Нечиста кров

Розділ 13

В якому виявляється, що, всупереч відомому вислову, козака береже не тільки шабля, іноді у пригоді стають вузлик, верба та якісний одяг з Європи

Ляда зачинилася з гуркотом, неначе кришка домовини. Світло зникло, і Голота залишився наодинці з пітьмою. Він розплющив очі, але лежав і далі, призвичаюючись до темряви, поки нарешті не насмілився поворухнутися. Тіло не слухалося, а кожен найменший порух м’язів віддавався нестерпним болем у голові. Зціпивши зуби, аби не застогнати, з величезним зусиллям Голота заліз до кишені шароварів, дістав мішечок з подрібненим зіллям, який дала колись йому знахарка, а тоді запхав вузлик з гіркою травою собі до рота. Не звертаючи увагу на відразливий запах та огидний присмак, він пожував вузлик і, нахилившись долі, запив затхлою водою, що хлюпалася в підвалі млина. Він молився всім тим святим, кого знав і кого міг згадати, аби Сташчине зілля допомогло. Урешті на молитві Космі й Даміану його почало трусити, а коли дійшов до святого Луки, вивернуло аж до нутрощів. «Дякую тобі, мила моя смуглявко Федотихо. Якби не ти, роль смертельно отруєного я зіграв би до кінця», — встигло мелькнути у Голотиній голові у перервах між болісними спазмами шлунка. Його знудило разів із десять, аж почало боліти у грудях, і хоч слабкість і біль нікуди не зникли, у голові все ж прояснилося. Важко дихаючи, Голота гарячково почав шукати, чим розрізати мотузки на ногах, бо розв’язати затягнутий вузол у нього не вистачило б сил. У підвалі було темно, хоч око виколи, та він шарив по підлозі з упертістю сліпого жебрака, який шукає ті кілька мідяків, що їх кинули перед ним жалісливі перехожі і від яких залежить, чи проживе він ще один день. Голотині пальці намацали руків’я шаблі, і він схопився за батьківського подарунка з такою дитячою радістю, що аж з очей бризнули сльози.

«Ще одна рятівнице моя», — подумав Голота, беручи карабелу за лезо слабкими руками, а тоді підтягнув зв’язані ноги й почав різати мотузки. Він саме закінчив, важко став на одне коліно і, за звичкою, обережно запхнув шаблю за пояс, коли почув, як у підвал почала з плескотом литися вода.

«Вона відкриває заслінку до колеса, зараз тут буде Вілія, і кінець», — мляво констатувало щось у Голотиній голові, і він задерев’янів від страху.

І точно: щось скрипнуло, річка стрімко почала затоплювати підвал, зараз же Вілія закрутила Голотою, як тріскою, вдарила кілька разів об стіни та водяне колесо, і врешті викинула з підземелля на широку воду. Відразу потягло на дно, і він відчайдушно замахав руками та ногами, випливаючи на поверхню за рятівним ковтком повітря. Голота то виринав, то знову занурювався, боротьба з річкою, що явно була налаштована його вбити, тривала хвилин з десять. А коли його віднесло вже на кілька верст, Голота врешті приречено зрозумів, що врятувався від відьми лише для того, щоб піти на дно трохи пізніше.

Шансів вижити справді було дещо більше за нуль. Його несло швидкою й повною ям Вілією, він був без сил, у мокрому одязі і з проклятущою шаблею, що ще хвилину тому врятувала його, а зараз усією своєю вагою тягла вниз. Та все ж Голота зміг підняти голову над водою, аби вхопити ще трохи повітря, і саме тоді побачив стару вербу, що не пережила останнього буревію і тепер лежала з вивернутим корінням на березі, утопивши гілля в річці. Голота з останніх сил почав гребти до неї, а тоді простягнув руки у розпачливій спробі схопитися за дерево, але гілки лише ковзнули по долоням, а він їх навіть не зумів стиснути. Та спроба все ж не була марною, за великого обламаного стирчака зачепився рукав його широкої сорочки. Витвір кельнських майстрів загрозливо затріщав, але витримав, і Голоту течією розвернуло й занесло під дерево, де він заплутався у гіллі. З усім своїм диким бажанням вижити він негайно вчепився за гілки і повиснув на руках. Ще одна спроба напружити м’язи віддалася болем у всьому тілі, та Голота підтягнувся й ухопився за стовбур. Течія, що ледь не вбила його, тепер допомагала й виштовхувала на дерево. Голота перехилився через вербу, з усіх сил обхопив її руками і так зомлів.

Отямився він уже тоді, як минув день, і сонце потроху сідало за обрій. Страшно боліла голова, біль пульсував ртуттю й переливався з потилиці у скроні й назад, паралізуючи всі думки. Голота ледь зміг розчепити намертво стиснуті на гілках руки й поповз по стовбуру, поки не впав з нього на багнистий берег. Увесь у багнюці, він дрижав усім тілом і жадібно хлебтав воду з невеличкого рівчака — кілька разів його нудило, та він уперто пив, а тоді знову впав у безпам’ятство.

Друге пробудження було вже не таким болісним, хоча й малоприємним. Прокинувся Голота від того, що хтось легенько копнув його по голові. З неабияким зусиллям підняв голову та побачив лише блискучі чорні чоботи. Носок піднявся й знову постукав його по вилиці.

— Вставай, ледарю, не час розлежуватися. Ніч надворі. Саме час гуляти, — Голота підняв очі й побачив чорну бороду Козири. Найдивнішим було те, що гайдамак усміхався, і усмішка пасувала йому так само, як дівоча стрічка на шаблі. — Налякав ти мене, брате. Стогне хтось, а потім мовчить, стогне — мовчить. Я спочатку подумав, чортяка якась в темряві лазить чи русалка у Вілії. А коли пішов сюди зі стрільбою, то аж плюнув — якесь жебро п’яне по багну повза й блює. Думав стрельнути, але пригледівся — так це ж знаменита нишпорка, сам Голота-Голотський, — вишкірив він свої зуби, що блиснули в темряві.

Гайдамака підхопив Голоту під пахви і так тяг його лугом, поки не приніс до своєї стоянки, схованої у верболозах. Козира посадив його, сперши спиною об сідло, а сам став перед ним, обтираючи свої величезні руки від багнюки, якою був вимазаний весь врятований.

— Це ж треба, — похитав головою гайдамак. — Не думав тебе тут зустріти, хлопче.

Голота лише повільно повів очима навколо і втупився в палаюче багаття, на вогні булькотіло якесь вариво, а поруч, стриножений, плигав чорний кінь. Сам Козира відійшов і тепер помішував щось у казанці, скоса поглядаючи на блідого Голоту, що дивився у вогонь. А потім почав голосно говорити, і його бас, здавалося, чувся від Луцька і до Кам’янця.

— У мене в 1746-му, коли кошовим Сич був, схоже сталося. Витягли одного бідолаху з Дніпра, а він уже синій був, як-от ти зараз, не один день плавав, видно. Так от, той потопельник полежав-полежав, потім щось забулькав, воду з водоростю вихаркав, устав і горілки попросив… А ти, до речі, не хочеш грушівки, сам робив, власними руками?

— Ні, — ледь чутно проказав Голота.

— Дарма. Он як тебе трусить, наче чорна неміч якась. Один москвин в Цимпальському лісі дуже добре лікував падучу. Як хлопця мого почало трусити, зловив — і в’юна в горло тому закинув. Той, звичайно, відразу ж вдавився, ледь Богу душу не віддав, а лікарчука за це ледь не забили. Москалик, коли до свідомості прийшов, виправдовувався, що в них удома так завжди лікують. А чого, бо в’юн крутиться, і тому має з людини те крутіння забрати. Ну й довбень…

Козира забрав з вогню невеличку джезву з кавою і сів, схрестивши по-турецьки ноги.

— Я так зрозумів, кави ти теж не будеш. А я от вип’ю. Призвичаївся, коли п’ять років у Бурсі ланцями гримів. А тоді мучився, бо ж добра кава, вона ж, як золото, знайти її неможливо. Та мені пощастило. Якось натрапили ми на валку. Пані Яворська їхала в Київ на прощу вклонитися святим угодникам і пом’янути померлого свого чоловіка. Чого тільки тоді ми не взяли. І полотна, і меду, і воску. Хлопці познімали колеса, під ободами познаходили і червінці, і талери. А я на одному з возів побачив мішечок. Відкрив його, а там кава. Виявилося, привезли Яворській з якого чи то Єбену чи Єбелу, з Арабів звідкись. То я так зрадів, що на радощах звелів хлопцям віддати пані третину червінців і трохи краму, щоб усе-таки не згадувала нас лихим словом. А каву Яворської оце й досі п’ю. Он навіть, бачиш, який із собою кухлик вожу, — показав Козира дивної форми мідну кварту, — теж турецька.

На диво балакучий гайдамак знову підвівся, відійшов, а потім повернувся і сів біля Голоти навпочіпки з кухлем якогось паруючого питва.

— На от, випий гарячої води з сіллю, промиє кишки тобі.

Голота тремтячими руками потримав гарячий кухоль у руках і почав повільно пити, трусячи головою, коли гаряча вода обпікала йому горлянку.

— Пий, пий. Дам тобі потім ще й відвару, є в сумах трохи чебрецю і трав різних. Хто це тебе так, розумнику? Чи то так перебрав у шинку?

Голота лише нечутно прошепотів у відповідь. Козира підставив вухо аж до його рота.

— Га? Ще раз скажи, не чую, що ти там сопеш. Війтова? Ота красунечка, дружинонька того дурного Краваржа. За що? У ліжку ти слабенький виявився, ні? — хрипко засміявся Козира.

Голота похитав головою. Він зробив ще одну спробу, закашлявся і крізь кашель усе ж просичав.

— Душогубиця.

Козира закінчив реготати і пильно подивився на нього.

— Яка ще душогубиця? Я чув, що ти всіх убивць повиводив на чисту воду. Кажуть, такий вертеп влаштував, що люди ще не скоро тут заспокояться і будуть…

Голота мовчав, дивлячись на гайдамака. Той і собі замовк, до нього врешті дійшло, і він повільно по словах проказав.

— То вона… Марусю?

Голота лише кивнув головою й відкинувся на сідло. Козира сидів, дивлячись у свій маленький чепурний турецький кухлик, що парував дивним, чужим для цих луків ароматом арабської пустелі.

Землянку в Осінському лісі, де останнім часом ховався Козира і куди він привіз блідого й безсилого Голоту, навряд чи можна було назвати зручним сховком, а от те, що вона була надійною й непомітною — це безперечно. Про неї ніхто, крім старого гайдамаки не знав, і дізнатися ніхто не мав жодного шансу. Повз схованку, закриту буреломом та кущами ліщини, навіть досвідчений збирач чорниць пройшов би, не підозрюючи, що сажнем нижче сидять і тихо гомонять двоє.

— Не можна більше чекати, треба їхати, Козиро. Обом нам, — переконував Голота здоровенного гайдамака, що, зчепивши руки у замок, сидів перед ним.

— Я й сам поїхав би, — похмуро відповів той. — Навіщо мені тебе тягти, яка ти мені поміч?

Голота похитав головою, закашлявся й прохрипів.

— Ти її не дістанеш, не знаєш, де її сховок, не знайдеш його без мене…

— Ох, Голото, якщо ти такий розумний, як себе вважаєш, чого ж ти по річці, як колода плив. Га?

Голота промовчав і знову закашлявся. Козира подумав. А тоді подивився на Голоту, що вперто випнув підборіддя, і зітхнув.

— Знаєш, Голото, а, може, нам не йти, га? Колись мені стрівся на дорозі чолов’яга. Я з хлопцями його від одних не дуже добрих людей відбив, чогось мені жаль його стало. Так-от, сидимо ми біля вогню, а я йому щось кажу про злих людей і про те, що світ давно вже дияволу належить. А він мені знаєш що відповів? Оце вже років і років минуло, а я все пам’ятаю. Слово в слово. Сидів, мовчав як води в рот набрав, а тоді: «Кажеш, немає Бога на землі? А я кажу, що вся земля, увесь всесвіт є єдиним великим добром. І всюди його знайдеш. Не шукай його за Доном чи у Криму, чи за Кавказькими горами, не будь ні вельможею, ні лихварем. Будь лише людиною — чуєш? Людиною — і знайдеш добро, й уздриш рай. Люби Бога, тією самою любовію ближнього, усіх ближніх, усіх живих, так само, як і померлих та нерожденних. Усі вони брати твої, рід твій, радість твоя, надія твоя, молитва твоя, вінець твій, усе й усіх люби, і Бога, і буде тобі рай».

Козира знову замовк, дістаючи з-за поясу люльку, яку негайно вкинув до рота й пробубнів:

— І це мені людина, яку тільки-но мало не замордувало трійко харциз, казала, отже…

Голота отетеріло дивився на старого розбійника, а тоді запитав:

— А того чоловіка не Григорієм, часом, звали? Не Сковородою?

— Га? — наче винирнув зі сну Козира. — А хто його зна, може, й Сковорода, а може й Баняк чи Полумисок якийсь. Не пам’ятаю вже. Нагодували ми його, він подякував нам, узяв палицю й далі пошкандибав кудись…

Козира пожував зубами люльку, згадав, що запалити її в сховку не можна, тож зітхнув, витяг і поклав за пояс.

— Добре тоді, ввечері їдемо. Удвох. Одним конем доведеться, більше в мене немає. А як закінчимо, то поїду я, хлопче, до Києва, в Межигірський монастир. Ти ж знаєш, туди з Січі всі абиштовані йдуть, а я завжди думав, що не буде такого, щоб я до ченців тулився, помру десь з шаблюкою в руці. А от не дав Бог, знать, буду вже там вік доживать. Давно вже пора, набігався я по лісах та степах, треба й про Бога подумати… Але спочатку… закінчимо з цим.

З лісу вони вибралися, коли повністю стемніло. Голота хитався за спиною Козири, як очеретина, і лише дивом не падав. За пояс гайдамака він тримався з останніх сил, бо той відразу попередив: якщо впаде, то піднімати його не буде, а поїде далі сам. Голоту вже зовсім перехнябило поперек коня, і коли вже добрели до верболозів, де мали залишити Козириного вороного, він таки врешті сповз з крупа й гепнувся об землю мішком.

— Уставай, лигуне, нам ще йти і йти, — кинув Козира через плече, розсідлуючи коня.

— Зараз трохи полежу, і буде все добре, — кволо відповів Голота.

— Та що там буде, ти он трясешся, як собака. Встаєш? Бо чекати не буду.

Голота важко підвівся й здивовано відчув, що йому, й правда, легше. «Мабуть, гепання об хребтину Козириної коняки чудодійне, витрусило всю отруту», — повеселішав Голота, умився водою з як завжди крижаної Вілії, а тоді втерся рукавом і поспішив слідом за Козирою, що вже пружно йшов берегом до Болотківців. Вони ще почекали в чиїхось гарбузах, а тоді довго й нудно сунули городами нічним селом, ховаючись від будь-якої тіні. Коли ж підійшли до гори, де стояв війтовий маєток, то Козира змусив лягти, і вони поповзли тихо, мов вужі, хоч старий раз-по-раз обертався й гарчав на свого супутника, що хропів позаду, мов жеребець.

— Запалюй! — прошепотів Голота, коли вони перелізли через паркан на подвір’я, на що розбійник тільки роздратовано кинув:

— Не вчи вченого, Голото, я все життя те й роблю, що палю!

Козира кинув свій смолоскип на стріху, а тоді вихопив Голотин і швиргонув і його.

— Біжи зачиняй двері!

Полум’я повільно розгорялося, та вже за кілька хвилин дах запалав, як свічка, а будинок оповив дим. За пожежею вони спостерігали трохи осторонь і бачили, як нарешті у хаті прокинулися й загупали у підперті двері у марній спробі вийти.

«Довго вона не гупатиме, відразу кинеться до сховку», — подумав Голота й махнув рукою.

— Ідемо!

— Куди? Ти ж казав, що не знаєш, де вихід з її схованки, — схопив його за рукав Козира.

— Вона говорила щось про воду… — невпевнено мовив Голота.

Козира скептично подивився на неблизьку Вілію й повернувся до товариша.

— Чоловіче добрий, то відьма аж до Вілії підкоп зробила, чи що?

Той не встиг відповісти, та й Козирі не було часу слухати. З-за рогу палаючого будинку вибіг здоровенний меделянин[46] і побіг до них. Голота, який відразу згадав про свою зустріч з Мурзою, відскочив у бік. Здоровенний, зростом з телицю собака, якого Краварж брав із собою на ведмедя, не збавляючи швидкості, з вишкіреними іклами кинувся на Козиру, вдаривши того в груди. Гайдамак тільки й устиг, що вихопити свого величезного ножа й тепер, як міг, відбивався від величезного звіра руками.

— Я сам! Іди, іди, кажу! — прокричав закривавлений Козира, і Голота слухняно кинувся з подвір’я. Та вже за воротами став, як укопаний.

«Знати ще б, куди його бігти, — подумав він. — Де та її нора? Та пекельна баба казала, що „скакала“ „в гречку“ через лаз. Де ж той лаз? І про яку воду вона торочила, коли говорила, що виходить зі своєї нори напитися? Вода, вода, вода. Де тут та вода? Так це ж криничка!» — вдарив себе по лобі Голота й кинувся у хащі бузини, що росли біля підніжжя війтового горба.

Він біг стежкою, продираючись крізь кущі й тримаючи перед собою шаблю, і врешті дістався галявинки, де хлюпотіло джерело. Захеканий Голота завмер, прислухаючись, та не чув нічого, крім своїх хрипливих легенів і криків із війтового подвір’я, де вже метушилися люди, намагаючись загасити пожежу.

«О так! Схоже, геніальний Голота вкотре у цій проклятій історії зазнав ганебної, беззаперечної й прикрої пораз…», — несподівано хід самобичувальних думок Голоти перервало ледь помітне дрижання одного з кущів бузини. Він захитався сильніше, а тоді похилився і з вузької нори під ним, обережно оглядаючись, показалася Краваржова. Вона пильно обдивилася навколо, а тоді обережненько вилізла з підземелля й турботливо закрила отвір гіллям. Відьма поправила очіпок, провела руками по спідниці, спокійно пішла до кринички й присіла біля неї, витираючи руки. Голота ледь чутно видихнув, а тоді рушив, м’яко ступаючи, і почав підкрадатися до Краваржової з карабелою в руці, та встиг зробити хіба з десяток кроків, як війтова різко повернулася всім тілом й скрикнула, побачивши того, кого вже вважала мерцем. Та здивувалася вона лише на секунду, вираз її обличчя миттю змінився, і вона дивилася на Голоту зі своєю звичною чарівною посмішкою:

— І знову ти, і знову зі своєю шаблею… Голото, ти чомусь зовсім не хочеш умирати, — промуркотіла вона, мов велика кішка.

Голота хотів щось відповісти, та його наче заціпило, у роті стало сухо-сухісінько, а руки налила неймовірна втома. Лише тепер він роздивився, що в руках Краваржова тримає невеличкий пістоль, направлений йому у груди, і зрозумів, що цього разу він таки догрався.

— Треба було тікати й не повертатися, Богусю…

Усмішка завмерла на губах війтової. Голова її на очах ошалілого Голоти відділилася від тулуба, полетіла, а тоді впала на землю й покотилася до джерела. Тіло ще якусь мить стояло, а потім повільно опустилося на коліна й упало на бік, зрошуючи все навколо темно-червоною кров’ю. Козира, що стояв позаду мертвої відьми, важко дихаючи, витер спітнілого лоба й стомлено сперся обома руками на свою закривавлену шаблюку.

— От так, доцю… — ледве чутно прохарчав забризканий кров’ю старий розбійник, опускаючись на землю.