Ось ваш вінець, леді

Розділ четвертий

Таксі висадило мене коло Гофман-білдінґ, і я піднявся ліфтом на десятий поверх.

Приміщення, що його займала корпорація «Тканини Маккензі», виглядало нівроку. Самий лише вхід неабияк вражав — я ще зроду не бачив жодної кімнати, в якій було би зосереджено так багато блискучих хромованих поверхонь. Коли я ступив досередини, то мало не по коліно потонув у пишному килимі. А вже людей у тій величезній приймальні була така сила-силенна, неначе то не вестибюль фірми, а вокзал на головній залізничній лінії. У дальньому кінці приймальні я помітив великий стіл, на який напосідала юрба галасливих чоловіків, котрі волали, що їм конче треба зустрітися з містером Якимось або містером Такимось.

Я стояв у дверному проході, роззираючись навколо. Час до часу з кімнат виходили різні панянки та хутко простували кудись довгим вестибюлем. Усі вони були такі добірні кралечки, аж я почав думати, що не заперечував би проти того, щоб і собі попрацювати тут.

Тоді я подався до столу, за яким приймали відвідувачів. Коло нього ще й досі товклося ціле юрмище чоловіків, і кожен з них голосно вимагав уваги. Якусь хвилину я постояв, спостерігаючи за ними, відтак дістав сірника, креснув ним об підошву свого черевика та підпалив газету, що її один з тієї жидви тримав під пахвою. Я трохи відійшов назад і зачекав.

Коли газета спалахнула, зчинився страшенний гармидер. А поки жидва гуртом намагалася погасити вогонь, я вийшов уперед і попросив дівчину за столом повідомити про мене Спенсерового секретаря.

Та і вона виявилася занудою.

— Чи призначено вам зустріч? — запитала дівчина, а сама краєм ока поглядала на метушню, що досі тривала серед тієї галасливої жидви.

Мені вже це добряче остогидло.

— Послухай-но, сестричко, — сказав я, — зателефонуй тому, хто займається справами містера Спенсера, та скажи, що тут чекає Нік Мейсон. І передай, що як мене змусять тут чекати ще бодай хвилину, то я почну дратуватися.

Вона задумливо поглянула на мене — вочевидь, зважувала, блефую я чи ні. Врешті-решт, певно, дійшла висновку, що я таки не блефую, і зателефонувала. Я стояв над нею, поки вона переказувала повідомлення. Договоривши, дівчина витягнула штекер[12].

— Кімната номер 26, це праворуч від вас, — коротко сказала вона.

— Дякую, крихітко... Сподіваюся, ти побачиш мене сьогодні уві сні.

Я подався до дверей із номером 26, постукав та увійшов. Це була невеличка кімната, очевидно, особиста приймальня. Більшу частину простору займав письмовий стіл. Килим під ногами був м'який, неначе трава, а на стіні висіла гарна картина, на якій було зображено оголену жінку. Та оголена постать була першим, що впадало у вічі, коли ви заходили до кімнати. Швиденько поглянувши на картину, я подумав, що, якби панянки й у наш час мали таку саму статуру, то торгівля подушками зійшла би нанівець.

Відтак я опустив очі до рівня столу. За ним сиділа запаморочливо вродлива брюнетка. Ви тільки не зрозумійте мене хибно. Вона не була однією з тих панянок, які над усіляку міру намагаються справити враження, — вона була радше дівчиною такого ґатунку, яку ви можете привести додому до своєї матусі та не нервуватися, що через вашу обраницю зчиниться скандал. Ця дівчина мала пишне та м'яке брунатне волосся[13], її очі були великі та карі, губи — пухкі, а носик — маленький та милий.

— Прошу мені пробачити, — сказав я. — Он та панянка нагорі заскочила мене зненацька. Спершу я вас навіть і не побачив.

Вона усміхнулася.

— Містер Мейсон?

Я поклав свого капелюха на стіл і сів.

— Авжеж, — сказав їй. — Нік Мейсон. Я хочу побачитися з Лу Спенсером.

Її очі трохи розширилися.

— Наразі містер Спенсер зайнятий. Ви не можете побачитися з ним, якщо вам не призначено зустріч.

Я відкинувся у кріслі та задивився на неї. Не міг зрозуміти, чому ця дівчина так мене зацікавила. Вона була скромно нафарбована, одягу на собі мала ані забагато, ані замало, а втім я однаково вважав її розкішною красунею.

Зненацька мою задуму перервали її слова:

— Якщо ви повідомите мені, яке саме питання ви бажаєте з ним обговорити, я могла би влаштувати вашу зустріч.

— Це доволі складне питання, міс... гм... міс... — промимрив я.

Вона мені не допомагала, просто сиділа за своїм столом, дивилася на мене дещо критичним поглядом і чекала.

І раптом я відчув натхнення.

— А що, як ми з вами підемо звідси, пообідаємо десь і заразом обговоримо мою справу? — я глипнув на свого годинника. — Щойно перейшло за першу, саме час обідати. Я маю чимало усього вам розповісти, а ви, можливо, скажете мені, чи містер Спенсер — та людина, що мені потрібна.

Я бачив, що вона вже налаштована сказати «ні». Та водночас щось у її очах свідчило, що я видаюсь їй не аж таким неприємним типом. Поглянувши на цю дівчину, складалося враження, що її можна переконати.

— Ну ж бо, не будьте такою упередженою, — просив я. — Дайте мені бодай шанс розповісти вам усе стосовно мого питання.

Вона підвелася.

— Добре, містере Мейсон, ходімо. Пообідаймо разом.

Вірите чи ні, та я просто вклепався у цю дівчину.

Я — і вклепався в якусь дівчину. Просто сміх та й годі. Мені майже почулося, як сорок тисяч хвойд одночасно перевертаються у своїх могилах.

Ми спустилися униз ліфтом.

— Може, підемо до «Замазури Джо»[14]?

Вона засміялася.

— Охоче... а де це?

Я кивнув головою у бік таксі коло будівлі.

— Недалечко, у середмісті, один долар — і ми там, — сказав я.

Жовте таксі підкотило й зупинилося біля хідника. Водій відчинив дверцята. Він кинув швидкий погляд на дівчину та підморгнув мені.

— Я поведу обережно й поволеньки, командире, — сказав таксист.

Часом ті таксисти можуть неабияк стати у пригоді. Я допоміг дівчині сісти до автівки.

— До «Замазури Джо», друже, — сказав я водієві, — лишень підніми-но своє скло, гаразд?

— Аякже, командире, — сказав він, хитро поглядаючи у наш бік. — А ви собі вмощуйтесь гарненько та насолоджуйтесь поїздкою.

Сідаючи до салону автівки, я був трохи збентежений. Побачив пустотливу усмішку дівчини і зрозумів, що вона все добре чула.

— Ці таксисти — ще ті паскудники, — сказав я їй, вмощуючись у кутку. — Що ж, гадаю, ми маємо познайомитися. Мене звати Нік Мейсон... Здається мені, я вже це казав.

— Мене звати Марді Джексон, — мовила дівчина.

— Радий познайомитися з вами, — сказав я, і ми з нею засміялися. Я подумав, що ця дівчина має прегарне ім'я. Мені воно припало до вподоби. Воно їй пасувало.

— Отже, міс Джексон, — сказав я, пропонуючи їй цигарку, — то ви — секретарка містера Спенсера... правильно?

Вона взяла цигарку.

— Так, правильно, — мовила супутниця. — А ви, здається, пишете статті для часописів?

Я запалив її цигарку, а тоді — свою.

— Саме так я заробляю собі на прожиток, — сказав я. — Це чудовий спосіб заробляння грошей. Я міг би розповісти вам чимало історій, які вас неабияк здивують.

— Що ж, можливо, колись ви мені їх розповісте.

Отак воно й почалося. Ми всю дорогу говорили одне одному всілякі милі дурниці. Оце вперше, відколи став дорослим, я сидів у таксі та не підбивав клинці до дівчини. Більшість панянок такі немудрі, що ви просто мусите піддатися на спокусу, інакше ризикуєте померти від нудьги. Інші дівчата взагалі думають, що марнують свій час, якщо ви не починаєте заводити з ними фіґлі, проте ця крихітка була варта того, щоби наразі просто дивитися на неї, а решту відкласти до слушної нагоди.

Коли ми приїхали до «Замазури Джо», ресторан був переповнений ущерть, але грек-метрдотель[15], який стояв у дальньому кінці зали, помітив мене та поманив до себе помахом руки. Ми з Марді подалися проходом між столиками. Для мене стало неабиякою несподіванкою те, як чоловіки зненацька припиняли їсти та витріщалися на Марді. Навіть хлопці, які прийшли сюди зі шльондрами, не могли стриматися від того, аби потайки не кинути на неї погляду.

Грек був зі мною запопадливий. Час до часу я писав схвальні відгуки про його ресторан і тому міг харчуватися тут за рахунок закладу, коли мені заманеться.

Звісно, у нього таки знайшовся для нас столик. Коли метрдотель низько вклонився Марді, вона обдарувала його усмішкою, сповненою приємного здивування. Я побачив, що вона справила приємне враження на старого, і це чомусь потішило й мене самого.

Помітивши, що він кинув на мене швидкий погляд, я усміхнувся до нього.

— Маєте чудовий вигляд, — сказав я.

Коли ми всілися за столик, грек приніс меню. Воно було завдовжки таке, як моя рука. Я поглянув на Марді.

— Ви вже дуже зголодніли?

— Доволі сильно, — кивнула вона.

— У такому разі, як щодо канапе з грибами та тушкованого стейка з усім, що до нього додається?

— Звучить чудово.

— Гаразд, тоді швиденько зробіть нам дві порції.

Марді почала знімати свої рукавички. Я не зводив очей з її безіменних пальців. Обручки на них не було. Те полегшення, що я відчув, здивувало навіть мене самого.

— Отже, містере Мейсон, гадаю, саме час вам усе мені розповісти.

Я похитав головою.

— Не квапте подій, — відказав я. — Мені ще треба до вас звикнути.

І знов її брови здійнялися вгору.

— Чи не здається вам, — спокійно мовила двічина, — що нам краще поговорити про справу? За годину я маю повернутися на роботу.

Підійшов грек. Він приніс наші канапе.

Трохи пометушившись навколо нас і пересвідчившись, що нам нема на що скаржитись, він пішов. За цей час я встиг обмізкувати те, що збирався сказати.

— Гадаю, що насамперед я маю викласти карти на стіл, — сказав їй. Схоже, я робив цю фразу ще більш заяложеною, ніж вона була. — Чи ви колись чули про типа на ім'я Вессі?

Я побачив, що Марді злегка здригнулася. Вона швидко підвела на мене погляд. Її очі були сповнені запитань.

— Бачу, ви таки про нього чули, — поквапливо мовив я, перш ніж дівчина встигла щось сказати. — Це той тип, якого стратили минулої ночі. Так от, я зацікавився його особою та історією, яка стояла за цим хлопцем. Отож я й подумав, що, можливо, ви зможете мені щось про нього розповісти.

— Я? — Вона була здивована. Мені подумалося, що цього разу я тицьнув пальцем у небо. — Але чому я маю давати вам інформацію? І яку інформацію?

Я похитав головою.

— Ні, гадаю, я припустився помилки. Гаразд, просто забудьте про це, добре?

Її підборіддя випнулося вперед.

— Ні, я цього не забуду, — сказала моя супутниця. — Чому ви вирішили, ніби я можу вам щось розповісти?

Я побачив, що вона починає дратуватися і вже ладна здійняти бучу. А я ж зовсім не хотів, аби між мною та цією крихіткою починалася суперечка... Надто вже ця дівчина мені подобалась. Я мав би бути обачнішим. Зрештою, вона ж таки Спенсерова секретарка. Я похитав головою.

— Мені дуже шкода, що я порушив цю тему. Пробачте. Щось я перемудрував. Ваша правда. Звісно, така дівчина, як ви, не може знати нічого про цього Вессі... Гадаю, я мушу перед вами вибачитися.

Вона усміхнулася. Легенька, рішуча усмішка.

— Але ви так і не відповіли на моє запитання, хіба ні? — сказала вона.

Я відповів на її усмішку.

— Не варто припирати мене до стіни, сестричко, — сказав їй. — Я було подумав, ніби мені вдасться щось довідатися, коли отак з наскоку вас запитаю, та, бачу, я поставив не на ту конячку. Повірте, я б охоче розповів вам, чому дійшов такого висновку, та наразі це — таємниця, яку я мушу зберігати. Але, можливо, ви скажете мені, як я можу побачитися зі Спенсером?

Тушкований стейк неабияк прислужився для того, щоби розвіяти атмосферу ворожості, проте ця дівчина не збиралася відступати.

Вона подивилася просто мені у вічі.

— Знаєте, містере Мейсон, мені це зовсім не до вподоби. Ви казали, що хочете поговорити про справу. Моя справа пов'язана з «Тканинами». Ви ж, натомість, починаєте розповідати мені історію про якогось нікчемного горлоріза. Це якийсь дешевий жарт?

Я з подивом усвідомив, що неабияк розхвилювався. Такого зі мною ще не траплялося.

— Це не жарт, — промовив я кволо. — Я цілком серйозний, проте ви загнали мене у глухий кут...

Вона відсунула свій стілець.

— У такому разі, містере Мейсон, — холодно мовила вона, — я не думаю, що нам варто й далі марнувати час.

Якась інша панянка на її місці вже дістала би ляпанця, та перед цією дівчиною я був ладен стрибати на задніх лапках.

— Не йдіть, не залишайте мене... Я все поясню, — палко промовив я.

Вона похитала головою.

— Ні... Гадаю, мені ліпше піти.

Але вона не зрушила з місця. Можливо, Марді була наймилішою з жінок, але вона однаково була жінкою, і їй була притаманна цікавість. Я озирнувся через плече, щоби поглянути, наскільки далеко від нас сусідній столик, і, впевнившись, що мене ніхто не почує, втішився та занурився в оповідь. Я виклав їй усе — від початку й до кінця.

Вона сиділа та слухала, склавши руки на колінах, її очі розширилися, а губи злегка розтулилися. Я розповів усе, що було мені відомо, і допоки я не промовив останніх слів, Марді залишалася на місці. Вона сиділа навпроти мене, і я думав, який розкішний вона має вигляд.

— Власне, навіть якби не було тих десяти тисяч, що їх мені пообіцяли як винагороду, — підбив я підсумки, — ця справа все одно не могла мене не зацікавити. Адже судовий процес над Вессі, очевидячки, був сфабрикований. Я міг би написати про це пречудову історію, до того ж мені завжди хочеться, щоби карали тих, хто справді цього заслуговує.

— Але ж... але ж... Містер Спенсер... ні, я не можу у це повірити... — зрештою промовила вона ледь чутним шепотом.

Я знизав плечима.

— Особисто я ніколи не був знайомий з тим суб'єктом. Але, водночас, якого біса йому було наймати до себе на службу озброєного горлоріза? Навіщо хлопцеві, який керує «Тканинами», знатися з таким бандитом, як той Кац?

Я помітив, що Марді несподівано легенько затремтіла.

— Ви знаєте про цю справу значно більше, ніж дали мені зрозуміти, чи не так? — Вона явно вагалася. — Я не можу вам допомогти... Я — його особиста секретарка... Ви ж розумієте, правда?

Я пошкріб підборіддя.

— Авжеж, гадаю, що так, — непевно промовив я. — Одначе, крихітко, вам слід пам'ятати про те, що вбивство — це карний злочин, а закон не надто шкодує тих, хто виявиться спільниками.

Коли я сказав це, вона трохи зблідла, проте знову похитала головою.

— Ні, не зараз, — твердо сказала співрозмовниця.

— Гаразд, — мовив я. — Можливо, ви розкажете мені згодом.

Грек приніс нам каву. Я дав Марді цигарку. Ми сиділи мовчки та курили. Я не мав певності щодо того, куди саме приведуть мене ці пошуки. Сподівався, що під час розмови з Марді щось спливе на поверхню, проте уся ця історія і далі залишалася такою ж загадковою, як і раніше.

— Гадаю, мені ліпше зазирнути до цього Спенсера, — зрештою промовив я. — Можливо, я щось дізнаюся від нього.

Марді бавилася кавовою ложечкою.

— Мені би не хотілося, щоби ви це робили, — промовила вона, не дивлячись на мене. — Чи не здається вам, що ліпше взагалі залишити цю справу?

Я підвів брови. Мушу сказати, мене збіса заохочували до розслідування цієї справи.

— Я маю дошукатися правди, — сказав я. — Невже ви не розумієте, що за цим прихована якась велика історія? Якщо я розкрию цю таємницю, то зчиниться колотнеча, яку вже годі буде зупинити. І відповідальний за це буду я. Тоді мої пошуки істини щось та й важитимуть.

— Не хочу, аби ви подумали, ніби я до вас присікуюсь, — мовила дівчина, несподівано поклавши свою долоню на мій рукав, — та хіба ця справа не завелика? Я маю на увазі, що... Не хочу, щоби ви подумали, ніби я... — вона затнулася, вкрай збентежена.

— Хочете сказати, що я провінційний селюк, у якого збіса болітиме живіт, якщо він відкусить більше, ніж може прожувати? — і я вишкірився в усмішці, аби показати Марді, що не серджуся на неї.

Почувши це, вона поглянула на мене. В її очах прозирала стурбованість.

— Ні, такого я зовсім не мала на увазі, — провадила Марді. — Однак, якщо те, що ви мені розповіли, — правда... то чи не буде необачно починати таке розслідування самотужки? Якщо ви візьметеся до цієї справи, то чи не знадобиться вам хтось, здатний вас підтримати, як гадаєте?

Я струсив попіл зі своєї цигарки. Ось про таку дівчину я вже віддавна мріяв. Про дівчину, здатну обговорювати зі мною різноманітні питання та озвучувати нові ідеї.

— Що ж, припустімо, що саме вам довелося би давати раду цій справі, — що зробили би ви на моєму місці? — запитав я.

Вона анітрохи не вагалася.

— Я не зробила би жодного кроку, допоки не з'ясувала, хто та жінка, яка телефонувала вам. Я дізналася б, чому вона заплатила вам усі ті гроші та чому вона була зацікавлена у тому, аби розпочати розслідування цієї справи.

Я кивнув.

— Авжеж, — сказав їй, — це пречудова ідея, та здійснити її буде непросто. Я не маю жодних її прикмет, окрім голосу, що лунав у телефонній слухавці... пошуки будуть нівроку непрості.

Марді кинула швидкий погляд на свого годинника і тихенько зойкнула.

— Я вже мушу йти, — сказала дівчина, гасячи цигарку та беручи рукавички і сумку. — Дякую вам за обід.

Я відсунув назад стілець і подався за нею слідом.

— Але ж ви не заплатили, — промовила вона стиха.

Я вишкірився в усмішці.

— Не у цьому закладі, — відказав я, помахавши рукою грекові. Той провів мене до дверей та притримав їх, аби ми з Марді вийшли.

— Маю надію, — сказав він, низько вклоняючись, — що ви знову приведете з собою цю прекрасну леді.

Марді зашарілася, та я бачив, що вона неабияк втішена. Я кивнув.

— Ви ще її побачите, — пообіцяв я грекові.

Я підкликав таксі. Марді обернулася до мене.

— Сподіваюся, ви не повертатиметеся до нашої контори, — швидко промовила вона. — Маю надію, ви не робитимете ніяких дурниць, поки добре все не обдумаєте. Насамперед з'ясуйте, хто та жінка.

Обдарувавши мене швидкою усмішкою, вона сіла до таксі, а я залишився стояти на хіднику, проводжаючи її поглядом.

Аж раптом з дверей на протилежному боці вулиці вийшов Ерл Кац. Він кинув на мене погляд, пожбурив у мій бік недопалок цигарки, а тоді неквапливо попрямував у тому самому керунку, в якому таксі повезло Марді.