Острів Скарбів

Розділ XXVIII У ВОРОЖОМУ ТАБОРІ

Багрове світло головешки осяяло середину блокгауза і підтвердило найгірші з моїх здогадок. Пірати захопили будинок і всі наші припаси. І бочка з коньяком, і свинина, і мішки з сухарями були на тому самому місці. Але жодного полоненого я, на свій жах, не помітив. Мабуть, всі мої друзі загинули! Серце моє стислося від горя. Чому я не лишився і не загинув разом з ними?..

У блокгаузі були всі шестеро, які лишилися живі. П'ятеро з них, червоні й опухлі, очумавшись од п'яного сну, схопилися на ноги. А шостий тільки звівся на лікті. Його бліде обличчя й скривавлена пов'язка на голові свідчили, що він поранений, і поранений зовсім недавно. Я пригадав, що під час атаки на блокгауз один з піратів був підстрелений і сховався у лісі. Мабуть, це був він.

Папуга сидів на плечі Довгого Джона і чистив дзьобом пір'я. Сам Сільвер був блідіший і серйозніший, ніж звичайно. Він усе ще носив овій святковий сюртук, в якому прийшов до нас пропонувати перемир'я, але сюртук цей був тепер увесь забруднений глиною і подертий колючими кущами.

— От і маєш! — сказав він. — Та це ж сам Джім Гокінс, хай йому чорт! Завітав у гості, га? Заходь, заходь, ми дуже раді.

Він сів на бочку з коньяком і почав набивати люльку.

— Подай мені вогню, Дік, — попросив він і, докуривши, вів далі: — Дякую, друже. Можеш кинути головешку назад у багаття. А ви, джентльмени, не соромтеся й лягайте. Вам нічого стояти перед містером Гокінсом, він пробачить вам вашу неввічливість, повірте мені! Отже, Джім, — звернувся він до мене, попихкуючи люлькою, — ти завітав до нас. Який приємний сюрприз для бідолашного старого Джона! Я з першого погляду побачив, що ти спритний хлопець. Але ти, виявляється, просто герой!

На. все це, зрозуміло, я не відповідав нічого. Притиснутий спиною до стіни, я намагався сміливо дивитися в очі Сільверові, хоч на серці у мене було важко.

Сільвер спокійно пихнув люлькою кілька разів і заговорив знову.

— Ну, коли вже ти завітав до нас у гості, Джім, — сказав він, — то я побалакаю з тобою. Ти мені завжди був до вподоби, бо в тебе є голова на плечах. Дивлячись на тебе, я згадую себе самого, коли я теж був молодий і гарний. Я увесь час хотів, щоб ти приєднався до нас, дістав свою частку скарбів і помер, у розкошах, багатим джентльменом. І ось ти, синку, прийшов. Капітан Смоллетт — прекрасний моряк, це я завжди скажу. Але занадто крутий щодо дисципліни… «Обов'язок насамперед», — говорить він, і цілком справедливо. А ти потайки втік од капітана. Навіть доктор гнівається на тебе. «Невдячний негідник», — ось що він сказав про тебе. Коротше кажучи, ти не можеш повернутися назад, бо вони тебе не приймуть. І якщо ти не хочеш створити ще третю команду, тобто лишитися на самоті, то повинен приєднатися до капітана Сільвера.

Слова пірата полегшили мій настрій. Отже, мої друзі ще живі. І. хоч я готовий був повірити Сільверу, що вони обурені моїм дезертирством, його слова більше порадували мене, ніж засмутили.

— Я вже не кажу про те, що ти в наших руках, — вів далі Сільвер, — ти і сам це бачиш. Але, про мене, краще переконати, ніж залякати. Якщо подобається тобі морська служба, приєднуйся до нас, а якщо ні, скажи одверто, Джім,_і не бійся. Я говорю з тобою по щирості, побий мене грім!

— Чи повинен я відповідати зараз? — спитав я тремтячим голосом.

У його веселій насмішкуватій балаканині я чув загрозу смерті. Щоки мої палали, а серце стискувалось.

— Хлопче, — сказав Сільвер, — ніхто тебе не силує… Розберися сам. Поспішати нам нікуди: адже це так приємно бути в твоєму товаристві, братику.

— Ну що ж, — відповів я, трохи посміливішавши, — якщо ви хочете, щоб я зробив свій вибір, ви повинні сказати мені, що тут сталося. Чому ви тут і де тепер мої друзі?

— Що тут сталося? — глухо пробурмотів один з піратів. — Ех, багато я віддав би за те, щоб зрозуміти, що саме в нас тут сталося.

— Закрий свій люк, поки тебе не питають! — гнівно увірвав його Сільвер і потім знов лагідно звернувся до мене: — Учора вранці, містер Гокінс, — сказав він, — до нас прийшов доктор Лайвсі з білим прапором. «Капітан Сільвер, — сказав він, — вас зрадили, шхуна пішла геть». Ну що ж, можливо, ми, смокчучи ром і співаючи пісень, проґавили її. Не сперечатимуся, ніхто з нас не стежив за шхуною. Ми вискочили на берег і, клянусь громом, побачили, що наш старий корабель зник. Ніколи в житті не бачив я таких ідіотських пик, як тоді були в моїх матросів. Але, мушу визнати, дурніший за всіх вигляд був у мене. «Що ж, давайте укладати угоду», — сказав доктор. І ми уклали угоду — я та він, — і ось ми дістали ваші припаси, вашу горілку, хмиз, який ви приготували, і весь ваш блокгауз, як то кажуть, від рей до кільсона[41]. Що ж до них, то вони пішли, і я навіть не знаю куди.

Сільвер ковтнув диму і вів далі:

— Ну, а тебе в умову не включили. Ось наші останні слова: «Скільки вас?» — спитав я. «Четверо, — відповів доктор, — і один з них поранений. А щодо цього клятого хлопчиська, то я не знаю, де він, та це мене й не цікавить. Нам гидко про нього й згадувати!» Отак і сказав.

— Це все? — спитав я.

— Все, що тобі треба знати, синку, — відповів Сільвер.

— А тепер мені треба вибирати?

— Більше нічого тобі не лишається.

— Гаразд! — сказав я. — Я не такий дурний і знаю, що мене чекає. Та все одно я не боюся! Відтоді, як я зустрівся з вами, я звик дивитися смерті у вічі. Але спочатку я хочу вам сказати кілька слів, — тут я дуже схвилювався. — По-перше, становище ваше погане. Шхуну ви втратили, скарб втратили, людей своїх втратили. Вся ваша справа провалилась. І якщо ви хочете знати, хто в усьому винен, то знайте: це зробив я і більше ніхто. Я сидів у бочці з-під яблук тієї ночі, коли ми побачили землю, і я підслухав вас, Джон, і тебе, Дік Джонсон, і Гендса, який лежить тепер на морському дні. 1 я розповів про все це своїм друзям. А про шхуну теж знайте, що це я перерізав якірний канат, це я вбив людей, яких ви лишили на її борту, і це я відвів її туди, де вам її ніколи вже не знайти. Ви пошилися в дурні. Я сміюся останнім і не боюся вас анітрішечки. Хочете — вбийте мене, хочете, — лишіть живим, це ваша справа. Але якщо ви залишите мене живим, то я обіцяю забути все минуле, і коли вас судитимуть за піратство, я зроблю все, щоб врятувати вас од мотузки. Тепер ваша черга робити вибір. Моя смерть ніякої користі вам не дасть. А якщо ви залишите мене живим, то я допоможу вам врятуватися від шибениці.

Я замовк, бо задихався від хвилювання. На моє здивування, пірати навіть не ворухнулись і тільки дивилися на мене, мов барани. Не давши їм часу отямитись, я вів далі:

— І ще, містер Сільвер, — сказав я, — вас я вважаю кращим за інших у цій компанії. На випадок моєї смерті, прошу, розкажіть доктору все як було.

— Матиму це на увазі, — сказав Сільвер таким дивним тоном, що я не міг зрозуміти, чи глузує він з мене, чи йому сподобалась моя сміливість.

— А ще пригадайте, — крикнув червонолиций старий матрос на ім'я Морган, якого я колись бачив у таверні Довгого Джона в Брістольському порту, — пригадайте, що саме він пізнав і Чорного Пса!

— І це ще не все, — додав Сільвер. — Він, клянусь громом, той самий хлопчисько, який витяг карту із скрині Біллі Бонса. І тоді й тепер ми сіли на мілину через нього.

— Так покінчимо з ним! — крикнув Морган і вилаявся.

Вихопивши ніж, він скочив на ноги з швидкістю двадцятирічного юнака.

— На місце! — закричав Сільвер. — Хто ти такий, Том Морган? Може, ти вважаєш себе тут за капітана? Клянусь, я тебе навчу дисципліни. Спробуй тільки сперечатися зі мною! Підеш туди, куди вже до тебе пішло чимало молодчиків за останні тридцять років мого життя. На рою або, хай йому чорт, рибам на поживу! Не було ще такої людини, яка не заплатила б жорстоко за те, що пішла проти мене. Запам'ятай це, Том Морган!

Морган замовк, але решта піратів почала виявляти невдоволення.

— Том має слушність, — сказав один.

— Досить мені вже макітрили голову, — пробуркотів другий. — Хай мене повісять, якщо я дозволю знов обдурити себе, Джон Сільвер.

— Джентльмени, хто з вас бажає мати справу зо мною? — проревів Сільвер, нахиляючись уперед і тримаючи в правій руці запалену люльку. — Що ж ви мовчите, хіба у вас язики повідсихали? Кажіть одверто й виходьте наперед. Я не для того прожив стільки років на світі, щоб якийсь п'янюга, що смокче ром цілими бочками, обрізав ніс моєму кораблеві в кінці життя. Ви знаєте наш звичай. Ви всі тут, як ви самі кажете, джентльмени долі. Тож виходьте, я готовий. Хай той, хто наважиться, витягне свій кортик, і я, незважаючи на свою милицю, побачу, якого кольору в нього кишки, перш ніж погасне моя люлька.

Ніхто не ворухнувся. Ніхто не відповів.

— Отак ви завжди, — вів далі Сільвер, знову беручи в рот свою люльку, — смішно навіть дивитися на вас! Як тільки до бою, так у вас бракує пороху. Можете ви розуміти людську мову? Адже я тут капітан, ви самі мене обрали. І ви обрали мене капітаном тому, що я на цілу милю розумніший за вас усіх. Якщо не бажаєте битися зі мною, як личить джентльменам долі, то коріться мені, хай вам чорт! І я вас навчу коритися! Цей відчайдушний хлопчисько мені сподобався. Він показав себе мужчиною вдвічі більше, ніж такі пацюки, як ви. І я вам кажу: спробуйте тільки зачепити його, ви матимете справу зі мною. Ось вам і все!

Запала довга мовчанка.

Я стояв, прихилившись до стіни. Серце моє все ще калатало, наче молот. Але у мене виникла надія на порятунок. Сільвер сидів на бочці, схрестивши руки і покурюючи, спокійний, паче в церкві. Тільки очі його неспокійно бігали, і він потайки стежив за своєю буйного командою. Пірати відійшли в куток і про щось радилися. Голоси їхні лунали в мене у вухах, немов дзюрчання ручаю. Іноді вони оглядалися, і тоді багряне світло головешки падало на їхні збуджені обличчя. Проте поглядали вони більше не на мене, а на Сільвера.

— Ви, здається, хочете щось сказати мені? — спитав Сільвер, плюнувши вбік. — Викладайте. Я готовий вас слухати.

— Прошу пробачення, сер, — відповів один з піратів, — ви добре користуєтеся своїми привілеями, але, може, ви згадаєте і про інші наші звичаї? Команда незадоволена. Команда має свої права, як і всі інші команди. За нашими звичаями ми можемо зібратись і поговорити про начальство. Прошу пробачення, сер, бо поки що ви у нас капітан. Але я хочу скористатися з свого права і піти на нараду.

І, віддавши Сільверові честь за всіма правилами морського статуту, високий хворобливий жовтоокий матрос років тридцяти п'яти попростував до дверей і вийшов з блокгауза. Решта, один по одному, теж пішли за ним: кожен віддавав Сільверові честь і говорив щось, ніби виправдовувався.

— Згідно з нашими звичаями, — сказав один.

— У кубрик на збори, — сказав Морган.

Я і Сільвер лишились віч-на-віч біля палаючої головешки.

Корабельний кухар одразу ж вийняв з рота люльку.

— Слухай, Джім Гокінс, — ледве чутно прошепотів він, — ти на волосинку від смерті, і, що ще гірше, тобі загрожують тортури. Вони хочуть скинути мене. Але не забувай, що я заступився за тебе. Я не збирався цього робити, але ти сказав кілька слів, і я змінив свої плани. Я був у відчаї, що так безглуздо програм цю пру і можу попасти на шибеницю. Але я побачив, що ти свій хлопець. І я сказав собі: «Заступися на Гокінса, Джон, і Гокінс заступиться за тебе. Ти — його остання карта, Джон, а він, клянусь громом, вік теж — твоя остання карта. Послуга за послугу, — вирішив я. — Ти врятуєш собі свідка, коли дійде до суду, а він врятує твою шию».

Я почав потроху розуміти, в чому річ.

— Ви гадаєте, що програли свою справу? — спитав я.

— Атож, хай йому грець! — відповів він. — Якщо шхуни нема, значить, плакала моя голівонька. Справа ясна. Тільки я глянув на бухту, Джім Гокінс, і побачив, що шхуна зникла, то хоч який я упертий, а зрозумів, що ми програли цю гру. А ці хай собі радяться, всі вони — дурні і боягузи. Я спробую врятувати твою шкуру. Але слухай, Джім, послуга за послугу: ти в свою чергу виплутай Довгого Джона з петлі.

Я був дуже вражений: отже, справа їхня дійсно безнадійна, коли сам вожак, старий пірат, просить пощади.

— Все, що зможу, я зроблю, — пообіцяв я.

— То вдаримо по руках! — вигукнув Довгий Джон. — Ти дешево відбувся від смерті, та й я, клянуся громом, маю тепер шанс на порятунок.

Він пошкутильгав до головешки, яка горіла біля дров, і знову розкурив свою люльку.

— Зрозумій мене, Джім, — вів далі Сільвер, повернувшись на старе місце. — У мене ще є голова на плечах, і я тепер вирішив перейти на бік сквайра. Я знаю, що ти відвів шхуну у безпечне місце. Як ти це зробив, я не знаю, але я певен, що корабель цілий і непошкоджений. Гендс і О'Брайєн сплохували. Та я ніколи й не покладався на цих. Зверни увагу: я ні про що тебе не розпитую та й іншим цього не дозволю. Я знаю правила нашої гри і розумію, що я програв. А ти таки молодець, і якщо ми триматимемося разом, то успіх нам забезпечено.

Він націдив у кварту коньяку з бочки і запропонував мені.

— Чи не хочеш покуштувати, братику? Ні? А я вип'ю трохи, Джім. Мені треба підкріпитися, попереду ще багато клопоту. До речі, про клопоти. Навіщо це доктор віддав мені карту, Джім?

Певно, на обличчі моєму з'явився вираз такого здивування, що Сільвер перестав розпитувати далі.

— Так, так, він дав мені карту, — сказав він. — І тут щось є, Джім, щось є… погане або хороше.

Він знову ковтнув коньяку і похитав своєю великою головою, ніби не ждав уже нічого доброго.

Розділ XXIX ЧОРНА МІТКА ЗНОВУ

Під час наради один з піратів увійшов до блокгауза і, насмішкувато, як мені здалося, віддавши Сільверові честь, попросив у нього дозволу взяти головешку. Сільвер кивнув на знак згоди, і пірат пішов геть, лишивши нас у темряві.

— Вітер міцнішає, Джім, — сказав Сільвер.

Він говорив тепер зі мною по-дружньому.

Я підійшов до найближчої бійниці і подивився, що робиться надворі. Багаття майже згасло. Світла воно вже не давало. Тому не дивно було, що змовникам знадобився наш факел. Вони зібралися купкою на укосі перед частоколом. Один з них тримав головешку. Другий стояв на колінах. В руці у нього був розкритий ніж, який виблискував у світлі місяця й факела. Решта, оточивши його, трохи подалися вперед і дивилися, що він робить. На моє здивування, я' помітив, що в нього, крім ножа, є ще якась книжка. Раптом він підвівся з колін, і вся зграя рушила до блокгауза.

— Вони йдуть сюди, — сказав я і став на своє попереднє місце, бо вважав несумісним із своєю гідністю, щоб пірати бачили, як я підглядаю за ними.

— Гаразд, хай ідуть, друже, хай ідуть, — весело відгукнувся Сільвер. — Я зумію їх зустріти як треба.

Двері розчинилися, і п'ятеро піратів, нерішуче зупинившись на порозі, проштовхнули наперед свого товариша.

Коли б не такі обставини, то смішно було б дивитись, як він повільно й боязко пересував ноги, простягши вперед стиснуту в кулак руку.

— Підходь ближче, хлопче, — сказав Сільвер, — і не бійся: я тебе не з'їм. Давай сюди, ледарю, що там у тебе в руці. Я знаю звичаї. Я не чіпатиму депутацію.

Підбадьорений цими словами, пірат сміливіше пішов уперед, передав щось Сільверові з руки в руку і поспішно відбіг назад до своїх товаришів.

Корабельний кухар глянув на свою долоню.

— Чорна мітка! Так я й думав, — промовив він. — Але де ви дістали папір?.. Ого! Слухайте, це віщує нещастя! Ви ж це вирізали з біблії? Який це йолоп порізав біблію?

— Ага! — сказав Морган. — Ось воно! А я що казав? Казав я, що це не до добра?

— Що ж ви наробили? — вів далі Сільвер. — Тепер вам уже всім гойдатися на шибениці. Який це дурень мав при собі біблію?

— Це Дік, — відповів пірат.

— Дік? Ну, Дік, читай молитви, — промовив Сільвер, — одгуляв ти своє. Це я тобі правду кажу.

Але тут утрутився жовтоокий здоровань.

— Годі базікати, Джон Сільвер! — сказав він. — Команда, зібравшись на сходку, як велять звичаї джентльменів долі, вручила тобі чорну мітку. Переверни її, як велить звичай, і подивись, що там написано. Тоді заговориш по-іншому.

— Спасибі, Джордж, — відповів корабельний кухар. — Ти завжди був швидкий у справах і до серця приймаєш наші звичаї. Радий пересвідчитись у цьому, Джордж. Ну, що ж там таке написано? Ага! «Скинуто». Ось воно що! Чудово написано! Справді, наче друкованої Як у книзі. Це ти писав, Джордж? Ти перший матрос у цій команді. Я не здивуюсь, якщо тебе оберуть капітаном. Чи не будеш такий ласкавий дати мені головешку? Люлька моя зовсім згасла.

— Чуєш, ти, — сказав Джордж, — годі вже дурити команду. Послухати тебе — ти такий і сякий, але все-таки злазь із бочки. Ти вже для нас не капітан. Злазь із бочки й не заважай нашим виборам.

— Щось мені здавалося, ніби ти казав, що знаєш усі звичаї, — насмішкувато відповів Сільвер. — Та принаймні коли ти не знаєш, то я знаю їх. Почекай трохи. Я ще тут посиджу. Я ще ваш капітан, майте на увазі. І буду вашим капітаном, аж поки ви виступите з вашими обвинуваченнями, а я відповім на них. А доти ваша чорна мітка не варта й сухаря. Побачимо, що з цього вийде.

— О, — сказав Джордж, — скаржитися тобі нема чого. Ми люди прямі. Ми хочемо діяти чесно. Ось тобі наші обвинувачення. По-перше, ти провалив цей рейс. У тебе не вистачить нахабства заперечувати це. По-друге, ти випустив ворога з цієї пастки. Чому їм хотілося піти звідси? Я не знаю. Але цілком ясно, що їм цього хотілося. По-третє, ти не дозволив нам переслідувати їх у болоті. О, ми бачимо тебе наскрізь, Джон Сільвер! Ти ведеш подвійну гру, це нечесно. І, по-четверте, ти заступився за оцього хлопчиська.

— Це все? — спокійно перепитав Сільвер.

— Цього досить, — відповів Джордж. — Через твої вибрики ми тепер усі рискуємо повиснути в петлі й сохнути на сонці.

— Гаразд. Тепер слухайте мене. Я відповідатиму по черзі на кожен пункт. На все відповім. Ви кажете, що я провалив цей рейс? Гаразд, ви всі знаєте, чого я хотів. І ви всі знаєте, що коли б слухали мене, то ми були б зараз на «Іспаньйолі», живі й здорові, ситі й п'яні, і золото лежало б у трюмі, клянуся громом! А хто перешкодив мені? Хто відштовхував мене, вашого капітана? Хто всунув мені чорну мітку, тільки-но ми висадилися на острів? Хто почав усю цю диявольську музику? Ах, яка пречудова музика — я танцюю разом з вами, та щось дуже нагадують викрутаси у нашому танці смикання повішених у лондонській петлі. А хто все це почав? Андерсон, Гендс і ти, Джордж Меррі! Ти єдиний лишився живий із цих баламутів. І ще маєш нахабство виставляти себе в капітани, ти, що занапастив нас усіх! Хай йому чорт! Та це ж усе просто найзухваліше нахабство в світі!

Сільвер замовк. З обличчя Джорджа і його спільників я бачив, що слова кухаря не пропали марно.

— Це вам по пункту першому! — крикнув «обвинувачений», стираючи піт з лоба; говорив він так запально, що від звуку його голосу двигтіли стіни. — Слово честі, мене нудить від балачок з вами. Нема у вас ні розуму, ні пам'яті, і я дивуюся, що думали ваші мами, коли дозволили вам вийти в море. В море! То це ви джентльмени долі? Штани вам латати, а не морем уходити!

— Ти не лайся, Джон, — сказав Морган. — Відповідай на інші пункти.

— Гаразд, буде й на інші, — підрубав Джон. — Тут їх ціла чортова купа. Ви кажете, що справа наша провалилась. Ах, хай йому чорт, коли б тільки ви зрозуміли, наскільки вона провалилась! У вас би очі рогом стали. Ми тепер так близько від шибениці, що в мене аж шия клякне. Так і бачу, як ми гойдаємось у кайданах, а над нами кружляють круки. Моряки вказують на нас пальцями під час припливу. «Хто це такий?» — запитує один. «Це? Та це ж Джон Сільвер, я знав його добре», — відповідає другий. Вітер гойдає повішених і далеко розносить дзвін кайданів. Ось що загрожує нам усім, кожному синові наших матерів з вини Джорджа Меррі, Гендса, Андерсона та інших невігласів. А коли хочете знати про четверте обвинувачення, про оцього хлопця, то, хай йому чорт, хіба ж він у нас не заложник? Розумієте? Невже ми повинні знищити заложника? Ні, нам цього робити не слід. Можливо, що він наша остання ставка. Вбити цього хлопця? Ні, я цього не зроблю, братки. Ага, я ще не дав відповіді на пункт третій. Ах, багато чого можна сказати про цей пункт. Може, для вас нічого не варті щоденні візити лікаря, лікаря, який закінчив коледж? Твоєму пробитому черепові, Джон, уже не потрібен лікар? А ти, Джордж Меррі, якого б'є пропасниця через кожні шість годин, у якого очі ще й зараз жовті, наче лимон, ти не хочеш лікуватись у лікаря? А може, ви не знаєте, що сюди має незабаром прийти другий корабель на підмогу? Але він прийде вже скоро. І тоді побачимо, чи не зрадієте ви, що зберегли заложника. Потім ще пункт другий: ви обвинувачуєте мене, що я уклав угоду. Та хіба ж ви самі не повзали отут навколішках, благаючи мене укласти її? Ви повзали навколішках, ви малодушничали, ви боялися подохнути з голоду! Та все це дурниці. Не заради цього пішов я на угоду. Дивіться, заради чого!

І він кинув на підлогу аркуш. Я одразу пізнав його. Це була та сама карта на жовтому папері, з трьома червоними хрестиками, яку я колись знайшов у клейонці на дні скрині Біллі Бонса.

Чому лікар віддав її Сільверові, цього я ніяк не міг зрозуміти.

Та якщо мені це важко було зрозуміти, то бунтівники, побачивши карту, зраділи до нестями. Вони накинулись на неї, мов коти на мишу… Вона переходила з рук у руки, один виривав її в іншого. Пірати лаялися, кричали і реготали, наче діти. Можна було подумати, що вони не тільки вже мацають золото руками, а навіть везуть його з собою на кораблі.

— Так, — сказав один, — це карта Флінта, можете бути певні. Отут написано «Дж. Ф.», ще й кривулька внизу, він завжди так розписувався.

— Все це добре, — сказав Джордж, — але як же ми відвеземо скарби, коли в нас немає корабля?

Сільвер раптом зіскочив з бочки і, спираючись рукою на стіну, закричав:

— Застерігаю тебе, Джордж! Ще одне таке слівце, і я тебе викличу на поєдинок. Як? А звідки я знаю? Ти повинен мені це сказати. Ти й усі інші, що погубили мені мою шхуну, а тепер втручаються не в свою справу, щоб вони погоріли! Та куди тобі з твоїм тарганячим мозком вигадати щось путнє! Але ввічливо розмовляти ти можеш і повинен, Джордж Меррі, це ти запам'ятай!

— Правильно, — сказав старий Морган.

— Правильно? Ще б пак! — підхопив корабельний кухар. — Ви згубили корабель. Я знайшов скарб. Так хто ж із нас кращий? Але я складаю з себе своє звання, грім вас побий! Обирайте кого хочете собі за капітана. З мене досить!

— Сільвера! — закричали всі. — Барбекю назавжди! Барбекю — наш капітан!

— Он якої ви тепер заспівали! — крикнув кухар. — Джордж, голубе мій, здається, доведеться тобі почекати іншого випадку. Щастя твоє, що я людина незлоблива. Я ніколи зла не пам'ятаю. А тепер, братки, що робити тепер з цією чорною міткою? Тепер вона начебто ні до чого. Правду я кажу? Дік накликав на себе біду, попсував собі біблію, і все це даремно.

— А може, вона ще згодиться для присяги? — пробурмотів Дік, якого, очевидно, непокоїло кощунство, яке він учинив.

— Біблія з вирізаним аркушем! — жахнувся Сільвер. — Та нізащо в світі! Вона тепер значить не більше, ніж звичайнісінький пісенник.

— Та невже? — вигукнув Дік, чомусь радіючи. — Ну, а про мене, то все-таки її варто зберегти.

— То візьми її, Джім, це тобі на пам'ять, — сказав Сільвер, передаючи мені чорну мітку.

Вона була завбільшки з крону[42] і з одного боку чиста. Дік порізав останню сторінку біблії. На другому боці було надруковано кілька віршів з Апокаліпсиса. Пізніше мені пощастило розібрати тільки два слова: «пси і вбивці». Друкований текст і весь цей бік був замазаний сажею, яка забруднила мені пальці. А на чистому боці вугіллям було виведено одне слово: «Скинуто».

Я зберіг цю чорну мітку як рідкість, хоч від напису вугіллям лишився тепер тільки слід, ніби зроблений нігтем.

На цьому закінчилися події цієї ночі. Незабаром після загальної випивки усі лягли спати. Сільвер обмежився у своїй помсті тим, що відрядив Джорджа Меррі в караул, загрожуючи йому смертю, коли той чогось не догляне.

Довго не міг я склепити очей. Я думав про людину, яку вбив, рятуючи своє життя. Але найбільше я думав про ту небезпечну гру, що її вів Сільвер, який намагався однією рукою тримати в покорі піратів, а другою рукою хапався за всяку соломинку, щоб урятувати своє нікчемне життя. Він мирно спав і голосно хропів. І все-таки в мене серце стискалося від жалю, коли я дивився на цього негідника і думав, якими небезпеками він оточений і яка ганебна смерть чекає його.

Розділ XXX НА СЛОВО ЧЕСТІ

Я прокинувся — та й усі ми прокинулися, навіть вартовий, який закуняв біля дверей, — від дзвінкого голосу, що линув з узлісся:

— Гей, ви, в блокгаузі! Лікар прийшов!

І справді, то був лікар. Хоч я й зрадів, почувши його голос, але мимоволі й збентежився. Я згадав про своє дезертирство, про ту зраду, яку вчинив. І до чого це привело? До того, що я сиджу в полоні у розбійників, які щомиті можуть мене вбити. Мені соромно було глянути лікареві в обличчя. Очевидно, він устав ще затемна, бо тепер тільки розвиднялося. Підбігши до бійниці, я побачив, що він стоїть унизу, по коліна в повзучому тумані, як колись стояв Сільвер.

— Це ви, докторе? Найкращого вам ранку, сер! — весело крикнув Сільвер, ніби він зовсім і не спав. — Та й раненько ж ви прокинулись! Але недарма кажуть, що ранній птах перший знаходить собі їжу. Джордж, ворушися, синку, допоможи лікареві зійти на борт… Усе йде гаразд, докторе, і ваші пацієнти помалу одужують. Вони вже набагато бадьоріші й веселіші.

Так він базікав, стоячи на вершині горба з милицею під пахвою, спираючись однією рукою на стіну блокгауза, — зовсім колишній Джон, наш корабельний кухар, і голосом, і манерами, і сміхом.

— А у нас є сюрприз для вас, сер! — вів він далі. — Один маленький подорожній, хе-хе! Наш новий пожилець, сер. Хлопчина хоч куди. Спав він, як перший помічник капітана, поруч із Довгим Джоном, борт до борту і всю ніч.

Тим часом лікар Лайвсі переліз через частокіл і підійшов до кухаря. І я почув, як голос його змінився, коли він запитав:

— Невже Джім?

— Саме він і є, — відповів Сільвер.

Лікар мовчки зупинився. Здавалося, що він неспроможний рушити з місця.

— Гаразд! — сказав він нарешті. — Дружба дружбою, а служба службою, як ви самі говорите, Сільвер. Оглянемо спочатку наших пацієнтів.

Через хвилину він увійшов до блокгауза і, холодно кивнувши мені головою, заходився оглядати хворих. Він начебто зовсім не турбувався, хоча мав знати, що його життя висить на волосинці серед цих зрадливих демонів. Із своїми пацієнтами він розмовляв так, ніби робив звичайний професіональний візит у тихій англійській родині. Його поводження, очевидно, дуже впливало на піратів. Вони трималися з ним так, ніби нічого не сталося, ніби він усе ще буїв корабельним лікарем, а вони — благонадійними матросами.

— Ти одужуєш, друже, — сказав він молодцеві з забинтованою головою. — Інший на твоєму місці нізащо не вижив би. Мабуть, у тебе голова міцна, мов чавунний казан… А як ти себе почуваєш, Джордж? Та ти увесь жовтий! Печінка в тебе нікуди не годиться. Ти приймав ліки? Скажіть, він приймав ліки?

— Аякже, сер, аякже! Звичайно, він їх приймав, — відгукнувся Морган.

— Бачите, відтоді як я став лікарем бунтівників, або, точніше, тюремним лікарем, — пояснив з найприємнішою посмішкою лікар Лайвсі, — я вважаю для себе справою честі зберегти всіх вас для петлі ціленькими.

Пірати перезирнулись, але мовчки проковтнули цей жарт.

— Дік погано себе почуває, сер, — сказав один з них.

— Погано? — перепитав лікар. — Ану, підійди сюди, Дік, і покажи свій язик. О, зовсім не дивно, що він почуває себе погано! Таким язиком можна лякати й французів. Ще один захворів на пропасницю.

— Ага! — сказав Морган. — От що значить псувати біблії.

— От що значить бути справжніми віслюками, — в тон йому відповів лікар. — У вас просто не вистачило розуму, щоб відрізнити здорове повітря від зараженого і суху місцевість від гнилого болота. Я аж ніяк не здивуюся, якщо вас усіх розтрусить малярія. Отаборитися в болоті! Сільвер, ви дивуєте мене, їй-богу! Ви ж не такий дурень, як інші, але мені здається, що ви не маєте найменшої уяви про те, як оберігати здоров'я своїх підлеглих. Гаразд, — сказав лікар, розподіливши ліки і зробивши своїм пацієнтам вказівки, які вони вислухали покірно, ніби були учнями недільної школи, а не розбійниками. — На сьогодні досить. А тепер, якщо дозволите, я хотів би побалакати з цим хлопцем. — І він недбало кивнув головою в мій бік.

Джордж Меррі стояв біля дверей, відпльовуючись після якихось гірких ліків. Почувши прохання лікаря, він раптом почервонів, обернувся до нього і закричав:

— Нізащо в світі!

І непристойно вилаявся.

Сільвер ударив долонею по бочці.

— Мовчати! — проревів він і подивився на Джорджа, мов розлючений лев. — Докторе, — мовив він уже своїм звичайним тоном, — я був певен, що ви захочете поговорити з Джімом, бо знав, що вам подобається хлопець. Ми всі дуже вдячні вам за ваші турботи, ми, як бачите, довіряємо вам і ковтаєм ваші ліки, як грог. Мені здається, я знайшов умови, які всіх задовольнять. Гокінс, можеш ти мені дати слово честі юного джентльмена, — бо ти все-таки джентльмен, хоч батьки твої бідні, — що нікуди не втечеш од нас?

Я охоче дав йому слово честі.

— Коли так, докторе, — сказав Сільвер, — то перелазьте за частокіл. Коли ви перелізете, я приведу Джіма вниз. Він буде з одного боку частоколу, а ви — з другого, але це не завадить вам побалакати по щирості. Бувайте, сер, і передайте мою шану сквайру та капітанові Смоллетту.

Гнів піратів стримував тільки грізний погляд Сільвера. Але щойно лікар вийшов з блокгауза, як їх лють прорвалась і вони почали обвинувачувати свого капітана у подвійній грі, в тому, що він хоче вигородити тільки себе одного, пожертвувавши інтересами всіх своїх співучасників. Одне слово, вони догадувалися, що Сільвер насправді задумав зробити. Це було так очевидно, що я не міг собі уявити, як він виплутається. Але Сільвер був розумніший за них усіх, разом узятих. До того яс його перемога тієї ночі дуже підвищила його авторитет серед піратів. Він обізвав їх дурнями і йолопами, заявив, що без моєї розмови з лікарем не обійтися, тикав їм карту в обличчя і питав: невже вони хочуть порушити угоду про перемир'я саме в той день, коли можна приступати до розшуків скарбів?

— Ні, клянуся громом! — кричав він. — Ми порушимо угоду, коли настане час. А доти я намагатимуся догоджати лікареві, хоч би мені довелося для цього чистити йому чоботи ромом!

Він наказав розпалити багаття, взяв свою милицю, поклав мені на плече руку і зашкутильгав униз. Пірати лишилися зовсім збентежені, бо Сільвер своєю промовою змусив їх мовчати, але переконати їх йому не пощастило.

— Повільніше, синку, повільніше, — сказав він мені. — Вони можуть накинутися на нас, тільки-но побачать, що ми поспішаємо.

Ми дуже повільно йшли піщаним укосом до місця, де по той бік частоколу чекав на нас лікар. Наблизившись на таку відстань, що нас можна було чути, Сільвер зупинився.

— Хай хлопець розповість, як я врятував йому життя, хоч мене за це хотіли скинути з капітанства, — сказав він. — Можете мені повірити, докторе, коли людина грає так своїм життям, як я, коли їй доводиться грати в орлянку зі смертю, їй хочеться почути хоч одне добре слово! Зважте, будь ласка, що не тільки про моє життя йдеться тепер, йдеться про життя цього хлопчика. Заклинаю вас, докторе, будьте милосердні до мене, дайте мені хоч якусь надію на порятунок, прошу вас!

Сільвер одразу змінився, тільки-но він повернувся спиною до своїх товаришів у блокгаузі. Щоки його запали, голос тремтів, вигляд у нього був наче в мерця.

— Невже ви боїтеся, Джон? — спитав лікар Лайвсі.

— Докторе, я не боягуз. Ні, я не боягуз навіть ось на стільки, — і він показав кінчик пальця. — Коли б я був боягузом, я б цього не казав. Але я кажу одверто: мене проймає морозом, коли згадаю про шибеницю. Ви людина добра й справедлива, ніколи я не бачив кращої людини. І ви не забудете, що я зробив доброго, як і зла не забудете, це я знаю. А тепер я відійду вбік — дивіться — і залишу вас із Джімом. Це ви теж запам'ятаєте, га, докторе?

Мовивши це, він одійшов трохи назад, щоб не чути нашої розмови, сів на пеньок і почав насвистувати. Він поглядав то на мене і лікаря, то на своїх буйних товаришів, які, валяючись на піску, розпалювали багаття, то на будинок, з якого вони виносили свинину та хліб для сніданку.

— Отже, Джім, — сумно сказав лікар, — такі твої справи. Що посіяв, те й пожнеш, мій хлопчику. Та в мене сили не вистачає докоряти тобі. Одне тільки скажу: коли б капітан Смоллетт був здоровий, ти не насмілився б утекти. Але він лежав поранений і не міг завадити тобі, їй-богу, ти вчинив нечесно.

Визнаю, що тут я почав схлипувати.

— Докторе, — сказав я, — прошу, не лайте мене! Я сам уже досить себе лаяв. Життя моє висить на волосинці, і коли мене не вбили, то тільки тому, що Сільвер оборонив мене. Вірте мені, докторе, я можу вмерти, але я не боюся смерті, я боюся тільки тортур. Коли вони почнуть катувати мене…

— Джім… — перебив мене лікар, і голос його затремтів, — Джім, я цього не можу допустити. Перелазь швидше через паркан і тікаймо.

— Докторе, — відповів я, — адже я дав слово честі.

— Знаю, знаю! — вигукнув він. — Та що ж робити! Я візьму ганьбу на себе, хлопчику. Але я не можу кинути тебе тут. Стрибай! Один стрибок, і ми втечемо, як антилопи.

— Ні, — відповів я. — Ви знаєте, що й ви так не зробили б. Ні ви, ні сквайр, ні капітан. І я теж цього не зроблю. Сільвер повірив мені, — я дав слово, і я піду назад. Але, докторе, ви не дали мені закінчити. Коли вони почнуть катувати мене, то я можу проговоритися, де захована шхуна. Бо ж мені пощастило, хоч і з великим риском, забрати у них шхуну. Вона тепер стоїть у Північній бухті, на південному березі, саме на межі припливу. Її можна звідти вивести.

— Корабель?! — вигукнув лікар.

Я коротко розповів йому про свої пригоди, і він мовчки вислухав мене.

— Тут щось дивне, — сказав він, коли я закінчив. — На кожному кроці ти рятуєш нам життя. І як ти можеш думати, що ми допустимо, щоб ти загинув? Це була б погана нагорода тобі, хлопчику, за все те, що ти для нас зробив. Ти викрив змову. Ти знайшов Бена Ганна. Кращої справи ти ще ніколи не робив і не зробиш, хоч би прожив до ста років. Цей Бен Ганн — ой-ой-ой! До речі, про Бена Ганна… Сільвер! — гукнув лікар. — Сільвер! Я хочу порадити вам, — продовжив він, коли кухар знову наблизився, — не дуже поспішайте шукати скарб.

— Сер, я з усієї сили намагатимусь відтягти це діло, — відповів Сільвер. — Але тепер, прошу пробачення, я зможу врятувати життя собі й цьому хлопцеві, тільки шукаючи скарб. Я кажу цілковиту правду.

— Гаразд, Сільвер, — відповів лікар, — коли так — шукайте. Але я дам вам ще одну пораду: бережіться криків, коли шукатимете скарби.

— Сер, — сказав Сільвер, — ви сказали мені або надто багато, або надто мало. Що вам треба? Чому ви залишили блокгауз? Чому ви віддали мені карту? Цього я не знав і не знаю. А тим часом я сліпо виконував ваші накази, хоч ви й нічого не обіцяли. А тепер якісь нові таємниці. Якщо ви не хочете прямо сказати мені, що ви маєте на думці, то так і кажіть. Але тоді мені доведеться випустити кермо.

— Ні, — задумливо промовив лікар, — я не маю права сказати вам більше. Це не моя таємниця, Сільвер. Інакше, даю вам слово, я б усе вам розповів. Але скажу вам навіть трохи більше, ніж маю на те право. Щоправда, за це мені попаде від капітана! Але слухайте, я дам вам маленьку надію, Сільвер: якщо ми обидва видеремося з цієї вовчої ями, я докладу всіх. зусиль, щоб урятувати вас од шибениці.

Обличчя Сільвера засяяло.

— Сер, навіть рідна мати не могла б мене втішити краще за вас! — вигукнув він.

— Це перше, що я можу вам сказати, — додав лікар. — І друге: тримайте хлопчика біля себе, а коли нам потрібна буде підмога, кличте мене. Я спробую виручити вас, і тоді побачите, що я не кидаю слів на вітер… Бувай, Джім.

Лікар Лайвсі потиснув мені руку через частокіл, кивнув головою Сільверові і швидко пішов у ліс.

Розділ XXXI ШУКАННЯ СКАРБІВ. ВКАЗІВНА СТРІЛКА ФЛІНТА

— Джім, — звернувся до мене Сільвер, коли ми лишилися самі, — я врятував життя тобі, а ти — мені. Цього я не забуду. Я бачив, як лікар підмовляв тебе втекти, краєчком ока, але бачив. І бачив я, як ти відмовився, Джім. Хоч мені не чутно було слів. Цього я теж не забуду. Сьогодні вперше після невдалої атаки на фортецю побачив я промінь надії, і це тільки завдяки тобі. А тепер, Джім, ми підемо шукати скарб, як-то кажуть, з заплющеними очима, — і мені це не подобається. Але ми з тобою триматимемося разом, пліч-о-пліч і врятуємо свої шиї, незважаючи на всі примхи долі.

Один з піратів гукнув нам від багаття, що сніданок уже готовий. Ми всі посідали на піску біля вогню і почали закушувати сухарями та смаженою свининою. Пірати розвели величезне багаття, на якому можна було б засмажити цілого бика. Вогонь так палахкотів, що до нього підходили тільки з навітряного боку, та й то дуже обережно. Так само марнотратно розкидали пірати й провізію: вони насмажили свинини втроє більше, ніж було потрібно. А один з них, регочучи, кинув залишки сніданку в огонь, який затріскотів ще дужче від такого незвичайного палива.

Ніколи в своєму житті я не бачив людей, які були б більш недбалі і які так зневажали б завтрашній день. Все вони робили абияк, знищували запаси, куняли на варті і, незважаючи на спалахи відчайдушної сміливості, не були здатні ні на які довгі воєнні дії.

Навіть Сільвер, який снідав, сидячи окремо з Капітаном Флінтом на плечі, жодним словом не докорив їм за марнотратство. Це найбільше вразило мене, бо я знав, який він обережний і завбачливий чоловік.

— Ех, братки, — сказав він, — щастя ваше, що Барбекю думає за вас своєю головою. Я таки домігся, чого хотів. Звичайно ж, корабель у них. Де саме вони сховали його, я ще не знаю. Але як тільки ми виконаємо скарби, ми обнишпоримо весь острів і знову захопимо шхуну. У нас, братки, є шлюпки, і в цьому наша перевага.

Отак промовляв він, набиваючи собі рот смаженою грудинкою. Він вселяв їм надію, він поновлював свій похитаний авторитет, підбадьорюючи водночас, як мені здалося, і самого себе.

— А наш заложник, — вів він далі, — мав сьогодні останню свою розмову з друзями. З його розмов я довідався про все, про що мені треба було знати, Д спасибі йому за це. Та більше він нам уже не потрібен. Я поведу його на шворці, коли ми підемо шукати скарби. Ми ще зберігатимемо його на деякий час, про всяк випадок. Але як тільки ми відшукаємо скарб та корабель і вийдемо в море всією веселою компанією, — о, тоді ми таки побалакаємо з містером Гокінсом як слід і подякуємо йому за все, що він для нас зробив.

Не дивно, що пірати тепер повеселішали.

Зате я відчув себе дуже погано. Якщо новий план Сільвера здійсниться, то, безперечно, цей зрадливий чоловік не вагатиметься ні хвилини. Він веде гру на два фронти і, безперечно, обере волю та багатство пірата, а не обіцяний порятунок від шибениці, на що він тільки й міг розраховувати, переходячи на наш бік.

Та навіть коли обставини змусять Сільвера виконати слово, що його він дав лікареві Лайвсі, мені все одно загрожує смертельна небезпека. Якщо пірати викриють зраду Сільвера, то як зможемо ми вдвох — він, каліка, і я, хлопчак, — захищати своє життя проти п'яти здоровенних і озвірілих моряків?

Додайте до цих подвійних побоювань ще й те, що мене непокоїла дивна й таємнича поведінка моїх друзів. Чому вони залишили блокгауз? Чому вони віддали карту, що означає таємнича пересторога лікаря Сільверові: «Бережіться криків, коли шукатимете скарби»? Ви охоче повірите, що після всього цього меті і але ніяк не хотілося снідати, і я з поганим настроєм поплентався за своїми тюремниками шукати скарби.

Дивним видовищем були б міг, коли б хтось міг спостерігати нас: усі в засмальцьованих матроських куртках, усі, крім мене, озброєні до зубів. У Сількора висіли аж дві рушниці, — одна на спині, друга на грудях. Крім того, він заткнув за пояс кортик і засунув у кишені два пістолети. Завершуючи все, на плечі у нього врочисто сидів Капітал Флінт, який без кінця вигукував всякі морські приповістки. Мене прив’язали шпоркою, кінець якої Сільвер тримав то у вільній руці, то у міцних зубах. Слово честі, мене вели, мов прирученого ведмедя.

Усі пірати щось тягнули: одні несли лопати і ломи — саме їх у першу чергу вивантажили вони з «Іспаньйоли», — другі солонину й горілку на обід. Вся провізія, як я помітив, була з наших припасів. Очевидно, Сільвер учора сказав правду, що коли б він не уклав угоди з лікарем, то піратам, які втратили корабель, довелося б пити саму воду та їсти дичину, яку пощастило б підстрелиш.

Але навряд чи вода припала б їм до смаку. Крім того, моряки здебільшого погані мисливці. Та коли в них було так мало харчів, то навряд чи було в них багато пороху. Отак споряджені, ми всі — навіть і поранений у голову пірат, якому слід було б лишатися в холодку, — вирушили один за одним до бухти, де нас чекали дві шлюпки. Навіть і шлюпки мали на собі сліди недбалого поводження піратів: обидві шлюпки були в грязюці, а на одній поламана лавка. Пірати вирішили взяти з собою для певності обидві шлюпки, і ми, розділившись на дві партії, посідали у шлюпки й відчалили од берега.

У дорозі почалися суперечки про карту. Чорний хрестик на ній був занадто великий і не міг точно означати місце. Пояснення на її звороті теж були не дуже виразні. Написано там було, якщо пригадує читач, таке:

Отже, високе дерево правило за вихідну точку. Прямо перед нами бухту замикало плоскогір'я у двісті-триста футів заввишки, що на півночі з'єднувалося з південним схилом Підзорної Труби, а на півдні переходило у скелясту вершину, що мала назву Бізань-щогли. На плоскогір'ї росли і високі й низькі сосни. Подекуди здіймалися окремі сосни-велетні, що були вищі на сорок-п'ятдесят футів за своїх сусідок. Яке саме з цих дерев позначив Флінт на карті, можна було визначити тільки на місці з допомогою компаса.

Та, незважаючи на це, кожен пірат одразу ж обрав собі якесь дерево на свій смак і твердив, що це саме і є «високе дерево Флінта». Тільки Довгий Джон знизував плечима і радив їм почекати, поки вони приїдуть на місце.

За вказівками Сільвера ми зберігали сили і не дуже налягали на весла, щоб не втомитися передчасно. Після досить довгого плавання ми причалили в гирлі другої річки, що протікала по лісистому узгір'ю Підзорної Труби. Звідти, повернувши трохи ліворуч, ми почали сходити на плато.

Спочатку нам довелося поволі пробиратися в густих заростях і йти по багнистому грунту. Але мало-помалу гора ставала крутішою, ми почали йти по камінню серед високої і вже не такої густої рослинності. Ми наближалися до найкращої частини острова. Замість трави по землі слався запашний дрік і чагарник з розпуклими квітами. Серед зелених заростей мускатного горіха подекуди височіли червонуваті стовбури величезних сосен. Запах хвої і мускату змішувався з ароматом квітів. Свіже повітря діяло на нас, незважаючи на полуденну спеку, бадьорою прохолодою.

Загін розбійників розсипався віялом у різні боки і, пробираючись крізь хащі, весело перегукувався.

Сільвер ішов посередині, трохи відставши од інших. Він дуже втомився, підіймаючись на вкритий гравієм укіс: Я йшов за ним, прив'язаний на шворці. І не раз доводилось мені подавати йому руку і підтримувати його, коли він спотикався.

Отак пройшли ми щось із півмилі і вже піднялися на вершину плато, коли раптом ліворуч пролунав зляканий крик пірата. Він кричав знову й знову, і всі побігли до нього.

— Не може бути, щоб він знайшов скарб! — сказав старий Морган, пробігаючи повз нас. — Ми ж іще не дійшли до того дерева.

І справді, прийшовши піратові на підмогу, ми побачили, що йдеться зовсім не про скарб. Біля підніжжя великої сосни лежав скелет людини. Виткі трави обплели його густою сіткою, зрушивши з місця деякі дрібні кістки. Подекуди на ньому збереглися рештки зотлілого одягу. Я певен, що не було серед нас такого, в кого б мурашки не поповзли по спині.

— Це моряк, — сказав Джордж Меррі, який був сміливіший за інших, і, підійшовши до скелета, почав оглядати залишки одягу. — Принаймні на ньому було добре морське сукно.

— Звичайно, моряк, — сказав Сільвер. — Гадаю, що ти не сподівався знайти тут епіскопа? Але от лежить він якось дивно. Вам це не здається?

І справді, скелет лежав у неприродній позі.

Не знаю вже чому (може, це зробили птахи, які дзьобали його, або ж рослини, що оповили труп), але він лежав навитяжку, прямий мов стріла. Ноги його вказували в один бік, а руки, піднесені над головою, як у плавця, що готується стрибнути, — в інший.

— Еге, я вже дещо зрозумів, своєю старою довбешкою, — сказав Сільвер. — Це компас. Так, так. А он і вершина Острова Скелета випинається, мов зуб. Перевірте-но за компасом, куди показує цей мрець.

Перевірили. Скелет справді показував на Острів Скелета, а компас потвердив напрямок схід-південь-схід і на схід.

— Так я й думав! — вигукнув кухар. — Це вказівна стрілка. Значить, отам Полярна зоря, а отам веселі долари. Клянуся громом, у мене все холоне, коли я згадаю Флінта. Це один з його веселих жартів. Помилки не може бути. Їх було шестеро, а він один, і він згубив їх усіх. А потім з одного мерця змайстрував собі компас… Довгі кості, на черепі руде волосся. Еге, та це ж Аллардайс, щоб мені провалитися! Пригадуєш Аллардайса, Том Морган?

— Ще б пак, — відповів Морган, — як не пам'ятати! Він мені гроші був винний та ще й забрав мій ніж, коли їхав на острів.

— Отже, ніж повинен бути десь тут, — промовив інший розбійник. — Флінт не такий був чоловік, щоб нишпорити по кишенях моряка. А птахам ніж той ні до чого…

— Хай йому чорт, це правильно! — вигукнув Сільвер.

— Проте тут нічого немає, — сказав Меррі, увалено оглядаючи землю, — жодного мідяка, навіть табакерки немає. Щось це мені здасться дивним.

— Так, справді дивно, — погодився Сільвер. — І мені це не подобається. От, бодай йому!.. Знаєте, братки, коли б Флінт був живий, погано нам довелося б. Їх було шестеро — нас теж шестеро, — і ось від них лишилися самі тільки кістки.

— Ні, він помер. Я його власними очима бачив мертвого, — сказав Морган. — Віллі привів мене. Флінт лежав з мідяками на очах.

— Мертвий-то він мертвий, — сказав пірат з пов'язкою на голові. — Та якщо кому й бродити по землі після смерті, то це, звичайно, Флінту. До того ж важко він помирав, цей Флінт.

— Атож, помирав він кепсько, — погодився другий. — То лаявся, то вимагав рому, то ревів свого улюблену пісню «П'ятнадцять хлопців на скрині мерця». Правду кажучи, не дуже я люблю цю пісню від тих часів. Було дуже жарко, а повітря спокійне-спокійне, і я ясно чув слова цієї пісні, що зливалися з передсмертним хрипінням Флінта.

— Рушай, рушай! — сказав Сільвер. — Годі базікати. Він помер і тепер уже не встане, це точно. Та й привиди блукають тільки ночами, а нині день… Облишмо розмови про покійника, на нас чекають дублони.

Ми рушили далі. Але хоч сонце світило яскраво, пірати вже не розбігалися й не перегукувалися голосно, як раніше. Вони трималися купкою і розмовляли майже пошепки. Такий жах нагнав на них мертвий моряк.

Розділ XXXII ШУКАННЯ СКАРБІВ. ГОЛОС СЕРЕД ДЕРЕВ

Почасти під впливом поганого настрою, а почасти для того, щоб дати відпочинок Сільверові і хворим піратам, наш загін зробив привал, як тільки ми піднялися на вершину плато.

Плато було трохи схилене на схід, і з того місця, де ми сиділи, відкривалися краєвиди в обидва боки. Попереду за верхівками дерев видно було Лісистий мис, оточений піною прибою. Позаду лежали протока й Острів Скелета, з-за якого за мисом і низьким східним берегом видно було відкрите море. Просто перед нами піднімалася Підзорна Труба, наїжачена соснами і перекраяна темними проваллями.

Тишу порушували тільки віддалений гуркіт прибою та дзижчання незчисленних комах. Жодної людини навколо, жодного паруса на морі. Велич краєвиду збільшувала почуття самотності.

Сільвер, сидячи на землі, вимірював щось за компасом.

— Отут три високих дерева, — сказав він, — і всі вони на прямій лінії від Острова Скелета. «Плече Підзорної Труби», гадаю, отам. Тепер і дитина змогла б знайти скарб. По-моєму, краще спочатку пообідати.

— Мені щось не дуже хочеться їсти, — пробурмотів Морган. — Згадав про Флінта, так апетит геть пропав.

— Дякуй своїй зорі, синку, що Флінт помер, — сказав Сільвер.

— Ну й пика ж у нього була, як у диявола! — вигукнув, здригаючись, третій пірат. — Зовсім синя!

— Це від рому, — додав Меррі. — Синя! Ще б не бути синьою! Від рому посинієш, це точно сказано.

Відтоді як вони знайшли скелет і згадали про Флінта, пірати розмовляли майже пошепки, їхні голоси не порушували лісової тиші. І раптом з-за дерев перед нами чийсь тонкий, високий тремтячий голос заспівав так добре знайому пісню:

Ніколи я не бачив, щоб люди так лякались, як злякалися цього разу пірати. Обличчя їхні аж позеленіли. Хто схопився на ноги, хто судорожно уп'явся руками в товаришів. Морган з переляку впав на землю і поповз.

— Це Флінт! — закричав Меррі.

Пісня увірвалася так само несподівано, як і почалася, начебто хтось затулив співакові рот. У ясному сонячному повітрі серед зелених дерев далекий спів здавався мені досить приємним і мелодійним. Тим дивнішим був для мене переляк моїх супутників.

— Ходімо, — сказав Сільвер, ледве ворушачи сірими, як попіл, губами. — Нічого страшного. Тримайтеся! Звичайно, все це досить чудно, і я не знаю, хто там із нас глузує, але я певен, що то не мрець, а жива людина.

Кажучи це, він трохи підбадьорився, і обличчя його знову почервоніло. Та й усі пірати під впливом його слів теж ніби почали заспокоюватись. Але здалеку знову почувся той самий голос. Тільки тепер він не співав, а кричав, і його крик прокотився тихою луною в розколинах Підзорної Труби.

— Дарбі Мак-Гроу! — голосив він, і в цьому голосінні вчувалися сльози. — Дарбі Мак-Гроу! Дарбі Мак-Гроу! — знову й знову повторював він, а потім, вигукнувши лайку, завив: — Дарбі, подай мені рому!

Пірати остовпіли, вирячивши очі. Голос давно завмер, а вони все ще стояли і мовчки переглядалися.

— Все ясно, — прошепотів один, — треба тікати.

— Це були його останні слова, — простогнав Морган, — його останні слова перед смертю.

Дік витяг свою біблію і заходився молитися. Перш ніж вирушити в море і стати піратом, Дік виховувався у побожній родині.

Тільки Сільвер витримав. Зуби його цокотіли з переляку, але він ще не здався.

— Ніхто на цьому острові ніколи й не чув про Дарбі, — пробурмотів він розгублено, — ніхто, крім нас… — Потім він опанував себе і крикнув: — Братки! Я прийшов сюди викопати скарб, і ні людина, ні диявол не зможе перешкодити мені. Я не боявся Флінта живого і, хай йому чорт, не злякаюся його й мертвого. Сімсот тисяч фунтів стерлінгів лежать за якісь чверть милі од нас. Хіба ж коли-небудь джентльмен долі повернеться кормою до такого багатства, злякавшись старого п'яниці з синьою пикою, та ще до того ж і мертвого?

Але ці слова щось не дуже підбадьорили його супутників. Пірати навіть ще більше злякалися цих непоштивих ви разі и на адресу привида.

— Облиш це, Джон, — сказав Меррі. — Краще не ображай привида.

А інші були такі налякані, що не могли промовити й слова. Вони охоче втекли б звідси, та для цього їм не вистачало мужності. Страх примушував їх тулитися до Джона Сільвера, у якого вони мовби благали захисту. А Сільвер справді уже подолав свій страх.

— Привид? Можливо, це й привид, — сказав він. — Але одна річ для мене незрозуміла. Ми чули луну. Але ніхто ніколи не бачив привида з тінню. Так звідки ж могла з'явитися луна, хотів би я знати? Тут щось не так, безперечно.

Цей довід здався мені досить слабким. Але ніколи не можна сказати, що саме впливає найбільше на забобонну людину.

На моє здивування, Джордж Меррі відчув велике полегшення.

— Правильно, так воно і є, — сказав він. — Ну й голова ж у тебе на плечах, Джон! Підтягніться, хлоп'ята! Ми просто взяли неправильний курс. Якщо подумати, то голос цей нагадує голос Флінта, не суперечу, але все-таки не так, щоб дуже… Він більше скидається ще на чийсь голос… на голос…

— Клянусь дияволом, це голос Бена Ганна! — проревів Сільвер.

— Правильно! — крикнув Морган, підводячись із землі й стаючи на коліна. — Це був голос Бена Ганна!

— Та хіба це велика різниця? — запитав Дік. — Бен Ганн теж помер, як і Флінт.

Інші на це тільки зареготали.

— Та хто ж зважав на Бена Ганна? — крикнув Меррі. — Живий він чи мертвий, хто ж його боїться?

Дивно було бачити, як швидко отямилися ці люди. На їхніх обличчях знову з'явився рум'янець. За кілька хвилин вони вже розмовляли, ніби нічого й не було, і тільки зрідка прислухалися. Не почувши нічого підозрілого, вони зовсім заспокоїлись і, закинувши інструменти за плечі, рушили далі. Меррі йшов попереду, перевіряючи за компасом Сільвера напрям на Острів Скелета. Він сказав правду: ніхто не боявся Бена Ганна ні живого, ні мертвого.

Тільки Дік усе ще тримав свою біблію і боязко оглядався. Та ніхто не співчував йому, а Сільвер навіть глузував з його побоювань.

— Я ж казав тобі, — сміявся він, — казав, що ти попсував собі біблію. Коли на ній не можна навіть клястися, то що ж, по-твоєму, дасть за неї привид? — І він, зупинившись на хвилину, спершись на милицю, ляснув пальцями перед самим носом Діка.

Але Дік не міг заспокоїтися. Скоро мені стало ясно, що хлопець нездужає. Спека, втома і тривога прискорили приступ пропасниці, що її пророкував лікар Лайвсі.

Ми йшли тепер відкритим місцем, шлях наш лежав униз, бо, як я вже казав, плато схилялося на захід. Сосни, великі й малі, росли тут рідко. І навіть у хащах мускатного горіха та азалій раз по раз відкривалися широкі, осяяні сонцем галявини. Пробираючись на північний захід, ми наближалися до плеча Підзорної Труби. Унизу під нами було видно широку західну бухту, де так недавно мене кидало й кружляло у човнику.

Ми дійшли до першого великого дерева. Але компас доказав, що це було не те дерево, яке потрібне нам. То саме сталося і з другою сосною. Третя здіймалася над заростями майже на двісті футів — велетень рослинного світу з червоним стовбуром і завтовшки у кілька обхватів. Під її широкою тінню міг би розміститися цілий загін. Цю сосну можна було бачити далеко з моря і з заходу, і зі сходу, і, мабуть, саме тому Флінт позначив її на карті як морехідний знак.

Але велич цього дерева мало вплинула на моїх супутників; їх більше непокоїла думка, що десь поблизу в його тіні зариті сімсот тисяч фунтів стерлінгів. Думаючи про гроші, вони геть забули про страх. Очі їхні палали, рухи стали поспішними й нервовими.

Всі вони думали тепер тільки про цей скарб, про марнотратське й веселе життя, що чекало кожного з них.

Сільвер, підстрибуючи, шкутильгав на своїй милиці. Ніздрі його роздималися й тремтіли. Він лаявся мов божевільний, коли мухи сідали на його спітніле, гаряче обличчя. Він люто смикав за мотузок, яким я був прив'язаний до нього, і з ненавистю поглядав на мене. Сільвер уже не приховував своїх почуттів, і я читав його думки. Золото було близько, і про все інше він забув. Він забув про свою обіцянку і про лікареве застереження. Він, безсумнівно, хотів викопати скарб, у темряві л очі знайти й захопити «Іспаньйолу», перерізати горлянку кожній чесній людині на цьому острові і відплисти в океан з вантажем злочинців і багатств.

Схвильований цими тривожними думками, я ледве встигав бігти за шукачами скарбу. Раз у раз я спотикався, і тоді Сільвер смикав за мотузку і лаявся, кидаючи на мене вбивчі погляди… Дік плентався позаду всіх. Його била пропасниця, і він бурмотів молитви та лайку. Перед моїми очима мимоволі поставали страшні сцени, що колись відбувалися на цьому плато. Розбійник з посинілим обличчям, той, що вмер у Саванні, співаючи і лаючись, вимагав рому, зарізав тут власними руками своїх товаришів. Ці зарості, такі мирні тепер, тоді були сповнені передсмертними зойками. І мені здавалося, що я чую їхній відгомін.

Ми вийшли з заростей.

— Гей, братки, за мною! — крикнув Меррі.

І ті, що йшли попереду, побігли.

Раптом за якихось десять ярдів пірати зупинилися. Вони щось закричали. Сільвер стрибав на своїй милиці наче скажений. За якусь мить ми теж зупинилися мов укопані.

Перед нами була велика яма, викопана, очевидно, давно, бо краї її обсипались, а на дні росла трава. Там лежала поламана кирка й кілька дощок від ящиків. На одній з цих дощок я побачив випалений розпеченим залізом напис «Морж» — назву корабля Флінта.

Все було ясно. Хтось знайшов і забрав скарб. Сімсот тисяч фунтів стерлінгів зникли!

Розділ XXXIII ПАДІННЯ ВАТАЖКА

Чи бачив світ коли таке розчарування? Шестеро піратів стояли, як громом побиті. Сільвер отямився перший. Всі його помисли, мов коні на перегонах, мчали до цього скарбу, і от. за якусь мить все загинуло. Але він швидко опанував себе і змінив план своїх дій раніше, ніж інші встигли зрозуміти, яка з ними сталась біда.

— Джім, — прошепотів він, — візьми оце і будь напоготові.

І він дав мені двоствольний пістолет.

Водночас він почав спокійно посуватися на північ і за кілька кроків перейшов на другий бік ями, яка тепер відокремлювала нас від решти піратів. Потім глянув на мене й кивнув головою, ніби кажучи: «Погані справи». Я й сам був такої думки. Сільвер дивився на мене тепер приязно. Мене так обурили його зради, що я не втримався й прошепотів йому:

— Ви ще раз перейшли на інший бік.

Та він не встиг мені нічого відповісти. Пірати, лаючись і вигукуючи, почали стрибати в яму і нишпорити в ній, розкидаючи дошки. Морган знайшов одну золоту монету. Він взяв її в руки, лаючись на всі заставку. Ця монета в дві гінеї кілька секунд переходила з рук в руки.

— Дві гінеї! — проревів Меррі, простягаючи монету Сільверові. — Так оце твої сімсот тисяч фунтів? Ти, здасться, майстер укладати вигідні угоди? Тепер ти бачиш, що виходить з твоїх угод, дерев'яна твоя голова?!

— Рийте, рийте ще, хлоп'ята, — холодно й насмішкувато проказав Сільвер. — Ви ще там знайдете кілька земляних горіхів, які так полюбляють свині.

— Кілька горіхів! — несамовито заверещав Меррі. — Братки, ви чули, що він сказав? Кажу ж вам: він усе знав раніше! Гляньте йому в обличчя, там усе написано.

— Ех, Меррі, — промовив Сільвер. — Знову ти пнешся в капітани? Ти, я бачу, упертий хлопець.

Та цього разу всі пірати стояли за Меррі. Вони почали вилазити з ями, люто поглядаючи на нас. А втім, на наше щастя, всі вони вилізли на протилежному боці.

Отак і стояли ми, двоє на одному боці, п'ятеро — на другому, розділені ямою. Ніхто не наважувався завдати першого удару. Сільвер стояв нерухомо. Він пильно стежив за піратами, спираючись на свою милицю. Вигляд у нього був спокійний. Безперечно, він був хоробра людина.

Нарешті Меррі вирішив, що промова допоможе справі.

— Братки, — сказав він, — дивіться, адже їх тільки двоє: один — старий каліка, який привів нас сюди на загибель, а другий — перелякане щеня, у якого я давно хочу вирізати серце. А тепер, братки…

Він підвів руку, готуючись почати напад. Але саме тут — трах! трах! трах! — три мушкетні постріли гримнули з хащі. Меррі упав головою вниз у яму. Пірат з забинтованою головою закрутився, мов дзига, і теж упав, розтягтись поруч з ним. Решта троє щодуху кинулись тікати.

Тієї ж миті Довгий Джон вистрілив з обох стволів свого пістолета в Меррі, який намагався підвестися. Помираючи, Меррі глянув своєму вбивці в очі.

— Джордж, — сказав Сільвер, — тепер ми, здається, поквиталися.

В заростях мускатного горіха ми побачили лікаря, Бена Ганна і Грея. Вони бігли до нас. Мушкети їхні диміли.

— Вперед! — крикнув лікар. — Поспішайте, хлоп'ята! Треба відрізати їм шлях до човнів.

І ми побігли, не розбираючи шляху, продираючись крізь кущі.

Сільвер намагався не відставати од нас. Він так працював своєю милицею, що, за словами лікаря, й здорова людина не витримала б такої роботи. Здавалося, що груди Довгого Джона ось-ось розірвуться від напруги. Але все-таки він одстав від нас ярдів на тридцять, коли ми добігли до укосу.

— Докторе, — кричав він, — та гляньте ж! Нема чого поспішати.

Справді, поспішати було нікуди. Троє піратів, які лишилися живі, бігли далеко від нас у напрямі горба Бізань-щогла. Отже, ми вже відрізали їм шлях до човнів і могли тепер перепочити. Довгий Джон, витираючи піт з обличчя, повільно підступив до нас.

— Дуже вдячний вам, докторе, — сказав він. — Ви саме вчасно приспіли, щоб врятувати мене й Гокінса… А, то це ти, Бен Ганн? — додав він. — Ти, я бачу, молодчина.

— Так, це я, Бен Ганн, — відповів остров'янин, вигинаючись перед Сільвером, наче угор. — А ви, — додав він, помовчавши, — як ви себе почуваєте, містере Сільвер? Здається, непогано?

— Бен, Бен, — пробурмотів Сільвер, — подумати тільки, яку штуку ти мені утнув!

Лікар послав Грея по кирку, яку кинули пірати-втікачі. Поки ми йшли повагом униз до шлюпок, лікар коротко розповів мені, що сталося за час моєї відсутності. Сільвер жадібно прислухався до кожного слова. Вен Ганн, напівбожевільний остров'янин, був головним героєм у всій цій історії.

Під час своїх блукань по острову Бен знайшов скелет, а потім і скарб. Це він почистив кишені скелета і викопав гроші, це його ручку від кирки ми бачили на дні ями. На своїх плечах він помалу переніс усе золото з-під високої сосни в печеру на горбі в північно-східній частині острова, де й заховав його в безпечному місці за два місяці до прибуття «Іспаньйоли».

Лікар довідався про все це від нього самого при першій же зустрічі, в день атаки на блокгауз. Побачивши на другий день, що шхуна зникла з бухти, лікар пішов до Сільвера, віддав йому непотрібну тепер карту, віддав йому всі продовольчі запаси, бо у Бена Ганна в печері було вдосталь солонини з козячого м'яса. Лікар віддав Сільверові все, щоб мої друзі могли спокійно перейти з блокгауза на вершину горба, де їм не загрожувала малярія і де вони могли оберігати скарби.

— Що ж до тебе, Джім, — сказав лікар, — то мені було дуже боляче за тебе, але, я насамперед мав піклуватися про тих, хто виконував свій обов'язок. А ти не був серед них, і в цьому ти сам був винен.

Але того ранку, коли він побачив мене в полоні у піратів, він зрозумів, яка небезпека загрожує мені, коли пірати побачать, що скарб зник. Тому лікар поспішно прийшов до печери, взяв з собою Грея і Бена Ганна, залишив сквайра охороняти пораненого капітана і попростував до великої сосни. Побачивши в дорозі, що ми йдемо далеко попереду, він надіслав нам навздогін Бена Ганна, який умів швидко бігати. Бен спромігся добре налякати забобонних піратів. А за цей час лікар і Грей устигли зробити засідку біля ями до нашого прибуття.

— Ах, — сказав Сільвер, — моє щастя, що зі мною був Гокінс! Не будь його, ви дозволили б розірвати старого Джона на шматки і навіть оком не змигнули б.

— Авжеж! — весело відповів лікар Лайвсі.

Тим часом ми дійшли до шлюпок. Одну з них лікар одразу розбив киркою, щоб вона не дісталась розбійникам, а на другій ми попливли навколо острова до Північної бухти.

Плисти довелося миль вісім-дев'ять. Сільвер, хоч мало не вмирав від утоми, сів на весла, як і всі ми. Незабаром ми вийшли з протоки у відкрите море. На морі був штиль. Ми обігнули південно-східний виступ острова, той самий, де чотири дні тому тягли на буксирі «Іспаньйолу».

Пропливаючи мимо двоголової гори, ми побачили вхід у печеру Бена Ганна, а біля неї чоловіка, який стояв, спершись на мушкет. То був сквайр. Усі ми помахали йому хустинками й тричі прокричали «ура», причому Сільвер кричав голосніше за всіх.

Проїхавши ще три милі, ми увійшли в Північну бухту і побачили «Іспаньйолу». Приплив зняв її з мілини, і тепер вона погойдувалася на воді. Коли б вітер був міцніший або течія швидша, то нам уже ніколи не довелося б побачити її. Корабель або вийшов би за течією у відкрите море, або розбився б об берег. Але, на щастя, корабель наш був цілий, коли не зважати на роздертий грот. Ми спільними зусиллями спустили у воду запасний якір і відчалили на шлюпці до П'яної бухти — найближчого пункту від скарбу Бена Ганна. Потім Грей один повернувся в човні на «Іспаньйолу» вартувати там уночі.

Від берега до входу в печеру підійматися було неважко. Там нас зустрів сквайр.

Зі мною він поводився дуже люб'язно й привітно, але ні слова не сказав про мою втечу — ні поганого, ні доброго. Проте коли Сільвер ввічливо віддав йому честь, він спалахнув гнівом.

— Джон Сільвер, — сказав він, — ви жахливий негідник і самозванець. Мене умовили не переслідувати вас, сер. Гаразд, я цього не робитиму. Але мерці, сер, висять у вас на шиї, мов величезні жорна…

— Щиро дякую, сер, — відповів Довгий Джон, знову віддаючи йому честь.

— Не смійте мені дякувати! — крикнув сквайр. — Через вас я порушую свій обов'язок. Відійдіть од мене геть!

Після цього ми всі увійшли в печеру. Це було досить просторе приміщення, повне свіжого повітря. З-під землі пробивалося джерело з кристально-чистою водою і впадало в маленьке озерце, заросле густою папороттю. Долівка була піщана. Перед великим вогнищем лежав капітан Смоллетт. А в далекому, погано освітленому кутку печери я помітив великі купи монет і злитків золота. То були скарби Флінта — ті самі скарби, заради яких ми зробили таку далеку і важку подорож, заради яких загинули сімнадцять чоловік з екіпажу «Іспаньйоли». А скільки крові й страждань коштувало зібрати ці скарби! Скільки добрих кораблів пішло на дно, скільки хоробрих людей пройшло з зав'язаними очима по дошці, скільки було випалів гармат, скільки ганьби, брехні й жорстокості! Цього, мабуть, ніхто з живих не міг би сказати. Але було ще троє на цьому острові — Сільвер, старий Морган і Бен Ганн, — і кожен з них брав участь у цих страшних злочинах, і кожен марно сподівався тепер дістати свою частку багатства.

— Заходь, Джім, — сказав капітан. — Ти, по-своєму, можливо, й непоганий хлопець, але даю тобі слово, що ніколи більше я не візьму тебе в море, бо ти з породи любимчиків: робиш усе, як сам хочеш… А, це ти, Джон Сільвер! Що привело тебе до нас?

— Повернувся до виконання своїх обов'язків, сер, — відповів Сільвер.

— Ага! — промовив капітан.

І більше не додав ні звуку.

Чудову вечерю мав я того вечора. Усі друзі були зо мною. Якою смачною здалася мені козлятина Бена Ганна, яку ми запивали старим вином, узятим з «Іспаньйоли»! Я певний, що ніколи не було веселіших і щасливіших людей, ніж ми. Сільвер сидів позаду всіх, далі від світла вогнища, але їв з апетитом, весело реготав разом з усіма і швидко схоплювався з місця, коли щось треба було подати. Одне слово, це знову був той самий запопадливий, ввічливий кухар, яким він прийшов на «Іспаньйолу» на початку нашої подорожі.

Розділ XXXIV І ОСТАННІЙ

Наступного дня зранку ми заходилися працювати. До берега було не менше милі. Треба було перетягти туди все наше золото і перевезти його шлюпкою на «Іспаньйолу» — важка робота для стількох людей. Нас мало турбували три пірати, які десь блукали на острові, бо ми гадали, що надовго відбили у них бажання до нападів. Але на всяк випадок ми лишили одного вартового на вершині горба.

Працювали ми не покладаючи рук. Бен Ганн і Грей возили у човні золото на корабель, а решта зносили його на берег. Золото дуже важкий метал: два золотих злитки ми зв'язували докупи мотузком і завдавали один одному на плечі; більше двох злитків один чоловік не міг піднести. Мене, зважаючи на мої слабкі сили, лишили в печері й веліли насипати гроші в мішки з-під сухарів.

Як і в скрині Біллі Бонса, тут були найрізноманітніші монети, але, зрозуміло, їх було куди більше. Я з великою цікавістю розбирав їх. Монети англійські, французькі, іспанські, португальські, джорджі й луїдори, дублони й гінеї, муадори й цехіни, монети з зображеннями всіх королів Європи за останні сто років, дивні східні монети, покриті химерними візерунками, круглі монети й чотирикутні монети, монети з дірками в середині, щоб їх можна було носити замість намиста на шиї, — у цій колекції були зібрані гроші всього світу. Їх було багато, як осіннього листя в лісі. Від роботи з ними у меті заболіла спина й пальці.

День минав за днем, а нашій роботі не було видно кінця. Зранку беручися до справи, ми надвечір навантажували на корабель ціле багатство. Але не менше багатство чекало нас наступного ранку. І весь цей час ми нічого не чули про трьох бунтівників, які лишилися на острові.

Нарешті — якщо не помиляюсь, на третій вечір, — коли ми з лікарем удвох гуляли на горбі, знизу, з непроглядної пітьми, вітер доніс до нас чи то крики, чи то спів. Проте це було так далеко, що ми ледве вловили звуки.

— Змилуйся, небо, над нами, — сказав лікар, — то бунтівники.

— Ще й п'яні, сер, — почув я за спиною голос Сільвера.

Сільвер, треба сказати, користався тепер повною волею, і хоч ми зневажали його, він тримався з нами невимушено, як привілейований і дружелюбний слуга. Він ніби не помічав загальної зневаги до себе і намагався бути всім у пригоді. Але поводилися всі з ним, наче з собакою. Всі, крім Бена Ганна, який усе ще боявся свого колишнього квартирмейстера, і крім мене, бо я почував до нього деяку вдячність за своє врятування, хоч і не міг забути його зради під час шукання скарбу. Тому не дивно, що лікар досить різко відповів йому:

— А може, вони хворі… і марять…

— Правильно, сер, — відказав Сільвер, — та вам і мені це зовсім байдуже.

— Навряд чи ви сподіваєтесь, щоб я вважав вас за гуманного чоловіка, — відповів лікар посміхаючись, — тому мої почуття можуть здивувати вас, містер Сільвер. Але коли б я справді був певний, що всі вони хворі (поки що я переконаний, що одного з них в усякому разі трусить пропасниця), то я негайно залишив би цей табір і, рискуючи своїм життям, пішов би до них на допомогу.

— Прошу пробачення, сер, але ви зробили б дуже велику помилку, — заперечив Сільвер. — Ви згубили б своє дорогоцінне життя, тільки й усього. Я тепер на вашому боці і тілом і душею і не хотів би, щоб наш загін втратив таку людину, як ви. Я не забуваю, чим я зобов'язаний вам. Але оті людці на болоті, вони не можуть додержати свого слова, ні, навіть коли б захотіли. Я вам більше скажу, вони взагалі не можуть вірити слову честі.

— Атож, — сказав лікар. — Зате ви можете додержати свого слова. Ми вже переконалися в цьому недавно.

Це були майже останні відомості, які ми мали про трьох піратів. Тільки ще раз почули ми далекий постріл з рушниці і вирішили, що пірати полюють. На нараді ухвалили залишити їх на острові. Бен Ганн страшенно зрадів такому рішенню. Грей також його схвалив. Ми залишили для них добрі запаси пороху й куль, багато солоної козлятини, трохи ліків і ще деякі потрібні речі: інструмент, одяг, полотно, сажнів два каната і, з наполягання лікаря, чимало тютюну.

Більше нам нічого було робити на острові. Корабель був завантажений і золотом, і прісною водою, і солониною на випадок довгої подорожі або якоїсь катастрофи. Нарешті одного чудового ранку ми знялися з якоря і вийшли з Північної бухти під тим самим прапором, що його капітан колись підняв над блокгаузом і під яким ми оборонялись від піратів.

Троє бунтівників, очевидно, стежили за нами значно уважніше, ніж ми гадали. Коли ми виходили з протоки і підпливли до Південного мису, то побачили всіх трьох: вони стояли навколішках на піску і благаюче простягали до нас руки. Нам тяжко було кидати їх на безлюдному острові, але іншого виходу ми не мали. Хто його знає, чи не збунтуються вони знову, якщо ми візьмемо їх на корабель. Та й жорстоко везти людей, яких там чекає шибениця. Лікар крикнув їм, де сховані припаси. Але вони все ще благали нас змилуватися і не прирікати їх на смерть у цьому жахливому місці.

Нарешті, побачивши, що корабель не змінює курсу і поволі віддаляється, один з піратів схопився на ноги, хрипло скрикнув, схопив свій мушкет і вистрілив. Куля свиснула над головою Сільвера і пробила грот.

Після цього ми стали обережніші і більше не висовувалися з-за борту. Та незабаром і пірат, і мис зникли з обрію. Опівдні, на мою превелику радість, я побачив, що навіть найвища скеля на Острові Скарбів зникла в синьому колі моря.

Нас було так мало, що працювати довелося не покладаючи рук. Тільки капітан лежав на матраці біли корми і віддавав накази. Хоч він і одужав, але все ж потребував спокою. Ми тримали курс до найближчого порту в Іспанській Америці, бо не могли рискувати пливти до Англії без достатнього числа матросів. Нас і так уже добре погойдало в морі, і всі ми надто втомилися, поки досягли берегів Америки.

Сонце вже сідало, коли ми кинули якір в мальовничій закритій гавані. Нашу шхуну негайно оточили човни з неграми, мексиканськими індійцями і метисами, які продавали фрукти та овочі і були готові щохвилини пірнати за кинутими у воду монетами. Вигляд такої безлячі веселих облич (особливо негритянських), смак тропічних фруктів і, головне, вогники, що почали спалахувати в місті, — все це було таке захоплююче, таке несхоже на похмурий, залитий кров'ю Острів Скарбів! Лікар і сквайр взяли мене з собою, і ми поїхали на берег, щоб провести там вечір. У місті ми познайомилися з капітаном англійського військового корабля, поїхали до нього на судно і так засиділися в гостях, що тільки на світанку повернулися на «Іспаньйолу».

Бен Ганн зустрів нас на палубі, тільки-но ми зійшли на корабель, він з дивовижними гримасами почав розповідати нам, що Сільвер зник. Ганн сам допоміг йому втекти в човні кілька годин тому. Тепер він переконував нас, що зробив це, бажаючи врятувати нам життя, яке, мовляв, було під загрозою, поки «цей одноногий диявол залишався на борту». Та це ще не все. Корабельний кухар утік не з порожніми руками. Він нишком проломив переборку в трюмі і забрав один мішечок з монетами вартістю, мабуть, у три чи чотири сотні гіней, щоб підтримати себе в дальших блуканнях. Мабуть, ми всі були дуже задоволені, що так дешево позбулися його.

Не бажаючи бути багатослівним, скажу тільки, що ми взяли на корабель кілька нових матросів і благополучно повернулися додому. «Іспаньйола» прибула в Брістоль саме тоді, коли містер Блендлі збирався вже посилати за нами другий корабель.

Тільки п'ятеро з колишнього екіпажу нашої шхуни повернулися додому. «Пий, і диявол тебе доведе до кінця» — ось пророцтво, яке повністю здійснилося по відношенню до всіх інших. А втім, «Іспаньйола» все-таки була щасливіша за той корабель, про який співали пірати:

Кожен із нас одержав свою частку скарбу і розпорядився нею — розумно чи по-дурному — на свій розсуд. Капітан Смоллетт залишив морську службу. Грей не тільки зберіг гроші, але й серйозно заходився вивчати морську справу. Тепер він штурман і співвласник одного доброго корабля; одружився і має дітей. Що ж до Бена, то цей одержав свою тисячу фунтів і прогуляв їх у три тижні, або, точніше, у дев'ятнадцять днів, бо на двадцятий прийшов до нас жебраком. Як він і побоювався, йому довелося поступити на службу до сквайра сторожем у парку. Він дуже приятелює з усіма сільськими хлопцями, а в неділі та свята чудово співає в церковному хорі.

Про Сільвера ми більше нічого не чули. Цей клятий одноногий моряк нарешті зник з мого життя. Очевидно, він розшукав свою чорношкіру жінку і де-небудь живе в достатку разом з нею й папугою Капітаном Флінтом. Зливки срібла і зброя все ще лежать там, де Флінт закопав їх. Та, по-моєму, і хай вони лежать собі. Мене вже й калачем не заманиш удруге на цей клятий острів. Я й досі прокидаюся від жаху, коли у сні чую грізний грім прибою біля його похмурих скель і пронизливий голос Капітана Флінта, що вигукує без кінця:

— Піастри! Піастри! Піастри!