Острів Скарбів

Розділ XIII ЯК ПОЧАЛИСЯ МОЇ ПРИГОДИ НА БЕРЕЗІ

Вигляд острова душе змінився, коли наступного ранку я вийшов на палубу. Хоч вітер зовсім ущух, за ніч ми все-таки досить помітно просунулися вперед і тепер стояли всього за півмилі на південний схід від низького східного берега. Одноманітна сіра рослинність вкривала більшу частину поверхні острова. Цю одноманітність подекуди перетинали у низьких місцях смужки жовтого піску і якісь високі дерева з породи хвойних, що росли поодинці або невеличкими купками. Та все ж загальний вигляд острова був одноманітний і сумний. Горби випиналися серед лісу гострими голими скелями. Всі вони мали дуже химерну форму, а особливо Підзорна Труба, що височіла над усіма на триста чи чотириста футів: схили її були стрімкі, прямовисні, а верхівка зрізана чисто, мов п'єдестал для статуї.

«Іспаньйола» погойдувалася на океанських хвилях, цідячи воду в шпігати[26]. Хвилі вдаряли в борти, кермо крутилося, і все судно скрипіло, стогнало й скакало, мов іграшкове. Я міцно вчепився в бакштаг[27] і відчув, що мене починає нудити. Все крутилося перед моїми очима. Я вже звик до моря, коли корабель мчав по хвилях, але тепер він стояв на якорі і в той же час крутився у воді, наче пляшка; від цього мені ставало млосно, особливо вранці і натщесерце.

Не знаю, що на мене вплинуло, може, саме це гойдання, а може, похмурий вигляд острова з сірими одноманітними лісами, з голими гранітними скелями, з прибоєм, що грізно ревів і пінився біля стрімкого берега, — але хоч сонце сяяло яскраво і гаряче, хоч морські птахи ловили в морі рибу, пронизливо верещали, і хоч кожен на моєму місці радів би землі після такого довгого плавання, на серці в мене було тужно. І з першого ж погляду я зненавидів Острів Скарбів.

Цього ранку перед нами була важкенька робота. Стояв цілковитий штиль, і тому нам довелося спустити шлюпки, на веслах буксирувати шхуну три чи чотири милі, обігнути мис і втягти її у вузьку протоку за Островом Скелета.

Я сів у шлюпку, хоч робити мені там було зовсім нічого. Сонце пекло нестерпно, і матроси весь час бурчали, проклинаючи важку роботу. Нашою шлюпкою командував Андерсон, і замість того, щоб стримувати підлеглих, він сам лаявся і бурчав ще гірше за них.

— Ну гаразд, — сказав він і вилаявся, — скоро вже буде цьому кінець.

Мені здалося це дуже поганою ознакою. До цього дня матроси охоче і без усяких заперечень виконували свої обов'язки. Але самого вигляду острова було досить, щоб ослабла дисципліна.

Довгий Джон весь час стояв біля керманича і допомагав йому вести корабель. Він знав протоку, як долоню власної руки, і зовсім не дивувався, що лот[28] показував більшу глибину, ніж позначено було на карті.

— Цей вузький прохід зробив океанський відплив, — сказав він. — Відплив поглиблює його кожного разу неначе лопатою.

Ми зупинилися на тому самому місці, яке на карті було позначене якорем. Усього одна третина милі відділяла нас від головного острова й одна третина — від Острова Скелета. Дно було чисте, піщане. Загримів якір, сполохавши на березі цілі хмари птахів, що з криком закружляли над лісом. Але за якусь хвилину вони заспокоїлись, і навколо знову запанувала тиша.

Протока була добре закрита з усіх боків. Вона губилася серед густого лісу. Дерева майже торкалися рівня припливу. На деякій відстані од низького берега амфітеатром здіймалися горби. Дві маленькі болотисті річечки впадали в протоку, яка здавалася тихим ставком. Рослинність біля цих річок мала якесь отруйне яскраво-зелене забарвлення. З корабля ми не могли бачити ні будівлі, ні частоколу в лісі, і коли б у нас не було карти, то можна було б думати, що ми — перші люди, які причалили до цього острова відтоді, як він піднявся з глибин океану.

Жоден звук, жоден подув вітерця не порушували мертвої тиші. Тільки здалеку, з іншого кінця острова, сюди долинав глухий шум прибою, що розбивався об скелі. У повітрі чувся якийсь особливий, гнилий запах — запах прілого листя і трухлого дерева. Я помітив, що лікар все принюхується і принюхується, наче перед ним було тухле яйце.

— Не знаю, чи є тут скарб, — пробурмотів він, — але ручуся своєю перукою, що пропасниця є.

Поведінка команди, що непокоїла мене ще на шлюпці, стала прямо-таки загрозлива, коли ми повернулися на корабель. Матроси вешталися по палубі і про щось тихо перемовлялися. Кожен наказ зустрічали незадоволено і виконували неохоче. Навіть найнадійніші матроси заразилися цим настроєм, і нікому було закликати їх до порядку. Назрівав бунт, і ця загроза нависла над нами, наче грозова хмара.

Та не тільки ми самі помітили небезпеку. Довгий Джон щосили намагався підтримати порядок, обходячи команду і впливаючи то добрим словом, то особистим прикладом. Він пнувся із шкури, намагаючись бути люб'язним, і посміхався на всі боки. Якщо капітан віддавав якийсь наказ, Джон перший біг на своїй дерев'янці викопувати, весело гукаючи:

— Єсть, єсть, сер!

Коли ж робити було нічого, він співав пісні одну за одною, щоб не так помітна була похмурість матросів.

З усіх зловісних ознак цього тривожного дня найзловіснішою здалась нам саме поведінка Довгого Джона.

Ми зібралися в каюті на раду.

— Сер, — сказав капітан, — якщо я наважусь віддати хоч якийсь наказ, весь корабель накинеться на нас. Ви самі бачите, що робиться. Мені відповідають грубощами на кожному кроці. Коли я теж відповім на ці грубощі, нас порвуть на шматки. А коли я не звертатиму на це уваги, то Сільвер може запідозрити, що тут щось не гаразд, і гру буде програно. Є тільки одна людина, на яку ми ще можемо, розраховувати.

— Хто ж це? — спитав сквайр.

— Сільвер, сер, — відповів капітан. — Він турбується не менше, ніж ми, і хоче якось улагодити справу. Поки це можливо, він намагається умовити не бунтувати завчасно. Тому я пропоную дати йому для цього можливість. Дозволимо команді поїхати сьогодні після обіду на берег. Якщо вони Поїдуть усі, що ж, ми захопимо корабель. Якщо ніхто з них не поїде, то ми замкнемося в каюті і захищатимемося. Коли ж на берег поїде тільки частина команди, то, повірте мені, Сільвер привезе їх назад слухняними, як ягнята.

Так і вирішили. Надійним людям — Гентеру, Джойсу і Редрету — ми дали заряджені пістолети й відкрили їм паші плани. Дізнавшись про все, вони були не дуже вражені й поставилися до нашого повідомлення досить спокійно. Після цього капітан вийшов на палубу і звернувся до команди.

— Хлоп'ята! — сказав він. — Сьогодні був у нас важкий день, і всі ми страшенно потомилися. Тому я гадаю, що прогулянка на берег нікому не зашкодить. Шлюпки вже спущені. Отже, сідайте і їдьте на берег, хто хоче. Я дам сигнал з гармати за півгодини до заходу сонця.

Мабуть, ці простаки уявили собі, що негайно знайдуть скарб, тільки-но зійдуть на берег. Відразу ж вони звеселились і так голосно крикнули «ура», що луна покотилася по горбах і злякані птахи знову почали кружляти й галасувати над лісом.

Капітан зробив дуже розумно: він одразу зійшов униз і залишив Сільвера командувати від'їздом. Та й чи міг він зробити інакше? Коли б він лишився на палубі, то ніяк не зміг би удавати й далі, ніби нічого не знає і не розуміє.

Всё було ясно, як день. Сільвер був тепер капітаном, і розбійники слухали тільки його. А чесні матроси — які, як потім виявилося, серед нашої команди все-таки знайшлися, — були не досить тямущі. Найімовірніше, що всіх матросів захопив приклад призвідників. Але деякі з них не хотіли заходити надто далеко. Одна річ — неслухняність і зухвалість, і зовсім інша — піти на збройний бунт, захопити корабель і побити невинних людей. Нарешті вони договорилися. Шістьох матросів вирішили лишити на кораблі, а решта тринадцять, включаючи й Сільвера, почали сідати в шлюпки.

Саме тоді я й наважився на перший відчайдушний вчинок, який так багато допоміг нашому врятуванню. Ясно було, що захопити корабель нам не пощастить, оскільки Сільвер залишив на ньому шість чоловік. Ясно було також і те, що в цьому випадку моя допомога на кораблі не потрібна. І я вирішив поїхати на берег. Миттю переліз через борт і скочив в одну з шлюпок майже тієї самої секунди, коли вона відчалила.

Ніхто не звернув на мене уваги, тільки передній весляр сказав:

— Це ти, Джім? Тримай голову нижче!

Але Сільвер, який сидів у другій шлюпці, пильно вдивився в нашу й гукнув до мене, щоб пересвідчитись, що це справді я. Тоді я пошкодував, що поїхав.

Матроси веслували щосили, змагаючись на швидкість. Наша шлюпка виявилась легша, та й веслярі в ній підібралися кращі. Тому ми набагато випередили другу шлюпку. Як тільки ніс нашого човна врізався в берег між деревами, я схопився за гілку і, вискочивши на пісок, швидко зник у хащі. Сільвер і його товариші лишилися позаду ярдів на сто.

— Джім! Джім! — гукав Сільвер.

Але я, зрозуміло, не звертав на нього ніякісінької уваги. Не оглядаючись, підстрибуючи й ламаючи кущі, пірнаючи в траві, я біг усе вперед і вперед, аж поки зовсім вибився з сили.

Розділ XIV ПЕРШИЙ УДАР

Я був дуже задоволений, що мені пощастило піти від Довгого Джона. Відразу на душі стало весело, і я почав зацікавлено розглядати нову для мене землю.

Я пройшов крізь болотяну низину, порослу верболозом, очеретом і якимись невідомими мені деревами. Потім вийшов на відкриту піщану рівнину щось із милю завдовжки, де стирчали поодинокі сосни й росли якісь кривулясті дерева, що скидались на дуб, але кольором листя нагадували вербу. Десь далеко виднілась двоголова гора, обидві дивні скелясті вершини якої виблискували на сонці.

Уперше в житті пізнав я радість дослідника невідомих країн. Острів був безлюдний. Люди, що приїхали зі мною, лишилися далеко позаду, і я міг зустріти тільки диких звірів та птахів. Обережно пробирався я між деревами. Під ногами росли якісь дивні, невідомі мені квіти.

То тут, то там я зустрічав змій. Одна з них підвела голову з розколини і засичала на мене з шумом, що нагадував тріскотіння дзиги. А в мене й гадки не було, що це знаменита гримуча змія, укус якої смертельний.

Нарешті я потрапив у хащу дерев, схожих на дуби. Пізніше я довідався, що їх називають вічнозеленими дубами. Вони росли на піску, дуже низькі, наче кущі тернику, з кривулястими вузлуватими вітами й густою шапкою листя. Ці зарості ставали густішими й вищими в міру того, як вони спускалися з піщаного схилу до широкого, вкритого очеретом болота, що через нього струмила одна з річок, які впадали в протоку. Над болотом здіймалась пара, і скелі Підзорної Труби бовваніли в гарячій імлі.

Раптом в очереті почувся шелест. Крячучи, злетіла дика качка, за нею друга, і незабаром величезна зграя птахів галасливо знялася над болотом і закружляла в повітрі. Я відразу зрозумів, що хтось із нашого екіпажу бреде через болото. І справді, я не помилився. Незабаром я почув віддалений голос, що, наближаючись, ставав дедалі виразнішим.

Я страшенно перелякався, кинувся під захист густого листя найближчого вічнозеленого дуба і причаївся там, наче миша.

Другий голос відповів. Потім знову почувся перший голос, і я пізнав його: це був голос Сільвера. Він говорив про щось довго й гаряче, і тільки зрідка його перебивав супутник. Розмова, очевидно, була серйозна й гнівна, але слів розібрати я не міг.

Нарешті співбесідники замовкли і, мабуть, сіли, бо я не чув їхньої ходи, і птахи, заспокоївшись, знову почали сідати на болото.

І раптом я відчув, що поведінка моя негідна: коли я вже наважився на такий відчайдушний вчинок, як подорож на острів разом з піратами, то повинен принаймні підслухати їхню нараду! Мій обов'язок — підкрастися до них якнайближче і сховатися в густому листі кривого вузлуватого чагарника.

Я міг точно визначити те місце, де сидять моряки, бо чув їхні голоси і бачив сполоханих птахів, що кружляли над їхніми головами.

Повільно, але вперто я повз уперед. Нарешті, підвівши голову І глянувши в прогалину між листям, я побачив на невеличкій зеленій галявині коло болота, під деревами, Джона Сільвера і ще одного матроса. Вони стояли один проти одного і жваво про щось розмовляли.

Сонячне проміння падало просто на них. Сільвер кинув на землю свій капелюх, і на його широкому, гладкому спітнілому обличчі, зверненому до співбесідника, відбивалося майже благання.

— Братику, — казав він, — та ти ж для мене чисте золото, ну як ти цього не розумієш? Та коли б я не любив тебе всією душею, то хіба ж я став би тебе застерігати? Все готове, і ти вже нічого не зміниш. Якщо я й кажу тобі про це, то тільки тому, що хочу тебе врятувати від смерті. Коли б хоч один з цих головорізів довідався, про що я розмовляю з тобою, Том, — як ти гадаєш, що б вони зі мною зробили?

— Сільвер, — відповів матрос, і я помітив, як обличчя його почервоніло, а голос зазвучав хрипко й затремтів, мов натягнутий трос, — Сільвер, ти вже старий і начебто маєш сором… У тебе є гроші, яких немає в більшості моряків. І ти ж не боягуз, якщо не помиляюсь. То невже ж ти в одній компанії з цими пацюками? Не може цього бути! Бачить бог, я швидше дам відрубати собі руку, ніж зраджу своєму обов'язку…

Раптом якийсь крик увірвав його мову. Знайшовся, значить, хоч один чесний моряк в нашій команді! І саме в цю мить я почув, як здалека від болота пролунав гнівний пронизливий крик людини, потім другий і ще трохи пізніше — несамовитий зойк. Луна в скелях Підзорної Труби повторила його кілька разів. Зграї болотяних птахів знову злетіли і чорною галасливою хмарою закружляли в повітрі. Довго ще цей передсмертний зойк лунав у моїх вухах, хоч навколо знову настала мертва полуденна тиша, яку порушувало тільки лопотіння пташиних крил та далекий гуркіт прибою.

Том здригнувся, мов пришпорений кінь. Але Сільвер навіть оком не змигнув. Він стояв нерухомо, спираючись на милицю, стежачи за своїм співрозмовником, наче готова до стрибка змія.

— Джон! — сказав моряк, простягаючи до нього руки.

— Руки геть! — заревів Сільвер, відстрибнувши з швидкістю і спритністю тренованого гімнаста.

— Гаразд, Джон Сільвер, я заберу руки геть, якщо ти цього хочеш, — відповів матрос. — Та це тільки твоє нечисте сумління змушує тебе боятись мене. Але, заради всього святого, скажи мені, що там сталося?

— Що сталося? — перепитав Сільвер, усміхаючись, але весь насторожившись; його очі, що здавалися на широкому обличчі не більшими за макові зернятка, виблискували, паче скло. — Що сталось? О, це, мабуть, Алан.

І тут бідолашний Том виявив себе справжнім героєм.

— Алан! — вигукнув він. — Пухом йому земля! Він помер, як справжній моряк. А ти, Джон Сільвер… Ти довго був моїм товаришем, але більше ти мені не товариш. Може, й доведеться мені померти, як собаці, але я не зраджу своєму обов'язкові. Адже це ти вбив Алана, га? То вбий і мене, якщо можеш! Але знай, що я зневажаю тебе.

З цими словами хоробрий моряк обернувся до кухаря спиною і попростував до берега. Та сердешному не судилося відійти далеко. Джон скрикнув, ухопився однією рукою за гілку дерева, другою вихопив з-під пахви свою важку милицю і щосили кинув її в Тома. Милиця із свистом пролетіла в повітрі і вдарила Тома гострим наконечником у спину, між лопатками… Бідолашний Том, змахнувши руками, впав.

Чи був він поранений серйозно, чи ні — невідомо. Зважаючи на силу удару, можна було гадати, що в нього розбито хребет. Але Довгий Джон не дав йому часу опам'ятатися. Без милиці, на одній нозі, він спритно, як мавпа, скочив на Тома і двічі встромив ніж по самий держак у беззахисне тіло. Сидячи в кущах, я чув, як тяжко дихав убивця, наносячи удари.

Я не знаю, що, власне, означає знепритомніти. Але пригадую, що тоді все закрутилося в мене перед очима. І Сільвер, і птахи, й вершина Підзорної Труби — все вихором замигтіло, захиталось і попливло, а у вухах залунали дзвони, гамір далеких голосів.

Коли я отямився, милиця була вже в негідника під пахвою, а капелюх на голові. Перед ним на землі лежало, нерухоме тіло, але вбивця, не звертаючи на нього ніякої уваги, спокійно витирав об траву свій скривавлений ніж.

Ніщо навколо не змінилося. Сонце, як і перед тим, нещадно пекло паруюче болото й високу верхівку гори. І ніяк не вірилось, що тільки мить тому на моїх очах сталося вбивство й трагічно урвалося людське життя.

Джон засунув у кишеню руку, витяг свисток і кілька разів переливчасто свиснув. Свист цей пролунав далеко в гарячому повітрі. Я, звичайно, не знав, що означає цей сигнал, але всі мої страхи знову прокинулись. Сюди прийдуть інші! Мене помітять! Вони вже забили двох чесних людей із команди, і хто знає, чи не жде й мене така сама доля, як Алана й Тома?

Не гаючи більше ні хвилини, я обережно виповз із чагарника і помчав у ліс. Тікаючи, я чув, як старий пірат перегукувався з своїми товаришами. Небезпека ніби окрилила мене. Ледве вибравшись із хащів, я побіг так швидко, як ще не бігав ніколи в своєму житті, — не розбираючи шляху, аби тільки далі втекти від убивць. Страх мій дедалі зростав і нарешті перетворився у божевільний жах.

Та й справді, становище моє було просто безвихідне. Хіба я насмілюсь, коли вистрелить гармата, сісти в шлюпку разом з цими розбійниками, забризканими людською кров'ю? Хіба перший-ліпший з них не скрутить мені шию, мов куликові, якщо тільки зустріне? Хіба моя відсутність не довела їм, що я їх боюся і, значить, про все догадуюсь? «Усьому кінець, — думав я. — Прощай, «Іспаньйола», прощайте, сквайре, докторе й капітане! Мені лишається тільки померти — або від рук бунтівників, або від голоду на безлюдному острові».

Міркуючи так, я біг усе далі, не помічаючи місцевості, і незабаром опинився біля підніжжя невисокої гори з двома вершинами. В цій частині острова вічнозелені дуби росли не так густо і своїм розміром та виглядом скидалися не на чагарник, а на звичайні дерева. Зрідка між ними височіли самітні велетні сосни, що сягали в небо на п'ятдесят, а деякі й на сімдесят футів. Повітря тут було свіжіше, ніж там, унизу, біля болота.

Але тут новий переляк прикував до землі мої ноти, і серце похолонуло від жаху.

Розділ XV ЛЮДИНА З ОСТРОВА

З кам'янистого стрімкого укосу раптом шумно посипався гравій і підстрибуючи покотився між деревами. Я мимохіть озирнувся і побачив щось темне й волохате, що поспішно сховалося за стовбуром сосни. Що то, ведмідь? Людина? Мавпа? З переляку від цієї нової небезпеки я завмер.

Отже, обидва шляхи відрізано. На березі мене ждуть убивці, а в лісі чатує ця дика істота. І все-таки я вирішив, що відоме краще, ніж невідоме. Навіть Сільвер почав здаватися мені не таким страшним, як ця невідома лісова потвора. Я поволі повернув назад і, щохвилини оглядаючись, побіг у напрямі до шлюпок.

Дивна істота знову з'явилася і, зробивши великий гак, побігла попереду. Я дуже стомився. Та коли б і зовсім не був стомлений, то все одно не міг би змагатися на швидкість з таким супротивником. Це страхіття перебігало від стовбура до стовбура з швидкістю оленя, тримаючись весь час на двох ногах, мов людина, хоч і згиналося майже вдвоє. Так, то була людина. В цьому я більше не сумнівався.

Раптом я згадав усе, що чув про людоїдів, і збирався вже крикнути, закликаючи на допомогу. Але думка, що переді мною все-таки людина, хоч і дика, трохи підбадьорила мене. Крім того, я знову почав боятися Сільвера. Я зупинився, обмірковуючи способи оборони, і раптом згадав про свій пістолет. Коли я впевнився, що я не беззахисний, до мене знову повернулась мужність, і я рішуче пішов назустріч дикому жителеві острова.

Причаївшись за деревом, він стежив за мною. Побачивши, що я прямую до нього, він теж вийшов із засідки і ступив було крок мені назустріч. Потім нерішуче потупцявся на місці, трохи позадкував і раптом, на превелике моє здивування, упав навколішки і благально простягнув до мене руки.

Я зупинився знову.

— Хто ти такий? — спитав я.

— Бен Ганн, — відповів він хрипким, схожим на рипіння іржавого замка голосом. — Я бідолашний Бен Ганн. Я вже три роки не розмовляв з жодною людиною.

Тепер я побачив, що він був такий же білий чоловік, як я, і навіть з досить приємними рисами обличчя. Тільки шкіра його так засмагла від сонця, що навіть губи в нього почорніли, а світлі очі надзвичайно різко вимальовувались на темному обличчі. Він був схожий на найжахливішого обірванця з усіх обірванців, яких тільки мені доводилося бачити за своє життя. Одяг його був із шматків старого паруса та подертої матроської сорочки. Вся ця купа лахміття скріплена була цілою системою застібок, мідних ґудзиків, паличок і петель з просмоленого мотузка. Єдиною міцною річчю з усього костюма був шкіряний пояс з мідною пряжкою.

— Три роки! — вигукнув я. — Ви потерпіли корабельну катастрофу?

— Ні, братику, — відповів він. — Мене тут висадили.

Я чув про цю жахливу кару у піратів: винуватого висаджували на якийсь безлюдний далекий острів і кидали його там напризволяще, давши рушницю і трохи пороху.

— Висадили три роки тому, — вів він далі. — І живу я з тих часів, годуючись козлятиною, ягодами та устрицями. Де б людина не опинилася, скажу я тобі, скрізь вона може влаштуватись. Але, братику, серце моє нудиться за людською їжею. Може, у тебе є шматок сиру з собою, га? Ні? Ах, багато довгих ночей снився мені сир — тоненько нарізаний, покладений на хліб… Прокидався, а сиру нема.

— Якщо я тільки потраплю назад на шхуну, — відповів я, — то ви матимете отакенну голову сиру.

Під час розмови він зацікавлено обмацував мою куртку, гладив мені руки, розглядав мої черевики і радів, наче дитина, що бачить перед собою людину.

Почувши мою відповідь, він глянув на мене якось лукаво.

— Якщо ти потрапиш назад на шхуну? — повторив він мої слова. — А хто ж тобі може перешкодити?

— Не ви, звичайно, — відповів я.

— Правильно, друже! — скрикнув він. — Слухай, а як тебе звати?

— Джім, — сказав я йому.

— Джім, Джім… — повторював він, очевидно, дуже задоволений. — Знаєш, Джім, жив я досі так, що сором навіть розповідати. От, приміром, дивлячись на мене, ти ж не повірив би, що в мене була побожна мати? — спитав він.

— Ні, чому, може, й так.

— Та гаразд, — вів він далі. — Мати була в мене надзвичайно чесна й хороша жінка. І я ріс ввічливим і хорошим хлопчиком і знав катехізис так добре, що міг його відтарабанити без зупинки. І подумати тільки, що став я таким, як ти бачиш. А почалося все з того, що я ходив на кладовище грати в орлянку. З цього почалося, а далі вже пішло. Мати казала, що я погано кінчу, і її слова збулися. Але само провидіння послало мене сюди. Багато передумав я тут, на пустинному острові, і в усьому розкаявся. Тепер мене вже не підкупиш ромом. Я, звичайно, трохи вип'ю, як тільки зможу, на щастя… Але слухай, Джім. — Він злякано озирнувся на всі боки і почав шепотіти — Я тепер — багатій!

Тут мені стало ясно, що бідолашний збожеволів від самотності. Напевно, ця думка відбилася на моєму обличчі, бо, глянувши на мене, він гарячково почав переконувати мене:

— Багатій! Багатій! Послухай, Джім, я зроблю з тебе людину! Ах, Джім, ти благословлятимеш свою зорю за те, що перший знайшов мене! — Раптом по обличчю його майнула якась тінь, він стиснув мені руку й загрозливо підвів свій вказівний палець. — Скажи мені правду, Джім. Це не корабель Флінта?

Щаслива думка майнула в мене. Я почав переконуватися, що знайшов спільника, і відразу відповів йому:

— Ні, це корабель не Флінта. Флінт помер. Але я скажу вам правду, якщо ви вже запитуєте мене: у нас на борту є кілька чоловік з його команди. І це — велике нещастя для всіх нас.

— Але ж там нема… людини… на одній нозі? — вигукнув він, задихаючись.

— Сільвера? — спитав я.

— Ага, Сільвера, — сказав він. — Так його звали.

— Він у нас за кухаря. І керує всією бандою.

Він усе ще тримав мене за руку і при цих словах трохи не зламав її.

— Якщо тебе надіслав Довгий Джон, — сказав він, — значить, я загинув. Я це знаю. Але чи знаєш ти, де ти перебуваєш?

Раптом я наважився і замість відповіді одверто розповів йому про все: про те, як ми сюди потрапили і в якому важкому становищі опинилися. Він вислухав мене з великим інтересом і, коли я закінчив, погладив мене по голові.

— Ти хороший хлопець, Джім, — сказав він. — Але зараз ви всі зав'язані мертвим вузлом. Правду я кажу? Ти можеш довіритися Бенові Ганну. Бен Ганн така людина, що зробить усе. А як ти гадаєш, добре поставиться сквайр до людини, яка допоможе йому виплутатися з такої біди?

Я сказав йому, що сквайр — наймилосердіша людина в світі.

— Воно-то так, але бачиш, — відповів Бен Ганн, — я не збираюся в нього просити лакейську ліврею чи посаду сторожа. Цього мені не треба, Джім. Я хочу тільки знати, чи згодиться він дати мені хоча б одну тисячу фунтів з грошей, які, можна сказати, й без того мої?

— Певен, що дасть, — сказав я. — Вся команда мала одержати свою частку.

— І одвезе мене на батьківщину? — спитав Бен, недовірливо поглядаючи на мене.

— Звісно! — вигукнув я. — Сквайр — справжній джентльмен. І крім того, коли ми позбудемося розбійників, то ваша допомога на шхуні буде нам дуже потрібна.

— Отже, — сказав він, — ти це владнаєш.

І лише тоді з полегкістю зітхнув.

— А тепер ось що я тобі скажу, — вів він далі. — Ось що я тобі скажу, і ні слова більше. Я був у команді Флінта, коли він закопував скарби. Він і ще шестеро здоровенних моряків. Вони були на березі майже тиждень, а ми лишалися на старому «Моржі». Раптом одного чудового дня ми побачили шлюпку, в якій сидів Флінт. Голова в нього була зав'язана синім шарфом. Сходило сонце. Флінт був смертельно блідий і повертався на корабель сам, а решта шість були вбиті… Вбиті й закопані на острові. Як він з ними впорався, ніхто з нас ніколи так і не дізнався. У них була там бійка, різанина, і він їх усіх переміг — один шістьох!.. Біллі Бонс був штурманом, довгий Джон квартирмейстером. І вони спитали його, де він сховав скарби. «Можете зійти на берег, якщо хочете, і пошукати там, — сказав він у відповідь. — Але, клянусь громом, корабель не чекатиме вас!» Отак він їм і сказав, той Флінт. Через три роки я вже був на іншому кораблі. І знову ми побачили цей острів. «Хлопці, — кажу я, — тут Флінт закопав свої скарби. Причалимо ї знайдемо їх». Каштанові це не сподобалося, але всі матроси були за мене, і ми зійшли на берег. Дванадцять днів ми шукали, і з кожним днем товариші дивилися на мене все лютіше й лютіше. Аж ось одного ранку всі матроси пішли назад на корабель. «А ти, Бенджамін Ганн, залишайся, — сказали вони. — Ось тобі мушкет, лопата и кирка… Лишайся собі тут і шукай грошенята Флінта». Так і сталося. Відтоді, Джім, ось уже три роки я живу тут і ще ні разу не бачив християнських харчів. Ти тільки поглянь на мене, поглянь! Чи схожий я на простого матроса? Ні, кажеш? Та мені й самому здається, що ним я не був ніколи.

Сказавши це, він дивно підморгнув одним оком і боляче вщипнув мене за руку.

— Отак і скажи своєму сквайрові, Джім: Вен і не був ніколи схожий на простого матроса, — вів він далі. — І ще скажи, що Бен три роки жив сам на острові, вдень і вночі, в спеку й дощ. Іноді він згадував свою стареньку матір, ніби вона ще жива (отак і скажи йому), Але більшу частину часу бідолашний Ганн (так і скажи йому), більшу частину часу бідолашний Ганн займався іншими справами. І, кажучи це, щипни його отак, як я.

І він знову з надзвичайно таємничим виглядом ущипнув мене.

— А тоді, — вів він далі, — тоді скажи йому ще от що: Ганн — хороший чоловік (так і скажи), і він добре розуміє різницю, так, добре розуміє різницю між природженим джентльменом і джентльменом долі, до яких він колись належав і сам.

— Гаразд, — сказав я. — Але я погано зрозумів, що ви мені казали. Та це зараз і неважливо, бо я все одно не знаю, як дістатися на корабель.

— Ага, — відповів він, — ось воно в чому справа. Та в мене є човен, який я зробив сам, своїми власними руками. Я ховаю його під білою скелею. У найгіршому випадку ми можемо поїхати на ньому, коли стемніє… Тсс… — увірвав він свою мову. — Що це таке?

Над островом лунко прогримів гарматний постріл, хоча до заходу сонця лишалося ще години дві.

— Вони почали бій! — закричав я. — За мною! Швидше!

І кинувся бігти до стоянки шхуни, забувши про всі свої страхи. Поруч мене легко і швидко біг злополучний остров'янин, взутий у саморобні чув'яки з козячої шкури.

— Ліворуч, ліворуч, — покрикував Бен Ганн. — Завертай ліворуч, братику Джім! Ближче до дерев! Отут я вперше забив козла. Тепер кози сюди не сходять, а тримаються на горі, тому що бояться Бенджаміна Ганна… Ага! Ось і кладовище! Бачиш, могили? Я приходив сюди час од часу, коли мені здавалося, що була неділя, і молився тут над могилами. Ну, звичайно, це тобі не церква, але все-таки виходило досить урочисто. Звичайно, я був один, без капелана, без біблії…

Отак, на бігу, він не переставав говорити, хоч я нічого йому не відповідав. Та він і не чекав відповіді.

Слідом за гарматним пострілом пролунав після невеликої перерви залп з рушниці.

Потім запала тиша, і я побачив, як попереду за лісом, приблизно за чверть милі од нас, замайорів британський прапор.