Нескінченна історія

Він узяв решту армійських коців і загорнувся в них, ще й об­клався ними з усіх боків.

Поступово він трохи зігрівся.

IX.

МІСТО-ПРИМАРА

У піднебессі, понад клекотом морської безодні, лунав Фухурів голос, потужний, гулкий, наче відлуння мідного дзвону:

- Атрею! Де ти? Атрею!

Чотири Вітряні Велетні вже давно облишили мою бійку і рвійно розлетілися врізнобіч. Вони знову стрінуться - або тут-таки, або деінде, - щоби затіяти нову сутичку; так у них повелося ще з незапам’ятних віків. Вони вже й забули, чо­му і за що б’ються та хто переміг, вони ніколи нічого не за­пам’ятовують і нічого не знають, окрім своєї непогамовної сили. Отож і білий щастедракон із його малим вершником давно вже стерся з їхньої пам’яті.

Коли Атрею зірвався в безодню, Фухур стрілою кинув­ся навперейми, він намагався наздогнати його, підхопити нальоту.

Але порив шквального вітру підкинув щастедракона вгору, а тоді жбурнув кудись далеко-далеко вбік. Коли Фу­хур повернувся, Вітряні Велетні бушували вже в з • всім іншому місці, далеко над морем. Фухур відчайдушно нама­гався відшукати Атрею, який мусив упасти у воду власне десь тут, та навіть для щастедракона майже неможливим є відшукати у клекіткому шумуванні збуреного моря крихіт­ну зеленкувату цяточку - Атрею чи, тим паче, його зелено- шкіре тіло на морському дні, якщо він потонув.

І все ж Фухур не відступався. Він шугав у височінь, що­би краще все розгледіти, а тоді знову пірнав під хмари і кружляв над морем, і кола, які він робив, шукаючи Атрею, раз за разом ширшали. Фухур безперестанку гукав Атрею - в надії, що рано чи пізно розгледить поміж шумовиння і бризок його лице.

Адже ж він був не звичайний собі дракон, а щастедра­кон, тож ніщо не могло похитнути його впевненості у тому, що врешті-решт усе матиме щасливий кінець. Хай би що трапилося, та Фухур ніколи не здавався.

- Атрею! - сурмив його потужний голос, прориваючись крізь ревіння хвиль. - Атрею, де ти? Атрею!

Тим часом Атрею блукав тихими, неначе вимерлими, вуличками спорожнілого міста. Виглядало воно гнітюче і моторошно. Здавалося, тут не було жодної споруди, яка са­мим уже своїм виглядом не справляла б грізного і водночас прикрого - враження, і таким було ціле це місто, яке скла­далося зі самих лише примарних палациків та будинків, населених привидами. У цьому розтриклятому місті не бу­ло вулиці чи завулка - викривлених і покручених, як і все у цій місцевості - де згори не нависали б гірлянди павутиння і де з пивниць і з порожніх криниць не здіймався б задуш­ливий, лиховісний сморід.

Спочатку Атрею ще намагався якось скрадатися, пере­бігаючи від одного рогу вулиці до іншого, від одного дому до другого, щоби його ніхто не помітив, але невдовзі відмо­вився від цих намарних зусиль. Площі й вулиці лежали пе­ред ним зовсім порожні, у вікнах кам’яниць не ворухнулася жодна фіранка. А заходячи-таки у декотрі з цих будинків, він натрапляв там хіба цо на поперевертані меблі, пошма­товані покривала і фіранки, потрощене начиння і скло. Це були ознаки спустошення, але аж ніяк не погрому. І ніде не було жодного мешканця. В одному з будинків на столі ще навіть стояла їжа - либонь, чиясь вечеря, до того ж, здаєть­ся, неторкана: тарілка з якоюсь темною юшкою і кількома липкими шматками чогось, що дуже віддалено нагадувало хліб. Він трохи того від’їв. їжа була огидна на смак, проте він страшенно зголоднів. У певному сенсі Атрею здавалося цілком закономірним і природним те, що він потрапив саме сюди. Це місто і все в ньому надзвичайно відповідало тому, хто втратив останню надію.

Нараз Бастіян відчув, що геть ослаб від голоду.

Бозна-чому саме тепер, украй недоречно, йому пригадався яблучний струдель панни Анни. То був найліпший яблучний стру- дель на світі.

Панна Анна приходила тричі на тиждень. Вона допомагала татові у справах канцелярії і прибирала в кімнатах. Зазвичай вона ще й щось варила і пекла. Ця пухкенька невисока жіночка безжу­рно сміялася і голосно балакала. Батько був увічливий з нею, та водночас, здавалося, майже не помічав її присутності. Украй рідко йому вдавалося вичавити на своєму похмурому, заклопотаному обличчі бліду посмішку. Одначе як тільки панна Анна приходила, в їхньому помешканні трохи яснішало.

Панна Анна, хоч і не була одружена, мала маленьку донечку. Ця її донечка називалася Кріста і була на три роки молодша від Бастіяна. Вона мала пречудове біляве волосся. Раніше панна Ан­на майже завжди приводила свою донечку Крісту з собою. Кріста була дуже несмілива. Коли Бастіян годинами розповідав їй усілякі історії, вона сиділа, принишкнувши, і слухала, не відриваючи від нього своїх широко розкритих великих очей. Вона захоплювалася ним, та й він дуже її любив.

Та рік тому панна Анна віддала донечку до дитячого притул- ку-інтернату* (* тавтологія), кудись на село. І тепер вони майже ніколи не бачи­лися. Цього Бастіян ніяк не міг пробачити панні Анні, і хоч як вона намагалася розтлумачити, що Крісті там живеться краще, ніж удома, це його анітрохи не переконувало.

Та хоч Бастіян і сердився на панну Анну, перед її струделем він ніколи не міг встояти.

Але тепер він занепокоєно замислився, скільки часу людина може протриматися без їжі. Три дні? Два? Можливо, вже за два­дцять чотири години людина починає марити і впадає у гарячкову маячню? Відколи він тут, минуло вже десять годин, чи навіть трохи більше. От якби він приберіг на потім трішки канапки чи принайм­ні яблуко!

У мерехтливому світлі свічок скляні очі опудал лиса, сови і велетенського беркута виглядали як живі. На стіні ворушилися велетенські тіні.

Бежеві дзиґарі вибили сьому.

Атрею знову вийшов надвір і подався у місто - блукати без жодної мети. Воно здавалося йому дуже великим. Він минав дільниці, де всі будинки були одноповерхові, до того ж такі низькі, що він рукою міг дотягнутися до ринв, тоді як в інших кварталах височіли багатоповерхові палаци з розкішними фасадами, прикрашеними барельєфами і ску­льптурами. Проте всі ці фігури зображали ребра мерців або ж мармизи лютих демонів, які вишкірялися на самотнього мандрівника.

Раптом він зупинився наче вкопаний.

Десь зовсім близько пролунало грубе, хрипке виття, і було воно таке відчайдушне, таке безнадійне, що в Атрею защеміло серце. У цьому завиванні йому вчувалася вся на- призволящість, уся запроклятість істот Темряви. Завиван­ня тривало, воно повторювалося, як схлипування, воно не переставало, луною відбиваючись від стін щораз то даль­ших будинків. Врешті-решт воно почало нагадувати виття зграї велетенських голодних вовків; здавалося, ці вовки безладно порозбігалися по всій околиці.

Атрею пішов на цей звук, що раптом почав стихати, до­ки не розчинився у хрипкому схлипі, а тоді й зовсім зник. Атрею не відразу здогадався, куди йому йти, тож довелося добряче пошукати, звідки долинав цей голос. Відтак він увійшов у якусь браму, минув вузьке, темне подвір’я, далі - ще через якісь ворітця, і аж тоді нарешті опинився на за­двірках, біля смітника; тут було вогко і брудно. Перед ним, біля діри в стіні, прикутий ланцюгом, лежав велетенський, напівмертвий від голоду вовкулака. Він таки справді вми­рав. Ребра вовкулаки, порослі запаршивілим хутром, мож­на було перерахувати всі до єдиного, а хребет випинався, наче зубці пили. Вовкулака лежав, майже не дихаючи, з його напіввідкритої страхітливої пащі висолопився довже­лезний язик.

Атрею тихо наблизився до покруча. Зачувши його, вов­кулака різко підвів масивну голову. У його потьмянілих очах спалахнув зеленавий вогник.

Якийсь час вони мовчки розглядали один одного. Це тривало доволі довго. Нарешті прозвучало гарчання вовку­лаки - тихе, одначе грізне:

- Іди собі геть! Дай мені спокійно вмерти!

Атрею не поворухнувся. А тоді так само тихо відповів:

- Я почув, як ти кликав, і тому прийшов.

Голова вовкулаки знову безсило повисла.

- Я нікого не кликав, - гаркнув він. - Це було моє ри­дання.

- Хто ти? - запитав Атрею і наблизився до покруча ще на крок.

- Я Ґморк, вовкулака.

- Чому ти прикутий ланцюгом?

- Ідучи, вони забули про мене.

- Хто - вони?

- Ті, хто прикував мене тут.

- А куди вони пішли?

Та Ґморк не відповів. Вичікувально і довго дивився він на Атрею своїми напівзаплющеними очима. Минуло трохи часу, перш ніж він запитав:

- Ти нетутешній, малий чужинцю, ти не з цього міста. І навіть не з цієї країни. Що ти тут шукаєш?

Атрею спохмурнів.

- Мені невідомо, як я сюди потрапив. Як називається це місто?

- Це столиця найзнаменитішого краю в цілій Фантазії, - відказав Ґморк. - Про жоден інший край, про жодне інше місто не розповідають так багато казок. Та й тобі, мабуть, доводилося дещо чувати про Місто-Примару в Країні Пото­лочі, чи не так?

Атрею поволі кивнув.

Ґморк не зводив з хлопця свого тяжкого погляду. Його вражало, що цей зеленошкірий хлопчина так спокійно, без жодного страху дивиться на нього своїми чорними очима.

- А ти? Хто ти такий? - запитав він.

Атрею на мить замислився, перш ніж відповісти:

- Я-Ніхто.

- Що це означає?

- Це означає, що колись у мене було ім’я. Але його не варто більше вимовляти. Тому я - Ніхто.

Вовкулака злегка вишкірився, оголивши свої страхіт­ливі зубиська: це мало означати, що він сміється. Він над­звичайно добре знався на найпотаємніших, найтемніших глибинах душі, отож вовкулака відчув, що, розмовляючи з хлопцем, має справу з цілком достойним противником.

- Якщо це так, - проказав він хрипко, - значить, Ніхто мене почув. Ніхто до мене прийшов. І тепер Ніхто промов­ляє до мене в мою останню годину.

І знову Атрею кивнув. А тоді поцікавився:

- А що, Ніхто не може звільнити тебе від ланцюга?

Зеленавий вогник в очах вовкулаки спалахнув із новою

силою. Він облизнувся.

- Невже ти дійсно це зробиш? - видушив із себе Ґморк. - Ти готовий звільнити голодного вовкулаку? Невже ти не знаєш, що це означає? Ніхто не може бути впевненим у ме­ні!

- Так, - сказав Атрею, - але я ж якраз і є отой Ніхто. А коли так, то чого я би мав тебе боятися?

Він хотів наблизитися до Ґморка, але той знову сильно і страшно загарчав. Хлопець відсахнувся.

- Може, ти не хочеш, щоби я тебе звільнив? - запитав

він.

Здавалося, вовкулака нараз відчув страхітливу втому.

- Але ж ти і не зможеш цього зробити. Бо як тільки ти, хлопче, підійдеш до мене достатньо близько, я хоч-не-хоч роздеру тебе на шматки. Це тільки трохи віддалить мою смерть, десь на годину чи дві. А тому краще тримайся від мене подалі та дай мені спокійно вмерти.

Атрею розмірковував.

- Можливо, - проказав він нарешті, - я зміг би знайти для тебе трохи якоїсь їжі. Мені треба було би піти до міста, на пошуки.

Ґморк знову поволі розплющив очі й тяжко зиркнув на хлопця. Зелений вогник у його очах згас.

- Забирайся під три чорти, малий недоумку! Ти що, хо­чеш тримати мене при житті, аж доки сюди не прийде Ні­що?

- Я подумав, - знітився Атрею, - якби я приніс тобі їжу і якби ти наситився, то, може, я зміг би до тебе наблизити­ся, щоби звільнити тебе від ланцюга...

Ґморк заскреготав зубами.

- Якби це був звичайний ланцюг, я б його давно вже перекусив. Хіба ти цього не розумієш?

Ніби на доказ цих слів він ухопив зубами ланцюг, його страхітливі щелепи голосно клацнули. Далі вовкулака пос­микав ланцюг, пошарпав його, а тоді відпустив.

- Це заклятий ланцюг. Тому мене може звільнити ли­ше той, хто наклав на мене ці пута і це закляття. Але цього ніколи не буде.

- Чому - ніколи? Хто ж їх наклав?

Ґморк заскавулів, заскімлив, ніби побитий пес. Щойно за якийсь час заспокоївся настільки, що зміг відповісти:

- Це була Ґая, Княгиня Темряви.

- І куди ж вона поділася?

- Канула в Ніщо - як і решта.

Атрею пригадалася божевільна процесія потолочі, що її він бачив за містом, бредучи у тумані.

- Чому ж тоді, - пробурмотів він, - чому вони не втек­ли, чому віддали себе на поталу Ніщо?

- Усі вони втратили надію. Таких, як ви, це позбавляє сили. Ніщо притягує вас, і жоден з вас не може йому довго опиратися, ніхто з-поміж вас не здатний протистояти Ніщо.

Говорячи це Ґморк зайшовся недобрим, нутряним смі­хом.

- А ти? Хто ти? - допитувався Атрею. Ти розповідаєш про це так, ніби сказане тебе не стосується.

Ґморк знову зиркнув на нього тим своїм причаєним по­глядом.

- Бо я не один із вас.

- То хто ж та тоді?

- Хіба тобі не відомо, хто такі вовкулаки?

Атрею мовчки похитав головою.

- Ти тільки й знаєш, що Фантазію, - мовив Ґморк. - Однак є ще й інші світи. Світ людських дітей, наприклад. А є і такі істоти, котрі не мають власного світу. Зате їм дано бувати у різних світах, переходити з одного світу в інший. Я належу саме до таких. У людському світі я перевтілююся в людину, хоч я не людина. У світі Фантазії я набуваю по­доби фантазянина, але я не один із вас.

Атрею повільно присів навпочіпки і подивився на вми­раючого вовкулаку своїми великими темними очима.

- То ти бував у Світі людських дітей?

- Я багато разів переходив зі Світу людських дітей у світ Фантазії - і навпаки.

- Ґморку, - тихо прошепотів Атрею, якому раптом за­тремтіли губи, та так, що він не зміг цього приховати, - а ти не міг би мені сказати, як можна потрапити у Світ людсь­ких дітей?

У Ґморкових очах знову зблиснули зелені іскри. Здава­лося, ніби він щосили намагається затамувати регіт.

- Для тебе і для таких, як ти, шлях у Світ людських ді­тей надзвичайно простий. У всьому цьому є тільки одна за­ковика: потрапивши туди, ви вже ніколи не зможете повер­нутися назад, у Фантазію. Такі, як ти, залишаються там назавжди. Ти цього хочеш?

- Що я повинен зробити? - запитав Атрею рішуче.

- Те ж саме, хлопче, що зробили тут усі інші - просто на твоїх очах. Тобі лише треба кинутися в Ніщо. Та можеш не поспішати: однаково, раніше чи пізніше, тобі доведеться так вчинити, адже невдовзі Ніщо поглине всю Фантазію - всю, дощенту.

Атрею підвівся.

Ґморк помітив, що хлопець затремтів усім тілом. Але оскільки вовкулака не знав справжньої причини страху Ат­рею, то, щоби заспокоїти його, сказав:

- Не бійся, це зовсім не боляче.

- Я тремчу не від страху, - відповів Атрею. - Ніколи б не подумав, що саме тут і завдяки тобі до мене повернеться надія.

Ґморкові очі звузилися і зажевріли, немов два зелені місяці.

- Не знаю, що саме ти замислив, але для надії у тебе немає жодних підстав. У людському світі ти вже не будеш тим, ким є тут. Якраз у цьому і полягає ота таємниця, якої ніхто у Фантазії не знає і знати не може.

Почувши це, Атрею завмер, руки йому безвладно опус­тилися.

- Ким я там буду? - благально запитав він. - Відкрий мені таємницю!

Ґморк довго мовчав. Він лежав і не ворушився.

Атрею вже почав боятися, що ніколи не дістане відпові­ді нй це своє запитання, але нарешті вовкулака важко зі­тхнув, а тоді заговорив хрипким голосом:

- За кого ти мене, хлопче, маєш? Невже за свого прия­теля? Стережися! Балакаючи з тобою, я убиваю час. Одначе ти вже не в змозі від мене піти. Я втримую тебе коло себе надією. Але поки я говорю, Ніщо насуваєтеся на Місто- Примару, облягаючи його з усіх боків. Незабаром піти звід­си буде вже неможливо. Тоді тобі кінець. Що ж, раз ти так довго мене слухаєш, то вже прийняв якесь рішення. Але ж іще не пізно втекти!

Безжальний вищир Ґморкової пащеки став іще безжа­льнішим. Атрею тільки мить повагався, а тоді прошепотів:

- Відкрий мені таємницю! Ким я там буду?

І знову Ґморк довго не відповідав. Його дихання зроби­лося клекітким і переривчастим. Зненацька він звівся. Те­пер перевертень сидів, опираючись на передні лапи, тож Атрею, щоби розмовляти з ним, довелося високо задирати голову. Лише тепер хлопець побачив, який надзвичайно великий і неймовірно страшний його співрозмовник. Коли вовкулака заговорив знову, його голос прозвучав дуже хри­пко.

- Ти бачив Ніщо, хлопче?

- Так, і не раз.

- І як воно виглядає?

- Ніяк. Тобто так, ніби ти раптом перестав бачити.

- Ну, гаразд. Отож коли вас, фантазян, торкається Ні­що, ви, потрапляючи у світ людей, самі стаєте переносни­ками заразної недуги. Від цієї хвороби люди немовби сліп­нуть, так що перестають розрізняти явне і уявне. І знаєш, як тоді вони вас називають?

- Ні, - прошепотів Атрею.

- Брехнями! - гаркнув Ґморк.

Атрею похитав головою. Він страшенно зблід.

- Не може бути!

Спостерігаючи за тим, як налякався Атрею, Ґморк роз­кошував. Ця розмова бавила його. Тож він продовжив:

- Ким ти там будеш, питаєш? А ким ти є тут? Хто ви такі - ви, істоти Фантазії? Ви - суцільна вигадка, сниво, маячня в царині поезії, персонажі нескінченної історії. Не­вже ти думаєш, що ти реальний, хлопче? Ну гаразд, тут, у твоєму світі, у Фантазії, ти справді існуєш. Але коли прой­деш крізь Ніщо, то перестанеш існувати. Перестанеш бути собою. Змінишся до невпізнання. Опинишся в іншому сві­ті. Там такі, як ти, вже не подібні на себе, анітрохи не поді­бні. У світ людей ви приносите ілюзію і оману. Ану, спро- буй-но лише вгадати, хлопче, що станеться з мешканцями Міста-Примари, які кинулися в Ніщо?

- Не знаю, - промимрив Атрею.

- Вони перетворяться на божевільні, настирливі ідеї у головах людей, на лихі думки, на страх - там, де насправді нема чого боятися, на непереборне, хворобливе жадання речей, на відчай там, де для відчаю нема жодних підстав.

- І так буде з усіма нами? - вжахнувся Атрею.

- Ні, - відказав Ґморк, - адже існує багато різновидів божевілля і засліплення. Усе залежить від того, якими ви є тут. А відтак там ви станете привабливими чи огидними, дурними чи розумними брехнями.

- А я? - ще наполегливіше допитувався Атрею. - Ким стану я?

Ґморк вишкірився.

- Оцього я тобі не скажу, хлопче. Сам побачиш. Чи, радше, не побачиш, тому що тоді вже не будеш собою.

Атрею замовк, і тільки дивився на вовкулаку широко розкритими очима.

Ґморк правив своєї:

- Тому-то люди вас так ненавидять, так бояться. їх ля­кає Фантазія і все, що звідти походить. Вони хочуть позбу­тися Фантазії. Та при цьому вони не усвідомлюють, що цим лише примножують лавину брехні, яка невпинно вилива­ється у світ людей. Потік істот, які народилися і жили у Фантазії, а тепер змінилися до невпізнання, змушені про­вадити фальшиве існування, неначе живі трупи, отруюючи людські душі смородом гниття, трутизною розпаду, - цей потік весь час тільки збільшується. Та люди цього не усві­домлюють. Хіба ж це не смішно?

- Невже не залишилося нікого, - тихо запитав Атрею, - хто б нас не ненавидів і не боявся?

- Принаймні я таких людей не знаю, - сказав Ґморк, - що, зрештою, зовсім не дивно, бо ж це ви самі, опиняючись там, робите все можливе для того, аби люди повірили, бу­цімто Фантазії не існує.

- Буцімто Фантазії не існує? - ошелешено повторив Атрею.

- Певне що так, хлопче. - відповів Ґморк. - І, по суті, якраз це найважливіше. Ти здивований? Адже доки люди думають, що Фантазії не існує, їм і на гадку не спадає наві­датися до вас. І цим усе сказано. Бо коли люди не можуть бачити вас у вашій істинній, справжній подобі - тому що самими собою ви є тільки тут, у Фантазії, а не у Зовніш­ньому Світі, - вони підпадають під владу своїх страхів та ілюзій, і тоді з людством можна робити все, що завгодно.

- Як то - все, що завгодно?

- Геть усе. Ви ж бо маєте над людьми велику владу. І таку ж велику владу над людьми має брехня. Тому що лю­ди, хлопче, живуть уявленнями, які самі ж витворюють. А уявленнями можна керувати і крутити. Отож ця брехня, джерело влади над людьми, - єдине, що має значення. Саме тому я завжди стояв на боці влади, я служив їй, намагався бути до неї причетним, щоби й самому мати її хоч трішеч­ки, - навіть якщо це не зовсім та влада, яку маєш ти і тобі подібні.

- Але я не хочу її! - випалив Атрею.

- Тихо, тихо, маленький дурнику, - гаркнув вовкула­ка. - Як тільки надійде твоя черга стрибати в Ніщо, ти теж перетворишся на безвольного, безликого, безіменного і сі­рого прислужника влади. І ще невідомо, як ця влада тебе використає. Можливо, з твоєю допомогою людей змушува­тимуть купувати зовсім непотрібні їм речі, або ненавидіти те, чого вони не знають, або ж вірити в те, що робитиме їх піддатливими, або сумніватися в тому, що могло б їх уряту­вати. За допомогою таких, як ти, маленький фантазійцю, у світі людей обертають великі оборудки, розпалюють війни, засновують царства та імперії...

Ґморк іще якийсь час поспостерігав за хлопцем, дивля­чись на нього крізь напівприкриті повіки, а тоді додав:

- А ще там, у тому другому світі, є ціла купа бідо­лашних телепнів хоч, звісно, самі вони мають себе за вели­ких мудрагелів, а ще вірять, що служать істині, - отож ці телепні пнуться зі шкіри, навіть найменших дітей переко­нуючи в тому, що Фантазії немає. Можливо, якраз ти над­звичайно їм знадобишся.

Атрею стояв похнюплений.

Тепер він знав, чому люди більше не навідуються у світ Фантазії, чому вони вже ніколи не прийдуть сюди, щоби дати Дитинній Царівні нове ім’я. Що більше Фантазію за­полонювало Ніщо, то потужнішим ставав потік брехні у людському світі. Тобто ставала дедалі меншою сама імовір­ність того, що хтось із людських дітей усе ж таки прийде колись у цісарство Фантазії і врятує Дитинну Царівну. Це якесь зачароване коло, з якого нема виходу. Тепер Атрею це знав.

Та насправді тепер про це знав іще хтось. Бастіян Бальтазар Букс несподівано для себе збагнув, що хвора не лише Фантазія, а й світ людей.

Він зрозумів, що одне нерозривно пов’язане з іншим. Щиро кажучи, він уже давно це якось відчував — невисловлено, невира­зно, однак йому не вдавалося як слід пояснити собі, чому так є. А ще він не хотів змиритися з тим, що життя довкола нього таке сіре й одноманітно-буденне, без таємниць, без чудасій, без дива. Хоча всі ті люди, які знай торочили: «Таке життя!» — постійно намага­лися переконати його у тому, що саме таке життя єдино правиль­но і єдино можливе.

Однак тепер Бастіян знав іще одну важливу річ: для того, що­би зцілити обидва світи, треба негайно потрапити у Фантазію.

Люди забули туди дорогу, тому що у їхніх головах запанували брехня і хибні уявлення, що, своєю чергою, були наслідком руй­нування і поступової загибелі Фантазії; тієї брехні та хибних уяв­лень з часом накопичилося так багато, що вони почали засліплю­вати геть усіх.

З жахом і соромом Бастіян подумав про те, що сам також не раз говорив неправду. Про вигадані історії, які він розповідав, фантазуючи, тут не йдеться. Адже брехня — це щось цілком інше. Але ж багато разів він цілком свідомо і навмисне брехав: іноді зі страху, часом — аби домогтися чогось, чого йому неодмінно хоті­лося, а бувало і так, що брехав тільки задля того, аби покорчити з себе велике цабе.

Яких же істот Фантазії він знищив, знівечив у такий спосіб, довірою скількох фантазійців зловжив? Він спробував уявити, якими вони були до того, у своїй істинній подобі, та це йому не вдалося. Може, саме тому, що він брехав?

Хоч там як, в одному Бастіян нітрохи не сумнівався: він теж неабияк причетний до того, що справи Фантазії аж такі кепські.

І тепер мав твердий намір зробити хоч би щось для того, аби це становище виправити. Насправді це він мав борг перед Атрею, готовим на все, щоб тільки привести його у світ Фантазії. Він не міг (та й не хотів!) розчаровувати Атрею. Він просто-таки мусить знайти цей шлях!

Бежеві дзиґарі вибили восьму.

Вовкулака не зводив з Атрею погляду.

- Ну, тепер ти знаєш, як потрапити у світ людей, - сказав він. - Невже тобі й далі цього хочеться, хлопче?

Атрею похитав головою,

- Я не можу стати брехнею, - промимрив він.

- А доведеться, хоч-не-хоч, - відказав Ґморк, мало не сміючись.

- А ти? - спитав Атрею. - Чому ти опинився тут?

- Я мав виконати завдання, - мовив Ґморк радше не­охоче.

-1 ти також?

Атрею подивився на вовкулаку дуже уважно і майже співчутливо.

- Ти його виконав?

- Та ні ж бо, - рикнув Ґморк, - інакше я напевне не ле­жав би підвішений на цьому ланцюгу. Тим більше, що спе­ршу події розвивалися не так уже й погано, - аж доки я не дістався до цього міста. Княгиня Темряви, тутешня воло­дарка, наказала прийняти мене з усіма почестями. Вона запрошувала мене до свого палацу, влаштовувала для мене розкішні частування, розмовляла зі мною - і взагалі, вда­вала, ніби вона цілком на моєму боці. Що ж, мешканці Міс- та-Примари були мені доволі приємні, і я почувався тут, скажу тобі відверто, як удома. До того ж, Княгиня Темряви була по-своєму дуже гарна жінка - принаймні як на мій смак. Вона гладила мене і лагідно теребила мене за вухом, і я їй усе це дозволяв, тому що коли вона це робила, я відчу­вав невимовну насолоду. Ще ніхто і ніколи не гладив мене так ніжно, ніхто не теребив мене за вухами. Словом, я втра­тив голову і вдарився у балачки, а тим часом вона вдавала, ніби захоплюється мною. Нарешті я не витримав і розповів їй про своє завдання. Ну, і, мабуть, вона мене таки приспа­ла, тому що зазвичай у мене неглибокий сон. Прокинув­шись, я побачив, що лежу, прикутий ланцюгом.

Княгиня Темряви стояла переді мною. І ось що вона мені сказала:

- Ти забув, Ґморку, що і я - одна з істот Фантазії. Отже, якщо ти борешся з Фантазією, ти борешся зі мною. Тобто ти мій ворог. І як ворога я тебе перехитрила. Звільнити тебе від цих пут можу тільки я. Одначе я зі своїми слугами і служницями вирушаю в Ніщо. І ніколи не повернуся.

Мовивши це, вона обернулася і пішла. Але не всі вчи­нили так, як вона. Лише коли Ніщо вже справді підступило під стіни міста, дедалі більше мешканців стали відчувати на собі його притягальну силу і не змогли йому опиратися. А сьогодні, якщо не помиляюся, піддалися останні. Так, я попався у пастку, хлопче, я надто довго слухав цю жінку. Але й ти, хлопче, опинився у пастці, бо надто довго слухав мене. Що ж, саме в цю мить Ніщо зусібіч оточило місто. Тобто ти попався - і пропав.

- То загинемо разом, - мовив Атрею.

- Що правда, то правда, - відповів Ґморк, - ми загине­мо разом, але ж не однаково, мій маленький наївний хлоп­че. Бо я помру раніше - іще до того, як сюди добереться Ніщо, тебе ж воно поглине. А це дуже різні речі. Бо якщо хтось помирає раніше, його історія тої ж миті добігає кінця, натомість твоя історія ще довго триватиме, але вже як бре­хня. Чуєш? Ти станеш брехнею.

- Чому ти такий злий? - запитав Атрею.

- Ви мали свій світ, - похмуро відказав Ґморк, - а я ні.

- Яке в тебе було завдання?

Ґморк, який до цієї миті все ще намагався сидіти пря­мо, раптом сповз і розпластався на землі. Було видно, як вичерпуються його останні сили. Тепер його голос нагаду­вав ядушне хрипіння.

- Ті, кому я служу, ті, які вирішили знищити Фанта­зію, виявили, що їхній план опинився під загрозою зриву. Вони довідалися, що Дитинна Царівна вислала гінця, ве­ликого героя, - і скидалося на те, що він таки дійсно зуміє привести у світ Фантазії людську дитину. Цього героя тре­ба було своєчасно вбити. Тож ті, кому я служу, послали ме­не йому навздогін. Колись я чимало находився Фантазією і непогано її знав, тому відразу натрапив на слід цього героя; я йшов за ним день і ніч, поволі його наздоганяючи; я йшов за ним через край Сасафраніїв, проминувши храм у пралісі

Муамату, через Совиний Ліс, через Болота Смутку, через Мертві Гори, але в якийсь момент - це сталося коло Великої Безодні, недалеко від Йґрамулевої павутини - я збився зі сліду: героя наче вітром здуло. Що ж, я й далі його шукав, бо десь же він мусив бути, але - ніде нічого. Дотепер я так і не знаю, куди він тоді зник. Ось так я і опинився у цьому місті. Шкода, що я не зміг виконати своє завдання. Одначе і він не виконав своє. Дивися, Фантазія гине! До речі, цього героя звали Атрею.

Ґморк підняв голову. Хлопець зробив крок назад і ви­простався.

- Це я, - мовив він. - Атрею - це я.

Виснаженим, худим тілом вовкулаки струснула страш­на судома, що повторювалася і ставала дедалі сильнішою. А тоді з пащі перевертня вирвався напівхрип, напівкашель. За мить він зробився ще голоснішим і хрипкішим і нарешті перейшов у болісне гарчання, що дріботно відлунювало, відбиваючись від стін спорожнілих кам’яниць. Перевер­тень реготав!

То був страхітливий, незрівнянно жаский звук.

Ні до, ані після того Атрею ніколи не чув нічого подіб­ного.

А тоді зненацька все закінчилося. Ґморк сконав.

Атрею довго стояв у якомусь заціпенінні. Врешті-решт підійшов до мертвого вовкулаки та, сам не знаючи чому, схилився над ним і торкнувся рукою настовбурченої чорної шерсті. Тої ж таки миті блискавичним, як думка, рухом Ґморкові щелепи зімкнулися: він вгризся зубами в ногу Атрею. Навіть після смерті зло жило в ньому і було могут­нім.

Атрею відчайдушно намагався якось вивільнитися з вовкулакової пащеки. Усе дарма. Велетенські зубиська пе­ревертня засіли в тілі Атрею, ніби гігантські сталеві цвяхи.

Хлопець упав на брудну долівку біля вже мертвого покру- ча.

А тим часом нестримно і безшелесно, легко долаючи високі чорні мури, які оточували місто, зусібіч насувалося Ніщо.

X.

ПОЛІТ ДО ВЕЖІ ЗІ СЛОНОВОЇ КОСТІ

Гої ж таки миті, коли Атрею проминув струхлявілу міську браму і ввійшов у Місто-Примару, власне тоді, коли він зробив свої перші кроки кривими міськими вуличками в мандрівці, що так фатально закінчилася на брудному зад­ньому подвір’ї, - отож, якраз у цю хвилину щастедракон Фухур запримітив щось вкрай дивне.

Весь цей час він не покидав шукати свого маленького друга і пана. Щоби краще бачити, Фухур піднявся дуже високо, аж понад хмари, і крізь прогалини в імлі уважно вдивлявся в місцевість. Куди не глянь, скрізь було тільки безкрає море; воно поступово вгамовувалося після несамо­витої бурі, що збурила його до найглибших глибин. Знена­цька Фухур побачив удалині щось геть незрозуміле: здава­лося, золотий промінь світла пронизував морські води - і то спалахував, то пригасав, то спалахував, то пригасав. Але найбільше вражало Фухура те, що промінь цей, здавалося, спрямований просто на нього, на Фухура. Він помчав у той бік. Одначе долетівши до місця, де палахкотів промінь, щастедракон побачив, що промінь цей виходить із найгли­бших глибин, а може, навіть із морського дна.

Щастедракони. як відомо, - створіння стихій повітря і вогню. Вода є для них стихією не тільки ворожою, а й небе­зпечною... У воді щастедракон може просто-напросто згас­нути, як вогник, або задихнутися, тому що ці істоти вдиха­ють повітря усім своїм тілом, тобто шкірою - стома тисяча­ми перламутрових лусочок. Та й поживою для щастедрако- нів є тільки повітря і тепло, ніякої іншої їм не треба. Однак без повітря і тепла вони жити не можуть.

Отож Фухур розгубився. Він не знав, що там, у глибині, так дивно світиться і зблискує і чи має воно хоч якийсь сто­сунок до Атрею.

Усе ж таки він не став гаяти час на вагання і роздуми. А тому злетів так високо, як тільки міг, притис лапи до тулу­ба, виструнчився і сторчголов кинувся у воду. Здійнялися височезні бризки, вода шугонула вгору і розсипалася фон­таном. Від страхітливого зудару з водою Фухур мало не знепритомнів, та все ж примусив себе розплющити свої ру­біново-червоні очі. Тепер блискучий предмет, що випромі­нював світло, був уже зовсім близько, але все ще занадто глибоко, приблизно на відстані подвійної довжини його ті­ла. Вода обтікала щастедракона, його тіло було всуціль вкрите, неначе перлинами, пухирцями повітря; приблизно такі ж пухирці повітря можна побачити у посудині з водою за мить до того, як вона закипить. Але сам щастедракон скрижанів і страшенно знесилів. Зібравши останні сили, він пірнув ще глибше - і тільки тепер побачив, звідки вихо­дить промінь. Річ ця нарешті опинилася зовсім поруч, так що він зміг до неї дотягнутися. То було Сяйво! За якимсь неймовірно щасливим збігом обставин Клейнод зачепився за гілку корала, що виріс на підводній скелі. Бо якби не це, Сяйво поглинула б морська безодня.

Фухур відчепив Сяйво і одягнув його собі на шию, що­би, бува, не загубити, бо відчував, що ось-ось знепритомніє. А коли щастедракон нарешті прийшов до тями, то спершу ніяк не міг зрозуміти, що сталося. Він побачив, що знову летить у піднебессі над морем, і страшенно здивувався. І ще більше здивувався, коли зрозумів, що летить у цілком пев­ному напрямку і з дивовижною швидкістю: так швидко він ще ніколи в житті не літав. Він спробував сповільнити лет, але виявилося, що тіло йому не підвладне. Його опанувала інша, значно могутніша воля, і тепер саме вона його скеро­вувала. Джерелом цієї волі був Клейнод, який висів у нього на шиї.

І тільки ближче до вечора, коли в повітрі запахло смер­ком, Фухур побачив якийсь далекий берег. Щоправда, роз­дивитися прибережний краєвид щастедракон не зміг: берег потопав у тумані. Але коли Фухур підлетів ще ближче і придивився ще уважніше, то побачив, що більшість сухо­долу тут заполонило Ніщо, і зрозумів, що дивитися в той бік він не може: щастедраконові здавалося, що він сліпне, і від цього дуже боліли очі.

Якби на те його воля, він негайно повернув би назад. Але таємнича сила Амулета змушувала його летіти далі. І незабаром він зрозумів, у чому річ: посеред цього безкрайо­го Ніщо він раптом помітив маленький острівець - похмуре нагромадження будинків з гострими дахами і перехнябле- ними вежами. Фухур уже почав здогадуватися, кого він там знайде, тож тепер його підганяла не тільки могутня влада Амулета, але і його власна воля.

У тісному закапелку, де Атрею лежав біля мертвого вовкулаки, було вже зовсім темно. Сірого примарного світ­ла, яке ледь просочувалося поміж стінами щільно притис­нутих один до одного будинків, було так мало, що Фухур насилу розгледів зеленошкіре тіло хлопчака біля мертвого чудовиська, зарослого чорним хутром. І чим темніше ста­вало, тим сильніше вони зливалися в єдине ціле.

Атрею давно облишив спроби визволити ногу, затис- яуту між сталевими щелепами вовкулаки. Він перебував у напівмаренні, йому весь час ввижалися море трави і пур­пуровий буйвол - той, у якого він так і не пустив стрілу. Атрею кликав своїх однолітків і товаришів з полювання (всі вони, напевно, уже стали справжніми мисливцями), але ніхто його не почув, ніхто не відгукнувся. Тільки величез­ний буйвол нерухомо стояв перед ним і свердлив його пог­лядом. Тоді Атрею почав кликати Артакса, свого коня. Але й той не прибіг на поклик, і до Атрею так і не долинуло його іржання. Тоді Атрею став кликати Дитинну Царівну, але дарма. Та й що він міг би їй сказати? Він не мисливець, ані її посланець, він ніхто.

Атрею скорився.

І раптом ній відчув Ніщо! Воно, видно, підступило вже зовсім близько. Так, Атрею знову відчув нездоланну силу, з якою воно його притягувало. Ц|я тяга чимось нагадувала запаморочення. Він підвівся і, стогнучи, спробував вивіль­нити ногу. Але щелепи, що міцно її тримали, не піддалися. Насправді це було щастям. Бо якби Атрею не втримали на місці зуби Ґморка, Фухур прилетів би занадто пізно.

Минула ще хвилина - і раптом Атрею почув мідний гул, То був голос щастедракона, і він звучав угорі, просто над ним:

- Атрею! Ти тут? Атрею!

- Фухур! - крикнув Атрею.

А тоді склав долоні рупором і закричав, піднявши голо­ву до неба:

- Я тут! Фухуре! Фухуре! Допоможи! Я тут!

Він кричав і кричав, аж доки не побачив біле, звивне щастедраконове тіло. Фухур блискавкою розтяв темне небо. Спершу світло - щастедракон і Сяйво - блиснуло вдалині, на великій висоті, потім - трохи нижче. Атрею вигукував, а щастедракон відповідав йому своїм гучним і гулким, наче бронзовий дзвін, голосом. Нарешті Фухур з височини розг­ледів Атрею - той лежав на землі. Хлопець здавався згори не більшим від маленького жучка, що принишк у темній ямці.

Фухур спробував приземлитися, але там було затісно, до того ж уже геть стемніло. Через де він, знижуючись, за­чепився за виступ фронтону одного будинку. Тої ж миті зі страхітливим гуркотом - здавалося, що вдарив грім, - зава­лилися балки, які підпирали дах. Фухур відчув пекучий біль: щось устромилося йому в спину, завдавши глибокої рани. Замість того, щоб елегантно і вишукано, красиво і плавно опуститися на землю, щастедракон просто-напросто впав, хляпнувшись у багно біля Атрею і мертвого Ґморка.

Фухур обтрусився, як пес, що виходить із води, пчих­нув і прогудів:

- Ну, нарешті! Ось де ти пропадаєш! Я нагодився саме вчасно!

Атрею нічого не відповів. Він тільки обхопив руками шию Фухура й притулився обличчям до його сріблясто- білої гриви.

- Давай-но, вилазь мені на спину! Не вільно зволікати!

На ці слова Атрею тільки похитав головою. Лише тоді

Фухур побачив, що вовкулака намертво вчепився зубами в ногу Атрею.

- Із цим ми зараз дамо собі раду, - заспокоїв він Атрею, обертаючи рубіновими очима. - Не журися!

Він узявся за голову перевертня обома лапами і спробу­вав розтиснути його щелепи, проте не зміг.

Фухур сопів і кректав, але всі його зусилля були дарем­ні. І він нізащо не врятував би свого маленького друга, якби не щасливий випадок. З іншого боку, щастедраконам зав­жди всміхається щастя, а заодно воно усміхається і тим, кому усміхаються щастедракони.

Коли Фухур, украй знесилівши, нахилився, щоби збли­зька краще роздивитися, чи можна якось розійняти Ґмор- кові щелепи, Клейнод, який висів у нього на шиї, випадко­во торкнувся чола перевертня. І тої ж миті пащека потвори сама розціпилася, звільнивши ногу Атрею.

- Ой! - вигукнув Фухур, - Ти бачиш?

Та Атрею йому не відповів.

- Що сталося? - запитав Фухур. - Де ти?

Він став шукати свого друга, намагаючись намацати його в непроглядній темряві, але той таки дійсно зник. Але доки Фухур намагався хоч щось побачити у нічному моро­ці, вдивляючись у глибоку чорноту своїми рубіново- червоними очима, він і сам почув той поклик, який так си­льно подіяв на Атрею, щойно він звільнився від вовкулако- вих зубів, - силі, з якою притягувало Ніщо, було вже майже годі протистояти. Але Клейнод надійно захищав Фухура.

А от Атрею, хоч і пручався як міг, хоч напружував що­сили свою волю, був приречений. Він щосили намагався чинити спротив, упирався руками і ногами, щоби не зру­шитися з місця, але його руки і ноги корились уже не йому, а поклику Ніщо. Ще кілька кроків - і його б не стало.

Але в найостаннішу мить над ним, ніби спалах блиска­вки, шугонув Фухур. Він схопив його за пояс, висмикнув угору і помчав із ним вдалеч, розтинаючи світлом пітьму нічного неба.

Бежеві дзиґарі вибили дев’яту.

Ні Фухур, ані Атрею не могли пізніше згадати, як довго летіли в цій непроглядній темряві, чи справді це була всьо­го лише одна ніч. Може, час для них тоді зупинився, і вони нерухомо повисли у чорному безмірі. Так чи інак, але це була найдовша ніч у житті не тільки Атрею, але й Фухура. Хоча щастедракон і був набагато старший від хлопчика.

Однак навіть найдовша і найтемніша ніч рано чи пізно закінчується. І коли на обрії раптом замріло бліде вранішнє світло, вони побачили вдалині, якраз на лінії обрію, Вежу Зі Слонової Кості.

Тут нам доведеться трохи відхилитися від нашої розпо­віді, щоби пояснити, в чому полягає особливість фантазій­ної географи. Країни і моря, гори і ріки розташовані там зовсім інакше, ніж у Світі людей, і намалювати карту Фан-

тазії було б неможливо, бо ніхто не зміг би твердо сказати, які країни межують між собою. Навіть захід і схід, північ і південь там непостійні: все залежить від того, де перебува­єш, а літо і зима, день і ніч у різних місцях чергуються по- різному. Зі спекотної розжареної пустелі, наприклад, подо­рожній може відразу потрапити на засніжені арктичні про­стори. У Фантазії немає відстаней, які можна виміряти, тому слова «близько» і «далеко» набувають там зовсім ін­шого значення, аніж те, до якого звикли ми. Усе залежить від настрою і бажання того, хто вирушає в дорогу. Оскільки Фантазія не має меж і не знає кордонів, її серединою можна вважати будь-яку точку - залежно від того, хто туди йде. І там, у самому осерді Фантазії, стоїть Вежа Зі Слонової Кос­ті.

Атрею страшенно здивувався, коли раптом зрозумів, що летить у піднебессі верхи на щастедраконі, бо ніяк не міг згадати, як він тут опинився. Останнє, що він пам’ятав, було те, як щастедракон підхопив його і метнувся вгору. Атрею стало холодно, він загорнувся у плащ, який тріпотів на вітрі, - і раптом помітив, що його плащ геть посірів. Тоді він побачив, що його шкіра і волосся також втратили колір. А коли зовсім розвидніло, зауважив, що й Фухур надзви­чайно змінився. Щастедракон став тепер схожим на сіру смугу туману і здавався настільки ж примарним. Та воно й не дивно, адже вони побували на самісінькому краю Ніщо.

- Атрею, мій маленький пане, - тихо заговорив до ньо­го щастедракон, - скажи мені, чи твоя рана дуже болить?

- Ні, - відповів Атрею, - я не відчуваю жодного болю.

- Тебе лихоманить?

- Ні, здається, ні. Чому ти питаєш?

- Я відчуваю, як ти тремтиш, - відповів Фухур. - А що може змусити Атрею тремтіти?

Атрею трохи помовчав і тільки згодом відповів:

- Незабаром ми будемо на місці. І тоді мені доведеться сказати Дитинній Царівні, що рятунку нема. З усього, що мені довелося зробити, це, здається, найтяжче.

- Так, - сказав Фухур ще тихіше, - це правда.

Вони мовчки полетіли далі - до Вежі Зі Слонової

Кості.

Ще за якийсь час щастедракон запитав:

- Ти її коли-небудь бачив?

- Кого?

- Дитинну Царівну, чи, точніше, Золотооку Повелите­льку Бажань, - бо саме так до неї треба звертатися в розмові

- Ні, я ніколи її не бачив.

- А я бачив. Дуже давно. Твій прадід тоді був іще зо­всім маленьким хлопчиком. А я був юним щастедраконом. Усі мене звали Стриб-Скоком, і в голові мені були самі ли­ше дурні витівки. Якось мені заманулося зняти з неба Мі­сяць. Великий і круглий, він сяяв високо вгорі, і його недо­сяжність мене страшенно роз’юшила* (* розлютила). Кажу ж тобі, я був легкодухим телепнем. Я піднявся як тільки міг високо - і лише тоді зрозумів, який з мене бевзь. Тоді я, так би мови­ти, і в прямому, і в переносному значенні, упав з неба на землю. Падаючи, я пролітав біля Вежі. Пелюстки Павіль­йону Магнолії були у ту ніч розкриті, і в серцевині квітки сиділа Дитинна Царівна. Вона подивилася на мене, це був тільки один короткий погляд, один-єдиний, але... Не знаю, як тобі це пояснити, та після тієї ночі я страшенно змінив­ся, став цілком іншим, ніж був до того.

- А як вона виглядає?

- Як маленька дівчинка. Але вона старша від най- древніших створінь Фантазії. Правильніше було б сказати, в неї немає віку.

- Але ж зараз вона смертельно хвора, - сказав Атрею. - Як ти гадаєш, якими словами краще обережно підготувати її до того, що жодної надії не залишилося?

Фухур похитав головою.

- Та де там! Вона відразу помітить усяку фальш і на­віть найменшу нещирість. Ти мусиш сказати їй звичайну правду.

- Наміть якщо вона від цього вмре? - запитав Атрею.

- Не думаю, що це станеться, - мовив Фухур.

- Я знаю, ти щастедракон, значить, ти правий.

І вони знову якийсь час летіли мовчки. Цього разу три­валу мовчанку перервав Атрею.

- Я маю іще одне запитання.

- Питай!

- Хто вона?

- Що ти маєш на увазі?

- Сяйво має владу над усіма мешканцями Фантазії, незалежно від того, чи вони створіння Світла, чи створіння Пітьми. І наді мною теж. Та все-таки Дитинна Царівна ні­коли не користає зі своєї влади. Її немовби взагалі нема, і все-таки вона присутня в усьому. Вона - така ж, як і ми?

- Ні, - сказав Фухур, - вона не така, як ми. Вона не є створінням Фантазії. Усі ми існуємо тільки тому, що існує Дитинна Царівна. Але її природа - цілком інша.

- Що ж, тоді вона... - Атрею збентежився, не наважу­ючись поставити своє питання. - Невже вона така ж, як людські діти?

- Ні, - відповів Фухур, - вона не зі Світу людських ді­тей.

- Тоді хто вона? - не вгавав Атрею.

Фухур відповів не відразу.

- Ніхто у Фантазії цього не знає, ніхто у Фантазії не може цього знати. Це найпотаємніша з таємниць нашого Світу. Я чув, як один із мудреців казав, що той, хто збагне цю таїну до кінця, сам задме свічку свого життя. Не знаю, щоправда, який саме зміст вкладав він у ці слова. Більше мені нічого тобі сказати.

- А тепер згасне свічка її життя і свічка життя всіх нас, хоч нам і не відкрилася її таємниця.

Фухур промовчав, але на його лев’ячій морді промай­нула легка усмішка, так ніби він хотів заперечити: цього не буде.

Після цього вони більше не розмовляли.

За кілька хвилин вони вже ширяли понад Лабіринтом, який широкою смугою оточував Вежу Зі Слонової Кості, - над квітучою рівниною, вкритою складним переплетенням доріжок і стежин, котрі відокремлювали одну від одної клумби і галявини. Те, що вони побачили, вжахнуло їх: на­віть сюди вже проникло Ніщо.

Щоправда, наразі воно захопило лише невеликі ділян­ки Лабіринту, проте яскраві клумби і кущі, які квітували поблизу, повсихали і заниділи. Тоненькі деревця пнулися своїми кривуватими голими гілками до неба, до щастедра- кона і вершника, який сидів у нього на спині, ніби благаю­чи про допомогу. Колись зелені, всуціль вкриті барвистими квітами галявини зблякли, зачахли, від них піднімався за­пах гнилизни і цвілі. Яскраво-червоними були тільки гри­би з величезними капелюшками і якісь звироднілі рослини ядучо-отруйного кольору.

В такий спосіб жива природа Фантазії, тобто те, що від неї ще залишилося, хоч і безсило, безнадійно і судомно, та все ж відчайдушно опиралася цілковитому й остаточному знищенню, яке насувалося на неї з усіх боків.

Однак у центрі Лабіринту і далі сяяла казковою білістю незрівнянно прекрасна Вежа Зі Слонової Кості: руйнування її не зачепило.

Фухур спочатку збирався опуститися на одну з нижніх терас, де належало приземлятися всім летючим посланцям. Та нараз відчув, що ні в нього, ні в Атрею не вистачить си- ли піднятися спершу по довжелезній спіралі Головної ву­лиці, а потім - сходами, на самісінький вершечок Вежі. А ще йому здавалося, що в цьому випадку можна взагалі зне­хтувати всіма розпорядженнями і правилами, встановле­ними етикетом. Вів вирішив летіти далі, а потім здійснити вимушену посадку.

Отож Фухур промчав над безліччю критих балконів, переходів і балюстрад - і в самісінькому кінці Головної ву­лиці, просто перед палацом, гепнувся додолу, щоправда, дещо з розгону; тому легенько ковзнув уперед, переверну­вшись при цьому кілька разів із живота на спину і зі спини на живіт, а тоді нарешті зупинився - хвостом уперед.

Атрею, який під час цього складного маневру щосили притискався до щастедракона, обхопивши руками його шию, щоби не звалитися, тепер випрямився й роззирнувся на всі боки.

Він очікував, що його урочисто зустрінуть або принай­мні що до нього збіжаться слуги - йому здавалося, їх тут мало би бути надзвичайно багато, - запитати, хто він такий і що йому тут треба, але так нікого і не побачив. Світлосяй- ний сніжно-білий палац, здавалося, вимер.

«Невже вони всі повтікали? - промайнуло у нього у го­лові. Невже вони покинули Дитинну Царівну? А може, во­на...»

- Атрею, - шепнув йому Фухур. - ти мусиш повернути їй Сяйво.

Він зняв із шиї золотий ланцюжок, проте той вислизнув йому з лап і впав на землю.

Атрею, забувши про рану, прожогом кинувся підібрати Аурин, але заточився і впав.

Але він таки підняв його і повісив ланцюжок із Клей- нодом собі на груди. Потім насилу підвівся, спираючись на щастедраконову лапу.

Але той не відповів, не ворухнувся. Здавалося, Фухур вмер.

Головна вулиця закінчувалася біля високої білої стіни, яка оточувала палац, вона впиралася в кунштовно вирізьб­лену браму; вона стояла розчинена. Атрею насилу дошкан­дибав до неї, увійшов, тримаючись за портал, а тоді поба­чив широкі сліпучо-білі сходи; здавалося, вони вели просто в небо. Він почав підніматися сходами, ледве переступаючи зі сходинки на сходинку. Його рана кривавила. Іноді він зупинявся, щоб перепочити.

Коли він нарешті здолав ці нескінченні сходи, то поба­чив перед собою довгу галерею. Він рушив далі, від колони до колони, спираючись на них, щоб не впасти. Галерея при­вела його в двір із безліччю водограїв. Жваво дзюркотіла вода, під променями сонця виблискували численні водой­ми. Проте Атрею вже нічого не бачив довкола себе, він ішов, як сновида, кожен крок давався йому ціною неймові­рних зусиль. Та ось він опинився перед іще одною брамою, значно меншою, ніж попередня; потім йому знову довелося підніматися сходами, але ці сходи були зовсім вузькі. Так він опинився в саду, де все - і дерева, і квіти, і звірі - було вирізьблене з білосніжної слонової кості. Він більше не міг стояти, а тому поповз. Подолавши таким чином кілька ар­кових містків без поруччя, Атрею побачив третю браму, геть малесеньку. Коли ж він проповз іще й через цю браму, його очам відкрився відполірований, як дзеркало, стрілча­стий конус зі слонової кістки, на вістрі якого сяяв білий- пребілий Магнолієвий Павільйон. І не було ані сходів, ні доріжки, які б туди вели.

Атрею затулив обличчя руками.

Ніхто з тих, кому хоч раз у житті судилося побувати в цьому Павільйоні, не зміг би сказати, як він подолав цей останній відрізок шляху: це дається як благодать.

Атрею відвів руки від лиця і побачив, що стоїть перед дверима, які ведуть у Павільйон. Він увійшов усередину і опинився сам на сам із Золотоокою Повелителькою Ба­жань.

Вона сиділа на горі подушок, на високому круглому си­дінні в самісінькій серцевині квітки магнолії і дивилася на нього. Зненацька він усвідомив: в усьому світі немає нічого вразливішого і важливішого, нічого тендітнішого і дорого­ціннішого від неї.

Що Дитинна Царівна тяжко хвора, вгадувалося з її змарнілого і блідого личка, яке здавалося зовсім прозорим. Її мигдалеподібні очі відсвічували темним золоти. У цих очах не було ні заклопотаності, ні тривоги. Вона всміхала­ся. Маленька і тоненька, Царівна була зодягнена в широкі шовкові шати, такі сліпучо-білі, що поряд з нею тьмяніли навіть магнолієві пелюстки.

Виглядала вона як десятирічна дівчинка - дитина не­вимовної краси, проте її пряме довге волосся, що спадало на плечі, було біле як сніг.

Бастіян злякався.

Тої миті з ним сталося щось таке, чого він не переживав іще ніколи в житті.

Дотепер, читаючи «Нескінченну історію», він чудово уявляв собі все, про що в ній мовилося. Звичайно, у цій книзі відбувалися дуже дивні речі, що правда, то правда, але їх, мабуть, якось мож­на пояснити. Він напружував уяву — і бачив, як Атрею летить вер­хи на щастедраконі. бачив Лабіринт і Вежу Зі Слонової Кості. Але насправді то були всього лише образи, що оживали в його голові. Коли ж він дочитав книгу до місця, де мова зайшла про Дитинну Царівну, то на якусь коротесеньку мить — так, наче все довкола осяяв спалах блискавки, — і справді побачив її обличчя. Не в уяві, ні; він побачив її на власні очі! І достеменно знав, що це не уроєн- ня. Він навіть зауважив деякі подробиці, яких не було в книжці.

От, наприклад, брови — чорні, наче намальовані тушшю, дві дуги над її золотавими очима. Або ж малесенькі вушка з ледь видовже­ними мочками, і ніжна шийка, і голівка, ледь нахилена набік. Бас- тіян твердо знав, що ніколи в житті не бачив нічого прекраснішо­го, ніж це обличчя.

А ще він чомусь знав, як її звуть, — Місяцівна. Він нітрохи не сумнівався, що це її ім’я.

І Місяцівна також подивилася на нього — на нього, Бастіяна Бальтазара Букса!

Вона подивилася на нього так, що вираз її обличчя він не зміг би передати жодними словами. Може, вона також здивувалася, побачивши його. Що було в її погляді? Благання? Туга? А може... щось іще?

Він намагався пригадати, як виглядали її очі, однак це йому ніяк не вдавалося.

Проте одну річ він знав напевне: цей погляд пронизав його наскрізь, як рентгенівський промінь* (* в оригіналі жодного рентгену, поетичні метафори не для Прохаська), і запав просто в серце. Бас- тіян навіть зараз відчував, як опік, весь шлях її погляду. А ще він відчував, що після того, як Місяцівна зазирнула йому в серце, її погляд залишився в ньому, і тепер він випромінює світло, немов самоцвіт* (* в оригіналі "geheimnisvoller Schatz" (таємничий скарб)). Це було і боляче, і солодко водночас.

Та навіть якби Бастіян захотів позбутися того, що з ним ста­лося, він уже не міг би цього зробити. Та він і не хотів, ні, ніколи в житті! Нізащо на світі він не віддав би тепер цей скарб, який напо­внив світлом його серце.

Він хотів тільки одного: читати, читати, читати, щоби знов опинитися в павільйоні Місяцівни, щоби знов її побачити.

Він і не здогадувався, що таким чином прирікає себе на не­ймовірні, небезпечні пригоди.

Але навіть знаючи про це, нізащо не закрив би книгу з «Не­скінченною історією», не відклав би набік, щоб ніколи більше не взяти її до рук.

Перегорнувши тремтячими пальцями кілька сторінок, він знайшов ту, на якій перервав читання, і знову заглибився в книгу.

Бежеві дзигарі вибили десяту.

XI.

ДИТИННА ЦАРІВНА

Неспроможнии вимовити ані слова, Атрею стояв і ди­вився на Дитинну Царівну. Він не знав, що казати, не знав, як повестися. Подумки він не раз малював собі цю мить, добирав слова, але тепер чомусь геть усі вони повилітали йому з голови.

Вона усміхнулася йому і промовила голосом, що звучав тихо і ніжно, як голос співочої пташки:

- Ти вже повернувся зі своїх Великих Пошуків, Атрею?

- Так, - ледве видушив із себе Атрею й опустив голову.

- Твій червоний плащ геть збляк, - сказала вона, помо­вчавши. - Посіріло і твоє волосся, а шкіра - зашкарубла, наче камінь. Але зараз усе знову буде як перше, і навіть іще гарніше. Ось побачиш.

Атрею не міг вимовити ані слова, так, наче йому відіб­рало мову. Він тільки ледь помітно похитав головою. І знов зазвучав ніжний голос:

- Ти виконав моє завдання...

Атрею ніяк не міг втямити, чи то запитання, чи ствер­дження. Він не наважувався підвести очі - так боявся про­читати відповідь на її обличчі. Хлопець поволі підніс руку до ланцюжка з золотим Сяйвом, зняв його і простягнув Ди­тинній Царівні - як і раніше, намагаючись уникати її пог­ляду. Він спробував опуститися на одне коліно (Атрею знав, що так роблять усі посланці, про це розповідали пісні і легенди, які він чув у себе на батьківщині), одначе його зрадила поранена нога, і він упав, та так і лежав перед Ди­тинною Царівною, обличчям до підлоги.

Вона нагнулася, підняла Сяйво і, перебираючи ланцю­жок своїми білими пальчиками, сказала:

- Ти добре відбув Пошуки. Я тобою дуже задоволена.

- Ні! Все марно! Порятунку нема!..

Запала мовчанка. Атрею притиснув долоні до лиця. Вів боявся, що зараз із вуст Царівни зірветься крик розпачу, що вона почне жорстоко йому докоряти або що у гніві про­жене його геть з очей. Щоправда, він і сам не знав, чого че­кав, на що сподівався. Але Дитинна Царівна таки по- справжньому його вразила: вона засміялася. Засміялася тихо і радісно. Атрею спершу розгубився, він навіть поду­мав: можливо, вона збожеволіла. Але ні, це не був безтям­ний сміх людини несповна розуму.

Минуло ще трохи часу, перш ніж вона сказала:

- Але ти ж привів його із собою.

Атрею підняв голову:

- Кого?

- Нашого рятівника.

Він зазирнув їй в очі з німим запитанням, однак не прочитав там нічого, крім світлої радості. А вона засміяла­ся знову:

- Ти виконав завдання. Я дякую за все, що ти зробив. Атрею похитав головою.

- О, Золотоока Повелителько Бажань, - почав він, за­тинаючись, уперше звертаючись до неї саме таким чином - вживаючи її офіційний титул, який йому підказав Фухур, - я... Та ні, я справді не розумію, що ти маєш на увазі.

- Я бачу, - мовила вона. - Але незалежно від того, чи розумієш ти, чи ні, завдання своє ти виконав. Добре вико­нав, і це головне, чи не так?

Атрею мовчав, вирячивши очі та відкривши рота від здивування. Він привів у Фантазію рятівника, але не мав поняття, як саме це зробив, і не знав, як йому запитати про це Дитинну Царівну.

- Я його бачила, - продовжувала вона. - І він також мене побачив.

- Коли це було?

- Щойно, коли ти ввійшов. Ти привів його із собою.

Атрею мимоволі роззирнувся.

- Де ж він? Тут нікого нема, тільки ти, Повелителько Бажань. І я.

- О, тут є ще багато такого, чого ти не бачиш, - сказала вона, - повір. Правда, наш рятівник ще не з’явився в моєму світі, він іще у своєму. Та наші світи так зблизилися, що коли тонка перетинка між ними стає на мить цілковито прозорою, ми бачимо одне одного. Незабаром цей хлопчик прийде до нас і назве мене новим іменем, тому що тільки він - лише він один - може мені його дати. Тоді я видужаю, і Фантазія теж.

Поки Дитинна Царівна говорила, Атрею натужно звів­ся на ноги. Вона вже сиділа у своєму високому круглому фотелі, а тому він підняв голову, щоби ще раз подивитися на неї. І коли хлопець заговорив, його голос зазвучав над­звичайно хрипко.

- Я не можу повірити: ти вже знала ту звістку, яку я мусив тобі сповістити? Те, що мені сказала Прадавня Мор- ла на Болотах Смутку, те, що я дізнався від Уюлялі біля Південного Оракула, - усе це було тобі відомо?

- Так, - сказала вона, - я знала це ще задовго до того, як послала тебе у Великі Пошуки.

В Атрею стислося горло.

- Знала? - перепитав він нарешті, через силу вимов- лнючи слова. - Тоді чому ж ти послала мене у Пошуки? Чо­го ти чекала від мене?

- Тільки того, що ти зробив.

- Що я зробив... - повільно повторив Атрею, а тоді гні­вно звузив очі. - Але це значить, що все, що я зробив, не мало жодного сенсу. Ти без жодної потреби вирядила мене у Великі Пошуки. Мені не раз доводилося чути про те, що твої рішення часом бувають украй незбагненні. Мабуть, це справді так. І все-таки після всього, що мені довелося пе­режити, важко змиритися з тим, що то був усього лише жарт.

Очі Дитинної Царівни потемніли.

- Я аж ніяк не жартувала з тобою, Атрею, - сказала во­на дуже поважно. - Мені чудово відомо, чим я тобі завдя­чую. Все, що ти зробив, надзвичайно потрібне. Я вирядила тебе у Великі Пошуки не заради звістки, яку ти намагався мені принести, а через те, що це був єдиний спосіб поклика­ти і принести сюди нашого рятівника. Адже він став свід­ком усього, що тобі судилося пережити, весь цей нелегкий шлях він пройшов разом з тобою. Ти чув його наляканий зойк, коли стояв над чорнотою Великої Безодні й розмов­ляв з Йґрамулем, ти бачив його, проходячи через Браму Чарівного Дзеркала. Ти ввійшов у його образ і захопив його із собою, і він пішов за тобою, тому що побачив себе твоїми очима. І зараз він також чує кожне наше слово. І знає, що ми говоримо про нього, чекаємо на нього і покладаємо на нього всі свої сподівання. І тепер, можливо, вів розуміє, що всі труднощі й небезпеки, всі випробування, які тобі випа­ли, ти прийняв також і задля нього, заради того, щоби він прийшов до нас, бо його кличе вся Фантазія.

Атрею все ще стояв насуплений, але гнів його вже ми­нав.

- Звідки ти про все де знаєш? - запитав він нарешті. - І про зойк над безоднею, і про відображення у Чарівному Дзеркалі? Невже усе це також було тобі відомо наперед?

Дитинна Царівна, яка до цієї миті стискала Сяйво у ру­ці, повісила Аурин собі на шию і сказала:

- Хіба ти не носив весь час мій Знак Влади? Хіба ти не знаєш, що доки ти його носив, я весь час була з тобою?

- Не весь час, - заперечив Атрею. - Тому що я його за­губив.

- Так, тоді ти справді залишився сам-один, - мовила вона. - Розкажи мені, що сталося за той час?

Атрею оповів їй про все, що йому довелося пережити.

- Тепер я знаю, чому ти посірів. - сказала Дитинна Ца­рівна. - Ти занадто наблизився до Ніщо.

- Ґморк переконував мене, начебто фантазяни стають брехнями, коли їх поглинає Ніщо. Невже це дійсно так? - запитав Атрею.

- Так, це правда, - відповіла Дитинна Царівна, і її зо­лотаві очі потемніли. - Усі хибні думки, всі ілюзії та омани, які живуть нині у світі людей, були колись створіннями Фантазії. Неправда за своєю природою дуже подібна до фа­нтазії, але, стаючи брехнею, вона втрачає свою істинну сут­ність. На перший погляд вони майже не різняться. І все- таки Ґморк сказав тобі тільки частку правди; від такої лу­кавої істоти, як він, нічого іншого і не варто було сподіва­тися.

Щоби подолати кордон між Фантазією і Світом людей, є тільки два шляхи. Один - істинний, а інший - хибний. Си­ломіць проштовхувати створіння Фантазії у Світ людей - це помилковий шлях. А правильний - це коли людські діти самі приходять у наш світ. Дитина, побувавши у світі Фан­тазії, дізнається про щось таке, чого не можна довідатись у жоден інший спосіб. Отож ці діти повертаються у свій світ не такими, які були перед тим. Побачивши нас, фантазян, у нашому справжньому вигляді, люди немовби прозрівають; побувавши у світі Фантазії, вони і на свій - реальний - світ, і на всіх інших людей починають дивитися цілком іншими очима. І в тому, що перше здавалося понурою повсякденні­стю, їм раптом відкриваються чудеса і дивовижні таємниці. Ось чому вони завжди так охоче відкривали для себе Фан­тазію. Отож знай: чим багатшим, чим квітучішим є наш світ, тим менше неправди накопичується у світі людей, тим він кращий. Іноді наші світи руйнують один одного, але ж вони можуть один одного розвивати, робити прекрасніши­ми.

Атрею замислився.

- А як усе це почалося? - запитав Атрею, помовчавши.

- Біда навалилася на обидва світи одночасно; зненаць­ка все почало перетворюватися на свою протилежність, - відповіла Дитинна Царівна. - Тому те, що раніше давало прозріння, тепер засліплює, а те, що народжувало і вело до оновлення, несе руйнацію і знищення. Врятувати наші сві­ти можуть тільки людські діти. Для цього сюди, у Фанта­зію, повинна прийти дитина - бодай одна, одна-єдина, і ця дитина мусить дати мені нове ім’я. Я знаю, що ця дитина прийде. Я вже бачила цього хлопчика. І ти його вже бачив.

Атрею мовчав.

- Тепер ти розумієш, Атрею, чому тобі довелося звер­шити все те, що ти звершив? - запитала Дитинна Царівна. - Тільки довга історія, сповнена пригод, див і небезпек, дала тобі змогу привести до мене нашого рятівника. То була твоя історія.

Атрею сидів, поринувши у свої думки. Нарешті він ки­внув:

- Тепер я все зрозумів, Золотоока Повелителько Ба­жань. Дякую тобі за те, що ти вибрала саме мене. Пробач мені мій гнів.

- Сам ти не зміг би цього збагнути, лагідно сказала во­на. -Але тепер знаєш.

Атрею знову кивнув і, ще трохи помовчавши, зізнався:

- Я дуже втомився.

- Ти виконав усе, що мав виконати. Хочеш відпочити?

- Не тепер. Спершу я хотів би пересвідчитися, Що моя історія дійсно має щасливий кінець. Якщо все справді так, як ти сказала, якщо я виконав завдання, то чому Рятівник Фантазії досі не прийшов? На що він ще чекає?

Бастіян відчув, що від хвилювання в нього аж спітніли долоні.

- Я не можу, — сказав він, — бо не знаю, що мені зробити. Та й ім’я для Дитинної Царівни, яке спало мені на гадку, можливо, зовсім не те.

- Дозволь про щось тебе запитати, - звернувся Атрею до Дитинної Царівни.

Вона всміхнулася і кивнула.

- Чому ти видужаєш тільки тоді, коли тобі дадуть нове ім’я?

- Істинні імена додають усім істотам і всім предметам справжності, - сказала вона. - А неістинні роблять їх не­справжніми, фальшивими. І тоді множаться брехні.

- Але, може. Рятівник іще не знає твого істинного іме­ні?

- Ні, знає, - відповіла вона.

І Атрею та Дитинна Царівна знову замовкли.

- Так, — вимовив уголос Бастіян, — я також. Воно спало мені на думку, як тільки я тебе побачив. Але я не знаю, що мені зроби­ти.

Атрею подивився на Дитинну Царівну.

- Здається, Рятівник хоче прийти, але не знає, як.

- Робити нічого не треба, - відповіла вона. - Він пови­нен вимовити моє нове ім’я, відоме лише йому. Ось і все.

Бастіянове серце закалатало швидко-прешвидко. Може, спробувати? А як не вдасться? Ану ж він помиляється? А якщо вони розмовляють зовсім не про нього, а про когось іншого? Звідки йому знати, чи дійсно вони мають на увазі саме його?

- Невже, - знову заговорив Атрею, - він усе ще не ро­зуміє, що ми говоримо про нього, а не про когось іншого?

- Ні, - сказала Дитинна Царівна, - він не може бути таким нетямущим. Адже на свідчення цього він уже отри­мав від нас дуже багато знаків.

«Зараз спробую», — подумки вирішив Бастіян. Але так і не зміг вимовити ім’я Дитинної Царівни.

А що, коли йому вдасться — і він якимось чином опиниться у Фантазії? Не виключено, що він при цьому якось перевтілиться. Яким вів тоді стане? А раптом буде боляче? Або, може, він втра­тить усю свою силу? І ще одне. Хіба йому аж так кортить потрапи­ти у Фантазію? Так, він хотів би опинитися в одному світі з Атрею і Дитинною Царівною, але при цьому аж ніяк не бажає опинитися сам на сам із чудовиськами і потворами, якими там аж кишить.

- Мабуть, йому бракує відваги?

- Відваги? Хіба потрібно відваги на те, аби вимовити моє ім’я?

- Тоді я бачу лише одну причину, котра, можливо, його втримує.

- І що це за причина?

Атрею не відразу наважився відповісти:

- Він просто не хоче. Його не хвилюють ані твоя доля, ані доля Фантазії. Йому до нас байдуже.

- Ні, неправда! — крикнув Бастіян. — Ви помиляєтеся! Не треба так про мене думати, прошу вас! Ви мене чуєте? Атрею, це зовсім не так!

- Він обіцяв мені прийти, - сказала Дитинна Царівна. - Я прочитала це в його очах.

- Так, я пообіцяв! — крикнув Бастіян. — Я зараз прийду, мені тільки треба ще раз усе добре обдумати. А це не так просто.

Атрею опустив голову, вони з Царівною мовчки стояли, чекаючи. Чекали вони довго, але Рятівник усе не з’являвся, і ніщо не свідчило про те, що він готовий потра­пити у світ Фантазії.

А Бастіян уявив собі, як воно буде. Ось він раптом з’являється перед ними — опецькуватий хлопець із кривими нога­ми і з повним блідим обличчям. Вів надзвичайно чітко побачив вираз розчарування на обличчі Дитинної Царівни, він аж наче по­чув, як вона презирливо йому кидає:

- Чого тобі тут треба?

Ну, а Атрею, мабуть, навіть засміється. І від цих думок, від спричиненого ними палючого сорому Бастіян почервонів як рак. Дитинна Царівна, звичайно, чекає появи героя-рятівника — кня­жича або когось такого. А він — ну а він просто не має права пот­рапити їм на очі. Вони не сміють його побачити. Це неможливо. Він готовий стерпіти все, що завгодно, тільки то це!

Коли Дитинна Царівна відірвала нарешті погляд від підлоги, вираз її обличчя був уже зовсім іншим. Атрею на­віть злякався - таким поважним і суворим став її погляд. Хлопець відразу згадав, де він уже бачив такий вираз об­личчя. У сфінксів!

- У нас залишається останній засіб, - промовила вона, - але мені не хотілося б до нього вдаватися. Я сподівалася, мені не доведеться цього робити.

- Який засіб? - чомусь зовсім пошепки запитав Атрею.

- Втямив він це чи ні, та він уже потрапив у «Нескін­ченну історію». Тепер він не може з неї вийти, він не має на це права. Він дав мені обіцянку прийти сюдо - відтак пови­нен дотримати слова. Але сама-одна я з цим не пораджу.

- Хіба хтось у Фантазії здатний зробити те, чого не мо­жеш ти?! - вигукнув Атрею.

- Такий є тільки один, - відповіла вона, - та й то, лише якщо сам цього захоче. Я говорю про Старця Із Мандрівної Гори.

Атрею вражено подивився на Дитинну Царівну.

- Старець Із Мандрівної Гори? - перепитав він. - Ти хочеш сказати, він насправді існує?

- А ти у цьому сумнівався?

- Старі люди у мене на батьківщині розповідають про нього маленьким дітям, коли ті нечемно поводяться і ніко­го не слухають. Кажуть, він записує у свою велику книгу всі вчинки, думки і почуття кожного з нас - і ці його записи залишаються на віки вічні. Це гарні або недобрі історії - залежно від того, хто на що заслуговує. Коли я був зовсім маленьким, я теж у це вірив, але потім вирішив, що то не більше ніж байка - лякати дітей.

- З байками зазвичай не все так просто, - всміхнулася вона.

- Невже ти його знаєш? - допитувався Атрею. - Ти його бачила?

Вона похитала головою.

- Якщо ми колись зустрінемося, це буде наша перша зустріч.

- У нас іще говорять, - продовжив Атрею, - що ніхто не знає, де розташована Гора Старця: він з’являється зненаць­ка то в одному місці, то в іншому, і зустріти його можна тільки з примхи випадку або за велінням долі.

- Так, - сказала Дитинна Царівна. - Старця Із Мандрі­вної Гори шукати не можна. Його можна тільки знайти.

- І ти також не можеш його шукати?

-1 я теж.

- А якщо ти його так і не знайдеш?

- Якщо він існує, я його знайду, - сказала вона, загад­ково всміхаючись. - А якщо я його знайду, значить, він іс­нує.

Атрею не зрозумів її відповіді. А тому нерішуче запи­тав:

- Він що, такий, як ти?

- Він такий, як я, - підтвердила вона, - тому що він у всьому є моєю протилежністю.

Атрею зрозумів, що більше вона нічого йому не скаже. До того ж, його турбувало й інше.

- Ти смертельно хвора, Золотоока Повелителько Ба­жань, - звернувся він до неї майже суворо. - І сама далеко не зайдеш. Бачу, твої слуги покинули тебе напризволяще. Фухур і я радо підемо за тобою, куди лише забажаєш, хоча, відверто кажучи, не знаю, чи матиме Фухур сили на ще од­ну подорож. Та ще й моя рана... Ти й сама переконалася, що я стою на ногах не надто твердо.

- Спасибі, Атрею, - відповіла вона. - Дякую тобі за пропозицію. Ти відважний і вірний. Але я й на гадці не ма­ла вирушати у путь разом із вами. Старця Із Мандрівної Горн можна зустріти тільки сам на сам. А Фухур зараз зо­всім не там, де ти його залишив. Він у такому місці, де рани миттю починають гоїтися, де хворий відразу ж відчуває приплив сил. І ти, Атрею, теж невдовзі там опинишся.

Дитинна Царівна стискала в руці Клейнод.

- Що це за місце?

- А ось цього тобі поки що знати не вільно. Тебе туди переправлять уві сні. Настане день, коли ти про все довіда­єшся.

- Та хіба ж я тепер зможу спати, - вирвалося в Атрею (йому було так прикро, що він аж забув про етикет і пошти­вість), - знаючи, що ти можеш умерти - будь-якої хвилини!

Дитинна Царівна знову тихо засміялася.

- Я не настільки всіма покинута, як тобі здається. Я ж бо казала, що ти просто не бачиш безлічі речей. Мої Сім Сил завжди зі мною, мене не можна позбавити цих Сил - так само, як у тебе не можна відібрати твої спогади, твою муж­ність, твої думки. Ти мої Сім Сил не бачиш і не зауважуєш, але й тепер вони всі при мені. Три з них я залишу для тебе і Фухура, щоби вони вас захищали. Чотири Сили я візьму з собою, вони мене супроводжуватимуть. А ти, Атрею, мо­жеш собі спокійно поспати.

Щойно Дитинна Царівна промовила ці слова, як уся втома, яка накопичувалася в Атрею упродовж його Вели­ких Пошуків, огорнула його, наче темний серпанок. Але це була не важка, ніби камінь, втома знемоги, а нездоланна потреба глибокого, тривалого сну. Йому хотілося розпитати Золотооку Повелительку Бажань ще про дуже багато речей, але останніми своїми словами вона ніби змусила завмерти усі його бажання і прагнення, залишивши одне-єдине - ба­жання спати. Очі його заплющилися, і він, не змінюючи пози, як сидів, провалився в пітьму.

Бежеві дзиґарі вибили одинадцяту.

Немовби здалеку до нього долинув голос Дитинної Ца­рівни: вона тихо віддала якийсь наказ, а тоді він відчув, як чиїсь міцні руки піднімають його і кудись несуть.

Скільки часу він пробув у темряві та теплі, він не знав, та, мабуть, довго. Потім, через багато годин, він у напівсні відчув смак вологи на своїх пересохлих губах - йому в рот тоненьким струмком тік бадьоркий напій. Атрею майже не вдавалося нічого роздивитися, але перебував він, либонь, у якійсь печері, а стіни в ній були зі щирого золота.

Щастедракон лежав поруч. І ще він чи то побачив, чи, радше, здогадався, що на середині печери б’є джерело, а над самим ключем води звиваються дві змії, які вп’ялись одна одній у хвіст: одна - світла, друга -темна...

Нараз невидима рука торкнулася його повік. Йому ста­ло невимовно добре, і він знову поринув у глибокий сон без сновидінь.

У цей час Дитинна Царівна залишила Вежу Зі Сло­нової Кості.

Вона лежала на м’яких шовкових подушках у кришта­левому паланкіні, а несли його четверо її невидимих слуг - здавалося, паланкін повільно лине над алеєю.

Вони пройшли Лабіринтом, себто тим, що від нього ще залишилося, і часто їм доводилося йти в обхід - адже чима­ло доріжок впиралися тепер у Ніщо.

Вийшовши на рівнину, невидимі слуги зупинилися. Видно, чекали наказу.

Дитинна Царівна звелася на подушках і подивилася назад, на Вежу Зі Слонової Кості.

- Йдіть далі! Йдіть, куди очі дивляться, - ідіть кудись! - сказала вона, знову відкинувшись на подушки.

Від пориву вітру високо зметнулося її довге білосніжне волосся. Воно розвівалося, наче стяг.

XII.

СТАРЕЦЬ ІЗ МАНДРІВНОЇ ГОРИ

Грімкі лавини сходили зі стрімких, порізаних про­валлями скель, сніговії бушували між високими гребенями гір, закутих у крижані лати; завиваючи, вони то вривалися в печери й ущелини, то знову виборсувалися з них - і тоді люто ширяли понад неозорими плоскогір’ями льодовиків. Для цієї місцевості така погода не була чимось незвичай­ним, бо Гори Долі - а саме так зовуться ці гори - найвищі і найвеличніші в цілій Фантазії: їхні вершини, без перебіль­шення, майже торкаються неба.

У цей край вічної криги зазвичай не наважуються наві­дуватися навіть найсміливіші з-поміж мандрівників. А від­коли останньому з них усе-таки вдалося підкорити найго­ловнішу вершину Гір Долі, минуло так багато часу, що всі про це вже забули; пам’ять про героя встигла канути в не­буття. Це - один із найнезбагненніших законів Фантазії (зрештою, таких законів у фантастичному світі ніколи не бракувало): той, хто прагне піднятися на самісінький вер­шечок однієї з Гір Долі, може сподіватися на успіх лише тоді, коли геть чисто забудуть героя - його попередника, коли про того, кому вдалося звершити цей подвиг раніше, вже не свідчать ані жоден напис, ані пам’ятник - ні у каме­ні, ні в металі. Відтак кожен, кому вдавалося підкорити ко­трусь із вершин Гір Долі, був - у певному сенсі - першим, хто її підкорив.

На такій висоті, серед льодовиків, не змогла б існувати ані одна жива істота, за винятком хіба велетенських сніго- виків і крижаників - це якщо їх узагалі можна вважати жи­вими істотами, тому що пересуваються вони неймовірно повільно: один-єдиний крок триває у них багато років, а невеличка прогулянка розтягується на декілька століть. Тому спілкуватися їм вдається тільки зі собі подібними, а про існування решти фантастичного світу ці створіння не мають ані найменшого поняття. Тож і не дивно, що вони вважають себе єдиними живими істотами у Всесвіті.

Але тепер вони ошелешено витріщалися на крихітну цятку, яка невблаганно наближалася, піднімаючись усе вище і вище, долаючи майже непрохідні виступи скель, проминаючи аж блискучі від криги прямовисні стіни, пере­бираючись через гострі як бритва гірські гребені та хребти, через глибочезні провалля й урвища, прямуючи до верши­ни.

То був кришталевий паланкін, у якому напівлежала Дитинна Царівна. Паланкін несли четверо її невидимих слуг - Сили Дитинної Царівни, і він майже не вирізнявся на тлі льодовиків, бо кришталь паланкіна вельми нагадував прозорий кристал криги, а сліпучо-білі шати і біле волосся Дитинної Царівни майже неможливо було відрізнити від снігу, що лежав навкруги.

Царівна перебувала в дорозі вже давно, багато днів і ночей. Незважаючи на дощ і спеку, крізь густий морок і при ясному місячному світлі несли її чотири Сили, все далі й далі, як вона їм і наказала, все далі й далі - кудись, світ за очі. Вона не робила різниці між тим, що можна було стерпі­ти, і тим, що було геть нестерпним, - так само, як і колись, коли, правлячи у своєму царстві* (* Прохасько зрозумів, що «царство» краще за «цісарство», але пізно), вона давала рівне право на існування і світлому, і темному, і прекрасному, і потво­рному. Дитинна Царівна приготувалася до всього, до будь- яких випробувань, бо Старця Із Мандрівної Гори можна знайти або де завгодно - або ж ніде.

І все ж таки шлях, що ним ішли чотири невидимі Сили Царівни, не був цілком випадковий, а їхній вибір дороги не був по-справжньому довільний. Дедалі частіше Ніщо, яке вже поглинуло величезні простори Фантазії, залишало їм як єдино можливий прохід яку-небудь вузесеньку стежеч­ку. Часом то були міст або брама, печера чи тіснина в горах, і Дитинна Царівна у своєму паланкіні ледве встигала прой­ти по них (або через них), достоту в останню мить, а тоді вони раптом зникали, охоплені Ніщо; часом паланкін руха­вся по гладіні озера, затоки чи лиману: невидимі Сили проносили смертельно хвору Царівну, майже не торкаю­чись хвиль, тому що для цих носіїв не існувало різниці між земною твердю і поверхнею води.

Отак вони піднялися врешті-решт аж до закутих у кри­гу найвищих відрогів Гір Долі, одначе не зупинилися там, а далі рухалися все вище і вище, безупинно і невтомно. І оскільки Дитинна Царівна не дала їм ніякого іншого нака­зу, вони і далі піднімалися вгору, весь час угору. А вона нерухомо лежала у своєму паланкіні, на подушках і з за­плющеними очима. Вона лежала так уже дуже довго. Останні слова, мовлені нею, були ті, які вона проказала, прощаючись із Вежею Зі Слонової Кості: «Ідіть кудись!»; таким і був її наказ.

Тепер паланкін рухався глибокою ущелиною, в тіснині, немовби прорізаній поміж двома суцільними стінами скель, причому цей прохід був лише трішечки більший від ширини паланкіна. Тіснину вкривав м’який і пухнастий шар снігу, може, навіть метрової товщини, але невидимі носії не провалювалися в нього і навіть не залишали на ньому слідів. На дні ущелини панувала сутінь: денне світло вкрай вузенькою смужкою насилу пробивалося сюди звід­кись зверху. Стежка непомітно піднімалася догори, і що далі просувався по ній паланкін, то ширшою і ближчою ставала смута денного світла. Аж раптом, геть несподівано, стрімкі скелясті стіни ущелини зовсім розступилися, відк­ривши неозору панораму - безкраю рівніну. Ціла залита сліпучо-білим сяйвом, вона то спалахувала, то дрібно рях- тіла. Це і було найвище місце Гір Долі. На відміну від бі­льшості інших гір. Гори Долі увінчувала не вершина, а гі­гантське плоскогір’я, завбільшки як ціла країна.

А посеред цього плоскогір’я височіла вкрай незвичайна на вигляд невеличка гора. Вона чимось нагадувала Вежу Зі Слонової Кості; по суті, то був вузький і високий конус, але яскраво-синього кольору. Зблизька ставали помітними чи­сленні химерної форми зубці, які стирчали в небо, ніби бу­рульки, перевернуті догори гостряками. Приблизно на по­ловині висоти цієї невеличкої гори, на вістрях трьох таких «бурульок»-зубців лежало яйце, як дім завбільшки.

Це велетенське яйце півколом оточували численні зубці- «бурульки» синього кольору, схожі на труби велетенського органа, саме вони й утворювали верхівку конуса. Яйце ма­ло круглий отвір - очевидно, двері або вікно. І саме у цьому отворі зненацька з’явилося чиєсь обличчя; той, кому нале­жало це обличчя, уважно розглядав паланкін.

Ніби відчувши цей погляд, Дитинна Царівна розплю­щила очі.

- Стійте! - тихо сказала вона.

Чотири невидимі Сили зупинилися.

Дитинна Царівна підвелася.

- Це він, - мовила вона. - Останній відрізок шляху до нього я мушу здолати сама. Чекайте на мене тут, хоч що би діялося.

Лице в круглому отворі яйця зникло.

Дитинна Царівна висіла з паланкіна і, як була, босо­ніж, пішла сніговою рівниною. їй було дуже боляче йти по снігу, який де-не-де взявся тонесенькою льодяною кіркою і ранив ноги. Крижаний вітер розвівав білосніжне волосся і шати Дитинної Царівни.

Нарешті вона дійшла до яскраво-синьої гори і зупини­лася перед нею.

Із круглого, темного отвору в яйці висунулася довга драбина - така довга, що було аж дивно, як це вона змогла там поміститися. Нарешті драбина досягла підніжжя яск­раво-синьої гори. Узявшись за ної руками. Дитинна Царів- ня побачила, що геть уся вона складається із взаємопов'я­заних літер, а кожна сходинка - то рядок. Дитинна Царівна почала підніматися і, долаючи щабель за щаблем, прочиту­вала такі слова:

ВЕРТАЙСЬ ВЕРТАЙСЬ ГЕТЬ ГЕТЬ ІДИ

НІКОЛИ ВЖЕ І ВЖЕ НІДЕ

НЕ СТРІТИСЬ НАМ НІ ВНІЧ НІ ВДЕНЬ

БО ЛИНІ ТОБІ ТОБІ ЛИШЕНЬ

ЗАКРИТИ Я МУШУ ДОРОГУ

ТО ЗВАЖ НА МОЮ ОСТОРОГУ

ЯКЩО ТИ СТАРЦЮ ЙДЕШ НАВСТРІЧ

ТО НЕПОПРАВНУ ЗВЕРШИШ РІЧ

ДВІ ПРОТИЛЕЖНОСТІ Б ЗІЙШЛИСЬ

КІНЕЦЬ З ПОЧАТКОМ ПОВЕРНИСЬ

А НІ ТО В НЕЗРІВНЯННУ

ВПЛЕТЕНІ СЕБЕ ОМАНУ

Вона зупинилася, щоби зібратися з силами, і подивила­ся вгору. До кінця було ще дуже далеко. Вона не здолала навіть половини шляху.

- Я звертаюся до тебе, о Старцю Із Мандрівної Гори, - проказала вона голосно. - Якби ти не хотів, щоби ми зу­стрілися, ти не опустив би мені цієї драбини. Саме твоя за­борона спонукає мене йти до тебе.

І вона підіймалася далі.

УСЕ ЩО ТИ ТВОРИШ КИМ ти є

ТОМУ СТОРОЖ ПЕРО моє

У ЛІТЕРУ ВВІЙДЕ ЗАТЯМ

УСЕ ЩО СВІТИЛОСЬ ЖИТТЯМ

ОТОЖ ЯК МЕНЕ ШУКАЄШ

САМ СОБІ Ж БІДИ НАПИТАЄШ

ТУТ КІНЕЦЬ ТА ПОЧАТОК ЖИТТЯ

ТЕБЕ СТАРІСТЬ НЕ СТРІНЕ ЦАРІВНО-ДИТЯ

Я СТАРИЙ НЕ БУВАВ У ДИТИННІМ КРАЮ

ЩО ЗБУРЮЄШ ТИ ТОМУ СПОКІЙ ДАЮ

ЖИТТЮ НЕ МОЖНА СМІТИ

СЕБЕ У МЕРТВІМ ЗРІТИ

І знову їй довелося зупинитися, щоби перевести дух. Тепер вона була вже дуже високо, а завірюха розхитувала драбину, наче тонку лозину. Але Дитинна Царівна продов­жувала підніматися вгору, мідно хапаючись за обледенілі щаблі з літер. Так вона здолала останній відрізок драбини.

ЯКЩО ТЕБЕ ВМОВЛЯТЬ ДАРМА

Й ТАКЕ ВЖЕ ПРАГНЕННЯ ДІЙМА

ЧОГО НІКОЛИ ЩЕ Й НІДЕ

НЕ СМІЛО БУТЬ - ПІТИ НА ТЕ

СПИНИТЬ НЕ МАЮ ЗМОГИ

ТОЖ ЛАСКИ ЖДИ Б СТАРОГО

Здолавши останні щаблі, Дитинна Царівна тихо зі­тхнула - і подивилася вниз. Її широкі білі шати були пош­матовані: клапті одежі звисали з численних рисочок, гаче­чків і гострячків драбини з літер. Те, що літери налаштова­ні проти неї, не надто її здивувало. Бо ця неприхильність була взаємною.

Просто перед собою вона побачила яйце і круглий отвір: драбина закінчувалася саме тут. Вона трохи постояла при вході, а тоді увійшла. Отвір, чи то пак люк, тут-таки зачи­нився за нею. Непорушно стояла вона в цілковитій темряві, чекаючи, що буде далі.

Але доволі довго не діялося нічого.

- Я вже тут, - сказала вона нарешті тихо кудись у тем­ряву. Її голос розбудив відлуння, наче у великій порожній залі. Але, може, то був інший, набагато нижчий голос, який відповів їй тими самими словами?

Поступово вона почала розрізняти в темряві слабке че­рвонувате світло. Його випромінювала якась книжка, що зависла в повітрі посередині яйцеподібного приміщення. Вона була розташована трохи навскоси, так що вдавалося розгледіти палітурку. Книга була в шовковій оправі мідя­ного кольору, що ряхтіла і відблискувала, і так само, як і на Клейноді, який Дитинна Царівна носила на шиї, на оправі книги виднілися дві гадюки, світла і темна, які кусали одна одну за хвіст, витворюючи таким чином овал. А в цьому овалі дивовижно переплетеною в’яззю був виведений заго­ловок:

НЕСКІНЧЕННА ІСТОРІЯ

У Бастіяна в голові все остаточно переплуталося. Адже це саме та книжка, яку він якраз читає! Він іще раз її роздивився. Так, тут не може бути жодного сумніву, це та сама книжка, яку він три­має в руках, і якраз про неї тут ідеться. Одначе невже книжка мо­же опинитися всередині себе самої? Як?

Дитинна Царівна наблизилася до книжки, що ніби ви­тала в повітрі, й побачила з того боку, за книгою, якраз на­впроти себе, обличчя старця. На його лице світло падало знизу, з розкритих сторінок: блакитно-зелені літери в кни­жці сяяли і мерехтіли.

Обличчя старця було таке пооране зморшками, що на­гадувало кору прадавнього дерева. Його борода була біла і довга, а очі - глибоко запалі, тож їх майже неможливо було розгледіти. Він був одягнений у синю чернечу рясу з капту­ром, накинутим на голову, а в руці тримав олівець, яким весь час писав щось у книжці, не підводячи погляду.

Дитинна Царівна довго стояла мовчки і дивилася на нього, спостерігаючи. Те, що він робив, не було звичайним писанням: олівець поволі ковзав над порожньою сторінкою, а літери і слова виникали немовби самі собою: здавалося, вони виринають із порожнечі.

Дитинна Царівна прочитала, що там було написано, і виявилося, що це саме те, що діялося якраз у цю мить, а саме: «Дитинна Царівна прочитала, що там було написа­но ...»

- Усе, що відбувається, - мовила вона, - ти записуєш.

- Усе, що я записую, відбувається, - почула вона у від­повідь. І знову цей низький, глибокий, приглушений голос, який спершу здався їй відлунням її власного.

Дивним було те, що Старець Із Мандрівної Гори не роз­туляв уст. Він записав її і свої слова, і вона їх почула, одна­че так, ніби вона тільки пригадала, що він щойно їх вимо­вив.

- Ти і я, і вся Фантазія - усе записано в цій книзі? - по­цікавилася вона.

Він написав, а Дитинна Царівна водночас немовби по­чута його відповідь.

- Не так. Ця книга якраз і є ціла Фантазія, і ти, і я.

- І де ж ця книга?

- Ця книга у книзі, - була відповідь, яку він написав.

- Це значить, що вона всього лише відображення відо­браження? - запитала вона.

І він написав, а вона почула, як він сказав:

- Що показує дзеркало, яке відбивається в дзеркалі? Ти знаєш відповідь на це питання, Золотоока Повелителько Бажань?

Дитинна Царівна якусь мить мовчала, і Старець тут- таки написав, що вона мовчить.

Тоді вона тихо промовила:

- Я потребую твоєї допомоги.

- Я знаю, - відповів - і одночасно написав - він.

- Так, - відказала вона, - мабуть, так воно і повинно бути. Ти - пам’ять Фантазії і знаєш усе, що діялося аж до цієї миті. Але чи не міг би ти перегорнути кілька сторінок - і подивитися, що буде діятися далі?

- Там тільки порожні сторінки! - почулася відповідь. - Я можу говорити тільки про те, що вже трапилося. Я дізна­вся про це, прочитавши, а прочитав - пишучи. І знаю, бо прочитав. Бо написав, а отже, це сталося. Так Нескінченна Історія пише - творить - сама себе моєю рукою.

- То ти не знаєш, чому я до тебе прийшла?

- Ні, - почула вона його низький, глибокий, приглу­шений голос, а тим часом він писав, - і волів би, щоби цього не було. Через мене все стає остаточним і безповоротним, це стосується і тебе, Золотоока Повелителько Бажань. Це яйце - твоя гробниця і твоя домовина. Ти назавжди увійшла у пам’ять Фантазії. Навіки. Ти ніколи не зможеш звідси вий­ти.

- Кожне яйце, - відповіла вона, - є початком нового життя.

- Це правда, - написав і проказав Старець, - але тільки тоді, коли шкаралуща трісне.

- Ти можеш відкрити для мене вихід, - вигукнула Ди­тинна Царівна, - адже ти впустив мене.

Старець похитав головою - і водночас записав це.

- Ні, ти увійшла сюди тому, що була наділена великою силою, але тепер, коли ти вже тут, сили у тебе нема. Ми в цьому яйці зачинені навіки. Воістину, тобі не слід було приходити! Це кінець Нескінченної Історії.

Дитинна Царівна всміхнулася, здавалося, ці слова ніт­рохи її не збентежили.

- Ти і я, - відказала вона, - оскільки ми тут, неспромо­жні діяти там. Але є хтось, хто може.

- Тільки людська дитина, - написав Старець, - здатна дати новий початок усьому.

- Так, - відповіла Дитинна Царівна, - людська дитина.

І коли вона це сказала, Старець Із Мандрівної Гори повіль­но відірвав очі від книги і вперше подивився на Дитинну Царівну. Він глянув на неї неначе з іншого краю Всесвіту - з невимовної далечіні, з непроглядної пітьми. Але Золотоо- ка Повелителька Бажань витримала цей його погляд, не опустивши очей, і відповіла на нього своїм спокійним пог­лядом. То був мовчазний поєдинок. На якусь мить Старець Із Мандрівної Гори і Дитинна Царівна непорушно застиг­ли.

Нарешті Старець знову схилився над книжкою і напи­сав:

- Не виходь за межі того, що є і твоєю межею!

- Так я і роблю, - відповіла вона, - але той, про кого я кажу і на кого я чекаю, вже давно її перейшов. Він читає книжку, яку ти пишеш, і чує кожне слово, яке ми промов­ляємо. Отже, він уже з нами.

- Так, - почула вона голос Старця Із Мандрівної Гори, тоді як той писав, - він також уже безповоротно належить Нескінченній Історії, яка неуникненно стала його власного історією.

- Розкажи мені її! - наказала Дитинна Царівна. - Ти, що є пам’яттю Фантазії, розкажи мені Нескінченну історію - від самого початку, слово за словом, так, як ти її записав!

Рука, що писала, раптом здригнулася і затремтіла.

- Якщо я це зроблю, мені доведеться і писати все зано­во. А все, що я заново запишу, заново діятиметься.

- Хай буде так! - мовила Дитинна Царівна.

Бастіянові зробилося якось надзвичайно тривожно на душі. Що вона замислила? Якимось чином це стосувалося і його. Та якщо навіть у Старця Із Мандрівної Гори затремтіла рука...

Старець написав і проказав:

- Коли ця повість безупинна

Візьме себе в обвід -

То піде світ

В цій книжці до загину!

А Дитинна Царівна відповіла:

- Якщо ж герой до нас

Пристане в добрий час -

Нове життя дасть пагін,

Тож хай вдихне він зваги!

- Воістину, ти жахлива, - сказав і написав Старець. - Те, про що ти кажеш, означає кінець без кінця. Таким чи­ном ми вступимо в коло вічного повторення того самого. І вже ніколи не зможемо вирватися за межі цього кола. Вий­ти з нього буде просто неможливо.

- Так, ми - не зможемо, - відказала вона, і голос її з лагідного перемінився на твердий, наче криця, - але й він також не зможе. У нього тепер є тільки один-єдиний вихід - порятувати нас усіх.

- Невже ти збираєшся віддати долю всієї Фантазії у руки людської дитини?

- Саме так.

А тоді додала, тільки зовсім тихо:

- Чи, може, ти знаєш якусь іншу раду?

Запала тиша, а тоді у ній прозвучав глухий голос Стар­ця:

- Не знаю.

Він стояв, низько нахиливши голову над книжкою, в якій писав. Його обличчя повністю сховалося під каптуром, його вже не було видно.

- То зроби те, про що я прошу!

Старець Із Мандрівної Гори скорився волі Дитинної Царівни і почав розповідати їй Нескінченну Історію від са­мого початку.

Тої ж миті сяйво, яке струменіло зі сторінок книги, змінило колір. Воно стало червонуватим, як і літери, які виникали тепер, коли Старець проводив над сторінкою кни­ги своїм олівцем. Його чернеча ряса з каптуром теж набули кольору міді. Він писав - і одночасно звучав його голос.

Бастіян теж чув цей голос цілком виразно.

І все ж таки перших слів, які проказав Старець, він не зрозу­мів. Вони пролунали приблизно так:

яннадив інравкитнА

реднаероК дарноК лраК - кинсалВ

«Дивно, — подумав Бастіян, — чому Старець раптом загово­рив чужою мовою? Чи, може, це якась магічна формула?»

Та Старець промовляв далі, тож Бастіян мусив прислухатися.

Так було написано на скляних дверях невеличкої букі­ністичної крамнички, але цей напис виглядав так, ясна річ, тільки якщо дивитися зсередини темнуватого приміщення крізь віконну шибку назовні, на вулицю.

Надворі був сірий холодний листопадовий день, дощ періщив як із відра. Краплі стікали склом донизу, перебі­гаючи через літери з вигадливими завитками. Усе, що мо­жна було розгледіти крізь цю шибку, - стіна, ціла у дощо­вих патьоках, на протилежному боці вулиці.

«Цієї історії я не знаю, — подумав Бастіян ледь розчаровано, — в книжці, яку оце читаю, її нема. Ну от, виявляється, я весь час помилявся. А то вже був подумав, що Старець і справді почав ро­зповідати Нескінченну Історію від самісінького початку».

Зненацька двері розчахнулися - та так рвучко, що неве­личке гроно мосяжних дзвіночків над ними стривожено за- баламкало і добру часину не могло вгамуватися. Зчинив оцей гармидер невисокий, опецькуватий хлопчина років десяти-одинадцяти. Темно-брунатне волосся мокро звисало йому на обличчя, плащ наскрізь промок, з нього скрапува­ла вода, на ремінці через плече теліпався шкільний ранець. Хлопець був трохи блідий і захеканий, та, ніби на протива­гу недавньому поспіху, тепер застиг як укопаний, зупини­вшись у відчинених дверях.

Бастіянові, який читав ці слова, водночас чуючи низький го­лос Старця Із Мандрівної Гори, задзвеніло у вухах і потемніло в

очах.

Те, про що тут ішлося, було його власного історією! І ця його історія була записана у «Нескінченній історії»! А він, Бастіян, був персонажем цієї книги, хоча досі мав себе тільки за її читача! І хтозна, може, саме в цю хвилину її читає іще якийсь — якийсь ін­ший — читач, думаючи, що він лише читач цієї книги, — і так далі, аж до нескінченності!

Тепер Бастіяна по-справжньому пойняв страх. Йому раптом забракло повітря.

Він почував себе наче в невидимій в’язниці. Йому захотілося закрити цю книгу, він не бажав читати далі,

та низький голос Старця Із Мандрівної Гори продовжу­вав розповідь,

і він нічого не міг вдіяти. Він навіть спробував затулити вуха, але це не допомагало, тому що голос лунав десь усередині.

Бастіян усе ще намагався переконати себе у тому, що цей неймовірний збіг історії, прочитаної ним у книзі, з його власною історією є якоюсь божевільною випадковістю (хоч насправді він уже давно переконався, що це не так),

проте глухуватий голос Старця невблаганно правив своєї -

і Бастіян цілком виразно почув, як той каже:

- А манери? - почув він за собою буркотіння. - Манер у тебе ні на шеляг, інакше ти принаймні назвався би.

- Я називаюся Бастіян, - сказав хлопець, - Бастіян Ба­льтазар Букс.

У що мить Бастіян зробив неабияке і дуже важливе відкриття: можна бути цілком переконаним у тому, що чогось хочеш — мож­ливо навіть роками, — доки переконаний, що це бажання нездійс­ненне. Та коли зненацька опиняєшся перед можливістю того, що це бажання збудеться, втілиться у життя, здійсниться, то почина­єш думати лише одне: ліпше було б ніколи цього не бажати.

Принаймні так воно було з Бастіяном.

Тепер, коли все раптом стало таким невідворотно реальним, він волів би просто-напросто втекти. Ось тільки, здається, втікати нема куди. А тому він повівся, як жук, що прикидається мертвим і завмирає догори лапками. Він вдав, ніби його нема, принишк, за­чаївся, спробував зробитися якомога меншим, — щоправда, це вже не могло йому допомогти.

Старець Із Мандрівної Гори продовжував розповідь, водночас записуючи все заново, про те, як Бастіян поцупив книжку, як він сховався на шкільному горищі й почав там її читати. Відтак знову почалися Великі Пошуки Атрею, який знову прийшов до Прадавньої Морли, знову знайшов Фухура в Йґрамулевій павутині понад Великою Безоднею, і знову Атрею почув, як Бастіян налякано зойкнув. Знову його вилікувала старенька Урґль, і знову його повчав Ен- гівук. Він знову пройшов через Браму Великої Таїни і зро­бив крок у Бастіянове відображення в Брамі Чарівного Дзе­ркала. А тоді знову були Вітряні Велетні та Місто- Примара, і Ґморк, і чудесний порятунок Атрею, і повер­нення до Вежі Зі Слонової Кості. А поміж цими подіями діялося все те, що пережив сам Бастіян: він знову запалив свічки, знову побачив Дитинну Царівну, і знову вона марно чекала, що він прийде. А потім вона знову вирушила в до­рогу в пошуках Старця Із Мандрівної Гори, і знову підняла­ся східцями з літер, і знову ввійшла у яйце, і знову відбула­ся ціла їхня розмова, слово до слова, яка закінчилася тим, що Старець Із Мандрівної Гори знов почав писати і розпові­дати Нескінченну Історію...

...і так триватиме віки вічні, бо ж неможливо, щоби в перебігу того, що вже сталося, настали якісь зміни. Тільки він, Бастіян, міг утрутитися. Тільки він міг розімкнути це замкнуте коло подій. І він мусить це зробити, якщо не хоче і сам опинитися в цьому безко­нечному кругообігу. Йому здавалося, що ця історія вже повторю­валася тисячі разів, і тепер у ній вже не було ні «раніше», ні «піз­ніше», все ставалося нараз, одночасно. Тільки зараз він зрозумів, чому затремтіла рука Старця. Замкнуте коло вічного повторення одного і того ж було кінцем без кінця!

Бастіян не відчув, як його обличчям потекли сльози. Уже майже втрачаючи свідомість, він раптом закричав:

— Місяцівно! Я йду!

І в ту ж таки мить одночасно сталося дуже багато речей.

Шкаралупа великого яйця під дією якоїсь несамовитої сили репнула і розпалася на частини, прокотився гуркіт, ударив грім, звідкілясь здалеку налетів страшний буревій

і увірвався на горище зі сторінок книжки, що її Бастіян тримав на колінах, тож вони голосно зашелестіли. Бастіян відчув могутній порив вітру: він розвіював його волосся і дув просто в лице — так сильно, що йому аж забило дух; полум’я свічок на семираменно- му свічнику затанцювало і лягло майже плазом, а тоді другий, ще несамовитіший порив вітру вирвався з книжки і погасив усі свічки.

Бежеві дзиґарі вибили дванадцяту.

XIII.

ПЕРЕЛИН, НІЧНИЙ ЛІС

- Фісяцівно, я йду! - ще раз тихо проказав Бастіян,

опинившись у цілковитій темряві. Він відчував, що з цього імені струменить невимовно солодка, прекрасна, чарівли­во-п’янка сила; коли він вимовляв це ім’я, його перепов­нювала радість. Тому він іще кілька разів проказав його - тихо-тихо, майже подумки:

- Місяцівно! Я йду, Місяцівно! Я вже тут.

Але де - тут?

Він не міг угледіти ані найменшого промінчика світла, одначе те, що його огортало, вже не було холодною пітьмою горища; це була оксамитова, затишна, тепла темрява, і в ній він почувався у безпеці. Він був щасливий. Весь його страх, уся скутість десь поділися. Щоправда, він усе ще пам’ятав про них, але тільки як про щось давно минуле. На душі в нього було так легко і радісно, що він навіть тихесе­нько засміявся.

- Місяцівно, де я? - запитав він.

Він майже не відчував ваги свого тіла. Бастіян пониш­порив руками довкола себе і зрозумів, що витає в повітрі. Під ногами у нього не стало ні матраців, ані підлоги. Його охопило дивовижне, чудове, незнане досі відчуття безмеж­ної свободи - він ніби відірвався від усього і від усього від­мовився. Ніщо з того, що хоч колись обтяжувало його, об­межувало чи лякало, не годне його тут досягнути.

А може, він оце зараз летить десь у безмежжі Всесвіту? Але у Всесвіті - міріади зір, а тут Бастіян зір не бачив. Його оточувала тільки ця оксамитна темрява, і йому було так добре, так добре, як іще ніколи а житті. Може, він помер?

- Місяцівно, де ти?

Враз він почув голос, ніжний, як у співочої пташки, який відповідав йому - і, напевне, вже не вперше відпові­дав, але до того Бастіян його не чув. Цей голос пролунав тепер десь зовсім поруч, та все одно хлопець не зміг би з пе­вністю сказати, з якого боку він звучить.

- Я тут, мій Бастіяне.

- Місяцівно, це ти?

Вона засміялася - якось дивовижно, надзвичайно мело­дійно.

- Я, а хто ж іще? Ти щойно дав мені це пречудове ім’я. І я дякую тобі за нього. Ласкаво запрошую, мій рятівнику і герою.

- Де ми, Місяцівно?

- Я - в тебе, а ти - в мене.

Це була розмова, наче вві сні, та все ж Бастіян був ціл­ком певен, що не спить і не снить, що йому не мариться.

- Місяцівно, - прошепотів він, - скажи мені, це - кінець?

- Ні, - відповіла вона. - Це початок.

- А де Фантазія, Місяцівно? До всі? Де Атрею і Фухур? Невже все щезло? А Старець Із Мандрівної Гори? А його книга? Невже цього всього більше нема?

- Фантазія відродиться, вона знову постане з твоїх ба­жань, мій Бастіяне. А я зроблю так, щоби вони здійснилися - і вони стануть дійсністю.

- Із моїх бажань? - зачудовано повторив Бастіян.

- Ти ж бо знаєш, - почув він її солодкий, милозвучний голос, - що я - Золотоока Повелителька Бажань. То чого ти бажаєш?

Бастіян замислився, а тоді обережно запитав:

- А скільки я можу загадати бажань?

- Скільки захочеш - і чим більше, тим ліпше, мій Бас­тіяне. Чим більше бажань, тим багатшою і різноманітні­шою стає Фантазія.

Бастіяна це здивувало і приголомшило. Але власне че­рез те, що йому пообіцяли виконати нескінченну кількість бажань, на гадку не спадало жодне.

- Я не знаю, - відказав він нарешті.

Якусь мить тривала тиша, а тоді він почув її ніжний, як у пташки, голос:

- Це дуже погано.

- Чому?

- Тому що тоді не буде Фантазії.

Бастіян спантеличено мовчав.

Він розгубився. Йому заважало відчуття нічим не обмеже­ної свободи, а також те, що зараз усе залежало тільки від нього.

- Чому тут так темно, Місяцівно? - запитав він.

- Спочатку завжди буває темно, мій Бастіяне.

- Мені б дужо хотілося побачити тебе знову, Міся­цівно, знаєш, як тоді, коли ти подивилася на мене.

І знову почувся тихеніький, мелодійний сміх.

- Чому ти смієшся?

- Бо радію.

- Чому?

- Ти щойно висловив своє перше бажання.

- І ти його виконаєш?

- Так. Подай-но мені руку!

Так він і зробив - і відчув, що Місяцівна вклала щось у його простягнуту до неї долоню. Це «щось» було крихітне, але на диво важке, надзвичайно холодне, а ще - тверде і не­мовби мертве.

- Що це, Місяцівно?

- Піщинка, - відповіла вона. - Все, що залишилося від мого безмежного світу Фантазії. Я дарую її тобі.

- Дякую, - сказав розгублений і вражений Бастіян. Він дійсно не знав, що йому робити з цим подарунком. Ось якби отримати від неї щось живе!

Та доки Бастіян розмірковував над тим, чого сподіва­ється від нього Місяцівна і що йому треба зробити, аби не розчарувати її, раптом відчув, що у його руці щось вору­шиться, - дивне відчуття, схоже на лоскіт чи ніжне по­шкрябування. Було темно хоч в око стрель, та все ж Бастіян глянув на свою долоню.

- Дивись-но, Місяцівно! - прошепотів він, - піщинка починає ряхтіти і мерехтіти! А зараз - бачиш?! - у ній запа­лало крихітне полум’я. Ні, це паросток! Місяцівно, це ні­яка не піщинка! Це світляне зернятко, і воно проростає!

- Добра робота! - пролунав її голос. - Бачиш, як легко тобі це дається!

Цяточка на Бастіяновій долоні зажевріла ледь поміт­ним світлом, воно дедалі яскравішало, минуло ще трохи часу і світло вихопило з оксамитної темряви два дуже не­схожі дитячі личка, що схилилися над чудесним вогником, як над дивом.

Бастіян поволі відняв руку - і осяйна цяточка зависла між ними в повітрі, ніби маленька зірочка.

Зеренце проростало надзвичайно швидко, це було видно неозброєним оком. Ось із зернятка вихопився перший па­гін, з якого, своєю чергою, почали розвиватися бруньки, листочки і пагінці, а набубнявілі пуп’янки стали вибухати дивовижними, чудовими, різнобарвними квітами, які сві­тилися у пітьмі кольоровими вогниками.

З цих квітів одразу формувалися і дозрівали невеличкі плоди; щойно достигнувши, вони вистрілювали, немов крихітні ракети, обсипаючи все навколо, ніби конфетті, пі­стрявими іскристими зливами химерного, дивовижного насіння.

З нових зерен знову проростали рослини, але вже зо­всім інші, подібні на папороті, на маленькі пальми, на ку­лясті кактуси, на хвощі, на деревця із розлогами кронами. І кожна рослина сяяла і ряхтіла - кожна іншою барвою.

Незабаром простір навколо Бастіяна і Місяцівни - простір над і під ними, всю оксамитну темряву біля них - наповнили рослини, які світилися, множилися і пишно бу­яли. З маленької піщини, з зеренця виріс (і тепер нестрим­но розростався) новий світлосяйний Світ, тепер він нагаду­вав мерехтливу кулю, різнобарвний м’яч, який летів крізь порожнечу, випромінюючи врізнобіч кольорові промені. Він ріс і ріс, ріс нестримно і безнастанно, а в самій його се­рцевині сиділи Бастіян і Місяцівна. Узявшись за руки, во­ни широко розплющеними очима зачудовано споглядали це неймовірне, дивовижне видовище.

Здавалося, рослини невичерпні у своєму буянні, в по­родженні все нових і нових форм і кольорів. Розпускалися дедалі більші бруньки і пуп’янки, розкривалися дедалі ро­зкішніші квіти і суцвіття. І все це буяння відбувалося в ці­лковитій тиші.

Уже незабаром декотрі з розквітлих рослин досягли ро­змірів великого соняха, інші стали завбільшки як фруктові деревця. Там були рослини з листям, що нагадувало здоро­венні опахала, або грона, або китиці, були квіти, наче па­вичеві хвости, з разками барвистих «очок», які мінилися, переливаючись усіма відтінками веселки. Ще інші рослини були подібні на пагоди або розкриті одна понад одною пара­сольки з пурпурового і бузкового шовку. Де-не-де стояли дерева, їхні товсті стовбури утворювалися з переплетених численних тоненьких лозинок; вони чимось нагадували ту­го заплетені дівочі коси. Але позаяк були прозорі, то здава­лися зробленими із рожевого скла, підсвіченого зсередини. Були там і розкішні китиці квітів, схожі на грона блават­них і жовтих лампіонів. Міріадні суцвіття тисяч і тисяч маленьких айстрочок срібно виблискували, ніби казкові водоспади; масивними темно-золотими гірляндами з віття дерев тяжко звисали переплетення дзвіночків із довгими, навдивовижу пухнастими тичинками. І всі ці незвичайні рослини сяяли, пишно і густо розросталися, розкошували і шаленіли, витворюючи незрівнянне фантастичне плетиво нетутешнього, м’якого кольорового світла.

- Ти мусиш дати йому ім’я! - прошепотіла Місяцівна.

Бастіян кивнув.

- Перелин, Нічний Ліс, - сказав він.

Він поглянув Дитинній Царівні в очі. І знову сталося те, що вже було колись сталося - тоді, коли вони вперше зустрітися поглядами. Він сидів, немов зачарований, див­лячись на неї, і не годен був відвести очей. Тоді, коли він її побачив уперше, вона була смертельно хворою, а тепер зда­лася йому ще прекраснішою. її порвані, роздерті шовкові шати знову стали як нові. На її сніжно-білому шовковому вбранні, на її сліпучо-білому довгому волоссі веселково ви­гравали відблиски різнобарвного, лагідного світла. Його мрія збулася.

- Місяцівно, - приголомшено прошепотів Бастіян. - Тепер ти знову здорова?

Вона всміхнулася.

- Невже ти не бачиш, мій Бастіяне?

- Хочу, щоби все навіки залишалося таким, як у цю мить, - мовив вів.

- Мить вічна, - відказала вона.

Бастіян мовчав. Він не зрозумів її відповіді, та йому і не хотілося замислюватися. Єдине, чого він прагнув, - си­діти перед нею і дивитися. Милуватися нею.

Розкішні парості, які випромінювали світло, поступово почали витворювати довкола Місяцівни і Бастіяна щось схоже на сіті, на павутину, на пишнобарвну тканину, що огортала їх, утворюючи суцільну завісу. Невдовзі ця завіса стала нагадувати велике кругле шатро із казкових килимів. Та Бастіян не зважав на те, що діється назовні. Він не знав, що Перелин розростається все далі й далі, що рослини збі­льшуються. Світлосяйним дощем, як мерехтливі іскорки, раз у раз падали, тут же проростаючи, насінини, із них без­настанно розвивалися все нові та нові пагони.

Бастіян сидів, цілковито поринувши у споглядання Мі­сяцівни.

Він не зміг би сказати, як довго так просидів, скільки часу минуло, багато чи мало, аж раптом вона прикрила йо­му очі своєю долонею.

- Чому ти змусив мене так довго на тебе чекати? - долинуло до нього її питання. - Чому змусив йти до Старця Із Мандрівної Гори? Чому не прийшов, коли я тебе покли­кала?

Бастіян ковтнув слину.

- Усе тому, що... - видушив він збентежено, - тому, що я думав... Це було все, що завгодно, і страх - у тому числі... Та насправді я просто соромився постати перед тобою, Мі- сяцівно.

- Соромився? Чому ж?

- Як тобі сказати, - ще дужче знітився Бастіян, - я... Ти ж, ясна річ, чекала когось іншого, когось, хто був би тебе вартий.

- А ти? - запитала вона. - Хіба ти не вартий?

- Тобто не зовсім так, - затнувся Бастіян і відчув, як буряковіє. Я хотів сказати, що ти, напевно, чекала когось достойного - відважного, сильного і гарного, княжича або­що; у кожному разі, когось не такого, як я.

Він опустив очі - і почув, що вона знову засміялася, ти­хенько і мелодійно.

- Ось бачиш, - сказав він. - Тепер ти з мене смієшся.

Запала тривала мовчанка, а коли Бастіян нарешті на­важився підвести очі, то побачив, що вона нахилилася до нього.

Її обличчя опинилося тепер близько-близько, воно дуже поважне.

- Хочу тобі щось показати, мій Бастіяне, - мовила во­на. - Подивися-но мені в очі!

І Бастіян поглянув, хоча від цього погляду йому трохи наморочилося в голові.

У золотому свічаді її очей він побачив якусь постать, спершу маленьку і невиразну, ніби на віддалі, однак вона дедалі більшала й виразнішала. То був хлопець, приблизно його віку, одначе стрункий і дуже вродливий. Його постава була горда і пряма, а обличчя - шляхетне, подовгасте і над­звичайно мужнє. Він виглядав як юний принц з котроїсь із країн Сходу. Його тюрбан був із блакитного шовку, з такого ж блакитного шовку був пошитий і гаптований сріблом ка­птан, що сягав йому до колін. Узутий він був у високі чер­воні сап’янці з задертими догори носаками. З плечей до са­мої землі спадав, виблискуючи сріблом, плащ із високо пі­днятим коміром. Але найгарнішими в цьому юнакові були його руки - витончено-красиві, шляхетні, але водночас не­ймовірно сильні.

Бастіян із захватом вдивлявся у це відображення. І ніяк не міг надивитися.

Хотів запитати, хто цей королевич, хто цей прегарний юнак, як тут його, наче блискавкою, прошив здогад: та це ж він сам!

Це було його власне відображення в очах Місяцівни! Він відбивався у них, як у дзеркалі.

Те, що діялося з ним у мить, коли він це усвідомив, не­можливо описати словами. То був захват, такий сильний, що хлопець мало не знепритомнів. Охоплений щастям, Бас­тіян іще якусь мить повитав у хмарах, а коли трохи оговта­вся, то остаточно переконався, що він і є той вродливий юнак, чиє відображення йому щойно довелося побачити в очах Повелительки Бажань.

Він іще раз окинув себе поглядом згори донизу. Все бу­ло таке, як тоді, коли він побачив себе в очах Місяцівни: м’які червоні сап’янці, блакитний, гаптований сріблом ка­птан, розкішний тюрбан, довгий плащ, що виблискував срібним шитвом, струнка постать, а також - він відчував, що це так, - благородне і мужнє обличчя. Бастіян зачудова­но подивився на свої руки.

А тоді обернувся до Місяцівни.

Однак її вже не було!

Він залишився сам у цьому круглому шатрі, витворе­ному мерехтливими хащами.

- Місяцівно! - загукав він, повертаючи голову на всі боки. - Місяцівно!

Відповіді не було.

Розгублений і безпорадний, він сів. Що робити? Чому вона покинула його, чому залишила на самоті? Куди тепер іти? І взагалі, як звідси вийти, адже він зачинений у цьому шатрі серед густих хагців, як птах у клітці?

Отак він сидів, ламаючи голову над тим, що ж такого надумала Місяцівна, чому лишила його - без жодних пояс­нень, не попрощавшись, і мимохіть крутив у пальцях золо­тий амулет, який на золотому-таки ланцюжку висів у нього на шиї. Бастіян уважніше придивився до нього - і вражено скрикнув.

То був Аурин, Клейнод, Сяйво - знак Дитинної Царів­ни, який перетворював того, хто його носив, на уповнова­женого представника Повелительки Бажань! Місяцівна за­лишила йому Клейнод, а отже, владу над усіма істотами і речами Фантазії. І доки він носитиме цей знак, усе буде так, ніби Дитинна Царівна поруч.

Бастіян довго розглядав на Клейноді зображення двох гадюк, світлої і темної, які кусали одна одну за хвіст, вит­ворюючи таким чином овал. А тоді обернув Аурин - і, на свій превеликий подив, побачив на зворотному боці напис. Це були три короткі слова, виведені навдивовижу вигадли­во закрученими літерами:

РОБИ ЩО ХОЧЕШЬ

Ніколи раніше у «Нескінченній історії» про це не йшлося. А може, Атрею просто не помітив напису?

Утім, тепер це не мало значення. Значення мало те, що ці слова містять дозвіл (ба навіть закликають його) робити все, що заманеться.

Бастіян наблизився до стіни із різнобарвних мерехтли­вих заростей, щоби подивитися, чи зможе він якось звідси вибратися, і дуже зрадів, виявивши, що ці зарості легко, наче завіса, відхиляються набік рукою - без найменшого зусилля. А тоді вийшов із шатра.

Поступовий, нечутний, але водночас нестримний ріст нічних рослин весь цей час тривав далі, отож Перелин роз­рісся настільки, що став виглядати наче якийсь первоздан­ний праліс - хащі, де ще ніколи не ступала людська нога; пуща, якої - до Бастіяна - ще ніколи не бачило людське око. Масивні стовбури дерев уже стали такі, як дзвіниці, - і за­ввишки, і завтовшки; одначе вони безперестанку росли собі далі. Подекуди ці велетенські мерехтливі колони, які ви­промінювали молочно-матове світло, стояли одна коло од­ної так близько, що прослизнути між ними було вже майже неможливо. Але насінини все одно падали і падали - оси­палися рясним іскристим дощем.