Останній лист

—Я складу твої речі в коробки й вишлю. Я більше ніколи не хочу тебе бачити.

Так само впевнено, ніби я припекла рану клеймом, кожен нерв у моєму тілі скрикнув від болю — гострого й нудотного. Не чекаючи його відповіді, я вийшла з котеджу й не озиралася.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

БЕКЕТТ

Лист № 22

Хаосе!

Раян мертвий. Але я впевнена, що ти вже знаєш. Щиро кажучи, мені здається, що я просто пишу це, щоб відчути, що це насправді сталось.

Раян мертвий.

Раян мертвий.

Раян...

Це не правильно. Його тіло все ще в Дуврі, його готують до поховання, і мені вже сказали, що я не можу його побачити. Я сподіваюся, що це все злий жарт, що він насправді не в ящику. Що мені не треба вигадувати, де ховати свого брата.

Моя мама. Мій батько. Моя бабуся. Раян. Вони всі пішли, а я все ще тут. Мейсі наступна? Оце таке життя насправді? Одна трагедія за одною? Або це просто так складається моє життя?

Кольт і Мейсі спустошені. Кольт відмовився говорити вчора після того, як я йому сказала, а Мейсі не переставала плакати. Я, з іншого боку, не починала плакати. Ще не час. Мені страшно: щойно почну, я не зможу зупинитись. Я буду лише цим солоним фонтаном, з якого тече нікчемність.

Раян був моїм найкращим другом. Моєю безпечною гаванню під час штормів. І тепер я відчуваю себе в цьому нескінченному океані серед урагану, а хвилі просто чекають, щоб перекинути мене й забрати під воду.

Я знаю, що це звучить божевільно, але єдина людина, з якою я хотіла би бути поруч зараз, — це ти. Ти єдина людина, з якою я була абсолютно відверта останні кілька місяців. Ти єдина людина, яка може зрозуміти виснажливе горе, що руйнує душу, якого я навіть не можу уявити. Бо я знаю, хай там як ти клявся, що не знаєш, що таке сім'я, Раян був твоїм братом. Він був твоєю родиною.

Я просто сподіваюся, що ти приїдеш на його похорон, бо знаю, що він хотів би, щоб ти був тут. Я знаю, що хочу і я. І якщо ти не зможеш приїхати, сподіваюся, принаймні не зміниш своїх планів. Будь ласка, приїжджай у Телльюрайд. Навіть просто на чашку кави зі мною. Будь ласка, приїжджай.

Елла

Я прочитав листа всоте чи щось таке, а потім поклав його назад, у шухляду тумбочки. Протягом останніх шістнадцяти місяців я уникав цього листа та ще двох, що прийшли за ним. А тепер це було все, що я хотів прочитати — почути її голос у своїй голові.

Якби я прочитав його, коли вона його надіслала, а не сховав, я б теж приїхав. Я б ніколи не зміг їй відмовити, і все було б інакше. Знову ж таки Раян усе одно був би мертвий через мене, тому, можливо, і не було б інакше.

Я спустився сходами свого нового будинку й побачив Хевок, що дрімала на сонці, яке проникало крізь вікна від

підлоги до другого поверху в моїй чудовій кімнаті. Я розчистив частину дерев, щоб бачити острів, розташований посеред крихітного озера. На щастя, через кут, під яким стояв мій будинок, я не міг бачити будинку Елли.

Можливо, я мучив себе, тримаючи могилу Раяна на виду, але знати, що Елла так близько й так далеко водночас, було набагато гірше. Минув понад місяць, як вона вийшла з мого будинку. Мої речі прибули того дня. Уся моя роль у житті Елли зводилася до чотирьох коробок.

Коли ми розлучалися, я очікував криків, вереску, кидання в мене речами за те, що я зробив, але її стоїчне мовчання було гіршим. Вона змирилася з тим, що ми розходимось, і тепер мені довелося йти далі без неї та дітей.

Господи, я скучив за дітьми. Закоханість в Еллу прив’язала мене до них так, що це було одночасно благословенням і прокляттям. Благословенням за все, чого вони мене навчили, за любов, якої я навіть не підозрював, що міг відчувати. Прокляттям, бо Елла перекрила мені доступ, оскільки вона мала на це право. Вона не довіряла мені, дітей, звісно, теж. Її серце було розбите через мене, але моє серце було розбите через утрату всіх трьох.

Я зітхнув, побачивши свою порожню вітальню. Мені дуже потрібно було купити меблі. Я обставив спальню, і більшу частину кухонних речей доставляли щодня завдяки Amazon. Але інші меблі просто не здавалася мені важливими. Це був мій дім, але чомусь я не почувався там як у своєму домі.

Задзвонив мій телефон, коли я відчинив холодильник, щоб приготувати щось на обід.

— Джентрі, — відповів я, гадаючи, хто заблукав цього разу. З приходом весни в цей район приїжджало більше туристів, які страждали на висотну хворобу, або губилися, або ламали собі кістки в незручних місцях.

— Містере Джентрі? Вибачте, що турбую вас. Це директор Халсен із початкової школи. Біля мене в кабінеті зараз Кольтон.

У мене скрутило живіт.

— З ним усе гаразд? У нього щось болить?

Чому зателефонували мені?.

— Ні, ні. Справа не в цьому. Сьогодні він побився з однокласником, і він має піти додому.

— Побився?

Цього не може бути. Тільки не Кольт. Звичайно, хлопець був запальний, але я ніколи не бачив, щоб він був жорстоким, якщо це не було через Мейсі.

— Так, побився.

— Ого. Ви телефонували його мамі?

— Ми намагалися, але вона не відповідає, і Кольт сказав нам, що вона поїхала в Монтроуз на одну з терапій Марґарет. Я сподівався, що ви зможете приїхати забрати його.

Я відірвав телефон від вуха й перевірив номер, щоб переконатися, що мене не розігрують.

— Забрати його? — повільно запитав я.

— Так. Правила такі: він має йти додому на день. А ви другий у його списку контактів для надзвичайних ситуацій.

Дідько. Елла ще не оновила інформації про дітей. Це означало, що я можу побачити Кольта. Я грюкнув дверима від хвилювання. Елла не хотіла, щоб я його бачив, і я не мав на це права.

— Чи є ще хтось у списку?

— Тільки Ада та Ларрі, і, як мені сказали, вони поїхали у відпустку в Гленвуд-Спринґс на кілька днів.

Тоді залишився лише я.

— Добре, я буду там за двадцять хвилин.

Він подякував мені, і ми закінчили розмову.

Я секунду вагався, тримаючи палець над ім’ям Елли у своєму списку контактів, і натиснув на кнопку виклику. Мене перевели просто на голосову пошту — не те щоб я був здивований. Я кілька разів намагався зателефонувати того тижня, і результат був той самий. Елла покінчила зі мною. Вона сказала мені, що брехня — це її жорстка межа, і вона справді не жартувала.

— Гей, Елло, це Бекетт. Слухай, щойно телефонували зі школи, і я думаю, що Кольт побився, його потрібно забрати. Я єдиний у тому списку, тому збираюся забрати Кольта зі школи. Скажи, якщо хочеш, щоб я відвіз його до головного будинку в «Солітьюд» або привіз до Монтроуза. Якщо ти не відповіси мені, я просто відвезу його додому. Я знаю, що ти не хочеш, щоб я його бачив, але це трохи поза моїм контролем, тож я сподіваюся, ти зрозумієш. Дякую.

Я поклав слухавку й притулив телефон до чола. Навіть почути повідомлення на її голосовій пошті — тортури.

Я залишив Хевок спати на сонці та вирушив ґрунтовою дорогою, що прорізала територію. За двадцять хвилин я під’їхав до школи. Я міг би подумати, що зараз мене сваритиме директор. Але насправді я збирався дістати в яйця від Кольта.

Я пройшов крізь двері й підписався на листі, потім подивився на адміністратора.

— Привіт, я Бекетт Джентрі, я тут, щоб забрати...

— Кольтона Маккензі, — сказала молода жінка з усмішкою. — Я знаю, хто ви. Ми всі знаємо.

Вона кивнула в бік кількох інших жінок, які зібралися за столом позаду неї.

— Ага, гаразд. Отже, я можу забрати його?

— О, звичайно! Я вас впущу.

Пролунав дзвіночок, і я зайшов до школи. Востаннє я був тут з Еллою на виставі Кольта в першому класі кілька місяців тому. Як нещодавно це було, але водночас це здавалося чужим спогадом.

— Сюди, — сказала адміністраторка, заправляючи пасмо волосся за вухо й кокетливо усміхаючись мені. — Я Дженніфер, якщо ви не пам’ятаєте.

— Дженніфер, так. Ми познайомилися торік, так?

Вона провела мене в кабінети адміністрації.

— Так! Коли ви прийшли в пошуково-рятувальну службу зі своєю собакою. Можливо, я підсунула вам свій номер, коли ви заходили.

— Так, я пам’ятаю.

Я намагався змусити себе всміхнутися. Тоді ми з Еллою не були разом, але це не мало значення, і я не телефонував цій жінці.

— Вибачте, що не зателефонував. Сподіваюся, ви не ображаєтесь.

Дженніфер торкнулася моєї руки біля дверей директора.

—Зовсім ні. Мені було дуже прикро почути, що ви з Еллою розійшлись. Якщо вам колись щось знадобиться або ви просто захочете поговорити, я з радістю дам вам свій номер, про всяк випадок.

О боже. Вона здавалася такою сповненою надії та такою простою, але це не Елла.

—Дякую. Я... матиму це на увазі.

Це було найкраще, що я міг сказати, не образивши її. — Так.

Вона знову всміхнулася. Забагато всміхається. Б’юся об заклад, що вона вічно б усміхалася. Бо вона не боролася за життя своєї дитини й не переживала смерті свого брата та зраду чоловіка, якого кохала. Вона була вся блискуча як нова копійка.

Але за останні вісімнадцять місяців я зрозумів, що мені подобається трохи заплямованості. Це додавало глибини лініям і робило блискучі частини ще привабливішими. Елла була надзвичайно красивою з огляду на те, що пережила. Трагедія не зламала її — вона відточила її.

Дженніфер постукала до кабінету директора й відчинила двері, я ввійшов, мої очі одразу зупинилися на Кольтові.

— Директоре Халсен, — звернувся я до адміністратора, який показав на порожнє крісло біля Кольта.

Я зайняв його, сівши біля дуже напруженого Кольта. Кожна лінія його маленького тільця була напружена, а губи стиснуті. Його рука схопила підлокітник, і я простягнув свою руку, заспокійливо стиснувши його. Його постава трохи пом’якшилася, цього було достатньо.

— Містере Джентрі! Мені дуже прикро викликати вас сюди, але за такого інциденту з явним насильством ми вимушені відправити його додому.

— Ти можеш сказати мені, що сталося? — запитав я Кольта.

— Він напав на однокласника...

— Я хотів би спочатку почути відповідь від нього, якщо можна, — перебив я директора Халсена.

— Ми були на дитячому майданчику, і Дрейк Купер не давав Еммі спокою. Він їй не подобається.

Кольт дивився вперед.

— Вона попросила його відійти, а він не хотів і ще й намагався поцілувати її.

Дрейк. Я згадав. Лист № 3.

— Це той самий хлопець, який ганявся за Мейсі зі своїми поцілунками? — запитав я. Це був перший раз, коли я використав інформацію, яку знав лише Хаос. Звичайно, Кольт не знав цього, не усвідомлював цього, коли я сидів поруч із ним. Я відчув дивне злиття хлопця, який написав ті листи, і чоловіка, який усиновив Кольта.

— Так. Я думаю, він не засвоїв уроку.

— Гадаю, ні.

Директор Халсен кинув на мене несхвальний погляд, який я відверто проігнорував.

— Тож я відтягнув його вбік і вдарив, — закінчив Кольт, знизавши плечима. — Він намагався вдарити мене у відповідь, але я ухилився.

— Чудово, — кивнув я.

— Він повільний.

Ще одне знизування плечима.

— Містере Джентрі, ви ж бачите, що ваш син спровокував насильство, напавши на іншу дитину. Сьогодні він іде додому, а завтра буде відсторонений від занять. Ми повинні розіслати повідомлення про те, що таке насильство неприпустиме.

—Я не його син, — прошепотів Кольт.

Так, мій.

— Так, вибач, Кольте, — виправив директор Халсен і ще раз різко подивився на мене. Він знав про всиновлення з документів.

— У мене немає проблем з тим, щоб забрати Кольта додому, чи з тим, що його відсторонять. Ви маєте рацію: він замахнувся першим. Але моє запитання полягає в тому, що ви збираєтесь робити з Дрейком.

Голова Кольта вражено хитнулася до мене.

— Прошу? — запитав директор Халсен.

— Я припускаю, що ви сказали Кольту, що тут винен лише він, чи не так? Зрештою, він ударив перший, він зробив те, що, на вашу думку, є насильством.

— Він не мав рації.

— Можливо. Але Дрейк також. І він спровокував акт насильства, який Кольт зупинив.

— Навряд чи я назвав би такі витівки на дитячому майданчику насильством, — глузував директор Халсен. —

Дрейку сказали, що його дії неприйнятні. Але я впевнений, що ви знаєте, якими бувають маленькі закохані хлопчики.

Я глянув на Кольта, на обличчі якого був такий самий вираз, як і в Елли, коли вона починала скаженіти.

— Справді, так. Вони діють як Кольт і захищають дівчат, які їм подобаються. Те, що зробила інша дитина, незалежно від того, бачите ви це чи ні, є неправильним. Звичайно, ви можете відкинути це як витівку на дитячому майданчику, і я впевнений, що саме це ви робили протягом останніх тридцяти років, працюючи в цій школі. Проблема не в цьому випадку: це шаблон. Ви нічого не зробили торік, коли така сама ситуація була з Мейсі. Тепер ми тут, і ця дитина ще на рік старша. Тому я можу відвезти Кольта додому й суворо поговорити з ним про те, коли доречно застосовувати силу. Але я, імовірно, зрештою покажу йому, як завдавати кращого удару, бо одного дня тій іншій дитині виповниться шістнадцять і це вже будуть не тільки примусові поцілунки на майданчику.

У директора Халсена відвисла щелепа, і я підвівся.

— Дякую, що сказали про це. Я простежу за тим, щоб його мати вжила належних заходів. Кольте? Готовий іти? Я думаю, ми підемо по морозиво.

Кольт кивнув, зіскочив зі стільця й перекинув рюкзак через плече. Ми вийшли з офісу через подвійні двері на березневе бадьористе повітря. Коли ми сідали в машину, Кольт мовчав, пристебнувшись на своєму додатковому сидінні.

Я не прибирав його протягом останнього місяця. Ця дія здавалася більш постійною, ніж вихід Елли з будинку.

— Твоя мама не телефонувала, — сказав я, перевіряючи телефон.

— Вона в Монтроузі з Мейсі, — відповів Кольт.

— Так. Хто про тебе піклується тепер, коли Ада та Ларрі у відпустці?

Я виїхав зі стоянки й попрямував до «Солітьюду». Цієї пори дня заторів було не дуже багато, але, щойно сонце зайде, буде хаос, як зазвичай під час туристичного сезону.

Той факт, що я прожив десь достатньо довго, щоб визнати, що існує така річ, як туристичний сезон, був відкриттям.

— Хейлі.

— Гаразд, хочеш, я підвезу тебе до головного будинку?

Я подивився в дзеркало заднього виду, але він дивився у вікно.

— Кольте?

— Мені байдуже.

Ніколи раніше два слова так швидко не зачіпали мене. Звісно, він був злий на мене. Він мав на це повне право.

— Ну, я залишив твоїй мамі повідомлення, що, якщо вона мені не зателефонує, я відвезу тебе додому. Добре? Чи краще до Хейлі?

Це було порочне коло, і я це знав. Понад усе я хотів провести з ним кілька годин. Мені потрібно було знати, як він, що нового в його житті, чи потрапив він у футбольну команду весняної ліги. Я сумував за близнюками так само сильно, як і за Еллою. Але я також знав, що це проти волі Елли, і я не міг просто вкрасти цих годин.

— Як далеко ти живеш? — запитав він, усе ще дивлячись на краєвид. — Я не можу сісти в літак або щось таке. Мама тоді розлютилася б.

Моє серце защеміло.

—Хлопче, я все ще живу в Телльюрайді...

— Справді? Я просто подумав...

Він похитав головою.

— Я думаю, ми можемо поїхати до тебе додому, але ти не збрешеш моїй мамі. Вона дуже злиться, якщо ти брешеш.

Я знав, що Елла — та мама, яка не розповідатиме дітям, чому ми більше не разом, але ці слова все одно вразили мене.

— Ти впевнений?

Він кивнув.

— Хейлі працює, а помічниці кухаря не до вподоби, коли поруч крутяться діти. Ада все одно її не любить. І якщо можна, я б дуже хотів побачити Хевок.

Його тон був рівним, наче він вибирав між броколі та цвітною капустою на своїй тарілці.

— Так. Вона б теж цього хотіла. Я теж. Я сумував за тобою, друже.

— Гаразд.

Він усміхався.

— То що, Кольте?

Він не відповів і мовчав, поки ми не виїхали на ґрунтову дорогу, яка починалася на краю території «Солітьюду».

— Куди ми їдемо? — запитав він.

— До мого будинку.

Він нахилився до вікна, оглядаючи територію.

— Ти живеш тут?

— Так.

Ми виїхали на невелику галявину з побудованим будинком, і голова Кольта повернулася.

— Ти живеш на іншому березі озера?

— Так. Дуже круто, чи не так?

Я заїхав у гараж і заглушив двигун.

— Звичайно.

Кольт схопив свій рюкзак і підійшов до дому раніше за мене.

Я відчинив двері, і він улетів усередину, впавши на коліна там, де веранда переходила в кухню, й обійнявши Хевок.

Вона заскиглила, її хвіст стукотів по підлозі, коли вона поклала голову йому на одне плече, потім па інше.

— Я знаю. Я теж сумував за тобою, дівчинко, — сказав Кольт, гладячи її за вухами. — Все добре.

Я не знаю, хто мене більше вбивав зараз: Кольт із його м’якими словами або Хевок із її скигленням. Вона була такою самою, коли Мейсі повернулася додому після мега-хімії в грудні.

— У мене є морозиво в морозилці, — запропонував я.

— Та ні. Не треба. Нумо гратися!

Він кинув сумку, схопивши куртку, і Хевок вивела його із вхідних дверей уже з Конґом у зубах.

Я пішов слідом і сів на сходинки переднього ґанку, коли Кольт кинув іграшку на берег озера.

Він був лише за десять метрів від мене, але, боже мій, він ігнорував мене так, що здавалося, ніби між нами були кілометри.

Через кілька хвилин я підійшов до них.

— Тобі подобається? — запитав я.

— Ти не бачиш мого будинку звідси, — сказав він, знову знизавши плечима.

— Ні, він за островом.

— Тому ти забув про мене?

Він кинув м’яч на берег.

Так, я не збирався витримувати кількох годин з ним у такому темпі. Елла знайшла б мене мертвим, а Кольт тримав би подрібнені залишки мого серця.

— Я ніколи не забував про тебе, Кольте. Це було б неможливо.

Хевок принесла йому Конґа, і він кинув його сильніше — у цьому русі було більше гніву, ніж гри.

— Так, звісно.

— Кольте.

Я опустився на коліна й повернув його до себе, потім глибоко вдихнув, щоб триматися. На його щоках були подвійні сліди сліз.

— Я не забув тебе.

— Тоді чому не приходив до нас? Одного разу я пішов до школи, а коли прийшов додому, мама сказала, що ви більше не друзі і все.

— Друже, це складно.

Я поклав руки йому на плечі.

— Так кажуть дорослі, коли не хочуть нічого пояснювати. Він кліпнув очима, і покотилася ще одна серія гнівних сліз. — Знаєш що? Ти маєш рацію. Стосунки між дорослими справді важко пояснити, але я спробую. Я припустився помилки. Розумієш? Не твоя мама. Це не її провина, а моя. І я так погано вчинив, що ми розійшлись.

— Але ти не розлучався зі мною! — закричав він. — Або Мейсі! Ти просто зник! А коли я таємно пішов до тебе, тебе вже не було. Ти пішов, не прощаючись і не пояснюючи причини.

— Я тут, — пообіцяв я, моє горло стиснулося, я ледь не захлинувся від слів.

— Але я цього не знав! Ти сказав, що любиш мене і що ми друзі. Друзі так не роблять.

— Ти маєш рацію. Кольте, мені так шкода.

Я вклав у свої слова всю силу емоцій, сподіваючись, що він зрозуміє, які вони правдиві.

— Я сумував за тобою щодня. Не було жодної хвилини, щоб я не хотів тебе побачити чи поговорити з тобою. Те, що сталося між твоєю мамою і мною, не означає, що я не люблю тебе й Мейсі. Це просто...

Чому не було жодних слів? Чому я не міг пояснити йому все, не звинувачуючи Еллу? Це була не її вина. А моя.

— Складно, — закінчив він.

— Так. Складно.

Мого гнів згас, на його губах читався тремтливий смуток.

— Я просто думав, що ти мій тато. Або, можливо, одного дня ним станеш. А потім ти пішов.

Цього разу його сльози знищили мене. Я притиснув його до грудей, обнявши його руками.

— Я теж, Кольте. Ніщо не зробило б мене щасливішим, ніж бути твоїм татом. Ти найкращий маленький хлопчик, якого я можу собі уявити. Це не твоя провина. Це не провина твоєї мами. Це моя провина. Отже, якщо ти хочеш злитися, це нормально, але ти маєш злитися на мене. Ні на кого більше. Обіцяєш?

— Я не хочу злитися.

Він плакав мені в сорочку.

— Я хочу, щоб ти це виправив!

— Я хотів би. Але є деякі речі, які неможливо виправити.

Він відступив і глянув на мене.

— Мейсі була дуже хвора, і неможливо було нічого зробити, але ви з мамою зробили. І вона хворіє, і вона плаче, але мама каже, що їй стане краще, якщо вона боротиметься, і тоді все буде того варте.

— Я знаю.

Я дуже добре знався на дитячій логіці, але тут він поставив мене в глухий кут.

— Тож твоя проблема не може бути більшою, ніж проблема Мейсі, і ти не можеш не спробувати виправити помилки. Мейсі ж не здалася.

Він затягнув останнє слово.

— Ви з мамою здалися за день.

— Мені б дуже хотілося, щоб це було так просто, Кольте.

— Мейсі також. Але вона досить смілива, і вона намагається.

Мене серйозно повчав стосунків семирічний хлопчик.

— Ти знаєш, на кого ти зараз схожий?

Він звів брови, але не відповів.

— На свого дядька Раяна. Ти такий самий, як він.

Він подивився на острів і знову на мене.

— Гаразд. Отже, ти збираєшся спробувати все виправити? Або ти здаєшся?

Для Кольта все було так легко.

Він ще не бачив найгіршого в людстві, що люди здатні зробити одне одному. Він не бачив, що я зробив з його мамою. Не знав, що я коштував йому дядька. У той момент я покохав Еллу ще більше за те, що вона не налаштувала їх проти мене.

— Я можу спробувати, друже. Для тебе й Мейсі я можу спробувати.

Я поважав бажання Елли зникнути. Піти здавалося найкращим способом поважати її бажання. Крім того, я не заслуговував на другий шанс. Але що, як я припустився помилки? Що, якби я мав діяти?

Вона б відштовхнула тебе.

— Добре. Перепроси. Дівчатам це подобається.

Він кивнув і поплескав мене по плечу.

— Я матиму це на увазі. Ще щось?

Він на мить зморщив лоба, а потім усміхнувся мені.

— їм подобається також, коли ти за них б’єшся.

О боже, я любив цю дитину.

— Та сама Емма, га?

З того, що я запам’ятав про вечірку з нагоди дня народження Кольта, вона була милою, доброю та розумною, з великими карими очима та кучерявим чорним волоссям, на кілька тонів темнішим за колір її обличчя.

— У неї гарна шкіра. — Він кивнув, щоб підкреслити.

Я приєднався кивком, намагаючись не зареготати.

— Ти кажеш їй це?

— Hi! — Він на секунду озирнувся, розмірковуючи. Можливо, коли нам буде но дванадцять.

— Збираєшся грати в довгу, зрозумів.

Я стояв, коли він повернувся й знову кинув Конга для Хевок, яка терпляче чекала.

— Мені здається, те, що ти зробив для неї сьогодні, було дуже круто. Захищати менших за тебе — завжди добре. Хоча, можливо, треба менше бити.

Він кивнув.

— Я дуже розлютився.

— Так, я теж це розумію. Але щоб бути справжнім чоловіком, треба знати свою силу та контролювати свій гнів.

— Мені сім.

Я ледь не розсміявся, усвідомлюючи, що був у його житті достатньо довго, щоб почути його проповіді про «Мені шість».

— Ненадовго. Ти міг би просто трохи менше розлютитися, і результат був би не таким задовільним, але все одно пристойним.

— Я матиму це на увазі, — сказав він, повторюючи мої слова, сказані раніше.

— То що ти думаєш про будинок?

Я побудував його для нього, для Мейсі... для Елли. За іронією долі, ми розійшлись прямо перед тим, як я встиг її цим здивувати.

А може, я просто мав сказати їй про це із самого початку, як і про інше.

Він подивився на будинок, його брови насупилися, він оцінював його.

— Він хороший. Мені подобається.

—Я радий це чути,

— Тут потрібен будиночок на дереві.

Він показав на скупчення сосен.

— Тут було б добре.

— Занотовано.

— І зиплайн.

— Ти ж не збираєшся відмовлятися від цього?

— Ніколи!

Він злетів, біжучи за Хевок на пляжі, коли задзвонив мій телефон.

Елла.

— Привіт, — відповів я.

— Що сталося з Кольтом? — запитала вона напруженим тоном. — Мені дуже шкода: у тому крилі лікарні немає зв’язку і я пропустила всі дзвінки, а тепер школа вже зачинена. Який безлад!

Одним рухом її голос проник у мене — заспокійливий і різкий.

— Усе добре. — Я відкашлявся, сподіваючись позбутися хрипоти.

— Я не можу повірити, що ти спеціально стільки проїхав. Як далеко ти був?

— Може, за десять хвилин їзди.

— Почекай. Ти все ще в Телльюрайді?

— Я сказав тобі, що нікуди не поїду.

Її дихання кілька разів змінювалося, ніби вона починала щось говорити, а потім передумала.

— Отже, Дрейк спробував поцілувати Емму, — сказав я, — а Кольт побив його.

Вона простогнала.

— Який придурок! Дрейк, я маю на увазі. Не Кольт.

— Так, я знаю. Хоча я, можливо, спричинив невелику драму з директором. Я сказав йому, що він частково винний утому, що не припинив цього, коли це сталося з Мейсі.

— Скажи? Вони дозволили тій дитині вийти сухою з води після злочину. Почекай, звідки ти...?

Я почув, як вона злегка вдихнула, коли зрозуміла, звідки я знав.

— Твій третій лист.

Я відчув, як тон нашого дзвінка змінився, коли мої гріхи ввірвалися між нами, але я не відступив.

— Я сказав Кольту, що заступатися за дівчину чи сестру — це чудово, але, можливо, треба трохи менше битись.

— Так. Це правда.

Між нами запала тиша, сумна й важка від речей, уже сказаних минулого місяця одне одному.

— Отже, він зараз грає з Хевок, але я можу відвести його до Хейлі, якщо ти хочеш. На завтра його відсторонили від занять.

— Чорт, я маю повернутися додому лише завтра вдень, а за ним дивиться Хейлі, поки Ада та Ларрі поїхали, але завтра вона працює весь день. Я не проти, щоб він був у головному будинку, але...

— Але кухарка, яка замінює Аду, не дуже любить дітей. Мені це сказав Кольт.

— Так, вона якась зла. Але й хороша також.

Елла зітхнула, і я міг уявити, як вона пригладила волосся назад, її очі бігали з боку в бік, тоді як вона намагалася зрозуміти, що робити.

— Він може залишитись у мене. У мене є кімната, і я б дуже хотів провести з ним час. Але я цілком зрозумію, якщо ти цього не хочеш, і готовий привезти його до Монтроуза.

Або розріж моє серце, і нехай воно стікає кров'ю, якщо забажаєш.

Минуло кілька секунд мовчання, і я майже забрав свої слова, дуже шкодуючи, що поставив її в таке становище.

— Це було б чудово, і я впевнена, що йому це сподобалося б. Він дуже сумував за тобою.

Її голос став ледь чутний.

— Мейсі також.

— Я теж сумував за ними. Це... це було важко.

Я сумував за тобою кожну секунду, що аж боляче було дихати.

— Так.

Більше тиші. Я віддав би все, щоб побачити її в ту мить, обійняти її, впасти до її ніг і піти на будь-яку жертву, якої вона вимагала б.

— Слухай, я зателефоную в «Солітьюд» і повідомлю Хейлі, що буду там завтра близько п’ятої. Тобі це підходить?

— Без проблем.

— Дякую, і я рада, що ти все ще тут, тобто там. У Телльюрайді. Гаразд. Бувай, Бекетте.

— Елло...

Я не міг попрощатися, навіть якщо це було просто по телефону.

Дзвінок обірвався, і я подивився на Кольта. Я мав з ним двадцять чотири години. Я зробив те, що зробила би будь-яка розумна людина. Я зателефонував на роботу й використав кожну хвилину, яка в мене була.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

ЕЛЛА

Лист № 2

Елло!

Це печиво найкраще, що я куштував. Я не брешу.

По-перше, не дозволяй дурним жінкам з батьківського комітету, які люблять осуджувати, відлякати тебе. Хоча, зізнаюся, я був на війні. Багато. І ці жінки все ще лякають мене, а в мене навіть немає дітей, тому я просто кину тобі салют з «Голодних ігор» і побажаю тобі всього найкращого.

Так, ми тут дивимося багато фільмів.

Ти питала про найстрашніший вибір, який я коли-небудь робив. Я не впевнений, що я коли-небудь по-справжньому боявся вибору. Бути наляканим означає, що тобі є що втрачати, а я ніколи нічого не мав. Не заглиблюючись у своє минуле надто глибоко, я просто скажу, що в мене немає сім’ї за межами цього підрозділу. На мене ніхто не чекатиме, коли я повернуся додому з цієї подорожі. Навіть піти в армію було просто, бо мені було вісімнадцять і я був на межі того, щоб опинитися на вулиці.

Мені стає страшно за інших хлопців. Мені неприємно бачити, як вони травмуються або ще гірше. Я боюся щоразу, коли твій брат робить якусь безрозсудну дурницю, але це не мій вибір.

Однак я скажу тобі про найбільший вибір. Я купив приховану від усіх ділянку землі просто тому, що мені її порекомендували. Власник був у безвиході, і я наважився. Я також не знаю, що із цим робити. Мій інвестиційний консультант — так, у мене є такий, щоб не померти без грошей, — сказав мені зберігати її та продати забудовникам, коли я захочу піти на пенсію. Твій брат порадив побудувати дім і лишитися там.

Тепер це мене лякає. Ідея десь лишитися, а не починати кожні кілька років усе заново, трохи лякає. Спокійніше бути таким кочівником. Щоразу я починаю знову. Чистий аркуш просто чекає, поки я його зіпсую. Гей, я попереджав тебе, що погано вмію спілкуватися з людьми. Залишитися десь означає, що я повинен працювати над тим, щоб не відштовхувати всіх навколо, бо я буду поруч із ними постійно, а я до такого не звик. Або я просто стану гірським відлюдником і відрощу справді довгу бороду, що, щиро кажучи, буде легше.

Гадаю, я скажу тобі, коли вирішу.

Твоє помешкання має бути чудовим, і я вірю, що ти зробила правильний вибір, заклавши його під заставу для проведення ремонту. Як ти сказала, якщо нічим не ризикувати, нічого не отримаєш.

Що, в біса, ти кладеш у це печиво? Бо воно викликає серйозну залежність. Я можу проклясти тебе, коли буду змушений пробігти кілька додаткових миль, але воно того варте.

Ще раз дякую тобі,

Хаос

—Ти впевнена, що це правильний шлях? — запитала я Мейсі, коли ми виїхали на ґрунтову дорогу. — Ми дуже близько до «Солітьюду».

Телльюрайд? Бекетт усе іде був у Телльюрайд і. Він не поїхав. Не рушив далі, як я нерозважливо припускала.

— Це те, що жінка каже про GPS-локацію, яку він тобі надіслав, — відповіла Мейсі, махаючи телефоном із відкритою програмою Google Maps. — Я справді побачу Бекетта?

Надія в її голосі була жорстокою.

— Так, на кілька хвилин.

Я намагалася зберігати легкий тон, але мені це не вдалося. Можливо, я була виснажена, провівши два тижні з Мейсі на опроміненні в лікарні. Можливо, це через те, що я почула, що минулого тижня померла інша дитина, з якою Мейсі стикалася в Денвері. Можливо, це було через Бекетта.

А може, моє серце було просто розбите через усе вищесказане.

—Я сумую за ним, — тихо сказала вона.

—Я теж, люба, — відповіла я не подумавши.

— Ні, ти не сумуєш. Якби ти сумувала за ним, ти б йому зателефонувала. Ти дозволила б нам побачити його.

Її тон був далеким від розуміння, коли ми пробиралися через ліс.

— Мейсі, це не так просто. Іноді стосунки просто не складаються, і ти не можеш зрозуміти цього, поки не подорослішаєш.

— Гаразд.

Боже, коли це дитя встигло стати підлітком? Тоді я всміхнулася, усвідомлюючи, що тепер у неї є шанс стати підліткою.

Завдяки Бекетту.

Але в любов уплелася брехня — і це все вирішувало. Брехня не знищила всього, що він зробив для мене, для нас. Вона не стерла відчуття, коли він цілував мене, того, як моє тіло горіло, коли він був у кімнаті. Вона не знищила того, як він любив дітей, чи того, як вони любили його.

Але це кохання не знищило ні брехні, ні мого страху, що він розповість більше.

І там був наш глухий кут.

Справа не в тому, що я не бачила того, що він зробив, щоб зрозуміти, чому він зробив це. Просто я не могла дозволити собі довіряти йому.

— О боже мій, — прошепотіла я, коли ми підійшли до будинку. Я подивилася на озеро, щоб переконатися, а потім повернулася обличчям до будинку. Я б запитала Мейсі, чи вона впевнена, але з дому вибіг Кольт з Хевок, і це була відповідь на моє запитання.

Бекетту належали десять гектарів, які я продала два роки тому інвестиційній компанії.

Сам будинок був гарний.

Побудований у стилі зрубу, який пасував до «Солітьюду». Це були два поверхи з кількома A-подібними лініями даху та кам’яними стовпами.

Це було в класичному, сільському та сучасному стилі одночасно.

Таке визначення підходило й Бекеттові.

Кольт відчинив двері Мейсі.

— Ось ти де! Я сумував за тобою!

— Я також! — сказала вона, і вони обійнялися.

— Гей, любий, — сказала я, коли вони перестали обійматись.

— Привіт, мамо!

Кольт усміхнувся мені через спинку сидіння.

— Ми приготували вечерю, ходімо!

— Ой, Мейсі почувається не дуже добре.

Мене відразу охопила паніка від думки про те, щоб провести хоча б кілька хвилин з Бекеттом.

— Ми придумали. Отже, у нас є курка, і рис, і солоне, якщо тобі потрібно, Мейсі. Ходімо, ти маєш побачити будинок!

Мейсі стрибнула вниз, спритніша, ніж будь-коли за останні два тижні, й обидва вилетіли, ніби кулі.

— Ну, мабуть, усе вирішено, — пробурмотіла я собі під ніс.

Виникло бажання перевірити зачіску та макіяж, і я відкинула його. Не було потреби справляти враження на Бе-кетта. Дивно, я раніше думала про те саме, бо він мене кохав. Тепер це було тому, що мені було байдуже, що він думає.

Я глянула в дзеркало й поправила волосся кількома швидкими рухами... бо мені було байдуже. Чорт забирай.

— Не будь курчам, — повчала я себе, виходячи з «тахо». Я пішла від нього, а не навпаки. Так чому це було так боляче? Чому моє серце так билося? Чому я так само прагнула побачити його, як і уникала його?

Ех.

Мені було двадцять шість років, у мене було вперше по-справжньому розбите серце. Коли Джефф пішов, близнюки та моя впертість полегшили біль і відвернули увагу. Але Бекетт? Від Бекетта нічого не відвертало уваги. Він був у моїх думках, моїх мріях, моїх голосових повідомленнях, які я відмовлялася знищувати, і листах, яких я не викидала. Він був повсюди.

Мої кроки були повільними, коли я пробиралася до будинку. Всередині було так само красиво: темна дерев’яна підлога та висока стеля. Це був саме той будинок, який я б спроектувала для себе. Але це був не мій будинок, і той чоловік також не був моїм.

Чекай. А де меблі? На стінах не було жодних картин, жодних ознак того, що він справді переїхав. Чи він усе-таки збирався поїхати звідси?

— Агов, — сказав він, виходячи за ріг.

Чорт, він мав дуже добрий вигляд. Джинси та бейсбольна футболка з довгим рукавом і логотипом футбольної команди Кольта були досить непоганими, а його волосся було трохи довшим та ідеально скуйовдженим. Він ще й мав нахабність відростити справді сексуальну щетину.

— Привіт.

З усіх слів, які ми повинні були сказати одне одному, це все, що вийшло.

— Діти пішли розглядати будинок.

Його очі злетіли до стелі, коли долинув звук тупотіння ніг.

— Слухай, Кольт хотів приготувати тобі вечерю. Я сказав йому, що це, мабуть, погана ідея, але він був непохитний, і я подумав, що ти можеш просто взяти її із собою, якщо не хочеш залишатися.

— Ти живеш неподалік від «Солітьюду», на землі, яку я продала два роки тому.

— Так.

Він сказав це так легко.

— Ось куди ти переїхав?

— Після того як ми розійшлись? — уточнив він.

Я повільно кивнула.

— Коли ти виїхав із «Солітьюду» і Кольт сказав мені, що твої речі зникли, я запитала Хейлі, чи залишив ти якусь інформацію про те, куди переслати твої речі.

— Ні, не залишав.

— Я знаю. Саме тоді я припустила, що ти повернувся до армії. Як і двоє інших чоловіків, яких я любила.

— Я не залишив жодної інформації про адресу, бо гадав, що ти зателефонуєш на станцію. Мені ніколи не спадало на думку, що ти подумаєш, що я покину тебе й дітей після того, як пообіцяв тобі, що цього не робитиму.

Він зітхнув, потираючи обличчя.

— Знову ж таки я збрехав про те, ким я був, тому...

Він мав рацію. Ми обоє цс знали.

— Мені не сподобалося, як ми закінчили. Як я все за кінчила, — виправилась я.

— Мені також, — тихо відповів він.

— Ти не телефонував.

— Я намагався того першого тижня, але ти не відповідала. Я подумав, що ти саме те й мала на увазі, коли сказала мені, що більше не хочеш мене бачити.

— Мені шкода. Я не повинна була цього казати. Я іноді занадто сильно реагую, коли справа доходить до брехні чи...

— Чи побудови фортеці навколо дітей, — закінчив він мої думки, декламуючи мої слова з наших листів. — Я зрозумів, і я це заслужив. Не те щоб ти не попередила мене про це у своєму першому листі, чи не так?

Господи, цей чоловік так добре мене знав, і я ненавиділа відчуття, що не знаю його.

— У тебе немає меблів.

Його брови піднялися, коли я змінила тему.

— Є тільки в спальні та на кухні. Не те щоб я цим на щось натякаю. Мені просто потрібне було ліжко. Щоб спати. Просто спати.

Його плечі піднялися, і він засунув великі пальці в джинси.

— І кухня, звичайно. Щоб їсти. Бо це кухня.

Те, як ми обоє незграбно розмовляли, було б смішним, якби те, що я побачила його, не спричинило відчуття, ніби він щойно вирвав моє серце та спостерігав за його останніми ударами.

— Чому? Чому в тебе немає меблів?

— Щиро?

— Так. Я думаю, що між нами достатньо брехні, чи не так?

Я скривилася.

— Я ис натякала на цс. Мені шкода.

— Не соромся, я заслуговую почути все, що ти хочеш мені сказати.

— Меблі?

Я нагадала йому відійти від цієї теми.

— Я купив те, що мені було потрібно. Я планував дозволити тобі вибрати решту, а потім... ну, мені було байдуже. Хоча, напевно, мені варто придбати меблі для вітальні до футбольного сезону. Трохи незручно їсти всі ці закуски в ліжку.

Діти мчали вниз широкими сходами, що звивалися до другого поверху.

—Хіба тут не гарно, мамо? — запитала Мейсі, пролітаючи з Кольтом.

Боже, ця дівчинка так швидко оговталась. Хевок зупинилася, щоб її попестили, а потім погналася за ними.

— Почекай, поки побачиш кімнату відпочинку! Кольт сказав їй, і вони пішли іншим коридором.

— Вона привіталася з тобою? — спитала я з легким сміхом.

— Так, я міцно обійняв її, перш ніж Кольт повів її нагору показати кімнати.

— Скільки їх? — Не те щоб мені було потрібно знати.

— Шість. П’ять тут і кімната над гаражем.

— Ого. Великий. — Я похитала головою. — Будь ласка, тільки не жартуй, що я так сказала.

— Я і не мріяв би про це.

Його усмішка була захопливою та розбивала серце.

З ним, як завжди, усе було так невимушено й легко, але тепер було також нестерпно важко.

— Добре, це не моя справа, але це ти побудував? Тобі належить земля, яку я продала? Я бачила, як його будують, і сварила себе за те, що продала цю землю, щоразу, коли бачила будівельну бригаду. На щастя, острів приховував будинок, коли я була вдома, і я могла ігнорувати його.

— Так, мені його будували протягом останніх семи місяців або щось таке. Для тебе.

Я змусила свої легені вдихнути повітря, коли вони явно не сприйняли цієї ідеї.

— Для мене.

—Ти сказала, без брехні.

Він усміхнувся через плече.

— І це був найважливіший вибір, який я коли-небудь робив.

—Ти купив цю ділянку площею десять гектарів два роки тому? Я думала, що її купила інвестиційна компанія.

— Так. Раян запитав мене, чи не зацікавить мене інвестиційна нерухомість. Я погодився й передав це своєму фінансовому агенту, щоб він упорався із цим, оскільки тоді ми були за кордоном. Він радив мені, щоб я диверсифікував свої активи, тож я це зробив. Ну, він зробив. Я просто підписав документи, коли ми повернулися після того завдання. Я не знав, що це твої гектари, поки не приїхав сюди.

— І ти не сказав мені. Хіба ти не бачиш, що дієш за шаблоном?

— Ні. Є секрети, а є сюрпризи.

— Тобі належать десять гектарів моєї власності!

— Насправді тільки задні півтора гектара. Перевір в окрузі. Я передав тобі всю землю, крім півтора гектара для будинку. А також ділянки на дорогу. Сподіваюся, ти не проти.

— Ти повернув землю?

— Окрім будинку. Я маю на увазі, я побудував його для тебе, але й для себе також. І це круто, якщо ти хочеш цей будинок, але я іду разом з ним. А тепер візьми трохи цієї їжі. Я можу розкласти її по тарілках і загорнути, якщо ти не хочеш залишатися. Я не тисну на тебе.

Він розвернувся й пішов, тож я пішла за ним. Будинок дійсно був неймовірним. Він привів мене до великої сучасної кухні, де були стіл і стільці. Через розсувні скляні двері можна було вийти в гігантський внутрішній дворик.

Ідеальний будинок!

— Ти не можеш побудувати мені будинку.

— Я вже це зробив, — відповів він, обходячи кухонний острів до місця, де лежала їжа.

— Ненормально побудувати будинок для жінки й не сказати їй про це.

Я зайшла на кухню й притулилася до темних гранітних стільниць. Стільниця також хороша. Ідеально підходить для... Не думай про це.

— Так, добре, у мене була дурна, романтична думка, що я зведу будинок і доведу тобі, що не піду від тебе. А потім, коли Мейсі вилікується й усе налагодиться, можливо, ти захочеш тут жити. Зі мною. Але я також знаю, що ти любиш жити у своїй власності, тому я не збирався тиснути на тебе, та ми справді й не були готові до розмови про переїзд.

Він розклав їжу на тарілки.

— І ми обоє знаємо, що я не дуже добре знаюся в стосунках. У мене, мабуть, досвіду як у чотирнадцятирічного у цій сфері. — Він знизав плечима, дражнячи мене.

— Це справді так легко для тебе?

О, це пролунало дуже жорстоко.

Тарілки клацали об граніт, коли він поставив їх, а потім повільно повернувся до мене.

— Ні. Не легко. Неможливо бачити тебе, бути в одній кімнаті з тобою й не хотіти впасти на коліна й благати тебе про пробачення. Це все, що я можу зробити, щоб тримати руки подалі від тебе, не цілувати тебе, не торкатися тебе, нагадувати тобі, як нам було добре разом і як сильно я тебе кохаю. Мене вбиває те, що я не можу повести тебе нагору й показати тобі спальню, побудовану спеціально для тебе, якщо не з іншої причини, то для того, щоб заснути поруч із тобою. Я відчуваю, ніби в моїх кишках крутиться ніж, і найгірше сталося вчора, коли Кольт сказав мені, що я його не люблю. Що він думав, що я стану його батьком, а замість цього я пішов і забув про нього. Потім він ще сказав, що я боягуз, бо не налагодив стосунків з тобою. І знаєш що? Він має рацію щодо боягуза. Я можу збрехати й сказати, що знаю, що ти не хочеш, щоб я боровся за тебе, що я навіть не вартий другого шансу, але правда в тому, що я надто наляканий, щоб робити що-небудь, окрім як дихати. Боюся, можу зробити ще гірше. Я втратив не тільки тебе, Елло, я втратив і їх. Все це нелегко, і я роблю все можливе, щоб полегшувати тягар. То ти хочеш цей клятий горох? Тому що на сайті було написано, що його добре їсти після радіаційного опромінення.

Він вилаявся.

— Горох корисний.

Ці слова вийшли як шепіт.

— Чудово. Також є цільнозерновий рис. І нежирна курка, бо вона легше перетравлюється.

Він поклав горох на тарілку.

— Чи можу я знати, що буде далі? Або просто чекати виписок зі страхової?

— Наступного тижня в нас запланований аналіз крові. Якщо все добре, ми починаємо імунотерапію.

На його обличчі промайнула усмішка полегшення, але це було не для мене.

— Це остання перешкода, правда?

— Можливо. Сподіваюся. Не дуже хочеться сподіватися.

— Надія — це добре. Відчувай її. Бо ми не маємо уявлення про те, що на нас чекає за рогом. Ти маєш узяти хороше, коли воно буде, бо погане не дасть тобі вибору.

Діти побігли на кухню, а Мейсі зігнулася на одному зі стільців.

— Мейсі?

— Усе гаразд, мамо.

— Тільки не перестарайся, — сказала я за звичкою.

— Залишишся чи підеш? — запитав Бекетт пошепки, щоб діти не почули. Він дав мені вибір. Він завжди давав мені вибір.

— Бекетте, Кольт потрапив у футбольну команду весняної ліги, — сказала Мейсі, розгойдуючи ногами вперед-назад у кріслі. — Крім того, Хейлі розійшлася з іншим хлопцем. А ще я знову відмовилася від загаданого бажання.

— Почекай, ти що? — спитав Бекетт, підходячи до неї. — Навіщо? Хіба ти не хочеш одягнутися Бетдівчиною на день у Денвері? Або бути русалкою на Багамах? Попрацювати один день над фільмом з Роном Говардом?

Вона знизала плечима.

— У мене є все, чого я хочу, і єдиного, про що я б попросила, не можуть мені дати, тому вони повинні віддати бажання тому, хто цього потребує.

Він присів.

— Чого ти хочеш?

— Зараз це не має значення. Ми їстимемо?

Я втратив не тільки тебе, Елло, я втратив і їх.

Його слова знову вразили мене — удвічі сильніше, ніж уперше. Я кохала цього чоловіка — досі кохала, якщо бути чесною перед собою, — довіряла йому достатньо, щоб дозволити йому всиновити моїх дітей. Потім, за іронією долі, я припинила стосунки, щоб пощадити своє серце, і так зробила боляче близнюкам — саме те, що, як я боялася, зробить він. Усе тому, що я не могла бути поруч із ним та одночасно дихати. Він ніколи не становив для них небезпеки, і, можливо, я була дурна, але вогник прояснив дещо в моїй голові, і я повірила, що він завжди був чесним з дітьми. До біса, він був їхнім батьком не лише за законом. Він не покинув їх, як Джефф. Він побудував їм клятий будинок і кинув те, що робив, щоб забрати Кольта зі школи, хоча ми вже не були разом.

І хоча це я закінчила стосунки, він жодного разу не звернувся до мене з угодою про всиновлення, щоб проговорити її ще раз. Він дав мені вибір.

І я неправильно обрала.

Я не мала рації.

— Ми залишимося.

Бекетт підвівся, дивлячись на мене враженим поглядом. — Ви залишитесь.

— Це просто вечеря.

Його обличчя змінилося від емоцій, перш ніж він отямився, кивнув і вимушено усміхнувся.

— Так, їмо. Кольте, візьми напої для дівчат.

Кольт підбадьорився, а потім почав наливати лимонад із красивого скляного глечика.

Ми поїли, це було нормально і болісно водночас. Мої діти світилися від радості й не замовкали, розповідаючи Бекетту про все, що сталося минулого місяця. Він слухав і відповідав, його очі грали, коли він слухав кожне їхнє слово.

Я тихо спостерігала за ним, опускаючи погляд щоразу, коли він це помічав, лише для того щоб знову почати спостерігати. Він був Бекеттом, але водночас і Хаосом, і з кожним шматочком їжі рядки з його листів бомбардували моє серце, нагадуючи мені, що чоловік навпроти мене був тим самим, до якого я відразу відчула потяг. Тим самим, який був сумним і самотнім, який не почувався гідним людського зв’язку — родини.

Ми закінчили їсти, і я встала.

— Кольте, прибереш зі столу? Я хочу, щоб Бекетт показав мені, що нагорі.

— Так! — сказав він, захоплено кивнувши, а потім прошепотів щось Бекетту, що звучало дуже схоже на «Перепроси».

Бекетт урочисто кивнув, потім скуйовдив волосся Кольта й підморгнув Мейсі. Тоді він жестом попросив мене піти за ним і повів сходами.

Сходи досягали майданчика, де хол був розділений на дві секції містком, який був над входом.

— Дитячі — інші кімнати в тій стороні.

— Покажи мені головну спальню.

Він пішов у протилежний бік і привів до розкішної головної спальні зі склепінчастою стелею та масивними вікнами. Одну стіну займало велике ліжко-сани зі сріблясто-білою постільною білизною, яку вибрала б і я.

— Там є ванна кімната з двома гардеробними, пральною та сушильною машинами. Є ще пара машинок унизу, біля туалету, бо... ну... діти забруднюють речі. Не те щоб це мало значення. Ти можеш перевірити, якщо хочеш.

Він сів біля ліжка.

— Мені необов’язково перевіряти. Я знаю, що все ідеально.

— Ну, якщо ти прийшла сюди не для того, щоб подивитися ванну, то навіщо?

— Ми не будемо знову разом, — вилетіло в мене.

— Ну, може, не будемо завдавати ударів?

— Мені шкода, я хотіла, щоб цс було зрозуміло, нерпі ніж я скажу, як буде далі.

Я почала ходити туди-сюди перед ліжком. О боже, цей килим справді такий м’який.

— Ну, після такого вступу я не можу дочекатися, щоб почути продовження.

Він трохи нахилився вперед, спершись руками на підніжку.

— Але спочатку я повинен сказати тобі, що мені шкода. Знову. Можливо, голосніше, щоб Кольт почув. Він сказав мені, що дівчатам подобається, коли ти просиш вибачення. Тож я щиро, дуже шкодую, що збрехав тобі. За те, що дозволив тобі думати, що я помер. За те, що не читав твоїх листів після смерті Раяна. Якби я прочитав, я б ніколи не залишився осторонь, коли ти попросила мене приїхати.

— Ти прочитав листи?

Після всього він нарешті розгорнув їх.

— Так. І мені шкода. Я повинен був відповісти. Я повинен був приїхати. Я ніколи не повинен був приховувати від тебе, хто я. Мені неймовірно шкода за біль, якого я тобі завдав, і бракує слів каяття, щоб висловити свої відчуття через те, що коштував тобі Раяна.

Я перестала ходити.

— Бекетте, я не звинувачую тебе за Раяна.

Його очі піднялися до моїх.

— Як ти можеш не звинувачувати?

— Як я можу?

Я сіла поруч із ним на широкий край підніжки.

— Це не твоя провина. Якби був хоч якийсь шанс, щоб ти міг його врятувати, ти б це зробив. Якби ти якось міг змінити все, ти б це зробив. — Я читала слова напам’ять.

— Раян.

— Так, Раян. Те, що з тобою там сталося, — це не те, через що хтось має проходити. Ти не вбивав цієї дитини навмисно. Це був нещасний випадок. Я знаю тебе, Бекетте. Ти б не скривдив дитини. Нещасні випадки — це жахливо, і жахливі речі відбуваються без причини та без звинувачення. Це не твоя провина. Що сталося з Раяном? Це теж не твоя провина. Ти відповідальний за це не більше, ніж африканський метелик за ураган.

— Це не те саме.

— Те саме. Є мільйон способів звинуватити когось у смерті Раяна. Це провина моїх батьків, що вони померли, що так змінили його життя. Моєї бабусі, бо не відмовила його, коли він захотів піти в армію. Терористів, бо дали йому відчути, що йому потрібно піти звідти й щось зробити. Моя, бо я так довго молилася, щоб він повернувся додому, не розповідаючи, у якому стані я була. Але це не має значення. Він добровільно пішов на завдання, і я припускаю, що він би добровільно пішов, навіть якби ти був там також, бо він був таким. Він такий самий, як мій батько, просто мені знадобилися роки, щоб це побачити. Якщо ти хочеш когось звинуватити, звинувачуй тих, хто натиснув на курок, бо вони єдині справжні винуватці.

Він опустив голову. Я обернулася, узяла долонями його грубі, зі щетиною щоки й підняла його обличчя, щоб він подивився мені в очі.

— Іноді трапляються погані речі. І не потрібно нікого в цьому звинувачувати. Ти не можеш шукати причини в Усесвіті, хай там якою здоровою є твоя логіка. Якби все мало сенс, тоді Мейсі не хворіла б на рак, а мої батьки були б живі, Раян був би тут. Ти б ніколи не виріс таким, яким виріс. Ми недосконалі люди, яких створив недосконалий світ, і ми не завжди маємо право голосу щодо того, що нас формує. Я не звинувачую тебе за Раяна. Єдина людина, яка це робить, — це ти сам. І якщо ти не відпустиш цього болю, він буде впливати на решту твого життя. У тебе є вибір.

— Я тебе кохаю. Ти знаєш, що це правда? Незалежно від того, що трапилося або наскільки я все зіпсував, я кохаю тебе.

Я опустила руки, проковтнула клубок у горлі й кивнула.

— Я знаю. І я б хотіла, щоб любов і довіра йшли з нами поруч, але десь вони розлучилися, і я не знаю, чи зможуть вони коли-небудь знайти дорогу назад. Я повинна змогти повірити в те, що ти мені кажеш, але це не працює. Можливо, якби Мейсі не хворіла, а я була б трохи сильнішою... але я просто не можу. Принаймні тепер. І я знаю, що ти любиш дітей і вони люблять тебе. І я не мала рації, не дозволяючи тобі бачити їх. Мені було боляче, і я вигадувала безглузді виправдання. Але правда в тому, що я завжди можу довірити їх тобі. Я маю на увазі, ти їхній батько.

Я штовхнула його збоку.

— На папері.

— Насправді.

Щось клацнуло в моїй голові.

— Ось чому ти не тиснув на мене, щоб я сказала їм про всиновлення, чи не так? Ти знав, що правда розкриється.

—Так.

— І ти не хотів, щоб вони були в такому стані.

— Так.

Я встала й знову почала ходити туди-сюди.

— Ти хочеш бути в їхньому житті?

— Боже, так. Я візьму все, що ти захочеш мені дати.

Він сказав ті самі слова після того, як ми вперше були разом. Він жив ними відтоді, як прибув до Телльюрайда, завжди давав мені вибір у тому, як далеко я дозволю йому зайти. Він ніколи не проштовхувався, ніколи не вимагав нічого більшого, ніж я хотіла дозволити.

Неважливо, якого сильного болю він мені завдав, Бе-кетт залишався тим самим хлопцем, у якого я закохалася. Тим самим чоловіком, якого любили й потребували мої діти. Єдине, що змінилося, — це моє уявлення про нього... про нас.

— Добре, тоді ось що ми зробимо. Ми поводитимемося так, ніби ми розлучені.

— Ми ніколи не були одружені.

— Це дрібниця. Я маю на увазі те, що люди, які мають стосунки на одну ніч, встигають завести спільних дітей. Ми з тобою кохаємо одне одного — кохали одне одного. Ми зможемо дати цьому раду. Якщо ти й справді збираєшся залишитися...

— Я побудував будинок, Елло. Чого ти ще хочеш?

— Ти ще в армії?

Я знала відповідь, звичайно.

Він не міг піти, поки нам потрібна була страховка для Мейсі. Але я також знала, що, щойно вона одужає, він не зможе залишитися в одному місці тоді, коли ми більше не разом, коли його тут тримають лише діти.

Його мандрівна душа хотіла б піти далі.

— Це не чесно.

— Так. Я знаю.

Я зітхнула.

— Добре, якщо ти залишишся... Поки що діти можуть приходити, коли захочуть. Якщо ти хочеш далі возити Кольта на футбол, ми це вирішимо. Якщо ти хочеш проводити час із Мейсі на вихідних або в інший час, ми побачимо, як це влаштувати. Ти можеш спілкуватись із ними, а вони з тобою. Ми дорослі, а вони діти. Тож нам потрібно бути дорослішими, ніж діти. Ти маєш обстоювати свої права, і я маю їх тобі падати. І я не хочу приховувати всиновлення від дітей, тож, можливо, щойно Мейсі буде в безпеці, якщо ти все ще будеш тут, ми маємо сказати їм, що ти справді їхній тато. Я маю на увазі, що я мала намір раніше...

Я ледь зупинилася, як побачила, що мене огортають теплі сильні руки й притискають до мускулистих знайомих грудей.

— Дякую, — прошепотів він у моє волосся.

Він так добре пахнув і був таким приємним на дотик. Можливо, якби ми простояли тут довше, нічого б не мало значення. Ми могли б просто зупинити цей момент і жити в ньому, оточені любов’ю одне до одного.

Але ми не змогли. Бо я була в пеклі через нього понад рік і, хай там як сильно я його кохала, не була впевнена, що зможу коли-небудь знову довірити йому своє серце, коли-небудь повірити йому, що він каже правду, коли йтиметься про наші стосунки.

— Будь ласка. І мені шкода, що я забрала їх від тебе. Ти завжди жартуєш, що не маєш досвіду в стосунках, але я його теж не маю. Я робила все не так. Але зараз я буду справлятися краще.

— Я буду поруч, — пообіцяв він. — Я буду поруч і з ними, і з тобою. Я знаю, що ти не віриш мені, і це нормально. Я тобі доведу, що мені можна вірити. Я поверну твою довіру по міліметру за раз. Ти не пошкодуєш, що дозволила мені їх усиновити, я клянусь.

— Я ніколи не шкодувала про це, — сказала я, обіймаючи його руками, а потім вийшла з його обіймів, перш ніж зробити щось дурне, наприклад повірити тому, що він щойно обіцяв.

— Хочеш розповісти дітям?

— Так.

Його обличчя засяяло, як у дитини різдвяного ранку.

Ми знайшли їх за прибраним кухонним столом, і вони негайно припинили свою розмову, щоб поглянути на нас.

— Ти все виправив? — запитав Кольт.

— Трошки не так, маленький чоловіче, — тихо сказав Бекетт.

— Ти перепросив?

— Так, але вибачення не виправляє невиправного.

Потім Кольт глянув на мене.

—Ні.

Бекетт ступив уперед і нахилився. Мені завжди подобалося, як він завжди тримав марку перед моїми дітьми.

— Не можна злитися на людину, яка постраждала, або засуджувати її за це тому, що тільки ця людина знає, який глибокий поріз, розумієш? Це не вина твоєї мами. А моя. — Він подивився на Мейсі, у чиїх очах з’явились сльози. — Моя.

Він підвівся й підійшов до мене.

— Отже, ми не разом, — повторила я. Нічого доброго не буде від спантеличування дітей. — Але я знаю, що ви любите його і він любить вас. Тож відтепер, коли ми порозумілись, ви можете приходити, коли Бекеттові буде зручно. Футбол, лікування, телефонні дзвінки, візити, ми про це ще поговоримо.

Мейсі роззявила рота.

— Правда?

— Правда, — пообіцяла я їй.

Кольт був мовчазною кулькою гніву відтоді, як я розійшлася з Бекеттом, але Мейсі була відкритішою, а іноді й відверто злою.

— Отже, ви не разом, але ми можемо його залишити собі? Він наш?

Більше, ніж просто ваш.

— Я це й кажу.

Діти злетіли зі стільців, обійнявши Бекетта, потім мене, потім знову Бекетта, потім одне одного. Тоді Мейсі знову обійняла Бекетта й щось прошепотіла йому на вухо. Він подарував їй усмішку, після якої в нього майже виступили сльози, і він сказав: «Я теж».

Ми провели дітей до моєї машини, і вони пристебнулися. Коли двері зачинилися, я повернулася до Бекетта, який знову поклав руки в кишені. Оскільки я мала шалений рівень самоконтролю, досить легко помітила, що він нервується.

— Дякую. За вечерю, за те, що приглянув за Кольтом. І за землю, і за будинок, хоч він і не мій. Намір був дивовижний.

— Дякую за них, — відповів він.

— Що вона тобі сказала?

— Ти дійсно хочеш знати?

— Бекетте, — попередила я.

— Вона сказала, що це її бажання, єдине, чого вона хотіла, — це... я, але іншими словами.

— Вона хотіла мати тата, — припустила я. — Щоб ти був її татом.

— Вони діти, — сказав він, знизавши плечима, але я знала, як багато це означає для нього.

— Вони наші діти.

— Послухай, я чув, що ти сказала нагорі, голосно й чітко. Я знаю, що бути разом — це не варіант. Але хай там як банально це звучатиме, я б дуже хотів, щоб ми змогли бути друзями. Навіть якщо це тільки заради дітей.

Стоячи біля будинку, збудованого для мене, я бажала, щоб краще я цього не знала. Хотілося, щоб він ніколи не брехав або щоб ми могли повернути все. Хотілося, щоб він не був обома складними чоловіками, у яких я закохалася. Але він був, і він це зробив.

І незважаючи ні на що, я все одно кохала його.

—Так. Думаю, ми зможемо із цим впоратися.

— Я поверну твою довіру, хай там скільки часу потрібно на це, — знову пообіцяв він.

Навіть якщо я не була готова — не була впевнена, що коли-небудь буду, — я хотіла вірити, що він зможе, і це бажання запалило крихітне зернятко надії в моєму серці.

Це був недостатньо яскравий вогонь, щоб зігріти мене, не такий запалював наше кохання.

Але це була іскра.

—Мені потрібно навчитися давати другий шанс. Маленькими кроками. На добраніч, Бекетте.

Він кивнув і стояв на ґанку, поки ми не зникли з поля зору.

ШІСТЬ МІСЯЦІВ ПО ТОМУ

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

БЕКЕТТ

Лист № 23

Хаосе!

Минуло два дні, як ми поховали Раяна. Ти не приїхав і не відповів на мій лист. Коли я запитала хлопців із твого підрозділу, чи з тобою все гаразд, — принаймні за їхніми зачісками я припустила, що вони з твого підрозділу, — вони сказали мені, що не мають уявлення, про кого я питаю.

Так, вони були з твого підрозділу.

Якщо ти не відповідаєш мені й не приїхав на похорон Раяна, то в мене залишається один варіант, який я не можу змусити себе озвучити. Бо я не знаю, чи зможу це витримати.

Я ніколи не очікувала, що ти можеш стати для мене цією мовчазною підтримкою, тим, хто ніколи не засуджує. Я не усвідомлювала, як сильно стала залежати від тебе, поки тебе не стало тут. І мені страшно. Якось ти сказав мені, що боїшся, лише якщо тобі є що втрачати. І я думаю, можливо, нам є що втрачати.

Нині так багато болю. Я відчуваю, ніби кожну секунду, коли не сплю, у мене максимальна позначка за шкалою болю на маленькій лікарняній табличці. В мене дев’ятка. Я не можу бути на десятці, правда? Тепер, коли в мене е Кольт і Мейсі. Але це дуже боляче.

Раян. Я спостерігала, як вони опустили його під землю на нашому маленькому острові, і досі не можу зібрати всіх шматочків воєдино, щоб створити справжню картину. Все здається туманним, як якийсь кошмар, від якого я не можу прокинутися. Але вночі мені сниться, що Раян удома і ти з'являєшся біля моїх дверей — розмита постать, якої я ніколи не можу пригадати вранці. Сни стали тією реальністю, якої я хочу, але я прокидаюся від кошмарів.

Тож я благаю тебе, Хаосе: не будь мертвим. Будь ласка, будь живим. Будь ласка, не кажи мені, що ти був там з Раяном, що тебе спіткала та сама доля. Скажи, будь ласка, що тебе не поховали десь на похоронах, про які мені ніхто не сказав. Щоб у мене не вкрали єдиного шансу побачити тебе.

Будь ласка, з'явися через кілька тижнів і скажи мені, що в тебе все гаразд, що тобі було надто боляче відповідати на мої листи. Скажи мені, що ти розбитий через Раяна. Будь ласка, з'явися.

Будь ласка, не будь мертвим.

Елла

Ти впевнений у цьому? — запитав Донаг’ю по телефону.

— Так. Ви оформлюєте документи, так?

Я відчепив робочий жилет Хевок і повісив його в її шафку, яка була прямо поруч зі мною.

— Саме так. — Він зітхнув. — Минуло не так багато часу.

— Нині вересень, — сказав я зі сміхом. — Це означає, що минуло півтора року, відколи я пішов у відпустку.

Два роки, як я отримав першого листа від Елли.

—Ти не можеш вічно тримати мене на лаві запасних, тренере.

—У мене є ще три роки.

— Та ні. Вже час.

Я схопив ключі від машини з гачка в шафці й глянув на фотографії, які були на внутрішніх дверях. Похід з Еллою та дітьми минулого місяця. Кемпінг цього літа. Кольт після того, як виграв півфінал ліги. Мейсі через кілька місяців після того, як вона закінчила імунотерапію, нарешті поплавала в озері. Елла з Хевок, її голова в Елли на колінах. Ми з Еллою все ще були в зоні друзів, але це була моя родина, і це був мій дім. Коли мене призначили на посаду з повним робочим днем кілька місяців тому, це означало, що моя нова страховка повністю покривала лікування Мейсі, тож нарешті всі частинки паз-ла були на своїх місцях.

—Я сумую за вами, хлопці. Не брехатиму. Ви були моєю першою сім’єю. Але я ніколи не покину Телльюрайда. Ми обоє це знаємо.

Чорт, Елла розійшлася зі мною сім місяців тому, а я все ще тут.

— Я знайшов дім. Крім того, Хевок товстішає.

Вона заскиглила й схилила до мене голову.

— Все гаразд, ти мені подобаєшся з будь-якими формами, — заспокоїв я її, поплескавши, добре розуміючи, що вона й гадки не має, що я сказав. — І це лише два кілограми.

— Гаразд. Якщо ти впевнений, я прийму це. Але якщо щось зміниться, зателефонуй мені. Зрозумів?

—Так, сер. Але нічого не зміниться.

Він зітхнув.

— Ти незамінний під час штурму, Джентрі.

— Це не те, що ви казали, коли я був там.

— Не можу дозволити, щоб ти став пихатий. До зв’язку.

— До зв’язку.

Почулося клацання, і лінія обірвалась.

Я поклав телефон у кишеню, а потім зачинив наші шафки.

На її було написано «ХЕВОК».

На моїй — «ХАОС».

Бо тут я все ще залишався собою, і, щойно я перестав боротись із цим, я зрозумів, що мені так було нормально.

— Гей, Тесе сказала відвезти тебе додому, якщо ти захочеш повечеряти, — запропонував Марк, коли я вийшов на стоянку.

— Я хотів би, але Елла зателефонувала раніше й сказала, що діти хочуть повечеряти, тож я їду до неї. Передай Тесе спасибі.

— Обов’язково. А як справи? — запитав він, як і щодня. Він став нашим не дуже мовчазним уболівальником.

— Повільно, але просуваються.

— Ти все правильно робиш.

Він помахав рукою, коли ми сідали у свої машини.

Хевок умостилася на своєму сидінні, і я завів машину. Ми їхали додому з опущеними вікнами, Хевок висунула голову у вікно. Було бабине літо: температура повітря все ще перевищувала двадцять, а це означало, що любителі піших прогулянок прибували сюди пізніше, ніж зазвичай у цей сезон, але оскільки День праці минув два тижні тому, у нижній частині Телльюрайда було трохи тихіше.

Я натиснув кнопку на приладовій панелі, і в моїй машині зазвучав голос Елли.

— Гей, ти в дорозі?

— Так. Хочеш, я візьму піцу?

— Це було б чудово.

— Я скоро буду.

— Гаразд. їдь обережно.

Вона поклала слухавку, і я всміхнувся. Не разом, але нам було добре. Звичайно, сексуальне напруження все ще було і я кохав її — це ніколи не зміниться, — але я щодня доводив Еллі, хто я, своїми вчинками, і я не міг не сподіватися, що одного дня цього буде достатньо, щоб виправити все зруйноване.

Але ж я брехав їй одинадцять місяців, і минуло лише сім місяців покаяння.

Правда була в тому, що я б чекав вічно.

Тим часом ми були як одружені, але без усієї шлюбної частини.

Були дні, коли я думав, що наш другий шанс уже скоро, і дні, коли я відчував, що вона за мільйон кілометрів. Але ніхто з нас більше ні з ким не зустрічався, і я тримався тієї крихітної надії, що миті, коли я ловив її погляд на собі, означали, що ми зближуємося.

У нас було стільки часу, скільки їй було потрібно.

Я припаркувався перед піцерією та взяв Хевок із собою, поки вони записували наше замовлення. Найсмішніше в тому, що ти десь пускаєш коріння, було те, що люди вже знали мене. Знали Хевок.

— Ось, містере Джентрі, — сказав син Таннерса, простягаючи мені три коробки. — Привіт, Хевок.

— Гарна була гра в п’ятницю, — сказав я йому, розплачуючись.

—Дякую. Ви прийдете наступного тижня?

— Я б не пропустив такого, — сказав я, виходячи спиною з дверей, несучи піцу.

Я помахав кільком людям, яких упізнав, і поклав піцу між додатковими сидіннями Мейсі та Кольта, а Хевок стрибнула на пасажирське сидіння. Близнюкам скоро виповниться по вісім, а це означало, що в мене стане набагато більше місця в машині. Я подивився на розчавлену пачку печива Oreo в підскляннику Кольта й закотив очі.

Через цю дитину мене вб’ють.

За кілька пісень на радіо я під’їхав до Елли та відчинив двері. Вилетіла Хевок й помчала вітати дітей.

— Бекетте! — гукнула Мейсі, збігаючи сходами.

Її світле волосся відросло невеликими кучерями й тепер доходило їй до вух. П’ятнадцять чудових сантиметрів волосся без хіміотерапії. Ми все ще затамовували дихання, спостерігаючи за її аналізами крові та комп’ютерною томографією, але вона пройшла імунотерапію із чудовим результатом, і тепер це була гра в очікування, поки її організм боровся сам.

— Привіт, дівчинко, — сказав я й обійняв її вільною рукою. — Як справи в школі?

—Добре! Я успішно склала ще один попередній тест з орфографії.

—Хіба ти не розумничка?

Я поцілував її в маківку, коли ми піднялися на ґанок.

— А в тебе, Кольте?

— А я не склав, — відповів Кольт, просуваючись, щоб обійняти мене.

— Це лише пробний тест, хлопче. Вчитимемося, гаразд?

Він кивнув і відчинив нам двері.

— Я приніс їжу! — крикнув я.

— О, мисливець повертається, — з усмішкою сказала Елла, виходячи зі свого кабінету. — Хороший день?

— Уже так.

Мої очі оглянули її білий сарафан, помітивши її засмаглу шкіру, кучеряве волосся та довгі ноги. Чорт, я сумував за її тілом. Сумував за тим, як вона дихала мені на вухо, за тим, як вигиналася її спина, коли я був у ній, за тим, як ми віддавались одне одному. Але ми ще не були разом, тому я сказав своєму члену заспокоїтися й відніс піцу на кухню.

— Гарна сукня. Кудись ідеш?

Останнім часом вона частіше гарно одягалася. Оскільки Мейсі ходила на сканування щотижня, а потім через тиждень, Елла мала більше часу для себе, і це було помітно. її шкіра сяяла, очі сяяли, і це точно не були ноги єті.

— Ну, Девід Робіне запросив мене зустрітися сьогодні.

Вона провела рукою по моїй і подивилася на мене широко розплющеними очима надто невинно, махнувши віями. Боже, вона справді фліртувала зі мною?

Тепер я був і веселий, і збуджений, і до біса ревнивий водночас.

Я не пропустив її усмішки, коли коробки сковзали з моїх рук на стільницю, але я спіймав їх перед тим, як обід опинився на паркетній підлозі. О так, моя дівчинка дражнила мене.

Робіне запрошував її на побачення щомісяця відтоді, як ми розійшлися. Невдовзі я збирався з’явитися в нього вдома й запросити його на побачення кулаком. Дурний симпатичний хлопчик.

—Так?

Я намагався запитати безтурботно після того, як перестав возитися з коробками.

— Ну, я знаю, що Дженніфер Беннінґтон запросила тебе, коли ти сьогодні обідав з дітьми. Вона переслідує тебе із часів... з прадавніх часів?

Вона помінялася зі мною стороною, провівши рукою по моїй спині, перш ніж подивитися на мене з легкою усмішкою.

Вона ніколи мене так не торкалася. Я не знав, що з нею сталося, але мені це сподобалось.

— Не дратуй ведмедя. Ти знаєш: сьогодні я сказав їй «ні». Так само як я кажу їй «ні» щоразу й далі говоритиму «ні».

Вона потягнула зубами нижню губу й кинула на мене такий погляд, якого я не бачив сім місяців. Якщо вона не приборкає цього погляду, вона за десять секунд опиниться на стільниці.

— Елло?

—Що?

Вона танцювала на іншому боці кухонного острівця.

— Ти щойно покрутилася?

Щось зараз буде.

— Можливо. У мене гарний настрій.

—Дуже схоже на те.

Я витяг із шафи чотири тарілки.

— Тож я припускаю, що ти не їстимеш із нами, — передражнив я, бажаючи побачити, як далеко вона зайде із цим.

— Чому ти сказав їй ні? — спитала Елла, підсовуючись до мене.

Її волосся було розпущене й спадало по спині. Мої пальці кортіли переплестися в ньому й відчути пасма на своїй шкірі.

— Ти знаєш чому.

Так, ми спілкувались, але вона мене вбивала. Повільно. Мучила мене. Вона подивилася на мене, така до біса гарна, що в мене перехопило дух. Я перевірив, чи діти ще надворі, перш ніж поглянути на неї.

— Бо я все ще кохаю тебе.

Я казав їй це принаймні раз на тиждень, щоб вона знала, що я роблю все це не лише заради дітей. Я попередив її, що нікуди не поїду, що наша дружба чудова, але мені потрібне її серце. Я намагався випробувати цю різку чесність.

Її губи розтулилися, і, якби це було вісім місяців тому, я б поцілував її. Зробив би набагато більше, ніж поцілував би її, коли б діти лягли спати. Але це було не вісім місяців тому, це було тепер.

— Я теж сказала Девіду ні.

Вона всміхнулася й відвернулася.

— І чому?

Дідько, тепер я теж усміхався. Ця жінка зводила мене з розуму, але так: я все одно кохав її всіма кісточками свого тіла. Як я міг не кохати?

— Так, звичайно. У нас же були плани на вечерю, чи не так? — сказала вона з краю кухні, прямуючи до вхідних дверей.

Це не було освідчення в коханні. Я не чув нічого такого від неї з тієї ночі, коли ми вмовилися бути просто батьками для дітей разом. Але я був дуже терплячим.

— Час вечеряти! — гукнула вона, відчинивши двері, і почувся гуркіт двоногих і чотириногої.

— У мене Хевок!

Кольт схопив її їжу й поклав на тарілку.

Мейсі рознесла повні тарілки з піцою на наші місця за столом. Дивлячись, як усі сідають на свої місця, а Елла ставить мені на тарілку склянку солодкого чаю, я зрозумів, що в наших стосунках нічого не змінилося, крім фізичного аспекту.

Вона все ще була першою, хто телефонував мені, коли траплялося щось хороше.

Я все ще був тим, на кого вона спиралася, коли щось ішло не так.

Вона була поруч зі мною, коли я дізнався, що ще один хлопець з мого підрозділу загинув минулого місяця.

Ми все ще сиділи на тих самих місцях за столом.

Я приніс Еллину тарілку й поставив її перед нею.

— Чи можу я прочитати молитву? — запитала Мейсі, коли я сів.

—Так, прошу.

Ми взялися за руки — я з Еллою та Мейсі, а Кольт прямо навпроти мене — і схилили голови.

— Наш дорогий Небесний Батьку, дякую Тобі за наш день і за все, що Ти дав нам. За наш дім і нашу родину: за Кольта, і маму, і Бекетта, і Хевок. І дякую за лікарку Г’юз. Але особливо дякую тобі за те, що ти допоміг мені позбутися раку.

Моя голова різко підвелась, мій погляд злетів на Мейсі, яка беззубо всміхнулася мені, бо в неї випали передні зуби. Вона кивнула, і я ледь не розтанув. Я повернувся до Елли, по обличчю якої текли сльози.

—Жодних ознак захворювання. Сьогодні нам зателефонували.

Її усмішка була такою широкою, коли вона сміялася. Чиста, прозора, необмежена радість.

— Не може бути!

Кольт розвів руками, показуючи класичний знак перемоги. Принаймні я не останній про це дізнався.

Я відштовхнувся від столу так швидко, що мій стілець упав на підлогу. Потім я схопив Мейсі з її стільця й обійняв. Вона вткнулася обличчям у мою шию, і моє тіло тремтіло, коли я міцно тримав її.

З нею все буде добре. Вона зробила це. Вона житиме.

— Бекетте? — запитала вона.

—Так, дівчинко?

— Я не можу дихати, — пропищала вона.

Я засміявся й посадив її.

— Ми нарешті змусили тебе жити, а тепер я задушу тебе у своїх міцних обіймах.

—Моя черга!

Кольт схопив сестру, і вони підскочили й обійнялися.

— Гей, — сказала Елла, стоячи позаду мене.

Я обернувся, і вона потяглася до мого обличчя, витираючи сльози, яких я навіть не помітив. Перетнувши межу, я обхопив її руками й пригорнув до себе.

Вона розтанула в моїх обіймах, її голова прилягала саме до її улюбленого місця під моєю ключицею — і мене захопило полегшення.

Вона міцно тримала мене, розкинувши руки на моїй спині, а я сперся підборіддям їй на маківку.

— З нею все буде гаразд, — прошепотів я.

Елла кивнула.

Ми стояли там довго, поки Кольт і Мейсі бігали по дому, кричали й сміялися.

—Хороший сюрприз? — спитала Елла, віддалившись лише так, щоб подивитися на мене.

— Найкращий з усіх можливих. У світі.

Я обхопив її щоку рукою, погладжуючи великим пальцем її ідеально м’яку шкіру.

— їжа! — вигукнули близнюки, порушуючи нашу тишу.

Ми розійшлися й сіли їсти найсмачнішу теплу піцу, яку я коли-небудь їв у своєму житті.

* * *

— Дозволь мені це зробити, — сказав я Еллі, прибираючи посуд через кілька годин.

— З Кольтом усе гаразд? — запитала вона, загортаючи піцу.

— Після того як я прочитав «Там, де водяться диковиська» вдесяте, він був задоволений, — сказав я їй. — Що там Мейсі?

— Лягла спати без викрутасів. Я думаю, що вона емоційно виснажена.

Вона відкинулася на стіл і спостерігала, як я кладу тарілки в посудомийну машину.

— Це зрозуміло.

Я зачинив посудомийну машину.

— Я не можу повірити, що все закінчилося.

— Так. Це так сюрреалістично. — Вона подивилася вбік. — Я маю на увазі, вони сказали мені про частоту рецидивів, і вона висока. Справді висока. Отже, хвороба може повернутися. Але якщо вона протримається п’ять років, тоді шанси...

— Елло, — перебив її я, ступаючи перед нею й беручи її обличчя руками. — Не думай про те. Відчуй себе щасливою. Це найкращий різновид добра, і ти це зробила. Ти допомогла їй дістатися сюди.

— Ти теж допоміг їй.

Її голос став м’якшим, і вона сперлася на мою руку.

— Добре, ми разом допомогли їй. Тож будьмо щасливими.

Вона піднялася навшпиньки й поцілувала мене.

Мій шок тривав цілу мілісекунду, перш ніж я поцілував її у відповідь.

Я проводив губами по її губах, насолоджуючись кожним дотиком, бо ніколи не знав, чи зможу зробити це знову. Коли її губи розтулилися, я взяв усе у свої руки й поглибив поцілунок.

Її спина вдарилася об стільницю, коли мій язик потрапив їй у рот.

Потім її руки стиснули мою сорочку, її солодке скиглення лунало мені прямо у вухо, коли поцілунок став вибуховим. Знову й знову я брав її губи, цілував її, доки вона не вигнулася проти мене, її груди притиснулися до моїх грудей.

Я відірвався від її губ і відступив.

— Елло. — Моє дихання було нерівним, моє серце гриміло, і я був майже впевнений, що якщо не заспокоюсь, то за лічені хвилини втрачу свій член через задуху в боксерах.

— Бекетте.

— Що ти робиш?

— Беру своє щастя. Ти моє щастя.

Вона підійшла.

— Що це...

Вона перебила мене ніжним поцілунком.

— Просто будь моїм щастям і дозволь мені бути твоїм. Ми можемо вирішити все завтра.

Якби я був сильнішим або трохи менш емоційно піднесеним після одужання Мейсі, я міг би піти геть. Я міг би сказати «ні» й змусити її поговорити про наші стосунки. Я був би обережнішим зі своїм серцем.

Три речі.

По-перше, я кохав її.

По-друге, вона була всім, чого я хотів. Отже, якщо це все, що я міг мати з нею, я не збирався відмовляти їй. У жодному разі.

По-третє, я використав би сьогоднішній вечір, щоб нагадати їй, чому ми маємо бути разом, щоб завтра ми вирішували лише, де житимемо разом.

Я схопив її сідниці своїми руками та підняв її до себе, цілуючи глибоко й сильно.

— Тримайся щиколотками, — наказав я їй.

Вона це зробила, обхопивши ногами мою талію.

Я цілував її, поки ми йшли сходами та коридором, я ніс її через будинок, наче вона була моєю головною нагородою.

Я не зупинявся, коли зачиняв двері спальні й замикав їх за нами або коли клав її посеред ліжка.

Вона перервала поцілунок, перебираючи ремінь на мо їх джинсах, коли я скидав черевики та шкарпетки. Потім мої руки перемістилися вгору по її стегнах, а мій рот ішов за ними, цілуючи кожне чутливе місце, яке я знав.

— Я сумував за цим, — сказав я їй.

— Я також, — відповіла вона, зануривши руки в моє волосся, а я провів зубами по її трусиках. — Бекетте. — Її стегна вигиналися в моїх руках.

Я швидко попрацював над її маленькими мереживними стрингами й скинув сукню через голову, а потім і бюстгальтер максимум за хвилину. Тоді вона стала повністю голою, розкинувшись переді мною з розкритими обіймами та усмішкою.

Так, це й було моє щастя, гаразд.

Я зняв решту свого одягу, а потім накрив її тіло своїм.

— Ти впевнена? — запитав я.

— Я впевнена.

Вона потягнула мене для поцілунку, і наші губи пристрасно зустрілися. У цьому не було нічого ніжного: це був результат довгих місяців відмови від потреби та наслідок душевного болю.

Я йшов униз по її тілу поцілунками, а вона звивалась піді мною. Коли я навис над верхівкою її стегон і схопив їх, її нігті торкнулися моєї шкіри голови.

— О, Бекетте.

Якби вона ще раз так вимовила моє ім’я, я був би її добровільним слугою вічно. Особливо якби малося на увазі, в ліжку.

Я доторкнувся до неї губами, і вона відступила. Я притиснув її стегна й невпинно цілував її, поки вона знову не почала викрикувати мого імені, а її голова билась об подушку. Я сумував за цим смаком, за тим, як її ноги напружувалися, коли вона була вже близько, за тим, як вона занурювала пальці в моє волосся, коли втрачала розум. Я й далі працював своїм язиком, не даючи жодної паузи, жодного шансу втекти від того, що, я знав, швидко настане.

Коли вона почала тремтіти, я натиснув ще сильніше, поки вона не кінчила, заглушивши крик своєю долонею. Вона була найсексуальнішою, найчуттєвішою жінкою, яку я коли-небудь бачив.

Коли її ноги розслабилися, я піднявся над нею, знайшовши секунду для того, щоб оцінити скляний блиск її блакитних очей, її заціловані губи та рум’янець на щоках.

— Ти прекрасна.

Її усмішка була повільною і якоюсь навіть інтимнішою за те, що я щойно з нею зробив.

—Я майже забула, як це було між нами, — зізналася вона. — Або я казала собі, що запам’ятала це неправильно.

— Це електричний струм.

— Нагадай мені знову.

Вона підтягнула коліна, і я зашипів, коли мій ерегований член прослизнув крізь її змазку до входу.

—Таблетки?

— Ніколи не кидала, і більше нікого не було.

— Ти була для мене саме тією єдиною з першого листа. Тільки ти. Завжди ти.

Я поринув у неї, поки повністю не ввійшов. Я вдома.

— Я кохаю тебе, Елло.

Вона притягнула мою голову до своєї, і ми припинили розмовляти. Хай там яким швидким був її перший оргазм, тепер я не поспішав, смакуючи кожен рух, щоразу зупиняючись, коли ми збиралися кінчити разом. Я використав усі свої навички та витривалість, щоб показати свої почуття до неї за допомогою наркотичних поцілунків і повільних глибоких поштовхів.

Вона зустрічала мене рух за рухом, наші тіла вигиналися разом ідеально, ми доходили до шаленства. Коли її тіло стиснулося навколо мого під час другого оргазму, на її губах було моє ім’я, а в її руках — моє серце. Я кінчив майже відразу за нею, упав на неї та швидко перевернув нас набік, щоб не розчавити її.

— Все добре? —- запитав я, відкидаючи її волосся з обличчя.

— Мені набагато краще, ніж просто добре. Це ідеально. Я задоволена. Цілісна. Я вдома.

Вона сонно, з усмішкою потягнулася.

— Щаслива. Дійсно, дуже щаслива.

— Я також.

Вона знову перекотилася так, що опинилася нагорі, усміхаючись мені, її волосся було завісою, яка оточувала нас.

— Б’юся об заклад: я зможу зробити тебе ще щасливішою.

І ми почали все знову.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

ЕЛЛА

Лист № 20

Елло!

Отже, Кольт хоче будиночок на дереві, так? Б'юсь об заклад, що ми з твоїм братом впораємося із цим завданням.

Не хвилюйся, що твої думки автоматично перемикаються на Мейсі. Я б хвилювався, якби цього не траплялося. Те, через що ти проходиш, пояснює все. Я до біса багато думаю про вас, хоча ніколи навіть не бачив ні тебе, ні дітей.

Але нумо трохи відвернемо твою увагу. Кілька місяців тому я пообіцяв, що розповім тобі історію про те, як з'явився мій позивний. Отже, було це так. Хаос. Весь цей стан дисфункції, коли все розлітається без причини, чи не так? Це добре описує мене. Саме так. Підростаючи, я потрапляв у халепи де тільки міг, або іноді вони просто самі знаходили мене. Мене називали Хаосом, бо, коли я з'являвся, руйнування було неминучим. Зазвичай це стосувалося майна, але іноді й людей. Багатьох людей. Хтось прив'язується, а я не можу його впустити і вдаюся до самознищення, поки він не піде. Я достатньо дорослий і бачу все це, але не аж так хвилююся про це самознищення, щоб боротися з ним.

Отже, ми з твоїм братом пішли в бар одразу після відбору, і він почав залицятися до дівчини. Я не бачив її обличчя — лише тіло в сукні, що просвічувалася. Він припустив, що вона повія, — не питай мене чому, бо я не знаю, — а потім виявилося, що вона дружина одного з наших інструкторів.

І почалось. Той чувак збожеволів, бар ходив ходором, бо втрутився я, і, коли всім розбили носи і перестали літати пляшки, я обернувся й зрозумів, що вона та, з ким я виріс. А вона просто подивилася на мене й сказала: «Якзавжди, ти приходиш — і все йде шкереберть. Ну Хаос». Твій брат та інструктор почули це, і відтак це ім'я причепилося до мене.

Так, таке моє визначення. Я заходжу — і все летить шкереберть. Ти все ще впевнена, що хочеш, щоб я приїхав? Жартую, ти ж знаєш, що я приїду.

Я сподіваюся, що в тебе будуть упаковані подарунки для дітей, розвішані гілки й усе таке. Мені подобаються маленькі лампочки на батарейках, які надіслав Кольт, і маленьке рожеве дерево від Мейсі.

Побачимося пізніше,

Хаос

Я потягнулася, відчуваючи неймовірний біль у місцях, де не відчувала його, відколи...

Тепла сильна рука обхопила мою талію й повернула мене назад у вигин дуже міцного чоловічого тіла.

Бекетт.

Я чекала, доки наростатиме паніка, таке чортове відчуття, коли помилка вже допущена й ти не міг нічого зробити, крім як упоратися з наслідками. Але паніки не сталося, бо це не була помилка. Лише солодке задоволення та біль у добре залучених м’язах.

Скільки разів минулої ночі ми опинялися одне в одному? Три?

Я сказала йому, що ми поговоримо про наші стосунки сьогодні, і я дійсно збиралася це зробити. Це був батько моїх дітей, хлопець, який побудував не один, а два будиночки на деревах, який виконував свої обіцянки, попри всі мої сумніви в ньому.

І незважаючи на брехню, обман і все, що стало відомо, я кохала його. Це ніколи не змінювалося. І, щиро кажучи, я давно пробачила йому брехню. Коли я змогла отямитися після всього, я перечитала листи. Побачила ненависть до себе, яку він маскував, справжнє відчуття, що він не вартий любові та спілкування з людьми.

Коли він нарешті потоваришував з Раяном, а потім утратив його, він почав накручувати й звинувачувати себе. А я просто випадково потрапила в цей вир.

А щодо довіри? Він старанно відбудовував її протягом останніх шести місяців, жодного разу не вагаючись і завжди заявляючи про свій намір. Такої невблаганності неможливо було ігнорувати, і тепер, коли Мейсі подолала рак, настав час зрозуміти, що ми з Бекеттом робитимемо зі стосунками.

Уперше за багато років я могла використати момент, щоб поставити себе на перше місце. Я хотіла його.

— Мамо! Ходімо, ми запізнимося! — покликала Мейсі з коридору.

Я витягнула шию, щоб поглянути на годинник.

— Чорт! Бекетте, ми спізнилися!

Я вилетіла з ліжка, побігши по халат, який весь час висів на дверях, але я його ніколи не одягала.

— Що?

Він піднявся, покривала впали з нього.

Господи, цей чоловік був прекрасний!

Від погляду на нього текла слина. Ось чому можна спізнитись.

— Нам потрібно йти. Вже сьома тридцять! Діти мають бути в школі о восьмій, інакше вони пропустять екскурсію!

Я вибігла в коридор і побачила обох дітей одягненими, у бейсболках, із зав’язаними кросівками для походу.

—Доброго ранку.

Вони всміхнулися мені, що свідчило, що вони точно знають, хто зараз у моєму ліжку.

Батьківський провал.

— Ну й хто нас веде до школи? — запитала Мейсі, трохи підстрибуючи навшпиньках.

— Так. Ти чи Бекетт? — додав Кольт, так само підстрибуючи.

—Добре, ми обговоримо це пізніше. Треба збиратись. Негайно.

— Ми вже зібрались! — сказала радісна Мейсі. — Сніданок?

— Мюслі, — сказав Кольт. — Ми знали, що ти розсердишся, якщо ми вмикатимемо плиту.

— А ми хотіли, щоб ти поспала.

Мейсі підняла пальці й почала рахувати.

— Сніданок — зроблено. Зуби почистити — зроблено. Хевок нагодована. Вона спала зі мною вчора ввечері, але вона стягує на себе ковдру, тож сьогодні піде до Кольта.

Діти автоматично припустили, що ми знову разом, бо я дозволила Бекетту спати в моєму ліжку... Чи, можливо, ми ще не були разом. Зараз абсолютно не було часу думати про це. Мій момент закінчився, і діти знову були в пріоритеті. Ми з Бекеттом поговоримо пізніше. За столом. З купою одягу на собі. Тоннами одягу. Можливо, в парках.

— У нас є туристське взуття, капелюхи, штани та флісові кофти, і ми намастили одне одного протисонцевим кремом. Усе, що нам потрібно, — це обід.

Вона перестала рахувати.

— Обід. Я можу його приготувати... за десять хвилин, які ще маємо.

Я побігла в спальню й побачила, що Бекетт уже одягнений, він мав неймовірно сексуальний вигляд після сну. Секс був дуже схожий на цукор: відмовтеся від нього — і через певний час ви не сумуватимете за ним, але, щойно почнете знову його їсти, чекатимете на наступний шматочок. І мені хотілося ще один. Дуже хотілося.

— З дітьми все гаразд? — запитав він, зав’язуючи черевики.

— О, та наче все нормально. Можливо, мені знадобиться твоя допомога.

Я скинула халат і натягнула спідню білизну.

— Бекетте, зосередься.

— О, я зосереджений. Повір мені.

Його очі були прикуті до моїх сідниць.

Бюстгальтер наділа, застібнула.

—У нас є десять хвилин, перш ніж вони мають піти...

— Обіди?

— Саме так.

— Я допоможу, — сказав він, уже прямуючи до дверей.

Він схопив мене за плечі, пройшовши повз мене, не даючи мені впасти, коли я стрибала, як божевільна, з однією ногою в джинсах.

—Доброго ранку, — тихо сказав він, поцілувавши мене в лоб.

—Доброго ранку й тобі, — відповіла я, і він вийшов за двері.

Боже, мені це надто сильно сподобалося.

Повернення до того солодкого ритму, який був у нас, коли були разом. Знаючи, що ті хихикання, які я чула, піднімаючись сходами, були наслідком перебування щасливих дітей зі своїм татом неспокійного ранку.

Я одягнула свою зелену футболку з довгим рукавом і V-подібним вирізом та побігла сходами вниз у шкарпетках і з черевиками в руках. Тоді зупинилася на порозі кухні й хвилину спостерігала за сценою, якої в нас не було раніше.

Бекетт працював за стільницею, скручуючи рулети з м’ясом і сиром, Мейсі наповнювала пляшки водою, Кольт хапав йогурти.

— Мені здається, що я чекав цього дня цілу вічність, — сказав Кольт, кидаючи яблука в коричневі паперові пакети. — Цілий день без школи — лише піші прогулянки.

— Ну, це свого роду школа, — заперечила Мейсі.

— Ти знаєш, що я маю на увазі.

Кольт смикнув її за шапку.

— Я б цілими днями ходив пішки, якби так можна було заробити на життя, — дражнив Бекетт, нарізаючи рулети.

— Ти й так це робиш! — відповіла Мейсі, хихикаючи. — Ну, так! — відповів він із враженим обличчям.

Це була досконала картина, і я знала, що можу мати її до кінця свого життя... щойно в нас буде час поговорити. Сьогодні ввечері, можливо?

— А як щодо солоденького? — запитала я, гладячи Хевок по дорозі до комори. — М&М підійде?

— Так! — кричали діти, коли я кидала їм потрібні для екскурсії паперові пакети.

— Добре, це все? — спитав Бекетт.

— Я думаю, ми готові, — сказала я йому. — Діти, беріть свої сумки та сідайте в мою машину.

Вони обоє обняли Бекетта й вибігли за двері.

Ми секунду дивилися одне на одного через кухонний острівець, перш ніж він відкашлявся.

— Я відчуваю, що маю щось сказати.

Я обійшла острів, піднялася навшпиньки й ніжно поцілувала його в губи.

— Я також так думаю. А як щодо того, щоб поговорити пізніше ввечері?

У його зелених очах пробіг спалах надії, і він усміхнувся.

— Тоді сьогодні ввечері.

Ми вийшли, узявшись за руки, і він помахав дітям, коли ми спускалися під’їзною доріжкою. Вони можуть запізнитися на дві хвилини. Гаразд, на три.

Я припаркувала машину, коли діти з другого класу зайшли в автобуси.

— Добре, знайдімо місіс Ріверу, — сказала я дітям, коли ми приєдналися до натовпу.

— Я бачу її! — сказала Мейсі, показуючи вперед.

— Мені дуже шкода, що ми запізнилися, — сказала я їй.

Вона всміхнулася, в куточках її карих очей з’явилися зморшки.

— Нічого страшного, ви прийшли вчасно. Кольт, Мейсі, заходьте в автобус зі своїм класом.

— Бувай, мамо! — сказала Мейсі, швидко поцілувавши мене в щоку.

— Ти йдеш, Кольте? — запитала Емма з вікна автобуса над нами.

— Так! — відповів він. Закоханість усе ще була сильною, але вона й справді була наймилішою дівчинкою. Кольт обійняв мене за талію, і я поцілувала його в маківку.

— Гарно вам провести час, і візьміть мені червоних листочків, якщо побачите. Золоті скрізь, але червоні тут рідко трапляються.

— Зрозумів!

Він помахав рукою та втік, узявши Мейсі за руку, коли вони заходили в автобус.

Я повернулась у «Солітьюд» і взялася за роботу.

Цього місяця в нас було два весілля, і всі будиночки були заброньовані. Ті три, які ми будували протягом літа, були майже готові, залишилося лише пофарбувати паркетну підлогу.

Години минали за роботою з документами та спілкуванням з гостями, поки я не зрозуміла, що вже майже обід.

— Чи сьогодні вранці я бачила не машину Бекетта, яка від’їжджала від твого будинку? — запитала Хейлі, висунувши голову в мій кабінет.

— Можливо, — сказала я, не підводячи голови.

— Давно вже час.

— Це тебе не стосується, — сказала я їй, відкладаючи ручку й дивлячись угору.

Я навіть не сказала Бекетту, що відчуваю, а він заслуговував почути це першим.

— Уже час. Цей чоловік кохає тебе, і так, я знаю, що він припустився помилки, але він майже ідеальний, чорт забирай. Ти ж це знаєш? Бо тепер я ходжу на побачення, і, якби в мене був хтось, як Бекетт, відданий мені та дітям, я б трималася за нього.

— Розумію.

— Це добре, бо він ідеальний. Я бачила його прес, коли він бігав, і, якщо твоя пральна машина зламається, маєш чудову альтернативу.

— У нього вдома є дві пральні машини. Тому все добре, — пожартувала я.

— І він збудував тобі дім! Я маю на увазі, чи це через секс? Такий поганий?

Вона притулилася до моєї дверної рами.

— Я не думаю, що Бекетт знає, що таке поганий секс.

Що він знову доводив мені минулої ночі. Знову й знову. Навіть коли ми були шалені та швидкі, нашої хімії було достатньо, щоб штовхнути мене через край. Чоловік викликав у мене божевільне хвилювання просто своїм існуванням.

— Серйозно. Тримайся за нього.

— Елло, — сказала Ада з порога.

— І ти туди.

Я закотила очі, коли вони з Ларрі ввійшли.

— Слухай, так, Бекетт ночував у мене минулої ночі.

І так, він... Бекетт.

— Елло! — вигукнула Ада.

— Вибачте. Що ти хотів?

Ларрі зняв кепку й провів рукою по густому сріблястому волоссю.

— Я прослуховував радіочастотні хвилі в сараї.

— І?

Нарешті на їхніх обличчях зафіксувалися вражені вирази.

— Що сталось?

— Пошуково-рятувальний виклик. Телефонували в Телльюрайд, а не лише в округ.

Вони обмінялися поглядами, від яких у мене серце пішло в п’яти.

— Бекетт? З ним усе гаразд?

З ним усе має бути гаразд. Я його кохала. Я не вирішила, що робити зі стосунками, але знала, що не можу без нього жити.

Ларрі кивнув.

— Бекетта викликали. Елло, дзвінок був зі стежини Васатча.

Моє серце завмерло.

— Діти.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ

БЕКЕТТ

Ротори крутилися наді мною в знайомому ритмі, поки земля віддалялась. Хевок сиділа поруч зі мною, її вуха були відкинуті.

Вона могла впоратися з подорожами на вертольоті, але все одно не була їхньою прихильницею. Я застібнув шолом і ввімкнув радіо.

— Гаразд, ми тут. Яка в нас надзвичайна ситуація?

Ми були надворі, проводили кілька вправ, коли надійшов дзвінок. Я почув «стежина Васатча» й більше нічого. І я не досить добре знав кожну туристичну стежку в окрузі, щоб згадати, яка саме це була.

Я схопив своє спорядження й накинув на Хевок спорядження для альпінізму. Ми помчали, поки запускали вертоліт.

— У них дитина загубилась, — сказав по радіо Дженкінс — лікар-резидент.

— Загубилась?

По спині пробіг холод. Де сьогодні були діти? Елла підписала той дозвіл, а я не питав.

— Так. Це все, що ми знаємо. Повідомлення, що дитина зникла, надійшло близько десяти хвилин тому.

Я кивнув і визирнув у відчинені двері, коли ми проминули водоспад Брайд-Вейл і попрямували вгору. Я розсіяно погладив Хевок по голові, коли ми повільно піднімалися.

— Гадаю, ми можемо приземлитися тут, — сказав пілот, і я подивився, куди він показує.

Невелика галявина перетиналася зі стежкою — широкою та проїжджою.

— Коли ми опинимося на землі, ви обоє робіть свою справу, — наказав начальник Нельсон, який сидів на лаві поруч із Дженкінсом. — Округ залучений, але вони знають, що ти приїдеш, оскільки їхні собаки ніколи не можуть нічого знайти.

—Зрозумів.

Дитина. Моя кров почала шалено текти по венах, як це було перед кожною місією, у якій я брав участь. Це був той самий адреналін, але набагато страшніший.

— Скільки часу минуло, перш ніж повідомили, що дитина зникла?

— Вони не знають. Свідок шокований. Якщо дитина зісковзнула зі стежки, то після обриву там досить густий ліс.

Боже мій.

—Дитина могла впасти зі скелі?

Я сканував місцевість, але ми були занадто близькі до посадки, щоб побачити повну картину.

— Схоже на те. Мене не здивує, якщо це перетвориться на операцію з пошуку тіла.

Моя щелепа стиснулася. Не на моїй зміні. Я не збирався втрачати дитини через жахливий піший похід у Колорадо.

— Ми почекаємо тут. Скажіть, що вам потрібно, — вигукнув пілот, коли ми відчепили та скинули шоломи.

Я підняв йому великий палець, коли він подивився через плече, а потім узяв Хевок за повідок, подаючи їй знак рукою, що час іти.

Вона залишилася поруч зі мною, коли я зіскочив на кілька метрів і попрямував до команди з округу.

— Місце лежить приблизно за чотириста метрів вгору по цій стежці, — сказав їхній начальник, стоячи в центрі кола. — Вчителі та деякі учні все ще там, тому будьте обережні.

Вчителі. Учні.

Я не чекав решти інформації, просто щодуху побіг вгору по стежці, Хевок бігла в ногу зі мною. Це була кам’яниста місцевість, навіть іти стежками було непросто, але висадка на півдні просто приголомшила мене. Важка, груба, сувора місцевість, але не надто драматична. Поки скеля не стала стрімкою. Обрив.

Чорт, дитина не могла вижити після такого падіння.

Я прискорив темп, майже пробігши решту стежки, проминувши кількох людей у формі з відділу шерифа, поки не завернув за ріг.

Тоді я зупинився так швидко, що мене трохи занесло на камені.

Місіс Рівера стояла, хитаючи головою, розмовляючи з поліціянтом. Вона тремтіла, по обличчю текли сльози.

— Місіс Рівера! — гукнув я, змушуючи себе рухатися вперед.

— Містере Джентрі, о боже. — Вона прикрила рот.

—Де мої діти?

Я намагався тримати голос рівним, але це все одно прозвучало як придушений рев.

Вона озирнулася через плече, і я обійшов її, оглядаючи невелику групу учнів, які сиділи навпроти гори, навіть не виймаючи пакетів з обідом, і всі були напрочуд тихі. Мої очі переглянули п’ятдесят чи близько того, поки...

— Бекетте! — Мейсі заплакала, її маленьке тільце виринуло з натовпу.

Вона кинулася на мене, і я зловив її, міцно обійнявши. Вона ридала в мою шию, її тіло тремтіло з кожним криком.

Один є. Я ковтнув і дозволив собі відчути, як б’ється її серце, коли моя рука підтримувала її спину. З нею все гаразд. Вона була тут.

— Все гаразд, дівчинко Мейсі. Ти зі мною, — сказав я, дивлячись повз неї, далі оглядаючи групу.

Де, в біса, був Кольт?

Я знову глянув, і кров захолола.

— Мейсі.

Я опустився на коліна, щоб вона могла стати, а потім зняв її зі своєї шиї.

— Де Кольт?

— Я не знаю, і нам нічого не скажуть, поки сюди не прийдуть дорослі.

По її щоках текли сльози.

— Там є ще одна група.

Вона вказала на стежку приблизно за десять метрів, де перебувала інша група учнів.

— Гаразд.

Я сперечався про те, щоб дозволити їй їхати з класом, цілих дві секунди. Чорт забирай! Якщо одна дитина вже зірвалася вниз, моя донька не буде наступною.

—Ходімо зі мною.

Я підняв її на руки, підтримуючи на своєму передпліччі, підіймаючись стежкою. Щойно ми відійшли від першої групи, я подивився на Хевок і спустив її з повідка. Якби хтось із батьків злякався, мені було б байдуже: вони могли б поцілувати мене в дупу.

— Шукай Кольта.

Вона понюхала Мейсі, безсумнівно, відчувши запах Кольта, а потім притулила ніс до землі, прямуючи до невеликої групи дітей.

Пара військовослужбовців говорила з кількома дітьми — усі, крім одного, були заплакані.

Емма. Вона стояла осторонь спиною до мене, дивлячись на стежку.

— Містере Джентрі?

Інша вчителька перестала розмовляти з дітьми й підійшла, її губи тремтіли.

— О боже. Ми просто зупинилися на обід, а потім, коли знову пішли, стежка... це просто... — Вона почала ридати — Ми. Роз’єднались.

— Де? — запитав я в чоловіка у формі.

— Стежка за рогом, але сліду дитини не видно. Дехто з дітей думає, що бачив його з іншого боку.

Я поставив Мейсі на землю й поклав її руку в руку місіс Рівери, яка йшла за нами.

— Будь ласка, побудьте з нею тут. Мейсі, дай мені кілька хвилин, гаразд?

Я вимушено всміхнувся й погладив її по щоці. Будь спокійним. Не дозволяй їй побачити, що ти панікуєш. Я повторив це собі, чекаючи, поки вона кивне. Вона не могла цього побачити, не могла цього відчути, і, хай там як я не хотів, щоб вона була поруч зі мною, щоб бути захищеною, вона не могла піти зі мною.

Тоді я пішов, ігноруючи вчителя, за Хевок. Я вже знав, що вона приведе мене прямо до Емми.

Маленька дівчинка стояла, дивлячись угору на стежку, за добрих три метри від краю спуску. Офіцер став на коліна на її рівні, промовляючи до неї, але вона не відповідала.

Її очі були порожні, рот закритий, але млявий, а в руках вона стискала кепку з написом «Пошуково-рятувальна служба Телльюрайда».

Ні. Ні. Ні.

Я намагався подолати паніку, як цс робив незліченну кількість разів у бою, але це було інше. Це був мій найгірший кошмар.

— Вона нічого не каже.

Кожна лінія обличчя офіцера була напружена.

— Не тисніть на неї й дайте мені спробувати.

Він кивнув, відступаючи лише так, щоб чути, але не нависати.

— Еммо, — ніжно сказав я, опустившись на рівень її очей і повернувши її до себе. — Еммо, куди подівся Кольт? Як у тебе опинилась його кепка?

Вона повільно перевела погляд зі скелі на мене.

— Я тебе знаю.

— Так, знаєш. Я разом з Кольтом та Мейсі, — сказав я, намагаючись говорити рівно та спокійно, знаючи, що, якщо вона ще більше впаде в шок, я втрачу будь-який шанс на інформацію. — Ти можеш сказати мені, що сталося?

Вона кивнула, її рухи були втричі повільнішими, ніж зазвичай.

— Ми їли обід ось там.

Вона показала на групу.

—А потім ми закінчили, вишикувалися в чергу, як і належить. Ми навіть не були близько до краю, я клянуся!

Її голос зірвався.

Офіцер, який стояв поруч із нами, почав записувати.

— Я знаю. Все добре.

Я взяв її руки у свої, тримаючи між нами кепку Кольта.

— Що сталося потім?

— Ми розвернулися, бо інші діти їли повільно. Потім земля просто зникла. Це так швидко сталось.

— Добре, а що далі?

Позаду нас зібралося ще кілька людей у формі, і я помахав їм рукою, щоб вони відійшли.

Вона подивилася на них, а потім на капелюх Кольта й замовкла.

Я озирнувся через плече й побачив Марка.

— Ковдра.

Він узяв одну в нової партії офіцерів і простягнув мені.

— Нехай відійдуть. Вона шокована, а вони тільки погіршують ситуацію.

Він кивнув і почав гавкати накази, коли я накрив її ковдрою з важкого матеріалу.

— Тут тільки ми з тобою, Еммо. Чи можеш ти сказати мені, що сталося далі?

Її очі піднялися до моїх.

— Земля пішла, і я почала падати. Кольт схопив мене за руку й потягнув. Я думаю... Або штовхав. Я була позаду нього, а потім я була перед ним. Було так гучно. Як кубики льоду в склянці.

Зсув. Це мав бути зсув.

— Я намагалася схопити його, але його не було поруч. Потім я була на краю, а його вже не було. У мене залишилось це.

Вона підняла його кепку.

Моє серце зупинилося. Воно перестало битися — і все навколо мене завмерло. Тоді моє серце забилося і світ знову ожив, але здавалося, що вже вдвічі швидше.

Кольт. Боже мій, Кольт.

—Дехто з дітей думає, що бачив його з іншого боку. Це те, що сталося? Ви роз’єднались?

Будь ласка, скажи «так». Будь ласка.

Вона повільно похитала головою.

— Еммо, він упав?

Мій голос був високим, напруженим через гігантський клубок у горлі.

Вона кивнула.

Протягом трьох ударів серця я не думав, що зможу опанувати себе. Але я втягнув повітря в легені та якось повернувся назад.

— Дякую, — сказав я їй.

Тоді я помчав стежкою, свистячи й гукаючи Хевок. Вона підійшла до моїх п’ят, а потім ішла біля мене. Коли ми завернули за ріг, стежка звузилася, і я зупинився, схопивши Хевок за жилет, коли вона почала сковзати.

— Обережно, тут можна впасти, — сказав один із хлопців з округу, прихилившись до схилу пагорба. — Однак я не бачу жодних ознак дитини, і це добре. Він, мабуть, по інший бік стежки, як гадає вчитель. Ми просто почекаємо, коли команда підійде з іншого боку.

За півтора метра перед нами частина стежки, що схилялася до скелі, відпала, а решта, здавалося, була достатньо стійкою. Серце підстрибнуло в горло.

— Стій, — прохрипів я Хевок.

Тоді я трохи повільно подався вперед, спираючись рукою на схил пагорба, щоб утриматися. Визирнувши через край, я побачив різкий обрив — можливо, на п’ятнадцять метрів, — який закінчувався крутим, укритим деревами схилом.

— Бачиш? Ніяких ознак. Учителька сказала, що він одягнений у блакитну флісову кофту.

— Вона яскраво-синя, — відповів я, оглядаючи місцевість унизу. — 3 логотипом TSR на спині та написом «Джентрі» спереду.

Це була єдина річ, про яку він благав перед тим, як повернутися до школи, і єдина річ, яку він мав від мене з моїм ім’ям.

— Тоді гаразд. Ми його не бачимо. Що каже ваш пес?

Я озирнувся на Хевок, яка сиділа абсолютно нерухомо. Не подає сигналів. Не хоче переходити стежки.

Вона знала те саме, що і я.

— Вона каже, що він там, унизу.

Я востаннє глянув на місцевість, намагаючись запам’ятати її.

— Чорт! Тоді це буде місія з пошуку тіла, бо ця дитина не може бути живою.

Я розвернувся, затиснувши передпліччям горло хлопця і припинаючи його до гори.

—Ти цього не знаєш.

Він забулькотів.

Чиїсь руки відтягнули мене назад. Марк. Він відпустив мене й стиснув моє плече.

—У чому проблема?

Хлопець в уніформі тер горло.

— Це його дитина, — відповів Марк.

Вираз обличчя хлопця змінився.

— О, чорт. Мені шкода. Я маю на увазі, що є ще шанс...

У Кольта був тільки один шанс.

Схопивши Хевок, я пішов, помчав назад стежкою обережно, щоб зберегти рівновагу на скелях. Якби я підвернув щиколотку, Кольт міг би померти.

Я схопив рацію й натиснув канал.

— Нельсоне, це Джентрі. Гелікоптер усе ще працює?

Коли я підійшов до першого класу, усі завмерли. Мейсі сиділа з Еммою, тримаючи її за руку.

— Так, — відповів Нельсон.

— Так тримати. Хевок і я вже в дорозі, і нам потрібно швидко спуститися зі скелі.

— Роджер.

Марк наздогнав мене, коли я опустився до Мейсі, яка перестала плакати й тепер мала абсолютно спорожнілий вигляд, обхопивши руками живіт.

Я обійняв її.

— Я заберу тебе вниз, гаразд? А потім Марк проведе тебе на станцію і ми зателефонуємо мамі.

— Бекетте, ти хочеш, щоб я пішов? — тихо запитав Марк. — Тобі не потрібна моя допомога?

— Мені потрібно, щоб ти забрав мою маленьку дівчинку із цієї гори, — сказав я, тримаючи на руках Мейсі, яка обхопила мене за шию.

— Тримайся, дівчинко.

Я біг підтюпцем, урівноважуючись, знаючи, що важлива кожна секунда, але я не міг залишити її там. Мою голову наповнив голос Елли, коли я думав про те, що щоразу вона відчувала провину, змушена залишати одного, щоб подбати про іншого.

Ми повернули за наступний поворот і побачили вертоліт разом із групою батьків, яка стояла за шеренгою людей у формі.

— Погані новини поширюються швидко. — Маркові слова пролунали крізь важке дихання.

— Бекетте! — покликала Ада з першої частини групи.

— Ада тут, — сказав я Мейсі. — Марку, зміна планів: сідай на пташку.

Ада підбігла до краю натовпу, неподалік від неї був Ларрі. Вони дійшли до офіцера, який пропустив їх після того, як я кивнув.

Крик батьків змішався, вони, безсумнівно, бажали почути хоч щось, але дзижчання гелікоптера позаду мене розмивало будь-які слова.

— З усіма все гаразд? — запитала Ада. — О боже, де Кольт? Чому ти не привів Кольта?

Її голос виражав паніку, і Ларрі поклав руку їй на плече.

— Мені потрібно, щоб ти забрала її, — сказав я Аді, але Мейсі вчепилася мені в шию. — Мейсі, ти маєш відпустити мене, гаразд?

Вона відсахнулася, узявши моє обличчя у свої долоні.

— Йому боляче. Я це відчуваю.

Вона торкнулася свого живота.

— Я зараз його знайду, але мені потрібно, щоб ти пішла до Ади, добре?

— Гаразд.

Вона обійняла мене, і я стиснув її, перш ніж віддати.

— Де Елла? — запитав я, коли передавав Мейсі в руки Ади.

— Це Кольт, чи не так? — запитала Ада.

Я не міг цього сказати. Якби я сказав це, целофанові стіни, які я мав, перестали б тримати мене разом, а це був не вихід.

— Де Елла? — повторив я.

— Вона там, у відділенні рейнджерів, зі ще парою батьків. — Вона показала на натовп. — Вони намагаються знайти новини з округу. Хочеш, щоб ми покликали її? Хтось повинен сказати їй.

Її обличчя зморщилося.

У поле зору потрапили миготливі вогні. Добре, швидка прибула.

— Ні, просто залишайся з нею. Ситуація... складна. Ти їй знадобишся.

У Кольта не було часу для того, щоб я чекав на Еллу. Я подивився на Ларрі, чиє обличчя було змученим і напруженим.

— Що ти хочеш, щоб я їй сказав? — запитав він.

— Скажи їй, що я знайду нашого сина.

Я побіг до гелікоптера до того, як міг утратити контроль над собою, Хевок бігла зі мною. Я підтягнув її до пташки й заліз. Надів шолом. Пристебнув пасок безпеки.

— Летіть на південь, — сказав я пілоту. — Є ділянка стежки, яка впала. Нас потрібно опустити прямо до неї.

— Роджср. — Пілот злетів, і мій живіт здригнувся, коли ми піднялися в повітря.

Я нахилився вперед і застібнув частини жилета Хевок, які мені знадобилися для її безпеки.

— Невелика проблема, немає де приземлитися, — відповів пілот.

— Ти вмієш спускатися по канату? — запитав я Марка.

— Теоретично, — відповів він.

— Доставте нас туди, де ми зможемо спуститись, — сказав я пілоту, а потім повернувся до Марка. — Не відставай.

Він кивнув.

— Мені потрібно, щоб ти був готовий, Дженкінсе.

— Я готовий, — запевняв він мене з лавки. — Щит і підстилка готові.

— У вас є новий звіт?

Він кивнув.

— О котрій годині це сталося?

Він глянув на папку й годинник.

— Усе сталося сорок п’ять хвилин тому, а вони зателефонували приблизно через десять хвилин.

Він пробув там майже годину. Я поставив таймер на годиннику.

— Зв’яжіться по радіо, щоб зібрати якомога більше людей тут.

Гелікоптер затримався над єдиною видимою частиною землі. Здавалося, що ми були на короткій відстані від того місця, де могло впасти каміння.

— Ми готові, — сказав пілот по радіозв’язку.

Я зняв шолом, коли Дженкінс закріпив мотузку. Тоді я пристібнув Хевок у повзунок і тримав її між ніг, поки ми переміщалися до дверей. Дженкінс передав мені мотузку, і я закріпив повзунок, який дозволяв мені контролювати швидкість її спуску.

— Я знаю, що ти це ненавидиш, — сказав я їй, коли переконався, що він щільно прикріплений до мотузки на кілька метрів над її паском. — Але там, унизу, наш Кольт.

Я схопив мотузку та її повзунок, дав їй знак коліном, до чого вона вже звикла, і ми зробили крок у безодню. Вона повністю затихла, коли я спускався вниз по мотузці, а вона звисала між моїми колінами.

Ми робили це сотні разів, але я ніколи не відчував, що це потрібно робити терміново.

Нагальність спричиняла помилки, тож я заспокоїв дихання й повільно опустив нас, переставляючи руки, доки ми не досягли землі.

Потім я відчепив повзунок і поклав його в рюкзак Хевок. Марк негайно почав спускатися.

Я витягнув частування для Хевок з її рюкзака.

— Хороша робота. Я знаю, що це відстій.

— Як ти це робиш із собакою? — спитав Марк, коли через хвилину спустився на землю.

— Багато досвіду.

Я нахилився до Хевок.

— Шукай Кольта.

Вона почала нюхати, і ми пішли в напрямку зсуву.

— Скільки часу їй на це знадобиться? — запитав Марк.

— Не впевнений. Вона не ходила цією дорогою, тому не має стежки, якою іти. Нам доведеться підійти достатньо близько, щоб вона відчула його запах у повітрі або принаймні чогось, що він торкався.

Ми спустилися, пішли через траву заввишки до колін, а потім під високими соснами. Я зосередився на своєму диханні та роботі ніг, поки Хевок ішла попереду нас, шукаючи. Що менше я думав про те, що ми знайдемо, то краще.

— Кольте!

Я помолився, щоб він нас почув... щоб він міг нас почути.

— Кольте! — приєднався Марк. — Треба було взяти Дженкінса?

— Ні. Йому потрібно залишитися в гелікоптері. Коли з’являться інші команди, він повинен бути доступним, і, якщо він буде там, хтось інший зможе знайти Кольта.

— Я зрозумів.

— Я бойовий медик, а це означає, що можу робити майже все, окрім хірургічних операцій. Кожен у... там, де я працював...

Це було частиною навчання перед тим, як тебе обирали оператором першого рівня.

— Кольте!

Я спробував знову.

І знову.

І знову.

Звуковий сигнал на моєму годиннику зазначив, що минуло півтори години, а Кольта все ще не знайшли. Я дивився на гору. Ми були поза межами дерев, прямо під зоною зсуву, і навколо нас було багато однакових каменів. Я не міг сказати, що тут з’явилося нового, а що й раніше було.

Ми бачили, як гелікоптер висадив декілька команд, а Марк радіокоординував це, переконавшись, що ми вибрали різні зони. Моя зона була скрізь, куди вирішила піти Хевок, і всі вони мали із цим змиритись.

Хевок нюхала, як божевільна, у напрямку півдня, тому ми пішли вздовж лінії дерев.

— Кольте!

Я побачив яскраву синю пляму саме тоді, коли Хевок зірвалась і побігла.

Я швидко біг по землі, стрибаючи по камінню, ухиляючись від соснових гілок. Хевок сіла поруч із ним і заскиглила.

— Кольте! — покликав я, але він не відповідав.