Ось ваш вінець, леді

Розділ п'ятий

До клубу «Палкий джаз» я вирушив лише пізно ввечері. Після того, як Марді пішла і Кац так неочікувано з'явився навпроти ресторану, я поблукав містом і трохи обмізкував становище, що склалося. Ці роздуми нічого мені не дали, втім я подумав, що наразі варто зачекати й не поспішати особисто знайомитися зі Спенсером. Хай там як, а я мав заробляти собі на прожиток, тому відвідав бейсбольну гру, тоді повернувся додому, написав про неї статтю, надіслав її копії до кількох спортивних газет, які публікували мої матеріали, та подався вечеряти.

Доки я повечеряв, вже було близько десятої години. Вечір був спекотний, на небі сяяли зорі та великий місяць. Я вирішив продовжити свої пошуки та спробувати знайти ту шльондру, з якою знався Вессі.

Клуб «Палкий джаз» був одним з отих чудових недорогих ресторанів, які на перший погляд видаються цілком пристойними, і лише уважніше оглянувши їх, ви виявляєте, якими ж гидкими кублами вони є насправді. Я всівся за столик у кутку, замовив великий гайбол[16] житнього віскі та збавляв час за газетою.

У клубі було доволі велелюдно, проте таких панянок, як та, яку я шукав, було не так багато. Я просидів там пів години, одначе не побачив жодної жінки, яка могла би мене зацікавити, і вже почав запитувати себе, якого біса взагалі тут роблю.

Урешті-решт, піднявши руку, я підкликав до себе офіціанта. Він був високий хлопака, що мав нещасний вигляд, великі водянисті очі та неголене, заросле сизою щетиною підборіддя.

Я видобув із кишені п'ятидоларову банкноту та почав крутити її в пальцях. Офіціантові очі зацікавлено прикипіли до тієї купюри.

— Послухай-но, друзяко, — сказав йому. — Я шукаю одну пані, яка частенько сюди приходить. Можливо, ти зможеш підказати мені, де я можу її знайти.

І далі не зводячи очей з банкноти, він промовив:

— Звісно... хто вона?

— Її звуть Блонді, — сказав я, — і вона працює десь у цьому районі.

На обличчі офіціанта розпливлася масна посмішка. Моє запитання, вочевидь, було для нього не складним.

— Авжеж, — озвався він, — я добре її знаю. Вона нещодавно тут була. Гадаю, зараз вона працює.

Я поклав п'ять доларів на стіл і підштовхнув їх до хлопця. Той ухопив їх з неабиякою спритністю.

— То де я можу її знайти? — запитав я.

— На розі Десятої вулиці.

Я підвівся на ноги.

— Дякую, приятелю, — мовив офіціантові.

Він знизав плечима.

— Вона — жіночка нівроку, — сказав хлопака, прибираючи зі столу мою склянку.

Я зупинився.

— От і я таке чув, — мовив йому. — Це мій перший візит. Чи легко буде її знайти?

— Аякже, — сказав офіціант, — її ви неодмінно знайдете. То висока жіночка в чорному. — Він трохи вишкірився у посмішці. — Блонді вміє бути грубою, коли того захоче.

Я вийшов на вулицю. Отже, висока пані в чорному. Я відчував, що всередині мене дедалі дужче наростало хвилювання. Та я не дозволяв собі надто поринати у задуму. Я мусив побачити цю пані на власні очі.

На розі Десятої вулиці було безлюдно, коли я дістався туди. Цілу вулицю огортав напівморок. Вуличні ліхтарі були розташовані на чималій відстані один від одного, й у жодній з крамниць вже не світилося світло. Мені ще подумалося, що це — доволі кепське місце для пошуку клієнтів, але Блонді, певно, зналася на своїй роботі краще за мене.

Я став на розі вулиці, запалив цигарку й простояв там п'ять хвилин. Знаю, що саме п'ять хвилин, адже я був такий неспокійний та метушливий, що тільки те й робив, що раз у раз дивився на годинника.

А коли я вже почав утрачати терпець, із мороку вийшла вона. Ще до того, як її побачити, я почув неквапливий цокіт підборів і закляк, викинувши цигарку до канави. Зараз я вже міг невиразно бачити її — високу, примарну постать у чорному, що обережно рухалась у мій бік.

Я став у півоберта до неї, аби ця жінка не помилилася стосовно моїх намірів. Ледве-но помітивши її постать, я почав завзято вдивлятися у білу пляму, що була її обличчям.

Жінка побачила, що я чекаю на неї, і її хода сповільнилась. Вона поклала одну руку на ногу і, злегка похитуючи стегнами, мляво рушила до мене.

Коли вона наблизилась, я відчув її запах. Це були ті самі п'янкі пахощі, що наповнили зранку мою спальню. Мене охопило похмуре піднесення; то ось вона — та пані, яка поцупила у мене п'ять тисяч!

— Привіт, — сказала жінка, зупиняючись поруч зі мною. Заввишки вона була майже така сама, як я, і великий чорний капелюх прикривав її обличчя. Я міг розрізнити хіба доволі гостре підборіддя та полиск світла в її очах.

— Привіт, красунечко, — мовив я, — як ся маєш?

Вона видала гортанний, муркотливий сміх — достоту, як той, завдяки котрому Мей Вест[17] зажила собі слави.

— Проведеш мене додому, любчику? — запитала вона, поклавши мені на рукав свою затягнуту в рукавичку долоню.

Я подумки посміхнувся. Ще б пак, я проведу цю хвойду додому, а коли ми туди дістанемося, на неї чекає збіса велика несподіванка.

— Аякже, — запевнив її, — я ж бо цілий вечір тільки й шукав отаку крихітку, як ти.

— Невже справді, любчику? — Вона знову засміялася. Мені дуже хотілося, щоби вона бодай ненадовго припинила називати мене «любчиком». Подумки я заспокоював себе, що вже скоро вона зватиме мене якось геть інакше.

— Ходімо... — сказав я.

— Це зовсім поруч, — промовила Блонді, змахнувши рукою кудись у кінець вулиці.

Ми прямували хідником, і вона була першою жінкою, яка йшла зі мною в ногу, не відстаючи ані на крок. Я почекав якусь секунду, а тоді промовив:

— Аромат твоїх парфумів неймовірно вабить.

— Вони тобі подобаються, любчику?

Ну от і знову вона за своє.

— Аякже, — сказав я. — Вони немовби тягнуться за тобою, чи не так? Я ладен закластися, що хай би куди ти пішла, усюди залишаєш по собі слід оцих парфумів.

Вона відстала на крок, і тепер її права нога ступала водночас із моєю лівою. Я підлаштувався під її ходу, аби знову йти нога в ногу.

— Але й кумедний ти хлопчина, любчику, — мовила супутниця, глипнувши на мене з-попід крисів свого капелюха.

— Еге ж, — відказав я, — шалена муха вкусила за вухо.

Вона зупинилася навпроти дверей поруч з їдальнею, що працює цілу ніч. Я невиразно побачив, що до тих дверей прикручена невеличка мосяжна табличка. Я креснув сірником і прочитав на тій табличці напис: «Андреа Керш».

— Овва, — сказав я, — то ти розмістила своє ім'я на дверях!

— Ну звісно, любчику. — Вона покопирсалася у своїй сумочці, поки, зрештою, знайшла у ній ключа. — Я ж хочу, щоби ти легко мене знайшов, коли прийдеш до мене знову.

Я подумав, що ця пані вельми помиляється. Якщо я завітаю до неї наступного разу, вона вітатиме мене, озброєна праскою.

Я підійнявся слідом за нею коротеньким прогоном, проминувши вестибюль їдальні, потім ми здолали ще кілька сходинок угору, пройшли попри двоє дверей, що також мали на собі мосяжні таблички, а тоді знову піднялися на кілька сходинок.

Вона вийшла на невеличкий сходовий майданчик і відчинила перед собою ще одні двері.

— Ось ми й прийшли, любчику, — сказала жінка.

Я ступив до кімнати. То була одна з отих малесеньких квартир. Варто відчинити вхідні двері — і ви одразу натикаєтеся на двоспальне ліжко. Власне, воно займало майже усю площу кімнати.

Протиснувшись поміж білявкою та стіною, я пройшов у дальній кінець кімнати. Тепер нас розділяло ліжко. Я мусив визнати, що ця жінка завдала собі неабиякого клопоту з тим, аби привести цю квартиру до ладу. Тут було повно всіляких чепурних витребеньок, а деякі з тих картин, які вона порозвішувала на стінах, навіть змусили мене зупинити на них погляд.

— Але ж і шикарну квартиру ти маєш, — сказав я.

Вона зняла капелюха та розпушила своє біляве волосся. Ми поглянули одне на одного. Маю віддати цій Блонді належне — її обличчя не було звичайним жорстким і нахабним обличчям вуличної проститутки. Власне, вона була би доволі привабливою, якби її підборіддя не було таким гострим. Воно робило обличчя цієї жінки дещо суворим, а втім, якщо зважити на її тяжку працю, Блонді була цілком собі нівроку. Якби я сьогодні не просидів годину в товаристві Марді, то, гадаю, ця хвойда могла би неабияк мене зацікавити.

Я кинув свого капелюха на вішак і всміхнувся до білявки. Вона зупинила на мені довгий, допитливий погляд, явно оцінюючи мене. Усмішка, якою Блонді відповіла на мою, була сповнена обіцянок.

— Тобі тут подобається, га? — запитала жінка.

Оце ще одна річ, яку я люблю. Коли пані кажуть «га».

У головах ліжка, по обидва боки від нього, було двоє дверей.

— Повернуся за хвильку, — сказала вона, і, перш ніж я встиг її зупинити, прочинила одні з дверей та вийшла.

Я всівся на ліжко та запалив цигарку. Десь у цій квартирі лежали мої п'ять тисяч, якщо, звісно, ця жінка не поклала їх на зберігання до банку. Якщо вона так і зробила — я вскочив у халепу. Однак я добре знав, як ті курви полюбляють тримати грошенята під рукою, і розумів, що навряд чи мене спіткає таке розчарування.

Блонді повернулася. Зараз на її вустах вигравала манлива усмішка.

Я шкодував, що не почав діяти раніше, перш ніж Блонді вийшла з кімнати. Однак було вже запізно.

Вона підійшла та сіла на ліжко.

— Чи можу я отримати свого подаруночка, любчику? — запитала господиня квартирки.

Ось тут і почнеться найскладніша частина моїх відвідин. Я похитав головою.

— Ти хибно усе зрозуміла, крихітко. Це я правитиму з тебе гроші за цю прогулянку, а не ти з мене.

Я вже казав, буцім її обличчя не було звичайним жорстким і нахабним обличчям вуличної проститутки. Що ж, я вельми помилявся. Треба було геть втратити глузд, аби подумати інакше. Її яскрава усмішка та сяйливі очі водномить поблякли, приязнь щезла з лиця, немовби стерта губкою. Її обличчя раптом застигло.

— Що ти хочеш цим сказати? — запитала вона голосом, у якому зненацька залунала різка хрипка нота. Зараз ця пані мала суворий вигляд.

Я струсив попіл зі своєї цигарки.

— Лише те, що сказав, — промовив я, повільно змінюючи своє положення на ліжку так, аби мати змогу швидко підвестися у разі, якщо ця жіночка надумає щось утнути. Щось підказувало мені, що вона, найвірогідніше, щось таки утне. — Гадаю, нам варто відрекомендуватися одне одному, крихітко, — провадив я далі. — Мене звати Нік Мейсон.

Блонді виказала себе лише на якусь секунду, а тоді до неї повернулося звичне самовладання й вона знову стала самою собою.

— Чи ти, бува, не налигався, любчику? — запитала жінка. Відтак узяла з ліжка подушку та тримала її перед собою.

— А зараз спустімося з небес на землю, — промовив я. — Можемо почати з того, що ти облишиш називати мене любчиком... ті твої «любчикання» вже сидять у мене в печінках.

Блонді підвелася на ноги та підійшла до дверей.

— То ти якийсь божевільний, чи що? — запитала вона. — Забирайся-но звідси геть!

— Не будь такою грубою, — сказав я, досі сидячи на ліжку. — Сьогодні зранку ти приходила до моєї квартири та забрала у мене п'ять тисяч доларів. Віддай їх назад і покладімо цьому край.

Ця Блонді виявила неабиякі акторські здібності. Її очі широко розплющилися, й вона насправді спромоглася невимушено засміятися.

— Ти — божевільний! — скрикнула вона. — Та я ще зроду тебе не бачила, ба навіть не знаю, де ти живеш.

Я неквапно підвівся з ліжка.

— Послухай-но, крихітко, — лагідно мовив до неї, — ці побрехеньки анітрохи тобі не допоможуть. Я не встиг упіймати тебе на гарячому, але тепер ти так просто не відкрутишся, і я дістану ті гроші, навіть якщо для цього мені доведеться рознести твою хату дощенту. А ти й не думай поводитися зі мною грубо, бо ж я однією рукою можу скрутити тобі в'язи. Тож угамуйся та будь чемною.

Жінка постояла трохи, вагаючись, а тоді знизала плечима.

— Що ж, якщо вже тобі так того заманулося, — промовила вона, — то, певно, буде краще, якщо ти це таки отримаєш.

Я мало не засміявся, одначе дозволив їй підійти до невеличкого комода та витягнути одну з шухляд. Щойно вона це зробила, як я зі швидкістю кулі перелетів через ліжко та міцно обхопив білявку руками, притиснувши їй руки до боків, а тоді рвучким рухом відкинув її подалі від комода. І зробив це саме вчасно та неабияк втішився, що виявив таку завбачливість. Адже на якусь мить я ще встиг помітити пістолета, що лежав у верхній шухляді, аж тут та жінка зненацька кинулася на мене.

Упродовж своєї журналістської кар'єри мені не раз випадало потрапляти у скрутні ситуації, бувало й чимало бійок, у яких мені доводилося брати участь, однак оце вперше я ув'язався в бійку з жінкою. І я хотів би зробити заяву для преси — щиро сподіваюся, що цей мій перший досвід буде й останнім.

Коли діло доходить до запеклої бійки з іншими чоловіками — я цілком умію дати собі раду. Я знаю більшість їхніх вивертів і вмію на них гідно відповісти, проте, коли на мене накинулася та білява фурія, я вшелепався у дещо таке, до чого геть не був готовий.

Озираючись назад, я розумію, що вберіг би себе від бісової купи проблем, якби тієї-таки миті зацідив їй межи очі. Але ж ні, тоді я був настільки пришелепкуватий, що вирішив поводитися з нею добросердно.

Блонді кинулася на мене, розмахуючи руками, неначе лопатями пропелера. Її очі люто палали. Я спробував ухопити її за руки, та мені нічого не вдалося. Вага її тіла звалилася на мене, ніби невелика бомба, і ми разом повалилися на підлогу.

Її руки потяглися до моєї шиї. Ця жінка ладна була увіп'ястися своїми пазурами у мою горлянку. Важила вона, либонь, добрячих сто сорок фунтів, і то вже геть не жарти, коли така вага зненацька падає на вас зверху.

Мені вдалося схопити її зап'ястки і, збіса напружуючи м'язи, я таки зумів її стримати. Якщо зможете, уявіть-но собі ту картину. Ось він я — лежу, розпластавшись горілиць, затиснутий поміж стіною та ліжком, щосили тримаючи зап'ястки Блонді, а вона так дивиться на мене зверху, неначе ладна будь-якої миті заподіяти мені наглої смерті.

— Май стрим, сестричко, — промовив я, важко дихаючи, — не годиться леді поводити себе таким чином.

Замість відповіді це відьмисько буцнуло мене головою в обличчя. Можливо, вона й мала біляві кучері, та голова її була тверда, як той бетон. Певно, з дурного розуму вона й сама добряче забилася, але то було ніщо порівняно з тим, що вона заподіяла моєму пискові. Я відчув, як кров зацебеніла з мого носа. Мені здавалося, що передні зуби прохромили мою верхню губу.

Від того я геть оскаженів і, стиснувши хватку, викрутив один її зап'ясток і зацідив їй щосили. Якщо ви колись намагалися вдарити когось, лежачи на спині та ще й щільно стиснені зусібіч, то ви зрозумієте, як то було складно. Але я був лютий, як чорт, і таки спромігся завдати удару достатньо сильного, аби відкинути ту мегеру подалі від себе.

Це дало мені саме досить часу для того, щоби насилу підвестися навсидячки та встигнути зацідити їй ще раз, коли вона знову кинулася на мене. Цього разу я гарненько замахнувся й уперіщив навідліг, однак удар прийшовся по її плечу, тому, хоч я й спекався тієї гарпії на якусь хвильку, проте не зупинив її.

Доки я підвівся на ноги, ця навіжена вже отямилася від того стусана, і зараз ми стояли навпроти та люто дивилися одне на одного.

— Навіть не намагайся щось утнути, Мейсоне, — сказав голос, що долинув від дверей.

Я хутко озирнувся через плече.

На порозі стояв Ерл Кац. У руці він тримав автоматичного пістолета, дуло якого було націлене точнісінько на мене.