Ось ваш вінець, леді

Розділ другий

Я прийшов до новинарської кімнати[8] у штаб-квартирі місцевої поліції. Хотів поговорити з одним хлопцем і сподівався знайти його саме там. І таки знайшов.

Я поштовхом відчинив двері та роззирнувся оповитою тютюновим димом кімнатою. За невеличким столиком у самому центрі грали в карти четверо парубків зі знайомої мені репортерської ватаги. Я лише кинув на них побіжний погляд і продовжив свої пошуки. Ген у дальньому кутку кімнати, на побитій життям канапі, спав Еккі.

Еккі був найнезугарніший хлопець з усіх, кого я коли-небудь бачив. Він був коротун і мав жорстке волосся, що росло з його вух, з носа та пробивалося з-під комірця. Певно, повитуха, яка допомагала малому Еккі з'явитися на світ, ще довго мучилася від жахних снів після того як побачила його обличчя. Та хай там як, а я знав, що він — чи не найрозумніший газетяр у цілому місті.

Я підійшов ближче та поставив стілець біля канапи. А тоді почав термосити Еккі, аби його розбудити.

Побачивши, що це я, він сів на канапі та люто зиркнув на мене.

— А цур тобі та й пек, любий друже, — сказав він. — Невже не можеш дати мені бодай трішечки поспати?

— Ой, та годі тобі, Мо, — сказав я. — Посидь спокійно. Я хочу з тобою поговорити.

Еккі спросоння заходився терти обличчя долонею, причому час до часу смикав свого носа, і той, неначе Гумовий, вигинався під найдивовижнішими кутами.

Я витягнув пачку «Кемелу», дав одну цигарку Еккі, й собі закурив.

— У чому річ, жевжику? — вимогливо запитав він. — Ладен закластися, що ти знову хочеш скористатися моїми мізками.

Я похитав головою.

— Та звідки у тебе ті мізки? То лише ти собі думаєш, ніби направду їх маєш.

Еккі заплющив очі.

— Сьогодні вночі вони закатрупили Вессі, — сказав він.

— Атож, — здивовано мовив я.

То чому ти вирішив вчепитися у цю справу? — запитав він, не розплющуючи очей.

— Звідки ти, в біса, знаєш, що я у неї вчепився?

Коли Еккі посміхався, то мав воістину страхітливий вигляд. Я відвів погляд.

— Небагацько є такого, про що я не чую, — сказав він. — То чому ти вирішив учепитися в цю справу?

— Послухай-но, Мо, — терпляче мовив я. — Я прийшов сюди, щоби розпитати тебе про дещо, а не для того, щоби ти мене розпитував.

Він підняв одну важку повіку та скоса глипнув на мене.

— Чому ти так цим зацікавився, братчику? Щось за цим криється?

Усі ці газетярі — однаковісінькі. Я втягнув у легені трохи диму, на секунду затримав, а тоді випустив його крізь ніздрі.

— Не думаю, що це справді справа рук Вессі, — сказав я рівним голосом.

Еккі тяжко застогнав і знову заплющив око.

— Ну, зараз він уже мертвий, хіба ні? То й забудь про це.

— А цей тип, Ричмонд, — мовив я, ретельно добираючи слова. — Гадаю, він мав більше ворогів, ніж Вессі?

— Еге ж. Та він узагалі мав більше ворогів, ніж інші хлопці. Ричмонд був ще тою падлюкою. Він власними руками копав собі могилу.

— З цим убивством була якось пов'язана одна жінка, чи не так? Її імені так і не оприлюднили.

Еккі лише звів плечима.

— Та він мав сотні жінок, — байдуже мовив мій колега. — Навколо того типа постійно крутилася ціла купа жінок, і він міняв їх, буцім рукавички.

— Хто вона була? — стиха запитав я.

Еккі підвів голову.

— Е, ні. З цього пива не буде дива, — сказав він. — Ричмонд мертвий, і Вессі мертвий; обидва ті типи були ницими запроданцями. Навіщо в тому всьому копирсатися... тож просто про це забудь.

— І чому, хай йому грець, усі хочуть відрадити мене від розслідування цієї справи?

Еккі злегка вишкірився.

— Так-таки й усі? — запитав він.

— А зараз послухай-но, що я тобі скажу, Мо, — сказав я. — Є дещо таке, що відомо тобі, і дещо таке, що відомо мені. Чи не хочеш податися до мене і про все це погомоніти?

Еккі похитав головою.

— Щойно ти звідси заберешся, я вкладуся й спатиму далі, — твердо відказав він.

Я знизав плечима.

— У мене там напоготові повна пляшка житнього.

Еккі поквапливо зірвався на ноги.

— Чому ж ти одразу не сказав? Де, в біса, мій капелюх?

Дорогою до моєї квартири Еккі розводився про бейсбол. Він не вельми петрав у тому спорті, проте надто вже полюбляв висловлювати свої думки з того чи іншого приводу. Я не зупиняв його — нехай собі просторікує. А я тим часом мав про що подумати.

Діставшись додому, посадивши Еккі у фотель і вручивши йому добрячу склянку житнього віскі з імбирною газованкою[9], я перейшов до справи.

— Так-от, Мо, нехай це залишиться між нами, — почав я, поклавши ноги на стіл, — але скидається на те, що я маю все пояснити, перш ніж ти зголосишся мені допомогти. Мені потрібна допомога, Мо, і я хочу, аби допоміг мені саме ти.

Еккі крекнув, але нічого на те не відказав.

— Мені пообіцяли заплатити десять тисяч, якщо я почну розслідувати справу Вессі та зчиню бучу навколо його страти, — сказав я.

Еккі зиркнув на мене пронизливим поглядом.

— І хто ж це хоче відвалити тобі стільки грошви?

Я похитав головою.

— А це вже моя таємниця, — сказав я. — Десять тисяч — то грубі гроші, до того ж, судячи з усього, що я наразі дізнався, усю справу Вессі білими нитками шито.

Скидалося на те, що мої слова схвилювали Еккі.

— Краще облиш це, Ніку, — серйозно мовив він. — Ти можеш ускочити у велику халепу.

— Та годі тобі, — коротко відказав я, — ліпше розкажи-но мені, що тобі про все це відомо. Поясни мені, що й до чого.

Я бачив, що Еккі ретельно усе зважує. Десь за хвилину мені вже було ясно — зараз я почую розповідь.

— Ларрі Ричмонд був президентом корпорації «Тканини Маккензі», — спроквола мовив він, втупившись очима в якусь точку просто над моєю головою. — Чимало впливових людей є акціонерами цієї фірми. Ці особи — великі цабе у торгівлі та промисловості. Люди, що обіймають високі посади.

Я нахилився вперед, забрав у нього порожню склянку та знов її наповнив. Еккі взяв її, трішки скривившись.

— Ет, не варто мені торкатися того пійла, — сказав він. — Воно мені кишки роз'їдає чи щось на кшталт того.

— Продовжуй, — сказав я.

— Ти певно собі думаєш, ніби в тому немає нічого дивного, але штука у тому, що якраз-таки є. Ричмонд особисто провадив перемовини з кожним із цих людей. Він осібно продавав їм пакети акцій. На відкритий ринок оті акції ніколи не викидали. Ти ж бо знаєш, який соціальний статус він мав. Йому досить було лише з'явитися у потрібному місці та зробити кілька натяків — і чималі пакети акцій переходили з рук у руки. — Еккі зупинився, щоби надовго припасти до своєї склянки. — Тож якщо зараз виявиться щось таке, що відновить розслідування Ричмондової смерті, то акціонери матимуть через те чимало клопоту.

Я його не квапив. Усі ці відомості були для мене цілковито нові, тож я волів почути все, не знаючи наразі, чи стануть вони мені у пригоді, чи ні.

— Це ж чому? — запитав я.

Еккі перевів свій погляд на мене.

— Навіть мій бос придбав собі частку в цій фірмі, — сказав Мо. — То він і наказав нам, аби ми до тієї справи не чіпалися. Ми не знаємо напевне, проте здогадуємося, що корпорація «Тканини Маккензі» — то лише прикриття, а за лаштунками — геть інша оборудка, що приносить великі дивіденди. Тож особи, які вклали туди свої грошенята, нічого не хочуть знати — у них аж жижки трусяться від самої думки, аби часом не нагодився який хвацький розумака та не розніс ущент їхню таємницю.

Я підвівся на ноги.

— То що за оборудка криється за тією корпорацією?

Еккі знизав плечима.

— А бог її знає. То може бути все, що завгодно. Річ у тім, що в цю справу вклали свої гроші такі великі цабе, що докопуватися правди може бути вельми небезпечно.

— То Вессі був таким собі простаком?

Еккі кивнув головою.

— Авжеж, Вессі був простаком. Певно, хтось отримував замалі хабарі, тож йому це не сподобалося і він вгатив у Ричмонда кулю. Проте цей хтось був тісно пов'язаний з фірмою. Великі цабе, що вклали гроші в ту оборудку, просто не могли звинуватити цього вбивцю і водночас не викрити себе. Тож вони вирішили знайти цапа-відбувайла — й повісили вбивство Ричмонда на Вессі. Отака історія, друже... а тепер забудь про неї, добре?

— Хто такий Лу Спенсер? — запитав я.

Еккі кинув на мене швидкий погляд.

— Спенсер був правою рукою Ричмонда. Саме він очолив фірму та здобув контрольний пакет акцій після Ричмондової смерті.

— То Лу Спенсер і був тим типом, який убив Ричмонда, еге?

На обличчі Еккі з'явився збентежений вираз.

— Звідкіля мені знати, — промовив він. Це було несподівано, як на Еккі, тож зараз його голос звучав украй обережно.

— Гаразд, Мо, — сказав я, — ти розповів мені чимало цікавого. Красно дякую.

Еккі підвівся на ноги.

— Ти ж не збираєшся шукати пригод на свою голову? — запитав він. Одначе полиск в його очах свідчив красномовніше за слова — Еккі якраз-таки й сподівається, що я їх шукатиму.

— А чому б нам не докопатися правди? — відказав я. — Хай би що сталося, я діятиму обачно. Здається, були розмови, буцімто Ричмонд підбивав клинці до дівчини Вессі та начебто це тому Вессі його вколошкав?

Еккі кивнув.

— Еге ж, була така версія.

— Хто вона була, Мо?

Еккі спохмурнів.

— То була одна французька шльондра, — повільно мовив він. — Її ім'я тримали у таємниці, доки тривав судовий процес. Звати її Андреа, чи якось так... у тому районі, де вона працює, її кличуть Блонді.

Я почухав макітру.

— То вона — професійна повія? — здивовано запитав я.

Еккі кивнув.

— Саме так... Ну, ти ж бо знаєш, Вессі полюбляв панянок, які здатні самотужки давати собі раду.

— Гадаю, мені варто познайомитися з цією пані, — сказав я. — Можливо, щось від неї довідаюся...

— Я не знаю, де саме вона мешкає, та чи не щоночі вона буває у барі «Палкий джаз».

Я поплескав його по спині.

— Ось, друже, хильни ще житнього, — сказав я, повертаючись до столу. — Гадаю, ти його заслужив.

Еккі глузливо посміхнувся.

— Е, жевжику, — сказав він, — я й без тебе знаю, що заслужив. Але скажи-но мені, хто ж то хоче вділити тобі десять тисяч за надання цій справі розголосу?

Я підштовхнув його до дверей.

— Хто-хто, моя тітонька Белла, — сказав я, виштовхуючи Еккі до темного коридору.

— Та невже? — мовив він. — Ти маєш на увазі свою тітоньку Фанні[10], чи не так?

Я зачинив за ним двері.

Упевнившись, що Еккі вже пішов, я подався до буфету та видобув звідти ще одну пляшку житнього, зняв з її горлечка смужку тонкого паперу та витягнув корок. Прихопивши плящину з собою, я подався до іншої кімнати та всівся на ліжку. Тоді неквапно роздягнувся, невпинно мізкуючи над нещодавніми подіями. Коли відчув, що готовий, сходив по пляшку імбирної газованки та вклався у ліжко.

Усе це треба було як слід обміркувати. Скидалося на те, що мені доведеться попрацювати, аби дізнатися більше про цю загадкову справу. Це мене не турбувало, мені радше хотілося знати, куди мене приведуть подальші пошуки.

Наразі мої справи йшли непогано. Я писав статті та продавав їх куди та коли мені того хотілося. Редакторам подобалися мої матеріали, і вони незлецько за них платили. Гонорари, що їх я отримував за свої дописи, дозволяли мені винаймати гарну невелику квартиру та мати вдосталь випивки, аби бути під хмелем двадцять чотири години на добу.

Я трохи нахилився уперед і сьорбнув житнього.

А що, як я таки почну шукати правди і розслідування цієї справи поновлять? Якщо фірма «Маккензі-як-то-вона-в-біса-зветься» й насправді виявиться лише шахрайською ширмою, то справа набуде розголосу й запахне смаленим, і я буду причиною цього. Можливо газетярі застережуть мене, аби я не наразився на небезпеку, адже акціонери можуть завдати удару у відповідь... можливо, я втрачу все... і лише заради якихось десяти тисяч. Якщо поглянути під таким кутом, уся ця справа видавалася не надто вже й цікавою, словом, душа моя до неї не лежала.

Я поставив склянку на столик коло ліжка та запалив цигарку. Коли я вкладаюся у ліжко настільки заклопотаний думками, то завжди міркую, як би було чудово, якби поруч лежала вродлива панянка, здатна вислухати всі мої нарікання.

Жінка може бути неабиякою розрадою, і що більше я про це думав, то все пригніченішим почувався. Мене вже майже загребло, коли це раптом пролунав телефонний дзвінок.

Простягаючи руку до слухавки, я зиркнув на годинник. Щойно перейшло за другу ночі.

— Алло? — сказав я, гублячись у здогадах, хто ж це, в біса, може бути.

— Це — Нік Мейсон?

Ледве-но почувши цей дзвінкий, металевий голос, я різко сів на ліжку. Випадково зачепив рукою склянку з житнім, і вона впала додолу та з дзенькотом розбилася. Та навіть таке марнування доброго трунку не змогло відвернути моєї уваги від того голосу.

Чотири дні тому вона зателефонувала до мене вперше. Не назвавши свого імені, одразу сказала мені, що я отримаю перепустку, аби бути присутнім під час страти Вессі, та що я маю спробувати з ним поговорити. Ця жінка пообіцяла заплатити мені десять тисяч доларів, якщо я викрию той факт, що справа проти Вессі є сфабрикованою, та надам їй широкого розголосу. Вона повісила слухавку, перш ніж я здобувся на слово.

Ох і заінтригувала ж вона мене! Таку загадковість я міг витримувати цілодобово. Та мене зацікавили не лише гроші — сама ця історія добряче розбурхала мою цікавість.

І ось знову ця жінка. Її голос годі було сплутати з якимось іншим. Він був чистий, як дзвін, і крижаний.

Я відкинувсь назад і занурився в подушку, міцно стискаючи слухавку.

— Ваша правда, сестричко, — сказав я.

— Ви ходили?

— Авжеж.

— І що сталося?

— Він мертвий. Я встиг перемовитися з ним словом. Він сказав, що це зробив Лу Спенсер.

Я почув, як їй перехопило подих.

— Він справді так і сказав? — нетерпляче запитала вона.

— Еге ж... а тепер послухайте, до чого це все? Чому це так для вас важливо?

— Я збираюся надіслати вам п'ять тисяч доларів, аби ви взялися до цієї справи. Коли ви з'ясуєте правду і докладно про все напишете, то отримаєте ще п'ять.

Я боявся, що вона збирається кинути слухавку, тому швидко додав:

— Мене це не цікавить... Я довідався про обставини цієї справи і маю сказати, що для мене то занадто.

На лінії запала тривала мовчанка.

— Ви ще на зв'язку? — з тривогою запитав я.

— Так... — озвалася вона. — Я думала, що ви охоче це зробите. Що ж, бачу, я припустилася помилки.

— Може, ми з вами зустрінемось і все обговоримо? — запитав я. — Йдеться про складну схему, крихітко. У ній задіяні всі тутешні великі цабе... нам ліпше докладно усе це обговорити.

— Думаю, ви таки це зробите, — сказала вона і, перш ніж я встиг бодай обурено скрикнути, повісила слухавку.

І я залишився лежати, називаючи її всілякими вигадливими іменами. Та у такий спосіб тут годі було зарадити. Хай там як, а ця панянка мала слушність — я таки це зроблю. Не було на те ради — надто вже полюбляв я пхати свого носа до чужого проса. Та й справа ця могла виявитися справді цікавою. Я поклав слухавку та вимкнув світло. У темряві мені думалося значно краще.

Я ретельно, крок за кроком обмірковував усю цю справу. Мав кілька засновків, з яких можна було виходити. Насамперед, мені треба буде промацати ґрунт і зібрати якомога більше інформації про акціонерів корпорації «Тканини Маккензі». По тому я міг би зазирнути до цієї фірми та спробувати рознюхати щось безпосередньо там. Треба було відшукати Лу Спенсера. Еккі був славним хлопцем, і я гадав, що він охоче допоможе мені у моїх пошуках, якщо я не втягуватиму його у цю справу особисто. А ще була Блонді. Либонь, я міг би з тією Блонді трохи розважитися. Хай там як, а я мав слабкість до білявок. На перший погляд цей план видавався доволі привабливим.

На тому я й поклав край своїм роздумам і вклався спати.