Нечиста кров

Розділ 3

В якому посполиті, шляхтичі й священики одностайно демонструють вірність традиціям, а крім того, майстерність у розведенні вогнищ

Нічого не вказувало, що ночі от-от прийде кінець і вже скоро крізь пітьму почне пробиватися настирний молодий ранок. Та старий Гананько знав, що це станеться дуже скоро, і тому поспішав, бо любив зустрічати літній схід сонця на високій могилі за селом. Звідти він міг бачити, як поволі день відвойовує все нові й нові землі, осяваючи все світлом, і від цього свідоцтва Божої сили у нього аж мліло на душі. Зазвичай старий сидів на вершечку пагорба й схвильовано дивився, на очі йому наверталися сльози і він, озираючись, ніби хтось його міг побачити, змахував їх зашкарублими пальцями. Лише коли ніч уже остаточно помирала, він зітхав, закидав на спину в’язку костереви, а тоді поволі чимчикував до своєї сирої розваленої курянки[18], де його виглядала голодна рогата коза Мариська і дві кішки, що, терпляче зіщулившись на стовпчиках, чекали козиного молока…

До могили було ще з півтори версти, Гананько йшов босими ногами по мокрому після легкої мжички піску, залишаючи по собі глибокі сліди. Вулиця стояла пусткою, і він радів, що йому не трапився на шляху ніхто з односельців. Після вчорашніх смертей і нічного полювання на упирів село неначе вимерло. Люди немов боялися прокидатися, злякавшись, що вчорашні безумства продовжуватимуться і сьогодні. Гананько пришвидшив ходу й уже мав повертати на звивисту стежину, яка вела до могили, коли побачив кривавий слід. Старий злякано дивився, як він тягнувся й тягнувся моторошною темно-червоною стрічкою шляхом, настільки лише вистачало погляду, поки врешті не ховався аж за вербами на околиці сусіднього Ляхова…

За годину з Ляхова вирвався вершник, який уже за кілька хвилин доскакав до Болотківець і, як стріла, пролетів повз хату Петруся, котрий мешкав на самому краю села. Вершник скажено бив нагаєм коня — і той мчав пустою вулицею, хриплячи і шалено поводячи своїми круглими, налитими кров’ю очима. Копита глухо гупотіли по вологій дорозі, розбризкуючи багнюку з баюр на яблуні та сливи, що нависали над шляхом. Вершник промчав півсела і, зупинившись біля будинку війта, вислизнув із сідла на землю й почав гатити у браму. Вона розчинилася, гість безцеремонно відіпхнув прислужника і побіг до будинку. На ґанок вийшов розбуджений шумом староста, який люто тер заспані очі своїми великими, мов граблі, руками. Урешті війт Краварж відняв свої ручиська від обличчя й мовчки втупився в того, хто перервав його і так неспокійний сон. Дивився він із такою ненавистю, що гінець навіть відступив на крок перед тим, як почати говорити.

— Ну?!!

— Пане Амброже, упир зараз у Ляхові!!!

— Що? — закректав заспаний війт.

— Люди бачили, як той приповз із луків до садиби Лукомських. Він і зараз там, його виходжують. Кажуть люди, що то ніби їхній гість був, приїхав десь із Луцька коня продавати, — скривив свій лисячий писок ляхівський гінець.

— Що??? — повторив війт.

— Це слуги Лукомських кажуть людям… Упир розказав пані Єлені, що всю ніч повз із наших луків до Ляхова…

Війт нарешті прокинувся і стримав чергове своє «що?», яке ледь не вирвалося з горлянки, розуміючи, що виглядатиме зовсім уже дурнем. Пожував губами, а тоді повернув голову туди, де у вранішньому серпанку виднілися хати сусіднього села:

— Збирай людей на вигоні… Ідемо до Ляхова. Зараз!

Новина про те, що недобитий упир заховався в сусідньому Ляхові, розлетілася по вулицях села, як вітер. За півгодини Болотківці гуділи, мов розбурханий вулик. Чоловіки бігли на вигін хто з чим — хто з серпом, хто з вилами, хто з косою. Усі стояли, збившись у велику купу, і нетерпляче поглядали у бік чеха, який проходжувався трохи осторонь.

— Пане Амброже, чого стоїмо? — гукнули від хутірських.

— Повинні зібратися всі чоловіки, жоден не відсидиться за жінчиною плахтою! — пророкотів Краварж. — Поки не прийдуть усі, хто може тримати косу… Do tė doby budeme čekat[19], — рявкнув чеською війт, і нетерплячі враз позамовкали, втягнувши голови у плечі.

Натовп болотківчан посунув на Ляхів, лише коли дочекалися всіх. Прийшли й криві, і кульгаві. Стискуючи серпа, прийшов навіть однорукий Матей та майже сліпий дід Тетеря, і лише здоровенного дурня Микитку, що дістав десь справжнього келепа,[20] прогнали копняками додому. Одягнені у білі сорочки та білі полотняні штани, болотківчани без слів сунули житніми полями під гарячим липневим сонцем, брязкочучи косами, серпами та вилами. Був саме час жнив, деякі вже й вижали перші свої ниви, поставивши у хатах під образами «бороди» зі жмутків колосся, що мали б гарантувати наступний багатий урожай, однак сьогодні ніхто й не згадував ні про свої поля, ні про жито, ні про жнива. Усі думки селян займав упир та принесена в село моровиця. Що чекати від мору, вони дуже добре знали, адже пам’ятали, як хвороба гуляла по сусідніх селах, коли людей викошувало цілими сім’ями і вулицями. Непомітний убивця несподівано приходив і непомітно йшов, залишаючи після себе цілі цвинтарі з померлих, і нічого не лякало людей більше, ніж слово «мор». Досі Болотківці якимось дивом обминало це прокляття, але зрештою дісталося і їх. Усі були ладні на будь-що, аби не допустити хвор до себе, і болотківчани знали: аби не померти, потрібно якнайшвидше позбутися упиря.

Збоку здавалося, що люди йдуть собі на косовище, і тільки не надто веселі вирази обличчя косарів видавали немирну мету мандрівки. Дорога на Ляхів, обсаджена вербами, повернула, і, зайшовши за ріг, болотківчани зупинилися як укопані, адже за кільканадцять саженів до села їх зустріли. То були ляхівці, і вони стояли, збившись докупи, наїжачившись серпами та косами. Обидва натовпи завмерли, а за мить наперед вийшов ляхівський староста — одноокий Бобер. Малий та сухорлявий, він розставив свої ноги в червоних чоботях і чекав на гостей, поклавши руку на шаблю, що мало не волочилася по землі. Зі своєю шапкою з чудернацьким пером і довгим носом Бобер був схожий на малого задиркуватого півня. Та хоч він і справді виглядав кумедно, ніхто навіть не усміхнувся, адже по всіх околицях пам’ятали братів Бринзюків, що любили посміятися з Бобра. Брати давно вже не сміялися, малий війт, після короткої сварки і бійки, розвалив їх обох шаблею до пояса.

— Краварже, виходь, — по-півнячому дзвінко вигукнув Бобер.

Натовп болотківчан захвилювався, люди розступилися, пропускаючи свого війта, що йшов повз своїх, як каравела поміж скель. Він був вищий на голову від найздоровішого селянина і ширше — найтовстішого. Похмурий погляд, довгі вуса, стиснуті брови, шабля — вигляд чех мав загрозливий. Та всі знали — кривуля одноокого не даремне геть защерблена. Зі своїм паном Бобер у свій час доста нарубався гайдамаків та московитів, тож велетня-війта не боявся і стояв, кусаючи вус і примруживши своє єдине око.

— Dzień dobry, Станіславе.

— І тобі привіт, Амброже. Що це ви надумали, добрі люде? Бачу у вас коси і вила, чи у вас косовиця? Тільки чого ви до нас ідете? У Ляхові немає ні вашої костереви, ні жита, ні пшениці…

Чех похмуро помовчав, упіривши погляд у маленького війта.

— Ти б ото не дурня з себе клеїв, Станіславе. Упир моровицю розносить селами. За вчорашній вечір у нас троє мерців, і скоро тут буде стільки холодних, що ти й не встигнеш закопувати всіх.

— І хто ж упир?

— Котович, що вчора до Лукомських приїхав. Ми його вночі попід верболозами знайшли, щось він там чаклував… Чарами від нас утік! Тепер ховається у Лукомських.

— То ти вирішив, що Лукомські вам його віддадуть… — примружився Бобер.

— Ні. Але я й питати не буду. Не дам, аби моїх людей, як овець, морили. Князь мене спитає…

— А я не дам, аби ви в моєму селі розбишакували! — перебив чеха, уперто виставивши підборіддя вперед, малий Бобер.

— Подумай, Станіславе… Зажди, — заспокійливо виставив долоню вперед Краварж. — У тебе, я чув, син народився, а в мор першими діти помруть, якщо упир і далі чаруватиме… Подумай добре. Мені допомоги не треба, просто не заважай…

Бобер стиснув губи і зло подивився в очі Краваржу. Йому не сподобалося, що Краварж згадав його малюка. Рука Бобра погладжувала шаблю, усе тіло було готове в будь-яку мить випрямитися, як пружина, та він усе думав над словами чеха, і страх раптом кольнув його зсередини. Долоня малого війта розслабилася, він забрав її з хрестовини шаблі і потер носа.

— Добре. Заберете його й ідете геть. Ніяких убивств у Ляхові, — коротко проказав Бобер.

— Домовилися, Станіславе.

Бобер махнув рукою, і ляхівці розступилися.

Подвір’я високого будинку Лукомських, що стояв у тіні величезного саду, натовп затопив, як бистра вода. Болотківчани оточили дім, аби ніхто не зміг утекти, і мовчки чекали. Та маєток також ніби вимер, із зачинених дверей та вікон не чутно було жодного звуку. Урешті двері скрипнули, і на поріг вийшла пані Лукомська. Лице в неї було виснажене, глибоко запалі очі — заплакані, та вона відразу розлютовано закричала на затихлих селян:

— Чого стали, лайдаки! Убили людину безневинну. Помирає пан Котович. За це підле вбивство вас Бог покарає!

Мовчанка перервалася обуреним гомоном з натовпу, розпалені словами Лукомської, почали викрикувати.

— Не знаєш ти, пані!!! Нічого ти не бачила.

— То не людина, то упир, убив трьох у нас!

— Усіх нас хотів отруїти. Віддай нам його!

— Він помирає!!! — намагалася перекричати голоси Лукомська, та марно.

— Віддайте, Богом прошу. Від мору може й ваша родина загинути. Віддайте, Божу справу робимо, від диявола всіх рятуємо, — прогудів своїм басом Краварж.

Лукомська скривила свої тонкі губи в презирливій гримасі:

— Темне бидло… Ви просто товар, а не люди…

Двері нечутно відчинилася, крізь них прослизнула сива служниця і зашепотіла щось на вухо Лукомській. Та випрямилася, її обличчя наче закам’яніло, а з очей потекли сльози.

— Помер він… Усе… Kоnіес,[21] — прошепотіла жінка.

— Тож немає вам чого його захищати, — різко заговорив війт. — Але я не вірю тому упиреві. Ми всі вже бачили, як він уже раз помирав, а потім чарами зник. Віддайте тіло, пані!..

Лукомська підняла голову і хотіла сказати щось різке, та напружені впродовж розмови плечі врешті впали, її біле кам’яне обличчя задрижало.

— Мій чоловік, як повернеться, вам цього не подарує, — промовила вона, мало не ридаючи.

— Байдуже. Віддайте упиря. Не знаю, скільки зможу людей стримувати, пані…

Сива служка відірвала Лукомську від дверей і відвела вбік. Жінка пішла, спотикаючись, закривши обличчя руками. У будинок негайно забігли болотківчани і вже за мить звідти винесли неймовірно блідого померлого. Він увесь був у крові та синцях, але губи його залишалися яскраво-червоними, наче тільки-но випив гарячої людської крові. Селяни хрестилися і плювали в його сторону, та підходити ближче мало хто наважувався. Тіло кинули до воза, який негайно рвонув з місця і, підскакуючи на ямах, помчав до Болотківців. Руки упиря з кожним струсом підкидувало вгору, і переляканий візник щораз озирався, з жахом чекаючи, що мрець ось-ось оживе і стисне свої холодні тонкі пальці на його шиї.

З високого пагорба, на якому стояв маєток війта Краваржа, кожну хату Болотківців було видно як на долоні. Крізь невеликий ліс проглядав і сусідній Кунів зі шпичастим костьолом, а трохи далі на заході виднівся Ляхів, що розкинувся на болотистих луках. З віконця хліва, де тримали Голоту, огляд був не такий гарний, видно було лише вигін, де зазвичай збиралися болотківчани, але й того було достатньо. «До аутодафе їм, звичайно, ще далеченько. Але свято спалення упиря місцеві умільці готують незгірш, ніж в Іспанії, з розмахом». Голоті, дякуючи війтовій, розв’язали ноги й руки, тож він, не відриваючи погляду, дивився вниз, на луки, туди до самого вечора один за одним їхали вози з дровами і соломою. Привезене складали одне на одне, і скоро на майдані виросла справжня солом’яна гора, на вершечку якої височів високий сосновий стовбур. Тіло упиря з пробитими осиковим кілком грудями, замазаним землею ротом та зав’язаними очима, прикрутили мотузками до соснини, і на ньому тепер виблискували тіні вогнища, яке розпалили поруч.

Увечері на вигін із села прийшли всі, хто тільки міг ходити. Принесли навіть сторічного Бундюка, він уже мало що бачив, але, беззубо шамкаючи, розповідав тепер молодим, які стояли, розкривши роти, як палили відьом у Млинові років з вісімдесят тому.

— Ох і красиві були відьми, очей не відвести. Бісівська краса, — плямкав пустими деснами Бундюк.

— І що, дядечку, спалили?

— А що було робити, коли в корів замість молока кров пішла, га? Я тебе питаю! — аж задихався від дурного питання молодого Бундюк.

Останнім на коні прискакав ксьондз Миколай з Куніва. Він демонстративно відвернувся від православного отця Романа, якого інакше як схизматиком і свинею ніколи не називав, і зло крикнув, злітаючи з коня.

— Чого чекаєте? Паліть скоріш!

Саме він першим підбіг до вогнища, запалив смолоскипа і кинув його у купу сіна та дров. Багаття розгорілося враз і кинулося у вечірнє небо величезними язиками полум’я, які охопили стовп з прив’язаним до нього кровопивцею. Людям обпікало брови та вії, однак усі крізь сльози, які видушував дим, дивилися далі. В упиря, якого повільно лизав вогонь, вмить згоріло волосся, полопалася шкіра, обвуглилися руки, та ніхто не відвернувся, адже всі хотіли упевнитися, що цього разу нечисть не оживе й не втече. Лише коли стовп, до якого був прив’язаний спалений, похилився й упав, розсипаючи тисячі іскор, люди почали по одному розходитися. Та несподівано дорогу селянам заступив війт, він підняв руку й крикнув своїм громовим басом:

— Стійте! Слухайте, люди. Знайте, що добру ми справу зробили, богоугодну. Звільнили й себе, і дітей своїх від упиря і від мору. Немає в цьому гріха, нечистої сили позбулися. І люди Божі за нас, — кивнув він на отця Романа та ксьондза. — Щоб усі ви розуміли, не буде нам кари, а лише подякують на тому світі, що позбулися ми прислужника Сатани, чаклуна й кровопивці!

Війт замовк, а тоді з натовпу, пропихаючись ліктями крізь селян, вийшов старий дідуган з червоною плямою на півлиця. Це був відлюдник, жив він аж у Данилівці і приїхав відразу, як тільки дізнався, що у Болотківцях палитимуть упиря. Він провів скаженими, налитими кров’ю очима по натовпу, а тоді закричав, і слова злітали з його губ разом з краплинами слини.

— Бійтеся, вірні! Приїхав я з Данилівки, як тільки дізнався про упиря. Колись і ми спалили одного зайду, що нам коней потруїв. Спалили, та коні не перестали мерти, а тоді ще й дитина захворіла. І пішли ми до пустельника, що аж у горах біля Кремінця сидів. Свята та людина вислухала нас тоді й сказала: мало одного упиря спалити, а попіл його розвіяти. Мало, бо не один він, завжди упирів тих двоє ходить. Один із цвинтаря встає, а інший, живий, йому показує і помагає, чим може, направляє мертвяка і жертву обирає, — він зробив паузу, знову обдивився людей, що слухали його, затамувавши подих. — Лише коли повернулися і знайшли ми другого, і його у вогонь кинули, лише тоді мор закінчився. Тож знайте, так усі святі люди кажуть, завжди двоє їх, кровопивців. Одного ви сьогодні спалили, а другого — ні. Другий той, то не зайда, не чужий, цей другий серед людей живе, серед вас! — страшно завив старигань і жах, який покинув серця людей, повернувся знову.