Довга ніч

Роган прокинувся від холоду. Напівпритомний, він корчився під своєю ковдрою, притискаючи лице до подушки. Намагався затулити обличчя руками, та холод проймав його дедалі більше. Він знав, що мусить прокинутися, але ще відтягав цю мить, не усвідомлюючи чому. Несподівано сів на ліжку в цілковитій темряві. Крижаний подув війнув просто в обличчя. Роган навпомацки зірвався й, тихо лаючись, шукав кондиціонера. Коли він лягав, було так гаряче, що пересунув регулятор на повний холод.

Повітря малої каюти помалу нагрівалось, але він, напівсидячи під ковдрою, вже не міг заснути. Глянув на фосфорний циферблат наручного годинника — була третя за бортовим часом. «Знову лише три години сну», — подумав сердито. Роганові усе ще було холодно. Нарада тривала довго, усі розійшлися близько півночі. «Стільки розмов — і нічого», — подумав він. Тепер, у цій темряві, Роган віддав би все, аби знову опинитися на Базі, аби нічого не знати про цю прокляту Реґіс III, про її мертвий і по-мертвому вигадливий кошмар. Більшість стратегів радили вийти на орбіту, лише Головний Інженер та Головний Фізик від початку погоджувалися з думкою Горпаха, що потрібно залишатися, скільки вдасться. Шанс знайти чотирьох пропалих Реґнара становив, мабуть, один на сто тисяч, а може, й менше. Якщо вони не загинули раніше, то лише значна відстань од місця битви могла врятувати їх від атомного пекла. Роган віддав би багато, щоб дізнатися, чи астрогатор не стартував лише через них — чи не відіграли в цьому роль якісь інші міркування? Тут усе виглядало зовсім інакше, й цілком інакше звучало б, описане сухими словами рапорту, у спокійному світлі Бази, де потрібно було б сказати, що вони втратили половину експедиційних машин, головну зброю — «Циклопа» з випромінювачем антиматерії, який відтепер мав становити додаткову небезпеку для кожного корабля, котрий сідав на планету, що втрати вбитими становлять шестеро осіб, а крім того — половину привезли шпиталізованими, нездатними протягом років, а може, й назавжди, до польотів. А втративши людей і машини та найкраще устаткування, втекли — бо чим іще був би тепер відступ, якщо не звичайною втечею — перед мікроскопічними кристаликами, витвором малої пустельної планети, мертвим залишком лірянської цивілізації, яка так давно перегнала земну! Та чи Горпах був людиною, яка зважала б на такі міркування? Можливо, він і сам не знав до пуття, чому не стартує? Може, на щось розраховував? Але на що?

Звісно — біологи обґрунтували шанс перемогти мертвих комах їх власного зброєю. Якщо цей вид еволюціонував, міркували вони, можна покерувати його подальшою еволюцією. Спочатку слід спричинити у значної кількості впійманих екземплярів мутації, спадкові зміни певного типу, які в ході розмноження перейдуть до наступних поколінь і знешкодять усю цю кристалічну расу. Це мала би бути дуже особлива зміна, така, яка дала б якийсь добрий результат, а водночас спричинила, що цей новий вид, ця відміна мала б якусь ахіллесову п’яту, слабку точку, в яку можна було б ударити. Але це, власне кажучи, була типова балаканина теоретиків: вони не уявляли, якою мала би бути мутація, яка зміна, як її здійснити, як схопити велику кількість цих проклятих кристаликів, не встрягаючи у наступну битву, в котрій могли зазнати поразки, гіршої за вчорашню. А якби навіть усе вдалося, як довго мали би чекати на ефекти тієї подальшої еволюції? Уже ж не день і не тиждень! То що, мали кружляти навколо Реґіс, мов на каруселі, протягом року, двох чи десяти?! Усе це разом не мало сенсу. Роган зрозумів, що переборщив з кондиціонером: знову стало затепло. Він устав, відкинув ковдру, вмився, швидко одягнувсь і вийшов.

Ліфта не було. Він натиснув кнопку виклику й чекав у півмороці, освітленому лише миготливими вогниками індикатора, відчуваючи в голові усю важкість недоспаних ночей і сповнених напруги днів, крізь шум крові у скронях дослухався до нічної тиші корабля. Інколи щось булькало в невидимих трубах, з нижніх палуб долинало приглушене гудіння двигунів, що працювали на холостому ходу, бо корабель надалі перебував у повній стартовій готовності. Сухий вітерець з металевим присмаком повівав з вертикальних шахт обабіч платформи, на якій він стояв. Двері відчинились, і Роган увійшов до ліфта. Поїхав на восьмий поверх. Тут коридор повертав, ідучи вздовж головної обшивки, освітлений лінією блакитних лампочок. Він ішов, не знаючи куди, інстинктивно піднімав ноги у відповідних місцях, переступаючи високі пороги герметичних перебірок, доки не помітив тіней осіб з обслуги головного реактора. Приміщення було темне, світилися хіба що кількадесят показників на табло. Люди сиділи під ними на розкладаних кріслах.

— Вони уже неживі, — сказав хтось. Роган не впізнав його голосу. — Можу побитися об заклад. В радіусі п’яти миль було тисяча рентгенів. Їх уже нема. Можеш бути спокійним.

— То чого ми тут сидимо? — буркнув інший чоловік. Не за голосом, а за місцем, котре той займав — за гравіметричним контролем — Роган зрозумів, що це боцман Бланк.

— Бо старий не хоче повертатися.

— А ти б повернувся?

— А що ще можна зробити?

Тут було тепло і в повітрі стояли особливі пахощі — штучний аромат хвої, якою кондиціонери намагалися перебити запах, що виділявся нагрітими під час роботи пластиковими плитами і бляхою панцерної обшивки. В результаті утворювалася мішанина, не схожа ні на що інше, окрім терену восьмої палуби. Роган стояв, невидимий для присутніх, опершись плечима на пінопластову поверхню перебірки. Він не ховався: просто не хотів встрявати у цю розмову.

— Він тепер може підійти... — обізвався хтось після короткої мовчанки. На мить з’явилося обличчя того, хто говорив, бо він нахилився вперед. Лице було наполовину рожеве, наполовину жовте у світлі контрольних лампочок, якими стіна реактора мовби дивилася на зігнутих під нею людей. Роган, як і всі присутні, негайно здогадався, про кого мова.

— У нас є поле і радар, — неохоче буркнув боцман.

— Багато тобі дасть поле, як підійде на більєрґ пострілу.

— Радар його не допустить.

— Ти це до мене? Та я його знаю, як власний ніж.

— Ну й що?

— Те, що він має антирадар. Пристрій для перешкод...

— Але ж він розладнався. Електронний придурок...

— Добрий мені придурок. Ти був у рубці?

— Ні. Я був тут.

— Еге ж. А я був. Шкода, що ти не бачив, як він збивав наші зонди.

— Тобто як? Вони що, перелаштували його? Він під їхнім контролем?

«Всі кажуть „вони“, — подумав Роган. — Так ніби це справді були живі, розумні істоти...»

— А протон його знає! Виглядає, що розладнався лише зв’язок.

— То чому б він мав гатити у нас?

Знову запала тиша.

— Невідомо, де він тепер? — запитав той, хто не був у рубці.

— Ні. Останнє донесення було об одинадцятій. Мені казав Кралік. Бачили, як він крутився пустелею.

— Далеко?

— А що, боїшся? Якихось дев’яносто миль звідси. Для нього це — неповна година. Чи й менше.

— Може, вже досить переливати з пустого в порожнє? — вибухнув гнівом боцман Бланк, мигнувши своїм гострим профілем на тлі кольорових відблисків.

Усі замовкли. Роган помалу обернувсь і вийшов так само тихо, як увійшов. Дорогою минув дві лабораторії; у великій світла не було, а в малій світилося. Він бачив, як відблиски падали в коридор крізь ілюмінатори під стелею. Зазирнув усередину. Біля круглого столу сиділи тільки кібернетики й фізики — Язон, Кронотос, Сарнер, Литвин, Саураган і ще хтось, повернутий до інших плечима, він у тіні скісної перегородки програмував великий електронний мозок.

— ... є два ескалаційні вирішення, одне з анігіляцією, одне зі знищенням, а решта до узгодження, — сказав Саураган. Роган не переступав поріг. Знову стояв прислухаючись. — Ескалаційне перше полягає в запуску лавинного процесу. Потрібний випромінювач матерії, який в’їде в ущелину й залишиться там.

— Один там вже був... — зауважив хтось.

— Якщо не матиме електромозку, може діяти навіть тоді, коли температура перевищить мільйон градусів. Потрібен плазмовий випромінювач; плазма не боїться зоряної шкали. Хмара діятиме як попередньо — намагатиметься здушити його, увійти у резонанс з керівними системами, але жодних систем не буде, нічого, крім під’ядерної реакції. Чим більше матерії вступить у взаємодію, тим бурхливішою вона буде. Таким чином можна стягати в одне місце й анігілювати всю некросферу планети...

«Некросфера... — подумав Роган, — ага, бо ті кристалики мертві: що то значить — учені люди! Завжди вигадають якусь гарну, нову назву...»

— Мені найбільше подобається варіант зі самознищенням, — кинув Язон. — Але як ви собі це уявляєте?

— Ну, він полягає в тому, щоби спочатку спричинити окремі консолідації двох великих «хмаромозків», а потім зіштовхнути їх між собою — дії мають бути скеровані на те, щоби кожна хмара визнала іншу конкурентом у боротьбі за існування...

— Розумію, але як ви збираєтеся це зробити?

— Це непросто, але можливо, якщо хмара є лише псевдомозком, а отже, не має здатності міркувати...

— Однак надійнішим є варіант системний, зі зниженням відсотка променів... — втрутився Сарнер. — Досить чотирьох водневих зарядів по п’ятдесят-сто мегатон на кожну півкулю — разом менше восьмисот... Води океану, випаровуючись, збільшать хмарний покрив, зросте альбедо, й осілі симбіонти не дозволять їм отримати потрібного для розмноження мінімуму енергії...

— Розрахунок базується на неповних даних, — заперечив Язон.

Розуміючи, що починається фахова суперечка, Роган відступив од дверей та пішов своєю дорогою.

Замість ліфта він повертався до себе крутими сталевими сходинками, яких зазвичай ніколи не використовували. Роган по черзі минав рівні все вищих палуб. Бачив, як у ремонтному залі бригади де Вріза виблискували зварювальними апаратами навколо великих арктанів, що чорніли нерухомо. Здалеку зауважив круглі ілюмінатори корабельного шпиталю, освітлені полум’ям тьмяних фіолетових ламп. Якийсь лікар у білому фартусі беззвучно пройшов коридором, за ним допоміжний робот ніс комплект блискучих інструментів. Далі минув порожні й темні їдальні, клубні приміщення, бібліотеку, врешті опинився на своєму рівні; пройшов повз кабіну астрогатора й за півкроку зупинився, наче бажаючи підслухати і його, але крізь гладкі тафлі дверей не проникав жоден звук чи промінь світла, а круглі ілюмінатори були надійно зафіксовані добре закрученими шурупами з мідними головками.

Лише в кабіні знову відчув утому. Похиливши плечі, він тяжко сів на ліжку, скинув з ніг черевики і сперся, схрестивши лікті. Сидячи так, дивився у ледь освітлену нічною лампою низьку стелю, крізь яку пробігала тріщина, ділячи навпіл її блакитну блискучу поверхню.

Блукати кораблем його змусило не почуття обов’язку, не інтерес до розмов і життя інших людей. Роган просто боявся таких нічних годин, бо тоді перед ним виринали картини, які не хотів згадувати. З усіх спогадів найгіршим був спогад про людину, яку вбив, стріляючи зблизька, щоби вона не вбила інших. Мусив так учинити, але від цього не ставало легше. Знав, що зараз вимкнувши лампу, знову побачить ту саму сцену: як той зі слабкою, бездумною посмішкою іде, простягаючи в непевних долонях ствол «Вейра», як переступає розпростерте на камінні тіло без руки.

То було тіло Ярґа, котрий повернувся, дивом уцілівши, щоб так по-дурному загинути — через мить стати пошматованим трупом з роздертим комбінезоном, що димівся на грудях. Роган марно намагався відігнати цю картину, що мимовільно поставала перед його очима, чув гострий запах озону, гарячу віддачу рукоятки, котру стискав тоді спітнілими пальцями, і чув скімлення людей, яких згодом, задихавшись, стягав докупи, щоб пов’язати, наче снопи. Щоразу це близьке, знайоме осліпле і ніби голе обличчя поціленого вражало його своїм виразом розпачливої безпорадності.

Щось стукнуло; це впала книжка, яку почав читати ще на Базі. Заклав сторінку білою карткою, але не прочитав ні рядка, бо й коли. Випростався на ліжку. Подумав про стратегів, які обмірковували тепер плани знищення хмар, і його вуста скривила погордлива усмішка. Це не має сенсу, все разом... — думав він. — Хочуть знищити... Точніше, ми теж, ми всі хочемо це знищити, але ж нікого цим не врятуємо. Реґіс — планета безлюдна, людині на ній нічого шукати. Тож звідки ця запеклість? Адже це так, ніби тих убила буря чи землетрус. Не чийсь свідомий намір, не якась ворожа думка стала нам на шляху. Мертвий процес самоорганізації... То чи варто марнувати всі сили й енергію на її знищення тільки тому, що ми відразу сприйняли це за підступного ворога, який спочатку із засідки напав на «Кондора», а потім на нас? Скільки таких неймовірних, чужих для людського розуміння явищ може таїти в собі космос? Чи ж усюди ми маємо з’являтися з нищівною силою на бортах кораблів, аби знищити все те, що суперечить нашому розумінню? Як вони її назвали — некросфера, а отже й некроеволюція, еволюція мертвої матерії? Можливо, її рани могли б сказати більше, Реґіс III була для них доступною, може, хотіли її колонізувати, коли тамтешні астрофізики передбачили перетворення Сонця на Нову... може, це була їхня остання надія. Коли б ми опинилися в такій ситуації, звичайно, боролися б, нищили оце чорне кристалічне лайно, але так?.. На відстані парсека від Бази, яка, своєю чергою, була віддалена від Землі на стільки світлових років, в ім’я чого ми тут перебуваємо, гублячи людей, чому стратеги ночами шукають найкращий метод анігіляції, адже про помсту не може бути й мови...

Якби цієї миті побачив Горпаха — сказав би йому все. Яким смішним і шаленим водночас є це «завоювання за будь-яку ціну», це «героїчне зусилля людини», це бажання відімстити за смерть товаришів, котрі загинули, бо їх послали на смерть... Ми були просто необачними, надто повіривши у свої випромінювачі й датчики, тому вчинили помилки і пожинаємо плоди. Ми, лише ми є винними. Думав так, заплющивши під слабким світлом очі, які пекли, наче під повіками було повно піску. Людина (цієї миті розумів таке без слів) ще не піднялася на відповідну висоту, ще не заслужила на так гарно названу галактоцентричну позицію, яку прокламують віддавна; вона полягає не в тому, аби шукати лише подібних до себе й розуміти лише таких, а в тому, щоб не втручатися не у свої, не в людські справи. Підкорювати пустку — то чом би й ні, але не атакувати того, що існує, що протягом мільйонів років витворило свою власну, не залежну ні від кого й ні від чого, крім сил випромінювання і сил матеріальних, рівновагу існування, дієвого, активного існування, яке не краще, але й не гірше від існування білкових сполук, званих тваринами чи людьми.

ЦІ думки Рогана, сповнені галактоцентричного всерозуміння, звернутого до будь-якої існуючої форми, мов голкою, що вціляє у нерв, прошив високий, повторюваний зойк тривожних сирен.

Усі його гадки за мить зникли, відсунуті набридливим звуком, що заповнив усі палуби. Наступної секунди Роган вибіг у коридор та помчав з іншими в тяжкому ритмі стомлених кроків і теплих людських подихів. Іще раніше, ніж дістався до ліфта, відчув — не інтуїтивно і навіть не всім своїм єством, а так ніби корпусом корабля, молекулою якого став сам, — удар. Цей удар хоча здавався незмірно далеким і слабким, був такий, що пронизав тіло крейсера від кормових перебірок аж до носа, удар, силу котрого не можна було порівняти ні з чим, котрий — це він чув — прийняло й еластично відкинуло щось іще більше, ніж «Непереможний».

— Це він! Це він! — почулися крики серед тих, що бігли. Вони по черзі зникали в ліфтах, двері з шипінням зачинялися, обслуга тупотіла крутими сходинками, не дочекавшись своєї черги. Але крізь мішанину голосів, заклики, свистки боцманів, невпинний звук сигнальних сирен і тупотіння з горішньої палуби долинув інший, беззвучний, але тим потужніший струс наступного удару. Світло в коридорах блимнуло й заясніло знову. Роган ніколи не думав, що ліфт може їхати так довго. Він стояв, навіть не усвідомивши, що все ще з усіх сил притискає кнопку, а поруч з ним був уже лише один чоловік, кібернетик Лівій. Ліфт зупинився, і Роган, вибігаючи з нього, почув найтонший, який тільки можна уявити, свист, верхні регістри котрого, він це знав, вже не сприймало людське вухо. Це був наче зойк усіх відразу титанових стиків крейсера. Він смикнув двері рубки, зрозумівши, що «Непереможний» відповів вогнем на вогонь.

Та це вже був, власне кажучи, кінець бою. Перед екраном, на його яскравому тлі, стояв чорний і великий астрогатор; горішні лампи були вимкнуті, можливо, навмисно — а крізь смуги, що бігли екраном згори вниз, розмиваючи всю площину поля зору, виднівся (унизу — вгрузлий у землю, вгорі — гігантський, животатий, з клубами, що повзли в усі напрямки, на перший погляд зовсім не рухомий) гриб вибуху, який розбив на атоми і знищив «Циклопа» у потрійному периметрі. У повітрі ще висіло страхітливе, дзенькотливе тремтіння, крізь яке чувся монотонний голос техніка:

— Двадцять і шістдесят, в пункті Нуль... Дев’ять і вісімдесят в периметрі... Один і чотири двадцять два в полі...

Маємо 1420 рентгенів в полі, тобто випромінювання пробило силове поле... — зрозумів Роган. Він не знав, що таке взагалі могло статися. Так коли глянув на циферблат головного розподільника потужності, зрозумів, який заряд використав астрогатор. Цією енергією можна було закип’ятити внутрішньоконтинентальне море середніх розмірів. Ну що ж — Горпах волів не ризикувати повторним пострілом. Може, переборщив, але тепер у них, принаймні, був лише один супротивник.

А на екранах тим часом з’являлося незвичайне видовище: кучерявий, а водночас багатоголовий верх гриба палав усіма барвами веселки: від найсріблястішої зелені аж до глибоких вишневих і кармінових відтінків червоного. Пустелі — Роган помітив це щойно — взагалі не було видно. Її, мов густою імлою, затягнув пісок, піднятий угору на кількадесят метрів. Він там і залишався, коливаючись, та ніби перетворився на справжнє море. А технік далі повторював наступні числа:

— Дев’ятнадцять тисяч у пункті Нуль... вісім і шістсот в периметрі... один і один, і нуль два в полі...

Перемогу, здобуту над «Циклопом», супроводжувала глуха мовчанка, бо тріумфувати через знищення власної, та ще й найсильнішої одиниці, якось не випадало. Люди почали розходитися, у той час як гриб вибуху дедалі ріс в атмосфері і раптом загорівся на верхівці новою гамою барв, тим разом поцілений променями сонця, яке ще стояло над обрієм. Він уже вийшов над найвищі шари крижаних хмар і високо над ними зробився лілійно-золотим, бурштиновим та платиновим; ці відблиски хвилями розходилися з екранів на всю рубку, яка мінилася, ніби на білих емальованих пультах хтось порозтирав барви земних квітів.

Роган здивувався ще раз, побачивши одяг Горпаха. Астрогатор стояв у плащі — сніжно-білому парадному плащі, який одягав востаннє під час прощальних урочистостей на Базі. Мабуть, ухопив перше-ліпше з одягу, що трапилось на око. Заклавши руки у кишені, з настовбурченим на скронях сивим волоссям, він обвів поглядом присутніх.

— Колего Роган, — сказав несподівано м’яким голосом, — зайдіть до мене.

Роган наблизивсь та мимоволі виструнчився, тоді астрогатор повернувся і рушив до дверей. Так ішли, один за одним, коридором, а крізь вентиляційні отвори в шумі потоку повітря чути було глухе і мовби гнівне шемрання людської маси, що заповнювала нижчі палуби.

Загрузка...