Непокорённый

Над багнюкой з сивиною

вітер мряку випасає.

А між мрякою і морем

гопакує гайдамака,

рухом з броунівським схожий.

То помочиться у море,

то чобiттям в хвилю влупить,

то волає - хмари чують

гучномовець гвинтокрилий.

В дзьобi хльопця - жага бурі,

первач гніву, часник страсті,

i лайно що до Росії

чують хмари з його дзьоба.

Чайки стогнуть та сумують,

байдикують понад морем

і на дно його готові

заховати жах та тугу

перед бурею, падлюки.

І гагари, хай їм, скиглять, -

їм, гагарам, невiдома

насолода бою, бачьте,

грім ударів їх лякає!

Дурень пінгвін вже ховає

сало мляво своє в кучках.

Лише п'яний гайдамака

відпрацьовує п'ять гривень*

над, як пиво, пінним морем.

Все смурніше, нижче хмари

опускаються, лякають

і ревуть, жбурляють хвилі

в височинь назустріч грому.

Грім гуркоче.

В бульбах гніву

стогнуть хвилі,

сперечаючись із вітром.

Ось хапає вітер зграї

хвиль в обійми свої міцно

і кидає їх з розмаху

в дикій люті на цеглини,

розбиваючи на потрох

і бризки води громади.

Гайдамака файний хльопець -

у барвистiй вишиванцi,

вiн кричить: "Героям слава!",

в море галькою кидає.

Від запою він, як демон -

хочеться в село, до хати -

і регоче, і волає...

Для хоробростi регоче,

вiд хоробростi волає!

В гніві грому чуйним слухом

дух козацький дупу чує.

Брешуть з Київа, що ні,

не сховають хмари сонця,

або - ні, не приховають.

Вітер виє, грім гуркоче,

Синім полум'ям палають

зграї хмар, безодня моря.

Море спалахи цi ловить

і в безодні своїй мочить.

Як тi кляті коммуняки,

в'ються в морі та зникають

вiдображення яскравi.

Отакої. А ще буря!

П'є горiлку гайдамака,

хреститься від блискавичок,

i реве та стогне море.

Гайдамака репетує:

"Це пiздець, шановне панство!"