Непереможний

«Перший»

Гнітюча, слизька чорнота оточувала його з усіх боків. Він задихався. Розпачливими рухами намагався відіпхнути від себе нематеріальні сувої, що ніби обкручували його, поринав у них чимраз глибше, з криком, що застряг у набряклому горлі, марно шукав зброї, був голим, востаннє напружив усі сили, щоби крикнути. Оглушливий звук урешті вирвав його зі сну. Роган зістрибнув з ліжка напівпритомний, знаючи лише те, що його оточує морок, у якому невпинно бринить сигнал тривоги. Це вже був не кошмар. Він увімкнув світло, похапцем натягнув комбінезон і побіг до ліфта. На всіх поверхах біля ліфта товпилися люди. Чути було пронизливий звук сигналів, червоні написи ТРИВОГА горіли на стінах. Він убіг до рубки. Астрогатор, одягнутий як і вдень, стояв перед головним екраном.

— Я вже скасував тривогу, — мовив спокійно. — Це лише дощ, Рогане, але ви тільки погляньте. Дуже гарна картина.

І справді, екран, що показував горішню частину нічного неба, світився від незліченних іскор дощу. Краплі, падаючи з висоти, потрапляли в невидимий купол велетенської чаші силового поля й, миттєво перетворюючись на мікроскопічні вогники вибуху, освітлювали всю панораму миготливим світлом, схожим на стократне полярне сяйво.

— Слід було б краще запрограмувати автомати... — стиха сказав Роган, уже цілком опритомнівши. Сон як рукою зняло. — Мушу звеліти Тернерові, щоб не вмикав анігіляції. Бо кожна жменя піску, принесена вітром, зриватиме нас серед ночі...

— Вважатимемо це навчальною тривогою. Своєрідним тренуванням, — заперечив астрогатор, який перебував у несподівано хорошому гуморі. — Тепер четверта. Повертайтеся до себе, Рогане.

— Правду кажучи, я вже не хочу. А ви?..

— Я вже поспав. Мені досить чотирьох годин. Після шести років порожнечі ритм сну і бадьорості для людини вже не має нічого спільного з давнім земним звичаєм. Я міркував над максимальною безпекою дослідницьких груп, Рогане. Досить марудна справа — всюди тягнути енергоботи і розгортати силове поле. Як гадаєте?

— Можна б дати людям індивідуальні емітери. Але це також не розв’яже всіх проблем. Людина в силовій капсулі не може ні до чого торкнутися... Ви й самі добре це знаєте. Якщо ж надто зменшити напругу енергетичної капсули, можна навіть самому попектись. Я вже бачив таке.

— А я думав навіть про те, щоб нікого не посилати на суходіл, а працювати за допомогою роботів з дистанційним керуванням, — признався астрогатор. — Але ж це вирішення питання на кілька годин, на день, а мені здається, що ми будемо тут довше...

— То що ви збираєтеся робити?

— Кожна група матиме свою базу, оточену силовим полем, але окремі дослідники мусять отримати певну свободу руху. Обов’язкова умова така, що кожен, хто працює поза силовим полем, має за собою захищену полем людину, яка стежить за його рухами. Не зникати з поля зору — перша засада на Реґіс III.

— А де буде моє місце?

— Хотів би пан працювати біля «Кондора»?.. Бачу, що ні. Гаразд. Залишається місто або пустеля. Можете вибрати.

— Я виберу місто, пане астрогаторе. Мені постійно здається, що таємниця схована саме там...

— Можливо. Отже зранку, власне кажучи, сьогодні, бо вже світає, візьмете свою вчорашню групу. Додам вам ще зо два арктани. Ручних лазерів теж варто трохи взяти, бо гадаю, що «те» діє з невеликої дистанції...

— Що?

— Аби ж я знав... Ага. І кухню беріть, щоби бути цілком від нас незалежними і за потреби працювати без постійного матеріального зв’язку з кораблем...

Червоне, майже холодне сонце котилося небосхилом. Тіні гротескних будівель видовжувались і зливалися. Рухомі дюни між металевими пірамідами вітер постійно пересував на інші місця. Роган сидів на хребті тяжкого транспортера і дивився в бінокль на Ґралева та Чена, які поза межами силового поля щось копали біля підніжжя чорнуватого «вулика». Ремінь, на якому висів ручний випромінювач, перетискав шию. Він посунув його, наскільки зміг, назад, не відриваючи погляду від двох людей. Плазмовий пальник в руках Чена світивсь як маленький, але сліпучий діамант. Зі середини транспортера долинув ритмічний сигнал виклику, але Роган і на мить не повернув голови. Чув, як водій відповідає базі.

— Пане навігаторе! Наказ командира! Ми повинні негайно повертатися! — збуджено вигукнув Ярґ, висунувши голову з люка башти.

— Повертатися? Чому?

— Не знаю. Вони весь час повторюють сигнал про негайне повернення і чотири рази EV.

— EV?! Ой, як у мене ноги позатерпали! Тобто, мусимо поспішати. Дай-но мені мікрофон і увімкни сигнальні вогні.

За десять хвилин усі люди з навколишньої зони були вже у машинах. Роган вів свою невеличку колону з максимальною швидкістю, котру давала змогу горбкувата місцевість. Бланк, який виконував зараз при ньому функцію зв’язківця, несподівано подав йому навушники. Роган опустився всередину металевого корпусу, що пахнув нагрітим пластиком, і під подувом вітерця з вентилятора, що куйовдив волосся, слухав обмін сигналами між групою Ґаллахера, яка працювала в Західній Пустелі, й «Непереможним». Виглядало, що збирається буря. Вже від ранку барометри показували низький тиск, але щойно тепер з-за обрію випливли темно-сині пласкі хмари. Небо над ними було чистим. На нестачу атмосферних перешкод не нарікали — в навушниках тріщало так, що зв’язок був можливим лише азбукою Морзе. Роган прислухався до груп умовних сигналів. Переговори він чув не спочатку, тому не міг зорієнтуватися, про що йдеться. Зрозумів лише, що група Ґаллахера теж повертається на базу з усією швидкістю, а на кораблі оголосили готовність і викликали на місця всіх лікарів.

— Готовність лікарів, — повідомив Баллміна і Ґралева, які запитально дивилися на нього. — Щось трапилось. Але, мабуть, незначне. Може, обвал, когось могло засипати...

Сказав так, бо було відомо, що люди Ґаллахера мали здійснити геологічні розкопки у місці, яке встановила попередня розвідка. Правда, кажучи це, він сам не вірив у те, що трапився звичайний випадок під час робіт. Від бази їх відділяло якихось шість кілометрів, але іншу групу, мабуть, повідомили значно раніше, бо тієї миті, коли побачили темний, вертикальний силует «Непереможного», вони перетнули зовсім свіжі сліди гусениць, а за такого вітру їх мало засипати вже за півгодини.

Вони наблизилися до межі зовнішнього поля й почали викликати командний пункт, щоб їм зробили прохід. Чекати довелося на диво довго, доки врешті отримали відповідь. Засвітилися умовні блакитні вогні, й вони в’їхали у глиб внутрішнього периметра. Група з «Кондора» була вже тут. Отже, це вони повернулися раніше, а не геологи Ґаллахера. Всюдиходи стояли, одні при естакаді, інші перегороджували проїзд; панував балаган, люди бігали, грузнучи по коліна в піску, автомати блимали ліхтариками.

Уже сутеніло. Якийсь час Роган не міг зорієнтуватися в цьому хаосі. Несподівано з висоти ударив сліпучо-білий стовп. Великий прожектор зробив ракету схожою на велетенський морський маяк. Далеко в пустелі він намацав колону, вогники якої хилиталися то вгору, то вниз, то в боки, так, ніби справді наближалась якась ескадра кораблів. Знову блиснули вогники у проході силового поля. Машини ще не зупинились, а люди Ґаллахера вже зістрибували з них у пісок, від естакади наближався другий прожектор на колесах, крізь ряди машин, що безладно громадилися з боків, ішла група людей, оточуючи ноші, на яких хтось лежав.

Роган миттєво розштовхав людей, котрі стояли перед ним, коли ноші наблизилися, й остовпів. Першої миті він подумав, що трапився нещасний випадок, однак людина на ношах мала зв’язані ноги і руки.

Смикаючись усім тілом, аж рипіли шнури, якими чоловік був зв’язаний, він широко відкритими устами видавав жахливий пронизливий звук. Група вже минула, простуючи слідом за променями прожекторів, а Роган, стоячи в темряві, усе ще чув це нелюдське скімлення, не схоже ні на що, будь-коли чуте. Біла пляма світла, в якій рухалися фігурки, зменшилася, піднімаючись естакадою, і зникла у широко відчиненому отворі вантажного відсіку. Роган почав допитуватися, що сталося, однак навколо були лише люди з групи, котра досліджувала «Кондора», а вони знали стільки ж, як і він.

Минула добра хвилина, доки він отямився, щоб навести сякий-такий лад. Зупинена вервечка машин рушила, гудучи двигунами, угору естакадою, загорілися вогні над ліфтом, група біля підніжжя зменшилася, врешті Роган, одним з останніх, піднявся в супроводі добряче навантажених арктанів, незворушність яких здавалася йому особливо жорстоким глузуванням. Усередині ракети лунали протяжні дзвінки інформаторів та внутрішніх телефонів, на стінах усе ще горіли тривожні виклики лікарів, але швидко погасли — ставало вільніше. Частина залоги спускалася вниз, до їдальні, він чув розмови в коридорі, що гудів од кроків, якийсь відсталий арктан тяжко ступав у напрямку відділення роботів, урешті всі розійшлись, а він зупинився, ніби вражений паралічем, мовби втративши надію зрозуміти те, що сталося, наче охоплений певністю, що жодного пояснення не може бути й не буде.

— Рогане!

Перед ним стояв Ґаарб. Цей вигук отямив його. Він стрепенувся.

— Це ви?.. Докторе... ви бачили? Хто це був?

— Кертелен.

— Що?! Це неможливо.

— Я бачив його майже до самого кінця...

— До якого кінця?

— Я був разом з ним, — сказав неприродно спокійним тоном Ґаарб. Роган бачив, як у скельцях його окулярів зблискують ліхтарі коридору.

— Група дослідження пустелі... — пробурмотів він.

— Так.

— І що з ним сталося?

— Ґаллахер визначив це місце на підставі сейсмічних зондувань... ми потрапили в лабіринт коротких стрімких ярів, — поволі розповідав Ґаарб, мовби не йому, мовби сам для себе намагався докладно пригадати послідовність подій. — Там м’які горби органічного походження, вкриті водою, повно ґротів, печер, ми мусили залишити всюдиходи на горі. Йшли поруч, нас було одинадцятеро. Ферометри показували наявність великих кількостей заліза; отож ми його шукали. Кертелен думав, що десь заховані якісь механізми...

— Так, мені він теж щось таке казав... і що було потім?

— В одній з печер, зовсім неглибоко, під мулом — там є навіть сталактити і сталаґміти — знайшов щось на кшталт машини.

— Справді?!

— Ні, не те, що пан думає. Цілковите порохно, роз’їдене навіть не іржею, бо воно було з якогось неіржавіючого сплаву, але корозією, наполовину згоріле, просто рештки.

— Однак, може, інші...

— Але ж той механізм має щонайменше триста тисяч років.

— Звідки ви можете знати?

— Бо на його поверхні осідало вапно, в міру того, як випаровувалася вода, що капала зі сталактитів на склепінні. Ґаллахер сам робив заміри щодо швидкості випаровування, утворення осаду і його товщини. Триста тисяч років — це найскромніші дані... Зрештою, то механізм, схожий, власне кажучи, знаєте, на що? На ці руїни!

— Отож, це ніякий не автомат...

— Ні, він мусив рухатись, але не на двох ногах. І не так, як краб. Зрештою, ми не мали часу дослідити, бо відразу після цього...

— Що трапилося?

— Кожні кілька хвилин я перелічував людей. Я був під захистом, мусив їх пильнувати, розумієте... Але ж усі були в масках, ви знаєте, як воно, усі схожі між собою, а комбінезони також уже не відрізнялися кольором, бо вимазалися глиною. Якоїсь миті мені забракло однієї людини. Я зібрав усіх, і ми почали шукати. Кертелен дуже тішився з цієї своєї знахідки і нишпорив далі... Я просто подумав, що він звернув у якесь відгалуження яру... Там повно закапелків, але всі короткі, мілкі, добре освітлені... Несподівано він вийшов назустріч нам з-за повороту. Уже в такому стані. Ниґрен був з нами, подумав, що це тепловий удар...

— То що, власне, з ним сталося?

— Він непритомний. Хоча, власне кажучи, ні. Він може ходити, рухатись, однак із ним неможливо встановити контакт. Поза тим, втратив мову. Ви чули його голос?

— Так.

— Зараз він ніби трохи втомився. А раніше було ще гірше. Не впізнавав нікого з нас. Першої миті було найстрашніше. «Кертелене, де ти подівся?!» — крикнув я, а він пройшов повз мене, мов глухий, пройшов між нами і пішов угору яром, але таким кроком, таким чином, що всі заціпеніли. Його мовби підмінили. Він не реагував на крик, отож ми мусили його ловити. Що там робилось! Одним словом, нам довелося його зв’язати, інакше повернути Кертелена було неможливо.

— Що кажуть лікарі?

— Як звичайно, говорять латиною, а поза тим не знають нічого. Ниґрен із Саксом у командира. Можеш у них спитати...

Ґаарб пішов, тяжко ступаючи, по-своєму схиливши голову. Роган сів у ліфт і поїхав догори, в рубку. Вона була порожня, але, минаючи картографічну каюту, він почув крізь прочинені двері голос Сакса. Увійшов досередини.

— Схоже на цілковиту втрату пам’яті. Так виглядає, — сказав нейрофізіолог. Він стояв спиною до Рогана, розглядаючи рентгенівський знімок у руці. За столом, над розгорнутим бортовим журналом сидів астрогатор, спершись потилицею на стелаж, щільно заповнений скрученими зоряними картами. Він мовчки слухав Сакса, який повільно ховав знімок у конверт.

— Амнезія. Але виняткова. Він втратив пам’ять не лише про те, ким є, а й мову, здатність писати, читати; власне, це навіть більше, ніж амнезія: повний розпад і знищення особистості. Від неї не залишилося нічого, крім найпримітивніших реакцій. Він може ходити та їсти, але тільки тоді, коли хтось дає йому їжу до рота. Розуміє, але...

— Чи чує і бачить?

— Так. Мабуть. Але не розуміє того, що бачить. Не відрізняє людей від меблів.

— Реакції?

— У нормі. Тут проблема центру.

— Центру?

— Так. Мозку. Так ніби цілком стерлися відразу всі залишки пам’яті.

— Отже, та людина з «Кондора»...

— Так. Я певен. Це те саме.

— Я один раз бачив щось подібне... — зовсім тихо, майже пошепки сказав астрогатор. Він дивився на Рогана, але не помічав його. — Це було в космосі.

— Ага, розумію! І як це мені не спало на думку, — збуджено вигукнув нейрофізіолог. — Амнезія після магнетичного удару, так?

— Так.

— Ніколи не бачив такого випадку, а знаю про нього лише з теорії. Це трапилося дуже давно, під час переходу з великою швидкістю через сильні магнетичні поля?

— Так. Тобто — у своєрідних умовах. Не таким важливим є сама напруга поля, скільки його ґрадієнт і раптовість зміни, що відбувається. Якщо в просторі є великі Градієнти і трапляються стрибки — датчики помічають їх на відстані. Колись їх не було...

— Правда... — підтвердив лікар і повторив: — Правда... Аммергальтен робив такі досліди на мавпах та котах... Піддавав їх дії величезних магнетичних полів, і вони втрачали пам’ять...

— Так, адже це має щось спільне з електричними імпульсами мозку...

— Але в цьому випадку, — вголос міркував Сакс, — крім донесення Ґаарба ми маємо свідчення всіх його людей. Потужне магнетичне поле... Адже це мусять бути, мабуть, сотні тисяч ґауссів?

— Та ні, більше, ніж сотні тисяч. Потрібні мільйони, — тихо сказав астрогатор. Щойно тепер його погляд зупинився на Роганові.

— Пане Рогане, увійдіть і зачиніть двері.

— Мільйони?! А бортові прилади не виявили такого поля?

— Настільки, наскільки, — заперечив Горпах. — Якби воно було сконцентроване в дуже малому просторі — якби мало, скажімо, такий об’єм, як цей глобус — і якби було ззовні екрановане...

— Одним словом, Кертелен, мабуть, всунув голову між двома полюсами гігантського електромагніту?..

— І цього замало. Поле мусить осцилювати з певного частотою.

— Але там не було жодного магніту і жодної машини, крім тих заіржавілих решток — нічого, крім вимитих водою ярів, щебеню та піску...

— І печери, — додав м’яко, ніби байдуже, Горпах.

— І печери... Ви що, думаєте, що хтось затягнув його в печеру, що там є магніт — ні, це вже...

— А як це поясните ви? — запитав командир, мовби втративши інтерес чи цікавість до розмови. Лікар мовчав.

...О третій сорок ночі всі палуби «Непереможного» сповнив протяжний сигнал тривоги. Люди зривалися з ліжок і, клянучи на чім світ стоїть, похапцем одягаючись, бігли на свої робочі місця. Роган опинився в рубці за п’ять хвилин після першого сигналу. Астрогатора у ній ще не було. Роган підбіг до головного екрана. Чорну ніч зі сходу освітлював мурашник білих вогників. Виглядало так, ніби рій метеорів, що виходили з одного радіанта, атакували ракету. Роган глянув на прилади контролю поля. Автомати програмував сам, отож вони не мали реагувати на дощ чи на піщану бурю. З невидимої у темряві пустелі летіло щось та розбризкувалося вогненними краплями, розряди відбувалися на поверхні захисного поля, і загадкові снаряди, відскакуючи з полум’ям, ставали параболічними смугами дедалі блідішого відтінку або стікали уздовж опуклості енергетичного захисту. Узгір’я дюн на мить виринали з темряви і зникали, датчики ліниво здригались — ефективна сила, використовувана командою випромінювачів Дірака для знищення загадкового бомбардування, була порівняно невеликою. За плечима вже пролунали кроки командира, отож Роган подивився на комплекс спектроскопічних датчиків.

— Нікель, залізо, манґан, берил, титан, — читав з яскраво освітленого екрана астрогатор, стоячи біля нього. — Я дав би багато, щоб побачити, що це таке.

— Дощ металевих часточок, — повільно сказав Роган. — Судячи з розрядів, їхній розмір мав би бути малим...

— Я б залюбки глянув на це зблизька... — буркнув командир. — Ну що, пане, ризикнемо?

— Вимкнути поле?

— Так. На частку секунди. Незначна частина потрапить у глиб периметра, решту відріжемо, наново увімкнувши поле.

Роган не квапився з відповіддю.

— Ну, що ж, можна спробувати, — врешті відповів, усе ще сумніваючись.

Але перш ніж командир підійшов до пульта управління, світлові мурашки погасли так само раптово, як і з’явилися — й запанувала така темрява, яку знають лише планети, позбавлені місяців, що кружляють віддалік од центральних зоряних скупчень Галактики.

— Не пощастило нам з полюванням, — кинув Горпах. З рукою на головному вимикачі він стояв добру хвилину, потім злегка кивнув Роганові й вийшов. Уривчастий звук сигналів, що скасовували тривогу, заповнив усі палуби. Роган зітхнув, ще раз глянув на заполонені чорним мороком екрани та пішов спати.