпа. На милі довкола немає жодних слідів, які вели б до будинку, якщо не зважати на ваші.

Елмер зосереджено і уважно подивився на низенького священика і додав:

— Я скажу вам ще дещо. Плащ, в якому він лежить, надто довгий, щоб у ньому ходити, він волочився б за ним. Витягніть плащ вздовж тіла, і ви у цьому переконаєтеся.

— Що між вами трапилося? — різко запитав отець Бравн.

— Все сталося так швидко, що навіть важко описати, — відповів Елмер. — Я виглянув у двері, потім хотів зачинити їх, і мене ніби закрутило у вихорі. Я вистрілив, не дивлячись, а потім побачив те, що ви бачите. Але я переконаний, що якби мушкет не був заряджений срібного кулею, то все могло б закінчитися цілком инакше.

— До речі, — зауважив священик, — ми залишимо його лежати на снігу, чи ви перенесете його у дім? Напевно, це ваша спальня он там?

— Ні-ні, — з поспіхом відповів Елмер, — нехай лежить так, поки не приїде поліція. З мене досить усього цього! Що б там не діялося, треба щось випити. А потім, як захочуть, можуть мене навіть повісити.

Елмер повернувся до будинку, впав у крісло, яке стояло між пальмою та акваріумом, при цьому ледь не перекинув його. Карафку з бренді він знайшов лише тоді, коли добряче обнишпорив увесь буфет. Він і раніше не видавався акуратним, але тепер його неуважність перейшла будь-які межі. Він урешті налив собі бренді, зробив добрячий ковток, і почав збуджено говорити, так, ніби за всяку ціну хотів порушити мовчанку.

— Отче, і ви ще сумніваєтеся, хоча й бачили все власними очами. Повірте мені, боротьба роду Стрейк з родом Емерів набагато серйозніша, ніж вам видається! От вам аж ніяк не личить бути Томою Невіруючим. Ви ж повинні захищати все те, що оті дурні називають забобонами. Так-так, у розповідях про талісмани, приворотне зілля, срібні кулі щось таки є! Що ви, католик, скажете на все це?

— Я скажу, що я — агностик, — посміхаючись, відповів отець Бравн.

— Нісенітниці! — нетерпляче вигукнув Елмер. — Ви ж зобов’язані вірити в різні дива.

— Так, в деякі дива я справді вірю, — погодився священик. — Саме тому я й не вірю в инші.

Елмер подався вперед і почав пильно вдивлятися у священика, ніби гіпнотизер.

— Ви вірите в них, — говорив він. — Ви вірите у все це. Ми всі віримо, навіть тоді, коли заперечуємо. Скептики також вірять. Хіба в глибині душі ви не відчуваєте, що суперечності насправді не суперечливі, що є якийсь світ, у якому все узгоджено? Душа кочує з зірки на зірку, все повторюється.

Можливо, Стрейк і я вже боролися колись в иншому житті, в иншій постаті — як звір проти звіра, птах проти птаха. Можливо, ми будемо боротися вічно. Якщо ми шукаємо один одного, якщо ми потрібні один одному, то наша вічна ненависть — своєрідна любов. Добро і зло повторюються у круговерті подій, вони — єдине ціле. Хіба в глибині душі ви не відчуваєте, що існує лише одна реальність, незважаючи на відмінності у вірі, а ми — лише її тіні? Хіба вам не видається, що все на світі, — це лише грані чогось єдиного, єдиної суті, де люди розчиняються у Людині, а Людина — у Богові?

— Ні, — відповів отець Бравн.

За вікном сутінки опускалися на землю, це був той період, коли на захмареному небі темніше, аніж на землі. Через не до кінця зашторене вікно отець Бравн помітив, що біля колони з’явилася якась постать. Потім він поглянув за засклені двері, через які він увійшов до будинку, і побачив, що за ними також стоять дві постаті. Внутрішні двері з червоним склом були привідчинені, а за ними в коридорі він також помітив тіні людей; Доктор Бойн таки послухав його поради. Будинок оточили.

— А навіщо заперечувати? — наполягав господар, продовжуючи уважно дивитися на священика, так ніби він хотів його загіпнотизувати. — Ви ж на власні очі бачили один з епізодів вічної драми. Ви бачили, як Джон Стрейк погрожував знищити Арнольда Елмера з допомогою чорної магії. Ви також бачили, як Арнольд Елмер з допомогою білої магії розправився з Джоном Стрейком. А тепер ви бачите перед собою живого Арнольда Елмера. Він говорить з вами, і ви все ще не вірите?

— Так, я не вірю, — рішуче відповів отець Бравн і підвівся, так ніби він мав намір попрощатися.

— Чому? — запитав господар.

Отець Бравн лише трохи підвищив голос, але його слова пролунали, наче дзвін:

— Тому що ви — не Арнольд Елмер, — сказав він. — Я знаю, хто ви насправді. Ви — Джон Стрейк, і щойно ви вбили останнього з братів, Арнольда. Саме він і лежить на снігу.

Здається, Стрейк зробив всі можливі зусилля, щоб востаннє спробувати підчинити собі волю священика. Його зіниці аж звузилися. Потім він раптом кинувся вбік. Та саме в цей момент позаду нього відчинилися двері, і кремезний детектив у цивільному одязі рішуче поклав йому руку на плече. В другій руці він тримав револьвер. Злочинець неспокійним поглядом обвів кімнату і побачив, що у кожному кутку стоїть людина в цивільному.

Того вечора отець Бравн довго розмовляв з доктором Бойном про трагедію родини Елмер. До того часу всі сумніви вже були розвіяні, особу Джона Стрейка встановили, і він зізнався у своїх злочинах, точніше, вихвалявся своїми «перемогами». Він здійснив своє життєве завдання, вбив останнього з Елмерів, а все решта його не цікавило, навіть питання власного життя і смерти.

— Цей чоловік — маніяк, він одержимий однією ідеєю, — говорив отець Бравн. — Його більше ніщо не цікавить, навіть инше вбивство. Це було для мене неабиякою потіхою, коли я розмовляв з ним. Ви ж розумієте, що він не мусив розповідати мені оті байки про вампірів, срібні кулі та инші нісенітниці, а міг просто вистрілити у мене звичайною свинцевою кулею і спокійно піти з будинку. Повірте, я про це подумав.

— То чому ж він цього не зробив? — запитав Бойн. — Я не розумію. Зрештою, поки що я нічого не розумію. Як ви його викрили? І що саме ви викрили?

— О; ви дали мені чимало цінної інформації, — скромно відповів отець Бравн. — А особливо цінним була одна деталь. Я маю на увазі ваші слова про те, що Стрейк був дуже винахідливим та кмітливим брехуном, і вмів гарно подати свою брехню. Сьогодні йому це неабияк стало в пригоді, і він цілком впорався із завданням. Хоча, знаєте, в одному він помилився — не варто було вигадувати містичну історію, та він подумав, що я священик, і повинен вірити у що завгодно. Усі чомусь так вважають.

— Нічого не второпаю, — сказав доктор. — Може, вам варто розповісти все з самого початку.

— А почалося все з халата, — добродушно відповів отець Бравн. — Це було справді вдале маскування, що й казати. Коли ви бачите людину в халаті, то відразу починаєте думати, що ця людина у себе вдома. Я теж так подумав. А от потім почало відбуватися щось дивне. Коли він узяв пістолет, то спочатку, тримаючи його у витягнутих руках, обережно перевірив, чи він заряджений. Він повинен був знати, чи у його власному домі зброя заряджена чи ні, правда ж? Не сподобалося мені і те, як він шукав бренді, як ледь не розбив акваріум. Коли людина має вдома таку делікатну річ, як акваріум, то мимоволі набувається звичка обходити його. Однак, усе це могло бути лише плодом моєї уяви. А ось що насправді насторожило мене. Він вийшов до мене з коридору, де, крім зовнішніх дверей, були ще одні. Я вирішив, що це двері до спальні, звідки він і з’явився, тому спробував їх відчинити. Та двері були замкнені. Це мені здалося дивним, і я зазирнув у замкову щілину. Там була цілком порожня кімната — ані ліжка, ані стола, жодних меблів. І тоді я зрозумів, що він вийшов не з цієї кімнати, він прийшов з вулиці. І саме в цей момент я все зрозумів.

Напевно, бідолаха Арнольд Елмер і жив, і спав нагорі. Він навіщось зійшов на перший поверх і в кінці коридору побачив свого ворога, високого бородатого чоловіка у широкополому капелюсі і чорному плащі. Напевно, це було останнє, що йому вдалося побачити. Стрейк кинувся на нього, і потім або задушив, або заколов — про це нам розповість поліція. І ось, коли Стрейк стояв між вішаком та буфетом і переможно дивився на тіло свого останнього ворога, він раптом почув чиїсь кроки. Це я зайшов через засклені двері.

І тут він влаштував справжній маскарад. Стрейк не лише перевдягнувся, він ще й вигадав казку, таку собі, знаєте, імпровізовану романтичну історію. Так ось, він зняв чорний капелюх і плащ, одягнув халат мертвого Арнольда. А потім… А потім він зробив жахливе — він підвісив тіло, немов пальто, на вішак, прикрив його своїм плащем, і одягнув на тіло свій капелюх. У такому вузькому коридорі не було иншого способу, щоб сховати тіло, і він ним скористався. Я ж сам пройшов повз вішак і нічого не помітив. Мабуть, я ще довго це пам’ятатиму.

Можливо, цього було б досить, та Стрейк боявся, що в будь-яку мить я можу помітити тіло. А тіло, отак підвішене на вішаку, вимагало б, так би мовити, пояснень. Ось він і вирішив зробити зухвалий крок — самому все пояснити.

У його дивакуватому і винахідливому розумі зародилася думка помінятися ролями з померлим. Він вирішив вдавати Арнольда Елмера, а вбитого — видати за Джона Стрейка. Ця ситуація не могла не подіяти на його багату уяву. Це все було подібне на маскарад, на якому двоє ворогів помінялися ролями, такий собі танок смерти, бо ж один з акторів був уже мертвий. Напевно, він усе це в загальних рисах собі вже уявляв, і, підозрюю, ще й посміхався при цьому.

Отець Бравн замислився, і лише його сірі очі приковували на себе увагу, бо вій не кліпав, як завжди. Розмову він продовжив так само серйозно і просто:

— Усе походить від Бога: й уява, і розум. Самі по собі вони добрі, і про це не можна забувати, навіть якщо вони викривляються. У цього чоловіка був талант, благородний талант — він умів вигадувати і розповідати. Він міг би стати великим романістом, та, на жаль, лише обманював людей, перекручуючи факти. Почалося з того, що він дурив старого Елмера, вигадуючи для себе щоразу нові виправдання і розповідаючи бідоласі різні побрехеньки. Цілком можливо, що спочатку в цьому було велика доля дитячости. Ви ж знаєте, що дитина може цілком щиро розповідати, що бачила короля Англії чи короля ельфів. Цей недолік привився у молодого Стрейка, а звідси взяли початок й инші вади, і все через гординю. Він став щораз більше гордитися своїм вмінням швидко вигадувати небилиці, хитромудро і ретельно розвивати сюжет. Ось чому молоді Елмери вважали, що він зачарував їхнього батька. Саме так оповідач зачарував тирана у «Тисячі й одній ночі». І ось цей чоловік прожив своє життя, пишаючись тим, що він — поет, лиш тільки сповнений він був неправдивої і зухвалої сміливости великих брехунів. І коли він ризикував життям, як от сьогодні, то це лише додавало його небилицям витончености.

Та я впевнений, що в цій історії фантазія забавляла його більше, аніж конспірація. Він спробував розповісти те, що трапилося насправді, лише навпаки — ніби мертвий був живий, а живий — мертвим. Спочатку він одягнувся у халат Елмера, потім спробував «приміряти» його тіло і душу. Він дивився на тіло Елмера так, ніби це його власний труп лежав на снігу. Потім він вирішив надати тілу вигляд чорного птаха, який полює за своєю жертвою. Для цього Стрейк одягнув тіло у свій чорний одяг, намагаючись створити похмуру казку про містичну птаху, яку можна вбити лише з допомогою срібної кулі. Щоправда, я не знаю, що його навело на думку про білу магію і білий метал, який згубно впливає на чарівників. Може, перший сніг, а може, блиск срібла, яким був інкрустований буфет. Та хай там як, він, немов поет, миттєво вхопився за неї і блискавично впорався із завданням: кинув тіло Елмера, якого видав за Стрейка, на сніг, а мені розповів містичну казку. Цей фантазер доволі переконливо розповідав про крилатого орла з кігтями смерти, про гарпії, які ширяють над землею. Йому ж треба було якось пояснити, чому на снігу немає жодних слідів. До речі, одна його вигадка викликала у мене щирий подив і захоплення. Він примудрився обернути на свою користь те, що найбільше свідчило проти нього. Стрейк звернув мою увагу на те, що плащ на вбитому надто великий, отож він не ходив по землі, як нормальні люди. Та при цьому він надто уважно дивився на мене, і я мимоволі подумав, що він блефує.

Доктор Бойн замислився.

— А на той час ви вже знали правду? — запитав він. — Все, що якось пов’язане з ідентичністю, дуже впливає на нерви. Навіть не знаю, що краще — здогадатися про все і відразу, чи поволі добиратися до розгадки. А коли у вас зародилися перші підозри, і коли ви остаточно переконалися, що він вас обманює?

— Здається, по-справжньому я запідозрив його тоді, коли зателефонував вам, — відповів священик. — А допомогли мені червоні відблиски на килимі. Вони то темнішали, то світлішали. Мені чомусь подумалося, що вони подібні на бризки крови, які волають про помсту. Я задумався, чому вони так змінюються. Адже сонце з-за хмар не виходило, отож, в коридорі то зачинялися, то відчинялися двері, що ведуть у сад. Та якби він помітив свого ворога, то відразу підняв би тривогу. І тоді я почав здогадуватися, що він виходить у сад з якоюсь метою, він щось задумав. А от коли я переконався у цьому остаточно, навіть не знаю. Пригадую, наприкінці Стрейк намагався загіпнотизувати мене магією своїх очей і чарами свого голосу. Цілком можливо, що він не раз практикувався у цьому зі старим Елмером. І важливо не те, як він говорив, а й те, що він говорив, тобто його світогляд, філософські погляди.

— Та я, знаєте, реаліст, — грубувато відповів доктор. — Тому не надто замислююся над філософією чи релігією.

— Який же ви реаліст?! — заперечив отець Бравн. — От послухайте, ви досить добре мене знаєте, тому вам відомо, що я не фанатик. Я знаю, що бувають хороші люди в поганій релігії, і погані люди — в хорошій. Є одна важлива деталь, у якій я переконався на власному досвіді. Це подібно на те, як хтось уміє розпізнавати тварин по слідах або ж визначити добре вино. Знаєте, мені ще не траплявся злочинець, який не філософствував би про Схід, перевтілення, колесо долі, про змію, яка пожирає власний хвіст. Я на власному досвіді переконався у тому, що над служителями цієї змії нависло прокляття, вони приречені повзати на животі і їсти порох. На такі псевдодуховні теми може базікати будь-який негідник чи злочинець. Я не заперечую, що першоджерело цього вчення має у собі зерно мудрости, та в нашому реальному світі воно стало релігією негідників. І я знав, що розмовляю з негідником.

— А мені здається, що негідник не може сповідувати будь-яку релігію, — заперечив доктор Бойн.

— Так, — погодився священик, — відкрито він міг би стверджувати, що сповідує иншу релігію, та для цього потрібно опанувати мистецтво лицемірства. Будь-яке обличчя можна приховати за маскою. Знаєте, будь-хто може вивчити кілька фраз і стверджувати, що це його світогляд. Я і сам міг би вийти на вулицю і оголосити себе методистом, та навряд чи це було б переконливо. А ми ж говоримо про поета. Таким, як він, необхідно, щоб маска була, так би мовити, виліплена на ньому. Тобто його вчинки повинні віддзеркалювати те, що діється у нього в душі. Так, він цілком міг би назвати себе методистом, та йому не вдалося б бути красномовним методистом, а от вдавати красномовного містика чи фаната він уміє. Така особа вміє вибирати лише той ідеалізм, який близький йому по духу. Ось на цьому він і побудував гру зі мною. Такі люди, як він, навіть маючи руки по лікоть у крові, цілком щиро переконуватимуть вас, що буддизм набагато кращий від християнства, і навіть — більш християнський, аніж саме християнство. Це ще раз свідчить, яке в них огидне і перекручене уявлення про християнство.

— Я щось не второпаю — ви його захищаєте чи засуджуєте? — сміючись, запитав доктор.

— Сказати про людину, що вона геніяльна, ще не означає захищати її, — відповів отець Бравн. — Зовсім ні. Художник чи поет мимоволі зрадять себе, Леонардо да Вінчі не зумів би вдати, що він погано малює. Навіть якби він намагався, то це була б вишукана пародія на поганеньку картину. Так само методист «у виконанні» Стрейка був би занадто грізним і дивним.

Через деякий час отець Бравн вирушив додому. Свіже морозне повітря стало ще холоднішим, воно навіть п’янило. Дерева чимось нагадували срібні канделябри на Стрітення. Холод пронизував, ніби сталевий меч страждання, який колись проколов самісіньке серце Істинної Чистоти. Та цей холод не був убивчим, він лише нищив усі смертні перепони нашого безсмертного життя. Блідо-зелене небо, на якому виднілася єдина — так ніби це була Вифлеємська — зірка, нагадувало печеру. Ніби там, у глибині, було саме серце холоду, який, немов тепло, пробуджує все до життя. І чим більше все западало в кристалічні кольори, тим легше ставало на душі. І все довкола було подібне на окрилені істоти, прозорі й безтілесні.

Щойно таємне стало явним, щойно, немов з допомогою льодяного леза, правда очистилася від брехні. І те, що залишилося, було схоже на коштовний камінь у серці величезного айсберга. Отцю Бравну не до кінця вдалося збагнути стан власної душі, коли він, занурюючись у холодні сутінки, насолоджувався чистим і п’янким повітрям морозяної ночі. Лише десь у глибині душі залишилися обривки спогадів про хворобливу уяву містера Стрейка. Та вони стиралися, зникали, так само, як сліди, що замітає сніг. Докладаючи зусиль, аби пройти засніженою дорогою, отець Бравн бурмотів: «І все ж він має рацію: біла магія таки є, тільки він її не там шукав».