УДК 821.111 (73) Я71

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

This edition is published by arrangement with Alliance Rights Agency c/o Entangled Publishing, LLC All rights reserved

Перекладено за виданням:

Yarros R. The Last Letter: A Novel / Rebecca Yarros. —-

Amara, 2019. — 544 p.

Переклад з англійської Ксенії Стьюарт

ISBN 978-617-15-1150-7

ISBN 978-1-64063-534-0 (акт.)

© Rebecca Yarros, 2019

© Depositphotos.com/zim90,ruslanchik, обкладинка, 2024

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»,

видання українською мовою, 2024

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»,

переклад і художнє оформлення, 2024

Дітям, які борються з раком:

Девідові Г’юзу, який узяв свій 10-відсотковий шанс

завдяки 100-відсотковій мужності.

Та таким, як Бейдн Свінк, чиї душі були незрівнянно сильнішими

за їхні тіла.

Про вас ніколи не забудуть.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

БЕКЕТТ

Лист № 1

Шановний Хаосе!

Принаймні мій брат каже, що тебе так називають. Я запитала, чи хтось із його друзів хоче отримувати листи, і він дав мені твоє ім’я.

Отже, привіт, мене звуть Елла. Я знаю про правило «жодних справжніх імен у листуванні». Писала ці листи так багато, як він робив те, що й тепер, і я думаю, що ти робиш те саме, що й він.

А тепер, перш ніж відкласти цей лист і пробурмотіти незграбне «дякую, але ні», як це роблять хлопці, знай, що я пишу не тільки заради тебе, а й заради себе. Особливо з огляду на те, що таку мене з’являється безпечне місце, щоб випустити пару подалі від цікавих очей цього крихітного містечка, у якому всі люблять совати свого носа в чужі справи. Тож можна сказати, що я майже використовую тебе в корисливих цілях.

Отже, якщо ти хочеш вислуховувати мене, я буду дуже вдячна, а у відповідь радо послухаю тебе. Крім того, я готую чудове печиво з арахісовим маслом. Якщо ти не отримав печива разом із цим листом, то йди розбиратися з моїм братом, бо це він забрав твоє.

Із чого мені почати? Як представитися, щоб це не було схоже на оголошення типу «Хочу познайомитися»? Дозволь запевнити тебе: я не шукаю нічого більшого, крім друга по листуванню — дуже далекого друга по листуванню, — обіцяю. Мене не приваблюють військові. Та й хлопці взагалі. Не те щоб мені не подобаються хлопці. Я просто не маю на них часу. Знаєш, що в мене таки є? Преглибокий жаль, що я пишу цього листа ручкою.

Я молодша сестра, але впевнена, що мій брат уже сказав це тобі. Він досить язикатий, а це означає, що ти, мабуть, уже знаєш, що в мене є двоє дітей. Так, я мати-одиначка, і ні, я не шкодую про свій вибір. Чоловіче, мені набридло, що всі мене про це питають або дивляться такими очима, які натякають, що їм цікаво про це знати.

Я майже витерла останній рядок, але це правда. Крім того, мені просто ліньки переписувати всього листа.

Мені двадцять чотири, і я була одружена з донором сперми моїх близнюків приблизно три секунди. Цього достатньо для того, щоб дві лінії на тесті про вагітність стали рожевими, щоб лікар сказав, що чутно два серцебиття, і щоб він зібрав свої речі та пішов геть у тиші ночі. Він ніколи не любив дітей, і, щиро кажучи, для нас, напевно, так краще.

Якщо тобі не подобаються розповіді про дітей від подруги по листуванню, я не ображатимуся. Але печива не буде. Печиво я відправляю лише друзям по листуванню.

Якщо ти не проти теми одинокого батьківства в листуванні, читай далі.

Моїм близнюкам по п'ять років. Це, якщо ти правильно підрахував, означає, що вони народилися, коли мені було дев'ятнадцять. Я шокувала наше маленьке містечко тим, що вирішила виховувати їх самостійно, і ледь не довела мешканців до серцевого нападу, коли почала керувати мініготелем «Солітьюд», тоді ще й моя бабуся померла. Мені було лише двадцять, близнюки ще були немовлятами, а в цьому готелі типу «ліжко та сніданок» вона виростила нас, тому мені здалося, що це хороше місце для виховання моїх дітей. Воно й досі хороше.

Нумо подивимося... Мейсі та Кольт — це майже все моє життя. У хорошому сенсі, звісно. Моя надмірна опіка доходить до смішного, але ж я це визнаю. Я схильна перебирати міру, будувати фортецю навколо них, це тримає мене ніби в ізоляції. Але агов, є й гірші хиби, чи не так? Мейсі тиха, і зазвичай вона десь ховається з книжкою. Кольт, ну, він повсякчас десь там, де не повинен бути, робить те, що йому не дозволено. Близнюки можуть бути божевільними, але вони скажуть вам, що найслухняніші.

Я? Я завжди роблю те, що повинна робити, і ніколи не роблю те, що дійсно було б кращим для мене, та не те, чого мені хотілося б. Але я думаю, що цього вимагає роль мами та ведення бізнесу. До речі, про роботу. Бачу, що тут уже всі прокидаються, тож мені краще запечатати цю коробку та відправити її.

Напиши мені у відповідь, якщо захочеш. Якщо ні, я зрозумію. Просто знай, що в Колорадо є хтось, хто шле тобі тепло.

Елла

Сьогодні була б ідеальна мить для використання мого другого лайливого слова.

Зазвичай, коли ми були на повномасштабному завданні, усе перетворювалося на День бабака. Новий день, але те саме лайно. Монотонність була приємною, майже завжди передбачуваною.

Не буду брехати: я був її великим прихильником.

Рутина й тут виявилася передбачуваною. Безпечною або такою безпечною, як у цьому разі могла бути. Упродовж місяця ми вешталися в якомусь невідомому місці іншої країни, якої ми ще ніколи не відвідували. Рутина була єдиною перевагою цього місця.

Однак цей день відрізнявся від інших.

Місія виконана, як завжди, але дорогою ціною. Завжди була ціна, а останнім часом вона різко зросла.

Я глянув на свою руку, зігнув пальці — зміг. А Рамірес? Сьогодні він утратив цю здатність. Хлопець тепер мав тримати свою новонароджену дитину протезом.

Моя рука злетіла, кидаючи Конґа, — й іграшка-собака пролетіла по небу спалахом червоного на тлі незайманої блакиті. У цій місцевості з хорошого було лише чисте небо. А може, то просто сьогодні все здавалося брудним.

Хевок упевнено мчала по землі, вона була зосереджена на меті, доки...

— Вона збіса вправна, — сказав Мак, підходячи позаду мене.

— Так, найліпша!

Я глянув на нього через плече, перш ніж зиркнути на Хевок, коли та побігла до мене.

Вона мусила бути найліпшою, щоб потрапити до нас — у команду першого рівня, яка ніколи не працювала в одному місці.

Вона була собакою спецоперації — на десять голів вища за будь-яку іншу військову робочу собаку.

Вона також була моєю, що автоматично робило її найкращою.

Ідеальний тридцятикілограмовий лабрадор-ретривер. Її чорна шерсть виділялася на піску, коли вона зупинилася біля моїх ніг.

Сівши на землю, простягла мені Конґа, її очі грали. — Востаннє, — тихо сказав я, узявши Конґа з її рота. Вона зникла ще до того, як я забрав руку, щоб кинути іграшку знову.

— Якісь новини про Раміреса? — спитав я, очікуючи, щоб Хевок відійшла досить далеко.

— Втратив руку. Від ліктя.

— Ф-ф-ф-ф-ф...

Я кинув іграшку якомога далі.

— Ти міг би пропустити ці ігри. Недоречні сьогодні.

Мак почухав відрощену місячну бороду й поправив сонцезахисні окуляри.

— Його сім’я?

— Крістін зустрінеться з ним у Ландштулі. Планується залучити нові сили. Сорок вісім годин до прибуття.

— Так скоро?

Ми дійсно були витратним матеріалом.

— Час іти. Зустріч через п’ять хвилин.

— Зрозумів.

Схоже, це було в наступному засекреченому місці.

Мак глянув на мою руку.

— Ти комусь це показував?

— Док наклав шви. — Лише подряпина, немає про що хвилюватись: ще один шрам до вже наявних десятків таких на моїй шкірі.

— Можливо, це тобі потрібен хтось, щоб про тебе хвилюватись.

Я скоса глянув на найкращого друга.

— Що? — запитав він, перебільшено знизавши плечима, перш ніж подивитись у бік Хевок, яка знову принесла іграшку, до того ж так само схвильовано, наче я вперше кинув її, хоча це вже був хтозна-який раз. — Вона не може бути єдиною жінкою у твоєму житті, Джентрі.

— Віддана, прекрасна, може знайти вибухівку або схопити когось, хто намагається тебе вбити. Чого ще не вистачає?

Я взяв Конґа й почесав Хевок за вухом.

— Якщо я маю пояснювати це тобі, то ти занадто далеко зайшов і потребуєш моєї допомоги.

Ми попрямували на невелику територію, де був двір із декількома будинками. Все було коричневе. Будівлі, транспортні засоби, земля й навіть небо, здавалося, набули цього відтінку.

Чудово. Пилова буря.

— Тобі не варто хвилюватися про мене. Я не маю проблем, коли ми в гарнізоні, — сказав я йому.

— О, я добре знаю, ти, мудаче, схожий на Кріса Пратта1. Але, чуваче, — він поклав мені руку на плече, зупиняючи нас перед тим, як ми встигли зайти у двір, де зібралися хлопці, — ти не... маєш прив’язаності до когось.

— Ти теж.

— Ні, зараз у мене немає стосунків. Але це не означає, що не існує людей, які мені не байдужі і які піклуються про мене.

Я знав, на що він натякав, але це були не той час, не те місце й не те коли-небудь. Перш ніж він устиг продовжити цю тему, я ляснув його по спині.

— Слухай, ми можемо покликати доктора Філа або забратися геть звідси та перейти до наступної місії.

Рухатися далі завжди було для мене найлегше. Я не прив’язувався ні до кого, бо не хотів, а не тому, що не був здатний на це. Прив’язаність до людей, місць або речей була незручною або призводила лише до провалів. Бо певним було лише одне, і це були зміни.

— Я серйозно.

Його очі звузилися в погляді, який я бачив занадто багато разів за десять років нашої дружби.

— Так, я теж. Зі мною все гаразд. Крім того, я прихильний до тебе й Хевок. Інші — це просто глазур.

— Маку! Джентрі! — гукнув Вільямс із дверей північного будинку. — Ходімо!

— Ми йдемо! — крикнув я у відповідь.

— Слухай, перш ніж ми зайдемо, я залишив для тебе щось на ліжку.

Мак потер рукою бороду — він так робив, коли нервувався.

— Так, хай там що, після цієї розмови мені це нецікаво.

Ми з Хевок рушили на збори. У мене аж свербіло їхати далі, залишити це місце й побачити, що на нас чекає.

— Це лист.

— Від кого? Усі, кого я знаю, зараз сидять у тій кімнаті.

Я показав на двері, коли ми проходили порожній двір. Ось що трапляється, коли ти ростеш і тебе перекидають від однієї прийомної сім’ї до іншої, а потім ти йдеш на службу в день, коли тобі виповнюється вісімнадцять. Група людей, яку ти вважав гідною, була досить малою, навіть могла б поміститися в «блекгок»2. А сьогодні нам уже бракувало Раміреса.

Як я і сказав. Прив’язаності до людей були незручними.

— Від моєї сестри.

— Прошу?

Моя рука застигла на поржавілій дверній ручці.

— Ти мене почув. Від моєї молодшої сестри Елли.

Мій мозок гортав свій розумовий Rolodex3. Елла. Білявка. Убивча усмішка. М’які, добрі очі, блакитніші за будь-яке небо, що я коли-небудь бачив. Він розмахував її фотографіями протягом останнього десятиліття.

— Джентрі, годі тобі. Потрібне фото?

— Я знаю, хто така Елла. Чому, в біса, на моєму ліжку лежить лист від неї?

— Просто я подумав, що тобі не зашкодить друг по листуванню.

Його погляд упав на брудні чоботи.

— Друг по листуванню? Ніби я п’ятикласник, який бере участь у проекті з листування з учнями іншої школи.

Хевок підсунулася ближче й притулилася до моєї ноги. Вона відчувала кожен мій рух, навіть найменші зміни мого настрою. Саме це зробило нас злагодженою командою.

— Ні-ні. — Він похитав головою. — Я просто намагався допомогти. Вона запитала, чи комусь буде приємно отримувати пошту, а оскільки в тебе немає сім’ї...

Хмикнувши, я відчинив двері й залишив його дулу стояти на вулиці. Можливо, цей пісок трохи заповнить його роззявлений рот. Я ненавидів слово на букву С. Люди скаржилися на свої сім’ї весь час, постійно, чесно. Але тоді, коли вони розуміли, що в мене її немає, це ставало ніби відхиленням, яке необхідно виправити, проблемою, яку потрібно розв’язати. Ще гірше — вони починали жаліти тебе.

Я перебував настільки поза межами будь-чийого жалю, що це було майже смішно.

— Гаразд, хлопці. — Капітан Донаг’ю скликав нашу команду з десяти членів — мінус один — за стіл переговорів. — Мені шкода, але мушу повідомити, що ми не їдемо додому. У нас є нова місія.

Усі ті хлопці, що застогнали, — звісно, вони сумують за своїми дружинами, дітьми — лише підтвердили мою позицію щодо теми прив’язаностей.

* * *

— Серйозно, новенький? — прогарчав я, коли новачок кинувся прибирати речі, які він збив із шафки, що слугувала мені нічною тумбочкою.

— Вибач, Джентрі, — пробурмотів він, збираючи папери.

Типовий американський хлопець, щойно закінчив навчання й ще не мав жодних справ у цій команді. Треба було ще декілька років посидіти: міцніші руки йому б не завадили. Це означало, що в нього були зв’язки з кимось, хтось його сюди пропхнув.

Хевок нахилила до нього голову, а потім глянула на мене.

— Він Новенький, — тихо сказав я, почухавши її за вухами.

— Ось, — промовив хлопець, простягаючи мені стос аркушів і дивлячись на мене широко розплющеними очима, наче я збирався вигнати його з підрозділу за незграбність.

Боже, я сподіваюся, що він вправніший зі зброєю, ніж із моєю тумбочкою.

Я поклав папери на вільні сантиметри мого ліжка, які ще не зайняла Хевок. Посортував усього за кілька хвилин. Журнальні статті на різні теми і...

— Дідько.

Лист від Елли. Він пролежав у мене майже два тижні, і я його ще не розгортав.

Але я його й не викидав.

— Збираєшся прочитати? — спитав Мак як експерт вчасного хапання за яйця.

— Чому ти ніколи не лаєшся? — водночас запитав Новенький.

Глянувши на Мака, я запхав листа на дно стосу й схопив журнальну статтю зверху. Там ішлося про нові методи пошуку та порятунку.

— Добре. Відповідай Новенькому.

Мак закотив очі й умостився на ліжку, заклавши руки за голову.

— Мене звуть Джонсон...

— Ні, тебе звуть Новенький. Ще не заслужив, щоб тебе називали на ім’я, — виправив його Мак.

Хлопець мав такий вигляд, наче ми щойно вдарили його кляте цуценя, тож я поступився.

— Хтось колись сказав мені, що лайка — це погане виправдання для недостатнього словникового запасу. Через неї здаєшся низькокласним і неосвіченим. Тож я перестав.

Бог і так знав, що в мене в житті вже було багато проблем. Ще не вистачало, щоб через те, як я говорю, було зрозуміло, крізь яке лайно я пройшов.

— Ніколи? — спитав Новенький, нахилившись уперед, наче ми були на піжамній вечірці.

— Тільки подумки, — відповів я, переходячи до нової статті в журналі.

— Вона справді робоча собака? Вона має занадто... милий вигляд, — сказав Новенький, простягаючи руку до Хевок.

Її голова різко підвелася, і вона вишкірила зуби в його бік.

— Так, мила, і так, вона може вбити на команду. Тож зроби нам обом послугу й більше ніколи не намагайся доторкнутися до неї. Вона не домашня тваринка.

Я дозволив Хевок погарчати секунду, щоб вона довела мою думку.

— Розслабся, — сказав я Хевок, проводячи рукою по її шиї.

Напруження миттєво зникло з її тіла, і вона вляглася мені на ногу, кліпаючи до мене, наче нічого й не сталося.

— Прокляття, — прошепотів новачок.

— Не сприймай цього па свій рахунок, Новенький, — сказав Мак. — Хевок — жінка, яка кохає лише одного чоловіка, а ти точно не він.

— Вірна і смертоносна, — сказав я з усмішкою, пестячи її.

— Одного дня, — почав Мак, показуючи на листа, який ковзнув на ліжко біля мого стегна.

— Сьогодні не той день.

— Тоді, коли ти його розгорнеш, битимеш себе за те, що не зробив цього раніше. — Він схилився над своїм ліжком, піднявся, тримаючи лоток печива з арахісовим маслом, і почав їсти, видаючи звуки, як у порно.

— Серйозно?

— Серйозно, — простогнав він. — О так, добре...

Я засміявся й засунув листа назад під стос.

— Поспи трохи, Новенький. Завтра нам усім доведеться попрацювати.

Малий кивнув.

— Це все, чого я коли-небудь хотів.

Ми з Маком подивилися поглядом стріляних горобців.

— Скажеш це завтра ввечері. А тепер заплющуй очі й переставай перекидати мої речі, інакше твоїм позивним стане Роззява.

Він подивився на мене широко розплющеними очима й опустився на своє ліжко.

* * *

Через три ночі Новенький був мертвий.

Джонсон. Він заслужив своє ім’я та втратив життя, рятуючи дупу Дока.

Я лежав і не міг заснути, поки інші спали. Мої очі поглядали на порожнє ліжко. Йому тут було не місце, і ми всі це знали — висловлювали своє занепокоєння. Він не був готовий. Не був готовий до місії, темпу нашого підрозділу або смерті.

Не те щоб смерті було якесь діло до цього.

Стрілки годинника посунулись, і мені виповнилося двадцять вісім.

«З днем народження мене».

Смерті під час виконання завдань завжди вражали мене по-різному. Зазвичай було два типи реакції: або я відкидав думки про це і йшов далі, або мене раптово й відчутно заполоняла думка, що я не безсмертний. Можливо, через те що це був мій день народження або через те що той Новенький був майже дитиною, але зараз це була реакція другого типу.

«Агов, Смертносте, це я, Бекетт Джентрі».

Якщо послуговуватися логікою, то я розумів, що, коли місія завершиться, ми або поїдемо додому через кілька днів, або до наступної пекельної ями. Але тоді гостра потреба в спілкуванні так охопила мене, що я відчував фізичний тиск у грудях.

«Жодних прив'язаностей», — сказав я собі. Це лайно було проблемою.

Але як мати зв’язок з іншою людиною, якщо я зберігав його для братів, з якими служив, або навіть для своєї дружби з Маком, який був найближчою для мене людиною?

У пориві імпульсивності я схопив свій ліхтарик і дістав листа, прикриваючись журналом про альпінізм.

Розмістивши ліхтарик так, щоб він тримався на плечі, я розірвав конверт і розгорнув розлініяний блокнотний папір, заповнений текстом, який був написаний акуратним жіночим почерком.

Я прочитав листа один раз, другий, ще десяток разів, поєднуючи слова з її обличчям, яке бачив роками на фотографіях. Уявив, як вона крадькома рано-вранці пише листа протягом кількох хвилин. Мені було цікаво, яким був її день. Що за хлопець пішов від своєї вагітної дружини? «Мудак». Що це за жінка, яка сама ще дитиною взялася виховувати близнюків і вести бізнес? «Справді, до біса сильна жінка». Сильна, здібна жінка, яку я мав пізнати.

Туга, що охопила мене, була незручною й незаперечною. Якомога тихіше я дістав блокнот і ручку.

Через пів години я заклеїв конверт і постукав ним Мака по плечу.

— Якого біса? — огризнувся він на мене, перевертаючись.

— Я хочу своє печиво.

Я вимовляв кожне слово з тією серйозністю, яку зазвичай зберігав, щоб давати команди для Хевок.

Він засміявся.

— Раяне, я серйозно.

Коли я кликав його на ім’я, це означало, що я в грі.

— Так, але, поки ти чекав, утратив своє печиво.

Він усміхнувся й знову вмостився на своєму ліжкові, через кілька секунд його дихання стало глибоким й рівномірним.

— Дякую, — тихо сказав я, знаючи, що він мене не чує. — Дякую тобі за неї.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

ЕЛЛА

Лист № 1

Елло!

Ти мала рацію: твій брат з'їв печиво. Але на його захист можу сказати, що я занадто довго чекав, щоб розгорнути твого листа. Я вважаю, що якщо ми будемо писати одне одному, то повинні бути чесними, чи не так?

Отже, по-перше, я не дуже вмію спілкуватися з людьми. Я міг би навести тобі купу виправдань, але насправді в мене це не дуже добре виходить. Можу сказати, що я кажу неправильні речі, я прямолінійний або просто не бачу потреби в безглуздих балачках чи чомусь іншому. Що й казати, я пригадую, що ніколи не писав листів... нікому.

По-друге, мені подобається, що ти пишеш ручкою. Це означає, що ти не повертаєшся до того, що вже сказала і не вдаєшся до самоцензури. Ти не думаєш занадто багато, просто пишеш те, що спадає на думку. Б'юсь об заклад, що ти така сама і в житті: говориш те, що думаєш.

Я не знаю, що тобі розказати про себе, щоб цензура не заборонила, тож як щодо цього: приблизно п'ять хвилин тому мені виповнилося двадцять вісім і, крім своїх друзів тут, я не маю жодного зв’язку з навколишнім світом? Здебільшого для мене це нормально, але сьогодні ввечері мені стало цікаво, як це — бути тобою. Мати стільки відповідальності, коли так багато людей залежать від тебе. Якби я міг поставити тобі одне запитання, вибрав би «як це — бути центром чийогось усесвіту?».

З повагою

Хаос

Я прочитала листа втретє відтоді, як він прийшов сьогодні вранці. Мої пальці пробігали по уривчастому почерку, який складався лише з великих літер. Коли Раян сказав, що в його підрозділі є хтось, з ким би він хотів, щоб я листувалась, я подумала, він з’їхав із глузду.

Хлопці, з якими він служив, зазвичай були такими відкритими, як замкнений сейф, у якому зберігалася зброя. Наш батько був таким самим. Щиро кажучи, коли минули тижні без відповіді, я подумала, що хлопець відкинув мою пропозицію. Частково я відчула полегшення, бо в мене й так предостатньо клопоту. Але, з іншого боку, принаджував ефект чистого аркуша. Ця можливість викласти свої думки для когось, кого я ніколи не зустріну, на диво, давала полегшення.

Зважаючи на його лист, я зацікавилася, чи відчував він те саме.

Як хтось міг дожити до двадцяти восьми, не маючи... нікого, абсолютно нікого? Рай сказав, що хлопець небагатослівний і в нього серце ніби за цегляною стіною, але Хаос просто здавався мені самотнім.

— Мамо, мені нудно, — сказала Мейсі, яка сиділа поруч зі мною, бовтаючи ногами під стільцем.

—- Ну, знаєш що? — запитала я співучим голосом, ховаючи листа в сумочку.

— Тільки нудні люди нудьгують? — відповіла вона, кліпаючи на мене найбільшими блакитними очима у світі. Вона нахилила голову й зморщила носа, від чого зморщився й лоб. — Можливо, вони не були б такими нудними, якби мали що поробити.

Я похитала головою, але всміхнулась і запропонувала їй свій айпад.

— Будь із ним обережна, добре?

Ми не могли дозволити собі купити ще один, оскільки цього тижня в трьох гостьових кімнатах був замінений дах. Я вже продала десять гектарів у кінці своєї ділянки, щоб оплатити ремонт, який довго відкладали, і заклала нерухомість під заставу максимально, щоб профінансу-вати розширення.

Мейсі кивнула, її білявий хвостик підстрибнув, коли вона відкрила айпад, щоб знайти свої улюблені застосун-ки. Як п’ятирічна дитина орієнтувалася в цьому краще за мене, було загадкою. Кольт теж був майстром цієї справи, хоч і не аж так підкованим у техніці, як Мейсі. Здебільшого через те, що він був надто зайнятий лазінням туди, де не мав бути.

Мій погляд перестрибнув на годинник. Четверта вечора. Доктор уже на пів години спізнювався на зустріч, яку мені призначив. Я знала, що Ада не проти приглянути за Кольтом, але я ненавиділа просити її. їй уже за шістдесят, а Кольт дуже жвавий, і за ним нелегко встигати. Вона називала його «блискавкою в пляшці», і мала рацію.

Мейсі потерла місце на стегні, на яке скаржилася. Свербіння перейшло до болю, а потім до постійного болю, який ніколи не залишав її.

Саме коли я вже збиралася втратити самовладання й попрямувати до приймальні, постукав перед тим, як увійти, док.

— Привіт, Елло. Як почуваєшся, Марґарст? — спитав доктор Франклін із доброю усмішкою, тримаючи папку в руках.

— Мейсі, — виправила вона його серйозним тоном.

— Звичайно, — погодився лікар, кивнувши й пославши мені легку усмішку.

Без сумніву, у його очах мені досі було п’ять років з огляду на те, що доктор Франклін був ще моїм педіатром. У його волоссі побільшало сивини, і навколо талії з’явилося кілька зайвих кілограмів, але він був таким самим, як і тоді, коли моя бабуся привела мене до цього кабінету. У нашому маленькому містечку Телльюрайд нічого особливо не змінилося. Звичайно, настав гірськолижний сезон, туристи заполонили наші вулиці своїми «ленд роверами», але хвиля завжди спадала, залишаючи позаду місцевих жителів, які поверталися до звичного життя.

— Як біль сьогодні? — запитав лікар, нахиляючись, щоб бути з Мейсі на одному рівні.

Та знизала плечима й зосередилася на айпаді.

Я висмикнула його з маленьких ручок і підвела брову, побачивши її несхвальне обличчя.

Мейсі зітхнула, і це було наче зітхання старшої людини, а не п’ятирічної дитини, але вона знову повернулася до доктора Франкліна.

— Завжди болить. Уже давно такого не було, щоб не боліло.

Він подивився на мене, щоб я пояснила.

— Минуло вже принаймні шість тижнів.

Він кивнув, потім насупився, гортаючи аркуші на папці.

—Що?

Від розчарування мені скрутило живіт, але я прикусила язика. Це не дасть Мейсі ніякої користі, якщо я втрачу самовладання.

— Результати скапування кісток чисті.

Лікар сперся на оглядовий стіл.

І потер рукою потилицю.

Мої плечі поникли. Це був третій тест, який вони провели для Мейсі, і все одно нічого не знайшли.

— Чисті — це добре, правда? — запитала вона.

Я змусила себе всміхнутися й повернула дочці айпад.

— Люба, чому б тобі не пограти хвилинку, поки ми вийдемо й переговоримо з доктором Франкліном у коридорі?

Вона кивнула, нетерпляче повертаючись до гри.

Я зачекала доктора Франкліна в коридорі, залишивши двері відчиненими лише трохи, щоб я могла бачити Мейсі.

— Елло, я не знаю, що тобі сказати. — Він склав руки на грудях. — Ми зробили рентген, сканування, і, якби я знав, що вона лежатиме спокійно достатньо довго для того, щоб ми зробили їй МРТ, ми могли б спробувати її також. Але, щиро кажучи, ми не бачимо ніяких фізичних причин.

Співчутливий погляд, який він на мене кинув, зачепив мій останній нерв.

— Вона це не вигадує. Незалежно від того, який біль вона відчуває, це цілком реально і щось його спричиняє.

— Я не кажу, що біль несправжній. Я знаю її досить добре: вона не буде брехати. Щось змінилося вдома? Будь-які нові чинники стресу? Я знаю, що тобі нелегко керувати готелем самій, маючи двох маленьких дітей, про яких треба піклуватися, особливо у твоєму віці.

Моє підборіддя піднялося на добрий сантиметр, як і кожного разу, коли хтось згадував моїх дітей і мій вік в одному реченні.

— Мозок має великий вплив...

— Ви припускаєте, що цс пов’язано з психосоматикою? — огризнулася я. — Бо в неї тепер проблема з ходьбою. У нашому домі нічого не змінилося. Так само як і відтоді, коли я привезла їх додому із цієї самої лікарні. І вона не відчуває надмірного стресу в дитячому садку, я вас запевняю. Проблема не в її голові, а в її стегні.

— Елло, там нічого немає, — тихо сказав він. — Ми шукали тріщини, розриви зв’язок, усе перевірили. Це може бути ускладнений випадок болю від росту.

— Це не болі від росту! Ви щось пропускаєте. Я подивилася в інтернеті...

— Це була твоя перша помилка. — Він зітхнув. — Інтернет переконає тебе, що застуда — це менінгіт, а біль у нозі — це гігантський тромб, який готовий зміститись і вбити тебе.

Мої очі широко розплющились.

— Це не тромб, Елло. Ми зробили УЗД. Там нічого немає. Ми не можемо розв’язати проблему, якої не бачимо.

Мейсі не вигадувала. Це було не в її голові. Це не був якийсь симптом того, що ти народився в молодої мами чи ріс без тата.

їй було боляче, і я не могла їй допомогти.

Я почувалася абсолютно безсилою.

—Тоді, мабуть, відвезу її додому.

* * *

Я насолоджувалася прогулянкою від окружної дороги назад до головного будинку. Восени я обожнювала отримувати пошту: це було моїм легким способом утекти. Тепер, коли я з нетерпінням чекала на листи від Хаоса, мені це подобалося ще більше. Я чекала на лист номер шість найближчим часом. Жовтневе повітря бадьорило, але до відкриття схилів залишався ще добрий місяць. Тоді мої короткі моменти спокою поглине потік бронювань.

Слава богу, бо замовлення нам були дуже потрібні. Не те щоб я не насолоджувалася повільнішим темпом осені після того, як літні туристи поїхали додому, але саме тутешні зими тримали наш «Солітьюд» на плаву. І з новими, такими болісними іпотечними платежами дохід нам був украй потрібним.

Але поки що все було ідеально. Осики позолотилися, з них почало опадати листя, яке тепер укрило обсаджений деревами під’їзд від дороги до будинку. Дім стояв недалеко від головної дороги, приблизно лише за сто метрів, але цього було достатньо, щоб дати відвідувачам відчуття усамітнення, якого вони шукали.

У нашому головному будинку було кілька кімнат для гостей, професійна кухня, їдальня та ігрові кімнати, а також окреме маленьке житлове крило для мене з дітьми. Життя тут завжди кипіло, коли комусь хотілося товариства. Але своє ім’я та репутацію «Солітьюд» має завдяки п’ятнадцятьом відокремленим котеджам, які всіяли наші вісімдесят гектарів. Якщо хтось хотів мати зручності розкішних номерів і бути близько до цивілізації, водночас трохи віддаляючись від неї, це було ідеальне місце.

Якби я тільки могла дозволити собі рекламу, щоб будиночки таки бронювали! Можеш будувати їх безкінечно — люди приїжджали лише тоді, коли знали, що ти існуєш.

— Елло, ти зайнята? — запитав Ларрі з ґанку.

Його очі грали під густими сивими бровами, які, здавалося, звивалися врізнобіч.

— Ні. Що ти хотів?

Підіймаючись сходами, я перебирала пошту, зупинивши погляд на дошці, яку, можливо, потрібно замінити.

Якщо ти зробив ребрендинг і позиціюєш своє місце відпочинку як розкішний курорт, люди очікують досконалості.

— На столі тебе щось чекає.

— Чекає?

Я проігнорувала його усмішку — чоловікові ніколи не стати гравцем у покер — і зайшла всередину.

Я скинула чоботи й засунула їх під одну з лавок у холі. Нещодавно оброблена тверда деревина була теплою під моїми ногами, коли я підходила до стійки реєстрації.

— Гарно прогулялась?

Хейлі підняла очі від телефона й усміхнулася.

— Забрала пошту, нічого особливого.

Я стиснула в руці стос листів, розтягуючи тортури очікування ще на кілька хвилин. Крім того, той верхній конверт був рахунком від доктора Франкліна, який я не поспішала розгортати.

Минув майже місяць відтоді, як я приводила Мейсі до нього, а причина її болю, що тільки посилювався, досі не встановлена.

Це був лише ще один рахунок, який нагадав мені про те, що я оплатила найдешевшу страховку, щоб ми могли пережити цей рік.

— Угу. Ти ж не шукаєш листа?

Хейлі невинно дивилася на мене широко розплющеними карими очима.

— Я не повинна була розповідати тобі про нього.

Вона не збиралася дати мені дослухати, але я, щиро кажучи, не заперечувала. Ці листи були єдиним, що я мала лише для себе. А це місце було єдиним, де я могла бути відкритою й чесною без засуджень чи очікувань.

— Агов, це ж краще, ніж якби ти слухала про моє особисте життя.

— Твоє особисте життя мене вбиває. Крім того, ми просто листуємось. У цьому немає нічого романтичного. Раян попросив про послугу. Це все.

— Раян... Коли він знову приїде додому?

Хейлі зітхнула так мрійливо, як і більшість місцевих дівчат, думаючи про мого брата.

— Має прибути незабаром після Різдва, а якщо серйозно, тобі скільки років було? — дванадцять? — коли він пішов в армію?

Хейлі всього на два роки молодша за мене, але я почуваюся набагато старшою.

Можливо, я подорослішала на десять років із кожною своєю дитиною або керування «Солітьюд» передчасно штовхнуло мене в середній вік, але, хай там як, між нами ціла прірва.

— Припини пустувати! — підганяв Ларрі, мало не підстрибуючи.

— Що ж там такого важливого?

— Елло, заходь сюди! — покликала Ада з їдальні.

— Тепер ви обоє щось хочете від мене?

Я похитала головою, але пішла за Ларрі до їдальні.

— Та-дам! — сказала Ада, розмахуючи руками в бік темного столу у фермерському стилі.

Я простежила за її рухами й побачила журнал, на який чекала. Його яскраво-блакитна обкладинка виднілася на тлі дерева.

— Коли він прийшов?

Мій голос здригнувся.

— Сьогодні вранці, — відповіла Ада.

— Але...

Я тримала стос листів.

— О, я щойно залишила все це там. Я не збиралася позбавляти тебе улюбленого часу доби.

Минуло кілька тихих напружених моментів, поки я дивилася на журнал. «Гірський відпочинок: найкраще в Колорадо 2019 року. Зимовий випуск».

— Він не вкусить, — сказала Ада, підсовуючи до мене журнал.

— Ні, але це може нам як допомогти, так і зашкодити.

— Прочитай, Елло. Господь знає, що я вже це зробила, — сказала вона, поправляючи окуляри на носі.

Я схопила журнал зі стола, кинувши на його місце купу листів, і почала гортати сторінки.

— Сторінка вісімдесят дев’ята, — закликала Ада.

Моє серце калатало, і пальці, здавалося, застрягали на кожній сторінці, але я дісталася до вісімдесят дев’ятої.

— Номер вісім, «Солітьюд», Телльюрайд, Колорадо!

У мене тремтіли руки, коли я роздивлялася глянцеві фотографії свого готелю. Я знала, що сюди посилали когось, щоб перевірити нас, але не знала коли.

— Ми ніколи не були у двадцятці, а щойно потрапили в десятку! — Ада обійняла мене. — Твоя бабуся пишалася б тобою. Усі ремонтні роботи, які ти зробила, усе, чим ти пожертвувала. Чорт, я пишаюся тобою, Елло.

Вона відступила, стримуючи сльози на очах.

— Ну, не просто ридай — читай!

— Вона не плакса, жінко, — сказав Ларрі, підходячи, щоб обійняти дружину.

Ці двоє так само вірні «Солітьюду», як і я. Вони були з моєю бабусею, відколи він відкрився, і я знала, що вони залишатимуться зі мною, скільки зможуть.

«“Солітьюд” — це прихована перлина. Цей унікальний курорт, що лежить у горах Сан-Хуан, може похвалитися не лише сімейною атмосферою, яка панує в головному будинку, а й понад дюжиною нещодавно відремонтованих розкішних котеджів для тих, хто не бажає проміняти усамітнення на близькість до схилів. “Солітьюд” розміщується лише за десять хвилин їзди від одних із найкращих гірськолижних курортів штату Колорадо й пропонує вам рай неподалік гірського селища, де багато туристів. Цей готель типу “ліжко та сніданок” більше нагадує справжній курорт та ідеально підходить тому, хто шукає поєднання найліпшого з обох світів — бездоганного сервісу й можливості побути наодинці в горах. Так можна насолодитися тільки в Колорадо».

Ми їм сподобались! Ми ввійшли до десятки найкращих закладів типу «ліжко та сніданок» у Колорадо! Я притиснула журнал до грудей і дозволила радості охопити мене. Такі моменти траплялися не щодня чи навіть не кожного десятиліття, здавалося, що цей момент був моїм.

— Справжній колорадський досвід... Він можливий, коли всі туристи повертаються додому, — пробурмотів Ларрі, але таки всміхнувся.

Задзвенів телефон, і я почула, як Хейлі відповідає на задньому плані.

— Б’юсь об заклад, що ось-ось буде багато бронювань! — співала Ада, коли Ларрі танцював із нею кругом столу.

З такими відгуками в цьому немає сумнівів. Нас збиралися завалити замовленнями, і дуже скоро. Ми змогли б сплатити іпотеку та позику на заплановане будівництво котеджів на південному боці.

— Елло, телефонують зі школи, — крикнула Хейлі.

Я кинула журнал разом з іншим листом і пішла до телефона.

— Це Елла Маккензі, — сказала я, готуючись почути, що вже наробив Кольт і це засмутило його вчителя.

— Місіс Маккензі, це медсестра Романа з початкової школи.

У її голосі відчувалося щось більше, ніж просто хвилювання, тож я не стала виправляти її щодо свого сімейного статусу.

— Усе гаразд?

— Мейсі зараз тут. Вона впала на майданчику, у неї температура під 40.

Впала. Температура. Мій живіт охопило відчуття нудоти, яке можна описати лише як неприємне передчуття. Доктор Франклін щось проґавив.

— Я зараз буду.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

БЕКЕТТ

Лист № 6

Шановний Хаосе!

Ось іще одна порція печива. Сховай його від мого брата. Ні, я не жартую. Він безсоромний злодій, коли справа доходить до солодкого. Це рецепт нашої мами, а якщо точніше, то нашої бабусі, а він просто жити без нього не може. Після того як ми втратили наших батьків — тата в Іраку та через місяць маму в автомобільній аварії, я впевнена, він тобі розповідав, — це печиво завжди чекало нас на кухні після школи, після розбитих сердець, після футбольних перемог і поразок. Воно для нього майже рідне.

І тепер у тебе е частинка мого дому.

Ти запитав мене про щось у своєму першому листі, що це було? Місяць тому? Так чи так ти запитав, як це — бути центром чийогось усесвіту. Тоді я не знала, що відповісти, але думаю, що тепер знаю.

Щиро кажучи, я не центр чийогось усесвіту. Навіть своїх дітей. Кольт надзвичайно незалежний, і він майже впевнений, що йому особисто доручили піклуватися про безпеку Мейсі й мою. Мейсі впевнена в собі, але її мовчазність можна сприйняти як сором'язливість. Смішно, правда? Вона не сором'язлива. Вона неймовірно добре знається на характерах і може розпізнати брехню за милю. Я також хотіла б уміти так, бо я терпіти не можу брехню. Мейсі інтуїтивно відчуває людей, цю здатність вона точно успадкувала не від мене. Якщо вона не розмовляє з кимось, це не тому, що вона соромиться, а тому, що вона просто вважає, що ця людина не варта її часу. Вона така змалку. Ти їй подобаєшся або ні. А Кольт дає кожному шанс, і другий шанс, і третій, ти розумієш.

Я припускаю, що це від його дядька, бо я можу визнати, що ніколи не могла дати другого шансу, якщо це завдасть болю людям, яких я люблю. Хай там як соромно зізнатися, я досі не пробачила своєму батькові за те, що він покинув нас, — за вираз обличчя мого брата і за те, як легко батькові було брехати, що він просто збирався попрацювати кілька тижнів, але так ніколи й не повернувся. За те, що заради армії розлучився з мамою. Чорт, минуло чотирнадцять років, а я досі не пробачила офіцеру, який віддав наказ його вбити, — за те, що він удруге розбив серце моєї матері. Я справді ненавиджу це в собі. Так, Кольт точно успадкував своє м'яке серце від мого брата, і я сподіваюся, що він завжди буде таким.

У п'ять років мої діти вже кращі люди, ніж я будь-коли, — неймовірно пишаюся ними.

Але я не центр їхнього всесвіту. Я більше схожа на їхню силу тяжіння. Просто зараз я міцно їх тримаю, їхні ноги стоять на землі, їхній шлях очевидний. Моя робота — піклуватись про їхню безпеку. Але коли вони підростуть, я можу трохи розслабитися, перестати так сильно тягнути їх. Згодом я дозволю їм літати й буду їхнім якорем лише тоді, коли вони попросять або їм це буде потрібно. Чорт, мені двадцять чотири — навіть я іноді потребую, щоб мене поконтролювали. Хоча л, щиро кажучи, не хочу бути чиїмось центром. Бо що станеться, коли центр перестане існувати?

Кінець... Усі повилітають з орбіти.

Принаймні зі мною так сталося.

Тож я добре справляюся з гравітацією. Зрештою, вона керує припливами, рухом усього й навіть робить життя можливим. І тоді, коли вони будуть готові до польоту, можливо, знайдуть когось іншого, хто стоїть ногами на землі. А може, вони полетять разом із ним.

Я сподіваюся, що це буде трохи і того, і того.

Тож чи можу я спитати, чому тебе називають Хаосом? Або це така ж таємниця, як і твоє фото?

Елла

— Хаосе, ти не хочеш поділитися? — запитав Вільямс по рації, кивнувши на листа.

—Ні.

Я склав листа № 6 і поклав його до нагрудної кишені, коли ми летіли вертольотом на завдання.

Хевок усе ще була між моїми колінами. Вона не дуже любила гелікоптери чи висадки, до яких ми готувались, але була стійкою.

— Ти впевнений? — знову дражнив Вільямс, і його усмішка сяяла на темній від камуфляжу шкірі.

— Звісно.

Він не отримає ні листа, ні печива. Я не ділився жодною частинкою Елли. Вона перша людина, яка була тільки моєю, навіть якщо це лише через листи. Це не те відчуття, з яким я хотів розлучатися.

— Дай йому спокій, — сказав Мак, який стояв поруч зі мною. Він поглянув на мою кишеню. — Вона зацікавила тебе.

Я ледь не послав його. Але він дав мені цінний подарунок — не лише Еллу, хлопців, місії.

Він дав мені вікно в нормальне життя за рамками, якими я був обмежений протягом останніх десяти років. Тому я сказав йому правду:

— Так.

І кивнув.

Це все, що я міг йому відповісти.

Мак поплескав мене по плечу з усмішкою, але не промовив: «А я тобі казав».

— Десять хвилин, — крикнув Донаг’ю по рації.

— Яке воно? Місто Телльюрайд? — запитав я Мака.

Його погляд сповнився тієї ностальгії, через яку я звик закочувати очі. Тепер я чомусь на диво відчайдушно прагнув дізнатися про це крихітне містечко, у якому жила Елла, хотів уявити його.

— Воно гарне. Улітку там пишно й зелено, а гори здіймаються над тобою, ніби намагаються піднести ближче до небес. Восени дерева вбираються в золото, коли осика стає... такою, як зараз. Узимку там трохи метушливо через гірськолижний сезон, але сніг випадає навколо «Солітьюду» — і все ніби покривається крихітними зірочками. Потім настає весна: дороги перетворюються на багнюку, туристи роз’їжджаються, і все перероджується, стаючи таким же гарним, як торік.

Мак відкинув голову на сидіння UH-60.

— Ти сумуєш за цим?

— Щодня.

— Тоді чому ти досі тут? Чому ти поїхав звідти?

Він повернув голову до мене із сумною усмішкою.

— Іноді потрібно піти, щоб зрозуміти, що ти покинув. Ти не цінуєш чогось по-справжньому, поки не втратиш.

— А якщо в тебе цього ніколи не було?

Цс було риторичне запитання. Я ніколи не був прив’язаний до певного місця, у мене відсутнє відчуття дому. Я ніколи ніде не залишався так надовго, іцоб це відчуття могло вкорінитися. А може, я не був здатен пустити коріння. Либонь, його так часто відрізали від мене, що воно просто відмовлялося рости.

— Що я тобі скажу, Джентрі. Ти і я. Щойно закінчиться це завдання, візьмемо відпустку — і я покажу тобі Телльюрайд. Я знаю, що ти вмієш кататися на лижах, тож ми спочатку перевіримо схили, а потім бари. Я міг би навіть дозволити тобі зустрітися з Еллою, але тобі доведеться пройти через фейсконтроль Кольта.

Елла. Ми мали лише кілька місяців для СШР. Тоді треба було прощатися із силами швидкого реагування й сказати привіт невеликому простою, який я зазвичай зневажав, але тепер мені було навіть трохи цікаво. Але Елла? Ця цікавість була аж ніяк не на останньому місці. Я хотів побачити її, поговорити з нею, дізнатися, чи жінка, яка писала листи, справді існує у світі, який не є паперовим чи ідеальним.

— Я за, — повільно відповів я.

Мак пропонував незліченну кількість разів, але я ніколи не сприймав його пропозицій усерйоз.

Його брови піднялися, а широка усмішка стала майже комічною.

—Хочеш побачити Телльюрайд чи Еллу?

— І перше, і друге, — чесно відповів я.

Він кивнув, коли по комунікаційному зв’язку пролунала інформація про п’ятихвилинну готовність. Тоді Мак нахилився так, щоб тільки я міг його почути, а інші не почули через шум роторів.

— Ви чудово підійшли б одне одному. Якщо ви таки зійдетеся, із цього може щось вийти.

Без варіантів. Ти все псуєш.

Викинувши з голови мамині слова, зосередився на теперішньому моменті. Зісковзнути в потім було катастрофою, тож я зачинив ці двері у своїй голові.

— Я нікому не підходжу, — сказав я Макові.

Тоді, перш ніж він устиг копнути глибше, я перевірив нашийник Хевок, аби переконатися, що він міцно закріплений, щоб я не загубив собаку під час висадки.

Гравітація може бути жорстокою.

У моїй голові промайнули коментарі Елли на цю тему. Як би це було, якби тебе хтось контролював? Чи приємно було б відчувати цю безпеку? Було б задушливо? Це була сила, на яку ти б покладався чи від якої б тікав?

Чи справді існували люди, які залишалися поряд достатньо довго, щоб уважатися настільки надійними? Якби й були, я б ніколи не зустрів такої людини. Саме тому я ніколи не турбувався про стосунки. Навіщо, в біса, підписуватися на те, щоб присвячувати себе стосункам із кимось, хто зрештою скаже, що ти не такий — надто складний, щоб залишатися поруч?

Навіть Мак — мій найкращий друг — за контрактом мусив бути в тому самому підрозділі, що і я. Навіть його дружба мала межі, і я знав, що ще ніколи не перевіряв їх. Я знав у глибині душі, що він спалить дотла кожного, хто завдасть Еллі болю.

Через десять хвилин ми приземлилися, і це була єдина сила тяжіння, про яку я мав час думати.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

ЕЛЛА

Лист № 6

Елло!

Дякую за печиво. І так, твій брат украв його, поки я був у душі. Напевно, зараз він важить сто сорок кілограмів.

Я думав про те, що ти сказала про силу тяжіння.

У мене ніколи такого не було — нічого, що мене до чогось прив'язувало б. Можливо, коли я пішов до армії, але насправді це було більше про мою близькість до частини, ніж до будь-кого чи будь-чого. Поки я не зустрів твого брата й нас не почали кидати по відборах. На жаль, я його занадто люблю, як і більшість нашого підрозділу. «На жаль» — лише тому, що іноді він може дуже дратувати.

Чому мене називають Хаосом? Це довга історія, яка мені не лестить. Я обіцяю, що одного разу розповім тобі. Скажімо, це стосується бійки в барі, двох дуже розлючених викидайл і непорозуміння між твоїм братом і жінкою, яку він вважав за повію. А це було не так.

Вона виявилася дружиною нашого нового командира. Упс!

Можливо, я змушу його розповісти тобі цю історію.

У своєму останньому листі ти згадала, що Мейсі почувається погано. Лікарі знайшли причину проблеми? Я не можу уявити, як це важко для тебе. Як справи в Кольта? Він уже почав учитись кататися на сноуборді?

Мені час іти: у нас зараз збори, і я хочу встигнути відправити листа.

Побачимося пізніше,

Хаос

Єдиними звуками в лікарняній палаті були думки, що кричали в моїй голові, благаючи про звільнення. Вони вимагали відповіді, кричали, щоб я знайшла кожного лікаря в цій лікарні й змусила вислухати мене. Знаючи, що в Телльюрайді ніхто не збирається копати глибше, я привезла її за півтори години до більшої лікарні в Монтроузі.

Уже майже північ. Ми пробули тут від полудня, тож обоє дітей міцно спали. Мейсі згорнулася калачиком, вона здавалася такою маленькою порівняно з розміром лікарняного ліжка, кілька проводів передавали її показники на монітори. Слава богу, не чутно безперервного гудіння. Мені достатньо просто бачити нормальний ритм її серця.

Кольт лежав на дивані, його голова — у мене на колінах, він дихав глибоко й рівно. Хоч Ада запропонувала відвезти його додому, він відмовився, особливо після того, як Мейсі тримала його руку в смертельній хватці. Вони не могли розлучатися надовго. Я провела пальцями по його світлому волоссю — такого, як у Мейсі, майже білого відтінку. їхні риси були дуже схожими, на відміну від характерів.

Пролунало тихе клацання, коли двері трохи відчинилися і заглянув лікар.

— Місіс Маккензі?

Я підняла один палець, лікар кивнув, позадкував і тихо зачинив двері.

Я зняла Кольта зі своїх колін якомога тихіше, замінивши своє тепло подушкою та накривши його маленьке тіло своєю курткою.

— Уже пора йти? — спитав він, кутаючись на дивані.

— Ні, друже. Мені потрібно поговорити з лікарем. Ти залишайся тут і наглядай за Мейсі, гаразд?

Сонні блакитні очі повільно розплющилися, щоб подивитись у мої. Він усе ще був більш ніж напівсонний.

— Гаразд.

— Я знаю, що ти впораєшся.

Я торкнулася пальцями його скроні. І пішла впевненими кроками, дуже обережно відчинила двері й зачинила їх за собою, щоб не розбудити Мейсі.

—Місіс Маккензі?

Я проскакувала бейдж на лікарській формі. Доктор Тейлор.

— Насправді я не одружена.

Він швидко кліпнув, а потім кивнув.

— Так. Звісно. Перепрошую.

— Що ви дізнались?

Я несвідомо натягнула руками свій светр, наче вовна могла виконувати роль певного роду обладунків.

—Ходімо в коридор. Медсестри тут, тож із дітьми все буде гаразд, — запевнив мене лікар, ведучи до приміщення зі скляними стінами, яке, здається, слугувало конфе-ренцзалом.

Там чекали ще двоє лікарів.

Доктор Тейлор указав мені на вільне місце, тож я сіла. Чоловіки в кімнаті здавалися серйозними, їхні усмішки не торкалися очей, а хлопець праворуч не переставав клацати ручкою.

— Отже, міс Маккензі, — почав доктор Тейлор. — Ми зробили кілька аналізів крові Марґарет, а також до цього взяли трохи рідини з її стегна, де виявлено інфекцію.

Я поворухнулася на місці. Інфекція... Це наче нестрашно.

— Отже, антибіотики?

— Не зовсім.

Доктор Тейлор підняв очі до дверей, тому я озирнулася й побачила жінку років сорока, яка сперлася на одвірок. Вона була красива, з бездоганною темною шкірою і прекрасною французькою зачіскою. Я раптом усвідомила, наскільки неохайний вигляд мало моє волосся, але зуміла втриматися, щоб не торкнутися такого вже-не-милого розпатланого пучка.

— Лікарко Г’юз?

— Просто спостерігаю. Я побачила картку дівчинки, коли прийшла на зміну.

Доктор Тейлор кивнув, глибоко вдихнув і знову повернувся до мене.

— Добре, якщо в неї інфекція стегна, це пояснює біль у нозі та лихоманку, правда? — Я склала руки на животі.

— Може, так. Але ми знайшли аномалію в її крові. Показники білків підвищені, що викликає занепокоєння.

— Що це означає?

— Ну, це доктор Бренсон, і він з ортопедичного відділення. Тож допоможе нам зі стегном Марґарет. А це... — Доктор Тейлор ковтнув. — Це доктор Андерсон. Він з онкологічного.

Онкологічного?

Я перевела погляд на літнього лікаря, але нічого не промовила. Аж поки він не сказав слова, через які його покликали:

— Міс Маккензі, аналізи вашої дочки показують, що в неї може бути лейкемія.

Його рот далі рухався. Я бачила, як губи змінюють форму, спостерігала за анімацією рис обличчя лікаря, але нічого не чула. Це було так, ніби він перетворився на вчителя Чарлі Брауна4 і зображення проходило через фільтр із мільйона галонів води.

А я тонула.

Лейкемія. Рак.

— Зупиніться. Почекайте. — Я простягнула руки. — Я була в педіатра принаймні тричі за останні шість тижнів. Мені сказали, що нічого не знайшли, а тепер ви кажете, що це лейкемія? Це неможливо! Я все зробила.

— Я знаю. Ваш педіатр не знав, що шукати, і ми навіть не впевнені, що це лейкемія. Нам потрібно буде взяти зразок кісткового мозку, щоб підтвердити або спростувати цей діагноз.

Хто з лікарів це сказав? Бренсон? Ні, він же ортопед, чи не так?

Це був онколог. Бо мою дитину потрібно перевірити на рак. Вона лежить трохи далі по коридору й гадки не має, що група людей засуджує її до пекла за злочин, якого вона ніколи не скоювала. Кольт... Господи, що я маю йому сказати?

Я відчула, як хтось стиснув мою руку, й озирнулася. Моя голова діяла на автопілоті. Я побачила лікарку Г’юз на стільці поруч.

— Ми можемо зателефонувати комусь? Може, батькові Мейсі? Вашій родині?

Батько Мейсі ніколи навіть не намагався її побачити. Мої батьки померли чотирнадцять років тому.

Раян був за пів світу, роблячи бозна-що.

Ада й Ларрі, без сумніву, спали в головному будинку «Солітьюду».

— Ні. У мене нікого немає.

Я була сама.

* * *

Сканування почали зранку. Я витягла із сумочки маленький блокнот і почала записувати те, що казали лікарі, які аналізи треба. Здавалося, я не могла цього осягнути. Або, можливо, це було занадто важко сприйняти.

— Ще один тест? — спитав Кольт, стискаючи мою руку, коли лікарі знову брали кров у Мейсі.

— Саме так.

Я змусила себе всміхнутися, але це не ввело його в оману.

— Нам просто потрібно подивитися, що відбувається з вашою сестрою, молодий чоловіче, — сказав доктор Андерсон, сидячи біля ліжка Мейсі.

— Ви вже подивилися її кістки. Чого ще ви хочете? — огризнувся Кольт.

— Кольте, чому б тобі не піти взяти морозива? — запитала Ада з кутка.

Вона прибула сьогодні рано-вранці, вирішивши, що я не маю бути сама.

Я могла бути в кімнаті з дюжиною знайомих мені людей — усе одно почувалася б самотньою.

— Ходімо, візьмемо для Мейсі також. — Ада простягла руку, і я кивнула Кольту.

— Іди. Певний час ми ще нікуди не підемо.

Кольт подивився на Мейсі, яка всміхнулася:

— Полуничне.

Він кивнув, ставлячись до свого обов’язку з усією серйозністю, а потім ще раз глянув на доктора Андерсона, перш ніж піти з Адою.

Я тримала Мейсі за руку, поки лікарі закінчували огляд. Потім згорнулася калачиком біля неї на ліжку й увімкнула мультфільми, притиснувши її маленьке тіло до свого.

— Я хвора?

Донька подивилася на мене без страху чи очікування.

— Так, дитинко. Я думаю, ти можеш бути хвора. Але ще рано хвилюватися, гаразд?

Мейсі кивнула й знову зосередилася на шоу каналу Disney Junior.

— Тоді добре, що я в лікарні. Тут тебе лікують, і тобі стає краще.

Я поцілувала її в лоб.

— Саме так.

* * *

— Це не лейкемія, — сказав доктор Андерсон, коли ми стояли в коридорі пізніше тієї ночі.

— Ні? — Мене пронизало полегшення, було таке фізичне відчуття, наче кров повертається до онімілої кінцівки.

— Ні. Однак ми досі не знаємо, що це таке.

— Це все ще може бути рак?

— Може. Проте ми не знаходимо нічого, крім підвищеної кількості білих тілець.

—Але ви шукаєте далі?

Лікар кивнув, але блиск упевненості, який я помітила у нього в очах, коли він думав, що то лейкемія, зник. Він не знав, із чим ми маємо справу, і, очевидно, не хотів цього визнавати.

Третій і четвертий дні минули з додатковими аналізами. І ще меншою визначеністю.

Кольт став неспокійним, але відмовився залишати сестру, а мені не вистачало духу змусити його піти. Вони ніколи в житті не розлучалися більше ніж на день. Я не впевнена, що вони знають, як вижити окремо одне від одного, коли вони думають про себе як про одне ціле.

Ада приносила чистий одяг, водила Кольта на прогулянки, тримала мене в курсі справ. Як це було дивно, що моя одержимість «Солітьюдом» у цю мить здавалася зовсім неважливою, хоча, по суті, він був моїм третім пріоритетом після Кольта та Мейсі протягом останніх п’яти років!

Дні змішалися вкупі, я майже стерла пальці до крові, постійно шукаючи інформацію в інтернеті відтоді, як доктор Андерсон сказав слово на Р. Авжеж, лікарі застерегли мене — триматися подалі від інтернету.

Ага, вже.

Я не могла пригадати більшість із того, що вони говорили. Хай там як я намагалася зосередитися, мій мозок наче підняв щити й сприймав лише те, із чим, на його думку, я могла впоратися. Використання інтернету заповнило прогалини, які не змогли заповнити мої пам’ять і блокнот.

На п’ятий день ми знову зібралися в конференцзалі, але цього разу поруч була Ада.

— Ми досі не знайшли причини. Ми провели тести на наявність усіх звичайних винуватців, і вони негативні.

— Чому це не звучить обнадійливо? — запитала Ада. — Ти кажеш, що не виявили раку, але голос у тебе розчарований.

— Бо там щось є. Вони просто не можуть знайти, — сказала я різким голосом. — Так само як і доктор Франклін. Мейсі поскаржилася на біль, то її вирядили додому з діагнозом «болі росту». Тоді це назвали чимось пов’язаним із психосоматикою. Тепер ви кажете мені, що в її крові одне, а в кістках — інше й ви гадки не маєте, що це таке.

Чоловіки мали збентежений вигляд.

Вони й повинні були: витративши купу років на навчання, зазнали поразки.

— Ну й що ви збираєтеся робити? Бо щось там є. Ви ж не випровадите мою дівчинку додому.

Доктор Андерсон відкрив рота, та я знала з виразу його обличчя, що зараз пролунає звичне виправдання.

— О, чорт забирай, ні, — огризнулась я, перш ніж він устиг вимовити хоч слово. — Ми не підемо звідси, доки ви не поставите їй діагнозу. Ви розумієте мене? Ви не здихаєтеся ні її, ні мене. Ви не можете ставитися до неї як до головоломки, якої ви просто не можете розгадати. Я не навчалася на медичному факультеті, але можу сказати, що вона хвора. Про це свідчить її аналіз крові. Про це свідчить її стегно. А ви навчалися в медичному університеті, тож знайдіть причину.

Тиша гриміла голосніше, ніж будь-яке виправдання, яке вони могли мені дати.

— Міс Маккензі, — з’явилася лікарка Г’юз, яка сіла біля доктора Андерсона. — Мені дуже шкода, що я не була тут, але я приділяю свій час і цій лікарні, і Денверській дитячій службі, сьогодні вранці повернулася звідти. Я бачила результати тесту вашої доньки, і, думаю, існує ще одна річ, яку ми можемо перевірити. Схожі випадки трапляються вкрай рідко, особливо в дітей такого віку. І якщо це те, про що я думаю, тоді нам потрібно діяти швидко.

Переді мною з’явилась папка із черговою згодою.

— Мені потрібен лише один підпис.

— Зробіть це.

Моя рука зарухалася й нашкрябала ім’я на папері, але це було несвідомо.

Зараз ніщо не було схожим на вибір.

Через дві години в палату зазирнула лікарка Г’юз, тож я вийшла, залишивши Кольта й Мейсі, які, обійнявшись, дивилися «Гаррі Поттера».

— Що ви знайшли?

— Це нейробластома.

* * *

Ада поїхала з нами. Кольт пристебнувся до свого сидіння позаду неї, коли ми пробиралися через вигини траси 1-70 у напрямку Денвера. Я ніколи не сиділа в машині швидкої допомоги, навіть коли в мене були пологи з близнюками. Тепер моя перша подорож тривала п’ять годин.

Нас одразу відвезли в онкологічне відділення дитячої лікарні. На стінах не було жодного святкового мультяшного муралу, який міг би покращити мій настрій.

Кольт ішов поруч зі мною, тримаючи мене за руку, коли медперсонал віз Мейсі широким коридором.

З дверей визирали маленькі голівки: одні лисі, інші — ні. Були діти в костюмах супергероїв і принцес і один дуже чарівний Чарлі Чаплін.

Мама із чашкою кави подарувала мені невпевнену співчутливу усмішку, коли ми проходили повз місце, де вона сиділа.

Це був Гелловін. Як я про це забула? Діти любили це свято, і вони не сказали жодного слова. Жодних костюмів, жодних зборів солодощів — лише аналізи, лікарні та мама, що не могла згадати, яка сьогодні дата.

Я не хотіла бути тут. Я не хотіла, щоб це сталося.

Але це сталось.

Медсестра, яка заселила Мейсі в палату, подбала про те, щоб у нас було все потрібне, зокрема висувне ліжко, на якому ми з Кольтом могли спати.

— Маєте костюми? — запитала вона, занадто весело, щоб це сподобалось, і надто по-доброму, щоб не сподобалось.

— Я... я забула, що зараз Гелловін.

Це був мій голос? Такий слабкий і поранений?

— Мені дуже шкода, діти, — сказала я близнюкам, коли вони дивилися на мене схвильовано й розчаровано. — Я забула ваші костюми вдома.

Я знову їх підвела.

— Вони в мене, не хвилюйся, — сказала Ада, кидаючи пакет із речами на диван. — Я не знала, як довго нас не буде, тож схопила те, що мені спало на думку. Кольте, ти ж у нас військовий, чи не так?

Вона простягла Кольту загорнутий у пакет костюм, який я купила кілька тижнів тому.

— Так! Як дядько Раян.

— А Мейсі — наш маленький янгол. Хочете одягнути їх зараз чи почекати? — запитала Ада.

— Вони можуть переодягнутися. Близько п’ятої ми організовуємо «Цукерки або смерть», тож вони будуть готові, — сказала медсестра.

Я не могла пригадати її імені. Я ледве пам’ятала власне.

Я кивнула на знак подяки, коли діти розпаковували свої костюми. Така звичайна річ у надзвичайних обставинах.

Ада обняла мене за плечі, міцно притягнувши до себе.

— Це більше схоже на смерть, ніж на солодощі, — тихо сказала я, щоб діти мене не почули. Вони хихотіли й переодягалися, міняючись елементами костюмів, тож Мейсі надягла кевларовий шолом Раяна, а Кольт мав блискучий сріблястий німб.

— Нас чекають важкі дні, — погодилася Ада. — Але ти виховала пару бійців. Мейсі не здасться, і Кольт точно їй не дозволить.

— Дякую за костюми. Не можу повірити, що забула їх. З усіма справами в «Солітьюді» та підготовкою до сезону...

— Припини негайно, міс. Я виховую тебе відтоді, як ти приїхала в «Солітьюд». Це завжди були ти, Раян, Рут, Ларрі і я. Рут була сильною, але вона знала, що нам усім доведеться попрацювати, щоб витягнути дітей після того, як ви втратили обох батьків. Не хвилюйся ні про що вдома. У Ларрі все під контролем. А щодо костюмів, у твоїй гарній голові є важливіші речі. Просто дозволь мені відчути себе корисною й попіклуватися про дітей.

* * *

Так багато сканувань. PET. СТ. Літери плуталися в моїй голові, поки Мейсі була на операції. Лікарі назвали її незначною. Пухлина, виявлена на лівій наднирковій залозі та нирці, була хтозна-чим.

Інший конференцзал, але я не сиділа. Я була готова сприйняти будь-які новини, які вони мали для мене, стоячи. Крапка.

— Міс Маккензі, — звернулася до мене лікарка Г’юз, увійшовши з командою лікарів.

Я була вдячна за будь-яку домовленість, яку вона мала з Монтроузом, що дозволяла їй бути тут, щоб я бачила те саме обличчя, чула той самий голос.

— Так?

— Ми зробили біопсію та перевірили як пухлину, так і кістковий мозок.

— Добре. — Мої руки були міцно схрещені — вони намагались утримати мене вкупі.

— Мені дуже прикро, але випадок вашої доньки дуже агресивний і на пізній стадії. Здебільшого симптоми нейробластом з’являються набагато раніше. Але стан Мейсі прогресував без будь-яких зовнішніх ознак. Імовірно, рак розвивався непоміченим роками.

Роками. Всередині моєї дитини роками ріс монстр.

— Що ви хочете мені сказати?

Лікарка Г’юз обійшла стіл і взяла мене за руку, а я стояла, гойдаючись уперед-назад, наче близнюки були ще немовлятами на моїх руках, які потребували заспокоєння.

— У Мейсі четверта стадія нейробластоми. Вона вразила понад 90 відсотків її кісткового мозку.

Я дивилась у її темно-карі очі, знаючи, що, коли втрачу цей контакт, то знову буду тонути. Здавалося, що стіни вже змикаються, інші лікарі зникають із мого периферійного зору.

— 90 відсотків? — Мій голос було ледь чутно.

— Боюся, що так.

Я ковтнула й зосередилася на тому, щоб удихнути й видихнути, намагаючись знайти в собі сміливість поставити очевидне запитання. Те, яке я не могла проштовхнути крізь губи, бо в ту хвилину, коли воно вийде й лікарка відповість, усе зміниться.

— Елло? — спитала докторка Г’юз.

— Які її перспективи? Який прогноз? Що нам робити?

— Ми атакуємо рак негайно й безжально. Ми починаємо з хіміотерапії та йдемо вперед. Ми боремося. Вона бореться. І коли вона занадто стомиться боротися, тоді ви робитимете все, що зможете, щоб боротися за неї, бо це повномасштабна війна.

— Які в неї шанси?

— Елло, я не впевнена, що ви хочете...

— Які в неї шанси? — крикнула я з останніх сил.

Лікарка Г’юз замовкла, а потім стиснула мою руку.

— У неї 10-відсотковий шанс вижити.

Цей рев повернувся до моїх вух, але я відштовхнула його, зосереджуючись на кожному слові лікарки. Мені була потрібна будь-яка інформація.

— У неї 10-відсотковий шанс вижити? — повторила я, потребуючи, щоб вона сказала, що я почула неправильно.

— Ні. У неї 10-відсотковий шанс прожити цей рік.

У мене підкосилися коліна, коли спина вдарилася об стіну. Я сповзала, папір зім’явся позаду, коли моя вага знищила все, що там було.

Я приземлилася на підлогу, не маючи змоги нічого робити, крім як дихати. Голоси говорили, і я чула, але не розуміла, що вони казали.

У моїй голові вони повторювали одну фразу знову й знову: 10-відсотковий шанс.

Моя дочка мала 10-відсотковий шанс прожити цей рік.

Це означало, що в неї був дев’яностовідсотковий шанс померти, а крила янгола, які вона відмовлялася зняти, стали цілком реальними.

Зосередься на десяти. Десять було краще, ніж дев’ять.

Десять було... усім.

* * *

Я опанувала себе. Хіміотерапія. РІСС-катетер. Консультації лікарів у Монтроузі та Денвері. Агресивний рак означав агресивний план. Папки, повні інформації, зошити з каракулями. Планувальники, застосунки та дослідження заповнили кожну мою мить. Моє життя змінилося в ті перші кілька днів.

Я змінилась.

Ніби моя душа спалахнула, я відчула печіння в грудях, рушійну мету, яка затьмарила інше. Моя дочка не помре.

Кольт не втратить своєї сестри.

Це не зламало б ні мене, ні моєї родини.

Триматися стало для мене другим пріоритетом заради того, щоб Мейсі вижила.

Я не плакала. Ні тоді, коли писала листи Раяну та Хаосу, ні тоді, коли сказала Кольту й Мейсі, наскільки вона хвора. Ні тоді, коли вона почала блювати після першого сеансу хіміотерапії, ні тоді, коли через місяць, під час другого тижневого сеансу, її красиве світле волосся почало випадати пасмами за день до її шостого дня народження. Я мало не розгубилася, коли Кольт повернувся від перукаря з Ларрі — його голова була блискучою й лисою, як у його сестри, — але я лише всміхнулася. Він відмовився бути окремо від неї під час їхнього дня народження, і, хоч я не хотіла, щоб він бачив, через що вона проходила під час хіміотерапії, я була неймовірно вдячна бути з ними обома, а не постійно хвилюватися про одного з них, піклуючись про іншого.

Я не зламалася.

Не раніше як у переддень Нового року.

Тоді, коли люди у формі підійшли до дверей і простим реченням розбили мій міцний фасад на друзки: «Нам шкода повідомити, що ваш брат, сержант Раян Маккензі, загинув у бою». Зважаючи на особливості їхнього підрозділу, це було все, що я могла знати. Подробиці — де він був, що сталося, з ким він був — усе це було засекречено.

Оскільки листів від Хаоса не було, я отримала відповідь принаймні на одне із цих запитань.

їх обох не стало.

Я була розбита.

ЧОТИРИ МІСЯЦІ ПО ТОМУ

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

БЕКЕТТ

Беку!

Якщо ти читаєш це, бла, бла. Ти знаєш правила останнього листа. Ти вижив. А я ні. Не потрібно звинувачувати себе, я тебе знаю, і, якби був хоч якийсь шанс, якби ти міг мене врятувати, ти б це зробив. Якби ти якось міг змінити щось, ти б це зробив. Тож хай там у якій темній дірі ти тонеш через почуття провини, зупинись.

Мені потрібно від тебе лише одне: нумо, їдь у Теллью-райд. Я знаю, що твоя служба закінчується тоді, коли й моя. Зроби це.

Елла зовсім одна. Не така самотня, якою вона була раніше, але все-таки самотня. Наша бабуся, наші батьки, а тепер і я. Це занадто багато, щоб просити її витримати. Це несправедливо.

Але ось у чому справа: Мейсі хвора. їй лише шість, Беку, моя племінниця може померти.

Отже, якщо мене не буде, це означає, що я не зможу повернутися додому в січні, як ми планували. Я не зможу бути поруч з нею. Я не зможу допомогти Еллі пережити це, грати у футбол зі своїм племінником або обійняти племінницю. Але ти можеш. Тож я прошу тебе, як свого найкращого друга, поїдь подбай про мою сестру, про мою сім'ю. Зроби все можливе, щоб урятувати мою маленьку Мейсі.

Нечесно просити про таке, я знаю. Це проти твоєї при роди — піклуватися про когось. Ти звик виконувати бойову місію та йти далі, але мені це потрібно. Мейсі та Кольту це потрібно. Еллі це потрібно — ти їй потрібен, хоча вона буде боротися з тобою зубами й нігтями, перш ніж коли-небудь зізнається в цьому. Допоможи їй, навіть коли вона клянеться, що в неї все добре.

Не змушуй її проходити через це самотужки.

Я збережу тобі місце тут, брате, але не поспішай. Візьми кожну секунду, яку можеш. Ти єдиний брат, якого я хотів би мати, і мій найкращий друг. І якщо тобі ніхто ніколи цього не казав — ти гідний. Любові. Сім'ї. Дому.

Тож поки ти в пошуках, можеш пересвідчитися, що Телльюрайд — саме те місце, яке ти шукаєш. Принаймні на якийсь час.

Раян

Гори здіймалися наді мною, неймовірно високі, з огляду на те що я вже був майже на висоті три кілометри. Звісно, повітря здавалося рідшим, але й дихати було якось легше.

Хевок поклала голову на шкіряну консоль між нашими сидіннями, поки я їхав своїм позашляховиком по центру Телльюрайда. Це був ідеальний Норман Роквелл5. Замуровані та пофарбовані вітрини, гуляли родини з дітьми. Не зовсім те туристичне місце, якого я очікував.

Він був схожий на те, яким мало бути рідне місто.

Це просто не було моїм рідним містом.

Це було місто Раяна. Мак був похований тут, принаймні мені так сказали. Вони лише послали капітана Донаг’ю та ще кількох хлопців на похорон. Мене залишили в полі з рештою підрозділу, я був надто цінним, щоб дати мені відпустку.

Я знав правду: це був не я, принаймні не в тому стані, у якому я був тоді. їм була потрібна Хевок. А вона слухалася тільки мене. Я почухав її маківку, мовчки пообіцявши, що відтепер у неї буде мирне життя. Тому як тільки ми обоє отримали кінцеву відпустку6, вона трохи відпочила.

Я? Я жив у створеному собою пеклі. Тому, якого я більше ніж заслужив. Я зупинився наповнити бак перед тим, як виїхати з міста, прямуючи за своїм GPS до адреси в інтернеті для «Солітьюду».

«Солітьюд»7. Так підходить назва. Сам.

Я був сам.

Елла була сама.

І ми такими залишилися б, оскільки ніколи не були б разом. Я подбав про це, коли перестав їй писати в день смерті Раяна.

Але я міг це зробити. Для Раяна. Для Елли. Але не для себе. Думав, що для мене це було якесь спокутування, якого я гідний.

Не було. Те, що я зробив, було непоправним.

Коли я наблизився до приватної дороги, моя щелепа напружилась, а руки міцніше стискали кермо. Я повернув, мій погляд упіймав поштову скриньку, яка безладно висіла на стовпі. Скільки разів вона ходила туди, чекаючи на мої листи? Скільки разів вона знаходила один із них та всміхалася? Двадцять чотири.

Скільки разів вона йшла без нього? І думала про те, що ж зі мною сталося? Можливо, вона думала, що я помер під час операції разом із Райком. Можливо, так було на краще.

Я не був упевненим, що хочу знати.

Я під’їхав по асфальтованій дорозі, під осиками, що якраз розпускалися й росли в рядок обабіч дороги. Раян сказав би, що приїхати навесні, коли природа відроджується, було б доречно, але це було якесь лайно.

Не відчував я ніякого відродження. Ніякого нового початку. Я був тут не для того, щоб дивитися, як починається життя. Я був тут, щоб допомогти Еллі, якщо для Мейсі все скінчиться. Якщо Елла підпустить мене.

Яма в моїй голові була надто знайомою, і я відчув себе тим тихим хлопчиком, яким був двадцять років тому, з’являючись у будинку ще однієї сім’ї, сподіваючись, що ця не знайде причини, щоб знову перекинути дитину комусь іншому. Сподіваючись, що цього разу він не пакуватиме своїх речей у мішок для сміття, коли випадково розіб’є тарілку чи порушить якесь правило, про наявність якого він не знав, що йому не приклеять ярлика «проблемний» і не перевезуть до іншого дому із суворішими порядками.

Принаймні цього разу я вже знав, які правила порушив, і більш ніж усвідомлював, що мій час тут закінчився.

Я зупинився на кільцевій алеї перед головним будинком, який мав точнісінько такий вигляд, як на фотографіях з інтернету. Це було схоже на зруб, тільки величезний. Стиль був модернізованим сільським, якщо це взагалі був стиль, і якимось способом він промовив до мене, нагадав мені про часи, коли чоловіки вирубували цілі дерева, щоб побудувати будинки в лісі для своїх жінок.

Коли вони будували, а не руйнували.

Мої ноги торкнулися землі, і я зупинився, чекаючи, поки Хевок зістрибне вниз, перш ніж зачинити двері.

Я дав сигнал, і вона підійшла просто до мене. Ми піднялися маленькими сходами, що вели до широкого ґанку з кріслами та гойдалками. Ящики, вишикувані на перилах ґанку, були порожні, очищені та підготовлені до садіння в них квітів.

Цей час настав. Я збирався зустрітися з Еллою.

Що, в біса, я збирався сказати?

«Гей, вибач, що я перестав тобі писати, але, погодься, я руйную все, до чого торкаюся, і не хочу, щоб ти була наступною? Мені шкода, що Раян помер? Мені шкода, що на його місці був не я? Твій брат послав мене приглянути за тобою, тож, якби ти могла просто вдати, що ти мене не ненавидиш, це було б чудово? Вибач, що я не відповідав тобі? Вибач, що я не міг змусити себе прочитати жодного з твоїх листів, які надійшли після його смерті? Мені так шкода за стільки речей, що я навіть не можу всіх перерахувати?»

Якби я сказав щось із цього, якби вона знала, хто я насправді, чому я перестав писати, — вона б ніколи не дозволила мені допомогти їй. Я дістав би чоботом по дупі й пішов би геть. Вона вже зізнавалася у своїх листах, що не давала другого шансу людям, які завдали болю її родині, і я не звинувачував її. Це була болісна іронія: для того щоб виконати бажання Раяна та допомогти Еллі, мені довелося зробити одну річ, яку вона ненавиділа, — збрехати... принаймні не все сказати.

Просто додайте це до списку моїх гріхів, який і так щодня збільшується.

— Ви збираєтеся заходити? Чи ви будете стояти тут?

Я обернувся й побачив, що до мене йде старший чоловік років шістдесяти. В нього були якісь божевільні брови. Він витер свою руку об джинси й простягнув її мені.

Ми потисли один одному руки міцною хваткою. Це мав бути Ларрі.

— Ви наш новий гість?

Я кивнув.

— Бекетт Джентрі.

— Ларрі Фішер. Я доглядач «Солітьюду». — Він присів перед Хевок, але не торкнувся її. — А хто це тут такий?

— Це Хевок. Вона військова робоча собака у відставці.

— Ви її дресирувальник?

Чоловік стояв, не гладячи її, і він мені одразу сподобався. Рідко хто поважав її особистий простір... або мій.

— Був. Тепер я думаю, що вона моя.

Його очі трохи звузилися, ніби він щось шукав у моєму обличчі. Після тривалого мовчання, яке було схоже на перевірку, доглядач кивнув.

— Гаразд. Нумо розмістимо вас обох.

Коли ми ввійшли до порожнього холу, пролунав тихенький дзвінок. Інтер’єр був таким теплим, ЯК І ЗЗОВНІ, — стіни, пофарбовані в м’які відтінки, які були професійно підібрані, щоб надати вигляду сучасного фермерського будинку.

Так, я занадто багато дивився канал HGTV впродовж останнього місяця. Тупі зали очікування.

— Ох! Ви, мабуть, містер Джентрі! — пролунав щирий голос із-за довгої стійки реєстрації. Дівчині на вигляд було років двадцять, у неї були широка усмішка, карі очі й темне волосся. Ретельно доглянута, але гарна. Хейлі.

— Звідки ви це знаєте?

Я обережно дістав гаманець, щоб не загубити листа із задньої кишені.

Вона швидко моргнула, глянувши на мене, перш ніж опустити очі.

Чорт. Мені довелося попрацювати над тим, щоб пом’якшити свій тон тепер, коли я став цивільним — ну, майже цивільним. Не має значення.

— Сьогодні ви наш єдиний новий гість.

Вона клацнула по клавіатурі.

Я б перевірив, чи зрозуміла Елла, хто я. Тоді я б знайшов інший спосіб допомогти їй, щоб мене не звинуватили в переслідуванні. Хоча впевнений, що Раян насолодився б цим і він би не сміявся, якби я не міг їй допомогти.

— Чи є у вас побажання щодо будиночка? Зараз, коли сезон нарешті закрито, у нас є чимало вільних.

— Мені будь-який підійде.

— Ви впевнені? Ви забронювали на... вау! Сім місяців? Усе правильно?

Вона швидко клацнула, наче знайшла помилку.

— Усе правильно.

Я ніколи в житті не сидів на одному місці сім місяців. Але. через сім місяців річниця діагнозу Мейсі, тому було розумно забронювати помешкання. Я ж не купував тут будинку чи чогось такого.

Вона подивилася на мене так, ніби я мав їй щось пояснити.

Ну, це було незручно.

—То чи можу отримати мапу? — спитав я.

— Звичайно. Вибачте. У нас просто ніколи гості не залишалися так надовго. Я трохи розгубилась.

— Без проблем.

—Чи не дешевше було б винайняти квартиру? — тихо спитала вона. — Я не маю на увазі, що ви не можете платити. Чорт, Елла вб’є мене, якщо я далі ображатиму гостей. — Останню частину вона пробурмотіла.

Я поклав свою дебетову картку на стійку в надії, що це пришвидшить процес.

— Оплачую всі сім місяців. Я покрию непередбачені витрати, якщо буде потрібно.

І так, мабуть, так і буде.

Це було саме те, що вона хотіла почути.

Після величезної транзакції я відклав картку, забрав свій гаманець і подякував собі молодшому за заощадження, які бідна дитина робила, коли вирішила більше ніколи не залишатися голодною. Я більше не був бідним чи дитиною, тож тепер уже не переймався, де взяти гроші на їжу.

— Це... пес? — запитала старша жінка м’яким, але недовірливим тоном.

—Так, мем.

Здавалося, жінка була ровесницею Ларрі, і з огляду на її вигляд це мала бути Ада. У мене було дуже дивне відчуття, наче я потрапив у реаліті-шоу, яке я раніше тільки дивився, але в якому не брав участі. З листів Елли я знав, ким кожен із них був, але для них я був зовсім чужим.

— Ну, ми не приймаємо собак.

Її погляд зупинився на Хевок, наче та могла миттєво розповсюдити бліх і заразити всіх.

Чорт. Якщо Хевок мала піти звідси, то і я теж.

— Вона йде туди, куди і я.

Моя стандартна відповідь злетіла з моїх уст, перш ніж я встиг подумати, що сказати.

Ада кинула на мене погляд, який напевно змусив Еллу тікати, коли вона була молодшою. Я зціпив зуби й спробував ще раз.

—Я не знав про цю політику, коли бронював номер. Перепрошую.

— Він заплатив до листопада! — сказала Хейлі з-за стійки.

—Листопада?

Ада роззявила рота.

— Не хвилюйся, люба. — Ларрі підійшов до дружини й обняв її за талію. — Це військова робоча собака. Вона не зіпсує килима чи щось таке.

— Вона у відставці, — виправив я його, поки Хевок сиділа абсолютно нерухомо, зчитуючи обстановку.

— Чому вона у відставці? Вона агресивна? У нас тут маленькі діти, вона ж може когось покусати.

Ада заломила руки — фактично скрутила їх.

Було видно, як вона вагається. Я заплатив за сім місяців, більша частина яких була в міжсезоння. Я гарантував їм дохід.

— Вона пішла у відставку через мене, та й не хотіла нікого слухати, крім мене. Я був її дресирувальником шість років і не міг уявити свого життя без неї, тому так вийшло. Вона може вкусити лише за моїм наказом або щоб захистити мене. Вона ніколи не мочилася на килим і не нападала на дитину. Я можу запевнити вас у цьому.

Вона не була вбивцею дітей у цій кімнаті.

А от я був.

—Через неї не буде проблем, Адо.

Ларрі щось прошепотів їй на вухо, що змусило її подивитися на собаку уважніше, зморщивши тонку шкіру її чола.

Потім у них була безслівна розмова, повна піднятих брів і кивків.

— Добре, добре. Але ви самі її годуватимете. Хейлі, розмісти його в будиночку Аспен. Усе одно килим там має бути замінений наступного року. Ласкаво просимо до «Солітьюду», містере...

—Джентрі, — відповів я і злегка кивнув, не забувши швидко всміхнутися, сподіваючись, що моя усмішка не матиме вигляду гримаси. — Бекетт Джентрі.

— Ну що ж, містере Джентрі. Сніданок подають між сьомою та дев’ятою ранку. Можна домовитися про вечерю, але обідаєте ви самі разом із...

—Хевок.

— Хевок, — сказала жінка. Її обличчя пом’якшало, коли Хевок схилила голову на власну кличку. — Ну, гаразд. Ларрі, чому б тобі не провести його до будиночка?

Ларрі свиснув, коли ми вийшли.

— Це було близько до провалу.

— Здавалося, що так, — погодився я, відчиняючи дверцята машини. Хевок стрибнула всередину одним плавним рухом.

— Ого. Який у неї стрибок!

— Ви б бачили, як вона застрибує на стіну! Вона неймовірна.

—Лабрадор, так? Я думав, що так уміють тільки вівчарки й таке інше. Лабрадор здається занадто м’яким для такої роботи.

— О, повірте мені, її укус набагато гостріший за її гавкіт.

Через кілька хвилин я їхав вузькою асфальтованою дорогою, яка пролягала на більшій частині території. Хатина Аспен була на західному боці, біля невеликого озера. Хевок була б там як у раю. Вивчивши територію, я зрозумів, що між будиночками є гектари — територія, створена для того, щоб дати відвідувачам те, як це місце й було названо, — усамітнення.

Ми з Хевок піднялися на сходи ґанку, і я повернув ключ у замку. Тут не було електронних карток. Ключ пасував до хатинок, гір, усамітнення. Ларрі помахав мені зі свого джипа, коли двері відчинилися, а потім поїхав, залишивши нас досліджувати тимчасовий дім.

— Це не будиночок, — сказав я своїй дівчинці, зайшовши до маленького передпокою з дерев’яною підлогою та однією з тих лавок, де взуття зберігали в кошиках. Ліворуч була веранда, де можна було замінити брудний одяг, — без сумніву, популярна кімната під час лижного сезону. Праворуч розміщувалася невеличка вбиральня.

Стіни були пофарбовані в ті самі м’які кольори, що й у холі головної будівлі; підлоги були темні й гостинні, килими — чисті й сучасні. Кухню побачив праворуч, коли я пройшов далі всередину, — привітне поєднання світлих шаф, темного граніту та приладів із нержавійної сталі.

— Принаймні ми можемо готувати, — сказав я Хевок, кинувши погляд на обідню зону, де було вісім місць.

Потім я подивився повз кухню у вітальню, і в мене відвисла щелепа.

Вітальня на другому поверсі була склепінчастою в класичній A-подібній формі й займала ширину будиночка. Вікна від підлоги до стелі пропускали полуденне світло, яке просочувалося крізь дерева й відбивалося в озері. Гори височіли, сніг позначав межі дерев на вершинах.

Якби я коли-небудь уявив, що десь можу мати дім, це могло б бути саме те місце.

Я ніколи не бачив гарнішого краєвиду.

— Стук-стук! — почувся милий жіночий голос із вхідних дверей. — Можна зайти?

— Звісно, — крикнув я, прямуючи до центру будинку, де коридор вів прямо до дверей.

— Мені дуже шкода, — сказала відвідувачка, зачиняючи двері й з’являючись у моєму полі зору.

Моє серце ледь не зупинилося. Елла.

Я не можу не сказати: вона була найкрасивішим створінням, яке я коли-небудь бачив.

Її обличчя було худішим, ніж на моїх фотографіях, кола під очима трохи темніші, але вона була вишуканою. Її волосся було зібране на голові в якийсь вузол, вона була одягнена в блакитну футболку «Хенлі» з довгим рукавом — точно такого самого яскраво-блакитного кольору, як її очі, — під темно-синьою жилеткою. Її джинси ідеально прилягали до тіла, але було легко помітити, що вона схудла відтоді... як усе сталось. Вона не доглядала за собою.

Її очі не всміхались, і я зрозумів, що вона все ще розмовляє зі мною.

— Привіт, я Елла Маккензі, власниця «Солітьюду». Я чула, що Хейлі поселила вас у цей котедж, і в нас тут була проблема з плитою, про яку вона забула, тож я хотіла запропонувати вам інший котедж, якщо ви не хочете, щоб завтра тут була бригада ремонтників.

Минув якийсь незручний момент, перш ніж я зрозумів, що мені потрібно відповісти.

— Ні, все добре. Завтра я все одно більшу частину дня проведу десь у справах. Вони не будуть мені заважати. Або я можу глянути сам, що там за проблема.

—Я б і не мріяла, щоб ви самі це зробили. — Вона махнула мені рукою, швидко оглядаючи котедж. — Вам подобається котедж?

— Так, більше ніж подобається. Він прекрасний.

Вона кивнула, подивившись на озеро, не усвідомлюючи, що я дивлюся на неї.

— Це мій улюблений.

Хевок пересувалася біля мене, привертаючи увагу Елли.

—А що ти думаєш про будиночок? — запитала вона. Хевок нахилила голову й поглянула на Еллу.

Перше враження було для неї головним, і, якщо Елла їй одразу не сподобалася, надії на те, що вона змінить думку, було мало.

—Можна? — запитала Елла, дивлячись на мене.

Я тупо кивнув, ніби був підлітком, замкненим у кімнаті з дівчиною, у яку був закоханий. Як, у біса, я збирався їй брехати? Приховувати, ким я був? Як я зайшов так далеко без плану?

Вона почухала Хевок за вухами й відразу підкорила її.

— Ви не проти, щоб вона була тут? Під час бронювання виникло непорозуміння.

Мій голос був грубим, горло стиснуте від усього, що я хотів — мав — сказати їй. Вона втримала мене живим. Вона дала мені силу тяжіння, коли все пішло шкереберть. Вона відкрила вікно, щоб показати мені, що інше життя можливе. Я зруйнував її світ і покинув її, а вона й жодної гадки про це не мала. Я був для неї просто чужим.

— Зовсім ні. Я чула, що вона службова собака, так?

Елла погладила Хевок ще раз і встала — вона доходила мені лише до ключиці. Я завжди був кремезним, але те, наскільки тендітною вона здавалася, змушувало мене почуватися величезним, ніби я міг стати перед ураганом, що прямував до неї, і захистити її... навіть коли я сам був тим ураганом.

— Вона військова робоча собака у відставці.

— Ох. — Обличчя Елли набуло похмурого вигляду, перш ніж вона спохопилася і спромоглася на фальшиву усмішку. — Ну, щойно мій син дізнається, що тут є собака, до вас можуть прийти гості. Він просив мене про собаку, але тепер... ну, просто не в моїх планах чи не в моєму розкладі дресирувати цуценя.

Кольт. На думку про те, що я нарешті з ним зустрінуся, мене пронизало нетерпіння.

— З ними може бути непросто, — сказав я, проводячи рукою по шиї Хевок.

— Ви були її дресирувальником? — запитала Елла, вивчаючи моє обличчя.

Господи, я міг би вічно дивитися в ці очі. Як Мейсі? Як її зараз лікували? Пухлина зменшувалася? Можна було з нею боротися?

— Був і є. Ми разом служили, а тепер ми разом, по суті, у кінцевій відпустці. Офіційно вона почнеться через вісім

тижнів. Ми обоє працюємо над тим, щоб звикнути до нового домашнього життя, і я обіцяю, що ніхто з нас не буде мочитися на килим.

Усмішка, яка промайнула на її обличчі, була короткою, але справжньою.

Я хотів, щоб вона знову всміхнулась. Хотів бачити її усмішку щодня. Щохвилини.

— Я матиму це на увазі. Отже, припускаю, що вона навчена працювати з вибухівкою? Ви були сапером?

Ось і настала мить, яка виявить мету мого приїзду сюди. Її усмішка зникне, і я, без сумніву, дістану заслуженого ляпаса.

— Вона навчена працювати з вибухівкою та відчувати запахи людей. Вона агресивна лише за наказом і дуже любить усіх, хто їй кине улюблену іграшку.

— Вибухові речовини і люди? Це рідкість, чи не так? Її лоб зморщився, ніби вона намагалася щось пригадати.

— Для більшості собак так. Але Хевок була собакою для спеціальних операцій, найкращою з найкращих.

Елла перестала всміхатись і відступила, наштовхнувшись на опорний стовп із дерева, що відділяв їдальню.

— Спеціальних операцій?

— Так. — Я повільно кивнув, дозволяючи їй скласти шматочки.

— І ви щойно пішли у відставку? Занадто молодий, щоб піти з армії. Ви ж усі страшні адреналінові наркомани. І просто... кинули це?

Вона склала руки під грудьми, її пальці нервово потирали біцепс.

— Помер мій найкращий друг.

Мій шепіт був дуже тихим, але вона почула правду.

Її очі неймовірно розширилися, вони стали ще блакитніші від блиску раптових сліз, які я побачив, перш ніж вона моргнула й вони зникли. Елла глянула на підлогу, і за мілісекунди її спина випросталася, а уявна стіна між нами виросла на десять метрів заввишки.

Вона не просто захищалася. Вона закрилась.

— І тому ви тут?

Я знову кивнув, ніби я обернувся на ляльку з головою, що крутиться, відколи вона ввійшла.

«Скажи це. Мені потрібно, щоб ти сказав ці слова».

«Мій позивний — Хаос. Я страшенно сумую за тобою й твоїми листами. Я прагну твоїх слів більше, ніж кисню. Мені дуже шкода Раяна. Я не заслуговую бути тут. А він — так».

Варіанти програлися в моїй голові. Натомість я скерувався до найбезпечнішої правди, яку міг їй дати, не розірвавши її серце на шматки та не зруйнувавши найважливішої місії свого життя.

— Раян прислав мене.

— Прошу?

— Мак... Раян. Він послав мене приглянути за вами.

З огляду на те, як я це сказав, я майже міг повірити, що я тут як ангел-охоронець — той, хто опинився тут і тепер урятує її від лайна, над яким я не мав контролю. Я не міг вилікувати раку її дівчинки. Я не міг повернути її брата. Із цього погляду я насправді був демоном, а не ангелом.

Вона похитала головою й відвернулася, прямуючи до вхідних дверей.

— Елло.

—Ні.

Вона махнула мені рукою — вдруге, відколи я з нею познайомився, — і потягнулася до дверної ручки.

— Елло!

Її рука зупинилася на ручці — інша вперлась в обшивку дверей.

— Я знаю, що це занадто. Я знаю, що я останній, кого ви сподівалися тут побачити, як не глянь. Якщо ви мені не вірите, маю лист, який він мені залишив.

Я поліз у задню кишеню, витягнувши звідти конверт, який складав і розгортав стільки разів, що згини були помітні.

Вона повільно обернулася, притулившись спиною до дверей. Її очі були насторожені, постава напружена. Вона не панікувала, як олень, що потрапив під світло фар автомобіля. Вона була пораненою, загнаною в кут гірською левицею, з витонченими лініями й розумними очима. Вона була готова битися зі мною до смерті, якщо я підійду надто близько.

— Ось. — Я підійшов ближче й подав їй листа.

Вона навіть не глянула на нього.

—Я не хочу цього. Я не хочу чути тебе. Мені не потрібне нагадування про те, що його більше немає. Я не слабка, і нянька мені не потрібна.

— Мені дуже шкода, що його тут немає.

Моє горло стиснулося, майже закриваючи емоції, які я тримав у собі.

— Мені також.

Вона відчинила двері й пішла, а я кинувся за нею, як ідіот.

— Я нікуди не збираюсь іти. Якщо вам щось потрібно, я допоможу. Вам потрібна допомога? Я все зроблю.

Спускаючись сходами, вона глумливо засміялася.

— Ви мені тут не потрібні, містере... — Вона відчинила двері свого джипа й витягла папір. — Містере Джентрі.

— Бекетт, — відповів я, відчайдушно бажаючи почути, як вона це говорить. Моє справжнє ім’я.

—Добре, містере Джентрі. Насолоджуйтеся відпусткою, а потім вирушайте додому, бо, як я вже сказала, мені не потрібна нянька чи чиясь благодійна допомога. Я дбаю про себе відтоді, як Раян утік і пішов до армії після смерті наших батьків.

Мені хотілося схопити її, притиснути до грудей і захистити від усього, що могло завдати їй шкоди. Мої руки прагнули доторкнутися до лінії її спини, щоб забрати будь-яке її страждання, яке вона дозволила б мені забрати. Я знав, що це буде важко, але не міг підготуватися до зустрічі з нею.

— Не важливо, чи ви хочете, щоб я був тут, бо я тут не з вашої волі. Я тут із волі Мака. Це все, чого він від мене просив, тож, якщо ви не збираєтеся виганяти мене зі свого дому, я дотримаюся своєї обіцянки.

Її очі звузилися.

— Гаразд. Будь-що, що мені потрібно?

— Будь-що.

— Коли Раян помер...

Ні. Що завгодно, окрім цього.

— Він був на операції, чи не так?

Чи могла вона бачити, як з мого обличчя тече кров? Бо я точно відчув це. Я почув ротори. Побачив кров. Потягнувся до його руки, яка мляво впала з носилок.

— Так. Ця інформація засекречена.

Її рука стиснула відчинені дверцята.

— Так, я чула. Мені потрібно... — Елла зітхнула, дивлячись куди завгодно, тільки не на мене, перш ніж розправити плечі й зустрітися зі мною очима. — Мені потрібно знати, що сталося з Хаосом. Він там був? Коли Раян помер? Ви були в одному підрозділі, так?

Її горло ворушилося, коли вона ковтала, а в очах з’явилося відчайдушне благання.

Чорт забирай. Вона заслуговувала знати все. Що я не той чоловік, яким хотів бути чи який їй потрібен. Що я був тим шматком лайна, серце якого досі б’ється, а її брат повернувся додому, накритий прапором. Мені потрібно було, щоб вона знала: я вирішив перестати відповідати на її листи, бо впевнений, що я можу дати їй у цьому житті лише ще більше болю.

Мені потрібно було, щоб вона знала: тільки лист Раяна привів мене сюди і впевненість, що це найменше, що я можу зробити для свого найкращого друга. Що я ніколи не хотів завдати їй болю, ніколи не бажав утручатися в її життя, як руйнівна куля, якою я був, тоді, коли вона жила під таким крихким склом.

— То що? Був він там?

Але те, що мені потрібно, не мало значення.

Я ніколи не можу дати другого шансу, коли справа доходить до того, щоб завдати болю людям, яких я люблю.

Лист № 6.

Якби я сказав їй правду, вона б закрилася від мене і я підвів би Мака вдруге. Я міг сказати собі, що це її вибір, але насправді він був би мій. Я був тим хлопцем, якого всі хотіли позбутися, шукаючи для цього виправдання. Однак правда була ніби запакованою, як подарунок, причиною, щоб виштовхати мене на узбіччя. Переді мною стояли два різні шляхи: перший, де я розповідаю їй, хто я та що сталося, і вона негайно пішла б із мого життя, і другий... де я зробив усе можливе, щоб допомогти їй, незалежно від ціни, яку я маю заплатити за це.

Я обрав другий,

— Він там був, — чесно відповів я.

Її нижня губа тремтіла, і вона прикусила її, наче треба було придушити якийсь прояв слабкості.

— І? Що сталося?

— Це секретна інформація.

Я був негідником, але принаймні чесним.

— Секретна. Ви всі однакові, ви це знаєте? Віддані один одному й нічого не залишаєте ні для кого іншого. Просто скажіть мені, чи він мертвий. Я заслуговую це знати.

— Вам цс нічого не дасть, якщо знатимете, що трапилося з Маком та Хаосом. Це буде набагато болючіше, ніж зараз. Повірте мені.

Вона посміхалась, хитаючи головою, потираючи перенісся. Коли підняла очі, фальшива посмішка була на місці, а блакитні очі стали льодяними.

— Ласкаво просимо до Телльюрайда, містере Джентрі. Сподіваюся, вам тут сподобається.

Вона залізла в позашляховик і грюкнула дверима, давши задній хід, щоб виїхати на дорогу.

Я дивився, поки вона не зникла в густому лісі дерев.

Хевок торкнулася моєї ноги. Я подивився на неї вниз, а вона знову витріщилася на мене, безсумнівно, знаючи, що я був недоумком через те, чому я щойно дозволив статися.

— Так, це було не дуже добре. — Я дивився на безхмарне небо Колорадо. — Ми завдали їй болю, Маку. Тож якщо в тебе є якісь підказки щодо того, як завоювати твою сестру, слухаю уважно.

Я відчинив двері багажника своєї машини й почав розвантажувати речі.

Моє перебування тут може бути тимчасовим, але я буду тут, скільки Елла дозволить мені. Тому що десь між листами № 1 і № 24 я закохався в неї. Закохався за її слова, її силу, її проникливість і доброту, її ласку за неможливих обставин, її любов до своїх дітей і її рішучість бути самостійною. Я міг би перерахувати тисячу причин, з яких ця жінка заволоділа моїм серцем.

Але жодна з них не мала значення, тому що, хоча вона була жінкою, яку я кохав, для неї я був просто чужинцем. При цьому небажаним.

Це було саме те, на що я заслуговував.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

ЕЛЛА

Лист№ 17

Елло!

Тут швидкість набирає обертів, і це частково благословення, а частково прокляття. Я більше волію бути зайнятим, ніж нудьгувати, але зайнятість додає свій унікальний набір проблем. Нас постійно передислоковують, але сподіваюся, незабаром це закінчиться і я зможу дотриматися цієї дати, яку ми призначили для туру в Телльюрайді, якщо ти все ще будеш не проти, щоб я приїхав. Попереджаю, зі мною буде твій брат, й останнім часом він пахне не дуже добре.

Принаймні час іде швидше, як і ці листи. Я навіть не чекаю, поки отримаю твого, перш ніж написати знову. Можливо, це для мене так легко, майже без особливих зусиль: я просто торкаюсь ручкою паперу, тому що я не бачу твоєї реакції на те, що пишу.

Ти запитала, де б я оселився, якби колись захотів перестати бути... як ти мене назвала? Кочівником? Я не знаю, якщо чесно. Я ніколи не знаходив місця, яке б кликало мене так, щоб я міг би вважати його особливим. Були будинки, квартири, бараки. Міста, передмістя, одна ферма. Я був по всьому світу, але подорожувати із цією командою означає, що я бачу лише ті частини світу, які завдають мені найбільшого болю.

Я думаю, я хочу жити в такому місці, з яким я буду відчувати зв'язок. Зв'язок із землею, людьми, громадою. Місці, яке занурить у мене свої гачки так глибоко, що я не матиму іншого вибору, окрім як пустити там коріння. Місці, де земля торкається неба так, що я відчуваю себе маленьким, не почуваючись незначним чи в стані клаустрофобії. Великі міста я не розглядаю — пам'ятай про те, що я не дуже люблю людей, — тому, можливо, маленьке містечко, але не настільки маленьке, щоб неможливо було втекти від помилок, яких неминуче припускаєшся. Я професіонал у категорії помилок і зрозумів, що людям зазвичай легше вигнати мене, ніж пробачити мені.

Щодо імені, то як тобі таке: того дня, коли я приїду в Телльюрайд, щоб дістати схвалення Кольта, я скажу тобі своє повне ім'я? Я ніколи не ненавидів політики операційної безпеки так сильно, як зараз, але певною мірою це трохи весело. Я зможу представитися тобі, а тим часом ти будеш гадати, чи кожен незнайомець, який заходить до ваших дверей, — це не я. Одного разу так і буде.

І серйозно. Різдво менше ніж через місяць. Купи дитині цуценя. Й обійми Мейсі за мене. Напиши, як мине хіміотерапія цього місяця.

— За кого він себе вважає? — кинула я, коли двері зачинилися за мною. Можливо, я ними грюкнула. Не має значення.

Я дозволила гніву пройти крізь себе, сподіваючись, що він подолає горе, що підступає до горла. Хаос був із Раяном. Частина мене вже знала — бачивши, що його листи припинили приходити, коли Раян помер, — але здогади й знання давали різні відчуття.

Я втратила Раяна та Хаоса, і мені вручили Бекетта Джентрі як якийсь зіпсований втішний приз із комплексом героя.

Заради бога, Раяне. Ти знаєш, що я ніколи не потребувала порятунку.

—Хто? — запитала Ада, висуваючи голову з кухні. Я скинула брудні чоботи й попрямувала до Хейлі, чиї брови дісталися б до лінії волосся, якби вона могла підняти їх вище.

— Джентрі!

— Це один гігантський шматок цукерочки, навіть з однослівними відповідями, — сказала Хейлі, перегортаючи ще одну сторінку у журналі Cosmopolitan.

Я пирхнула частково у відповідь на її слова, а частково на те, що вона все ще читає Cosmopolitan. Що вона все ще була на етапі життя, де Cosmopolitan зберігає таємниці Всесвіту. Я перейшла до Good Housekeeping і Professional Women's Magazine, де не було тестів для того, щоб визначити, чи ти йому подобаєшся.

Мені було двадцять п’ять, і в мене були шестирічні близнюки, один із яких боровся за життя, я мала власний бізнес, який займав кожну вільну хвилину мого часу. Я не подобалася жодному чоловіку. Я смикала жетон Раяна — той, що повернули з його речами, нервово рухаючи його вгору-вниз по ланцюжку.

— Що? Саме так. Ти бачила цю щетину? Ці руки?

Так і так.

— Як це стосується будь-чого?

Вона поглянула на сторінки свого журналу.

— Якщо я мушу пояснювати тобі, що він має такий вигляд, ніби збирається забрати роль Кріса Пратта в усесвіті Marvel, то з тобою щось не так, Елло. Ті очі... Ух! — Вона відкинулася на спинку крісла й замріяно витріщалася на стелю. — І він тут до листопада.

Листопада? Цей чоловік мав перебувати на моїй території наступні сім місяців.

— У нього такий суперсуворий, задумливий погляд з ноткою таємничого болю. Змушує жінку притягнути його до себе і...

— Не закінчуй цього речення.

— О, дай дівчині спокій. На цього хлопчика варто подивитися, — погодилася Ада, спершись на стійку реєстрації. — Проте йому треба повчитися спілкуватись із людьми.

— Цей хлопець брав участь у спецопераціях.

Я сказала так, ніби це було прокляттям.

— І звідки ти це знаєш? Через його собаку? У мене все ще є застереження щодо перебування собаки на території, але вона, здається, добре поводилася, а лабрадори не можуть бути дуже агресивними, чи не так?

Ада подивилася через стійку, щоб побачити, що читає Хейлі.

— По-перше, лабрадор може бути агресивним, тому це й собака спеціального призначення або була нею. Не має значення. Він її дресирувальник.

— Не роби передчасних припущень лише тому, що тобі трохи незручно бачити, що поруч є привабливий самотній чоловік, — попередила Ада, гортаючи сторінки журналу.

— Мені не незручно... Звідки ти знаєш, що він самотній? Уже знайшла його сторінку у фейсбуці? Чи в таких хлопців, як він, буває фейсбук? У Раяна ніколи не було сторінки. Він казав, що це відповідальність.

— Ніхто не заселяється на сім місяців із собакою, якщо він не самотній.

— Так, добре, це не має значення. Його прислав Раян.

Журнал упав на стіл, і обидві жінки витріщилися иа мене. Першою зреагувала Ада, здригнувшись.

— Розповідай.

— Я припускаю, що Раян написав один із тих передсмертних листів і попросив його приїхати в Телльюрайд, щоб наглянути за мною. Серйозно? Раяна вже три місяці як немає, і він усе ще висловлює мені свою думку про чоловіків, які повинні бути в моєму житті. — Я змусила себе засміятися й запхала емоції назад в акуратну скриньку, у якій їх зберігала.

Що найгірше в тому, щоб пройти через стільки всього за такий короткий час? Ти не можеш дозволити собі відчувати щось... будь-що, інакше ти відчуваєш усе вповні. І саме через це почнуться проблеми.

— Ти впевнена? — запитала Хейлі.

—Я не читала листа, але він так сказав.

З огляду на те, який він має вигляд, яка його собака, те, як він рухається. Він оцінив мене згори донизу за кілька секунд, і це не було сексуально. Я бачила, як він класифікував деталі у своєму мозку так чітко, ніби справді мав відкритий комп’ютер перед собою.

— Він рухається, як Раян. Його очі сканують, як у Раяна, як у мого батька.

Я відкашлялась.

—Тож сподіваюся, як і моєму батькові, йому швидко стане нудно й він поїде собі далі.

Це те, що чоловіки роблять, правда? Вони йдуть. Раян був чесним щодо своїх намірів, тоді як тато збрехав не червоніючи. Джефф був не кращим: він розповідав гарненькі історії, щоб здобути те, що хотів, і втік, щойно зрозумів, що це матиме наслідки. Брехня завжди болить більше, ніж коли тебе кидають.

Принаймні Джентрі був відвертим і чесним щодо того факту, що Раян прислав його сюди. Чесний, поганий вибір: я могла б упоратися. Але брехня була навмисною, завдавала болю з егоїстичних міркувань, і її не можна було пробачати.

— Що ти збираєшся робити?

Хейлі нахилилася вперед, наче була в першому ряду власної мильної опери.

— Я збираюся ігнорувати його. Він скоро поїде звідси, щойно відчує, що виконав свій обов’язок перед Раяном, і я зможу забути про... все. — Про Хаоса. — А тим часом я збираюся забрати Мейсі зі школи, бо ми повинні бути в Монтроузі за дві години, щоб її проскакували. Ось що зараз важливо. Не якийсь там хлопець, схожий на Кріса Пратта, що має величезний комплекс провини.

Я вже майже повернулася до свого кабінету — мені потрібна була папка з медичними документами Мейсі, — коли почула, як сміється Хейлі.

— Ха! Отже, ти все-таки звернула увагу!

— Я сказала, що це не має значення. Але я не казала, що мені все одно.

Узявши в руки папку, я побігла назад через хол, відчуваючи вдячність за те, що цього понеділка клієнтів не було, за винятком містера Джентрі.

— А ці очі? Такі, як смарагди, чи не так?

Серйозно, Хейлі повернулася до молодшої школи.

— Звісно, — кивнула я, знову взуваючи чоботи. — Адо, ти забереш Кольта після школи? Чорт! У нього також завтра той проект із біології, для якого треба намалювати клітину. Потрібен ще один шар фарби, може?

— Звичайно. Не хвилюйся. Іди подбай про нашу дівчинку.

— Дякую.

Я ненавиділа те, що залишаю їх з усім цим, вкотре ігнорую те, що потрібно Кольту. Але потреби змінювалися в різні сезони, чи не так? Це був просто сезон, коли Мейсі потребувала більше моєї уваги. Мені просто потрібно було пережити цей період, і наступного разу, коли я знадоблюся Кольту, я буду поруч.

Перевіряючи час на телефоні та лаючись, я збігла сходами ґанку, ледь не пропустивши останньої сходинки. Схопилася за дерев’яні поручні, за інерцією продовжуючи обертатися навколо основи поручнів, і врешті врізалася в дуже високу, дуже міцну фігуру. Яка не лише зловила мене масивними руками, а й урятувала папку Мейсі та мій телефон від падіння в багнюку.

— Bay!

Бекетт підтримав мене, а потім відступив назад.

Якусь мить я дивилася на нього. Рефлекси хлопця були шалені. Він же зі спецназу, дурепо.

—Я поспішаю.

Що? Чому, в біса, саме ці слова прозвучали замість подяки чи чогось схожого, що могло хоча б видатися чемним?

—Дуже схоже на те.

Його губи злегка ворухнулись, але я не назвала б це повноцінною усмішкою. Радше ледве піднялися кутики. Він передав папку та мій телефон, і я взяла їх. Мені здалося, що це був найнезграбніший рух в історії незграбності. Знову ж таки хлопець буквально врятував мене, коли я щойно сказала, що мене не потрібно рятувати.

— Вам щось потрібно?

Я притиснула папку до грудей. Можливо, він узяв мої слова близько до серця й збирався втекти з Телльюрайда чи принаймні з моєї садиби.

— Я думаю, що в мене немає ключа. Від воріт до пристані.

Він засунув руки в кишені джинсів.

— Мабуть, це означає, що ви не збираєтеся їхати звідси?

— Ні. Як я вже сказав, я пообіцяв...

— Раяну. Я зрозуміла. Ну, робіть усе, що... — Я махнула рукою в бік глушини, ніби кінець речення чарівним способом мав з’явитися крізь осики. — Робіть усе, що збираєтеся робити.

— Зроблю. — Його рот знову зобразив ту начебто усмішку, а в очах явно спалахнув блиск. Не та відповідь, якої я очікувала. — То ви поспішаєте?

Чорт! Я перевернула телефон.

— Так. У мене призначена зустріч для дочки, і я маю йти. Зараз.

— Я можу чимось допомогти?

Чорт, він здавався щирим. Я розривалася між здивуванням від того, що він насправді з’явився тут, щоб ставити такі запитання просто так, і роздратованістю через те, що незнайомець знічев’я припустив, що я не можу впоратися зі своїм життям.

Того факту, що я справді не могла, я, напевно, зовсім не розглядала.

Очевидно, роздратування перемогло.

— Ні. Слухайте, вибачте, але я не маю на це часу. Попросіть у Хейлі ключ від воріт, вона...

— За стійкою реєстрації. Без проблем.

І він запам’ятав, хто така Хейлі. Це саме те, що мені було потрібно, — закохана адміністраторка, яка неминуче залишиться з розбитим серцем, коли він поїде.

— У мене немає на це часу, — пробурмотіла я.

— Ви далі повторюєте те саме.

Бекетт відійшов убік.

Похитавши головою від власної неспроможності зосередитися, я пройшла повз нього, відчинила двері свого «тахо» й кинула папку на пасажирське сидіння. Я завела двигун, під’єднала телефон до зарядки, а потім увімкнула передачу.

Тоді я натиснула на гальма.

Бути роздратованим — це одне. Бути абсолютним стервом? Це було зовсім інше.

Я опустила вікно, коли Бекетт дійшов до вхідних дверей.

— Містере Джентрі?

Він обернувся, як і Хевок, яка здавалася радше тінню, продовженням Бекетта, ніж окремою сутністю.

— Дякую... за сходи. Що спіймали мене. Папку. Телефон. Знаєте... Дякую.

— Вам не потрібно мені дякувати.

Його губи стиснулися у тверду лінію, і з незрозумілим виглядом, кивнувши, він зник у головному будинку.

Крізь мене, біжучи по моїх нервових закінченнях, пройшла емоція, якої я не могла назвати. Як електричний струм, але теплий. Що це було? Можливо, я просто втратила здатність визначати емоції, коли вимкнула їх кілька місяців тому.

Хай там що, я не встигла на цьому зосередитися.

Через десять хвилин я зупинилася перед початковою школою й припаркувалася на смузі, де їздить лише шкільний автобус. Подайте на мене в суд — автобуси повинні були приїхати лише через три години, і мені потрібна була кожна хвилина, щоби вчасно прийти на зустріч.

Я відчинила двері до школи та нашкрябала своє ім’я на листку у вікні, виписавши Мейсі.

— Привіт, Елло, — сказала секретарка Дженніфер, чавкаючи жуйкою. Вона була трохи старша за мене, бо закінчила школу разом із Раяном. — Мейсі зараз тут; я вас проведу.

Загуділи подвійні двері — універсальний знак дозволу на вхід, і я зайшла, побачивши Мейсі, яка сиділа на лавці в коридорі, поруч із нею був Кольт, а з другого боку — директор містер Халсен.

— Міс Маккензі.

Він стояв, поправляючи краватку з пасхальним принтом.

— Містере Халсен. — Я кивнула, потім звернула увагу на старшого. — Кольте, що ти тут робиш?

— Іду з тобою.

Він зіскочив із лавки й смикнув лямки свого рюкзака Colorado Avalanche.

Моє серце ще трохи стиснулося. Чорт, ця штука стала така пошарпана за останні кілька місяців, що я навіть не знала, що таке нормальне відчуття.

— Любий, ти не можеш. Не сьогодні.

Сьогодні був день сканування.

Його обличчя набуло впертого вигляду, до якого я звикла.

— Я піду.

— Ти не можеш піти; не маю часу сперечатися, Кольте.

Близнюки обмінялися багатозначними поглядами, що було їхньою мовою, якою я ніколи не сподівалася розмовляти чи щось перекладати.

— Все гаразд, — сказала Мейсі, зіскочивши з лавки й узявши його за руку. — Крім того, ти ж не хочеш пропустити вечора смажених курчат.

Кольтові очі кидали кинджали прямо в мене. А от для його сестри натомість призначався м’який погляд.

— Гаразд. Я залишу курячі гомілки для тебе.

Вони обійнялися, мені це завжди було схоже на два шматочки пазла, що збираються разом.

Вони ще раз подивилися одне на одного, а потім Кольт кивнув, як маленький дорослий, і відступив.

Я присіла до його рівня.

— Хлопче, я знаю, що ти хочеш піти, тільки не сьогодні, гаразд?

— Я не хочу, щоб вона була сама.

Його голос був найтихішим шепотом.

— Вона не буде, я обіцяю. І ми повернемося сьогодні ввечері й розповімо, як усе пройшло.

Він не погодився і навіть не попрощався — просто розвернувся на п’ятках і пішов коридором до свого класу.

Я зітхнула, знаючи, що мені доведеться розбиратись із цим пізніше. Але це була проблема, і вона завжди залишалась на потім.

Мейсі просунула свою маленьку руку в мою. Зараз їй навіть не давали жодних гарантій, а це означало, що хоч як би мені це не подобалось, але Кольт мав почекати.

— Міс Маккензі... — Містер Халсен витер невидимий бруд зі своїх окулярів у товстій оправі.

— Містере Халсен, я була дитиною, коли ви почали тут працювати. Звіть мене Елла.

— Елло, я знаю, що ти збираєшся до лікаря...

Вдих. Видих. Не кидайся на директора.

—Але коли ви повернетесь, нам потрібно буде домовитись, як Марґарет відвідує заняття. Це впливає на якість її освіти, і нам потрібно це обговорити.

— Обговорити, — повторила я, бо, якби я сказала те, що насправді було в мене на думці, це негативно вплинуло б на моїх дітей.

— Так. Обговорити.

— Пропуски Мейсі?

Ніби мені було не пофіг на відвідування дитсадка. Вона боролася за своє життя, а цей чоловік хотів обговорити, чи не пропустила вона дня, коли діти вивчали, що з к починається слово кенгуру?

— Так, обговоримо відвідуваність Марґарет.

Я думала, що він, як педагог, хоч підтримає.

Я подивилася на Мейсі, чий лоб зморщився від її фірмового вигляду «мені все одно», який я дуже добре впізнала... оскільки вона успадкувала його від мене. Одночасно ми озирнулися на містера Халсена.

— Так, ми обов’язково поговоримо.

Після хіміотерапії. І сканувань. І нудоти, і блювоти. І знищених кров’яних тілець. І всього того, через що проходила дитина, чиє власне тіло відвернулося від неї.

* * *

Дві години по тому ми сиділи в онкологічному центрі Сан-Хуана, я ходила біля столу для тестів, а Мейсі бовтала ногами туди-сюди, змагаючись у грі, яку вона вибрала сьогодні, на айпаді.

Я була надто напружена, щоб робити щось, окрім як стирати підлогу. Будь ласка, нехай спрацює. Моя мовчазна молитва піднялася разом із мільйоном інших, які я вже надіслала. Нам потрібно було, щоб пухлина зменшилася, стала такою маленькою, щоб її можна було знищити під час операції. Для чого тоді потрібні були всі ці місяці хіміотерапії?

Але я також знала, наскільки небезпечною буде операція. Я глянула на свою крихітну донечку, її яскраво-рожева шапочка з квіткою в тон вирізнялася на білих стінах. Моє горло стиснула паніка, яка стала моїм постійним супутником за ці п’ять місяців: «що-якщо» і «що-зараз» атакували, наче злодії, які крадуть здоровий глузд. Операція могла б убити її. Але пухлина точно вбила 6.

— Мамо, сідай, від тебе паморочиться в голові.

Я сіла поруч із нею на широкому боці медичного столу й поцілувала її в щоку.

— Ну що? — спитала я, коли зайшла лікарка Г’юз, переглядаючи щось у картці Мейсі.

— Привіт, док! — сказала Мейсі, захоплено помахавши рукою.

—Я теж рада тебе бачити, Елло. — Вона підняла брову. — Привіт, Мейсі.

— Ой, перепрошую. Привіт, лікарко Г’юз! Останнім часом мої манери вже не такі хороші.

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги