Нечиста кров

Розділ 8

В якому з лісу вигулькує особа, про яку вже й думати покинули, і переконує Голоту, що забули її дарма

Голота підійшов до діда-пасічника, що так і стояв навколішках, склавши на колінах великі вузлуваті руки. Старий Крук схлипував, вдивляючись у темряву лісу, наче когось чекав. Голота сів поруч і теж втупився у темну громаду пущі, наче міг там щось розгледіти.

— Я зняв її. Поклав на скриню, — нарешті проказав він стиха. Та старий не озвався й, здавалося, навіть не почув Голоти.

— Сама вона, діду… Руки не зв’язані, не побита, не подерта…

Пасічник повернув до нього своє запилене обличчя. На ньому двома доріжками виділялися сліди від сліз, що ховалися у сивих, майже білих дідових вусах — таких довгих, що аж торкалися грудей старого.

— Козира приїде. Що я йому скажу? — врешті промовив він своїм хриплим, надтріснутим голосом.

— Який Козира? Гайдамак? — здивувався Голота. — А чого він має приїхати, діду? Маруся хто йому?

— Дочка, — одними губами промовив дід, відвернувся й замовк. Голота також повернув свій погляд до лісу і почав гарячково обдумувати цю несподівану новину. Він сидів, покусуючи травинку, яку щойно зірвав, і намагався второпати, що змінює черговий поворот у цій і так до біса заплутаній історії.

Ім’я Козири-гайдамака у цих краях важило досить багато, аби перевернути все догори дригом. «Якщо ще й він устромить свого носа в історію, буде аж надто гаряче», — нервово подумав Голота. Отамана тутешніх лісовиків знало й боялося усе Волинське воєводство, чутно про нього було й у Руському та Подільському, і в самому Києві, куди вертали обібрані до нитки негоціанти, розповідаючи страшні історії про звіра з Цимпальського лісу. Козира розбишакував по Південній Волині не один рік і до своєї роботи підходив так ґрунтовно, що купецькі валки почали обходити Острог стороною. Урешті буйні хлопаки гайдамака, усі їх називали «козирчиками», які вигулькували то тут, то там, так розперезалися, що через них майже припинили торгівлю збіжжям.

Шлях, яким щороку з Києва до Європи сунули сотні возів з хлібом, виявився до того непевним, що ним не відважувався їздити ніхто, крім до зубів озброєних безумців. Для купців, які щороку знімали з продажу зерна німцям, полякам та австріякам немаленькі бариші, це стало останньою краплею. Козира так роз’ятрив завжди спокійних торговців, що ті послали на південь гінців з напханими золотом кишенями. Argumentum виявилися такими вагомими, що вже за день з Брацлава зі своїм загоном виступив колишній колега Козири по гайдамацькому промислу — не менш видатний отаман Масько Чорний. Тепер він служив брацлавському воєводі Станіславу Любомирському, командуючи надвірною корогвою. Скільки купці заплатили цій живій легенді, аби вона втихомирила іншу знаменитість, так і залишилося загадкою, та невдовзі між двома гайдамаками на Острожчині та Заславщині розв’язалася справжня війна. Була вона кривавою і короткою, а переміг прийшлий кондотьєр, який зумів знайти й розбити лігво Козири у Цимпальському лісі. Після цього відбулося ще кілька сутичок, але це була вже агонія «звіра з Цимпаля». Втративши останніх своїх «козирчиків», отаман кудись зник, і купецькі валки з зерном уже незабаром попростували через Острожчину до Кролевця й Познані.

З весни про розбійника нічого не чули, та вже й не думали щось чути, адже навіть Масько, отримавши своє від купців, повернувся з людьми до Брацлава, а у лісах з того часу панував мир та спокій. Принаймні у цьому переконували місцеві, які пророкували небувалий розквіт торгівлі у краю. Голота на це відповідав, що святе місце пустим не буває і замість Козири вже найближчим часом з’явиться хтось інший. Тепер же Голота упевнився, що всі розмови про те, що розбитий гайдамак повернувся на Запоріжжя, убитий Чорним у двобої або ж зарізаний своїми вірними дейнеками, вочевидь, виявилися, як це завше буває, порожніми теревенями. А можливо, й сам Козира поширював ці чутки, зачаївшись і чекаючи слушного часу, аби вигулькнути. «І таки вигулькнув та зробив це у дуже недоречний момент», — подумав Голота, виплюнув травинку, крекнув і підвівся. Тоді, не дивлячись, поклав діду руку на плече, потримав трохи, й пішов собі геть.

Війтова сиділа на лавці, закривши лице долонями, Голота вмостився поруч, втомлено витягнувши ноги і дивлячись на запилені носки своїх сап’янців.

«Сьогодні я бігаю туди й сюди, як молодий хорт, і, що найцікавіше, уся ця біганина — дарма, хіба всі ноги в мозолях», — Голота дивився вниз і думав, що б він віддав за те, щоб зараз скинути чоботи й походити босоніж. А тоді повернувся й подивився на війтову, що не рухалася вже кілька хвилин, відколи Голота зайшов до господи, випив кухоль води, плеснув собі на обличчя з відра і розповів їй про тепер уже остаточну смерть Марусі-шинкарки.

Нарешті жінка опустила руки від обличчя, очі в неї були червоні, а губи тремтіли.

— Я відразу зрозуміла, що нічого доброго те кохання не принесе…

— Що? — стомлено перепитав Голота.

— Кохання Марусі до Калиновського, — повторила війтова.

— А що ви знали про те кохання? — поцікавився Голота.

— Знала лише про те, що Маруся говорила мені, а говорила вона небагато. Просила поради, розповідала про кохання, але про те, що вона любиться з Калиновським, сказала лише у нашу останню зустріч.

— Чому ж розповіла? — негайно запитав Голота.

— Маруся спитала, як бути. Бо Калиновський врешті її кинув, і вона була у відчаї.

— І що ви відказали?

— Покластися на волю Божу.

— І все?

— І все.

— А тоді?

— Не знаю, люди бачили, як вона ходила до знахарки, — сказала Софія і подивилася у вікно.

— Навіщо їй знахарка? — здивувався Голота, повернув голову до війтової, а тоді зрозумів. — А-а-а-а, приворотне зілля! От же брехуха чортова!

Він скочив з лави, беззвучно шепочучи щось собі під носа й люто граючи вилицями.

— Вибачте, пані, — зробив над собою зусилля Голота, усміхнувся, вклонився Краваржовій і вийшов з господи. Там уже дав волю і словам, і кулакам, кілька разів грюкнувши ними об браму, а тоді глибоко зітхнув і знову посунув обхідними шляхами до знахарчиної курянки.

Голота стояв перед Федотихою, що, підібгавши ноги, злякано зіщулилася на скрині й дивилася на нього знизу вверх.

— Ти чого не говорила, що шинкарка до тебе бігала чи не кожного дня, як блудниця на вечорниці, і ти їй готувала щось? — похмуро запитав Голота.

— Та які вечорниці, Голотонько? Хіба що приходила до мене, то одне зілля візьме, то інше, то попросить для чоловічої сили настоянку.

— Для кого настоянка була? — Голота намагався не дивитися на груди Федотихи, які бачив крізь сорочку, зараз вони чомусь хвилювали його уяву більше, ніж будь-які отруєння та чужі любощі.

Федотиха зам’ялася, але відпиратися й не думала.

— Та для Калиновського ж, для кого ж іще…

— Ти знала, що вони любляться?

— Розповіла мені Маруся.

— А потім — що? — суворо запитав Голота. — Ну?!

— А потім він її кинув…

— То вона до тебе прийшла за приворотом. Не подіяв, ні?

— Не подіяв, — зітхнула знахарка.

— І що ж ти їй дала тоді? Отруту, кажи?!!

— Нічого не давала. Богом клянуся!

— Не хочеш сказати мені, скажеш у ката, Сташко! — підвищив голос Голота. — Яку отруту їй дала?

— Богом клянуся! Не дала нічого. Навіщо мені гріх на душу брати, та ще й шляхтича допомагати вбивати? Я ж знала: якщо щось не так, то до мене першої прийдуть, — заторохтіла злякана молодиця, груди колихнулися, і Голота вкотре, ковтнувши слину, підвів очі догори.

— А де ж вона отруту взяла, оте твоє упирське зілля? — зібрався він з думками.

— Я ж тобі казала — не знаю я. Не давала я їй того зілля.

— Хто? Хто може таке зробити?!!

— Не знаю. Христом Богом клянуся, не знаю. Я ж говорила тобі, що й сама хотіла б взнати, хто те зілля зробив. Але ж Марусю бачила всі ці дні. Вона до мене в понеділок прийшла, а в корчмі в п’ятницю потруїлися. Вона нікуди не їздила. Та й нема близько нікого. З Ляхова, з Куніва, Ілляшівки й Антонівки — всі до мене за травами йдуть.

— Значить, хтось із села?

— Ніхто тут не знає таких трав, ніхто! — швидко залопотіла знахарка.

— Ти що, дурепо, не розумієш! Як нема тут тих, хто знає, то тебе тоді першою й спалять, Сташко! Шукай! — крикнув Голота, а тоді сплюнув і вийшов надвір, грюкнувши дверима.

Щойно підняв голову, як аж наче наштрикнувся на уважний погляд здорованя. Той сидів на величезному чорному коні, обіпершись на луку сідла. Вершник у чорному кунтуші з чорним оселедцем, закрученим за вухо, і такою ж смоляною короткою бородою поволі випрямився й упер одну руку в бік.

— Голота? — повільно проговорив він, і було це радше ствердження, а не питання.

— Козира? — запитав Голота навмання.

— Так, це я, — сказав знаменитий харциз, одне ім’я якого змушувало здригатися людей від Острога до Кременця. — Поговорити нам треба. Підемо пройдемося. Он до тієї могили.

«Звучить не надто весело», — здригнувся Голота, та не подав виду, а лише потягнув носом, поклав руку на карабелу й подивився на вершника. Той спокійно чекав. Голота хмикнув, показавши в усмішці зуби, й пішов повз Козиру, підставивши спину. «Ой дурень, ой дурень. Зараз він бахне тебе тим келепом, що на сідлі висить і всадить голову між плечі», — приречено подумав Голота й інстинктивно втягнув голову, та удару не дочекався. За секунду Козира розвернув коня за ним і поїхав поруч.

— Горе в мене… — почав Козира.

Голота промовчав, дивлячись, як його щойно почищені сап’янці знову покриває пилом від курного шляху.

— Маруся, як мала була, то така, як вогник, бігала. Щось щебетала, як пташеня, весь час, до всіх щось говорила… Чогось дуже вона любила людей. Скільки разів я їй казав остерігатися, що люди — вони гірше звірів. Та вона лише сміялася, — Козира помовчав. — Я і змирився… На шинок їй грошей дав, аби вона раділа… А вони ж звірі, Голото!!!

Голота подивився на розбійника, та той, навіть не повертаючи голови, гарячково шепотів:

— Хоча ні, звірина вбиває, коли голодна, а ті, що на двох ногах… Зв’язалася з тим лайдаком, ляхом гоноровим, проклятим! — несподівано крикнув Козира, а потім різко замовк й похитав головою, тамуючи біль і давлячи в горлянці ридання.

Голота знову покосився на гайдамака, що явно був не в кращому гуморі і явно надудлений оковитою по самі вінця, і весь напружився, не випускаючи руків’я шаблі. З його досвіду і від тверезого гайдамака можна було чекати чого завгодно, а від п’яного — і поготів. Однак Козира качався собі в сідлі, пильно вдивляючись у гриву коня, і, здавалося, забув про Голоту зовсім. Лише коли дійшли до верху самотньої могили, що стояла посеред поля, прокинувся й глянув так, наче бачив Голоту вперше.

— Ти якого куреня[38]? — несподівано спитав він.

— Незамайківського, — відказав, пом’явшись, здивований Голота.

— А я Уманського. Засядьвовка старого знаєш?

— Не знаю, — здвигнув плечем Голота.

— Кішку-Лиманського?

— Нема вже його, згорів у зимівнику того року.

— Куцокінь?

— Забили Куцоконя біля стовпа, украв гроші на горілку в курені, то так присудили йому…

— Жаль Павла. Добрий був козак, раз на спір підкову, як тісто, зім’яв… — промовив задумливо Козира. — А з Кішкою ми вдвох звідси на Запоріжжя побігли. Я ж тутешній, зі Славути. Як утік тридцять років тому, так оце тільки років п’ять як повернувся. З татарвою рубалися, з московитами, зі своїми, з ляхами, то Кішка навіть рубця якого не мав — наче заговорений був. А в зимівнику згорів. От же Бог дав, — покрутив головою старий запорожець. — Бачиш, усі мої товариші вже у Бога за пазухою, один я ходжу цією проклятою землею і дітей своїх ховаю…

Голота не знайшов, що відповісти, мовчав і чекав. Нащось же старий розбійник привів його сюди. І навряд чи для того, аби поговорити про Січ і старих знайомих. Лише подумав, як Козира несподівано різко звісився з коня й наблизив своє яструбине, усе у віспинках лице до Голотиного й засичав.

— Знайди те падло, яке людей потруїло, а мою дочку зі світу зжило, Голото. Сам я не можу зараз, кожен собака за мною полює, щоб продати… Та й без того я лиш кривулею здатен махати, а ти… Чув я про тебе і знаю, що можеш. Прошу тебе й заклинаю… Ніколи Козира нічого не просив… І не попросить. Одне мені в житті тепер потрібно. Одне… Як зробиш, Козира тебе не образить. Кожен тобі розкаже про моє багатство…

Він люто грав вилицями, майже впершись довгим носом в обличчя Голоти, і той справді відчував, яким жаром палає Козирина ненависть.

«Знов-таки на майбутнє треба запам’ятати, що ненависть, поєднана зі сливовицею та кулішем із часником, має просто неперевершений ефект», — подумав Голота, дивлячись у примружені Козирині очі, і врешті кивнув. Козира миттю випрямився в сідлі, як струна, не відриваючи погляду від Голоти, заграв конем — кинув його в танок, підняв на диби, змусив вертітись, а тоді кількома рухами ніг заспокоїв.

— Хто ще знав про Калиновського і твою Марусю? — запитав Голота, спостерігаючи, як копита вибивають куряву з крейдяної могили, на якій вони стояли.

— Купець Лєшек, друг його, — обертаючись разом з конем, відповів Козира.

— Де він зараз, знаєш?

— В Острозі, будинок біля монастиря францисканців[39] має. Хотів я з ним поговорити, але куди ж там, — махнув він рукою. — Мені в Острог їхати, то зразу сповідатися треба, живим я звідти не вийду…

Голота хитнув головою, і за мить чорний вершник пришпорив коня, що зірвався стежкою з могили вниз, здійнявши справжню крейдяну бурю. Голота дивився за гайдамаком, що мчав дорогою до лісу, доки той не зник за обрієм, а тоді глянув донизу на білі-білісінькі сап’янці і з жалем зітхнув. Чоботи, якими він так пишався, явно завершували свою земну долю.