Останній лист

— Це не трагічно, містере Джонас. Вона не померла.

— Звісно, ні, моя люба. Ми не кажемо, що все це справедливо, але правда в тому, що Мейсі може бути не готова до першого класу.

«Моя люба». Ніби я була маленькою дівчинкою в панталонах, яка просила гарну нову ляльку. До біса це все.

— Ми зробили все, про що ви просили. Міс Мей була досить поступливою, і я запевняю вас, що моя дочка готова.

— Вона готова.

Міс Мей кивнула.

Директор Халсен зітхнув, знімаючи окуляри й витираючи уявну пляму.

— Подивімося на це з іншого боку. Чи можете ви сказати нам, на якому етапі її лікування? Чого ми можемо очікувати в найближчі місяці?

Я повернулася до аркуша з орієнтовним планом лікування, усвідомлюючи, що ми дійшли до моменту, коли я не була впевнена. Ми були на роздоріжжі.

— Вона пережила серйозну операцію два тижні тому. Вона швидко одужує й готова повернутися до школи в понеділок. Потім наступного тижня нас чекає ще один цикл хіміотерапії, а це, як ви знаєте, означає, що її не буде цілий тиждень. Ми сподіваємося, що рівень її показників буде достатньо стабільним, щоб повернутися на заняття до кінця навчального року, але нічого не можу сказати напевно. Тоді будуть літні канікули. Я дізнаюся більше, коли вона буде проходити хіміотерапію і зможу зустрітися з її онкологом.

Адміністратори обмінялися поглядом, який змусив мене відчути, що я не по інший бік столу, а по інший бік поля бою. Я відчула, як ця зміна охопила мене — так само було тоді, коли мені поклали близнюків на руки, — ніби я одягала броню, готуючись захищати свою дитину.

— Ви думали про те, щоб залишити її ще на рік у дитячому садку? Якщо ситуація покращиться для постійного відвідування наступного навчального року, тоді це не зашкодить їй. Звичайно, ми не наполягаємо, але варто про це подумати. Насправді багато наших батьків із різних причин залишають своїх дітей ще на рік у дитячому садку. Звичайно, ця процедура відповідає...

Я огризнулася:

— З усією повагою, це не процедура. Це була дванадцятигодинна операція, яка загрожувала життю; під час неї з надниркової залози моєї дочки вирізали пухлину завбільшки із бейсбольний м’яч. Це не незручність, це рак. І ні, наступного року не буде краще. Вона бореться за своє життя, тому вибачте, якщо я не поділяю ваших хвилювань, що вона, можливо, у такий важливий день, коли діти вивчали життєвий цикл метелика, не в дитячому садку. Статистично вона може навіть не... — Моє горло стиснулося, тіло бунтувало проти слів, яких я не вимовляла відтоді, як мене повідомили про її шанси. — Наступний рік не буде кращим.

— І ви не хочете, щоб вона ще рік провела в дитячому садку.

Директор Халсен написав записку й поклав її в папку.

— Це дитячий садок. Чи ви справді думаєте, що їй це потрібно? Повторний рік був би важким не тільки для Мейсі, а й для Кольта. У них буде рік різниці в школі, а це означатиме, що, навіть якщо — коли — вона подолає рак, їй доведеться щодня стикатись із наслідками.

— Мейсі не хоче, — відповіла міс Мей. — Вона досить розумна, і в першому класі вона впорається, — сказала вона адміністраторам.

Двоє чоловіків якусь мить тихо радилися, перш ніж повернутися до мене.

— Ми хотіли б запропонувати вам рішення. Переведіть її на домашню програму. У дитячому садку не так складно навчатися, як у першому класі, а наступного року їй знадобиться гнучкість.

— Забирайте її зі школи, — заявив директор.

— Навчайте її вдома, — виправив містер Джонас. — Ми не проти вас, міс Маккензі, чи Мейсі. Ми справді намагаємося знайти найкраще рішення для вас. Вона не відвідує школи протягом потрібних годин, а наступного року її навантаження зросте в геометричній прогресії. А ще й відповідальність за її перебування тут із її ослабленою імунною системою, турботами, які ляжуть на персонал та інших дітей. Так нам усім буде комфортніше, і Мейсі також. Ви могли б створити власний графік уроків відповідно до стану здоров’я, якби вона навчалася вдома.

Так робили інші мами, чиї діти боролися з раком. Я спілкувалася з кількома з них, але завжди здавалося, що вони забирали їх, коли вже не було виходу... коли вони вмирали. Забрати її зі школи — це не стільки дія, скільки емоційне визнання того, що вона не може відвідувати уроків.

І це однаково розбило б серце всім нам — Мейсі, Коль ту, а особливо мені.

Але це зніме стрес із неї, ми вже не нервуватимемося так через її показники й у дні, коли вона не зможе встати з ліжка. Щоранку вона згиналася над унітазом, плакала, та щоразу дивилася на мене й присягалася, що встигне оговтатися до школи.

—Як це буде?

— Я могла б її навчати, — запропонувала міс Мей. — Я би приходила у другій половині дня, коли вона буде добре почуватися. Вона б далі навчалася, але водночас була б звільнена від потреби рано вставати. І ми могли б підлаштувати програму під неї.

—Я можу про це подумати?

— Звісно, — сказав містер Джонас, передаючи листа, написаного, щойно Мейсі поставили діагноз.

Ми зупинили засідання, і міс Мей вийшла зі мною. Я відчула оніміння, а може, це було просто тому, що з мене так сильно й часто знущалися протягом останніх шести місяців, що я більше не відчувала болю.

— Кольт саме йде на обід, якщо ви хочете його побачити, — запропонувала вона.

Кольт. Саме те, що зараз потрібно.

—Я б дуже цього хотіла, — сказала я їй.

Вона потягнулася до моєї руки й легенько її стиснула.

— Він феноменальна дитина. Добрий, співчутливий — захищає менших.

Я миттєво всміхнулась.

— Мені пощастило із цим хлопцем.

— Ні. Він феноменальний, бо в нього виняткова мати. Будь ласка, не забувайте про це. Ви чудова мама, Елло.

Я не могла придумати нічого, щоб спростувати це, тому просто стиснула її руку у відповідь.

Тоді я стояла разом із десятком інших мам біля їдальні, що чекали на своїх дітей. Більшість із них були звичайними мамами з батьківського комітету, які мали бездоганні мінівени, планери з кольоровими закладками та були стильно, але з розумом одягнені. Я була знайома з деякими з них.

Подивившись на свої кеди Vans, зношені джинси та футболку з довгими рукавами, відчула себе... занедбаною. Я ніколи не розуміла фрази «запустила себе», але в цей момент... Так, я зрозуміла. Я не могла пригадати, коли востаннє стригла волосся чи витрачала час на те, щоб накласти більше косметики, ніж просто консилер для зони під очима та туш. Усе це не мало значення в порятунку Мейсі, але зараз я відчувала прірву між собою й цими жінками так чітко, наче вони були в бальних сукнях.

— О, Елло! Дуже приємно тебе бачити! — сказала Меґґі Купер, приклавши руку до серця й блиснувши діамантом, більшим за кісточку її пальця. Вона була на рік старша за Раяна й вийшла заміж за хлопця, який працював в одній із великих компаній у гірськолижному селищі. Тоді я майже очікувала, що оголошення про заручини звучатиме так: «Місцева дівчинка добре влаштувалась».

— Я також рада тебе бачити, Меґґі. Як справи?

Чорт. Як звали її дитину? Того неприємного хлопця, який розфарбував рюкзак Мейсі перманентним маркером і вважав, що це мило — силоміць цілувати її? Даґ? Дікон?

—Як Дрейк?

Фух.

— Усе чудово! Зараз на занятті з фортепіано та з нетерпінням чекає початку занять із футболу. Вони починаються наступного тижня, якщо Кольт також захоче грати. Слухай, я хотіла запитати: ти думала про комплексне лікування Мейсі? Я маю на увазі, що ці ліки дійсно отруйні.

Я читала той блог, де йшлося про вживання лише кореня маніоки чи щось таке. Щось у цьому є. Можу тобі надіслати посилання.

Ая-а-а-акже. Дякувати богу, я добре вміла надівати усмішку й кивати.

— Звичайно, Меґґі. Було б чудово. — Упродовж останніх пів року я зрозуміла, щонайпростіший спосіб відмахнутися від тих, хто радить щось із добрих намірів, — це просто сказати спасибі й беззастережно погодитися прочитати будь-які дослідження, які вони знайшли, про зміїну отруту чи ще якусь дурню.

На щастя, діти ринули з класу, несучи ланчбокси або ланчкартки.

—Чудово. І я знайшла купу на органіці! Вони повинні чудово працювати в дітей з лейкемією та іншими хворобами.

— Нейробластомою, — сказала я через голови дітей, коли вони стали між нами в коридорі. — У неї нейро-бластома.

—А, точно. Я плутаю всі ці різновиди раку.

Вона відмахнулася, наче не було жодної різниці.

— Боже мій. Хто то? — запитала мама, яка стояла поруч, багатозначно дивлячись у коридор.

Я обернулася й побачила Кольта, який ішов позаду класу із широкою усмішкою, а між ним і Бекеттом дріботіла Хевок.

На Бекетті були спортивні штани карго, які він носив на роботу, і темно-синя футболка з логотипом гірської рятувальної служби Телльюрайда Telluride Mountain Rescue, яка ідеально натягувалася на його грудях і навколо біцепсів.

— Я й гадки не маю, але за ким тут стати в чергу? — сказала Меґґі, дивлячись на Бекетта, коли зайшов її син.

Бекетт кивнув на те, що сказав Кольт, і зняв бейсбольну кепку, надівши її йому на голову. Ех, моє дурне довбане серце перевернулося й подарувало мені те підліткове, сяйливе відчуття, на яке я точно не мала часу.

— Серйозно? — зітхнула інша мама. — Новенький?

— Сезонний. Напевно, — відповіла Меґґі.

Бекетт підвів очі й одразу побачив мене, усмішка обернула його із чудового й задумливого на просто сексуального. Коли я востаннє так думала про хлопця? Це було про Джеффа? Ніби визнаючи, що він став тому причиною, я відчула дзижчання внизу живота, ніби мій статевий потяг щойно прокинувся після майже семи років бездіяльності.

— Мамо! — Кольт побачив мене й побіг, оминаючи чергу, щоб стрибнути на мене.

Я легко впіймала його й підняла на руки. На частку секунди я захвилювалася, що щойно перетнула кордони великого хлопчика, але, хоча він і був досить чутливим, опустив голову й міцно стиснув мене.

— Я такий радий, що ти тут, — сказав він, і я опустила його на землю, діставши свою кольтотерапію.

—Я також.

Голос Бекетта ковзнув наді мною, наче цукор — хрускотливий і солодкий водночас.

Краєм ока я побачила, як у Меґґі відвисла щелепа, а потім вона зникла, сподіваюся, у їдальні, хоча я знала, що ці кілька слів змусять їхні пліткарські язики почати базікати.

— Що ви троє тут робите?

Я нахилилася й почухала Хевок за її м’якими вухами.

— Привіт, дівчинко.

— Бекетт прийшов на завдання «Покажи і розкажи»⁹! — вигукнув Кольт.

О боже, я забула.

— О, друже. У мене зовсім вилетіло з голови, що сьогодні тобі потрібно щось принести. Мені дуже шкода.

Коли я нарешті збиралася перестати все псувати й зібрати своє лайно докупи?

— Ні, мамо, усе гаразд! Минулого тижня Бекетт сказав мені, що приведе Хевок, тож я прибрав це завдання з твого кухонного календаря. Це було так круто! Вона ганялася за своєю іграшкою, а потім Бекетт сховав мене за деревом та сказав їй знайти мене, і собака знайшла! Безумовно, це було найкрутіше «Покажи і розкажи» року.

— Я так рада!

І я насправді була рада. Моє почуття провини зникло на дорогоцінну секунду, і я вдячно подивилася на Бекетта.

—Дякую, — тихо сказала я.

Легкий порух його губ не був усмішкою. Це було щось м’якіше, інтимніше й небезпечніше.

—Я був радий це зробити.

—Я прийшла сюди на зустрічі щодо Мейсі, і мені просто потрібно було побачити Кольта, — сказала я йому.

Його брови опустилися.

—Все гаразд?

Перш ніж я встигла відповісти, зі щойно накладеним блиском для губ і флаєром у руці з’явилася Меґґі, вона підійшла так близько, що опинилася майже між нами.

Поза Бекетта стала напруженою.

— Ой, Елло, — сказала вона, — поки я не забула, ось інформація для футбольної команди. Я знаю, що Кольт хотів зіграти у весняній лізі, але ми всі розуміли, через що проходить Мейсі, тож у вас тепер багато справ. Але якщо ти зможеш знайти час, ми будемо раді його бачити.

— Футбол? Серйозно?

Кольт засвітився, як новорічна ялинка, і мені хотілося вдарити Меґґі та кожну іншу маму на планеті, яка могла сказати так, не перевіряючи розкладу консультацій у лікарів і сеансів хіміотерапії.

— Кольте, ми дуже зайняті...

Бекетт ніжно взяв мене за лікоть, відвертаючись від Меґґі.

— Давай я допоможу.

— Бекетте...

Дозволити йому допомогти означало залежати від нього і найгірше — Кольт теж відчує цю залежність. І хоча я знала, що його наміри були найкращими, та все ж усвідомлювала, що в його душі живуть ті самі неспокійні демони, що й у Раяна.

— Будь ласка.

Я, звичайно, була рада, що він не просив мене роздягнутися, бо я не могла б протистояти цьому голосу й благанню в його очах. Моя голова кивнула, перш ніж мій мозок устиг подумати.

—Хочеш грати у футбол, Кольте?

— Так!

— Добре, тоді ми подбаємо про це.

Кольт радів, а Меґґі тицьнула листівку мені в обличчя й усміхнулася Бекетту.

— А хто ж ви? Поліціянт у Телльюрайді?

Його очі втратили тепло, вираз обличчя став віддаленим, майже холодним і не схожим на будь-який, який я бачила в нього. Меґґі була винятком чи я?

— Ні, це відділ шерифа.

Його тон був різким, його майже було не впізнати, він розмовляв зовсім по-іншому зі мною та дітьми.

— Приватний сектор, га?

— Так.

Однослівна відповідь. Можливо, Хейлі мала рацію: вона просто бачила те, чого не бачила я, бо він не показував цього поруч зі мною.

— О-о, особливий різновид пошуку та порятунку, сказала Меґґі, ступивши крок і ставши між нами. — Ті, кого наймають на небезпечні завдання.

Її голос став тихішим, і я відступила, щоб не задихнутися від її парфумів.

— Мабуть, — відповів Бекетт.

— Ви знаєте, що цю компанію фактично фінансує конгломерат власників гірськолижного курорту та готелів у містечку, чи не так? Знаючи, наскільки зайнятий офіс шерифа, вони хотіли, щоб хтось був доступним у будь-яку мить.

—Невже це так?

Бекетт відступив, але Меґґі попрямувала за ним. Його щелепа стиснулась, і погляд, кинутий у мій бік, був зовсім не смішним. Йому справді було дуже незручно.

Настав час утрутитися.

— Вона має рацію, — сказала я, коли Кольт узяв мене за руку. — Її чоловік — власник одного з готелів, правда, Меґґі?

Та роздратовано зиркнула на мене, але її обличчя стало милим, коли вона озирнулася на Бекетта, ну, точніше, оцінила його. Відверто розглядати чоловіка — так це ще можна назвати.

—Так, і, на мою думку, це означає, що ви до певної міри працюєте на мене.

Його очі стали крижаними.

— Я незалежний підрядник, тобто працюю на себе.

Я підійшла до Бекетта, і він розслабився настільки, щоб це було помітно.

—Завжди рада бачити тебе, Меґґі, але я думаю, що хлопці зголодніли, правда? — запитала я Бекетта.

Він кивнув.

— Завжди приємно зустрітись з іншими батьками з класу Кольта та Мейсі.

Ці слова були правильними, але вимушеними, наче він відпрацьовував їх у своїй голові, перш ніж сказати вголос.

Плечі Меґґі опустилися, але вона швидко оговталася.

— Звичайно. Гадаю, мені краще повернутися до Дрейка. Ви приєднаєтеся до нас?

Я подивилася на Кольта, який, на щастя, був зайнятий Хевок. Він, мабуть, зголоднів, а ми марнували тут обідній час.

— Насправді я збирався запитати Еллу, чи хоче вона пообідати зі мною.

Бекетт просто вимовив ці слова, як і щоразу, коли ми розмовляли наодинці. Легко. Невимушено.

Меґґі помітила.

Крапка. Поставлена. Все.

Незалежно від того, правда це чи ні, я могла б поцілувати його на знак подяки. Не те щоб я збиралася його поцілувати чи якось торкатися, що вказало б на щось більше, ніж просто дружбу, навіть якщо це те, що між нами було. Ким ми взагалі були одне одному? Сусідами, які зустрілися через почуття провини?

Меґґі кивнула й розвернулась, мало не збивши мене з ніг. Бекетт обійшов мене, підтримуючи за плече, коли вона проходила повз. Кому було діло до правди? Не мені!

Після сьогоднішньої зустрічі та нападу Меґґі я відчула, як у мені зароджується бунт.

— Кольтоне Маккензі!

— Мамо?

— Хочеш прогуляти решту дня й провести її зі мною? З нами?

Я глянула на Бекетта.

— Так!

— Що ви хочете робити? — запитала я Бекетта, присідаючи.

Рот і ніс Кольта ворушилися туди-сюди, поки він думав.

— Я хочу на пікнік із Мейсі. Якщо вона почувається достатньо добре.

Мені так пощастило із цією дитиною.

—Тоді пікнік.

Коли ми підійшли до наших машин, я торкнулася руки Бекетта, зупинивши його, поки Кольт і Хевок йшли попереду на кілька метрів.

—Ти ж не любиш великих цабе, чи не так?

—Так очевидно?

—Ага.

Але також було дивно й водночас мило, що він був іншим зі мною.

—Я просто не бачила тебе таким раніше.

—Так, ну... здається, мені просто комфортно з тобою.

Це просте зізнання здалося найкращим компліментом, і я відчула, що мої щоки зашарілися.

—Ти розумієш, що зробив, правда?

Мені потрібно було, щоб він зрозумів, яке зобов’язання взяв на себе, наскільки дорогою була довіра дитини.

—З обідом?

—З футболом, Бекетте. Це три тренування на тиждень та ігри на вихідних. Це означає, що тоді, коли я буду в лікарні з Мейсі...

—Я буду на полі з Кольтом. Я не підведу тебе, Елло. Або його.

Мої зуби вп’ялися в нижню губу, коли я боролась із бажанням повірити йому, повірити, що він буде там, де сказав, що він насправді буде.

— Повір мені, будь ласка.

— Я знаю, що в тебе найкращі наміри, але, з мого до свіду, хлопці... не завжди виконують обіцянки.

Останні слова я сказала, дивлячись на бетон під ногами.

Якщо точніше, вони брехали й казали, що будуть, але ніколи не робили цього. Можливо, мали на те причини, але ж результату так і не було.

Він м’яко підняв моє підборіддя пальцем, і я потроху набралася сміливості зустріти його погляд.

—Я виконаю свою обіцянку для вас. Для Кольта. Для Мейсі. Я не зникну. Я не покину вас. Я не помру. — Його слова вдарили мене в серце, наче тонна цегли. — Я виконаю свої обіцянки, і, якщо ти мені зараз не віриш, це нормально. Я заслужу твою довіру.

— Я не маю права очікувати від тебе цього.

Ми не були разом, не було нічого, що зобов’язувало б його допомагати. Я мала повірити, що його почуття обов’язку перед моїм братом достатньо сильне, щоб утримати його тут, а довіра не була однією з моїх сильних сторін.

— Ти маєш право, бо я даю його тобі.

Ми стояли так, притиснувшись одне до одного, його рука тримала моє підборіддя. Ми мовчки сперечалися, доки я не зітхнула й не дозволила собі заплющити очі.

— Гаразд. Але не підведи його.

— Я не збираюся. Що швидше ти в це повіриш, то швидше я зможу зняти частину того тягаря, який ти так віддано хочеш нести самотужки. Повір у мене хоч трохи.

Я невпевнено вдихнула й спробувала це — повірити.

— Футбол.

Він усміхнувся.

— Футбол.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

БЕКЕТТ

Лист №18

Хаосе!

Близько години тому я зустріла батьків Джеффа в продуктовому магазині. Це трапляється нечасто, можливо, один чи два рази нарік, коли вони збираються у відпустку, але, коли так стається, мене завжди це спустошує.

Чому так? Можна було б подумати, що через сім років у мене вже виробиться імунітет від зустрічі з ними, але це не так.

Ось я стояла біля полиць із напоями, дивлячись на кожнісінький смак Gatorade, обговорюючи, який смак не спричинить нудоти в Мейсі.

Останнім часом п так нудить, але я знаю, що потрібно вживати достатньо рідини через ці нові ліки та ймовірність ниркової недостатності. В будь-якому разі я думаю про кисле яблуко, так? Цей напій принаймні зелений, тому, коли вона неминуче його виблює, я хоч не буду панікувати, що це схоже на кров. І коли я була вагітна двійнятами, кислий смак був єдиним, що стримувало нудоту. Тож я наповнюю візок продуктами, і коли доїжджаю до кінця проходу — там батьки Джеффа вибирають собі індичку на День подяки.

Не те щоб я не знала, що нині День подяки або що людям потрібні індички. Алея стою й намагаюся придумати, що купити, щоб моя донька вижила, а вони обговорюють переваги семикілограмової індички над восьмикілограмовою.

Як і Джефф, вони ніколи не бачили жодного з дітей. Я викреслила їх зі свого життя тоді, коли з'явився його тато з великим чеком, документами на розлучення та проханням перервати мою вагітність.

Тоді, два тижні тому, я проковтнула свою гордість і попросила його тата додати Мейсі до страховки Джеффа, оскільки Джефф працює на нього. Він вигнав мене й сказав, що діти його не хвилюють. Гадаю, Джефф зустрічається з донькою сенатора, що робить моїх дітей проблемою для нього. Мейсі помирає, а їх більше хвилює імідж Джеффа.

Отже, так. Ми не розмовляємо.

Але сьогодні це чомусь вразило мене сильніше, ніж зазвичай. Можливо, через те що Мейсі дуже хвора. Через те що, коли я думаю про Джеффа та запитання, які близнюки ставлять про нього, яких я не зможу уникати вічно, завжди гадаю, що діти можуть шукати зустрічі з ним, коли вони будуть достатньо дорослими. Це його проблема. І тепер я розумію, що Мейсі ніколи не матиме такого шансу. І хоча я не хочу мати з ним нічого спільного, я б ніколи не перешкоджала їм у пошуку цих відповідей. Але час може зупинити її.

І все ж я не питаю її, чи хоче вона з ним зустрітися. Я хочу провести з нею весь час, який вона має. Я не хочу ділитися нею із Джеффом і, щиро кажучи, не думаю, що він може дати їй щось, окрім душевного болю.

Після того як я купила той Gatorade для Мейсі, я найперше схопила ручку та написала тобі. Бо я не можу зрозуміти, чи це робить мене поганою людиною, егоїст кою. І ще гірше: якщо це так, є велика частина мене, якій просто байдуже. Хіба це не гірше?

Елла

Ти готовий? — спитав я, коли Кольт мчав коридором дому до ґанку. Хлопець тренувався три тижні, і сьогодні нарешті настала субота, коли святкують День пам’яті, — сьогодні буде гра.

У понеділок близнюки закінчуватимуть дитячий садок — хай там що це, до біса, означало. Навіщо їм потрібні крихітні капелюшки та мантії, я не розумів, але вони точно мали милий вигляд під час невеличкої фотосесії, яку Елла влаштувала біля озера.

— Бутси! — закричав Кольт.

—У твоїй сумці.

Я підняв маленьку сумку Adidas, коли він зупинився в шкарпетках переді мною.

— Вони в ній?

— Так, і захист на гомілки, і протисонцевий крем для твоєї макітри. Тепер ти готовий грати чи як?

У нас було двадцять хвилин, щоб дістатися до поля для розминки.

— Так!

Він підстрибнув, витягнувши обидві руки до стелі.

— Чудово, збережи трохи енергії для гри, добре? Ми граємо з командою з Монтроуза, вони сильні.

Його лоб зморщився.

— Їм по шість. Як і мені.

— Ти також сильний. А тепер взувайся, і ходімо.

Кольт помчав назад, а я вирушив на пошуки Елли й знайшов її в кабінеті з Мейсі, яка розкинулася на диванчику навпроти робочого столу з книжкою в руці.

— Привіт, Мейсі. Елло, ти готова?

Вона відвела погляд від нескінченного стосу паперів на поверхні столу із червоного дерева й швидко приховала паніку, вимушено всміхнувшись.

— Так, дайте я гляну, чи повернулася Хейлі, щоб вона могла приглянути за Мейсі.

— Я хочу піти. Будь ласка, мамо! Будь ласка! — благала Мейсі.

Сьогодні вона була рум’яною, здоровий колір її щік повернувся якраз вчасно, бо наступного тижня ще один цикл хіміотерапії.

Це був один із тих моментів, коли я був такий радий, що не став батьком, бо щоразу поступався 6. Кожного. Разу.

Елла зморщила лоб.

—Я не знаю, Мейсі.

—Я почуваюся сьогодні чудово, і погода хороша, і я навіть сидітиму в машині. Але будь ласка! Я не хочу пропускати його першої гри.

— Ти б сказала, що почуваєшся чудово, навіть якби це було не так.

— Будь ласка!

Очі Елли подивились у мої.

— Ти вирішуєш, — сказав я, добре розуміючи, що не впливаю на прийняття рішень. — Я можу тобі сказати, що зараз 23 градуси, світить сонце і в мене в машині є тент.

—Але всі люди...

— Бекетт може їх відлякувати, чи не так?

Мейсі подивилася на мене великими блакитними очима, і я негайно розвів руки, здаючись. Так, я б поступався щоразу.

— Я не втручаюсь. Елло, ти вирішуй, а я просто буду там.

Подалі від жінок у домі, які зараз дивилися одна на одну, щоб переконати іншу.

— Вона може піти, — погодилася Елла.

Ми приїхали на поле на п’ять хвилин пізніше, ніж по винні були, але я не збирався стрссувати. Це був футбол для маленьких дітей, а не чемпіонат світу. Я крутнув Коль та на сидінні, зав’язавши йому бутси після того, як закріпив захист на гомілках. Тоді я підняв пляшку протисонцевого крему.

— Воно липке.

— Це спрей. І ти ж сам наполягав на тому, щоб погол я ти голову.

— Це для Мейсі!

—Я не сперечаюся з твоїми причинами, чоловіче. Але знаєш, що мені сказали, коли я був у твоєму віці? Ти вільно робиш свій вибір, але потім будеш відповідальний за наслідки цього вибору. Голити голову — це чудово. А тепер накладаємо протисонцевий крем.

Була майже четверта, але післяобіднє сонце не стало менш небезпечним для лисих.

Він схрестив руки на грудях своєї темно-бордової уніформи, але не промовив ні слова, поки я розпилював засіб, обережно затуливши рукою його обличчя.

— У тебе це добре виходить, — сказала Елла, обходячи передню частину мого позашляховика.

— З ним легко, — промовив я й поставив Кольта на землю. — Ти готовий.

Він підійшов до Елли, яка опустилася на голі коліна, на ній були шорти кольору хакі.

—Добре, що найважливіше в сьогоднішній грі?

Вираз обличчя Кольта став лютим.

— Грати на своїй позиції, не показувати страху, і сьогодні ввечері ми обідаємо душами наших ворогів!

Елла нахилилася набік і звела на мене брову.

— Що?

Я знизав плечима.

Вона встала й поправила його форму.

— Іди.

— І тримай руки подалі від м’яча! — крикнув я йому вслід.

Він повернувся, піднявши великий палець угору, перш ніж помчати до своєї команди.

— Душами його ворогів? — запитала Елла, стримуючи сміх, склавши руки під грудьми.

Я не дивився на те, як цей рух підштовхнув груди вгору, до горловини її темно-бордової сорочки.

Ні. Не дивись.

— Що? Він, по суті, чоловік.

— Йому шість.

— У Стародавній Спарті хлопчиків навчали бути воїнами уже із семи років.

Вона засміялася, і цей звук був надзвичайно п’янким.

—Я обов’язково не вноситиму спартанців до списку запрошених на його день народження.

— Про всяк випадок, — погодився я і був ще раз винагороджений сміхом.

Саме таким має бути її життя: наповнене футбольними іграми, сонячним світлом і усмішками обох дітей. Це було саме те, на що вона заслуговувала. Я не був людиною, гідною дати їй це.

Хевок зістрибнула з кузова позашляховика та склала мені компанію, поки я ставив намет подалі від того місця, де стояли інші батьки. Конструкція пропускала свіже повітря, але захищала від сонця Мейсі, дозволяючи їй бачити гру.

— Стій, — наказав я Хевок, і вона сіла на землю біля отвору намету.

Коли я повернувся до позашляховика, Елла вже тримала розкладні стільці. Мейсі вмостилася на краю сидіння, і тоді я це побачив — виснаження. Боже, вона добре це приховала.

— Може, підійдеш та облаштуєш місце для Мейсі, а я приведу її? — запропонував я Еллі. — Так вона не буде на сонці надто довго.

Елла погодилася й пішла по траві до намету.

— Ти виснажена, — сказав я Мейсі, повертаючись до неї.

Вона кивнула, трохи опустивши голову.

—Я не хотіла пропускати гри. Я сумую за всім цим.

—Я це розумію, але ти також повинна піклуватися про себе, щоб могла зробити ще більше, коли тобі стане краще.

Її пальці пробігли по тому місці під сорочкою, де був венозний катетер у руці, захищеній сітчастою пов’язкою.

—Я знаю.

Саме те, як вона це сказала, змусило мене взяти її за руку.

—Я бачу багато футбольних ігор у твоєму майбутньому. Усе, що ти нині переживаєш, колись стане тією божевільною історією, яку ти розказуватимеш усім, і вона чудово впишеться у твій вступний есей до коледжу, правда?

— Мені шість.

На її губах з’явилась легка усмішка.

—Чому всі це говорять мені сьогодні? — запитав я. — Хочеш я підвезу тебе на гру?

Її усмішка спалахнула блискавкою радості, і я підхопив дівчинку, поправив рожеві штани та сорочку з довгими рукавами в тон, що закривали всю її шкіру, а потім і гігантський яскраво-рожевий капелюшок проти сонця.

—Добре, ми з тобою вмовимось, — запропонував я, простуючи до намету з Мейсі на руках.

— Про що?

—Я не впаду, якщо триматимеш капелюшок так, щоб його вітер не здув.

— Умовились!

Вона захихикала, а я вирішив, що цей звук випередив у моєму списку найкращих звуків лише сміх її матері.

Дехто з інших мам і тат кивнув, вітаючи нас, і я відповів усмішкою, яка, як я сподівався, не здавалася вимушеною. Я знав, що мені до біса пощастило зайняти місце, хоч воно й було маленьке, у житті Мейсі та Кольта. Ця роль з’явилася під час спілкування з іншими батьками, і я працював над нею. З кожним тренуванням світська розмова ставала дедалі легшою, усмішки — менш фальшивими, і я почав сприймати інших батьків як особистостей, а не просто... як людей.

Я посадив Мейсі в розкладний стілець, який поставила Елла, а потім закинув її ноги на менший стільчик, що служив підставкою для ніг. Побачивши легке тремтіння, що пробігло по тілу дівчинки, я швидко стягнув ковдру з візка й поклав на ноги Мейсі.

— Ти впевнена, що з тобою все гаразд?

Вона кивнула.

— Просто трохи холодно.

Я накрив її ковдрою, і ми сіли дивитися гру. Елла починала як одна з тих тихих мам: багато фотографувала, але була стримана у своїх коментарях. До другої половини гри вона кричала, підтримуючи Кольта, коли він забивав гол.

Перевтілення було веселим і до біса сексуальним.

Або, можливо, це через вигляд її довгих ніг у цих шортах. Так чи так мені знадобилося сильно зосередитися, щоб тримати руки при собі та не доторкнутися до м’якої шкіри трохи вище її коліна. Чорт, я хотів її. Я готовий був поринути в усі її аспекти — її сміх, її сльози, її дітей, її тіло, її серце. Я хотів її всю.

На щастя, моя тяга до неї була на другому місці після потреби піклуватися про неї, що стримувало моє лібідо.

Майже.

Так, гаразд, це була брехня. Що більше часу ми проводили разом, то більше я наближався до того, щоб поцілувати її, просто щоб спробувати, яка вона на смак. Я хотів цілу вати її, поки вона не забуде все, що її обтяжувало, поки вона не пробачить мені брехню, якою я жив.

І що довше я зберігав свою таємницю, то більше вона, здавалося, віддалялась. То більше я мріяв про можливість, щоб вона дозволила мені залишитися в її житті просто Бекеттом.

Не те щоб у мене не було спокуси сказати їй, ким я був насправді. Сказати їй, як її листи врятували мене, що я закохався в неї завдяки лише її словам. Але потім я зрозумів, як далеко я проник у її життя: забирав продукти, водив Кольта на футбол, проводив час разом із Мейсі, коли вона була надто хвора, щоб ходити в головний будинок. Тоді, коли я розповім Еллі, ким я є насправді, що я зробив, вона вижене мене й знову залишиться сама, а я пообіцяв подбати про неї та дітей. Дотриматися цієї обіцянки означало не дати їй приводу вигнати мене.

Розказати їй було б егоїстично. Це лише зробило б їй боляче.

У Хаоса не було шансу допомогти Еллі — бути поруч із нею. Після того, що сталося. Мені доведеться зачекати, доки Мейсі не стане краще, перш ніж розповісти Еллі. Тоді вибір буде за нею.

— Що цей хлопець робить? Хіба це законно? Він не може ставити підніжок! — крикнула Елла.

— Мені здається, це була радше взаємна незграбність, — заперечив я.

— Боже мій, він знову це зробив! Ану покажи йому, Кольте! Не дозволяй йому так робити!

— Ти ж знаєш, що йому лише шість, — ніжно сказав я.

Вона повільно обернулася до мене, зиркнувши й на-сміхаючись.

— Яка різниця?

Я засміявся й уперше зрозумів, що цілком і повністю задоволений своїм життям. Навіть якщо Елла ніколи не буде моєю, якщо я ніколи не спробую на смак її губи, ніколи не торкнуся її шкіри, ніколи не буду з нею в ліжку дощовитого недільного ранку й не почую, як вона вимовить три маленькі слова, які я так жадав почути, цього моменту було достатньо для мене.

Поглянувши на Мейсі, яка сиділа в тіні, я побачив її заплющені очі та глибоке, ритмічне піднімання й опускання грудей. Вона спала, а Хевок згорнулася калачиком під її витягнутими ногами. Якщо вона вже така виснажена, то як, у біса, вона витримає ще один цикл хіміотерапії наступного тижня?

— О ні... ні, ні, — пробурмотіла Елла, і я знову звернув увагу на поле.

Гравець з іншої команди прослизнув повз Кольта, потім повз захист і забив гол, принісши перемогу своїй команді.

Ну... Дідько.

Моє серце заболіло, коли я побачив Кольтове обличчя, як опустилися його плечі. Але він потиснув руку учасникам команди-суперниці, бо це ж був спорт, а потім він сидів на лаві запасних ще довго після того, як тренер закінчив підбадьорливу промову після гри. Побачивши, як інші тати переходять поле, я подивився на Еллу, яка мала майже такий само розчарований вигляд, як і Кольт.

— Ну, це повний відстій.

Вона схрестила руки на грудях, її довга коса збоку зачепила її руку, коли вона повернулася, щоб подивитися на мене.

— Що я йому скажу?

— Як щодо того, щоб дати спершу мені секунду з ним?

— Будь ласка.

Вона показала на лавку.

— Я поки що зберу все.

Я перетнув поле, тримаючи його сумку для бутсів у ру ках, а потім присів перед ним, щоб почати розв’язувати подвійні вузли, без яких він клявся, що не може грати.

— Чоловіче, мені сподобалося дивитися, як ти граєш, — сказав я йому, розв’язавши перший вузол.

— Я дозволив йому пройти. Ми програли, бо я допустив помилку.

Я розв’язав другий вузол, а потім зняв бутсу.

— Та ні. Ви виграєте як команда, і ви програєте як команда. Тут нічого соромитись.

— Я не хотів програвати, — прошепотів він, наче це була брудна таємниця.

— Ніхто не хоче, Кольте. Але я можу тобі сказати, що іноді поразки такі ж важливі, як і перемоги. Перемоги дуже приємні, і ми святкуємо те, що зробили правильно. Але втрати — вони вчать нас. Вони вчать нас бачити, де ми можемо стати кращими, і так, вони до біса неприємні, і це нормально. Коли ти підростеш, побачиш, що хорошою людиною тебе робить не те, як ти справляєшся з перемогами, а те, як справляєшся з поразками.

Я простягнув йому взуття, яке приніс.

Взуваючи його, Кольт думав, а його маленьке чоло наморщило ті самі лінії, які з’являлися на обличчі в Елли, коли вона щось вирішувала.

Тоді він застібнув липучку й зіскочив із лавки.

— Тож програвати — це нормально?

Я кивнув.

— Іноді доводиться програвати. Це робить тебе скромнішим, змушує працювати наполегливіше. Так, програвати — це нормально. Іноді це навіть добре.

Він протяжно, мелодраматично зітхнув, а потім кивнув.

— Ти підеш зі мною на хвилинку?

— Звичайно, — відповів я не вагаючись і попрямував за ним повз нашу лавку запасних до команди гостей, де він знайшов хлопця, який забив останній гол.

Хлопець побачив Кольта й підвівся.

Кольт підійшов просто до нього.

— Я просто хотів сказати, що ти дуже швидкий. Ти гарно грав сьогодні.

Малий усміхнувся.

— Ти також. Твій гол був приголомшливий!

Вони потиснули один одному руки, як крихітні чоловіки, і Кольт усміхнувся, коли ми пішли.

— Я справді пишаюся тобою, — сказав я, поки ми йшли полем.

— Ну, він дуже швидкий. Але знаєш що? Ми знову зіграємо з ними наприкінці літа, і я збираюся бути швидшим. Я можу почекати, щоб надерти йому зад.

Я хотів його посварити, але не зміг, бо намагався не розсміятись.

— Зрозумів тебе. Тоді ми будемо обідати душами наших ворогів?

— Бінго.

Він зупинився на середині поля, і мені довелося відступити на кілька кроків.

— Кольте, що не так?

Він подивився на мене, закриваючи сонце рукою, а потім озирнувся на інших батьків, які поверталися до своїх машин.

— Ось яке воно — це відчуття? — прошепотів він так тихо, що я нахилився до нього.

— Яке це відчуття? — запитав я.

— Коли в тебе є тато?

Він трохи нахилив голову.

Слова втекли з такою само швидкістю, як і емоції, що атакували мене.

Його запитання роззброїло мене, я був відкритим, я ра ніше ніколи такого не відчував.

Я присів до його рівня й сказав єдине, що спало на думку: — Знаєш, я не впевнений. У мене ніколи не було тата. Його очі розширилися.

—У мене також.

«Я зараз із тобою». — Слова були там, у моїй голові, на кінчику язика. Але я ж не міг цього сказати. Боже, це було пекло — полюбити чужих дітей, коли ти не претендуєш на любов їхньої матері. Я подивився через поле й побачив Еллу, яка сиділа з Мейсі в тіні, проводячи руками по траві.

— Що скажеш на те, щоб ми відвезли дівчат додому? — спитав я Кольта, знімаючи бейсбольну кепку і надіваючи її хлопцю на голову, щоб захистити від сонця.

— Слушна ідея. Попіклуймося про них.

Він підійшов до дівчат, і цього разу я не стримував усмішки. Як дитина могла змусити мене в одну секунду плакати, а наступної — сміятися, було поза моїм розумінням.

— Ми програли, — сказав Кольт Еллі, коли ми поверталися до машини. Я тримав Мейсі на руках, її голова притулялася до моїх грудей, а Елла тягнула візок за нами.

— О, чоловіче. Мушу визнати, я рада, що сьогодні на вечерю в нас не буде жодної ворожої душі, — пожартувала вона, підтягуючи його до себе. — Мабуть, нам доведеться натомість насолодитися замовленою піцою.

— Піца! — закричали діти, потім плеснули одне одному в долоню, Кольт стрибнув, щоб дістатися до Мейсі.

Я посадив їх на додаткові сидіння, які придбав для по-зашляховика, і поклав усі речі в багажник, поки Елла замовляла піцу. Хевок стрибнула на заднє сидіння між дітьми. Елла трохи заспокоїлася відтоді, як онколог сказав їй, що Хевок абсолютно безпечна для Мейсі, доки рівень показників дівчинки не впав до мінімуму.

Я віз нас назад Телльюрайдом, тим часом Кольт і Мейсі обговорювали переваги сиру над пепероні.

— Вони коли-небудь розмовляють закінченими реченнями? — запитав я Еллу.

— Ні. У них ніби своя мова. Вони просто знають, що думає інший, перш ніж закінчити, тому цього не роблять.

— Моторошно, але круто.

— Саме так.

Як природно було б нахилитись і взяти її руку, поцілувати її долоню! Це здавалося легким і правильним. Так само як і писати їй... не те що вона незабаром дізнається про це.

Я зупинився перед піцерією та припаркувався.

— Місце для паркування просто навпроти входу? Схоже, це доля: саме піца була призначена на сьогоднішній вечір! — заявив я.

Діти підняли руки на знак перемоги, але Мейсі ледве піднесла їх. Вона знову була виснажена.

Ми з Еллою вийшли з позашляховика, але я першим заскочив на тротуар.

— Я про все подбаю, — сказав я їй.

— Ти не платитимеш за піцу, — запротестувала вона.

— Я плачу.

— Ні, не ти.

Вона склала руки на грудях.

— Я.

Вона ступила вперед і витріщилася на мене — така палка й уперта. Мій погляд упав на її губи — розтулені та ідеальні. Так і поцілував би.

— Я плачу, — сказала вона тихо й повільно, ніби знала, що я намагаюся тримати свої кляті руки при собі.

— У своїх мріях.

Вираз її обличчя став м’яким, і я б заплатив мільйон доларів, щоб дізнатися, про що вона щойно подумала.

— Добре, — сказала вона. — Але тільки якщо ти погодишся з нами повечеряти.

— Умовились.

— Ні, я! Ні, я! — передражнюють Кольт і Мейсі.

Ми обоє обернулися й побачили близнюків через від чинені двері, вони глузували з нас і всміхались.

— Так, так. Добре. Продовжуйте, ви двоє, я ж покладу анчоуси на вашу піцу, — пригрозив я без суворого ви разу обличчя. — Можливо, нам узяти ще одну піцу?

— Я замовила три, — сказала Елла, знизавши плечима.

Ми стояли й усміхалися одне одному, як ідіоти, обоє знаючи, що вона планувала, щоб я залишився на вечерю, ще задовго до нашої маленької угоди.

Хевок зістрибнула, коли я йшов до магазину, і я обернувся до неї, присівши почухати їй за вухами.

—Захищай Мейсі та Кольта.

Вона помчала геть, припаркувавши свій зад прямо під відчиненими дверима.

— Елло! — Хейлі помахала рукою, і я зайшов до магазину, коли дві жінки почали балакати біля машини.

Я вийшов із крамниці з трьома піцами через п’ять хвилин і ледь не впустив коробок.

Літня, гарно одягнена пара, яка йшла навпроти Хейлі та Елли, зупинилася. Мене зачепила не пауза, а вираз їхніх облич. Невимовно жалюгідний шок, коли вони дивилися на близнюків.

Хевок устала: вона завжди добре зналася на характерах, і я пішов швидше.

Жінка ступила вперед, наче не контролювала власних дій, а Хевок вишкірила зуби й почала гарчати.

Елла обернулася на гарчання, і, коли вона перевела дух, я все зрозумів.

— Ні! — кинула вона не Хевок, а парі.

Вона підійшла прямо до Хевок, яка вискалила зуби, і сказала це ще раз.

— Ні. Ідіть звідси. Негайно.

Я підійшов позаду пари, потім збоку, поклавши піцу на пасажирське сидіння, далі пройшов повз, щоб стати між ними та Хевок.

— Не підходьте ближче. Вона схопить за яремну вену, якщо ви протягнете хоч одну руку до цих дітей.

Я старався говорити тихо і рівно. Щойно я починав хвилюватися, Хевок ставала небезпечною.

— Ця собака — і загроза? — сказав чоловік, глузуючи з мене.

— Тільки для людей, яких вона вважає загрозою для близнюків або Елли. Мені здалося, що Елла попросила вас піти.

Я рушив уперед, змусивши пару відступити, але знав, що Хевок піде слідом і дозволить Еллі зачинити двері, щоб близнюків не було видно. Коли я почув, як грюкнули двері, розслабився, а Хевок заховала зуби.

— Ви, власне, хто? — запитала жінка.

— Це вас не стосується.

— Це не твої діти, — вибухнув чоловік.

— Вони й не ваші, — сказав я, — але я їхній, і це все, що має значення. Тож я можу сказати вам, що, якщо ви колись наблизитеся до них без дозволу Елли, Хевок буде найменшою вашою проблемою.

Коли чоловік почав дивитися на Еллу згори, я перемістився в його поле зору, закриваючи жінку від огиди, спрямованої на неї.

— Бекетте, — тихо покликала Елла, безсумнівно, помітивши невеликий натовп, який був свідком цієї сцени.

— Гарного вечора, — сказав я парі, потім розвернувся, пішов до Елли, поклавши руку їй на спину, і повів її до машини, а потім зачинив за нею двері.

Пара зникла.

Я пройшов повз Хейлі, Хевок ішла біля мене.

— Батьки Джеффа, — прошепотіла вона.

— Я це зрозумів.

— У морозилці є текіла.

Хейлі показала на салон машини, де Елла мовчки сиділа, приголомшена.

— Я запам’ятаю.

—Хто це був? — запитав Кольт.

— Не переймайся, байдуже, — відповіла Елла.

—Хевок хвилювалася, — заперечила Мейсі.

—Хевок добре знається на характерах, — пробурмотіла Елла. — Це були просто люди, яких я знаю.

— Вони були не дуже добрі, — зауважив Кольт.

— Так, вони ніколи не були добрими.

Елла мовчала, поки ми їхали назад до «Солітьюду», і під час вечері вдавано усміхалася. Потім вона поклала дітей спати, а я сів на диван, мовчки чекаючи, поки Хевок дрімала біля моїх ніг.

Через пів години Елла спустилася сходами, переодягнувшись у фланелеві штани та майку. Вона охнула, побачивши мене.

— Я думала, ти вже пішов.

— Ні. Сідай.

Я поплескав диван поруч і відвів погляд від її грудей, які високо піднялися вздовж вирізу її майки.

Вона опустилася в куток дивана, підтягнувши коліна до грудей.

— Б’юся об заклад, тобі дуже цікаво, іцо сталося біля піцерії.

— Розповідай.

Вона сперлася підборіддям на складені руки й глибоко вдихнула.

— Це були батьки Джеффа.

— Так, я здогадався.

Її очі піднялися до моїх.

— Ти схожий на Раяна, коли підсумовуєш усе навколо. Про людей.

— Допомагає вижити, — відповів я не подумавши. Мої очі на мить заплющилися від грубої помилки та болю, який настав після. — Ти знаєш, що я маю на увазі.

Вона кивнула.

— Вони ніколи раніше не бачили дітей. Ніколи навіть не питали про них.

Я це знав. Забудь. Хаос знав. Але я хотів, щоб Елла розповіла мені — Бекетту. Довіряла мені так, як вона довіряла тому безликому другові по листуванню. Тож замість того щоб брехати чи просити її продовжити, я просто чекав.

— Джефф пішов, коли я була на восьмому тижні вагітності. — Елла відвела погляд, її обличчя опустилося, коли вона занурилась у спогади. — Він не дуже хотів одружуватися. Все було зовсім як у Міта Лоуфа.

— Що? Я сперся рукою на спинку дивана й нахилився. — Як їжа?

— Як співак. Знаєш пісню Paradise by the Dashboard Light?

— Ax, зрозумів. Hi каблучки, ні сексу.

— Бінго. Ми були разом весь випускний клас, і я спіймала його на брехні про куріння — з усього він вибрав брехати про куріння! Зважаючи на це, я мала б піти, але загубилася в тій наївній думці про те, що моя любов може змінити його. Так чи так восени ми мали їхати навчатися в Університет Колорадо, і все це здавалося дуже романтичним. Утекти та одружитися наступного дня після випускного, провести нашу шлюбну ніч у готелі, а після цього повідомити мою бабусю та його батьків.

— Я припускаю, що це пройшло дуже добре. Я не по бачив у цьому хлопцеві ні грама милосердя — він не міг би стати хорошим батьком.

—Як тонна цегли. Бабуся плакала. — Вона проковтнула й витримала хвилинку. — Його батьки відмовилися від нього, і ми переїхали в один із літніх будиночків, які були більш схожі на намети, ніж ті, які ти бачиш зараз. Бабуся була розчарована, але це не змінило її любові чи обіцянки заплатити за мій коледж. Джефф був дуже сумний після того першого тижня. Медовий місяць закінчився; думаю, ти здогадався, що тепер він був напружений щодо того, як збирається платити за навчання, і все погіршилось. За одну ніч він утратив усі гроші. Через чотири тижні після нашої невеликої поїздки до будівлі суду я зрозуміла, що вагітна, а через два тижні лікар сказав, що в мене будуть близнюки.

Я намагався поставити себе на її місце в цьому віці, але не зміг. У вісімнадцять років я пішов на військову службу й був ледве здатний піклуватися про себе, не кажучи вже про двох інших людей.

— Ти неймовірно сильна.

Вона похитала головою.

— Ні, бо тоді, коли лікар зробив ультразвукове дослідження після аналізів крові, у мене був момент, коли я про все пошкодувала. Про все, — миттєво повторила вона.

— Ти була молода. Я не можу уявити, яка жінка на твоєму місці не панікувала б.

— Мені було вісімнадцять, і я була одружена з хлопцем, який більше не хотів дивитися на мене, хіба що я була голою. І навіть тоді... секс... — Вона знизала плечима. — Ну, я думаю, він виконав свою мету. Я сказала йому про вагітність, щойно повернулася додому. Думала, що він знатиме, що робити, заспокоїть. Але в нього завжди були плани, розумієш?

— Що він зробив?

— Він якийсь момент сидів шокований, і я все зрозуміла. Зрештою, я відчувала те саме. Потім він... він попросив мене зробити аборт.

Мої нігті впились у спинку дивана, але я не сказав ні слова.

— І саме в ту мить, коли цей вибір був переді мною, шок зник, і я зрозуміла, що хочу їх залишити. Що я зроблю все можливе, щоб захистити їх. Тоді я зрозуміла, що покохала не людину, за яку він себе видавав, — сильну, вірну, турботливу, яка буде захищати. І все це була величезна брехня. Він чудово вдавав, але не був великим, сильним чоловіком, який збирався забрати мене в коледж і побудувати дивовижне життя. Він був наляканим маленьким хлопчиком, який не міг поставити нікого на перше місце, зокрема мене. Й ось я зрозуміла, що готова померти за близнюків, а він хотів, щоб я їх убила, бо вони були недоречними тоді, і я теж. Я відмовилася. Він погрожував. Я відмовилася. Наступного ранку він пішов.

— Мені дуже шкода, що тобі довелося через це пройти.

Вона знизала плечима.

— Вже як є, це навчило мене ніколи не довіряти брехунам. Якщо ти збрешеш один раз, напевно, ти робитимеш це знову й знову. Так чи так через тиждень з’явився тато Джеффа з чеком на чималеньку суму і документами для розлучення, сказавши, що я можу отримати перше, коли доведу, що більше не вагітна.

— Ти жартуєш? — прогарчав я. Тепер я хотів, щоб цей мудак з’явився переді мною, хотів охопити його худу шию своїми руками.

— Ні. Тож я підписала папери, вирвала в нього з руки чек і підпалила його прямо в нього на очах.

Моя дівчинка.

— Чудово. Я бачу цю картину.

— Так, ну, я була трохи драматична, закінчилось усе тим, що я спалила будиночок дотла. Буквально. Все було знищено.

— Тож тебе не можна залишати наодинці із запальним кою, ти це хочеш сказати? Жодного гриля чи барбекю, смаженого зефіру, феєрверків?

Вона засміялася, поліпшивши мені настрій, але все одно хотілося задушити всіх у тій клятій родині.

— І ти залишилась у Телльюрайді й виховувала дітей, — припустив я.

Вона кивнула.

— Так. Джефф ніколи не повертався. Жодного разу. Петті та Річ купили житло в Денвері, але вони все ще повертаються сюди на свята, як-от сьогодні. Проте вони ніколи не бачили дітей. Ніколи не питали про них, принаймні коли натикались на мене. Навіть коли я попросила їх допомогти зі страховкою для Мейсі, Річ сказав, що діти не їхня проблема. Я більше не припущуся такої помилки, звернувшись по допомогу до них.

— Я не впевнений, що вони заслуговують на те, щоб бачити дітей.

—Я теж, але я хвилююся, що Мейсі може не мати шансу, якщо вона цього захоче, розумієш? Я маю на увазі, одного дня вони виростуть. Вони ставитимуть запитання та шукатимуть власні відповіді. І Мейсі...

Вона сховала обличчя руками.

Я ковзнув уперед, поки кінчики її пальців не торкнулися зовнішнього боку мого стегна.

Тоді я обережно відвів її руки, майже сподіваючись, що вона плаче, що вона навчилася рівномірніше й сію кійніше відпускати цей клапан тиску, ніж під час опера ції Мейсі.

Але сліз не було, лише колодязь скорботи — такий глибокий, що в ньому могла б потонути звичайна душа. Але Елла була не така.

— У Мейсі буде час зробити свій вибір.

Я не мав права, але думка не йшла геть, тому я її озвучив.

— Діти питають про нього? Про Джеффа?

— Іноді. їм, звісно, цікаво, а День батька — це завжди гостра тема. Хоча мені справді пощастило, що в мене є Ларрі: близнюки тут були досить відділеними від інших дітей. Це був їхній перший справжній рік у школі.

— Що ти їм кажеш?

— Що, звичайно, у них є батько, бо діти повинні мати тата й маму. Але в них немає тата. Хоч усі чоловіки можуть бути батьками, не всі з них підходять на роль татусів, тому їхній просто не підходив.

«Бо твій тато-невдаха тебе не хотів. Він хотів кращого життя більше, ніж такого крикливого лайна, як ти». — Мамині слова відбивались у моїй голові, наче м’яч, запущений у пінбол-автоматі.

— Ти чудова мати. Я сподіваюся, що ти чула це часто, бо ти справді чудова.

Мої великі пальці торкнулися її зап’ястя, трохи вище від того місця, де бився пульс.

— Я не зробила нічого, чого б не зробила будь-яка мати в такій ситуації, — спростувала вона, знизавши плечима.

— Ні. Не треба відмахуватися від цього. Бо я син тієї людини, яка не робила того, що зробила ти, — того, що ти робиш щодня. Ніколи не сумнівайся в цьому. Крім того, якщо я коли-небудь зустріну Джеффа, я відправлю його в нокаут.

Вона подарувала мені легку усмішку.

— Не роби цього. Нині він працює юристом у Денвері. Він, мабуть, подав би на тебе до суду за те, що ти зламав його дорогоцінний ніс. Якщо ти коли-небудь захочеш за вдати Джеффу болю, треба вдарити по тому, про що він пі клується, — по його кишені. І, щиро кажучи, для нас краще, що він пішов. Життя з ним було б жалюгідним, і я б не хотіла, щоб діти вчилися в такого батька, особливо Кольт.

— Я розумію.

Її погляд метнувся до моїх губ і вбік.

Вона не думає про те, щоб поцілувати тебе. Я збрехав собі. Бо якби я визнав правду, мав би її під собою за три секунди. Мої руки були б у її волоссі, мій язик — у її роті, і я відчував би її дихання.

Між нами запала тиша, що кричала від незліченних можливостей того, що може статися далі.

Я повільно відпустив її зап’ястки й повернувся на свій бік дивана.

— Мабуть, мені вже час іти. Вже пізно.

—Зараз дев’ята.

— Допоможи мені, Елло.

І тепер мій голос звучав як наждачний папір. Чудово.

— Допомогти тобі в чому? — запитала вона, змінивши своє положення так, щоб ноги опинилися під нею.

— Ти знаєш. Не змушуй мене це казати.

У ту хвилину, коли я це сказав, ми обоє були в пастці, і не у фізичному сенсі. Ну добре, і в цьому також.

— Можливо... можливо, я хочу, щоб ти це сказав, — закінчила вона придушеним шепотом.

— Я не можу.

Ще не час. Ні, поки що я ходжу й брешу. Якби вона подивилася мені на стегна, мені точно не знадобилися б слова. У мене встав, щойно вона подивилася на мої губи.

— Ох. Я розумію.

Вона вмостилася на сідниці, і в моїй голові залунали сигнали тривоги.

— Розумієш що?

— Ніби я збираюся це сказати... — Вона самопринизливо засміялася.

— Елло.

Це було благання говорити чи не говорити? Чорт, я більше не знав.

— Ти не бачиш мене такою. Я цілком розумію.

Вона потягнулася до пульта від телевізора.

—Якою саме я тебе бачу? Будь ласка, просвіти мене.

Я нахилився вперед, викрадаючи пульт. Вона сказала А, тож тепер мусить перейти і до Б.

Вона роздратовано відмахнулася.

—Ти бачиш мене як маму. Як маму Кольта та Мейсі.

І це логічно, бо так і є. Я мама з двома дітьми.

— Ну, так, — сказав я.

Її материнство — та безкорислива відданість своїм дітям — було одним із її найпривабливіших атрибутів.

Вона закотила очі, ледве зітхнувши, і в моїй голові загорілася метафорична лампочка.

—Ти не думаєш, що я тебе хочу.

Вона кинула на мене погляд, який підтвердив мою здогадку, і почервоніла, ставши такого самого багряного кольору, як і диван.

— Ти знаєш, а ти маєш рацію. Вже пізно. — Вона вдавано позіхнула. — Д-у-у-у-уже пізно.

—Я хочу тебе.

Чорт, мені було так добре, коли я вимовляв ці слова.

—Так, чудово.

Вона кинула на мене тупий погляд і підняла великий палець.

— Будь ласка, не змушуй мене почуватися ще більшою ідіоткою, ніж зараз.

Так, досить цієї фігні.

Я кинувся вперед і одним легким рухом повернув її на диван, ковзнувши по ній, я взяв її зап’ястки однією рукою над головою та вмостився між її розведеними ногами.

Саме тут я й маю бути.

— Чорт, ти швидко рухаєшся.

У її очах не було ні страху, ні неприйняття — лише здивування.

— Не завжди, — пообіцяв я.

її губи розтулилися.

— Елло. Я хочу тебе.

— Бекетте... ти не маєш...

Так, це тихе зітхання, яке вона видала, мало мене знищити.

Я відпустив її зап’ястки, дозволяючи своїм пальцям пройтися по її руці, поки одна рука не вплелась у волосся біля основи її голови, а інша не попрямувала до вигину її талії.

— Відчуваєш?

Тоді я ковзнув уперед, дозволяючи своєму члену пройтися по шву її піжамних штанів так сильно, що вона ахнула від контакту. Я не пам’ятаю, щоб коли-небудь у житті мені так сильно хотілося розірвати шматок тканини.

— Я ніколи нікого так сильно не хотів, як тебе.

Я знову поворухнувся, і її очі заплющилися, коли вона випустила найсолодший стогін.

Мій член пульсував; я знав, що все, про що фантазував протягом більшої частини останніх восьми місяців, було на відстані одного рішення.

— Бекетте.

Її руки знайшли мої біцепси, її нігті впились у них.

— Ніколи більше не думай, що я тебе не хочу, бо, якби все було інакше, я б уже був у тобі. Я б точно знав, як ти почуваєшся, які звуки ти видаєш, який вигляд маєш, коли кінчаєш. Я думав про це принаймні сотню разів, а я, повір мені, маю чудову уяву.

Вона погойдувала стегнами, а я стиснув щелепу, щоб не дати їй саме того, чого вимагало її тіло.

— Елло, ти мусиш зупинитися.

— Чому? — спитала вона, небезпечно наблизивши губи до моїх. — Що ти маєш на увазі, якби все було інакше? — її очі розширилися. — Це тому, що в мене є діти?

— Що? Ні, звісно, ні. Це через те, що ти молодша сестра Раяна.

Перш ніж я встиг завдати ще якоїсь шкоди, я зліз із неї і сів на спинку дивана.

— Бо... я молодша сестра Раяна? — повторила вона, сідаючи прямо, обличчям до мене. — І ти думаєш, що він би що, переслідував тебе?

Три речі. Лист. Рак. Брехня.

Я повторював це у своїй голові, поки не переконався, що можу дивитися на неї й не затягнути назад під себе.

— Бекетте?

— Коли я ріс, якщо я чогось хотів, я це брав. Негайно. Я займався сексом у чотирнадцять років із дівчиною у домі для дітей-сиріт. Я відкривав різдвяні подарунки раніше, якщо мені щастило отримати такий подарунок, і зазвичай він був від мого соціального працівника чи якоїсь благодійної організації.

— Я не розумію.

Вона знову обхопила коліна руками.

— Я одразу приймав подарунок, бо знав, що, якщо не візьму одразу, напевно, я його вже не отримаю. Я діяв за принципом «зараз або ніколи»: не було другого шансу.

— Гаразд.

— Я не можу тебе торкнутися, не можу про це говорити, бо боюся, що буду діяти так.

— І чому це має значення, якщо я цього хочу?

— Бо я не матиму другого шансу. А я не вмію налагоджувати стосунки з людьми. У мене ніколи не було таких, які б тривали понад місяць. Я ніколи не кохав жінки, з якою спав. І, напевно, усе зіпсую, бо не тільки мій член хоче тебе, Елло.

На її обличчі знову з’явився подив, губи округлилися, і я заплющив очі, щоб не кинутися на неї й не поцілувати її. Знання, що вона мені дозволить, що вона хоче цього, виростило моє бажання з розміру кулі до ядерної ракети.

— І коли я все зіпсую, бо це станеться, повір мені, це зашкодить Кольту та Мейсі. Ти знову залишишся сама, бо немає жодних шансів, що ти дозволиш мені залишитись і допомагати тобі, як цього просив Раян.

— Й ось воно.

— Ось. Ти молодша сестра Раяна.

— Між нами було всього п’ять років різниці. Знаєш, це не так уже й мало. — Вона потягнулася по пульт.

—Я це добре знаю.

— Отже, якби Раян був ще живий...

Вона кинула на мене останній погляд.

Я відпустив усе на мілісекунди, дозволивши їй побачити в моїх очах, як сильно я її хотів, і не лише заради її тіла.

—Усе було б інакше.

— Усе?

— Усе, крім того, що я відчуваю до тебе, за що він, мабуть, убив би мене. Куди це нас веде?

— Ти маєш на увазі, крім того, що я висохла стара діва, а ти виконуєш свій обов’язок перед привидом?

— Щось схоже на це.

Вона качала головою по спинці дивана, пробурмотівши собі під ніс якусь лайку.

Потім сіла прямо й одним натисканням великого пальця ввімкнула телевізор.

— Нам залишається лише вибрати фільм на замовлення. Бо я не дозволю тобі вийти з тих дверей зараз.

— Ні?

— Ні. Якщо ти підеш зараз, можеш потім почати дивно поводитись і не повернешся. Обов’язок — це чудова річ, але іноді гордість може бути набагато сильнішою, особливо коли ти переконуєш себе, що це на благо іншої людини.

Блін, ця жінка мене знала.

— Тоді фільм, — погодився я. — Просто... залишайся на своєму боці дивана.

— Я не перетну центральної лінії, — дражнила вона з усмішкою, від якої він знову встав.

Вибравши фільм, ми сиділи й дивилися, обидва косо поглядаючи одне на одного. Є такий вислів: «випустити коня зі стійла». Так, кінь вийшов, і він не збирається повертатися назад. У жодному разі.

Той кінь шаленів і псував мій ретельно продуманий контроль.

Але я не скаржився, коли вона підсунулася ближче. Або коли вона притискалася до мене. Ні. Я підняв руку й насолодився відчуттям її вигинів, її довірою. Все ще не скаржився, коли вона лягла мені на руки. Чорт, ні, я тримався й запам’ятовував кожну секунду.

Коли двері відчинилися, я прокинувся, потягнувшись до пістолета, якого там не було. Але була Хевок, і, оскільки її хвіст повільно стукався об тверду деревину, я знав, що це мала бути Хейлі.

Еге ж. Вона зайшла навшпиньки, потім побачила нас двох на дивані й усміхнулася до мене, перш ніж прослизнути в кімнату для гостей.

Я опустив голову, вдихаючи цитрусовий аромат Еллиного волосся, і міцніше стиснув руку на її талії, щоб вона не впала з дивана. Я 6 спав, балансуючи на ліжку два на чотири, якби це означало, що я повинен був тримати її.

Не встиг я заснути, як знову почув кроки, але цього разу вони долинали згори. Просто наді мною з’явилося обличчя Кольта, і паніка в його очах підказала мені, що йому байдуже, що я обіймаю його маму.

— Що сталося, друже?

—З Мейсі щось не так. Вона дуже гаряча.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

ЕЛЛА

Лист№ 13

Елло!

Мені дуже шкода, що ти пропустила виставу Кольта, і ні, це не щось мізерне. Я розумію, але не знаю, що міг би сказати або написати, щоб дати тобі той душевний спокій, на який ти заслуговуєш. Тебе розривають у двох різних напрямках, і, напевно, це дуже складно.

Однак я можу сказати, що ти чудово справляєшся. Так, ти пропустила виставу, але ти була потрібна Мейсі. Настане час, коли Кольт підросте, ти йому будеш потрібна й тобі доведеться пропустити те, що буде відбуватись у Мейсі. Я думаю, що це лише частина того життя, у якому маєш двох дітей. Ти робиш усе можливе для обох і сподіваєшся, що зрештою все вийде. Те, що в тебе з являється почуття провини, означає, що ти чудова мама, але іноді просто треба бути добрішою до себе. Це саме такий випадок.

Те, що ти переживаєш, — це суцільний кошмар. Ти повинна дати собі шанс на помилку, бо маєш рацію: ти не з тих сімей, де дітей виховують обоє батьків. Тож це означає, що ти маєш більше піклуватися про себе, бо ти єдина, хто в них є.

Зроби мені послугу й тримайся. Твій брат приїде додому, щойно зможе. Ти не будеш довго сама, я обіцяю. Він сказав, що Кольт хоче будиночок на дереві, і, поки я буду в гостях, допоможу збудувати його. Можливо, це небагато, але це дасть йому власне місце, і тобі буде спокійніше, що він має щось особливе.

Мені б хотілося порадити тобі щось краще, але я знаю, що вказівки тобі не потрібні — тобі потрібно, щоб тебе вислухали, і я можу послухати тебе, коли ти цього захочеш.

Хаос

Сорок і сім.

Я знову подивилася на цифри на термометрі, щоб підтвердити їх, якщо я помилилася вперше. Мейсі горіла.

—Я маю відвезти її до лікарні.

— Нам треба відвезти її до лікарні, — виправив мене Бекетт із-за дверей ванної кімнати. — Візьми тайленол, вологі серветки, усе, що потрібно, і поїхали. Кольте, зроби мені послугу й розбуди Хейлі.

Я почула знайомий звук, коли Кольт побіг униз по сходах, поки я перебирала аптечку в пошуках тайленолу. Що могло спричинити це? Футбольний матч. Напевно. Але поруч із Мейсі нікого не було, і на останній консультації її показники були чудовими. Що вона могла підчепити за цей короткий час?

Я знайшла рожеву пляшечку із жарознижувальним і налила в крихітну мірну чашку точну кількість, якої потребувала Мейсі.

— Елло! — погукав мене Бекетт із коридору, і я, спотикаючись, вибігла з ванної з ліками.

Він тримав Мейсі на руках, притиснувши її, закутану в ковдру, до грудей. Я поклала руку на її чоло та заглушила кожне лайливе слово, яке спадало на думку. Це було недобре. Нам так пощастило з її ускладненнями: нудота, блювота, випадіння волосся, втрата ваги — то були дрібниці. Але це було щось нове.

— Мейсі, люба, мені потрібно, щоб ти розплющила очі й випила ліки, гаразд? — умовляла я, проводячи вільною рукою по її щоці.

Її очі розплющилися, скляні від гарячки.

— Мені жарко.

— Я знаю. Ти можеш це випити?

Я показала їй стаканчик.

Вона кивнула, ледве ворухнувшись. Бекетт змінив хват, допомагаючи їй підвестися, і я піднесла маленьку чашечку до її рота у формі серця. Такі ідеальні маленькі губки. До того як поставили діагноз, у неї ніколи не було ані карієсу, ані зламаної кістки, а тепер вона й оком не моргнула на ліки.

Вона ковтнула й здригнулася, м’язи її живота напружились.

— Дитинко, тобі потрібно затримати це в собі, гаразд? Будь ласка!

Я благала, ніби це був її вибір. Вона розтулила рота й знову почала рухатися, ніби її зараз знудить.

— На вулицю, — наказав Бекетт і пішов, а я поспішила за ним.

Він виніс її вниз по сходах і вийшов на ґанок, ледве зупиняючись, коли йому довелося відчинити двері. Чоловік навіть не дав мені шансу вийти першою.

Я заскочила в кабінет, схопила папку Мейсі зі столу й вибігла за ними.

— Так краще, правда? Відчуваєш це повітря? Свіже й прохолодне. Вдихни, Мейсі. Вдихай через ніс, видихай через рот. Усе правильно. Ось так. — Його голос був таким за спокійливим, що контрастував із його грубою щелепою.

Мейсі вигнула шию, наче шукала прохолодного нічно го повітря, її дихання сповільнилося, живіт заспокоївся. Вона мала затримати ліки, дати нам час, щоб дістатися до відділення швидкої допомоги.

— Краще? — запитала я, беручи її маленьку ручку.

— Трішки.

— Добре.

Трішки — уже щось. Трішки було краще, ніж виблювати ліки.

— Боже мій, Елло, що я можу зробити? — На ґанок вибігла Хейлі, зав’язуючи свій халат, Кольт стояв босоніж позаду неї.

—Ти можеш побути з Кольтом? Будь ласка! Ми повинні відвезти її до відділення швидкої допомоги.

— Звичайно. Куди ви її повезете? Медичний центр зачинений.

—Де найближчий пункт швидкої допомоги? — спитав Бекетт.

—Монтроуз єдиний відчинений уночі, — я перевірила свій телефон, — чи, точніше, рано-вранці. Зараз третя ранку.

—Це півтори години їзди, — тихо сказала Хейлі, наче її тон мав значення або міг змінити відстань.

— Не коли я за кермом, — відповів Бекетт, уже прямуючи до свого позашляховика.

—Я зараз повернусь! — крикнула Хейлі, вбігаючи в будинок.

—Мамо?

Кольт з’явився біля мене, а Хевок — біля нього.

—Ей!

Я опустилася до його рівня.

— Ти чудово впорався, Кольте. Ти все зробив правильно.

— Це мав бути я.

—Що?

— Я мав би хворіти, а не Мейсі. Це не справедливо. Цемав бути я. — Його очі були такими само скляними, як і в Мейсі, але через невиплакані сльози.

— О, Кольте. Ні.

Мій живіт здригнувся від думки про те, що я теж проходжу через це з ним.

— Це тому, що вона прийшла до мене на гру, чи не так? Це моя провина. Я сильніший за неї. Це повинен був бути я. Чому це не я?

Я взяла його на руки й притиснула його до грудей, обійнявши.

— Це не через тебе. Цю лихоманку спричинило щось серйозніше. Розумієш? Це не твоя провина. Завдяки тобі ми можемо відвезти її до лікаря. Ти тут герой, друже.

Він кивнув, доторкнувшись до моєї шиї, і я відчула крихітні струмочки перед тим, як він шморгнув носом. Я потерла йому спину, доки не почула, як позаду мене завівся мотор, а потім відступила від Кольта назад, щоб подивитися на нього.

— Скажи мені, що ти розумієш.

— Я розумію, — сказав він, витираючи сліди сліз. Він випрямив свою невеличку спину, він здавався таким маленьким і водночас таким дорослим.

— Мені шкода, що я маю залишити тебе, але мушу їхати, друже.

— Я знаю, — сказав він, кивнувши. — Будь ласка, допоможи їй.

— Я допоможу.

Я поцілувала його в чоло, пообіцявши.

— Я люблю тебе, Кольтоне.

— Люблю тебе, мамо.

— Вона на задньому сидінні, — сказав Бекетт, стоячи позаду мене.

— Ось, — сказала Хейлі, вибігаючи назад на веранду з коробкою й даючи її мені в руки. — Лід, пляшки з водою, серветки, мотрин, твоє взуття, зарядний пристрій для мобільного телефона, сумочка й деякі інші речі.

—Дякую, — сказала я, обіймаючи її однією рукою. — Я триматиму вас у курсі.

Я кинулася з ґанку й залізла у кузов Бекеттової машини, мене відразу оточив запах чистої шкіри салону та Бекетта.

— Ти можеш сидіти? — запитала я Мейсі, яка саме відстібала пасок безпеки.

—Ні.

—Добре, ходи сюди.

Я вмостила її на середнє сидіння, пристібнула пасок безпеки, а потім попросила лягти мені на коліна.

Чи так можна робити за правилами безпеки? Ні. Але рак уже робив усе можливе, щоб убити мою дитину, тож я просто мала трохи віри в те, що не додам автомобільну аварію до мого нещодавнього списку трагедій.

Я глянула у вікно й побачила Бекетта, який нахилився до Кольта. Він міцно пригорнув його й обійняв, обхопивши крихітне тіло Кольта своїми масивними руками. Він сказав щось Хевок і вже йшов до мене.

Він пройшов крізь світло фар, а потім відчинив водій -ські двері, заліз і зачинив їх одним плавним рухом.

—Дівчата, ви як?

Він налаштував дзеркало заднього виду, щоб бачити нас, а не шлях, коли проїжджав через кільцеву під’їзну дорогу.

— Ми тримаємось, — сказала я йому, не добираючи влучнішого слова, щоб описати наш стан.

Чи було зі мною все гаразд? А з Мейсі? Ні. Але було так, як було, я ж була сильною.

— Гаразд.

Він звернув на головну дорогу біля «Солітьюду». Цього ранку кругом було так тихо. Там, де зазвичай мене поглинав шум від дітей, радіо, власні думки, тепер усе, що лишилося, — це звук руху шин автівки Бекетта по асфальту — гладкому й рівномірному.

Поклавши голову Мейсі на коліна, я потягнулася до коробки біля своїх ніг, витягнула звідти серветку та пляшку холодної води, яку, очевидно, щойно дістали з холодильника.

—Думаєш, ти можеш потерпіти, щоб тебе не нудило? — запитала я її.

Вона похитала головою.

Очі Бекетта зустрілися з моїми в дзеркалі заднього виду, коли ми під’їхали до воріт «Солітьюду».

— Хтось заперечує, щоб я порушив кілька обмежень швидкості? — запитав він, звернувши на дорогу.

— Ніхто.

Його нога натиснула на газ — і позашляховик злетів.

— Ти знаєш дорогу... ?

— Елло, ти мені довіряєш? — перебив він.

Бачачи, як я зараз тримала свою хвору доньку в салоні його автівки, коли він віз нас уночі, я могла подумати, що відповідь була очевидною. П-ф-ф. Саме це він хотів почути.

— Я довіряю тобі.

— Просто подбай про Мейсі й дозволь мені відвезти вас.

Я кивнула й узялася за роботу, виливаючи воду на серветку й протираючи шкіру Мейсі.

Бекетт відповідав за дорогу, а я за Мейсі.

* * *

— Катетер Марґарет інфікований, і в неї з’являються ознаки сепсису, — сказав нам лікар через шість годин.

Я миттєво заперечила, підійшовши до ліжка своєї доньки, де вона міцно спала.

— Не може бути. Я тримаю цю штуку чистою, наскільки... це можливо.

Зазвичай я могла б відповісти дотепніше, якби спала понад дві години.

— Я роблю тампон, закутую, провітрюю — усе, як наказував кожен лікар.

Лікар швидкої допомоги середнього віку з розумінням кивнув мені.

—Я впевнений, що так. Ми не помітили жодних зовнішніх ознак інфекції, яка трапляється, коли вона не походить зі шкіри. Не картайте себе. Таке буває. Але нам потрібно негайно її лікувати, тобто перевести її до відділення інтенсивної терапії та призначити антибіотики.

Я обхопила руками живіт і подивилася на Мейсі. Вона все ще була почервоніла від лихоманки, але температура впала десь до тридцяти восьми і її під’єднали до крапельниці для гідратації.

— Сепсис? Звідки мені було знати?

Лікар простягнув руку, злегка тримаючи мене за плече, поки я не подивилася на нього.

— Ви не могли знати. їй дуже пощастило, що, коли вона підхопила цю лихоманку, ви так швидко привезли її сюди.

Я глянула на Бекетта, який стояв біля ліжка Мейсі, спершись об стіну, однією рукою тримаючись за раму її ліжка, наче він був готовий убити будь-якого дракона, який насмілиться наблизитися. Мені не пощастило привезти її сюди — мені пощастило, що за кермом був Бекетт, що він був зі мною, коли почалася лихоманка.

Я б ніколи не змогла скоротити час на дорогу до пів години, як це зробив він.

— Сепсис. Отже, інфекція в її крові.

Я намагалася пригадати все, що читала за останні сім місяців, відчуваючи, ніби мене щойно кинули на випускний іспит із предмета, про наявність якого я й не підозрювала. Її артеріальний тиск був низьким, я бачила це на моніторах, і її дихання було трохи ускладненим. Друга стадія.

— Її органи?

Його вираз обличчя став таким, як у лікарів, коли вони не хочуть повідомляти поганих новин.

— Її органи? — повторила я, підвищуючи голос. — Минуло шість тижнів після операції, і лікарі витратили дванадцять годин, рятуючи її нирку, тож не могли б ви сказати мені, чи все це було марно?

— Нам потрібно подивитися, як вона відреагує на антибіотики.

Його голос знизився до тону, яким заспокоюють матір хворого пацієнта.

У моїй голові залунали будильники, гучні, як церковні дзвони, і мій живіт скрутило.

— Наскільки сильно мені потрібно хвилюватися?

— Дуже сильно.

Він не моргнув, не пом’якшив ані свого виразу обличчя, ані тону. І це налякало мене ще більше.

Наступна година минула як у тумані.

Нас перевели в реанімацію. Мені наділи браслет з інформацією про Мейсі, і, коли запитали про Бекетта, я просто кивнула, копаючись у своїй папці в пошуках її історії та інформації про страхування.

Оскільки ми були частими гостями в афілійованому онкологічному центрі, там були всі дані в архіві, тож я могла відкласти папку. Поки лікарі не почали внутрішньовенно вводити антибіотики, я взяла її знову й почала писати нотатки.

— Прибираємо катетер? — запитала я лікаря, глянувши на його табличку з іменем. Доктор Петерсон.

Бекетт підійшов до мене тихо, але впевнено.

Перш ніж відповісти, лікар проглянув свій айпад.

— Тут потрібно зважити всі за і проти. Здебільшого катетер сам по собі не загрожує, і, якщо ми його приберемо, можуть виникнути ускладнення через встановлення іншого.

— Це потрапляє прямо в її серце.

— Так. Але ми почали використовувати агресивні антибіотики й спостерігаємо за нею, особливо за надходженням і виведенням рідини.

— Функція нирок, — припустила я.

Він кивнув.

— Ми повинні дати лікам шанс. Якщо не буде покращення, нам доведеться зняти катетер.

—Тож поки що чекаємо?

— Чекаємо.

Я кивнула, пробурмотіла спасибі чи щось схоже й сіла на стілець біля ліжка Мейсі. Чекати. Просто чекати. Це все, що я могла зробити.

Як завжди, я була безсила, поки моя шестирічна донька боролася за життя.

Як усе це могло бути справедливим? Чому я не можу бути в цьому ліжку? З крапельницями, катетерами та моніторами? Чому вона?

— Як щодо того, щоб я приніс нам кави? — запропонував Бекетт, зупиняючи цю низхідну спіраль.

— Було б чудово. Дякую тобі.

Я слабко, вимушено всміхнулася йому, і він пішов на пошуки кофеїну.

Моїми супутниками були безперервна крапельниця й монітори, що видавали заспокійливий звуковий сигнал із кожним ударом серця. Тиск Мейсі був небезпечно низьким,

і я швидко звикла дивитися на екран, коли надходили нові дані вимірювання.

Чекати. Таким був порядок дій.

Чекати.

Задзвонив мій телефон, налякавши мене, і я провела по екрану, щоб швидко відповісти, коли побачила ім’я докторки Г’юз.

— Лікарко Г’юз? — відповіла я.

— Привіт, Елло. Мені зателефонували, що Мейсі госпіталізували в Монтроузі. Як ваші справи?

В її голосі відчувалась легка приємна фамільярність.

— Вам усе розповіли?

— Так. Насправді я зараз у дорозі.

— Ви тут, у Монтроузі? Я думала, ви будете в Денвері ще тиждень чи десь так.

Я погортала папку, щоб знайти свій календар із записом, на коли запланована зустріч з лікаркою Г’юз.

— Це День пам’яті, тому я приїхала провести вихідні з батьками.

Моє полегшення від того, що вона тут, з’явилося лише на секунду: його перевершило відчуття провини.

— Я б не хотіла, щоб ви відмовлялися від вихідних.

— Дурниці. Я буду там приблизно через пів години. Крім того, це дає мені привід не слухати думки моєї мами щодо суконь подружок нареченої. Ви робите мені послугу, запевняю.

— Ви виходите заміж? Як я цього не знала?

— Через шість місяців, — сказала вона, її голос пожвавішав. — Я скоро приїду, тримайтеся.

Ми закінчили розмову, коли ввійшов Бекетт зі знайомою біло-зеленою чашкою.

— Ти бог серед людей, — сказала я, беручи чашку й тримаючи її руками, сподіваючись, що частина тепла передасться моїй шкірі, пробудить нерви. Останнім часом я була постійно оніміла.

— Я буду приносити тобі каву частіше, — пообіцяв він, підсуваючи такий самий стілець, як і мій, щоб сісти поруч зі мною. — Як у неї справи?

— Без змін. Я не знаю, чого очікую. Миттєвих результатів? Щоб вона магічно зцілилася від інфекції, якої я ніколи в житті не бачила? Як я могла не помітити?

— Бо ти не ходячий аналіз крові? Ти маєш бути трохи добрішою до себе, Елло. Якщо лікар сказав, що цього не можна було передбачити, то тобі потрібно йому повірити. Картай себе за те, що ти вболіваєш не за ту бейсбольну команду, або за те, що тобі потрібно було замінити мастило приблизно три тисячі кілометрів тому, але не за це.

— Що не так із командою «Рокіз»?

Він знизав плечима.

— Нічого, якщо тобі подобається програвати.

—Агов, це команда мого рідного міста, а я вболіваю не лише за перемоги.

— Ось що я люблю в тобі, — сказав він з усмішкою, спостерігаючи за Мейсі. — Твою непохитну відданість навіть тій команді, яка явно погана.

— Просто тому, що ти фанат «Мете»...

Я показала на його бейсболку.

— Каюсь. — Він подивився на мене й підморгнув, і миттєво стало зрозуміло: він відвертав мою увагу від мого почуття провини.

Я похитала головою й зітхнула, вдячна за каву й ту секунду, яку я мала, щоб очистити голову від самоненавис-ті, яка не дала б Мейсі ніякої користі.

— Мені страшно.

— Я знаю.

Його рука накрила мою долоню, що лежала на колінах.

— Це погано.

—Так.

Його просте визнання означало більше, ніж будь-які банальні слова, сказані з добрими намірами. З Бекет-том мені не доводилося надівати маску хоробрості або всміхатися, коли хтось казав мені, що вони впевнені, що з Мейсі все буде добре, хоча вони насправді нічого не знали. Я могла б бути жахливо й цілковито відвертою із цією людиною.

— Я не хочу ховати своєї дочки.

Я спостерігала, як піднімаються й опускаються її груди під візерунчастим лікарняним халатом.

—Я не знаю, як планувати щось таке чи навіть думати про це. Я не знаю, як дивитися на Кольта й казати йому, що його найкраща подруга...

Моє горло стиснулося, позбавляючи решти моїх слів можливості звільнитись, а вони так відчайдушно цього потребували. Я так довго тримала їх усередині, що вони відчули себе сильнішими, ніби я годувала монстра, тримаючи його подалі.

Бекетт стиснув мою руку. На його тлі я здавалася маленькою, а він був кремезним, ще й ті довгі сильні пальці, які так міцно й дбайливо тримали мої.

— З того моменту, як лікарі повідомили мене про її шанси, я відмовилася це планувати. Бо планувати — це все одно що визнати поразку, ніби я вже відмовилася від неї. Тож я цього не робила. Я просто відмовлялася вірити, що це взагалі можливо. І тоді...

Я заплющила очі, коли прослизнув спогад, пронизавши мене таким гострим горем, що я помітно зблідла від знекровлення. Його труну опустили. З берега лунали гармати. Суворе обличчя військового, який простягнув мені згорнутий прапор.

— Тоді я поховала Раяна. Що за Бог так робить? Забирає твого єдиного брата, бавлячись думкою про те, щоб забрати твою дочку?

Великий палець Бекетта гладив мою кісточку на пальці, але Бекетт мовчав. Він не міг нічого сказати — ми обоє це знали.

— Ти злився? Коли він помер? — запитала я, відриваючи очі від Мейсі, щоб подивитися на Бекетта.

Його погляд змістився вниз.

—Я був розлючений.

— На Бога? — припустила я.

— На самого себе. На кожного солдата нашого підрозділу, який не врятував його від кулі. На уряд за те, що нас туди відправили. На... — він проковтнув, — повстанців, які натиснули на гачок. На всіх, хто залишився живий після його смерті.

—Як ти це пережив?

Він був такий спокійний, як озеро о п’ятій ранку перед тим, як пориви вітру збурили його поверхню.

— Чому ти думаєш, що я пережив?

Його очі зустрілися з моїми, і я побачила біль, який він ретельно приховував. Наскільки він був глибокий? Скільки шкоди було завдано йому за ці роки?

Бекетт Джентрі знав про мене майже все, що можна було знати, а я нічого про нього не знала.

Чи через те, що я не запитувала? Через те що я була так зайнята Мейсі? Кольтом? Через те що в глибині душі я не хотіла знати?

— Іноді мені здається, що я тебе насправді не знаю, — тихо сказала я.

Кутик його рота піднявся в кривій напівусмішці.

— Можливо, ти не знаєш багато про моє минуле, але, повір мені, ти знаєш мене, і це важливіше.

Перш ніж я встигла запитати його, двері відчинилися і всередину ввійшла лікарка Г’юз. На ній були джинси та блузка й стандартний білий халат.

— Привіт, Елло.

— Лікарко Г’юз.

Її ім’я прозвучало як приплив полегшення.

— Як справи?

Вона взяла табличку з даними в кінці ліжка.

— Ми чекаємо, чи подіють ліки чи ні.

Чи органи Мейсі відмовлять, чи ні. Чи вона житиме, чи помре.

— Ах, і ви так добре чекали, — сказала вона, піднявши брови.

— Винна, — відповіла я.

Вона подивилася на Бекетта, а потім на наші з’єднані руки.

— А, це Бекетт Джентрі, — сказала я, вивільняючи руку й поплескуючи його по плечу.

Як тупо.

— Він...

Боже, чорт, ким же він був? Як я маю його представити? Він не був моїм хлопцем. Він навіть не поцілував мене, хоча був поруч 24 години на добу.

— Я найкращий друг її покійного брата, — пояснив він, підводячись і простягаючи руку. — Наскільки я розумію, ви спеціалістка з нейробластоми. Мейсі вас обожнює.

Лікарка Г’юз потиснула йому руку й усміхнулася.

— Ну, я, звичайно, рада це чути. Мейсі — моя улюблениця. І я рада познайомитися з вами, містере Джентрі. Еллі точно потрібна підтримка. Рада бачити, що вона її має.

— Я буду тут, поки їй потрібен.

Він відповів на запитання, якого вона не ставила, і її очі пом’якшилися.

Ще одна жертва.

Тоді ми перейшли до справи. Вона поставила кілька запитань і перевірила таблицю даних Мейсі на наявність останніх лабораторних досліджень, час від часу зморщуючи брови під час читання. Лікарка послухала її дихання, перевірила крапельниці та перевірила тиск.

— Наскільки мені потрібно хвилюватися? — спитала я, знаючи, що вона не буде мене дурити.

Вона глибоко зітхнула й знову перегорнула аркуш із даними.

—Я не знаю й не можу сказати, поки не побачимо, як організм відреагує на ліки. Я можу вам сказати, що вона почувається набагато краще, ніж могла б за кілька годин. Ви врятували їй життя.

— Це Кольт, — тихо сказала я. — Ці двоє.

Вона легенько всміхнулася.

— Одна душа у двох тілах.

— Кольт сказав, що почув її плач уві сні, — промовив Бекетт. — Він прокинувся, зайшов до її кімнати й побачив, що вона палає.

Моя голова різко повернулася до нього, я намагалася пригадати, коли Кольт...

Поки я була в машині. Коли він розмовляв із Кольтом на ґанку. Вдячність, яку я відчувала до Бекетта за його зв’язок із Кольтом, була трохи пом’якшена ревнощами через те, що він знав мого сина так, як його не знала я.

Бо Бекетт був поруч із ним більше, ніж я.

— Що далі? — спитала я, потрібно було відкласти роздуми вбік.

— Це займе кілька годин, але коли ми переконаємось, що ліки діють...

— Я не про це. Лікування. Що чекає попереду тощо. — Я не хотіла думати про те, що не могла контролювати. Я хотіла зосередитися на тому, що могла. Що досліджувати далі, до чого її готувати. Із цим я могла 6 упоратися.

Лікарка Г’юз кивнула, ніби зрозуміла, а потім сіла в останнє вільне крісло в кімнаті й сперлася на маленький столик.

— Ми мали зустрітися наступного тижня, — сказала вона.

— Так.

— Ви впевнені, що хочете поговорити про це зараз?

Я глянула на свою маленьку дівчинку, яка б’ється за життя, якій я не могла допомогти мечем, тому замість цього обрала інший фронт.

— Так.

— Останній цикл хіміотерапії не змінив рівнів її показників, як ми сподівалися. Те, що пухлина зникла, — це все добре, але, якщо її кістковий мозок усе ще буде переважно раковим, виросте інша. Ми зрізали верхівку дерева, але коріння ще живе.

— Чи розвивається в неї стійкість до хіміотерапії?

Рука Бекетта знову знайшла мою, і я схопила її. Міцно.

— Таке можливо. Ми обговорювали лікування MIBG, і я думаю, що це наш шанс.

Вона нахилилася, витягла із сумочки брошуру й поклала її на стіл.

— Я дістала для вас деяку інформацію про випробування цього лікування. — Вона подивилася на Бекетта, і я точно знала чому.

— Ви можете говорити в його присутності. Все гаразд. — На цей час єдиними, хто знав про мій фінансовий стан, були Ада та лікарка Г’юз. І, мабуть, компанія стільникового зв’язку, звикла до того, що я постійно плачу за послуги на місяць із запізненням.

— Оскільки це експериментальне лікування, певні витрати покриватимуться, але не всі. І єдина лікарня в Колорадо, яка має для цього можливості, — Дитяча лікарня Колорадо. — Вона подивилася на мене з розумінням.

Вартість була захмарною, і я не могла покрити її одразу. Але подумаю про це пізніше.

— Подайте документи, і почнімо.

— Гаразд. Зможемо почати найближчим часом.

— Це все?

* * *

— Розкажи мені про MIBG, — попросив Бекетт через сім годин, коли ми вечеряли в маленькому кафетерії. Мейсі спала нагорі, тиск у неї був високий, температура зросла.

Одного разу вона прокинулася й попросилась у ванну кімнату, і я ледь не заплакала від полегшення. Її нирки все ще працювали.

Я відсунула те, що тут називали смаженою куркою, на бік тарілки. Чому вся лікарняна їжа була такою прісною? Бо їм потрібно бути щадними до шлунків? А може, я помилялася і їжа не була вже аж така погана — просто я була занадто заціпенілою, щоб по-справжньому відчути смак.

Можливо, уся лікарняна їжа була насправді смачною, а ми просто не помічали, бо були надто зайняті.

— Елло, — лагідно сказав Бекетт, відриваючи мене від думок. — MIBG?

— Так. Це порівняно нове лікування нейробластоми, яке поєднує хіміотерапію з випромінюванням, націленим на саму пухлину. Це дивовижна річ, таке роблять лише у вісімнадцяти лікарнях у всій країні, одна з яких у Денвері.

— Це неймовірно. У тій самій лікарні, де Мейсі оперували?

— Так, саме в тій.

Я поводила виделкою у своєму картопляному пюре — у мене щелепа відвисла, коли Бекетт їв виделку за виделкою.

— Як ти це їси?

— Проведи років із десять в армії. Ти була б здивована тим, що можуть подавати на вечерю.

Щось змусило мене потягнутися до виделки.

— Чи має MIBG будь-які хиби?

— Випробування не покриває моя страховка.

І ось він — початок кошмарної розповіді про мої фінанси.

— Ти жартуєш.

Він кілька разів моргнув, ніби очікував, що я зміню свою відповідь.

— Скажи мені, що ти жартуєш, Елло.

—Ні.

Я відкусила шматок курки, знаючи, що мені потрібні калорії, незалежно від того, смачно чи ні.

— То що ж нам робити?

Просто над його носом з’явилися дві зморшки, коли він нахилився вперед.

— Те саме, що робила я. Ми впораємось. Заплатимо за це.

Я знизала плечима, зробивши паузу, коли знову відкусила шматок, а потім зрозуміла, що він сказав. «То що ж нам робити?» Нам. Не тобі. Нам. Перш ніж я стала схожа на ідіотку з курячою ніжкою в роті, мені таки вдалося її проковтнути.

— Те саме, що ти робила? Що ти маєш на увазі? Скільки вони не покрили?

Його тон був спокійний і рівний, але трохи лякав своєю інтенсивністю.

Я знизала плечима й потягнулася по булочку.

— Я дуже намагаюся тримати себе в шорах, тож, якби ти відповіла, це б справді мені допомогло.

Я перевела очі від рулета вгору по його грудях до вени, що випирала на шиї, — так, вона пульсувала — і його очей.

— Багато. Вони не покрили багато.

— Чому ти нічого не сказала?

— Бо це не твоя справа!

Він відсахнувся, ніби я його вдарила.

— Вибач, але це не так.

Я максимально пом’якшила тон.

— І що б я мала сказати? Гей, Бекетте, ти знав, що торік я ризикувала здоров’ям своїх дітей? Що мій страховий план не покриває половини того, що потрібно Мейсі? Що я використала всю суму виплати Раянового страхування й зберегла життя своїй дитині?

— Так, ти можеш почати із цього.

Він провів рукою по волоссю, зчепивши руки на маківці.

— Почни з того, що щось скажеш. Це серйозна проблема?

— Не дуже.

Ми вели мовчазну війну, намагаючись перемогти одне одного поглядами. Через кілька секунд я здалась. Він намагався допомогти, а я просто була впертою заради при-ватності, яка мені насправді була непотрібна.

—Лікарня в Денвері, де її оперували, не в моїй мережі. Тобто нічого зі зробленого там — коли вона відвідує док-торку Г’юз, чи її оперують там, чи лікують — не покриває моя страховка.

— А цей візит? Що зараз відбувається?

— З ним усе гаразд. Але MIBG не покриють. Трансплантацію стовбурових клітин, яку вже пропонувала докторка Г’юз, теж.

— То які є варіанти?

— Фінансово?

Він кивнув.

— Я не маю права на державну допомогу, якщо володію «Солітьюдом». Я витратила свої заощадження в перший місяць її лікування, а операція знищила останню частину виплати Раянової страховки. Торік я заклала під заставу

«Солітьюд», щоб оплатити ремонт, тож це також не варіант. Навіть продаж майна прямо зараз ледве покриє виплату іпотеки. Тож мені залишається стати суперскрад-ливою грабіжницею банків або роздягатися онлайн на сайті «Самотні мами з дітьми, хворими на рак».

— Це не смішно.

— Я не сміюся.

Між нами пройшла хвиля мовчання, поки він переварював те, що я сказала. Він повільно жував, наче думав саме над моїми словами.

— Слухай, я не єдина, з ким таке трапляється. Страхові компанії постійно відмовляють у лікуванні. Або вони кажуть вибрати дешевші варіанти, які вони покривають. Генерики, різні лікарні, альтернативні методи лікування тощо. Є плани оплати та гранти для тих, хто відповідає вимогам, а деякі випробування покривають витрати на ліки.

— Чиє альтернатива MIBG?

— Ні.

— А якщо її не лікуватимуть за цією схемою?

Моя виделка вдарилася об тарілку, і я повільно підвела очі на нього.

— А якщо вона не реагуватиме на ці препарати?

М’яз на його щелепі напружився, очі різко повернулися. Це був не той хлопець, який ніжно зав’язував бутси чи тримав мою дочку — тримав мене. Це був хлопець, який убивав людей, заробляючи на життя.

— Ти хочеш сказати мені, що життя Мейсі залежить не лише від лікарів, а й від страхової компанії? Вони вирішують, чи буде вона жити, чи помре?

— Якщо коротко, вони не вирішують, чи можна їй дістати потрібне лікування, а лише те, чи заплатять за нього. Решта — на мені. Я та, хто повинен поглянути на її лікарів і сказати, чи можу я дозволити собі ціну життя моєї доньки.

На його обличчі промайнув жах — у цього хлопця, який бачив і робив речі, які, імовірно, спричинили б у мене нічні кошмари.

—Хріново, правда? — запитала я насмішкувато.

— Скільки це коштує?

— Що саме? Хіміотерапія вартістю двадцять тисяч доларів, потрібна раз на місяць? Операція вартістю сто тисяч доларів? Ліки? Дорога?

Він видихнув, опустивши руки на коліна.

—MIBG.

—Мабуть, п’ятдесят тисяч, плюс-мінус. Але це життя Мейсі. Що я маю сказати? Ні? Будь ласка, не рятуйте моєї дитини?

—Авжеж, ні.

— Саме так. Тож я щось вигадаю. їй, імовірно, знадобиться два цикли MIBG, а потім трансплантація стовбурових клітин — переважно коштує близько пів мільйона.

Він зблід.

— Пів мільйона доларів?

— Так. Рак — це бізнес, а бізнес — це добре.

Він відсунув тарілку.

— Здається, у мене пропав апетит.

— І ти дивуєшся, чому я худну, — пожартувала я.

Він не засміявся. Насправді він відповів мені лише одним словом, коли ми поверталися нагору. Я майже почувалася винною за те, що накинулася на нього, але мені було, на диво, приємно поділитися всім цим, визнати, що стільки всього було несправедливим.

Він сидів біля мене всю ніч, жодного разу не скаржачись на стільці чи монітори. Він спостерігав за кожним показником, як яструб, гортав брошуру MIBG, ходив по коридору. Він поговорив у фейстаймі з Кольтом і Хевок, приніс ще кави й почитав документи в папці Мейсі, яка на той момент була для мене більш особистою, ніж щоденник. Він підсунув свій стілець якомога ближче до мого, і я заснула близько півночі на його плечі.

Чого я відчайдушно потребувала ці останні сім місяців? Бекетта. Що я збиралася робити, коли він неминуче піде? Тепер, коли я знаю, як це — мати когось такого, як він, у такі часи, витримати все було б у тисячу разів важче без нього.

Я зненацька прокинулася й побачила, що Бекетт стоїть біля ліжка Мейсі. Він подивився на мене, широко всміхнувшись, коли ввійшов лікар.

Підвівшись на ноги, я витерла сон з очей і зітхнула. Мейсі сиділа із широкою усмішкою та ясними очима.

— Привіт, мамо!

Швидко кліпаючи, я подивилася на монітори, перш ніж відповісти. Її тиск знову зріс, температура впала, рівень кисню підвищився. Моя рука злетіла, щоб прикрити рота, коли мої коліна підкосилися, але Бекетт схопив мене за талію, швидко потягнувши мене до себе.

— Привіт, Мейсі, дівчинко. Як ти почуваєшся?

— Набагато краще, — відповіла вона.

Мій рот тремтів, коли я озирнулася на лікаря, який гортав картку, слухаючи звіт іншого лікаря. Була сьома п’ятнадцять ранку. Нічний персонал змінився денним, поки я спала.

— Краще? — запитала я.

— Здається, ліки діють. З нею все буде добре.

Я повернулася обличчям до грудей Бекетта, перш ніж розплакатися перед Мейсі. Він обійняв мене руками, коли я ковтнула повітря, наповнене його запахом. Я буквально виганяла свій страх і вдихала його спокій.

— Ти чула це, Мейсі? Схоже, ти не пропустиш заняття з репетитором наступного тижня, — пожартував Бекетт, і його голос пролунав різким, глибоким гуркотом біля мого вуха.

Він привіз нас сюди, піклувався про мене, про Мейсі, про Кольта. Перевернув догори дриґом усе своє життя, щоб переїхати до будинку поруч із моїм. Він був непохитним щоразу, коли я клялася, що він мені не потрібен, і завжди був поруч тоді, коли я зрештою потребувала допомоги, ще й без жодного натяку на «А я тобі казав».

Я вдихнула ще раз і повернулася до лікаря, який вдоволено кивнув мені, підтверджуючи добре виконану роботу.

— Ми протримаємо її тут у відділенні інтенсивної терапії ще один день, щоб переконатися в результатах, а потім переведемо її до педіатрії ще на кілька днів для спостереження. Краще перестрахуватися, ніж потім шкодувати.

—Дякую.

В мене не було інших слів.

— У вас тут маленький боєць, — сказав лікар перед тим, як вийти, залишивши нас трьох наодинці.

— У мене немає тут Кольта, — тихо сказала Мейсі, оглядаючи своє ліжко.

Мені знадобилася секунда, щоб зрозуміти, чому вона так каже.

— Вибач, ми зібралися так швидко, що я не подумала про те, щоб узяти його.

Ведмідь, напевно, сидів на ліжку Кольта, як самотня рожева пляма в синьому морі.

— Не хвилюйся, ми попросимо твою маму прихопити його, коли вона завтра заїде ненадовго додому. Умовились? — запропонував Бекетт.

— Що? Я заїду додому?

Ну ні, я в жодному разі не збиралася залишати свою дочку.

— Так, — сказав він, кивнувши. — Якщо ти поїдеш до десятої, то зможеш повернутися додому, прийняти душ, змити із себе лікарняний бруд і встигнути на випускний Кольта до другої.

Випускний у дитячому садку Кольта. Моя щелепа опустилася, я перевела погляд із Бекетта на Мейсі. Як я могла залишити її тут? Як я могла пропустити випускний Кольта? Звичайно, це було трохи безглуздо, але я знала, як це важливо для нього. Як я могла залишити її тут, коли вона мала йти з ним по сцені? Як усе це могло бути справедливим?

Бекетт обхопив моє обличчя, припинивши гру моєї зосередженості в пінг-понг.

— Елло, її стан стабільний. Її переведуть із реанімації. Я більш ніж здатний провести з нею кілька годин. Тобі потрібно бути поруч із Кольтом. Дозволь мені це зробити. Не намагайся поділитись надвоє і дозволь мені допомогти. Будь ласка.

— Так, мамо. Ти повинна поїхати. Я не хочу, щоб Кольт сумував, — додала Мейсі.

— У мене немає на чому повернутися.

— Візьми мій позашляховик.

Почекай. Що? Позашляховик — це святе для хлопців. Він, мабуть, віддає мені зараз свою душу.

— Твій позашляховик?

— У тебе ж є водійське посвідчення, чи не так? — пожартував він.

— Ну так.

— Тоді все вирішено. Ти візьмеш рожевого Кольта завтра, коли заїдеш додому. Тим часом ми з Мейсі дивитимемося фільми та тусуватимемося. Що скажеш, Мейсі?

Він поглянув на мою дочку.

—Так!

— Ти впевнена? — запитала я.

— Звичайно.

Він узяв мої руки й притис їх до своїх грудей.

—Я присягаюсь.

В моїх грудях розгорнулося найсолодше почуття, щоб потім глибоко поселитися в моєму животі. Воно простягалося крізь моє тіло, поки, клянусь, кінчики пальців поколювали.

— Зробіть багато фотографій, добре?

—Добре, — відповіла я, зосереджена на непереборних емоціях, які мене охопили.

Це мала бути закоханість, правда? Хто б не закохався хоч трішки в цього чоловіка? Це все тому, що я нізащо б не закохалася в Бекетта.

Нізащо.

Він обернувся й дав п’ять Мейсі. Той тоненький браслет на його зап’ясті кричав так голосно, що мій мозок не міг протистояти. Оскільки суботнього вечора я панікувала, зосереджена на документах, лікарях і пересадках, моє серце виголошувало, що воно довіряло цій людині. Моє серце підписало той папір, поки моя голова була поглинута іншими справами. Цей чоловік був у моєму житті, і певною мірою він був моїм. І Кольта. І точно Мейсі.

Зрештою, на тому браслеті було написано її ім’я.

О боже. Я була в нього закохана.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

БЕКЕТТ

Лист № 20

Хаосе!

Мені здається, останнім часом я тобі пишу лише про діагноз Мейсі. Щиро кажучи, іноді мені здається, що я думаю лише про це. Я стала однією з тих з одностороннім розумом: усе крутиться навколо дочки.

Тож спробуймо відірватися від цього на кілька хвилин. Наближається Різдво. Це один із найактивніших періодів року для гостей, і, як зазвичай, ми заброньовані на перший тиждень січня, що чудово вплине на бізнес: буде багато рекомендацій.

Я перемістила дітей до останнього вільного будиночка та прибрала його зі списку бронювання. Це найкращий спосіб убезпечити Мейсі, коли її показники досягають найнижчого рівня, і поки що це працює. Й ось я знову повертаюся до теми раку.

Ми поставили ялинку в будиночку, і до нас переїхала Хейлі, моя адміністраторка, щоб допомагати вночі, коли мені потрібно вибігати. Уже думаю, що дітям більше подобається приватне життя. Кольт навіть попросив будиночок на дереві на Різдво, але я сказала йому, що доведеться почекати, поки повернеться додому мій брат. Я досить вправна, але не змайструю будиночка на дереві. Імовірно, він розлетиться на частини, перш ніж Кольт ступить у нього. Мені також цікаво, чи це гарна ідея — побудувати йому будиночок на дереві, коли ми, сподіваюся, скоро повернемося в головний будинок. Скоро. Колись. Правда в тому, що останнім часом усе відчувається скоро.

Хлопці, як ви святкуєте? Тобі щось потрібно? Я попросила Мейсі та Кольта надіслати тобі кілька фотографій. Вони хвилювалися, що ти не маєш ялинки, тож намалювали кілька й допомагали мені пекти на цих вихідних.

Важко повірити, що вже грудень і що ви, хлопці, скоро повертаєтеся додому. Я не можу дочекатися, коли нарешті побачу людину, з якою спілкувалася весь цей час. Проведу тобі екскурсію. Не лякайся, але це точно те, чого я найбільше чекаю в новому році.

Елла

Я особливо пишався тим, що мав навичку розв’язувати проблеми швидко. Не було проблеми, якої б я не зміг розв’язати, головоломки, якої б не зміг зібрати. Мені вдавалося втілювати неможливе. Але я почувався так, ніби бився головою об цегляну стіну, лише задля того щоб відчути, як воно.

Я всоте перегортав інформацію про MIBG і перевіряв те, що знайшов у своєму телефоні. Я б зараз усе віддав, щоб зі мною був мій ноутбук.

Було смішно, що страховка Елли не покривала лікування, а моя покривала. Знову ж таки, якщо військові щось зробили правильно, так це медичне страхування, яке я все ще мав, оскільки я перебував у відпустці, але ще не підписав документів Донаг’ю про відмову.

— Я 6 не залишала вежі, — сказала Мейсі зі свого ліжка, сідаючи на матрац і злегка підстрибуючи на ньому. Ми вийшли з відділення інтенсивної терапії сьогодні вранці, просто перед тим як Елла поїхала до Телльюрайда.

Я глянув на мультик. «Рапунцель». Зрозумів.

— Що б ти зробила, якби твоя мама була відьмою?

— Але вона не відьма, тому я б залишилася.

Вона ще більше натягнула шапку на чоло.

— Але подивися на цей великий, широкий світ. Ти хочеш сказати, що справді не хотіла б побачити, що там?

Я поставив усе на кін.

Вона знизала плечима, скрививши вбік рота, а потім і носа.

—Там багато чого.

Я відштовхнувся від підлоги, перекотившись у кріслі до ліжка Мейсі.

— Можливо. Але це не означає, що я можу це побачити.

У її голосі не було скиглення — лише простий, прийнятий факт. Мені стало зрозуміло, якою вона була маленькою, яку частину свого життя вона пам’ятає і скільки вона вже провела в боях. Це були пекельні сім місяців для Елли, але для Мейсі вони, мабуть, здавалися вічністю.

— Побачиш, — сказав я їй.

Вона кілька разів глянула в мій бік, перш ніж нарешті повернути голову й зустрітися зі мною очима.

— Побачиш, — повторив я. — І не тільки школу. Це лише початок.

— Я навіть не можу закінчити дитячого садка, — прошепотіла вона. — Будь ласка, не кажи мамі, що я сумую. Вона вже й так достатньо виснажена.

Це було схоже на розмову з маленькою версією Елли, яка хвилюється за всіх, окрім себе. Навіть їхні очі були однакові, тільки Мейсі ще не навчилася приховувати своїх думок.

—Маю ідею, — сказав я.

Сорок хвилин, інший лікарняний халат, швидкий біг до медсестринського пункту — і ми були майже готові.

— Готовий? — покликала вона з ванної.

— Майже, — спробував сказати. Я зубами тримав диспенсер для стрічки, обмотавши розірваний край своєї футболки.

Я провів шнурок до верхівки капелюха, а потім приклеїв його скотчем. Мистецтво, рукоділля не мої сильні сторони, але це підійде. Я постукав у двері ванної кімнати, і вони відчинилися тільки так, щоб Мейсі простягла руку.

— Ваша високосте, — сказав я, простягаючи їй своє творіння.

Дякую, Боже, за медсестер і дитячі кімнати для творчості.

Мейсі захихотала й узяла його, зачинивши двері перед моїм обличчям. їй стало краще так швидко. Антибіотики все ще вводилися через крапельницю, і вона все ще була в лікарні, але її стан змінювався, як день і ніч.

Я вкотре вдарив себе ногою за те, що не помітив нічого, поки ніс її до та з машини. Тоді не було ні температури, ні почервоніння, нічого, але я знав, що їй було зле, що вона перевтомилася.

— Ти готовий? — запитала вона.

Я подивився на годинник. Вони ось-ось мали виходити на свою маленьку сцену.

—Я готовий, якщо ти готова.

— Виголошуй промову, — наказала вона, коли нас розділяли двері.

— Ти ж знаєш, що зазвичай ти б не ховалася, чи не так?

— Ти не повинен бачити мене, поки не назвеш мого імені.

—Так на весіллі роблять, — сказав я їй, намагаючись не розсміятися. — Наречений і наречена не повинні бачити одне одного, поки не зустрінуться біля вівтаря. Це не те.

Двері відчинилися, і я притримав їх, щоб Мейсі могла пройти, прихопивши із собою штатив для крапельниці. Вона обійшла двері, і моя усмішка розпливлася так широко, що, здавалося, моє обличчя скоро лусне.

Поверх свого домашнього халата вона була одягнена в однотонний лікарняний, що його люб’язно надав медперсонал, а на її голові була жахлива шапочка випускника мого виробництва. Ті штуки було незручно виготовляти. Китиця, що звисала збоку, була густою, однак мені все одно не дуже подобалося. Не найкраща моя робота, але хай буде.

— Сідайте, будь ласка, — наказав я, ставши в дальній частині кімнати біля ніжок її ліжка.

Високо піднявши голову, Мейсі підійшла й сіла за стіл.

Рух із дверей привернув мій погляд, але, коли я побачив, що це були лише дві медсестри, які допомагали мені шукати матеріали, швидко всміхнувся їм і знову повернувся до своєї аудиторії, яка складалась з однієї дівчинки.

— Промова, — нагадала вона мені, серйозно кивнувши. — Так.

Я швидко схопив згорнутий папір, що служив її імпровізованим дипломом, який я нашкрябав.

— Сьогодні починається ваша подорож.

Що, в біса, я мав сказати далі? Я ж навіть із дорослими не дуже вмів комунікувати, не кажучи вже про дітей.

Вона нахилила голову, мало не скинувши конфедератку, і швидко поправила її.

— Продовжуй.

— Гаразд.

Мені на думку спала ідея, і я підхопив її.

— Я чув, як кажуть, що найбільша пригода — це те, через що доведеться пройти далі. Ну, я це прочитав колись, але ми цим скористаємося.

Мейсі стримала регіт, а потім кивнула цілком серйозно.

— Продовжуй.

— Й історія, яку я прочитав, була про люту принцесу, що хотіла битися за своє королівство. Коли всіх чоловіків покликали на війну, їй сказали, що, як принцеса, вона повинна залишитися в королівстві та піклуватися про свій народ. Вона сперечалася з королем, що може подбати про свій народ, воюючи за нього, але той наказав їй залишитися, щоб бути в безпеці.

— Він хотів, щоб вона залишилася у своїй вежі, — сказала вона, нахилившись уперед.

—Агов, на випускних учні не спілкуються з ведучими, — дражнив її я.

Вона всміхнулася, але сіла на спинку крісла й зробила такий рух, наче затискала губи.

— Про що я говорив? Ах, принцеса. Саме так. Принцеса знала, що вона потрібна там, тому й придумала вдалий план. Одягнувшись як чоловік, прокралася до армійського табору й вирушила в бій разом із чоловіками.

Очі Мейсі спалахнули, а рот трохи розтулився.

—І що сталося?

—А як ти гадаєш? Вона кинулася в бій, повністю озброєна, розмахуючи гігантським мечем, і вразила нац... е-е... дракона, убивши його одним потужним ударом і захистивши своє королівство. Вона стала лідеркою, якої потребував її народ, бо була достатньо хороброю, щоб боротися.

Мейсі з ентузіазмом кивнула, і я ледь не забув, що мав виступати з випускною промовою для шестирічної дитини.

— Так. Отже, ступаючи на наступну сходинку навчання, ви повинні пам’ятати про те, що маєте бути сміливими, як ця принцеса.

—І скажи всім королям, що вони помиляються!

Вона підскочила.

Ой, усе сталося не так, як я хотів.

— Типу того. Коли ти, ну, типу, думаєш, що ти такий великий, щоб махати мечем, а якась маленька дівчинка цього не зможе зробити.

Здавалося, вона задумалася над цим на якусь секунду, а потім кивнула з усією серйозністю.

— Отже, — продовжив я, — ви повинні боротися за те, що, як ви вважаєте, є правильним. Встаньте на захист людей, які потребують цього. Ніколи не дозволяйте нікому говорити вам, що ви не справжній борець через те, що ви дівчина. Бо, з мого досвіду, дівчата — найсильніші воїни. Можливо, тому всі хлопці намагаються не допустити їх до бою. Вони бояться, що їм стане соромно.

— Має сенс, — погодилася Мейсі. — Це все?

— Так. Промова закінчена.

Я намагався пригадати будь-який випускний, який коли-небудь відвідував, і в мене не вийшло, бо такого ніколи не було. Я пішов на військову службу, коли закінчив останній клас, за день до випуску. Але я бачив їх багато в кіно. Я відкашлявся.

— Для вас настав час залишити безтурботні будні дитячого садка й вирушити в подорож до початкової школи. Коли я назву ваше ім я, встаньте, будь ласка, і візьміть свій диплом.

— Бекетте, ти ж знаєш, що я тут сама, правда?

Я попросив її не балакати.

— Я ще не назвав твого імені, випускнице.

Мейсі глянула на мене так само, як Елла, коли була готова ткнути мене обличчям у мою помилку, і я стиснув губи, щоб не розсміятися.

— Марґарет Рут Маккензі!

Вона встала по-королівськи, як та принцеса, і пішла до мене з високо піднятою головою, прихопивши із собою свою крапельницю.

Коли вона підійшла до мене, я присів до рівня її очей. — Вітаю вас із закінченням садка.

Я простягнув їй диплом однією рукою, а другою потиснув їй руку.

— Що тепер? — прошепотіла вона.

— Тепер переверни китицю на інший бік.

Вона знову зморщила рот і ніс та пересунула китицю на протилежний бік.

— Тепер я оголошую вас випускницею, — сказав я най-офіційнішим тоном, на який тільки був спроможний.

Вона всміхнулася й засміялася, випромінюючи радість, чисту, як сонячне світло. Тоді вона кинулася мені на руки, коли медсестри біля дверей почали плескати.

Я тримав її обережно, щоб не стиснути надто міцно, але в неї вже не було такої проблеми, і Мейсі обійняла мене так, що майже душила. О боже, я любив цю дитину! Любив її силу, її наполегливість, її доброту. Вона була єдиною у своєму роді, і я сподіваюся, що вона знала, якою вона була цінною не лише для своєї мами, а й для всього світу.

Коли плескання стихло, я озирнувся й побачив не менше як пів дюжини медсестер, які спостерігали за випускним Мейсі. Дівчина була як магніт: вона притягувала людей до себе скрізь, де б не була, і я не був винятком.

— Як щодо фото? — запитала медсестра, яка на вигляд була приблизно такого само віку, як Елла.

— Так! Обов’язково!

Я віддав їй свій мобільний телефон, і вона зробила кілька знімків нас із Мейсі.

— Дякую. Тепер лише випускниця, — сказав я Мейсі, повертаючи на неї камеру, коли вона стала в позу.

— Це була Аовін, — сказала медсестра з усмішкою, а інші медсестри вітали випускницю. — Принцеса, яка вбила назгулів. Це була Аовін.

Спіймали.

— Фанатка Толкіна?

— Кінофанатка. Коли працюєш у педіатрії, це начебто частина професії.

— Думаєте, вона помітила?

Вона знизала плечима.

— Це була гарна промова. Маленьким дівчаткам потрібно більше розповідати про королев-воїнів.

— Мені подобаються королеви-воїни, — сказала Мейсі, підходячи до мене. — Уже настав час для «Моани»?

Щойно вона зраділа й трохи притулилася до мене, я відчув, що її накриває втома.

— Схоже, в нас є план.

Підставивши їй своє передпліччя, я підвівся, піднявши її, легесеньку, і поніс назад у ліжко, тримаючи крапельницю в іншій руці.

Вона відскочила, сидячи прямо, і зняла конфедератку, коли медсестри пішли.

— Дякую, — сказала вона, граючись китицею.

— Я знаю, що це не те саме...

— Це ще краще.

Вона зустріла мене впевненим поглядом, який не передбачав подальших суперечок.

Я сів на край ліжка, поправляючи штатив для крапельниці, щоб вона була ближче до неї.

— Це тільки початок, Мейсі. У тебе так багато попереду. Літа, гори, світанки. Вибір коледжу, до якого захочеш вступити. Потім одразу вирушиш у подорож Європою із самим рюкзаком за плечима. Це моменти, коли ти дізнаєшся, ким станеш, і це лише часточка того, що чекає на тебе.

— А що, як те, що зараз є, — це все? — прошепотіла вона.

— Це не так, — пообіцяв я.

Її обличчя скривилося, губи стиснулися, а на очах виступили сльози.

— Я вмираю? Це те, що відбувається зі мною? Мама не скаже мені. Будь ласка, скажи мені, Бекетте.

Було таке відчуття, наче моє серце стиснули лещата і воно переставало битися.

— Мейсі...

— Будь ласка. Я помру?

Я подумав про терапію MIBG, якої вона потребувала, незліченні препарати, лікування, операції, трансплантації. Усе, що стояло між нею та вільним від хвороб тілом.

— Не зараз, поки я піклуюся про тебе.

Мені було байдуже, що мені треба було б зробити. Я б знайшов спосіб, щоб вона мала те, що їй було потрібно. Я б не дивився, як гине дитина, якби мав силу змінити її долю.

— Гаразд.

Мейсі розслабилася на піднятому ліжку й прийняла моє слово, наче це було Євангеліє. Потім вона всміхнулася, граючи пасмами своєї китиці.

—Я просто рада, що ти тут.

Перш ніж я дав волю емоціям перед нею, нахилився вперед, притиснувшись губами до її чола у швидкому поцілунку. Коли я відійшов, змусив себе всміхнутися й заморгав, щоб прибрати дивну й незвичну для мене вологість очей.

— Я теж, Мейсі. Я теж.

* * *

— Джентрі, я радий, що ти тут.

Марк Ґутьєррес зустрів мене, коли я припаркував позашляховик біля дороги. Йому було близько тридцяти — підтягнутий, з густим чорним волоссям і достатньо впевнений, щоб стати хорошим керівником нашого підрозділу пошуково-рятувальних операцій, але він не був зарозумілим.