Непереможний

Хмара

Вони уже почали звикати до планети — до її незмінного, пустельного образу з нечіткими тінями хмар, які завжди мовби розходилися, неприродно світлих, поміж котрими і вдень пробивалися сильні зірки. До шурхоту піску, що сунувся під колесами й ногами, до червоного тяжкого сонця, дотик якого був незрівнянно делікатнішим за земний, отож коли вони підставляли йому плечі, замість тепла відчували лише мовби його мовчазну присутність. Уранці групи вирушали кожна у свій бік, енергоботи зникали серед дюн, похитуючись, наче незграбні човни, курява осідала, й ті, хто залишався біля «Непереможного», обговорювали меню на обід, перемовини радарного боцмана зі зв’язковим або намагалися пригадати, як звали курсового пілота, котрий шість років тому втратив ногу у випадку на навігаційному супутникові Терра-5. Балакали, сидячи на порожніх каністрах під корпусом, тінь од якого, дуже схожа на вказівник гігантського сонячного годинника, рухалася й видовжувалася, доки не досягала лінії енергоботів. Від того моменту вони починали вставати й виглядати товаришів. А коли ті з’являлися, голодні й стомлені, то враз втрачали всю напругу, в якій тримала їх праця у металевих руїнах «міста», і навіть група «Кондора» за тиждень перестала повертатись із сенсаційними новинами.

Останні зводилися до того, що у виявлених останках вдалось упізнати якусь людину, і те, що в перші дні було проявами жаху, привезене з «Кондора», було старанно запаковане (бо як іще назвати той процес ретельного складання усіх вцілілих людських останків у герметичні контейнери, що помандрували на дно корабля) й зникло. І тоді, замість полегшення, яке мали б відчувати люди, котрі надалі просівали пісок навколо корпусу «Кондора» та нишпорили у його приміщеннях, почали відчувати таку нудьгу, що мовби й забули, що трапилося з його екіпажем, і займалися колекціонуванням ідіотських дрібниць, котрі належали невідомо кому і залишилися після загиблих власників. Отож, замість документів, що могли б пояснити таємницю, вони, через їх брак, привозили то якусь стару гармонійку, то китайську головоломку, і ці предмети, вже очищені від містичної несамовитості свого походження, йшли в обіг і ставали наче спільною власністю екіпажу. Роган, який ніколи б не повірив, що таке можливо, уже за тиждень поводився так само, як інші. І лише часом, коли залишався сам, ставив собі запитання, навіщо це все, і тоді відчував, що вся їхня діяльність, та гарячкова метушня, та складна процедура досліджень, сканування, відбирання проб, буріння скельних відкладень, обтяжлива через необхідність дотримання III ступеня, з відмиканням і замиканням поля, зі стволами лазерів, що мали добре вирахуване поле обстрілу, зі сталим оптичним контролем, постійними підрахунками, багатоканальним зв’язком, — що все це є якимсь великим самообманом. Що в принципі вони тільки чекають якогось нового випадку, нового лиха і лише вдають, що це не так.

Спочатку вранці люди юрмилися біля лазарету «Непереможного», щоб почути новини про стан Кертелена. Він видавався їм не так жертвою загадкової атаки, як нелюдською істотою, створінням, інакшим від них усіх, точнісінько, ніби повірили у фантастичні казки й гадали, що можливим є перетворення людини, одного з них, чужими, ворожими силами планети, на монстра. Насправді він був лише калікою; врешті виявилося, що його розум, порожній, мов у новонародженої дитини, сприймає знання, котрими ділилися з ним лікарі, й поступово вчився говорити, власне, зовсім так, як мала дитина; з лазарету вже не долинало несхоже на людський голос скімлення, жахливе тим, що безглузде немовляче белькотіння видавала гортань дорослого чоловіка. Кертелен через тиждень почав вимовляти перші склади й уже впізнавав лікарів, хоч і не міг вимовити їхніх імен.

Тоді, на початку другого тижня, зацікавлення його особою зменшилося, тим більше, коли лікарі сказали: про обставини того, що трапилося, він не зможе розповісти нічого, навіть коли повернеться до нормального стану, чи радше завершить химерне, хоч і необхідне, навчання.

Тим часом праця тривала. Нагромаджували плани «міста», особливості конструкції його «щільникових пірамід», хоч їх призначення залишалося невідомим. Визнавши, що подальші дослідження «Кондора» нічого не дадуть, астрогатор зупинив їх. Корабель треба було покинути, бо ремонт обшивки перевищував можливості інженерів, зокрема в умовах значно нагальніших робіт. До «Непереможного» забрали багато енергоботів, транспортерів, всюдиходів та всілякої апаратури, а самі рештки — бо після такого значного спустошення вони, власне, й стали рештками — замкнули наглухо, сподіваючись, що вони самі чи якась наступна експедиція приведе, однак, крейсер до рідного порту. Тоді Горпах перекинув групу «Кондора» на північ; вона, як група Реґнара, приєдналася до групи Ґаллахера; сам Роган був тепер головним координатором усіх досліджень, і околиці «Непереможного» залишав лише на коротко, та й то не щодня.

Обидві ці групи в системі ярів, вимитих підземними джерелами, натрапили на особливі знахідки.

Шари осадового мулу були перемежовані шарами рудувато-чорної субстанції негеологічного, немісцевого походження. Фахівці могли сказати на цю тему небагато. Виглядало так, ніби на поверхні старого базальтового щита, донних відкладень кори якісь мільйони років тому осіла величезна кількість металевих уламків — може, просто металевих решток (виникла гіпотеза, що в атмосфері Реґіс розпався гігантський нікелево-залізний метеор і полум’яними дощами спав на скелі тої прадавньої епохи), які, поступово окисляючись, уступаючи в хімічні реакції зі середовищем, урешті перетворилися на брунатно-чорні, часом пурпурово-руді осади.

Дотеперішні дослідження заглибилися лише в частину покладів місцевості, геологічна структура якої своєю складністю могла спантеличити досвідченого планетолога. Коли свердловина досягнула аж базальту віком мільярд років, виявилося, що сформовані на ньому скелі, попри значну рекристалізацію, містять органічне вугілля. Спочатку вирішили, що тоді це було дно океану. Але в покладах уже автентичного кам’яного вугілля було відкрито відбитки численних рослинних видів, що могли вегетувати лише на суходолі. Каталог живих континентальних форм планети постійно поповнювавсь і розширювавсь. Уже було відомо, що триста мільйонів років тому її джунглями ходили примітивні хижаки. Вчені тріумфально привезли рештки хребта й рогових щелеп одного з них, однак екіпаж не поділяв їхньої радості. Виглядало, що еволюція на суходолі розвивалася наче двічі; першого разу занепад життя припав на епоху близько ста мільйонів років тому; тоді трапилося раптове вимирання рослин і тварин, викликане, правдоподібно, близьким вибухом зірки Нової. Одначе згодом життя відродилось із занепаду й забуяло новими формами; щоправда, ні кількість, ані стан знайдених решток не давали змоги здійснити докладнішу класифікацію. Планета ніколи не витворила форм, схожих на ссавців. Після наступних дев’яноста мільйонів років, але вже на великій відстані від неї, трапилася нова зоряна ерупція; вдалося виявити її сліди у вигляді елементарних ізотопів. За приблизними підрахунками, тодішня напруга жорсткого випромінювання не була такою сильною на поверхні, але могла спричинити величезні жертви. Тим більше було незрозуміло, що відтоді рештки рослин і тварин у молодших скельних відкладах ставали дедалі більшою рідкістю. Зате виявляли все значніші кількості стиснутого «мулу», сульфідів антимону, окислів молібдену, заліза, солей нікелю, кобальту й титану.

Згадані шари металу, що налічували від восьми до шести мільйонів років, порівняно тонкі, місцями мали сильні вогнища радіоактивності, але вона була короткочасною порівняно з існуванням планети. Це виглядало так, ніби в тодішню епоху щось спровокувало низку раптових, але локальних ядерних реакцій, продукти яких відклалися в «металевих мулах». Окрім гіпотези про «залізисторадіоактивний метеор», висували й інші, цілком фантастичні, що пов’язували ці особливі вогнища «палаючої радіоактивності» з катастрофою планетної системи Ліри і загибеллю її цивілізації.

Отож припускали, що під час спроб колонізувати Реґіс дійшло до атомних сутичок між висланими із загроженої системи кораблями. Але це все-таки не пояснювало розмірів дивних металевих верств, виявлених під час пробних бурінь також в інших, віддалених околицях. У кожному разі неминуче вимальовувалася наскільки ж загадкова, настільки й очевидна картина: життя на материках планети вимерло в той самий час, упродовж кількох мільйонів років, коли почали виникати металеві відкладення. Причиною загибелі живих форм не могла бути радіоактивність: загальну кількість випромінювання перерахували на рівновартість ядерних вибухів. Вона становила якихось двадцять-тридцять мегатонн; розтягнуті на сотні тисячоліть, такі вибухи (якщо це взагалі були атомні вибухи, а не якісь інші ядерні реакції), звісно, не могли стати серйозною загрозою для еволюції біологічних форм.

Підозрюючи якийсь зв’язок між металевими відкладеннями та руїнами «міста», вчені наполягали на подальших дослідженнях. Це було пов’язане з багатьма труднощами, оскільки дослідницькі роботи потребували переміщення значних мас ґрунту. Єдиним вирішенням було прокладення штолень, але люди, які працювали під землею, вже не перебували під захистом силового поля. Арґументом, котрий змусив, попри все, продовжувати роботи, стало виявлення (на глибині двадцяти з чимось метрів, у верстві, багатій на окисли заліза) іржавих залишків, сформованих дуже специфічно, що нагадували рештки роз’їдених корозією, розрізнених елементів якихось мікроскопічних механізмів.

На дев’ятнадцятий день від приземлення над місцевістю, в якій працювали гірничі групи, скупчилися маси таких великих і темних хмар, котрих доти на планеті не бачили. Близько полудня почалася гроза, що силою електричних розрядів перевершувала земні. Небо і скелі поєднали розряди блискавок, які невпинно воювали між собою. Бурхлива вода, пінячись крутими ярами, почала затоплювати пробиті штольні. Люди мусили покинути їх і разом з автоматами сховалися під головним куполом силового поля, в яке били кілометрові блискавки. Буря поволі посунулася на захід, і чорна, покреслена блискавицями стіна займала весь обрій над океаном. Повертаючись до «Непереможного», гірничі бригади дорогою знайшли багато чорних дрібненьких металевих краплинок, що лежали на піску. Всі вирішили, що це і є ті славні «мушки». Старанно зібравши, їх перевезли на корабель, де вони викликали зацікавлення вчених, але не було й мови, що це — рештки комах. Відбулася чергова нарада фахівців, яка кілька разів перетворювалася на бурхливі суперечки. Врешті вирішили вислати експедицію в північно-східному напрямку, поза терен глибоких ярів і покладів сумішей заліза, оскільки на гусеницях машин «Кондора» виявили незначні кількості цікавих мінералів, яких не було на попередньо досліджуваних територіях.

Досконало споряджена колона з енергоботами, пересувним випромінювачем із «Кондора», транспортерами та роботами, серед яких було дванадцять арктанів, забезпечена автоматичними екскаваторами й буровими, узявши двадцятеро людей, запаси кисню, харчів і ядерного палива, вирушила наступного дня під керівництвом Реґнара. З нею підтримували постійний радіо- і телезв’язок доти, доки випуклість планети не відрізала надходження ультракоротких хвиль по прямій лінії. Тоді «Непереможний» вивів на стаціонарну орбіту автоматичний телевізійний ретранслятор, який дав змогу продовжувати зв’язок. Колона була на марші весь день. Уночі вона вишикувалась оборонним колом і оточила себе силовою зоною, а наступного дня продовжила марш. Близько полудня Реґнар повідомив Роганові, що зупинився біля підніжжя руїн, майже цілком засипаних піском усередині невеликого мілкого кратера, бо хоче дослідити їх докладніше. За годину якість радіозв’язку почала погіршуватися внаслідок сильних статичних перешкод. Отож техніки перейшли на смугу коротших хвиль, прийом яких був кращим. Незабаром, коли громи далекої бурі, що посувалася на схід, тобто туди, куди вирушила експедиція, почали стихати, зв’язок несподівано перервався. Його втраті передували кільканадцять чимраз сильніших фадінґів; та найдивнішим було одночасне погіршення телевізійного зв’язку, адже він відбувався за допомогою позаатмосферного супутника й не міг залежати від стану іоносфери. О першій годині зв’язок зник остаточно. Ніхто з техніків, ані навіть з фізиків, яких покликали на допомогу, не розумів цього явища. Складалося враження, ніби стіна металу виросла десь у пустелі, відділивши групу, що була за 170 кілометрів од «Непереможного».

Роган, який увесь час не залишав астрогатора, помітив його неспокій. Спочатку це здалося йому невмотивованим. Він вважав, що особливі властивості екранування могла виявити грозова хмара, яка рухалася саме там, куди прямувала експедиція. Однак фізики, котрих запитали про можливість виникнення такого великого шару іонізованого повітря, висловили сумнів. Коли гроза стихла, а зв’язок не вдалося відновити, близько шостої, постійно висилаючи сигнали, на які не було відповіді, Горпах вислав два розвідувальних апарати типу літаючих тарілок.

Один із них летів на висоті кількасот метрів над пустелею, а другий — над ним на висоті чотирьох кілометрів, слугуючи першому передавачем телевізійного сигналу. Роган, астрогатор і Ґралев з кільканадцятьма іншими людьми, серед яких були й Баллмін та Сакс, стали перед головним екраном рубки, стежачи безпосередньо за тим усім, що було в полі зору пілота першої машини. За зоною крутих, заповнених глибокою тінню ярів відкривалася пустеля з нескінченними рядами дюн, тепер перемежованими чорнотою, оскільки сонце вже хилилося до заходу. В цьому скісному освітленні, що надавало краєвидові особливо похмурого вигляду, під апаратом, який летів на малій висоті, зрідка пропливали невеликі кратери, по вінця заповнені піском. Деякі було помітно лише завдяки центральному стіжкові вулкана, що погас століття тому. Терен поволі піднімався і ставав різноманітнішим. З-під хвиль піску виринали високі скельні хребти, створюючи системи химерно вищерблених ланцюгів. Самотні шпилі скель нагадували рештки затонулих кораблів чи велетенські фігури. Схили позначали гострі лінії ярів, укритих, мов віспою, кам’яними стіжками. Врешті піски цілком зникли, поступившись місцем дикому краєві стрімких скель і осипів. Де-не-де в’юнилися, здаля схожі на ріки, тріщини тектонічних розломів планетної кори. Краєвид ставав схожим на місячний, і в цей час уперше погіршився телевізійний прийом — замиготіла й порушилася синхронізація зображення. Наказали збільшити потужність трансляції, але це виправило видимість ненадовго.

Скелі, що доти мали білуватий відтінок, ставали все темнішими. Нагромадження граней, розходячись поза поле зору, набирало брунатного полиску; тут і там можна було помітити плями оксамитової чорноти, наче на голому камені росли густі, але мертві хащі. В цей час відізвалося радіо першої машини. Пілот вигукнув, що чує звук автоматичних позиційних передавачів, які мала чільна машина експедиції. Але ті, хто стояв у рубці, чули тільки його слабкий і мовби стихаючий голос, коли він почав викликати групу Реґнара.

Сонце було вже зовсім низько. У його кривавому світлі на курсі машини з’явилася чорна стіна, що клубочилася, мов хмара, сягаючи від поверхні скель до тисячі метрів угору. Все, що було за нею, залишалося невидимим. Якби не повільний, поступовий рух кулястих нашарувань цієї місцями чорнильної, місцями металево-блискучої фіолетовим червцем чорноти, її можна було б сприйняти як дивовижну гірську формацію. У горизонтальних променях сонця в ній відкривалися печери, сповнені незрозумілим, моментальним сяйвом, наче в них вирували шалені рої блискучих кристаликів чорної криги. Першої миті спостерігачам видалося, що хмара суне навпроти літаючої тарілки, але це було оманою зору. Насправді апарат наближався зі сталою швидкістю до особливої перешкоди.

— ЛТ-4 до бази. Чи мені піднятися над хмару, прийом, — пролунав голос пілота. За мить астрогатор відповів:

— Перший до ЛТ-4, затримайся перед хмарою!

— ЛТ-4 до бази, гальмую, — негайно відреагував пілот, і в його словах Роганові вчулося полегшення.

Машину вже відділяли якихось кількасот метрів від незвичної форми, що тягнулась обабіч, мовби аж до обрію. Тепер майже весь екран займала поверхня гігантського, наче створеного з вугілля, неможливого вертикального моря. Рух машин щодо неї припинився, але несподівано, перш ніж хтось устиг озватися, маса важких хвиль вистрелила довгими стовпами, що розвівались, і вони затьмарили зображення. Воно вмить поблякло, затремтіло та зникло, прошите нитками все слабших розрядів.

— ЛТ-4, ЛТ-4! — викликав зв’язківець.

— Це ЛТ-8, — несподівано пролунав голос пілота другої машини, що досі слугувала лише ретранслятором для першої. — ЛТ-8 до бази, чи мені дати зображення, прийом!

— База до ЛТ-8, дай зображення!

Екран заповнив хаос чорних потоків, що запекло вирували. Це було те саме зображення, але вже з висоти чотирьох кілометрів. Видно було, що хмара висить довгою, суцільною площиною уздовж гірської відноги, так, ніби захищає доступ до неї. Її поверхня ліниво ворушилася, ніби якась наполовину мазь, що застигає, але першої машини, яку вона проковтнула мить тому, помітити не вдалося.

— База до ЛТ-8, чи чути ЛТ-4, прийом.

— ЛТ-8 до бази, не чую, переходжу на інтерференційні частоти, увага, ЛТ-4, це ЛТ-8, відгукнися. ЛТ-4, ЛТ-4! — чули вони голос пілота. — ЛТ-4 не відповідає, переходжу на ультракороткі частоти, увага ЛТ-4, це ЛТ-8, відгукнися. ЛТ-4 не відповідає, спробую зондувати хмару радаром...

У напівтемній рубці не чути було навіть людського дихання. Усі завмерли в очікуванні. Зображення, яким ніхто не цікавився, не змінювалося, скельний хребет стирчав над морем чорноти, ніби острів, занурений у чорнильний океан. Високо на небі догорали перисті, насичені золотом хмари, сонячний диск уже торкався обрію, за кілька хвилин мали запасти сутінки.

— ЛТ-8 до бази, — пролунав голос пілота, мовби змінений упродовж кільканадцяти секунд, що минули від попередньої розмови. — Радар показує повнометалеве відбиття, прийом!

— База до ЛТ-8, перекинь зображення радара на візуальне, прийом!

Екран потемнів, погас, якусь мить порожньо світився, далі став зеленим, здригаючись мільярдами іскринок.

— Ця хмара із заліза, — не сказав, а зітхнув хтось за плечима Рогана.

— Язон! — крикнув астрогатор. — Чи Язон тут?!

— Я тут, — вийшов з гурту нуклеонік.

— Чи можна це підігріти?.. — спокійно спитав астрогатор, кивнувши на екран, і всі його зрозуміли. Язон не поспішав з відповіддю.

— Слід було б попередити ЛТ-4, щоб максимально розширив силове поле...

— Тільки без дурниць, Язоне. Не маємо зв’язку...

— До чотирьох тисяч градусів... з невеликим ризиком.

— Дякую. Блааре, мікрофон! Перший до ЛТ-8, готуй лазери на хмару, мала потужність, до більєрґа в епіцентр, постійний вогонь за азимутом!

— ЛТ-8, постійний вогонь до більєрґа, — негайно відповів пілот.

Упродовж якоїсь секунди нічого не відбувалося. Потім зблиснуло, і хмара в центрі, що заповнювала нижню частину екрана, змінила колір. Спочатку вона наче розпливалася, потім почервоніла і закипіла; в ній утворився лійкоподібний отвір з палаючими стінками, в який поринали, наче всмоктані, сусідні частини хмари. Цей рух раптово зупинився, хмара розкрилася величезним колом, у якому, мов у відчиненому вікні, з’явилося хаотичне нагромадження скель, а в повітрі ще здіймався дрібний чорний пил, що похитувався пагорбом.

— Перший до ЛТ-8, перейди на дистанцію максимальної ефективності вогню!

Пілот повторив наказ. Хмара, оточуючи неспокійним колом утворений розрив, намагалася його заповнити, але щоразу, коли її язики затримував блиск полум’я, втягала їх назад. Так тривало кілька хвилин.

Ситуація не могла продовжуватись. Астрогатор не наважувався вдарити у хмару всією силою випромінювача, бо десь у її глибині перебувала друга машина. Роган здогадувався, на що розраховував Горпах: він сподівався, що та машина потрапить у сферу очищеного простору. Але вона все ще не з’являлася. ЛТ-8 висів тепер майже нерухомо, вражаючи сліпучими променями лазерів бурхливі краї чорного кола. Небо над ним було ще досить світле, але скелі під машиною поступово застилала пелена тіні. Раптом морок, що згущувався унизу, затріпотів шаленим блиском. Червонуватий і брудний, як жерло вулкана, що видніє крізь клуби вибуху, вкрив тремтячим покровом усе поле зору. Тепер було видно лише мороки, що зливалися в цілість, у глибині яких кипів та пирскав вогонь. Так субстанція хмари, якою б вона не була, атакувала першу захоплену нею машину і згорала страхітливим полум’ям у силовому полі навколо неї.

Роган глянув на астрогатора, який стояв мов неживий, з обличчям без жодного виразу, на якому коливався відблиск вогню. Чорне кипіння та вогонь, що палав десь у його глибині й лише часом виривався назовні, заповнювали центр екрана. Здаля було видно високий скелястий шпиль, облитий пурпуром, увесь у холодній червонавості його останнього світла, в цю мить чомусь невимовно земного. Тим неймовірнішим виглядало те, що відбувалось усередині хмари. Роган чекав; обличчя астрогатора було незворушним. Але він мусив щось вирішити: або наказати верхній машині йти на допомогу іншій, або залишити її напризволяще та звеліти розвідникові продовжувати політ на північний схід.

І раптом сталося щось несподіване. Чи то пілот нижньої, захопленої хмарою машини втратив голову, або ж на борту трапилась якась аварія, так чи інакше — чорні буруни прошив блиск, центр якого був сліпучо-білим, і довгі смути розкиданої вибухом хмари викинуло на всі боки, а ударна хвиля була такої сили, що все зображення захиталося в такт коливань од вибуху, що дійшли до ЛТ-8. Потім чорнота повернулася, зійшлася докупи, і крім неї вже не було нічого.

Астрогатор схилився і щось сказав зв’язківцеві біля мікрофонів — так тихо, що Роган не почув ані слова; але той негайно повторив їх, майже вигукнувши:

— Готуй антипротони! Повна потужність на хмару, постійний вогонь!

Пілот повторив наказ. У цей час один із техніків, який стежив за боковим екраном, котрий показував усе, що відбувалося позаду машини, крикнув:

— Увага! ЛТ-8! Угору! Вгору! Вгору!!!

З вільного доти простору заходу летіла, мов хижий ураган, чорна хмара. Якусь мить вона ще була бічною частиною великої хмари, але відірвалася від неї і, залишаючи позад себе витягнуті раптовим рухом пасма, здійнялася вертикально. Пілот, який помітив це за частку секунди до попередження, зробив вертикальну свічку, набираючи висоту, але хмара гналася за ним, б’ючи чорними стовпами у небо. Він переносив вогонь з одних стовпів на інші, найближчий чорний клубок, у який поцілив прямий постріл, роздвоївся й потемнів. Несподівано все зображення почало здригатися.

Того моменту, коли частина хмари вже входила в зону радіохвиль передавача, заважаючи зв’язку машини з базою, пілот, очевидно, вперше використав випромінювач антиматерії. Атмосфера планети, зазнавши удару, перетворилася на суцільне море вогню; пурпуровий відблиск заходу зник, мов від подуву вітру, крізь зигзаги перешкод ще якусь мить виднілися хмара і стовпи, що диміли над нею, вони біліли й розбухали, коли другий, ще страшніший вибух, пробудив палаючі вогнепади над мішаниною скель, котрі зникали в клубах пари і газів. Але це було останнє, що вони побачили, бо наступної миті зображення затремтіло, його прошили іскри розрядів, і все зникло. Лише порожній білий екран світився у напівтемній рубці, освітлюючи смертельно бліді обличчя людей навколо нього.

Горпах наказав зв’язківцеві викликати обидві машини, а сам разом із Роганом, Язоном та рештою перейшов до сусідньої навігаційної каюти.

— Чим, на вашу думку, є ця хмара? — спитав без жодного вступу.

— Вона складається з часточок металу. Свого роду емульсія, керована дистанційно з єдиним центром, — відповів Язон.

— Ґаарб?

— Я теж так вважаю.

— Які є пропозиції? Жодних? Тим краще. Ґралев, який суперкоптер у кращому стані, наш чи з «Кондора»?

— Обидва справні. Але я віддав би перевагу нашому.

— Гаразд. Рогане, ви хотіли, наскільки пригадую, вийти з-під силової парасолі... Таку нагоду матимете. У вас буде вісімнадцятеро людей, подвійний комплект автоматів, кругові лазери й антипротони... чи маємо ще щось?...

Ніхто не відповів.

— Еге ж, наразі нічого кращого за антиматерію не винайшли... Пан стартує о 4.31, тобто на світанку, і спробує знайти той кратер на північному сході, про який доповідав Реґнар в останньому донесенні. Там здійсните приземлення у відкритому силовому полі. Дорогою прошу бити по всьому на максимальній дистанції. Жодних пауз, спостережень, експериментів. І не економте сили заряду. Якщо пан втратить зв’язок зі мною, прошу далі робити своє. Коли пан знайде той кратер, прошу приземлюватись, але обережно, щоб не сісти на людей... Припускаю, що вони десь у тій околиці...

Він показав на карті, що займала всю стіну, точку.

— Отут, де позначено червоним. Це лише ескіз, але нічого кращого у мене нема.

— А що робити після приземлення, пане астрогаторе? Шукати їх?

— Це — на ваш розсуд. Прошу лише пам’ятати про одне: в жодну ціль ви не маєте стріляти за 50 кілометрів від цього місця, бо внизу можуть бути наші люди.

— У жодну наземну ціль?

— Узагалі в жодну. До цієї межі, — одним рухом астрогатор поділив простір, зображений на карті, на дві частини, — пан може використовувати власні засоби знищення, превентивно. Від цієї лінії пан може лише захищатися силовим полем. Язоне? Скільки може витримати поле суперкоптера?

Навіть мільйон атмосфер на квадратний сантиметр.

Що значить «навіть»? Про що ви говорите? Питаю, скільки. П’ять мільйонів? Двадцять?

Горпах казав це все з абсолютним спокоєм; саме такої поведінки командира найбільше боялися на кораблі. Язон буркнув:

— Поле випробовували на два з половиною...

— Інша справа. Ви чуєте, Рогане? Якщо хмара притисне пана до цього кордону, прошу втікати. Найкраще вгору. Зрештою, всього не передбачимо... — він глянув на годинника. — За вісім годин від моменту старту викликатиму пана на всіх частотах. Якщо це не дасть результату, спробуємо встановити зв’язок або через троянські супутники, або оптично. Сигнали Морзе передаватимемо лазером. Я ще не чув, аби це не дало результату. Та спробуймо передбачити більше за те, що ми чули. Якщо і лазери не спрацюють, то ще через три години пан вистартує й повернеться. Якщо мене не буде...

— Ви збираєтеся стартувати?

— Не перебивайте, пане Рогане. Ні. Я не збираюся стартувати, але не все залежить від нас. Якщо мене тут не буде, прошу вийти на орбіту навколо планети. Ви вже робили це на суперкоптері?

— Так точно, двічі, на дельті «Ліри».

— Добре. Отож знаєте, що це трохи складно, але цілком можливо. Орбіта мусить бути стаціонарною; її докладні дані дасть панові перед стартом Строєм. На цій орбіті пан чекатиме мене 36 годин. Якщо протягом цього часу я не дам про себе знати, пан повернеться на планету. Полетите до «Кондора» і спробуєте його запустити. Я знаю, як це виглядає. Але нічого іншого у вас не буде. Якщо вам удасться цей фокус, прошу повернутися до бази «Кондором» і скласти звіт про все, що трапилося. Чи в пана є ще якісь запитання?

— Так. Чи можу я спробувати зав’язати контакти з тими — з тим осередком, який керує хмарою, у разі, якби мені вдалося виявити?

— Це залишаю на ваш розсуд. Так чи інакше, ризик повинен бути в розумних межах. Звісно, я нічого не знаю, але мені здається, що цей командний осередок перебуває не на поверхні планети. Поза тим його існування видається мені взагалі проблематичним...

— Що маєте на увазі?

— Адже ми постійно провадимо радіостеження у всьому електромагнітному діапазоні. Якби хтось керував цією хмарою за допомогою променів, ми б зафіксували відповідні сигнали.

— Цей осередок міг би бути у самій хмарі...

— Можливо. Не знаю. Язоне, чи ви припускаєте можливість існування якогось способу дистанційного зв’язку незалежно від електромагнітного?

— Вас цікавить моя думка? Ні. Нема таких способів.

— Про вашу думку? А про що ж іще я міг би питати.

— Те, що знаю, не є тотожним з тим, що існує. Що може існувати. Ми таких способів не знаємо. Це все.

— Телепатія... — кинув хтось ззаду.

— На цю тему я нічого не можу сказати, — сухо заперечив Язон. — У кожному разі в межах дослідженого Космосу нічого подібного не виявили.

— Панове, ми не можемо тратити час на порожню дискусію. Рогане, беріть своїх людей і готуйте суперкоптер. Екліптичні дані орбіти дасть вам за годину Строєм. Колего Строєм, прошу вирахувати стійку орбіту з п’ятитисячним апогеєм.

— Слухаю, пане астрогаторе.

Астрогатор прохилив двері рубки.

— Тернере, що там? Нічого?

— Нічого, пане астрогаторе. Лише тріск. Багато статики і нічого більше.

— Жодних слідів емісійного спектра?

— Жодних слідів...

«Це означає, що жодна з повітряних машин уже не використовує свою зброю — що перестали боротися», — подумав Роган. Якби користувалися вогнем лазерів чи хоча б індуктивними випромінювачами, прилади «Непереможного» помітили б це за кількасот кілометрів.

Роган був надто захоплений драматичною ситуацією, щоб переживати через завдання, отримане від астрогатора. Зрештою, не мав на це часу. Тої ночі Роган не зімкнув очей. Треба було перевірити всі системи коптера, забезпечити його додатковими тоннами палива, завантажити припаси та зброю, отож він ледве встиг до визначеної години.

Сімдесятитонна двоповерхова машина знялась у повітря, здіймаючи хмари піску, і рушила прямо на північний схід, коли пружок червоного сонячного диска визирнув над обрієм. Одразу ж після старту Роган піднявся на п’ятнадцять кілометрів; у шарах стратосфери він міг розвинути максимальну швидкість, поза тим, була менша ймовірність зустріти там чорну хмару. Принаймні так він уважав. Може, він мав слушність, а може, це був щасливий випадок, одначе вже за неповну годину вони під скісним сонцем приземлились у жерлі засипаного кратера, дно якого ховалося в сутінках.

Ще до того, як стовпи гарячих газів здійняли в повітря піщану бурю, оператори візуального спостереження попередили навігаційну кабіну донесенням, що у північній частині кратера помітили щось підозріле. Важка повітряна машина затрималася, ледь здригаючись, мов на невидимій натягнутій пружині, та з висоти п’ятиста метрів здійснили детальне спостереження вказаного місця.

На попелясто-рудому тлі на екрані видніли під великим збільшенням маленькі прямокутники, розташовані в геометричному порядку навколо більшого, сталево-сірого. Одночасно з Ґаарбом і Баллміном, які стояли поруч з ним біля штурвала, Роган упізнав машини експедиції Реґнара.

Не зволікаючи, вони приземлилися не дуже далеко, дотримуючись усіх заходів безпеки. Телескопічні ноги коптера ще не перестали працювати, вгинаючись при плавному приземленні, коли викинули трап і вислали дві розвідувальні машини, захищаючи їх рухомим силовим полем. Внутрішня поверхня кратера нагадувала пласку миску з вищербленими краями.

Центральний вулканічний стіжок вкривала чорно-брунатна скоринка лави. Подолання півтора кілометра — такою приблизно була відстань — зайняло рухомій групі кілька хвилин. Радіозв’язок був ідеальним. Роган розмовляв з Ґаарбом, який перебував у передній машині.

— Пагорб закінчується — зараз ми їх побачимо, — кілька разів повторив Ґаарб. За мить вигукнув: — Є! Я їх бачу!!!

І вже спокійніше додав: — Здається, усе гаразд. Раз, два, три, чотири — всі машини на місцях — але чому вони стали на сонці?

— А люди? Ви їх бачите? — допитувався Роган, стоячи з примруженими очима над мікрофоном.

— Так, щось там рухається: це двоє людей... О, ще один... і хтось лежить у тіні... бачу їх, Рогане!

Його голос віддалився. Роган чув, як він щось говорить своєму водієві. Пролунав глухий звук вистреленої димової ракети. Голос Ґаарба залунав знову:

— Ми їх привітали... дим знесло трохи в їхній бік.... Зараз розвіється... Ярґу, що там? Що! Як це... Гей! Ви, там!

Його крик несподівано заповнив усю кабіну й урвався. Роган почув усе тихіший звук моторів, які замовкали, чути було спішні кроки людей, вони бігли, якісь невиразні, затерті відстанню вигуки, один і другий окрик, потім запала тиша.

— Алло! Ґаарб! Ґаарб! — повторював він здерев’янілими устами. Кроки на піску наближалися, в динаміку заскрипіло.

— Рогане! — пролунав змінений, уривчастий голос Ґаарба. — Рогане! Те саме, що з Кертеленом! Непритомні, не впізнають нас, нічого не говорять... Рогане, ви мене чуєте?!

— Чую... Всі однакові?

— Здається... Ще не знаю, Ярґ і Тернер ходять від одного до іншого.

— Як це, а поле?..

— Поле вимкнуте, його нема. Не розумію. Мабуть, вимкнули.

— Якісь сліди боротьби?

— Ні, нічого. Машини стоять — усі цілі, не ушкоджені — а вони лежать, сидять, ні на що не реагують — що? Що там?!

Роган почув невиразні звуки, що перервалися протяжним скімленням. Він заціпив зуби, але не міг подолати відчуття млості, що стискало нутрощі.

— Пречиста Діво, це Ґралев! — пролунав вигук Ґаарба. — Ґралеве! Чоловіче! Ти що, не впізнав мене?!

Його дихання було нестерпно гучним і раптом заповнило всю кабіну.

— Він теж... — прошепотів. Якусь мить мовчав, мовби збираючись із силами.

— Рогане... Не знаю, чи ми самі дамо раду... Треба їх усіх забрати звідси. Пан повинен прислати більше людей.

— Висилаю негайно.

Через годину кошмарна процесія зупинилася під металевим фюзеляжем суперкоптера. З двадцяти двох людей, які вирушили в екпедицію, залишилося вісімнадцятеро, доля чотирьох була невідомою. Більшість вдалося привести добровільно, без опору; але до п’ятьох треба було застосувати силу, бо вони не хотіли покидати місць, у яких їх знайшли. П’ятеро нош перенесли до імпровізованого шпиталю, який влаштували на нижній палубі коптера. Інших тринадцятьох чоловіків, які справляли жахливе враження бездумним виразом обличчя, провели до окремого приміщення, де їх вдалося без спротиву покласти на ліжка. Нещасних треба було роздягнути, скинути з них взуття, бо були безпорадними, мов немовлята. Роган, німий свідок цієї сцени, стоячи у проході між рядами ліжок, зауважив, що в той час, як більшість знайдених зберігає байдужий спокій, деякі — ті, кого довелося привести силою, заходяться від плачу й несамовито скавулять.

Він залишив їх під опікою лікаря, а сам вислав на пошуки зниклих усі апарати. Машин у нього було тепер багато, оскільки його люди привели в дію й покинуті агрегати. Він саме висилав останній патруль, коли зв’язківець викликав до кабіни на розмову з «Непереможним».

Він навіть не здивувався, що це вдалося. Так, навіть утратив здатність дивуватися взагалі. Стисло доповів Горпахові про все, що трапилося.

— Кого з людей бракує? — хотів знати астрогатор.

— Самого Реґнара, Беннінґсена, Коротки і Меада.

— А що з тарілками? — запитав своєю чергою Роган.

— Не маю жодних відомостей.

— А хмара?

— Вранці я вислав потрійний патруль. Він повернувся годину тому. Від хмари не лишилося навіть сліду.

— Нічого? Взагалі нічого?

— Нічого?

— А літаки?

— Нічого.