Небесна стріла

Прокляття золотого хреста

Шестеро людей, які сиділи за невеликим столом, до такої міри не пасували один до одного, що видавалося, ніби вони врятувалися після корабельної аварії і опинилися разом на одному безлюдному острові. Довкола них і справді було море, їхній острівець був усередині иншого острова, великого і літаючого, ніби Лапута. Невеликий стіл був одним із багатьох таких самих столиків в обідньому барі величезного корабля «Моравія», який у нічній темряві рухався у вічну порожнечу Атлантики. У членів компанії за столом не було нічого спільного, окрім того, що всі вони пливли з Америки в Англію. Двоє з них були знаменитостями, решта — непримітні пасажири, а дехто виглядав навіть дещо підозріло.

До знаменитостей належав професор Смейл, один з найбільших авторитетів у сфері археології пізнього періоду Візантійської імперії. Його лекції, проголошені в Американському Університеті, схвалили навіть найбільш авторитетні європейські центри. Його літературним працям був притаманний такий поетичний підхід, просякнутий глибокою симпатією до древньої Европи, що незнайомці дивувалися, коли чули його американську вимову. І все ж він був справжнім американцем. У професора Смейла було довге світле волосся, зачесане назад, воно відкривало квадратний лоб, видовжені риси обличчя, на якому був вираз заклопотаности і бажання діяти. Чимось він нагадував лева, який от-от мав стрибнути.

У компанії була лише одна жінка, журналісти називали її «сама собі голова». За цим столом, зрештою, не лише за ним, вона була готова грати роль господині, або, краще сказати, повелительки. Це була леді Діяна Вейлс, відома мандрівниця тропіками, а також різними країнами. Та в її вигляді, і в тому, як вона поводилася за столом, не було нічого грубого чи чоловічого. Вона була красивою, а її пишне яскраво-руде волосся нагадувало про тропіки. Її манеру одягатися журналісти могли б назвати відважною, та обличчя жінки було розумним, а очі світилися тим особливим блиском, яку жінок, що ставлять запитання під час політичних зустрічей.

У присутності цієї незвичайної особи инші четверо видавалися тінями, та якщо роздивитися ближче, то все ж можна було помітити відмінності. Один з них був молодим чоловіком, який зареєструвався у корабельному журналі під іменем Поль Т. Тарент. Він належав до того типу американців, який було б правильніше назвати антитипом. Мабуть, антитип є у кожної нації, і це є доказом існування загального правила. Американці справді поважають працю так, як європейці — війну. В Америці праця оточена ореолом героїзму, і того, хто ухиляється від неї, вважають мало не бузувіром. Антитип зустрічається надзвичайно рідко, тому його дуже легко впізнати. Це денді, багатий марнотратник, такий собі слабовільний нікчема з американських романів. Здавалося, у Пола Тарента не було иншого заняття, лише як змінювати костюми, от він і міняв їх шість разів на день, вибираючи від світліших тонів до насичених відтінків сірого. На відміну від більшости американців, у нього була коротка борідка, за якою він ретельно доглядав; на відміну від більшости денді цього типу, він видавався радше похмурим, аніж нахабним. У його мовчазності та понурості було щось байронівське.

Инших двох мандрівників доречно описати разом хоча б тому, що обоє були англійськими лекторами, які поверталися з американського турне. Один з них, Леонард Сміт, довголиций, світловолосий, чудово одягнений і вихований молодий чоловік, був маловідомим поетом, зате визначним журналістом. Инший — цілковита протилежність містера Сміта, невисокого зросту, осадкуватий, з чорними вусами, які звисали, наче у моржа, він був настільки ж мовчазним, наскільки балакучим був містер Сміт. З одного боку, його колись звинуватили у пограбуванні, а з иншого, всім було відомо, що під час одного зі своїх турне він врятував від ягуара румунську принцесу (до речі, саме тому його прізвище згадувалося у світській хроніці). Отож, його погляди стосовно Бога, прогресу, свого особистого життя та майбутнього англо-американських відносин повинні мати неабияке значення для мешканців Міннеаполіса та Омахи. Шостою та найменш значущою персоною у цьому товаристві був англійський священик на ім’я Бравн. Він ввічливо прислухався до розмови, і на цей момент у нього склалося враження, що бесіда протікає якось дивно.

— Гадаю, ваші візантійські дослідження, — говорив Леонард Сміт, — допоможуть з’ясувати цю історію про поховання, яке віднайшли десь на південному побережжі, біля Брайтона? Звичайно ж, від Брайтона до Візантії шлях неблизький. Та нещодавно я дещо читав про особливості бальзамування, чи ще про щось, що нагадує Візантію…

— З допомогою візантійських досліджень можна чимало дізнатися, — сухо відповів професор. Вони говорять про спеціялістів, та я думаю, що спеціалізація — це дуже умовне поняття. Ось у нашому випадку, як можна знати що-небудь про Візантію, не знаючи про Рим до неї, та про іслам після неї? Багатьма своїми гранями арабське мистецтво корінням сягає Візантії. Ось, наприклад, звернімо увагу на алгебру…

— Я не хочу звертати увагу на алгебру! — рішуче заявила леді Вейлс. — Вона мене ніколи не цікавила і не цікавить. Зате мені дуже хочеться почути про бальзамування. Я була з Гаттоном, коли він віднайшов вавилонські гробниці. А згодом я також знаходила мумії та нетлінні тіла. Це так цікаво! Розкажіть нам про цю знахідку.

— Гаттон був цікавою людиною, — сказав професор. — У них вся сім’я надзвичайно цікава. Його брат, член парламенту, був непересічним політиком. Я не розумів фашистів до того часу, поки не почув його доповідь про Італію.

— Але зараз ми пливемо не в Італію, — наполегливо перебила його леді Діяна, — і, здається, ви збираєтеся навідатися у те село, де знайшли поховання. У Сассексі, правда ж?

— Згідно з англійськими масштабами, Сассекс — доволі великий район, — відповів професор, — нехороше місце для мандрівок. Дивовижно, якими високими здаються ті низькі, на перший погляд, пагорби, коли зайдеш на них.

Запанувала несподівана мовчанка, а потім леді сказала:

— Я йду на палубу, — і підвелася.

Чоловіки також підвелися. Професор не дуже поспішав кудись іти, а низенький священик ретельно згортав свою серветку. І коли вони залишилися наодинці, професор несподівано звернувся до священика:

— Як ви гадаєте, про що свідчить ця коротка розмова?

— Хм, — посміхнувся отець Бравн, — я скажу вам, що саме видається мені дивним. Можливо, я не маю рації, та мені чомусь видається, що вже тричі вас намагалися схилити до розмови про тіло, знайдене у Сассексі, а ви люб’язно переводили розмову то на алгебру, то на фашистів, то на мальовничі пагорби.

— Словом, вам здалося, що я готовий розмовляти про що завгодно, аби не про це. Ваша правда.

Професор помовчав, роздивляючись скатертину, потім підвів очі і почав говорити голосно та імпульсивно, знову нагадуючи лева, що ось-ось стрибне.

— Отче Бравне, — сказав він, — я вважаю вас наймудрішою та найшляхетнішою людиною з усіх тих, кого я коли-небудь зустрічав.

Отець Бравн був істинним англійцем. Як і всі англійці, він розгублювався, коли чув відверті і щирі компліменти, сказані суто по-американськи, тобто несподівано. У відповідь він щось невиразно пробурмотів, а професор серйозно продовжував далі:

— Певною мірою, ця справа доволі проста. Це християнське поховання часів середньовіччя, вірогідно, могила єпископа. Її знайшли біля маленької церкви у Далемі, на узбережжі Сассекса. Місцевий священик виявився непоганим археологом, йому навіть вдалося віднайти дещо, що виявилося для мене новинкою. Подейкували, що тіло забальзамоване якось по-особливому, що цей спосіб чимось подібний до бальзамування у греків та єгиптян, яке не було відоме у тогочасній Европі. Тому містер Волтере, місцевий священик, схилявся бачити в цьому вплив Візантії. Він також згадував про ще одну деталь, яка мене особливо зацікавила.

Здавалося, серйозне і насуплене обличчя професора видовжилося ще більше, коли він похмуро опустив очі. Пальцем він водив узорами скатертини, ніби креслив план давніх міст, їхні храми та гробниці.

— Отче, я хочу розповісти вам, і нікому окрім вас, чому я повинен бути обережним у незнайомій компанії, і чому я поводився тим обережніше, чим наполегливіше вони хотіли схилити мене до цієї розмови. Стверджують, що у труні знайшли ланцюжок з хрестом, він доволі звичайний на вигляд, а от на зворотньому боці є якийсь таємний знак. Це стосується символіки ранньої Церкви, і, ймовірно, це був знак апостола Петра, коли той перебував в Антіохії, ще перед подорожжю до Риму. Не знаю, правда це чи ні, та мені відомо, що у світі відомий лише один такий хрест, і він належить мені. Ходять легенди, що з цим хрестом пов’язане якесь прокляття, та мене це не хвилює. Є прокляття чи ні — не знаю, однак змова все-таки існує, і в ній бере участь лише одна особа.

— Лише одна особа? — ніби механічно перепитав отець Бравн.

— Так! Як мені відомо, це один психічно хворий чоловік, — сказав професор Смейл. — То довга розповідь, і дещо безглузда.

Він знову зробив павзу, продовжуючи водити пальцем по скатертині, немовби робив архітектурні креслення, а потім промовив:

— Напевно, варто почати свою розповідь із самого початку, щоб не приховувати від вас найменших деталей, які можуть виявитися значущими. Все почалося багато років тому, ще тоді, коли я на власні кошти проводив розкопки, досліджуючи історичні пам’ятки Криту та инших грецьких островів. Я працював один, лише часом звертався за допомогою до місцевих мешканців. Саме тоді, коли я працював один, мені вдалося віднайти підземний лабіринт, який привів мене до величезної купи різного сміття, якихось уламків, частин кам’яних орнаментів та розкиданих гем.[8] Спочатку все це здалося мені руїнами давнього вівтаря. Ось там я і знайшов цей дивовижний золотий хрест. На його тильному боці я побачив зображення риби, давнього християнського символу, однак її форма значно відрізнялася від звичної. Мені здається, вона була більш реалістичною, ніби майстер хотів зобразити рибу натуральнішою, а не задовольнятися декоративним зображенням. Гадаю, це не зумовлене мистецькими вимогами. Це, радше, данина язичницькому реалізму, бажання відобразити рух тіла.

Щоб коротко пояснити вам, чому я вважаю цю знахідку особливо важливою, слід розповісти вам про особливий характер цих розкопок. Власне кажучи, я проводив розкопки на місці колишніх. Ми не лише розкопували пам’ятки старовини, ми йшли слідами давніх археологів. У нас були підстави вважати (принаймні дехто з нас вважав, що такі підстави є), що підземні ходи з часів мінойського періоду (а також і відомий лабіринт, який ми пов’язували з мітичним лабіринтом Мінотавра) не були забуті й закинені після часів Мінотавра й аж до наших днів. Ми дотримувалися думки, що в ці підземні ходи вже проникали люди, і в них була якась мета. Мету різні школи археологів визначали по-різному: одні вважали, що це — наукові розкопки, які були розпочаті згідно з наказом імператора; инші вважали, що наприкінці Римської імперії нестримне бажання пізнати темні азійські забобони спричинило появу якоїсь маніхейської секти, яка ховалася від денного світла, щоб під землею проводити свої дикі оргії. Я ж належав до тієї групи археологів, яка дотримувалася думки, що ці лабіринти використовували з такою ж метою, як і римські катакомби. Иншими словами, я вважав, що в часи переслідувань у цих лабіринтах переховувалися християни. Саме тому, коли я знайшов цей хрест, мене охопило якесь дивне і трепетне відчуття, Я ще більше зрадів, коли, наблизившись до виходу, роздивився на кам’яній стіні низького коридору грубувате і реалістичне зображення риби.

У мене було таке враження, ніби це надзвичайно рідкісна риба або ж рештки закам’янілої істоти, вид якої давно вимер. Я не відразу зрозумів, чому в мене виникла саме така асоціяція, що мало пов’язана з зображенням, видряпаним на камені. Щойно потім я зрозумів, що підсвідомо пов’язав зображення з першими християнами, які, немов німі риби, існували під землею у світі мовчання та вічних сутінків. Нагорі, над ними, при денному світлі, ходили инші люди, а вони були змушені жити і рухатися у темряві, сутінках та тиші.

Той, хто ходив кам’яними коридорами підземелля, знає, що там виникає ілюзія, ніби хтось іде за вами, або перед вами. Цю ілюзію створює луна підземелля, і вона така реальна, що людині важко повірити в те, що вона насправді сама. Я вже було звик і не звертав на це особливої уваги, поки не побачив на стіні символічну рибу. Коли я її побачив, то зупинився, і в цю ж мить у мене ніби зупинилося серце, тому що я стояв на місці, а от луна від моїх кроків не затихала.

Тоді я побіг, і мені здалося, що примара переді мною також побігла, та звук її кроків не збігався зі звуками моїх кроків. Я знову зупинився, і кроки переді мною також стихли, та я міг заприсягтися, що вони затихли на якусь мить пізніше. Я гукнув і почув відповідь. Та це був не мій голос.

Звук лунав звідти, де кільцеподібний коридор кудись повертав; і під час цієї жахливої, незрозумілої гонитви хтось зупинявся і щось говорив на одній і тій же відстані від мене, за поворотом кам’яної стіни. Обмежений простір переді мною, який я міг освітити невеликим ліхтарем, постійно залишався порожнім. Ось за таких обставин я вів перемовини сам не знаю з ким, і навіть тоді, коли переді мною з’явилися перші промені денного світла, я так і не міг зрозуміти, як цей хтось зумів вийти з лабіринту. Зрештою, у тому місці, де лабіринт виходив на поверхню землі, було багато бічних закамарків, тріщин, і йому було легко зникнути десь у них.

Хай там як, я виліз назовні і опинився на одній з мармурових терас ступінчатого схилу високої гори. На тлі суцільного каміння острівці рослинности видавалися соковитими, ледь не тропічними, ніби випадкові вияви східного духа на схилі великої цивілізації Еллади. Унизу було видно море, з його бездоганною і таємничою синявою. Промені сонця падали на безлюдний та безмовний світ. Ніщо не зраджувало присутности людини — ані легкий порух трави, ані найменша, мізерна тінь, ані щонайменший звук.

Це був страшний діялог, а водночас він зближував нас, був глибоким і безпосереднім. У цих кам’яних лабіринтах хтось, хто не мав ні тіла, ні обличчя, ні імени, називав мене на ім’я, у місці, де ми були немовби заживо поховані, він говорив так спокійно, безпристрасно, ніби ми сиділи один навпроти одного в зручних фотелях якогось клубу. Він сказав мені, що вб’є мене, або когось иншого, хто посмів узяти цей хрест із зображенням риби. Він щиро зізнався, що не такий дурний, аби нападати на мене у цьому місці, в лабіринті, адже він знає, що у мене заряджений револьвер, і наші шанси нерівні. Так само спокійно він повідомив мені, що складе план мого вбивства, вилучивши з нього ймовірність невдачі, так само, як і небезпеку для себе, що він складе його з майстерністю китайського ремісника або японської вишивальниці, які вкладають усе своє вміння в те, що має стати їхнім життєвим доробком. І все ж він не був мешканцем Сходу. Це був представник білої раси. Щось мені підказує, що це був мій співвітчизник.

Відтоді я час від часу отримую дивні анонімні листи, часом доволі звичайні, а часом — у вигляді якихось знаків та символів. Я почав переконуватися у тому, що у цього чоловіка — манія. У листах він постійно переконує мене в тому, що підготовка до моєї смерти та похорону йде задовільно, і запобігти цьому я можу лише за умови, якщо відмовлюся від реліквії, тобто від унікального хреста, який я знайшов у підземеллі. Здається, у нього немає якоїсь релігійної сентиментальности чи фанатизму. Виглядає на те, що у цього чоловіка немає иншої пристрасти, лише колекціонувати рідкісні речі.

До речі, саме тому я вважаю, що він — людина Заходу, а не Сходу. Здається, ця пристрасть позбавила його розуму.

А потім з’явилося повідомлення, ще не перевірене, про забальзамоване тіло, яке знайшли у гробниці в Сассексі. Якщо раніше у незнайомця ніби біс вселився, то тепер цих бісів щонайменше семеро. Усвідомлення того, що хтось, а не він, володіє рідкісною реліквією, завжди було для нього болісним, а звістка про ще одного власника реліквії зробила його страждання просто нестерпними. Безумні послання маніяка стали довшими, він надсилав їх одне за одним, ніби дощ отруєних стріл. У кожному посланні все сильніше і виразніше лунала істерична погроза: смерть спіткає мене у той момент, коли я простягну руку до хреста у гробниці.

Він писав: «Ви ніколи не дізнаєтеся, хто я. Ви ніколи не промовите мого імени. Ви ніколи не побачите мого обличчя. Ви помрете, і ніхто не дізнається, хто вас убив. Я можу бути ким завгодно, бути поруч з вами, і все ж я завжди буду тим, кого вам навіть на гадку не спаде підозрювати у чомусь».

Після цих погроз я зробив висновок, що він, ймовірно, переслідує мене у цьому плаванні, щоб викрасти реліквію або ж відімстити мені за все. Й оскільки я ніколи не бачив цього чоловіка, то він може бути будь-ким. Це може бути офіціянт, який мене обслуговує, або будь-хто з пасажирів, які сиділи зі мною за столом.

— Це навіть може бути я, — сказав отець Бравн, безтурботно порушивши правила граматики.

— Це може бути хто завгодно, та лише не ви, — серйозно відповів Смейл. — Ось саме це я і хотів вам сказати. Ви — єдина людина, якій я довіряю.

Від цих слів отець Бравн знову збентежився, потім він посміхнувся і сказав:

— Справді, як не дивно, це й справді не я. Нам з вами слід добре обміркувати, чи він таки переслідує вас, перш ніж… перш ніж устигне втнути якусь неприємну дурницю.

— Думаю, є лише один спосіб, — сумно зауважив професор. — Щойно ми прибудемо у Совтгемптон, я відразу ж винайму автомобіль, щоб проїхатися уздовж побережжя.

Я був би вам дуже вдячний, якби ви погодилися супроводжувати мене. Люди, які сиділи з нами за столом, повинні б роз’їхатися у власних справах. Якщо ж когось із них ми знайдемо на побережжі Сассекса, то буде зрозуміло, хто він насправді.

Програму професора втілили, як і планували: винайняли автомобіль і розмістили у ньому вантаж, тобто отця Бравна. З одного боку дороги було море, з иншого — пагорби Гемпширу та Сассекса. Не було помітно жодних ознак переслідування. Коли ж вони прибули у Далем, то зустріли чоловіка, який мав деяке відношення до цієї справи. Це був журналіст, він щойно побував у храмі, і місцевий священик люб’язно погодився показати підземну каплицю. Міркування журналіста свідчили про те, що він знавець своєї справи. Однак професор був дещо збуджений, він ніяк не міг позбутися думки, що у зовнішності та манерах журналіста є щось дивне і підозріливе. Це був високий, неохайно одягнений чоловік з гачкуватим носом, із запалими очима, з вусами, які понуро звисали. У той момент, коли мандрівники зустріли його, він жваво поспішав, виглядало на те, що він хоче якомога швидше покинути цю місцину.

— Річ у проклятті, — пояснив він. — Це місце прокляте, якщо вірити путівнику чи священикові, чи найстарішим мешканцям, чи ще комусь… Здається, це справді так. Прокляття чи ні, та я хотів би чимшвидше забратися звідси.

— Ви вірите у прокляття? — здивовано запитав професор.

— Я взагалі ні в що не вірю. Я — журналіст, — відповів меланхолійний тип. — Мене звати Бун, я з газети «Вечірній телеграф». Та в цьому склепі є щось зловісне, у мене аж мороз по шкірі пройшов.

Сказавши це, він швидко попрямував у бік залізничного вокзалу.

— Він чимось подібний на ворону, — сказав професор Смейл, коли вони вже підходили до кладовища. — Кажуть, ця птаха віщує біду.

Професор та священик поволі підійшли до кладовища. Очі американського шанувальника старовини з задоволенням обдивлялися дашок над воротами, зроблений з тисового дерева, чорного, як ніч, що не хоче допустити у свої володіння денного світла. Стежка вела вгору, вона звивалася між надмогильними плитами, які чимось нагадували плоти, що пливуть посеред зеленого моря. Врешті вона привела мандрівників на вершину пагорба, з якого було видно справжнє море, подібне на сталевий брус зі сріблястими відблисками. Під їхніми ногами густа трава змінювалася пучками морського падуба,[9] а на тлі моря виднілася нерухома постать. Через темно-сірий колір вона видавалася надмогильним пам’ятником, та отець Бравн відразу ж упізнав витончену лінію плечей та дещо настовбурчену коротку борідку.

— Оце так! — вигукнув археолог, — ця людина — Тарент, якщо ж, звичайно, його можна вважати людиною! Чи під час нашої розмови ми могли б подумати, що розгадка прийде так швидко?

— Знаєте, мені спадає на думку, що в цій історії може бути багато розгадок, — відповів отець Бравн.

— Що ви маєте на увазі?! — вигукнув професор, зиркнувши на священика.

— Я маю на увазі, — м’яко відповів священик, — що чую голоси позаду тисового дерева. Гадаю, Тарент не такий уже самотній, як нам здається, або, краще було б сказати, він не такий авантюрист, яким хоче видаватися.

Тарент ще не встиг повільно повернутися, як підтвердилися слова священика. Почувся инший голос, високий і суворий, а водночас жіночний, з ноткою вдаваної жартівливости:

— Що за несподіванка? Кого ми тут бачимо?

Професор здогадався, що цей кокетливий вигук призначений не для нього, і, як не дивно, тут присутній ще хтось. Коли леді Діяна Вейлс, як завжди рішуча і неперевершена, вийшла з тіні тиса, то виявилося, що у неї є власна тінь, до того ж жива. Це був худющий Леонард Сміт, письменник, який несподівано з’явився з-за спини чарівної леді. Він посміхався, а голову тримав дещо набік, ніби собака.

— От змії, — пробурмотів професор Смейл, — вони всі тут! Усі, крім того коротуна, власника атракціону, з вусами моржа.

Професор почув, що отець Бравн тихо засміявся у нього за плечима. І справді, ситуація видавалася більше, ніж комічною. Здавалося, все пішло шкереберть або перевернулося з ніг на голову, як акробат у цирку. Професор ще не завершив, як знайшлося спростування його слів. Кругла голова з гротескним чорним півмісяцем вусів з’явилася раптово, ніби просто із землі. А через мить уже було зрозуміло, що в землі є невеликий отвір, а в ньому — драбина. Це й був вхід у підземелля, заради якого всі зібралися на старому цвинтарі. Круглолиций чоловічок першим знайшов його і вже встиг спуститися на дві чи три сходинки вниз, та знову висунув голову, щоб звернутися до своїх супутників. Він чимось був схожий на могильника з пародійної постановки «Гамлета», хоча лише промовив колоритним басом: «Це тут». У цю мить всі присутні зрозуміли, що вони ніколи раніше не чули голосу цього чоловіка, і хоча він був англійським лектором, та говорив з якимось дивним акцентом.

— Ось бачите, дорогий професоре, — голосно і дещо в’їдливо промовила леді Діяна, — ваша візантійська мумія надто цікава, щоб прогавити її. Я вирішила приїхати сюди і все побачити на власні очі. Ось, і джентльмени теж так вирішили. Розкажіть нам усе, що вам про неї відомо.

— А мені відомо про це не все, — понуро відповів професор. — Мало того, я, здається, вже нічого не розумію. Мені видається доволі дивним, що ми всі знову зустрілися. Виглядає на те, що у сучасних людей прагнення здобути інформацію безмежне. Якщо ж нам усім так необхідно побачити це відкриття, то все треба зробити, як належить, і, даруйте, під моїм керівництвом. Насамперед ми повинні повідомити керівника розкопок і, щонайменше, записати наші імена у книзі відвідувачів.

Відбулася коротка суперечка, оскільки леді була нетерплячою, а професор в усьому любив порядок. Врешті перемогла наполегливість науковця, якому вдалося переконати леді у тому, що саме місцевий священик та місцева влада мають офіційні права стосовно цього відкриття. Приземкуватий власник моржевих вусів неохоче виліз з могили і мовчки змирився з тим, що доведеться почекати. На щастя, з’явився і сам священик. Це був сивий джентльмен приємної зовнішности, із дещо опущеними очима під окулярами з подвійними скельцями. Він швидко знайшов спільну мову з професором, оскільки побачив у ньому колегу-антиквара, натомість до строкатої групи його супутників поставився з деякою пересторогою:

— Сподіваюся, ніхто з вас не забобонний? — люб’язно запитав він. — Спочатку я повинен попередити вас, що над вашими головами вже витають зловісні передвістя та прокляття, якщо ми зацікавилися цією справою. Я щойно завершив розшифровувати латинський напис, який був над входом у підземну каплицю, і знайшов там щонайменше три прокляття: прокляття тому, хто насмілиться відкрити замурований вхід, подвійне прокляття тому, хто відкриє гріб, і потрійне, найстрашніше, прокляття тому, хто насмілиться доторкнутися до золотого хреста. Перші два прокляття я вже прийняв на себе, — посміхаючись, сказав він. — Та, боюся, що ви, якщо хочете бодай щось побачити, також підпадете під перше прокляття, найслабше. Згідно з легендою, прокляття мають здійснитися не відразу, а через тривалі проміжки часу і за сприятливих обставин. Не знаю, чи це вам до вподоби. — І преподобний містер Волтере знову доброзичливо посміхнувся, схиливши голову.

— Згідно з легендою… — повторив професор Смейл. — Про яку легенду ви говорите?

— Це довга легенда. А кожна легенда, як відомо, має кілька варіянтів, — відповів священик. — Одне залишається поза сумнівами — вона така ж стара, як і ця гробниця. Почасти легенда міститься у вже згаданому написі, і йдеться там ось про що. У тринадцятому столітті Гаю де Гісору, володарю місцевого маєтку, сподобався чорний кінь, господарем якого був посланець з Генуї. А той був купцем з крови і кости, отож запросив за коня величезну суму. Жадібність та жадання стати власником коня штовхнула Гая де Гісора пограбувати склеп, і, як подейкують, він навіть убив місцевого єпископа. Та єпископ устиг проклясти того, хто триматиме у себе золотий хрест, вкрадений з гробниці. Феодал отримав необхідні гроші, продавши хрест якомусь ювелірові у місті. Та щойно він спробував сісти на коня, той став дибки і скинув вершника перед храмом. Ювелір збанкрутував через різні і досі незрозумілі причини, і попав у кормигу до єврея-лихваря, який жив в околиці. Він розумів, що його чекає лише голод і злидні, тому повісився на яблуні. Золотий хрест, а разом з ним і все його майно перейшло до єврея-лихваря. Син і спадкоємець феодала, вражений карою, яка спіткала його батька, став релігійним фанатом. Він вважав своїм обов’язком переслідувати єресі та невірство своїх васалів. Отож, єврея безжалісно спалили на вогнищі, і він також розплатився за те, що посмів володіти золотим хрестом. Після цих трьох випадків небесного покарання було вирішено повернути золотий хрест у гробницю. З того часу жодне людське око не бачило його, і жодна людська рука не доторкалася до нього.

Здавалося, ця розповідь справила на леді Діяну більше враження, аніж можна було сподіватися.

— Аж лячно подумати, що ми увійдемо до гробниці перші після священика.

Коротунові з великими вусами і дивним акцентом не довелося знову використовувати драбину, яку, як виявилося, залишили чорнороби. Священик повів усю групу на сто ярдів далі, де був инший вхід, ширший і зручніший, звідки він, власне кажучи, й появився, припинивши на час свої археологічні пошуки.

Тут спуск був доволі пологий, і не спричиняв труднощів, правда, з кожним кроком ставало все темніше і темніше. Через кілька хвилин усім довелося йти вервечкою непроглядно темним коридором, перш ніж вони побачили слабкий проблиск світла. Лише раз під час цієї процесії пролунав звук, ніби у когось перехопило подих (важко було сказати, у кого саме), і ще раз вони почули проклін іноземною мовою, який пролунав ніби глухий вибух.

Потім вони увійшли в овальне приміщення, чимось подібне на базиліку, утворене кільцем круглих арок, бо ця каплиця була побудована ще до того, як перша готична арка, ніби спис, проколола нашу цивілізацію. Мерехтіння зеленкуватого світла десь уверху між колонами вказувало на ще один вихід з підземелля, і присутнім видавалося, ніби вони опинилися глибоко під морськими водами. Одна-дві деталі посилювали це враження, ймовірно, це було викликано збудженою уявою мандрівників. Довкола арок був вирізьблений зубчастий норманський орнамент, і тому вони були схожі на пащі акул-чудовиськ, а щілина між кришкою та гробом, який стояв посередині, була дуже схожа на щелепи левіятана.

Чи то з любови до краси, чи то через відсутність більш сучасних засобів освітлення, священик-археолог використовував лише чотири свічки, які стояли на підлозі в дерев’яних підсвічниках. Та коли відвідувачі зайшли у каплицю, горіла лише одна свічка, кидаючи скупе світло на понуре приміщення. Коли всі зібралися разом, священик запалив инші свічки, і це дало змогу краще роздивитися саркофаг та його вміст.

Очі всіх присутніх прикипіли до обличчя чоловіка, який лежав у саркофазі впродовж останніх кількох століть. Живі риси його лиця збереглися завдяки таємному східному мистецтву, яке було запозичене (принаймні так стверджував священик) ще у язичників, і невідоме для примітивних кладовищ цього острова. Професор також ледве зміг стримати вигук захоплення, тому що обличчя небіжчика, незважаючи на воскову блідість, нагадувало обличчя людини, яка щойно заснула. Це було обличчя аскета, можливо, навіть фанатика, з виразними рисами і строге. Тіло було одягнене у пишні шати з парчі, а біля самісінького горла, на короткому ланцюжку, ніби призначеному для намиста, сяяв знаменитий золотий хрест. Кришка кам’яної труни спиралася на два великих дерев’яних бруси, які своїми нижніми кінцями були заклинені у кутах гробу. Тому нижню частину тіла важко було роздивитися, а ось обличчя було освітлене мерехтінням свічок, воно було бліде, а золотий хрест порівняно з ним сяяв, наче вогонь.

Відколи священик розповів легенду про прокляття, на лобі професора з’явилася глибока зморшка, ознака тривоги або ж інтенсивної роботи мозку. Леді Діяна, наділена жіночою інтуїцією з часткою істерії, краще, від решти присутніх зрозуміла, про що ж роздумує професор. У безмовності печери, освітленої мерехтінням свічок, пролунав її крик:

— Не чіпайте, благаю вас!

Та професор уже зробив свій левовий стрибок і нахилився над тілом небіжчика. Наступної миті хтось нахилився вперед, хтось відскочив назад, хтось присів і втягнув голову в плечі, ніби ось-ось мало впасти небо.

Щойно професор доторкнувся до хреста, дерев’яні підпори, які були дещо нахилені та підтримували кам’яну кришку, раптом випрямилися… Кам’яна, глиба відразу ж рухнула. У всіх присутніх перехопило подих, ніби вони летіли у безодню. Смейл смикнувся назад, та було запізно. За хвилю він уже лежав поряд з труною, а його голова була закривавлена.

Старовинний кам’яний гріб стояв закритий, так, як це було впродовж століть. Лише кілька осколків виднілися зі щілини під кришкою, ніби кістки, роздроблені кам’яним чудовиськом. Левіятан закрив свою пашу.

Леді Діяна з жахом дивилася на все це, в її очах був безумний блиск, а руде волосся в цих сутінках видавалося яскраво червоним. Сміт дивився на неї з собачо-відданим виразом обличчя, та він не зовсім розумів, що ж трапилося з господарем. Тарент та іноземець завмерли у своїх звичних позах, от тільки їхні обличчя були землистого кольору. Священик, здавалося, втратив свідомість. Отець Бравн став навколішки біля професора, аби з’ясувати, в якому він стані.

Несподівано для всіх саме байронівський нероба Поль Тарент першим кинувся йому на допомогу.

— Його треба винести на повітря, — сказав він. — Може, є ще якась надія…

— Він не мертвий, — тихо відповів отець Бравн. — Та, здається, у дуже важкому стані. Ви, бува, не лікар?

— Ні, хоча в житті мені доводилося займатися багато чим. Та зараз не надто вдалий час, щоб говорити про мене. Думаю, моя професія вас здивувала б.

— Навряд чи, — посміхнувся отець Бравн. — Я почав задумуватися над цим ще підчас нашої подорожі. Ви — детектив, і за кимось слідкуєте. Так чи инак, хрест тепер у безпеці.

Поки отець говорив, Тарент з несподіваною силою та спритністю підняв пораненого і обережно попрямував з ним до виходу.

— Так, хрест і справді у безпеці.

— Тобто ви хочете сказати, що всі решта у небезпеці? — запитав отець Бравн. — Ви також вірите у прокляття?

Уже майже дві години отець Бравн, здивований і похмурий після цього трагічного випадку, походжав вулицями села. Він допоміг перенести пораненого до маленького готелю, розташованого навпроти церкви, перекинувся кількома словами з лікарем, дізнався, що рана доволі серйозна, але не смертельна, і розповів про це решті мандрівників, які зібралися за круглим столом у залі. Однак загадка не прояснювалася, навпаки — вона видавалася все таємничішою та містичнішою. Точніше, коли вдалося з’ясувати другорядні деталі, суть таємниці вимальовувалася все чіткіше. Коли священику вдалося визначити роль окремих осіб, то це лише ускладнило пошук ключа до розгадки. Леонард Сміт прибув сюди, тому що прибула леді Діяна. Леді Діяна приїхала лише тому, що їй так захотілося. Їх поєднував звичайний флірт без зобов’язань, який виглядав по-дурному ще й тому, що його намагалися приховати під маскою інтелектуальних зацікавлень. Романтизм та забобонність леді Діяни виявилися у тому, що вона була надзвичайно пригнічена жахливим завершенням пригоди. Поль Тарент — приватний детектив, якого хтось найняв стежити за цією парочкою або ж за вусатим лектором, дуже схожим на небажаного іноземця. Однак, якщо він чи хтось инший захотів би викрасти дорогоцінну реліквію, то цим нешляхетним намірам вдалося запобігти. З усіх можливих причин пасували лише дві: звичайний збіг обставин або ж прокляття.

Отець Бравн розгублено стояв посеред сільської вулиці, і раптом, неабияк здивувавшись, він помітив знайому постать. На нього дивилися глибоко посаджені темні очі журналіста, зношений одяг якого робив його подібним на страховище. Отцеві Бравну довелося двічі глянути на обличчя містера Буна, поки він врешті зрозумів, що під його вусами приховується злобна посмішка, схожа на оскал.

— Я гадав, що ви вже поїхали, — доволі гостро сказав отець Бравн. — Поїзд відправився дві години тому.

— Як бачите, не поїхав, — відповів Бун.

— То навіщо ви повернулися? — строго допитувався священик.

— У цьому сільському раю журналістові не варто поспішати. Тут події розгортаються так стрімко, що їх не варто нехтувати лише задля того, щоб повертатися у таке нудне місце, як Лондон. Окрім цього, я й так уже вляпався у цю історію. Я маю на увазі иншу історію. Це я перший знайшов труп, чи, у кожному разі, одяг. Хіба через це я не потрапив під підозру? До речі, може мені одягнутися у все це? Хіба я не був би схожий на красивого пастора?

І худющий та довгоносий шарлатан просто посеред вулиці витягнув уперед руки, ніби когось благословляючи, і, як це роблять у пародійних виставах, промовив:

— О, мої дорогі брати та сестри, я хотів би всіх вас обійняти!

— Це ви про що? — вигукнув отець Бравн, нетерпляче стукаючи по бруківці своєю короткою парасолькою.

— А про це ви можете довідатися у своїх милих друзів у готелі, — презирливо відповів Бун. — Цей Тарент підозрює мене лише тому, що я знайшов одяг. Хоча, якби він прийшов туди на хвилину раніше, то сам би все знайшов. Та в цій історії є принаймні кілька загадок. Ось наприклад, коротун з вусами. Мені здається, він не такий і простачок, яким хоче видаватися. Або, скажімо, ви. Чому вам не взяти і не вбити бідолаху?

Отця Бравна таке зауваження зовсім не роздратувало, лише збентежило.

— Ви хочете сказати, — наївно запитав він, — що я намагався вбити професора Смейла?

— Та ні, ну що ви, — відповів Бун, добродушно махнувши рукою. — Для вас зарезервовано чимало небіжчиків. Лише вибирайте. Чому відразу Смейл? Хіба ви не знаєте, що дехто познайомився зі смертю набагато ближче, аніж професор Смейл? Не бачу перешкод, чому б вам спідтишка не покінчити з ним? Конфесійні суперечки — прикра властивість християнства… Гадаю, вам завжди хотілося отримати англіканські парафії.

— Я піду до готелю, — спокійно промовив священик. — Здається, ви сказали, що мої знайомі знають, що ви маєте на увазі. Сподіваюся, вони зуміють мені це пояснити.

І справді, приголомшлива новина про нове лихо розвіяла подив отця Бравна. Щойно він увійшов до готелю і поглянув на бліді обличчя своїх знайомих, то відразу зрозумів, що вони вражені чимось, що трапилося вже після пригоди з професором. Коли священик саме заходив до зали, то почув, як Леонард Сміт сказав:

— І коли все це закінчиться?

— Ніколи, — відповіла леді Діяна, дивлячись на нього скляним поглядом. — Це ніколи не закінчиться, хіба що нам усім прийде кінець. Прокляття зійде на кожного з нас, можливо, не відразу, як і говорив бідолашний парох, та воно наздожене нас, так само, як і його.

— Що тут трапилося? — запитав отець Бравн.

Усі мовчали, аж врешті відізвався Тарент.

— Містер Волтере, місцевий парох, скоїв самогубство, — промовив він якимось порожнім голосом. — Гадаю, це лихо надто вразило його. Поза сумнівом. Ми щойно знайшли його чорний капелюх та рясу на скалі над морем. Виглядає на те, що він кинувся в море. Мені ще у підземеллі здалося, що у нього якийсь безумний вигляд. Нам не варто було залишати його наодинці, та у нас стільки турбот.

— Вам не вдалося б нічого зробити, — промовила леді Діяна. — Хіба ви не розумієте: це доля, і все невблаганно збувається? Професор доторкнувся до хреста і став першим, парох відкрив гробницю і став другим, ми зайшли до каплиці і будемо…

— Досить! — сказав отець Бравн доволі різко, а він це робив надзвичайно рідко. — Припиніть негайно ж!

На його обличчі все ще був вираз глибоких роздумів, а от очі говорили про те, що ніякої таємниці вже немає. Полуда впала, все стало зрозуміло.

— Який я бовдур, — бурмотів він. — Я ж давно повинен був про все здогадатися. Ще коли парох розповідав легенду…

— Ви хочете сказати, — допитувався Тарент, — що нам загрожує загибель від того, що трапилося у тринадцятому столітті?

Отець Бравн заперечливо похитав головою і відповів спокійно й рішуче:

— Я не маю наміру обговорювати те, що трапилося у тринадцятому столітті. Та я переконаний: те, чого не трапилося у тринадцятому столітті і взагалі ніколи не траплялося, вбити не зможе.

— Це щось новеньке, — здивовано сказав Тарент. — Священик сумнівається у надприродному.

— Анітрохи, — спокійно заперечив отець Бравн. — Мої сумніви викликані не надприродними справами, а природними. Знаєте, я повністю погоджуюся з людиною, яка сказала: «Я можу повірити у неможливе, але не в неймовірне».

— Це — те, що ви називаєте парадоксом? — запитав Тарент.

— Це те, що я називаю здоровим глуздом, — відповів священик. — Набагато природніше повірити в те, що є поза можливостями нашого пізнання, аніж в те, що не виходить поза його межі, а лише суперечить йому. Якщо ви скажете мені, що славетного Гладсона у день його смерти переслідувала примара Парцела, то я волів би промовчати, як агностик. Та якщо ви переконуватимете мене у тому, що Гладсон на прийомі у королеви Вікторії не зняв капелюха, поплескав її по спині і запропонував їй сигару, то я рішуче заперечуватиму. Я не скажу, що це неможливо, я скажу, що це неймовірно. Я більше впевнений у тому, що цього не трапилося, аніж у тому, що не було ніякої примари, тому що в цьому випадку порушені закони і звичаї світу, в якому ми живемо. Це ж саме сталося і з легендою про прокляття. Я сумніваюся не у надприродному, а в самій легенді.

Леді Діяна вже дещо заспокоїлася після пророчого трансу Кассандри, і в її очах знову було помітна невтомна цікавість.

— Ви — дуже цікава людина! — вигукнула вона. — Чому ви не вірите в цю легенду?

— Я не вірю в неї тому, що вона суперечить історії, — відповів отець Бравн. — Для кожного, хто бодай трохи знає історію середньовіччя, вона така ж неймовірна, як моя розповідь про Гладсона, який пропонує сигару королеві Вікторії. Та хто в нас час знає історію середньовіччя? Ось ви знаєте, що таке гільдія? Чи колись чули щось про «Salvo Managio Suo»? Ви знаєте, що таке «Servi Regis»?

— Ні, звичайно, — дещо роздратовано відповіла леді Діяна. — Стільки латинських слів!

— Так-так, — погодився отець Бравн. — От якби йшлося про Тутанхамона або висохлих африканців, які невідомо чому збереглися на иншому кінці світу, якщо мова йшла б про Вавилон або про Китай, або про якусь загадкову расу, таку ж віддалену, як «місячна людина», — то наші газетярі описали б усе це до найменших дрібниць, як от зубна щітка чи гудзик. Та про людей, які побудували наші парафії, дали назви нашим містам та професіям, чи дорогам, якими ми ходимо, — ось про них ми знаємо дуже мало. Я не стверджую, що сам про них багато знаю, та мені відомо досить, аби зрозуміти, що ця легенда — звичайнісінька нісенітниця від початку і до кінця. У середньовіччі закон забороняв лихварям забирати у ремісника його майстерню та інструменти через борги. І взагалі, просто неймовірно, щоб гільдія не врятувала свого члена від розорення, особливо, якщо до цього його довів єврей. У людей середньовіччя були инші трагедії та гріхи. Часом вони спалювали і піддавали тортурам одні одних. Та ідея людини, у якої немає найменшої надії, людини, яка повзе назустріч смерті, мов хробак, тому що ніхто про неї не піклується, — це зовсім не середньовічний образ свідомости. Це продукт нашого економічного навчання та прогресу. Єврей не міг бути васалом феодала. У них була особливий стан «слуг короля». Окрім цього, єврея не могли спалити через його віру.

— Парадоксів стає все більше, — завважив Тарент, — та ви ж не заперечуватимете, що у середньовіччі євреїв переслідували за їхню віру?

— Правильніше було б сказати, — відповів отець Бравн, — що у середні віки євреї були єдиними, кого не переслідували через їхню віру. Якщо хтось захотів би висміяти середньовіччя, то непоганою ілюстрацією була б розповідь про бідолашного християнина, якого могли живцем спалити на багатті через якісь невеликі помилки стосовно «homoousion», а в цей же час єврей міг спокійно йти вулицею і відкрито богохулити, ображаючи Христа і Богородицю. Ця легенда не походила зі середньовіччя. Це навіть не легенда про середньовіччя. Її вигадав хтось, хто отримував свої знаття з газет та романів, до того ж він вигадав усе це нашвидкуруч.

Слухачі отця Бравна видавалися дещо збентеженими цим історичним екскурсом, і ніяк не могли зрозуміти, чому священик розповідає про ці деталі. Та Тарент, професія якого зобов’язувала розплутувати різноманітні загадки, раптом занепокоївся. Його бородате підборіддя ще більше подалося вперед, а серйозні очі свідчили про неабияке здивування.

— Хм, — сказав він. — Як все просто і швидко!

— Можливо, я дещо перебільшив, — зізнався отець Бравн, — правильніше було б сказати, що він вигадав цю історію швидко і не так ретельно порівняно з рештою злочину. Таємничий злочинець не передбачив, що деталі середньовічної легенди можуть викликати у когось якісь підозри. І, зрештою, він мав рацію, як і в решті своїх розрахунків.

— Які розрахунки? Хто мав рацію? — нетерпляче запитала леді Діяна. — Про кого ви говорите? Ви вважаєте, що ми мало пережили? Невже ви хочете, щоб ми перелякалися через ваші «він» і «його»?

— Я кажу про вбивцю, — відповів отець Бравн.

— Про якого вбивцю? — різко перепитала леді Діяна. — Ви хочете сказати, що професора хтось убив?

— Проте, — приглушеним голосом промовив Тарент, — ми не можемо говорити «убив», тому що професор не помер.

— Убивця вбив иншу людину, не професора, — сумно промовив отець Бравн.

— Кого ж, дозвольте запитати? — допитувався співрозмовник.

— Він убив преподобного Джона Волтерса, пароха Дулхема, — чітко відповів отець Бравн. — Йому потрібно було вбити лише цих двох, тому що вони володіли рідкісною старовинною реліквією. Вбивця — свого роду маніяк, зациклений на тому, щоб отримати те, чого прагне.

— Усе це звучить дуже дивно, — пробурмотів Тарент. — Ми не можемо з упевненістю сказати, що парох мертвий, бо не бачили його труп.

— Та ні, бачили, — заперечив отець Бравн.

Запанувала тиша, раптова, як удар гонга. У цій тиші в підсвідомості леді Діяни, завжди активній, блиснула здогадка, і рудоволоса леді ледь не зойкнула.

— Так-так, саме це ви і бачили, — пояснив священик. — Ви бачили тіло. Ви не бачили його живим, та, поза сумнівом, ви бачили його тіло. Ви уважно роздивлялися його при світлі чотирьох великих свічок. Воно не плавало у морі, а лежало нерухомо, як і належить князеві Церкви, у гробниці, зробленій ще до часів хрестових походів.

— Словом, — сказав Тарент, — ви хочете сказати, що забальзамоване тіло у гробниці насправді є тілом вбитого?

Отець Бравн якусь мить помовчав, а потім почав пояснювати байдужим тоном:

— Перше, що мене зацікавило, це хрест, а точніше те, на чому він тримався. Зрозуміло, що більшість з вас бачили лише кілька намистин, адже все це стосується, так би мовити, моєї сфери, а не вашої. Отож, ви помітили, що він розташований біля підборіддя, немов коротке намисто. Однак намистини, які ви бачили, були розташовані по-особливому, спочатку одна, потім невеличкий проміжок, потім три, знову проміжок, знову одна і так далі. Я відразу ж зрозумів, що це вервиця з хрестом. Однак у вервиці є п’ятдесят намистинок, і ще кілька додаткових. І я відразу ж задумався, а де ж решта. Тоді я не розгадав цієї загадки, лише пізніше зрозумів, де схована решта. Мотузка була обвита довкола дерев’яних брусів, які підтримували кришку гробу. Коли бідолашний професор Смейл різко потягнув хрест, то бруси змістилися, і важезна кам’яна кришка вдарила його по голові.

— Оце так! — сказав Тарент. — Клянуся святим Юрієм, що якась доля істини у цьому є. Дивовижна історія!

— Коли я це зрозумів, — вів далі отець Бравн, — то зміг більш-менш відтворити решту. Насамперед пригадаймо, що жодних авторитетних публікацій у солідній пресі на цю тему не було, лише короткі замітки про те, що ведуться розкопки. Бідолашний отець Волтере був чесним колекціонером старовинних речей. Він відкрив гробницю лише для того, щоб перевірити, чи тіло справді забальзамоване. Усе решта — звичайні чутки, які доволі часто перебільшують справжні відкриття. Насправді ж він лише встановив, що тіло не було забальзамоване, воно давно зотліло. Та коли він працював у підземній каплиці, при світлі однієї свічки, то в якийсь момент біля нього з’явилася ще одна тінь, крім його власної.

— Ах! Я зрозуміла! Ви хочете сказати, що ми бачили вбивцю, говорили і жартували з ним, дозволили йому розповісти романтичну легенду і спокійно втекти, — відізвалася леді Діяна.

— Так, свій маскарадний костюм він залишив на скелі, — продовжував отець Бравн. — Усе дуже просто. Цей чоловік випередив професора дорогою до церкви, можливо, саме тоді, коли професор розмовляв з понурим журналістом. Він напав на старого священика біля порожнього гробу і вбив його. Потім він переодягнувся в одяг вбитого, тіло вдягнув у мантію, яку знайшов у гробниці, і поклав його туди. Потім обв’язав вервицею дерев’яні бруси, які підпирали кришку. Таким чином він спорудив пастку для наступної жертви, після цього вийшов назовні і люб’язно привітався з нами, як і годиться доброчесному парохові.

— Це було доволі ризиковано, — сказав Тарент. — Хтось міг бути знайомим з преподобним Волтерсом.

— Мені також здається, що злочинець був безумцем, — погодився отець Бравн, — та доведеться визнати, його ризик був виправданий і йому вдалося втекти.

— Так, він просто щасливчик, — пробурмотів Тарент. — І хто ж цей диявол?

— Як ви вже помітили, йому неабияк пощастило, і це стосується не лише втечі. І ми навряд чи коли-небудь дізнаємося, хто він.

Отець Бравн спохмурнів і продовжував далі:

— Він переслідував професора впродовж багатьох років, і про одне він чудово подбав — про те, щоб таємниця його особи назавжди залишилася нерозкритою. Зрештою, коли бідолашний професор одужає, а я сподіваюся, що він таки одужає, то цілком можливо, що ми ще почуємо про цю людину.

— І що ж зробить професор? — запитала леді Діяна.

— Думаю, перше, що він зробить, пустить по його слідах детективів. Я теж не проти взяти участь у цій справі, — підхопив Тарент.

— Мені здається, — сказав отець Бравн, раптом посміхаючись після довгої задуми, — я знаю, що професорові треба зробити насамперед.

— І що ж? — нетерпляче запитала леді Діяна.

— Він повинен попросити у вас усіх пробачення, — відповів отець Бравн.

Однак, коли невдовзі отець Бравн сидів біля ліжка професора Смейла, то говорив зовсім не про це. Точніше, говорив професор, який уже прийняв ліки і почувався дещо краще. Отець Бравн мав надзвичайний дар — своїм мовчанням він умів викликати у співрозмовника довіру. Саме завдяки цьому талантові професор Смейл зміг розповісти священикові про те, про що взагалі важко говорити, наприклад, про хворобливі видіння і кошмари, які характерні для одужування після такого випадку.

Коли після важкої травми голови у хворого відновлюється свідомість, то вона часто здатна породжувати дивні образи; а коли голова така розумна та неординарна, як голова професора Смейла, то спотворення свідомости також бувають неординарними. Його видіння були такими ж оригінальними і грандіозними, як і те величне мистецтво, яким він захоплювався. Йому ввижалися святі з трикутними та квадратними ореолами, темні лики в обрамленні золотих німбів; двоголові орли і бородаті чоловіки у високих капелюхах і з жіночим волоссям. Та, як він признався отцю Бравну, частіше у нього виникав набагато простіший образ. Тоді візантійські образи слабшали; золото, на тлі якого вони з’являлися, темніло, і не залишалося нічого, крім темної і голої стіни, на якій світилося зображення риби, намальованої ніби пальцем з допомогою фосфоресцентної рідини справжніх глибоководних риб. Бо це був той символ, який він побачив, коли підняв очі і за поворотом підземного лабіринту вперше почув голос свого ворога.

— Здається, тепер я врешті зрозумів значення цього символу і цього голосу, — сказав професор. — Я зрозумів те, чого раніше мені не вдавалося зрозуміти. Чи варто мені хвилюватися, якщо серед мільйонів нормальних людей знайшовся один маніяк, який вихваляється, що переслідуватиме мене і навіть вб’є? Того, хто намалював цей давній символ на стіні катакомб, переслідували набагато гірше. Його вважали божевільним, ціле суспільство об’єдналося, щоб його вбити, а не врятувати. Я непокоївся, роздумував і метушився, намагаючись зрозуміти, хто ж він — мій переслідувач. Тарент? Леонард Сміт? Хтось инший? А що, коли всі разом? Усі пасажири корабля, всі пасажири поїзда, всі мешканці села? Припустімо, мені відомо, що всі вони — мої потенційні вбивці. Я мав право жахнутися лише від однієї думки, що там, у підземеллі, є людина, яка може мене вбити.

А якщо б убивця був нагорі, володів усією землею, командував усіма військами і правив усіма народами? Якщо б він міг замурувати всі виходи і викурити мене з підземелля, а потім, щойно я вийду, жорстоко мене вбити? Як це — мати справу з убивцею такого масштабу? Світ забув про це так само, як і забув про останню війну.

— Так, — відповів отець Бравн, — та війна все ж була. Риба може знову опинитися під землею, а потім знову вийде на поверхню. Як говорив святий Антоній Падуанський, під час потопу рятуються лише риби.