Острів Скарбів

Розділ XXII ЯК ПОЧАЛИСЯ МОЇ ПРИГОДИ НА МОРІ

Пірати не поверталися. Навіть з лісу припинилася стрілянина. Вони «дістали свою порцію на сьогодні», — як сказав капітан. Ми могли перев'язати поранених і приготувати обід. Сквайр і я заходилися куховарити на вільному повітрі перед блокгаузом, незважаючи на небезпеку, хоча, правду кажучи, ми погано розуміли, що робимо, бо з будинку весь час долинали жахливі стогони поранених.

З восьми людей, які постраждали в бою, живими лишилися тільки троє: той пірат, якого підстрелили біля бійниці, Гентер і капітан Смоллетт. Становище перших двох було безнадійне. Пірат помер під час операції, а Гентер так і не прийшов до пам'яті, незважаючи на всі зусилля лікаря. Він лежав нерухомо, важко дихаючи, так само, як старий пірат у нашій корчмі після апоплексичного удару. У нього були розбиті груди і при падінні пошкоджено череп. Тієї ж ночі, не приходячи до пам'яті, Гентер помер.

Рани капітана були хоча й болючі, але не небезпечні: його внутрішні органи майже не були пошкоджені. Перша куля, куля Джаба Андерсона, пробила йому лопатку і трохи зачепила легені. А друга влучила в литку і порвала зв'язки.

Лікар запевнив, що капітан зовсім одужає, але кілька тижнів він не повинен ні ходити, ні ворушити рукою і, по змозі, навіть не розмовляти.

Випадковий поріз у мене на щоці виявився просто дрібницею. Лікар Лайвсі заліпив його пластиром і на додачу ніжно посмикав мене за вухо.

Пообідавши, Сквайр ї лікар сіли біля капітана і почали радитися. Нарада закінчилась вже після дванадцятої годний дня.

Лікар надів капелюх, взяв пістолети, засунув за пояс кортик, поклав у кишеню карту, повісив через плече мушкет і, перелізши через частокіл з північного боку, швидко зник у лісі.

Ми з Греєм сиділи в далекому кутку блокгауза, щоб не чути розмови наших старших. Побачивши, що робить лікар, Грей так сторопів, що вийняв з рота люльку і забув її взяти знову в рот.

— Хай йому чорт! — вигукнув він. — Чи не збожеволів доктор Лайвсі?

— Не думаю, — відповів я, — з нас усіх він збожеволіє останній.

— Ну, братику, — сказав Грей, — якщо це так, тоді збожеволів я.

— А по-моєму, — відповів я, — лікар просто має щось їм думці, і коли я не помиляюсь, він пішов на побачення з Беном Ганном.

Як це й підтвердилося потім, я мав слушність.

Тим часом спека в блокгаузі ставала нестерпною. Пісок на подвір'ї розжарився на південному сонці, і в голові моїй почали народжуватися фантастичні думки. Уявіть собі, що я почав заздрити лікареві, який ішов у прохолодному лісі, слухав співи птахів і насолоджувався запахом сосен, тоді як я пікся на цій триклятій жаровні, де пахло кров'ю, де лежали мертві.

Огида, яку викликала в мене наша фортеця, була майже такою ж великою, як і страх.

Поки я мив підлогу і чистив піском посуд, мене дедалі більше проймала заздрість до лікаря і непереборна відраза до цього місця. Нарешті я випадково опинився біля мішка з сухарями. Мене ніхто не бачив. І я почав готуватися до втечі: набив сухарями обидві кишені своєї куртки.

Ви можете назвати мене божевільним, і, звичайно, задум мій був безрозсудним і одчайдушно рискованим. Але я вирішив викопати його, вживши всіх запобіжних заходів. Сухарів вистачить мені принаймні до кінця наступного дня.

Потім я узяв два пістолети. Кулі і порох були в мене давно, і я почував себе добре озброєним.

По суті план мій був не такий уже й поганий. Я хоті» дістатися піщаної коси, що відокремлювала бухту від моря на сході, знайти білу скелю, яку я помітив напередодні ввечері, і подивитися, чи не там сховано човен Бена Ганна. Безперечно, це варто було зробити. Але, знаючи, що мене не відпустять з блокгауза, я вирішив утекти. Зрозуміло, так робити не слід було б, але ж я був іще хлопчаком і не міг вгамувати свого бажання.

Скоро для втечі випала слушна нагода. Сквайр і Грей допомагали бинтувати капітана. Шлях був вільний. Я переліз через частокіл і зник у хащі. Перш ніж помітили мою відсутність, я відійшов уже так далеко, що не міг почути ніяких криків.

Цей мій другий несподіваний вибрик був ще гірший за перший, бо захищати блокгауз лишилися тепер тільки двоє здорових людей. Проте так само, як і вперше, мені пощастило, і я дуже сприяв урятуванню нас усіх.

Я пішов до східного берега острова, бо не хотів з'являтися на тому боці коси, що виходив до моря і де мене могли побачити з шхуни. День уже схилявся надвечір, хоч сонце стояло ще високо. Продираючись крізь хащу, я чув не тільки віддалений гуркіт прибою, але й шелест гілок та листя, — отже, з моря віяв досить сильний вітер. Незабаром стало прохолодніше. Я вийшов на узлісся і побачив перед собою синій сліпучий простір моря і прибій, що піняво розбивався біля берега.

Я ніколи не бачив, щоб море біля Острова Скарбів було спокійне. Навіть у тиху погоду, коли рівна блакитна поверхня океану лежала нерухомо під яскравим сонцем, величезні вали з гуркотом котилися на цей берег удень і вночі. Грім прибою було чути всюди на острові, від нього нікуди було сховатись.

Я йшов уздовж берега, з насолодою прислухаючись до шуму моря; потім я вирішив, що вже досить далеко зайшов на південь, і почав повзти під захистом густого чагарника вгору, на хребет коси.

Позаду мене було відкрито морс, попереду — бухта. Сильний вітер з моря почав поволі слабшати, його заступили мінливі повітряні течії з півдня і південного сходу, що приносили густі хмари туману. Протока, захищена Островом Скелета, здавалася такою ж спокійною і свинцево-тьмяною, як і в той день, коли ми вперше її побачили. «Іспаньйола» вся, від ватерлінії до верхівки щогли, де повис чорний піратський прапор, віддзеркалювалася в нерухомій воді.

Біля корабля я побачив човен. Сільвер — його б я пізнав з будь-якої відстані — сидів на кормі на офіцерському місці і розмовляв з двома піратами, які перехилилися до нього через борт корабля. В одного з них, безперечно в того самого негідника, який недавно перелазив через частокіл, на голові був червоний ковпак. Вони про щось розмовляли і сміялись, але мене відділяла од них ціла миля, і тому я не міг розібрати жодного їхнього слова. Раптом до мене долинув страшний нелюдський крик. Спочатку я злякався, але потім пізнав голос Капітана Флінта, папуги. Мені навіть здалося, що я побачив барвистого птаха на плечі його хазяїна.

Човен відчалив од шхуни й попрямував до берега, а пірат у червоному ковпаку і його товариш пішли в каюту.

Сонце сховалося за Підзорною Трубою, туман погустішав, почало швидко смеркати. Я зрозумів, що не можна втрачати й хвилини, якщо я хочу знайти човен сьогодні.

Біла скеля чітко вирівнялася на косі серед чагарника, але була ще досить далеко, і я згаяв чимало часу, щоб добратися до неї. Мені частенько доводилося рачкувати в густих кущах. Була вже майже ніч, коли я намацав руками шорсткі виступи скелі. Біля її підніжжя праворуч була невеличка западина, поросла зеленим мохом і схована в густому низькорослому чагарнику та піщаних горбах. У глибині западини виднівся намет з козячих шкур, подібний до тих, які роблять цигани в Англії.

Я заліз у западину, підняв край намету і побачив там човен Бена Ганна. З усіх саморобних човнів цей був, так би мовити, найбільш саморобним. Бен сплів з міцного дерева кривобоку раму, а потім обшив її козячими шкурами, хутром усередину, — оце й увесь човен. Не знаю, як він міг витримати дорослу людину: навіть я ледве вміщувався в ньому. У човні була вузенька лавочка для весляра й упор для ніг. Лежало там і невеличке дволопасне весло.

До того часу я ніколи не бачив плетених рибальських човнів, на яких плавали древні британці. Але потім мені довелося бачити їх. Щоб ви мали більшу уяву про човен Бена Ганна, скажу, що він був схожий на найперший і найменш вдалий серед цих суденець. А втім, він мав також головну їх перевагу: був легкий, І його вільно можна було переносити з одного місця на інше.

Після того як я відшукав човен, мені слід було повернутися до блокгауза, але у мене виник інший план. Я так захопився цим планом, що ніякому капітанові Смоллетту не вдалось би примусити мене од нього відмовитись. Я задумав підплисти вночі до «Іспаньйоли» і перерізати якірний канат, щоб течія викинула її на берег де завгодно. Я був певен, що пірати після сьогоднішньої невдачі вирішать знятися з якоря і вийти в море. Цьому слід перешкодити, поки ще не пізно. На шхуні, як я помітив, немає жодної шлюпки, і тому небезпека здавалася для мене не дуже великою.

Чекаючи, поки остаточно стемніє, я сів на пісок і почав гризти сухарі. Ніч випала найпридатніша для мого задуму. Все небо затягло густим туманом, і невдовзі після вечірньої зорі на Острові Скарбів запанувала цілковита темрява. Коли я, взявши на плечі човен, вийшов з печери і спотикаючись почвалав до води, серед навколишнього мороку видно було тільки дві світлі крапки: велике вогнище на березі коло болота, де пиячили розгромлені пірати, і вогник з кормового віконця на шхуні, що стояла на якорі. Відплив повернув корабель носом од мене, але я бачив не стільки саме світло, скільки розпливчастий відблиск його в тумані.

Відплив уже почався, і мені довелося досить довго іти по мокрому піску, загрузаючи вище щиколоток, перш ніж я наздогнав відступаючу воду. Пройшовши кілька кроків бродом, я вправно спустив свій човник на поверхню води кілем униз.

Розділ ХХIII У ХВИЛЯХ ВІДПЛИВУ

Човник, як я й гадав, виявився цілком придатним для людини мого зросту й ваги — легким і рухливим. Але разом з тим він був до того верткий та кривобокий, що керувати ним було просто неможливо. Роби з ним що хочеш, із шкури пийсь, а він тобі все крутиться, та й годі. Сам Бен Ганн визнавав потім, що плавати на цьому човні може тільки той, хто «вже звик до його вдачі».

Ясна річ, я не знав ще «вдачі» човника, і він у мене плив куди завгодно, тільки не туди, куди треба було мені. Здебільшого він повертався до берега, і, коли б не відплив, я нізащо не добрався б до шхуни. На щастя, відплив підхопив мене й поніс від берега. Він ніс мене прямо до «Іспаньйоли».

Спочатку я помітив пляму, яка була ще чорніша за навколишню темряву. Потім розрізнив обриси корпусу і щогл. А за якусь мить (бо чим далі я запливав, тим швидше гнав мене відплив) я опинився біля якірного каната і ухопився за нього.

Канат був натягнутий, мов тятива, — з такою силою рвався корабель з якоря. Навколо корпусу шхуни течія відпливу вирувала й шуміла у темряві, немов гірський потік. Один удар мого ножа — і «Іспаньйола» помчить туди, куди понесе її течія.

Але я вчасно збагнув, що коли відразу перерізати туго натягнутий канат, то він може вдарити мене, як кінь копитом. Коли б я зважився на цей божевільний вчинок, то, безперечно, пішов би на дно разом із своїм човником.

Я втримався і почав вичікувати. Коли б не щасливий випадок, то мені, мабуть, довелося б відмовитись од свого наміру. Але вітер раптом змінив напрям і почав віяти вже не з півдня, а з південного заходу. Поки я барився та розмірковував, несподівано налетів шквал і посунув «Іспаньйолу» проти течії. Канат під моєю рукою послабшав і занурився в воду.

Зрозумівши, що не можна гаяти ні секунди, я вихопив з кишені свій морський ніж, відкрив його зубами і одне по одному почав перерізати волокна каната. Коли лишилось перерізати всього дві волокнини, канат напружився знову, і я почав ждати наступного пориву вітру.

З каюти вже давно лунали гучні голоси, але, правду кажучи, я так захопився своєю справою, що не звертав на них ніякісінької уваги. Тепер від нічого робити я почав до них прислухатися.

Я пізнав голос другого боцмана, Ізраеля Гендса, колишнього каноніра у Флінта. Другим співрозмовником був, безперечно, пірат у червоному ковпаку, — Обидва, судячи з голосів, були п'яні до нестями і все ще пили. Один з них з п'яним криком відчинив кормове віконце і щось викинув у воду, очевидно, порожню пляшку. А втім, вони не тільки пили, але й сварилися. Лайка сипалась безперестану, і іноді мені здавалося, що починається бійка. Проте через кілька хвилин сварка припинялась, голоси трохи тихшали, потім спалахувала знову.

З берега з-за дерев я бачив полум'я великого табірного багаття. Хтось наспівував старовинну сумну, одноманітну матроську пісню, виводячи після кожного куплета такі одноманітні журливі рулади, що можна було тільки дивуватися терпінню співця. Я не раз чув цю пісню під час нашого плавання і запам'ятав з неї оці слова:

Я подумав, що ця журлива пісня цілком пасує до настрою піратів, які зазнали таких тяжких втрат сьогодні вранці. Але з того, що я бачив на власні очі, я переконався, що ці морські розбійники такі ж бездушні, як і море, по якому вони плавають.

Нарешті знову повіяв бриз. Шхуна здригнулася й знову посунулась до мене в темряві. Канат послабшав, і я, натиснувши на ніж, перерізав останні волокна.

Вітер майже не впливав на мій човник, і я раптом опинився під самісіньким бортом «Іспаньйоли». Шхуна повільно повернулася навколо своєї осі й попливла у хвилях припливу.

Я веслував щосили, кожної житі чекаючи, що мене перекине. Та шхуна тягла мій човник за собою, я не міг відірватись од неї і тільки повільно пересувався від носа до корми. Нарешті вона почала віддалятись, і я вже сподівався позбутися небезпечного сусідства. Але нараз мені під руку потрапив кінець снасті, що висіла на кормі. Я одразу ж ухопився за неї.

Чому я зробив це, не знаю. Очевидно, підсвідомо. Але коли снасть опинилася в моїх руках і я впевнився, що вона досить міцно прив'язана, мені раптом закортіло подивитись у віконце каюти.

Тримаючись за снасть, я підтягнув човника до корми і, рискуючи перевернутись, обережно підвівся; я побачив стелю та частину каюти.

Тим часом шхуна і її супутник — мій човник — швидко мчали за течією. Він вже порівнялися з багаттям на березі. Судно «заговорило», як кажуть моряки, тобто почало шумно розрізати хвилі, і, поки я не зазирнув у віконце, я не міг збагнути, чому пірати не здіймають тривоги. Боячись перекинутись, я зазирнув у каюту тільки один раз, але й цього було досить, щоб усе зрозуміти. Ізраель Гендс і його товариш, ухопивши один одного за горлянки, билися не на життя, а на смерть.

Я швидко слизнув назад у човник. Ще секунда, і він би перекинувся. В очах у мене все ще миготіли люті, налиті кров'ю обличчя піратів, освітлені тьмяним світлом лампи. Я навіть заплющив очі, щоб відігнати од себе це жахливе видовище.

Нескінченні рулади на березі нарешті увірвались, і вся розбійницька зграя хором затягла пісню, яку я чув так часто.

Думаючи про те, що зараз виробляють ром і диявол у каюті «Іспаньйоли», я здивувався, коли відчув раптовий поштовх. Мій човник різко нахилився і круто змінив курс. Швидкість течії стала страшна.

Я розплющив очі. Навколо шуміли, поблискуючи легким фосфоричним світлом, піняві гребінці дрібних хвиль. «Іспаньйола», яка пливла за кілька ярдів поперед мене, теж, здавалося, змінила курс. Я тьмяно бачив її щогли в темному небі. Так, чим пильніше я вдивлявся, тим більше переконувався, що її тепер відносить на південь.

Я глянув на берег, і серце моє тривожно закалатало: багаття тепер палало якраз у мене за спиною. Отже, течія різко звернула праворуч, тягнучи за собою і важку шхуну, і мій легкий, танцюючий човник. Бурхливий потік, шумуючи, мчав нас через вузьку протоку у відкрите море.

Раптом шхуна зробила ще один поворот, на двадцять градусів щонайменше, і тієї ж миті я почув спочатку один вигук, потім другий. По трапу з капітанської каюти затупотіли ноги, і я вирішив, що пірати припинили бійку. Біда витверезила обох.

Я ліг на дно жалюгідного човника і поклався на свою долю. Вийшовши з протоки, ми неминуче попадемо в смугу страшних бурунів, які одразу покінчать усі мої муки. Смерті я не боявся, але болісно було отак лежати й чекати, коли вона прийде.

Так я пролежав, мабуть, кілька годин. Хвилі кидали мене й обдавали бризками. Кожна нова хвиля загрожувала мені неминучою смертю. Поволі мене здолало якесь Ліпше заціпеніння, і я, незважаючи на весь жах свого становища, непомітно заснув. Мені приснилися рідні місця і старий «Адмірал Бенбоу».

Розділ XXIV У ЧОВНИКУ

Коли я прокинувся, вже зовсім розвиднілося. Я побачив, що мене несе вздовж південно-західного берега Острова Скарбів. Сонце вже зійшло, але його закривав від мене масив Підзорної Труби, що уривався тут скелями в море.

Зовсім під боком виднілися Буксирна Голова й гора Бізань-щогла. Гора була гола й темна, а Голову обступали скелі в сорок-п'ятдесят футів заввишки і величезні купи зруйнованих скель. Я був не більше як за чверть милі від острова, і першою моєю думкою було веслувати до берега.

Але незабаром я відмовився від цього наміру. Між нагромадженнями повалених скель вирували й пінилися буруни. Величезні хвилі, гуркочучи, одна за одною здіймалися вгору в піні й бризках. Наблизитися до берега означало йти на вірну загибель;, або я розіб'юся об скелі, або потону, марно намагаючись на них злізти.

Та не тільки це лякало мене. На плоских, мов столи, скелях повзали якісь незграбні слизькі потвори, що скидалися на величезних слизняків. Зрідка вони плигали у воду й пірнали. Їх було кілька десятків. Вони гавкали, й оглушлива луна повторювала цей гавкіт серед прибережних скель.

Я вже потім довідався, що то були морські леви — тварини зовсім безневинні. Проте, побачивши їх і прибій біля стрімких скель, я остаточно втратив бажання причалити до берега. Я вирішив, що краще вмерти від голоду в морі, ніж стикатися віч-на-віч з такою небезпекою.

Тим часом виникла інша можливість до мого порятунку. На північ од Буксирної Голови я помітив довгу піщану смугу, що оголилася під час відпливу. А ще північніше видно було другий мис, Лісистий, як він звався у нас на карті, увесь порослий високими зеленими соснами, що спускалися до самого моря.

Я пригадав слова Сільвера про північну течію вздовж усього західного берега Острова Скарбів і зрозумів, що вже потрапив у цю течію. Тому я вирішив обминути мис Булінь і, не витрачаючи даремно сили, спробувати причалити до Лісистого мису, який здавався трохи привітнішим.

На морі була мертва хвиля. В одному напрямі з течією рівно віяв ніжний південний вітер, і хвилі легко підіймалися й опускалися.

Коли б вітер був поривчастий, я б уже давно потонув. Та навіть при цьому рівному вітрові можна було тільки дивуватись, як легко й вільно йде мій маленький човник. Лежачи на його дні, я не раз бачив, як величезна блакитна хвиля готова була поглинути мене. Але мій човник, підстрибуючи, немов на пружинах, легко злітав на гребінь і плавно спускався вниз, наче птах.

Мало-помалу я посміливішав і вирішив навіть спробувати гребти. Але найменше порушення рівноваги одразу відбивалося на ході човника. Досить мені було ворухнутись, як він замість того, щоб плавно спуститися, так швидко і круто злітав з гребеня хвиль і, розкидаючи бризки, занурювався носом у воду, що у мене голова йшла обертом.

Наляканий, мокрий, я знову ліг на дно. Човник, здавалося, одразу ж опам'ятався і знову легко й вільно помчав між хвиль.

Мені стало ясно, що веслувати не можна. Але як же я міг тоді сподіватися добратись до берега?

Хоч який я був переляканий, але все-таки не розгубився й почав обережно вичерпувати своєю морською шапкою воду з човника. Потім, стежачи за його ходом, я постарався збагнути, чому він так легко ковзає по хвилях. Я помітив, що кожна хвиля зовсім не така рівна й гладка, як здається з берега або з борта корабля. Швидше вона схожа на ланцюг нерівних горбів з гострими вершинами, схилами й долинами. Човник, лавіруючи, сам обирав, так би мовити, найзручніший шлях, уникаючи крутих схилів і урвистих високих гребенів хвилі.

«Прекрасно, — вирішив я. — Отже, треба тільки спокійно лежати і не порушувати рівноваги. Але, вибравши слушну нагоду, можна іноді трохи й повеслувати до берега».

Так я й зробив. Лежачи на ліктях, хоч було це дуже незручно, я час од часу загрібав веслом ї спрямовував човник до острова.

Це була нудна, повільна робота, проте я досяг деяких успіхів. Пливучи повз Лісистий мис, я побачив, що хоч і не можу ще причалити, але все-таки підплив до берега на кількасот ярдів. Я побачив зелені верхівки сосен, які злегка погойдувалися в ранковому бризі, і уже був певен, що причалю до одного з найближчих мисів.

Час ішов, і мене почала мучити спрага. Сонце пекло і сліпучо виблискувало тисячами своїх відблисків у хвилях. Бризки морської води висихали в мене на обличчі, і навіть губи мої вкрилися шаром солі. Горло у мене пересохло, голова боліла. Дерева на березі були вже так близько і так вабили своєю прохолодою! Але течія стрімко пронесла мене повз мис. Переді мною знов відкрилося безкрає море, і те, що я в ньому побачив, одразу змінило всі мої плани.

Менш ніж за півмилі попереду мене ішла під вітрилами «Іспаньйола». Безперечно, мене помітять і підберуть! Спрага так мучила мене, що я навіть не знав, радіти цьому чи засмучуватись. А втім, я не довго розмірковував над цим питанням, бо скоро мене охопило почуття невимовного подиву: «Іспаньйола» йшла під гротом[32] і двома кліверами[33]. Її надзвичайної краси сніжно-білі вітрила яскраво сріблились на сонці. Спочатку, коли я її помітив, вітер надимав усі її вітрила й вона тримала курс на північний захід. Я подумав, що люди на її борту вирішили обійти острів і повернутися до місця колишньої стоянки. Потім вона все більше й більше почала ухилятися на захід, і в мене майнула думка, що мене помітили і хочуть підібрати. Але раптом вона повернулася до вітру і безпорадно зупинилася з обвислими вітрилами.

«От йолопи, — подумав я, — мабуть, обидва п'яні до нестями».

Доброго прочухана завдав би їм капітан Смоллетт за таке керування судном.

Тим часом шхуна обернулася, взяла інший галс, пройшла, надимаючи вітрила, майже хвилину і знову стала носом до вітру, завмерши на місці. Так повторювалося кілька разів. «Іспаньйола» повертала в різні боки: на північ, південь, схід і захід, плескаючи парусами і безперервно стаючи на той самий курс. Очевидно, судном ніхто не керував. Але якщо це так, то куди ж поділися пірати? Одне з двох: або вони зовсім п'яні, або ж кинули шхуну. Якщо я попаду на борт, то, можливо, мені пощастить повернути «Іспаньйолу» її капітанові.

Течія несла човник і шхуну з однаковою швидкістю. Але шхуна так часто змінювала галси і так часто зупинялася, що майже не посувалася вперед. Якби я тільки міг сісти й веслувати, то, без сумніву, наздогнав би її. Це було дуже спокусливо. Жага нових пригод охопила мене, а згадка про діжку з прісною водою біля каюти подвоїла мою сміливість.

Я трохи підвівся, і мене відразу облило хвилею. Але я не відмовився від свого наміру і, зібравши всі сили, почав веслувати до ніким не керованої «Іспаньйоли». Одного разу мене так залило, що я з переляку зупинився й почав вичерпувати воду. Та незабаром я призвичаївся до човника й так обережно скеровував його серед хвиль, що мене тільки зрідка били по лицю клоччя морської піни.

Я швидко наздоганяв шхуну і міг уже бачити мідь румпеля[34], який виблискував на поворотах. Пірати, мабуть, втекли з корабля. А якщо не втекли, значить, сплять унизу п'яні. як ніч. Там я замкну їх і зможу хазяйнувати на шхуні, як мені заманеться.

Найгірше було, коли шхуна зупинялася; часто відхиляючись од курсу, вона все-таки йшла на південь. Але щоразу, коли вона відхилялася, вітрила її починали плескати, а потім знову надимались.

Як я вже казав, для мене такі зупинки шхуни були найгірші, бо, незважаючи на її безпорадний вигляд, оглушливе плескання її вітрил і гуркіт блоків, що котилися по палубі, «Іспаньйола» віддалялась од мене не тільки через течію, але й тому, що вона дуже дрейфувала.

Нарешті мені пощастило. Вітер на кілька хвилин ущух, і течія повернула шхуну до мене кормою. Крізь відчинене віконце каюти я побачив лампу над столом, яка горіла, хоча уже давно настав день. Грот висів, мов прапор. Шхуна рухалась лише по течії. Я трохи відстав од неї. Але тепер, подвоївши зусилля, міг знову швидко наздогнати її.

Я вже був біля шхуни за якихось сто ярдів, коли вітер раптом знову напнув її вітрила. Шхуна повернула на лівий галс і знову помчала по хвилях, ковзаючи, мов ластівка.

Я зовсім впав у розпач. Але мій відчай незабаром змінився надією. Шхуна зробила коло і попливла просто на мене. Відстань між нами зменшилась удвоє, потім на дві третини і нарешті на три чверті. Я побачив, як пінилися хвилі під її бортами. З мого маленького човника вона здавалася мені величезною.

Раптом я зрозумів, яка небезпека мені загрожувала. Шхуна швидко насувалася на мене. Часу на роздуми не лишалося, треба було негайно діяти і рятуватися. Човник мій злетів на гребінь хвилі, коли ніс шхуни прорізав сусідню. Бушприт уже навис у мене над головою. Я скочив на ноги й підстрибнув, зануривши човник у воду. Однією рукою я схопився за верхній кінець бушприта, а нога моя потрапила між штагом[35] і брасом[36]. Завмерши від жаху, я повис у повітрі. Знизу почувся легкий удар. Стало ясно, що шхуна потопила мій човник і що будь-який відступ з «Іспаньйоли» для мене тепер відрізано.

Розділ XXV Я СПУСКАЮ «ВЕСЕЛОГО РОДЖЕРА»

Тільки-но я встиг злізти на бушприт, як тріпотливий клівер оглушливо ляснув, мов гарматний постріл, випнувся і повернув на інший галс. Шхуна затремтіла до самого кіля. Але тієї самої хвилини, хоч інші вітрила були ще напнуті, клівер ляснув ще раз і безсило повис.

Від несподіваного поштовху я мало не впав у воду. Не гаючи більше часу, я швидко поповз по бушприту і звалився головою вниз на палубу. Я опинився на баку[37] з підвітряного боку. Грот закривав од мене частину корми. На кораблі нікого не було видно. Палубу, мабуть, від самого початку повстання ніхто не мив, і вона була вкрита слідами брудних ніг. Порожня пляшка з відбитою шийкою крутилася, наче жива.

Раптом «Іспаньйола» знову пішла за вітром. Клівери позаду мене голосно ляснули, кермо зарипіло, і весь корабель здригнувся. Грот; гуркочучи блоками, відхилився до борту, і я побачив на кормі обох піратів.

Один з них, у червоному ковпаку, нерухомо лежав на спині, розкинувши руки, немов розп'ятий, і вищиривши зуби. Другий, Ізраель Гендс, сидів біля больварка, звісивши голову на груди і безсило поклавши руки на палубу. Обличчя його, хоч і засмагле, було бліде, наче віск.

Шхуна стрибала, ніби скажений кінь. Паруси надималися то в один галс, то в другий; реї рухалися з такою силою, що щогла голосно стогнала. Іноді шхуна важко вдаряла носом у хвилю, і тоді бризки зливою летіли через больварк. Певно, великий, добре оснащений корабель не міг так легко ковзати по хвилях, як мій саморобний нестійкий човник, який пішов на дно.

Щоразу, коли шхуна різко стрибала, пірат у червоному ковпаку підскакував на місці. Але, на мій превеликий жах, він не змінював своєї пози і так само щирив зуби. А Гендс після кожного поштовху сповзав дедалі нижче на палубу і, нарешті, скотився до борту корми так, що одна нога його повисла над водою. Я бачив тільки його вуха та кучеряву бакенбарду.

Нараз я помітив, що біля них на палубі темніють калюжі крові, і вирішив, що вони, посварившись, п'яні зарізали один одного.

Я зацікавлено розглядав їх і раптом побачив, що Ізраель Гендс трохи підвівся і, слабо простогнавши, спробував посунутися на попереднє місце. Почувши цей стогін, що свідчив про біль і смертельну слабість, я мимоволі відчув жаль. Але жаль одразу зник, як тільки я згадав про розмову, яку почув, сидячи в бочці з-під яблук.

Я підійшов до грот-щогли і насмішкувато промовив:

— Я знову прибув на борт, містер Гендс!

Він подивився на мене важким, затьмареним поглядом і навіть не здивувався. Одне тільки слово міг пробурмотіти він:

— Горілки!

Я вирішив не витрачати марно часу і, прослизнувши під грот-бомом, який знову загородив палубу, вискочив на корму і спустився трапом униз, у каюту.

Там усе стояло догори ногами. Замки в усіх ящиках були збиті: очевидно, розбійники шукали карту. На підлозі — брудні сліди ніг піратів, що збиралися сюди в табору біля болота для випивок і нарад. На пофарбованій білою фарбою і прикрашеній золотим бордюром переборні — відбитки брудних пальців. Порожні пляшки купою валялися на підлозі і з дзвоном перекочувалися з місця на місце. Одна медична книжка лікаря лежала на столі. Добру половину аркушів з неї було видерто, мабуть, для розпалювання люльок. А посеред усього цього розгардіяшу точила своє дивне світло підвішена над столом лампа. Світло було тьмяне й буре, наче умбра.

Я зійшов у погріб. Там не вціліла жодна бочка. Неймовірна кількість спорожнених пляшок валялась на підлозі. Було ясно, що пірати безперестану пиячили від самого початку бунту.

Пошукавши, я все-таки знайшов одну недопиту пляшку для Геидса. Для себе я взяв трохи сухарів, трохи сушених фруктів, повну жменю ізюму і шматок сиру.

Вийшовши на палубу, я поклав усе це біля керма, якомога далі від боцмана, напився води з діжки, а потім дав пляшку з горілкою Гендсу. Він випив не менше половини і тільки тоді відірвав пляшку від рота.

— Ху, — прохрипів він, — їй-богу, саме цього мені й треба було.

Я сів біля керма і почав їсти.

— Дуже поранений? — спитав я його.

Він прохрипів, або, точніше сказати, прогавкав:

— Коли б той лікар був на борту, він би одразу підвів мене на ноги. Та мені, бачиш, завжди не щастить. А оцей молодець, — він кивнув на пірата в червоному ковпаку, — йому вже кінець. Та і який там з нього був моряк?.. Послухай, а ти звідки тут узявся?.

— Я прибув на борт, щоб командувати цим кораблем, містер Гендс, — сказав я. — І я прошу коритись мені, як вашому капітанові, поки не буде інших розпоряджень.

Гендс подивився на мене досить кисло, але не сказав нічого. Щоки його знову почервоніли, хоч він усе ще мав вигляд дуже хворого і валився набік «при кожному поштовху корабля.

— Між іншим, — вів я далі, — мені зовсім не подобається цей прапор, містер Гендс. І, з вашого дозволу, я його спущу. Краще ніякого, ніж оцей.

Знову пробравшись під грот-бомом до щогли, я смикнув за потрібну вірьовку, спустив їхній проклятий чорний прапор і викинув його за борт.

— Хай живе король! — вигукнув я, вимахуючи шапкою. — Геть капітана Сільвера!

Гендс пильно й хитро стежив за мною, не підводячи з грудей голови…

— Я гадаю, — сказав він нарешті, — я гадаю, капітане Гокінс, що ви тепер захочете причалити до берега. Давайте поговоримо про це.

— А чого ж, — відповів я, — з великим задоволенням, містер Гендс. Продовжуйте. — І я з неабияким апетитом знову заходився їсти.

— Цей хлопець… — почав Гендс, безсило кивнувши на забитого. — Його звали О'Брайєн… клятий ірландець… Ми з цим хлопцем підняли вітрила й хотіли пригнати шхуну назад до бухти. Але він помер і смердить, як гнила вода в трюмі. І хто тепер поведе корабель, я не знаю. Коли я вам не допоможу, ви з цим не впораєтеся. Так я гадаю. Отож слухайте… дайте мені випити й закусити, знайдіть якусь ганчірку, щоб перев'язати рану, а я покажу вам за це, як треба керувати шхуною. Гаразд?

— Тільки попереджаю, — відповів я. — На стоянку капітана Кідда я повертатися не збираюсь. Я хочу ввести корабель у Північну бухту й причалити там до берега.

— Гаразд! — вигукнув він. — Не такий уже я йолоп, правду кажучи. Чудово розумію, що програв, дав маху і що виграш на вашому боці. Хочете в Північну бухту? Ну що ж, мені вибирати все одно не доводиться. Клянусь громом, я допоможу вести тобі корабель хоч до самісінького помосту моєї шибениці!

Я вирішив, що він має слушність. Ми тут-таки завершили наш договір. Через три хвилини вітер уже мчав «Іспаньйолу» вздовж берегів Острова Скарбів. Я сподівався досягти Північної бухти ще опівдні, щоб увійти в неї до припливу і стати в безпечному місці, де можна почекати, поки спаде вода, і зійти на берег.

Укріпивши румпель, я зійшов униз і взяв з своєї скриньки шовкову хустку, яку подарувала мені мати. З моєю допомогою Гендс перев'язав цією хусткою глибоку криваву рану на стегні. Трохи поївши та випивши горілки, він помітно повеселішав. Сів пряміше, почав говорити голосніше, виразніше і взагалі мав вигляд тепер зовсім іншої людини.

Віяв попутний бриз. Шхуна мчала, мов птах. Краєвиди на березі швидко змінювалися. За пагорбами пішли плоскі піщані низини, вкриті карликовою сосною. Незабаром ми пропливли повз скелястий мис, що височів на самому північному краю острова.

Мені подобалося керувати кораблем. Настрій у мене був чудовий. Я втішався чудовою сонячною погодою і мальовничими берегами. Мене вже не мучили ні спрага, ні голод, ні докори сумління за дезертирство з блокгауза, бо мені пощастило оволодіти тепер шхуною. На більше не можна було й сподіватись. Але мене непокоїв погляд боцмана, який пильно стежив за всіма моїми рухами на палубі, і дивна посмішка, що не зникала з його уст. У цій химерній посмішці старого моряка відчувалося не тільки страждання і слабість, але й ще щось притамоване і зловісне. Я працював, а він посміхався лукаво і стежив, стежив, стежив за мною.

Розділ XXVI ІЗРАЕЛЬ ГЕНДС

Вітер, немов бажаючи догодити нам, з південного перетворився на західний. Ми легко змогли пройти від північно-східного краю острова до Північної бухти. Якоря в нас не було, а тому ми побоювались увійти в бухту одразу й чекали припливу. Час тягнувся повільно. Боцман навчав мене, як треба зупиняти корабель. Нарешті, після багатьох спроб, я спромігся зробити це, й ми обидва почали мовчки снідати.

— Капітане, — звернувся він до мене, знову так само неприємно посміхаючись, — тут лежить мій давній товариш, О'Брайєн. Може, ви його викинете за борт? Я взагалі не дуже перебірливий у таких речах. Сумління мене не мучить, що я відправив його до бога в гості. Але, по-моєму, він не дуже прикрашає наш корабель. А як по-вашому?

— У мене на це не вистачить сили. І взагалі така робота мені не до смаку. Хай собі лежить, — відповів, я.

— Нещасний корабель оця «Іспаньйола», Джім! — підморгнув він мені. — Скільки людей загинуло на цій «Іспаньйолі» і скільки бідолашних моряків померли відтоді, як ми з вами відпливли з Брістоля! Я не пам'ятаю, щоб коли-небудь так не щастило. І О'Брайєн, бач, помер — адже він справді помер? Я людина темна, а ти вмієш читати й рахувати. Скажи мені прямо, без викрутасів: мертвий так і лишиться мертвим чи колись іще може воскреснути?

— Ви можете вбити тіло, містер Гендс, але не дух, — сказав я. — Ви повинні б це знати. О'Брайєн зараз живе і стежить за нами з того світу.

— Ах! — зітхнув він. — Шкода! Отже, виходить, я тільки змарнував свій час? А втім, духи, по-моєму, великої шкоди заподіяти не можуть. Я мав справу з духами, Джім. А тепер, Джім, я попросив би вас зійти вниз у каюту і принести мені… Хай йому чорт, я забув, що мені треба… Ага, пляшечку винця, Джім. Та тільки не горілки, горілка занадто міцна для моєї голови.

Вагання боцмана здалося мені підозрілим. А ще підозрілішим було те, що він хотів вина, а не горілки. Очевидно, то був тільки привід, щоб випровадити мене куди-небудь з палуби. Але для чого — я не міг збагнути. Гендс уникав дивитися мені в очі. Він дивився то на небо, то на тіло О'Брайєна. З його посмішки, під час якої він навіть кінчик язика висовував з рота від надміру хитрості, а також з тону його голосу і дитина добрала б, що він щось надумав. А проте я нічим не пня ним своїх підозр: перехитрити таку людину, як Гендс, було не важко.

— Вина? — перепитав я. — Чудово. А вам якого, білого чи червоного?

— Та це мені байдужо, братику, — відказав він. — Аби міцне та в достатній кількості.

— Гаразд, — відповів я. — Я принесу вам портвейну, містер Гендс. Тільки його доведеться пошукати.

Я збіг униз, навмисне грюкаючи черевиками якомога гучніше. Потім зняв черевики, тихо прокрався запасним коридором у кубрик, там піднявся по трапу й обережно визирнув з люка на палубу. Боцман ніколи не здогадався б, що я за ним стежу. А проте я вжив усіх заходів, щоб не привернути його уваги. І з першого ж погляду я впевнився, що всі мої підозри цілком підтвердилися.

Гендс підвівся рачки. Хоча поранена нога завдавала йому, очевидно, великого болю — я чув, як він стогнав, — проте він досить швидко поповз по палубі, добрався до водостоку, біля якого лежав скручений у кільце канат, і витяг звідти довгий ніж, або, точніше, короткий кинджал, по саму рукоятку окрашений кров'ю. Він оглянув його, випнувши нижню щелепу, помацав лезо і, сховавши ніж за пазуху, поповз назад на своє місце.

Я взнав усе, що мені було треба: Ізраель може рухатись, і він має зброю. Коли він постарався випровадити мене з палуби, значить, він хоче позбутися мене. Що хотів вігі робити далі — чи сподівався добратися від Північної протоки через увесь острів до піратського табору, чи збирався почати стріляти з гармати, закликаючи товаришів на допомогу, — цього я, звичайно, знати не міг.

Тільки в одному я міг звіритися на Гендса, бо тут у нас були спільні інтереси, — у врятуванні шхуни. Ми обидва хотіли привести корабель у безпечне місце, звідки його потім можна було б вивести без особливих труднощів і риску. Поки це ще не зроблено, життя моє в безпеці. Розмірковуючи, я не гаяв часу: швидко пробрався назад до каюти, узяв черевики, знайшов пляшку вина і, захопивши її, повернувся на палубу.

Гендс лежав на тому самому місці, де я його залишив. Нерухомо, наче тюк. Очі його були примружені так, ніби через слабість він не міг витримати денне світло. Він глянув на мене, спритно, звичним жестом відбив шийку пляшки й одним духом спорожнив її майже до дна, сказавши своє улюблене:

— Ось де справжнє щастя!

Потім, трохи перепочивши, витяг з кишені плитку жувального тютюну і попросив мене відрізати йому шматочок.

— Будь ласка, відріжте, — сказав він. — Бо ж у мене немає ножа, а коли б був, то нема сили орудувати ним. Ех, Джім, Джім, зовсім я розвалився. Відріж шматочок. Мабуть, це я востаннє пожую тютюнцю, бо недовго протягну. Скоро, скоро вже буду я на тому світі…

— Гаразд, — сказав я, — відріжу. Але на вашому місці». почуваючи себе так погано, я, перед смертю спробував би покаятися.

— Покаятися? — спитав він. — У чому?

— Як це в чому? — вигукнув я. — Ви ще питаєте! А хто мене тільки-но питав про мертвих? Ви порушили свій обов'язок! Ви жили в розпусті, в брехні і крові. Ось біля ваших ніг лежить людина, яку ви вбили, а ви ще питаєте, в чому вам каятись! Ось у чому, містере Гендс!

Я трохи розпалився, бо думав про скривавлений ніж, який він сховав за пазуху. Але Гендс у відповідь тільки ковтнув вина і несподівано заговорив повчальним тоном.

— Тридцять років, — сказав він, — я блукав по морях. Бачив усе: добре й погане, штилі й шторми, голод і спрагу, бійку на ножах. Чого тільки я не бачив на своєму віку! Але, повірте, ніколи я ще не бачив, щоб з добра виходило добро! Той, хто вдарив перший, той і буде правий. Мертві не кусаються. Оце й уся моя віра. Амінь!.. А тепер, — додав він, раптом змінюючи тон, — досить базікати про ці дурниці, приплив уже давно працює на нас. Слухайте мою команду, капітане Гокінс, ми скоро причалимо до берега в бухті.

Та й справді, нам лишалося пройти не більше як дві милі. Але плавання це було нелегке. Треба було добре керувати шхуною, бо вхід у Північну бухту виявився не тільки вузький і мілкий, але й дуже покручений. Та я був добрий і вправний виконувач, а Гендс — бездоганний лоцман. Ми лавірували так уміло, обминаючи мілини, що було приємно дивитися.

Щойно ми поминули обидва миси, як нас з усіх боків оточила земля. На берегах Північної бухти росли такі ж густі хащі, як і на берегах Південної. Але сама бухта була вужча, довша і нагадувала скоріше гирло річки. Просто перед нами на південному краї бухти виднівся напівзогнилий кістяк розбитого корабля. То було велике трищоглове судно. Воно так довго пролежало тут, що геть вкрилося водоростями. На його палубі росли дрібні кущі, вкриті яскравими квітками. Видовище було досить похмуре, але це свідчило, що бухта ця може бути спокійною стоянкою.

— Чудово! — сказав Гендс. — Погляньте отуди — дуже підходяще місце для причалу. Чистий пісочок, затишок, дерева навкруги і отой квітничок на старому кораблі.

— А чи зможемо ми потім знятися з мілини? — спитав я.

— А чому ж ні? — відказав він. — Треба тільки під час відпливу занести канат на той берег, обкрутити його навколо отієї великої сосни, кінець притягнути сюди і намотати на кабестан. А потім чекай припливу. Коли він прийде, накажи всій команді разом ухопитися за канат і тягнути. І шхуна сама зійде з мілини, як молода красуня… А тепер, синку, не лови гав. Ми близько від мілини, а корабель іде занадто швидко. Трохи праворуч… Так… Тримай… Праворуч… Трохи ліворуч… Тримай… Тримай!..

Гендс командував, а я поспішно виконував його накази. Раптом він гукнув:

— Крутіше, кермо на борт, мій любий!

Я щосили наліг на кермо, і «Іспапьйола», круто повернувши, підійшла кормою до лісистого берега.

Захопившися цим останнім маневруванням, я забув, що треба пильно стежити за боцманом. Мене цікавило тільки одне: коли шхуна човгне своїм днищем по піску. Я забув, що загрожувало мені, і, перехилившись через правий борт, дивився, як вирувала вода під носом шхуни. Безперечно, я загинув би, коли б якась раптова занепокоєність не примусила мене обернутися. Чи то я почув якийсь шелест, чи то тінь майнула перед моїми очима, а чи просто в мені прокинувся якийсь інстинкт, схожий до кошачого, але, обернувшись, я побачив Гендса. Він був уже зовсім недалеко від мене з кинджалом у правій руці.

Ми глянули один на одного, і обидва голосно закричали. Я закричав з переляку, він — з люті, немов оскаженілий бик. Він кинувся вперед, на мене. Я відскочив убік і випустив з рук румпель, який ударив Гендса в груди. Це врятувало мені життя.

Не встиг він опам'ятатись, як я вже вибрався з того куша, де він мене захопив. У моєму розпорядженні була тепер уся палуба. Зупинившись біля грот-щогли, я витяг з кишені пістолет, націлився в Гендса, коли він знову почав підходити до мене, і натиснув на собачку. Курок клацнув, але пострілу не було: корок біля запалу підмок. Я прокляв себе, за свою неакуратність. Чому я раніше не оглянув та не перезарядив пістолети?.. Адже часу в мене було більше ніж досить! Тоді б я не стояв, як тепер, беззахисний, наче вівця перед різником.

Незважаючи на свою рану, Гендс пересувався напрочуд швидко. Сивувате волосся спадало йому на обличчя, яке налилося кров'ю від люті й напруги. Я не встиг вихопити другий пістолет, та й не пробував це зробити, бо гадав, що він теж мокрий. Одне було ясно: треба ухилятися від Гендса, бо інакше він зажене мене на ніс і вб'є там, як щойно мало не вбив на кормі. Один удар ножем з закривавленим дев'яти— чи десятидюймовим лезом — і всьому кінець. Я обхопив руками товсту грот-щоглу і під її захистом чекав нападу, напруживши кожен мускул.

Побачивши, що я збираюсь бігати навколо щогли, Гендс зупинився. Кілька хвилин ми стежили один за одним. Гендс удавав, що от-от кинеться на мене справа або зліва. І я кожного разу відхилявся або вправо, або вліво. Ця боротьба скидалася на гру, що в неї я частенько грав удома, бігаючи навколо скель біля затоки Чорного Горба. Але, звісно, під час гри моє серце ніколи не калатало так сильно, як тепер. Моїм противником у цій грі був чоловік літній, до того ж сильно поранений у стегно, і я мав усі шанси на виграш. Я трохи осмілів і навіть почав міркувати, чим може закінчитися наша гра. Зрозуміло, я міг протриматися довго, але сподіватися на остаточний порятунок не міг.

Поки ми кружляли навколо щогли, «Іспаньйола» несподівано врізалась у пісок. Від поштовху вона помітно лягла набік. Палуба стала під кутом у сорок п'ять градусів, і через жолоби ринув потік води, який утворив на палубі біля больварка велику калюжу.

Ми обидва втратили рівновагу й обидва покотилися, майже обнявшись, до жолобів. Труп пірата в червоному ковпаку з розкинутими руками теж полетів за нами. Я вдарився головою об ногу боцмана так сильно, що зуби в мене клацнули. Та, незважаючи на це, мені першому пощастило схопитися на ноги: на Гендса навалився труп, несподіваний нахил корабля зробив неможливою дальшу біганину по палубі. Треба було негайно шукати інших способів порятунку, бо ворог був майже за мною. Не втрачаючи жодної секунди, я ухопився за ванти бізань-щогли, які висіли у мене над головою, і поліз нагору. Я жодного разу не перевів подиху, аж поки не сів на рею.

Врятувала мене швидкість, бо призначений мені удар ножа влучив на півфута нижче мого тіла. Розгніваний цією невдачею, Ізраель Гендс дивився на мене знизу вгору, широко й здивовано розкривши рота.

Скориставшися з цього перепочинку, я негайно перезарядив пістолет. Потім для більшої певності витяг і почав перезаряджати й другий пістолет.

Гендс, помітивши, що я роблю, зрозумів, мабуть, що становище його погіршало. Трохи повагавшись, він з трудом ухопився за ванти і, тримаючи ніж у зубах, поліз до мене. Ліз він дуже повільно, ледве підтягуючи поранену ногу й голосно стогнучи від болю. Я встиг приготувати обидва пістолети, перш ніж він просунувся на третину відстані, що нас розділяла. І тоді, тримаючи по пістолету в кожній руці, я заговорив до нього.

— Ще один крок, містере Гендс, — сказав я, — і я розтрощу вам голову! Мертві не кусаються, як вам відомо, — додав я посміхаючись.

Гендс одразу ж зупинився. З його обличчя я зрозумів, що він щось обмірковує, але так важко й повільно, що я, почуваючи себе в безпеці, голосно розреготався. Нарешті, кілька разів проковтнувши слину, він заговорив. На обличчі в нього був усе той же вираз остаточної розгубленості. Він витяг з рота ніж, який заважав йому говорити, але з місця не рушив.

— Джім, — почав він, — ми обидва заплутались, і ви і я, і нам треба миритись. Я наздогнав би вас, якби не той поштовх. Але мені завжди не щастить, завжди! Не дам я собі ради, доведеться мені, старому морякові, поступитися вам, Джім, корабельному юнзі.

Я насолоджувався його словами і радісно реготав, немов півень на сідалі. Та раптом він махнув правою рукою, і щось просвистіло в повітрі мов стріла. Я відчув удар і сильний біль. Плече моє було прибите до щогли. Від жахливого болю й несподіванки зовсім несвідомо я натиснув обидва курки. Мої пістолети вистрілили і випали у мене з рук. Але впали не тільки вони: глухо простогнавши, боцман випустив з рук ванти і полетів стрімголов у воду.

Розділ XXVII «ПІАСТРИ!»

Через те що шхуна нахилилася, щогли звисали над водою, а з мого сідала на реї я бачив під собою тільки поверхню затоки. Гендс, який здерся на щоглу значно нижче мене, впав недалеко від корабля між мною і больварком. Bin тільки один раз виринув у скривавленій піні і зник назавжди. Крізь тиху прозору воду я бачив, як він лежить на чистому піщаному дні під тінню шхуни. Кілька рибок майнуло біля його тіла. Іноді від хвильок на поверхні води мені здавалося, що він ворушиться і намагається підвестись. Але він подвійно мертвий: застрілений і потоплений — і мав стати здобиччю риб саме на тому місці, де готував загибель мені.

Це видовище сповнило мене жахом. Усе замиготіло перед моїми очима. Кров гарячим потоком текла у мене по спині і грудях. Ніж, який прибив моє плече до щогли, палив мене, наче розпечене залізо. Але мене лякав не фізичний біль, це я стерпів би спокійно, — лякала мене думка про те, що я можу впасти з реї в тиху зелену воду, де лежить мертвий боцман.

Обома руками я так міцно вчепився за рею, що пальцям стало боляче. Я заплющив очі, щоб не бачити небезпеки. Поволі в голові моїй прояснилось, серце почало битися рівніше, і я опанував себе.

Насамперед я хотів витягти ніж з рани. Та чи він засів дуже глибоко, чи то в мене мужності не вистачало, — так чи інакше, але я відмовився від цієї спроби. Я тремтів усім тілом. І, як це не дивно, саме це тремтіння допомогло мені: ніж, який тримався більше на шкірі, вислизнув з рани. Кров, зрозуміло, почала текти дужче, але зате я майже звільнився, хоча мій одяг був ще прибитий ножем до щогли.

Сильно рвонувши, я звільнився зовсім і поспішно зліз по вантах правого борту, бо ніяка сила не примусила б мене спуститися по цих самих вантах, з яких тільки-но зірвався Ізраель Гендс.

Я спустився вниз, у каюту, і як міг перев'язав собі рану. Вона дуже боліла й кровоточила, проте була зовсім безпечна і майже не заважала мені ворушити рукою. Тепер я насправді був цілковитим господарем корабля, і мені захотілося звільнитися від останнього пасажира — мертвого О'Брайєна.

Він скотився, як я вже казав, до больварка і лежав там потворною, незграбною лялькою — щось схоже на людину, такого ж розміру, але позбавлену кольору й привабливості життя. Впоратися з ним було неважко — за час своїх трагічних пригод я уже звик до мерців і перестав їх боятись. Я підняв його за пояс, наче мішок з висівками, і перекинув через борт. Він впав у воду з шумним плеском. Червоний ковпак злетів у нього з голови і поплив. Через кілька хвилин О'Брайєн лежав на дні поруч з Ізраелем Гендсом, ворушачись при кожному русі води. О'Брайєн, незважаючи на свою молодість, був зовсім лисий. Він лежав, поклавши голову на коліна своєму вбивці, а навколо їхніх трупів сновигали верткі рибки.

Я лишився на шхуні сам. Щойно почався відплив. Сонце стояло вже так низько, що тіні сосен з західного берега простяглися через бухту і досягли палуби «Іспаньйоли». Повіяв вечірній бриз, і хоч зі сходу бухту захищав пагорб з двома вершинами, троси почали гудіти, а вітрила — гойдатись і плескати.

Розуміючи, що кораблеві може загрожувати небезпека, я згорнув і спустив клівери на палубу. Але грот завдав мені багато клопоту. Коли судно нахилилося, гік перекинувся за борт, і його кінець та футів два грота навіть занурились у воду. Це ще збільшило небезпеку. Шкоти так натяглися, що я боявся доторкнутися до них. Тоді я витяг ніж і перерізав фали[38]. Гафель[39] одразу спустився, і полотно, надимаючись, лягло на воду. Підтягти нірал[40] я не зміг, хоч як намагався, Ну що ж, мені нічого більше не лишалось, як покинути «Іспаньйолу» напризволяще. Адже я й сам був кинутий напризволяще.

Тим часом у бухті сутеніло. Останні промені сонця, пробившися крізь дерева, виблискували, мов коштовне каміння, на зацвілому кістякові зруйнованого корабля. Ставало холодно. Гнана відпливом вода швидко спадала, і шхуна дедалі більше лягала на бік.

Я перейшов на ніс і глянув униз. Під носом шхуни було неглибоко, і я, про всяк випадок схопившись обома руками за перерізаний якірний канат, обережно переліз через борт. Вода ледве сягала мені до пояса. Піщане дно було тверде, укатане хвилями, і я бадьоро пішов бродом до берега, лишивши «Іспаньйолу» лежати на боку і полоскали свій парус у воді. Сонце вже сіло, і вітер у сутінках шумів вітами сосен.

Нарешті, нарешті кінчились мої морські пригоди. І я, повернувся на острів не з порожніми руками. Позаду мене стояла відбита у піратів шхуна, на якій ми зможемо вийти в океан. Мені хотілося якнайшвидше добратися додому, у наш блокгауз, і похвалитися своїми подвигами. Мабуть, мені трохи докорятимуть за дезертирство, але я здобув «Іспаньйолу», і це загладить усе. Навіть сам капітан Смоллетт визнає, що я не промарнував часу.

В чудовому настрої, сповнений найсвітліших сподіванок, я попростував до частоколу, за яким, як я гадав, чекають мене мої друзі. Я добре пам'ятав, що найсхідніша з річечок, які впадають у бухту капітана Кідда, починається на горбі з двома скелями. І я повернув ліворуч, до цього горба, сподіваючись перейти річечку у найвужчому місці. Йдучи укосом, де ріс не дуже густий ліс, я незабаром поминув горб і бродом по коліна перейшов цю річечку.

Тепер я був поблизу того місця, де зустрівся з Беном Ганном. Я почав пробиратися обережніше, пильно озираючись на всі боки. Вечір швидко перейшов у ніч. У темряві між двома скелями горба ледь-ледь блимав вогник. Я вирішив, що то, мабуть, Бен Ганн готує собі вечерю, і в глибині душі здивувався його необережності. Адже коли цей вогонь побачив я, то його може помітити й Сільвер з свого табору біля болота.

Темрява дедалі густішала, і мені все важче було орієнтуватися. Двоголовий горб позаду мене і вершина Підзорної Труби праворуч поступово розтанули в мороці. Слабо мерехтіли нечасті зорі. У темряві я натикався на кущі і падав у піщані ями.

Раптом трохи посвітлішало. Глянувши вгору, я побачив, що бліде сяйво освітлює вершину Підзорної Труби. Низом, за хащею дерев, рухалося щось велике й срібне: то сходив місяць.

Іти тепер було значно легше, і я нетерпляче наддав ходи. Увійшовши в гай, який оточував нашу фортецю, я знову згадав про обережність і пішов трохи повільніше. Було б дуже прикро, коли б мене після всіх пригод підстрелили свої ж.

Місяць спливав усе вище й вище. Всі галявини в лісі були залиті його сяйвом. Але просто перед собою між деревами я помітив якесь сяйво, зовсім не схоже на місячне. Воно було гарячіше й червоніше, а час од часу ставало начебто темним. Певно, то було багаття, яке диміло і вкривалося попелом. Що б то могло означати?

Нарешті я добрався до узлісся. Місяць освітлював західний бік частоколу. Решта частоколу і сам блокгауз були в тіні, яку де-не-де перетинали довгі сріблясті смуги. А по той бік блокгауза палахкотіло велике багаття. Його червонуватий відблиск різко вирізнявся серед ніжних і блідих відсвітів місяця. Ніде ні душі. Ні звуку. Тільки вітер шумить у вітах.

Я зупинився, здивований і трохи стривожений. Ми ніколи не розводили такого великого багаття, бо капітан наказував берегти паливо. Чи не сталося під час моєї відсутності якогось нещастя з моїми друзями?

Я підкрався до східного кіпця частоколу, весь час тримаючись у тіні, і переліз у темному місці через огорожу. Потім обережно й нечутно поповз до блокгауза. Раптом я почув гучне хропіння; хоч цей немузичний звук раніше мені аж ніяк не подобався, тепер він приємно лоскотав мені вуха. Отже, мої друзі живі і почувають себе в безпеці. Хропіння заспокоїло мене, як заспокоює чудовий пічний вигук вартового: «Все гаразд!»

Дивно тільки, що вони не поставили вартових. Коли б зараз підкрався не я, а Сільвер із своєю зграєю, то всіх їх можна було б перерізати. «От що значить, коли паш капітан поранений», — гірко подумав я і знову почав докоряти собі, що кинув друзів у такій небезпеці, коли їм нікого навіть поставити на варту.

Я підповз до дверей і зазирнув усередину. В темряві нічого не можна було побачити. Крім хропіння, чути було ще якийсь дивний звук: чи то плескіт крил, чи то стукотіння дзьобом. Простягти руки вперед, я почав помацки пробиратися на своє колишнє місце, посміхаючись при думці, як зрадіють і здивуються мої друзі, побачивши мене вранці.

Я наштовхнувся на щось пружне, очевидно на чиюсь ногу, але той тільки забурмотів і перевернувся на другий бік.

І тоді раптом з темряви пролупав пронизливий, голосистий крик:

— Піастри! Піастри! Піастри! Піастри! Піастри! — одне й те саме, без перепочинку, без зміни в голосі, мов заведений годинник.

Та де ж Капітан Флінт, зелений папуга Сільвера! Це він лопотів крилами і стукотів, дзьобаючи кору на дереві! Ось хто охороняв тих, що спали, краще за будь-якого вартового і тепер криком попередив їх про мою появу!

Я не встиг отямитись, як люди, розбуджені дзвінким криком папуги, прокинулись і посхоплювались на ноги. Я почув голос Сільвера. Він вилаявся і закричав:

— Хто йде?

Я кинувся тікати, але на когось налетів. Відштовхнувши одного, я попав у пазури іншого. Цей міцно схопив мене.

— Принеси вогню, Дік, — сказав Сільвер.

Пірат вибіг з блокгауза і повернувся з палаючою головешкою.