Непереможний

Розмова

Роган увійшов до каюти астрогатора, не здивований цим запрошенням. Щоправда, він бував тут рідко, але після свого самотнього повернення на Базу в кратері його викликали на борт «Непереможного», і Горпах прийняв його власне тут. Такі запросини, як правило, не віщували нічого доброго. Хоча тоді Роган був надто вражений катастрофою у яру, щоби боятися гніву астрогатора. Щоправда, той не дорікнув йому жодним словом, лише дуже прискіпливо випитував про обставини, що супроводжували напад хмари. У розмові брав участь доктор Сакс, який висловив припущення, що Роган уцілів, бо перебував у «ступорі» — остовпінні, котре приглушує імпульсну активність головного мозку. Тому хмара вирішила, що він уже нешкідливий, один із вражених. Щодо Ярґа, нейрофізіолог вважав, що водія врятував цілковитий випадок, бо, втікаючи, він опинився поза зоною атаки. Тернер, натомість, який майже до кінця намагався захищати себе й інших, стріляючи з лазерів, хоча й поводився відповідно до свого обов’язку, але, що парадоксально, саме це й стало згубою, бо його мозок працював нормально, чим привернув увагу хмари. Звісно, вона була сліпою, в людському розумінні, і жива істота становила для неї лише певний рухомий об’єкт, що заявляє про свою присутність електричними потенціалами кори мозку. З Горпахом і лікарем вони навіть розглядали можливість захисту людей способом уведення їх у стан «штучного остовпіння». Для цього мали б застосувати відповідний хімічний препарат, але Сакс визнав, що такі ліки діяли б із дуже великим запізненням, якби виникла справжня потреба «електричного камуфляжу», з іншого боку — не можна висилати людей на операцію в стані ступору. Зрештою — всі ці дослідження не дали конкретних результатів. Роган подумав, що Горпах, можливо, хоче ще раз повернутися до тієї справи.

Він зупинився посеред каюти, удвічі більшої за його власну. У стіні вона мала безпосереднє сполучення з рубкою і низку мікрофонів внутрішнього зв’язку; більше ніяких ознак, що тут роками жив командир корабля, не помічалося. Горпах скинув плащ. Під ним були штани й сітчаста сорочка. Крізь її вічка проступало густе, сиве волосся на його широких грудях. Він сидів трохи боком до гостя, тяжкими руками спирався на столик, на якому не було нічого, крім книжечки, оправленої в потерту шкіру, якої Роган ще не бачив. Перевівши погляд з цього фоліантика на свого командира, Роган побачив його наче вперше. Це був смертельно втомлений чоловік, який навіть не намагався приховати перед ним тремтіння руки, піднятої до чола. У цей момент Роганові сяйнула думка, що він взагалі не знає Горпаха, під командою якого служив уже четвертий рік. Він ніколи не замислювався, чому в каюті астрогатора нема нічого особистого, жодної з тих дрібних речей, часом дивних або наївних, які люди беруть у космос на пам’ять про дитинство чи дім. Цієї миті Роганові здалося, що він зрозумів, чому Горпах нічого не мав, чому на стінах не було якихось старих фотографій з обличчями близьких, які залишилися на Землі. Командир не потребував нічого подібного, бо весь був тут — і Земля не була йому домом. Та, може, жалкував про це тепер, уперше в житті? Його важкі плечі, спина і шия не виказували старості. Старою була лише шкіра на руках, груба, з нечисленними зморшками на кісточках пальців, яка біліла, коли їх згинав. Він дивився на легке тремтіння руки з байдужим, на перший погляд, інтересом, ніби констатував щось, що доти було йому чуже. Роган не хотів на це дивитися. Але командир, ледь схиливши голову, глянув йому в очі і з якоюсь майже соромливою усмішкою буркнув:

— Я переборщив, так?

Рогана спантеличили не так ці слова, як тон і вся поведінка астрогатора. Він не відповів. Далі стояв, а господар, потерши широкою долонею волохаті груди, прорік:

— А може, це й краще?..

За кілька секунд додав з незвичною для себе щирістю:

— Я не знав, що робити.

Це було вражаюче. Роган ніби відчував, що астрогатор упродовж якогось часу є таким самим безпорадним, як вони всі, але в цей момент він усвідомив, що це відчуття не було переконливим, бо, в принципі, він вірив, що астрогатор бачить на кілька ходів уперед, ніж будь-хто інший, — так мусило бути. І от раптом постать командира відкрилася йому наче подвійно. Роган бачив наполовину оголений торс Горпаха, стомлене тіло з тремтячими руками, — це важко вкладалося в голові, а водночас він почув слова, що підтверджували його первинне переконання.

— Сідай, чоловіче, — сказав командир.

Роган сів. Горпах устав, підійшов до умивальника, хлюпнув водою на обличчя й шию, витерся швидко й похапцем, натягнув куртку, застібнув її та сів навпроти колеги. Дивлячись йому в обличчя своїми блідими, ніби трохи слізливими очима, він нерішуче запитав:

— А як там з тим твоїм... імунітетом? Тебе досліджували?

«Отже, йдеться про це», — майнуло в голові Рогана. Він гмикнув.

— Звісно, лікарі мене вивчали, але нічого не виявили. Правдоподібно, Сакс мав рацію із тим ступором.

— Еге ж. Більше нічого не казали?

— Мені нічого. Але я чув... Вони міркували над тим, чому хмара атакує людину лише раз, а потім залишає на розсуд долі.

— Це цікаво. І що?

— Ляуда вважає, що хмара відрізняє нормальних від уражених завдяки різниці електричної активності мозку. У враженого мозок виявляє таку активність, як у новонародженого. В кожному разі — дуже схожу. Здається, що я був саме в такому остовпінні, принаймні картина дуже подібна. Сакс припускає, що можна б зробити тоненьку металеву сіточку. Сховати її у волоссі... вона подавала б слабкі імпульси, саме такі, як мозок враженого. Щось типу «шапки-невидимки», і таким чином можна було б маскуватися перед хмарою. Але це лише припущення. Невідомо, чи таке вдалося б. Учені хотіли б провести кілька експериментів. Але в них нема достатньої кількості тих кристаликів — та й тих, які мав забрати «Циклоп», ми не отримали...

— Ну добре, — зітхнув астрогатор. — Я не про це хотів з тобою поговорити... Те, про що буде мова, залишиться між нами. Так?

— Так... — повільно відповів Роган, і напруження повернулося. Астрогатор не дивився на нього, мовби не знаючи, з чого почати.

— Я ще не вирішив, — сказав різко. — Хтось інший на моєму місці кинув би монетку. Повертатися — не повертатися... Але я не хочу. Знаю, як часто ти не погоджуєшся зі мною...

Роган відкрив рота, але співрозмовник обірвав його слова в зародку легким помахом руки.

— Ні, ні... Отже, маєш шанс. Я тобі його даю. Ти вирішиш. Я зроблю, що ти скажеш.

Поглянув йому в очі та відразу ж прикрив погляд важкими повіками.

— Як це... я? — пробурмотів Роган. Він сподівався всього, але не цього.

— Так, саме ти. Звісно, ми домовилися: це залишиться між нами. Ти ухвалиш рішення, а я його виконаю. Відповідатиму за це перед Базою. Вигідні умови, чи не так?

— Пан каже це... серйозно? — запитав Роган, аби тільки виграти час, бо й так знав, що це правда.

— Так. Аби я тебе не знав, дав би тобі час. Проте знаю, що ти ходиш і думаєш своє... що давно уже вирішив... але ж із тебе цього не витягнеш. Тому скажеш мені тепер і тут. Це наказ. На цю мить ти стаєш командиром «Непереможного»... Не хочеш відразу? Добре. Маєш хвилину часу.

Горпах устав, підійшов до умивальника, потер долонею щоки, аж заскрипіла під пальцями сива щетина, і почав, мовби нічого не трапилося, голитися електричною машинкою. Дививсь у дзеркало.

Роган бачив його і водночас не бачив. Першим його відчуттям був гнів на Горпаха, який учинив так брутально, даючи йому право, а точніше, обов’язок ухвалити рішення, скувавши його обіцянкою, а водночас наперед беручи на себе всю відповідальність. Роган знав його достатньо, тому не сумнівався: усе це було продумане, і тепер нічого вже не змінити. Секунди спливали, й треба було вирішувати, за мить, тепер, а він нічого не знав. Усі аргументи, які так охоче кинув би астрогаторові в обличчя, котрі складав для себе, наче залізні цеглини, під час нічних роздумів, тепер зникли. Четверо людей не жили — майже напевно. Якби не це «майже», не треба було б нічого обговорювати, аналізувати, вони просто відлетіли б на світанку. Але тепер це «майже» почало в ньому розростатися. Доки був поруч із Горпахом, уважав, що повинні негайно стартувати. Тепер відчував, що такий наказ він не віддасть. Знав, що це був би не кінець справи Реґіс, а її початок. Це не мало нічого спільного з відповідальністю перед Базою. Ті четверо людей залишились би на кораблі, й уже ніколи не було б так, як раніше. Екіпаж хотів повертатися. Та він пригадав свою нічну мандрівку й зрозумів, що за якийсь час вони почали би про це думати, а потім і говорити. Сказали б: «Бачили? Покинув чотирьох людей і стартував». І нічого, крім цього, не рахувалося б. Кожен із них мусив знати, що інші не покинуть його — за жодних обставин. Що можна програти все, але треба мати екіпаж на борту — живих і мертвих. Цього принципу не було в регламенті. Проте якби так не діяли, ніхто б не міг літати.

— Слухаю? — сказав Горпах. Він відклав машинку й сів навпроти нього.

Роган облизав уста.

— Треба спробувати...

— Що?

— Знайти їх...

Сталося. Він знав, що астрогатор йому не заперечить. Тепер він був абсолютно певним, що Горпах саме на це й розраховував: він зробив це навмисно. Щоб не бути самотнім, зважившись на ризик?

— Тих. Розумію. Гаразд.

— Але нам потрібен план. Якийсь спосіб, розумний...

— Розумними ми були досі, — сказав Горпах. — Результати ти знаєш.

— Можна щось сказати?

— Слухаю.

— Сьогодні вночі я був на нараді стратегів. Тобто, чув... зрештою, це несуттєво. Вони розробляють різні варіанти анігіляції хмари... але ж завдання полягає не в тому, щоб її знищити, а щоб відшукати тих чотирьох. Тому при антипротоновій атаці, якщо навіть хтось із них досі живий, то з другого такого пекла не вийде точно. Ніхто. Це неможливо...

— Я теж так гадаю, — спроквола мовив астрогатор.

— Ви теж? Це добре... і що?

Горпах мовчав.

— Чи вони... чи знайшли якесь інше вирішення?

— Вони? Ні.

Роган хотів іще щось запитати, але не зважився. Слова завмерли на вустах. Горпах дивися на нього, наче чогось чекав. Але Роган не знав нічого — чи ж командир припускає, що він сам, на власну руку, зможе вигадати щось досконаліше за всіх учених, кібернетиків і стратегів, разом з їхніми електронними мізками? Це було нонсенсом. Однак той терпляче дивився на нього. Помовчали. Краплі води монотонно капали з крана, незвично лунко в цілковитій тиші. І з цієї мовчанки між ними народилося щось, що холодом війнуло по щоках Рогана. Далі все обличчя, тобто шкіра на ньому від шиї через щелепи почала стягатися, ставати мовби затісною, коли він дивився на повиті сльозою, невимовно старі зараз очі Горпаха. Він уже не бачив нічого, крім цих очей. Він уже знав.

Командир помалу кивнув головою. Ніби сказав «так». Розумієш? — питав погляд астрогатора. Розумію — відповів поглядом Роган. Та в міру того, як це переконання ставало в ньому дедалі очевиднішим, відчував, що цього не може бути. Що такого ніхто не має права вимагати від нього, навіть він сам. Отож далі мовчав. Мовчав, але тепер уже вдаючи, що нічого не здогадується, що не знає; він хапався за наївну надію: коли нічого не було сказане вголос, то те, що перейшло з очей в очі, можна заперечити. Можна збрехати, що це помилка — бо розумів, відчував, що Горпах ніколи сам йому такого не скаже. Але той бачив це, бачив усе. Вони сиділи нерухомо. Погляд Горпаха зм’як. Він уже висловлював не чекання й не змушував до відповіді, в ньому було лише співчуття. Наче казав: «Розумію. Добре. Нехай і так». Командир опустив повіки. Ще мить — і це невимовлене зникло б й обидва могли б поводитися так, ніби нічого й не сталося. Проте цей відведений погляд вирішив справу. Роган почув власний голос:

— Я піду, — сказав він.

Горпах важко зітхнув, але Роган, охоплений панікою, яку викликало в ньому сказане слово, не зауважив цього.

— Ні, — сказав Горпах. — Так не підеш...

Роган мовчав.

— Я не міг тобі цього сказати... пояснив астрогатор. — Ані навіть шукати добровольця. Не маю права. Але тепер ти сам знаєш, що ми не можемо так відлетіти. Тільки одна самотня людина може туди піти... і повернутися. Без шолома, машин, без зброї.

Роган ледве чув його.

— Тепер я викладу тобі мій план. Обдумаєш собі. Можеш його відкинути, бо все це ще залишається між нами обома. Я собі це уявляю так: кисневий апарат із силікону, ніяких металів. Вишлю туди дві розвідувальні машинки, без людей. Вони притягнуть до себе хмару, яка їх знищить. У той самий час поїде третя машинка з людиною. Власне в цьому найбільший ризик: треба під’їхати якомога ближче, аби не тратити часу на марш через пустелю. Запасу кисню вистачить на вісімнадцять годин. Отут у нас є фотограми всього яру й околиць. Вважаю, що не слід іти дорогою попередніх експедицій, краще під’їхати якомога ближче до північного краю плоскогір’я і звідти пішки спуститися скелями до горішньої частини ущелини. Якщо вони десь і є, то лише там. Там вони могли уціліти. Місцевість важкодоступна — багато гротів і розщелин. Якби ти знайшов усіх чи лише когось із них...

— Власне. Як їх забрати? — запитав Роган, відчуваючи якесь химерне задоволення. У цьому місці план похитнувся. Як легко жертвував ним Горпах...

— У тебе буде відповідний засіб, який трохи запаморочує. Зрозуміло, він знадобиться лише тоді, коли віднайдений не захоче іти добровільно. На щастя, вони можуть в цьому стані ходити.

«На щастя...» — подумав Роган. Стиснув кулаки під столом, обережно, щоб Горпах не помітив. Він зовсім не боявся. Ще ні. Усе це було надто нереальним...

— У разі, якби хмара... зацікавилася тобою, мусиш нерухомо лягти на землю. Я думав про якийсь препарат на цей випадок, але він діяв би зі значним запізненням. Залишається лише той захист голови, той електричний симулятор, про який говорив Сакс...

— Чи щось подібне вже є? — запитав Роган. Горпах зрозумів прихований сенс його питання. Але зберіг спокій.

— Ні. Але це можна зробити протягом години. Сіточку сховано у волоссі. Апаратик, що ґенерує ритми струму, буде вшитий у комір комбінезона. Тепер... Дам тобі годину часу. Я б дав і більше, але з кожною наступною годиною шанси на їхній порятунок зменшуються. Вони уже й так мізерні. Коли ти вирішиш?

— Я вже вирішив.

— Бовдуре. Чи ти не чуєш, що я тобі кажу? Це було лише для того, аби ти зрозумів, що нам іще не можна стартувати...

— Але ж ви знаєте, що я і так піду...

— Не підеш. Якщо я тобі не дозволю. Не забувай — я тут іще командир. Перед нами проблема, стосовно якої будь-чиї амбіції відходять на задній план.

— Розумію, — сказав Роган. — Пан не хоче, щоб я чувся змушеним?.. Гаразд. Якщо так... але те, що говоримо, надалі підлягає нашій домовленості?

— Так.

— У такому разі хочу знати, що пан зробив би на моєму місці. Поміняймося... Навпаки, ніж хвилину тому...

Горпах помовчав.

— А якби я тобі сказав, що не пішов би?

— То і я не піду. Але знаю, що пан скаже правду...

— То не підеш? Правда? Ні, ні... Знаю, що це не потрібно...

Астрогатор підвівся. За ним встав і Роган.

— Пан мені не відповів.

— Астрогатор дивився на нього. Він був вищим, значно більшим і ширшим у плечах. Його очі знову стали такими стомленими, як на початку розмови.

— Можеш іти, — сказав він.

Роган автоматично виструнчився і повернув до дверей. Тієї миті астрогатор зробив такий рух, ніби хотів його зупинити, взяти за плече, але Роган цього не помітив. Він вийшов, а Горпах застиг нерухомо біля дверей, що зачинилися, і довго стояв.