Непереможний

Серед руїн

«Непереможний» сів на старанно вибране місце, майже за шість кілометрів на північ від зовнішньої межі так званого «міста». Його цілком непогано можна було оглядати з командної рубки. Враження, що це штучно споруджені конструкції, було навіть більшим, аніж при перегляді світлин супутникового фоторобота. Ребристі, переважно ширші в основі, ніж при верхівці, не однакової висоти, вони тягнулися на багато кілометрів, чорнуваті, місцями виблискуючі металом, але навіть найсильніший бінокль не давав змоги розрізнити деталі; здавалося, що більшість цих будівель дірява, мов решето.

Цього разу металеве потріскування розпечених дюз іще не припинилося, коли корабель висунув зі свого нутра трап і риштування ліфта, оточив себе колом енергоботів, але на цьому не зупинився. В одному місці, розташованому навпроти «міста» (стоячи на рівні ґрунту, його не можна було помітити за низькими узгір’ями), зосередилася в енергетичному полі група розвідувальних машин, до якої приєднався удвічі більший за них, схожий на апокаліптичного жука зі синюватою поверхнею, рухливий випромінювач антиматерії.

Командиром оперативної групи був Роган. Він стояв, випроставшись, у відкритій башті першої розвідувальної машини, чекаючи, коли за наказом, відданим з борту «Непереможного», відчиниться прохід у силовому полі. Два інфороботи на двох найближчих пагорбах вистрелили низку зелених ракет, що не гасли, позначаючи шлях, і сформована у дві шеренги невелика колона на чолі з машиною Рогана рушила вперед.

Машини грали басами двигунів, фонтани піску прискали з-під гумових коліс велетенських механізмів, попереду, за двісті метрів перед чільним розвідником, сунув над поверхнею ґрунту робот-розвідник, схожий на пласку тарілку, що пульсувала аналізаторами, а струмені повітря, котрі викидав з-під себе, збурювали вершки дюн. Це виглядало так, ніби минаючи їх, робот розпалював невидимий вогонь. Курява, піднята експедицією, довго не спадала у спокійному повітрі, й після проходу колони позначала її слід червонястими хмарами. Тіні за машинами ставали чимраз довшими; сонце хилилося до заходу. Колона оминула майже повністю засипаний кратер, що був на шляху, і за двадцять хвилин дісталася до краю руїн. Тут порядок колони змінився. Три автоматичні машини вийшли вперед і засвітили яскраво-сині вогні, сигналізуючи про створення локального силового поля. Дві машини з людьми їхали під рухомим захистом. Через п’ятдесят метрів посувався, ступаючи велетенськими зігнутими ногами, великий випромінювач антиматерії. Коли вони проминули засипану гору чогось, схожого на порвані металеві линви чи дроти, мусили на якийсь час затриматися, бо одна кінцівка випромінювача крізь пісок провалилась у глибину невидимої тріщини. Два арктани зіскочили з чільної машини і звільнили застряглого велета. Колона рушила далі.

Те, що вони назвали містом, насправді зовсім не було схоже на земні поселення. Занурені невідомо на скільки в зибучих пісках, стояли темні масиви з наїжаченими, мов щітка, поверхнями, не схожі ні на що відоме людським очам. Їхні форми, що не піддавалися окресленню, сягали кількох поверхів. У них не було вікон, дверей, навіть стін, одні виглядали мовби хвилясті сітки, переплетені у різних напрямках між собою й густо сплутані, з потовщеннями в місцях з’єднань. Інші нагадували складні об’ємні арабески, що утворювали наче бджолині стільники, котрі взаємно перехрещувались, або решета з трикутними й п’ятикутними отворами. В кожному більшому елементі та в кожній видимій площині можна було побачити щось правильне, не настільки, як у кристалі, але безумовно таке, що повторювалося з певним ритмом, хоча його в багатьох місцях обривали сліди знищення. Деякі конструкції, гранчастої форми, утворені наче з повідрубуваних і густо переплетених гілок (однак ці гілки не мали неправильних ліній, характерних для дерев чи кущів; чи становили частину дуги або дві спіралі, скручені в протилежних напрямках), стирчали з піску вертикально, хоча траплялися й нахилені, що нагадували половину звідного мосту. Вітри, дуючи переважно з півночі, нагромадили на всіх горизонтальних площинах і положистих звивинах летючий пісок, тож звіддалік не одна з цих руїн нагадувала круту піраміду, зрізану при вершку. Однак зблизька її позірно гладка площина виявлялася системою перехрещених прутів з гострими кінцями і де-не-де сплетених лиштв, які затримували своєю густотою навіть пісок. Роганові здалося, що це якісь кубічні й пірамідальні рештки скель, порослих змиршавілою і засохлою рослинністю. Але й це враження зникало на відстані кількох кроків: бо тоді правильність, не характерна для живих форм, видавала свою наявність навіть крізь хаос знищення. Руїни не були, власне кажучи, суцільними, бо в них можна було зазирнути крізь щілини металевих згущень, не були й порожніми чи заповненими вщерть. Звідусюди віяло мертвотою занепаду. Роган подумав про випромінювач, та використання сили не мало жодного сенсу, бо бракувало замкнутого простору, до якого можна було б увірватися. Вихор ганяв між високими бастіонами хмари їдкої куряви. Регулярну мозаїку чорних отворів заповнював пісок, що весь час струменів униз, утворюючи біля їхнього підніжжя мовби копиці мініатюрної лави. Невпинний сипучий шелест супроводжував їх протягом усієї подорожі. Дискові антени, отвори рухливих лічильників Ґейґера, ультразвукові мікрофони й датчики випромінювання мовчали. Чути було лише порипування піску під колесами, уривчасте виття двигунів на підйомах чи на поворотах, коли змінювалося шикування колони; машини навперемін то зникали у глибокій холодній тіні, яку відкидали велетенські споруди, то знову виринали на шарлатово[1] осяяний пісок.

Урешті вони добралися до тектонічної тріщини. Це була щілина завширшки сто метрів, роззявлена, мов бездонна прірва, й очевидно справді глибока, бо її не заповнили навіть водоспади піску, безупинно несені вітром зі схилів до низу. Вони затрималися, і Роган вислав на протилежний бік летючого робота-розвідника. На екрані він стежив за тим, що той угледів телеоб’єктивами, але цей образ нічим не відрізнявся від баченого. Через годину розвідника відкликали назад, і коли той приєднався до групи, Роган, порадившись із Баллміном та фізиком Ґралевим, які сиділи у його машині, зважився на детальніший огляд кількох руїн.

Спочатку він пробував дослідити ультразвуковими зондами, наскільки товстим є шар піску, що вкриває «вулиці» мертвого «міста». Це було марудне заняття. Результати зондувань виявилися різними, мабуть, через те, що скельна основа зазнала внутрішньої декристалізації під час струсу, який викликав цю велику тріщину.

Видавалося, що в цій величезній ночвоподібній заглибині місцевості було десь від семи до дванадцяти метрів піску. Вони повернули на схід, до океану й, подолавши одинадцять кілометрів крутого шляху серед зчорнілих руїн, що ставали чимраз нижчими і чимраз менше виступали з піску, доки не зникли зовсім, дісталися до голих скель. Зупинилися над урвищем, таким високим, що шум хвиль, які розбивались об його підніжжя, долинав до них ледь чутним відголосом. Смуга голої скелі, очищеної від піску, неприродно гладкої, позначала лінію урвища, здіймаючись до півночі низкою гірських вершин, які застиглими стрибками летіли в дзеркало океану.

Позад себе вони залишили «місто» — тепер воно виглядало чорною лінією з правильними контурами, що тонули в рудуватій імлі. Роган з’єднався з «Непереможним», передав астрогаторові отриману інформацію, яка, власне кажучи, дорівнювала нулеві, й уся колона, і надалі дотримуючись заходів безпеки, повернула у глибину руїн.

Дорогою трапилася невелика пригода. Крайній лівий енергобот, очевидно внаслідок незначної помилки курсу, надто розширив сферу силового поля, так що воно ковзнуло краєм схиленої до них шпичастої багатошарової будівлі. З’єднаний з датчиками сили поля випромінювач антиматерії, котрого хтось виставив у режим автоматичного вогню в разі нападу, потрактував стрибок напруги як видиму ознаку того, що невідомий намагається пробити силове поле, і вистрелив у невинну руїну. Вся горішня секція погнутої «будівлі», завбільшки як земний хмародер, зненацька втратила брудно-чорний колір, розжарилася та сліпучо засяяла, аби за частку секунди розпастися зливою розплавленого металу. Жоден уламок не впав на колону, бо розпечені частки зіслизнули поверхнею невидимого купола, утвореного силовим полем. Не долетівши до землі, вони випарувалися від термічного удару. Однак анігіляція викликала стрибок випромінення, лічильники Ґейґера автоматично увімкнули тривогу, і Роган, клянучи й обіцяючи переламати кості тому, хто так запрограмував машину, кілька хвилин витратив на те, щоби скасувати тривогу та відповісти «Непереможному», який помітив спалах і негайно запитав про його причину.

— Досі ми знаємо лише, що це метал, імовірно, сталь з домішкою вольфраму та нікелю, — сказав Баллмін, який, не переймаючись виниклим розгардіяшем, скористався з нагоди і зробив спектроскопічний аналіз полум’я, котре огорнуло руїни.

— Чи можете визначити їхній вік? — запитав Роган, стираючи з рук дрібний пісок, що осідав на руках і обличчі. За ними залишилася скорчена від полум’я вціліла частина руїни; тепер вона висіла, мовби зламане крило, над дорогою, що вони пробили.

— Ні. Можу сказати, що воно з біса старе. З біса старе, — повторив він.

— Мусимо роздивитися його зблизька... І не питатиму старого про дозвіл, — додав Роган з несподіваною рішучістю.

Вони зупинилися біля складного об’єкта, утвореного кількома раменами, що сходилися до центру. В силовому полі відчинилася хвіртка, позначена двома вогнями. Зблизька враження хаосу було виразнішим. Фронтон будівлі утворювали трикутні плити, вкриті мовби дротяними щітками; зсередини ці плити підтримували системи прутів, товстих, як гілки. На поверхні вони виглядали більш-менш системно, але в глибині, куди спробували зазирнути, світячи потужними ліхтарями, ліс прутів розгалужувався, розходився з товстих вузлів, знову сходився, а все разом нагадувало гігантську драпачку з мільйонів перекручених кабелів. Вони шукали в них слідів електричного струму, поляризації, залишкового магнетизму, врешті радіоактивності — без жодного результату.

Зелені вогні, що позначали вхід у глибину поля, неспокійно пульсували. Свистів вітер, маси повітря, що вривались у сталеву гущу, видавали несамовиті тони.

— Що можуть значити ці бісові джунглі?

Роган витирав обличчя від піску, налиплого на спітнілу шкіру. Удвох з Баллміном вони стояли на оточеному низьким парапетом хребті літаючого розвідника, який завис на висоті кільканадцяти метрів над «вулицею», чи радше трикутною площею, вкритою дюнами, серед двох сусідніх руїн. Далеко внизу стояли їхні машини, й малі, мов іграшкові фігурки, люди дивилися на них, задерши голови.

Розвідник ширяв у повітрі. Тепер під ним була поверхня, повна гострих шпичаків чорнуватого металу, нерівна, пошарпана, місцями закрита згаданими трикутними плитами, які не лежали в одній площині, а були спрямовані вгору чи в боки, що давало змогу зазирнути в глибину, сповнену мороку. Гуща переплетених перегородок, прутів, пластинчастих опуклостей була такою, що крізь неї не пробивалося світло сонця, та й промені ліхтарів безсило грузли.

— Як ви гадаєте, Баллміне, що це може бути? — повторив Роган. Він був роздратований. Чоло, яке раз у раз витирав, почервоніло, шкіра боліла, пекли очі. Через кілька хвилин Роган мусив подати наступне донесення «Непереможному», та не міг навіть підібрати слів, щоб окреслити те, перед чим опинився.

— Я не провидець, — заперечив учений, — навіть не археолог. Хоча гадаю, що й археолог нічого б нам не сказав. Мені здається... — він замовк.

— Та кажіть уже!

— Ця конструкція не нагадує мені житло. Руїни жител якихось істот, розумієте? Якщо це взагалі можна з чимось порівняти, то хіба з машиною.

— З машиною? Але з якою? Збирачем інформації? А може, це було щось на зразок електронного мозку?..

— Ви й самі у це не вірите... — флегматично заперечив планетолог. Апарат посунувся убік, надалі майже торкаючись прутів, що хаотично стирчали серед вигнутих плит. — Ні. Тут не було жодних електричних кіл. Де ви тут бачите якісь перебірки, ізолятори, екрани?

— Можливо, вони були з горючого матеріалу, їх міг знищити вогонь. Адже це все-таки руїна, — невпевнено заперечив Роган.

— Можливо, — несподівано погодився Баллмін.

— То що мені сказати астрогаторові?

— Найкраще, аби пан передав йому весь цей балаган по телевізору.

— Це було не місто... — раптом сказав Роган, мовби подумки підсумувавши усе побачене.

— А мабуть, ні, — погодився планетолог. — У кожному разі, не таке місто, яке ми можемо уявити. Тут не жили ні людиноподібні істоти, ні хоч трохи схожі на них. А океанські форми дуже близькі до земних. Отож і на суходолі логічною була б їхня присутність.

— Так. Я постійно про це думаю. Ніхто з біологів не хоче про таке говорити. Як ви гадаєте?

— Не хочуть говорити, бо це надто неймовірне: виглядає так, ніби щось не допустило життя на сушу... Ніби не дозволило йому виринути з води...

— Така причина колись могла подіяти одноразово, наприклад у формі дуже близького вибуху Супернової. Адже ви знаєте, що дзетою Ліри кілька мільйонів років тому була Нова. Може, жорстке випромінювання знищило життя на континентах, а в глибинах океанів організми могли вціліти...

— Якби випромінювання було таким, як ви кажете, то його сліди ми помітили б і нині. Тим часом ґрунтова активність, як на ці околиці Галактики, є винятково мізерною. Крім того, за ці мільйони років еволюція знову посунулася б уперед; звісно, не було б жодних хребетних, лише примітивні мілководні форми. А ви помітили, що берег цілком мертвий?

— Помітив. Чи це має аж таке значення?

— Вирішальне. Життя виникає, як правило, в прибережній ніші й лише потім опускається у глибини океану. Тут не могло бути інакше. Щось його зіпхнуло. І здається, не дає вийти на сушу донині.

— Чому?

— Тому, що риби бояться зондів. На планетах, які я знаю, жодні тварини не боялись апаратів. Бо ж вони ніколи не бояться того, чого не бачили.

— Ви хочете сказати, що вони вже бачили зонди?

— Не знаю, що бачили. Але навіщо їм магнетичний інстинкт?

— Якась химерна історія, — буркнув Роган. Він дивився на роздерті фестони металу, перехилившись через поруччя, викривлені чорні кінці прутів тремтіли в повітряному потоці, який відкидав робот. Баллмін довгими кусачками обламував по черзі дроти, що стирчали з отвору тунелю.

— Я вам щось скажу, — мовив він. — Тут не було надто високої температури, ніде не було, інакше метал струх би. Отже, ваша гіпотеза про пожежу також відпадає...

— Тут будь-яка гіпотеза відпадає, — буркнув Роган. — Крім того, не розумію, яким чином можна пов’язати ці ідіотські хащі із загибеллю «Кондора». Адже вони абсолютно мертві.

— Так могло бути не завжди...

— Тисячу років тому — так, але не кілька років. Нема чого тут довше шукати. Повертаймось униз.

Далі вони мовчали, доки машина не опустилася до зелених сигнальних вогнів експедиції. Роган доручив технікам увімкнути телекамери й передати дані про ситуацію «Непереможному».

А сам зібрав учених у кабіні головного транспортера. Провітривши невеличку каюту киснем, вони взялися за канапки, запиваючи кавою з термосів. Над їхніми головами палала округла труба освітлення. Роганові подобалось її біле світло. Червонуватий день планети вже остогид. Баллмін сплюнув, бо пісок, що підступно проник до загубника маски, скрипнув на зубах під час їжі.

— Це мені дещо нагадує... — несподівано озвався Ґралев, закручуючи термос. Його чорне густе волосся блищало в штучному світлі.

— Можу вам розповісти. Але за умови, що не сприймете це надто серйозно.

— Якщо це тобі хоча б щось нагадує, то вже дуже цікаво, — кинув Роган з повним ротом. — Кажи, що це тобі нагадує.

— Безпосередньо нічого, але я чув таку історію... може, казку. Про Лиранів...

— Це не казка. Вони справді існували. Про них є монографія Ахрам’яна, — зауважив Роган.

За плечима Ґралева на пульті запульсувала лампочка — знак того, що встановлений безпосередній зв’язок з «Непереможним».

— Так, Пайне припускав, що деяким вдалося врятуватись. Але я майже певен, що це неправда. Усі загинули під час вибуху Нової.

— Це за шістнадцять світлових років звідси, — сказав Ґралев. — Я не знаю цієї книжки Ахрам’яна. Але чув, навіть не пригадую де, історію про те, як вони намагалися врятуватися. Кажуть, висилали кораблі на всі планети інших зірок навколо себе. Вони вже досить добре знали підсвітлову астрогацію.

— І що далі?

— Та, власне, все. Шістнадцять світлових років — не надто велика відстань. Може, один з їхніх кораблів приземлився тут?

— Припускаєш, що вони тут... Тобто, їхні нащадки.

— Не знаю, просто ці руїни асоціювалися в мене з ними. Вони могли це збудувати...

— А як вони, власне, виглядали? — запитав Роган. — Чи були схожими на людей?

— Ахрам’ян вважає, що так, — відповів Баллмін. — Але це лише гіпотеза. Після них залишилося менше, ніж після австралопітека.

— Дивно...

— Зовсім не дивно. Їхня планета протягом кільканадцяти тисяч років була занурена у хромосферу Нової. В окремі періоди температура на поверхні перевищувала десять тисяч градусів. Навіть донні скелі кори планети зазнали повної метаморфози. Від океанів не залишилось і сліду, вся куля висмажилась, як кістка у вогні. Подумайте, якихось сто віків усередині пожежі Нової!

— Лирани тут? Але чому вони мали б ховатися? І де?

— Може, вже вимерли? Зрештою, не вимагайте від мене надто багато. Я лише сказав те, що спало на думку.

Запанувала тиша. На пульті керування загорівся сигнал тривоги. Роган зірвався, підніс навушники до вух.

— Це Роган... Що? Це пан? Так! Так! Слухаю... Добре, негайно повертаємося! — показав колегам зблідле обличчя. — Друга група знайшла «Кондора»... За триста кілометрів звідси.