Останній лист

— Іще, — благала я, стискаючи його стегнами, потребуючи тиску, щоб полегшити свій біль, хоча б трохи.

Ніби я його вкусила, він відпустив мої стегна й відступив від мене, від шоку я відпустила ноги, і він зняв цей замок.

— Гаразд, це протилежне від іще, — сказала я, мої слова були такими уривистими, як і дихання.

Він сперся на іншу стільницю, його груди піднімалися й опускалися так само швидко, як і мої. Принаймні я була не єдиною, на кого той поцілунок вплинув. Він мав відверто замучений і трохи розлючений вигляд, коли різко розв’язував краватку.

О боже, як це було сексуально!

Він заплющив очі, куйовдячи руками волосся. Він був справжнім вираженням сильно збудженого чоловіка, який не міг контролювати себе, і, можливо, я була зла, але мені подобалося, що до того його довела саме я.

— Бекетте.

— Ні. — Він похитав головою, розплющивши очі. Його погляд обмацував мене — моя сукня ледве прикривала мої досі розсунуті стегна — і був достатньо пильним, щоб кинути ще одну хвилю чистої хтивості через моє тіло.

— Не так.

Страх швидко різонув мене в грудях. Хіба поцілунок не був для нього такою само подією, яка знищила гравітацію?

— Ти б волів почекати ще чотири місяці, щоб спробувати? Бо ми вже тут, Бекетте. Я завжди буду сестрою Раяна. Я завжди хотітиму тебе, і те, як ти щойно мене поцілував, свідчить про те, що ти хочеш мене так само сильно.

—Я завжди знав, що між нами буде так. З того моменту, як побачив тебе, я зрозумів, що мої руки...

Він на секунду затиснув зубами нижню губу, а потім схопився руками за стільницю.

— Твої руки що? — кепкувала я, сідаючи прямо й опустивши руки.

— Я знав, що в ту хвилину, коли мої руки доторкнуться до тебе, знадобиться диво, щоб я зупинився та міг думати раціонально. Торкаючись тебе. Господи, Елло, якби ти хоч уявляла, як сильно я хочу тебе, ти б уже не сиділа на моєму столі й не дивилася б на мене так.

—Можливо, я знаю.

Я провела язиком по нижній губі.

— Можливо, я відчуваю те саме. А раціональні думки зараз і не потрібні.

— Подумай про це.

— Навіщо? Можливо, я хочу хоч раз бути безрозсудною. Можливо, мені подобається, як ти викидаєш з моєї голови кожну раціональну думку. Можливо, саме тому мені це потрібно — ти мені потрібен. — Біль між моїми ногами змусив мене поворушити стегнами. Я ніколи не прагнула сексу чи великого феєрверку, але я щось не пам’ятаю, щоб це починалося з цієї болісної жаги.

— Я справді намагаюся.

Випробувати моє терпіння.

Жало відмови було гострим. Я зібрала коліна разом й застібнула болеро тремтячими руками.

— Я тебе не розумію. Я кажу тобі, що хочу, щоб ти мене поцілував, і ти стрибаєш через диван. Я голю ноги й одягаю сукню, а ти обіймаєш мене та бажаєш доброї ночі. Я кидаюся на тебе, а ти цілуєш мене, наче я єдина жінка у світі для тебе, а тепер ти там. Бекетте, я не можу чіткіше висловити своїх бажань, і я не можу бути тією, хто завжди має переслідувати тебе. Якщо ти хочеш мене фізично, але не хочеш мене, тоді скажи. Бо з мене досить чути, як ти кажеш мені «ні», наче зі мною щось не так.

Він ще й мав нахабність здаватися зраненим, ніби те, що він розірвав нашу близькість, було болючішим для нього, ніж для мене. Ніби я не була тією, хто постійно намагався вивести наші стосунки із зони друзів.

— Ти сприймаєш мене як сестру? Це так?

— Їбать, ні!

Він зітхнув.

— А тепер я лаявся при тобі двічі.

— Я насправді не проти. Ти міг би кинути мільйон таких матюків, якби це означало, що ти хочеш використовувати їх як дієслово. — Я поклала руки на стільницю й приготувалася зістрибнути вниз, знайти своє взуття та свою гідність і віднести свою сексуально розчаровану дупу додому.

— Подивися на мене.

Його голос набув того різкого відтінку, який я любила.

Я підвела очі до нього, бажаючи зрозуміти, про що, в біса, думає цей чоловік. Що заважало йому взяти те, що, наскільки я знала або принаймні сподівалася, він хотів.

— Про що ти думаєш?

Я наважилася запитати.

—Я рахую, скільки келихів вина ти випила. Два за вечерею. Один після концерту, і коли це було? П’ять годин тому?

Він задумливо зіщулився.

— Я не п’яна, якщо ти це маєш на увазі! Ніби мені потрібен алкоголь як виправдання...

— О ні, — перервав він мене, його голос став тихішим. — Я не питаю для тебе. Я питаю для себе, щоб знати, що, коли поставлю наступне запитання, ти достатньо твереза, щоб на нього відповісти.

Я зволожила язиком сухі губи.

— Гаразд.

— Ти хочеш мене, Елло?

—Думаю, я досить чітко сказала, що так.

Він похитав головою.

— Ні. Я не спитав: «Чи ти хочеш зі мною переспати?». Ти хочеш мене? Бо я стою тут і намагаюся тримати руки на стільниці, щоб не задерти твоєї сукні й не дістатися внутрішнього боку твоїх стегон.

Мої губи розтулилися, вони були надто важкі, щоб залишатися зімкнутими.

— Бо я знаю, що, коли вони гладитимуть цю м’яку шкіру, я не зможу дихати, не взявши тебе, не рухаючись у тобі, саме так, як я занадто довго фантазував про це.

Він оголосив останній фрагмент, малюючи в моїй уяві саме те, що він хотів, якщо я ще не уявляла цієї картинки.

Це було саме те, чого я хотіла, прагнула... потребувала більше, ніж самого дихання, про яке він говорив.

— І щойно це станеться, усе між нами зміниться, Елло. Тому мені потрібно, щоб ти сказала мені, що ти мене хочеш, або вийди з тих дверей, поки не станеться щось, до чого ти не готова.

Я не могла пригадати, щоб я була більш готова до чогось у своєму житті.

— Я.

Я розстібнула ґудзик на болеро.

—Хочу.

Я зняла його.

— Тебе.

Я впустила його на підлогу.

— Елло.

Він відштовхнувся від стільниці.

— Тут і зараз, — додала я, розстібаючи ґудзик на шиї на випадок, якщо чоловікові знадобиться моя згода — чорт забирай, моє благання — для початку.

Бретелі спали на плечі, мої груди утримували декольте.

— Дякую, Боже.

Він не став розстібати ґудзиків на своїй сорочці — просто простягнув руку над головою і зняв її в такий неймовірно сексуальний спосіб, як це вміють хлопці. Але Бекетт зробив це приблизно в сто разів сексуальніше, показавши свій торс.

М язи були такими рельєфними, а шкіру так і хотілося поцілувати. Упевнена, що я могла б досягти оргазму, просто дивлячись на нього. Не те щоб зі мною коли-небудь таке траплялося без невеликої допомоги пристрою на батарейках, але якщо й міг бути такий момент, то це був він.

— Ти такий... — Я помахала руками в його бік. — Усе це просто... У мене немає слів.

— Добре, — сказав він, скидаючи сорочку на підлогу. — Бо мені зараз потрібно буде використовувати ці губи не тільки для розмов.

За два кроки він скоротив відстань між нами, узяв мої коліна у свої руки й розвів мої стегна. Тоді він виконав свою обіцянку, просунувши руки вгору під моєю сукнею, поки вони не досягли верху моїх стегон, лише щоб схопити мене, і ми почервоніли.

Я обхопила його шию руками, коли він поцілував мене. Це було глибоко й потужно: його губи взяли мої, ніби він заявляв, що вони його власність. Роздягнений, Бекетт цілував із трохи меншою витонченістю та набагато більшою поспішністю. Моє тіло відреагувало: груди стали пружнішими і по шкірі розлилося тепло.

Я важко дихала, мої губи були навпроти його губ, коли його великий палець ковзнув під край моїх трусиків. А мої нігті злегка впились у шкіру його голови, коли він відкрив мій клітор і торкнувся його.

— Бекетте, — благала я, рефлекторно штовхаючи стегна до нього.

—Все буде добре, — пообіцяв він.

Потім він повільно поцілував мене, його язик ковзав разом з моїм, коли його великий палець працював, обертаючи, гладячи й натискаючи, перетворюючи це тепло в моєму животі на вузол напруження, який він затягував дедалі міцніше.

Я неспокійно рухалася, моя потреба відчувати його шкіру на своїй ворогувала з такою самою потребою відчувати його руки саме там, де вони були. Він ніби прочитав мої думки: його вільна рука проскочила по талії до спини, де він розстібнув сукню.

Тканина легко знялася, оголивши мій бюстгальтер без бретелей. Я вигнулась, притиснувши свої груди до нього, а він притиснув великий палець до мого клітора, посилаючи мені блискавки задоволення — солодкі й різкі водночас.

Незважаючи на тс що його великий палець був зайнятий, він якось почаклував за моєю спиною, розстібнувши мій бюстгальтер, і той упав мені на коліна, звільнивши груди. Він перервав наш поцілунок, щоб поглянути на мене, ніжно обіймаючи груди та проводячи пальцями по моєму затверділому соску.

— Ідеальні, — сказав він перед тим, як опустити голову, щоб узяти сосок до рота. Він далі рухав великим пальцем, я вигнула спину й закричала.

Це було так добре.

Я закинула руки за себе, щоб утримати свою вагу, і віддалася його роту й пальцям. Це напруження в мені ставало ще сильнішим, поки я не напружилася настільки, що мої м’язи були готові, як я сподівалася, до мого першого...

— Бекетте! — вигукнула я його ім’я, коли він глибоко натиснув на мій клітор, повністю розплавивши моє тіло, коли мій оргазм перелився через край, вивільнення прийшло потужними хвилями, які нахилили вісь землі.

Він легко поцілував мене, пестячи своїми губами мої. Поки я не набралася сил, щоб розплющити очі, й не побачила, що він дивиться на мене з виразом цілковитого обожнювання.

— Я міг би спостерігати, як ти робиш це, мільйон разів і все одно хотів би ще.

— Це було...

Що в цьому чоловікові було такого, що вкрало всі мої слова й обернуло мене на дурепу, яка говорить напівреченнями?

— Молодець.

Він усміхнувся.

— Молодець?

О боже, я щойно усно дала п’ять хлопцеві.

— Ну, так. Я ніколи не відчувала такого з іншими.

Його очі розширилися від розуміння.

—Тобі ще так багато потрібно відчути.

— Мені подобається цей план. — Перш ніж я встигла сказати якусь нісенітницю, поцілувала його, проводячи руками по його спині. Його шкіра була пружною, теплою й дуже м’якою. Коли я дісталася до пояса, провела пальцями вздовж талії, насолоджуючись його пресом, а він удихав повітря між поцілунками.

Коли я дісталася до блискавки, насмілилася взяти його ерегований член у руку й злегка стиснула його. Він був таким твердим, як граніт піді мною, — довгим, товстим, схожим на решту його тіла, бо був, безсумнівно, ідеальним.

Його голос перетворився на повне шипіння, коли повітря виходило між його стиснутими зубами.

—Елло.

Я просто подивилася на нього, даючи зрозуміти, як сильно хочу його, цього, нас. Всього цього.

Замість того щоб зупинити мене, він просто кивнув і заплющив очі на кілька секунд, упродовж яких я погладжувала його вгору та вниз.

— Боже, крихітко, — прошепотів він.

Він дав мені ще раз погладити себе, а потім забрав мою руку, поклавши її на стільницю. Перш ніж я встигла поскаржитися, він дістав із задньої кишені гаманець і кинув його на стільницю біля мене.

Потім нарешті він розстібнув брюки, скинув черевики й повністю роздягнувся так швидко, що все, що я могла зробити, — це вдячно дивитись.

Цей чоловік був досконалим, і я могла торкатися його всього.

У мене потекла слина, я провела пальцями по його грудних м’язах униз вздовж ліній його преса, затримуючи час, щоб повільно опускатися з одного кубика на інший.

Він був не просто виразним — він був підкачаним, його м’язи рельєфно йшли вниз по животу.

Він ступив уперед, ставши між моїми стегнами, і цілував мене, поки я не могла думати ні про що, крім відчуття його губ, тепла його шкіри, ритму його дихання. Він злегка підняв мене, поправляючи сукню, щоб мої сідниці торкнулися граніту, а потім накинув тканину на мою голову, залишивши на мені лише сині шовкові трусики.

Тоді він подивився на мене, зачепився великими пальцями за тоненькі смужечки, потягнув їх униз по ногах і зняв. Не було часу соромитися, коли він цілував мене, шкіра до шкіри. Цей контакт посилився, і наші руки швидко опинялись скрізь — торкалися, шукали, відкривали одне одного.

Коли він просунув руки між моїх стегон, той знайомий тиск знову посилився, біль усередині мене почав пульсувати.

— Там так волого, — сказав він між поцілунками.

Потім він просунув палець у мене, і я майже відірвалася від стільниці.

— Це дуже приємно.

Я погойдувалася на його пальці, і він додав ще один, цей біль пульсував.

Вільною рукою він відкрив гаманець, витягнувши фольговану упаковку.

— Нагору? — запитав він.

— Тут. Зараз. Більше ніякого очікування.

Майже бездумно дивлячись на рівномірні, глибокі погладжування його пальцями, я схопила презерватив і розірвала упаковку. Мої руки тремтіли, коли я підносила його до головки ерегованого члена. Я мала рацію: навіть це було ідеальним.

— Я не знаю... О боже, Бекетте!

Він додав третій палець, а його великий палець м’яко торкався мого надчутливого клітора.

— Потрібна допомога?

—Так. Не маю досвіду з...

Я застогнала, коли він зігнув пальці, знайшовши ту невловиму точку всередині мене, яка змусила мої стегна рухатися, щоб покататися на його пальцях.

— Цим. Вагітна у вісімнадцять років, пам’ятаєш?

Він накрив мою руку своєю, повільно штовхаючи презерватив униз, поки не надів його.

— Це, можливо, була найеротичніша річ, яку я робила у своєму житті, — прошепотіла я.

—Я також. Ти піднімаєш усе в моєму житті на новий щабель.

Його губи зустрілися з моїми в довгому плотському поцілунку, який закінчився тим, що він ніжно потягнув мою нижню губу. Він звільнив свої пальці, і я напружилася, коли він зрівняв свої стегна з моїми.

— Нервуєшся? — запитав він, цілуючи місце під моїм вухом.

— Трішки. Минуло сім років відтоді, як я робила це.

Він обхопив моє обличчя руками й ніжно поцілував. — Упевнений, що все ще так само працює й тепер.

Я всміхнулася й миттєво розслабилася, коли він ще раз поцілував мене.

— Не хвилюйся, все буде добре, — сказав він знову, і ці слова вгамували мою знервованість, наче її ніколи й не було.

Ніби він не вмостився між моїми стегнами, він обережно взяв мої губи, і за мить я обхопила його щиколотками навколо талії, насолоджуючись контрастом його твердої статури з моїми м’якими вигинами. Він погладив моє тіло, повернувши пристрасть, але цього разу він був іще гарячішим.

Коли мої стегна почали гойдатися на його пальцях, він притулився своїм чолом до мого. Коли цей біль минув і я потягнулася до його стегон, він схопив мої, підштовхнувши свій твердий член до мого входу.

— Будь ласка, — сказала я, вигинаючись до нього.

Одну руку він тримав на моєму стегні, другою схопив мене за потилицю. Ми були так близько одне до одного, що наше дихання змішалося, але він не поцілував мене — просто дивився мені в очі, повільно рухаючись, проникаючи в мене сантиметр за сантиметром.

Я тихо застогнала, він проникнув так глибоко, що я відчула його всім тілом, наче він пронизав мою душу.

— Елло, — простогнав він. — Боже, ти...

Він перемістив руку з мого стегна під мої сідниці, злегка піднявши мене й притягнувши до самого краю стільниці, перш ніж почав робити глибокі поштовхи в упевненому ритмі. Наші тіла рухалися, ніби він був єдиним чоловіком, для якого я була створена, ніби ми кохалися разом роками, а не вперше.

Я обхопила його руками, тримаючи за потилицю, коли він піднімав мене дедалі вище, кожен поштовх доводив напруження до крайньої межі, аж поки наші тіла не стали слизькими від поту.

Він не змінював темпу — просто брав мене знову й знову, наче це тривало вічно, ніби не було іншої мети, крім як відчути цю мить. Не було ні будильників, ні розкладів, не потрібно було кудись бігти: усе найважливіше було тут і зараз, в обіймах чоловіка, якого я кохала.

Мої м’язи стиснулися, напружуючись перед оргазмом, і Бекетт поцілував мене, водночас просовуючи великий палець між нами, щоб торкатись мого клітора. Я розпалася на частини, кричала, коли мене охопив оргазм, глибший і сильніший, ніж я коли-небудь відчувала у своєму житті. Він цілував мене, поки я кричала, ніби він наповнювався моїм задоволенням, ніби для нього також це було більше, ніж секс.

Я притиснула його до себе, мене переповнювали емоції.

—Я кохаю тебе. — Слова злетіли з моїх вуст без передмови чи думки.

Він зробив паузу, його очі широко розплющилися. Потім він поцілував мене глибоко й міцно, дико штовхаючи, без ритму, напружившись у моїх руках, він дозволив собі досягти піка. Він сперся обличчям у мою шию й закінчив, вимовляючи моє ім’я.

Перш ніж я встигла відчути себе ніяково, він відсунувся, узявши моє обличчя у свої долоні. Наше дихання було нерівним, а його сповільнилося раніше, ніж моє.

-—Я кохаю тебе, — сказав він, не дивлячись у мої очі.

— Справді?

Хіба можна було сподіватися на таке щастя?

—Я кохав тебе із самого початку. Приємно, що й ти наздогнала мене.

Моя усмішка була миттєвою, як і в нього.

— Скільки часу ми маємо? Бо я хотів би відвести тебе нагору й зробити це ще раз як слід.

Якщо це було не як слід, то я не могла дочекатися, щоб побачити, що було як слід у його розумінні.

— Вся ніч. У нас є ціла ніч.

— Мені підходить.

І він це зробив.

Ще тричі до сніданку.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

БЕКЕТТ

Лист № 4

Хаосе!

Девід Робіне запросив мене сьогодні на побачення. Мабуть, ти запитаєш, хто такий Девід Робіне? Насправді його багато хто хотів би тут спіймати для себе. Двадцять вісім років, гарний, пожежник, як герой у любовному романі. Будь-яка дівчина при здоровому глузді сказала б йому «так».

Звичайно, я сказала «ні». Якось я тобі казала, що в мене немає часу на чоловіків, і нічого не змінилося за останні шість тижнів, упродовж яких ми листувалися з тобою. Нарешті я підготувала «Солітьюд», щоб штурмувати клієнтів, і я просто не можу дозволити собі розпорошуватися.

Але іноді, коли я лежу вночі, думаю, чи це вже все. Звичайно, я не ходила на побачення, поки була вагітна. Звичайно, розлучення минуло, але я думала про важливіші справи. Коли народилися Кольт і Мейсі, той перший рік пройшов для мене як у тумані між годуванням і прорізуванням зубів, двома дітьми та їхніми двома графіками.

Звичайно, тепер вони милі, але о другій годині ночі вони були не такими милими, повір мені. Тоді вони були маленькими, а я все ще бігала, як курка з відрізаною головою або мати-одиначка з двійнятами — без різниці, як називати. Нині вони в дитсадку, і я відчуваю, що нарешті підводжуся на ноги.

Але я все одно сказала «ні», коли Девід запросив мене.

Чого я чекаю? Мені не потрібна іскра. Я більше не дурна романтична дівчина. Я знаю, що чудові стосунки — це щось більше, ніж просто хімія.

Але я також не хочу закінчити як божевільна пані-котолюбка на вулиці. Щиро кажучи, я ніколи не любила котів, тож це, імовірно, колись буде проблемою.

А як щодо тебе? Чи важко зустрічатися з кимось, коли тебе так часто немає на місці? Чи думаєш ти про це? Чи щасливий ти сам? Напевно, важко щось почати, коли ти зазвичай перебуваєш за пів світу, чи не так?

Елла

Вона була такою спокійною, поки спала. Зазвичай Елла пробігала кілометр за хвилину: завжди десь вона мала бути або щось робити, але, поки вона спала, усе в ній розслаблялося.

Вона заслуговувала на те, щоб бути такою весь час.

Я подивився повз її спляче обличчя на годинник. Була сьома тридцять ранку. Так довго й так добре я не спав відтоді... Я навіть не міг пригадати, коли це було востаннє. Жодних кошмарів і безглуздих думок — просто Елла і солодкий, блаженний сон.

Хевок прокинулася, струснувшись після сну, і поклала голову на ліжко.

Я підвівся якомога тихіше, схопив спортивні штани й одягнув їх. Імовірно, ми були тут самі, але я насправді не хотів шокувати нікого з гостей, які, можливо, вранці прогулювалися навколо озера.

Ми пройшли через будинок, і я відчинив двері на задній веранді. Хевок вибігла й була вже в лісі, поки я спускався сходами до внутрішнього дворика внизу.

Мої босі ноги відчували, яке холодне було каміння, але я все одно стояв, дозволяючи холоду забрати моє тепло після ліжка. Холод означав, що все було справжнє. Елла була нагорі, у моєму ліжку. Я провів минулу ніч, показуючи їй, що відчуваю до неї, і, якщо Хевок поспішить, я, можливо, зможу пробратися назад у ліжко та показати їй це знову.

Вона кохала мене.

Радість, яку я відчув від цього, була послаблена моїм почуттям провини через усвідомлення того, що я на це не заслуговую. Я завоював її кохання спочатку, бо вона знала лише одну сторону мене: іншу я ретельно приховував. Вона була прихована, як маленька, брудна таємниця.

— Що мені тепер робити? — запитав я Раяна, дивлячись на острів.

Я відштовхував її, доки не зламався. Мій самоконтроль був майже нульовим, коли справа стосувалася цієї жінки. Якби я був кращим чоловіком, я б попросив її піти вчора ввечері. Зупинився б після того поцілунку. Я б точно не взяв її на кухонній стільниці, а потім у своєму ліжку та в душі. Якби я був кращим чоловіком, то розповів би їй таємницю тоді, коли всиновлення відбулося, а Кольт і Мейсі були захищені фінансово.

Кращий чоловік розповів би всю правду про себе й стикнувся б із наслідками.

Очевидно, що я не був кращим чоловіком.

Я не сказав їй, бо не хотів утратити того, як вона дивилася на мене.

Не хотів утрачати тепла її кохання, її тіла, її серця. Я ще не був готовий до того, що моя мрія просто зникне. Чорт, я не сказав їй, бо я був егоїстом і зараз це зайшло настільки далеко, що виходу вже не було.

Хевок підбігла до мене, і я почухав її за вухами.

— Снідаємо?

Ми піднялися сходами на веранду та крізь розсувні скляні двері.

—Ох!

Елла зупинилася, піднявши сідниці, намагаючись взутися.

—Доброго ранку?

Вона вже була одягнена в те, що було на ній на нашому побаченні, її волосся було зібране в пучок, а щоки були рожевими від сну та сексу.

— Це було запитання? Бо мені здається, що сьогодні чудовий ранок.

Я пройшов через вітальню до місця, де вона стояла на краю кухні.

— Ну, так. Я так думаю.

Вона подарувала мені незграбну усмішку, якою пишався би будь-який режисер романів.

—Але ти не впевнена?

Її очі бігали по моїх грудях і поверталися вгору, її щоки стали ще більш рожевими.

—Ні, я впевнена. Ранок добрий.

Чорт, їй було ніяково. Моя Елла, якій було байдуже, що про неї думають, о сьомій ранку була збентежена на моїй кухні.

— Кави? — запитав я, дозволяючи своїй руці ковзнути навколо її талії по спині, коли проходив повз неї.

— Ох. Мені треба додому. Я впевнена, що діти вже про кинулися й... усе таке.

Вона почала оглядати стільницю, відсуваючи кавоварку вбік.

— Елло, що ти шукаєш? — запитав я.

— Свої ключі. Я знаю, що вони в мене були, так? Бо я приїхала, але не пам’ятаю, що з ними сталося, щойно я зайшла. Щось відвернуло мою увагу, я думаю.

Я потягнувся до її руки, схопив її та повернув до себе обличчям.

— У тебе 'їх не було, коли ти зайшла. Я припускаю, що вони у твоїй машині.

— О ні! А якщо хтось украв її!

Вона поворухнулася, але я перегородив їй дорогу, ступивши вбік.

— Люба, ми в глушині. Твою машину ніхто не крав.

Її очі заплющилися.

— Але навіщо мені було залишати їх у машині? Бо це те, що роблять зрілі дорослі, чи не так? Вони залишають свої ключі в машині, поки тікають і роблять усе, що хочуть.

Вона була такою схвильованою та милою, але я знав, що стало причиною незначного зриву, і нам довелося над цим попрацювати. Зараз.

— Розплющ очі. Елло. Будь ласка.

Її вії повільно затріпотіли, і ці по-дитячому сині очі подивилися на мене.

—Що?

— Я закоханий у тебе. Я був закоханий у тебе ще до того, як ми спали разом, і я буду закоханий у тебе до кінця свого життя, якщо моє серце на це вказує. І минулий вечір не змінив цього. Я — це я. Ти — це ти. Ми... ті, ким ти хочеш, щоб ми були.

— І хто ми?

— Ким ти хочеш, щоб ми були?

Мої груди стиснулися, чекаючи, що вона відповість. Я б дав їй усе, хай там що вона хотіла.

— Ким ти хочеш, щоб ми були?

Вона повторила за мною.

Раптом я передбачив усі дискусії про те, що ми будемо обідати разом наступні п’ятдесят років.

—Я хочу тебе. Я сказав тобі це вчора ввечері.

— Ти хотів сексу. Зараз уже день, і я не змушую тебе дотримуватися того, що ти сказав минулої ночі. І я знаю, що це буде найнезручніший ранок за всю історію, тож вибач, але я не маю великого досвіду в цьому.

Вона затиснула тремтливу губу між зубами.

—Я хочу тебе. Всю тебе. Повір мені, те, що я можу торкатися тебе, — це досить великий привілей, бо я не впевнений, говорив тобі хтось чи ні, але ти неймовірна, ти прекрасна. Однак я хочу більшого, ніж однієї ночі в моєму ліжку. Або на кухонній стільниці.

Напевно, її щоки справді могли б стати насиченого рожевого відтінку. Я не думав, що це можливо.

—То що ж це означає для нас?

— Ну, для мене все зрозуміло. Тож я вирішив, що ми почекаємо, поки клерк та реєстратор відчиняться в понеділок, а тоді негайно одружимося. — У неї відвисла щелепа, і я не міг не продовжити. — Хіба що ти вже летиш до Лас-Веґаса, у такому разі ні. Тоді ми переходимо до мого маленького, але вірного культу послідовників Судного дня. Я вже підготував для тебе й дітей сховище, де ви будете вирощувати виноград.

Вона кліпнула очима, її рот усе ще був відкритий.

— Якщо ти, звісно, не хочеш вирощувати козлів.

Дякувати богу за всі ночі, коли Раян змушував мене грати в покер. Я зміг триматися серйозно.

— Ти жартуєш.

— Так.

Я взяв її обличчя у свої руки.

— О, слава богу.

Все її тіло розслабилось.

— Я думав, що ми будемо зустрічатися. Як нормальні люди. Слухай, ти чекала шлюбу, щоб переспати, тому я знаю, що це для тебе означає. І якби ти хотіла піти одружитися сьогодні, я б точно...

— Не закінчуй цього речення!

Вона заткнула мені рот рукою.

— Зустрічатись — це добре. Я люблю ходити на побачення.

Я поцілував її руку, і вона відпустила її.

— Гаразд. Тоді ми зустрічатимемося.

Моя усмішка була такою широкою, що аж вилиці боліли.

— Ексклюзивні стосунки, — кивнула вона.

—Хочеш викрутити мені руки, чому б і ні?

Я нахилився, щоб поцілувати її, і вона відступила з поглядом «не жартуй зі мною», який їй так подобався.

— Ексклюзивні, — погодився я. — Елло, є причина, з якої я ні з ким не був, відколи приїхав сюди.

— О, це через те, що ти не у формі й хотів спочатку трохи накачатись?

Вона глузливо кивнула мені.

— Ха! Це через те, що з того моменту, як я побачив твоє обличчя й почув, як ти говориш, ти була єдиною, кого я хотів. Ти зіпсувала мене для інших ще до того, як я дізнався твоє ім’я.

Вона зламала мене тієї секунди, коли сказала, що шкодує, що писала пером. Кожна крапля моєї душі вже належала їй, коли я закінчив того першого листа.

— Тепер, коли я провів з тобою ніч, я не хочу ще однієї. Я хочу їх усі, і я готовий узяти все, що ти хочеш мені дати.

На секунду вона мала розтерзаний вигляд, а потім розчаровано зітхнула.

— Це було насправді добре. Я не маю для тебе чудових слів. Я просто кохаю тебе.

Я поцілував її ніжно, просто погладжуючи її губи, тому що не міг стриматися.

— Це найліпше, що ти могла сказати. Повір мені. Це не те, що я звик чути або чого заслуговував, але я був тим мудаком, який колись таки дістане по заслузі.

— Що ми скажемо про нас дітям? Я знаю, що це не звичайна розмова на першому побаченні, але й ми не зовсім звичайні.

— Я йтиму за тобою. Все, що ти хочеш їм сказати, ми їм скажемо.

Вона обійняла мене за шию.

— Ну, я маю на увазі, що ти їхній батько.

—Мушу сказати, що мені теж подобається це чути.

Навіть якщо це лише між нами. Я знав, що це не змінить її ставлення до збереження таємниці про всиновлення, і це було нормально. Уперше відтоді, як я прибув у Телльюрайд, я відчув, що в мене є час. Час завоювати її, час заслужити її довіру.

— Добре, ми скажемо їм, що зустрічаємося. Все одно не зможемо довго приховувати це від них. — Вона притиснулася до мене.

— І чому б це?

— Бо я не знаю, як не цілувати тебе весь час, тепер, коли я знаю, як неймовірно гарно ти це вмієш.

Вона накрутила моє волосся на свої пальці.

— А тепер тільки погляньте, хто говорить такі чудові речі.

Тоді я нагадав їй, як добре вмію це робити. Поки вона не викрала з моєї голови кожної думки і я знову був у її милості.

* * *

Чи дозволено людям бути такими щасливими? Це здавалося майже неприродним, ненормальним. Я прокидався, ішов на роботу, вечеряв з Еллою та дітьми, цілував її, коли вони не дивилися.

Я не збрехав, коли сказав, що можу цілувати її вічно. Вона була тисячею різних поцілунків, поєднаних в одній жінці, — м’яких і ніжних, глибоких і пристрасних, жорстких і відчайдушних. Я ніколи не знав, кого беру на руки, і все ж вони всі були Еллою.

Це все була Елла.

Я стрибнув у невідоме, довірившись собі й забронювавши свій котедж на невизначений термін. Елла протестувала проти вартості, але я з усмішкою простягнув Хейлі свою кредитну картку. Невизначений час не був вічним, і я вже знайшов ідеальне місце для постійнішого місця проживання.

Виявилося, що друг слушно порадив мені щодо інвестування в нерухомість і розташування було ідеальним.

— Що ти думаєш про зиплайн? — запитав Кольт із задньої частини котеджу Елли, дивлячись на будинок на дереві, який ми будували разом останні десять днів.

— Мені здається, що тобі варто запитати про це свою маму, бо я не збираюся брати участь у цій сварці. — Я скуйовдив його коротке розпатлане пасмо волосся. Він перестав голити голову того місяця, коли Мейсі пропустила хімію і її волосся почало швидко відростати.

Минув місяць відтоді, як я всиновив дітей, й одинадцять днів відтоді, як Елла відвезла Мейсі до Денвера на її перше лікування MIBG.

— Я б надів шолом! — сперечався він.

Не дозволяй, нагадав я собі. Останні одинадцять днів ми були самі з Кольтом, звісно з певною допомогою Ади та Хейлі, і я був здивований, що він ще не керував цим місцем. Мабуть, через те що більше як половину цих днів він провів у школі.

— О, я не думаю, що ви це навіть почнете обговорювати. Перестань випробувати удачу, хлопче.

Він зітхнув.

— Гаразд. Але як щодо ґрунтової рампи для мого квадроцикла?

Еге ж. Ця ідея мала певні переваги.

—Хм-м-м?

Він побачив мою слабкість і продовжував, широко усміхаючись.

—Знаєш що?

— Що? — запитав я, тримаючи руку на його плечі.

—Думаю, я мав рацію. Знаєш, ще на футбольному матчі.

Я спробував згадати, яку гру він має на увазі з десятків, на яких він був.

— Про що?

— Про те, як це — мати тата.

О, чорт, я ледь не заплакав.

— Ну, можливо, не кожен тато такий. Я знаю, що тато Боббі не зміг би цього побудувати. І тато Лаури теж дуже крутий; він пілот. Можливо, усі тати просто круті по різному, розумієш? А деякі тати навіть не тати, знаєш.

— Так, — тихо сказав я, бо не міг придумати іншого слова. Мій мозок був кашею, і моє серце також.

—Я багато думав про це.

Він серйозно кивнув мені.

—Я можу сказати. Я люблю тебе, маленький чоловічку.

— Так, я теж люблю тебе. І мені дуже хотілося б мати ґрунтову рампу.

Я засміявся, коли на доріжці зупинилась Елла.

— Мама вдома!

Кольт побіг на пагорб, Хевок весело бігла за ним, а я за ними.

Дивно, як я був на завданнях, які тривали протягом року, іноді більше, а останні одинадцять днів здавалися довшими за все те.

Час іде повільніше, коли ти сумуєш за людиною, яку кохаєш.

Я вчасно підійшов до під’їзної доріжки, щоб побачити, як Елла вискочила з машини й обійняла Кольта. Потім вона погладила Хевок за вухами й щось їй проворкотіла, перш ніж підвестися й пересунути сонячні окуляри на маківку.

— Ей, ти!

Вона всміхнулася, і мої груди хотіли вибухнути. Зараз я кохав її більше, ніж місяць або навіть чотири місяці тому. Я не знав, як моє серце витримає всі ці емоції, якщо вони далі ростимуть із такою швидкістю.

Я підняв її й поцілував, відчуваючи, що я вдома, як завжди, коли наші губи торкалися.

— Я сумував за тобою.

Вона взяла мене за щоки зі щетиною і знову поцілувала.

— Я сумувала за тобою.

— Так, ми розуміємо. Ви сумували одне за одним. — Кольт засміявся, уже відчиняючи задні двері.

— Ти світишся? У тебе є суперсила?

— Я так не думаю, — відповіла Мейсі тихіше, ніж зазвичай.

— Звідки ти знаєш?

— Ти перевіряла? У тебе може бути чуття павука.

Я посадив Еллу й попрямував до відчинених дверей, звідки Мейсі висувала ноги. Вона приземлилася, і її миттєво обхопив Кольт, який був уже на п’ять сантиметрів вищий за неї.

— Я сумував за тобою!

— Я теж, — тихо сказала вона, спершись йому на плече.

Я подивився на Еллу, яка сумно всміхнулася мені.

—Я маю так багато показати тобі!

Він смикнув її за руку, і Мейсі кивнула, ідучи за ним, без сумнівів, до будиночка на дереві.

— Вона втомилася, — сказав я Еллі, беручи її за руку, коли ми йшли за дітьми.

— Виснажена. Поки ми були там, їй зробили переливання, але в неї все ще немає апетиту, показники червоних кров’яних тілець низькі, і вона просто... Це будиночок на дереві? — Елла зупинилася, витріщившись на будиночок на дереві, побудований між двома соснами.

— Подобається?

Вона засміялася.

— Ти зробив йому будиночок на дереві. Він завжди хотів такий.

Цей сміх перетворився на легкий вдих, коли її обличчя на мить скривилося від смутку. Тоді вона стиснула мою руку й вимушено всміхнулася.

— Дякую. Раян... він... ви побудували його, і він чудовий.

Раян і Хаос. Я точно знав, куди пішли її думки.

Я зараз тут. Я ніколи не залишав тебе. Але я знищив тебе.

Я нічого із цього не сказав — просто поцілував її в зап’ястя.

— Хочеш побачити?

— Так!

Я повів її до драбини, де стояли Кольт і Мейсі.

— Так, Кольте, чому б тобі не показати мамі, як піднятись?

— Гаразд!

— Ви впевнені, що ця штука витримає нашу вагу? — спитала Елла, спостерігаючи, як Кольт піднімається. Хлопець неймовірно швидко заліз по драбині. Коли виросте, він може стати справжнім скелелазом.

— Минулого тижня тут була половина пошуково-рятувальної групи, — сказав я їй.

— Якщо не підніматися туди вдесятьох, усе буде добре.

— Викликали потужну зброю, га? — передражнила вона.

Кольт закричав, і я підвів очі й побачив, як він падає з драбини.

Дідько.

Я ступив уперед, розкинувши руки, і був готовий, коли Елла ахнула.

Перед тим як він хотів дістатися до мене, Кольт схопився, його маленькі ручки вчепилися за товсту середину дерев’яної сходинки.

— Кольте! — скрикнула Елла.

Він знайшов свою опору на сходинці над моїми руками й подивився на нас із широчезною усмішкою.

— Це було круто.

Я втягнув повітря й повільно видихнув, бажаючи, щоб серце піднялося зі шлунка. Ця дитина буде причиною, з якої мене вб’ють.

— Це було не круто! — закричала Елла високим голосом з панічним страхом.

— Зі мною все гаразд. Бачиш?

Він швидко відпустив драбину й знову схопив її, перш ніж упасти назад.

— Припини! Я провела тижні в лікарні з твоєю сестрою, і я не готова повертатися туди!

— Гаразд, гаразд, — пробурмотів він і знову піднявся, діставшись верхньої частини драбини й зникнувши в люку.

— З тобою все гаразд? — запитав я Еллу.

Вона зробила два кроки й уткнулася обличчям у мої груди, важко зітхнувши.

— З ним усе добре. Це була просто випадковість.

Мої руки обняли її, і я поцілував її маківку.

—Трапляються різні випадки.

— У мене не вистачає сил на такі випадки. Хіба ми не можемо просто помістити їх обох у бульбашку?

— Я почну працювати над створенням такої.

Я глянув на Мейсі, яка розглядала опори будиночка на дереві.

— Що ти думаєш?

— Це приголомшливо!

Вона всміхнулася.

— Сьогодні я тебе обожнюю.

—Я це чув! — закричав Кольт прямо над нами. — Пошліть її нагору або пройдіться по дошці!

— Ніхто не ходитиме по дошці, — попередила Елла, покинувши мої руки й почавши підніматися по драбині.

— Немає ніякої дошки, — пообіцяв я їй.

— Мені здається, ви це не так зробили, — звернулася Мейсі до Кольта. — Ми вже тут.

— Байдуже! Піднімайтеся сюди!

— Дивись, — сказав я Мейсі, витягуючи сітчастий джгут із місця, де він зберігався на дереві. Я розкрив його однією рукою, а другою посадив її в нього. — Тепер тримайся за боки.

Її очі засвітилися, коли сітка піднялася навколо неї.

Вона вхопилася за краї, просунувши пальці в білі петлі.

— Справді?

— Елло, готуйся приймати її! — гукнув я.

Я подивився крізь другий люк і побачив, як Елла кивнула — розгублена, але готова.

Тоді я підійшов до шківа й почав піднімати Мейсі.

— Аааа! Це так круто! — пищала вона.

Вона пройшла крізь люк, й Елла підняла її із сидіння. Тоді я взяв драбину й зустрів свою маленьку родину на ґанку.

Ми були приблизно на п’ять метрів у повітрі, спеціально вибрали місце, звідки діти могли бачити озеро. Діти, які зараз розглядали круті речі, про які Кольт просив у будиночку на дереві, як-от стіл і стільці, ігрову кухню та гігантську картонну трубу, пофарбовану в червоний колір, бо він хотів назвати будиночок на дереві «Зірка смерті».

— Це неймовірно, — сказала Елла, обіймаючи мене за талію. — Раяну це сподобалося б.

— Так, але він хотів величезний батут, щоб Кольт міг стрибати звідси.

Її очі розширилися.

— Ну, Кольт попросив зиплайн.

— Звідси?

— Ей, він твоя дитина, — сказав я, знизавши плечима, і міцніше пригорнув її до себе.

— Мені подобається, — прошепотіла вона, — повертатися до тебе додому, знаючи, що Кольт не сам.

— Мені також.

Я поцілував її в лоб.

— Це все насправді нормально, і я знаю, що це звучить божевільно, але я люблю нормальне життя. Проводити час із тобою та дітьми, залишатися з тобою наодинці, коли я можу, — це справді...

— Ідеально, — додала вона.

— Ідеально, — погодився я, озирнувшись через плече, щоб переконатися, що діти зайняті, перш ніж поцілувати її.

Наші губи зустрілися, а потім Елла поцілувала мене глибше. Я був більш ніж радий погодитися. Наші язики ненадовго торкнулися, а потім ми розійшлися, почувши, як підходять діти.

—Хіба це не круто? Таке враження, що ти тут зовсім сам! — сказав Кольт.

— Майже сам, — відповіла Елла, усміхнувшись мені.

— Майже, але не зовсім, — погодився я, коли діти дивилися на озеро.

— Мені дуже подобається, — сказала Мейсі, усміхаючись.

— Тоді це було того варте.

Вони перебігли на інший бік будинку, й Елла сперлася мені на спину, обнявши руками.

—Я можу залишитися з тобою наодинці пізніше? — спитала вона, її руки ковзали під моєю сорочкою, щоб провести по лінії мого живота.

— Так, стільки разів, скільки витримаєш.

Господи, я хотів її! Я хотів її піді мною, наді мною, навколо мене. Я жадав відчути зв’язок із нею у спосіб, що його давав нам лише секс, моменти, коли не було жодних турбот, раку, дітей поруч — лише ми та кохання, яке ми відчували одне до одного.

Перш ніж вона встигла відповісти, задзвонив мій телефон. Я потягнувся до задньої кишені й витягнув його, провів пальцем по екрану, щоб відповісти.

— Джентрі.

— Гей, я знаю, що ти не працюєш цими вихідними, але в нас тут туристи заблукали, — пролунав голос Марка.

Я зітхнув. Усе, що я хотів зробити, — це повечеряти з дітьми, покласти їх у ліжка з усміхненими обличчями, а потім уже залишитися повністю наодинці з їхньою мамою.

— Наскільки заблукали?

— Вони пропустили свою реєстрацію чотири години тому.

— Іди, — спонукала Елла, цілуючи мою руку в місці, де шкіра стикалась із сорочкою. — Я знаю, що ти там потрібен. Іди.

— Я буду там через двадцять хвилин.

Я поклав слухавку й обхопив Еллу руками.

— Мені шкода. Це останнє, що я хочу зараз робити.

— О, повір мені, ти теж єдиний, з ким я хочу зараз бути, — сказала вона, поцілувавши моє підборіддя, перш ніж відпустити мене. — Залишишся зі мною сьогодні, коли звільнишся?

Я кивнув. Ми обмежили проведення ночей разом, але я не сперечався. Не сьогодні.

— Я повернуся якнайшвидше. Обіцяю, — сказав я їй перед тим, як поцілувати дітей у чоло, коли вони знову пробігали повз.

— Ти зможеш спустити Мейсі?

— Так. Я впораюсь. Іди, — наказала Елла.

Я дозволив моїм очам блукати по її тілу й зітхнув.

— Туристи.

Вона щиро розсміялася.

— Гей, це нормальне життя. Ти був тим, хто виступав за нормальне життя, чи не так?

— Якщо нормальне означає, що я прийду до тебе додому сьогодні ввечері, мені це підходить.

І це було насправді так. Я, хлопець, який ніколи не хотів мати коріння, прагнув пустити його глибоко тут. Це те, чого я хотів. Це життя. Елла. Кольт. Мейсі.

Нормальність. Буденна, звичайна нормальність.

Мені просто потрібно було, щоб Мейсі жила, бо без неї нічого не було б нормальним.

ШІСТЬ МІСЯЦІВ ПО ТОМУ

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

ЕЛЛА

Лист № 5

Елло!

Ах, питання про побачення. Я, щиро кажучи, насправді не ходжу на побачення. Чому? Бо моє життя не буде справедливим для жодної жінки. Нас викликають миттєво. А не типу: «Гей, я їду наступного тижня». Скоріше: «Вибач, я не прийду додому на обід... наступні кілька місяців». Здається, це поганий спосіб почати стосунки, якщо я ніколи не знаю, коли ми повернемося додому. Візьмімо для прикладу цю подорож. Ми думали, що це буде на кілька місяців. Безумовно, це не подорож із кількома зупинками. Я не міг уявити, що залишаю дівчину вдома чекати.

Так, без попередження... Я просто вважаю за краще не мати тривалих стосунків. Певною мірою я навіть не впевнений, що здатний на таке. Коли ти ростеш, не знаючи нічого про справжні, добрі стосунки, досить важко уявити себе в них.

Щодо Робінса, якщо хочеш піти, іди. Не ховайся за свої справи чи дітей. Якщо ти боїшся піти туди й ризикувати, то скажи це. Просто визнай. Безсумнівно, те, через що ти пройшла, змусило б будь-яку нормальну людину трохи соромитися. Ніхто не буде думати про тебе гірше через це. Тільки не ховайся за виправданнями. Ти станеш сильнішою, коли визначиш, що доводить тебе до межі. І, щиро кажучи, я бачив твої фотографії. Обіцяю, що ти не станеш божевільною котолюбкою.

Чи щасливий я сам? Я вважаю, що щастя — поняття відносне, незалежно від того, про що йдеться. Я перестав прагнути щастя, коли мені було близько п'яти років. Тепер я йду по насолоду. Цього легше досягти, і при цьому немає відчуття, ніби чогось не вистачає. Врешті-решт я піду з армії, і тоді, можливо, побачимо, але до цього залишилося десять років або й більше. Нині це життя, яке я люблю, і я вдоволений. Мета досягнута.

Розкажи мені трохи про Телльюрайд. Якщо я приїду в місто як турист, що обов'язково варто побачити? Зробити? З'їсти?

Хаос

Задоволення. Останнім часом я шукала правильне слово, щоб описати свої почуття щодо свого туманного життя, і це було воно: я була задоволена.

Я любила Бекетта так сильно, що це майже лякало мене. Це не змінилося, і щось підказувало мені, що не зміниться. Але я також знала, що є речі, яких я ніколи не дізнаюся про нього. Навіть сім місяців разом не заповнили всіх дір в інформації про те, ким він був до того, як з’явився в «Солітьюді».

Здебільшого він був тим Бекеттом, якого я знала, але були моменти, коли я ловила його, коли він дивився на острів Раяна або прокидався від кошмару, і я не могла не думати, чи пізнаю я його колись так само добре, як він знав мене.

Можливо, це просто йшло в комплекті, коли ти любив такого чоловіка, як він. За кілька місяців наших стосунків я зрозуміла, що любов — це здебільшого компроміс, але й водночас завжди прийняття. У ньому були десятки дрібниць, які могли дратувати мене, і те саме стосувалося і його, але здебільшого ми були такими, якими були, і ми кохали одне одного. Не було сенсу намагатися змінити одне одного, ми або хотіли рости чи змінюватися самі, або ні. Після того як приймаєш це в ньому й усе ще любиш його, тоді вас майже неможливо знищити.

Бекетт змирився з тим, що я завжди занадто опікуюся близнюками і зовсім не була готова сказати їм, що він їх усиновив. Я прийняла те, що просто є його частини, які завжди залишатимуться затіненими та таємними.

Але не можна було заперечувати, що на мій вибір тримати всиновлення в таємниці безпосередньо вплинуло те, що Бекетт дистанціювався, коли я запитувала про його минуле.

Справа не в тому, що я йому не довіряла. Він би віддав життя за мене. За дітей. Але поки я не знала точно, що він залишиться, що ці тіні в його очах не призведуть до того, що я побачу його спаковані валізи, близнюки теж не могли знати. Боже, вони любили його, та існував надто великий ризик того, що Бекетт може розбити їхні серця, ставши другим батьком, який їх покинув. Тоді, коли Мейсі все ще боролася за своє життя.

Думка про втрату Бекетта розбивала мені серце, і я простягнула руку через консоль позашляховика, щоб узяти його за руку, поки він віз нас знайомими дорогами до Монтроуза. Він підняв мою руку й поцілував внутрішню сторону зап’ястка, не відриваючи очей від дороги. Ця звичка мені подобалася. Обабіч нас лежав сніг, але дороги принаймні були чисті. Лютий завжди був непередбачуваним.

— Тобі добре там? — спитала я Мейсі, коли вона грала на айпаді, який Бекетт подарував їй па Різдво. Він був майже такий самий, як у Кольта, за винятком корпусу.

— Так, я просто працюю над грою в правопис, яку міс Стін дала мені як домашнє завдання. — Вона не підводила очей — просто далі водила пальцями по екрану.

— Ти взяла Кольта? — спитала я, помітивши рожевого ведмедика, що був на сидінні поруч із нею.

— Так. Він був злий, що не зміг приїхати, тож я пообіцяла йому, що Кольт поїде.

Вона зустрілася зі мною очима в дзеркалі й легенько всміхнулася.

—Ти нервуєшся.

—Зі мною все гаразд.

Ми з Бекеттом перекинулися косим поглядом. Місяць тому вона пережила тридцять три дні пекла. Мегахімія була найзліснішою частиною її лікування.

Її рвало. Її шкіра злущилася. У неї були виразки на шлунково-кишковому тракті, і їй поставили зонд для годування, бо вона не могла нічого втримати. Але щойно вона закінчила цей курс лікування й стовбурові клітини пересадили, їй стало краще. Вона була неймовірною маленькою дівчинкою.

Я не можу сказати, що щаслива, оскільки Мейсі досі бореться за своє життя, але в листопаді вже минув рік, а вона все ще тут. У неї був ще один день народження, ще одне Різдво. Кольт брав уроки катання на сноуборді. «Солітьюд» був повністю заброньований на лижний сезон та літо, і Хейлі переїхала кілька місяців тому, знаючи, що я можу покластися на Бекетта, який чергував між Телльюрайдом і Денвером, щоб бути там, де він найбільше потрібен.

Усе поверталося до Бекетта. Він забрав мої найгірші дні й зробив їх стерпними. Взяв хороші дні й зробив їх досконалими. Він забирав дітей, відвозив Кольта до школи, водив Мейсі до лікаря, готував вечерю в ті дні, коли я не могла відійти від головного дому, — не було нічого, чого б він не зробив.

Тому, можливо, я не можу сказати, що була щаслива, але я була задоволена, і цього було більш ніж достатньо.

Хаос би пишався.

Минуло майже чотирнадцять місяців відтоді, як я втратила його та Раяна, і я досі гадки не мала, що саме сталось. Це була частина минулого Бекетта, якої я майже не могла прийняти. Лише майже, бо кілька місяців тому я чула, як він кричав ім’я Раяна посеред кошмару. Цей крик сказав мені, що він зовсім не був готовий говорити.

Раян і Хаос зникли.

Бекетт був живий і в моїх руках, а це означало, що я мала весь час на світі чекати, поки він буде готовий.

Ми заїхали на стоянку лікарні, і Бекетт переніс Мейсі через багнюку, а я йшла за ним, вдячна собі за те, що взула чоботи.

Мейсі мовчала під час реєстрації та проходження життєво важливих оглядів, панувала мертва тиша, коли в неї брали кров і вона проходила комп’ютерну томографію.

До того часу, коли нас посадили в кабінет для огляду чекати докторку Г’юз, вона була майже статуєю.

— Про що ти думаєш? — запитав її Бекетт, сідаючи на стіл для огляду.

Вона знизала плечима, бовтаючи ногами під стільцем. Вони уклали угоду після другої процедури MIBG: вона не сиділа на столах для огляду більше, ніж це було потрібно. Вона сказала, що вони змушували її почуватися хворою дитиною, а вона хотіла вірити, що їй стає краще. Тож Бекетт сидів на столі, доки не заходив лікар, а тоді вони мінялися місцями.

— Я також, — сказав він, відображаючи її знизані плечі.

— Я третя з вами, — додала я.

Це викликало в нас скромну усмішку.

Лікарка Г’юз постукала й відчинила двері.

— Привіт, Мейсі! — сказала вона, дивлячись на Бекетта.

—Спіймали, — сценічно прошепотів він.

Мейсі всміхнулась і підскочила, щоб зайняти його місце, коли він узяв її стілець, а потім мою руку.

— Як ти почуваєшся? — запитала лікарка Г’юз, проводячи звичайний медичний огляд.

—Добре. Сильною. — Вона кивнула, щоб підкреслити свою думку.

—Я тобі вірю. Знаєш чому?

Моя рука міцніше стиснула руку Бекетта. Незважаючи на те що я намагалася здаватися Мейсі непохитною, мене лякало те, що лікарка збиралася сказати. Це здавалося таким несправедливим, щоб маленька дівчинка переживала так багато труднощів, а результату не було.

— Чому? — прошепотіла Мейсі, стискаючи руками плюшевого ведмедика Кольта.

— Бо результати твоїх тестів такі ж чудові, як ти добра й сильна.

Вона постукала пальцем Мейсі по носу.

— Ти рок-зірка, Мейсі.

Мейсі озирнулася на нас через плече з усмішкою — широкою, як штат Колорадо.

— Що саме це означає? — запитала я.

— Ми дивимося на менше ніж п’ять відсотків її кісткового мозку. Ніяких змін відтоді, як ви вийшли з лікарні минулого місяця. І нових пухлин немає. Стан вашої дівчинки стабільний, часткова ремісія.

Це слово сколихнуло щось у моєму мозку, і серце замкнулося так само, як і вперше, коли вони сказали «рак», тільки цього разу це було від радості й недовіри.

— Скажіть це ще раз, — благала я.

Докторка Г’юз усміхнулася.

— Вона в частковій ремісії. Це означає, що зараз не потрібні нові курси лікування. Можливо, я захочу провести сеанс опромінення через кілька місяців, щоб очистити будь-яку мікроскопічну клітину, але поки її сканування чисте, я думаю, ми можемо дати їй невелику перерву.

Усе розпливлося перед очима, і руки Бекетта витерли мої щоки.

Я засміялася, коли зрозуміла, що плачу.

Ми слухали лікарку Г’юз, яка пояснювала, що це не повна ремісія. Дівчинка досягла значного прогресу, але не вилікувалася повністю. Докторка сподівалася, що променева терапія знищить решту ракових клітин і тоді зможуть призначити імунотерапію.

Потім вона повторила, що понад половину всіх дітей з агресивною нейробластомою рецидивують після того, як їм оголошують про повну ремісію. Тобто це не гарантія, а вкрай потрібна перерва. Щотижневе сканування можна було навіть робити в Телльюрайді, і вона переглядала б їх у Денвері — їхати до Монтроуза не було б потреби.

Я записала все, що могла обробити, у її папці, сподіваючись, що згодом зможу все це зрозуміти. Тоді Мейсі зіскочила зі столу, і ми пішли до машини. Мейсі та Бекетт говорили та сміялися, жартуючи про те, скільки морозива вона з’їсть, поки матиме кілька місяців перерви в лікуванні. Вона заявила, що збирається з’їсти цілий великодній кошик, наповнений шоколадом і баночками з арахісовим маслом.

Бекетт підняв і посадив Мейсі в позашляховик, і вона пристебнулася. Тоді він зачинив двері й схопив мою руку, проводжаючи мене до сидіння.

Мене це вразило. Мейсі говорила про Великдень, до якого залишилося два місяці.

Мої очі засльозилися, і я закрила обличчя руками.

— Елло, — прошепотів Бекетт, притискаючи мене до своїх грудей.

Я вхопилася за краї його пальта й схлипнула; звук був бридким, грубим і справжнім.

— Великдень. Вона буде тут на Великдень.

— Так, буде, — пообіцяв він, проводячи рукою по моїй спині розмашистими рухами. — Можемо планувати, знаєш. Подивитися на майбутнє: яким буде життя для нас чотирьох, коли вона одужає. Це нормально — вірити в хороше.

— Я так надовго застрягла в цьому. Просто жила від огляду до огляду, від хіміотерапії до MIBG. Ми навіть не купували подарунків перед Різдвом, бо я не могла зазирнути так далеко в майбутнє. І тепер я бачу на кілька місяців уперед. Звісно, були щотижневі сканування, але кілька місяців здавалися цілою вічністю, подарунком тієї єдиної речі, у якій нам було відмовлено, — часу.

— Ми просто насолоджуватимемося цим і використовуватимемо кожну хвилину, коли вона почуватиметься чудово.

— Так, — погодилась я, кивнувши, але коли слово «ремісія» підкидалося, як пляжний м’яч у грі, я відчувала, що щемить ще більше.

Я завжди відганяла думки про смерть Мейсі, але я також не думала про те, що вона житиме. Мій світ обмежився боротьбою. Моя нескінченність перебувала в межах її лікування. Я ніколи не дивилася надто далеко вперед, боячись, що це відверне мій погляд від битви теперіш нього моменту.

—Мені здається, я стаю жадібною.

— Елло, ти найменш жадібна людина, яку я знаю. — Його руки стиснулися, приземливши мене.

— Я жадібна. Бо я благала про тижні, а тепер бачу місяці й хочу роки. Скільки інших дітей з нейробластомою загинуло, поки вона боролась? Троє з Денвера? І ось я бачу це світло в кінці тунелю й молюся, щоб вантажний потяг не їхав у нашу сторону. Це жадібність.

— Тоді я теж жадібний. Бо я б відмовився від усього, щоб вона мала час. Щоб ти його мала.

Ми пішли додому з Мейсі, яка співала під музику з плей-лісту Бекетта. Її попередні турботи відсунулися на інший день та інше тестування.

Мої хвилювання затягнулись. Бажання чогось такого недосяжного було віддаленою думкою, а тепер, коли це була реальна можливість, це бажання було гучною потребою, яка відтіснила інше й вимагала, щоб її почули.

Я хотіла не просто цих кількох місяців.

Я хотіла все життя.

Уперше після того, як Мейсі поставили діагноз, у мене з’явилася справжня надія. Це означало, що мені було що втрачати.

* * *

Через два тижні моя спина вдарилася об стіну в спальні, і я ледве це відчула. Мої ноги обвилися навколо талії Бекетта, сорочка загубилася десь між вхідними дверима та сходами, а його — спала десь між сходами та спальнею.

Його язик був у мене в роті, мої руки були в його волоссі, і ми горіли.

— Скільки часу ми маємо? — спитав він, гаряче дихаючи біля мого вуха, перш ніж протягнути поцілунки по моїй шиї, затримуючись на тому місці, від якого мою шкіру завжди мурашило, а кров кипіла.

— Пів години? — Це було грубе припущення.

— Чудово. Я хочу почути, як ти викрикуєш моє ім’я.

Він відніс мене до ліжка, і через кілька секунд ми обоє були блаженно голі.

Ми були експертами в тихому сексі, коли роти й руки прикривали звуки оргазму, ми ховались у душі або за ймалися цим уночі, щоб діти нас не почули. Ми вже давно відсунули узголів’я ліжка від стіни.

Але мати весь будинок аж на пів години? Це був привід бути відвертими гедоністами.

Він наблизився до мене, і я притиснула його стегна до своїх, поки він цілував мене до забуття. Незалежно від того, яким таємничим він був щодо свого часу в армії, він був відкритою книгою, поки ми були в ліжку. Наші тіла спілкувалися без особливих зусиль, і нам якось удавалося це все краще щоразу, коли ми займалися коханням. Вогонь, який, як я очікувала, згасне, палав ще яскравіше й гарячіше.

— Бекетте, — простогнала я, коли він узяв до рота мій сосок і просунув руку між моїх стегон.

—Завжди така гаряча. Господи, я кохаю тебе, Елло.

—Я. Кохаю. Тебе.

Кожне слово переривалося зітханням. Цей чоловік точно знав, як довести мене до краю лише кількома...

Дзень. Дзень. Дзень.

Я із силою відхилила голову вбік і побачила мобільний телефон Бекетта, що світився на підлозі біля його джинсів.

—Це. Твій.

— Мені байдуже, — сказав він перед тим, як поцілувати мене.

Я вже вигиналася, щоб зустріти його язик і пальці, відчайдушно бажаючи максимально використати наш час наодинці. Це були моменти, коли ніщо інше не мало значення, коли всесвіт танув і ніщо не існувало поза нашим ліжком — нашим коханням.

Дзень. Дзень. Дзень.

Чорт забирай! Я знову подивилася й розгледіла літери на його екрані.

— Це відділок, і якщо вони зателефонували двічі...

Бекетт роздратовано прогарчав, але схилився над ліжком, щоб дістати телефон.

— Джентрі.

Він притулився ротом до мого живота, і я провела руками по його широких плечах.

— Мене не хвилює. Ні.

Його язик потягся назад до вигину моїх грудей, а потім раптово зупинився.

Він сів на коліна, і я зрозуміла ще до того, як він сказав хоч одне слово, що він іде, бо він уже був за мільйон кілометрів звідси.

— Я буду там через десять хвилин.

Він поклав телефон і кинув на мене погляд, який сказав, що він не пішов би, якби не був їм потрібен.

— Все гаразд, — сказала я йому, уже сідаючи.

Він поклав руку мені на коліно.

— Я б не пішов, якби не...

— Був їм потрібен, — закінчила я за нього.

— Саме так. Біля водоспаду «Фата нареченої» перекинулись люди, і зникла десятирічна дівчинка. Її викинуло з автомобіля. Дитину.

Рятувати дітей він ніколи не відмовлявся. Навіть якщо він не був на зміні — якщо це стосувалося дитини, він ішов.

Я нахилилася вперед і ніжно поцілувала його.

— Тоді тобі краще йти.

— Мені шкода.

Його погляд пройшовся по моєму тілу вниз.

—Так. Так. Шкода.

— Я знаю. Я тебе кохаю. Іди врятуй чиюсь маленьку дівчинку.

Я провела його до дверей разом із Хевок, а через п’ять хвилин уже повністю одягнена стояла у своїй спальні.

В порожньому будинку.

Варіантів було безліч. Я могла б почитати книжку. Я могла б подивитися те, що записала на DVR кілька місяців тому. Я навіть могла б прийняти ванну. Солодка, блаженна тиша.

Замість цього я вибрала прання.

— Я збираюся заснувати нудистську колонію, — пробурмотіла я, схопивши кошик Мейсі та спустившись сходами.

На півдорозі почула, як задзвонив мій телефон, і я перемістила кошика на стегно, щоб відповісти.

— Алло!

— Місіс Джентрі?

Хай там як мило це звучало — я викинула цю думку з голови.

— Ні, я міс Маккензі, але я знаю Бекетта Джентрі.

Я пройшла до маленької пральні й закинула туди білизну. Якщо ми залишилися тут жити після того, як Мейсі вилікувалась, то перше, що було в моєму списку, — це попросити Бекетта встановити пральну та сушильну машини.

Боже мій, я щойно планувала не лише життя Мейсі, а й те, щоб Бекетт усе ще був зі мною. Хіба я сьогодні не була оптимісткою?

— Міс Маккензі?

Оптимістка, яка повністю проігнорувала дзвінок і поринула в мрії.

— Я слухаю. Перепрошую, що ви сказали?

Я налила засіб для прання й натиснула «Пуск», а потім вийшла з пральні, щоб почути, що каже жінка.

— Мене звати Даніель Вілсон. Я з Тгі-Prime. — Її тон був цілком діловим.

— О, страхова компанія. Звичайно. Я мама Мейсі Маккензі. Чим я можу вам допомогти?

О боже, ці тарілки ж теж треба помити. Що, в біса, діти вигадали з Адою сьогодні вдень?

— Я телефоную у зв’язку з листом, який я надіслала командиру сержанта першого рангу Джентрі. І також надіслала копію вам. — Вона була роздратована.

Я подумала про невеликий стос страхових конвертів на моєму столі, де були докладно описані заявки на виплату.

— Мені дуже шкода, я насправді не розгортала його, хоча минуло кілька тижнів.

Зазвичай я ставлюся до цього набагато серйозніше, але розуміння того, що ми мали кілька місяців перерви в лікуванні, змусило мене почуватися занадто впевненою, щоб навіть не чіпати пошти, пов’язаної з раком. Я почувалася як Росс у тому епізоді «Друзів», переконуючи пошту, що в нас була перерва.

Тоді те, що вона сказала, просто вбило мене.

— Його командиру?

— Так. Капітанові Донаг’ю? Ми також надіслали йому листа минулого тижня як повідомлення.

Бекетт пішов з армії. Він сказав, що був у кінцевій відпустці, коли приїхав сюди у квітні, а це був уже перший тиждень березня. Я мало знала про армію, але не думаю, що кінцева відпустка може тривати рік. О боже, невже він мені збрехав?

— Я хотіла б призначити час для попередньої співбесіди. Можна наступного тижня. Скажімо, опівдні в понеділок?

— Прошу, ви хочете приїхати до Телльюрайда?

— Так було б найкраще. Понеділок вам підходить чи вівторок краще?

Вона хотіла приїхати до Телльюрайда за два дні.

— Понеділок підходить, але я можу запитати, про що йтиметься на зустрічі? Мене ніколи раніше не відвідувала страхова компанія.

Те, що вона сказала далі, змусило мене замовкнути. Я була нерухомою, поки діти повернулися додому з Адою, потім тихою, коли вечеряли та коли купала дітей. Коли я відправила дітей спати, мої думки летіли в десяти тисячах різних напрямків... і не зупинялися годинами.

Була вже десята вечора, коли ввійшов Бекетт, використовуючи ключ, який я дала йому сім місяців тому.

Він був виснажений, по його обличчю стікали цівки бруду. Він зняв свою куртку з написом «Рятувальник» і повісив її на вішалку біля дверей. Хевок теж зайшла, щоб трохи потертися, перш ніж пішла до своєї тарілки з водою.

—Чому в мене немає ключа від твого помешкання? — запитала я.

— Що?

Він раптово зупинився, коли побачив, що я сиджу за обіднім столом серед розгорнутих страхових документів.

—Я дала тобі ключ від свого помешкання, і ти тепер спиш тут більшу частину ночей. Це так символічно, знаєш? Я впустила тебе повністю, а ти тримаєш все в чорта на болоті. Я можу прийти до тебе лише тоді, коли ти відчиняєш мені двері.

Він сів у крісло за рогом від мого.

— Елло? Що відбувається?

—У тебе все ще є командир? Донаг’ю?

Те, як спорожнів вираз його обличчя, підказало мені відповідь. Вираз обличчя Раяна був таким самим, коли я запитувала щось про його підрозділ.

— Ти збирався сказати мені, що не пішов з армії?

Він зняв кепку й занурив руки у волосся.

—Це технічне питання.

—Я дивлюся на службу в армії як на вагітність. Або вона є, або її немає. Немає наполовину технічних деталей.

Темні, злі сумніви, які я стримувала, почали прорізати мої груди, прокладаючи шлях до серця.

— їй брехав мені весь цей час? Ти все ще там? Ти просто чекаєш, поки ти мені більше не будеш потрібен, щоб ти міг повернутися? Я все ще лише місія для тебе? Молодша сестра Раяна?

— Боже, ні.

Він потягнувся до моєї руки, але я відсмикнула її.

— Елло, усе зовсім не так.

— Поясни мені.

—Дехто з’явився тут одразу після того, як я приїхав сюди, попросивши мене повернутися, і я відмовився. Після того, що сталося, я вже не підходив для повернення, та й Хевок може слухатися вас, але вона не буде приймати робочих команд від будь-кого іншого.

—Ах, ще одна жінка, яку ти зруйнував для будь-якого іншого чоловіка, — сказала я, вітаючи його своєю пляшкою води.

—Я сприймаю це як комплімент.

Він схилився над столом, спершись ліктями на темне поліроване дерево.

— Не варто.

— Цей... чоловік запропонував мені зробити документи про тимчасову непрацездатність. Це дозволило б мені зберегти все в армійському плані, не з’являючись там. Я можу повернутися, коли забажаю, якщо просто підпишу пакет документів на рік, їх ще можна продовжити до п’яти. Він використав усі можливості системи, щоб я міг легко повернутися.

— І ти погодився.

Я навіть не могла дивитися в ці очі. Щойно я це зроблю, він переконає мене, що залишиться, коли всі докази вже доводять протилежне.

— Я відмовився.

Я підвела на нього погляд.

—Але тієї ночі, коли зрозумів, що можу додати Мейсі та Кольта до своєї страховки, я знав, що повинен підписати ці документи. Це був єдиний спосіб покрити їх страховкою на 100 %.

— Коли ти це зробив?

— Того ранку, коли пішов на зустріч із Джеффом. Залишався рівно один день до закінчення чинності пропозиції.

—Чому ти не сказав мені?

Моя підозра трохи розвіялась.

— Бо я знав, що ти ненавидиш усе, що ми робимо, життя військових. Щоб ти не думала, що я підписую ці документи як засіб для втечі, коли закінчу грати в сім'ю тут, у Телльюрайді. Я маю рацію?

Він відхилився назад і підняв брову.

— Можливо, — визнала я. — Ти не можеш звинувачувати мене, чи не так? Такі хлопці, як Раян і ти. Хаос. Ви всі постійно потребуєте поспіху. Одного разу Раян сказав мені, що найбільш живим він відчував себе під час перестрілки. Що все в ті хвилини відбувалося яскраво, а решта його життя через це трохи потьмяніла.

Бекетт грався краями кепки й повільно кивнув.

—Так, може бути. Щойно рівень адреналіну у твоєму організмі знижується, посилюється відчуття життя і смерті, звичайні, повсякденні речі здаються не такими важливими. Наче в Діснеї, життя — це монорейкова дорога, а боротьба — це американські гірки: злети, драматичні падіння, перипетії. За винятком того що іноді люди гинуть на каботажному судні й це змушує тебе почуватися ще щасливішим, вийшовши з нього, але водночас із великим почуттям провини.

— Тоді чому б мені не очікувати, що ти повернешся до цього? Якщо ми монорейкова дорога, тобі доведеться нудьгувати, а якщо ні, то все одно буде нудно.

— Бо я кохаю тебе.

Він сказав це з такою неймовірною впевненістю, як хтось казав про те, що Земля кругла або океани глибокі. Його кохання було щирим.

— Бо я люблю цілувати тебе, займатися з тобою коханням. Коли ми разом, ти все це затьмарюєш. Усе це навіть не відходить на задній план — його просто немає. Бойові дії мене ніколи не турбували, бо мені було нічого втрачати. Мене ніхто не кохав, і я дбав лише про Раяна та Хевок. Я не зміг би залишити тебе. Я не зміг би поїхати світ за очі й переживати за тебе, за дітей. Я не зміг би брати участі в бою з такою самою ефективністю, бо знав би, що, якщо я загину, ти будеш сама. Розумієш?

— Я твій криптоніт.

Це звучало не так улесливо.

— Ні, ти дала мені що втрачати. З іншими одруженими хлопцями все гаразд, але, можливо, це тому, що в них не було такого сумного дитинства. Любов для них була монорейкою. Ти перша людина, яку я коли-небудь кохав, і перша жінка, яка коли-небудь кохала мене. Ти — американські гірки.

Ну, якщо це просто не встромило шпильку в мою бульбашку гніву й не прокололо її.

— Ти мав сказати мені.

— Мені шкода. Я повинен був тобі сказати. Але тоді ми були настільки близькі і я так сильно хотів тебе, що не бажав ризикувати.

Він сів прямо й узяв мене за руку, дивлячись мені в очі з таким напруженим виразом обличчя, що мороз пробіг по спині.

— Якщо я щось приховую від тебе, то це тому, що боюся ризикувати тебе втратити. Вся ця штука з американськими гірками? Я ніколи не відчував такого. Ніколи моє серце не залишало мого тіла й не належало комусь іншому. Я не знаю, як підтримувати стосунки, і боюсь, що можу зіпсувати їх.

Я провела великим пальцем по нижній частині його зап’ястка.

—У тебе все добре виходить. У нас усе добре. Якщо подумати, це найдовші стосунки для мене також. Тільки не приховуй нічого від мене, гаразд? Я завжди можу зрозуміти правду, але брехня...

Я проковтнула клубок у горлі.

— Брехня — моя жорстка межа. Я маю довіряти тобі.

І я все одно довіряла, хоча він приховав від мене цю деталь.

— Є три речі про мене, які змінили б те, як ти сприймаєш мене.

— Ти цього не знаєш.

—Я знаю.

Він був такий упевнений.

— Перевір мене.

М’яз на його щелепі напружився, і він мав такий вигляд, ніби міг...

— Звідки ти дізналася про мого командира?

Чи не міг.

Мій шлунок заполонило розчарування.

— Телефонували зі страхової компанії. Вони посилають когось у понеділок, щоб провести з нами співбесіду.

— Що? Навіщо?

— Я припускаю, що під час нещодавнього подання документів їх стривожила сума рахунків Мейсі. Вони будуть проводити розслідування щодо страхового шахрайства.

Його очі повільно заплющилися, а голова закинулася назад.

— Це просто чудово.

— Бекетте...

Він відштовхнувся від столу й узяв кепку, натягнувши її, сказав:

— Я думаю, я спатиму вдома сьогодні ввечері. Це не через тебе, просто це рятувальна операція, і мені потрібно...

— Ви знайшли маленьку дівчинку? — спитала я, соромлячись, стишивши голос, бо й не подумала про те, щоб запитати раніше, надто захоплена власною драмою.

— Так. Повинна вижити, але була близька до загибелі.

Я полегшено зітхнула.

— Тоді я рада, що ти зайшов її.

Наскільки відрізнялася ця розмова від тієї, яку ми мали кілька годин тому, до того як він пішов!

— Я також.

—Залишся. Будь ласка, залишся, — тихо попросила я. — Я знаю, що іноді тобі сняться кошмари після того, як ти когось рятуєш. Я впораюся.

Якщо я хотіла мати майбутнє із цим чоловіком, я повинна була довести йому, що я не відвернуся від нього, коли він покаже ті сторони, які навмисне приховував.

— Я ж казала тобі, немає нічого, що змусило б мене сприймати тебе інакше.

— Я вбив дитину.

Він сказав це так тихо, що я майже не почула його, але знала, що він не повторить, навіть якби я запитала. Тож я сиділа так нерухомо, як могла, і просто спостерігала за його обличчям.

— Це був рикошет кулі. їй було десять. Я вбив її, і наша мета була навіть не в тому місці, про яке ми мали дані. Я вбив дитину. Все ще хочеш спати поруч зі мною?

— Так, — швидко відповіла я, а на моїх очах виступили сльози.

— Ти це серйозно? У неї були каштанове волосся й світло-карі очі. Вона бачила, як ми йдемо, і намагалася відвести свого маленького брата з дороги.

Він схопився за спинку крісла.

—Я все ще чую, як кричить її мати.

— Ось чому ти йдеш на порятунок кожної дитини, незважаючи ні на що.

Він кивнув.

Можливо, це було частково причиною того, що він також був такий сповнений рішучості, щоб урятувати Мейсі.

— Це не твоя провина.

— Ніколи більше не кажи мені цього, — різко сказав він. — Я натиснув на курок. Я знав про ризики. Я вбив ту дитину. Щоразу, коли ти бачиш мене з Мейсі чи з Кольтом, подумай про це, а потім ти вирішиш, наскільки ти дійсно хочеш знати про те, як я провів останнє десятиліття.

Моє серце розривалося за нього, за ту маленьку дівчинку та її матір, за брата, якого вона намагалася забрати з дороги. За провину Бекетта. Я хотіла сказати йому, що він мене не налякає. Що я знала, ким він був у глибині душі, і він був феноменальною людиною. Але вираз його обличчя сказав мені, що сьогодні це не варіант: він не був готовий до підтримки.

І якщо тобі ніхто ніколи цього не казав — ти гідніш. Любові. Сім'ї. Дому.

Слова Раяна з його останнього листа до Бекетта вразили мене.

Він був єдиною людиною, яка, можливо, знала Бекетта краще за мене, і я мала відчуття, що, хоча я знала всі прекрасні сторони Бекетта, Раян знав тіньові.

Я встала й простягнула руку, чекаючи, поки він вирішить.

Після моменту, що здавався цілою вічністю, він узяв мене за руку й піднявся зі мною нагору. Коли він узяв душ і ми разом лежали в темряві моєї спальні, Бекетт притягнув мене до себе, тримаючи мене спиною до свого обличчя.

— Я не давав тобі ключа, бо тобі належить цей будинок, Елло. Я подумав, що в тебе вже є ключ. Можливо, я мав сказати тобі, щоб ти його використовувала, коли захочеш, але я гадав, що ти й так це знаєш.

— Знаю що?

—Ти дала мені свій ключ, коли ми досягли певного етапу в наших стосунках, коли ти мені довіряла.

— Так.

— Мені довелося заслужити твою довіру. Але ти мала мій ключ із першого дня. Ти вже мала ключ до мене. Я знаю, що двері на горищі трохи заклинило, але дай трохи часу.

Я обернулася в його обіймах, згадуючи кожен раз, коли він запитував, чи може допомогти мені. Того дня, коли Кольт прийшов до нього. Тієї ночі, коли я зайшла, щоб прочитати листа Раяна... а потім знову вечір усиновлення. Коли він уперше прийшов, я була тією, хто закрився від нього.

—Я кохаю тебе.

—Я знаю, і я кохаю тебе, — сказав він мені. Потім він провів наступну годину, показуючи це мені кожним дотиком своїх рук і поцілунками.

Як я вже сказала, ми були експертами в тихому сексі.

Приголомшливому, карколомному сексі, який змінює душу.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

БЕКЕТТ

Лист № 21

Хаосе!

Це Різдво. Еге ж. Невже я справді стала такою людиною, настільки сумною та охопленою хвилюваннями, що навіть написати слово «Різдво» здається мені депресивним?

Так не повинно бути. Мейсі тут, і, оскільки минув тиждень після її останньої хіміотерапії, вона стала бадьорішою. Тепер її волосся повністю зникло. Воно пішло відразу після другого курсу хіміотерапії, тобто десь у день її народження. Коли це почалося, вона сказала мені все це зістригти. Вона сказала, що легше сумувати відразу, ніж потроху щодня.

Моя шестирічна дитина неймовірно мудра.

Отже, нині Різдво, і, поки мої діти граються своїми новими іграшками, я хочу зосередитися на тому, що в мене є хорошого.

По-перше, дякую за халат. Він такий м'який, мені він подобається. Я б запитала, де ти його знайшов, але це, ймовірно, означало б сказати мені те, що тобі заборонено. Сподіваюся, твій подарунок також дістався до тебе.

По-друге, ти скоро будеш тут. Мушу визнати, я схвильована цим набагато більше, ніж мала б. Мені здається, що я вже так добре тебе знаю і побачити тебе віч-на-віч — це, по суті, просто побачити тебе. Я познайомилася з тобою двадцять один лист тому. Як це дивовижно — зустріти когось через його слова до того, як побачиш його обличчя, побачиш, наскільки привабливий його розум, а потім побачиш, чи тіло відповідає йому. Не те щоб я думала про твоє тіло. Я впевнена, що воно чудове, оскільки ти робиш те, що робиш. Я маю на увазі, це добре.

Тупа. Дурна. Ручка.

Я просто кажу, що маю визнати, що мене приваблює те, яка ти людина. Це дивно? Я сподіваюся, що ні. Більше людей повинні так зустрічатися, щоб по-справжньому зрозуміти людину до того, як вони побачать обгортку. І я знаю, що це були лише листи, але в мене таке божевільне відчуття, що ти розумієш мене, мабуть, краще за всіх тут.

Тож приїжджай.

Елла

Поводься добре, — сказав я Хевок, коли ми почули стукіт.

Я відчинив вхідні двері й побачив Еллу, яка стояла там із папкою в руці й напруженим обличчям. Настав понеділок, і жінка зі страхової мала прийти за десять хвилин. Ми перенесли зустріч до мене додому, щоб не хвилювати Мейсі.

Крім того, оскільки я був власником страхового поліса, саме мене вона збиралася розпитувати.

— Кави? — запитав я, коли зайшла Елла.

— Я досить трясуся й так.

Вона вислизнула зі свого пальта й повісила його на вішалку, показавши пару джинсів, які ідеально сиділи на її фігурі, і синій топ, який пасував до її очей. Блін, вона мала класний вигляд. Здорова. Тіні під її очима тьмяніли, а шкіра набула неймовірного блиску.

Я не міг дочекатися, щоб побачити, як світло зігріє її шкіру крізь вітраж, що його я щойно встановив у новому будинку, — я ще не казав їй, що зводив дім останні шість місяців. Це була таємниця, яку я радісно зберігав. Ще два тижні — і він нарешті буде готовий, щоб переїхати в нього. Тоді вона повернула б цей будиночок у роботу й не відчувала б, що я тисну на неї, щоб вона переїхала до мене.

Той факт, що будинок був поруч із «Солітьюдом» і достатньо великий для всіх, був лише перевагою.

— Не хвилюйся. Ми нічого поганого не зробили. Я обіцяю. Це просто візит.

— Вона приїхала сюди з Денвера, Бекетте. Ти впевнений, що Марк нам не потрібен? Це не про щось поверхове. Для неї це незручно, а для нас це втручання.

— Ну, так і є, — сказав я, обіймаючи її. — Ми зателефонуємо Марку, якщо в цьому буде потреба, але я, щиро кажучи, думаю, що хвилюватися нема чого.

Коли почувся стук у двері, я зітхнув.

— Схоже, вона приїхала раніше. Ура.

Я покинув тепло Еллиних обіймів і відчинив двері, щоб зустріти...

— Ого. Що ви тут робите?

Стиснуті губи Донаг’ю підказали мені, що це був не його вибір.

— Мене викликали. Очевидно, це легше з міркувань безпеки, ніж випадкові візити до нашого «офісу».

Він показав пальцями знак лапок.

— Проходьте.

Він увійшов усередину, повісив своє пальто на вішалку, а потім трохи підтягнувся, коли побачив Еллу.

— Міс Маккензі, — сказав він, злегка кивнувши.

— Ви були на похоронах Раяна.

Її голос став м’яким.

Я взяв її за руку.

— Елло, це...

— Капітан Донаг’ю, — чесно відповів він. — Я вже знаю, що страховий демон сказав їй.

— Що ж, приємно знову вас бачити. Мені шкода, що я не була привабливішою на похоронах Раяна. Мені було трохи... ніяково.

— Ви горювали. Це зрозуміло. Крім того, Хаос так багато розповідав мені про вас, що я вже відчував, ніби вас знаю.

Він не зміг би шокувати мене сильніше, якби вдарив по горіхах.

— Хаос. — Елла вимовила це ім’я, наче він був довбаним святим. — Ви знали його. Так? Він був у вашому підрозділі?

Очі Донаг’ю злетіли на мене, і я ледь похитав головою, непомітно для будь-кого іншого, крім тих, хто працював зі мною в ситуаціях, коли цей рух означав життя або смерть.

Як зараз.

Він миттєво заспокійливо всміхнувся Еллі.

— Хороший хлопець. У захваті від тебе, я можу це сказати.

Цього разу його погляд повернувся на мене, безумовно, трохи несхвально.

— Джентрі, як щодо того, щоб випити кави?

Це була не пропозиція.

— Залюбки.

— Я почекаю тут. Мені здається, я бачу, як під’їжджає її машина, — сказала Елла, майже притулившись обличчям до дверного скла.

— Що, чорт забирай, ти робиш? — спитав Донаг’ю, коли я приготував йому чашку кави.

— Те, про що попросив мене Мак.

— І вона не знає?

— Ні. І так має бути далі.

Коли машина перестала шипіти, я простягнув йому чашку. Я знав, що він любив чорну та міцну каву й таких само жінок.

— Ти всиновив її дітей, і, якщо я правильно розумію, ти спиш з нею, а вона не...

— Щойно вона дізнається, усе закінчиться. Ви знаєте, що сталося. Вона вижене мене звідси так швидко, що я дістану удар хлистом. Як же тоді я їй допоможу? Я ненавиджу це. Але як є, так є. Що довше я чекав, щоб розповісти їй, то далі ми заходили, і тепер ми аж тут.

Двері відчинилися та зачинилися, а потім почулися звуки кроків двох жінок, які прямували до нас.

—До біса, Ха... — Він похитав головою. — Джентрі.

— Ну що ж, панове. Приємно бачити, що ви тут і готові починати. Я Даніель Вілсон, а ви, мабуть, Семюел Донаг’ю та Бекетт Джентрі.

На вигляд їй було близько сорока, вона була в костюмі та з мінімальним макіяжем. Її каштанове волосся було зібране в суворий французький пучок, а на намисті звисали окуляри.

Мої інстинкти підказували мені, що вона жадає крові. Моєї крові.

— Кави? — запропонував.

— Ні, дякую. Почнемо?

Ми всі зібралися за обіднім столом. Даніель сиділа на чолі, розкладаючи папки та зошити, наче готуючись до випускних іспитів. Елла сиділа поруч зі мною з одного боку, міцно стиснувши мою руку, а Донаг’ю сів з іншого, відкинувшись на спинку крісла й попиваючи каву.

У хлопця завжди було чудове обличчя.

Але навіщо вона його викликала?

— Почнімо. Містере Джентрі, скажіть, будь ласка, як ви вирішили всиновити дітей міс Маккензі?

Вона наділа окуляри, вийняла ручку й стиснула її над жовтим стеноблокнотом.

Стара школа.

— Я служив у підрозділі з її братом Раяном. У своєму останньому листі він попросив мене приїхати в Теллью-райд і подбати про його сестру Еллу.

Вона кивнула, швидко пишучи.

— Чи можу я побачити листа?

— Ні, — відповіла Елла. — Це приватно, не ваша справа.

Даніель нахилилася, дивлячись на Еллу, як яструб.

— Вашу доньку вдочерили в липні, і відтоді вона коштувала нашій компанії понад мільйон доларів, витрачених на лікування її захворювання, про яке було відомо раніше. І її негайно почали лікувати за допомогою терапії, яка не була схвалена вашим попереднім лікарем. Якщо ви не хочете оплачувати цих рахунків, я пропоную вам показати мені листа.

О, ця жінка була ще тією занозою.

Я вигнув стегна, вийняв листа із задньої кишені й посунув їй через стіл.

— Але ви не можете його забрати.

— Ви носите його із собою? — запитала вона, дивлячись на мене поверх окулярів.

— Так. Коли твій найкращий друг просить тебе про щось схоже, ти намагаєшся тримати це при собі.

Вона розгорнула листа й перечитала його, а потім сфотографувала на телефон.

Я почувався скривдженим, ніби вона щойно сфотографувала оголену душу Раяна без його дозволу. Це те, чого він хотів би. Він хотів би, щоб його сім'я була захищена.

І я теж.

— Цікаво. Тож підрозділ санкціював цю місію? — запитала вона Донаг’ю.

— Я не впевнений, який підрозділ ви маєте на увазі, — відповів він, знизавши плечима.

— Я добре знаю, що ви робите, капітане Донаг’ю. Я стежила за слідом ваших паперів і угодою, яку ви уклали з містером Джентрі, щоб утримати його в тій маленькій лазівці для інвалідів. Ви все це спланували? Він тимчасово непрацездатний, щоб мати змогу отримати страховку для маленької дівчинки?

Донаг’ю ковтнув кави, і я був шокований, що вона не покрилася кригою: він був такий холодний.

— Ні, але якщо моя пропозиція дала йому таку можливість, я радий, що допоміг. Джентрі запропонували статус тимчасово непрацездатного, бо я маю повноваження це запропонувати, і він був не здатний повернутися до служби.

— І ці причини були...

Вона підняла на нього очі.

— Вищі за вашу платню. Послухайте, я погодився приїхати сюди заради Елли та Бекетта, і мені не проблематично відповідати на будь-яке питання, яке у вас виникає. Але у вас немає дозволу знати, ну, майже нічого. Все, що ви дізналися, — це те, що я був уповноважений запропонувати йому статус особи з тимчасовою втратою працездатності в надії, що він вилікується й буде здатен повернутися до активної служби будь-коли протягом наступних п’яти років. Подано належні документи, і він має право на медичне обслуговування. Це все. Це все, що ви від мене почуєте.

Вона поправила окуляри й навела погляд на нас із Еллою.

— Тож ви випадково з’явилися в Телльюрайді, щоб виконати прохання вашого померлого друга, яке він висловив у листі, та всиновили її дітей.

— Не випадково, але так. Я полюбив і дітей, і Еллу. Коли ви любите когось, хочете захистити його. У них не було тата в їхньому житті, і я хотів стати для них татом.

— Але ви могли би просто одружитися з міс Маккензі й досягти того самого, чи не так?

Її погляд промайнув між нами.

— Тоді це було б шахрайством, — сказав я, коли Елла стиснула мою руку. — Це стало б тим випадком, хоча якби ви ганялися за кожною молодою дівчиною, яка переслідувала військового за пільги, то ви були б надто зайняті, щоб з’являтися тут.

— Я не дуже вірю в шлюб, — додала Елла.

Якого біса?

— Не вірите? — запитала міс Вілсон, явно не вірячи їй.

— Ні. Я була одружена з біологічним батьком Кольта та Мейсі. Він пішов, щойно дізнався, що будуть близнюки. Незабаром він розлучився зі мною. Одруження з Бекет-том було б абсолютним шахрайством, коли я не маю жодної віри в шлюб. Зрештою, що це таке, коли обіцянки нічого не значать і аркуш паперу пов’язує ваше життя із чиїмось так само легко, як наступний розриває зв’язок? Це нічого не означає. Але всиновлення означає. У нього чудовий зв’язок із моїми дітьми, і він виконує так багато батьківських обов’язків, як і я. Він водить Мейсі на лікування, Кольта — на заняття з футболу й сноуборду. Він побудував для них будиночок на дереві, а вранці пакує обіди. Це нагадує вам шахрайство?

Запала незручна тиша, коли міс Вілсон удавала, що переглядає свої записи. Нічого із цього не мало сенсу. Звичайно, рахунки Мейсі були захмарними, але люди всиновлювали дітей із високим рівнем потреб щодня.

— Якщо ми тут закінчили... — почав Донаг’ю.

— Я не задоволена.

Тон її голосу, те, як вона різко дивилася на Донаг’ю, змусили мене нахилитися вперед і проглянути деталі її обличчя.

Справа була в чомусь особистому.

— Звідки ви дізналися про підрозділ? — запитав я.

— Я припускаю, що вона дізналася від своєї сестри Кассандри Рамірес.

Донаг’ю дивився на неї згори вниз.

Рамірес.

Він пішов з армії після того, як утратив руку. З того, що я чув від хлопців перед виходом, пішов він непросто. Тут Елла мала рацію: такі хлопці, як ми, не відмовляються від викиду адреналіну без бою. Я теж тепер працював у рятувальній службі. А Рамірес...

Вона ковтнула й кілька разів постукала ручкою по паперу, перш ніж підвести очі.

— Так, я сестра Кессі. Але це не має нічого спільного із цим розслідуванням.

Чортівня.

— Звичайно, — сказав Донаг’ю, знизавши плечима. — Ви хочете справедливості з огляду на те, що з ним сталося. З огляду на те, що йому довелося залишити роботу, перш ніж він був готовий, і я не міг дати йому такої самої угоди, як Джентрі. Не гроші — усе покривала його медична пенсія, — а надію повернутися. Ось чому ви тут. Це не через Мейсі, чи Бекетта, чи Еллу. Це через мене.

Вона відкашлялася й склала папки.

— Це не має нічого спільного із цим. Зовсім. І мені шкода, але, якщо ви не зможете надати мені доказів того, що у вас були будь-які зв’язки із цією дитиною до поставленого діагнозу, я рекомендуватиму переглянути вашу справу та призупинити всі поточні методи лікування, поки ми далі все розслідуватимемо.

— Ви не можете цього робити! — кинула Елла. — За законом вони його діти. Він піклується про них, підтримує їх і в усьому чинить як їхній тато.

— Цікаво, адже, коли я випадково зустріла Кольтона раніше в школі, він сказав мені, що в нього немає тата. І коли я запитала його про вас, він сказав, що ви найкращий друг його дядька та хлопець його мами, але жодного разу не згадав, що ви його всиновили. Чому б це?

— Ви розмовляли з моєю дитиною без моєї згоди?

Елла перелетіла через стіл, і я зміг лише обійняти її за талію та відтягнути назад.

— Заспокойтеся. Це точно не було частиною мого розслідування. Я випадково зайшла до школи, мені треба було дізнатися ще кілька фактів, а Марґарет терміново забрали зі школи, змінивши екстрені контакти на Кольтонові. Тоді я випадково його побачила.

— Брехня.

Елла закипіла.

— Ви перевищили свої повноваження, — сказав я якомога спокійніше. — Все це розслідування — це дурня, і, коли ми вас прикриємо, ми не зупинимося.

— На кону стоїть життя маленької дівчинки.

Елла говорила рівним тоном, але її рука тримала мою мертвою хваткою.

— А ще ви дбаєте лише про те, щоб помститися Донаг’ю.

— Я дбаю про те, щоб дотримувалися правил, яких ці люди не поважають. Правда полягає в тому, що цей чоловік усиновив двох дітей своєї теперішньої дівчини, одна з яких потребує мільйонів доларів на лікування, а ви навіть не сказали дітям, що їх усиновили. Це дуже дивно й погано. Якщо виявиться, що повне розслідування Тгі-Ргіmе не потрібне, я, звичайно, попрошу у вас вибачення. Цього року ми боремося із шахрайством.

Вона полювала на відьом, і, хоча те, що ми зробили, було абсолютно законним і аж ніяк не шахрайством, вона збиралася перекрутити це й кинути нас у пекло, поки вони типу розслідуватимуть усе. Вони могли призупинити платежі за лікування Мейсі, сканування, майбутнє опромінення... усе. Незважаючи на те що нас визнали б невинними в будь-яких протиправних діях, це затягнулося б достатньо надовго, щоб Мейсі відчула наслідки.

Якщо я не зможу довести, що знав дітей до діагнозу.

Мої вуха наповнив глухий рев, коли Елла та міс Вілсон обмінялися словами. Я втратив би Еллу, але я знав це, коли з’явився в Телльюрайді. Час, проведений з нею, був подарунком, на який я не мав права. Чорт, я його вкрав. Вона насправді не знала чоловіка, у якого була закохана, бо я їй нічого не сказав.

Три речі. Три причини. Це те, що я використовував, щоб приймати рішення в моменті, використовував, щоб задовольнити свою потребу — спочатку стрибати, а потім шкодувати.

Елла заслуговувала на правду.

Мейсі заслуговувала на життя.

Моя любов до дітей не була обманом.

Рішення прийнято.

— Якщо ви зачекаєте тут хвилинку, — сказав я, перепрошуючи, щоб вийти з-за столу.

Я піднявся сходами, перестрибуючи через дві за раз, і дістав коробку, яку ховав під купою спідньої білизни в тумбочці.

З доказами в руках я повільно спустився сходами. Елла та міс Вілсон ще сперечалися, але Донаг’ю повернувся до мене. Він узяв коробку, а мій вираз обличчя сказав за себе.

— Ти впевнений? — тихо запитав він.

— Це єдиний спосіб.

Він кивнув, коли я пройшов повз нього, щоб стати біля Елли. Розмова припинилася, і всі погляди звернулися на мене.

— Я тебе кохаю. Я завжди кохав тебе, — сказав я Еллі.

— Я теж кохаю тебе, Бекетте, — відповіла вона, збентежено зсупивши брови. — Що ти робиш?

Поцілувати її було першою думкою в моїй голові — провести цю останню секунду з нею, щоб я міг її згадати потім. Але я вже взяв від неї достатньо.

— Я маю сказати тобі, і я знаю, чого це коштуватиме мені... тобі, але я не можу дозволити іншій дитині платити за мої помилки, особливо Мейсі.

Коробка видала тихенький скребучий звук, коли я посунув її по столу. Міс Вілсон узяла її, піднявши квадратну кришку.

— На що саме дивитися?

Вона витягла докази мого гріха на стіл, й Елла ахнула.

— Чому в тебе мої листи? Його листи? — прошепотіла вона.

Я не зводив очей з міс Вілсон, не в змозі набратися сил, щоб спостерігати, як любов умиратиме в очах Елли, коли вона зрозуміє.

— Ви сказали, що вам потрібні докази того, що я знав дітей до діагнозу, що в мене були з ними стосунки. Ви знайдете там листи, на яких написані дати до встановлення діагнозу, а також дитячі малюнки й маленькі записки. Я знав дітей, любив їх і кохав Еллу до того, як Мейсі поставили діагноз. У вас немає причин для розслідування. Якби мова йшла лише про лікування Мейсі, я б не всиновлював Кольта. Правда в тому, що я хотів бути їхнім батьком.

Міс Вілсон зітхнула, гортаючи листи.

— Мені потрібно буде вийти й зателефонувати.

Вона сфотографувала листи Елли та малюнки дітей, зібрала свої зошити й вийшла до вхідних дверей.

— Елло... — почав я.

— Не варто. Жодного слова. Не зараз.

Її кісточки були білі, як і кінчики нігтів, де вони впивались у її плечі.

Донаг’ю подивився на мене, сповнений такого співчуття, що я ледь не впав прямо на місці.

Минали хвилини. Єдиними звуками серед напруження в кімнаті були цокання годинника та серцебиття, що ревіло у вухах, поглинаючи кожну думку. Цього буде достатньо? Чи я щойно пожертвував усім... даремно?

Вхідні двері відчинилися, і міс Вілсон увійшла назад з легким рум’янцем на щоках.

— Виходить, я помилилась. Мені... шкода, — вона ледве видавила це слово, — перепрошую за всі незручності. Хоча ситуація все ще не дуже зрозуміла, ви не зробили нічого, що могло би призвести до скасування поліса. Мій керівник вирішив, що розслідування на цьому закінчено.

Я ледь не присів від полегшення, від нашої перемоги, не важливо, чого вона коштувала.

— Не кажіть це з таким розчаруванням. Ви сьогодні допоможете хорошим людям.

Донаг’ю відштовхнувся від столу.

—Я проведу вас.

Міс Вілсон підвелася, а потім вимушено всміхнулася мені.

— Мій зять сказав, що ти був хорошим, і це, напевно, щось означає. Він сказав, що ви із собакою ідеально підходили одне одному, він ніколи раніше такого не бачив. Навіть ваші імена означають одне й те саме. Було приємно познайомитися з вами, містере Джентрі. Міс Маккензі.

Вона повернулася до Хевок, яка сиділа біля мене.

—Хевок, правильно?

— Сюди, міс Вілсон, — гукнув Донаг’ю.

Він дивився на мене, коли вона йшла до нього. Донаг’ю знав, що в мене буде за що переживати.

— Пропозиція ще чинна. Ти завжди можеш повернутися.

Я кивнув, і вони пішли, двері зачинилися зі зловісним ехо.

— Як ти міг приховати їх від мене? Чому в тебе його листи? — спитала Елла, підводячись зі стільця й відступаючи від мене до коробки.

— Елло.

Вона поклала руки на обидва боки голови й похитала нею.

— Ні. Ні. Ні. О боже. Будиночок на дереві, такий самий почерк на дипломі Мейсі. Хевок. Це не збіг, чи не так?

—Ні.

Все своє життя я вмів розділяти, вимикати свої емоції. Саме так я виживав усі ті роки в названій сім’ї, так я існував у спецопераціях. Але Елла щось змінила в мені. Вона відкрила моє серце, і тепер я не міг закрити цю прокляту річ. Цей біль був нестерпним, і це був лише початок.

— Скажи це. Я не повірю, якщо ти цього не скажеш. Хто ти?

Мої очі заплющилися, а горло стиснулося. Це все, що я міг зробити, щоб перевести дух. Але вона заслужила правду, і тепер Мейсі була захищена. Я зробив усе можливе, щоб виконати прохання Раяна, і наслідки для мого серця не мали значення. Я випрямив спину й розплющив очі, побачивши її благальний, наляканий погляд.

— Я Бекетт Джентрі. Позивний — Хаос.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

ЕЛЛА

Цього не могло статись. Я просто відмовлялася вірити, що все це було реальністю. Але на столі були мої листи разом із малюнками та записками, які діти надсилали Хаосу.

Бекетт. Я знову подивилася, щоб переконатися, що не з’їхала з глузду. Ні. Просто моє серце...

—Як? Чому? Ти сказав мені, що він мертвий!

Слова вилетіли без будь-якої паузи для пояснення. Можливо, через те що я, щиро кажучи, не хотіла цього чути. Я не хотіла, щоб моя крихітна скляна бульбашка насолоди розлетілася.

— Я ніколи цього не казав. Я казав тобі, що розуміння того, що трапилося з Раяном... зі мною... завдасть тобі ще гіршого болю, ніж той, який ти переживала. — Його руки вхопилися за спинку крісла. Йому пощастило, що було за що вчепитися.

Я була у вільному падінні.

— Як? Коли ти живий! — крикнула я. — Як ти міг дозволити мені думати, що ти мертвий? Навіщо ти зробив це зі мною? Це все якийсь жарт? Боже, те, що ти знав про мене, коли з’явився... Чому, Бекетте?

Відчувши напруження, Хевок підвелася, але поруч сидів не Бекетт, а я.

— Це не жарт — ніколи не було жартом. Я не сказав тобі, бо знав: щойно ти зрозумієш, хто я такий, що сталося, ти мене виженеш. Заслужено. І коли ти неминуче це зробила б, я не зміг би тобі допомогти. Я б не зміг зробити того, про що мене просив Раян, — подбати про тебе.

— Мій брат. Усе це було заради мого брата? Ти спав зі мною заради нього також? Просто щоб я була поруч? Змусив мене закохатися в тебе?

Скільки було брехні в нас?

— Ні. Я закохався в тебе задовго до смерті Раяна.

— Не варто.

Я відступила, потребуючи відстані та повітря. Чому не було повітря? Мої груди боліли так сильно, що просте дихання забирало концентрацію.

— Це правда.

— Ні, неправда. Бо якби ти любив мене тоді, ти б ніколи не дозволив мені повірити, що ти мертвий. Ти б не залишив мене саму в найгірший момент мого життя, а потім не з’явився б через кілька місяців як хтось інший. Ти збрехав мені!

— Я не все сказав тобі, так, я це зробив. Мені дуже шкода, Елло. Я ніколи не хотів зробити тобі боляче.

Він мав переконливо щирий вигляд, але як так могло бути, коли він брехав мені одинадцять місяців?

— Я оплакувала тебе. Я плакала, Бекетте. Ці листи були для мене особливими, ти був для мене особливим. Навіщо ти це зробив?

Він стояв мовчки, стоїчно, а моє недовір’я й шок перетворилися на щось темніше й болючіше, ніж я могла собі уявити.

— Скажи мені чому!

— Тому що Раяна вбили через мене!

Його рев був гортанним і грубим, наче зізнання вирвали з нього мимоволі. Тиша, що настала, була голоснішою за наші голоси.

Хевок відійшла від мене, зайнявши своє місце біля нього. Хевок і Хаос. Якими ідеальними вони були одне для одного!

— Не розумію, — нарешті спромоглася сказати я.

Бекетт злегка нахилився, гладячи голову Хевок так, як я сотні разів до цього. Це було не для неї, а щоб заспокоїти себе. Вона була його робочою собакою та його собакою-терапією в одному.

— Ти пам’ятаєш, коли я сказав тобі, що вбив дитину?

— Так. Я навряд чи забуду щось таке.

— Це було двадцять сьомого грудня. Ця розвідка не вдалась, і я не зміг. Ти кажеш собі, що ти хороший хлопець. Ти тут, щоб зупинити терористів, повернути мирним жителям країну, на яку вони заслуговують, щоб наша країна була в безпеці. Але, побачивши, як та маленька дівчинка помирає від моєї руки... я зламався. Я не міг перестати думати про неї, про те, що я зробив або що міг зробити інакше.

Він потер руками обличчя, але зібрався.

Моє дурне серце схилилося до нього, незважаючи на все, що він зробив. Я на власні очі бачила, що робили з ним ті кошмари. Та незвідана його частина може бути брехнею, але я знала, що принаймні це — правда.

— Наступної ночі надійшла нова інформація, і ми дістали накази. Половині загону доручили йти, зокрема й мені, але від думки про те, щоб прикласти руку до зброї, мене буквально нудило. Я знав, що небезпечний не лише для себе та місії, а й для своїх побратимів. Я пішов до Донаг’ю і скасував це завдання для себе. Я знаю, що це звучить просто, але це не так. Це означає зізнатися своїм побратимам, що тобі не місце поруч із ними, що ти зламаний. Донаг’ю погодився й сказав, що я маю кілька днів простою, щоб привести себе до ладу.

— Це зрозуміло, — тихо сказала я.

— Не роби цього. Не жалій мене. Бо коли я вийшов із завдання, з’явилося порожнє місце, і його зайняв Раян.

Я дихала через біль, як навчилася, коли померли мама й тато. Єдине, чого я хотіла, відколи ті чоловіки з’явилися в моєму домі, — це повернення мого брата, але мені б вистачило знати, що з ним сталося. Тепер ті двері назустріч істині були відчинені, і я розривалася між жагою знати правду та жахливою потребою зачинити двері й далі жити в невіданні.

— Він зайняв твоє місце.

Лише промовляння цих слів викликало в мене потік емоцій. Гордість за Раяна. Злість через те, що він забагато наражав себе на небезпеку. Вдячність за те, що Бекетт вижив. Але смуток переповнював усе. Я сумувала за братом.

— Він зайняв моє місце. — Бекетт напружив щелепу, різко вдихнувши.

— Коли виконували завдання, він був відокремлений від решти загону. Вони здобули ціль, але Раяна вже не було. Чутки вказували на те, що його спіймали.

Мої очі горіли знайомими слізьми. Тримаючи їх, я згадала про Раяна, який сміявся з дітьми біля озера, стрибав по камінню. Не навчивши дітей стрибати, він просто кинувся на змагання з бризками. Живий. Здоровий. Цілий. Я так міцно утримувала цю картинку в голові, що майже відчувала воду на своїй шкірі. Тоді я розплющила очі.

— Розкажи мені решту.

Він похитав головою, стиснувши кулаки.

— Тобі не треба знати решти.

— Ти втратив право говорити мені те, що, на твою думку, мені потрібно. Тепер закінчуй говорити те, що почав.

Це схоже на мегахімію Мейсі, чи не так? Усе вибухнуло за одну потужну, нестерпну процедуру, а потім треба перебудовувати заново.

— Боже, Елло. — Він подивився на стелю, а потім опустив очі на мої листи, потім знову перевів погляд на мене. — Його катували. Нам знадобилося три дні, щоб знайти його. Коли мені сказали, що він пропав, я зібрався і ми з Хевок пішли шукати його. Радіодзвінки, розслідування. Після тієї першої ночі всі вони зникли. Я навіть шукав в інтернеті, думаючи, що, якби вони його вбили, опублікували б це в мережі.

Він прошипів:

— Вибач, цього не потрібно було казати.

— Це все потрібно сказати.

Він кивнув.

— Гаразд. Нарешті нам щось сказали про групу дітей — пастухів кіз недалеко від міста. Ми виїхали, але до того часу, як ми туди дісталися, комплекс був порожній. Хевок. .. Вона знайшла Раяна приблизно за п’ятдесят метрів.

— Він був мертвий, — припустила я.

— Так.

Його обличчя спотворилося, очі бігали з боку в бік, і я зрозуміла, що він загубився в спогадах.

— Так, він був мертвий.

— Розкажи мені.

— Ні, Елло, це не допоможе тобі заснути. Повір мені, це кошмари. Мої кошмари.

Невже я хотіла знати? Чи допомогло б це якось мені? Чи пошкодувала б я, що втратила цей єдиний шанс?

— Скажи мені основне.

Після цього я могла більше ніколи не побачити Бекетта, і ніхто інший у тому підрозділі не розповів би мені нічого.

— Основне? У цьому не було нічого основного.

Його рот змінювався кожні кілька секунд, насуплене чоло, напружена щелепа.

— Ми знайшли його без уніформи — у боксерах і футболці. Вони... вчинили з ним щось жахливе.

Потекла перша сльоза, намочивши мою щоку свіжим, гидким горем.

— Елло.

Болісний шепіт уже був не таким, як я будь-коли чула від Бекетта.

— Продовжуй.

Я кліпнула очима, пославши ще один струмочок на своє обличчя, не потрудившись витерти його. Якщо Раян усе це витримав, я могла плакати за ним, не переживаючи за чисті щоки.

— Вони не дозволили мені побачити його. Вони сказали, що останки непридатні для огляду.

— Йому вистрелили в потилицю, і така рана...

— Його стратили.

— Так. Це наше найвдаліше припущення. Вони зробили це швидко, почувши, що ми йдемо, і покинули його, втікаючи на пагорби.

Я кивнула — від цього руху моя сорочка стала вологою.

— Що далі?

Він висунув стілець і впав на нього, спустошений, закривши руками обличчя.

Я мала почуватися винною за те, що змусила його пройти через це — змусила його сказати мені. Але навіть після того, через що він змусив мене пройти своєю брехнею, усе, що я відчувала, — це незрозумілий зв’язок із людиною, яку я кохала, яка була там і повернула мого брата. Якось дивно, жахливо цей біль пов’язав нас — я була налякана і відчайдушно прагнула розірвати його.

— Будь ласка, Бекетте.

Його руки мляво впали на коліна, коли він скорчився на спинці крісла. Коли він дивився на мене, у кожній лінії його обличчя й мертвих очах відбивався біль.

— Він помер, але був теплий, і я перевернув його, думаючи, що можу почати серцево-легеневу реанімацію, але не зміг. Не було...

Він похитав головою.

— Я не можу. Я просто не можу.

Його очі перемістилися, наче він подумки швидко рухався вперед.

— Прибув гелікоптер, і ми евакуювали його. Я взяв його жетон — знав, що він хотів, щоб той був у тебе, — і просидів з ним усю ніч до прибуття літака, а потім Дженсен привіз його до тебе додому. Мене вважали надто цінним, щоб надати мені відпустку, особливо тоді, коли нашою ціллю стали вбивці Раяна.

— Ви їх знайшли? Я не знаю, чому це здається важливим; на війні насправді немає справедливості.

— Так. Ми знайшли. І не. Питай.

Його очі стали жорсткими та небезпечними, і я знову побачила його — людину, яка була здатна розірвати все на частини. Я побачила бурю в його очах, те, як він стиснув кулаки. Це був Хаос.

І колись у мене були до нього справжні, глибокі почуття.

— Ти отримав інші листи? Ті, які я посилала після? Мені потрібно було знати. їх ніколи не повертали. Ці листи були свідченням мого болю. Чи він прочитав їх і просто відвернувся?

— Так. Але я не міг змусити себе їх прочитати. Не міг змусити себе підняти ручки й розповісти тобі, що сталося, не те щоб мені навіть дозволили. Я закохався в тебе, цю неймовірну жінку, якої ніколи не зустрічав. Я ніколи раніше не кохав так, і все, що я хотів зробити, — це захистити тебе.

— Ігноруючи мене? Змусивши мене думати, що ти помер разом з моїм братом?

— Не роблячи нічого, що завдало б твоєму життю на грам більше болю. Я ламаю все і всіх, Елло. Тому мене називають Хаосом. Мені це ім’я дали задовго до армії, і, коли я став на захист твого брата під час бійки в барі, це прізвисько стало відомим, воно якраз там прижилося. Це справедливо. Я руйную все, де б я не був. Я ще навіть не познайомився з тобою, а вже боргував тобі Раяна. Останній член твоєї найближчої родини, що вижив, помер, бо я не міг зібрати свого лайна так довго, щоб виконати свою місію. Я причина його смерті. Чи хотіла б ти далі писати людині, через яку вбили твого брата? Чи мав я тоді тобі збрехати? Ти не даєш другого шансу, коли йдеться про твою сім’ю, пам’ятаєш? Навіть якби я сказав тобі правду і ти якось мені пробачила, то ми не могли б далі листуватись, знаючи, що я спричинив його смерть і що моє ім’я може бути в наступному сповіщенні, яке тобі надішлють? Я не міг цього зробити. Ти заслуговувала на те, щоб загоїти цю рану та рухатися далі.

— Рухатися?

Я походжала туди-сюди вздовж кінця столу, моєї енергії раптом стало занадто багато, щоб стримуватися.

— Моїй доньці щойно діагностували рак, брат помер, а в мене нікого не було. Раян покинув мене, бо мусив. Ти зробив свій вибір.

— Тобі було краще думати, що я помер, ніж знати, що чоловік, з яким ти так люб’язно подружилася, відповідальний за смерть Раяна.

— Гори в пеклі.

Я розвернулася й попрямувала до дверей, але зупинилася, перш ніж вийшла з великої кімнати.

— Коли ти вирішив приїхати сюди? Далі брехати тут?

— Донаг’ю дав мені листа Раяна прямо перед моєю відставкою. Він зберігає всі наші останні листи. Я вже вирішив залишитися: мене нічого іншого не чекало. Але я прочитав листа й знав, що мушу приїхати. Навіть якби мою душу розірвало від того, що буду так близько до тебе й ніколи не скажу, хто я або що кохаю тебе, я повинен був приїхати. Я був причиною його смерті. Я не міг відмовити своєму найкращому другові в єдиному, про що він у мене просив.

— Отже, ти вирішив збрехати.

Він уліз у моє життя, моє серце, кожну молекулу мого існування з фальшивим приводом.

— Знаючи, що зробив мій батько, що зробив Джефф, ти все одно вирішив мені збрехати.

— Так.

Я притулилася до стіни, моє серце вимагало, щоб я вийшла за двері та врятувала все, що від нього залишилося, а мій мозок боровся, щоб дістати кожну відповідь, перш ніж розбите серце візьме гору. Навіть те, що Джефф пішов, не завдало такого болю, бо я не кохала його так сильно.

Я кохала Бекетта до глибини душі, так, що він поглинав навіть найменші шматочки й тіні, які я так ретельно приховувала від усіх. Навіть моя любов до своїх дітей була пов’язана з тим, як я кохала Бекетта, бо він їх теж любив.

— Ти коли-небудь думав про те, щоб сказати мені?

Я повільно повернула голову, якось знайшовши сили подивитися на нього.

— З першої миті, коли я тебе побачив, — зізнався він, притулившись до кухонної стільниці, тієї самої, на якій ми займалися коханням уперше. — Це завжди було на кінчику язика, особливо коли ти запитувала про Хаоса. Я бачив, який біль ти відчуваєш, і я ставив собі питання, чи ти, можливо, закохалася в нього так само, як і в мене.

— І все ж ти дозволив мені повірити, що він — ти — був мертвий.

Я не відповіла на неявне запитання.

— Я так заздрив собі, дивуючись, чому ти відкрилася мені, коли це було просто листування, але в мене справжнього не було жодного шансу. Я із самого початку знав, що якщо розкажу тобі, то це призведе до моменту, який ми зараз переживаємо, коли ти неминуче викинеш мене зі свого життя. А це означало, що я не зможу зробити того, про що просив Раян, і того, що тобі потрібно. Брехня була єдиним способом допомогти тобі. Тож я погодився, що ніколи не буду для тебе більше ніж хлопцем, якого прислав твій брат. І тоді я закохався в тебе.

Дурне, тупе, наївне серце.

— Ти дала мені зрозуміти, яким може бути життя; я навіть не думав, що можу мати таке. Ти показала мені, що означає мати сім’ю та людей поруч, і я зробив усе можливе, щоб бути поруч, коли потрібен тобі. Я не можу надякуватися тобі за останні одинадцять місяців, і я не можу почати пояснювати, як безмірно мені шкода за те, що я зробив і чого я тобі коштував. Елло, ти остання людина, якій я хотів би завдати болю.

— Але ти завдав. — Цей біль був лавиною, що прямувала до мене. Я відчула гуркіт у своїй душі, побачила, як на мій здоровий глузд опустився застиглий порошок, навіть увімкнув попереджувальні сирени в моїй голові. Я закохалася в цього чоловіка, а він брехав мені щодня протягом останніх одинадцяти місяців.

Джефф обіцяв, що кохатиме мене вічно. Він удав того, ким не був, а потім пішов.

Раян пообіцяв мені, що ми завжди піклуватимемося одне про одного. Пішов до війська, а додому приїхав у ящику.

Мій батько пообіцяв, що просто збирається на тиждень чи два... і так і не повернувся. Ніколи навіть не просив дозволу, щоб відвідати.

Бекетт. Хаос. Про що ще він збрехав? Чи могла я повірити чому-небудь, що він сказав за останній рік? Чи брехав він дітям? Він узагалі сказав мені правду зараз? Чи лише те, що, на його думку, може заслужити йому мою милість? Чи можу я повірити чомусь, що він мені колись скаже?

— Мені дуже шкода. Прощення чи навіть розуміння — це не те, чого я чекаю від тебе. Я в жодному разі не гідний цього або тебе. І ніколи не був.

Моє серце почало кричати. У мене закінчилися всі сили, і мені потрібно було вибратися звідси, перш ніж я повністю зірвуся. Вигляд його очей тримав мої ноги на підлозі. Не було благання, страху через те, що з нами відбувається, лише скорботне прийняття. Він завжди знав, що ми тут опинимося. Він усе одно змусив нас через це пройти.

Чи був спосіб вийти із ситуації? Я кохала цього чоловіка, і він мене. За це варто було боротися, чи не так? Але наскільки ми будемо токсичними, якщо коли-небудь знайдемо шлях звідси? Я ніколи не забуду того, що він зро бив, це завжди буде лежати над нами, немов зловісна хмара, ллючи отруту.

—Я маю поставити тобі останнє запитання.

— Будь-що, — відповів він.

Як таке гарне обличчя могло приховувати так багато обману?

— Усе, що ти робив, — усиновлення, наші стосунки, випуск Мейсі, будиночок на дереві для Кольта — усе це було через лист Раяна?

У мене перехопило дух, поки я чекала на його відповідь. Незважаючи на те що він завдав мені болю, мені потрібно було знати, що все було по-справжньому, що я не була настільки дурною.

— Ні. Лист Раяна привів мене сюди. Без нього я б не приїхав. Але інше, Елло, — це все тому, що я кохаю тебе. Бо я люблю Кольта й Мейсі. Бо в ту коротку сяйливу мить ти була моєю сім’єю, моїм майбутнім, і це було дуже схоже на вічність. Я зробив усе це не для Раяна. Я зробив це для тебе. Для себе.

Кілька метрів між нами тягнулися нескінченно, але я почувалася нікчемною, поки обмірковувала свій наступний крок. Між нами були порівну любов і брехня, але мій гнів через його зраду затьмарив усе це.

Я все ще кохала його — обидві його сторони, — але ніколи більше не змогла б йому довіряти. Що дасть кохання без довіри? Як можна побудувати життя з кимось, якщо тобі доводиться сумніватися в правдивості всього, що він говорить і робить?

— Цього не достатньо. — Коли я це сказала, відчула, як правда зазвучала в моїй душі. — Ти дивився мені в очі майже рік і брехав мені. Я ділилася з тобою всім, що мала, — своїм серцем, душею, тілом і навіть сім’єю, — а ти навіть не міг сказати, хто ти. Я навіть не знаю, як це перетравити. Я не знаю, які частини тебе — частини нас — є брехнею чи правдою. Я хочу бути сильною і сказати, що ми це подолаємо, бо ми дуже кохаємо одне одного, але я не думаю, що це можливо. У всякому разі, зараз. У мене на це не вистачить сил. Смерть Раяна забрала їх. Діагноз Мейсі забрав їх. Я мала б знати, що ти теж забереш, але я тобі довірилася, і тепер мені нема чого дати.

Урівноважуючись рукою, я йшла вздовж стіни до вхідних дверей. Крізь скло пробивалося сонячне світло, манячи мене, як обіцянка: якби я могла вибратися звідси неушкодженою, усе було б добре. Бо я повинна була.

Я мусила піклуватися про Кольта та Мейсі. Я не могла просто впасти, як якась закохана дівчина.

Я не могла пробачити Бекетту.

— Я розумію.

Його голос пролунав прямо позаду мене, коли моя рука стискала дверну ручку. Я відчула його близькість, ту відчутну електрику, яка завжди спалахувала між нами, і знала, що, якщо я піду, він буде прямо там.

— Якщо тобі щось знадобиться, я все ще буду тут.

Мої очі знову горіли, але цього разу я горювала не за Раяном, а за Бекеттом. Відчуття було схожим: я усвідомлювала, що втратила людину, яку любила найбільше.

— Я думаю, що було б найкраще, якби ти поїхав.

Я говорила прямо до дверей. Якби Бекетт залишився в Телльюрайді, це лише дало б мені час, щоб знову покластися на нього, а я не змогла б пережити ще однієї брехні. Я не змогла б бути сильною для своїх дітей, коли Бекетт поставив мене на коліна. А діти були першими. Завжди.