Останній лист

Я потерла руками обличчя.

— Усе гаразд, — сказала вона, беручи обертовий стілець.

— Що кажуть скани?

На її обличчі грала ніжна усмішка. У мене перехопило дух, і серце з різким ударом зупинилося в очікуванні слів, які я прагнула почути, але яких так боялась, відколи все це почалося п’ять місяців тому.

— Настав час. Хіміотерапія зменшила пухлину настільки, що її можна оперувати.

Життя моєї дівчинки ось-ось мало вийти з-під мого контролю.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

БЕКЕТТ

Лист № 7

Хаосе!

Я сиджу в коридорі дитячої лікарні Колорадо, поклавши на коліна блокнот. Я б сказала тобі, який день тижня зараз, але, щиро кажучи, не можу згадати. Відтоді як поставили діагноз — рак — усе яку тумані.

У Мейсі рак.

Можливо, якщо я напишу це ще кілька разів, то відчую, що це реальність, а не туманний жах, від якого я не можу прокинутися.

У Мейсі рак.

Так, усе ще не по-справжньому.

У Мейсі. Рак.

Уперше після того, як пішов Джефф, я відчуваю, що не витримую. Народити близнюків у дев'ятнадцять? Це було нелегко, але все ж природно. Він пішов. Вони народилися. Я стала мамою, і це змінило мене в глибині душі. Кольт і Мейсі стали моєю причиною всього, і навіть коли на мене все навалилося, я знала, що впораюся, якщо я віддам їм усе, що маю. Так я і зробила, і того, що я робила, було достатньо. Я ігнорувала плітки, пропозиції кинути їх і піти до коледжу, бо знала, що моїм дітям буде найкраще зі мною.

У мене могли виникати проблеми, але я завжди знала, що впораюся.

Але це? Я не знаю, як бути достатньо сильною для цього.

Лікарі наче говорять іноземною мовою, перекидаються між собою буквами та цифрами, ніби я маю їх розуміти. Лабораторії та сканування, можливості лікування та рішення. Господи, що я маю вирішувати?

Я ніколи в житті не почувалася більш самотньою.

У Мейсі рак.

І я не знаю, чи витримаю, щоб допомогти їй пройти через це. А вона повинна це пройти. Я не можу уявити світу, у якому не було б моєї дочки. Як я можу їй дати все, що потрібно, та ще й про Кольта піклуватися?

І Кольт... Коли генетики повернулись, сказали, що ми з Кольтом повинні пройти тестування на наявність генної мутації. З ним усе гаразд, слава богу. З нами обома все гаразд, і жоден з нас не має цього гена. Але ті миті, коли я чекала, щоб дізнатися, чи є ймовірність того, що я можу втратити їх обох... Я ледве могла дихати від цієї думки.

Але я ж упораюся, чи не так? Не маю вибору. Це як той момент, коли я побачила два серцебиття на моніторі. Не було варіанта для невдачі. І зараз я теж не зазнаю невдачі.

Мейсі хвора на рак, а я —це все, що вона має.

Тож думаю, що я все більше заплутуюся в павутині.

Елла

Я ступив на причал, що виходив на маленьке озеро позаду мого котеджу, перевіряючи, чи він витримає мою вагу. Так, його потрібно було відремонтувати. Не дивно, що ворота тримали на замку.

Сонце височіло над головою, прорізаючи бадьорий ранок. Я був у Колорадо майже два тижні й уже зрозумів, що погода тут на всі лади, тому що вранці міг іти сніг, але до вечора було майже 20 градусів тепла. У матінки-природи тут були серйозні перепади настрою.

Над озером клубочився легкий туман, затримуючись навколо берегів невеличкого острова, що був розташований приблизно за сто метрів від мене, у центрі озера. Я знав, що врешті-решт доведеться скористатися маленьким гребним човном, який був прив’язаний на кінці причалу, і самому веслувати.

Там був похований Мак.

Коли мені не дозволили повернутися й поховати його, це мало не вбило мене. І все ж я відчув величезне полегшення від того, що мені не довелося дивитися в очі Еллі, бачити її вираз обличчя, який не розумів, чому я був живий, а її брат — ні.

Хевок підскочила, струсила воду зі своєї шерсті й поклала Конґа мені під ноги, готова побігти у воду вдвадцяте чи вкотре там. Упродовж останніх кількох тижнів вона неспокійно лежала цілими днями, і я теж. Я опустився навпочіпки, почухуючи за вухами в її улюбленому місці.

— Добре, дівчинко. Що ти скажеш на те, щоб ми висушили тебе й пішли знайти роботу? Тому що я збожеволію, якщо ми залишимося тут ще надовше й будемо як більмо в оці. І, щиро кажучи, я чекаю, що ти от-от заговориш до мене, бо може знадобитися контакт із людьми.

— Це нормально, що ти розмовляєш зі своєю собакою, — пролунав тихий голос позаду мене. — Це не робить тебе божевільним чи щось на кшталт цього.

Його тон свідчив про інше.

Я озирнувся через плече й побачив хлопчика, який стояв з іншого боку воріт, одягнений у джинси та футболку

Broncos. Його волосся було коротко обстрижене й відростало з легким блиском білявого пуху. Його густі брови були зведені разом над кришталево-блакитними очима, коли він ретельно мене оглядав.

Очі Елли.

Це був Кольт. Я знав це до самого нутра своїх кісток.

Я зробив усе можливе, щоб пом’якшити свій тон, добре розуміючи, що не знаю, як розмовляти з дітьми. Я припустив, що не налякати його вже було б добре для початку.

—Я завжди розмовляю з Хевок.

Вона замахала хвостом, наче у відповідь.

— Вона ж собака.

Його слова суперечили тузі в його голосі та тому, як його погляд прикувався до Хевок, наче вона була найкращим з того, що він коли-небудь бачив.

Я підвів обличчя до нього, а він випрямив спину й дивився на мене вниз. Малий не злякався, а це означало, що в мене були шанси.

— Про божевілля варто хвилюватися не тоді, коли говориш із собакою, — сказав я йому, — а тоді, коли вона починає тобі відповідати.

Його губи на мить скривилися, і він ступив уперед, визирнувши через половину воріт, щоб подивитися на Хевок.

— То ви з глузду з’їхали?

— А ти?

— Ні. Але ви зняли один із наших будиночків на пів року. Ніхто так не робить. Окрім божевільних.

На його обличчі відбивалося вагання між засудженням мене та бажанням пограти з Хевок.

Він благав Еллу про собаку, і вона ледь не поступилася, а потім Мейсі поставили діагноз. Але я не мав цього знати. Я не повинен був знати, що він хоче грати в американський футбол, але Елла надто хвилювалася, що він може

дістати струс мозку, тому підштовхнула його грати в європейський. Я не мав знати, що цього року він повинен був брати уроки катання на сноуборді або що він поголив голову у свій день народження, бо його сестра втратила своє волосся. Я не мав цього знати, але я знав.

І це було пекло — не мати змоги йому це сказати.

— Насправді я його винайняв на сім місяців. І ти на вигляд замалий, щоб уже судити людей.

Я схрестив руки.

Він без вагань повторив мою позу.

— Це робить вас ще божевільнішим. А я не підпускаю божевільних до своєї мами чи сестри.

—А-а-а, ти господар у домі.

—Я не чоловік. Мені шість, але скоро буде сім.

— Розумію. — Я стримав усмішку, добре знаючи, що сім йому виповниться лише через вісім місяців. Але час у тому віці був умовним. — Ну, я не божевільний. Принаймні вона не думає, що я божевільний. — Я кивнув у бік Хевок.

—Звідки ви знаєте? Бо ви сказали, що, якщо вона розмовляє з вами, це означає, що у вас не всі вдома.

Він ступив уперед, спершись руками на верхню частину воріт, яка доходила до його ключиці. Мені потрібно було їх відшліфувати, щоб він не загнав скалки.

Він так дивився на Хевок.

—Хочеш ближче глянути на неї?

Він злякався, подивився на мене, водночас відступивши.

—Я не повинен розмовляти з незнайомцями, особливо з гостями.

—Я цілковито поважаю таку думку. Однак це не завадило тобі прийти сюди.

Я зазирнув йому за спину й побачив синій дитячий квадроцикл, який був безладно припаркований позаду мого будиночка. Принаймні на сидінні лежав шолом.

У мене було відчуття, що це не врятує його від гніву Елли.

— Ніхто ніколи не залишався так довго, і тут ніколи не було собак. Якщо вони тут не працюють або не члени сім’ї. Я просто...

Він мелодраматично зітхнув, і його голова повисла.

— Ти хотів побачити Хевок?

Він кивнув, не піднімаючи голови.

— Ти знаєш, яка вона?

Я повільно йшов уперед, наче він був дикою тваринкою, яку я міг налякати, якби рухався надто швидко. Дійшовши до воріт, я відчинив металеву засувку.

—Ада каже, що вона робоча собака. Але не як тренована собака. У моєму класі є дівчина, яка має таку. Вона крута, але нам не можна її чіпати.

Його очі повільно піднялися, конфлікт усередині нього був таким відкритим і вираженим у цих очах, що моє серце затріпотіло в грудях.

—Якщо ти трохи відступиш, я приведу її до тебе.

Він ковтнув і перевів погляд із Хевок на мене, а потім кивнув, наче таки вибрав. Потім він відійшов, даючи нам достатньо місця, щоб зійти з доку на тверду землю.

— Вона робоча собака. Вона солдат.

Він підвів брову, а потім скептично глянув на Хевок.

—Я думав, у них гострі вуха.

Я усміхнувся.

—У деяких так. Але вона лабрадор. Вона навчена винюхувати людей і... речі. Крім того, вона обожнює підступну гру «Принеси».

Кольт ступив уперед, у його очах виднілася туга, але він подивився на мене, перш ніж підійти надто близько.

—Можна її погладити?

—Дякую, що запитав. І так, можна.

Я злегка кивнув Хевок, і вона рушила вперед, висолопивши язика.

Кольт став на коліна, наче вона була чимось святим, і почав гладити її по шиї.

— Привіт, дівчинко. Тобі подобається озеро? Це моє улюблене. Що за ім’я — Хевок?

І бум. Я був готовий. Хлопець міг попросити мене дістати йому зірку з неба, і я б знайшов спосіб це зробити. Виразом обличчя він був дуже схожий на Еллу, а тим, як тримався, — на Раяна. Ця впевненість мала прислужитися йому як чоловікові.

— Тепер подивіться, хто божевільний і розмовляє із собаками.

Я цокнув язиком.

Він зиркнув на мене поверх спини Хевок.

—Вона не відповідає.

—Звісно, відповідає. — Я присів біля нього. — Бачиш, як її хвіст виляє? Це ознака того, що їй подобається те, що ти робиш. І те, як її голова схилилася туди, де ти чухаєш? Вона каже тобі, що хоче, щоб ти почухав її саме там. Собаки весь час розмовляють, просто потрібно розуміти їхню мову.

Він усміхнувся, і моє серце знову защеміло. Це було як чисте сонячне світло, постріл непідробної радості, якої я не відчував відтоді... Я навіть не міг пригадати, коли таке було востаннє.

—Ви говорите її мовою?

— Звичайно. Мене називають її дресирувальником, але насправді вона моя собака.

— Ви її дресируєте?

Кольт не подивився на мене, явно надто весело втупивши очі в Хевок.

— Раніше дресирував. Але ми обоє пішли у відставку.

— Отже, ви військовий?

— Так. Колись був.

Я за звичкою провів рукою по спині Хевок.

— А хто ви зараз?

Таке невинне запитання з неймовірно важкою відповіддю. Десять років я був військовим. Це був мій вихід із пекла названої сім’ї. Я був найкращим із можливих солдатів, бо я не міг дозволити собі невдачі, якщо це означало повернутися до життя, з якого я прийшов. Я пообіцяв собі, що ніколи не дам приводу вигнати мене, й протягом десяти років їв і спав в армії, у підрозділі. Я заслужив своє місце.

— Насправді не знаю, — чесно відповів я.

— Ви повинні це зрозуміти. — Хлопець кинув на мене якийсь серйозний погляд. — Дорослі повинні знати таке.

У грудях прогримів сміх.

— Так, я попрацюю над цим.

— Мій дядько був військовим.

Моє серце пішло в п’яти. Як я мав поводитись? Скільки я мав розповісти дитині, яка не була моєю? Що б Елла хотіла, щоб він знав?

На щастя, мені не довелося довго роздумувати, бо приїхав її позашляховик, зносячи ґрунтову дорогу біля мого котеджу. Вона натиснула на гальма, і навколо шин здійнялася хмара бруду. Моє серце защеміло від передчуття. Але скільки мені, до біса, було? П’ятнадцять?

— Чорт. Вона знайшла мене.

— Гей, — тихо сказав я.

Він зустрів мій погляд, його ніс і рот зморщилися.

— Не лайся.

— «Чорт» — це не погане слово, — пробурмотів він.

—Майже погане. Завжди є краще слово, і я відчуваю, що твоя мама тебе виховує так, що ти достатньо освічений, щоб знайти їх. Зроби так, щоб вона пишалась тобою.

Вираз ного обличчя вирівнявся, і він урочисто кивнув.

— Крім того, з огляду на вираз її обличчя тобі й так дістанеться, — прошепотів я.

— Кольтоне Раяне Маккензі! — крикнула Елла, крокуючи до нас. — Що ти тут, чорт забирай, робиш?

Я підвівся, і Хевок негайно підійшла до мене.

—Так, — погодився Кольт, стоячи з іншого боку від Хевок. — Якщо мама кличе мене на середнє ім’я, то це означає, що мене покарають, — закінчив він пошепки.

Елла пройшла решту шляху до пристані, лють виривалася від неї хвилями. Але, крім цієї люті, був і крижаний страх. Я відчув це так упевнено, ніби вона принесла із собою снігову бурю. Її світле волосся було вільно заплетене збоку в косу, яка спадала на жилет, а ці джинси...

Я знову перевів погляд на неї, а вона зараз поглядом свердлила дірку в Кольті.

— І? Що ти можеш сказати, щоб виправдатись? Узяв свій квадроцикл? Нікому не сказав? Сидиш тут із незнайомцем? Ти мене майже до смерті налякав!

Господи, яка ж вона була прекрасна, коли розлючена, і це була єдина емоція, яку я відчув відтоді, як приїхав сюди! Щоразу, коли я з нею стикався, вона просто піднімала брову й казала: «Містере Джентрі». Принаймні зараз її гнів був спрямований не на мене.

—Мене перевірили, я отримав допуск та інше, — сказав я їй.

Вона кинула на мене погляд, який закрив мені рота, і я майже зрадів, що ніколи не мав справжньої мами. Цей погляд був із фільму жахів.

Очі Кольта неймовірно розширилися, і він скривив рота вбік.

— Кольте, — попередила Елла, схрестивши руки.

—У нього є собака, — сказав Кольт.

— І це дає тобі право не тільки вторгатися в простір гостя, а й наражатися на небезпеку? Коли я чітко сказала тобі не турбувати містера Джентрі?

Упс. Мабуть, тепер зрозуміло, чому зустріч із Кольтом сталася лише через два тижні.

— Він не був проти. Він сказав мені, що вона службова собака й колись була солдатом. Так само як він. Знаєш, як дядько Раян.

Обличчя Елли спохмурніло, її очі затьмарила пелена смутку. У ту мить я побачив втому, про яку вона мені писала. «Іноді здається, що світ прогинається, а я одна стою в центрі, розкинувши руки, намагаючись його підтримати. А я просто так утомилася, Хаосе. Я не можу не думати, як довго я зможу це тримати, перш ніж ми всі розчавимося під вагою». Лист № 17. Я побачив жінку, яка писала листи, яка захопила мене лише своїми словами.

Мої пальці згиналися від потреби пригорнути її до себе, обійняти її та сказати, що я підтримуватиму її стільки, скільки їй потрібно. Це була саме та причина, з якої я був тут, — зробити все можливе, щоби полегшити її життя.

Але я не міг цього сказати, бо вона, можливо, дозволила б Хаосу зробити це для неї, можливо, навіть прийняла б його кохання, але вона не дозволила б цього Бекетту. І якби вона знала, чому я зберігав цю таємницю... ну, вона, мабуть, поховала б мене там, поруч із Раяном. Бог знав, що я вже сто разів бажав собі такої долі.

— І я впевнена, що він сказав тобі, що працював із дядьком Раяном, правда? — спитала Елла, її очі несхвально глянули на мене.

Ах, саме тому вона внесла мене в чорний список.

Рот Кольта розкрився, і він подивився на мене так, ніби на мені була накидка супергероя.

— Це правда? Ви знали мого дядька?

— Так, знав. Він був мені майже як брат. — Ці слова вилетіли до того, як я встиг подумати. — І ні, я не сказав йому, бо не був упевнений, чи хочете ви, щоб він знав, — відповів я Еллі.

Її очі на секунду заплющилися, і вона зітхнула, так схоже на попередню реакцію Кольта, але не настільки драматично.

— Вибачте за припущення, — тихо сказала вона. — І за те, що він порушив ваші особисті кордони. Це більше не повториться.

Останнє речення було націлене безпосередньо на Кольта.

Він повільно вдарив ногою землю.

— Він мені не заважав. Насправді для мене було честю познайомитися з тобою, Кольте. Якщо твоя мама не проти, ти можеш приходити в гості до Хевок будь-коли. Вона справді любить грати в «Принеси іграшку», і я не впевнений, чи ти помітив, але я вже старію, щоб весь час бавитися з нею.

Кольт закотив очі.

— Ви не старий. — Він схилив голову набік. — Але поки ви не дізнаєтесь, хто ви такий, я теж не впевнений, що ви дорослий.

— Кольте! — випалила Елла.

Я засміявся, а вона подивилася на мене так, ніби я мав дві голови.

— Все гаразд, — запевнив я її. — Я сказав йому так, оскільки йду у відставку, я насправді вже не військовий і не впевнений, чого хочу тепер, тому поки що я лише людина на тривалому відпочинку.

— Я все ще здивована, що ви покинули армію. З мого досвіду, хлопці зі спецназу служать, доки їх не виженуть або не винесуть мертвими.

— Ну, я у відпустці, тому через сорок п’ять днів це буде вже офіційно.

Її захисна стіна на мить опустилася, плечі розслабилися. Вона подивилася на мене так, ніби вперше бачила по-справжньому.

Повітря між нами згущувалося, з’являвся зв’язок, який ми розділяли із часів наших перших листів.

Але я знав, що це таке, а вона ні.

— Ви пішли, бо...

Її нахилена голова була дуже схожа на голову Кольта.

— Ви знаєте чому.

Вона несвідомо ступила до мене, її очі сканували мої, шукаючи щось, що я відчайдушно хотів віддати, але не міг.

— Ви сказали, що пішли, бо помер ваш найкращий друг. Ви пішли заради Раяна, — підсумувала вона.

— Заради вас. — У ту мить, коли ці слова вирвалися з мого рота, я хотів знову всмоктати їх, стерти останні п’ять секунд. — Через те що він попросив, — спробував пояснити, але ж слово не горобець: вилетить — не спіймаєш.

Вона відступила, її плечі були напружені. Стіни, які розділяли нас, знову піднялися.

— Думаю, ми вас сьогодні достатньо вже потурбували. Кольте, скажи спасибі містеру Джентрі за те, що він не псих-викрадач, і ходімо.

—Дякую, що ви не псих-викрадач, — повторив той.

— Приходь будь-коли, друже. Як я вже сказав, якщо твоя мама не проти, можеш навідатися до Хевок. Ти їй сподобався. І, мабуть, було б корисно час від часу виганяти її з дому.

Надія осяяла його обличчя, як різдвяний ранок.

— Будь ласка, мамо! Будь ласка!

— Серйозно? Тобі вже заборонено брати квадроцикл за цей трюк, а тепер ти хочеш ще й проводити час із незнайомцем?

Він сумно поглянув на свій квадроцикл, потім знову на Еллу.

— Але насправді він не незнайомець. Якщо дядько Раян був його братом, він наша родина.

І моє серце стиснулося втретє.

Родина — це слово, якого я не використовував, бо я її не мав.

Родина означала відданість, людей, від яких ти залежав, які могли покластися на тебе.

Родина була абсолютно чужим поняттям, навіть незважаючи на унікальне братерство в нашому підрозділі.

— Ми поговоримо про це пізніше, Кольте, — сказала Елла, потираючи шкіру між очима.

— Пізніше ти поїдеш!

Добре, якби це різко не змінило настрою.

— Я нікуди не їду до післязавтра. А тепер сідай в машину, Кольте. Ми...

— Гаразд! — Він ще раз поплескав Хевок, а потім потопав до вантажівки.

— Здається, наче йому більше ніж шість років.

— Так. Донедавна близнюки перебували лише серед дорослих. Подеколи разом із гостями приїжджали і діти, однак Кольт і Мейсі зазвичай поводяться, наче їм шістнадцять, а не шість. Напевно, не варто було б аж так їх оберігати, але...

Вона знизала плечима.

Моя надмірна опіка доходить до смішного, але ж я це визнаю. Лист№ 1.

— Таке відчуття, що вони вже скоро перевершать і свою вчительку. Мені шкода, що вам довелося це побачити. —

Вона дивилася на острів. — Це були важкі місяці. Втрата Раяна та все, що пов’язано з Мейсі.

—Як її лікування? — спитав я, обережно ступаючи, самими кінчиками пальців, у воду, у яку я не мав права заходити.

Її голова різко повернулася до мене.

— Ви знаєте?

—Раян...

Ми з Маком довго про це говорили, тож це була не зовсім брехня.

Вона роздратовано похитала головою й пішла назад до позашляховика.

— Елло! — крикнув я їй услід, швидко наздоганяючи. Після майже двох тижнів бігу по десять кілометрів уранці я нарешті звик до висоти. Не те щоб нас не кидали на такі височини в Афганістані, але я був на рівні моря два місяці, перш ніж вибратися сюди.

—Знаєте що? — вистрілила вона у відповідь, повертаючись до мене обличчям.

—Воу!

Я схопив її за плечі, щоб не наштовхнутися на неї, а потім різко опустив руки. Це було вдруге, відколи я був тут, і цей контакт був хоч і занадто сильним, але недостатнім.

— Я ненавиджу той факт, що ви щось знаєте про мене. Мені неприємно, що ви, мабуть, знали, що Кольт — мій син, що ви знаєте про діагноз Мейсі. Ви незнайомець, який знає подробиці мого життя через мого брата, і це несправедливо.

—Я не можу цього змінити. Я не впевнений, що зробив би це, навіть якби міг, бо це причина, з якої я тут.

— Причина, з якої ви тут, похована на цьому острові! З різних поглядів.

— Ми можемо ходити по колу. Але я не поїду звідси. Тому я зроблю вам таку пропозицію. Ви можете ставити мені будь-які запитання, — я підняв палець, коли вона відкрила рот, знаючи, що знову запитає про смерть Мака, — на які я маю право відповісти, і я розповім вам усе, що зможу, про себе. Ви маєте рацію. Це несправедливо, що я так багато знаю. Мені самому моторошно знати все про ваших дітей, про ваше життя. Але Мак любив вас, і він весь час говорив про вас. Він так хотів повернутися до вас, до них, до цього місця, і, коли говорив про вас, він ніби мав цю крихітну мить відпочинку від пекла, у якому ми жили. Тому мені неймовірно шкода, що вашу конфіденційність було порушено. Ви й гадки не маєте, як мені шкода, але я не можу повернутися в минуле й попросити його не розповідати мені так багато, і, якби в мене була ця чарівна кнопка для подорожі в часі, я б використав її для чогось набагато кращого, наприклад щоб урятувати йому життя. Бо він повинен бути тут. Не я. Але я той, кого він послав сюди, і я залишусь.

Я стиснув щелепу. Що в цій жінці було такого, що вбивало будь-яку мою стриманість? Чи то читання її листів, чи погляд їй в очі призводили до цього. Вона мала наді мною владу, гіршу за пляшку текіли, яка розв’язала б мені язика. Вона змусила мене захотіти розповісти їй усе, а це було небезпечно для нас обох.

— Якби Раян так сильно хотів бути тут, він міг би піти з армії, коли його забирали на повторну службу. Але він цього не зробив. Бо такі хлопці, як Раян, як ви, не осідають вдома, не пускають коріння, не залишаються, і крапка. Я можу зрозуміти те, що я поки що ваша... місія чи щось таке, але не поводьтеся так, ніби ви тут не тимчасово.

Я боровся з усіма інстинктами свого тіла, які кричали й заявляли по-іншому, але знав, що вона мені не повірить, хоча не впевнений, що б повірив я. Це було лише питання часу, коли вона зрозуміє, хто я насправді й що я зробив. І мої почуття до неї не пом’якшили б ситуації — бомбосховище не врятувало б.

— Мені шкода, — тихо сказала вона після кількох хвилин мовчання. — Я не можу уявити, через що ви пройшли, якщо ви справді були такі близькі з Раяном. І ви, мабуть, вирвали своє життя з корінням, щоб приїхати сюди.

—Я думав, що не здатен пускати коріння, — кепкував я.

На її обличчі промайнула легенька усмішка, але вона була сумною.

—Як я вже сказала, мені шкода. Але уявіть, якби я з’явилася, де б ви не були, і я знала б усе про вас, а ви б не знали про мене нічого. Тривожно, чи не так?

Мене пронизав болючий, щирий біль, бо вона знала про мене все. В певному сенсі. Я залишив поза увагою фізичні деталі свого життя, тоді як я фактично витягнув свою душу зі свого тіла та виклав на папір для неї. Вона могла не знати, який я є, але вона знала, ким я є, більше, ніж будь-хто інший на планеті. Я впускав її, а потім закривався й сумував за нею із жахливою люттю.

—Так, я розумію, що це буде десять із десяти за шкалою збентеження.

—Дякую. А насправді це одинадцять.

Вона пішла стежкою до свого «тахо», де Кольт стояв біля відчиненого багажника й чекав зі Своїм квадроциклом.

Очевидно, це був не перший раз, коли його позбавляли іграшки, якщо він настільки знав рутину покарання.

—Зрозумів, Кольте, — сказав я йому.

Тоді я підняв його квадроцикл у багажник, радий, що там була гумова підкладка. Коли я обернувся, Елла витріщилася на мене, її рот трохи відкрився, коли вона дивилася на мої руки. Я подумав про абонемент у спортзал. Мені сподобався цей погляд.

— Ще що-небудь? — запитав я, зачиняючи багажник.

Вона швидко похитала головою.

— Ні. Нічого. Дякую за... Ви знаєте.

— За те, що я не псих-викрадач?

— Щось типу того.

По її щоках пройшов рум’янець.

— Я серйозно ставлюся до перевірки даних. Якщо так вам буде спокійніше...

— Ні, звісно, ні. У мене немає звички перевіряти дані моїх гостей, і я не збираюся робити цього зараз.

— Варто було б, — пробурмотів я.

Якби я був психопатом, Кольт був би мертвий.

Насправді ці ліси були досить відлюдними, і, якби в неї проживав серійний убивця, вона б ніколи не дізналася про це.

Вона закотила на мене очі й залізла на водійське сидіння.

— Гей, містере Джентрі? — гукнув Кольт із заднього сидіння.

Елла опустила вікно, і я нахилився, побачивши, що він пристебнутий до високого вузького автокрісла, яке стояло поруч із порожнім.

— Що сталось?

—Я вирішив, що, оскільки ви брат дядька Раяна, тоді ви член нашої родини.

Він сказав це із серйозністю дорослої людини.

—Ти так вирішив? — Мій голос пом’якшав. Хлопець не знав, що він пропонує чи що це означає для мене, бо він завжди мав сім’ю. Це була просто даність. — Що ж, дякую.

Я зловив погляд Елли в дзеркалі заднього виду, і вона тихенько зітхнула, відчуваючи поразку.

— І ви не божевільний, — додав він. — Тож я думаю, можете залишитися.

Я усміхнувся так широко, що аж щоки заболіли.

Ця дитина була дивовижною.

— Дякую за схвалення, Кольте.

— Будь ласка, — сказав він, знизавши плечима.

Я відступив, Елла зачинила двері, а потім висунулася у відчинене вікно.

— Не забувайте, що їжа є в головному будинку. Ада сказала, що не бачила вас там, і стала питати про вас.

—Запам’ятаю. Я не хотів приводити Хевок, коли Мейсі була там. Я, звісно, не фахівець з онкології, але знаю, що не варто наражати її на зайву небезпеку.

— О, це... справді дуже розсудливо з вашого боку. Але все гаразд. Після того як у неї вперше виникла нейтропе-нія, ось тоді...

—Її лейкоцити знизилися настільки, що вона стала чутливою до всіх інфекцій, відомих людині?

Я зупинився.

— Так. Звідки ви це знаєте?

— Я читав про нейробластому. Багато.

—Для Раяна?

Для тебе.

— Так.

Вона відірвала свій погляд від мого, ніби теж відчувала наш зв’язок. Але там, де я хотів пришвидшитися, вона, очевидно, не бажала.

— Так. Що ж, після цього я перевела дітей з головного будинку в котедж, де ми могли б бути в безпеці...

— Як у бульбашці, — крикнув Кольт із заднього сидіння.

— Майже, — зізналася Елла, знизавши плечима. — Ми насправді ваші сусіди. Якщо ви пройдете в той бік близько двохсот метрів, знайдете нас.

— Тоді, мабуть, зустрінемося.

— Тоді думаю, що так.

Вони поїхали широкою стежкою поруч із моїм котеджем.

Мабуть, тут був невеликий спуск для човнів чи щось схоже й потрібно було розчистити такий шлях.

Хевок сіла й схилила до мене голову.

— Мені здається, що цього разу все пройшло краще, чи не так? — запитав я.

Її хвіст стукотів на знак згоди.

— Так. А тепер ходімо шукати роботу, поки Кольт не встиг отримати айді-картку.

Через три години я офіційно став найновішим позаштатним членом гірської рятувальної служби в Теллью-райді. Ой, ні, забудьте. То Хевок стала рятувальницею. Так чи так вона була талантом.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

ЕЛЛА

Лист № 9

Елло!

По-перше, я заціпенів: не можу знайти адекватних слів, щоб висловити свій смуток із приводу діагнозу Мейсі або мого захвату з приводу того, як ти із цим справляєшся.

Джефф — придурок. Вибач, я впевнений, що він має якісь позитивні якості, бо свого часу ти вважала його гідним, щоб віддати йому своє серце й навіть вийти за нього заміж, але він придурок. І я навмисне кажу в теперішньому часі, бо він усе ще змушує тебе відчувати, що ти не впораєшся, коли ти знову й знову доводиш, що це не так.

У тебе все виходить, Елло. Усе більше ніж виходить.

Я ніколи не зустрічав жінки, яка б мала таку силу, рішучість, абсолютну відданість своїм дітям, як ти. Тому я додав дещо. Діставай це, коли потрібно нагадати собі, що ти впораєшся, бо я точно знаю, що ти можеш.

І так, я знаю, що ти хороша мама, навіть притому, що ми ніколи не зустрічались. Здебільшого тому, що бачив у житті справжніх поганих людей, а ти зовсім інша.

Що тобі потрібно? Я не можу принести тобі вечері, але я можу замовити піцу. Чи можу я тобі щось відправити? Я знаю, що тобі, мабуть, потрібна людська підтримка, але тут у мене зв’язані руки, мені шкода. Я знаю, що не можу багато зробити цими листами, але, якби я міг, я був би поруч або відправив би твого брата додому.

У тебе все виходить, Елло.

Хаос

Я повернула шию, намагаючись звільнити, здавалося, вузол, який утворився між моїми лопатками. Це зробили зі мною години, проведені над електронними таблицями та рахунками.

Я стримувала позіхання й дивилася на годинник. Так, восьма тридцять вечора — це було надто пізно для кави. Я б не спала до світанку.

Тому треба холодного чаю. Я зробила ковток зі склянки й повернулася до перебирання рахунків. У нас були проблеми, і я не знала, як вибратися з них. Звісно, проблеми навалилися, коли за три дні Мейсі мали зробити операцію.

Ада з дверей зазирнула в імпровізований офіс, який ми облаштували в котеджі.

— Я залишила трохи булочок на ранок. Тобі ще щось потрібно?

Я змусила себе всміхнутися й похитала головою.

— Ні. Дякую, Адо.

— Ти моя родина, люба. Не потрібно мені дякувати.

Вона погладила мене, а потім відсунула крісло з того місця, де я притулила його до стіни, опустилася в нього й поклала руки собі на коліна.

Це був код для «Ада не здається».

Чорт.

— Розкажи мені. І не смій стримуватися.

Я відхилилася на спинку офісного крісла й мало не збрехала. Але жінка витріщилася на мене поглядом мами, який був майже такий, як погляд детектива, що змушує вас пітніти під світлом.

— Що? — спитала я, вертячи ручку.

— Розкажи мені.

Я не хотіла. Висловити занепокоєння комусь означало, що я не змогла впоратися самотужки, а це означало, що все це було надто реальним.

— Мені здається, можуть бути фінансові проблеми.

Я вже була емоційно, фізично та розумово виснажена, тож яке значення мала ще одна річ, додана до й так щоразу більшої купи?

Людину не можна втопити занадто. Коли вона під водою — не важливо, скільки над нею води, якщо вона не може плисти вгору.

— Наскільки великі проблеми? Знаєш, ми з Ларрі трохи відклали.

— Ні-ні. — Вони все життя працювали з моєю бабусею, віддавали все, що мали, нашій родині, нашій справі. Я не взяла б від них ні копійки.

— Наскільки великі проблеми? — повторила вона. — Як під час народження близнюків?

Ах, старі добрі часи, коли я намагалася їх прогодувати, одягнути та заплатити за онлайн-курси, працюючи тут, у «Солітьюді». Хороші часи.

— Гірше.

— Наскільки гірше?

У позі жінки не було нічого, що змусило б мене повірити, що вона хоч трохи напружена.

— Я думаю, що можу розоритися, — прошепотіла я. — Думаю, це все через ремонт.

— Але ти ж зробила готель популярним. Номери повністю заброньовані з Дня пам’яті. Ти ж знаєш, що нині міжсезоння й нікому не хочеться плентатися по весняній багнюці. Сніг, ясне сонце змінять ситуацію.

— Я знаю. — Глянула на стос рахунків і знову всміхнулася. Бабуся ніколи не закладала майно, і, хоча я відчувала, що якось зраджую її, роблячи це, ми таки взяли кредит для «Солітьюду». — І це окупиться. Ми знали, що виплачувати цю іпотеку буде складно протягом кількох років, але з огляду на ремонт і будівництво п’яти нових котеджів цього року це найкраще бізнес-рішення, яке ми могли прийняти. Однак цього року я зекономила на своїй страховці. Вважала, що діти ніколи не хворіють, а навіть якщо й хворіють, рахунки в лікаря були переважно невеликими, тому я перевела нас на програму, яка мала найнижчі виплати.

— І що це значить з огляду на те, через що ти зараз проходиш?

— Це означає, що я плачу великі гроші. Дещо з її лікування покривається, дещо ні; дещо покривається лише частково. Щоразу, коли ми їдемо до Денвера, ми опиняємося поза мережею, тож я плачу ще більше. — Я витрачала гроші зі швидкістю, яка була просто неприпустимою. І справа не тільки в лікуванні. Нам довелося найняти іншого працівника, щоб він залишався на ніч у головному будинку, оскільки я жила тепер не там. Ну й до цього ще докидаємо всі додаткові витрати, пов’язані з поїздками Мейсі. Гроші витрачались, але не надходили.

— О, Елло.

Ада підсунулась уперед і поклала свою обвітрену руку на мій стіл. Я взяла її у свою, провівши великим пальцем по її тонкій, напівпрозорій шкірі. їй було стільки ж років, скільки й бабусі, коли вона померла.

— Все гаразд, — запевнила я її. — Я маю на увазі, що це життя Мейсі. Я не дозволю своїй дочці... — У мене стиснулося горло, я заплющила очі, поки не опанувала себе. Ось чому не говорила про це. Усе потрібно було тримати у своїй акуратній коробочці й, коли з’являвся час, розв’язувати кожне питання окремо. Але розмова про це означала, що кожна коробочка, здавалося, умить відчинялася й розливала все на мене. Затинаючись, видихнула. — Я зроблю все можливе, щоб переконатися, що вона має саме той догляд, якого потребує. Я не можу заощаджувати на лікуванні. Я не буду ризикувати її життям.

— Я знаю. Може, організувати збір коштів? Знаєш, як зробили, коли хлопчик Елліс хотів поїхати в подорож «SeaWorld» того року, коли померла його мама?

Моєю першою реакцією було збунтуватися, категорично відмовитися.

Це місто задирало переді мною носа, коли я була вагітна й покинута в дев’ятнадцять. Упродовж останніх шести років я робила себе сама, і я б зрадила все, чого досягла, попросивши про допомогу.

Але життя Мейсі коштувало набагато більше, ніж моя гордість.

— Залишимо це як варіант, — погодилась я. — Сьогодні ввечері ми точно нічого вже не вдіємо, то чому б тобі не відпочити?

— Добре, — сказала Ада, поплескавши мене по руці, наче мені знову п’ять. — Я піду спати. — Вона із зусиллям підвелася, а потім нахилилася наді мною, поцілувавши чоло. — Тобі теж потрібно відпочити.

—Я не втомилась, — збрехала я, знаючи, що годинами намагалася жонглювати, щоб з’явилося хоч трохи фінансової магії.

— Що ж, якщо ти пе втомилась, тобі варто заскочити до котеджу містера Джентрі. Хейлі казала, якщо тобі потрібна компанія, він чудово підходить, бо до ночі не спить.

Вона подарувала мені невинну усмішку, але я надто добре знала її, щоб піддатись.

— Еге ж. Не піду я. — Переклала купу рахунків, щоб закрити цю дискусію. — Крім того, у мене нагорі сплять двоє шестирічних дітей. Я ж не можу піти, залишивши їх, чи не так?

— Елло Сюзанно Маккензі! Я точно знаю, що Хейлі ночує в гостьовій кімнаті. Фактично вона зараз у твоїй вітальні дивиться щось жахливе по телевізору й більш ніж здатна приглянути за твоїми дітьми. Які, до речі, уже міцно сплять.

— Ти й справді думаєш, що ми можемо розраховувати на Хейлі як на відповідальну людину?

— Вона чудово справляється, коли в головному будинку виникає невідкладна ситуація, про яку потрібно подбати, чи не так? Отже, твої діти в цілковитій безпеці, і Мейсі ж не проходила хімії цього тижня. Отже, якщо ти ховаєшся від цього милого чоловіка, це твоя справа. Не звинувачуй цих дорогоцінних дітей і не використовуй їх як виправдання. Розумієш мене?

Мої щоки розпашілися.

— Я не ховаюся, і він не... милий.

— Брехня.

Вона тицьнула на мене пальцем, наче мені знову було вісім і я крадькома схопила печиво, поки ще не охололо.

— Однаково. Мені 25 років, я намагаюся самостійно розвивати бізнес і при цьому виховувати близнюків, а ще моя дочка хвора на, — мої руки замахали, вказуючи на все на моєму столі, — рак. Не маю часу ганятися за романтикою.

Мені байдуже, наскільки він гарний. Або наскільки на качані його руки. Все це не має значення.

— Але я нічого не казала про романтику, чи не так? Хм-м-м?

Вона вилетіла, пританцьовуючи, вдоволена тим, що за нею залишилося останнє слово.

Я впала на стілець, відкинувши голову назад. Це було занадто багато. Діти. «Солітьюд». Рахунки. Загроза життю Мейсі. Присутність Бекетта вивела з ладу мою ретельно розроблену систему.

Звісно, він був гарний. І, можливо, Раян довіряв йому. Але це не означало, що і я довіряла. Це не означало, що я могла навіть думати про нього. За винятком того, ну, коли я, очевидно, це робила. Але я ненавмисне думала про нього. Він просто прокрався в думки, а насправді вторгся так само, як увірвався в моє життя.

Я подивилася на дошку оголошень біля свого столу. Вона була порожня, за винятком аркуша паперу розміром вісім на одинадцять, на якому було написано одне повідомлення великими друкованими літерами:

У ТЕБЕ ВСЕ ВИХОДИТЬ.

Хаос. Я сумувала за ним із болем, хоча це було майже ірраціонально, з огляду на те що я ніколи його не зустрічала. У мене навіть не було фотографії, щоб оплакувати його, — лише листи, той голос, виражений текстом, який простягнувся через тисячі кілометрів і якимось способом дійшов до моєї душі.

А тепер він пішов, як і інші.

І Раян послав Бекетта. Принаймні так казав Бекетт.

Але насправді я ніколи не бачила листа. Я повинна була перевірити листа. Так зробила б будь-яка розумна жінка, коли з’явився б незнайомець, заявляючи, що його послав її загиблий брат. Вона перевірила б, чи це правда.

Однак я взяла це за чисту монету. У його голосі, у його очах було щось схоже на правду. Але якщо я не могла терпіти щось дізнатися, то це зазвичай була брехня. Якщо він обманює, я мушу знати про це зараз.

Хай йому грець.

Я встала, спершись на стіл, та опинилась у вітальні, перш ніж устигла чітко подумати про це. Попросила Хейлі приглянути за дітьми. Вона погодилася, з’ївши пів ложки морозива, яке втішало її після останнього розриву цього місяця.

Я схопила своє пальто, виходячи через задні двері, і вже була на півдорозі до дому Бекетта, перш ніж у мене виникло бажання розвернутися та втекти. Що я, в біса, робила? Збиралася з’явитись у його будинку посеред ночі? Гаразд, можливо, це була ще не середина ночі, але було темно, тому таки посеред ночі.

Використовуючи свій телефон як ліхтарик, я йшла узбережжям озера, з кожним кроком повторюючи собі, наскільки це дурна ідея, доки не підвела очей і не побачила світла, що горіло у його вікнах. Тоді я почала йти по стежці до його вхідних дверей.

Чому це не могло почекати? Чому зараз? Що я сподівалася дізнатися, крім правди про те, чи прислав його Раян, чи ні? Чому це мало значення тепер, а не два тижні тому, коли він з’явився й змінив моє відчуття сили тяжіння? Чому? Ой. Очевидно, я щойно постукала у його двері.

Я думаю, що рішення було прийняте.

— Тікай, — спонукала мене незріла дев’ятнадцятирічна дівчина. Здавалося, романтична частина мого розвитку застигла в тому віці, коли я запхнула її в ще одну коробку й закрила кришку.

— Ти не дитина, — заперечила зріла частина мене.

Перш ніж я встигла вступити в суперечку сама із co бою, через яку могла би потрапити в психіатричну палату, двері відчинилися.

Святий боже! Він був без сорочки.

— Елло?

І босоніж. Лише в спортивних штанах.

— Елло, усе гаразд?

Що це за тіло? Звідки у звичайної людини стільки м’язів, твердих, підтягнутих і порізаних лініями, які здавалися вирізьбленими спеціально, щоб торкатися їх губами? Моїми губами.

Дві міцні руки обхопили мої плечі.

— Елло?

Я потрусила головою, наче могла викинути думки, і перевела погляд із його неймовірного торса повз шию, укриту щетиною, на ці неймовірні очі. Мені подобався зелений. Зелений — чудовий колір.

Зелений. Зелений. Зелений.

— Усе добре. Вибачте, — пробурмотіла я, знаючи, що мої слова звучали по-ідіотськи. — Я не очікувала...

Я показала на його тіло.

— Ви думали, що ще хтось буде вдома?

— Ні. Я просто думала, що на вас буде одяг. Як на нормальній людині.

Я знизала плечима, і він відпустив мої руки.

Тоді він усміхнувся.

Ех. Він справді був неймовірно красивий. Це навіть дратувало.

— Перепрошую. Наступного разу я спитаю у вас дозволу, перш ніж тренуватися. Заходьте, я візьму сорочку.

Він тримав двері відчиненими, щоб я могла проскочити повз нього.

І під нього добре пахло під час тренувань... Що це за чаклунство? Чи був цей хлопець справжньою людиною? Ніхто не може бути таким гарним, так пахнути і так добре ставитися до дітей. У нього мала бути якась хиба.

Він зі спецназу.

Так, це була досить велика хиба. Не те щоб я розглядала цього хлопця як чоловіка в романтичному сенсі. Наче зараз у мене був час чи сили на це лайно. Але я також не була дурна, і щось у мені перевернулося, коли я побачила його з Кольтом.

Хлопці із цуценятами. Хлопці з дітьми. Будь-який із них гарантовано привернув би мою увагу, а цей хлопець мав і те, і те.

— Я зараз повернусь, — сказав він мені, коли я стояла біля входу. — Не соромтеся, почувайтесь як удома, оскільки... знаєте, це і є ваш дім! — гукнув він, збігаючи сходами.

Мої кроки були невпевненими, коли я заходила далі в будинок. Все було так, як тоді, коли ми здали йому котедж: не було жодної особистої речі чи чогось іншого, що вказувало б на те, що він пробуде тут понад кілька днів, не кажучи вже про сім місяців. Жодного брудного посуду в раковині, книжок, залишених на столиках, курток, безладно кинутих на спинки стільців.

З вітальні вийшла Хевок, повільно виляючи хвостом, і я присіла, щоб подивитися на неї.

— Агов, дівчинко! Ти спала? Мені дуже шкода, що я тебе розбудила.

Я почухала її за вухами, і вона схилилася до моїх рук.

Через хвилину Бекетт був переді мною, його тіло обтягувала чорна футболка. Так, на жаль, це не зменшило його сексуальної привабливості.

— Вам подобається Хевок?

— Я ніколи не казала, що вона мені не подобається. Мені здається, що вона чудова. З іншого боку, її дресирувальник... — Я знизала плечима, оглядаючи котедж. — Ви впевнені, що залишитеся на сім місяців? Здається, ви не збираєтеся навіть вихідні тут провести.

Це ще одна ознака того, що цей хлопець не залишиться надовго.

Він усміхнувся, блиснувши білими рівними зубами, а навколо очей з’явилися крихітні зморшки.

— Чому, через те що в мене охайно? Чисто?

— Або стерильно й відлюдно, хай там як ви б це називали, — передражнила я.

Він усміхався.

—То що я можу для вас зробити, Елло?

Він притулився до барної стійки, що відділяла кухню від вітальні.

—Я сподівалась, що ви можете показати мені листа Раяна. — Настрій у кімнаті миттєво погіршився.

— Ох. — Його вираз обличчя швидко змінився, але я помітила здивування. — Так, звичайно. Просто зачекайте тут.

Він знову помчав сходами. Я почула, як відчиняється та зачиняється шухляда, і за кілька ударів мого серця Бе-кетт повернувся.

— Ось.

Він передав конверт, який, імовірно, колись був білим, але тепер забрудненим і пом’ятим від неодноразових дотиків. Мої пальці тремтіли, коли я перевернула його, побачивши ім’я Бекетта, нашкрябане на передній частині почерком Раяна.

Мій великий палець торкнувся чорнила, горло стиснулося, знайомий опік лоскотав носа. Вперше після його похорону наверталися сльози, і я швидко відтіснила емоції якомога далі. Я міцно тримала їх під замком, як коробки з його речами, що припадали пилом у його старій кімнаті. Зрештою я б там прибрала, перебрала б речі, які, знаю, хотів би мати Кольт, але не зараз.

Це було в моєму списку «після того як ми подолаємо рак», який нині був завдовжки метрів із двадцять.

—Можете взяти його собі, — запропонував Бекетт, його грубий голос пом’якшився настільки, що привернув мій погляд. — Якщо ви захочете прочитати його на самоті.

У його погляді був глибокий смуток, різкий, незбагненний біль, який висмоктував повітря з моїх легенів. Я знала це відчуття; я була цим відчуттям, і те, що я бачу його відображення в комусь іншому, якось змушує мене відчувати, що це нормально й трохи менш самотньо. На похоронах Раяна були сльози. Ларрі, Ада... я, діти, кілька місцевих дівчат, які проводжали його роками, навіть кілька хлопців, які прийшли представити його підрозділ. Але жоден із них не відчував того, що відчувала я, — ніби мене покинула єдина людина, яка справді мене знала; лише зараз я відчула це з тим, кого вважала незнайомцем.

Незнайомцем, з яким мене пов’язала смерть людини, що її ми обоє любили.

З огляду на стан конверта та те, скільки разів він явно читав листа, я знала, чого йому вартувало віддати аркуш. Цей простий жест означав для мене більше, ніж кожне дай-мені-знати-чим-я-можу-допомогти від кожної доброзичливої людини, яка дізналася про Мейсі, навіть більше, ніж чесні пропозиції від Ади та Ларрі, яких я вважала рідними.

Бекетт пропонував мені можливість вийти за двері зі священною частиною його історії.

— Hi, усе гаразд. Щиро кажучи, я б краще прочитала його тут. З вами. — Де, можливо, хоча б раз я не почула тимуся такою абсолютно самотньою у своєму горюванні за Раяном. — Якщо ви не проти.

— Звичайно. Хочете сісти?

Він хитнувся на п’ятах і склав руки на грудях. Якби я знала його краще, сказала б, що він мав знервований вигляд, але я не була така знайома з його манерами, щоб припускати.

— Ні, усе гаразд.

Сісти означало залишитись, чого я точно не хотіла.

Я розгорнула конверт і витягнула листа. Це був розлініяний папір із зошита, той самий, на якому він писав мені листи. Папір був ще більше потертий, ніж конверт, єдина сторінка була забруднена на згинах. Втягнувши повітря, щоб заспокоїтися, я розгорнула листа й одразу впізнала почерк Раяна.

— Скільки разів ви це читали? — запитала я тихим голосом.

— Принаймні раз на день, відтоді як я... — Бекетт прочистив горло. — Іноді бувало й більше, на початку. Тепер я тримаю його в кишені як нагадування про те, чому я тут. Хоча ви не дозволяєте мені допомогти — я намагаюся зробити все, що в моїх силах, як він просив.

Я кивнула й почала читати якомога повільніше, насолоджуючись цим останнім разом, коли я читала листа від брата.

Нечесно просити про таке, я знаю. Це проти твоєї природи — піклуватися. Ти звик виконувати місію та йти далі, але мені це потрібно. Мейсі та Кольту це потрібно. Еллі це потрібно — ти їй потрібен, хоча вона буде боротися з тобою зубами й нігтями, перш ніж коли-небудь

зізнається в цьому. Допоможи їй, навіть якщо вона клянеться, що в неї все добре.

Не змушуй її проходити через це самотужки.

Ось вона тут.

Правда.

Раян послав Бекетта, попросив його допомогти, точніше, так зіграв на його почутті провини, що Бекетт покинув улюблену кар’єру й переїхав у чуже місце, де людина, заради якої він переїхав, відверто ігнорувала його.

Останнє прохання Раяна стосувалося мене.

Мої очі заплющилися, і я рахувала, рівномірно вдихаючи, поки не минуло бажання істерично плакати, жалітися на свавілля долі, якого я чомусь була гідна.

Тоді я подивилася на Бекетта, зрозумівши, що він відступив на кілька метрів, щоб притулитися до стіни, ніби відчувши мою потребу в просторі. Але його очі були прикуті до моїх, а губи здавалися такими жорсткими, як я і уявляла в будь-якого хлопця зі спецназу, і в Раяна такі були, до речі.

— Дякую.

Я повернула йому листа в конверті.

— Мені шкода, що я тут, а не він.

— Чому ви не вважаєте себе за гідного кохання? Родини? Кожен вартий родини.

Навіть коли я була на самому дні, я завжди це знала. Якщо це були не мої батьки, то це була бабуся, або Раян, або Ларрі та Ада. Тепер це були мої діти. Що сталося із цим хлопцем, що в нього цього не було?

Він відштовхнувся від стіни, пройшов повз мене до кухні, залишивши листа на найближчій стільниці.

— Знаєте, він хотів бути тут. Він уже майже закінчував завдання, уже сказав командиру, що не збирається

продовжувати. Він бажав бути тут, щоб підтримувати вас із того моменту, як дізнався про Мейсі.

Бекетт відчинив холодильник, вийняв дві пляшки води і відверто проігнорував моє запитання.

Я завернула за ріг кухонного острова, щоб іти за ним.

—Так, добре, він казав це раніше, одразу після народження близнюків. Він приїхав додому у відпустку, і вони обоє спали в нього на грудях, тоді й пообіцяв мені, що піде з армії. Щоб він міг бути вдома, де був потрібен. Цікаво, що він не витримав навіть місяця відпустки: щойно в нього задзвонив телефон, він зібрав валізи та поїхав. Після цього я перестала йому вірити. Я не надто вірю в красиві обіцянки навіть від чоловіків, які кажуть, що люблять мене. Що стосується вас, ви залишили роботу, якою, очевидно, захоплювалися, і проїхали пів світу, щоб виконати прохання Раяна. Це відданість. Це і є визначення сім’ї, і я не можу зрозуміти, чому ви думаєте, що не заслуговуєте її, коли вона у вас є.

Він відкрутив першу кришку й зробив великий ковток, потім поставив пляшку на стільницю та простягнув мені іншу. Я взяла її машинально, а не тому, що відчувала спрагу.

— Ви їдете в Денвер на операцію Мейсі вранці?

— Ви завжди уникаєте запитань?

На його обличчі промайнула усмішка й зникла так само швидко, як і з’явилася.

—Я тут не заради себе. Я тут заради вас.

Щоразу, коли він це говорив, я відчувала, як тріскався крихітний шматочок моїх емоційних стін. Недостатньо, щоб зламати їх або навіть послабити, але ця стіна все одно була там, просто чекала розширення та зростання. Ніхто й ніколи не залишався біля мене й тим паче не робив того, що зробив Бекетт.

Не те щоб так було постійно.

— Ви не зобов’язані. У вас є своє життя. Незалежно від того, що Раян сказав у тому листі, ви не відповідальні за мене. Якими б близькими ви з ним не були, ви чужий для мене. Я ціную кожну пропозицію, яку ви зробили, і те, через що ви пройшли, щоб виконати бажання Раяна, але це занадто.

Мої слова були різкими, але я намагалася зберігати м’який голос. Я не хотіла завдати йому болю.

— Я звідси не поїду.

Він повторив мій тон.

Дивно, що розмова була такою самою, як і під час нашої першої зустрічі, але зміст був зовсім іншим, і це мало значення. Я намагалася не так позбутися Бекетта, як звільнити його.

— Ви поїдете. Так само як і Раян. Так само як Джефф і тато.

Найдурніше, що я могла зараз зробити, — це залежати від Бекетта.

Його щелепа стиснулась, і він на мить відвів погляд. Коли повернувся, його очі стали наче холоднішими.

— Я думаю, вам просто доведеться почекати й перевірити.

Між нами розтягнулося напруження завдовжки з кухню, воно було досить відчутним, щоб роз’єднати... чи, можливо, зв’язати нас разом — солдата та жінку, за якою він мав честь наглядати.

— Я краще піду.

Я залишила свою невідкриту пляшку на стільниці й пройшла повз Бекетта через коридор до вхідних дверей.

— Я знаю, що ця операція буде важкою. Для Мейсі, для вас. Будь ласка, пообіцяйте мені, що зателефонуєте, якщо вам щось знадобиться.

Я озирнулася через плече й побачила, що він стоїть у коридорі приблизно за півтора метри позаду мене. Його обличчя було рішучим, але в очі повернувся смуток. Я нічого не була винна цьому чоловікові й знала про нього ще менше, крім того факту, що Раян довіряв йому.

Я відчинила двері й вийшла на свіже повітря, бажаючи, щоб воно очистило мій заплутаний, переповнений думками мозок. Але одна думка немилосердно тиснула на мене, поки я не впустила її: Бекетт не зможе виконати своєї обіцянки Раяну, якщо я йому не дозволю цього. Я, звісно, неординарна, але ж не жорстока.

— Обіцяю.

Я не збрехала, бо не збиралася чогось вимагати від Бе-кетта. Зачинивши за собою двері, вийшла з його котеджу й повернулася до свого. Тепер, коли я знала правду, могла перестати дозволяти хлопцю вторгатися в мої думки й повернутися до того, на чому мені потрібно було зосередитися.

На Мейсі.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

БЕКЕТТ

Лист №11

Хаосе!

Вчора я пропустила виставу Кольта на День подяки. Він був пілігримом, який віршами запрошував корінних американців на бенкет. Він відпрацьовував свої репліки тижнями. Говорив про це постійно.

І я пропустила його виступ.

У Мейсі не було достатньо сил, щоб повернутися додому після першого сеансу хіміотерапії. Кількість її кров'яних клітин упала, і лікарі не дозволяли нам виїхати з Денвера, доки все не нормалізується. Так буває, принаймні так мені сказала одна з тутешніх мам. Її звати Енні, і впродовж останніх двох тижнів вона стала знахідкою для мене. Її маленький хлопчик тут, і можна сказати, що вона взяла мене під своє крило. Крива навчання неймовірно стрімка.

Ми вже майже два тижні в Денвері. Це найкраща дитяча лікарня в Колорадо, і тут базується наш онколог, але через кілька днів після того, як ми приїхали сюди, я дізналася, що лікування тут також не покриває наша страхова мережа. Аж смішно, що я ніколи раніше не думала про такі речі!

Чому я не можу нормально думати? От навіть зараз розсіяні не тільки мої думки в листі, а й ті, що в голові.

Так, два тижні, тож я пропустила виступ Кольта. Ада була там і записала відео для мене, але це не те. Він зробив таке сміливе обличчя, коли ми відразу після цього зідзвонились у фейстаймі, однак я знаю, що підвела його. Коли двійнята народилися, я поклялася, що ніколи їх не підведу, і тепер, що б я не робила, одному з них не вистачає уваги.

Як це може бути справедливо? Я бачу тут батьків, які змінюють одне одного по черзі, — маму й тата — або батьків, у яких лише одна дитина, і відчуваю цю жахливу егоїстичну тугу за тим, що вони мають, — балансом.

Я знаю, пропустити виставу — загалом невелика проблема. Це перша з багатьох, правда? На Кольта чекає ще багато вистав попереду, на які я зможу прийти, але просто зараз я потрібна Мейсі. Однак відчуваю, що це лише крапля в морі, і так боюся, що вода колись вийде за береги. Я пропустила його першу виставу, коли поклялась, що ніколи нічого не пропущу, і, оскільки лікарі ознайомили мене з планом лікування, я бачу, як багато всього треба буде надолужувати донечці. Та й синові.

Бо не лише я, а й Мейсі пропустили першу виставу. І вона, замість того щоб вийти на сцену, опинилася на лікарняному ліжку. Лікарі сказали мені, що її аналізи кращають і вони думають, що ми зможемо повернутися додому завтра.

Боже, сподіваюся, що так і буде.

Я сподіваюся, що у вас, хлопці, буде там щось типу індички або принаймні трохи відпочинку. Відпочивайте, коли можете.

Елла

Я почухав голову Хевок, повертаючи па позашляховику через ворота «Солітьюду», а потім поїхав вигнутою дорогою до свого котеджу, проминувши Еллин. Її машини не було, а це означало, що вони, мабуть, поїхали до Денвера, як і планували. Вона була тут сьогодні вранці, коли я пішов на навчальну сесію на новій роботі, і я переживав, що щось могло змінити їхні плани.

Не те щоб вона мені сказала.

Не те щоб я навіть заслуговував знати.

Вона просто вбила мене минулої ночі, ставлячи ці питання, називаючи мене незнайомцем. Я ледь не вибухнув просто там, але обставини не змінилися, і якби те, що я був Бекеттом, дало мені змогу наблизитися до неї, щоб допомогти, то я би поховав Хаоса поруч із Раяном. Бог знав, що це здебільшого вже так і було. І це не було так далеко від правди, бо я натякнув, що Хаос теж загинув під час цієї місії.

Я не хотів брехати Еллі, навіть замовчуючи, але, якби вона дізналась, ким я був насправді, вона б вигнала мене зі свого життя. Розуміння всього змусило б її ставити запитання, на які я не зміг би відповісти, і, навіть якби й відповідав, вона вигнала б мене так само швидко через цю правду, як і внаслідок виявлення нею брехні, якою я жив. Поки що вона не дізнається, а я буду стримувати свої почуття — я буду єдиним, хто житиме із цією потворною правдою.

Коли Мейсі одужає і я більше не буду потрібен Еллі, тоді скажу їй.

Я повернув на свою довгу під’їзну алею, а потім натиснув на гальма так різко, що навіть Хевок звернула увагу.

Перед моїм котеджем був припаркований дивний джип.

Хто б це міг бути? Я повільно рухався вперед, поки джип не обійшла збоку знайома постать. Високий, широкоплечий, з темними очима, волоссям і шкірою. Я впізнав його з першого погляду.

Капітан Донаг’ю.

Що йому було тут потрібно?

— Все гаразд, дівчинко, — сказав я Хевок. — Це просто Донаг’ю.

Я припаркував позашляховик і вийшов, Хевок ви стрибнула за мною.

— Пес без повідця!

Я вигукнув попередження, коли Хевок кинулася до нього, добре знаючи, що вона не нападе.

—Ха, дуже смішно, — сказав він, присідаючи до неї.

Вона зупинилася прямо перед ним і сіла на задні лапи, коли я підійшов до капітана.

— Що ви тут робите, Донаг’ю?

— Гарна сорочка, — сказав він, киваючи на мою нову сорочку гірського рятувальника Телльюрайда.

— Що ви тут робите? — повторив я.

Він зітхнув і підвівся.

— Їй завжди переходиш одразу до справи, чи не так?

Він відчинив дверцята джипа, нахилився всередину й повернувся із червоним Конґом.

—Я привіз тобі подарунок, — сказав він Хевок.

Донаг’ю показав іграшку, і собака нашорошила вуха, але не зрушила з місця, коли він кинув її в бік лісу.

— Шукай! — наказав він, але вона все одно дивилася на чоловіка так, ніби той утратив розум. — Що? Тобі ж це подобається.

Я стояв біля Хевок, схрестивши руки на грудях.

— Вона справді така вперта? — запитав капітан, піднімаючи сонячні окуляри на маківку.

— Саме так.

Хевок навіть не глянула на мене — просто не зводила з нього очей.

— Добре. Я сподівався, що, даючи тобі відпустку, ми не відправимо її у відставку... або тебе.

Він роздратовано похитав головою.

— Шукай.

Почувши одне слово, Хевок кинулася до лісу, щоб знайти свою іграшку. По моєму обличчю розпливлася усмішка, коли Донаг’ю закотив очі.

— Так-так. Ти довів свою думку. Вона твоя і назавжди твоя. Радий тебе бачити.

— Навзаєм, але ви не відповіли на моє запитання. Навіщо ви тут?

— Ми можемо сісти?

Я відвів його в маленький внутрішній дворик позаду котеджу, де, затінений полуденним сонцем, стояв повний набір меблів.

—Ти вже у відпустці близько сорока п’яти днів, — сказав Донаг’ю, коли ми сіли в червоні крісла «Адірондак».

— Так, — сказав я, кидаючи Конґа до озера.

Хевок була надзвичайно рада побігти за ним. Сьогодні їй довелося важко працювати, відточувати свої навички пошуку людей, і вона була стомлена, але щаслива.

— Я тут, щоб попросити тебе подумати над своїм рішенням.

Він трохи нахилився вперед.

— Ні.

— Джентрі. — Капітан зітхнув, потираючи ділянку між бровами. — Ми команда.

— Більше ні.

Мій голос здригнувся.

Він подивився через озеро на маленький острів.

— Ти вже був там, бачив його?

Моє мовчання відповіло за мене.

— Ти нічого не міг для нього зробити, — сказав він мені всоте.

— Так, але тут наші погляди розходяться.

Хевок повернулась, і я знову кинув іграшку, знайомий рух мене втішив.

— Як ти думаєш, це саме те, чого він насправді хотів би? Щоб ти залишив команду? Покинув сім’ю? Ти та Хевок — наша родина.

—Я роблю саме те, що він просив.

Я витягнув листа із задньої кишені й простягнув йому.

Донаг’ю прочитав листа й вилаявся, повертаючи його в конверт.

— Я повинен був прочитати цю кляту річ, перш ніж віддати її тобі.

— Немає шансів, що я поїду звідси. Хоча ціную те, що ви намагаєтеся зробити, я не можу повернутися. Я в кінцевій відпустці й через сорок п’ять днів піду у відставку. Я назавжди залишу те єдине життя, яке знав.

— А якби був інший варіант?

— Якщо цей варіант не означає повернення Мака з мертвих, мене він не хвилює. Мені все одно. Те, чого я хочу, більше не має значення.

— Я розумію. І я розумію, що ти тут робиш. Чорт, я захоплююся тобою за це. Це найбільша жертва, і я поважаю тебе. Але я знаю, ця... ситуація не триватиме вічно. Я не хочу, щоб ти потім пошкодував про свій вибір.

Я кинув на нього погляд, який чітко казав, що я не збираюся, але він продовжував:

— А якби я сказав тобі, що через особливості нашого підрозділу я маю можливість внести тебе до свого роду списку тимчасово непрацездатних?

— Прошу?

Хевок принесла Конґа, але я побачив утому в її очах і жестом попросив її лягти.

Вона приносила б іграшку, поки не впала б, якби я не давав їй команди, тому я дав її.

— Це не те, про що ти подумав. Ти не... маєш фізичних вад. Але це єдиний спосіб, який ми з начальством могли придумати, щоб ти зміг повернутися.

— А той факт, що зі мною все гаразд?

— Я думаю, ми обоє знаємо, що це неправда, — сказав капітан, озираючись на острів. — Слухай, упродовж останніх десяти років ти жодного разу не брав відпустки.

— І?

— І ти виснажений. Психічно й фізично виснажений. Отже, згідно із цим документацію і зроблено. Тобі просто потрібно це підписати.

— Я не повернусь.

— Не зараз. Але це дає тобі рік на роздуми — і більше, якщо тобі це буде потрібно. Ми можемо продовжити до п’яти. Оплата, бонуси та легке повернення, коли ти будеш готовий.

— Я вже маю роботу.

Я показав на свою сорочку.

— Ця робота не така важлива. Ти наша сім’я, Джентрі, і тобі завжди будуть раді там. Підписання документів про згоду не означає, що ти повернешся, це просто дає тобі можливість, яку ти скоро втратиш, коли закінчиться відпустка. Або ти підписуєш відмову і ця пропозиція негайно вмирає.

Донаг’ю підвівся й зробив кілька кроків уперед, дивлячись на острів.

— Він справді був одним із найкращих, чи не так?

— Він був найкращим із нас.

Донаг’ю повернувся й пройшов повз мене, зупинившись, щоб покласти руку мені на плече.

— Папери лежать у центрі спеціальних операцій за Денвером. Приблизно годину тому я надіслав тобі інформацію в електронному листі.

— Що? Не хотіли залишити їх тут?

— Я подумав: якщо залишити їх тут, ти їх спалиш, перш ніж подумаєш про те, що я намагаюся запропонувати.

Я ненавидів той факт, що капітан мав рацію.

— Радий був тебе бачити, Джентрі. Відпочивай. Зроби все можливе для сім’ї Мака, а коли закінчиш свою місію тут, повертайся додому.

Він передав мені листа Раяна й пішов, не сказавши жодного слова.

У моїй душі спалахнув неспокій, який дрімав кілька тижнів, а тепер знову ожив. Потрібно зосередитися на одній місії за раз і рухатися далі. Його пропозиція була спокусливою, і я не міг собі дозволити прийняти її — тоді, коли я був потрібен Еллі.

Перевіривши електронну пошту, щоб знайти адресу, я зібрав сумку для себе та одну для Хевок. Найкраща частина моєї нинішньої роботи полягала в тому, що я працював лише на виклик, а не за розкладом, і все одно офіційно я починав працювати лише через тиждень. Якби я вирушив протягом години, міг би бути в Денвері приблизно до десятої, якщо мені знадобилося аж шість годин, щоб дістатися сюди. Через сім годин я міг би підписати відмову й покласти край будь-яким думкам прийняти пропозицію Донаг’ю. До того ж, можливо, поїздка вилікує той маленький укус неспокою, чиї зуби вчепилися в мене.

Через двадцять хвилин я зайшов у головний будинок, Хевок ішла поруч.

— Містере Джентрі! — сказала Хейлі, підбадьорившись, коли я підійшов до неї. Вона змахнула віями й нахилилася вперед. — Що я можу для вас зробити?

Вона була саме тією дівчиною, на яку запав би Мак. Веселою, товариською, гарною й зацікавленою.

Але я належав лише Еллі, навіть якщо вона цього не знала.

Будь вихованим. Будь увічливим. Використовуй м'якіший тон. Я нагадував це собі подумки, твердо налаштований докласти зусиль у спілкуванні з людьми, важливими для Елли.

— Я їду до Денвера на кілька днів і просто хотів переконатися, що ви про це знаєте, перш ніж я вирушу.

— О, звичайно...

Задзвенів телефон, і вона відповіла, піднявши до мене палець.

— «Солітьюд», це Хейлі. О, привіт, Елло. Що?

Тепер я сперся на стільницю.

— Тобі обов’язково вона потрібна? Звичайно, я це розумію. Я просто мала на увазі, що можу за ніч...

— Що сталось? — запитав я.

— Вона залишила велику папку Мейсі в кабінеті, — прошепотіла Хейлі, прикриваючи слухавку.

— Її медичну?

Це була та річ, яку Елла брала на кожну зустріч. Там зберігалися всі записи щодо лікування Мейсі, кожен письмовий лабораторний результат. Усе.

Хейлі кивнула.

— Я знаю, Елло, просто дай подумаю, що я можу зробити.

Я вирвав телефон із рук Хейлі.

— Я привезу її вам. Нехай Хейлі напише мені номер вашої палати в лікарні.

Перш ніж Елла встигла заперечити, я повернув телефон Хейлі. Обернувшись до дверей, я побачив Аду, яка виходила з кабінету з папкою і простягала її мені.

— Я все чула. Сьогодні вранці вона просто зупинилася на секунду й забула її.

— Я про все подбаю, — сказав я.

— Я знаю, що ви це зробите, — запевнила Ада. — Ви хочете, щоб ми тим часом приглянули за Хевок?

Моїм першим бажанням було сказати: «Нізащо». Але тут із їдальні визирнула голова Кольта.

—Хевок!

Він кинувся вперед і впав на коліна, щоб обійняти її, а собака поклала голову йому на плече.

— Будь ласка! Можна? Вона може спати в моєму ліжку. Я кину їй іграшку й нагодую, обіцяю!

— Вона йде туди, куди і я, — сказав я Аді.

— Не до лікарні. Я знаю, що вона робоча собака, а там пускають лише службових.

Її очі благали.

—Містере Джентрі, Елла не дозволила мені або Ларрі піти з нею. І я знаю про... листа Раяна та інше.

Ада глянула на Кольта й знову на мене.

— І я б не хотіла, щоб Хевок сиділа в готелі, якщо ви, скажімо, залишитеся на час операції завтра.

Безсумнівно, вона просила мене. Але вона й гадки не мала, як сильно я хотів бути поруч з Еллою або як важко мені було покинути Хевок.

В моїй голові пробігли лайливі слова, але жодне з них не висловлювало моїх суперечливих почуттів точно. Хевок була б тут у безпеці, і про неї піклувалися б. Не те щоб ми раніше не проводили вихідних окремо. Коли ми були не на завданні, собака сиділа в будці з іншими робочими собаками згідно з правилами, але вона була зі мною щоразу, коли я був на службі, і щомиті, відколи Мак помер.

Але Ада мала рацію: Елла була зовсім сама.

Я глибоко вдихнув та опустився, щоб подивитися Кольту в очі.

—Тобі завтра треба йти до школи?

Він повільно похитав головою.

— День учителя чи щось таке.

— Робочий день учителя⁸, — виправила Ада.

Я кивнув і торкнувся рукою його колючого волосся, що відростало.

— Гаразд. Тоді ти відповідальний за Хевок. Добре? Її сумка в машині, там їжа й улюблені речі.

Що більше я пояснював, як доглядати за нею, то яскравіше горіли Кольтові очі, поки дитина не стала майже турботливим ведмедиком, незважаючи на всю радість, яку вона випромінювала.

Хевок буде в хороших руках.

Я взяв її сумку й відніс Кольту, а потім опустився на коліна перед нею, узяв її морду руками й подивився в очі.

— Залишайся з Кольтом. Добре поводься.

Я додав цей маленький наказ, щоб вона знала, що я мав на увазі лише залишатися, а не захищати. Все одно показалися зуби. Але це був її вибір, і якщо вона вагатиметься, то не зможе залишитися — їй доведеться піти зі мною. Саме тому ми пішли у відставку разом.

Хевок повернула голову, щоб подивитися на Кольта, показуючи, що вона зрозуміла не лише наказ, а й хто він такий.

— Я повернуся за кілька днів. Залишайся. 3. Кольтом. Добре. Поводься.

Я відпустив її голову, і вона відразу ж підбігла до хлопця.

— Хороша дівчинка.

Полегшення і тривога вдарили мене просто в нутро.

— Але не забирайте собаки від Кольта, — попередив я Аду.

— Вона вкусить? — прошепотіла та.

— Ні, хіба що його буде хтось ображати. Якщо хтось ображатиме, йому не позаздриш, бо собака розчепить зуби лише на мій наказ. Ви все ще впевнені, що хочете, щоб вона залишилась?

—Звичайно.

Вона витерла руки об чистий фартух.

—Ходімо, Хевок! — сказав Кольт, вибігаючи через бічні двері будинку з Конґом у своїх маленьких руках. Вона бігла з ним риссю, виляючи хвостом.

Ада схилила голову.

— Це смішно.

—Що?

—Вона така слухняна маленька істота. І ви ніколи не здогадалися б, що вона здатна розірвати когось на шматки.

—У цьому плані вона схожа на будь-яку іншу жінку, мем.

Через п’ять хвилин я їхав до Елли та Мейсі; нарешті я міг зробити те, для чого мене послали сюди, — допомоги.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

БЕКЕТТ

Лист № 2

Хаосе!

Я дуже рада, що ти відповів! По-перше, з днем народження, хоча я знаю, що ти отримаєш цього листа на декілька тижнів пізніше. Дивлячись на дати на твоїх конвертах, бачу, що пошта доходить до мене приблизно через чотири-п'ять днів, а це шалено швидко. Я пам'ятаю, коли це займало шість тижнів. По-друге, як щодо цього? Нумо завжди писати ручкою. Ніколи не стирай нічого — просто кажи чесно все, що спадає на думку. Ми не ставимо багато на кону, і нам не потрібно здаватися кимось іншим.

Це нормально, що ти погано ставишся до людей. З мого досвіду, є дуже мало людей, заради яких варто докладати зусиль. Я намагаюся віддавати все, що маю, найближчим людям, і важливо, щоб це коло було невеликим. Я вважаю за краще бути відданою кільком людям, ніж розпорошуватися на багатьох.

Тож дозволь мені поставити тобі запитання, яке не підлягає цензурі; до речі, моторошно думати, що люди читають наші листи, але я це розумію.

Який найстрашніший вибір ти коли-небудь робив? Чому ти його зробив? Чи шкодуєш про це?

Більшість людей подумає, що я скажу, що це народження близнюків або їхнє виховання, але я ніколи в житті ні в чому не була такою впевненою, як у своїх дітях. Навіть у Джеффові — своєму колишньому чоловікові. Я була надто замріяною, щоб боятися, коли він освідчився, і я не шкодую про все, що сталося, через своїх дітей. Крім того, жаль нікуди нас не приведе, чи не так? Немає сенсу переосмислювати те, що сталося, коли потрібно рухатися вперед.

Мій найстрашніший вибір насправді був зроблений торік. Я заклала під заставу «Солітьюд», який є не просто пансіонатом типу «ліжко та сніданок», а нерухомістю, що простягається на вісімдесят гектарів. Моя бабуся передала мені його без боргів, і я понад усе хотіла зберегти цей спадок, хоч ми й не могли тоді впоратись з усім водночас. Я не могла змусити себе продати ще землю, тож зробила жахливий вибір: заклала під заставу майно та кинула всі кошти для його покращення. Сподівалася, що зможемо позиціонуватися як місце для розкішного відпочинку. Я тримаю кулаки, щоб це спрацювало. Коли я згадую, як вирішила позичити гроші на ремонт котеджів та відновлення іншої нерухомості, а також взяти кредити на будівництво нових будиночків, які почнуть зводити влітку, мене переповнює божевільна суміш надії та страху. Я не збираюся брехати, це досить бентежно. Нічим не ризикнеш — нічого не отримаєш, чи не так?

Іду, щоб зробити свій наступний страшний вибір... Волонтерство із жінками з батьківського комітету.

Елла

Затиснувши папку Мейсі під рукою, я перевірив номер палати на своєму телефоні саме тоді, коли ліфт загудів на поверсі дитячої онкології.

Була майже одинадцята вечора. Балачки з Кольтом забрали трохи часу, але поїздка видалася вдалою.

— Чим я можу допомогти? — запитала медсестра з доброю усмішкою в уніформі Дональда Дака за столом. На вигляд їй було близько сорока, і вона справді усвідомлювала, наскільки було вже пізно.

— Я йду в палату № 714 до Мейсі Маккензі, — сказав я їй. Одне, чого я навчився за десять років служби в нашому підрозділі, — поводитися впевнено, тоді більшість людей тобі вірить.

— Години приймання відвідувачів закінчилися. Ви член родини?

— Так, мем.

За словами Кольта, це була правда, тож, власне кажучи, я не брехав.

Її очі засвітилися.

— Ох! Ви, мабуть, її тато. Ми всі чекали, щоб побачити, який ви маєте вигляд!

Гаразд, про це я не збирався брехати. Одна справа — широко узагальнити, а інша — претендувати на честь бути батьком Мейсі. Коли я відкрив рота для заперечення, відчув руку на своєму плечі.

— Ти приїхав, — сказала Елла з ніжною усмішкою.

— Я приїхав, — повторив я. — І папка також.

Я віддав теку, і Елла пригорнула її до своїх грудей надто знайомим жестом, від якого в мене заболіло в грудях. Вона повинна мати не папку, а когось, хто обіймав би її в такі моменти.

— Я заберу його із собою, — сказала Елла медсестрі.

— Ідіть прямо.

Я ішов коридором з Еллою, розглядаючи малюнки з ведмедями.

— Тож про ведмедів на підлозі — то був не жарт, га?

— Ні. Це допомагає дітям запам’ятовувати, — відповіла вона. — Хочеш познайомитися з Мейсі? Вона все ще не спить, незважаючи на всі мої зусилля.

— Так, — відповів я не вагаючись. — Я б дуже цього хотів. — Применшення століття. Поруч із зображеннями гір, які намалював для мене Кольт, висіли мої улюблені зображення тварин від Мейсі. Але ті належали Хаосу. Так само як з Еллою та Кольтом, з Мейсі я теж починав із нуля.

Було чутно лише наші кроки, коли ми йшли довгим коридором.

— Це крило для стаціонару, — сказала мені Елла, заповнюючи тишу. — Два інші — для амбулаторного лікування та трансплантації.

— Зрозумів, — сказав я, мої очі за звичкою розглядали деталі. — Слухай, тобі потрібно знати, що медсестра думає...

— Що ти тато Мейсі, — закінчила Елла. — Я чула. Не хвилюйся, вона не збирається нав’язувати тобі документи на вдочеріння чи щось таке. Я не заповнила інформації про тата, бо вони збиралися зателефонувати Джеффу лише в екстреному випадку. Він навіть ніколи Мейсі не бачив.

— Мені б хотілося сказати, що я не розумію, як хтось може це зробити, але там, де я виріс, це трапляється занадто часто.

Вона зупинилася біля палати, на якій було написано ім’я Мейсі.

— І де це?

— Я виріс у прийомній сім’ї. Моя мама залишила мене на автобусній станції в Нью-Йорку, коли мені було чотири роки. У Сіракузах, якщо бути точним. Востаннє я її бачив, коли через рік її позбавили батьківських прав через суд. У житті бачив жахливих батьків, але також чудових.

Я показав на неї.

— І якщо твій колишній такий жалюгідний, що ніколи не бачив своєї доньки, значить, він її не заслужив. Або тебе. Або Кольта.

В її очах спалахували мільйон запитань, але мене врятувала Мейсі.

— Мамо? — почувся тихий голосок із кімнати.

Елла відчинила двері, і я пішов за нею.

Кімната була досить велика, з диваном, односпальним ліжком, м’яким кріслом-гойдалкою та величезним лікарняним ліжком, на якому лежала маленька Мейсі.

— Гей, солоденька! Ще не спиш? — запитала Елла, кладучи папку на стіл за дверима й сідаючи на край ліжка.

— Ні... втомилась, — сказала Мейсі, зупинившись посередині фрази, щоб широко позіхнути. Вона визирнула з-за своєї мами, щоб поглянути на мене. — Привіт!

Ті кришталево-блакитні очі Елли охопили кожен міліметр мого тіла, допитливо оцінюючи. Вона була худа, але не надто тендітна. Її голова була ідеальної форми, а брак волосся лише зробив її очі набагато більшими.

— Мейсі, я Бекетт. Я живу в будиночку поруч із твоїм, — сказав я, підійшовши до її ліжка, найм’якішим тоном, на який я тільки був здатен.

— У вас є Хевок.

Вона злегка нахилила голову, як Елла.

— Так. Але її немає зараз зі мною. Я фактично залишив її з Кольтом, щоб вона склала йому компанію, поки я в тебе. Сподіваюся, ти не проти. Здається, йому потрібен друг, з яким він міг би поговорити.

— Собаки не розмовляють.

— Дивно, ми з твоїм братом теж про це говорили. Але іноді не обов’язково, щоб хтось відповідав нам. Часом

нам просто потрібна така подруга, яка вислухає, і Хевок справді вміє це робити.

Очі Мейсі на мить звузилися, потім дівчинка обдарувала мене блискучою усмішкою.

— Ви мені подобаєтеся, містере Бекетт. Ви дозволили моєму найкращому другові побути з вашою найліпшою подругою — собакою.

Ось так просто дівчинка підкорила мене.

— Ти мені теж подобаєшся, Мейсі, — тихо сказав я, боячись, що мій голос зірветься, якщо я підвищу його ще.

Саме такою я уявляв Мейсі, вона була навіть іще кращою. Була такою само милою, рішучою, як і її мама, але яскравішою й не потьмареною часом. І в той самий момент, коли я відчув величезну вдячність за те, що вона прийняла мене, мене охопив ірраціональний гнів через те, через що їй довелося пройти.

— Ми дивитимемося «Аладдіна». Хочете теж подивитися? — запитала вона.

— Ми не будемо дивитися «Аладдіна». Ти будеш спати, — сказала Елла, суворо кивнувши.

— Я нервуюся, — прошепотіла Мейсі Еллі.

Якщо моє серце не боліло, то зараз воно кричало. Вона була такою маленькою для такої операції. Мати рак. Що ж це за Бог, що робить таке з маленькими дітьми?

— Я теж, — зізналася Елла. — Як щодо цього: ми почнемо дивитися кіно і я обніму тебе? Подивимось, чи зможемо приспати тебе.

— Домовились.

Мейсі кивнула.

Елла ввімкнула фільм, і я рушив до дверей.

— Я залишу вас, дівчата, наодинці.

— Ні, ви повинні залишитися! — крикнула Мейсі, зупиняючи мене.

Я обернувся й побачив її широко розплющені очі, у яких промайнула паніка.

Так, я більше не збирався бути причиною такого виразу її обличчя.

— Елло?

Вона перевела погляд із Мейсі на мене.

— Мейсі, уже дуже пізно, і я впевнена, що містер Джентрі волів би лягти відпочивати в гарне велике ліжко...

— Тут є ліжко.

Елла зітхнула, заплющивши очі. Я бачив боротьбу, про яку вона писала, — потребу виховувати Мейсі так, ніби не було абсолютної імовірності, що вона помирає, але водночас усвідомлюючи, що, напевно, так і є.

Але це благання в очах Мейсі не було проблемою зіпсованості; там була гостра потреба. Я підійшов до її ліжка й сів на край.

— Можеш назвати мені причину?

Я прошепотів, щоб Елла нас не почула.

Мейсі подивилася на Еллу, а я озирнувся через плече й побачив, як вона зайнята тим, що вставляє DVD в програвач.

— Ти маєш сказати мені, Мейсі. Бо я не хочу непокоїти твою маму, але, якщо це вагома причина, я залишусь.

Дівчинка знову підвела погляд на мене.

— Я не хочу, щоб вона була сама.

Її шепіт прозвучав для мене голосніше за сирену повітряної тривоги.

— Завтра? — запитав я.

Вона швидко кивнула.

— Якщо ви підете, вона буде сама.

— Гаразд. Подивимося, що я можу зробити.

Її маленька ручка стиснула край моєї куртки.

— Обіцяєте?

У тому, як вона запитувала, було щось сумне й серйозне, що нагадало мені про Мака, про листа.

Це було майже так, наче вона знала те, чого не мала 6... не могла знати.

— Пообіцяйте мені, що не залишите її саму, — повторила Мейсі тихим шепотом.

Я накрив її маленьку ручку своєю.

— Обіцяю.

Вона вдивлялася в мої очі, знову оцінюючи мене.

Тоді вона кивнула й лягла на припідняте ліжко, розслабившись.

Я перетнув темну кімнату й підійшов до Елли, яка скидала черевики.

—Я обов’язково піду, якщо ти цього хочеш, але Мейсі хотіла б, щоб я лишився.

—Чому вона так хоче? Я ніколи не бачила, щоб вона вимагала чогось схожого.

— Це між нами. Але, повір мені, причина вагома. То що ти хочеш, щоб я зробив?

— Тут є тільки диван і маленьке ліжко.

Елла прикусила нижню губу, але це був не сексуальний жест. Мак робив так само, коли хвилювався.

—Я б не побажала цього своєму найгіршому ворогові.

— Я спав у набагато гірших умовах, повір мені. Це не проблема. Що ти хочеш, щоб я зробив, Елло?

Я б зробив усе, що вона хоче, але, боже, я сподівався, що вона хоче мене, будь-яку частину мене. Мене вбивало розуміння того, як вона боялася цього моменту, того, що чекає на Мейсі завтра, і того, що я не міг утішити її так, як їй це було потрібно.

Вона відпустила губи, зітхнувши, і вся її постава розслабилася.

— Залишайся. Я хочу, щоб ти залишився.

Мої груди стиснулися так, що глибоко вдихнути було неможливо. Тож я хапнув трохи повітря й скинув куртку на спинку крісла-гойдалки.

— Тоді я залишуся.

* * *

Процесія переді мною була урочиста, майже благоговійна. Медсестри повезли Мейсі, яка лежала на ліжку, по коридору до товстої блакитної лінії, яка позначала, що далі в хірургічне відділення могли заходити лише лікарі й пацієнти.

Елла йшла поруч із нею, тримаючи руку дочки у своїй, схилившись над нею. їхні кроки були повільними, наче медсестри знали, що Еллі потрібна кожна секунда, що залишилася. Вони, мабуть, знають. Зрештою, для них це був звичайний день. Ще одна операція в іншої дитини з іншим типом раку. Але для Елли це був день, якого вона боялася і якого прагнула однаково несамовито.

Вони зупинилися перед синьою лінією, і я відійшов, даючи їм достатньо простору. Волосся Елли було зібране ззаду ,тож я бачив слабку, вимушену усмішку на її обличчі, коли вона провела пальцями по шкірі Мейсі, де мало бути її волосся. Губи Елли ворушилися, коли вона говорила з Мейсі, в напружених м’язах її обличчя та шиї було помітно, яких зусиль їй все це коштувало.

Елла трималась, але ниточка була тонка й рвалася щосекунди. Я спостерігав, як вона нервується із шостої години ранку, коли прийшли перші медсестри, щоб почати готувати Мейсі. Бачив, як вона кусає губу й киває, підписуючи документи, визнаючи ризик вирізання пухлини такого розміру в такої маленької дівчинки. Спостерігав, як вона сміливо всміхалася, щоб Мейсі було комфортно, жартуючи про те, як Кольт заздрив би її новому шраму.

Потім я подивився, як Мейсі з Кольтом говорять у фейс-таймі, і моє серце боліло за них. Ці двоє були не просто рідними братом і сестрою чи друзями. Вони — дві половини одного цілого: говорили напівреченнями й тлумачили однослівні відповіді, ніби мали свою власну мову.

Хоч Елла була налякана, я знав, що найбільше втратив Кольт, коли справа доходила до Мейсі, бо він так хотів тут бути, і я нічого не міг із цим зробити.

Я засунув руки в кишені джинсів, щоб не підійти до неї. Ця потреба, що пульсувала в мені, була егоїстичною, тому що тримати Еллу допомогло б мені, але не їй. Я нічого не міг зробити для неї, крім як стояти й спостерігати за тим, чого, наскільки я знав, вона боялася, — що це будуть її останні хвилини з донькою.

Безсилий.

Я був такий до біса безсилий. Так само як коли ми нарешті знайшли тіло Раяна через три дні після вибуху операційної системи. Я нічого не міг зробити, щоб повернути його серцебиття, стерти найгірші останні години його життя або дивовижним способом залікувати рану від кулі, яка ввійшла в основу його черепа й вийшла...

Хевок. Захід сонця в горах. Усмішка Елли. Я подумки повторював це троїсте бажання, тремтячи, видихнувши, блокуючи думки. Спогади. їм тут не місце. Я не зміг би допомогти Еллі зараз, якби тоді був у пастці з Раяном.

Одна з медсестер заговорила з Еллою, і моє горло на мить стиснулося, коли Елла нахилилася вперед, щоб поцілувати Мейсі в лоб. Над поручнями ліжка з’явилася рука Мейсі, простягаючи пошарпаного рожевого ведмедика. Елла кивнула й узяла іграшку. Медперсонал повіз Мейсі коридором і пройшли через розсувні двері.

Елла відступала, поки не вперлася спиною в стіну. Я похитнувся вперед, думаючи, що вона може впасти на підлогу, але я мав би бути розсудливішим. Вона трималася за стіну, притискаючи ведмедя до грудей, як рятувальний круг, потім підняла голову до стелі, ковтаючи повітря.

Вона не обернулася ні до мене, ні до медсестер, які проходили повз, — просто замкнулася в собі, наче знала, що її єдине джерело розради прийде звідкись із глибини. Мене покинуло самовладання, коли я зрозумів, що вона не шукає розради, бо не звикла її мати, що ця сцена була б ідентичною, якби мене не було тут.

Але я був тут.

Знаючи, що це втручання і що зараз не варто було б проявляти турботу, я пішов уперед, поки не став перед нею. Її очі були заплющені, горло напружувалося, коли вона боролася за самовладання. Я хотів обійняти її, винести стільки тягаря, скільки вона мені дозволила б.

— Елло.

Її очі розплющилися, сяючи невиплаканими слізьми.

—Ходімо, це буде довгий день. Візьмімо тобі трохи їжі та кави.

Якщо я не міг подбати про її серце, міг би принаймні попіклуватися про її тіло.

— Я... я не знаю, чи можу рухатися.

Її голова злегка повернулася, коли вона подивилася на двері.

— Я боролася щодня протягом останніх п’яти місяців. Я водила її на лікування, сперечалася зі страховими компаніями, сварилася з нею, коли вона не хотіла пити воду, коли вона була настільки хвора через хіміотерапію, що зневоднилася. Усе, за що ми боролися, було для цього моменту, і тепер, коли він настав, я не знаю, що робити.

Я взяв під контроль свої нестабільні емоції й потягнувся до її обличчя, лише щоб зупинитися й легенько схопити її за плечі.

— Ти зробила все, що могла. І те, чого ти досягла, як далеко завела її, вражає. Ти виконала свою роботу, Елло. Тепер ти повинна дозволити лікарям зробити їхню.

Її очі повернулися до моїх, і я відчув її муки, наче фізичний біль у животі, безперервний поріз тупим ножем, що розриває мене навпіл.

— Я не знаю, як передати цей контроль комусь іншому. Вона моя маленька дівчинка, Бекетте.

— Я знаю. Але найважче вже позаду. Ти підписала документи, хай там як важко це було, і все, що ми можемо зробити зараз, — це чекати. Тепер, будь ласка, дозволь мені нагодувати тебе.

Вона відштовхнулася від стіни, і я відступив на крок, залишивши між нами пристойну відстань.

— Ти не мусиш залишатися. Вони сказали, що це триватиме більш ніж кілька годин.

— Я знаю. Та пухлина — на лівій наднирковій залозі, і, хоча вона зменшилася, усе ще є реальна небезпека, що Мейсі втратить цю нирку. Триваліша операція означає, що лікарі роблять усе можливе, щоб урятувати її, і що лікарі старанно знищують кожну частинку цієї пухлини. Я слухав, коли вас готували сьогодні вранці.

Куточки Еллиних губ підняла сумна усмішка.

— Ти часто це робиш. Слухаєш. Звертаєш увагу.

— Це погано?

— Ні. Просто дивно.

— Мені байдуже, скільки годин це займе. Я тут. Я не покину тебе.

Минула ціла вічність, поки вона робила свій вибір, щоб не просто піти поїсти, а й повірити мені. Повірити, що я мав на увазі те, що сказав. Я зрозумів, що в ту мить, коли вона вирішила, коли її плечі опустилися, з її тіла зникло трохи напруження.

— Гаразд. Тоді нам точно знадобиться кава.

Полегшення стало солодким присмаком у роті, ніжним, повним відчуттям у серці. Не знайшовши потрібних слів, я просто кивнув.

* * *

— То ведмедик? — запитав я через дві години, коли ми сиділи в кімнаті очікування, пліч-о-пліч на дивані, поклавши ноги на журнальний столик.

— А-а-а, це Кольт, — пояснила Елла, ніжно гладячи мордочку пухнастого, явно улюбленого ведмедика.

— Кольт... дівчинка?

— Можливо, Кольт просто любить рожевий колір. Ти знаєш, тільки справжні чоловіки можуть носити рожеве.

Вона скоса глянула на мене.

— Я матиму це на увазі.

Після легкого сніданку, — її занадто нудило, щоб з’їсти більше, — ми поринули в звичайний ритм розмови. Навіть без зусиль.

— Бабуся подарувала ведмедиків близнюкам. Один рожевий, інший блакитний, як усе тоді було. Але Кольту сподобався рожевий. Довелося постійно носити його із собою, тож блакитний став належати Мейсі. Коли їм було по три роки, Раян взяв Кольта в кемпінг на ніч. Мейсі завжди була більше домашньою дівчинкою, і вона благала залишитися вдома, тож я дозволила їй. Але Кольт теж відмовився йти. Мейсі знала, що це тому, що вони не терпіли розлуки. І вона схопила синього ведмедя, сказала братові, що це Мейсі, і відправила в кемпінг.

— То це насправді ведмідь Кольта?

Елла кивнула.

— Він дає Мейсі з собою рожевого щоразу, коли її госпіталізують, щоб вони були разом, а синій лишається вдома.

Так, цей нестримний біль перейшов у моє серце.

— У тебе неймовірні діти.

Її усмішка була щирою, і в мене ледь не перехопило дух, коли вона злегка повернулася, поділившись нею зі мною.

— Мене благословив Бог. Я не знала, як буду справлятись, коли пішов Джефф, але вони завжди були такими... вони були всім. Я маю на увазі, звичайно, я була виснажена, бо вони були гучними та неслухняними, але вони додали барв до мого життя. Я не можу пригадати, яким був світ до того, як вони народились, але знаю, що він був більш ніж удвічі менш яскравим.

— Ти чудова мати.

Вона знизала плечима після мого компліменту.

— Ні. Ти насправді чудова, — повторив я, бажаючи, щоб вона мене почула, щоб зрозуміла мій трепет перед нею.

—Я просто хочу достатньо піклуватися про них обох.

Її погляд упав на годинник, і так відбувалося кожні п’ять хвилин, відколи Мейсі зникла за розсувними дверима.

— Ти піклуєшся. Достатньо піклуєшся.

Вона моргнула, і я подумки вилаявся за свій довгий язик. Я видам себе, якщо не буду обережним.

— Дякую, — прошепотіла Елла, але з того, як вона відвела погляд, я зрозумів, що вона в цьому не впевнена.

— То що далі? «Монополія»? «Гра в життя»? — запитав я, намагаючись покращити їй настрій і відвернути увагу.

Вона вказала на дерев’яний ящик на протилежному кінці столу.

— «Ерудит». І краще будь обережний. Я не посоромлюся обіграти тебе, навіть якщо ти настільки добрий, щоб сидіти зі мною тут цілий день.

Я не був добрим.

Я був брехливим, маніпулятивним мудаком, який не заслуговував сидіти з нею в одній кімнаті. Але я не міг цього сказати. Тож натомість я схопив коробку й приготувався до того, щоб мене повчали.

* * *

— Отже, ти ріс у прийомних сім’ях? — спитала мене Елла, коли ми проходили шістдесят четверте коло.

Операція Мейсі вже тривала шість годин, і близько п’ятнадцяти хвилин тому хірургічна бригада повідомила, що все добре й вони докладають усіх зусиль, щоб урятувати її нирку.

— Так.

— У скількох?

— Щиро кажучи, не пам’ятаю. Мене часто кидали з однієї в іншу. Напевно, через те що я був жахливою дитиною. Я боровся з усіма, хто намагався допомогти, порушував усі правила й робив усе можливе, щоб мене вигнали, сподіваючись, що це якось змусить мою маму повернутися.

Я не очікував, що вона зрозуміє. Більшість людей, які виросли у звичайних будинках із майже нормальною сім’єю, не могли цього зрозуміти.

— Ах, яка мила нелогічна логіка дитини! — сказала Елла.

Звичайно, вона зрозуміла. Це те, що привернуло мене до неї насамперед. Її просте прийняття мене через наші листи. І вона була насправді такою: вона приймала.

— Щось на кшталт цього.

— Який дім був найкращим? — запитала вона, знову здивувавши мене. Більшість людей хотіла знати найгірше, ніби щоб розібрати моє життя для пліток, щоб задовольнити їхню непристойну потребу в трагедіях інших.

—Мій останній. Я був зі Стеллою майже два роки, починаючи приблизно з мого п’ятнадцятого дня народження. Вона була єдиною людиною, з якою я коли-небудь хотів залишитися.

Спогади вразили мене, деякі болісні, деякі солодкі, але всі вони були затьмарені таким фільтром, який міг дати тільки час.

— Чому ти не залишився?

Ми дійшли до кінця іншого коридору й розвернулися, щоб іти назад.

— Вона померла.

Елла замовкла, і мені довелося обернутися.

—Що?

— Мені дуже шкода, — сказала вона, її рука стискала мій біцепс. — Нарешті знайти когось, щоби просто втратити його.

Мені рефлекторно хотілося потерти руками обличчя, струснутися та йти далі, але я не збирався навіть поворухнутися, коли її рука тримала мене, хоч би яким невинним був цей дотик.

— Так. Для цього справді немає слів.

— Ніби хтось підхоплює твоє життя й трясе його, як снігову кулю, — підсумувала Елла. — Здається, уламки осідають цілу вічність, а потім вони ще й ніколи не залишаються на тому самому місці.

— Саме так.

Вона вловила це відчуття з точністю людини, яка знає. Як могло бути таке, що я ніколи раніше не знаходив нікого, хто б усвідомлював, яким було моє життя, а ця жінка зрозуміла все не моргнувши оком?

— Нумо, ми ще не пройшли шляху через лінолеум, — сказала вона й почала наше шістдесят п’яте коло.

А я за нею.

* * *

— Це занадто довго. Чому це займає в них стільки часу? Що не так?

Елла ходила туди-сюди в хірургічній приймальні.

— Вони просто деякий час не повідомляли жодних новин. Можливо, вони завершують.

Я спостерігав за нею з підвіконня, на яке сперся. Вона була спокійною, навіть зібраною, доки не настав час, коли операція мала бути закінчена.

Щойно минула та година, усередині неї щось перевернулося.

— Минуло одинадцять годин! — скрикнула Елла, зупинившись, схопившись руками за голову. Вона давно розпустила стільки пасом свого волосся, що воно розвівалося навколо неї, воно було так само скуйовджене, як і вона.

— Так, минуло.

— Це мало зайняти десять!

Її очі були широко розплющені й повні паніки, і я не міг її звинувачувати. Чорт, вона лише озвучувала ті самі думки, що були й у моїй голові!

— Все гаразд, містере і місіс Маккензі?

Медсестра висунула голову.

— Я можу чимось вам допомогти?

— Я не...

— Так, ви можете дізнатися, що відбувається з моєю дочкою? Її операція мала закінчитися понад годину тому, але нам нічого не повідомляють. Нічого. З нею все гаразд?

Обличчя жінки пом’якшало від співчуття. Елла була не першою мамою, яка запанікувала в приймальні, та й не останньою.

— Як щодо того, щоб я перевірила інформацію для вас? Я негайно повернуся з новинами.

— Будь ласка. Дякую вам.

Очі Елли стали трошки стриманішими.

—Звичайно. — Медсестра заспокійливо всміхнулася Еллі й пішла до лікарів.

— Господи, я божеволію.

Голос Елли було ледь чутно.

Вона похитала головою, борючись із тремтінням своєї нижньої губи. Я відштовхнувся від підвіконня й підійшов до неї, зробивши чотири великі кроки, не зупиняючись на думках про те, ким я є чи ким вона мене знає. Я просто обхопив її руками й притягнув до своїх грудей, як хотів це зробити з першої миті, коли побачив її.

—Ти б не була такою хорошою мамою, якби трохи не сходила з розуму, — заспокоїв її, коли вона розслабилася.

— Мені здається, я потроху злітаю прямо в божевільню, — пробурмотіла вона мені в груди, перш ніж повернути голову й покласти її під мою ключицю.

Чорт, вона підходила для мене саме так, як я й очікував, — ідеально! В іншому житті ми б разом протистояли всім викликам. Але в тому житті Мейсі була б здорова, а Мак живий. У цьому світі... ну, вона не зовсім обіймала мене у відповідь. Саме так. Бо я тримав її руки між нами. А може, вона відштовхувала мене? Як я не подумав про це?

Це усвідомлення вразило мене, як блискавка, — і я негайно відпустив руки. Що, в біса, я собі думав? Те, що вона хотіла, щоб я залишився з нею, не означало, що вона хотіла, щоб я її торкався. Я був поруч із нею із самого початку, і мені пощастило, що так сталось, але вона ж не обирала мене.

— Не відпускай, — прошепотіла вона.

Її руки все ще були між нами, але вона не відштовхувала мене, вони просто лежали на моїх грудях. Так чи так вона нахилилася до мене.

— Я й забула, що це за відчуття.

— Коли тебе обіймають?

Мій голос був грубим, як наждачний папір.

— Коли тобі допомагають триматись.

Ніколи раніше жодна фраза не ставила мене емоційно на коліна.

— Я з тобою.

Я міцніше стиснув її, поклавши одну руку прямо під її лопатками, а другою обхопивши її потилицю. Оточивши Еллу своїм тілом, я обійняв її, уявляючи себе якоюсь стіною, — щоб я міг затримати будь-який душевний біль, який наближався до неї. Моє підборіддя лежало на її маківці, і секунду за секундою я відчував, як вона тане.

Хоча не міг їй сказати цього, але я кохав цю жінку. Я зібрав би військо заради неї, убивав би за неї або помер би за неї. Не було правди, більшої за цю, й жодної іншої правди, яку я міг би їй сказати. Бо вона була чесною, сильною та доброю, а я був брехуном, який уже завдав їй найгіршого болю. Я не мав права тримати її так, але ще гірше, я не збирався ворухнути жодним м’язом.

— Місіс Маккензі?

Медсестра повернулася з хірургинею Мейсі.

— Я просто спіймала її, коли вона виходила з операційної.

—Так?

Елла обернулася в моїх руках, і я відпустив її, але вона взяла мене за руку, стиснувши так сильно, що я на мить занепокоївся, чи не припиниться приплив крові до моїх пальців.

Хірургиня всміхнулась, і я відчув хвилю полегшення навіть сильнішу, ніж кожного разу, коли виходив із бою неушкодженим.

— У нас усе вийшло. Були певні складнощі з лівою ниркою, але нам удалося врятувати її. Ваша дівчинка досить уперта. Зараз вона в реанімації, відпочиває. Щойно отямиться, ви зможете піти до неї, але не поспішайте, бо прокинеться вона не скоро, добре?

— Дякую.

Голос Елли урвався, але це одне слово мало стільки сенсу, що зазвичай були потрібні години, щоб передати його.

— Будь ласка.

Хірургиня знову всміхнулась — на кожній лінії її обличчя було видно виснаження, — а потім залишила нас самих у приймальні.

—З нею все гаразд.

Елла заплющила очі.

—З нею все гаразд.

— З нею... з нею насправді все гаразд, — повторила вона.

Потім, ніби хтось відірвав те, що тримало її у вертикальному положенні, Еллині коліна підкосилися — і вона впала. Я зловив її до того, як вона опустилася на підлогу, і підтягнув до себе.

—З нею все гаразд. З нею все гаразд.

Елла повторювала цю фразу знову й знову, поки слова не переплелися з гучними криками й нестримними риданнями.

Я підхопив її однією рукою під коліна, а іншою під спину, піднявши її, а вона повернула обличчя до моєї шиї. По моїй шкірі, по моїй сорочці текли гарячі сльози. Тоді я вмостився на дивані, тримаючи Еллу на колінах. Від розпачу вона ридала так, що її тіло здригалося.

Цей непогамовний плач нагадував мені випускання пари зі скороварки — результат надто тривалого обмеження своїх емоцій. І хоча полегшення від успішної операції все ще було приємним, я знав, що попереду на неї — на них — ще багато чого чекало. Це була просто пауза в боротьбі, яка дала їй дорогоцінну секунду перевести дух.

— Я з тобою. З нею все гаразд, — сказав я їй, пригладжуючи рукою її волосся. — 3 тобою і з нею все гаразд.

Я говорив у теперішньому часі, бо це все, що міг їй пообіцяти.

І тієї миті, коли Хевок була в безпеці з Кольтом, Мейсі без пухлини, Елла лежала, скрутившись калачиком у моїх руках, мені цього було достатньо.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

ЕЛЛА

Лист № 21

Елло!

Так, я можу повірити, що хлопець у бібліотеці запросив тебе на побачення. Ні, я не думаю, що це дивно чи якийсь розіграш. Чому б він так робив? Я бачив твоє фото, і так, я знаю, це дає мені перевагу. Не впевнений, що ти помітила, але в підрозділі зовнішнього вигляду в тебе немає проблем.

Нумо, напиши свої виправдання. Так, у тебе двоє дітей, і так, у доньки нині неймовірні труднощі. У тебе є бізнес, який потребує багато часу, і, наскільки я знаю тебе, ти також схильна ставити себе на останнє місце, коли чимось захоплюєшся в житті.

Але послухай мене — почуй це, прочитай, що я пишу, — усе це не робить тебе «непридатною для побачень», як ти це назвала. Чи знаєш ти, що означає «непридатний для побачень»? Це той, хто егоїст або захоплений дрібницями в житті. Як на мене, найпривабливішою рисою жінки є її здатність віддавати, присвячувати себе, й Елло, ти робиш це предостатньо.

Я розумію, що ти не ходила на побачення, відколи Джсфф пішов. Я розумію, що протягом останніх п'яти років ти поринула у виховання дітей, розвиток бізнесу й узагалі була всім для всіх. Але це не означає, що ти не можеш упустити когось у своє життя. Особливо тепер.

Я не скажу, що тобі потрібен хтось, на кого можна спертися, бо знаю, що ти стала експерткою в тому, щоб піклуватися про себе самостійно. Але з огляду на те, із чим ти стикаєшся, я знаю, що було б корисно мати когось, хто б підтримав тебе в миті, коли ти відчуваєш, що тобі важко. Сходи на вечерю з тим хлопцем, Елло. Навіть якщо із цього нічого не вийде, ти знатимеш, що дала всесвіту шанс. Ти не можеш відкинути все хороше, що приходить до тебе, через те що боїшся того, що може статися чи не статися. Так поводяться боягузи, а ти не боягузка.

І, щиро кажучи, хто зможе не закохатись у тебе? Ми три місяці листуємось, і я наполовину закоханий, хоча навіть не був в одній кімнаті поруч із тобою. Просто дай хлопцю — дай собі — шанс на щастя, бо ти цього заслуговуєш.

Або ти могла б зачекати до січня, коли я випадково з'явлюся перед твоїми дверима.

Просто ідея для роздумів.

Хаос

— Тобі ще щось потрібно? — запитала я Мейсі, простягаючи айпад. Її влаштували у вітальні головного будинку на такій відстані, що можна було почути крик Хейлі та Ади.

— Ні, — відповіла вона, натискаючи на П, коли відкрила один із застосунків, який радив учитель.

— З твоїм животиком усе добре?

Минуло два тижні після операції, і, хоча місце розрізу здавалося мені жахливою рожевою змією, що ковзає по животу моєї доньки, вона клялася, що біль майже зник.

Можливо, справа в тому, як вона спала перші кілька днів після цього, або в болях у горлі після дванадцяти годин інтубації, або в зонді для годування, який залишався з нею протягом кількох днів, але мені було важко повірити їй. Або, можливо, це було тому, що мій рівень стійкості до її болю став набагато нижчим, а її — виріс.

— Мамо, зі мною все гаразд. Жодної блювоти чи чогось іншого. Все добре. Іди.

Вона підняла на мене очі.

— Крім того, щойно ти підеш, Ада дасть мені морозиво без цукру.

— Я не думаю, що ти повинна була мені це говорити.

Я засміялася й поцілувала її голову, усе ще блискучу й гладку. Дотримуватися її дієти — справжній виклик, це точно.

— Ти знаєш, чому воно має бути без цукру, правда?

— Ти сказала, що цукор годує монстра всередині мене. І хоча велика частина монстра знищена, його решта — у моїй крові. Тому ми не можемо годувати монстра.

— Так. Мені дуже шкода, Мейсі.

Вона подивилася на мене такими очима, ніби була на десять років старша за свій вік.

— Нічого страшного, монстр не любить такого.

Я знову поцілувала її перед тим, як піти, і, схопивши її папку, вийшла за двері та повідомила Аду, що виходжу.

На мить зупинившись біля дзеркала в коридорі, я спробувала розгладити завитки, які з’явилися на косі, заплетеній сьогодні вранці.

— Перестань. Ти й так прекрасна, — зауважила Хейлі, підходячи позаду мене.

— Ха. Я навіть не можу пригадати, коли востаннє ходила в спортзал чи накладала макіяж. Головне, щоб не була схожа на психопатку. До прекрасної леді мені далеко.

Вона сперла голову мені на плече, і наші очі зустрілися в дзеркалі.

— Ти така чарівна: сяєш завжди!

— Піддобрюєшся? — дражнила я.

— Ні. Просто кажу правду. А тепер забирайся звідси, поки не спізнилася на зустріч. Ада і я приглянемо за Мейсі. Не хвилюйся.

— Занепокоєння стало моєю типовою емоцією.

Хейлі секунду шукала моє обличчя, перш ніж її очі спалахнули. Це означало, що вона збиралася запропонувати щось безглузде.

— Маю ідею.

—Хейлі... — застогнала я.

Ми були подругами, але її уявлення про розваги не зовсім пасували до мого життя.

— Нумо сходимо на подвійне побачення. Я візьму Люка, а ти Бекетта. Ми можемо піти в кіно, або повечеряти, або спробувати піти в той новий караоке-бар у Маунтін-Вілледжі.

— Бар? — Своїм невдоволеним тоном я сказала їй усе, що думаю про таку ідею.

Це було життя безтурботних людей без відповідальності, як-от діти. Або рак. Або діти, хворі на рак. Знаєте, звичайні двадцятип’ятирічки.

— Так. Бар. Бо якщо комусь треба випити, то це якраз тобі, Елло. І я знаю, що Бекетт готовий запросити тебе на побачення.

Моя спина напружилася.

— Ми не... усе не так.

Від самої думки про Бекетта мої щоки почервоніли.

— Цей чоловік дивиться на тебе щоразу, коли ви перебуваєте в одній кімнаті. Годі тобі, скільки разів він повертався до Денвера після операції Мейсі?

Я відвернулася від дзеркала, щоб зустрітися поглядом з Хейлі.

—Три рази.

—За два тижні.

І щоразу, коли він з’являвся, моє серце робило цей дурний, божевільний рух. Щось змінилося в день операції Мейсі. Не лише тому, що він там був, а тому, що я хотіла, щоб він був поруч. Це був перший випадок під час лікування Мейсі, коли я дозволила собі не просто покластися на когось, а прийняти підтримку.

Того ранку, коли він зненацька з’явився з Кольтом — приблизно через три дні після операції, — я ледь не розтанула, як желе. Здавалося, він точно знав, що мені потрібно — і що потрібно Мейсі, — та робив усе ще до того, як я встигала про це попросити.

— Так, за два тижні, але це не романтично.

— Угу.

— Зовсім ні! Він тут, бо Раян попросив його бути тут. Це все. Більше нічого.

Принаймні так я казала собі щоразу, коли бачила, як ці зелені очі спостерігають за мною, або коли я спостерігала за ним.

— І ти не вважаєш його привабливим, правда?

—Я...

Темно-зелені очі кольору соснової хвої, густе волосся й сильні руки, прес із кубиками, що спускався до... опануй себе.

— Звичайно, я знаю. Я бачила цього чоловіка.

І відчувала його. Я відчувала, як він обіймав мене, щоб захистити, — міцно, але не давив, ніби просто знав, що мені потрібні обійми тієї миті. Відчувала ніжність його рук, коли він витер мої сльози після того, як я виплакала всі, що тримала в собі. Відчула, що він радіє, коли Кольт заліз у ліжко до Мейсі й обійняв свою сестру. Відчула його непереборну любов, навіть якщо він не хотів цього визнавати.

Так, я відчувала занадто багато, коли справа стосувалася Бекетта.

— Ну так. Ти мала би бути мертвою, щоб не помітити. Бо він гарячий, Елло. І не просто пересічний красунчик. Він гарячий, наче ось-ось попросить узяти мене на кухонному столі та народити йому дітей. Крім того, він починає говорити більш ніж просто однослівними реченнями, що демонструє певний потенціал у підрозділі виходу за межі роздумів.

У мій живіт ударив спалах чогось гарячого й потворного і зник так само швидко, як і з’явився. Ревнощі. Не було причин ревнувати його до Хейлі. Звісно, вона була красивою та вільною й не мала стільки багажу, щоб на чолі була гігантська бірка Samsonite, але щойно ми повернулися додому з Денвера, вона зовсім перестала шукати зустрічі з Бекеттом. І не тому, що їй це було нецікаво. Вчора я чула плітки, коли пішла по каву: половина Телльюрайда зацікавилася новим членом пошуково-рятувальної служби.

Це тому, що Хейлі подумала, ніби, можливо, він зацікавив мене.

— Він завжди говорив більш ніж однослівними реченнями, а в мене вже є діти, пам’ятаєш? До того ж, коли говорити про дітей: якщо я зараз не вийду, спізнюся на цю зустріч.

— Гаразд. Іди. Біжи. Але той чоловік живе по сусідству, і з огляду на те, що я бачила, тобі якось доведеться впоратися зі своїм, — вона показала на моє червоне обличчя, — затамованим роздратуванням.

Увійшов гість, дзвоник пролунав легким лунким звуком, на вибір якого мені знадобилися години.

— Тебе врятував дзвінок, — прошепотіла Хейлі, перш ніж повернулася до нашого нового гостя. — Ласкаво просимо в «Солітьюд»! Ви, мабуть, містер Хендерсон. Ваш котедж уже чекає на вас і вашу дружину. — Її усмішка була широкою й віддзеркалювала хіпстерський вигляд двадцятирічної дівчини.

Туристичний сезон літніх походів уже наближався.

Скориставшись нагодою, я взяла папку та втекла через вхідні двері.

Була 10:31, коли я зупинилася, але припаркувалася, як хороша мати, в місці, відведеному для початкової школи, і витратила на це ще хвилину, коли вже запізнювалась.

— Елло! — Дженніфер усміхнулася мені крізь скло. — Вони всі вже чекають на тебе.

— Привіт, Дженніфер.

Я розписалася в охоронця та відчинила двері, коли пролунав дзвінок.

— Як Мейсі почувається? — спитала вона, проводжаючи мене до кабінетів, що були одразу за стійкою реєстрації.

—Добре, дякую. Операція пройшла вдало, тож Мейсі готова повернутися до школи в понеділок.

— Справді? Уже? Це чудово!

— Ти була б шокована, побачивши, як швидко діти одужують, і, поки її показники хороші, вона в безпеці.

— Я просто не можу повірити, що вона поборола хворобу так швидко!

О ні. Я побачила цей погляд в її очах і не хотіла бути тією, хто його зруйнує.

— Ні, Джен. їй вирізали пухлину, і в лікарів усе вийшло, але ж це рак четвертої стадії. Її кістковий мозок усе ще уражений хворобою. Вона щойно зробила перший крок.

Її обличчя стало сумним.

— Ох. Вибач. Мабуть, я не зрозуміла.

Я усміхнулась їй.

— Не хвилюйся. Мало хто розуміє, і я сподіваюся, що тобі ніколи не доведеться це зрозуміти. Вона бореться.

Губи Дженніфер стиснулися в рівну лінію, перш ніж вона кивнула.

— Звичайно.

Секретарка відчинила двері до конференцзалу, і я стиснула її руку, коли проходила повз, запевняючи, що вона не сказала нічого, що б збентежило мене.

— Ах, міс Маккензі, я дуже радий, що ви змогли прийти, — сказав директор Халсен, сидячи за головним місцем столу. Його краватка була ідеально рівною, а обличчя суворим.

Очевидно, ми всі сьогодні були діловими.

— Міс Мей.

Я усміхнулась учительці Мейсі та Кольта. їй було трохи за тридцять, і Кольт розповідав про неї лише найкраще. Мене в груди вдарило відчуття провини через те, що я пропускала шкільні заходи цього року.

Так, я точно не виграла титулу «Мама року» в батьківському комітеті. Навіть не «Непогана мама». Я була «Умовна мама».

— А це містер Джонас, він наш окружний інспектор, сьогодні приєднається до нас.

Директор Халсен махнув у бік старшого джентльмена ліворуч. Чоловік кивнув мені, стиснувши губи, його усмішка здавалася вимушеною.

— Містере Джонас.

Я сіла в кінці столу для переговорів, залишивши два вільні місця між собою та чимось схожим на армію, яка зібралася проти мене, точніше Мейсі.

Гучний звук розстібання блискавки на папці був зовсім недоречним у повній тиші.

— Отже, міс Маккензі...

— Елла, — нагадала я йому.

— Елла, — погодився він, кивнувши. — Нам потрібно було зустрітися сьогодні через записи про відвідуваність Мейсі. Як відомо, їй потрібно бути присутньою мінімум дев’ятсот годин, щоб закінчити дитячий садок. Зараз із її відсутністю та часом, коли їй потрібно піти раніше або прийти пізніше, нарахували приблизно сімсот десять.

—Так?

Я погортала документи в папці зі шкільного розділу, де записувала її дні, години та вела документацію.

— І тепер ми вважаємо, що потрібно обговорити можливі варіанти розв’язання цього питання, — сказав директор Халсен, підсуваючи окуляри на ніс і розгортаючи перед собою папку.

— Варіанти? — повторила я, намагаючись зрозуміти.

— Її відвідуваність не відповідає вимогам законодавства, — м’яким голосом сказав містер Джонас, але його погляд говорив мені, що, на його думку, питання було вичерпане.

— Так.

Я погортала до листа, який тримала у файлику, і вийняла його з папки.

— Я абсолютно згодна, що вона не виконала вимоги, але округ запевнив нас у цьому листі від листопада, що ви не будете залишати її за це ще на один рік. Те правило не діє в разі дуже серйозної хвороби, згідно з приписами округу, і це те, на що ви погодилися.

Я посунула листа на стіл. Міс Мей зрозуміла й передала його далі, співчутливо усміхнувшись мені.

— Так. І ми тут не для того, щоб ставити вам ультиматуми, Елло, — запевнив мене директор Халсен. — Ми тут, щоб обговорити, як допомогти Мейсі. Ми так умовилися, незважаючи на те, що буде далі.

Тому що вони не думали, що вона протримається так довго.

— Як допомогти Мейсі... — тихо повторила я. — Ви маєте на увазі не мати нейробластоми четвертої стадії? Бо я точно згодна: це не в її інтересах.

Містер Джонас відкашлявся й нахилився вперед, спершись своїми зморшкуватими складеними руками на стіл.

— Ми вам співчуваємо, міс Маккензі. Те, що пережила ваша дочка, трагічно.

І тут вони мене роздратували, я вирівняла спину.