Острів Скарбів

Розділ I СТАРИЙ МОРСЬКИЙ ВОВК У КОРЧМІ «АДМІРАЛ БЕНБОУ»[1]

Сквайр[2] Трілоні, лікар Лайвсі та інші джентльмени попросили мене написати все, що я знаю про Острів Скарбів. Їм хочеться, щоб я розповів усю історію від початку до кінця, не приховуючи нічого, крім розташування острова, та й то тільки тому, що й досі звідти не вивезли всіх скарбів. Отже, я беру перо в цей 17… рік і повертаюся думками до тих часів, коли у мого батька була корчма «Адмірал Бенбоу» і коли засмаглий старий моряк з шрамом від шаблі на щоці оселився під нашим дахом.

Я пригадую, ніби все це було тільки вчора, як він підійшов, важко ступаючи, до дверей нашої корчми, а слідом за ним везли на тачці морську скриню. Це був високий, міцний, огрядний чоловік, з темним, засмаглим обличчям. Засмальцьована косичка стирчала над коміром його брудної синьої куртки. Руки в нього були зашкарублі, порізані, з чорними поламаними нігтями, а шабельний шрам на щоці — бруднувато-білявого кольору із свинцевим відтінком. Пригадую, як він окинув поглядом бухту і тихенько свиснув, а потім раптом заспівав давню морську пісню, яку так часто наспівував і потім.

Голос у нього був старечий, хрипкий, верескливий, немов рипучі важелі кабестана[3].

Потім він постукав у двері кінцем палиці, що скидалася на гандшпуг[4], і, коли вийшов мій батько, грубо зажадав від нього склянку рому.

Йому винесли ром, і він почав поволі його пити, як великий знавець, смакуючи кожен ковток і все ще поглядаючи на скелі й на нашу вивіску.

— Бухта нічого собі, — пробурмотів він нарешті. — Непогане місце для шинку. Багато народу, хазяїне?

Батько відповів, що, на жаль, народу тут буває дуже мало.

— То й добре! — сказав моряк. — Каюта саме для мене. Гей, ти, голубе! — гукнув він чоловікові, який віз тачку. — Під'їжджай сюди, допоможи мені втягти скриню. Я тут затримаюсь трохи, — вів він далі. — Чоловік я простий. Ром, шинка, яєчня — і більше мені нічого не треба. Хіба тільки ще ота скеля, з якої видно в морі кораблі… Як мене звати? Ну що ж, зовіть капітаном. Еге, я бачу, що вас турбує… Маєте!

І він кинув на поріг три чи чотири золоті монети.

— Коли ці скінчаться, можете прийти і сказати, — промовив він суворо і глянув на батька, як командир на підлеглого.

І справді, хоч одяг у нього був поганенький, а мова дуже груба, проте він зовсім не скидався на звичайного матроса. Швидше можна було подумати, що це штурман або шкіпер, який звик карати й бити непокірних. Чоловік з тачкою розповів нам, що незнайомець прибув з поштовим диліжансом учора вранці в «Готель Короля Георга» і розпитував, які є корчми на березі. Почувши, мабуть, добрі відгуки про нашу корчму й довідавшись, що вона розташована у відлюдному місці, капітан обрав її. Оце й усе, що ми змогли дізнатися про нашого гостя.

То був дуже мовчазний чоловік. Цілими днями він вештався біля затоки або здирався на скелі з мідною підзорною трубою. А вечорами сидів у вітальні в кутку, біля вогню, змішував ром з водою і пив цю міцну суміш. Здебільшого він нічого не відповідав, коли до нього зверталися. Тільки кине раптом лютий погляд і засопе носом, немов корабельна сирена в тумані. Ми й наші відвідувачі незабаром навчилися не турбувати його. Кожного дня, повернувшися з прогулянки, він запитував, чи не з'являлися на нашій дорозі якісь моряки. Спочатку ми гадали, що він питає про це, шукаючи собі підходящої компанії. Але незабаром помітили, що він, навпаки, старається уникати їх. Коли якийсь моряк, пробираючись прибережною дорогою до Брістоля, завертав до «Адмірала Бенбоу», наш капітан наважувався вийти в загальну кімнату, тільки поглянувши на відвідувача з-під завіски на дверях. У присутності такого гостя він завжди сидів тихенько, наче миша.

Для мене все це не було таємницею, бо я став, так би мовити, співучасником його тривог. Якось він одвів мене вбік і пообіцяв платити мені чотири срібних пенси першого числа кожного місяця, якщо я «пильнуватиму одноногого моряка» і повідомлю його, тобто капітана, відразу, як тільки цей моряк з'явиться поблизу. Коли ж надходило перше число і я звертався до нього по обіцяну винагороду, він тільки сопів носом і люто поглядав на мене. Але вже до кінця тижня змінював свій гнів на милість, приносив мені чотирипенсовик і повторював наказ «пильнувати одноногого моряка».

Навряд чи треба казати вам, як мучив мою уяву цей одноногий моряк. Уночі під час шторму, коли вітер хитав усі стіни нашого будинку, а прибій ревів у затоці і скелях, цей моряк ввижався мені у сні в тисячах образів, страшний, мов тисяча дияволів. Іноді я бачив його з ногою, відрізаною до коліна; іноді — відтятою по самісіньке стегно. Часто він з'являвся переді мною у вигляді жахливої потвори, що так і народилася з однією ногою, яка стирчала з середини тулуба. На цій одній нозі він ганявся за мною, перескакуючи через паркани і рівчаки. Отже, недешево діставалися мені оті щомісячні чотири пенси; я розплачувався за них страхітливими снами.

Та хоч який страшний був для мене одноногий моряк, І зате самого капітана я боявся куди менше, ніж усі інші, І хто його знав. Іноді ввечері він випивав рому з водою | більше, ніж могла витримати його голова. Тоді він довго сидів у корчмі, співав свої давні, дикі, жорстокі морські пісні, не звертаючи уваги ні на кого з присутніх. А бувало й так, що він замовляв випивку на всіх і примушував наших відвідувачів, що тремтіли від жаху, слухати його розповіді про морські пригоди або підспівувати йому хором. І дуже часто стіни нашого будинку тремтіли від «Йо-го-го, ще й пляшечка рому», бо всі запрошені, побоюючись за своє життя, намагалися перекричати один одного і співати якнайголосніше, щоб не навернути на себе гнів капітана. А під час таких припадків капітан був справді небезпечним гостем: він то грюкав кулаком об стіл, вимагаючи, щоб усі замовкли; то раптом спалахував буйним гнівом, коли його перебивали, запитуючи про щось; то, навпаки, шаленів од того, що ніхто не звертався до нього з запитаннями, а це означало, що товариство неуважно слухає його. Він не дозволяв нікому піти з корчми, аж поки сам не напивався до нестями й не йшов, хитаючись, спати.

Але страшнішими за нього самого були його розповіді, жахливі розповіді про шибениці, про ходіння по дошці[5], про шторми на морі, про острови Тортугас[6], про розбійницькі гнізда і розбійницькі вчинки в Іспанському морі[7].

За його власними словами, він, мабуть, прожив усе життя серед найзапекліших негідників, які будь-коли виходили в море. А лайка, що нею він пересипав свої розповіді, лякала наших простодушних сільських жителів не менше ніж злочини, які він змальовував.

Мій батько весь час повторював, що ми будемо розорені, бо люди незабаром перестануть приходити в нашу корчму, де з них знущаються і звідки вони повертаються додому сповнені жаху! Але я певен, що присутність капітана, навпаки, добре впливала на наші справи. Правда, відвідувачі лякалися спочатку, та через день їх знову тягло до капітана. Він вніс якесь приємне збудження у тихе, сонливе сільське життя. Підібралась навіть група юнаків, які захоплювалися капітаном і називали його «справжнім морським вовком», «наскрізь просоленим моряком» та іншими такими назвиськами.

На їхню думку, саме такі люди зробили Англію грозою морів.

Але, з другого боку, він по-справжньому руйнував нашу сім'ю. Минав тиждень за тижнем, місяць за місяцем; гроші, які він у перший день кинув на поріг нашої корчми, давно вже були витрачені, нових він не платив, і в батька не вистачало сміливості вимагати плати. Коли ж навіть батько і згадував про це, то капітан починав сопіти так голосно й люто, так гнівно поглядав на нього, що він якомога швидше тікав з кімнати. Я бачив, як після таких спроб мій бідолашний батько розпачливо заломлював руки. Я певен, що пережиті ним тривоги й страхи дуже прискорили його передчасну смерть.

За весь час, який капітан жив у нас, він ні разу не змінив свого одягу, тільки купив кілька пар панчіх у вуличного торговця. Один край його трикутного капелюха обвис; капітан так його й лишив, хоч це завдавало йому чимало неприємностей під час сильного вітру. Я добре пам'ятаю, який вигляд мала його куртка, яку він сам латав у своїй кімнаті. Латка там була на латці.

Він ніколи не писав і не одержував ніяких листів. І ніколи. ні з ким не розмовляв, крім сусідів, — та й то здебільшого, тільки коли був добре випивши. Ніхто також ніколи не бачив, щоб він хоч раз відмикав свою скриню.

Тільки одного разу капітанові дали добру відсіч, та й то це сталося в останні дні, коли мій бідолашний батько був уже при смерті.

Якось пізно ввечері до нас приїхав лікар Лайвсі. Він оглянув пацієнта, швиденько пообідав на запрошення моєї матері і вийшов у загальну кімнату викурити люльку, поки йому приведуть коня. Кінь лишився в селі, в старому «Бенбоу» не було стайні.

До загальної. кімнати провів його я, і пригадую, як вразив мене контраст між стриманим, привітним і веселим лікарем у сніжно-білій перуці, з жвавими чорними очима, та сільськими гультіпаками, що відвідували нашу корчму. Особливо вражала ця різниця, коли глянути на наше опудало — незграбного, брудного, страховидного пірата, що напився і сидів, поклавши руки на стіл.

Раптом він, тобто капітан, почав свою улюблену пісню:

Спочатку мені здавалося, що «скриня мерця» це і є ота велика скриня, яка стоїть нагорі в кімнаті капітана.

У моїх кошмарах ця скриня часто з'являлася перед! мною разом з одноногим моряком. Але потім ми всі так звикли до цієї пісні, що не звертали на неї ніякої уваги. Цього вечора вона була новиною лише для лікаря Лайвсі і, як я помітив, справила на нього не дуже приємне враження. Він сердито подивився на капітана, перш ніж відновив розмову з старим садівником Тейлором про новий спосіб лікування ревматизму. Тим часом капітан, повеселілий од своєї власної пісні, вдарив кулаком по столу. Ми всі знали, що це означає наказ мовчати.

Всі одразу принишкли. Всі, крім лікаря Лайвсі. Той продовжував говорити, виразно й м'яко вимовляючи слова й час од часу посмоктуючи свою люльку. Капітан кинув на нього лютий погляд, знов ударив кулаком, потім глянув ще лютіше і раптом закричав з брутальною брудною лайкою:

— Тихше, там, на нижній палубі!

— Чи не до мене ви звертаєтесь, сер? — спитав лікар.

Нахаба, знову вилаявшись, сказав, що звертається саме до нього.

— Тоді я маю сказати вам тільки одне, сер, — відповів лікар, — якщо ви не перестанете пиячити, то світ незабаром звільниться від одного з найбрудніших мерзотників.

Лють старого волоцюги була жахлива. Він скочив на ноги, вихопив і розкрив морський складаний ніж і, розмахуючи ним, погрожував приколоти лікаря до стіни.

Лікар навіть не ворухнувся. Він, як і перед цим, говорив до капітана через плече тим самим спокійним тоном, може, тільки трохи голосніше, щоб усі в кімнаті могли чути, але абсолютно спокійно:

— Якщо ви зараз же не покладете свій ніж у кишеню, клянусь вам своєю честю, що ви будете повішені після першої ж сесії нашого виїзного суду.

Між ними почався поєдинок очима. Але капітан скоро здався. Він сховав зброю, сів на своє місце і тільки гарчав, мов побитий пес.

— А тепер, сер, — вів далі лікар, — оскільки мені стало відомо, що в моїй окрузі є такий суб'єкт, ви можете бути певні, що я стежитиму за вами вдень і вночі. Я не тільки лікар, я місцевий суддя. І коли я почую найменшу скаргу на вас, хоч би навіть тільки за те, що ви нагрубіянили комусь… як-от зараз, я вживу рішучих заходів, щоб ви понесли належну кару. Зважте на це.

Невдовзі після цього лікареві подали коня і він поїхав од нас. Але капітан у цей вечір був тихим і смирним, і таким він уже лишався в усі наступні вечори.

Розділ II ЧОРНИЙ ПЕС З'ЯВЛЯЄТЬСЯ І ЗНИКАЄ

Незабаром після цього почалися ті таємничі події, що, нарешті, звільнили нас від капітана, але не звільнили, як побачите самі, від його клопітних справ.

Була жорстока холодна зима з тривалими суворими морозами й штормами. І з самого початку стало ясно, що мій бідолашний батько навряд чи побачить весну. З кожним днем йому ставало все гірше й гірше. Клопотатися про корчму доводилось моїй матері й мені. Ми були дуже зайняті і звертали мало уваги на нашого неприємного пожильця.

Був ранній січневий ранок, морозний і холодний. Бухта посивіла від інею. Хвилі м'яко хлюпали об каміння. Сонце ще не встигло піднятись і тільки торкнулося своїм промінням верхівок горбів та блідо осяяло морську далечінь. Капітан прокинувся раніше ніж звичайно і вийшов на берег з кортиком під полою старої синьої куртки, з мідною підзорною трубою під пахвою, у капелюсі, зсунутому на потилицю. Я пригадую, що з уст у нього вилітала пара і клубочилася в повітрі, мов дим. Я чув, як злісно він фиркнув, зникаючи за великою скелею, — так, ніби ще й досі не міг забути своєї сутички з лікарем Лайвсі.

Мати забарилася нагорі, біля батька. Я готував на столі сніданок до приходу капітана. Раптом двері розчинилися, й до кімнати ввійшов чоловік, якого я ніколи доти не бачив.

Він був блідий, і обличчя в нього лисніло, наче було змазане салом. На лівій руці в нього бракувало двох пальців. Хоч чоловік цей і носив кортик, але вигляд у нього був не дуже войовничий. Я весь час пильнував за моряками — і одноногими, й двоногими — і пригадую, як ця особа спантеличила мене. Він мало скидався на моряка, але все-таки щось морське я в ньому відчув.

Я спитав його, чим можу служити. Він попросив собі рому. Я вже збирався вийти 8 кімнати, щоб виконати його наказ, але він сів за стіл і кивнув мені, щоб я підійшов ближче. Я зупинився, тримаючи салфетку в руці.

— Підійди, синку, — сказав він. — Підійди ближче.

Я ступив крок уперед.

— Оцей стіл накритий для мого товариша, штурмана Біллі? — запитав він, посміхаючись.

Я відповів, що не знаю ніякого штурмана Біллі і що стіл накритий для нашого постояльця, якого ми звемо капітаном.

— Ну що ж, — сказав він, — мого товариша, штурмана Біллі, теж можна називати капітаном. Це справи не міняє. У нього шрам на щоці і дуже приємна поведінка, особливо коли він напідпитку. От він який, мій штурман Біллі! Ну, а у вашого капітана теж є шрам на щоці… І шрам у нього саме на правій щоці. Правда ж? А що я казав! Ну, то чи дома зараз мій штурман Біллі?

Я відповів, що він пішов прогулятись.

— А якою дорогою, синку? Якою дорогою він пішов?

Я показав йому на скелю, пояснив, якою дорогою і коли має повернутися капітан, відповів ще на кілька запитань.

— Ах, — сказав незнайомий, — мій друг Біллі зрадіє мені, мов добрій чарці.

Вираз його обличчя, коли він промовив ці слова, був аж ніяк не приємний, і я мав усі підстави гадати, що незнайомий помилявся, навіть коли він справді думав те, що казав. Але я вважав, що ця справа мене не обходить. До того ж важко було вирішити, що треба робити за таких обставин. Незнайомий пильно стежив за дверима корчми, притулившись біля входу, мов кіт, що підстерігає мишу. Коли я спробував вийти на дорогу, він негайно наказав мені повернутись. Йому здалося, що я не досить швидко виконав наказ; тієї, ж миті жахлива гримаса перекосила його обличчя, і він так гримнув на мене, що я аж підстрибнув з переляку. Проте коли я повернувся, він знову почав розмовляти зі мною, як і раніше, — напівулесливо, напівжартівливо, поплескав мене по плечу і сказав, що я гарний хлопчина й одразу сподобався йому.

— У мене є синок, — сказав він, — і ви схожі, мов дві цеглини. Він — гордість мого батьківського серця. Але для хлопців основне — дисципліна, так, синку, дисципліна. Коли б ти поплавав з Біллі, тебе не треба було б гукати двічі. Е, ні! Біллі не повторював двічі своїх наказів. У нього були зовсім інші порядки… А ось і він іде, мій штурман Біллі, з підзорною трубою під пахвою, благослови його боже! Давай повернемося до вітальні, синку, і сховаємося за дверима, щоб зробити Біллі маленький сюрприз, благослови його боже!

З цими словами незнайомий потяг мене до вітальні й поставив за собою в кутку, щоб ми були обидва сховані за відчиненими дверима. Я дуже збентежився і злякався, як ви можете собі уявити. Та ще більше я злякався, побачивши, що незнайомий і сам боїться. Він хапався за рукоятку свого кортика і совав лезо в піхвах. Увесь час він ковтав слину, ніби щось застрягло йому в горлянці.

Нарешті до кімнати ввалився капітан, грюкнув дверима і, не оглядаючись, попрямував до стелу, де на нього чекав сніданок.

— Біллі! — гукнув незнайомий, намагаючись надати своєму голосу якнайбільше сміливості й твердості.

Капітан швидко обернувся і став лицем до нас. Увесь загар одразу зник з його обличчя, навіть ніс його став синій. У нього був вигляд людини, що раптом побачила привида, чи диявола, чи щось іще гірше, коли тільки може бути щось гірше. І, слово честі, мені навіть гірко було дивитися на нього, так він одразу постарів і змарнів.

— Пізнаєш мене, Біллі? Ну, як же ти можеш не пізнати свого давнього корабельного товариша, Біллі! — сказав незнайомий.

Капітан тяжко зітхнув.

— Чорний Пес! — промовив він нарешті.

— А хто ж іще? — відгукнувся незнайомий, підбадьорюючись. — Чорний Пес власною персоною прийшов до корчми «Адмірал Бенбоу» побачитися з своїм давнім корабельним товаришем Біллі! Ах, Біллі, Біллі, скільки часу вже минуло відтоді, як я втратив свої два пазури, — вигукнув він, витягуючи вперед свою понівечену руку.

— Ну гаразд, — сказав капітан. — Ти таки вистежив мене, і ось я перед тобою. Тож викладай: чого прийшов?

— Пізнаю тебе, Біллі, — відповів Чорний Пес. — Ти маєш слушність, Біллі. Це миле хлоп'я, яке я так полюбив, принесе зараз скляночку рому. Ми посидимо з тобою, якщо хочеш, і поговоримо одверто, як давні товариші.

Коли я повернувся з ромом, вони вже сиділи один проти одного за столом, приготованим для капітана.

Чорний Пес сидів ближче до дверей, трохи боком, щоб зручніше було стежити за своїм давнім товаришем і, як мені здалося, щоб бути напоготові вчасно відступити.

Він наказав мені йти геть і залишити двері розчиненими навстіж.

— Щоб ти, синку, не підглядав у замкову дірочку, — пояснив він.

Я залишив їх удвох і повернувся до буфета.

Довгий час, хоч як намагався, я не міг почути нічого, крім невиразного бурмотіння. Але потім вони почали розмовляти голосніше, і я міг уже розібрати окремі слова, здебільшого лайку капітана.

Нарешті капітан закричав:

— Ні, ні, ні, ні! І кінець на цьому! Чуєш?

І потім знову:

— Коли вже дійде до шибениці, то нехай на ній гойдаються всі! Це моє останнє слово.

Потім раптом почулася жахлива лайка її гуркіт. Стіл і стільці полетіли на підлогу, дзенькнула сталь клинків, хтось скрикнув від болю, а вже в наступну мить я побачив Чорного Пса, який щодуху біг до дверей. Капітан гнався за ним. В обох у руках були оголені кортики. У Чорного Пса з лівого плеча сочилася кров. Біля самих дверей капітан замахнувся на втікача кортиком і, мабуть, розсік би його своїм страшним ударом на дві половини, коли б цьому не завадила велика вивіска «Адмірала Бенбоу». На вивісці внизу, на самій рамі, і досі можна бачити велику подряпину.

Цей удар поклав край сутичці.

Вискочивши на дорогу, Чорний Пес, незважаючи на свою рану, побіг з такою дивовижною швидкістю, що вже за півхвилини зник за горбом. А капітан, немов збожеволівши, стояв і дивився на вивіску. Потім. провів кілька разів рукою по очах і повернувся в будинок.

— Джім, — звелів він, — рому!

Кажучи це, він трохи похитнувся і сперся однією рукою об стіл.

— Ви поранені! — скрикнув я.

— Рому! — повторив він. — Мені треба забиратися звідси. Рому! Рому!

Я побіг по ром, але від хвилювання розбив склянку і забруднив кран діжки. Поки я прибирав та наповнював іншу склянку, в загальній кімнаті щось важко впало на підлогу. Я кинувся туди і побачив капітана, який розтягся на підлозі на весь свій величезний зріст. У ту ж мить згори прибігла на підмогу мати, налякана галасом і бійкою. Ми підвели капітанові голову. Він дихав голосно і важко. Очі його були заплющені, а обличчя налилося кров'ю.

— Ой лишенько, — скрикнула мати. — Що це за прокляття висить над нашим домом! А твій бідолашний батько, як на гріх, лежить хворий!

Ми не могли дати собі ради, як допомогти капітанові, і були певні, що незнайомий смертельно його поранив. Я, пригадую, приніс рому і намагався влити йому в рот. Але зуби його були міцно зціплені й сильні щелепи стиснуті мов залізні.

На наше щастя, двері розчинилися й увійшов лікар Лайвсі, який приїхав одвідати мого батька.

— О лікарю! — вигукнули ми. — Що нам робити? Куди він поранений?

— Поранений? Одгуляв він своє! — сказав лікар. — Він не більше поранений, ніж ви чи я. У нього просто удар, як я його й попереджав. А тепер, місіс Гокінс, ідіть собі нагору до свого чоловіка і, якщо можете, не кажіть йому про це. Нічого не вдієш, я мушу зробити все, щоб врятувати йому тричі непотрібне життя. Джім, принеси мені таз.

Коли я повернувся з тазом, лікар закачав у капітана один рукав і оголив його велику жилаву руку. Рука в багатьох місцях була вкрита татуюванням. Написи «На щастя», «Погожого вітру», «Нехай здійсняться мрії Біллі Бонса» та інші були дуже старанно й виразно зображені на верхній частині руки.

Біля самого плеча було намальовано шибеницю, на якій гойдалося тіло людини. Цей малюнок, здалося мені, було зроблено із справжнім знанням справи.

— Пророча картинка, — зауважив лікар, торкаючись зображення шибениці пальцем. — А тепер, містер Біллі Бонс, якщо вас справді так звуть, ми подивимося, якого кольору ваша кров. Джім, — звернувся він до мене, — ти не боїшся крові?

— Ні, сер, — відповів я.

— Гаразд, — сказав лікар. — Тоді потримай таз.

Він узяв ланцет і відкрив вену.

Багато витекло в капітана крові, перш ніж він розплющив очі й каламутним поглядом обвів кімнату. Спочатку він пізнав лікаря і насупив брови. Потім побачив мене і ніби трохи заспокоївся. Але раптом він знову почервонів і, пробуючи підвестися, закричав:

— Де Чорний Пес?

— Нема тут ніякого пса, крім вас самого, — сказав лікар. — Ви дуже багато пили рому. У вас удар, той самий, про який я попереджав, і, хоч мені й не хотілося цього робити, довелося витягати вас із домовини. А тепер, містер Бонс…

— Я не Бонс, — перебив капітан.

— Мені байдуже, — відповів лікар. — У мене є один знайомий пірат, якого звуть Бонсом, і я дав вам це ім'я через те, що воно коротке. Слухайте, що я вам скажу: одна склянка рому, звичайно, не вб'є вас, але ж коли ви вип'єте одну, то за нею піде друга і третя. Ручуся своєю перукою, що коли ви не перестанете пити, то дуже скоро помрете. Розумієте? Полинете на небо, як сказано в біблії… А тепер спробуйте встати. Я допоможу вам добратися до вашої постелі.

З великими труднощами витягли ми капітана нагору і поклали в ліжко. Голова його безсило впала на подушку, немовби він знепритомнів.

— Отже, майте на увазі, — промовив лікар, — я кажу, вам по совісті: слово «ром» і слово «смерть» для вас означають одне й те саме.

Сказавши це, він узяв мене за руку й пішов оглянути мого батька.

— Дрібниці, — сказав він, як тільки зачинилися двері. — Я випустив йому досить крові, і він надовго заспокоїться. Тиждень проваляється в постелі, а це краще й для нього, і для вас. Але другого удару йому не перенести.

Розділ ІІІ ЧОРНА МІТКА

Опівдні я приніс капіталові холодного питва та ліки. Він лежав нерухомо в тій самій позі, як ми його залишили, тільки трохи підвівшись; здавалося, він був слабий і водночас дуже збуджений.

— Джім, — сказав він, — тільки ти тут чогось вартий. Ти знаєш, що я завжди добре ставився до тебе. Я ж тобі щомісяця давав срібний чотирипенсовик. А тепер бачиш, друже, мені таки погано, і всі покинули мене! Джім, ти ж принесеш мені чарочку рому, принесеш, хлопчику?

— Лікар… — почав було я.

Але він люто, хоч і слабким голосом, почав лаяти лікаря.

— Всі лікарі — швабри! — сказав він. — А цей ваш лікар, ну хіба ж він знає моряків? Я бував у місцях, де пече, мов у гарячій смолі, де люди так і падали від Жовтого Джека[8], а землетруси розгойдували грішну землю, неначе морську хвилю. Що твій лікар знає про ці краї? Я жив тільки ромом, так, ромом, кажу тобі! Він був мені м’ясом і водою, він заміняв мені товариша й дружину. І коли я зараз не ковтну рому, то мене викине на берег, мов старе розбите судно. Моя кров упаде тоді на тебе, Джім, і на оту швабру, на лікаря…

І він знову вибухнув лайкою.

— Дивись, Джім, як тремтять мої пальці, — благально мовив він. — Я не можу тримати їх так, щоб вони не тремтіли. За цілісінький день я ж ні краплини не випив! Цей лікар — дурень, запевняю тебе. Якщо я не ковтну рому, Джім, мені ввижатимуться різні страхіття. Я вже й так бачив дещо, їй-богу! Я бачив старого Флінта, в кутку, отам, за тобою. Бачив його ясно, мов живого. А якщо я знову побачу всі ці страхіття, то мучитимусь, наче Каїн. Таж сам твій лікар казав, що одна склянка мені не зашкодить. Я дам тобі золоту гінею[9] за одну чарчину, Джім.

Він канючив усе наполегливіше і був такий збуджений, що я почав побоюватися за свого батька, якому в той день було дуже погано і який потребував цілковитого спокою. Крім того, мене переконали слова лікаря, що їх тепер повторив капітан.

— Не треба мені ваших грошей, — сказав я, ображений, що мені пропонують хабара. — Заплатіть хоча б те, що ви винні моєму батькові. Я принесу вам склянку, але це буде остання.

Я приніс склянку рому. Він жадібно схопив її і випив одним духом.

— Гей, гей, — промовив, — отепер мені трохи покращало. Послухай, друже, лікар не казав, скільки я валятимусь на оцій старій койці?

— Принаймні тиждень, — відповів я.

— Грім і блискавка! — вигукнув капітан. — Тиждень! Не можу цього я собі дозволити: вони встигнуть до того часу прислати мені чорну мітку. Негідники вже натрапили на мій слід. Марнотратники, ледарі, своє не могли зберегти, а тепер ганяються за чужим! Хіба ж так справжні моряки роблять? От узяти мене: я чоловік ощадливий, я ніколи не тринькав гроші, ніколи їх не губив. Я зумію знов обдурити їх! Не страшні вони мені! Я відчалю від цього рифу, братику, і знову пошию всіх їх у дурні.

Говорячи це, він з великими труднощами підвівся з ліжка, спираючись мені на плече з такою силою, що я мало не закричав. Раптом, мов колоди, його ноги опустилися на підлогу. Погрози ніяк не пасували до того слабкого голосу, яким він їх виголошував.

Сівши на край ліжка, він довго віддихувався.

— Доконав мене цей лікар… — пробурмотів він нарешті. — У вухах дзвенить… Поклади мене знову…

Але перш ніж я встиг йому допомогти, він упав на спину і мовчки лежав так деякий час.

— Джім, — сказав він нарешті, — ти бачив сьогодні того моряка?

— Чорного Пса? — спитав я.

— Атож, Чорного Пса, — відповів він, — то дуже поганий чоловік, але ті, що послали його, ще гірші. Слухай: якщо мені не пощастить вибратися звідси й вони надішлють мені чорну мітку, то знай, що вони полюють на мого скриню. Сідай тоді на коня… Ти ж умієш їздити верхи, правда? Сідай, кажу, тоді на коня й жени щодуху… Ну, тепер мені все одно… Мчи хоч до цього лікаря, до швабри, й перекажи йому, щоб він свистів усіх нагору — суддів там і різних присяжних — і накрив би тут, на борту «Адмірала Бенбоу», всю стару зграю Флінта, всіх до єдиного, скільки їх ще лишилося живими. Я був першим штурманом старого Флінта. Першим штурманом! І тільки я знаю те місце. Він сам усе передав мені в Саввані, коли лежав, умираючи, як ось я тепер. Але ти не вчиняй галасу, поки вони не пришлють мені чорної мітки чи поки ти не побачиш знову цього Чорного Пса або моряка на одній нозі. Одноногого моряка, Джім, бійся найдужче!

— А що це за чорна мітка, капітане? — спитав я.

— Це виклик, братику, так би мовити, повістка на суд. Коли її пришлють, я тобі скажу. Ти тільки не проґав їх, Джім, і я все поділю з тобою порівну, слово честі…

Язик у нього заплітався, голос послабшав. Я дав йому ліки, і він випив їх покірливо, мов дитина, сказавши:

— Якщо коли-небудь якийсь моряк потребував ліки, то це я.

Нарешті він забувся важким, безтямним сном, і я вийшов.

Що я робив би, коли б усе йшло гаразд, не знаю. Очевидно, розповів би про все лікареві, бо смертельно боявся, що капітан пошкодує про свою одвертість і прикінчить мене. Але обставини склалися інакше. Увечері раптом помер мій батько, і ми забули про все інше. Велике сімейне горе, прихід сусідів, похорони й різні господарські турботи так закрутили мене, що в мене не було часу ні думати про капітана, ні боятися його.

Наступного ранку він зійшов униз і пообідав, як завжди. Їв мало, зате багато пив. Гадаю, що він випив рому навіть більше, ніж звичайно, бо сам хазяйнував біля буфета і при цьому так сердито сопів, що ніхто не наважувався йому перешкодити. Вночі, напередодні похорону, він був так само п'яний, як і завжди. Огидно було слухати його розгнуздану, дику пісню в нашому сумному домі. І хоч він був дуже слабий, ми всі до смерті боялися його. А лікар у той час був далеко: його несподівано викликали до пацієнта за багато миль звідси, і він не з'являвся поблизу нашого будинку після смерті мого батька.

Я сказав, що капітан був слабий. І справді, здавалося, що він ще більше слабшає, а не одужує. Важко пересувався по сходах, знову й знову ходив із загальної кімнати до буфета й назад. Іноді він висовував носа з дверей — понюхати запах моря, — тримаючись при цьому за стіну, щоб не впасти. Дихав важко й швидко, як людина, що здирається на високу гору.

Тепер він. уже не заговорював до мене і, мабуть, зовсім забув про свою одвертість, хоч став ще буйнішим і, незважаючи на свою слабість, ще лютішим, ніж будь-коли. Напившись, він витягав кортик і клав його перед собою на столі. Але разом з тим він майже не звертав уваги на людей і, здавалося, весь час був заглиблений у свої думки та примарні видіння.

Якось, на превелике наше здивування, навіть почав мугикати якусь сільську любовну пісеньку, що він її чув, мабуть, замолоду, коли ще не почав блукати по морях.

Такі ото були наші справи, коли через день після похорону, — день був похмурий, туманний і морозний, — годині о третій пополудні, я вийшов за двері і став на порозі, сповнений сумних згадок про свого батька.

Раптом я побачив, що хтось поволі йде по дорозі. Чоловік був, очевидно, сліпий, бо намацував дорогу перед собою палицею. Над очима й носом у нього нависав зелений щиток. Згорблений чи то від старості, чи то від слабості, він був закутаний у старий подертий морський плащ з капюшоном, що зовсім ховав обриси його тіла. Ніколи в своєму житті я не бачив потворнішої постаті. Перед корчмою він зупинився і співучим голосом промовив, ні до кого не звертаючись:

— Чи не скаже який добрий друг бідному сліпому, що втратив свій дорогоцінний зір, доблесно захищаючи свою батьківщину Англію, — благослови боже короля Георга, — чи не скаже хтось цьому сліпому, де і в якій частині країни він зараз перебуває?

— Ви стоїте перед корчмою «Адмірал Бенбоу», в бухті Чорного Горба, добрий чоловіче, — відгукнувся я.

— Я чую голос, — мовив він, — юний голос. Дайте мені вашу руку, мій любий юний друже, і проведіть мене в цей дім.

Я подав йому руку, і ця жахлива безока потвора з таким солодким голосом стисла її мов лещатами.

Я так злякався, що спробував видертись і втекти. Але сліпий притяг мене щільно до себе єдиним рухом руки.

— А тепер, хлопче, — сказав він, — веди мене до капітана.

— Сер, — благав я, — слово честі, я не смію.

— Он як! — осміхнувся він. — Не смієш? Веди негайно, або я зламаю тобі руку.

І, кажучи це, він так повернув мені руку, що я скрикнув.

— Сер, — сказав я, — не за себе я боюся, а за вас. Капітан тепер не такий, яким був колись. Він сидить з оголеним кортиком. Один джентльмен уже приходив до нього і…

— Ану, йди! — перебив він мене.

Ніколи ще не чув я голосу такого жорстокого, холодного й огидного, як у того сліпого. Голос цей налякав мене більше, ніж біль. Я відразу підкорився і повів його просто до загальної кімнати, де сидів наш хворий старий пірат, очманілий від рому.

Сліпий вчепився за мене своїми залізними пальцями. Він тиснув на мене всією своєю вагою, і я ледве тримався на ногах.

— Веди мене просто до нього і, коли він зможе побачити мене, крикни: «Ось ваш приятель, Біллі!» А якщо ти не крикнеш, то я ось що зроблю!

І він знову так стиснув мені руку, що я мало не знепритомнів. Після всього цього я так був наляканий сліпим жебраком, що забув свій жах перед капітаном і, розчинивши двері загальної кімнати, вигукнув слова, які наказав сліпий.

Бідолашний капітан підвів очі й одразу витверезився. На обличчі його відбився не переляк, а скоріше смертельна мука. Він спробував було підвестись, але, очевидно, вже мало сил лишилося в його тілі.

— Нічого, Біллі, сиди як сидиш, — сказав жебрак. — Хоч я й не можу бачити, але я чую, як тремтять твої пальці. Діло насамперед. Дай свою праву руку. Хлопче, візьми його руку й піднеси її ближче до моєї правої руки.

Ми обидва слухняно підкорилися йому. Я побачив, як сліпий переклав щось із своєї руки, в якій тримав палицю, в долоню капітана, що миттю стиснулася в кулак.

— Отож, зроблено, — сказав сліпий.

З цими словами він відпустив мене і з неймовірною для сліпого точністю й швидкістю вислизнув із загальної кімнати на дорогу. Я все ще стояв нерухомо, прислухаючись, як по дорозі щораз далі й далі стукає його палиця.

Минув деякий час, поки я й капітан трохи отямились. І тоді тільки я помітив, що все ще тримаю в своїх руках його кулак. Раптом він висмикнув руку і глянув на те, що в нього було затиснуте в долоні.

— О десятій годині! — вигукнув він. — Лишилося шість годин. Час іще є. — І зірвався на ноги.

Але, зробивши це, він заточився і схопився за горло. Так стояв якусь мить, похитуючись з боку на бік, а потім, неприродно крикнувши, упав, мов сніп, на підлогу.

Я одразу кинувся до нього, гукаючи матір, та поспішати було даремно. Капітан раптово помер від апоплексичного удару. І дивно: я ніколи не любив цього чоловіка, хоч останнім часом і почав жаліти його, але, побачивши його мертвим, вибухнув цілою зливою сліз. Це була друга смерть, що сталася в мене на очах, і смуток після першої був іще свіжий у моєму серці.

Розділ IV МАТРОСЬКА СКРИНЯ

Я, звісно, не гаючись розповів матері все, що знав і що, певно, слід було б розповісти значно раніше. Нам стало ясно, що ми опинилися в скрутному і небезпечному становищі.

Частина капітанових грошей — якщо тільки в нього були якісь гроші — безперечно, належала нам. Але важко було повірити, щоб корабельні товариші нашого капітана, а особливо два типи, яких я бачив, — Чорний Пес та сліпий жебрак, — згодилися віддати свою здобич за борги покійного. Наказ капітана сісти на коня і мчати по лікаря Лайвсі я виконати не. міг: для цього б довелося залишити матір саму, без усякого захисту. Про це не могло бути й мови. Але нам здавалося, що й лишатися далі теж не можна: тривогою сповнювало нас навіть падіння вугілля на залізну решітку в огнищі і навіть цокання нашого годинника. Скрізь нам вчувалися чиїсь кроки, ніби хтось до нас підходив.

А мертве тіло капітана на підлозі загальної кімнати й думки про те, що клятий сліпий жебрак блукає десь поблизу і щохвилини може повернутися, — все це сповнювало мене неймовірним жахом. Треба було негайно щось робити. І ми наважилися піти разом шукати допомоги в сусідньому селі. Сказано — зроблено. Навіть не одягаючись, побігли ми в темінь під холодний туман.

Села від нас не було видно, але воно було недалеко, всього за кількасот ярдів від нашого дому, на другому боці сусідньої затоки. Мене дуже підбадьорювало, що йти треба було не в той бік, звідки з'явився сліпий і куди він, очевидно, повернувся. Йшли ми недовго, хоч не раз зупинялися, прислухаючись. Але довкола не чути було нічого підозрілого: тільки глухо шуміли хвилі та крякали в лісі ворони.

Коли ми добралися до села, там по хатах уже засвітили свічки. Ніколи не забуду, як я зрадів, побачивши жовте світло у дверях і вікнах. Але виявилося, що, крім цього світла, ми тут не змогли дістати ніякої іншої допомоги. Бо — ви скажете, що ці люди мали самі себе соромитися, — жодна жива душа не погоджувалася повернутися з нами до «Адмірала Бенбоу».

Чим докладніше ми розповідали про наше нещастя, тим більше старе й мале в цьому селі тислося кожне у свій куток. Ім'я капітана Флінта, для мене зовсім незнайоме, добре було відоме багатьом жителям села і сповнювало їх жахом. Деякі з них пригадали, як одного разу, працюючи в полі, поблизу «Адмірала Бенбоу», вони побачили на дорозі кількох чужинців, яких прийняли за контрабандистів, і одразу ж порозбігалися по домівках, щоб міцніше позачиняти двері. Один чоловік бачив навіть невеличке суденце в затоці, що носить назву Лігва Кітта. Тому навіть сама згадка про товаришів капітана лякала їх до смерті. Коротше кажучи, знайшлося кілька сміливців, які згоджувалися їхати по лікаря Лайвсі (їхати до нього треба було в іншому напрямку), але жоден не хотів допомогти нам оборонити корчму.

Кажуть, що боягузливість заразлива. Але сперечання і сварка, навпаки, можуть породити велику сміливість. Отже, вислухавши всі розмови селян, моя мати раптом виголосила їм цілу промову. Вона заявила, що не хоче втрачати грошей, які належать її осиротілому синові.

— Якщо ви всі боїтеся, — сказала вона, — то Джім і я не з таких. Ми підемо назад тією самою дорогою. Сором вам, таким здоровенним чолов'ягам з курячими серцями! Ми відкриємо ту скриню, хоч би це коштувало. нам життя… Буду дуже вдячна, якщо ви дозволите взяти вашу сумку, місіс Кросслі: ми принесемо в ній наші законні гроші.

Я, звичайно, заявив, що піду разом з матір'ю, і, звичайно, всі закричали, що ми божевільні. Але навіть і тоді жоден з чоловіків не наважився нас супроводити. Все, що вони зробили, це дали мені заряджений пістолет на випадок нападу та обіцяли, що триматимуть напоготові осідланих коней, щоб ми могли втекти, якщо розбійники нас переслідуватимуть. А один юнак поїхав верхи до лікаря по збройну допомогу.

Шалено калатало моє серце, коли ми вночі удвох вирушили в цю небезпечну путь. Повний місяць уже піднімайся в небі і червонуватим світлом проглядав крізь туман. Це змусило нас ще більше поспішати, бо ясно було, що поїси ми повернемось, буде вже видно, як удень, і мерзотники можуть побачити нас. Нечутно й швидко пробиралися ми під парканами, але нічого не помітили, що могло б посилити наш страх. Нарешті, на превелику нашу радість, двері «Адмірала Бенбоу» зачинилися за нами. Відразу ж я насунув засув. Хвилину ми постояли в темряві, віддихуючись, самітні в цьому будинку, де лежало тіло мертвого капітана. Потім моя мати взяла свічку в буфеті, і, тримаючись за руки, ми рушили до загальної кімнати. Капітан лежав, як ми його й залишили, на спині, з розплющеними очима, відкинувши одну руку.

— Опусти штори, Джім, — прошепотіла мати. — Вони можуть підкрастись і підглядати… А тепер, — вела вона далі, коли я опустив штори, — нам треба знайти ключ від скрині… Та от хто ж тільки наважиться доторкнутись до покійника…

І вона навіть схлипнула при цих словах.

Я одразу став навколішки. На підлозі біля руки капітана лежав маленький кружок паперу, вимазаний з одного боку чимсь чорним. Я не сумнівався, що то й була чорна мітка. Взявши в руки папірець, я побачив, що на другому його боці написано дуже гарним, виразним почерком таке коротке послання:

— Вони прийдуть о десятій, мамо, — сказав я.

І відразу ж почав бити наш старий годинник. Ми страшенно злякалися цих раптових звуків, але, на наше щастя, пробило тільки шість.

— Ну, Джім, — сказала мати, — шукай ключ.

Я обшукав кишені капітана одну по одній. Кілька дрібних монет, наперсток, нитки, велика голка, брусок пресованого тютюну, надкушений з одного краю, ніж з кривим держаком, кишеньковий компас, кресало — оце й усе, що там було. Я почав уже впадати в розпач…

— Може, він на шиї? — сказала мати.

Переборюючи огиду, я розірвав комір капітанової сорочки. І справді, на просмоленій шворці, яку я одразу ж перерізав знайденим ножем, висів ключ.

Ми зраділи й побігли нагору, до маленької кімнати, де жив капітан і де від самого дня його приїзду стояла скриня. Зовні вона була звичайною матроською скринею. На кришці було випалено літеру «Б», а кути стерті й побиті так, наче ця скриня відслужила довгу і тяжку службу.

— Дай мені ключ, — сказала мати.

Замок був дуже тугий, але вона відімкнула його і відкинула кришку в одну мить.

Міцний запах тютюну й дьогтю війнув на нас. Насамперед ми побачили новий, старанно вичищений і акуратно складений костюм. Мати сказала, що цей костюм, мабуть, ще ніхто ніколи не надівав. Під костюмом лежала всяка всячина: квадрант[10], бляшаний кухоль, кілька плиток тютюну, дві пари чудових пістолетів, злиток чистого срібла, старовинний іспанський годинник, кілька дрібничок, не дуже цінних, але переважно закордонного виробництва, два оправлені міддю компаси і п'ять чи шість химерних вест-індійських раковин. Частенько після того я розмірковував, що змушувало капітана тягати з собою ці раковини крізь мандрівне, злочинне й тривожне життя.

Але, крім срібла та дрібничок, ми не знайшли нічого цінного. А нам потрібні були гроші, тільки гроші. На самому споді лежав старий морський плащ, білий від морської солі. Мати нетерпляче відкинула його, і ми побачили інші речі, що лежали в скрині: загорнутий у клейонку згорток, де, очевидно, лежали папери, і полотняний мішечок, в якому, судячи з того, як він дзвенів, було золото.

— Я доведу цим негідникам, що я чесна жінка, — сказала моя мати. — Я візьму все, що мені належить, але ні фартинга[11] більше. Тримай сумку місіс Кросслі!

І вона почала відраховувати гроші з капітанового запасу, перекладаючи їх: з моряцького мішка в сумку. То була довга й важка справа, бо тут були зібрані й перемішані монети найрізноманітніших країн і чеканок: і дублони[12], і луїдори[13], і гінеї, і піастри[14], і ще якісь невідомі мені. Гіней було найменше, а мати вміла лічити тільки гінеї.

Коли ми майже наполовину закінчили наші рахунки, я раптом схопив матір за руку, бо почув у тихому морозяному повітрі звук, що від нього в мене кров у жилах захолонула. Стукіт палиці по замерзлій дорозі. Звук цей дедалі наближався. Ми затамували подих. Потім пролунав різкий удар палицею в двері корчми. Хтось почав повертати дверну ручку, засув заскрипів: негідник намагався увійти. А потім запанувала тиша і всередині дому, і ззовні. Нарешті ми знову почули постукування палиці. Не можна й змалювати нашу радість, коли цей стукіт почав поволі віддалятись і нарешті зовсім завмер.

— Мамо, — прошепотів я, — берімо все й тікаймо.

Я був певен, що зачинені двері здалися сліпому підозрілими, і він пішов, щоб накликати на наші голови все осине гніздо.

І як я радів, що здогадався засунути засув! Цього ніколи не зрозуміє той, хто не бачив того страшного сліпого.

Але мати, хоч і злякалася, не згоджувалася взяти анітрохи більше, ніж їй був винен капітан. Однак вона рішуче відмовлялася задовольнитися й меншим. Вона повторювала, що ще й семи годин немає і що в нас багато часу. Вона знає свої права і не поступиться. Поки я сперечався з нею, з-за горба пролунав короткий приглушений свист.

Цього було досить, навіть більше ніж досить для нас обох.

— Я візьму те, що встигла відрахувати, — сказала вона, підводячись.

— А я захоплю ще й це, щоб зрівняти рахунок, — додав я, хапаючи клейончатий згорток.

Через хвилину ми вже помацки спускалися по сходах, залишивши свічку біля порожньої скрині. А ще за хвилину ми розчинили двері й прожогом кинулися тікати. Не можна було гаяти й хвилини. Туман швидко розвіювався. Місяць уже ясно світив над землею. І тільки на самісінькому дні ярка та навколо корчми звисала тонка завіса туману, ніби для того, щоб ми могли сховатися в ньому на початку нашої втечі. Але вже напівдорозі до села ми неодмінно мали потрапити в смугу місячного світла.

Та це ще було не все. Ми раптом почули поквапливі кроки кількох людей, що підходили до корчми.

Ми озирнулись і побачили рухливий вогник. Отже, один з невідомих ніс ліхтар.

— Любий мій, — раптом прошепотіла мати, — бери гроші й тікай. Я відчуваю, що зараз знепритомнію…

Я думав, що прийшов кінець нам обом. Як я проклинав лякливість наших сусідів! Як я дорікав бідолашній матері за її чесність та жадність, за її колишню відчайдушну рішучість і теперішню слабість!

На щастя, ми були саме біля містка. Я допоміг матері зійти вниз, до струмка. Там вона раптом важко зітхнула і впала мені на руки. Не знаю, звідки я знайшов сили, але мені пощастило підтягти її під місток. Боюсь, що зробив це я не дуже ніжно. Далі я тягти її не міг, бо місток був занадто низький і під ним можна було тільки повзти. Отож, тут нам довелося зупинитись. Мати лежала майже вся на виду. Все це було за кілька кроків од корчми.

Розділ V КІНЕЦЬ СЛІПОГО

Проте, як виявилось, моя цікавість була сильніша за переляк. Я не міг всидіти на місці й виповз обережно з-під містка назад у ярок, де сховався за кущем вербняка. Я зайняв, так би мовити, командну позицію над дорогою перед нашим будинком.

Щойно я встиг залізти у свій спостережний пункт, як з'явилися вороги. Їх було чоловік сім чи вісім. Вони швидко наближалися. Кроки їхні гучно лунали на дорозі. Чоловік з ліхтарем біг попереду всіх. За ним поспішали троє, тримаючись за руки. Навіть крізь туман я спромігся пізнати, що чоловік усередині цієї трійки був сліпий жебрак. Через якусь хвилину я почув його голос і впевнився, що не помилився.

— Розбивайте двері! — гукнув він.

— Єсть, сер! — відповіли двоє чи троє.

Вони підбігли до «Адмірала Бенбоу». Чоловік з ліхтарем поспішав за ними. Я побачив, як вони зупинились і про щось пошепки радилися. Певно, їх здивувало, що двері були розчинені. Та ця зупинка тривала недовго, бо сліпий знову почав командувати. Голос його залунав гучніше й вище, він увесь палав від нетерпіння й люті.

— Заходь, заходь! — кричав він, лаючи своїх товаришів за недостатню швидкість.

Четверо чи п'ятеро вбігли до будинку, а двоє лишилися на дорозі з клятим сліпим. Кілька хвилин тривала мовчанка, потім пролунав вигук здивування, і хтось прогорланив зсередини корчми:

— Біллі мертвий!

Але сліпий знову вилаяв їх за затримку.

— Обшукайте його, мерзотні нероби! Решта біжіть нагору, по скриню! — скомандував він.

Я чув, як вони загупали чобітьми по наших старих сходах, і весь будинок затремтів од їхньої ходи. Незабаром почулися вигуки здивування. Віконце в кімнаті капітана розчинилося, задзеленчало розбите скло, і в смугу місячного світла висунувся чоловік, гукаючи сліпому, що стояв на дорозі:

— П'ю! Тут уже хтось був перед нами!.. Хтось переворушив усю скриню!

— А те, що нам треба, там? — проревів П'ю.

— Гроші тут.

— До біса гроші! — закричав сліпий. — Я кажу про папери Флінта!

— Їх щось ніде не видно.

— Гей, ви там, унизу, подивіться, може, вони у Біллі в кишенях! — знову прокричав сліпий.

Один з тих, що лишилися внизу обшукувати тіло капітана, вийшов до дверей корчми.

— Його вже встигли обшукати до нас, — сказав він. — Нам нічого не лишили.

— Нас пограбували хазяї корчми! Це все отой хлопчисько. Шкода, що я не видер йому очі!.. — крикнув сліпий П'ю. — Вони щойно були тут. Двері були замкнені на засув, коли я хотів увійти. Шукайте ж їх, хлопці. Шукайте по всіх кутках!..

— Так, вони були тут. Ось навіть свічку запалену лишили, — сказав розбійник, що висунувся з вікна.

— Шукайте, шукайте їх! Перерийте весь будинок, — знову й знову вигукував П'ю, вдаряючи палицею об землю.

У корчмі почалася така метушня, такий гуркіт, що аж луна котилася серед скель: гриміли кроки, ляскали двері, падали меблі. Нарешті розбійники почали один по одному виходити з будинку, доповідаючи, що ніде нас не знайшли.

В цю мить здалеку знову почувся свист, той самий свист, який налякав мене й мою матір, коли ми лічили капітанові гроші. Але цього разу він пролунав двічі. Раніше я гадав, що цим свистом сліпий скликає своїх товаришів на штурм, але тепер помітив, що то був сигнал з горбів з боку села, що ним розбійники попереджали про наближення небезпеки.

— Це знову Дерк, — сказав один. — Двічі! Треба забиратися швидше, братки.

— Ну й забирайтеся, боягузи! — закричав П'ю. — Дерк завжди був дурень і боягуз. Нічого його слухати. Вони десь тут поблизу. Вони не могли втекти далеко. Ви повинні їх знайти. Шукайте ж їх, поганці. О, прокляття на мою голову! — ревів він. — Коли б тільки були в мене очі!..

Цей заклик начебто дещо вплинув на розбійників. Двоє з них почали нишпорити серед різного мотлоху. Але робили вони це, як здалося мені, не дуже охоче і весь час думаючи про небезпеку, що загрожувала їм самим. Решта бандитів нерішуче тупцялася посеред дороги.

— У вас під руками тисячі, а ви мнетеся, мов дурні! Ви можете стати багатими, як королі, коли знайдете папери, і ви знаєте, що вони тут, а все огинаєтесь, не хочете навіть поворухнутись. Ніхто з вас не наважився зустрітися віч-на-віч з Біллі, і це зробив я, сліпий! І через вас я мушу втратити своє щастя! То що ж, мені й надалі залишатись бідним, жалюгідним старцем, канючити на чарку рому, коли я міг би роз'їжджати в каретах?!

— Та хай їм грець, П'юІ Адже гроші вже в нас, — пробурмотів один.

— А ті кляті папери вони, мабуть, сховали, — додав інший. — Бери гроші, П'ю, і годі тобі казитися.

П'ю справді був мов скажений. Останні заперечення остаточно розлютили його. Він почав бити палицею праворуч і ліворуч. Хоч П'ю був і сліпий, але багатьом його товаришам припало таки чимало ударів.

Ті в свою чергу засипали сліпого волоцюгу найдобірнішою лайкою, супроводжуючи її страшними погрозами. Вони даремно намагалися спіймати та вихопити в нього з рук. палицю.

Ця сварка була для нас порятунком.

У самий її розпал з горбів, що підносилися над селом, почувся цокіт підків. Майже тієї ж миті десь за парканом пролунав пістолетний постріл і блиснув вогник. Очевидно, це був останній сигнал, що попереджав про крайню небезпеку. Пірати кинулися врозтіч, — хто до моря вздовж затоки, а хто просто вгору, по схилу горба. Через півхвилини з усієї зграї на дорозі лишився тільки П'ю. Вони кинули його напризволяще — чи тому, що забули про нього в паніці, чи, може, навмисне, щоб помститися за його лайку й стусани. Лишившись один, він розлютовано стукотів палицею по дорозі, простягаючи вперед руки й закликаючи на допомогу своїх товаришів. Нарешті він збився з дороги і замість того, щоб іти до моря, помчав до села.

Він пробіг за кілька кроків од мене, волаючи щосили:

— Джонні, Чорний Пес, Дерк!.. — він називав і інші імена. — Ви ж не кинете старого П'ю, не залишите старого П'ю, братки!

Кінський тупіт з вершини горба тим часом наближався. Вже можна було розрізнити чотирьох чи п'ятьох вершників, осяяних місячним промінням, які галопом спускалися вниз.

Тоді П'ю зрозумів свою помилку. Він дико закричав і, повернувшись, побіг до придорожнього рівчака. Він впав у нього, але миттю підвівся і, остаточно розгубившись, кинувся бігти знову, просто під копита коней.

Передній вершник спробував був обминути його, але не зміг. П'ю потрапив під коня і впав, пронизливо закричавши. Крик цей немов розірвав нічний морок. Чотири кінських копита зім'яли його, притисли до землі й промчали далі. П'ю впав набік, потім повільно перевернувся лицем униз і завмер.

Я вискочив із схованки і гукнув вершникам. Вони збилися навколо сліпого, налякані нещасним випадком. Я одразу пізнав їх. Позаду всіх їхав той самий хлопець, який погодився помчати з села викликати доктора Лайвсі. Решта були вершники берегової охорони, яких він зустрів по дорозі і догадався покликати нам на допомогу. Чутки про якийсь люгер[15] у Лігві Кітта дійшли до начальника митниці Денса, і він вирушив туди вночі з дозором. Лише завдяки цьому і врятувалися ми з матір'ю від неминучої смерті.

П'ю було вбито. Що ж до моєї матері, то коли її віднесли в село, оббризкали холодною водою й дали понюхати солі, вона скоро прийшла до пам'яті. Незважаючи на пережитий страх, вона все ще скаржилася, що не встигла відрахувати своїх грошей.

Тим часом начальник митниці з своїм загоном поскакав до Лігва Кітта. Та оскільки стражники боялися засідки, вони спустилися до берега, спішились і повели коней за поводи. Отже, не дивно, що коли вони нарешті дісталися до бухти, люгер уже встиг знятися з якоря, хоч і виднівся ще досить близько від берега. Начальник митниці гукнув людям на судні. У відповідь хтось порадив йому відійти в тінь, щоб не дістати доброї порції свинцю. Тієї ж миті куля просвистіла біля самісінького його плеча.

Люгер пройшов повз мис і незабаром зник.

Містер Денс, за його словами, лишився на березі, «мов риба, викинута з води». Все, що він міг зробити, це надіслати людину в Б… щоб вислати в море кутер[16].

— Та це все одно даремно, — сказав він. — Вони втекли, і наздогнати їх неможливо. Я радий, — додав він, вислухавши мої розповіді, — що наступив містерові П'ю на мозолю.

Я вже встиг розповісти йому про сліпого.

Разом ми повернулися до корчми. Ви навіть уявити не можете, який ми там побачили розгардіяш. Шукаючи мене й матір, розбійники скинули на підлогу навіть стінний годинник. І хоча вони нічого не взяли, крім мішка з капітановими грошима та кількох срібних монет з нашої каси, мені відразу стало ясно, що ми розорені.

Містер Денс довго нічого не міг зрозуміти.

— То, кажеш, вони взяли гроші? Ну, гаразд, Гокінс, а чого ж вони тоді шукали? Може, ще якісь гроші?

— Ні, сер, я гадаю, їм потрібні були зовсім не гроші, — відповів я. — Певно, вони шукали те, що лежить зараз у мене в кишені. Правду кажучи, я хотів би покласти цю штуку в безпечне місце.

— Правильно, хлопчику, абсолютно правильно, — відказав він. — Давай її мені, якщо хочеш.

— Я хотів віддати її лікареві Лайвсі… — почав я.

— Абсолютно правильно, — гаряче перебив мене містер Денс. — Абсолютно правильно. Лікар Лайвсі — джентльмен і суддя. Мабуть, мені теж краще поїхати туди самому й доповісти про все йому та сквайрові. Як би там не було, а містер П'ю помер. Я ніскілечки не шкодую про це, але, бачиш, його забито, і можуть знайтися люди, які раді будуть обвинуватити офіцера берегової охорони його величності в цій смерті. Чуєш, Гокінс? Якщо хочеш, я візьму й тебе з собою.

Я радісно подякував йому за запрошення, і ми повернулися в село, де стояли коні. Поки я розповідав матері про свій. намір, всі вже посідали в сідла.

— Доггер, — сказав містер Денс, — у вас добрий кінь. Посадіть цього молодця до себе за спину.

Щойно я встиг злізти на коня, тримаючись за пояс Догтера, як начальник охорони віддав команду, і загін риссю поскакав по дорозі до будинку лікаря Лайвсі.

Розділ VI КАПІТАНОВІ ПАПЕРИ

Ми мчали щодуху всю дорогу і нарешті зупинилися перед дверима будинку лікаря Лайвсі. У вікнах по всьому фасаду було темно.

Містер Денс наказав мені зійти з коня і постукати, Доггер підставив стремено, щоб мені легше було стрибати. Майже негайно служниця відчинила двері.

— Лікар Лайвсі дома? — спитав я.

— Ні, нема, — відповіла служниця. — Він приходив додому вдень, а тепер пішов пообідати й посидіти вечір у сквайра.

— Їдьмо туди, хлопці, — сказав містер Денс.

До садиби сквайра було недалеко. Я навіть не сів у сідло, а побіг поруч з конем Доггера, тримаючись за стремено.

Промайнули ворота парку. Довга безлистяна, залита місячним промінням алея вела до поміщицького будинку, що білів у глибині парку. Тут містер Денс зіскочив з коня і, взявши мене за руку, пішов до будинку. Нас негайно пустили туди.

Слуга провів нас по вкритому килимами коридору до бібліотеки, де стояло безліч книжкових шаф та бюстів. Біля каміна сиділи, посмоктуючи люльки, лікар Лайвсі і сквайр.

Я ніколи не бачив сквайра так близько. Це був високий на зріст чоловік, понад шість футів заввишки, плечистий, з круглим багровим обличчям, що огрубіло і вкрилося зморшками від довгих мандрів. Душе рухливі чорні брови вказували на його хоч і не злу, але трохи гордовиту і запальну вдачу.

— Заходьте, містер Денс, — сказав він гордовито й милостиво.

— Добрий вечір, Денс, — сказав лікар, кивнувши головою. — Добрий вечір і тобі, друже. Який погожий вітер заніс вас сюди?

Начальник охорони виструнчився по-військовому й переказав усі наші пригоди, мов добре завчений урок. І треба було бачити, як зацікавлено слухали його обидва джентльмени, як вони нахилялися вперед і поглядали один на одного, забувши навіть про свої люльки! Коли ж вони почули, як моя мати вночі повернулася до корчми, лікар Лайвсі захоплено ляснув себе по коліну, а сквайр гукнув «браво» і розбив свою довгу люльку об решітку каміна. Вже в середині оповідання містер Трілоні (так, як ви пригадуєте, звали сквайра) схопився з свого місця і почав збуджено ходити по кімнаті. А лікар, щоб краще чути, зняв свою напудрену перуку. Дивно було бачити його без перуки, з коротко остриженим чорним волоссям.

Нарешті містер Денс закінчив свою розповідь.

— Містер Денс, — сказав сквайр, — ви благородна людина. А що ви розчавили конем цього брудного кровожерливого негідника, то я вважаю це за доблесний вчинок, сер. Таких треба душити, як тарганів!.. А Гокінс, я бачу, теж молодець. Будь ласка, Гокінс, подзвони у той дзвоник. Містер Денс повинен випити пива.

— Отже, Джім, — сказав лікар, — те, що вони шукали, зараз у тебе?

— Ось воно, сер, — відповів я і подав йому клейончатий пакет.

Лікар оглянув пакет з усіх боків так, немов у нього руки свербіли негайно розкрити його. Та він цього не зробив, а спокійно поклав пакет у кишеню свого сюртука.

— Сквайр, — сказав він, — коли Денс вип'є пива, йому треба буде повернутися до своїх службових обов'язків. А Джіма Гокінса я думаю залишити тут. Він заночує в моєму домі, і, з вашого дозволу, я попрошу дати йому паштету, хай повечеряє.

— Звичайно, Лайвсі, зробіть таку ласку! — відповів сквайр. — Гокінс заслужив сьогодні більшого, ніж паштет.

Мені принесли велику порцію паштету з голубів. Сівши за маленький столик, я з величезною охотою повечеряв, бо був голодний, як вовк. Тим часом містер Денс вислухав ще кілька компліментів і пішов.

— А тепер, сквайр… — сказав лікар.

— А тепер, Лайвсі… — сказав тієї ж миті сквайр.

— В один голос! — розсміявся лікар Лайвсі. — Сподіваюсь, ви чули про цього Флінта.

— Чи чув я про Флінта?! — вигукнув сквайр. — Ви питаєте, чи чув я про Флінта? Та це ж був найкровожерніший з усіх піратів, що будь-коли плавали по морях. Чорна Борода у порівнянні з Флінтом просто дитина. Іспанці так боялися його, що, між нами кажучи, сер, я іноді навіть пишався з того, що він англієць. Я бачив його вітрила на власні очі біля Трінідаду, але лякливий наш капітан, помітивши це, негайно повернув назад. Повернув назад, сер, в Порт-оф-Спен[17].

— Так, я й сам чув про нього тут, в Англії, — сказав лікар. — Але мова ось про що: чи були в нього гроші?

— Гроші! — скрикнув сквайр. — Та ви ж чули, що розповідав Денс? Чого ж іще шукали ті волоцюги, як не грошей? Хіба ж їм треба ще щось, крім грошей? Заради чого б вони рискували своєю підлою шкурою?

— Про це ми скоро довідаємося, — відповів лікар. — Але ви так розпалилися, що я не можу й слова вимовити. Я хотів би з'ясувати одне: скажімо, що тут, у моїй кишені, лежить ключ, який може нам вказати те місце, де Флінт сховав свої скарби. Та чи ці скарби варті розшуків?

— Чи варті розшуків, сер?! — вигукнув сквайр. — Та, безперечно ж, варті! Якщо ми справді маємо в руках той ключ, що про нього ви кажете, то я негайно зафрахтую в брістольських доках судно, візьму вас і Гокінса з собою і здобуду ці скарби, хоча б мені довелося шукати їх цілий рік!

— Прекрасно, — сказав лікар. — В такому разі, якщо Джім не заперечує, давайте розкриємо пакет.

І він поклав згорток на стіл.

Пакет був міцно зашитий нитками. Лікар розкрив свій ящик з інструментами і розрізав шви хірургічними ножицями. У згортку було дві речі: зошит і запечатаний конверт.

— Насамперед подивимося зошит, — запропонував лікар.

Сквайр і я зацікавлено дивилися лікареві через плече, як він перегортав сторінки зошита, бо, перш ніж розкрити його, лікар ласкаво покликав мене до себе від столика, за яким я вечеряв, і запропонував мені взяти участь в дослідженні загадкового згортка.

На першій сторінці зошита ми побачили лише кілька уривчастих слів, ніби хтось забавляючись чи для проби пера писав усе, що спаде на думку. Між іншим, тут був і той напис, що його капітан витатуював у себе на руці: «Хай здійсняться мрії Біллі Бонса», й інші, йому подібні, як, наприклад: «Містер Б. Бонс, штурман», «Годі рому», «На пальмовій набережній він дістав повнотою все йому належне». Були й інші написи, що складалися здебільшого з одного слова та були зовсім незрозумілі. Мене дуже зацікавило, хто саме був той, що «дістав повнотою», і що саме «йому належало». Можливо, удар ножем у спину?

— Ну, тут мало цікавого, — сказав лікар Лайвсі, гортаючи зошит далі.

Наступні десять чи дванадцять сторінок були заповнені якоюсь дивовижною бухгалтерією. На одному кінці рядка стояла дата, а на другому — сума, як і звичайно в бухгалтерських рахунках. Але замість пояснювальних записів між датою і сумою стояло тільки різне число хрестиків. Так, наприклад, 12 червня 1745 року було записано, очевидно, прибуток сімдесят фунтів стерлінгів, але замість пояснення, звідки вони взялися, стояло тільки шість хрестиків. А втім, зрідка додавалася назва місцевості, наприклад: «Проти Каракаса», або ж позначено було довготу і широту, наприклад: «62°17? 20''; 19°2? 40''».

Записи велися майже протягом двадцяти років. Заприбутковані суми весь час зростали. А в самому кінці, після п'яти чи шести помилкових закреслених підрахунків, було підбито загальний підсумок і зроблено напис: «Пай Бонса».

— Нічогісінько не розумію! — сказав лікар Лайвсі.

— Та тут же все ясно, як день! — вигукнув сквайр. — Перед нами прибуткова книга цього підлого пса. Хрестиками замінено назви кораблів та міст, що вони їх потопили або пограбували. Цифри означають частку цього негідника у загальній здобичі. Там, де він боявся неточності, він додавав деякі пояснення, як-от «проти Каракаса». Це значить, що проти Каракаса вони пограбували якийсь нещасний корабель. Допоможи боже бідолашним душам, що були на цьому кораблі.

— Правильно! — погодився лікар. — От що значить бути мандрівником! Правильно! Бачте, і прибутки його зростають в міру того, як він підвищувався рангом.

Більше ніяких записів там не було, крім назв кількох місцевостей, що були написані на окремій сторінці в кінці зошита, і таблиці для обчислювання французьких, англійських та іспанських грошей на монету, яка була в обігу.

— Бережливий молодчик! — вигукнув лікар. — Цього нелегко було обдурити.

— А тепер, — сказав сквайр, — подивимось, що тут.

Конверт був запечатаний у кількох місцях, причому за печатку правив наперсток, очевидно той самий, що я його знайшов, у кишені капітана. Лікар обережно розкрив конверт, і з нього на стіл випала карта якогось острова з позначенням довготи, широти, глибини моря біля берегів, з назвами бухт, мисів і заток. Взагалі тут було вказано все, що треба знати для того, аби безпечно підвести корабель до берега й кинути якір.

Острів тягнувся на дев'ять миль уздовж і на п'ять вшир. Формою своєю він нагадував товстого дракона, що звівся на задні лапи. На карті було відзначено дві добре закриті гавані й гора в центрі острова, що мала назву «Підзорна Труба».

Крім того, на карті були різні додаткові позначки, зроблені пізніше. Найбільше впадало в око три хрестики, написані червоним чорнилом: два в північній частині острова і один у південно-західній. Біля цього останнього хрестика тим самим червоним чорнилом дрібним чітким почерком, що дуже відрізнявся від карлючок капітана, було написано:

На зворотному боці карти тим самим почерком були написані такі пояснення:

І все. Та хоч як це було коротко й незрозуміло для мене, але сквайра і лікаря Лайвсі записи ці захопили.

— Лайвсі, — заявив сквайр, — вам треба негайно покинути вашу кляту лікарську практику. Завтра я вирушаю до Брістоля, За три тижні — та які там три тижні… за два тижні… за десять днів ми матимемо найкраще судно, сер, і найдобірніший екіпаж в Англії. Гокінс буде в нас юнгою. З тебе вийде неабиякий юнга, Гокінс. Ви, Лайвсі, — корабельний лікар. Я — адмірал. Ми візьмемо з собою Редрета, Джойса і Гентера. Погожий вітер швидко домчить нас до місця. Відшукати там скарб буде зовсім не важко. І в нас стане стільки грошей, що хоч їж їх, хоч купайся в них, хоч засипайся ними з головою…

_— Трілоні, — відповів лікар, — я їду з вами. І ручуся за себе й за Джіма, що ми обидва виправдаємо ваше довір'я. Є тільки одна людина, якої я побоююсь.

— Хто це? — вигукнув сквайр. — Назвіть мені цього негідника, сер!

— Це ви, — відповів лікар. — Бо ви не можете тримати язика за зубами. Не тільки ми самі знаємо про ці папери. Розбійники, які вчинили напад на корчму цієї ночі, хоробрі, відчайдушні шибайголови, а решта, що лишалася на борту того люгера, — ще більше, насмілюся сказати. За всяку ціну намагатимуться вони здобути ці гроші. Жоден із нас не повинен ходити поодинці, поки ми не вийдемо в море. Я і Джім лишимося тут до від'їзду. Ви беріть з собою Джойса і Гентера і їдьте в Брістоль. І з самого початку до кінця жоден із нас не повинен нікому казати ні слова про нашу знахідку.

— Лайвсі, — відповів сквайр, — ви завжди маєте слушність. Я мовчатиму, як домовина.