Острів Скарбів

Розділ VII Я ЇДУ ДО БРІСТОЛЯ

Значно більше часу минуло, ніш гадав сквайр, поки ми були готові вийти в море. Не здійснилися й інші наші плани, навіть намір лікаря Лайвсі бути зі мною: лікареві довелося поїхати до Лондона, знайти собі заступника на час своєї відсутності. Сквайр гарячково працював у Брістолі. А я шив у його садибі під охороною старого єгеря Редрета, майже як в'язень, весь сповнений мрій про море, про дивні острови й пригоди. Багато годин просидів я над картою і вивчив її напам'ять. Сидячи біля вогню в кімнаті домоуправителя, я в мріях своїх підпливав до острова з різних боків. Досліджував кожен вершок його поверхні, у тисячний раз видирався нагору, що її пірати назвали Підзорною Трубою, і з вершини її милувався чудовими й мінливими краєвидами. Іноді в моїй уяві острів аж кишів дикунами, і ми змушені були від них захищатись. Іноді його заселяли небезпечні хижі звірі, які ганялися за нами. Але вся моя фантазія не могла уявити тих дивних і трагічних подій, що сталися з нами там насправді.

Так минали тижні, аж поки одного чудового дня прийшов лист, адресований лікареві Лайвсі, з такою припискою:

Підкоряючись цьому наказові, ми прочитали (або, точніше, я прочитав, бо єгер так-сяк міг читати тільки друковане) такі важливі новини:

— Редрет, — сказав я, перериваючи читання, — лікареві Лайвсі це не сподобається. Сквайр таки роздзвонив про все.

— А хто важливіший, сквайр чи твій лікар? — пробурмотів єгер. — Чому б це йому мовчати? Щоб догодити лікареві Лайвсі, чи що?

Я не став з ним сперечатися і читав далі:

Можете уявити, як схвилював мене цей лист. Я страшенно був радий. І якщо я будь-коли зневажав когось, то це був старий Том Редрет, який тільки буркотів і скаржився. Кожен з молодших єгерів радо погодився б їхати замість нього. Але не така була воля сквайра, а воля сквайра закон для його слуг. Ніхто, крім старого Редрета, не наважився б навіть і буркнути.

Наступного ранку ми з ним пішки вирушили до «Адмірала Бенбоу», і там я побачив свою матір у доброму здоров'ї і хорошому настрої. Зі смертю капітана закінчилися всі неприємності, що їх він нам завдав. Сквайр на власні кошти наказав полагодити все поламане в корчмі, наново пофарбувати стіни й вивіску, ще й додав деякі меблі. За прилавком тепер стояло чудове крісло для матері. Він знайшов їй також хлопчика на допомогу на час моєї відсутності.

Тільки побачивши цього хлопчика, я вперше зрозумів, на що я йду. До цієї хвилини я думав тільки про пригоди, які на мене чекають, але зовсім забув про дім, який кидаю. І тепер, побачивши цього незграбного чужого хлопчика, що мав лишитися тут, на моєму місці, біля моєї матері, я вперше заплакав. Боюсь, що я безсовісно мучив його. Робота для нього була зовсім нова, і я мав сотні приводів позловтішатися з нього, коли він помилявся. Я но пропустив жодного з цих приводів.

Ніч минула, і наступного дня, пообідавши, ми з Редретом знову вийшли на дорогу. Я попрощався з матір'ю, з бухтою, біля якої народився, з милим старим «Адміралом Бенбоу». Хоча пофарбований, він уже не здавався мені таким дорогим. Одна з моїх останніх думок була про капітана, який часто блукав по цьому березі в своєму трикутному капелюсі, про його шрам на щоці, про стару мідну підзорну трубу. Та от ми завернули за ріг, і мій дім зник.

Уже смеркало, коли ми сіли в поштовий диліжанс біля «Готелю короля Георга». Мене затиснули між Редретом і якимсь огрядним старим джентльменом. Незважаючи на тряску й холодне нічне повітря, я дуже скоро закуняв, а потім заснув як убитий і проспав усі станції. Мене розбудив удар в спину. Я розплющив очі й побачив, що диліжанс зупинився перед великим будинком на міській вулиці і що все давно розвиднілося.

— Де ми? — спитав я.

— У Брістолі, — відповів Том. — Виходьте.

Містер Трілоні оселився в готелі біля самих доків, щоб наглядати за роботами на шхуні. Туди нам і треба було йти. Шлях, на мою велику радість, пролягав уздовж набережної повз кораблі усіх видів, оснасток і національностей. На одному судні працювали й співали, на другому матроси висіли в повітрі просто над моєю головою в снастях, що здавалися тонкими, наче павутиння. Хоч я й прожив на березі моря все своє життя, але зараз мені здавалося, що я бачу його вперше. Новим був для мене запах дьогтю й солі. Я бачив найдивовижніші фігури на носах кораблів, що побували далеко за океаном. Бачив я багато старих моряків з кільцями у вухах і закрученими бакенбардами, з просмаленими косицями. Бачив я, як погойдувалися вони, йдучи своєю незграбною моряцького ходою.

І сам я теж вирушаю в море! В море на шхуні з боцманом, що грає на ріжку, з моряками, що носять косички і співають своїх пісень! Вирушаю в море, до таємничого острова, шукати закопані в землю скарби!

Коли я все ще був заглиблений у ці чудові мрії, ми раптом опинилися перед великим готелем і зустріли сквайра Трілоні. Він був одягнений, як морський офіцер, в добротну синю форму. Всміхаючись, ішов він нам назустріч, щосили наслідуючи моряцьку ходу.

— Ось і ви! — вигукнув він. — А доктор ще вчора приїхав з Лондона. Браво! Тепер вся корабельна команда в зборі.

— О сер! — скрикнув я. — Коли ми відпливаємо?

— Відпливаємо? — перепитав він. — Завтра!

Розділ VIII ПІД ВИВІСКОЮ «ПІДЗОРНА ТРУБА»

Коли я поснідав, сквайр дав мені записку, адресовану Джонові Сільверу в «Підзорну Трубу», і сказав мені, що я легко знайду це місце, якщо йтиму вздовж доків і шукатиму маленьку таверну з великою мідною підзорною трубою над вивіскою.

Я вирушив негайно, радіючи нагоді побачити ще раз кораблі й матросів. Я пробирався через велику юрбу людей, які штовхалися між фургонів і тюків з крамом, бо в доках у цей час був саме розпал роботи. Нарешті я розшукав потрібну мені таверну.

Вона була маленька, але досить затишна: вивіска недавно пофарбована, на вікнах акуратні червоні занавіски, підлога старанно посипана піском. Таверна виходила на дві вулиці. Обоє дверей були розчинені навстіж, і тому у просторій кімнаті з низькою стелею було досить світла, незважаючи на хмари тютюнового диму.

За столиками сиділи здебільшого моряки. Розмовляли вони так голосно, що я завмер біля дверей, не наважуючись увійти.

Поки я стояв, з бокової кімнати вийшов чоловік, і з першого ж погляду я зрозумів, що то Довгий Джон. Ліва нога була в нього відтята по саме стегно. Під лівою пахвою він тримав милицю і орудував нею з дивовижною спритністю, підстрибуючи мов птах на кожному кроці. Був він дуже високий і міцний, з широким, наче окіст, плоским і блідим, але розумним і веселим обличчям. Йому, здавалося, було дуже весело. Насвистуючи, скакав він поміж столиками, жартував і злегка ляскав по плечу найулюбленіших своїх гостей.

Правду вам сказати, після перших же слів про Довгого Джона в листі Сквайра Трілоні я потайки боявся, що це той самий одноногий моряк, якого я так довго виглядав у старому «Бенбоу». Але одного погляду на цього чоловіка було досить, щоб розвіялися всі мої підозри. Я бачив капітана, бачив Чорного Пса, бачив сліпого П'ю і гадав, що вже знаю, який вигляд має пірат. Ні, морський розбійник не такий, як цей охайний і привітний господар.

Нарешті я зібрався з духом, переступив через поріг і пішов до Сільвера, що стояв, спираючись на милицю, і розмовляв з якимсь одвідувачем.

— Містере Сільвер, сер? — спитав я, подаючи йому записку.

— Так, хлопчику мій, — відгукнувся він. — Мене звуть Сільвером. А ти хто такий?

Побачивши лист од сквайра, він страшенно заметушився.

— Ого-го! — на весь голос проказав він, подаючи мені руку. — Розумію, розумію! Ти наш новий юнга! Радий тебе бачити.

І він затиснув мою руку в своїй широкій, міцній долоні.

Раптом якийсь відвідувач у віддаленому кутку швидко підвівся з місця і кинувся до дверей. Двері були біля нього, й він миттю опинився на вулиці. Але я звернув увагу на його поквапливість і з першого ж погляду пізнав його. Це був той самий чоловік з лискучим обличчям, без двох пальців на руці, що перший приходив до капітана в корчму «Адмірал Бенбоу».

— Гей, — закричав я, — затримайте його! Це Чорний Пес!

— Плював я, хто він такий, — відгукнувся Сільвер. — Але він не заплатив мені за випивку. Гаррі, біжи і схопи його!

Один з тих, що сиділи біля дверей, негайно схопився з місця і побіг наздоганяти втікача.

— Коли б він був навіть адмірал Гок[18], я й тоді змусив би його платити! — кричав Сільвер.

Потім, раптом відпустивши мою руку, спитав:

— То як його звуть? Ти сказав, Чорний… як далі?

— Пес, сер! — відповів я. — Хіба містер Трілоні не розказував вам про піратів? Це один з тих, що на нас напали.

— Що?! — заревів Сільвер. — У моєму домі! Бен, біжи на допомогу Гаррі. То це один з тих негідників?.. Це ти пив з ним, Морган? А йди-но сюди.

Чоловік, якого він назвав Морганом, — старий, сивий моряк, з обличчям, неначе виточеним з червоного дерева, — покірливо вийшов наперед, жуючи тютюн.

— Ну, Морган, — суворо спитав Довгий Джон, — ти бачив коли-небудь цього Чорного… як там його… Чорного Пса?

— Ніколи, сер, — відповів Морган, уклонившись.

— І навіть не чув його імені?

— Не чув.

— Слово честі, Том Морган, це твоє щастя! — вигукнув корчмар. — Якщо ти плутатимешся. з такою наволоччю, ноги твоєї більше не буде в моєму домі. Запам'ятай це. А про що ж він з тобою говорив?

— Не пригадую точно, сер, — відповів Морган.

— А що в тебе на плечах — голова чи пивний казан? — закричав Довгий Джон. — Чули? Він не пригадує точно! Може, ти не пригадуєш точно, з ким навіть розмовляв, га? Ну, говори, про що ви там базікали — про подорожі, про капітанів, про кораблі? Викладай! Про що ви базікали?

— Ми гомоніли про кілювання[20], — відповів Морган.

— Про кілювання, кажеш? Дуже підходяща штука, особливо для тебе. Ну гаразд, відчалюй на своє місце, Том…

Коли Морган знову сів за свій столик, Сільвер таємничо нахилився до мого вуха і дуже підлесливо прошепотів:

— Чесний чолов'яга цей Том Морган, тільки страшенно дурний. А тепер, — сказав він уже голосно, — пригадаймо… Чорний Пес… Ні, не знаю такого імені. І все-таки я десь бачив цього негідника. Ага!.. Він, здається, частенько заходив сюди з сліпим жебраком.

— Так, так, це був він! — вигукнув я. — Я знав і того сліпого. Його звали П'ю.

— Правильно! — вигукнув Сільвер, на цей раз дуже схвильований. — П'ю! Саме так його і звали. На вигляд він був справжній негідник! Якщо ми тепер спіймаємо цього Чорного Пса, ото буде радість для капітана Трілоні! У Бена добрі ноги. Небагато моряків бігають краще за Бена. Від нього він не втече, от повір мені. Що він тут базікав про кілювання? Гаразд, ми його самого протягнемо під кілем…

Вигукуючи ці фрази, Сільвер без упину стрибав по таверні на своїй милиці, вдаряв по столах долонею і виявляв таке обурення, що, мабуть, переконав би в своїй невинності найнедовірливішого суддю чи поліцая.

Мої підозри виникли знову, коли я побачив Чорного Пса у «Підзорній Трубі», а тому я пильно стежив за кухарем. Та він був занадто розумний, винахідливий і спритний для мене.

Отже, коли обидва посланці повернулися захекані й оголосили, що загубили сліди Чорного Пса в юрбі, а господар корчми страшенно вилаяв їх, — я вже сам готовий був ручитися за невинність Довгого Джона Сільвера.

— Послухай, Гокінс, — сказав він, — для мене ця історія може скінчитися дуже погано. Ну що подумає про мене капітан Трілоні? Цей клятий бандит сидів у моєму власному домі і пив мій ром! А потім приходиш ти і кажеш мені, що він з розбійницької зграї. І все-таки він тікає в мене прямо з-під рук. Ти, Гокінс, повинен підтримати мене перед капітаном Трілоні. Ти молодий, але тебе не проведеш. Ти не з дурних, Я це побачив одразу, як тільки ти увійшов сюди. Ну сам подумай: що міг зробити я, каліка на дерев'янці? Коли б я був першокласним моряком, як колись, він би од мене не втік, я б йому показав!.. Але тепер…

Та раптом він замовк і широко розкрив рот, ніби щось пригадавши.

— А гроші?! — прогримів він. — За три кварти рому! Хай йому чорт, я ж зовсім забув про гроші!

І, впавши на лаву, він почав так реготати, що з очей в нього потекли сльози. Дивлячись на нього, я теж не зміг утриматися від сміху, і ми обидва зареготали на всю корчму.

— Ну й тюлень же я! — сказав він нарешті, витираючи щоки. — З нас, бачу, вийде добра парочка, Гокінс. Адже я й зараз юнга в душі. А проте треба йти. Обов'язок є обов'язок, братки. Я тільки надіну свого старого трикутного капелюха, і ми підемо разом до капітана Трілоні доповісти йому про цю справу. А справа ця серйозна, Гокінс. І, треба визнати, вона не робить особливої честі ні тобі, ні мені. Так, так. Ні тобі, ні мені. Обидва ми дали маху. Але, чорти б його вхопили, як здорово він піддурив мене з цими грошима!

І він знову зареготав так щиро, що хоч я і не розумів, з чого тут, власне, сміятися, але мимоволі приєднався до» нього.

Ми пішли вздовж набережної, і скоро я переконався, що Сільвер дуже цікавий співбесідник. Про кожен корабель, повз який ми проходили, він розповідав безліч цікавих мені речей: як зроблено його паруси; скільки він може взяти вантажу, з якої країни прибув. Він пояснював мені, що зараз робиться в порту: одне судно розвантажується, друге, навпаки, — вантажать, а он те, третє, вже готується до відплиття. Мову свою він пересипав морськими анекдотами і морськими слівцями, які повторював по кілька разів, щоб я їх добре запам'ятав. Тут я справді почав розуміти, що Сільвер — один із найкращих можливих товаришів у плаванні.

Коли ми прийшли в готель, сквайр і лікар Лайвсі сиділи там удвох, допиваючи кварту елю з грінками, перед тим як піти оглядати шхуну.

Довгий Джон розповів їм усе, що сталося в його таверні, від початку до кінця, нічого не приховуючи і з великим запалом.

— Адже так воно було, Гокінс, правду я кажу? — перепитував він мене щохвилини.

Я міг тільки без кінця підтверджувати правдивість його слів.

Обидва джентльмени дуже шкодували, що Чорний Пес вислизнув. Але нічого не можна було зробити. Доктор Лайвсі і сквайр похвалили Довгого Джона, і він, узявши свою милицю, попрямував до дверей.

— Весь екіпаж повинен бути в зборі на четверту годину! — гукнув йому сквайр навздогін.

— Єсть, сер! — відгукнувся вже з коридора кухар.

— Ну, сквайре, — сказав лікар Лайвсі, — відверто кажучи, я не дуже задоволений з більшості ваших знахідок. Але оцей Джон Сільвер мені до вподоби.

— Прекрасний чолов'яга, — заявив сквайр.

— А тепер, — додав лікар, — Джім може піти на шхуну разом з нами. Що ви на це скажете?

— Авжеж, авжеж, — відповів сквайр. — Гокінс, бери свій капелюх, зараз підемо оглядати наш корабель.

Розділ IX ПОРОХ І ЗБРОЯ

«Іспаньйола» стояла на якорі досить далеко від берега. Нам довелося добиратися до неї на шлюпці, лавіруючи між кораблями. Перед нашими очима раз у раз виростав то прикрашений фігурами ніс, то корма. Корабельні канати рипіли під кілем шлюпки і гойдалися над нашими головами. Нарешті ми причалили до шхуни, де нас зустрів і привітав штурман містер Ерроу, засмаглий старий моряк, з сергами у вухах і трохи косоокий. Очевидно, між ним і сквайром встановилися душе близькі, дружні взаємини.

Однак цього не можна було сказати про взаємини між містером Трілоні й капітаном.

Капітан був чоловіком суворим. Все на кораблі дратувало його. Причини свого незадоволення він нам не забарився пояснити. Щойно ми спустилися до каюти, як до нас підійшов матрос і сказав:

— Капітан Смоллетт, сер, хоче поговорити з вами.

— Я завжди до послуг капітана. Попросіть його сюди, — відповів сквайр.

Капітан, як виявилося, стояв за спиною свого посланця. Він одразу ж увійшов у каюту й зачинив за собою двері.

— Ну, капітане Смоллетт, що ви хочете сказати? Сподіваюсь, що все гаразд? Шхуна готова до походу?

— От що, сер, — відповів капітан, — я говоритиму одверто, навіть ризикуючи посваритися з вами. Мені не подобається цей рейс. Мені не подобається наша команда. Мені не подобається мій помічник. От і все. Коротко і ясно.

— Може, сер, вам не подобається і судно? — спитав сквайр, і я помітив, що він дуже роздратований.

— Про судно я нічого не можу сказати, поки не випробую його в морі, — відповів йому капітан. — Здається, корабель непоганий. Більше нічого сказати не можу.

— А може, сер, вам не подобається і ваш хазяїн? — вів далі сквайр.

Але тут утрутився лікар Лайвсі.

— Стривайте, — сказав він, — стривайте. З такої розмови нічого, крім сварки, не вийде. Капітан сказав нам і занадто багато, і занадто мало. Тому я насмілюся заявити, що вимагаю пояснення його слів. Ви кажете, що вам не подобається цей рейс. Чому?

— Мене запросили, сер, на умовах вести це судно туди, куди накаже мені оцей джентльмен, — сказав капітан. — Гаразд, я ні про що не розпитував. Але незабаром я переконався, що навіть найгірший матрос на судні знає про мету подорожі більше ніж я. Я не можу схвалити цього — не знаю, як ви.

— Ні, — сказав лікар Лайвсі, — я теж не можу цього схвалити.

— Далі, — вів капітан, — я довідуюся, що ми вирушаємо шукати скарби. Прошу зауважити, що я чую про це від своїх підлеглих. Шукати скарби — це взагалі справа дуже делікатна. І я не відчуваю ніякого потягу до такої роботи, особливо коли ця робота має бути секретною, а секрет — прошу пробачення, містер Трілоні, — секрет уже роздзвонили папузі.

— Папузі Сільвера? — підскочив сквайр.

— Ні, це в мене така приказка, — пояснив капітан. — Просто секрет роздзвонили всім, хотів я сказати. Думаю, що ніхто з вас, джентльмени, не уявляє собі усіх труднощів, і мій обов'язок попередити вас: це буде боротьба не на життя, а на смерть.

— Це все зрозуміло і, насмілюся сказати, цілком правильно, — відповів лікар Лайвсі. — Ми рискуємо. Але ми не так уже погано знаємо, на що йдемо, як це вам здається. Далі ви кажете, що вам не подобається екіпаж. Хіба він складається з таких поганих моряків?

— Мені вони не подобаються, сер, — повторив капітан Смоллетт. — І, якщо говорити одверто, підбирати команду слід було доручити мені.

— Мабуть, ви маєте слушність, — відповів лікар. — Моєму другові, певно, слід би було набирати команду разом з вами. Але коли й зроблено помилку, то це зовсім не навмисно. Крім цього, вам, здається, не подобається містер Ерроу?

— Не подобається, сер. Я вірю, що він непоганий моряк. Але він занадто розпустив команду, щоб бути добрим помічником. Штурман повинен триматися осторонь від матросів, він не повинен пиячити з ними.

— А хіба ж він пиячить? — вигукнув сквайр.

— Ні, сер, — відповів капітан. — Але він надто запанібрата з командою.

— Ну, гаразд. А загалом, капітане, — запитав лікар, — скажіть нам, чого ви хочете?

— Скажіть, джентльмени, ви твердо вирішили здійснити це плавання?

— Рішучість наша залізна, — відповів сквайр.

— Чудово, — сказав капітан. — Тепер, коли ви вислухали мене так терпляче, хоч я й не підтверджував незаперечними доказами свої слова, послухайте мене ще трохи. Порох і зброю складають у носовій частині судна. А втім, є чудове приміщення під вашою каютою. Чому б не покласти їх туди? Це по-перше. Далі, ви взяли з собою чотирьох своїх людей. Мені сказали, що їх теж хочуть розмістити у носовій частині. А чому б їм не влаштувати койки біля вашої каюти? Це по-друге.

— Є й третє? — спитав містер Трілоні.

— Є, — сказав капітан. — Занадто багато базікають про вашу таємницю.

— Так, занадто багато, — погодився лікар.

— Скажу вам тільки те, що я сам чув, — вів далі капітан Смоллетт. — Кажуть, що у вас є карта якогось острова, що на цій карті хрестиками позначено місця, де заховано скарби, і що острів лежить…

І тут він цілком точно назвав довготу й широту острова.

— Я нікому не говорив про це! — скрикнув сквайр.

— Але кожен матрос знає про це, сер, — заперечив капітан.

— Лайвсі, це, мабуть, ви або Гокінс! — скрикнув сквайр.

— Тепер уже все одно, хто проговорився, — відповів лікар.

Я помітив, що ні він, ні капітан не звернули уваги на протести містера Трілоні. Та й я теж не повірив йому, бо він справді був страшенним базікалом. Але тепер я гадаю, що містер Трілоні мав слушність і що команда без нас знала розташування острова.

— Я, джентльмени, — вів далі каштан, — не знаю, в кого ця карта, але я рішуче вимагаю, щоб її тримали в таємниці навіть од мене і містера Ерроу. В противному разі я проситиму вас звільнити мене.

— Розумію, — сказав лікар. — Ви хочете, щоб ми сховали карту і розмістили охорону з надійних людей у кормовій частині судна біля складу зброї і пороху. Інакше кажучи, ви боїтеся бунту.

— Сер, — відповів капітан Смоллетт, — я ніяк не хочу образити вас, але заперечую ваше право приписувати мені те, чого я не казав. Жоден капітан, сер, не вийде в море, якщо він має досить підстав сказати таке. Щодо містера Ерроу, то я вважаю його безсумнівно чесною людиною. Те саме можна сказати й про деяких матросів, наскільки я їх знаю. Але я відповідаю за корабель і за життя кожної людини на борту. Я бачу, що багато що, на мою думку, робиться не зовсім правильно. Прошу вас вжити певних запобіжних заходів або звільнити мене. Оце й усе.

— Капітан Смоллетт, — почав лікар, усміхаючись, — ви чули коли-небудь байку про гору, що народила мишу? Пробачте мені, але насмілюся сказати, що ви нагадали мені цю байку. Коли ви увійшли сюди, я готовий був ручитися своєю перукою, що ви мали на думці більше, ніж це.

— Докторе, — сказав капітан, — ви дуже спостережливі. Коли я увійшов сюди, я хотів просити про звільнення. Я не думав, що містер Трілоні захоче вислухати хоч одне моє слово.

— Я і не став би слухати! — крикнув сквайр. — Коли б не Лайвсі, я б послав вас під три вітри. Але тепер я вже вислухав вас і зроблю так, як ви бажаєте. Хоч думка моя про вас стала. гіршою.

— Це як вам завгодно, сер, — відповів капітан. — Пізніше ви зрозумієте, що я тільки виконав свій обов'язок.

Сказавши це, він пішов.

— Трілоні, — мовив лікар, — проти всіх моїх сподіванок, я переконався, що у вас на борту є двоє чесних людей: цей чоловік і Джон Сільвер.

— Щодо Сільвера, то я згоден, — вигукнув сквайр, — але щодо цього нестерпного шелихвоста, то я вважаю його поведінку негідною мужчини, моряка і особливо англійця.

— Гаразд, — сказав лікар, — побачимо.

Коли ми вийшли на палубу, матроси почали вже переносити зброю і порох, співаючи своє «Йо-го-го!». Капітан і містер Ерроу стежили за роботою.

Мені дуже сподобалось, як ми тепер розмістилися. На кормі, ближче до середини, було обладнано шість кают, які з боку лівого борту з'єднувалися запасним проходом з камбузом і кубриком. Спочатку ці шість кают призначалися для капітана, Ерроу, Гентера, Джойса, лікаря і сквайра. Потім дві з них віддали мені й Редрету, а містер Ерроу і капітан мали спати на палубі в рубці, яка була так розширена, що могла цілком правити ші каюту. Звичайно, вона була таки дуже низька, але и ній знайшлося досить місця, щоб повісити два гамаки. Навіть штурман, і той, здавалося, був задоволений таким розміщенням. Можливо, що й у нього теж були сумніви з приводу команди, але це тільки моє припущення, бо, як ви скоро дізнаєтеся, ми дуже недовго перебували в його товаристві.

Всі ми старанно працювали, переносячи порох та обладнуючи наші каюти, коли нарешті з берега на шхуну прийшли останні матроси і разом з ними Довгий Джон.

Кухар зліз на борт спритно, наче мавпа. Тільки-но він побачив, чим ми зайняті, гукнув:

— Гей, братки! Що ж це ви робите?

— Переносимо бочки з порохом, Джон, — відповів матрос.

— Навіщо, хай вам чорт! — захвилювався Довгий Джон. — Ми так пропустимо ранковий відплив!

— Це мій наказ! — коротко відказав капітан. — А вам слід зійти вниз, чоловіче. Матросам треба приготувати вечерю.

— Слухаю, слухаю, сер, — відповів кухар.

І, доторкнувшись рукою до свого трикутного капелюха, швидко зник у дверях камбуза.

— Це дуже хороший чоловік, капітане, — сказав лікар.

— Можливо, сер, — відповів капітан Смоллетт. — Обережніше там, хлопці, обережніше! — І він побіг до матросів, що котили бочку з порохом. Потім, помітивши раптом, що я розглядаю щойно встановлений нами в центрі палуби фальконет — велику дев'ятифунтову бронзову гармату, — капітан гримнув на мене:

— Гей, юнго! Геть звідси! Йди до кухаря, хай він дасть тобі роботу!

Спускаючись униз, я чув, як він голосно сказав лікареві:

— Я не потерплю, щоб у мене були любимчики на кораблі!

Запевняю вас, що з цієї хвилини я цілком приєднався до думки сквайра і глибоко зненавидів капітана.

Розділ X ПЛАВАННЯ

Всю цю ніч ми працювали напружено, бо треба було привести все до ладу. Приятелі сквайра — Блендлі та інші — приїздили з берега попрощатися з ним і побажати щасливої подорожі та благополучного повернення. Ніколи раніше в «Адміралі Бенбоу» мені не доводилося так багато працювати.

Я вже втомився, мов пес, коли на світанку боцман заграв у ріжок і команда почала витягати якір.

А втім, коли б я навіть був удвоє більше втомлений, то й тоді не пішов би з палуби. Все було для мене таке нове й цікаве: й уривчаста команда, і пронизливий звук ріжка, і матроси, що біжать на свої місця у мерехтливому світлі корабельних ліхтарів.

— Ану, Барбекю, утни нам пісню! — гукнув хтось із матросів.

— Стару! — підтримав його інший.

— Гаразд, братки! — відповів Довгий Джон, який стояв поблизу з милицею під пахвою.

І раптом він затягнув ту саму пісню, яку я знав так добре:

І вся команда враз підхопила хором:

І при третьому «го» матроси дружно витягли вимбовку[21].

У ці хвилини я мимоволі згадав нашого старого «Адмірала Бенбоу», і мені навіть почувся в матроському хорі голос покійного капітана.

Незабаром якір було піднято і закріплено. Під носом корабля завирувала вода. Ось і вітрила почали надиматися, земля й кораблі, що оточували нас, попливли назад. І перш ніж я встиг лягти на койку, щоб покуняти хоча б годинку, «Іспаньйола» почала своє плавання до Острова Скарбів.

Я не збираюся розповідати про всі подробиці цієї подорожі. Все йшло дуже вдало. Судно було просто зразковим, команда складалася з досвідчених моряків, а капітан досконало знав свою справу. Та перш ніж ми посягли Острова Скарбів, сталися дві чи три події, про які слід сказати.

Насамперед містер Ерроу виявився навіть гіршим, ніж побоювався капітан. Він не мав ніякого авторитету серед команди, й матроси крутили ним як тільки хотіли. Але це ще було не найгірше, бо вже через один-два дні після відплиття він почав з'являтися» на палубі з каламутними очима й почервонілими щоками. Язик у нього заплітався. Були й інші ознаки сп'яніння. Щоразу його з ганьбою доводилося відсилати вниз. Іноді він падав і розбивався, іноді цілий день лежав, не підводячись із своєї койки в кутку каюти. Бувало, звичайно, що днів два він ходив майже тверезий і тоді сяк-так справлявся зі своїми обов'язками.

Ми ніяк не могли зрозуміти, звідки він дістає випивку. Над цією загадкою сушив собі голову весь корабель. Ми стежили за ним, але нічого не вистежили. Коли ми його просто запитували про це, він, якщо був напідпитку, тільки реготав, а в тверезому стані врочисто заприсягався, що за все життя не пив нічого, крім води.

Він не тільки зовсім не — годився як штурман, але мав навіть поганий вплив на матросів. Ясно було, що коли він поводитиметься так далі, то зовсім погубить себе. Тому ніхто з нас особливо не здивувався і не зажурився, коли однієї темної бурхливої ночі він зник з корабля.

— Звалився за борт! — сказав капітан. — Ну що ж, — джентльмени, це позбавило нас від турботи заковувати його в кайдани.

Отже, ми лишилися без штурмана. Треба було, звичайно, призначити на його місце когось іншого. Боцман, Джаб Андерсон, був для цього найбільш підходящою людиною. Хоч його й далі називали боцманом, але він почав виконувати обов'язки штурмана.

Містер Трілоні багато мандрував по морях, і його знання теж стали нам у великій пригоді. Він часто стояв на вахті в хорошу погоду. А другий боцман, Ізраель Гендс, був досвідчений, спритний старий моряк, що міг нести майже яку завгодно службу на кораблі.

Гендс приятелював з Довгим Джоном Сільвером, і коли я вже згадав про нашого кухаря, якого матроси називали чомусь Барбекю, то скажу про нього докладніше.

На кораблі Джон Сільвер прив'язував свою милицю ременем до шиї, щоб були вільні обидві руки. Цікаво було спостерігати, як він, спираючись милицею на переборку і зовсім нечутливий до хитавиці на морі, готував їжу так упевнено, ніби стояв на твердій землі. Ще дивніше було бачити, як він у найсильніше гойдання перебирався через палубу. Щоб допомогти йому, матроси підвісили у найширших місцях канати, які вони називали «сережками Довгого Джона». Хапаючись за ці канати й орудуючи милицею, Сільвер пересувався по палубі не повільніше, ніж це могла робити будь-яка людина на двох ногах.

Однак ті матроси, які плавали з ним раніше, дуже шкодували, що він уже не такий, яким був.

— Наш Барбекю не простий чоловік, — казав мені другий боцман. — Замолоду він учився в хорошій школі і якщо захоче, то може говорити, мов з книжки. А який він хоробрий, наш Довгий Джон! Лев перед ним нічого не вартий. Я бачив, як він розправлявся з чотирма — один, без зброї!

Вся команда поважала його і навіть корилася йому. Він знаходив слушне слово для кожного й кожному умів зробити якусь послугу. Зі мною він був надзвичайно ласкавий і завжди радів, коли я заходив до нього в камбуз, який він тримав у зразковій чистоті. Посуд, завжди почищений і акуратно розвішений. В кутку в клітці сидів папуга.

— Заходь, Гокінс, — запрошував Сільвер мене, — заходь побалакати з Джоном. Нікому не радію я так, як тобі, синку. Сідай і послухай новини. Ось Капітан Флінт — я назвав свого папугу Капітаном Флінтом на честь славнозвісного пірата, — так от Капітан Флінт пророкує нам щасливу подорож. Правду я кажу, Капітане?

Папуга неймовірно швидко почав повторювати:

— Піастри! Піастри! Піастри!

І повторював доти, аж поки зовсім не вибивався з сил або поки Джон не закривав клітку хустиною.

— Оцей птах, — казав він, — прожив уже, мабуть, років двісті, Гокінс. Папуги живуть страшенно довго. Хіба що сам диявол бачив на своєму віку більше зла, ніж мій папуга. Він плавав з Інглендом, славетним капітаном Інглендом, піратом. Він побував на Мадагаскарі, на Малабарі, в Сурінамі, в Провіденсі, в Порто-Белло. Він бачив, як виловлюють золото з потоплених кораблів. Отам він і навчився кричати «піастри». Та й не дивно: адже тоді виловили триста п'ятдесят тисяч піастрів, Гокінс! Бачив він і як брали на абордаж корабель віце-короля Індії біля Гоа. А поглянь на нього, наче зовсім дитина… Але ж ти добро понюхав пороху, правда, Капітане?

— Повертай на інший галс! — верещав у відповідь папуга.

— О, він у мене чудовий моряк! — казав кухар і давав птахові цукор, витягаючи його з кишені.

Після цього папуга починав клювати грати клітки й вигукувати найбрутальнішу лайку.

— Бачиш, хлопче, не можна торкнутися дьогтю і не вимазатися, — пояснював мені Довгий Джон. — Ця бідолашна сіра невинна пташка лається, мов тисяча чортів, але вона не розуміє, що каже. Вона б так само лаялась і перед самим господом богом.

1 Джон з такою урочистістю торкався пучкою пасма волосся, яке спадало йому на лоб, що здавався мені найблагороднішою людиною в світі.

Тим часом сквайр і капітан Смоллетт все ще ставилися один до одного дуже холодно. Сквайр навіть і не намагався приховати своєї зневаги до капітана, а той і собі майже ніколи не розмовляв із сквайром. Коли ж йому все-таки доводилося відповідати на запитання сквайра, то говорив він різко, коротко й сухо, без жодного зайвого слова. Капітан мав нарешті визнати, що помилково ганив команду, що більшість людей виявили себе хорошими моряками і поводились як слід. Що ж до шхуни, то він навіть захоплювався нею.

— Вона слухається керма, як хороша дружина слухається свого чоловіка, сер. Але, — додав він, — ми ще не повернулися додому, і цей рейс мені все одно не подобається.

На такі слова сквайр відповідав тим, що повертався до нього спиною й починав ходити по палубі, гордо задерши підборіддя.

— Ще трохи, — казав він, — і в мене увірветься терпець.

Нам довелося перенести бурю, яка тільки підтвердила добрі якості нашої «Іспаньйоли». Всі матроси на борту були дуже задоволені. Та воно й не дивно. На мою думку, від часів Ноєвого ковчега ні на одному кораблі так не потурали команді, як на нашому. Подвійну порцію грогу видавали при першій-ліпшій нагоді. А коли сквайр довідувався про день народження когось із матросів, то неодмінно влаштовувався бенкет для всіх. На палубі завжди стояла бочка з яблуками, щоб кожен, хто побажає, міг ласувати, коли йому заманеться.

— Нічого доброго з цього не вийде, — казав капітан лікареві Лівсі. — Це тільки псує команду. Ви вже мені повірте.

Проте бочка з яблуками, як ви ще побачите, стала нам у пригоді. Бо тільки завдяки їй ми вчасно дізналися про небезпеку і не загинули від рук зрадників.

Ось як це сталося. Користуючись пасатом[22] ми швидко підпливали до острова, розташування якого я й досі не маю права відкрити. Вдень і вночі ми пильно стежили за обрієм, сподіваючись побачити землю. За розрахунками, нам лишалося плисти менше однієї доби. Цієї ночі або найпізніше завтра вранці ми мали побачили Острів Скарбів. Дув погожий вітрець. Море було спокійне. Ми тримали курс на південь-південь-захід. «Іспаньйола» швидко мчала вперед, іноді зариваючись у хвилю бушпритом[23] і розкидаючи фонтани бризок. Все було гаразд, всі були в чудовому настрої, всі раділи закінченню першої половини нашого плавання.

І от після заходу сонця, закінчивши роботу, я пішов спати на свою койку, але раптом подумав, що непогано було б з'їсти яблуко. Швидко вискочив на палубу. Керманич, стежачи за вітрилами, легенько насвистував. Тишу порушували тільки хвилі, що розбивались об низ і борти шхуни.

Я заліз у бочку й ледве намацав на дні одне яблуко. Сидячи там у темряві, заколисаний хлюпанням води і розміреним погойдуванням корабля, я мало не заснув. Раптом бочка захиталася: хтось навалився на неї спиною і важко сів на палубу. Я хотів уже вилізти, як раптом цей чоловік заговорив. Я пізнав голос Сільвера. І перш ніж він промовив десять слів, я вирішив не вилазити з бочки нізащо в світі. Я лежав на дні, тремтів і прислухався, задихаючись од жаху й цікавості. З цих перших десяти слів я зрозумів, що життя всіх чесних людей на судні залежить тепер од мене.

Розділ XI ЩО Я ПОЧУВ, СИДЯЧИ В БОЧЦІ З-ПІД ЯБЛУК

— Ні, не я, — сказав Сільвер. — Флінт був капітаном. А я був квартирмейстером, через свою дерев'яну ногу. Ногу я втратив у тому самому ділі, коли старий П'ю втратив свої ілюмінатори. Мені ампутував ногу вчений хірург із коледжу, напханий латиною та всякою мудрістю. Але і його потім повісили в Корсо-Каслі, як собаку, сохнути на сонці разом з іншими… Так! То були люди Робертса, і все сталося через те, що вони міняли назви своїх кораблів. Сьогодні — «Королівське щастя», а завтра щось інше. А по-моєму, як судно охрестили, так його завжди й треба називати. Ми не міняли назви «Кассандри», і вона щасливо довезла нас усіх додому з Малабару після того, як Інгленд пограбував віце-короля Індії. Те саме можна сказати й про старий корабель Флінта, про «Моржа», який був насичений кров'ю і навантажений золотом так, що, здавалося, от-от піде на дно.

— Ех, — почув я захоплений вигук одного з наймолодших наших матросів. — Ну й молодець був цей Флінт!

— Девіс, кажуть, був не гірший, — відповів Сільвер. — Та я ніколи з ним не плавав. Плавав спочатку з Інглендом, потім з Флінтом. Оце й уся моя служба. А тепер вийшов у море сам, У Іпгленда я заробив дев'ятсот фунтів стерлінгів, а у Флінта — дві тисячі. Це непогано для звичайного матроса. І всі грошенята лежать у банку, ще й дають неабиякий процент… Де тепер люди Інгленда? Не знаю. А Флінтові? Ну, більшість із них тут, на кораблі. Вони радіють, що влаштувались. Адже деякі з них навіть жебрачили перед цим. Старий П'ю, втративши зір, марнував за рік тисячу двісті фунтів, наче лорд із парламенту. А де він тепер? Помер, гниє десь у землі. Але останні два роки він пухнув з голоду! Він жебрачив, крав, перерізав горлянки і все-таки не міг прохарчуватися як слід!

— От і будь піратом після цього, — кинув молодий матрос.

— Так, піратом, а не дурнем! — вигукнув Сільвер. — Дурнів нічого до добра не доводить! Та не про тебе зараз мова, ти хоч і молодий, але метикуватий. Я це побачив, тільки-но глянув на тебе. І я розмовлятиму з тобою, як з мужчиною.

Можете уявити собі, як я обурився, почувши, що цей запеклий негідник улещує іншого тими самими словами, що й мене!

Коли б я тільки міг, я, мабуть, убив би його тоді… Тим часом Сільвер вів далі, не підозрюючи, що його підслухують.

— Отак завжди з джентльменами долі. Життя їхнє нелегке, весь час ризикують вони повиснути на мотузку, зате їдять і п'ють, мов бойові півні. А коли ризик кінчиться — ого, в кишенях їхніх видзвонюють тоді не мідяки, а золоті монети! Щоправда, більшість грошей іде на горілку, і гуляння. І знову в самих сорочках виходять вони в море. Але я роблю не так. Я вкладаю всі свої гроші частинами в різні банки, щоб ні в кого підозри не було. Мені вже п'ятдесят років, не забувай. Як повернуся з цього рейсу, то почну жити солідним джентльменом. З мене досить, кажеш? Ну що ж, я пожив таки непогано. Ніколи не відмовляв собі ні в чому. Спав м'яко, їв солодко! Тільки в морі доводилось іноді скрутно. А з чого я почав? Був простим матросом, як і ти.

— Це так, — зазначив його співбесідник, — але ж тепер усі ваші заощаджені гроші пропадуть. Як ви насмілитесь з'явитися в Брістолі після цього плавання?

— А де, по-твоєму, лежать мої гроші? — насмішкувато перепитав Сільвер.

— У Брістолі, в банках та інших місцях, — відповів матрос.

— Лежали там, — сказав кухар. — Лежали там, коли ми знімалися з якоря. Але моя стара уже їх усі витягла звідти. І «Підзорну Трубу» продала разом з усім начинням. А стара поїхала, щоб чекати на мене в умовленому місці. Я сказав би тобі, де саме, бо тобі я цілком довіряю, та боюсь, інші образяться, що я не сказав їм.

— А своїй старій ви цілком довіряєте?

— Джентльмени долі, звичайно, не дуже довіряють один одному. І вони мають слушність. Але мене обдурити не дуже легко. Той, хто спробує підставити мені ніжку, недовго житиме на одному світі з старим Джоном. Одні боялися П'ю, інші боялися Флінта. Але мене боявся сам Флінт! Боявся мене і пишався мною… Одчайдушна команда була у Флінта. Сам диявол не наважився б піти з нею у відкрите море. Ти знаєш мене, я не хвалько, і ти сам бачив, як легко я з усіма товаришую. Але коли я був квартирмейстером, старі пірати Флінта слухались мене, мов ягнята. Ого-го, який порядочок був на кораблі старого Джона!

— Ну, от що я вам скажу, — відповів матрос. — Спочатку мені ваша справа аж ніяк не подобалась, до цієї розмови, Джон. Але тепер — вдаримо по руках, я згоден.

— Ти хоробрий хлопець, та й з головою, — відповів Сільвер, так міцно потискуючи руку матросові, що навіть бочка загойдалася. — З тебе буде такий добрий джентльмен долі, якого ще не бачили мої очі.

Отут я почав розуміти зміст цих слів. «Джентльменами долі» вони називали просто піратів, а розмова, що я її підслухав, була останнім актом спокушання чесного матроса, можливо, останнього в команді. Незабаром мені довелося переконатися в цьому. Сільвер тихенько свиснув, і до бочки підсів ще хтось.

— Дік згоджується, — сказав Сільвер.

— О, я знав, що Дік згодиться, — почув я голос другого боцмана, Ізраеля Гендса. — Він не дурень, наш Дік.

Гендс пожував тютюн, сплюнув і вів далі:

— Послухай, Барбекю, я хочу знати одне: скільки ще часу мусимо ми стояти на місці й чекати погожого вітру? Клянуся громом, мені до смерті набрид капітан Смоллетт! Досить йому командувати! Я хочу жити в капітанській каюті, хочу їсти їхні маринади, пити їхні вина!

— Ізраель, — сказав Сільвер, — ти завжди був слабкий на голову. Але слухати ти можеш, — принаймні вуха у тебе для цього досить довгі. Так ось що я тобі скажу: ти спатимеш у кубрику, ти працюватимеш щосили, ти будеш слухняний і покірливий, поки я подам сигнал. Покладись у всьому на мене.

— Та я ж і не відмовляюся, — пробурмотів боцман. — Я тільки запитую — коли? Тільки це.

— Коли? Хай йому чорт! — закричав Сільвер. — Ну, гаразд, якщо хочеш знати, я тобі скажу. Як можна пізніше, ось коли! Ми маємо першокласного моряка каштана Смоллетта, що веде корабель для нас. Маємо сквайра і лікаря з картою, а де ця карта, я не знаю. Та й ти теж не знаєш. Так от, нехай сквайр і лікар знайдуть скарби і допоможуть нам навантажити їх на корабель. А тоді побачимо. Коли б я був певен в такому голландському кодлі, як усі ви, я дозволив би капітанові Смоллетту довезти нас до половини зворотного шляху, а тоді б тільки почав діяти.

— Я гадаю, що ми й самі непогані моряки, — устряв Дік.

— Непогані матроси, ти хочеш сказати, — гримнув на нього Сільвер. — Ми можемо тримати, курс. Але хто зможе його правильно прокласти? Ви перші, джентльмени, наплутаєте! Коли б це від мене залежало, то я дозволив би капітанові Смоллетту довести нас назад хоча б до пасатів. Тоді нам уже нічого було б боятися неправильних розрахунків і видавати прісну воду по чайній ложечці на день. Але я ж знаю, що ви за людці. Тому я покінчу з ними на острові, тільки-но вони перетягнуть скарби сюди, на корабель. А дуже шкода. Та ваше щастя в тому, щоб скоріше допастися до випивки. Правду кажучи, у мене серце болить, коли я думаю, що повертатись доведеться з такими людцями, як ви.

— Легше, легше, Джон! — крикнув Ізраель. — Хто ж тобі заперечує?

— Та хіба я мало бачив великих кораблів, що загинули даремно? Хіба мало отаких молодців повісили сушитися на сонечку? — вигукнув Сільвер. — І все тільки через те, що занадто поспішали, поспішали, поспішали. Чуєте ви мене? Я бував у бувальцях на морі і дечому навчився. Коли б ви тільки вміли тримати вірний курс, ви б усі давно вже їздили в каретах. Але куди вам! Знаю я вас! Завтра ж насмокчетесь рому — і на шибеницю!

— Всі знають, в тебе язик підвішений, мов у попа, Джон. Але були ж і інші, які не гірш за тебе вміли командувати й керувати, — сказав Ізраель. — Проте вони не задирали так носа, самі любили порозважатись, але й іншим не заважали.

— Гаразд, — відповів Сільвер. — А де вони тепер? Таким був П'ю — і помер жебраком. Флінт теж був такий — він помер від рому в Саванні. Та що там казати, ладна була команда, тільки де вона тепер, от у чім річ!

— А все-таки, — спитав Дік, — що ми з ними зробимо, коли вони будуть у наших руках?

— Оцей чоловік мені до душі! — захоплено вигукнув кухар. — Це зветься говорити діло. То що ж, по-твоєму, слід з ними зробити? Висадити їх на безлюдний острів? Так робив Інгленд. Чи перерізати їх, наче свиней? Так робили Флінт і Біллі Бонс.

— У Біллі була така манера, — сказав Ізраель. — «Мертві не кусаються», — любив говорити він. Ну, тепер він сам мертвий, на собі може перевірити свої слова. Так, Біллі вмів добре робити ці справи. Безжалісна була в нього рука.

— Правильно, — погодився Сільвер, — безжалісна й нещадна. Але я, прошу мати на. увазі, — чоловік м'який, справжній джентльмен. Та тепер справа серйозна. Обов'язок є обов'язком, братки. Я голосую за смерть. Не хочу я, щоб до мене, коли я сидітиму в парламенті і їздитиму в кареті, вдерся б непроханим гостем, мов біс до монаха, один з тих морських суддів. Треба тільки вміти чекати і діяти, коли наспіє час.

— Джон, — вигукнув боцман, — ти таки молодець!

— Скажеш це, Ізраель, коли побачиш мене в ділі, — відповів Сільвер. — Я вимагаю тільки одного: уступити мені Трілоні. Я хочу скрутити власними руками його баранячу голову!.. Дік, — звернувся він раптом до молодого матроса, — будь другом, стрибни в бочку й візьми звідти яблуко — у мене начебто пересохло в горлянці.

Можете собі уявити, як я перелякався! Я хотів було вискочити з бочки й тікати, поки не пізно. Але не міг — так сильно калатало в мене серце й тремтіли ноги. Дік уже підвівся, але його зупинив голос Гендса:

— Стривай. Якого дідька смоктати цю тухлятину, Джон? Дозволь нам краще збігати по ром.

— Дік, — сказав Сільвер, — я тобі довіряю. Але май на увазі, я зробив позначку на бочці. Ось тобі ключ. Налий один глечик і принеси сюди.

Хоч який я був наляканий; а все-таки мимоволі згадав Ерроу і зрозумів, звідки він діставав ром, що вбив його.

Тільки-но Дік пішов, Ізраель почав щось тихо говорити на вухо Сільверові. Я зміг розібрати лише кілька уривчастих слів, але і цього було досить, бо я виразно розібрав фразу: «Ніхто більше не погоджується».

Отже, серед команди лишалися ще вірні нам люди!

Коли Дік повернувся, всі троє по черзі випили з глечика. Один проголосив тост «за щастя», другий — «за старого Флінта», а Сільвер навіть проспівав:

У бочці стало світліше. Глянувши вгору, я побачив, що місяць уже піднявся і освітлює срібним світлом верхівку бізань-щогли і фок-зейль[24] майже в цю саму хвилину пролупав голос вахтового:

— Земля!

Розділ XII ВОЄННА РАДА

На палубі почалася метушня. Я чув, як люди вибігали з кают і кубрика. Миттю вислизнувши з бочки, я подався за фок-зейль, двічі пробіг по кормі, вийшов на відкриту палубу і вже звідти разом з Гентером і лікарем Лайвсі прибіг на бак.

Тут зібралася вже вся команда. Туман розвіявся майже водночас із тим, як зійшов місяць. У кількох милях від нас на південному заході виразно бовваніли два невеличкі горби, а за ними третій, трохи вищий, оповитий ще смугою туману. Всі три горби здавалися урвистими й конусоподібними.

Я дивився на все це ніби у сні, ще не зовсім отямившись від недавно пережитого страху. Потім я почув голос капітана Смоллетта, що віддавав команду. «Іспаньйола» стала крутіше до вітру і почала наближатися до острова з східного боку.

— А тепер, хлоп'ята, — сказав капітан, коли всі його накази було виконано, — скажіть мені, чи бачив хто з вас цей острів раніше?

— Я бачив, сер, — відповів Сільвер. — Ми брали тут прісну воду, коли я служив кухарем на торговельному судні..

— Здається, стати на якір найзручніше з півдня, за отим невеличким острівком? — спитав капітан.

— Так, сер. Його звуть Островом Скелета. Раніше тут завжди зупинялися пірати, і один матрос з нашого корабля знав усі піратські назви. Оту гору на півночі вони назвали Фок-щоглою. З півночі на південь ідуть три гори: Фок-, Грот— і Бізань-щогла. Але Грот-щоглу — оту найвищу, оповиту туманом, — вони звали ще Підзорною Трубою, бо там розміщали спостережний пункт, коли стояли на якорі й лагодили свої кораблі. Тут вони звичайно ремонтували свої кораблі, сер, прошу пробачення.

— У мене є карта, — сказав каштан Смоллетт. — Гляньте, чи позначено на ній цей острівець.

Очі у Довгого Джона заблищали від радості, коли він взяв у руки карту. Та, глянувши на неї, він одразу ж розчарувався. Це була не та карта, яку ми знайшли в скрині Біллі Бонса, це була її точна копія з усіма подробицями — назвами, позначеннями мілин і глибин, — але без червоних хрестиків і писаних приміток. Проте, хоч як йому прикро було, Сільвер стримався і не зрадив себе.

— Так, сер, — сказав він. — Ось він, і накреслений дуже добре. Хто б міг зробити, дивуюсь? Адже пірати не досить учені для цього. Ага, от і вона, стоянка капітана Кідда — так називав її мій товариш, матрос. Тут сильна течія на південь, а потім на північ, вздовж західного берега. Ви зробили правильно, сер, — вів далі він, — що стали крутіше до вітру, під захист острова. Якщо бажаєте причалити й полагодити та почистити корабель, то кращого місця для стоянки у цих водах не знайдете.

— Спасибі, друже, — подякував капітан Смоллетт. — Коли мені потрібна буде допомога, я знову звернуся до вас. А тепер можете йти.

Я був здивований тим, як спокійно Сільвер виказав своє знайомство з островом. Повинен визнати, я трохи злякався, коли побачив, що він підходить до мене. Звичайно, він не знав, що я підслухував з бочки розмову, але мене так лякала його жорстокість, дводушність і влада над усією корабельною командою, що я ледве не здригнувся, коли він поклав руку мені на плече.

— Ех, — сказав він, — і чудове місце цей острів. Чудове місце для такого хлопчини, як ти. Можеш покупатися, полазити по деревах, пополювати на козлів. Та ти й сам лазитимеш по скелях не гірше за козла. Слово честі, я знову відчуваю себе молодим, як гляну на цей острів. Ще трохи, і я забуду про свою дерев'янку. Приємна штука — бути молодим і мати десять пальців на ногах! Якщо захочеш помандрувати по острову, скажи тільки старому Джонові, а він уже подбає про закуску тобі на дорогу.

І, якнайприязніше ляснувши мене по плечу, він пошкутильгав у свій камбуз.

Капітан Смоллетт, сквайр і лікар Лайвсі розмовляли про щось на шканцях[25]. Хоч я й тремтів від нетерплячки швидше розповісти їм про все, але не наважувався перервати їхню розмову. Поки я шукав слушної нагоди для цього, лікар Лайвсі сам покликав мене. Він забув свою трубку внизу і, бувши запеклим курцем, попросив мене принести її. Наблизившись до нього так, що ніхто не міг мене підслухати, я одразу ж прошепотів:

— Докторе, мені треба вам щось сказати. Підіть з капітаном і сквайром до каюти, а потім покличте під якимсь приводом мене. Маю жахливі новини.

Лікар трохи змінився на обличчі, але миттю опанував себе.

— Дякую, Джім. Це все, що мені треба було знати, — сказав він так, ніби перед тим запитав мене про щось.

Потім повернувся до сквайра і капітана. І хоч вони розмовляли цілком спокійно, але я зрозумів, що лікар Лайвсі передав їм мою просьбу. Слідом за тим капітан віддав наказ Джабові Андерсону викликати всю команду на палубу.

— Хлоп'ята, — звернувся до матросів капітан Смоллетт, — я хочу з вами поговорити. Оця земля, що лежить перед нами, — мета нашого плавання. Містер Трілоні дуже щедрий джентльмен, як всі ви знаєте. Щойно він запитав мене, чи добре працювала команда в дорозі, і я відповів, що кожна людина на кораблі внизу й нагорі виконувала свої обов'язки якнайкраще. Отже, містер Трілоні, я і лікар, ми зараз підемо вниз до каюти випити за ваше здоров'я і щастя. А вам сюди подадуть грогу випити за наше здоров'я і щастя. Якщо ви хочете знати мою думку, то я скажу, що це дуже мило з боку сквайра. І коли ви гадаєте так само, то пропоную виголосити славне морське «ура» на честь джентльмена, який це робить.

Нічого не було дивного в тому, що всі гукнули «ура». І вигуки ці були такі щирі та дружні, що я, правду кажучи, сам не міг повірити в намір цих людей перебити всіх нас.

— Ще раз «ура» капітанові Смоллетту! — вигукнув Довгий Джон, коли перше «ура» вщухло.

І цей вигук дружно підхопили всі. Сквайр, капітан і лікар пішли вниз і незабаром покликали мене.

Коли я зайшов, вони сиділи біля столу. Перед ними стояла пляшка іспанського вина і тарілка з ізюмом.

Лікар курив, знявши свою перуку й поклавши її на коліна. А це, як я знав, було в нього ознакою великого хвилювання. Кормове вікно було розчинене, бо ніч була тепла. Смуга місячного світла лежала позаду корабля.

— Ну, Гокінс, — звернувся до мене сквайр, — ти хотів щось сказати. Кажи.

Я не примусив умовляти себе і коротко, як тільки міг, розповів їм усе, що підслухав, сидячи в бочці. Ніхто не перебивав мене, поки я не скінчив; усі троє й не ворухнулися і пильно дивилися на мене від початку до кінця розповіді.

— Джім, — сказав лікар Лайвсі, — сідай.

Вони посадили мене за стіл, налили склянку вина, дали повну жменю ізюму і всі втрьох, один по одному, уклонившись, випили за моє здоров'я, за моє щастя й хоробрість.

— Ну, капітане, — мовив сквайр, — виявилося, що ви праві, а я помилився. Визнаю себе ослом і чекаю ваших наказів.

— Ви не більший осел, ніж я, сер, — відповів капітан. — Вперше зустрічаю команду, яка готує бунт і поводиться так тихо та смирно. З іншою командою я б уже давно здогадався і вжив потрібних заходів. Але ця просто спантеличила мене.

— Капітане, — сказав лікар, — дозвольте зауважити, що спантеличив вас Джон Сільвер. А він людина примітна.

— Він був би ще примітнішим, коли б уже гойдався на реї, — пробурмотів каштан. — Але це все тільки балаканина. Вона зараз ні до чого. У мене є деякі міркування, і, з дозволу містера Трілоні, я хотів би висловити їх.

— Ви тут капітан, сер. Слово належить вам, — надзвичайно ввічливо сказав містер Трілоні.

— По-перше, — почав містер Смоллетт, — нам треба йти вперед і робити те, що ми почали, бо відступати ми не можемо. Якщо я натякну про повернення, вони негайно збунтуються. По-друге, ми ще маємо час — принаймні до того моменту, як знайдемо скарби. По-третє, серед команди є ще вірні люди. Що б там не було, а рано чи пізно справа дійде до бою. Тому я пропоную вибрати слушний момент і першими напасти на них, коли вони не матимуть ніяких підозр. Мені здається, що можна покластися на ваших слуг, містер Трілоні?

— Як на самого мене, — заявив сквайр.

— Їх троє, — почав лічити капітан, — та нас троє, та Гокінс — ось уже сім чоловік. А на кого можна розраховувати з команди?

— Мабуть, на тих, яких Трілоні наймав сам ще до того, як зустрів Сільвера, — сказав лікар.

— Навряд, — заперечив сквайр. — Гендса я теж сам наймав.

— І я теж довіряв Гендсу, — признався капітан.

— Подумати тільки, що всі вони англійці! — вигукнув сквайр. — Їй-право, сер, в мене стало б мужності висадити корабель у повітря.

— Отже, джентльмени, — вів далі капітан, — я можу додати дуже небагато. Ми повинні вичікувати й пильнувати. Згоден, що це не дуже приємно. Приємніше було б діяти відразу. Але так уже доводиться, бо спочатку ми повинні довідатись, хто лишився вірний нам. Вичікувати слушної нагоди й пильнувати — така моя пропозиція.

— Джім тут нам може стати в пригоді, як піхто інший, — сказав лікар. — Матроси його не бояться, а він хлопець спостережливий.

— Гокінс, я цілком покладаюся на вас, — додав сквайр.

Правду кажучи, я дуже боявся, що не виправдаю їхнього довір'я, хоч завдяки щасливому випадкові справді врятував їм життя.

А поки що, про що б ми там не говорили, нас було тільки семеро з двадцяти шести. А коли не брати до уваги мене, хлопчика, то було всього шестеро проти дев'ятнадцяти.