Непереможний

Катастрофа

Як і кожна правдива історія, оповідь Рогана була химерною і недоладною. Чому хмара не атакувала його і Ярґа? Чому не зачепила також Тернера, доки той не покинув амфібію? Чому Ярґ спочатку втікав, а потім повернувся? Відповісти на останнє запитання було порівняно легко. Повернувся, як припустили, коли охолов від паніки й усвідомив, що від бази його відділяє близько п’ятдесяти кілометрів, котрих не міг би подолати пішки з наявним запасом кисню.

Не було відповіді на попередні запитання, а це означало для всіх людей — жити чи загинути. Однак міркування й гіпотези мусили поступитися діям.

Горпах довідався про долю групи Рогана після півночі; за півгодини він стартував. Перекидання космічного крейсера з одного місця на інше, віддалене на якихось двісті кілометрів, є справою невдячною. Корабель треба вести увесь час у вертикальному положенні на вогні, з порівняно невеликою швидкістю, що призводить до значної витрати палива. Двигуни, не пристосовані до такого режиму, потребували щохвилинного контролю електронних автоматів, та все одно сталевий гігант рухався в темряві, злегка похитуючись, ніби плив поверхнею моря з лагідними хвилями. Для спостерігача, який стояв би на поверхні Реґіса III, це було б незвичайним видовищем — ледь видимий у відблиску полум’я дюз силует, що суне крізь морок, мов вогненна колона.

Утримання потрібного курсу також було непростим. Довелося піднятися над атмосферою, потім знову опуститися в неї уперед кормою.

Усе це потребувало надзвичайної пильності астрогатора, тим більше, що кратер, який вони шукали, ховався під тонкою пеленою хмар. Нарешті ще перед світанком «Непереможний» сів у кратері, за два кілометри від старої бази Реґнара; суперкоптер, машини й бараки помістили цим разом у сфері периметра крейсера, а добре озброєна рятівна група близько полудня привезла усіх вцілілих людей Рогана, здорових, але без пам’яті. Під шпиталь довелося відвести два додаткові приміщення, бо в корабельному лазареті вже не було вільних місць. Лише після цього учені взялися розгадувати таємницю порятунку Рогана і — аби не трагічний випадок з випромінювачем — врятувався б і Ярґ. Це було незрозумілим, бо обидва ні одягом, ні озброєнням, ані виглядом зовсім не відрізнялися від інших. Очевидно, не мало значення й те, що вони перебували утрьох, з Тернером, у малій розвідувальній амфібії.

Водночас Горпах став перед дилемою, що робити далі. Ситуація була настільки зрозумілою, що вони могли б летіти на базу з даними, котрі виправдовували повернення і пояснювали трагічний кінець «Кондора». Те, що найбільше інтригувало вчених, — металеві псевдокомахи, їх симбіоз з механічними «рослинами», осілими на скелях, врешті питання про «психізм» хмари, — а навіть невідомо було, чи існує лише одна, чи таких є більше, чи менші хмари можуть поєднуватися в загальну цілість — усе це разом не схиляло б його залишатися на Реґісі III ні на годину довше, аби не те, що надалі бракувало чотирьох людей з групи Реґнара, включно із ним самим. Сліди зниклих завели групу Рогана в яр. Не підлягало сумніву, що ті, беззахисні, загинуть там, навіть якщо «комахи» Реґіса залишать їх у спокої. Отож слід було обшукати навколишню місцевість, бо нещасні, позбавлені здатності розумних дій, могли розраховувати лише на допомогу «Непереможного».

Єдине, що вдалось установити, максимально наблизившись, — це радіус пошуків, оскільки ті, хто заблукав серед печер і ярів, не могли віддалитися від кратера більше, ніж на кількадесят кілометрів. Кисню в апаратах вони вже мали небагато, однак лікарі запевнили, що дихання атмосферою планети, напевно, не загрожує смертю. Крім того — заблукані перебували в такому стані, що дія метану на них не мала суттєвого значення.

Площа пошуків не була надто великою, натомість — винятково складною. Прочісування всіх закутків, щілин, гротів і печер, навіть за сприятливих умов, могло зайняти тижні. Під скелями крутих ярів і долин, з’єднуючись з ними лише час від часу, ховалася друга система підземних тунелів і печер, вимитих водою. Було цілком вірогідно, що зниклі перебувають десь в одній із таких криївок, хоча аж ніяк не сподівалися знайти їх в одному місці. Позбавлені пам’яті, ті бідолахи видавалися ще безпораднішими за дітей, бо малюки, принаймні, трималися б разом. При тому всьому ця місцевість була осідком чорних хмар. Потужне озброєння «Непереможного» та його технічні засоби не дуже допомагали у пошуках. Найкращий захист, силове поле, взагалі не можна було застосувати в підземних галереях планети. Отож залишалася альтернатива негайного відступу, рівнозначного смертному вироку для зниклих, або ж початку ризикованих пошуків. Реальний шанс вони давали лише протягом кількох найближчих днів, максимум тижня. Горпах знав, що подальші пошуки могли б виявити лише останки цих людей, а не їх самих.

Наступного дня вранці астрогатор викликав фахівців, змалював ситуацію і заявив, що розраховує на їхню допомогу. Він став володарем жменьки «металевих комах», які приніс у кишені своєї куртки Роган. Майже цілу добу їх вивчали. Горпах хотів знати, чи існує шанс радикального знешкодження цих створінь. Знову постало питання, що врятувало Ярґа і Рогана від нападу «хмари».

«Бранці» під час наради займали почесне місце у закритій скляній посудині на середині стола, їх було тільки кільканадцять штук, бо решту знищили в ході досліджень. «Комахи» мали ідеальну симетрію, нагадуючи літеру «Y» з трьома загостреними кінцями, об’єднаними центральним потовщенням. Під сильним освітленням вони були чорні, як вугілля, поблискуючи синьо й оливково у відображених променях. Це було схоже на спинки деяких земних жуків, що мали перетинки, утворені з дуже дрібних пластин — ніби грані діаманта. Всередині «комахи» мали мікроскопічну й завжди однакову конструкцію. Її елементи, в кількасот разів дрібніші за піщинку, були своєрідною автоматичною нервовою системою, у якій вдалося виділити частково незалежні складові частини.

Менша частина, котра містилася в точці перетину рамен літери «Y», була системою, що відповідала за рухи «комахи», яка в мікрокристалічній структурі мала щось на зразок універсального акумулятора, а водночас — трансформатора енергії. Залежно від того, яким чином стискалися мікрокристалики, утворювалося то електричне поле, то магнітне, то змінне силове поле, котрі могли нагрівати центральну частину до порівняно високої температури; тоді нагромаджене тепло випромінювалося назовні в одному напрямку. Викликаний цим рух повітря, що нагадував реактивний, давав можливість летіти куди завгодно. Окремий кристалик не так літав, як підскакував і не був здатний, принаймні під час лабораторних експериментів, точно керувати своїм польотом. Натомість, з’єднуючись кінцями рамен з іншими, він творив агрегати з тим ліпшими аеродинамічними властивостями, чим більшою була їхня кількість.

Кожен кристалик з’єднувався з трьома іншими, крім того, він міг зчепитися кінцем рамена з центральною частиною іншого, що давало можливість багатошарової будови щораз більших комплексів. Для з’єднання не конче було дотикатися, а лише наблизити кінці, щоб утворене магнітне поле утримувало всю конструкцію в рівновазі. За певної кількості «комах» агрегат починав виявляти деякі закономірності: міг, залежно від імпульсів зовнішніх подразників, змінювати напрямок руху, форму, обриси, частоту внутрішніх пульсацій. При певній їх зміні змінювалася й полярність, замість притягатися, металеві кристалики, розійшовшись, переходили в стан «індивідуального розсипу».

Окрім системи, що відала такими рухами, кожен чорний кристалик містив у собі ще іншу систему поєднань, точніше — її фрагмент, бо видавався частиною якоїсь більшої цілості. Ця більша цілість, що виникала, правдоподібно, лише при об’єднанні величезної кількості елементів, була справжнім двигуном поведінки хмари. Але на цьому висновки вчених закінчилися. Вони не орієнтувалися в можливостях зростання вищих систем, а особливо туманною залишилася проблема їхнього «інтелекту». Кронотос припускав, що чим більше створінь об’єднується в одну цілість, тим складнішою для вирішення буде проблема. Це звучало досить переконливо, але ні кібернетики, ні інформатики не знали жодного відповідника такої конструкції, тобто «мозку, що довільно збільшується», котрий свої розміри приміряє до величини намірів.

Частина принесених Роганом «комах» була пошкоджена. Однак інші виявляли типові реакції. Окремий кристалик міг підскакувати, висіти майже нерухомо, знижуватися, наближатися до джерела зовнішнього подразника чи уникати його, поза тим, він був цілком нешкідливим, не виділяв навіть перед загрозою знищення (знищити їх дослідники пробували хімічними засобами, температурою, силовими полями й випроміненням) жодних видів енергії, і його можна було «умертвити» як найслабшого земного жучка — лише з тою різницею, що кристалічно-металевий панцер не так легко було розчавити. Натомість, об’єднуючись навіть у найменший агрегат, який учені піддавали дії магнітного поля, «комахи» утворювали своє поле, котре нейтралізовувало чужі впливи; при підігріванні вони намагалися позбутися тепла інфрачервоним випромінюванням. Експерименти не могли тривати далі, бо вчені мали лише жменю кристаликів.

На питання астрогатора від імені всіх «Головних» відповідав Кронотос. Учені вимагали часу для подальших досліджень — та передовсім прагнули отримати більшу кількість кристаликів. Тому вони пропонували вислати експедицію у глиб яру, котра, шукаючи зниклих, могла б заодно роздобути принаймні кількадесят тисяч псевдокомах.

Горпах погодився. Але вирішив, що вже не може ризикувати життям людей. Тому надумав послати до яру машину, яка досі не брала участі в жодній операції. Це була вісімдесятитонна самохідна машина спеціального призначення, котру зазвичай використовували в умовах високого радіоактивного зараження, величезних тисків і температур. Цей агрегат, який всі, хоч і неофіційно, звали «Циклопом», містився на дні крейсера, наглухо закріплений кранбалками вантажного люка. Його принципово не використовували на поверхні планети, більше того — «Непереможний» узагалі ще не застосовував свого «Циклопа». Ситуації, котрі потребували таких крайнощів, можна було перелічити на пальцях однієї руки. Відправити для чогось «Циклопа» на корабельному жаргоні означало те саме, що доручити завдання самому чортові: про невдачу цього агрегата досі ніхто не чув. За допомоги підйомників машину поставили на пандус, де нею зайнялися техніки й програмісти. Вона, крім звичної системи Дірака для створення силового поля, мала кулястий випромінювач антиматерії, отож могла викидати антипротони в довільному напрямку чи в усіх водночас. Вбудований у броньований живіт реактивний двигун дозволяв «Циклопові» (за допомогою силових полів) підніматися над поверхнею навіть на кілька метрів, отож він не залежав ані від поверхні, ані від наявності якихось коліс чи гусениць. Спереду відкривався броньований ніс, а крізь виниклий отвір висувався інгаустор — різновид телескопічної «руки», яка могла здійснювати локальні буріння, брати зовнішні проби мінералів та проводити інші роботи. Хоча «Циклоп» був забезпечений потужною радіостанцією і телевізійним передавачем, однак його пристосували також до автономних дій, завдяки електронному мозкові, котрий ним керував. Техніки з оперативної групи інженера Петерсена ввели до машинного мозку відповідно приготовлену програму: астрогатор враховував те, що в глибині яру зв’язок із агрегатом перерветься.

Програма передбачала пошуки зниклих, яких «Циклоп» мав забрати до себе таким чином: спочатку прикрив би їх, та й себе, другим, зовнішнім щодо власного, силовим полем, і щойно під його захистом відкрив би прохід крізь внутрішнє силове поле, що захищає його власний корпус. Окрім того, машина мала забрати значну кількість кристаликів з тих, які на неї нападуть. Випромінювач антиматерії мав застосовуватися лише в крайньому разі, якби захисному силовому полю загрожував прорив — оскільки анігіляційна реакція спричиняла радіоактивне зараження місцевості, а це було небезпечним для життя зниклих, які могли перебувати неподалік від місця сутички.

Від одного до другого кінця «Циклоп» мав вісім метрів, він був також досить «плечистим» — переріз корпусу становив понад чотири метри. Коли б якась розщелина виявилася недоступною, він міг розширити прохід або ж діючи «сталевою рукою», або ж розсуваючи скелі й розбиваючи їх силовим полем. Але й вимкнення поля не могло зашкодити монстру, бо його керамічно-ванадієва броня мала твердість алмазу.

Усередині «Циклопа» вмістили автомат, який мав опікуватися знайденими, для них там підготували й постіль. Урешті після перевірки всіх приладів броньоване тіло машини на диво легко з’їхало пандусом та, мов піднесене невидимою рукою, — зовсім не здійнявши куряви навіть при найшвидшому рухові, — минуло визначені блакитними вогниками проходи в захисті «Непереможного», аби швидко зникнути з очей екіпажу, що стояв під кораблем.

Близько години радіотелевізійний зв’язок між «Циклопом» і рубкою діяв бездоганно. Роган упізнав гирло яру, в якому сталася атака, за великою, схожою на повалену дзвіницю скелею, котра частково замикала просвіт між стінами урвища. На першому осипі великих каменюк швидкість незначно зменшилася. Спостерігачі біля екранів навіть чули дзюркотіння струмка, схованого під завалами каменів — так тихо працював атомний двигун «Циклопа».

Зв’язківці підтримували зображення і звук до другої сорок, коли «Циклоп», пройшовши плоскішу й доступнішу частину яру, опинився у лабіринті іржавих хащів. Завдяки зусиллям радіотехніків згодом удалося передати в обидва боки ще чотири донесення, але п’яте надійшло вже таким спотвореним, що його зміст можна було лише вгадати: електронний мозок «Циклопа» доповідав про успішне просування вперед.

Згідно з виробленим планом, Горпах вислав з «Непереможного» літаючий зонд, забезпечений телевізійним передавачем. Зонд, здійнявшись вертикально у небо, зник упродовж секунд. Опісля до командного пункту почали надходити його сигнали — відразу з’явився, з висоти милі, мальовничий краєвид, заповнений пошматованими скелями, вкритими пеленами іржавих та чорних хащів. За хвилину вони легко помітили «Циклопа», що посувався дном великого яру, виблискуючи, мов сталевий кулак. Горпах, Роган і керівники спеціальних груп стояли біля екранів у рубці. Зв’язок був добрим, але вони передбачали можливість його погіршання чи переривання, тому інші зонди, готові до старту, лише чекали сигналу. Вони мали слугувати за передавачі. Головний Інженер вважав, що в разі нападу зв’язок з «Циклопом» напевно обірветься, та принаймні можна буде стежити за його діями.

Електричні очі «Циклопа» не могли цього бачити, але спостерігачі біля екранів мали значно ширше поле зору, що відкривалося перед ними завдяки великій висоті телезонда, отож помітили: машину відділяє вже якихось кількасот метрів від покинутих у скельній брамі транспортерів, котрі перекривали дорогу далі. «Циклоп», після виконання своїх завдань, повертаючись, мав також забрати дві гусеничні машини, що зіткнулися, зачепивши їх на буксир.

З висоти порожні транспортери виглядали зеленавими коробочками; біля одного видніла частково спалена фігурка — труп чоловіка, якого поцілив з випромінювача Роган.

Перед самим поворотом, за яким стирчали вершини скельної брами, «Циклоп» затримався й наблизився до гриви металевих хащів, які доходили майже до дна яру. Усі напружено стежили за його рухами. Він мусив відкрити спереду силове поле, аби через вузеньку щілину висунути інгаустер. Той, мов ствол гармати із зубастою жменею на кінці, вистромившись зі свого гнізда, ухопив купу кущів і без видимого зусилля вирвав їх зі скельного ґрунту, далі здав назад і сповз на дно яру.

Вся операція відбулася легко й ефективно. Завдяки телезондові, що завис над яром, встановили радіозв’язок з мозком «Циклопа», який повідомив їх, що «проба» з цілим роєм чорних «комах» закрита в контейнері.

«Циклоп» перебував за сто метрів від місця катастрофи. Там стояв, упершись панцерною кормою у скелю, тильний енергобот групи Рогана. У самому проході між скелями стирчали два зчеплені між собою транспортери, далі перед ними був другий енергобот. Легке тремтіння повітря свідчило про те, що все ще діє захисне поле, котре залишив Роган після катастрофи його групи. Спочатку «Циклоп» дистанційно вимкнув емітери Дірака цього енергобота, а потім збільшив потужність викиду й піднявся в повітря, легко промайнув над нахиленими транспортерами й знову сів на каміння, уже вище проходу. Саме цієї миті хтось із спостерігачів застережливо крикнув. Вигук пролунав у рубці «Непереможного», що стояв за 60 кілометрів від яру, в котрому задиміла чорна вовна схилів і вдарила хвилями в земну машину з таким натиском, що в перші секунди вона цілком зникла, мовби закрита накинутим згори плащем смолистого диму. Та всю товщу атакуючої хмари негайно прошив кущистий спалах. «Циклоп» не скористався своєю страшною зброєю: це лише витворені хмарою енергетичні поля зіткнулися з його силовим захистом. Він у цю мить ніби матеріалізувався, обліплений товстим шаром чорних мурах; вони то набухали, мов величезний клубок лави, то скорчувалися, і ця особлива гра тривала добру хвилину. У глядачів склалося враження, ніби схована від їхніх поглядів машина намагалася розігнати міріади нападників, яких дедалі більшало, тому що нові хмари лавинами опускалися на дно яру. Вже не видно було блиску силової сфери, а в глухій тиші все продовжувалося несамовите змагання двох мертвих, але потужних сил. Нарешті хтось із спостерігачів зітхнув: тремтливий чорний пухир зник під величезною темною лійкою, вигляду якої набрала хмара, що здійнялася над вершинами найвищих скель, її низ торкався невидимого супротивника, а верх крутився в шалених обертах кілометрового мейнстрима[3], відсвічуючи блакитним перламутром. Ніхто не обізвався, але всі зрозуміли, що хмара намагається таким чином розчавити енергетичний пухир, у якому, мов зернятко в лушпині, ховалася машина.

Роган помітив краєм ока, як астрогатор уже відкрив рота, щоб запитати Головного Інженера, котрий стояв поряд, чи витримає поле, але не спитав. Не встиг.

Чорний вир, стіни яру, хащі, все це зникло за частку секунди. Здавалося, на дні скелястої ущелини відкрилося вогненне жерло вулкана. Стовп диму й киплячої лави, уламків скель, нарешті — велика, окутана шлейфом пари хмара, що піднімалася дедалі вище. Це, мабуть, википів струмок, випар од якого піднявся на півторакілометрову висоту, де висів телевізійний зонд. «Циклоп» задіяв випромінювач антиматерії.

Ніхто з присутніх у рубці не ворухнувся й навіть не відізвався, але й ніхто не міг стримати відчуття мстивого задоволення: те, що воно не мало розуму, не зменшувало його сили. Можна було вважати, що хмара зустріла нарешті гідного супротивника. Увесь зв’язок з «Циклопом» обірвався в момент атаки, й від тої миті люди бачили тільки те, що на сімдесят кілометрів збуреної атмосфери передавали ультракороткі хвилі літаючого зонда. Про битву, яка розгорілася в тісному яру, довідалися й люди поза рубкою. Та частина екіпажу, котра займалася розбиранням алюмінієвого барака, покинула роботу. Північно-східний край небосхилу засвітився, наче там мало зійти друге сонце, сильніше за те, що стояло в небесному зеніті, далі це сяйво заслонив стовп диму, що зносився, мовби важкий гриб.

Техніки, які контролювали дії телезонда, мусили відвести його від епіцентру боротьби й підняти на чотири кілометри. Лише тоді зонд вийшов із зони сильних повітряних течій, викликаних постійними вибухами. Не видно було скель, що обмежували яр, кошлатих узбіч, ані навіть чорної хмари, яка з них виповзла. Екрани заповнювали киплячі смуги вогню й диму, покреслені параболами палаючих уламків; акустичні датчики зонда передавали невпинний, то слабший, то сильніший гуркіт, нібито значну частину континенту охопив землетрус.

Те, що несамовита битва не закінчується, вражало. За кількадесят секунд дно яру і все навколо «Циклопа» досягнуло температури плавлення, скелі осідали, падали, перетворювалися на лаву. Через хвильку вже з’явився малинового кольору потік, що пробивав собі дорогу до виходу з ущелини, за кілька кілометрів від поля битви. Якусь мить Горпах міркував над тим, чи не заклинило електронні вимикачі випромінювачів, бо здавалося неймовірним, щоби хмара продовжувала нападати на такого грізного супротивника. Однак те, що з’явилося на екрані, коли, за новим наказом, зонд піднявсь іще вище, сягаючи меж тропосфери, доводило, що він помилявся.

Тепер у полі зору було вже близько 40 квадратних кілометрів. На цьому зораному ярами терені почався дивовижний рух. Здавалося, у сповільненому темпі, що пояснювалося лише віддаленістю спостережного пункту, з покритих темними патьоками схилів скель, із заглибин і печер випливали нові й нові чорні клубки, піднімалися вгору, об’єднувалися й, концентруючись у польоті, прямували до поля битви. Кілька хвилин могло б здаватися, що темні лавини, які весь час рухалися в епіцентр, придушать атомний вогонь, зменшать його і заглушать своєю масою, але Горпах знав енергетичні резерви чудовиська, збудованого руками людей. Суцільний оглушливий грім, що не стихав ні на мить, линучи з динаміків, заповнив рубку; водночас полум’я заввишки три кілометри наскрізь прошило згусток атакуючої хмари й почало поволі обертатись, утворюючи якусь подобу вогненного млина; повітря здригалося суцільними хвилями й деформувалося від жару, осередок якого почав пересуватися.

«Циклоп» з невідомих причин рушив задом і, ні на мить не припиняючи вогню, поволі відступав до гирла ущелини. Мабуть, його електронний мозок враховував можливість того, що атомні вибухи зруйнують підніжжя скель, і ті впадуть на машину. Хоча вона могла захиститися і від такого, однак це ускладнило б свободу маневру. Так чи інакше, «Циклоп», воюючи, намагався вийти на ширший простір, і вже не видно було в киплячих клубах, що є вогнем його випромінювачів, що — димом пожежі, що — рештками хмари, а що — товченою сумішшю скельних вершин.

Здавалося, розміри катаклізму вже сягнули кульмінації. Та наступної миті сталося щось неймовірне. Зображення запалало, розжарилося до страшної білизни, що вражала очі, вкрилося віспою мільярдів вибухів — і новий приплив антиматерії знищив усе навколо «Циклопа». Повітря, уламки, пара, газ і дим — усе перетворилося в найжорсткіше випромінювання, розщепивши навпіл ущелини, в радіусі кілометра замкнуло хмару в обійми анігіляції і злетіло увись, мовби вистрелене із самих надр планети.

«Непереможний», віддалений на 70 кілометрів від епіцентру цього жахливого удару, захитався, сейсмічні хвилі пройшли пустелею, транспортери й енергоботи експедиції, що стояли під пандусом, пересунулися, а за кілька хвилин з гір прилетів жорсткий і тугий вихор, обсмалив моментальним жаром обличчя людей, що ховалися за машинами, та, здійнявши стіну піщаного пилу, погнався далі, у велику пустелю.

У телевізійний зонд, мабуть, влучив якийсь уламок, хоча той перебував уже на висоті тринадцяти кілометрів від центру катаклізму. Зв’язок не припинився, хоча передаване зображення стало значно гіршим, густо помережаним перешкодами. Минула хвилина, і коли дим трохи розвіявся, Роган, напружуючи погляд, побачив наступний етап боротьби.

Вона не завершилася, як йому здавалося хвилину тому. Аби нападниками були живі істоти, то різанина, яка їх спіткала, мабуть, змусила б наступні лави до відступу чи принаймні до зупинки біля брами відкритого пекла. Однак мертве боролося з мертвим, атомний вогонь не погас, лише змінив форму і напрямок головного удару — ось тоді Роган уперше зрозумів, точніше, здогадався, як виглядали ті бої, що відбувалися на пустельній поверхні Реґіса III, у котрих одні роботи товкли й розбивали інших та які форми селекції використовувала мертва еволюція. Також утямив значення слів Ляуди, що псевдокомахи перемогли, як найкраще пристосовані. Водночас у нього промайнула думка, що тут вже відбувалося щось подібне, що мертва, незнищенна, зафіксована у кристаликах енергією сонця пам’ять більйонної хмари мусила містити знання про такі бої, що саме з такими одинаками, самотніми гігантами з важкою бронею, атомними мамонтами з породи роботів мусили впоратися сотні століть тому ці мертві кристалики, які, здавалося, були нічим перед полум’ям, котре нищило все, й зарядами, котрі прошивали наскрізь скелі. Те, що уможливило їх існування та спричинило до того, що пошматована бляха колись грізних і величезних потвор валяється іржавими клаптями по великій пустелі, поруч із засипаними піском скелетами електронних, у минулому точних механізмів, — це якась неймовірна, несказанна відвага, якщо можна вжити таке слово щодо кристаликів гігантської хмари. Але як по-іншому таке охарактеризувати?.. І мимоволі Роган не міг стримати свого подиву від її подальших дій, всупереч загрозі тотального знищення...

Бо хмара продовжувала наступ. Тепер над її поверхнею на всьому просторі, що відкривався з висоти, стирчали хіба що окремі, найвищі шпилі. Все інше, увесь простір ущелин зник, затоплений чорними хвилями, що концентрично набігали з усіх боків видноколу, аби кинутись у глиб вогненної лійки, центром якої був невидимий через диск тремтливого полум’я «Циклоп». Цей натиск, супроводжуваний беззмістовними, на перший погляд, величезними жертвами, був, однак, не позбавлений шансу.

Роган і всі люди, які вже безсило стояли перед зображенням, що з’являлося на екрані, добре це усвідомлювали. Енергетичні запаси «Циклопа» були практично невичерпними, але в міру того, як тривав постійний вогонь анігіляції, попри потужний захист, попри антирадіаційні дзеркала-відбивачі, мізерна частка зоряних температур все-таки передавалася випромінювачам, поверталася до свого джерела — і всередині машини мусило ставати чимраз гарячіше. Тому атака тривала з такою запеклістю, тому відбувалася зусібіч одночасно; чим ближче до панцерної оболонки ставилося повторне зіткнення антиматерії з градом кристаликів, що летіли на загибель, тим сильніше нагрівалась уся апаратура. Жодна людина вже давно б не витримала всередині «Циклопа», його керамітова броня вже, мабуть, вишнево світилася. Під куполом димів виднілася тільки блакитна, пульсуюча вогнем бульбашка, котра повільно, крок за кроком повзла до гирла яру. Тому місце першої атаки хмари виринуло на відстані трьох кілометрів на північ, показуючи свою відразливу, спечену, вкриту шарами жужелю й лави поверхню з рештками спалених хащів, що звисали з покришених скель, та застряглих у них, перетворених на металеві грудки кристаликів, поцілених термічним ударом.

Горпах наказав вимкнути динаміки, котрі наповнювали рубку оглушливим гуркотом, і спитав Язона, що буде, коли температура всередині «Циклопа» перевищить межу витривалості електромозку. Вчений не вагався ні секунди.

— Випромінювач вимкнеться.

— А силове поле?

— Поле — ні.

Вогненна битва вже перенеслася на рівнину до гирла яру. Чорнильний океан кипів, здіймався, вирував і пекельними стрибками потрапляв у вогнисту лійку.

— Мабуть, тепер... — сказав Кронотос в тиші німого, бурхливого й киплячого зображення на екранах. Минула ще хвилина. Раптом блиск вогнистої лійки різко послабшав. Її закрила хмара.

— Шістдесят кілометрів від нас, — відповів технік зв’язку на німе запитання Горпаха.

Астрогатор оголосив тривогу. Всіх людей викликали на позиції. «Непереможний» утягнув пандус, пасажирський ліфт і замкнув люки. На екрані з’явився новий блиск. Вогненна лійка повернулася. Цього разу хмара не атакувала; лише її клапті, пойняті вогнем, засвітилися, а решта почала відступати в напрямку ярів, уповзаючи в їхню, сповнену тінями, плутанину. Перед очима глядачів з’явився «Циклоп», на вигляд неушкоджений. Він далі помаленьку задкував, як і перше вражаючи постійним вогнем усе навколо — каміння, пісок, дюни.

— Чому він не вимкне випромінювача?! — крикнув хтось.

Мовби почувши ці слова, машина погасила полум’я пострілів, повернулась і з наростаючою швидкістю рушила в пустелю. Летючий зонд супроводжував її на висоті; якоїсь миті вони побачили щось, мовби вогненну нитку, яка блискавкою летіла в їхні обличчя. Перш ніж люди зрозуміли, що випромінювач «Циклопа» вистрелив у зонд, а те, що бачать, це смуга часточок повітря, анігільованих траєкторією пострілу, — всі інстинктивно відсахнулися, здригнувшись мовби від страху, що постріл вилетить з екрана і вибухне всередині рубки. Зображення негайно зникло, й екран засвітився порожньо.

— Знищив зонд! — крикнув технік біля пульта управління. — Пане астрогаторе!

Горпах наказав запустити інший зонд; «Циклоп» був уже так близько від «Непереможного», що вони негайно побачили його. Тільки-но зонд набрав висоти — нова вогненна нитка — і його теж було знищено. Перш ніж зображення зникло, команда встигла побачити в полі зору зонда свій корабель; «Циклоп» був від нього не далі, ніж за десять кілометрів.

— Здурів, чи що?! — схвильовано сказав другий технік за апаратурою. ЦІ слова ніби щось увімкнули в мозкові Рогана. Він глянув на командира і зрозумів, що той думає те саме. Роганові здавалося, що його руки, ноги, все тіло заливав оловом безглуздий, липкий сон. Але накази командира виконувалися: запустили спочатку четвертий, а потім п’ятий зонди. «Циклоп» нищив їх один за одним, як відмінний стрілець, що тішиться збиванням фігурок у тирі.

— Мені потрібна ця потужність, — сказав Горпах, не відриваючи погляду від екрана.

Головний Інженер, мов піаніст, що бере акорд, вдарив обома руками у клавіші пульта.

— Стартова потужність через шість хвилин, — відповів він.

— Потрібна вся потужність, — повторив Горпах тим самим тоном, а в рубці запанувала така тиша, що чути було дзижчання датчиків за емальованими циферблатами, наче там прокинувся бджолиний рій.

— Оточення ядра надто холодне... — почав Головний Інженер, та в цей момент Горпах повернувся до нього і втретє, так само не підвищуючи голосу, сказав:

— Потрібна ВСЯ потужність.

Інженер без слова простягнув руку до головного вимикача. У глибині корабля пролунав короткий звук тривожної сирени і наче віддалений приспів услід за цим прогуркотіли кроки людей, що бігли на бойові пости. Горпах знову дивився на екран. Ніхто нічого не казав, але тепер усі зрозуміли, що трапилось неможливе: астрогатор готувався до бою із власним «Циклопом».

Цифри датчиків, зблискуючи, виринали, мов солдати в шерензі. Індикатор диспозиційної потужності у віконечках показував п’яти-, потім шестизначні числа. Десь заіскрив контакт — запахло озоном. У тильній частині рубки техніки перекидалися умовними знаками, показуючи один одному на пальцях, яку контрольну систему ввімкнути.

Черговий зонд, перед загибеллю, показав продовгастий ніс «Циклопа», який долав скельну гряду; далі екран знову спорожнів, уражаючи сріблястою білизною. Щомиті машина мала з’явитися в полі безпосередньої видимості; боцман радарників вже чекав біля апарата, який висував зовнішню носову телекамеру над верхівкою корабля, завдяки чому поле зору можна було збільшити. Технік зв’язку вистрелив наступний зонд. Видавалося, що «Циклоп» не рухається безпосередньо до «Непереможного», який, наглухо задраєний, стояв у повній бойовій готовності, під куполом силового поля. З його носа через рівномірні проміжки часу вилітали телезонди. Роган знав, що «Непереможний» може витримати заряд антиматерії, але ударну хвилю можна було погасити тільки зі шкодою для енергетичних резервів. У цій ситуації він вважав за найдоцільніше відступ, тобто старт на стаціонарну орбіту. З хвилини на хвилину Роган чекав такого наказу, але Горпах мовчав, ніби розраховував (незрозуміло чому), що електронний мозок машини отямиться. І справді, дивлячись із-під важких повік на рухи темного прямокутника, який беззвучно пересувався серед дюн, він запитав:

— Ви його викликаєте?

— Так точно. Немає зв’язку.

— Скомандуйте повний стоп.

Техніки метушилися біля пультів. Двічі, тричі, чотири рази бігли смужки лампочок під їхніми руками.

— Не відповідає, астрогаторе.

«Чому він не стартує? — не міг зрозуміти Роган. — Чи не хоче визнати поразку? Горпах! Що за нонсенс! Ворухнувся... Зараз — зараз видасть наказ».

Однак астрогатор відступив лише на крок.

— Кронотосе!

Кібернетик підійшов.

— Слухаю.

— Що вони могли з ним зробити?

Роган відразу зауважив цю форму — «вони». Горпах сказав це так, наче направду мав справу з розумним супротивником.

— Автономні системи на кріотронах, — відповів Кронотос, але чути було, що його слова — це лише припущення. — Температура зросла, втратилася надпровідність...

— Пане докторе, ви це знаєте чи здогадуєтеся? — запитав астрогатор.

Це була дивна розмова, бо всі дивилися перед собою, на екран, у якому, вже без участі зонда, «Циклоп» безупинно, хоча й не зовсім певно, рухався далі. Часом він збивався з курсу, ніби не знаючи куди, власне, їде. Кілька разів підряд він вистрелив у вже непотрібний зонд, перш ніж поцілив. Усі бачили, як той падає, ніби яскрава ракета.

— Єдине, що я можу припустити, це резонанс, — сказав після короткого вагання кібернетик. — Якщо коливання їхнього поля збіглось із самозбуджувальною тенденцією мозку...

— А силове поле?

— Силове поле не екранує магнітного.

— Шкода, — зауважив астрогатор.

Напруга поволі спадала, бо «Циклоп» (тепер уже явно) не рухався в бік свого корабля. Відстань між ними, яка мить тому була мінімальною, почала зростати. Машина, вирвана з-під людського контролю, вийшла на простори північної пустелі.

— Мене замінить Головний Інженер, — скомандував Горпах, — а панів попрошу вниз.