Останній лист - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Ребекка Яррос (ч. 4)

Я б сприйняв упевненість, але зарозумілість — ніколи. Зарозумілість убивала людей... дітей також.

Хевок зіскочила на землю позаду мене, уже одягнена у свій робочий жилет. Це завжди вказувало їй на те, що час для ігор закінчився, і я відчув полегшення, що відставка в Телльюрайді не змінила цього. Між поїздками до Денвера та днями, які я провів у Монтроузі з Мейсі, я хвилювався, що собака зіб’ється з ритму. Я повернувся в Монтроуз і вчора привіз Еллу та Мейсі додому після тижневого перебування там, і, коли сьогодні вдень надійшов дзвінок, Хевок знову повернулася до справи.

— Гей, Хевок! — сказав Ґутьєррес, підходячи до неї.

— Ні. Вона в робочому режимі.

Я перегородив йому дорогу. У цей момент вона була напоготові, і я не хотів складати звіт про нещасний випадок, в якому він утратив палець.

— Так. Вибачте, у нас ніколи не було військової робочої собаки у відставці.

— Без проблем. Уведіть мене в курс справи.

Хевок залишилася біля мене, коли ми наближалися до групи чоловіків.

Половина була в уніформі Телльюрайда, а інші — в уніформі округу Сан-Міґель.

— Чому ми тут, якщо хлопці з округу теж тут?

— Вони вже шукають годинами, і зниклий турист — це VIP на одному з курортів, тому нас викликали, щоб додати трохи робочої сили.

— Зрозумів.

Коло розступилося, коли приєдналися ми з Ґутьєрре-сом. Хевок дали трохи місця, і вона сіла на мій наказ.

Хлопець у центрі, який, очевидно, відповідав за рупор, зачеплений на його поясі, кинув на нас блискучий погляд на знак привітання.

— Повторюю для тих, хто запізнився, місіс Дюпревені у супроводі свого провідника вийшла сьогодні вранці в похід разом зі своїми двома доньками семи та дванадцяти років.

Не дитина. Будь ласка, тільки не дитина.

Я відмовляюся бути відповідальним за смерть іще однієї дитини.

— Коли вона впала, певно, зламавши ногу, то послала провідника назад зі своїми дочками, щоб ті покликали на допомогу. Очевидно, вони були здивовані тим, що на Хай-лайні немає рятувальників, тож можемо припустити, що провідник не місцевий.

Групою пронеслося роздратування. Я полегшено зітхнув, що там була тільки доросла людина.

— Провідник повернувся опівдні й зателефонував в округ. Незабаром після цього ми залучили пошуково -рятувальну службу, але безуспішно. Ще й дощ пішов.

Я подивився на небо. Хмари все ще були сірими, але вже не такими важкими й повними води. А нам потрібно, щоб певний час було ясно, щоби працювати.

— Як бачите, дощ припинився, і нам потрібно її знай ги. Швидко. У нас залишилося близько чотирьох годин хорошого сонячного світла. За словами провідника, він залишив її приблизно через годину та позначив стежку її рожевою банданою. Ми знайшли бандану, і вона все ще там, але місіс Дюпревені там немає. План полягає в тому, щоб піти туди групою, потім визначимо координати для пошуку та повернемо цю жінку її чоловікові.

Один із хлопців Телльюрайда підніс руку. Кепшоу, якщо я правильно запам’ятав. Мені дійсно потрібно було проводити більше часу з іншими хлопцями, а не просто тренувати Хевок.

— Кепшоу?

Хоч це запам’ятав.

—Хто бере на себе цю точку?

Групою пронеслося бурмотіння, і я побачив, як це — дві організації-конкурентки, які працюють разом, сподіваючись, що це не стане на заваді. Его зазвичай провалювало операцію. Оглянувши групу, я побачив іншого собаку та провідника з протилежного боку в уніформі округу. Жовтого лабрадора, який щохвилини змінював своє положення, то сидячи, то стоячи. Неспокійний.

Не моя справа,

— Округ бере точку. Телльюрайд тут для підтримки.

Ще бурмотіння.

— Якщо ви, хлопці, закінчили визначати порядок ієрархії, ми можемо почати? — спитав я: мене охопило нетерпіння.

Очі хлопця звузилися в мій бік, а потім у бік Хевок.

— Ти новий хлопець, правда? Солдат? А собака?

Голови поверталися в мій бік.

— Це ми, так. Ми вже не витрачаємо часу денного світла?

Він запросив мене йти до стежки, і ми вирушили. Я міцніше затягнув свій маленький рюкзак на спині й застебнув легку флісову куртку на грудях. Було вже прохолодно й буде тільки холодніше.

— Блін, треба повзати навшпиньках уже в перший день? — запитав Ґутьєррес, ідучи поруч зі мною.

— Немає сенсу говорити, коли місія досить ясна.

— Зрозуміло.

Ми роздали радіочастоти в групі та пройшли стежкою, перетнувши міст і побачивши краєвид Телльюрайда. Тут справді було захопливо: обабіч нас височіли гори, тягнучись до неба.

Приблизно двадцять метрів попереду інший пес промчав лукою, яка простягалася поруч із нами. Хевок стояла поруч зі мною не ворушачись, її кроки й дихання були рівними.

— Тож я бачив тебе в центрі міста з Еллою Маккензі, — сказав Ґутьєррес, порушуючи мовчанку, якою я насолоджувався.

— Імовірно.

Мені подобався Марк, коли ми були на службі, і час від часу я намагався з ним спілкуватися, але про Еллу не говорили ні слова.

— Між вами щось є? — запитав він одного разу в роздягальні.

— Будь обережний, — попередив я.

— Гей, я знаю Еллу. Вона хороша дівчина... жінка. Колись я дружив з її братом. Він помер. Ти це знаєш, правда? Приблизно пів року тому.

Моє серце защеміло, але це не мало нічого спільного з висотою гір.

—Так, я знаю.

—У неї також є діти. Хороші діти.

— Саме так.

На що натякав цей хлопець?

Він зітхнув, нервово викривляючи край кепки. Цього хлопця було б легко розкусити за покерним столом.

— Слухай, я не намагаюся лізти не у свою справу.

— Саме це ти й робиш. Питання: навіщо?

Він озирнувся й побачив те, що я вже знав.

Між нами та найближчими членами екіпажу було близько шести метрів.

Достатньо, щоб поговорити наодинці.

—Я просто намагаюся приглядати за нею.

— Круто.

Не було жодної душі на планеті, яка б піклувалася про Еллу більше, ніж я, і, хоча це — його занепокоєння — було майже милим, воно було абсолютно непотрібне.

— Я серйозно. У неї коїться лайно, і якщо хтось витягнув жереб невдач, то це Елла. Між утратою батьків і тим, що Джефф покинув її...

— Ти знаєш Джеффа?

Мої кроки сповільнилися б, якби тіло не було на автопілоті: воно звикло йти далі, коли думки блукали манівцями.

— Знав Джеффа, — виправив він. — Я тусувався з його старшим братом Блейком.

— Одне елегантне ім’я краще за інше, — пробурмотів я.

Ґутьєррес засміявся.

— Ай справді. Вони обоє — придурки. Діти свого багатого татуся, у яких жодного дня в житті не було труднощів. Обом були передані їхні статки, а тепер і посади.

Укол чистої ненависті пройшов крізь мене, як кисла отрута, що палала в моїх жилах. Звичайно, у нього не було труднощів, поки Елла щоденно гнула спину.

— То ти знаєш, де він?

— Звісно. Він працює в компанії свого батька в Денве-рі. Заручений із донькою політика, у його фейсбуці так написано.

Я запам’ятав це, доповнюючи план, який формувався відтоді, як я пообіцяв Мейсі, що вона не помре.

— У будь-якому разі в тебе з Еллою все серйозно?

Він подивився на мене скоса, а я глянув на його руку. Гарний широкий золотий ремінець. Добре. Я не мав настрою відбиватися від якогось хлопця за Еллу. Не тоді, коли я не міг стриматись, щоб не вибити з нього всього лайна.

— Ми друзі, — непереконливо сказав я. — Я просто допомагаю їй.

Здавалося, він обмірковував це хвилину, а потім кивнув.

—Добре. Це добре. Нині їй потрібно якомога більше допомоги з дітьми.

— Ні, — виправив я, оглядаючи межу лісу на випадок, якщо ми знайдемо нашу туристку. — їй не потрібна допомога: вона прекрасно справляється з усім сама. Але я маю їй допомогти. Не хочу, щоб вона справлялася з усім сама. В цьому різниця.

Ґутьєррес знову кивнув, як лялька, але принаймні щиро. Можливо, я проводив занадто багато часу серед солдатів. Можливо, цивільні говорили про свої почуття під час походів у гори. Можливо, я здавався дивним, бо був замкнутим, а він, навпаки, нормальним, бо був допитливим.

— Вибач, чоловіче. Це просто... Маленьке містечко, усі одне одного знають, а ти так швидко ввірвався в її життя. І після втрати Раяна я знаю, що їй боляче. Маю на увазі, що їй навіть не сказали, що сталося.

Звичайно, їй не сказали. Бо коли операція провалювалася, коли солдати непритомніли, але не були вбиті, їх вивозили повстанці в пустелю. Там з них знімали уніформу, їх зв’язували з кляпом у роті, віддавали на тортури. А потім солдати, одягнені лише в боксери, діставали кулю в потилицю. Військові, як правило, приховували це від родин і називали секретною інформацією.

Ніхто б не хотів думати про те, що таке могло статися з їхнім братом.

— Я маю на увазі, що їй навіть не дозволили побачити його тіло. І це на неї дуже вплинуло. Вона ще думає, що брат може бути живий — просто військові це приховують, щоб обернути його на Джейсона Борна чи на когось схожого. Все заплутано.

М’язи на моїй щелепі напружились, коли я стиснув зуби, щоб утримати рота на замку. Цей хлопець нічого не знав: ні того, що сталося з Раяном, ні того, що він був моїм найкращим другом. Він просто намагався щось сказати про Еллу, щоб переконатися, що я маю гарне, чітке уявлення про те, через що вона пройшла. Принаймні я так собі це пояснював, коли ми говорили й наближалися до місця пошуку.

Стежка була обсаджена осиками, які зводили наше поле зору до мінімуму, але саме там була прив’язана до пенька рожева бандана. Ми зібралися ще раз у коло, коли хлопець із рупором став у центрі.

Настав час узятися за роботу.

* * *

— Оце у вас класна собака, — сказав мені Ґутьєррес приблизно через годину, коли туристку вивезли на вертольоті й ми повернулися стежкою.

— Вона єдина у своєму роді, — погодився я.

Потім він дозволив мені пройти решту шляху мовчки, за що я був вдячний. Мені знадобилися місяці, щоб підпустити Раяна ближче до себе, і роки, щоб стати його найкращим другом. Елла була єдиною людиною, з якою я мав миттєвий зв’язок, і я всміхнувся, коли зрозумів, що Мейсі та Кольт тепер також у цьому списку.

Ми спустилися до початку стежки, і я відчинив двері позашляховика, щоб Хевок заскочила всередину. Вона сіла на пасажирське сидіння — щаслива й трохи втомлена.

— Ти сьогодні чудово впорався, — сказав Ґутьєррес, знімаючи свій рюкзак і кладучи його в машину, припарковану поруч із моєю.

— Дякую. Приємно бути корисним.

— Так, я розумію. — Він зняв капелюха й потер голову.

— Слухай, те, що я сказав про Еллу...

— Не варто. Все добре.

Я міцніше стиснув дверцята.

— Маленьке містечко, — сказав він, ледь знизавши плечима.

Так і було. Можливо, не прямо село, а просто старе місто з гірськолижними курортами. Особливо коли туристів не було — лише місцеві жителі. Усі вони були пов’язані із цим місцем, і я міг цього не розуміти, але намагався принаймні поважати це.

— Раян не помер шість місяців тому.

Гутьєррес підняв голову.

— Він помер п’ять місяців і сім днів тому плюс-мінус кілька годин.

Кілька дуже довгих годин.

— Я знаю, бо він був моїм найкращим другом. Я служив із ним більшу частину останнього десятиліття.

— Чоловіче, мені так шкода.

Його плечі опустились.

— Не варто. Ніколи не перепрошуй за те, що піклуєшся про Еллу. Я сказав це тобі лише для того, щоб ти знав, що я роблю все, щоб подбати про неї та дітей. Нічого. Вони саме та причина, з якої я тут.

Він ковтнув і нарешті подивився на мене, глибоко вдихнувши.

— Гаразд. Дякую, що сказав мені. Якщо тобі або їй щось знадобиться, просто скажи мені або звернися до моєї дружини Тесе. Елла ніколи не попросить.

— Так, вона така вперта.

На його обличчі пробігла усмішка.

— Щось мені підказує, що ти також.

— Є таке.

Я їхав додому. Моє тіло було втомленим, собака — вдоволена. Мої думки не припиняли бігати по колу. Ішлося про те, що сказав: «Я роблю все, щоб подбати про неї та дітей».

Хм, може, і не все?

Я натиснув на гальма, проїжджаючи повз будиночок Елли.

Її страховка не покривала лікування, яке могло б урятувати життя Мейсі.

Але я перечитав усі клаптики інформації про ту лікарню в інтернеті — моя страховка оплатила б ці витрати.

Я перемкнув на задній хід, а потім завернув на в’їзд до будинку Елли.

Вийшов із позашляховика до того, як двигун заглух: я летів, роблячи два кроки за раз, і постукав у її двері, перш ніж мій мозок увімкнувся й показав усі причини, з яких вона може сказати ні, знаючи, що мені доведеться переконати її сказати так.

— Бекетте? — запитала Елла, відчиняючи вхідні двері.

Вона була в джинсах і футболці з довгими рукавами, її волосся було заплетене набік, і мені хотілося схопити його та поцілувати Еллу.

— Все гаразд?

— Так. Вибач, що турбую. Маєш секунду?

— Звичайно, заходь.

— Не там, де можуть почути діти, — тихо сказав я, запихаючи великі пальці в кишені.

Її брови здивовано піднялися, але ми вийшли на ґанок, зачинивши за собою двері.

— Гаразд, що сталось?

— Твоя страховка не оплачує терапії MIBG, лікарні, яка потрібна Мейсі, або трансплантації стовбурових клітин.

— Усе правильно. — Вона склала руки під грудьми й подивилася на мене своїми блакитними очима — допитливими, але довірливими.

— Вона повинна її отримати, чи не так? Або вона помре?

— Бекетте, до чого це ти?

— Вона помре без цього лікування? — повторив я, мій тон був дещо гострішим, ніж той, що я коли-небудь використовував у розмові з Еллою.

— Так, — прошепотіла вона.

Я кивнув собі, розвернувся й походив уздовж ґанку, а Елла йшла за мною.

— Бекетте! — кинула вона.

Я обернувся й глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися.

—Твоя страховка не покриє витрат за це...

— Так, ми вже це проговорили.

—Але моя покриє.

— І?

Вона моргнула на мене, її лоб насупився.

—Елло, виходь за мене заміж.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

ЕЛЛА

Лист№ 15

Елло!

Сьогодні ми втратили одного з нас.

Можна подумати, що я звик до цього через стільки часу, навіть став черствий. Кілька років тому я справді був таким. Я й гадки не маю, що змінилося останнім часом, але тепер здається, що кожна поразка стає важчою, ніж попередня, у геометричній прогресії.

А може, вони однакові, а я інший.

Зліший.

Важко описати, але тепер я якось краще усвідомлюю, наскільки відірваний від світу, що не здатний створити емоційних зв’язків із людьми, крім кількох близьких друзів. У цьому короткому спискові є ти.

Як я можу бути близьким із кимось, кого і в очі ніколи не бачив і кого з тими хлопцями, які поруч, немає? Ти почуваєшся безпечніше через те, що ми спілкуємося листами і ти не стоїш переді мною? Можливо, відчуваєш меншу загрозу?

Я хотів би це знати.

Я хотів би мати змогу підтримати дружину цього хлоп ця, його дітей, Я хотів би мати змогу забрати в них цс горе, зайняти його місце. Чому світ забирає людей, яких люблять, прориває діри в полотні душ інших людей, а мені дозволяють їхати по життю неушкодженим на ковзанах? Де справедливість у такій випадковій системі, а якщо її немає, то навіщо ми тут?

Я знову відчуваю те саме неспокійне бажання виконати місію та рухатися далі. Поставити відмітку про виконану місію, знятися з місця та знати, що ми щось змінили на краще.

Я просто більше не впевнений, у чому полягає це краще.

Скажи мені щось справжнє. Скажи мені, як це — жити в одному місці все життя. Хіба це не задушливо — мати таке глибоке коріння в одному місці? Чи це дозволяє тобі гойдатись, але не ламатися, коли зривається вітер? Я так довго ходив із вітром, що, щиро кажучи, не можу уявити життя без нього.

Дякую, що дозволила мені вилити душу. Обіцяю, що наступного разу не буду таким пригніченим.

Хаос

— Прошу? — запитала я, дивлячись на Бекетта, наче в нього було дві голови. — Що ти щойно сказав?

Він не міг сказати саме те, що я почула.

— Виходь за мене заміж.

А може, він і справді сказав це.

— Ти з глузду з’їхав?

— Можливо.

Він сперся на поручні ґанку, але не схрестив рук на грудях, як це робив, коли спрацьовував його впертий вимикач.

Натомість він схопився за поручні з обох боків, залишивши свій торс незахищеним. Вразливим.

— Але це спрацювало б. Принаймні на папері.

— Я не... Я не можу... У мене немає слів.

— Добре, це дасть мені шанс переконати тебе.

Боже мій, він це справді сказав.

— Якщо ти вийдеш за мене заміж, діти будуть, по суті, моїми. Я зможу про них подбати.

— Ти хочеш одружитися зі мною, щоб піклуватися про моїх дітей?

Я сказала це повільно, певна, що я чомусь щось неправильно почула.

— Так.

Мій рот відкривався й закривався кілька разів, коли я намагалася промовити слово — будь-яке слово — своїми губами. Я просто не могла нічого придумати.

— Що ти думаєш?

— Ми навіть не зустрічаємося! А ти хочеш одружитися? Хевок підбігла до ґанку, але до Бекетта не пішла.

Вона сіла поруч зі мною, ніби відчула, що її хазяїн з’їхав з глузду.

— Не в романтичному сенсі! — Він провів рукою по обличчю. — Я погано це пояснюю.

— Спробуй. Краще.

— Гаразд. Я читав документи про MIBG у лікарні, коли був із Мейсі, і згадав, що ти сказала про те, що твоя страховка не покриває цього лікування. Тож я переглянув веб-сайт лікарні та побачив, що їм підходить моя страховка, і не за ставкою твого співстрахування. Все покривається.

— Добре для тебе. Тепер ти можеш піти лікуватися від раку.

Як, у біса, він міг просто запропонувати нам одружитися?

— Я не закінчив свого пояснення.

Я хотіла запхати його назад у його позашляховик, за хотіла» щоб він забрався геть із моєї території, але в мені таки спалахнула найменша іскорка, коли я подумала, що Мейсі зможе мати потрібне лікування. І ця маленька іскра була надією. Боже, я ненавиділа надію.

Надія обдурювала тебе, дарувала теплі невиразні почуття, щоб знову їх забрати.

А просто зараз Бекетт був великою часткою теплої, туманної надії, і я ненавиділа його за це.

Прийнявши моє мовчання за безслівну згоду, Бекетт продовжив:

—Якщо ти вийдеш за мене заміж, діти будуть забезпечені страховкою. Усі процедури Мейсі будуть оплачені. Більше ніякої боротьби зі страхувальниками. Більше жодних генериків. Вона матиме найкраще лікування.

—Ти хочеш, щоб я вийшла за тебе заміж, щоб я стала твоєю дружиною, спалау твоєму ліжку, коли ти навіть не цілував мене, усе заради страхування? Ніби я якась пові...

— Агов! — Він перебив мене, розмахуючи руками. — Нам насправді не обов’язково... ну, знаєш... — Його брови піднялися щонайменше на сантиметр.

— Ні, не знаю. — Я схрестила руки на грудях, чудово ро -зуміючи, що він мав на увазі. Якби він мав нахабство запропонувати одружитися, він би точно міг викласти умови.

Він роздратовано зітхнув.

— Ми повинні бути одружені лише в юридичному сенсі. На папері. Ми могли б жити окремо і все таке. Залиш своє прізвище, будь-що. Це було б лише для того, щоб дати дітям страховку.

Боже мій, чоловік, якого я кохала, справді стояв перед і мною і пропонував одружитися не тому, що він кохав меі іе, а тому, що він думав, що це врятує мою дочку. Тепер я кохала його ще більше й водночас ненавиділа нас обох за це.

— Тільки в юридичному сенсі? Отже, ти насправді мене не хочеш? Ти тільки хочеш захистити моїх дітей?

Чудово, тепер я здавалася розлюченою через те, що він не хоче, щоб я була в його ліжку. Якби мої емоції могли просто обрати сторону, це було б чудово.

— Я думав, ми вже говорили про це. Я хочу тебе. Просто це не причина, з якої я прошу тебе вийти за мене заміж.

— Ти чуєш себе? Ти хочеш мене, але кажеш, що це не причина для одруження. Але ти хочеш одружитися зі мною, щоб сплатити страховку дітям, а насправді ми не будемо жити як подружжя. Це лише юридичний зв’язок, жодного кохання, чи зобов’язань, чи сексу?

Це залишило нам єдиний аспект шлюбу, який мені насправді був знайомий, — коли чоловік пішов геть.

— Саме так.

— Гаразд, ця розмова закінчена.

Я відвернулась, а потім знову повернулась до нього обличчям.

— Знаєш що? Це не так. Одруження для мене щось значить, Бекетте! Або принаймні означало раніше. Можливо, для тебе це не те ж саме або ти думаєш, що через те, як я дозволила Джеффу розлучитися зі мною, я думаю, що це лише аркуш паперу, але це не так. Це має бути довге життя в любові, відданості та вірності. Це мають бути всі ті клятви про здоров’я і хвороби, про краще й гірше та про любов до когось навіть у ті дні, коли він тобі не подобається. Це не про «а нумо підпишемо цей папірець та об’єднаємось, поки це зручно». Ідеться про те, щоб побудувати життя з єдиною людиною на землі, якій призначено бути з тобою. Це... це не тимчасово. Це повинно бути назавжди.

Він ступив до мене, а потім зупинився, запхавши великі пальці в кишені.

— Це про кохання, Бекетте.

— І я люблю твоїх дітей. Це не обов’язково має бути про це.

Сила його голосу, його очі вразили мене в самісіньке серце.

— Вони теж тебе люблять, — зізналася я.

Я теж. Ось чому я не могла на це погодитися. Це знищить їх, коли все закінчиться. Одна справа — це заподіяти шкоду мені, але моїм дітям... Ось де я підводила межу.

Вся його постава пом’якшала, наче після моїх слів він уже не так хотів боротись.

—Я не хочу робити нічого, що могло б поставити під загрозу їх або тебе. Я просто кажу, що, якби вони були моїми, юридично чи наполовину моїми, Мейсі могла б мати потрібне лікування. Це може врятувати їй життя.

Спалахнула іскра надії, надто сильно проливши світло на все, через що ми з дітьми пройшли. Всі безсонні ночі. Усі медичні рахунки, які накопичилися на моєму столі, погрожуючи довести нас до банкрутства. Приголомшливе усвідомлення того, що, якщо Мейсі не пройде лікування MIBG, вона, імовірно, не виживе.

Але що станеться з нею, коли Бекетт закінчить гратися в родину?

—Я не знаю тебе достатньо добре для цього — не настільки добре, як треба.

Його очі спалахнули болем, і ця захисна стіна знову піднялася.

—Ти знаєш мене достатньо добре, щоб надати мені право приймати рішення щодо Мейсі, правда?

— Це було на кілька годин, щоб я могла піти на випускний до Кольта, і тільки за найгіршого сценарію!

—Така реальність, Елло. Усе твоє життя зараз — це найгірший сценарій.

Упс.

— Так, добре, що ти сам це сказав: у тебе ніколи не було стосунків, які тривали б понад місяць. Ти навіть не хотів мене поцілувати, сказавши, що все зіпсуєш і це завдасть шкоди Кольту й Мейсі.

Злість миттєво зникла з його обличчя й змінилася непереборним сумом.

— Ти мені не довіряєш.

Серце хотіло. Моє серце кричало, що він зробить все для дітей. Моя голова, з іншого боку, не відступала від його заяви, що це не триватиме довго.

— Я думала, що знаю Джеффа. Я його кохала. Я віддала йому все, і в ту хвилину, коли він зрозумів, що будуть близнюки, він пішов. Я ніколи більше не зустрічалася ні з ким. Жодного разу. Я поклялася, що ніколи не поставлю своїх дітей у таке становище, щоб хтось знову від них пішов.

— Я б ніколи не пішов ні від них, ні від тебе. Я завжди буду поруч, Елло.

— Не смій мені брехати. Чоловіки в моєму житті мають звичку однією рукою давати, а другою забирати.

— Це була не брехня, коли я сказав це вперше, і нічого не змінилося з того часу. Це клятва.

— Це було про футбол! Не про шлюб! Ти не можеш стояти й обіцяти мені бути завжди поруч, коли два тижні тому ти навіть не був відкритий для можливих стосунків.

— Це тільки на папері, Елло!

— Зовсім ні! Те, як ти пропонуєш, щоб я залежала від тебе... щоб мої діти залежали від тебе... не на папері. Це дуже реально. Що, як ти підеш, поки вона буде в процесі лікування? Вони його зупинять! Чим це краще, ніж те, що я зараз намагаюся знайти гроші? У будь-якому разі це було б ще шкідливіше, бо я принаймні знаю, із чим зараз маю справу. Ти знаєш, яка це далека дорога? Навіть якщо вона переможе, частота рецидивів... Ти не розумієш довгострокових наслідків того, що пропонуєш, хай там які добрі наміри ти маєш. І це була... це була найщиріша, найсердечніша пропозиція, яку я коли-небудь чула. Але життя давно навчило мене, що наміри нічого не варті.

—Все, що я можу дати тобі, — це обіцянка, що незалежно від того, що зі мною трапиться, страхові витрати будуть покриті. Мейсі житиме.

— Ти теж цього не знаєш.

Мій найбільший страх вислизнув, ніби він був нічим, але я мала вже звикнути до такого із цим чоловіком. Він був здатний зламати мою захисну стіну, залишивши мене відкритою для стихій. Але я не знала, як довіряти сонячному світлу після постійного урагану. Тоді, коли була величезна ймовірність, що він був просто оком бурі.

—Я не знаю, — зізнався він. — Але коли вона запитала, чи помре, я пообіцяв їй, що цього не станеться, поки я піклуюся про неї, і це єдиний спосіб, який я можу придумати, щоб виконати цю обіцянку.

По моїх жилах пробіг лід, морозячи мене від самого серця.

—Моя дочка запитала тебе, чи вона помре?

—Так, коли ми були в Монтроузі...

—І ти тільки зараз мені про це кажеш?

Я підійшла ближче, доки не опинилася на відстані одного подиху від нього, сердито дивлячись на його дурне, ідеальне обличчя.

— Так, мабуть.

— Іти пообіцяв їй, що вона не помре?

— А що я мав сказати, Елло? Що вона має десятивідсотковий шанс дожити до листопада? Це лише через п’ять місяців!

У нього вистачило нахабності дивитися на мене так, ніби я була божевільною.

— Я це добре знаю!

Мій голос пронизливо підвищився.

— Ти не думаєш, що я веду зворотний відлік у своїй голові? Що мені не болісно усвідомлювати це кожного дня, який я проводжу з нею? Як ти смієш казати їй, що вона не помре? Ти не маєш права давати їй такої обіцянки.

— Їй чи тобі? — тихо запитав він. — Вона дитина, яку потрібно заспокоїти, сказавши, наскільки вона сильна, що ця боротьба далека від завершення, і так, я розумію, скільки часу це займе. Я не збираюся говорити їй, що до поразки залишилося кілька місяців.

— Тобі не слід було давати такої обіцянки, — повторила я. — Я не брешу своїм дітям, і ти теж не можеш. У цій війні, яку вона веде, сили не рівні. Це Давид проти Голіафа.

— Так, а ти озброїла її рогаткою й послала проти велетня. Я тобі кажу, що в мене є кончений танк, а ти не хочеш ним скористатись! Невже ти справді збираєшся дивитися, як вона помирає, бо сумніваєшся, що я порядний хлопець? Чого ти хочеш? Рекомендаційний лист? Пройти детектор брехні? Дозволь мені врятувати її!

Він вилаявся, і це витягло мене з гніву настільки, що я вислухала все, що він говорив.

— Ти лаявся. Здається, я ніколи раніше не чула лайки від тебе.

Він пройшов повз мене, проводячи руками по волоссю, поки вони не зчепилися за шиєю. Коли ми відійшли одне від одного на половину ґанку, він розвернувся.

— Мої щирі вибачення за це! Я не говорив таких слів уголос понад десять років. Але решта? Я не буду перепрошувати за неї. Можеш уважати мене за божевільного скільки завгодно. Я розумію. Ти боїшся, що вона помре, і боїшся того, до якого хлопця вона буде прикута як до тата, якщо виживе, навіть якщо це лише на папері.

— І так, і ні.

— Що саме?

—Я не боюся, що вона буде прикута до тебе, — тихо зізналася я. — Я знаю, що ти зробив би для них усе. Я бачу це в тому, як ти піклуєшся про них, як вони довіряють тобі.

—Але ти не довіряєш мені так, щоб я залишився.

Як довго лист Раяна може тримати його тут?

Невже цей лист так сильно його спонукав проявити честь, що він готовий пожертвувати собою та одружитись? Чи можу я довіряти цій честі, щоб утримувати його поруч так довго, щоб урятувати Мейсі?

Це був гордіїв вузол.

—Я нікому не довіряю, не вірю, що хтось може не тікати, і ти вже попередив мене, що я не повинна вірити. Що ти врешті-решт підеш.

— О ні. Ти не можеш використовувати моїх слів про ги мене, якщо не розумієш їх правильно. Я сказав, що ги не дозволиш мені залишитись, що ти мене виженеш. Але, здається, тобі навіть не потрібно, щоб я все зіпсував, перш ніж ти почнеш пручатись. Чи ти так робиш з усіма, хто наближається до тебе? Або це мені просто пощастило?

Я проігнорувала правдивість його удару, відмовляю чись дивитися в метафоричне дзеркало, яке він підніс до мого обличчя.

— Знаєш що? Все це не має значення. Тоді, коли це ве личезна брехня. Ми б учинили шахрайство, Бекетте. Фальшивий папірець про неправдиві стосунки, а якби нас спій мали... Я не змушу дітей пройти через таке.

Його щелепа напружено стиснулася, і він кивнув мені, перш ніж повернутись і піти сходами вниз.

Хевок негайно покинула мене, щоб піти за ним. Якою ж маленькою зрадницею вона була!

Він обернувся внизу сходів.

— Ти справді хочеш сказати, що не бажаєш порушити своїх моральних принципів, щоб урятувати життя своєї доньки? Щоб дати мені частину тієї дорогоцінної довіри, яку ти тримаєш під замком міцніше, ніж у Форт-Ноксі?

Я відчула, як його словесний удар пішов аж до пальців ніг. Чи справді я це робила? Вибір моєї моралі, власної проблеми з довірою замість життя Мейсі? Невже я була настільки змучена, що не могла повірити? Не могла сподіватися, коли за нього поручився мій рідний брат?

Раян.

— Ти хочеш, щоб я тобі довіряла?

Мій голос пом’якшав.

— Так, хочу.

— Гаразд. Розкажи мені, як помер Раян.

Його обличчя зблідло.

— Це не чесно.

Частина цієї теплої, розмитої надії загорілася в моїх грудях.

— Не змушуй мене брехати тобі, — благав він або погрожував. Я не могла зрозуміти.

Я мовчки стояла, чекаючи, що він скаже щось інше — проявить до мене часточку довіри, про яку він просив. Поставить себе в уразливе становище. Але що довше ми дивилися одне на одного, то твердішою ставала його постава, поки він знову не став тим загартованим солдатом, якого я зустріла в перший день у «Солітьюді».

Я відчула скорботне відчуття втрати, наче зникло щось рідкісне й дорогоцінне, не встигнувши навіть зрозуміти його цінність.

— На добраніч, Елло. Я заберу Кольта завтра па тренування о десятій.

— Що? Тренування з футболу?

Наче сварка, яка в нас щойно сталась, була чимось нормальним і її можна було проігнорувати. Ніби ми просто не засунули між собою динаміту й не підпалили його.

— Так. Із футболу. Бо я пообіцяв бути поруч. Це я і роблю. Коли я даю комусь обіцянку, я виконую її, тим паче для твоїх дітей. Й оскільки ти, очевидно, не повіриш мені на слово, просто доведеться доводити це тобі знову й знову.

Він відчинив двері, і Хевок стрибнула в позашляховик. Потім він сів у машину і залишив мене стояти на ґанку з роззявленим ротом, і я намагалася зрозуміти, що, в біса, щойно сталося.

* * *

— Ну? — запитала я Аду, запихаючи в рот іще одне печиво з арахісовим маслом. Кольт і Мейсі спали в нашому будиночку, а Хейлі пильнувала їх, поки я поверталася в дитинство й виливала свою душу Аді.

— Що мені казати? — спитала вона, дістаючи інше деко з промислової духовки й ставлячи його охолоджуватися.

— Твої думки? Враження, що завгодно.

Бо мені потрібно було, щоб хтось інший сказав мені, що я не з’їхала з глузду.

— Я думаю, що надзвичайно красивий чоловік запропонував тобі, як можна врятувати твою доньку. — Вона сперлася на протилежну стільницю, витерши руки об фартух.

— Що? Значить, це я тут не маю рації? Він попросив мене вийти за нього заміж, Адо. Це дає незнайомцю права на моїх дітей заради страховки. Страховки, яку він може скасувати, коли захоче подати на розлучення. А права на «Солітьюд»?

— Тільки якщо ти дозволиш. Ти кажеш мені, що не можеш укласти передшлюбного договору чи щось таке, що обмежить його права? Те саме, що ти вчинила б із Джеффом, якби він повернувся й зайшов через ці двері?

— Джефф не повернеться.

— Саме так.

— А якщо він серійний убивця? — спитала я, тягнучись по ще одне печиво.

— Він був найкращим другом Раяна.

— Так він каже, — пробурмотіла я з повним ротом. — Ну, так сказано в листі.

Раян ніколи не ділився особистою інформацією про хлопців, з якими служив. Він майже нічого не сказав мені про Хаоса, коли попросив мене бути його другом по листуванню, лише те, що хлопцеві з його підрозділу не завадить листуватись із кимось. Я сумувала за братом. Я хотіла побачити свого брата. Мені потрібно було почути його думку, чому він ніколи не говорив про Бекетта, якщо вони були найкращими друзями.

Я також сумувала за Хаосом.

Хаос. Якби він з’явився на моєму порозі в січні, усе було б інакше. Я знала це в глибині душі. Можливо, я була не при своєму розумі. Зрештою, я закохалася у двох різних чоловіків протягом якого часу? Восьми місяців? Навіть вагітність тривала довше.

Але Хаос був мертвий. Раян був мертвий. Мама й тато були мертві. Бабуся? Теж мертва.

Чи насправді я збиралася додати свою дочку до цього списку?

— У нього ж є лист Раяна, чи не так?

— Так, — неохоче визнала я. — Можливо, якби була їхня фотографія чи щось таке. Що завгодно.

— Ти питала?

Вона нахилила голову й дивилася на мене так, ніби мені знову було десять.

—Ну... Ні.

— Отож. Здається, ти вже йому повірила, чи не так?

— Ех.

Я відкинула голову назад і роздратовано зітхнула, шукаючи підтримки.

— Ти на його боці.

— Я на боці Мейсі. І цей бік набагато кращий, коли вона жива.

Ну, якщо так висловитися...

— Я не знаю, що робити. Я не можу вийти за нього заміж, Адо. Йому все набридне — це лише питання часу. Такі хлопці, як Бекетт, не граються в родину.

— Він не твій батько. Він не Раян. Він не Джефф. Ти повинна припинити засуджувати Бекетта за їхні злочини.

Вона мала рацію, але моє серце все одно не хотіло погоджуватись із цим, моя голова не здавалася.

— Навіть якщо він протримається досить довго, щоб долікувати Мейсі, зрештою він поставить галочку в графі «Врятувати сестру Раяна» й піде далі.

— І це погано, бо...

— Бо це розіб’є серця дітям.

— Кумедно про розбиті серця: вони бувають лише в живих.

Я зиркнула на неї.

— Так, я розумію. Принаймні Мейсі була б жива, хай йому грець те розбите серце, чи не так? Але що, як він покине нас посеред лікування? Що, як страховка скасується і лікарня припинить її терапію?

— Тоді вона матиме більше лікування, ніж зараз, а про те, що робити далі, подумаємо потім. Іноді тобі просто потрібно проявити трохи віри, навіть якщо він справді незнайомець.

— Я не знаю, як довірити йому своїх дітей.

Я потягнулася по інше печиво й розламала його навпіл.

— Це купа лайна.

Вона помахала пальцем у мій бік.

— Ти вже довірила йому близнюків. Він возить Кольта на футбол і залишався з Мейсі в лікарні, ти дала йому право опікуватися ними.

Я засунула ще один шматочок печива в рот і повільно жувала. Ох, вона мала рацію. Хіба я вже не зізналася Бе-кетту, що знала, що він зробить усе заради дітей?

— Знаєш, що я думаю? — запитала Ада, зловивши момент, коли в мене був повний рот печива. — Ти не боїшся довірити йому дітей. Ти боїшся довірити йому себе.

Печиво подряпало мені горло, коли я швидко ковтала.

— Що? Я навіть не враховую цього. Він сказав, що шлюб буде лише на папері.

Що — і справді, я могла це визнати — насправді було трохи боляче.

— Але він тобі не байдужий.

Навіть занадто.

— Будь-які почуття, мої почуття, які можуть у мене бути чи не бути, не мають значення. Це не один із твоїх різдвяних романтичних фільмів, де фальшиво одружуються через парадоксальну ситуацію, грають у сніжки та закохуються. Тут не про «жили довго й щасливо».

Хоча це не завадило мені закохатися в нього.

— Елло, зараз червень, снігу немає.

— Ти знаєш, про що я кажу.

— Ти справді збираєшся сидіти й говорити мені, що є межа, якої ти не перетнеш навіть заради того, щоб зберегти Мейсі життя?

І це був нокаут.

Дідько! Чого б я не зробила для Мейсі? Маючи достатньо холодний розум, я знала, що зробила б для доньки все

що завгодно. Я б потрапила в пекло. Я б душу продала дияволу.

Бекетт міг потенційно врятувати Мейсі. Єдиними пере шкодами були мої впертість і страх.

Але що, якби був спосіб прибрати це переживання? Щоб напряму пов’язати Бекетта з дітьми, але без мене?

— Здається, мені потрібно поговорити з Бекеттом.

* * *

Кольт залетів через вхідні двері після тренування — розчервонілий і щасливий.

— Привіт, мамо! — Він промчав, поцілував мене в щоку, а потім побіг сходами до своєї кімнати.

Бекетт стояв на порозі з бейсболкою в руці. Його шорти спускалися низько на стегнах, а ця неймовірна частина преса та грудей була прикрита футболкою з концерту Pearl Jam. Його очі розширилися, коли він подивився на мій сарафан та оголені ноги, але потім швидко відвів погляд.

— У нього завтра гра, але я знаю, що Мейсі має піти на хіміотерапію.

— Ми поїдемо після гри. До понеділка нічого не роби тимуть, і потрібно буде перевірити, чи достатньо високий рівень тромбоцитів, щоб проводити цю процедуру Інфекція зіпсувала багато чого.

— Добре, просто скажеш мені. Я можу відвезти його, звичайно.

Він почав виходити з будинку, і я мало не вилаялася. — Дякую. Послухай, Бекетте, про вчорашнє.

Він зупинився, повільно кинувши погляд мені в очі, не дивлячись на мої оголені плечі чи декольте без брете лей, яке я вибрала, щоб привернути його увагу.

Звісно, сукня була стара, але принаймні все ще пасувала добре.

Коли стало зрозуміло, що він не збирається говорити, я пішла вперед.

— Я довіряю тобі своїх дітей.

Його очі злегка розширилися.

— Мені потрібно було сказати це із самого спочатку, щоб ти знав, що все, про що ми сварилися минулого вечора... здебільшого не стосується дітей. Це стосується мене. Ти лише доводив діями, відколи з’явився тут, що в тебе хороші наміри, і неправильно з мого боку просити тебе розповісти мені про Раяна, знаючи, що тоді ти перестанеш бути собою. Справді іронічно, чи не так? Я просила тебе довести свою надійність, порушивши свою обіцянку. Мені шкода.

— Дякую, — тихо відповів він.

— Є дехто, з ким я хотіла би повечеряти сьогодні.

Його очі звузилися.

— З тобою, — швидко виправилась я. — Повечеряти з тобою та ще деким.

— Ти хочеш, щоб я супроводжував тебе на побачення?

Його голос упав до того низького, грубого тону, схожого на наждачний папір, який розбудив моє тіло там, де воно спало, відколи Джефф пішов.

— Ні. Я хочу зустрітися зі своїм юристом і сподіваюся, що ти підеш зі мною. З приводу того, — я глянула туди, де Мейсі дрімала на дивані, — що ти пропонував учора. Типу того.

Від подиву його очі на мить розширилися, і я насолоджувалася його реакцією. У мене було небагато можливостей шокувати Бекетта.

— Типу того?

В його очах спалахнула надія, і моє серце затріпотіло.

— Я хочу спочатку поставити кілька запитань, перш ніж щось скажу. Я навіть не знаю, чи можливо те, про що я думаю, але я була б дуже вдячна, якби ти пішов зі мною, щоб з’ясувати все.

— Звичайно. О котрій?

Я подивилася на годинник і вимушено всміхнулась.

— Приблизно через сорок п’ять хвилин.

Замість того щоб посміятися або огризнутись, що я попередила занадто пізно, він просто кивнув, сказавши «добре», і вийшов.

Я використала цей час, щоб зібрати трохи речей у дорогу, поставити вечерю для дітей у духовку й змусити Кольта сходити в душ. Я виміряла температуру Мейсі, коли вона прокинулася, і полегшено зітхнула, побачивши чудові показники — 36,9°, коли прийшла Ада. Я нервувалася перед тим, як злегка нафарбуватися — тобто махнути тушшю та додати трохи блиску для губ.

Не те щоб це було побачення чи щось таке.

Бекетт прибув рівно за пів години після того, як від’їхав. Поголений, він приємно пахнув милом та собою. Ух.

— Готова? — запитав він, обнявши обох дітей.

—Так, — сказала я, хапаючи свою сумочку та білий кардиган.

Ми зійшли сходами, і він відчинив мені двері. Натоді у брюках, сорочці з відкритим коміром і темно-синьому блейзері він мав вигляд радше джентльмена, ніж солдата спецназу, але я знала, що це лише обгортка. Він міг здаватися пухнастим і солодким, проте під обгорткою був справжньою «їжею диявола»¹⁰, і крапка.

А я дійсно, насправді любила шоколад.

Я залізла в позашляховик, і він зачинив двері, затримавши погляд на моїх ногах на мить довше, ніж потрібно. Гарний вибір взуття на підборах.

Наша дорога в Телльюрайд була тихою, лише з невеликою кількістю класичного року, що лунав через динаміки.

— Це була улюблена пісня Раяна, — тихо сказав він, заскочивши мене зненацька. — Він просто шаленів від неї, ще й мене з розуму зводив нею.

Thunderstruck.

— Так, була, — погодилася я. — Він усе ще грав...

— На уявній гітарі? — з усмішкою запитав Бекетт. — О, так. За кожної нагоди, яку він мав. Між цією піснею й Poison я вдосталь спостерігав, як він перебирає пальцями. Він коли-небудь казав тобі, що ми зустрічалися з Бретом Майклзом?

— Що? Цього не може бути!

— Перевір бардачок. — Він махнув головою, і я нетерпляче намацала клямку, поки він не відчинився. — Під інструкцією.

Я витягнула білий конверт, товстий і спотворений малюнками.

— Я думаю, що приблизно посередині.

Я гортала фотографії, на них Бекетт був у різних куточках світу з іншими солдатами, такими, як він, як Раян. Поки я не придивилася й не побачила, що це був Раян на груповому фото. У мене перехопило дух, і я провела великим пальцем по рідному обличчю — надто знайомий біль осів у моїх грудях.

— Я сумую за ним, — тихо сказала я.

— Я також. — Його кісточки пальців біліли на кермі. — Однак це добре. Сумувати за ним. Горювання означає, що в тебе був хтось, за ким варто було б сумувати.

Я знайшла фотографію, де солдати стоять у три ряди, усі в камуфляжі й з бородами. Лише на ту секунду я дозволила собі подумати, і, перш ніж я це усвідомила, мій рот відкрився.

— Хто з них Хаос?

Коли ми доїхали до світлофора, на якому загорілося червоне, Бекетт різко повернув до мене голову, і мене на частку секунди охопило почуття провини. Чи знав Бекетт, як до мене ставився Хаос? Чи що я відчувала до нього?

Його погляд упав на фото.

— Він третій зліва.

Я роздивлялася фото, прагнучи вперше побачити Хаоса, коли ми зупинялися на парковці перед рестораном. Бекетт був серйозний, як завжди...

— Там ще двоє солдатів у третьому ряду. — В обох були густі короткі бороди та протисонцеві окуляри.

Двері з боку водія були зачинені. Бекетт уже вимкнув запалювання й вийшов із машини.

— Здається, цю тему закрито, — пробурмотіла я, востаннє розглядаючи обличчя, перш ніж із важким серцем покласти фото назад у конверт. Чи зможу я коли-небудь знову подивитися? Чи зможу ще коли-небудь поставити запитання?

Я поклала фотографії назад у бардачок, перед тим як Бекетт відчинив двері й допоміг мені вийти. Каблуки та підніжки не завжди було зручно поєднувати. Потім ми зайшли до ресторану, маленького сімейного італійського закладу, який мені подобався.

Коли ми підійшли до нашого столика, Марк уже чекав і встав.

— Bay! Ґутьєррес? — запитав Бекетт, коли Марк обійшов стіл і поцілував мене в щоку.

— Радий тебе бачити, Джентрі. Сядемо?

Бекетт притримав мій стілець, і, підійшовши, я сіла на місце. Це був майже архаїчний жест, але він змусив мене почуватися захищеною: про мене піклувались, і я трохи втратила рівновагу.

— Тож ти не просто керуєш командою рятувальників, -сказав Бекетт, коли чоловіки зайняли свої місця.

— Ні, я просто волонтер. Тримає мене у формі, і не ге щоб тут, у Телльюрайді, була купа справ із сімейного права.

Він знизав плечима.

— Дуже схоже на тебе — просто робити це заради розваги.

Бекетт повільно кивнув.

— Тож я припускаю, що ви двоє знаєте одне одного, — легковажно сказала я, хоча в цей момент я відчула щось інше. — Дякую, Марку, що зустрівся з нами в суботу ввечері. Я знаю, що у вас із Тесе плани на вечір.

— Без проблем. Вона поїхала в Дуранґо на вихідні з дітьми. Повір мені, я краще буду тут із тобою, ніж піду на вечерю зі свекрухою. Що сталося?

—Хочеш увести його в курс справи щодо твоєї пропозиції?

Я запитала Бекетта, і він узяв усе у свої руки.

Знадобився келих вина й вечеря, але він пояснив усе якомога докладніше, від лікування, рахунків, страхування до своєї ідеї про одруження.

Елла Джентрі.

Я подумки викинула цю картину зі своєї голови. Одного разу я вийшла заміж із примхи і вдруге так точно не планувала. Мені було байдуже, наскільки добре звучало його прізвище поруч із моїм іменем.

— Ти хочеш одружитися з Еллою? — запитав Марк Бекетта, коли офіціантка прибирала наші тарілки.

— Чи хотів би ти одружитися із жінкою, яка не була б зацікавлена в тому, щоб виходити за тебе заміж? — відповів Бекетт.

Я різко повернула голову й глянула на нього. Не зацікавлена? Справа була не в інтересі до Бекетта, це був величезний інтерес до мого здорового глузду і... логіки.

— Але я б це зробив, якби вона цього бажа... потребувала, — закінчив Бекетт.

Чудово.

Тепер я була дамою в біді.

Мені потрібен був лише гігантський світловий знак над моєю головою зі словами «в біді», і моє життя б склалося по повній.

— Гаразд, тоді не будемо наполягати на цьому варіанті, — сказав Марк, його погляд миготів між нами двома. — Ніхто тут не хоче шлюбу за домовленістю. Отже, Елло, тепер, коли я добре розумію, що відбувається, твоя черга. По телефону ти згадала про якусь ідею?

— Так.

Я повернулася в кріслі, щоб подивитися на Бекетта.

— Ти пропонуєш, щоб Мейсі стала твоєю дочкою? Правильно? Навіть якщо це лише на папері?

— Так. Кольт теж стане моїм сином. Юридично.

Лише ці слова викликали тепло в моєму животі, а може, це було вино. Так чи так це додало мені сміливості продовжувати.

—Мені трохи ніяково.

Він підняв брову, ніби хотів сказати: «Ну, скажи мені щось, чого я не знаю».

— Іноді це засліплює мене. Це заважає мені й стримує мене. І я це приймаю. Але я не погоджуюся, щоб це завдавало шкоди Мейсі чи Кольту. Отже, якби ти міг стати їхнім законним батьком, забезпечивши весь той захист, що й будучи моїм чоловіком... Але без мене, без того, щоб я стала твоєю дружиною, чи хотів би ти цього?

— Не одружуючись із тобою?

Його брови піднялись.

— Без мене, без моїх проблем, — уточнила я перед тим, як перейти на шепіт, який чув лише Бекетт. — Як одного разу мені сказав хтось мудрий: «Справа не в тому, що я тебе не хочу».

— Я не розумію.

— Чи хотів би ти мати права на дітей, якби я не брала участі в цій угоді?

— Так.

Він відповів без вагань.

— Назавжди?

— Назавжди.

Тепло в моєму животі поширювалося, поєднуючись із любов’ю, яка так яскраво палала в моїх грудях. Я наполовину очікувала, що ось-ось засяю, як зірка.

Я змусила себе відвести погляд від Бекетта на місце, де сидів Марк.

Його погляд пробігав між нами, і він уже щось придумував.

— Чи може він їх усиновити? Не одружуючись зі мною?

Бекетт різко вдихнув.

— Чи готовий ти це зробити? — запитав Марк Бекетта. — Так.

І знову відповідь пролунала миттєво.

— Чи думала ти про те, що це насправді означає? — запитав мене Марк.

— Так. Я знаю, що це наражає дітей на певний ризик.

Я відчула, як Бекетт напружився поруч зі мною, як у повітрі тріскала енергія.

— Можливо, — погодився Марк. — Це як мати ще одного члена родини: він підтримуватиме тебе в розгляді питань, відвідуватиме, допомагатиме як фізично, так і в прийнятті рішень. По суті, ти будеш ділити з ним своїх дітей. Але також вони матимуть більше захисту. Щойно він усиновить їх, страховка буде покривати їхні витрати, незалежно від статусу ваших... стосунків. Військові завжди вважатимуть їх дітьми Бекетта.

— Навіть якщо він піде?

Бекетт напружив щелепу.

— Так. Ти навіть могла б подати „а мене до суду, щоб отримати матеріальну підтримку, якщо захочеш.

— Я б ніколи не судилася з тобою за підтримку.

— Мені було б байдуже, якби ти це зробила.

— Так, але ти все одно відмовляєшся від частини своїх прав, Елло.

Я обурилась. Близнюки завжди були моїми, тільки моїми.

—Чи можемо ми зменшити ризик?

Він відхилився назад, далі оцінюючи нас обох.

—Звичайно. Потрібно лише скласти договір про опіку й одразу підписати. Ти можеш сказати, що фактично будеш доглядати за дітьми тільки ти, а він не матиме жодних прав на відвідування дітей, але водночас ви повинні спільно ухвалювати рішення, інакше це здаватиметься повним шахрайством. Вам навіть не доведеться подавати договору, якщо не буде проблем. Хіба на випадок, якщо хтось прийде перевірити.

— Чи це шахрайство?

Мені потрібно було знати. Напевно, я все одно пройшла б через це: життя Мейсі вартувало мого тюремного терміну, але я мала знати.

— Я маю на увазі, що шлюб здається мені більшим шахрайством. Якщо жоден із нас не хоче одружуватися з кимось іншим і ми житимемо в різних будинках і матимемо різні прізвища, то це більше шахрайство, ніж те, що Бекетт хоче опікуватися дітьми, чи не так?

—Ти хочеш стати батьком для дітей?

Марк подивився прямо на Бекетта.

— Так, — відповів він не замислюючись. — Я люблю їх. Ніщо не зробить мене щасливішим, ніж захищати їх, давати їм усе, що можу.

— Із суддею Айверсоном вам доведеться говорити трохи впевненіше, ніж зараз. Він завжди добре ставився до

Елли, але ж ти не місцевий. Він не довірятиме тобі лише тому, що ти привів Кольта на тренування з футболу.

Бекетт глибоко вдихнув і покрутив склянку в руці.

— У мене не було батька. Багато хлопців били або просто ігнорували мене, але за тата я не вважав нікого. Коли ми з Кольтом поверталися через поле після футбольного матчу, він запитав, чи так почуваєшся, коли маєш тата, і я не міг відповісти йому, що саме так, бо я не знав і він не знав також. Я хочу, щоб Кольт і Мейсі знали, як це — мати тата, незалежно від того, як довго Елла дозволила б мені бути поруч із ними. Я просто хочу бути чоловіком, на якого вони можуть покластися.

— Це і є визначення, що таке батьківство, і я думаю, що ти чудово впораєшся в суді. Це не шахрайство, якщо ти всиновлюєш дітей, щоб допомогти їх виховувати. Але страховка, безперечно, є перевагою, яку суддя Айверсон побачить. Проте його дружина померла від раку приблизно десять років тому, тож, думаю, у вас є хороші шанси, що він сприйматиме це саме як привілей, а не як причину. Чи турбуватиме тебе те, що ти не матимеш прав на дітей?

Він похитав головою.

— Мене хвилює те, що Мейсі може померти. Я ніколи не візьму від Елли те, чого вона не хотіла б віддати, і ніколи не зроблю нічого такого, що завдасть шкоди дітям.

Я подумала про фотографії, які медсестри показали мені, зі скромної церемонії вручення дипломів, що її Бекетт улаштував для Мейсі. Вона любила його. Кольт любив його так само сильно, і я теж. їм уже було що втрачати, коли справа доходила до Бекетта.

— Чи повинні вони знати? Принаймні, може, не одразу? — випалила я.

Він міг нашкодити дітям, щойно залишив би нас. Дати їм тата, щоб одразу забрати, — жорстоко. Щойно Мейсі стане краще — сподіваюсь, що в Бекетта буде нормально, що він надовго в Телльюрайді, — ми зможемо сказати їм... Коли її серце стане достатньо сильним, щоби проти стояти потенційним наслідкам Бекеттового від’їзду.

Бекетт заціпенів, але його погляд залишався незмінним і непохитним, він дивився на Марка.

— Е-м-м...

Марк переводив погляд з мене на Бекетта й назад.

— Я думаю, що ні. Згода дітей не потрібна, тож їм можна не казати, поки їм не виповниться дванадцять. Нам просто потрібно поговорити із суддею Айверсоном. Він завжди прихильно ставився до тебе й був ненависний до родини Денбері. Гадаю, ми можемо переконати його, щоб він погодився.

— То ми справді можемо це зробити? — запитала я, знову спалахнувши тим крихітним вогником надії. — Навіть якщо не одружимось?

— Шлюб може бути легшим шляхом, — сказав Марк, знизавши плечима.

—Я просто не можу. Після того, що було минулого разу. Я не спішу надівати каблучку.

— Це саме те, що ви повинні сказати судді Айверсону, якщо він запитає. Визначення сім’ї значно змінилося за останні кілька десятиліть, і шлюб більше не є визначальним фактором. Оскільки ти маєш дітей і вони не під опікою штату, єдиною складністю справді може бути думка судді Айверсона. Самотній чоловік цілком може всиновити дітей свого партнера, не перебуваючи в шлюбі. Мож ливо, вам, друзі, доведеться трохи зіграти роль партнерів.

Мої щоки потеплішали. У мене не було партнера із часів Джеффа, та насправді він ним ніколи й не був.

— Тож, по суті, на кону моє одноосібне право приймати рішення, і це все?

— Здебільшого.

Дивлячись на нас, він крутив у руках свій келих. Його очі бачили надто багато.

— Але ти б натомість дістала життя для Мейсі, — відповів Бекетт. — І ти знаєш, що я б ніколи не зробив нічого такого, що б тебе розлютило, коли йдеться про дітей. Я не якийсь лиходій. Я просто намагаюся допомогти.

— Я знаю, — тихо сказала я, і я дійсно знала, але довіри не роздавала, як цукерки.

— Є один момент. Тобі доведеться змусити Джеффа передати тобі свої батьківські права.

Я впевнена, що вибух ядерної бомби менше вплинув би на моє серце.

— Чому? Він не вказаний у свідоцтві про народження, і діти — Маккензі, а не Денбері.

— Елло, усі знають, що Джефф — батько. Визнаєш ти це у свідоцтві про народження чи ні, це не позбавляє його прав. Один тест на батьківство — й усиновлення буде анульовано. Я не кажу, що він коли-небудь скористається своїми правами, але суддя вимагатиме позбавлення прав. Немає позбавлення — немає всиновлення.

— Так, — відповіла я майже мишачим голосом. Я не хотіла бачити Джеффа. Ніколи більше. Ніби розпороти повністю загоєний шрам просто заради розваги.

Ми подякували Марку, Бекетт заплатив за обід, і ми поїхали. Поверталися ми в напруженій тиші.

— То що робитимемо? — запитав Бекетт, коли ми проїхали через ворота «Солітьюду».

— Не хочу зустрічатися із Джеффом.

Я заплющила очі.

— Брехня. Я знаю, те, що ти пропонуєш, подарунок долі не лише для Мейсі, а й для Кольта. Для мене. Я просто не можу думати про те, що маю просити його про щось.

— Я впораюся із Джеффом, — пообіцяв Бекетт. — Крім того, він, напевно, утік би з криками, якби ти з’явилась у нього на порозі. Принаймні я можу заскочити його зненацька.

— Ти б зробив це для мене? — запитала я, коли ми дісталися до мого будиночка; позашляховик плавно зупинився.

— Я б зробив для тебе все.

Його очі зупинилися на моїх при світлі автомобільних ліхтариків — яскраві, але в них був біль.

— Що я маю зробити, щоб ти повірила мені? Довіряла мені? Ти хочеш перевірити моє минуле? Зроби це. Тобі потрібен мій кредитний бал? Чудово. Мої банківські рахунки? Я дам тобі доступ. Я даю тобі моє слово, моє тіло, мій час, я стою тут і пропоную своє прізвище. Що ще я можу тобі дати?

— Бекетте. — Я нахилилася до нього, але він відступив.

— Не щоб ти колись дала їм моє прізвище, не тоді, коли вони навіть не знають, що ми робимо. Правильно? Я можу стати їхнім законним батьком, але я недостатньо хороший, щоб бути їхнім татом.

— Це... це не про те.

— О, я знаю. Справа в тому, що ти не довіряєш мені, не віриш, що я залишусь. Ти думаєш, що я покину вас так само, як Джефф. Ти думаєш, що це ще більше зашко дить дітям.

—Я подумала, що ми зможемо сказати їм, щойно Мейсі одужає.

— Якщо я ще нікуди не дінусь, так?

Я водночас ненавиділа й любила те, що він так добре мене знав. Мені навіть не довелося відповідати. Він побачив усе в моїх очах.

— Так. Добре.

Він заглушив двигун і вийняв ключі.

— Я навіть не маю права засмучуватися. Я знаю, що пропоную і що я навіть не буду татом, чи не так? Просто правовий захист. Тобі це потрібно, і я це даю тобі, як і обіцяв. Усе просто.

Він відчинив двері й виліз із машини. Я швидко пішла за ним, спостерігаючи, як його спина віддаляється: він ішов моєю дорогою до озера.

— Що ти робиш?

— Залишаю свою машину тут. Я заберу її завтра перед грою. Мені буде корисно пройтись.

— Бекетте! — гукнула я йому вслід.

— Не переймайся, Елло, — відповів він. — Я добре знаю свою роль. Я все розумію. І я все одно буду поруч. Ось як сильно я хочу...

Він не закінчив — тільки розвів руками й пішов далі.

Але я закінчила це речення замість нього у своїй голові десятком різних способів.

Як сильно я хочу тебе.

Як сильно я хочу бути батьком твоїх дітей.

Як сильно я хочу бути у твоєму житті.

Як сильно я хочу піклуватися про тебе.

Як сильно я хочу, щоб Мейсі жила.

Кожен з варіантів, який я придумала, змушував мене почуватися гірше через те, що я йому не довіряла. Але Бекетт розплачувався за те, що все життя люди роздавали мені обіцянки, а потім кидали мене.

А я мала впоратись із наслідками того, що все життя йому ніхто не довіряв.

Хіба ми не були просто ідеальною парою?

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

БЕКЕТТ

Лист № 15

Хаосе!

Мені дуже шкода, що ти втратив когось. Я не можу уявити, як це важко — горювати й далі робити те, що робиш. Щоразу, коли я втрачала когось — моїх батьків чи бабусю, — завжди закривалась, ніби моє тіло не могло сприйняти жахливості моїх почуттів. Це багато говорить про те, який ти чоловік, те, що ти можеш далі дбати про когось, і я маю на увазі позитивний бік.

Ти кажеш, що погано вмієш налагоджувати стосунки з людьми, що не любиш спілкуватись, але не таким я тебе бачу, коли розгортаю ці листи. Точніше, не таким чую. Той, хто не вміє будувати зв'язків, не буде таким відкритим. Чорт забирай, така людина б не написала у відповідь одразу після такого жаху. Але ти написав, і я вдячна тобі за це.

Можливо, ти просто вибираєш, з ким тобі спілкуватися, і це нормально. Я не думаю, що хтось прокинеться одного ранку й раптом вирішить стати соціальним метеликом, як мій брат. Мабуть, тому ви двоє хороші друзі. Ви врівноважуєте один одного.

Знаєш, з ким би ти ще добре порозумівся? З дітьми. Можливо, не з усіма, але з власними — точно. Ти коли-небудь думав про дітей? Це випадкове запитання, але мені просто цікаво. Напевно, тому що я народила своїх замолоду, не можу уявити, щоб їх не було. Я ніби уявляю всіх, кого зустрічаю, з дітьми.

Окрім Хейлі. Вона одна з моїх найближчих подруг, і я впевнена, що одного дня вона стане чудовою мамою після того, як колись сама справді подорослішає. Ключовим словом тут є «справді». Б’юсь об заклад, що тобі вона сподобається, коли приїдеш сюди. Вона чудова, весела й не уявляє всіх, кого зустрічає, з дітьми.

У будь-якому разі я б’юся об заклад: ти був би чудовим татом. Задумливий і жорсткий, але водночас той, хто крадькома влаштує марафон «Зоряних воєн» у ледачі вихідні. Я могла б уявити цю картину... якби я могла уявити тебе. Так, я все ще хочу отримати твою фотографію.

Сподіваюся, мені вдалося відвернути твою увагу на кілька хвилин. Сподіваюся, ти знаєш, як сильно я шкодую про твою втрату.

Елла

Я стояв біля вікна багатоповерхівки в центрі Денвера, дивлячись на місто. Це точно не те місце, де я міг би пустити коріння. Два місяці в Телльюрайді навчили мене, що бетон і я не сумісні надовго.

Крім того, у Денвері не було Елли.

Минув тиждень після нашої сварки в машині, і ми були ввічливими одне до одного... навіть привітними. Але того спокійного ритму, який був у нас завжди, уже не стало. Тепер, коли над нами висіло напруження.

Якби я не був обережний, вона зрозуміла б, що я в неї закоханий, і тоді ми були б у ще більшому лайні.

Ще ніколи раніше жінка не змушувала мене втратити терпець так, як це робила Елла. Чорт, я казав лайливі слова на неї. У мене також ніколи не було жінки, яку бя хотів побачити понад один чи два рази, або такої, яка заволоділа б моєю душею так, як це зробила вона. Звичайно, я б погодився на будь-які її умови, коли йшлося про всиновлення. Не лише тому, що я відчайдушно прагнув урятувати Мейсі та захистити Кольта, а й тому, що я дав би Еллі все, чого вона хотіла, якби це просто змусило її всміхнутися.

А натомість вона подарувала б мені сім’ю, хай яким кепським було це виправдання. Діти були б моїми з кожного погляду, який для мене важливий. Я міг би любити їх, захищати, подбати про те, щоб вони мали все, що їм потрібно. Я б стежив за тим, щоб Мейсі мала підтвердження для кожного лікування, щоб Кольт знав, що він може розраховувати на мою підтримку будь-коли. Я б проявив себе перед Еллою, я би був поряд постійно, доки вона не перестала б у мені сумніватися, і тоді я завоював би її серце.

Поки вона не дізнається, що ти зробив.

Так. Це. Хай там як я намагався ігнорувати це, ця таємниця висіла над моєю головою, як дамоклів меч.

Принаймні діти були б захищені, коли Елла б мене вигнала. Вона не анулювала б усиновлення дітей та не ризикнула б життям Мейсі. Це був єдиний спосіб, яким я міг виконати свою обіцянку перед Раяном і заспокоїти своє зболіле серце, знаючи, що одного дня минуле наздожене мене.

Задзвонив мій мобільний, і я провів пальцем по екрану, щоб відкрити програму для повідомлень.

ДОНАГ’Ю: Документи з новими датами готові. Ти впевнений, що хочеш цього?

Мої пальці зупинилися над літерами. Я був упевнений, що хочу, щоб Мейсі жила, і це був єдиний спосіб досягнення цієї мети.

ДЖЕНТРІ: Так. Але це не означає, що я повернуся.

ДОНАГ’Ю: Ти постійно це говориш собі.

Я засунув телефон у кишеню, не відповідаючи йому.

— Містере Джентрі, — почувся позаду мене голос, і я обернувся.

— Містере Денбері, — відповів я.

Отже, це був Джефф. Загалом він був схожий на перерослого хлопчика з братства, на якого начепили батьків костюм. Його волосся було світлим і зачесаним назад, а очі — сірими й передбачливими.

Ми потиснули один одному руки, і я швидко сів на своє місце навпроти нього за столом для переговорів, боячись, що втрачу самовладання й придушу його за те, що він торкнувся Елли, не кажучи вже про те, що покинув її та дітей.

До біса його. Він не заслуговував на неї й точно не заслуговував на дітей.

Він поправив своє пальто, і я зробив те саме, розстіб-нувши нижній ґудзик. Принаймні в Денвері були хороші, швидкі кравці.

— То що я можу для вас зробити, містере Джентрі? — запитав він.

— Як я розумію, ви наймолодший партнер у своїй фірмі.

— Саме так. Щойно закінчив юридичну школу.

— Масло до хліба отримуєш, коли на стіні висить ім’я тата? — запитав я, показуючи рукою на назву фірми.

Його усмішка зникла. Джеффу-хлопчику не подобалося, що згадували про те, що він народився в сорочці. Такі хлопці, як він, були всі однакові: вони мали своє спокійне життя й зневажали будь-якого лежачого поліціянта, який не давав їм узяти приз. Бог знав, що він потопчеться саме на Еллі.

— Я вважаю це за часткову власність у сімейному бізнесі, — сказав він, знизавши плечима.

— Ах, сім’я. Я дуже радий, що ви про це згадали.

Я штовхнув конверт через стіл, і він схопив його.

— Що за чортівня? — запитав він, переглядаючи папери.

— Ви знаєте, що це таке, якщо тільки той шикарний диплом юриста не навчив вас читати. Підпишіть.

Він прочитав документи ще раз і потім повільно відклав їх. Тоді я побачив це — погляд, який говорив про те, що він знає, чого я хочу.

— Елла заплатила вам за це?

— Прошу?

— Має бути причина. Минули роки.

— Причина є. Я всиновляю близнюків.

Його усмішка зникла з охайного обличчя, а погляд упав на мою руку, шукаючи каблучку.

— Ви одружуєтеся з нею?

— Я не розумію, як це може вас стосуватись.

— Ну, оскільки ви хочете всиновити моїх дітей...

У мене зникли всі емоції. З’явилося те саме відчуття, що й кожного разу, коли я ставав до бою, що готувало мене до вчинення непростимих звірств.

— Вони не ваші діти, — сказав я.

— Я б із цим посперечався з огляду на те, скільки разів я трахав її за два місяці нашого шлюбу. Дівчина з маленького містечка з розумом маленького містечка просто хотіла отримати обручку.

Якби Хевок була тут, вона б схопила його за горло, лише відчуваючи мій рівень напруження.

— Ви можете бути їхнім біологічним батьком, але точно не їхнім справжнім татом. Ви ніколи навіть не бачили їх, не розмовляли з ними, ніяк не спілкувалися. Воші. Не. Ваші. Діти. Вони мої.

Щойно слона зійшли з моїх вуст, цей солодкий тиск знову з’явився в моїх грудях, любов до них пересилила мій інстинкт позбутися емоцій.

— То що саме я за це отримаю?

— Серйозно?

Він знизав плечима.

— Уважайте це за бізнес-операцію. Ви хочете щось, що я маю. Що ви мені за це дасте?

— Як щодо того, що я скажу, чого я вам не дам?

Він сидів, очікуючи, а я робив усе можливе, щоб зберігати рівновагу. Три речі: Мейсі, Кольт, Елла. Вони були причиною та єдиним, що мало значення.

— Я не збираюся віддавати вам рахунок вартістю понад два мільйони доларів за лікування Мейсі від раку, яке буде наступного року.

Він ковтнув, але не показав жодних зовнішніх ознак того, що він мене почув.

— Вагома причина? Або ми можемо просто додати її до вашої страховки, оскільки ви дуже хочете називати їх своїми. Я впевнений, що це дуже сподобалося б вашому татусеві, зважаючи на те, що він сказав Еллі приблизно шість місяців тому. Йому ж насправді байдуже, чи Мейсі виживе, чи помре, головне, щоб вона дала йому і вам спокій. А особливо чудово це відобразиться на вашому, якщо ця інформація просочиться містом.

— Це погроза?

— Аж ніяк. Навіщо мені це робити, коли ви збираєтеся підписати цю відмову, а ваша маленька секретарка все це гарно посвідчить?

Я відкинувся на спинку крісла.

— Гаразд. Я підпишу.

Він схопив ручку із підставки в центрі столу й нашкрябав на аркуші своє ім’я. Я не розслаблявся. Ще не час.

— Засвідчуйте нотаріально.

Він вилаявся собі під ніс, але підвівся з-за столу й гавкнув на свою секретарку, яка стояла біля дверей. Жінка років двадцяти у вузькій спідниці-олівці підбігла, щоб підписатись у нижній частині документа та поставити на ньому печатку, перш ніж побігти назад до свого столу.

Джефф ткнув мені папку, і я переглянув документ, переконавшись, що він правильно підписаний і нотаріально засвідчений. Я не збирався цього робити вдруге.

— Ще є якісь питання?

Я дозволив собі всміхнутись.

— Так. Візьміть чекову книжку.

— Прошу?

Він вилупив очі від обурення.

— Візьміть. Вашу. Чекову книжку. Ви зараз випишете Еллі чек на дитячі аліменти за шість років. Негайно.

—Ха-ха, уже поспішаю. Я минулого місяця тільки почав працювати. Чого ви хочете? Тридцять відсотків від нічого?

— Так, але в ту хвилину, коли ви вступили до коледжу, почав працювати ваш трастовий фонд вартістю мільйон доларів. Тож ви випишете Еллі жирний чек.

—Звідки ви це знаєте?

— Не важливо. Ви випишете чек на суму, яку ви їй вин ні, або я віднесу цей документ татові вашої нареченої. Хто він? Сенатор? А потім я розповім пресі, що ви не тільки покинули дітей, а й залишили їхню матір у злиднях, поки вона намагалася купити ліки від раку, які потрібні Мейсі Як ви думаєте, який вигляд це матиме в пресі?

— Ви б знищили мене.

Я глибоко, спокійно вдихнув. Навіть знаючи про те, що Мейсі хвора на рак, цей егоїстичний дурень не зрозумів нічого.

— Так, саме так я й можу зробити.

— Чому? Тому що я зруйнував життя Еллі? Ніби в неї все одно було майбутнє?

— Ви думаєте, що знищили б Еллу? Немає людини на планеті, яка могла б це зробити. Не лестіть собі. Єдина причина, з якої її тут немає, — це те, що ви не варті її часу. Тепер візьміть чекову книжку.

Він вийшов із конференцзалу, швидко повернувшись і тримаючи ручку над відкритою чековою книжкою.

— Скільки?

— Скільки ви вважаєте за потрібне, щоб ваш майбутній свекор був щасливим, а ім’я вашого батька й далі висіло на стіні.

Він нашкрябав ручкою по чеку, а потім жбурнув у мене листок.

Чек м’яко прилетів переді мною, і я взяв його, склав навпіл, кинувши до нагрудної кишені.

— Ви навіть не збираєтесь подивитися? — прохрипів він.

— Ні. Там або достатньо, або ні.

Я встав, застібнувши пальто, і попрямував до дверей, тримаючи в руках файл.

— Звідки ви дізналися про трастовий фонд? — запитав він знову, все ще сидячи.

Я зупинився, поклавши руку на двері, вагаючись.

Якого біса. Чому ні?

— О, ви знаєте... У містян великі серця й ще більші роти. І щоб ви знали: найкраще, що ви зробили у своєму житті, — це те, що ви пішли від Елли. І ніколи не повертались, щоб возитися з дітьми. На вашому місці я б дотримувався цієї традиції. Захищаю те, чим володію.

Я пішов геть без вагань, попрямувавши до невеликої військової бази поблизу Денвера. Був ще один пакет паперів, які сьогодні потрібно було підписати.

* * *

— Бекетте! — Кольт вилетів у двері й кинувся мені на руки, наче мене не було два тижні, а не два дні.

— Що трапилося, чоловіче?

Я підняв його в повітря, насолоджуючись запахом кориці та сонця, переминаючи папку в руках.

— Ми печемо!

Я відніс його в дім, і мене зустрів той самий запах.

—Яблучний пиріг? — запитав я.

— Як ти дізнався?

— Ну, єдине, що так добре пахне під час випікання, — це яблучний пиріг або пиріг із маленьким хлопчиком, а оскільки ти все ще тут, я вибрав варіант із яблуками.

Хевок закрутилася навколо моїх ніг на знак вітання, і я посадив Кольта, щоб трохи погладити свою дівчинку за вухом.

— Гарна робота, — сказав я їй, знаючи, що вона залишалася б поруч із Кольтом навіть довше.

— Бекетте! — гукнула Мейсі з дивана.

—Як там моя найкраща дівчинка? — спитав я, підходячи й присідаючи біля неї.

Вона була бліда, її шкіра — майже прозора.

— Почуваєшся добре?

Вона похитала головою.

— Якби ти міг змусити її випити щось, я б майже розщедрилася на свою душу, — сказала Елла, виходячи з кухні з мазками борошна на лобі.

Солодка туга змішалася із чистою хіттю. Я хотів ма ги це життя й цю жінку. Я хотів мати свободу, щоб хоч на секунду вкрасти її в дітей, узяти у свої руки. Цілувати її. Торкатись її. Дивитись, як її очі заплющуються від насолоди. Дивитись, як зморшки тривоги зникають з її чола.

— Яблучний пиріг, га?

— Це її улюблений, тому я подумала, що, можливо... — Вона знизала плечима.

— Чим я маю тебе підкупити, щоб ти випила кілька ковпачків Gatorade? — запитав я Мейсі.

Вона подивилася на мене, її блакитні очі стали надзвичайно серйозними.

— Більше жодної «Моани». Знайди мені «Зоряні війни». Мені не буде страшно.

Вона скоса поглянула в бік Елли.

Елла всміхнулась, але кивнула, щоб підтвердити транзакцію.

— Умовились. У мене вдома є зі смаком зеленого яблука, як ти любиш. Дай мені кілька хвилин поговорити з твоєю мамою, і я піду принесу, добре?

— Умовились.

Я підтягнув її ковдру й пішов за Еллою в її кабінет.

ТИ РОБИШ ДОСТАТНЬО.

На дошці висів напис від руки, який я їй надсилав. До біса, так, вона робила достатньо. Я був тим, кого було недостатньо практично в кожній сфері. Зокрема, це стосувалось чесності.

Наскільки дивним було заздрити собі? Знати, що твоя інша версія мала частинку жінки, яку кохав?

— Який у неї рівень тромбоцитів?

— Завтра вранці ми їдемо в медичний центр, щоб їй зробили ще одне переливання. Вони можуть це зробити в Телльюрайді, тож принаймні це близько.

Я кивнув і віддав Еллі папку.

Її пальці трохи тремтіли, але вона розгорнула її. Від подиву вона роззявила рота.

— Ти це зробив.

— Так. Ти вільна. Діти вільні.

— Як?

Вона прочитала ще раз.

— Я дуже переконливий.

Вона всміхнулася мені.

— В це я вірю.

Я поклав чек у папку, щоб той упав на документ. Її рот роззявився знову.

— Що це?

— Те, що він тобі винен.

Вона сіла, примостившись сідницями на краю столу. — Це пів мільйона доларів. Навіщо ж... Що ти зробив?

— Узяв тобі трохи з тих грошей, які він повинен був давати тобі весь час.

Вона подивилася на мене, по її обличчю пробігла незліченна кількість різних емоцій, за якими я не встигав.

— Мені це не потрібно.

— Я так і подумав.

— Справді?

Я кивнув.

— Ти виростила їх сама. Я подумав, що останнє, що ти зробиш, — це візьмеш зараз його гроші. Це дало б йому відчуття володіння тобою, якого ти б ніколи не дозволила йому.

— Тоді навіщо ти це приніс?

— Одного разу ти сказала, що для того, щоб зробити йому боляче, я повинен ударити грошима. Тому я зробив йому боляче. Я приніс тобі чек, бо роблю все, про що ти кажеш. Цими грошима можна було б погасити весь борг за «Солітьюд» або оплатити лікування Мейсі. Або витратити на їхній коледж у майбутньому. Я ж не робив такий вибір.

— Зараз мені не потрібні ці гроші для Мейсі.

— Ні, якщо ти хочеш, щоб я вдочерив її. Це ще один вибір, якого я не буду нав’язувати тобі. Я не Джефф. І тому маєш варіанти. Цей чек означає, що ти не загнана в кут. Ти не мусиш обирати мене.

Ми стояли, наші очі вели мовчазну розмову, а вона думала. Мої благали її повірити мені. Спертися на мене. Потребувати мене хоча б на невеликий відсоток від того, як я потребував її. Її очі обмірковували, зважували все й вирішували, дивлячись у мої, поки вона розривала чек на шматки.

— Я обираю тебе. І тепер я вільна. Ми вільні.

Я всміхнувся, бо знав, що я більше не вільний — я її... їхній.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

БЕКЕТТ

Лист № 3

Хаосе!

Батьківство — це відстій. Вибач, я знаю, що ми недостатньо добре знаємо одне одного, щоб я могла сказати щось схоже, але це так. Принаймні сьогодні так.

Я просто провела більшу частину дня в кабінеті директора. Мало того, це був той самий директор, який обіймав цю саму посаду, коли ще я ходила до школи. Присягаюся, я сіла в те скрипуче шкіряне крісло навпроти його столу й почувалася так, ніби мені знову було сім років.

За винятком того що я вже доросла й займаю це гаряче крісло через своїх дітей.

Кольт і Мейсі в одному класі дитячого садка. Я знаю: вислухала купу лайна про те, що віддаю близнюків в один клас і як це не дозволяє їм розвивати власної ідентичності, але тим так званим експертам ніколи не доводилося дивитися на моїх блакитнооких безбожників і слухати, що вони відмовляються бути окремо одне від одного. І, говорячи про відмову, я маю на увазі, що ми намагалися. У перший тиждень навчання мені доводилося забирати їх щодня о дев’ятій ранку, бо вони постійно залишали свій клас, щоб піти до іншого. Нарешті ми змирилися. Знаєш фразу «Обирайте свій фронт»? Це більше нагадувало «Визнай поразку, ти вже програєш». Але що ж.

Так чи так є маленький хлопчик, дуже закоханий у Мейсі. Мило, правда? Не так уже й мило. Сьогодні на перерві він вирішив, що весь клас пограє у квача з поцілунками, де, думаю, замість того щоб доторкнутись до когось рукою, ти цілуєш його. Гарно, правда? Мейсі не хотіла грати, тому хлопець усе одно почав її переслідувати, зрештою спіймавши її та поцілувавши, незважаючи на її заперечення. Зрозуміло, що вона відштовхнула його та вклала на підлогу. Мій брат пишався б нею: завдала удару так, як він її навчив.

Кольт почув галас і прибіг. Коли Мейсі розповіла йому про те, що сталося, він зберіг холоднокровність, але інший маленький хлопчик сказав про неї погане слово, яке римується із «жучка» (за словами Кольта), і, ну... Кольт розлютився.

В іншого хлопчика синець під оком та повний рот піску з майданчика. Я вже згадувала, що ходила до школи з його мамою? Життя в маленькому містечку дуже ніякове.

Кольта покарали на тиждень, а Мейсі вимагає, щоб вона відбула його з ним разом. їм по п’ять років.

П’ЯТЬ РОКІВ, Хаосе. Це дитячий садок. Як, у біса, я збираюся пережити їхні підліткові роки?

Ех. На сьогодні все. Батьківство — відстій.

Елла

Мій будильник спрацював, і я почав працювати. Буквально. Я досяг позначки десять кілометрів уздовж території «Солітьюду», сходив у душ і взявся за роботу, яка тепер була цілком волонтерською, оскільки я підписав документи Донаг’ю. Я провів для Хевок кілька вправ і попрацював з нею на альпіністських спусках зі страхувальною упряжкою.

Це була досить типова п’ятниця.

Тільки сьогодні був день усиновлення, і це все змінювало.

Джефф підписав документи трохи більше ніж місяць тому, а кілька днів тому ми дізналися, що сьогодні настав той день. Кожен день був виснажливим очікуванням, але моя страховка дозволила мені зареєструвати дітей на підставі незавершених документів про всиновлення, що означало, що через два тижні вони матимуть страховку. І через місяць Мейсі зможе пройти свою першу терапію MIBG.

Я припаркував машину перед головним будинком, і ми з Хевок кивнули новим гостям, заходячи всередину. Літо було жвавим: Елла була зайнята обслуговуванням клієнтів і заспокоюванням особливо вибагливих. Я припускаю, що слова «розкішне житло» були сигналом до появи му-даків у звичайному містечку.

О, подивіться, вона мала справу з однією з них.

Ми з Хевок чекали біля подвійних дверей, поки жінка років п’ятдесяти похитала головою на Еллу.

— І це не те, що ми шукали. Я спеціально просила, щоб будиночок був на узбережжі озера. Ми, звісно, маємо дуже гарний краєвид, але це точно не вода!

Елла подивилася на мене через плече жінки посеред її лекції, і я послав їй заспокійливий погляд. Принаймні я сподіваюся, що це було втішно, бо вона ледь не захихотіла.

Вона хитнула головою назад, і я зрозумів сигнал. Я провів Хевок через головний будинок, помітив Хейлі за столом та Аду в усій її красі, яка клала на стіл свіже печиво. Ми пройшли назад і відчинили двері до резиденції.

— Бекетте! — Мейсі вибігла за ріг, і я зловив її, перш ніж дівчинка влетіла в стіну. — Ти мусиш мені допомогти! У Кольта така схованка, що я не можу його знайти! Це не справедливо! Він може бігати швидше, і він це знає!

Дивно, що місяць перерви в хіміотерапії настільки вплинув на її рівень енергії.

— Як довго ти вже шукаєш?

— Ці-і-і-і-і-і-лу вічність!

Вона розтягувала це слово, щоб переконатися, що я точно розумію, скільки часу означає вічність.

Я глянув на неї, і вона розслабилась.

— Двадцять хвилин.

— Дівчинко, це і є вічність, — погодився я. — Хочеш знайти його дуже швидко?

—Так!

Вона підстрибувала.

— Готова? — запитав я її, встаючи.

— Так! — повторила вона, усе ще підстрибуючи.

Боже, якби я міг розливати цю енергію в пляшки, я був би дуже багатою людиною.

— Хевок, сидіти.

Хевок сиділа, дивлячись на мене, чекаючи моєї наступної команди. Вона почула звук і зрозуміла, що час працювати. Крім того, хотілося трохи поекспериментувати.

— Шукай Кольта.

Вона злетіла, як стріла, обнюхавши землю навколо вітальні, їдальні, а потім кинулася вгору сходами.

— Тобі краще стежити за нею, Мейсі.

Мейсі полетіла, коли Елла відчинила двері, швидко зайшла всередину й зачинила їх. Тоді вона сперлася на двері, дозволивши своїм плечам опуститися.

— Моя донька видає себе за зірку легкої атлетики? — запитала вона більш ніж утомленим тоном.

— Так. Вона з Хевок. Мабуть, уважає, що Кольт використав свій стан здоров’я як несправедливу перевагу в грі в хованки, тому я вирівнюю умови.

Саме в цю мить Хевок гавкнула, пролунав легкий тупіт і серія гучних смішків.

— Не справедливо! Так не чесно! — крикнув Кольт.

По сходах понеслася лавина кроків, і вони втрьох з’явилися в коридорі.

—Хороша дівчинка, — сказав я Хевок, яка підбігла, щоб прийняти останнє частування, яке я мав у кишені з нашого попереднього тренування.

— Ми можемо вийти на вулицю? Будь ласка! — попрохала Мейсі.

Елла закусила губу.

— Будь ла-а-а-а-аска! — благав Кольт, роблячи це найдовшим словом на землі.

— Гаразд. Просто тримайтеся подалі від гостей і будьте обережні, — сказала Елла м’якіше. — І візьміть капелюха!

—Хевок, будь із Кольтом і Мейсі. — Трійця вибігла через чорний хід, перш ніж Елла встигла передумати.

— Це наче повернутися в часи, коли вона була здорова, — зітхнувши, сказала Елла. — Коли немає хіміотерапії, вона така енергійна, щаслива й має чудовий апетит. З покращенням показників вона може просто на секунду побути дитиною. Я рада, що в нас є цей місяць до лікування MIBG.

—Я також.

Елла відштовхнула двері й підійшла до вікна, відсунувши штору, щоб спостерігати, як діти граються на полі позаду будинку.

— Я ніколи не переживаю, що Хевок з ними. Це дивно? Я бачила, як вона сердито накинулася на батьків Джеффа, і все одно не хвилююся.

Я підійшов до неї, наші плечі торкнулися, ми спостерігали, як Хевок стрибає й женеться за іграшкою, яку кинув Кольт.

— Я сказав їй, щоб захищала їх. Зазвичай я кажу бути з ними, але ми були на вулиці, і я наказав захистити. Вона все одно вбила б будь-кого, хто б намагався їх скривдити, але не дитину, гостя чи когось, у кого не було того напруження, яке вона легко відчуває. Коли я кажу «захистити», це насторожує її. Зараз вона просто грається з ними.

— Вона чудова.

— Вона дуже змінилася відтоді, як ми пішли з армії. Поки вона працювала, я її дресирував, доглядав за нею, але вона насправді не мала часу, щоб просто побути собакою. Навіть коли ми їхали на завдання в армії, вона спала зі мною, працювала зі мною й ніколи не відходила від мене, але все одно не мала свого вільного собачого часу. Тут вона працює, але навчилася бути безпечною для дітей та гостей.

— Вона одомашнюється, — з усмішкою сказала Елла, а потім штовхнула мене в плече. — Як іще дехто, кого я знаю.

Я засміявся.

— Ти готова до сьогодні?

— Так, — сказала вона, захоплено кивнувши. — А ти?

— Нервуюся, щасливий, у захваті перед рівнем відповідальності, якої вимагають крихітні люди.

Вона подивилася на мене втомленими, але щасливими очима.

— Кожен новоспечений батько так каже.

— Звідки мені знати?

— А мені? Гадаю, ми розберемося в цьому разом. Важко повірити, що це наш дім: я вже так звикла жити в будиночку.

— Думаєш, ви переїдете назад, коли це буде безпечно для Мейсі?

— Щиро кажучи, не знаю. Мені дуже подобається жити в будиночку та мати цю приватність, цю межу між домом і роботою. Живучи тут, я завжди була на роботі.

Вона потерла пальцями чоло, а потім зв’язала хвіст дужче.

— У тебе все гаразд? Я маю на увазі, не бий мене за чоловічу наївність, але ти наче трохи втомлена.

Вона обернулася, сіла біля вікна.

— Це тому, що я втомилася. Можливо, це тому, що цього місяця в Мейсі буде тільки сканування, тож мій мозок може трохи відпочити від звичайного божевілля, а з іншим якось уже справиться.

— Що я можу зробити?

— Сьогодні ти всиновлюєш моїх дітей, щоб моя донька не померла. Я думаю, що це відповідає всім вимогам, про які тільки можна мріяти.

—Я роблю це не лише для Раяна, — почав я, але зупинився, коли відчинилися двері резиденції та вбігла Хейлі з розчервонілими щоками та блискучими очима.

— Коннер Вільямсон щойно запросив мене на побачення! — вигукнула вона.

— Не може бути! — Елла аж підскочила.

— Скажи? Коли він став моїм крашем? У дев’ятому кла сі? — Вона крутнулася посеред підлоги, розкинувши руки. — Коннер Вільямсон запросив мене на побачення!

Елла засміялася.

— Я така рада за тебе!

Хейлі підбігла й обійняла її.

— Ось воно! Я просто впевнена в цьому! Він шалено закохається в мене, ми одружимося й народимо дітей, і все буде ідеально!

— Саме так!

Елла погодилася.

Я бачив, як щось спотворилося на її обличчі, ніби її радість якось обернулася на смуток із панікою.

— Чи можна мені завтра піти на годину раніше? — спитала Хейлі, відступаючи, тримаючи руки на плечах Елли.

— Звісно!

Елла вимушено всміхнулася, і я міг би в це повірити, якби не бачив цього виразу раніше.

— Дякую.

Хейлі знову стиснула Еллу, відтанцювала геть, закрутившись біля дверей, і пішла.

— Елло, — тихо сказав я, стаючи перед нею, щоб вона не могла втекти.

— Що?

Вона знизала плечима й чимдуж намагалася зобразити несправжню усмішку, але її нижня губа тремтіла.

— Що відбувається? І не кажи, що нічого.

Я ніжно взяв її плечі у свої руки.

Вона знизала плечима.

— Зі мною все гаразд.

— Елло, через п’ять годин ти дозволиш мені стати батьком для дітей. І так, я розумію. Насправді я не їхній тато, а лише надаю страховки, але ти не думаєш, що ми повинні бути чесними одне з одним? Коли нам добре, погано або коли ми виснажені.

— Вона така щаслива.

Вона сказала це шепотом.

— Так.

— А я вже й не можу пригадати, що це за відчуття. Як це — бути такою радісною. Коли тебе запрошують на побачення. Я маю на увазі, минуло сім років. Сім, Бекетте.

Вона обхопила мої біцепси, її нігті, без сумніву, залишили півмісяці на моїй шкірі.

— Я майже впевнена, що знову стала незаймана, ось скільки часу минуло.

— Я не думаю, що це так працює.

— І я люблю своє життя. Я люблю Кольта та Мейсі й цей бізнес. Я пишаюся тим, що я вибрала, розумієш? Я пишаюся ними!

Її голос підвищився.

— Як і має бути.

— І все, що пов’язано з Мейсі. Це все, про що я думаю останнім часом. Я маю на увазі, що зараз липень, так? Отже, минуло дев’ять місяців із часу, як їй поставили діагноз. Дев’ять місяців. І я зроблю все, щоб вона вижила...

— Наприклад, дозволяєш мені вдочерити її, — вставив я, думаючи, що це допоможе.

— Саме так! Наприклад, знайшла найсексуальнішого чоловіка, якого я коли-небудь бачила, який дратує, від якого можна впасти в залежність, а потім можна заштовхнути його до друзів, до друзів брата, а потім катапультувати його в статус батьків, де, зрозумійте, усе ще не можна його торкнутись.

По моєму тілу прокотилася хвиля тепла. Я так старанно тримав руки подалі від нашої майже катастрофи на дивані. Я пробігав десять кілометрів на день, ходив у холодний душ, плавав в озері, що завгодно, і все це заради того, щоб тримати руки подалі від Елли. А вона однією тирадою змусила мене балансувати на межі самоконтролю. Минув майже рік після того, як у мене був секс, і моє тіло нагадувало мені дуже важким, дуже болісним способом, що єдина жінка, яку я хотів, стоїть переді мною і скаржиться, що я перебуваю в зоні друзів.

—Добре, зупинись. Ти не заштовхувала мене в зону друзів; я сам себе туди завів. І в зону батька також. Відповідальність на мені. Не на тобі.

— Тоді ти дурний! — крикнула вона, її очі спалахнули наймилішим обуренням. — Я маю на увазі зону друзів, а не батька.

— Ти така мила.

Вона зіщулилась.

От дідько, неправильно підібрав слова.

— Мила? Я мила? Ні, у цьому й справа. Я не стригла волосся рік, знаєш, яке це відчуття? Справа не в зачісці: я не така самозакохана — справа в часі, Бекетте. Справа в часі, який потрібен, щоби приділяти собі як жінці, а я більше не жінка. Я відмовилася від макіяжу, ванни зі свічками щонеділі ввечері, у мене вже давно не було повноцінного сну відтоді, як Мейсі поставили діагноз, і цілий місяць я ношу лише штани, бо не голила ніг.

— Ти подобаєшся мені в штанах.

— Справа не в цьому! Нині липень, Бекетте! Липень — це шорти, походи, засмага та поцілунки під місячним сяйвом. А я в джинсах, без поцілунків, і мої ноги мають такий вигляд, ніби єті з Гімалаїв позичив мені своє пальто!

— Ого, оце так... картинка!

Не смійся. Не. Смійся.

О так, ці нігті залишали сліди.

— Я більше не жінка. Я мама. Мама, яка не може бути ніким більше, крім мами, бо її дитина може не дожити до кінця року.

Вона здулася, як проколота повітряна кулька, вона забрала руки з моїх біцепсів, а голова легким ударом приземлилася мені на груди.

— Боже, яка ж я егоїстка!

Я обхопив її руками й міцно пригорнув до себе.

— Ти не егоїстка. Ти людина.

— Волосся не має значення. Ні на ногах, ні на голові. Тоді, коли в Мейсі жодного немає. Я ж казала тобі, що в нас місяць простою; мій мозок просто шаленіє від лай на, яке не має значення.

Вона пробурмотіла ці слова мені в груди.

— Це має значення, тому що ти маєш значення. Знаєш, коли ти в літаку й тобі кажуть надіти кисневу маску спочатку собі, а потім дітям. Це те саме. Якщо ти забезпечиш кисень лише для своєї дитини, знепритомнієш і не зможеш їй допомогти. Час від часу тобі потрібно зробити вдих, Елло, інакше ти задихнешся.

— Зі мною все гаразд. Мені просто потрібно було виговоритись.

— Я знаю, і я можу послухати.

Вона відступила на сантиметр і кинула мені до біса сексуальну усмішку.

—Що?

Я майже боявся її відповіді.

— О, нічого. Це просто я не відчуваю, ніби ще перебуваю в зоні друзів.

Вона знизала плечима.

О, чорт, він устав, а я ще й притиснув її до себе.

— Я ніколи не казав, що не хочу тебе, Елло. Насправді я майже впевнений, що сказав протилежне. Нічого не змінилося.

Вона видихнула крізь губи, ворухнувши пасмо світлого волосся, яке вислизнуло з хвоста.

— Так, і це все одно не має значення. Волохаті ноги й усе таке.

— Ти вбиваєш мене. — Я взяв її за руку й обернувся, а потім покинув резиденцію, тягнучи її за собою, петляючи до стійки реєстрації, де Хейлі возилася з якоюсь паперовою роботою.

—Хейлі.

— Бекетте, — сказала вона глузливо-серйозним голосом.

— Сходи з Еллою прямо зараз у перукарню. Замов їй масаж, ванну з водоростями або будь-що інше, що ви, дівчата, любите робити. Пофарбуйте нігті на ногах, придбайте новий одяг і таке інше. У вас є п’ять годин, а потім вона мені потрібна в будівлі суду. Ти зможеш це зробити?

— Бекетте... — заперечила Елла.

— Зупинись, — благав я. — Ти довіряєш мені своїх дітей. Дозволь мені подарувати тобі кілька годин. А потім ми підемо на побачення. До справжнього ресторану зі справжнім меню та без олівців на столі. Без адвокатів. Без дітей. Тільки ми. І ти почуватимешся такою гарною, якою я завжди тебе бачу.

— Елло, якщо ти не кинешся на цього хлопця, це зроблю я, — заявила Хейлі.

Елла змусила її замовкнути одним поглядом.

—Хейлі має працювати.

— Я візьмуся за телефонні дзвінки та гостей, — запропонував я.

—Ти?

Елла скривила рота вбік, як Мейсі.

— І ти не вб’єш нікого, хто тебе дратує?

— Я зроблю все можливе, щоб не нашкодити твоєму бізнесу.

Я дістав гаманець і простягнув Хейлі свою кредитну картку.

— Не давай це Еллі: вона цим не скористається. Будь ласка, зроби так, щоб вона відчула себе справжньою жінкою.

— Це буде дуже весело! — Хейлі вискочила з-за стійки реєстрації.

— Я візьму свою сумочку, і ми підемо!

— А я буду приглядати за малими, — втрутилася Ада, вловивши кінець розмови. — Я покладу їх спати. Ви, діти, гуляйте скільки завгодно.

Останню частину вона прокричала, повертаючись до кухні.

— Ти впевнений? — спитала мене Елла.

Господи, вона була така гарна! Я взяв її за руку й потягнув у нішу біля холу.

— Ти приголомшлива. Тобі не потрібен макіяж. Відтоді як я познайомився з тобою, не було жодної миті, коли б я не вважав тебе неймовірною, надзвичайно красивою жінкою. Але я розумію, що ти почуваєшся не так, як я тебе бачу. Тож так, я впевнений.

— Ти завжди піклуєшся про мене, — прошепотіла вона.

Я довірився імпульсу, дозволивши великому пальцю ковзнути по м’якій, бездоганній шкірі її щоки.

— В цьому й полягає моя ідея.

Ми були надто близькі, повітря надто заряджене, і я надто кохав цю жінку, щоб зберігати холоднокровність. Перш ніж я неминуче притисну її до стіни й доведу їй, що цнота просто так не повертається назад, мені потрібно було відпустити її.

— Зустрінемося в будівлі суду о четвертій тридцять, — пообіцяв я.

Тоді я підняв її руку, перевернув її, подарував їй довгий і ніжний поцілунок просто в центрі її долоні, бажаючи понад усе, щоб це були її губи.

Її дихання перехопило, коли я стиснув її, ніби вона могла витримати поцілунок.

— Для чого це було?

— Щоб довести, що мені байдуже до волохатих ніг. Крім того, не минуло й семи років, як тебе цілували.

Її губи розкрилися, а погляд опустився на мої.

Дідько. Дідько. Дідько.

Я більше не був упевнений, чи потреба була відповідним словом для того, як сильно я хотів Еллу. Це був

постійний біль, який уже здавався моїм нормальним станом. Перш ніж я встиг зробити ще щось, про що міг би потім пошкодувати, вийшов у коридор.

— Ти впевнений, що впораєшся зі столом?

Я всміхнувся їй і підморгнув.

— Я подбаю про це. — І я так і зробив. Можливо, Елла й діти були єдиними, з ким я дійсно був пов’язаний, але за останні чотири місяці я пройшов довгий шлях із широким колом людей.

Хейлі схопила Еллу за руку й витягла її з дому з розгубленим, приголомшеним обличчям і все таке.

Я подумки записав собі нагадування, що треба частіше підморгувати жінці.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

ЕЛЛА

Лист № 4

Елло!

Твої діти чудові. Серйозно. Я припускаю, що сміятися, мабуть, не зовсім правильна реакція на цю історію, але годі тобі. Цьому хлопцеві надрали зад не один, а обоє твоїх дітей. Ти виховуєш пару шибайголів. Вибач, але це найкраще слово, яким можна їх назвати після тієї історії.

А щодо моїх дітей... Не впевнений, що це мене колись чекає. Не через те, що я не люблю дітей. Я чесно кажу. Вони брутально чесні, і цю рису зазвичай втрачають у дорослому віці. Але я не маю відповіді на те, як це — бути татом, оскільки в мене його не було. Можливо, це й добре, оскільки в мене принаймні немає поганого прикладу батьківства, але насправді єдині приклади татусів у моєму житті я бачив по телевізору.

Я б дуже боявся, щоб не наробити помилок у вихованні дитини.

Але якби я знав, що робити? Так, було б чудово мати дітей. Я ніколи не мріяв про те, як граю у м’яч із батьком, але точно міг би уявити щось схоже зі своїми дітьми.

Я, щиро кажучи, не думаю ні про це, ні про щось інше в майбутньому. Коли ти чогось хочеш або мрієш про щось, тобі є що втрачати. Я не прихильник того, щоб чекати на щось, щоб усе втратити. Треба зазначити, що я трохи безрозсудний, але лише щодо себе та речей, які я можу контролювати.

Це бажання чогось, що загрожує тобі неприємностями. Бажання спричиняє невдоволення, коли мені потрібно бути вдячним за те, що маю. Я засвоїв цей урок дуже рано. Мені подобається думати, що це робить мене кращою людиною — бути вдоволеним тим, що маю, — але я чую, як твій брат говорить про тебе та твою сім'ю, й іноді замислююся, що, можливо, брак потреби — це така собі форма боягузтва. У цьому ти набагато сміливіша за мене. Ти вмієш любити не тільки себе — щодня ризикувати своїм серцем через своїх дітей.

Я дуже поважаю це й заздрю цьому.

Крім того, скажи Мейсі, що наступного разу, коли хлопець буде ганятися за нею, їй треба одразу мітити в горішки. Маленькі хулігани швидко обертаються на великих хуліганів.

Хаос

—Він підморгнув мені, — сказала я Хейлі, приміряючи лавандову сукню. — Підморгнув.

Я кохала цього чоловіка, була за кілька секунд від того, щоб розділити з ним своїх дітей, а він підморгнув мені. Цілком упевнена, що я була на межі оргазму лише від цього. Коли це він увімкнув свою чарівність? І де була та чарівність останні чотири місяці?

Бекетт, який піклується, — я обожнювала такого.

Мені сподобався грайливий Бекетт, який захищав мене й дітей.

Але той Бекетт, який підморгнув мені й поцілував мою долоню? Так, мені пощастило, що я ненароком не підпалила свій готель і він не згорів.

— Отже, ти сказала мені це вже близько десятка разів, відколи ми вийшли з дому. Кілька разів у салоні, принаймні один раз під час педикюру та шість-сім разів під час епіляції. Ти бачила табличку «Ці кімнати призначені для спокійного відпочинку інших»? Упевнена, що нас ніколи знову не пустять у той спа-центр.

Вона поглянула на екран телефона.

— Немає різниці. Просто я ніколи не бачила його з іншого боку. Він був таким...

— Фліртував? — запитала вона, підводячи очі. — Ой, це мені подобається. Твої груди мають чудовий вигляд.

Я провела пальцем по вирізу.

— Це не занадто?

— Ні. Це гаряче ретро. Ти схожа на домогосподарку п’ятдесятих років, яка одягається для ігор у спальні.

Я закотила очі, але порухала стегнами, щоб сукня-дзвіночок завдовжки до колін легенько пограла. Мені сподобався круглий виріз, блискучий пояс, який окреслював мою талію, і навіть легке заглиблення декольте. Здебільшого я насолоджувалася відчуттям, яке давала мені ця сукня, що я жінка з гарною талією, яку щойно потішили.

— Я думаю, що візьму її.

— Бекетт утратить розум.

Вона підскочила й обійшла п’єдестал у приміряльні, оцінюючи лінії сукні.

— Так. Завершиться тим, що ця сукна опиниться на підлозі спальні.

—Звичайно. Моєї.

— Серйозно?

Хейлі підняла стегно й кинула на мене більш ніж роздратований погляд.

— Він боїться, що ми станемо чимось більшим, ніж... хай там хто ми одне одному нині, це потенційно може все зіпсувати для нас у перспективі, а також для дітей, та ще й питання з Раяном.

Я знизала плечима.

— То зайди до його кімнати голою. Це змінить його думку.

— Ти з глузду з’їхала? Навіщо мені це робити? У мене був секс з одним хлопцем, Хейлі. Одним. І це було сім років тому. Щиро кажучи, мені це не дуже сподобалось.

— Через те що він, мабуть, не знав, де знайти твій дзвоник.

Я похитала головою й розгладила м’яку фіолетову тканину під своїми щойно нафарбованими пальцями.

— Це не має значення. Бекетта я так не цікавлю, і, відверто кажучи, мені навіть не варто було б вести цю дискусію. У мене є серйозніші проблеми, про які я маю турбуватися.

Я зійшла з подіуму й пішла до роздягальні, залишивши Хейлі ззовні.

— Він ні з ким не спав, відколи він тут, ти це знала? — спитала вона крізь щілину у дверях.

— Що? Звідки ти можеш знати таке?

Я скинула сукню й обережно повісила її на вішак.

— Бо це маленьке місто, дурненька. Усі говорять, а Бекетт дуже вартий пліток. Припускають, що він або гей, або цікавиться кимось іншим.

— Я можу точно сказати, що він не гей.

Я вже відчула кожен його смаковитий міліметр на собі, бачила, як напружилися його м’язи, коли він відходив від мене.

— П-ф-ф. Він не спить ні з ким, бо хоче тебе. Повір мені, якби я бачила, що в мене є хоч невеликий шанс, я б ним скористалась. Я, щиро кажучи, не знаю, як ти й досі не залізла на нього і...

— Бо він сказав мені «ні»!

Я почервоніла, думаючи про наш невдалий момент на дивані.

— Щиро кажучи. Він сказав мені «ні». Його відданість Раяну переважає над іншим.

— Елло?

— Що? — сказала я, хапаючи себе за сорочку.

— Ти ж не знімала сукні, так? Бо ти маєш зустрітися з ним у будівлі суду приблизно через десять хвилин.

Я схопила свій телефон, щоб перевірити час.

—Чорт, — пробурмотіла я.

— Одягни й це також.

Вона передала через двері пару чорних туфель на підборах і сріблясте болеро.

— Нумо, якщо не хочеш бути голою в будівлі суду. Це, звісно, виконає свою секс-місію, але може завадити місії всиновлення.

Я швидко одягнулася й вийшла з приміряльні.

— Повернись, — наказала Хейлі, і, коли я це зробила, вона відірвала ярлик зі зворотного боку, уже тримаючи коробку від взуття та ще один набір ярликів. — Ходімо!

З купою мого одягу ми підійшли до каси.

— Вона піде в цьому.

Хейлі поклала бірки та коробку на прилавок.

Продавець-підліток подивився на мене й усміхнувся.

— Я бачу.

— Але це ненадовго, — додала Хейлі, і підморгнула.

Серйозно, до чого сьогодні всі ці підморгування?

Хейлі заплатила кредиткою Бекетта, і мене охопило те саме відчуття провини, що й у салоні. Але я не встигла зосередитися на цьому, коли ми мчали до будівлі суду.

Бекетт стояв на вулиці в ідеально пошитому костюмі, його волосся було укладене недбало, але сексуально. Побачивши мене, він повільно й широко всміхнувся, знайшовши час, щоб перевести погляд з моїх пальців ніг з педикюром на м’які хвилі білої тканини, які спадали прямо під мої груди. Нарешті він зустрівся зі мною поглядом і проковтнув, що було помітно.

— Bay.

—Четверта тридцять одна — і вона вся твоя! — заявила Хейлі, простягаючи Бекетту його кредитну картку.

— Дякую, Хейлі. — Він сховав картку в нагрудну кишеню.

— Що ти скажеш, Елло Маккензі? Хочеш зробити мене татом?

Він подав мені руку, і моє серце затріпотіло, як тисячі метеликів, що оселилися в моєму животі.

— Ти точно могла б зробити це пізніше, — прошепотіла Хейлі, коли я проходила повз.

Але я лише скоса подивилася на неї й перевела погляд на Бекетта.

Забувши про Хейлі, я взяла його під руку.

Від нього неймовірно пахло, і, коли він відчинив переді мною двері, я нахилилася, щоб глибше вдихнути. Це було так, ніби хлопець надягнув на себе нову шкіру, напахтився вітром і справді чимось смачним. Хай там що, це абсолютно працювало на нього.

Ми пройшли через фоє, і я зупинилася біля широких сходів.

— Що не так? — запитав він ніжним тоном.

— Останнього разу, коли я була в цій будівлі суду, я виходила заміж за Джеффа. І хай там яким неправильним було це рішення, я не можу про нього пошкодувати, бо воно дало мені близнюків. Це привело мене до цього моменту. До тебе.

Він міцніше стиснув мою руку, і його увага перемкну лася на мої губи.

Поцілуй мене.

— Ось ви двоє! — гукнув Марк згори. — Почнімо це шоу, добре?

— Нумо починати? — запитав Бекетт низьким і грубим голосом.

—Так. Почнімо.

Через пів години ми вийшли з будівлі суду з аркушем паперу, на якому було написано, що Бекетт став батьком Мейсі та Кольта.

Я знала, що це лише для того, щоб захистити Мейсі, щоб дати їй шанс подолати хворобу, але в той момент, коли ми обоє підписували документ, це здавалося важливішим, ніж просто угода.

У моєму серці спалахнув крихітний, але незаперечний вогник надії, що це було не лише на папері — це було реально.

Мої діти тепер були дітьми Бекетта також.

І я була закохана в нього по вуха.

* * *

—Я ненавиджу його!

Я вилаялася, грюкнувши вхідними дверима, повернув шись через чотири години.

Фари машини Бекетта згасли, коли він повернувся до свого будиночка.

— Кого ненавидиш? — запитала Ада, виходячи з кухні.

— Я припускаю, що Бекетта, — сказав Ларрі, сидячи на підлозі в коридорі, де він ремонтував ляльковий бу диночок Мейсі.

—Так, Бекетта! — огризнулась я. — О, дякую, Ларрі. Я дуже ціную твою допомогу.

— Щось з усиновленням? — тихо запитала Ада, затягуючи мене до кабінету.

— Ні, усе було чудово. Увесь вечір був ідеальним! Він повів мене на вечерю й замовив вино, а потім відвіз мене на гондолі до Вілледжу на один із тих маленьких концертів просто неба й потанцював зі мною. Чоловік танцював зі мною! А потім він привіз мене додому, провів до дверей і обійняв. Він обійняв мене та побажав доброї ночі.

Тривога зникла з її обличчя, і вона зітхнула з ніжною усмішкою.

— О, Елло, ти закохалася в нього, чи не так?

— Він мене обійняв!

— Не те щоб я тебе звинувачувала. Він хороша людина насправді. Він чудово вправляється з дітьми, і добрий, і надійний, і на нього приємно дивитися. Додай до цього його комплекс лицаря в сяйливих обладунках, і ти просто повинна була закохатися в нього.

Вона взяла мене за руки.

— Він обійняв мене, — прошепотіла я.

— І що ж ти збираєшся з цим робити?

— Нічого. Він уже дав зрозуміти, що стосунки не обговорюються. І я не можу його звинувачувати. У мене є багаж, знаєш. Двоє дітей, одна з них хвора, бізнес, який потрібно вести, великі проблеми з довірою. Насправді я не така, яку шукав би такий, як він.

— А який він?

— Досить ідеальний.

Ада зітхнула й опустила мої руки.

— Гаразд, ти можеш залишатися тут і дутися. Але якщо тобі захочеться поводитися відповідно до свого віку та зробити щось спонтанне, ми з Ларрі залишимось у кімнаті для гостей на ніч. Тож ми будемо тут. Всю ніч. І до ранку. Знаєш... про всяк випадок.

— Я поводжуся відповідно до свого віку.

— О, люба, ти не поводишся так і ніколи не поводилась. Ти не стара, не зіпсована, не засохла діва. Тобі двадцять п’ять. Тож так. Я йду спати.

Я стояла у своєму кабінеті, не бажаючи рухатися, але й не готова зняти підбори. Це було занадто схоже на поразку.

ТИ РОБИШ ДОСТАТНЬО.

Я дивилась на слова Хаоса, повторюючи їх у своїй голові. Він мав рацію. Я робила достатньо, і я збиралася покінчити зі своєю пасивною участю в будь-яких своїх стосунках із Бекеттом.

Глянувши на намальований диплом Мейсі, я зупинилася на уривчастому почерку Бекетта. Що було не так з тими хлопцями-військовими, що їх почерк був гіршим, ніж у лікарів? Його почерк був так само нерозбірливим, як і почерк Хаоса, і це вже про щось говорило.

Я втратила Хаоса ще до того, як змогла діяти відповідно до своїх почуттів, і я не збиралася припуститися тієї самої помилки з Бекеттом.

Вийшовши з кабінету, вихопила ключі зі столика біля вхідних дверей. Я могла заприсягтися, що почула «давай, дівчинко» з вікна гостьової кімнати, коли сідала в машину, але, коли озирнулася, у кімнаті було темно.

— Ти робиш достатньо, — бурмотіла я собі під ніс, поки їхала до будиночка Бекетта. У нього горіло світло, тож принаймні не розбуджу. Я припаркувала машину, а потім проковтнула легкий присмак паніки, що заповнив мій рот. Випрямивши спину, ступала його сходами.

Стук. Стук. Стук.

Я поставила кісточки пальців на двері, перш ніж устигла здригнутися, але в ці дорогоцінні секунди, які знадобилися

Бекетту, щоб відчинити двері, у мене почало рости якесь дуже боязливе куряче пір’я навколо серця.

— Елло? — спитав він, широко розчиняючи двері.

Він усе ще був у костюмі, але послабив краватку й розстібнув верхній ґудзик на горлі, відкривши невелику ділянку шкіри, яку я раптом відчайдушно захотіла поцілувати.

— Все гаразд? Щось із Мейсі?

— З Мейсі все добре, — сказала я, одночасно роздратована й закохана в нього ще більше, бо він подумав про неї насамперед.

— Добре. Що сталось? Проходь.

Він відійшов убік, і я зайшла всередину, прямуючи коридором. Раніше будинок був холодним і начебто не мав особистості, а тепер там у різних місцях висіли малюнки Кольта й Мейсі. Я витріщалася на малюнки на його холодильнику, забрідаючи на кухню. Він змінив свою акуратність та впорядкованість і дозволив нам ускладнити простір, у якому жив. Це було так безглуздо, але малюнки трохи заспокоїли мій нестримний страх того, що одного дня Бекетт зникне.

—Хочеш випити? — повільно запитав він.

—Ні.

Я обернулась і побачила, що він притулився до стільниці. Він скинув піджак, поки ми заходили в кімнату.

— Ти повів мене на побачення.

— Так.

Він подарував мені легеньку сексуальну усмішку, розстібаючи манжети на своїй сорочці, і я хотіла стукнути його ногою.

— Ти повів мене на побачення. Вечеря, танці, романтична прогулянка. Потім ти провів мене до дверей і обійняв. Ніби я твоя сестра.

Я підійшла, і вираз його обличчя змінився, я побачила спалах голоду, перш ніж він узяв його під контроль.

— Так. Винний за всіма статтями.

— Я не твоя сестра, Бекетте.

— Я помітив.

Він глибоко вдихнув і поклав руки на стіл, його кісточки миттєво побіліли.

Я притулилася до нього, ледь не застогнавши від натиску його твердих м’язів під моїми пальцями, коли я сперлася руками йому на груди.

— Ну, можливо, побачення змінилися за останні сім чи десь так років, але, з мого обмеженого досвіду, вони мають закінчуватися поцілунком.

Я піднялася навшпиньки, поки мої губи не зупинилися прямо під його губами.

— Елло.

Він промовив моє ім’я як благання, але для чого? Щоб дати нам те, чого ми обоє хотіли? Щоб я відступила й залишила його спати з його честю?

— Скажи мені, чого ти хочеш. Бо я хочу тебе поцілувати. Навіть якщо це лише один раз.

Я прибрала цю крихітну щілину між нашими губами й торкнулася його губ своїми. Як такий жорсткий чоловік міг мати такі м’які губи?

Його тіло скам’яніло біля мого, кожен м’яз напружився. Його серце почало калатати під кінчиками моїх пальців.

Ставши сміливішою, я ніжно поцілувала його, затримавшись на його нижній губі.

Тоді я відступила рівно настільки, щоб подивитися йому в очі. Інша його частина могла бути статуєю, але ці очі говорили про все, що він не хотів би сказати, і він був за секунду від...

Його губи впилися в мої, і решта його тіла ожила. Він просунув одну руку крізь моє волосся, а іншою обвив мене за талію й підтягнув ще ближче.

Я розкрилася під ним, і його язик прослизнув усередину, захоплюючи, поглинаючи, вивчаючи кожну лінію моїх губ. З уст зірвався стогін, і я зарилася руками в його волосся, обережно потягуючи короткі пасма.

Тоді я поцілувала його у відповідь так, як мріяла місяцями.

Наші губи сплелись, поцілунок був солодким, як вино, яке ми допили після танцю, і таким само п’янким. Він усмоктував мій язик у свій рот, а я жадібно терлася об його, гладячи й пестячи. Господи, чоловік знав, що робив.

Весь мій світ перебував у цьому поцілунку, у відчутті обіймів Бекетта.

Він змінив темп, ніжно всмоктуючи мою нижню губу, а потім нахилив голову й цілував мене глибше, поки я не відчула нестримного бажання. По моїх венах прокотилося тепло, повертаючи мене до життя. Ейфорійне поколювання в моїх кінцівках після того, як вони заніміли, а тепер знову могли відчувати.

— Боже, Елло, — простогнав він, міцно стискаючи пальці в моєму волоссі.

— Так, — сказала я, мені все це подобалося. Він нахилився над моїм тілом, потім підняв мене за сідниці й розвернув, посадивши на стіл. Тоді він обома руками тримав мою голову й цілував, доки я не забула свого імені, — я пам’ятала лише те, що належала йому.

Мої пальці пробігли по його шиї, доки я не вхопила його краватки, просовуючи пальці через місце, де він послабив вузол.

— Я міг би цілувати тебе вічно, — сказав він мені в губи.

— Я згодна.

Він усміхнувся, і я не могла не віддзеркалити його усмішки. Все в той момент здавалося неймовірно правильним. Він відкинув пасмо волосся з мого обличчя з ніжністю, від якої моє серце защеміло, ніби воно тягнулося до нього. Я кохаю цього чоловіка. Одна лише думка посилила моє бажання — я до болю хотіла його й не могла заспокоїтися.

Мій сексуальний потяг останні сім років був розірваним електричним колом — і раптом світло знову загорілося, коли Бекетт то вмикав, то вимикав його.

Знову поцілувавши мене, він обхопив мене руками, а коли підтягнув мене до краю стільниці, я розвела ноги і ми зблизилися від губ до грудей і стегон. Тепер у поцілунку була гострота, запеклий потяг, які могли бути лише результатом бажання, що його обоє тримали на повідку протягом останніх кількох місяців.

Я проклинала шари тканини між нами, шкодуючи, що не вибрала коротшої, менш пишної спідниці. Він перервав наш поцілунок, і я ахнула, втягнувши стільки потрібного мені повітря, коли він почав цілувати мою шию. Боже мій.

— Бекетте, — простогнала я, відкинувши голову назад і давши йому безперешкодний доступ до будь-яких частин мене, які він хотів. Усі вони належали йому.

Він підтримував мою вигнуту спину однією рукою, а дру гою розстібав по одному ґудзику мого болеро, не припиняючи цілувати моєї шиї. Він осипав довгими поцілунками мою шию, зону над ключицею і аж до декольте.

Мої п’яти вдарилися об дерево, коли я відштовхнулася й обхопила щиколотками його талію, щоб сильніше при тиснути до себе.

Цим рухом я заробила ще один стогін, який зірвався з його губ. Відкинувшись, я вперлася руками в прохолод ний граніт, який так контрастував з теплом моєї шкіри. Він провів руками по боках моїх грудей, до моєї талії, униз по моїх стегнах, прикритих сукнею, доки не досяг оголеної шкіри моїх колін.

Ніколи за все своє життя я не була так рада, що відмовилася від колгот.

Сильні руки ковзнули під сукню, пробігши по боках моїх ніг. Його шкіра була жорсткою й мозолистою, але його дотик був ніжним, пальці міцно стискали мої стегна. У мене виникло божевільне бажання попросити його міцніше стиснути руку, щоб він залишив якийсь слід, який би нагадував мені завтра про те, що це насправді сталося, мені це все не наснилось.

Він поцілував мене, беручи мої губи в ритмі, від якого мої стегна вигиналися до нього, бажаючи, щоб його руки далі рухалися. Мене ще ніколи не цілували з такою майстерністю чи турботою, я ніколи не відчувала, щоб моя кров так кипіла. Це було повне, чудове, смачне божевілля.

Його великі пальці гладили лінію моїх стегон, торкнувшись краю моїх трусиків, і це відчуття прокотилося по мені всюди. У моєму серці, моєму животі, кінчиках моїх грудей. Цей простий рух попестив моє серцебиття, і воно різко прискорилось.