П'ята Саллі

Один

Отже, мене звуть Деррі, й саме мене вибрали для того, щоб все записати, бо я єдина, хто знає, що з нами відбувається, а хтось же мусить вести протокол, щоб люди справді зрозуміли.

Тож, найперше, то не я надумала вийти з квартири однієї дощової квітневої ночі. Це почалося з того, що Нола розмірковувала про грецькі трагедії, які вона постійно читає, й про те, в якому вона депресивному стані. Потім вона згадала дитинство, літо на пляжі, й вирішила, що хоче знову побачити океан. Вона поїхала в метро з Мангеттену[1] до Коні-Айленду[2] й розпочала свою прогулянку. Всі атракціони та розважальні заклади вже позачинялися, вулиці між Нептун-авеню і Мермейд-авеню спорожніли, й там залишилися хіба кілька нужденних п’яниць, які позамотувалися в газети та, скрутившись калачиком, лежали під дверима. Від цього їй погіршало, бо здалося, ніби то час завмер в очікуванні літніх збіговиськ. Вона подумала, що в сльотавий квітневий вечір Коні-Айленд стає найбезлюднішим місцем у світі.

Окрім «Нейтанз», вона згадала, що в них було відчинено цілий рік, ніби там — оаза світла та тепла, й повільно посунула в бік перекусної. Зовні на тротуарі стояли кілька людей, попиваючи каву з пластикових стаканчиків, заїдаючи картоплею фрі й «найвідомішими хот-догами у світі». Якби я не була на дієті, то купила б собі одну соковиту сардельку, посипану квашеною капустою та политу зверху гірчицею. Немає нічого кращого, ніж запах хот-догів і картоплі фрі в мрячну ніч. Але Нола хотіла подивитися на океан. Вона зупинилася та поглянула на вуличний годинник, щоб звірити з власним та зафіксувати час у голові.

Я побачила трьох молодих хлопців у залатаних джинсах і денімових куртках із шипами. Вони передавали одне одному пінтову[3] пляшку, загорнуту в коричневий пакунок, попивали з неї та не зводили очей із Ноли, яка йшла темною алеєю між «Нейтанз» і кіоском солодощів «Заморожений крем». Вона прямувала до узбережжя, згадуючи літо двадцятирічної давнини. Як гралася на переповненому пляжі, будувала піскові замки, а потім лізла у воду, щоб змити пісок.

Коли вона зійшла під темний дощаний поміст, то ступила на мокрий пісок, скинула взуття й відчула його між пальцями. Ідея померти в морі часто спадала їй на думку. Нола думала, ось воно, Гомерове виноцвітне море[4], доки підходила до його чорноти, скидаючи дорогою пластиковий дощовий капелюх у пісок, але ті піски кишіли брудом, сміттям, гноєм та презервативами, які винесло море після поневірянь на берег, наче звістки інших часів. І чому, задумалась Нола, вона міркує про презервативи, хоча сама цнотлива і готова зробити аборт власної долі? Можливо, їй варто було також залишити звістку, в якій вказала б, що більше не може жити цим пошматованим життям, й утопити себе — це краще рішення, ніж порізати вени.

Від думок про це в неї розболілася голова. Так приємно було зняти блузку та спідницю та власною шкірою відчути дощ, прямуючи безлюдним пляжем у бік муркотіння бурунів, роздягаючись. Вона ступала мокрим піском, поки той не затвердів, потім став мулом, а тоді у неї між пальцями почала пінитися вода, й коли хвилі відступали, то тягнули мул за собою, витягували його з-поміж пальців й робили невеличкі рівчачки. Вона глянула на освітлений циферблат свого годинника, щоб перевірити час.

Нола відчула воду, теплішу за повітря, її ступні сприймали це, однак інші частини тіла змерзли, а згодом й закоцюбли. І це, зметикувала вона, зовсім не те відчуття, яке охопило Сократа після того, як він випив болиголов[5], — його ступні та ноги повільно перетворювалися на камінь.

Невдалий час, щоб іще голова почала боліти. Вона боролася з болем у шиї та думками, які, розколюючи їй голову, продовжували промовляти: «Ні… ні… ні…» Хтось боровся з нею.

Тепла вода піднялась їй до колін, потім до стегон, хлюпала навколо неї, коли Нола зупинилася і дозволила хвилям пестити тіло. Невдовзі вона опиниться в руках богів. Вона, мов Афіна, народжена цілком сформованою з голови Зевса. Та поки вода хлюпалася навколо, Нола здригнулася, пішла глибше й зрозуміла, що коли приймаєш реальність смерті, власний пупець стає центром всесвіту.

Що, якби вона дихала солоною водою? Що, якби вона насправді стала русалкою, й замість того, щоб утопитися, занурилася б у морське королівство та, сплеснувши хвостом, побачила б краї Нептуна, а заразом і капітана Немо, і… О Господи, вона так і не дочитала «Мобі Діка»! Можливо, недочитана книжка — це гріх, який понесе її крізь Лімб[6], приречену на те, щоб так і не дізнатися, чим там все скінчилося. Можливо, її покаранням буде вічне плавання проти течії безкінечних сторінок, які постійно відганятимуть її в Саргасум[7] незавершених історій.

Приємно було відчувати, як вода цілує груди, ніби демон-коханець, але тоді Нола пішла назустріч хвилям, плечі занурилися під воду, стало тепліше і захотілося спати, доки вона повільно брела у воді.

Позаду почулися крики:

— Агов! Он вона, у воді! Ловіть її!

Обернувшись, Нола побачила три темні постаті, які бігли пляжем у її бік.

— Облиште мене! — закричала вона.

Вони шубовснули у воду біля неї. Нола спробувала пірнути, спробувала дихати водою, але вода не затримувалася у шлунку. В голові запаморочилося, вона закашлялась, а носом потекла ропа. Хтось вхопив її за волосся, тоді — за руки, а коли її витягли, Нола захлиналася, хрипіла та плакала.

О Боже, будь ласка, дай мені померти…

Вона подумала, що їй зараз зроблять штучну вентиляцію легень, тому обм’якла. Натомість вони затягли її під поміст й один із них спустив штани. Той, що тримав її за праву руку, сказав:

— Агов, дай я!

— Бля, — сказав той, що без штанів. — Я її перший побачив. Ти будеш другий. А він — третій.

— Третій? Пиздець, чуваче!

Тоді Нола й зрозуміла, що вони її витягли не рятувати.

— Ні! — видихнула вона. — Будь ласка, відпустіть мене!

Той, хто мав бути третім, вишкірився.

— Ти все одно збиралася йти рибу годувати. Ми трохи побавимося, а потім кинемо тебе назад. Згода? Ти нічого не втрачаєш.

— Еге, — сказав другий. — Ми тільки позичимо.

Головний біль не минув, а так і кублився там, мучив її, не відпускав, але вона відкинула його. Нола сама могла впоратися з цим. Вона вже вибиралася з десятків гострих ситуацій. Зможе й тут. Їх можна перехитрити, обіграти.

Другий та третій розвели їй руки та ноги, а перший виліз зверху.

— Пацани, ви ж не хочете цим займатися тут, у піску, — сказала вона. — Може, ходімо до мене в квартиру? Вип’ємо трохи вина. У мене є трохи витриманого чедеру, послухаємо музику, а тоді…

Він поцілував її, видихнувши перегаром віскі, та затулив їй рот. Вона крутилася та вигиналася, щоб не дати йому зробити своє діло.

— То як із алігатором боротися, — сказав третій.

— Тре’ було почекати, поки вона втопиться, — сказав другий.

— Допоможіть! — закричала вона. — Мене ґвалтують!.. Хто-небудь! Допоможіть мені!

А тоді Нола від’їхала.

Джинкс не знадобилося багато часу, щоб зрозуміти, що відбувається, коли вона побачила, що лежить мокра та гола на піску, двоє чоловіків тримають її, а третій, без штанів, навалився зверху, намагаючись проникнути в середину.

— Яка сука мене сюди привела? — закричала вона.

— Заспокойся на секунду, — сміючись, промовив парубок зверху, — і тобі сподобається.

— Ах ти ж сучий сину! Відчепися від мене!

Вона викрутилася, вигнулася, перекинувши вбік одного, потім другого. Їй вдалося різко викрутити голову та дотягнутися до руки третього. Джинкс щосили вгризлася в неї та не випускала її, стиснувши щелепи, ніби лещата. Він закричав та облишив її, а Джинкс тим часом кинулася рукою вниз, схопила першого за яйця і стиснула, з усією силою заганяючи нігті в шкіру. Той, наче дикий мустанг, вигнув спину та завалився набік.

Другий настільки здивувався, що відпустив її, намагаючись, задкуючи, відповзти, ніби краб, але Джинкс метнула піском йому в очі, не даючи втекти, і пішла за ним.

Вона дряпалася і кóпалася, поки не вгризлася зубами в його плече та відчула смак крові. Він вирвався та побіг. Так само, як і третій. Залишився тільки перший, все ще без свідомості. Вона врізала йому в обличчя, розквасила ніс, а тоді роззирнулася навколо у пошуках якогось шматка винесеного на берег дерева чи старої дошки, щоб каструвати його. Вона хотіла, щоб він здох та згнив і щоб його труп дзьобали чайки.

Тоді вона почула згори гуркіт автомобіля. Підвівши голову, Джинкс крізь щілини в помості побачила спалахи червоних та синіх блимавок. Останнє, чого їй хотілося, це зустрітися з копами. Вона не мала найменшого бажання їхати з ними до відділка, де б її розпитували: Ви їх на це підбили? Ви дозволили їм вас підчепити? Що ви робили сама на пляжі голою? Ви просили в них гроші? У вас вже були раніше сексуальні стосунки з незнайомими чоловіками?

Як би їй не подобалося ще деякий час побути назовні, викрасти машину та покататися містом чи подивитися на автогонки, вона подумала, що краще буде дати дорогу комусь іншому. Все було, як завжди. Одна починала щось, чого не могла закінчити, опинялася в глухому куті якоїсь мерзенної ситуації, а вибиратися мусила Джинкс. Вона почула стукіт чужих кроків на помості, побачила світло ліхтариків і подумала: добре, нехай хтось інший розбирається з цією халепою.

Коли Саллі прокинулася в загальній лікарні Коні-Айленду, то й гадки не мала, що відбулося минулої ночі. Вона побачила огрядну медсестру, що стояла над її ліжком та по-материнському всміхалася. За кілька років Саллі звикла, що після провалів у пам’яті краще мовчати, щоб можна було зорієнтуватися, скільки минуло часу та що саме відбувається. Вона не хотіла, щоб люди думали, ніби вона божевільна. Саллі швидко глипнула на годинник на стіні.

Медсестра глянула на неї, мов очікуючи запитань: «Де я?» чи «Що трапилося?» Але Саллі краще знала, що робити. Вона побачила напис білими буквами на чорному пластиковому бейджику «А. Ванеллі, дипломована медсестра».

— Ви знаєте, де перебуваєте? — Ванеллі натягнула масну штучну посмішку, а голос її був тонким, різким і проникав під саму шкіру Саллі, наче голка.

Саллі спохмурніла.

– Є якась причина, чому я не мала б цього пам’ятати?

— Що ж, беручи до уваги те, що вас ледь не зґвалтували, а ви мало не на шматки розірвали тих типів, думаю, ви могли б бути засмученою.

— Так, — спокійно промовила Саллі. — Звісно, я засмучена.

— Ви пам’ятаєте, що трапилося?

— Чому б це я не пам’ятала?

Під простирадлом Саллі стиснула долоню в кулак. Її охопив жах, та вона навчилася досить непогано його приховувати.

— Коли поліція дісталась до вас, ви лежали непритомна.

Саллі з полегшенням відвела погляд.

— Що ж, у такому випадку, я й не мала б нічого запам’ятати, правда? Неможливо ж пам’ятати, що відбувалося, доки ти без свідомості.

— Мені потрібна від вас деяка інформація, — сказала Ванеллі, витягуючи ручку з бокової кишені та перегортаючи сторінки своєї планшетки. — Ім’я та адреса?

— Саллі Портер, Вест-стрит, 66, будинок 628.

Брови медсестри підстрибнули вгору, ніби вона вже приготувалася спитати, що Саллі робила так далеко від дому, під помостом на Коні-Айленді, але, продовжуючи усміхатись, запитала:

— Найближчі родичі? Чоловік? Сім’я?

— Я розлучена. Вже рік. Мій чоловік опікується нашими десятирічними двійнятами. Більше нема нікого.

— Ви працюєте?

— Наразі ні. Та я планувала почати шукати роботу, коли це трапилося.

— У вас є медична страховка?

Саллі похитала головою.

— Просто надішліть мені рахунок. Я заплачу. У мене є гроші з аліментів.

— Лікар каже, що з вами все добре. Ви можете йти, коли вам захочеться. — Вона опустила планшетку та обережно запхала ручку назад у бокову кишеню.

— Я б хотіла з деким поговорити, — сказала Саллі. — Психіатром чи психологом. Хто є хто? Я їх постійно плутаю.

— Психіатр — це лікар, — сказала Ванеллі, знову підвівши брови. — Навіщо він вам?

Саллі зітхнула та відкинулася на спину.

— Бо я вже тричі за цей місяць намагалася вбити себе. Бо щось всередині змушує мене робити різні речі. О Господи, допоможи мені, доки я не з’їхала з глузду.

Ванеллі знову підхопила свою планшетку, методично витягла ручку, клацнула нею та щось записала.

— У такому випадку, — сказала вона голосом, схожим на металевий скрегіт, — я можу влаштувати вам зустріч із психіатричним соцпрацівником.

Через півгодини вона прикотила інвалідне крісло та провезла Саллі ліфтом на п’ятий поверх, далі коридором до кабінету соціального працівника. Табличка на дверях повідомляла «Міс Берчвел».

— Я залишу Саллі з вами, — сказала Ванеллі, кладучи планшетку з історією хвороби їй на стіл. — Її переправили до вас із відділення невідкладної допомоги.

Міс Берчвел, яка мала на вигляд десь під шістдесят, була невеличкою жінкою, схожою на пташку, з окулярами в формі «котячого ока» та волоссям синього відтінку, і Саллі здавалося, якщо цю пані чимось налякати, вона залопоче крилами і полетить геть.

— Почнімо із загальної інформації, — сказала міс Берчвел. — Скільки вам років?

— Двадцять дев’ять. Розлучена. Закінчила середню школу. Двоє дітей — двійнята — хлопчик та дівчинка. Ними опікується мій колишній чоловік. — Саллі настільки часто перераховувала цей перелік фактів, що тріскотіла так, наче то був запис автовідповідача.

Вона знала, що міс Берчвел, мабуть, здивована, чому це право опіки над дітьми віддали чоловікові.

— Мені потрібна допомога, — сказала Саллі. — Я мушу поговорити з кимось щодо своїх відчуттів.

Міс Берчвел глянула на перший аркуш історії хвороби та скривилася.

— Перед тим, як ми продовжимо, Саллі, ви повинні зрозуміти, що самогубство не вирішує жодних проблем. У нас тут є формуляр, і я хочу, щоб ви його підписали. В ньому вказано, що ви погоджуєтеся не вчиняти спроб самогубства, доки лікуватиметеся в мене чи у будь-якого іншого лікаря, якого я вам порекомендую.

— Не думаю, що можу це підписати, — сказала Саллі.

— Чому ж ні?

— Я можу не дотриматися обіцянки, бо, мені здається, я не контролюю всі свої дії.

Міс Берчвел відклала олівець та глянула Саллі у вічі:

— Можете розповісти про це, будь ласка, детальніше?

Саллі склала долоні.

— Знаю, це звучатиме мов якесь божевілля, але часом мені здається, що всередині мене існують якісь інші сили. Щось чи хтось робить речі, в яких потім звинувачують мене.

Міс Берчвел відкинулася на спинку крісла, постукала по столу ручкою, а тоді нахилилася вперед і записала щось у своєму блокноті. Вона відірвала сторінку та подала її Саллі.

— Тут ім’я та адреса одного знайомого психіатра, який працює в Клінічному центрі психічного здоров’я Мідтауна[8] на Мангеттені. Він також проводить приватні сеанси. Зазвичай не працює з пацієнтами, які раніше намагалися накласти на себе руки, але, враховуючи ваші відчуття, що ви не контролюєте власні дії, думаю, він зробить виняток.

Саллі глянула на ім’я. Роджер Еш, психіатр.

— Ви думаєте, я божевільна?

— Я такого не казала. Я недостатньо кваліфікована та не маю необхідного обладнання, щоб взятися за вашу проблему. Вам потрібно звернутися до когось, хто краще допоможе.

Саллі сиділа тихо, а тоді кивнула.

— Я зателефоную доктору Ешу та розповім про вашу ситуацію. Та спершу я б хотіла, щоб ви підписали угоду про невчинення самогубства.

Саллі взяла ручку та повільно вивела Саллі Портер. Я вислизнула назовні й також підписалась — Деррі Голл. Міс Берчвел вдала, що нічого не помітила, тільки очі округлила, а коли підвелася, щоб закінчити розмову, Саллі зрозуміла, що та таки відлетіла геть.

Саллі залишила лікарню, а доки прямувала два квартали до наземної станції метро лінії Брайтон-Біч, намагалася пригадати, як туди потрапила і що взагалі сталося, але це було суцільним провалом. Тривога та неспокій не полишали її весь шлях в метро до Мангеттену.

Через годину вона вийшла на Сімдесят другій вулиці, поїхала міським автобусом до Десятої авеню та пройшла шість кварталів на південь до своєї квартири. Було майже зовсім темно, тож вона міцно стиснула сумочку, нервово роззираючись довкола, доки підходила до цегляного будинку. Вона втішилась, коли побачила відвідувачів у швейному ательє містера Ґрінберґа, що розташовувалось по сусідству. Вона завжди намагалася повертатися додому до того, як містер Ґрінберґ зачинятиме майстерню. Хоча старому кравцю було вже сімдесят п’ять, вона почувалася безпечніше, коли йшла вулицею, знаючи, що неподалік хтось є.

Вона вибігла нагору трьома сходовими майданчиками, перевірила двері, щоб упевнитися, що їх не виламали, і зайшла в середину. Вона зазирнула у всі чотири кімнати, комірчини, під ліжко, двічі перевірила віконні засувки, а коли впевнилася, що в квартиру ніхто не проникав, ще раз перекрутила три замки в дверях, зачинила ланцюжок на дверях і завалилася в ліжко.

Завтра їй допоможуть, подумала вона. Психіатр мав би знати, що робити. Вона все йому розкаже.

Я планувала завтра вийти назовні та сходити за покупками, але подумала, що краще не втручатимуся та тільки спостерігатиму. Чому б ні? Послухати, як Саллі намагатиметься розповісти про нас психіатру, очевидно, буде цікаво.

Два

Саллі вирушила до приватного кабінету лікаря Роджера Еша на П’ятдесят сьомій по Лексінґтон-авеню, одягнена в свою улюблену, розшиту квіточками, сукню. Довге чорне волосся вона заплела в косу у вигляді корони, як на фотографіях її бабусі-польки. Я б на її місці вдягнула біляву перуку.

Вона сіла в приймальні та склала руки на колінах, ніби очікуючи, що хтось почне її обслуговувати. Коли медсестра відіслала її в кабінет, і Саллі побачила, що сам психіатр був досить привабливим, це її злякало. Я подумала, що він просто чудовий — мій улюблений тип чоловіків, схожий на акторів, яких беруть на головні ролі. Йому було ледь за сорок, високий та худорлявий, закладаюся, в коледжі він грав у баскетбол. Пасмо чорного волосся постійно падало йому на очі. Але що мене насправді причарувало, то це його брови — ну, ви ж знаєте? — чорні та кущасті, що тяглися переніссям та сходилися в майже суцільну лінію. Мене надзвичайно приваблюють гордовиті зрілі чоловіки. Він міг цілком і повністю розраховувати на мою допомогу.

Я щосили намагалася вибратися, щоб поговорити з ним, але Саллі постійно терла потилицю, і через неї у мене боліла голова, тож мені не пощастило. Вона не дозволяла собі розслабитися перед ним, і я засмутилася, бо справді хотіла познайомитися. Судячи з того, як він на неї дивився, я зрозуміла, що жодного враження на нього вона не справляла. Його глибокі очі зберігали тільки спокій та професіоналізм. Так на Саллі дивляться більшість чоловіків. Вона така безбарвна, що нею ніхто й не може зацікавитись. Я сказала собі: Деррі, прийде і твоя черга. Вона не триматиме тебе тут вічно.

— Міс Берчвел дзвонила та розповіла мені про вас, — сказав він. — Я очікував зустрічі з вами, Саллі. Можна називати вас Саллі? — Його голос був глибоким та м’яким, як у дикторів вечірніх новин.

Вона кивнула, але опустила погляд на підлогу, й це мене роздратувало, бо я хотіла дивитися йому в очі.

— Отже, Саллі, я вам допоможу. Ви б не могли розпочати з пояснення того, що вас турбує?

Вона знизала плечима.

— Щось же вас турбує, правда, Саллі? Ви розповіли медсестрі Ванеллі в загальній лікарні Коні-Айленду, що тричі за цей місяць намагалися накласти на себе руки. Але також вона сказала, що ви говорили про якусь внутрішню силу, яка змушує вас робити різні речі.

— Я не хочу, щоб ви думали, ніби я божевільна, — сказала вона.

— Я й не думаю, що ви божевільна. З чого б це мені? Але щоб вам допомогти, мені потрібно більше дізнатися про те, що вас турбує.

— Мене турбує втрата часу.

Він уважно дивився на неї.

— Що ви маєте на увазі?

Її пересмикнуло. Саллі ніколи не думала, що колись довірить комусь свою таємницю. Але щось в її голові знову й знову повторювало: «Довірся йому. Зараз — саме час, щоб усе розповісти. Зараз — саме час, щоб попросити допомоги».

— Знаю, це звучить дивно, — сказала вона, — але коли я з якимось чоловіком… ну, розумієте, зближуюсь, або коли відчуваю себе в небезпеці, або коли мушу діяти під тиском, у мене починає боліти голова, а тоді я дивлюся й бачу, що вже минув певний час, а я опинилася в якомусь іншому місці.

— Як ви самі це розумієте?

— Спочатку я думала, що так у всіх. Бачила, як люди виходили з кімнати злими, а поверталися усміхненими, чи навпаки. Або як двоє людей поводилися дружньо, а потім умить хтось із них скаженів. Я думала, що вони так відключалися і втрачали час, як і я. Але тепер я розумію, що це не так. І ці спроби самогубства мене лякають. Щось зі мною не так, докторе Еш. Я не знаю, що, але це якесь пекло.

— Спробуйте розслабитися, Саллі, та розкажіть мені про своє минуле. Я мушу знати якомога більше, наскільки це можливо.

Спочатку вона почала панікувати, як і завжди, коли доводилося розказувати щось про себе, але згодом зробила глибокий вдих та почала швидко розповідати.

— Мені двадцять дев’ять. Братів чи сестер немає. Я розлучена. Я одружилася з Ларрі через рік після закінчення школи — лише для того, щоб втекти від свого вітчима. Мій справжній батько — Оскар, він був листоношею — одного дня зник. І просто не повернувся. А через півроку Фред одружився з моєю матір’ю. У мене ніколи не було друзів. Я була замкненою, навіть від самого малечку.

Вона зупинилася, щоб перевести дух, а доктор Еш усміхнувся їй:

— Вам не варто поспішати, Саллі. Заспокойтеся. Розкажіть мені про свою маму.

Саллі перевела погляд на двері.

— Вона ніколи не дозволяла мені злитися. Била мене, якщо до такого доходило. Вона перерізала собі вени, коли мені було дев’ятнадцять, майже одразу після того, як я покинула дім. Тривалий час я в це не вірила, бо вона була католичкою. Фред — баптист.

— Ви — релігійна людина, Саллі?

— Зараз я майже не відвідую церкву, — сказала вона. — Думаю, я зовсім заплуталась у релігії. Я багато в чому заплуталася.

— Розкажіть про вашого колишнього чоловіка.

— Ларрі займається продажем у сфері одягу. Він успішний, бо вміє дуже гарно брехати. О Господи, скільки жахливої неправди він наплів судді про мене. Казав, що я пропадала тижнями з дому. Ви знаєте, що він сказав, ніби в мене жорстокий характер, і що я одного разу вискочила з хати та втекла до Атлантік-Сіті[9], і програла там в азартних іграх п’ять тисяч доларів із наших заощаджень? Господи, він брехав, і брехав, і брехав, і суд віддав йому наших двійнят. Минулого місяця Ларрі знову звернувся до суду й розказав судді, що я йому дошкуляла пізніми нічними дзвінками, погрожувала йому та нашим дітям. Ви собі уявляєте? І ще він сказав, ніби я працювала танцівницею в нічному клубі. І це теж брехня, тому що я там тільки прибирала зі столів. Повністю одягнена, я вас запевняю. І справа була не в грошах. Тобто аліментів мені цілком достатньо. Але мені потрібно працювати. Мені треба чимось займатись. Але суддя повірив побрехенькам Ларрі та заборонила мені бачитися з дітьми.

Вона раптом зрозуміла, що підвищила голос, тому затулила рот долонею.

— Ой, докторе Еш… Вибачте…

— Не страшно, Саллі. Немає нічого поганого в тому, щоб показати свої емоції.

— Я ніколи не кричу.

— Ви й не кричали.

Вона кліпнула кілька разів.

— Хіба ні? В голові мені здалося, ніби я кричала.

— Що ж, — сказав він. — Думаю, ми достатньо пройшлися по вашому минулому, як на один день. Я бачу, як боляче вам все це згадувати. Ми рухатимемося помаленьку.

Якби ж Саллі мене пропустила, я б усе йому пояснила та заощадила нам багато часу й енергії. Я спробувала знову, але вона впиралася, на потилиці у неї м’язи та скальп напружувалися та смикалися, тож я побоялася, що вона скорчиться в судомах. Боже, я всього-на-всього хотіла допомогти. Я подумала, що ж, добре, я почекаю свого часу. Рано чи пізно, лікарю Роджерові Ешу доведеться дійти й до мене.

— Що зі мною не так, докторе Еш? — запитала вона.

— Це нам і доведеться визначити, Саллі. Сьогодні ми з вами пройдемо кілька тестів і повний медогляд, а завтра — я б хотів зустрітися з вами у Клінічному центрі психічного здоров’я Мідтауна для бесіди з використанням амобарбіталу.

— Що це?

— Препарат, який взагалі-то відомий як сироватка правди…

— Мені він не потрібен. Я вам не брехатиму.

— Звісно ні, Саллі. Річ не в тім. Препарат вас розслабить і дозволить нам зануритися глибше у ваші думки та почуття без обмежень, які заважають нам дізнатися, що ж вас турбує.

— Я хочу, щоб зі мною знову все було добре, докторе Еш. Хочу жити так, щоб не потрібно було постійно перевіряти годинник і з жахом бачити, що я втратила ще п’ять хвилин, чи годину, чи день і не знала, куди ходила. Ви навіть не уявляєте, наскільки це жахливо — не знати, де ти була чи що робила. Ви маєте мені допомогти, докторе Еш.

— Я спробую, Саллі. Але натомість ви маєте пообіцяти, що дотримаєтеся цієї угоди, яку підписали у міс Берчвел. — Він підняв папку та похитав головою. — Я впевнений, вона розповіла вам, що я зазвичай не беру пацієнтів, які намагалися вчинити самогубство. Через вашу незвичну втрату часу та відчуття, які ви описуєте як внутрішній тиск, мене зацікавив ваш випадок. Ви відрізняєтеся від пацієнтів, яких я зазвичай приймаю, і я хочу вам допомогти. Але ви мусите пообіцяти, що не завдасте собі шкоди.

Зі сльозами на очах вона кивнула.

— Я постараюся.

— Цього недостатньо, — сказав він, стукаючи пальцем по папці на столі. — Не просто постараюсь. Я наполягаю на чіткому зобов’язанні.

— Добре, — сказала вона. — Я обіцяю не завдавати собі шкоди.

Якби ж вона спитала, чому він не бере пацієнтів, які намагалися накласти на себе руки. Не те, щоб її обіцянка якось допомагала, зрештою, то не вона хотіла померти, а Нола. Але я подумала, добре, я наглядатиму за Нолою, доки ми не побачимо, на що годящий Роджер Еш.

Коли Саллі залишила офіс Роджера, я відчула, яка вона налякана. На таксі вона поїхала просто додому. Заплативши водієві, вона попрямувала в бік будинку, але містер Ґрінберґ помахав їй через вітрину свого швейного ательє. То був худорлявий, зморшкуватий літній сивий чоловік і такий згорблений, що мав вигляд, неначе постійно вклоняється.

Спочатку вона не була впевнена, що то він помахав їй, але старий підійшов до дверей та покликав її на ім’я.

— Міс Портер, ви залишили тут трохи одягу, який вже давно в мене лежить. Не хочете забрати?… Забрати, кажу, не хочете?

— Одяг? Мій? Я такого не пригадую.

Саллі пішла слідом за ним всередину й від здивування відскочила, коли помітила манекена-чоловіка, одягненого в поліцейську форму: кашкет, значок, кийок та все інше.

Вона засміялася:

— На мить мені здалося, що то справжній поліцейський.

Ґрінберґу довелося під значним кутом повернути голову, щоб подивитися на неї зі своєї згорбленої пози.

— Це Мерфі, — сказав він. — Купив його нещодавно в крамниці вживаних товарів. Чи не красунчик? Я буду ставити його за скляними дверима на ніч, щоб відлякувати злодюжок. Мене вже чотири рази обкрадали… чотири рази, кажу. Вкрали костюми клієнтів. Жах якийсь.

— Але чим тут допоможе манекен? — спитала Саллі.

Ґрінберґ порпався між вішаків із одягом, знімав різні речі та складав на прилавок.

— Річ тут не в самому манекені. Поліцейська форма в дверях матиме психологічний ефект. Можливо, злодюга вирішить обікрасти іншу крамницю… іншу, кажу, крамницю.

— Чому ви називаєте його Мерфі?

Ґрінберґ знизав плечима:

— Так йому буде легше порозумітися з іншими поліцейськими, ніж якби він мав прізвище Коен… Коен, кажу.

Він підсунув їй стос одягу.

— Разом — 18 доларів 98 центів.

Вона поглянула на світлу червону сукню, чорний строгий костюм та синє тісне плаття.

— Це не моє, — сказала вона.

Ґрінберґ витріщився на неї:

— Що ви маєте на увазі? Отут, на цих трьох бирках написано «Портер, 628, Вест-стрит, 66».

Вона роздивлялася рожеві бирки, намагаючись приховати власне збентеження. Раніше вона часто знаходила в шафі одяг, який навіть не пригадувала, як купувала. Завжди відшукувались якісь чеки від кредитних карток чи квитанції про отримання готівки. Це вперше вона забула, як принесла одяг кравцеві. Але вона не могла показати це.

— Крім того, — сказав він, — я ще пам’ятаю, ви просили мене вкоротити крайку цієї червоної сукенки. Отак дразнили старого чоловіка. Я ще сказав, що вам у дідусі годжуся… у дідусі, кажу, годжуся. Пам’ятаю, бо ви були іншою, коли просили мене розширити вам синю сукню, чи зашити проріз на чорному костюмі. — Він розгорнув маленький поліетиленовий пакетик, пришпилений до костюма. — Ще залишили срібну брошку в формі летючої риби в кишені костюма.

Тоді він вишкірився на неї, клацаючи своїми штучними зубами.

— Але якщо вам ще захочеться, щоб я вкоротив крайку, запевняю, я із задоволенням… із задоволенням, кажу.

Саллі нічого з цього не пам’ятала. Збентежена, вона оплатила рахунок. Вибігла з ательє, ледь не перекидаючи дорогою манекен у поліцейській уніформі, й віднесла одяг нагору в квартиру. Вона була настільки розгубленою, що підійшла до дверей на другому поверсі, замість третього. А тоді, не побачивши таблички зі своїм ім’ям, відскочила назад та побігла на поверх вище.

Як завжди, перевірила замок та його металеву пластину, щоб упевнитись, що немає ніяких ознак злому. Саллі відчинила важкі сірі двері та увійшла. Роззирнулася довкола, якусь мить міркуючи над тим, що ж робити з одягом. Вона уважно розглянула речі, намагаючись розбудити в пам’яті якісь спогади про те, як їх купила. Нічого. Саллі повісила одяг у шафі в спальні якомога далі, геть з очей. Їй доведеться дізнатися, як її ім’я потрапило на той чек та з ким її сплутав містер Ґрінберґ. Він був старим та короткозорим. Це все пояснює. Сплутав її з кимось іншим.

Вона зняла взуття, сховала його в чохол, акуратно повісила сукню на вішак і випрала колготи. Тоді приготувала собі «телевечерю»[10] з курятиною та з’їла пачку «Твінкіз»[11] на десерт. Хоча в квартирі було бездоганно чисто, вона витерла пил, пропилососила вітальню та акуратно поскладала м’які іграшки на ліжку.

Саллі не розуміла, чому така стомлена вже о восьмій годині, чому прокинулася такою сонною та чому майже цілий день її не полишала втома. Завтра треба буде знайти роботу. Самих лише аліментів, вирішила вона, на психіатра не вистачить. Вона задумалась над вибором роботи, але одразу ж почала позіхати. Подумає про це зранку. Прийняла душ, помила голову, випила склянку теплого молока та вибрала собі детективне оповідання, щоб почитати в ліжку. Проте, щойно її голова торкнулася подушки, Саллі заснула без задніх ніг.

Вона не знала, що то я люблю не спати допізна та дивитися пізні-пізні програми по телевізору. «ЕйБіСі»[12] транслював цього тижня фестиваль Гамфрі Боґарта[13]. Коли Саллі заснула, назовні вийшла я, приготувала собі попкорн, скрутилася на кріслі та почала дивитися на Боґі та Гепберн в «Африканській королеві»[14]. Просто обожнюю старі фільми.

Зранку Саллі прокинулася в кріслі перед телевізором та запанікувала. Зателефонувала оператору, щоб дізнатися сьогоднішню дату, і з полегшенням зрозуміла, що не втратила й дня.

Після чашки кави та кукурудзяного кексу вона вирішила знайти роботу. Саллі не була впевнена з чого почати й продовжувала розмірковувати про щось на кшталт попередньої роботи, на якій вона керувала машиною, що вичавлювала пластикові рукоятки на викрутки.

Я вже давно облишила спроби говорити з Саллі, бо вона лякалася голосів у голові. Але я зрозуміла, якщо на чомусь сильно зосереджуюся, то можу впливати на неї. Я пригадала табличку «Шукаємо офіціантку», яку бачила в ресторані «Шлях із жовтої цегли», що на Іст-Сайді[15], кілька днів тому, коли виходила на пробіжку. Тож я зосередилася на назві цього місця. Спочатку це не подіяло, бо вона просто взяла в руки «Жовті сторінки»[16]. (Ну хоч колір правильно вгадала!) І Саллі почала обдзвонювати ресторани, що починалися на літеру «А», з питанням, чи не потрібна їм досвідчена офіціантка. Я зрозуміла, що так вона ніколи не дістанеться до «Ш». Тому спробувала ще раз, зосередилася дужче й побачила, що вона заплутується все більше й більше. Нарешті я просто прокричала: «Потрібна офіціантка в ”Шляху з жовтої цегли”!»

Саллі так злякалася, що аж впустила слухавку, яку не піднімала, а тільки вирячилася на неї. Тоді вона взяла її та кілька разів промовила «Алло?», думаючи, ніби то оператор чи ще хтось заговорив до неї з телефону, проте звідти долинав лише довгий гудок. Тоді все стало зрозуміло, й вона пробігла пальцями по списку ресторанів, доки не дісталася «Шляху з жовтої цегли» на розі Сімдесят четвертої та Третьої авеню. І, дякувати Богу, там було велике оголошення: КАФЕ ТА РЕСТОРАН, РОЗВАГИ ТА НІЧНІ ТАНЦІ. Вона зателефонувала й зв’язалася з якимось Тоддом Крамером, який представився одним із партнерів, та сказав, якщо її цікавить робота, нехай прийде на співбесіду.

Саллі пробігла очима свій гардероб, міркуючи, що було б добре одягти на співбесіду щодо роботи. Я намагалася переконати її взяти Нолин коричневий брючний костюм або мою синю сукню. Але вона вдягла твідове плаття в ламану клітинку, яке більше підійшло б якійсь матроні, тому я вмила руки. Який сенс докладати зусиль?

«Шлях із жовтої цегли»[17] мав довжелезний жовтий навіс, що тягнувся від вулиці до подвійних скляних дверей. Саллі пройшлася під ним та попрямувала килимом із жовтої цегли вниз сходами через коридор повз двері, підписані «жувачі» та «жувачки», і дійшла до жовтого спірального візерунка перед баром Смарагдового міста, біля якого дебелий бармен витирав склянки. Всередині було темно, світилося лише над столом навпроти танцмайданчика, за яким кілька чоловіків грали у карти.

Місце мало вигляд надзвичайно вишуканим та гламурним, і Саллі злякалася й вже було хотіла піти.

— Чимось допомогти, прошу пані? — спитав бармен.

— У мене запланована зустріч із містером Тоддом Крамером. Щодо вакансії офіціантки.

Бармен показав своєю ганчіркою на столик із картами.

— Білявий мужик.

— Може, мені не варто турбувати його, коли він грає в карти?

Бармен придивився до плям на склянці.

— У такому разі ви з ним так і не побалакаєте.

Саллі вагалася між варіантами перервати гру чи піти без співбесіди. Врешті-решт, стиснувши сумочку, вона попрямувала до столу, ніяковіючи через гучне цокання підборів на порожньому танцполі.

Чоловіки підвели голови, коли вона наблизилась до столу. Вродливий блондин із високим чолом і найблакитнішими очима, які вона коли-небудь бачила, безтурботно тримав у зубах зубочистку. Він нагадав їй фільм про азартного гравця на річковому судні[18], от тільки цей був одягнений у джинси та зім’яту денімову сорочку.

— Містере Крамер?

Той відвів погляд від карт, без особливого зацікавлення зміряв її очима, а тоді знову втупився у свою «руку»[19].

— Піднімаю на п’ять, — сказав він та кинув на стіл кілька зубочисток.

Його голос був, на диво, м’яким та низьким.

— Вибачте, що турбую вас, — почала вона. — Я — Саллі Портер. Я вам телефонувала з приводу вакансії офіціантки, але я могла б прийти піз…

— Почекай хвильку, — сказав він. Тоді нахилився вперед і вишкірився, повільно обводячи поглядом людей за столом. — Три десятки, — промовив він.

— Вибач, Тодде, — промовив невеличкий чоловік із обличчям тюленя. — Я тут собі невеликий стрейт[20] припас. — З тріумфом він згріб собі купку зубочисток.

Люто ляснувши картами по столу, Крамер підскочив з крісла так, що воно аж перекинулося.

— Сраносучі карти, — крикнув він. — Роздавай ще.

Він пройшов перед Саллі, поманив її вказівним пальцем, навіть не дивлячись в її бік.

— Сраний гадський дірявий стрейт, — пробурмотів він. — Той сучий син достоту щось там підмахлював.

Він провів її до одного зі стільців за баром та сів поруч. Саллі зовсім розхвилювалася та заплуталась, і знала, що зараз зіпсує співбесіду. Тому я почала напирати. Саллі зазвичай бореться з головним болем, але цього разу вона розгубилася — як і завжди, коли справа доходила до співбесіди щодо роботи — тому вона відчула прохолоду і побачила, ніби її несе кудись геть. Останнє, що вона зробила, то глянула на годинник над баром, цю свою давню звичку, якої навчилася, коли ми ще були дітьми, щоб дізнаватися, скільки часу минуло за останній провал у пам’яті.

Що ж, дякувати Богові. Саме час вийти мені.

Тодд Крамер скривився та глянув на мене, підвівши голову, так само, як тоді, коли розглядав свої затулені карти.

— Щось не так?

— Що може бути не так? — спитала я. — Вам потрібна офіціантка, а я — найспритніша, найдосвідченіша офіціантка, яку вам пощастить знайти, яка ще й третій десяток не розміняла. Саме те, що й потрібно цьому закладу — дика відьма з Вест-Сайду[21]. — Я перехопила його погляд, закинула ногу на ногу, демонструючи край стегна, та усміхнулася.

Його Адамове яблуко здригнулося.

— Ти загорілась, як та лампочка.

— Я люблю світитися. Колись працювала моделлю, — збрехала я. — Ми часу не гаємо, поки камери не готові та прожектори не горять. А ще я помітила у вас тут і розваги передбачені. Що ж, я, звісно, не Джуді Гарленд[22], але коли є настрій, можу співати і танцювати, та й у короткій спідниці виглядаю збіса апетитно.

— О, не маю сумнівів.

— У мене буде випробувальний термін?

Він розглядав мене своїми глибокими синіми очима. Я його зацікавила.

— Приходь о п’ятій тридцять, познайомишся з моїм партнером. Еліот затверджує всіх, кого ми беремо на роботу. Ти більше працюватимеш із ним, а не зі мною. Насправді, я в цій справі тільки інвестор. У мене інші інтереси.

— Які, наприклад? — запитала я.

Його брови підскочили вгору.

— Різне.

— Мені насправді цікаво, — сказала я. — Люблю дізнаватися, чим займаються інші люди.

— Ну, під час сезону кінних перегонів із візками я працюю за сумісництвом на Нью-Йоркському іподромі. Та більшість часу я тут.

— О, рисаки. Обожнюю їх. Що ви там робите? Ви трохи завеликий, як на жокея.

Він засміявся.

— Один мій друг — менеджер із організації різних заходів. Якщо в когось політична організація або потрібно влаштувати з’їзд чи груповий проект зі збору коштів, я допомагаю йому розробляти рекламні хитрощі.

— Звучить весело.

— Робота така.

— Можна ще дещо спитати? — запитала я. — Не хочу сунути ніс у чужі справи. Просто цікаво.

Він кивнув.

— Чого були варті оті зубочистки?

Він витягнув одну з кишені та запхав собі в рот.

— Ціла коробка коштує лишень сорок п’ять центів, — сказав він. — Але ми купуємо їх блоками.

— Я мала на увазі в грі. Ви ж використовували їх замість фішок, правда? Чого вартувала та ставка?

— Нічого.

— Нічого?

Він глянув на мене, як це роблять деякі люди, коли дивляться понад окулярами, тільки він не носив окулярів.

— Я більше не граю в карти на гроші, — сказав він, погризуючи зубочистку. — То був тільки дружній покер, щоб згаяти час.

— Сподіваюся, що не образила вас своїм питанням, — сказала я.

Він похитав головою, все ще трохи спантеличений, ніби намагався розкусити мене.

— Побачимося о п’ятій тридцять.

Я пішла й дорогою вирішила, що поки не випускатиму Саллі до співбесіди з партнером Тодда. Вона б усе зіпсувала. Тож, оскільки левову частку роботи доведеться виконувати мені, я подумала, що маю право трохи розширити свій час покупками та прихопити собі декілька суконь, які мені до смаку. Ніколи не могла зрозуміти огидні вподобання Саллі, одяг якої завжди був на два роки довшим, ніж треба. Мені завжди було соромно, коли я виходила назовні та ставала об’єктом жалісних поглядів. Одного разу я вирізала кілька фото з «Модної рубрики» «Сандей Таймз»[23] та залишила Саллі записку, щоб напоумити її. Але вона аж зваріювала, коли побачила ті фото та цидулку, тож я більше не докладала зусиль.

Я сходила в «Блумінґдейлз»[24] та вибрала собі блакитний весняний костюм для співбесіди з Еліотом. Ледве влізла в десятий розмір і вирішила, що на вечерю матиму трохи домашнього сиру. Іншим взагалі наплювати на свою фігуру, тож завдання скидати зайві фунти постійно припадає мені.

Я повернулася в «Шлях із жовтої цегли» о п’ятій тридцять, і там саме готувалися до вечірньої зміни. Кришталева люстра тепер крутилася, розсипаючи смарагдові цяточки підлогою, стелею, стінами. Офіціантки в розшитих блискітками смарагдових топах та коротких спідницях сервірували столики.

Гра в покер саме закінчувалась, і Тодд складав свої зубочистки в пластиковий мішечок.

— Еліот прийде з хвилини на хвилину, — сказав він. — Може, почекаєш його в кабінеті?

— Сподіваюся, я йому сподобаюся.

— Ти ж жінка, хіба ні? Без образ.

Я розсміялася.

— Жодних образ.

Він провів мене в кабінет, в якому на стінах висіли фотографії, на більшості з яких вродливі старлетки обіймали огрядного сивого бізнесмена в костюмі в смужку, з підписами «Моєму хорошому другові Еліоту».

Через п’ять хвилин двері відчинилися, й чоловік, що увійшов у середину, лише віддалік нагадував героя фотографій. Зараз він був дуже худим, одягненим у коричневі слакси та шовкову блакитну спортивну сорочку з розстебнутим коміром, а на шиї в нього висів важкий золотий медальйон. Великі персні з діамантами зблискували на пальцях обох рук, а волосся було пофарбоване в чорне.

— Еліот Нельсон, — представився він, і, побачивши мій роззявлений рот, кивнув на фотографії. — Трохи змінився, ге? Сів на жорстку дієту минулого року та втратив більше ста фунтів[25]. Як новий чоловік, ге? Непогано, як на сорокап’ятирічного.

Він усміхнувся. Зморшки виступили навколо очей, а щелепа випнулася вперед. Взагалі, то був худорлявий, обтягнутий жорсткою шкірою, чолов’яга, але оті пухкі щічки, друге підборіддя та мішки під очима робили його схожим на дружнього усміхненого бульдога.

— Ви виглядаєте років на двадцять молодшим, — збрехала я.

Я подумала, що він пережив якусь кризу середнього віку, та й сама знала, як це сидіти на дієті.

— Отже, ти хочеш працювати офіціанткою. Досвід маєш?

— Я обслуговувала столики скрізь — від закусочних із масними немитими ложками до вишуканих ресторанів. Останнім моїм місцем роботи було «Дикі двійки» в Ньюарку.

Він кивнув та зголодніло на мене подивився.

— Добре, ми тебе перевіримо. Можеш почати вже сьогодні, на вече́рі. Ти, здається, справила неабияке враження на Тодда. Зазвичай він не дає жінкам другого шансу.

— Ви не пошкодуєте, — сказала я. — Я дуже хороша та швидка.

Він обвив руку мені навколо талії.

— Швидких я люблю та, сподіваюся, ти не занадто хороша.

Я поплескала його по щоці та сказала:

— Швидкі в мене ноги, а хороші — руки. Маю чорний пояс із карате.

Він засміявся та підніс руки вгору:

— Просто жартую. Але, можливо, якось попрактикуємось із тобою в кунг-фу. Ходімо, познайомлю тебе з Еві, нашою головною офіціанткою. Вона ознайомить тебе з обов’язками.

Еві принесла блискучу смарагдово-жовту уніформу та показала, де можна переодягтися. Вона познайомила мене з іншими офіціантками, кухарями, помічниками, прибиральниками, показала, де знаходяться меню, і ще раз пояснила, як приймати та передавати замовлення.

– Єдиний, кого варто остерігатися, — то Еліот, — сказала вона.

— Що ти маєш на увазі?

— Він, відколи схуд, перетворився на типового мужлая. В того старого донжуана аж надто часто руки сверблять. От він і лізе ними, куди не просять.

— Я слідкуватиму за ним, — сміючись, відказала я.

— Зараз тобі смішно, але коли він притисне тебе в закутку за шинквасом чи на кухні, буде непереливки. У мене вже всі стегна та дупа сині від його скубання. Він змінив трьох дружин та сімох офіціанток, і це тільки ті, про яких я сама достоту знаю.

— А той, інший?

— Тодд? Раніше він надто захоплювався азартними іграми, щоб ще знаходити час на жінок. Але тепер він член «Анонімних азартних гравців», тому хтозна. Можливо, він спрямує свою енергію в інше русло.

— Дякую за попередження, — сказала я.

Оскільки я була новенькою, мені доручили обслуговувати столики, що стояли якнайдалі від центру залу, тож я могла спостерігати, як метрдотель вітає та проводить відвідувачів до їхніх місць. Дивилася, як Еві виписує замовлення, підходить до бару за напоями, а тоді передає свої записи на кухню. Нічого складного.

Нарешті група з шести осіб вмостилася за один із моїх столиків. Мені, як завжди, не пощастило, бо то були три буркотливі пари середнього віку, й одразу стало зрозуміло, що з моїми першими клієнтами буде нелегко.

— Бажаєте чогось випити? — запитала я.

— Одне дуже сухе мартіні з горілкою, — сказав один із чоловіків, підморгуючи мені.

То був здоровань із товстою шиєю гравця в регбі. Я подумала, що він, мабуть, продає вживані автомобілі.

— Викресліть, — повідомила його дружина. — Леонарде, якщо ти вип’єш хоча б одну склянку, я просто підведусь і піду.

Він спохмурнів і попросив скасувати мартіні. Більше ніхто нічого пити не хотів. Я взяла їхні замовлення, а дорогою до кухні попросила бармена приготувати дуже сухе мартіні з горілкою без оливки та налити в склянку для води. Мені пощастило уникнути пальців Еліота, коли я забирала напій.

Я повернулася до столика та вдала, ніби щось не так зі склянкою Леонарда.

— Тут якийсь бруд, сер. Я принесу вам іншу. — Я замінила воду на мартіні та підморгнула, щоб він зрозумів, у чому річ. — Вода за рахунок закладу.

Коли я повернулася з тарілками морепродуктів та реберцями, Леонард підморгнув мені та передав порожню склянку:

— Я б випив іще водички, будь ласка.

Він залишив більше грошей, щоб заплатити за мартіні, а також додав п’ять доларів чайових. Коли він вже збирався йти, я спитала, чим Леонард займається, й дізналася, що він власник рибної крамниці.

Я швидко та вміло впоралася з іншими столиками, сміялася з відвідувачками та жартувала з чоловіками, що залицялися до мене. Було весело. З усіх робіт, якими коли-небудь займалася Саллі, мені завжди найбільше подобалося обслуговувати столики, тому що де б це не було, я дуже люблю знайомитися з різними людьми та вгадувати, звідки вони та що роблять. І погляньмо правді у вічі, завжди приємно знаходити гроші на столиках після того, як відвідувачі йдуть, чи бачити, наскільки їм сподобалося твоє обслуговування, коли вони додають щедрі чайові до своїх чеків із кредитних карток.

Найменше мені подобалося прибирати своє робоче місце, готувати столики для нових відвідувачів, досипати солі, перцю та інших приправ, витирати пляшечки з кетчупом, розстеляти скатертини та розкладати столові прибори. Тому я вирішила доручити цю справу Саллі. Після того як обміняла готівку за чеками, дістала свої чайові та задля безпеки сховала їх у бюстгальтер, я звільнила місце.

Вийшла Саллі геть зачумлена. Все, що вона пам’ятала, це те, як сиділа у кріслі у барі та розпитувала Тодда Крамера про роботу. Вона глянула на годинник. Шість годин п’ятдесят хвилин зникло з її життя. Була вже десята вечора, а вона сиділа зодягнена в блискучий короткий топ і дуже коротку спідницю. В приміщенні було вже майже порожньо, але столи вгиналися під брудними тарілками, на підлозі в проходах лежали розкидані папірці та серветки, а інші офіціантки сиділи за баром та рахували свої чайові.

— Гей, маленька, мо’, ше один скотч із содовою?

Саллі почула голос, краєм ока побачила низького огрядного відвідувача, та не була впевнена, що то звертаються до неї. Вона підвелась не в змозі поворухнутись, бо розум не контролював її тіло.

— Щось не так? — пролунав м’який низький голос.

Вона підвела голову й побачила стурбоване обличчя Тодда. Він гриз зубочистку та розглядав Саллі.

— Ні. Тільки трохи голова болить. Я… Я… — Тоді вона побачила блокнот із замовленнями у себе в руці. — Не можу згадати, куди поділа олівець.

— Він у тебе в волоссі. — Тодд простягнув руку, витягнув його та подав їй. І заспокійливо торкнувся її руки. — Ти сьогодні добре попрацювала. Ти хороша офіціантка. Думаю, той клієнт хоче привернути твою увагу.

Саллі нарешті змогла поворухнутися та підійшла до товстого чоловіка, який махав склянкою в її бік. Вона прийняла його замовлення, скотч із содовою, але коли відвернулася, відчула, як його рука ковзнула її задком та стиснула його.

Вона зойкнула та впустила склянку. Та розбилася, а Саллі вибігла з залу до дамської кімнати і спробувала впоратися з собою.

Ось те, про що я й говорила. Їй не варто було так хвилюватися і сприймати його серйозно. Треба було пожартувати з ним, підіграти йому. Чоловікам це подобається. І тоді все відбувається без проблем, а ти отримуєш хороші щедрі чайові. То й що, що він тебе помацав? Легенький доторк для тебе нічого не вартий. Але не для Саллі. У неї все йде шкереберть, варто якомусь хлопцеві хоч мізинцем торкнутись її грудей. Вона сиділа у вбиральні, повторюючи собі, що треба триматися. Такі речі вже траплялися раніше, але тепер лікар Еш допоможе їй зрозуміти причину. Він має їй допомогти контролювати власний розум.

Саллі відчула якусь ґулю в своєму ліфчику, полізла туди і витягла скручену пачку банкнот. Сорок три долари. Що ж, подумала вона, що вона сьогодні не робила б, це в неї вийшло непогано. Тодд Крамер сказав, що вона хороша офіціантка, а чайові це підтверджували.

Коли вона вийшла з дамської кімнати, то відчула, що тримає ситуацію під контролем, одначе ще трохи нервувала. Вона аж підскочила, коли Еліот запитав, чи в неї все добре. Вона не знала, хто це, але він виглядав, як один із тих типових «Ромео середніх років», які вешталися по танцювальних залах.

— Просто трішки втомилася, — стримано сказала вона.

Еліот усміхнувся.

— Тоді вперед, збирайся і додому, — сказав він. — Я попрошу якусь іншу дівчину замінити тебе. Перша ніч буває найважчою. Але ми з Тоддом хочемо, щоб ти знала, що тобі немає за що турбуватися. Робота — твоя.

Отже, то був партнер, який її найняв. Вона б нізащо не здогадалася.

Саллі подякувала йому, а коли побачила двох інших офіціанток, що прямували до дверей з табличкою «Тільки для персоналу», то пішла за ними до кімнати, у якій спочатку розгубилася, бо не бачила сукні, яку одягала зранку. Вона трохи постовбичила там, чекаючи, доки інші одягнуться, й коли вони забрали свій одяг та повісили уніформу, залишилися тільки три речі — зелений брючний костюм, синя сукня та червона спідниця зі светром. Вона повернулася до туалету та просиділа там доки інші дві офіціантки не закінчили. Залишилася тільки синя сукня, тож вона вдягнула її. Трішки затісна, але вона сподівалася, що то її, бо в іншому випадку їй доведеться багато пояснювати.

Коли вона вийшла, Еліот підморгнув їй.

— Побачимося завтра ввечері.

Вона кивнула, але подумала, що не має наміру більше повертатися сюди. Вони всі були дуже приємними людьми, але тут надто неспокійно та швидко для неї.

Три

Наступного дня Саллі пішла до клініки Мідтауна на розі вулиць Лексінґтон та П’ятдесят п’ятої. Зовні крило Центру психічного здоров’я мало вигляд, як і будь-яка інша офісна будівля зі скла та хрому. Меґґі Голстон, худенька, зі щічками, як у бурундука, медсестра лікаря Еша повела її в кімнату огляду та залишилася, щоб занотовувати.

— Зараз я залюбки пояснюю своїм пацієнтам все, що можу, якомога більше, — сказав Роджер. — Амобарбітал допоможе нам подолати перешкоди у вашому розумі, допоможе пригадати речі, які ви забули. Щойно ви отримаєте препарат, я застосую процес, що називається вікова регресія, відправлюся з вами у ваше дитинство, щоб допомогти дізнатися про певних людей чи події, які могли б пояснити ваші проблеми.

Саллі дуже налякалась. Я відчувала, як вона дрижить. Він вколов їй препарат, тоді попросив порахувати у зворотному порядку від ста. Поки вона дісталася до вісімдесяти восьми, то почала пропускати цифри, плутатися в них, язик заплітався. Її рот ніби набили ватою.

— Тепер, Саллі, — сказав він. — Не засинайте. Залишайтеся при тямі та зосередьтеся. Повернімося до вашого дитинства. Коли я полічу до п’яти, ви опинитеся в періоді, коли ще не було жодних втрат свідомості та провалів у пам’яті. Ви розплющите очі та побачите все перед собою, ніби воно на екрані телевізора, відбувається з кимсь іншим. І ви опишете все, що побачите, почуєте та відчуватимете. Ви мене розумієте?

Вона кивнула.

— Що ж, тоді добре, — сказав він. — Один-два-три… чотири… п’ять!

Вона розплющує очі, дивиться на телеекран у голові та розповідає йому, що бачить.

Вона дуже маленька. Її батько, Оскар, худорлявий сутулий чоловік із тоненькими вусиками та сонними очима, бере її з собою на свій короткий шлях доставки пошти, дозволяє нести листи до поштових скриньок чи передавати їх леді, які стоять біля вхідних дверей та гладять її по голові за те, що вона така гарна дівчинка. Одна жінка пригощає її шматком пирога, і вона вимащує свою зелену сукню гарячою яблучною начинкою. Але Оскар цього не помічає. Він іде далі, усміхається сам до себе, ніби сміється крізь сон. Коли його шкіряна поштова сумка стає порожньою, він садить у неї Саллі та несе додому. Вона неймовірно щаслива. Вона знає, як сильно він її любить, і вона любить, коли він щоночі перед сном розповідає їй казки, які дістає зі своєї бездонної магічної поштової сумки. Та одного дня, коли їй було чотири роки, він заходить у «Трилисник», щоб перехилити кілька чарочок, підносить її в сумці та садить на бар, а вона лякається, бо вже двічі він раніше сильно напивався і йшов кудись, залишивши її. Одного разу він загубив її в цирку на Медісон-сквер-ґарден[26], після того, як випив зі своєї металевої фляги, а ще одного разу в метро він сів у поїзд без неї. Вона пробивалася крізь натовп, плакала та верещала, а коли поліцейський підхопив її, то закричала: «Мій татко загубився! Мені треба знайти свого татка!»

Якогось дня, після того, як він загубив повну торбу пошти, Оскар зник назавжди. Її мама сказала, що він, мабуть, так напився, що впав у Гудзон[27] і втопився, але Саллі ніколи в це не вірила. Й до сьогодні, коли б вона не побачила уніформу поштаря, вона вдивляється, чи це не стомлений чоловік із сумними заспаними очима та тонкими вусиками, який іде й сміється сам до себе. Вона впевнена, що він думає, ніби загубив її десь і дотепер шукає.

— Дуже добре, Саллі. Тепер розслабтеся. Воно все до вас повертається. Ви бачите свого вітчима та матір?

Канал перемикається, й тепер Саллі бачить їхній однокімнатний будинок та описує його. Ніч. Навкруги безлад. Велике розбурхане двоспальне ліжко, а біля нього — її ліжечко. В дров’яній печі потріскує полум’я. Її мама шиє. Вона розтовстіла і носить безформну домашню сукню. Темно-каштанове волосся зв’язане ззаду в жмуток. Лінії під очима роблять її схожою на жінку, що надто часто плаче.

Саллі сидить на підлозі, грається зі своїми ляльками та бачить, як її вітчим, Фред Ва́єнт, вимикає телевізор. Він підводиться з м’якого плетеного крісла та каже: «Вів’єн, виведи малу».

Її мама відповідає: «Я втомлена, Фреде. У мене болить голова…»

Фред окидає її лютим поглядом і зсовує назад свій кашкет, який він носить завжди, навіть у домі, й стає видно западину в лисому черепі, де його колись вдарили по голові під час п’яної бійки.

«Я сказав, відведи малу та пішли в ліжко».

Її мама опускає плечі та зітхає. Обличчя колись ніжне та красиве стало одутлим та зблідло й тепер виглядає, як шматок обвислого тіста.

Вона кидає своє шиття назад у кошик, бере Саллі та її чотирьох ляльок і відводить до комірчини, а Саллі починає тихо плакати, бо її лякає темрява.

Екран телевізора в її голові темніє, каже Саллі, й вона чує якісь звуки — думає, що то крісло — ним підпирають двері. Саллі налягає, але вони не відчиняються. Через кілька хвилин починають скрипіти пружини ліжка, й вона уявляє, що то вони вдвох стрибають на постелі. Саме такі звуки були, коли вона сама скакала на ліжку, а мама кричала, щоб вона зупинилася. Вона уявляє, як вони плигають на ліжку, щоб воно отак скрипіло, але не розуміє, чому їй не можна дивитися. Вона думає, що то, мабуть, дуже погано, отак стрибати на постелі, бо мама завжди кричить на неї, щоб вона припинила це робити, а коли вони самі цим займаються, її замикають в комірчині.

Коли мама відчиняє двері та випускає її, Фред, як завжди, вже хропе в ліжку, роззявивши рота так, що видно проміжки на місці його передніх зубів, і Саллі залазить до свого ліжечка.

Сльози біжать щоками, й вона тремтить, коли згадує, як мама інколи забуває про крісло, не підпирає клямку. Саллі може трішки прочинити двері та бачить їх обох, голих, під жовтим світлом настільної лампи. Вони не стрибають на ліжку. Її мама стоїть на колінах, підвівши зад, а Фред — на ній, і вони дриґаються, як ті собаки. Його обличчя розшарілося, а голова виглядає завеликою для такого худого тіла, і він погаркує.

Коли Фред злізає й Саллі бачить ту штуку, якою він штрикав її маму, о Господи, як же вона лякається. Вона втрачає свідомість.

Згадуючи це, Саллі закричала та почала розхитуватися вперед-назад, піт стікав її обличчям. Вона відчула пронизливий біль у шиї та очах, і просто там, в кімнаті для огляду, втратила свідомість.

Белла розплющила очі та роззирнулася довкола, міркуючи, що ж збіса трапилось, але коли побачила Роджера, то зразу ожила, облизала губи та вдалася до свого гортанного голосу «а-ля Мей Вест[28]».

— Привіт, красунчику…

Його очі округлились, і він вже збирався щось сказати, але передумав. Він кинув швидкий погляд на Меґґі та привернув її увагу легким застережливим похитуванням голови. У неї щелепа відвисла.

Коли Белла побачила, що лежить на столі для огляду, то сіла та нахилила ноги вбік, і провела пальцями по стегнах. Все ще імітуючи Мей Вест, вона заговорила хрипким голосом.

— Що ж, що б там у мене не було, доку, сподіваюся, це тебе не зупинить, і ми якось здибаємося та гарненько гульнемо.

Коли вони так і не заговорили, Белла припинила свою імітацію та розсміялася:

— Ви обоє маєте такий вигляд, ніби пацієнтка вмерла, а потім знову ожила. Сподіваюся, це не якась антисоціальна хвороба.

Роджер нарешті знайшов сили заговорити, хоча перші слова трохи прохрипів:

— Чи не могли б ви назвати своє ім’я для запису?

— А ми записуємо? Я не чую музики.

— Я маю на увазі, для запису нашої розмови.

— А такого запису. Мене звуть Белла. З італійської це означає «вродлива». Я не розмовляю італійською, але один шукач талантів, якого я дуже зацікавила, якось це мені розказав.

Роджер кивнув, і я бачила, наскільки йому важко зберігати спокій.

— Ви не могли б сказати, скільки вам років?

— Більше вісімнадцяти, — сказала вона і захихотіла.

— Ви знаєте, де ви зараз?

Белла роззирнулася.

— Ну, я на столі для оглядів, а у вас білий халат. Можливо, я на знімальному майданчику «Головного госпіталю»[29] і в мене проби на роль. — Вона потягнулася і заклала руки за голову, влаштовуючись у надзвичайно недвозначній позі. — Я зроблю все, щоб почати кар’єру актриси. Я дуже талановита.

— Я лікар, Белло. Я тут, щоб вам допомогти.

Белла засміялася.

— Боженько, десь я таке вже чула.

— Це — Меґґі Голстон, моя медсестра. А я лікар Роджер Еш, ваш психіатр.

Вона раптом сіла та випросталася.

— Психіатр? Постривай, здоровило. Я не божевільна.

— Звісно ж ні, — сказав він. — Але я тут для того, щоб допомогти вам упоратися з вашою проблемою.

— Нема у мене ніяких проблем.

— Вам щось говорить ім’я Саллі Портер?

Вона відхилилась назад і з огидою втупилася в стелю.

— Ой бля! То он у чому річ.

— Отже, ви таки її знаєте.

— Не особисто, та я чула про неї від декого, хто знає.

— Від кого ж?

— Деррі.

— Якої Деррі?

— Просто Деррі, це все, що я знаю. Я ще бачила одяг Саллі, читала деякі її листи і скажу вам, вона найтупіша, найсіріша та найнудніша людина, про яку я коли-небудь чула.

— Чому?

— Деррі каже, що все, чого Саллі взагалі хоче в житті, — це сидіти вдома та доглядати будинок. Все, про що вона взагалі думає, — це про те, як забрати своїх двійнят від її мерзотного колишнього чоловіка. Вона ніколи не хоче вийти потанцювати чи на якесь шоу. Ніколи не накурюється. Господи, ну й гівняне ж у неї життя.

— Як ви з нею пов’язані?

Белла на якусь мить задумалась:

— Я не дуже обізнана.

— Як тоді це працює? Ви обоє постійно контактуєте, одночасно? Чи вас завжди немає, коли є Саллі?

— Ну, — сказала вона, — це ніби ти хочеш пісяти, а бачиш, що всі кабінки в дамській кімнаті вже зачинені, й ти не можеш зайти, тому що там скрізь «зайнято». Ти чекаєш, чуєш звуки срання і злив води, але тільки одна особа може використовувати кабінку одночасно. Та, як я вже сказала, мені про неї розповідає Деррі.

— Тож ви не знаєте, що відбувається в свідомості Саллі?

— Я й не знала, що в неї є свідомість.

— Чи ви коли-небудь усвідомлюєте речі, які відбуваються, коли вас немає?

— Тільки те, про що я можу здогадатись. Як-от, минулого року, ще до розлучення, я вийшла назовні та зрозуміла, що вона на весіллі. Дуже дивно, бо переважно, то я відвідую різні гулянки. Але Саллі та Ларрі — її колишнього чоловіка — запросили, і от я опиняюся на танцмайданчику, а один чувак так притис мене до себе, і я відчувала, який у нього стояк. Тоді я й зрозуміла, чому тут опинилася. Саллі просто не знає, як поводитися з чоловіками.

Отже, я з тим чуваком танцювала весь вечір і, як виявилося, то був друг нареченої. Пару наречених я навіть не знала. Але той чувак був іще тим живчиком. Ми пішли до його номера в готелі, він роздягнув мене в ліжку та цілував груди, і це останнє, що я пам’ятала, доки звуки дощу у вікні не розбудили мене на світанку, а того типа вже не було. Від Деррі я дізналася, що Ларрі збіса багато гризся з Саллі через це і, як я зрозуміла, то була остання крапля, що й призвела до розлучення.

— Ви щось знаєте про спробу самогубства Саллі?

Белла здивувалася:

— Вона намагалася копита відкинути?

— Ви про це не чули?

— Ну, я досить давно не контактувала з Деррі, тож не чула останніх пліток. Та рано чи пізно вона мені розкаже. Вона в захваті від людей та речей, які вони роблять, і вона любить балакати про різне. Тобі варто з нею познайомитися. Думаю, вона тобі сподобається.

— Саме це я й планую зробити. Не сьогодні, бо вже пізно, але, можливо, під час нашого наступного сеансу. І я б хотів подякувати вам, Белло, ви нам дуже допомогли.

— Звертайся, доку. Я бачу, ти досить гарненький.

Роджер ніяково глянув на Меґґі, а тоді незграбно посміхнувся Беллі:

— Дякую вам, Белло. А зараз час заплющити очі та заснути. Я рахуватиму, а коли дійду до п’яти, прокинеться Саллі, вона себе добре почуватиме та запам’ятає з цієї розмови достоту стільки, скільки сама захоче. Саллі, ви зможете запам’ятати її повністю, частково або не пам’ятати зовсім.

Коли він закінчив рахувати, вона прокинулась та роззирнулася довкола, приголомшена та налякана, бо нічого не пам’ятала. Це її засмутило, бо скидалося на черговий провал у пам’яті.

— Я так не можу, — захлипала вона. — Я хочу жити нормальним життям. Хочу йти спати, а зранку прокидатися без цієї жахливої тривоги. Я божевільна, докторе Еш?

Роджер відповів:

— Вам не варто так думати. Це не божевілля.

— Тоді що це?

Якусь хвилину він повагався, переводячи погляд від Меґґі на Саллі, ніби не був впевнений у тому, що збирався сказати.

— Знаю, це, можливо, буде важко прийняти…

— Будь ласка, — сказала вона. — Я відчуваю, ніби весь мій світ розпорошується на шматки.

— Не можу бути впевненим, звісно, але, думаю, що ми тут маємо справу з психічним станом, який останнім часом можна спостерігати дедалі частіше. Аж до сорокових років було зафіксовано лишень приблизно ста п’ятдесяти випадків, які психіатри зараховували до істеричних неврозів дисоціативного типу. Відтоді з’явилося тисячі схожих випадків, й тепер вони мають окрему нову класифікацію — «дисоціативні розлади».

Її брова зморщилась, і Саллі похитала головою.

— Я не розумію. Що це означає?

Він помовчав, а тоді нахилився вперед.

— Ви коли-небудь бачили фільм «Три обличчя Єви»?

Саллі похитала головою.

— Я ніколи не ходжу в кіно.

— Читали коли-небудь книжку «Сивіла»?

Вона знову похитала головою, але її тіло почало тремтіти.

— Я не читала, але чула про неї. Як це все стосується мене?

— Що ви чули про «Сивілу»?

— Жінка з розладом множинної… — Вона округлила очі та витріщилась на нього. — Ви хочете сказати?…

— Я невпевнений, Саллі. Але маю підстави вважати, що розлад множинної особистості — частина вашої проблеми.

Саллі була вражена. Вона знала, що він достоту помиляється. Це найбезглуздіша річ, яку їй коли-небудь доводилося чути. Та вона не хотіла йому заперечувати. Неправильно заперечувати лікареві. Якщо вона скаже, що не вірить у це, він, швидше за все, вижене її та більше не допомагатиме. А Саллі знала, що потребує допомоги. Тільки якщо їй покращає, суддя поверне дітей. Тож варто бути обережною, щоб не образити доктора Еша.

— Вам часто доводилося мати з таким справу? — спитала вона.

— Ви у мене перша, — сказав він.

— Це через мою множ… через те, що ви сказали… тому ви погодилися мене лікувати, хоча зазвичай не берете пацієнтів із нахилами до самогубства?

— Чесно вам скажу, так.

Саллі не знала, добре це чи погано, що він ще ніколи таким не займався. Вона була впевнена, що не має жодної множинної особистості. Та вона не збиралася з ним сперечатися. Якщо доктор Еш відчував, що в неї є щось, що може його зацікавити, він продовжуватиме її лікувати. І це єдине має значення.

— Саллі, ви отримуєте якісь сигнали перед тим, як непритомнієте та втрачаєте контроль?

— Зазвичай перед головним болем з’являється дивне відчуття на кшталт холодку та електрики в повітрі.

Він собі це записав.

— Звучить майже як епілептична аура — попередження перед нападом. — Тоді він відкинувся на кріслі та вдумливо постукав олівцем по столу. — Ви матимете змогу працювати, жити та давати собі зі всім раду, доки ми намагатимемося вирішити вашу проблему. Можливо, це займе трохи часу, та ми зробимо все можливе, щоб вам допомогти. Бачитимемося з вами двічі на тиждень, для початку — по понеділках та п’ятницях о десятій — а згодом врегулюємо сеанси, якщо буде потрібно. Побачимося в п’ятницю.

— Я довіряю вам, докторе Еш. Що б там у мене не було, я знаю, ви знайдете спосіб, як мене вилікувати.

— Знайдемо, Саллі, — сказав він. — Принаймні ми спробуємо.

Коли вона вийшла з лікарні, то спробувала уявити собі, як би це було, мати множинну особистість, коли всередині неї жили б різні люди. Та сама думка про це здалася дурнуватою.

Доктор, звісно ж, помиляється, подумала вона. Але якщо він продовжуватиме її лікувати, то зможе знайти справжню проблему, а тоді врятує її.

Міський автобус був переповнений. Поки Саллі трималася за поручні, великий молодий чоловік з прищами на обличчі та руками в кишенях притиснувся до неї ззаду й почав тертися. Вона спробувала змінити позу, але той щоразу підсувався, а вона зніяковіла та розгубилася — Саллі була надто сором’язливою, щоби щось сказати чи зробити. І він продовжував на неї налягати. Вона відчувала його притиснутий стояк, він об неї терся… терся… Саллі відчула холодок — те, що Роджер назвав аурою — а тоді головний біль, і я вже знала, що зараз станеться. Я просто відійшла вбік.

Різко вирвалася Джинкс. Вона з усієї сили тупнула підбором по його ступні, проклинаючи чоловіка словами, які я не повторюватиму, а тоді сильно врізала коліном йому між ніг. Чоловік завив, а інші жінки в автобусі зааплодували. Коли ми дісталися нашої зупинки, Джинкс вислизнула та залишила Саллі напризволяще, вражену тим, що автобус несподівано майже зовсім спорожнів.

Водій усміхнувся їй, коли вона виходила.

— Ви дали йому жару. Закладаюся, він більше ніколи такого не зробить.

Саллі витріщилась на нього.

Інколи мені її справді шкода. Вона здуріє, коли нарешті справді зрозуміє та прийме те, що Роджер вже починає дізнаватися про нас усіх. Ми наче банка з хробаками. Я знала, Роджер нас врешті-решт розплутає. Він розумний. Та що він робитиме після? Тобто, ось ми існуємо. Звісно, якщо б він міг нас вбити, тіл не залишиться, тож, це стало б ідеальним злочином.

Тиждень промайнув швидко. Мені подобалося працювати в ресторані, та й чайові потекли рікою. Еліот був справді вражений. Він запросив мене на побачення, але я змогла від нього відкараскатися. Ніяк не могла дочекатися п’ятниці. Я дуже хотіла зустрітися з Роджером.

Саллі з’явилася в його приватному кабінеті рівно о десятій.

— Сьогодні ми робитимемо дещо інше, Саллі, — сказав Роджер. — Замість препарату я застосую гіпноз, і так ми зможемо відновити багато дитячих спогадів, які ви забули. Ви не проти?

Вона кивнула.

— Отже, я б хотів, щоб ви дивилися на відблиск цієї золотої ручки на світлі. Не зводьте з неї очей та уважно слухайте мій голос. Пильно дивіться та зосередьтеся на моїх словах, і згодом ви відчуєте надзвичайну сонливість.

То було неймовірно. Я ще ніколи не бачила сеансів гіпнозу, хіба в кіно. Чесно кажучи, я не думала, що це спрацює, бо десь чула, що потрібно бути розумним, щоб тебе змогли загіпнотизувати, а Саллі тямущістю не надто вирізнялася. Та вона наполегливо намагалася догодити йому, витріщалася на блиск золота, слухала м’який низький голос Роджера й повільно вмлівала. А тоді її розум спорожнів, як це відбувається, коли вона засинає. Зазвичай у такі моменти виходжу я, та я не рухалась, хотіла подивитися, що ж буде далі.

— Коли я порахую до трьох, ви розплющите очі, але все ще залишитеся під гіпнозом. Я ставитиму запитання, а ви зможете відповідати на них та розмовляти зі мною, природно та легко. До скількох, я сказав, долічу?

— Трьох…

— Добре. Один… два… три…

— Тепер скажіть мені, Саллі. Ви знаєте когось на ім’я Белла?

— Колись у мене була лялька, коли я ще була маленькою. Я називала її Беллою.

— Розкажіть мені про неї.

— Я уявляла, що вона справжня і розмовляла з нею.

— Вона вам відповідала?

Якусь мить Саллі мовчала. А тоді прошепотіла:

— Вони розігрували виставу в школі, про Білосніжку та сімох гномів. Королева Белла була такою смішною відьмою-королевою, що я уявила, ніби моя лялька — то вона, а тоді лялька Белла заговорила до мене.

— Ви давали імена якимось іншим лялькам?

Вона кивнула.

Роджер мовчав, але вона просто сиділа з думкою: «Зачекай, нехай сам запитає».

— Коли це було?

— В різні періоди.

— Як же їх звали?

— Нола.

— А ще?

— Деррі.

— Були ще якісь?

Вона зітхнула з полегшенням, що він витяг це з неї.

— Джинкс.

— Хтось іще знав імена ваших ляльок?

Вона похитала головою.

— Я ніколи про це не розповідала. То були мої особисті друзі. Я назвала Деррі за серединою імені Попелюшки — Сін-дер-елла.

— Зрозуміло. Чому ж ви вирішили назвати її таким ім’ям?

— Тому що так звали моє кошенятко.

Він зачекав, але й вона не поспішала говорити.

— Що сталося з вашим кошеням?

— Воно померло після першого ж життя, хоча в неї мало бути їх дев’ять. Мій вітчим, Фред, збрехав мені.

— Деррі була першою лялькою, якій ви дали ім’я?

— Ні.

— Назвіть їх за порядком появи імен.

— Джинкс була першою. Тоді Деррі, потім Белла. Нола — остання.

— Тепер, Саллі, слухайте мене уважно. Я б хотів поговорити з першою, з Джинкс. Як ви думаєте, вона зі мною побалакає?

Саллі знизала плечима.

— Що ж, тоді гаразд. Коли я промовлю слова «Вийди на світло», ви заснете, а натомість з’явиться інша особистість і порозмовляє зі мною. Коли я скажу «Повертайся в темряву», ця особистість повернеться туди, звідки й прийшла. Які слова я говоритиму?

— Вийди на світло або Повертайся в темряву.

— Гаразд. Тепер, Саллі, я б хотів поговорити з Джинкс. Джинкс, вийди на світло.

Як тільки він сказав, що хоче порозмовляти з Джинкс, я здивувалася. Мені здавалося, після того, що Белла розповіла йому про мене, він захоче поговорити саме зі мною. Не думала, що він планує піти в такому порядку. Та то був не найкращий час, щоб випускати Джинкс. Якщо б він це зробив, виникли б проблеми. Роджер нічого не знав про Джинкс і не був готовий до зустрічі з нею. Можливо, то було неправильно, та коли він сказав «Вийди на світло», я взяла це на себе і вийшла натомість сама. Джинкс би ошаліла.

— Привіт, — сказала я. — Знаю, ви посилали за Джинкс, але я подумала, що краще вам спочатку познайомитися зі мною та поговорити про неї, бо вона дуже небезпечна особа.

— А ви хто?

— Деррі.

— Як ваші справи, Деррі?

— Та не фонтан.

— Що не так?

— Ну, раніше мені було набагато легше виходити, ніж тепер. На початку я прослизала в свідомість Саллі, як рука в рукавичку. Тепер мій час скоротився.

— Чого ж вам хочеться, Деррі?

— Бути справжньою людиною. Постійно бути назовні, щоб можна було кататися на лижах, плавати під вітрилами, літати. Я б хотіла спробувати парашутизм.

— Ви коли-небудь таким займалися?

— Одного разу я пробувала кататися на лижах, коли влаштувала собі вихідні у Вермонті. Саллі так і не допетрала, де звихнула щиколотку. Зараз я бігаю зранку.

— Що ви думаєте про Саллі?

— Вона — мабуть, найнудніша людина, з якою мені коли-небудь довелося знатися. Ви собі не уявляєте, яка це мука, коли тобі доводиться цілими днями дивитися мильні опери та телевікторини або прибирати дім. Один день ти пилососиш, наступного — переш одяг, потім миєш вікна і так далі, знову й знову. Господи, все одно там швидко стає брудно, і ти мусиш починати все заново. Для мене це не життя. Моя єдина радість — обслуговувати клієнтів у ресторані.

— Можете пояснити, чому ви з’явилися замість Джинкс?

— Ну, я почула, як ви запрошували її порозмовляти. І подумала, що краще спочатку вийду сама і, скажімо, попереджу вас. Джинкс настільки переповнена ненавистю, що ви собі й не уявляєте. А ще вона розумна і хитра. Обведе вас навколо пальця, а потім прикладе до жару вогню.

— Вона може мені нашкодити?

— Все, що я можу сказати, це якщо вам коли-небудь доведеться з нею порозмовляти, переконайтеся, що при собі вона не має зброї.

— Джинкс коли-небудь когось вбивала?

— Ще ні. Та можу сказати, що на це вона здатна. І вона сильнішає. Джинкс думає, що життя — це одна велика гонка на виживання. Залізай у машину та розчави всіх до того, як вони дістануться до тебе.

— Ви, виходить, багато знаєте про Саллі та Джинкс. Зате Саллі розповідала про вас тільки як про ляльку зі спогаду. Можете пояснити, як це відбувається?

— Ну, я єдина, хто знає, що відбувається зі всіма особистостями, з Саллі та іншими, що вони роблять, про що думають, коли виходять назовні. Я єдина, хто бачить, як все коїться, навіть коли не виходжу. Та я не можу їх контролювати. Коли хтось виходить, то може робити все, що хоче, бо ми всі — різні люди. Інші мене знають і знають те, що я розповідаю їм про кожну. Окрім Саллі. Вона все ще не здогадується, що ми існуємо, але впевнена, що щось не так.

— Але як це відбувається, коли ви не зовні? Як ви знаєте, що твориться?

— Коли я назовні, то сприймаю все своїми відчуттями. Коли назовні виходить якась інша, я ніби сиджу в куточку всіх свідомостей. Тому я знаю, що відбувається, але сприймаю це тільки так, як сприймає інша особа. Наприклад, Джинкс майже не відчуває болю. Тому я не боюся ляпасів чи ударів, коли все контролює вона. У Ноли короткозорість, тому коли вона не вдягає окуляри, все навколо стає розмитим. Коли назовні Белла і вона танцює, я відчуваю ритм музики. Так я бачу світ по-різному. В школі я не надто сиділа за книжками, але дізналася багато корисного від інших.

Роджер дивився на мене, кивав та посмикував себе за вухо.

— Деррі, ви б могли мені розказати, звідки ви всі з’явилися?

— Ми просто тут, — сказала я йому. — Завжди були, відколи Саллі дала імена лялькам. Не знаю, як це трапилось, але після того ми стали справжніми людьми з іменами — тільки вона про це не знає. А тепер можна я вам поставлю запитання?

Він, здається, здивувався, але кивнув.

— Добре, — сказала я, — щодо цієї терапії, яку ви проводите з Саллі. Це означає, що ми всі інші помремо?

Я, схоже, захопила Роджера зненацька. Він намагався підшукати слова, ніби раніше над цим не замислювався.

— Ні, звісно, що ні. Тобто, це не смерть як така. Це… що ж… дозвольте пояснити таким чином. Мій спосіб дозволить Саллі усвідомити ваше існування, прийняти вас, спочатку розумом, а пізніше емоціями. Потім ми зведемо Саллі разом з іншими особистостями задля налагодження комунікації одна з одною, щоб ви могли співпрацювати та жити в нормальному середовищі. Насамкінець за допомогою гіпнотерапії я спробую об’єднати вас усіх в одну особистість. Ви станете однією персоною замість п’яти.

— Звучить жахливо!

— Чому?

— Я — це я! — гукнула я. — От вам би сподобалося, якби хтось вирішив, що ви повинні пожертвувати своєю свободою, та закинув вас в один горщик з чотирма іншими людьми, а тоді сказав не хвилюватися, бо з вас вийде чудова нова особистість, як м’ясне рагу?

— Це не зовсім так, Деррі.

— Звідки ви знаєте? Ви казали Саллі, що ще ніколи не мали з таким справи.

— Правильно. Не мав.

– Інші лікарі, здається, теж не досягають особливих успіхів, — сказала я йому. — Нола читала про «Сивілу» та «Три обличчя Єви», і там лікарі просто позбулися всіх інших особистостей. Принаймні вони так думали. Але потім вона прочитала статтю про те, що вбивство інших особистостей не працює, бо потім з’являються інші.

— Саме тому я й не збираюся ізолювати чи ліквідувати будь-кого з вас. Ви були однією особистістю до поділу. Тепер я хочу зібрати вас докупи, об’єднати назад в одну.

– І вся королівська кіннота, і вся королівська рать не могли цього зробити[30].

Роджер звів брови, тож я зрозуміла, що образила його. Я вибачилась і сказала, що зроблю все, що мені під силу, щоб допомогти.

— У ваших же інтересах співпрацювати з Саллі, — сказав він, постукуючи по столу своїм вказівним пальцем. — Допоможіть їй зберегти роботу. Перш за все це ж ви дістали ту посаду, правда?

Я кивнула.

— Тоді допоможіть їй утриматися — заробляти на життя, тримати все під контролем, так вона буде чимось зайнята.

— То ви можете знищити мене?

— Такого не буде.

— Насправді, то їй варто зникнути.

— Що ви маєте на увазі?

— Ну, — сказала я, — вона нічого не знає про всіх нас чи взагалі що саме відбувається, а я все це знаю. Я знаю, про що думають інші та що вони відчувають. То, виходить, я повинна бути справжньою людиною, хіба ні?

— Це не зовсім так відбувається, Деррі. Розумієте, як вважають багато психіатрів, що працюють у цій сфері, більшість пацієнтів з множинною особистістю розробляють одну персону, яка знає всіх інших, — як ви. Вона діє в так званій спільній свідомості. Вони називають цю особистість «слідопитом». Взагалі, вважається, що психіатр повинен якнайшвидше зв’язатися зі слідопитом, щоб дізнатися про інших та залучити до співпраці. Але слідопит — не справжня особа.

Мене мов у холодну воду опустили. Я сподівалася, той факт, що я могла перебувати в свідомостях інших, доводив, ніби я — реальна особа, а Саллі тільки так думала, що то вона.

— Слідопит кажете, так? Деррі-слідопитка. Що ж, як на мене, звучить серйозно. Добре, я співпрацюватиму, але не задарма. Ми з вами домовимося.

Він здивувався:

— В якому сенсі?

— Ви змусите її змінити стиль життя, скажете, щоб облишила свою старомодну фризуру[31] і купила якийсь нормальний одяг та допомагала мені з дієтою, їла менше солодкого, тоді я з вами співпрацюватиму. Я принаймні повинна мати змогу насолоджуватися своїм життям, поки слідкую тут за всіма.

— Я поговорю про це з Саллі. — Те, як Роджер закрутився на кріслі та глянув на мене, дало зрозуміти, зараз він скаже мені повернутися в темряву. Так я й зробила.

Коли він повернув Саллі, то порадив їй те, що я сказала. Потім пояснив, що коли в майбутньому йому доведеться загіпнотизувати її, то скаже «Він знає, що в темряві», і вона вийде назовні. Ті інші дві фрази, які він казав раніше, — «Виходь на світло» та «Повертайся в темряву» — слугуватимуть для переходу від однієї особистості до іншої.

— Але реагуватимете ви на ці слова лише тоді, коли я їх промовлятиму. Якщо будь-хто інший скаже ці слова, ви не відреагуєте на них. Ви мене розумієте, Саллі?

Вона кивнула. Роджер сказав їй, що коли дорахує до п’яти, вона прокинеться та відчуватиме себе сповненою сил і пам’ятатиме весь сеанс, частину його чи зовсім нічого не пам’ятатиме.

Вона ні чорта не запам’ятала.

Вихідні були суцільним занудством. Я все чекала якогось знаку, що Саллі почне змінюватися, як і пообіцяв Роджер, в обмін на мою допомогу. Але вона бродила настільки налякана і знервована, що я вже й полишила сподіватися. А тоді десь через тиждень Еліот перестрів її після зміни та запросив на побачення. Саме так. Не Беллу, не мене. Він запросив Саллі на побачення. Звісно, він помилився, й вона вже збиралася відмовити, як раптом щось клацнуло в її голові, що стосувалося слів Роджера, і вона, зашарівшись, погодилася.

— У середу матимеш вихідний, — сказав він. — Зустрінемось, вип’ємо в «Леві та короні», а потім підемо кудись весело провести час.

У середу Саллі блукала квартирою, ніби в якомусь маренні, не в змозі заспокоїтись. На деякий час вона забула про побачення й почала мити вікна. Підвела погляд до яскравого сонячного світла, що відбивалося від дахів будинків, намагаючись згадати, які в неї ще справи. Кудись піти… з кимось побачитися.

Я притиснула її палець до вікна, вивела букви на пилюці. Е-Л-І-О-Т. Вона подумала, що сама це зробила, а тоді пригадала, що має побачитися з ним в «Леві та короні».

Саллі глянула на свою чорно-білу картату сукню. Такий несмак, вперше усвідомила вона. Та коли вона її купувала, то сподобалася, але раптом здалась якоюсь негодящою… Особливо негодящою для зустрічі з Еліотом в барі. Саллі не знала, чому для неї раптом стало так важливо вдягти саме синю сукню. Зазвичай, вона б переборола бажання вчинити щось імпульсивне, але доктор Еш сказав, що їй не варто опиратися пориву одягатися по-іншому. З яким би презирством Саллі не ставилася до вульгарної синьої сукні, та мусила дотримуватися цієї обіцянки. Лише сподівалася, що Еліот не подумає, ніби то вона для нього так вбралася.

У «Леві та короні» не було яблуку де впасти, коли Саллі прибула туди рівно о шостій. То була імітація англійського пабу на Медісон-авеню з темною дерев’яною обшивкою на стінах і темними дерев’яними столами та стільцями. Еліот помахав їй з дивану позаду. Він був одягнений у шовкову лавандову сорочку з розстебнутим коміром, підходящі слакси, білий піджак та кулон із акулячим зубом.

— Хочите шось замуовити? — спитав офіціант з акцентом бруклінського італійця.

— Мені дієтичну «Пепсі», — сказала вона.

Еліот замовив пінту біттера. Офіціант приніс їм напої. Еліот вказав на її дієтичну «Пепсі».

— Я колись жив на цьому. Ти ж бачила фотографії в моєму кабінеті, ті, де я справжнім жирдосом був.

Саллі кивнула, сьорбаючи свій напій.

— Зараз ви маєте вигляд іншої людини.

Він засяяв усмішкою:

— Знаєш, як-то кажуть: усередині кожної товстої людини сидить худенька, кричить, щоб її випустили. Ти дивишся на те, що насправді було всередині. Що ж, тепер я виліз. Нехай жирний там заглухне від крику. Тепер я назовні.

Саллі раптом, незрозуміло чому, кинуло в дрож. Рука здригнулася, коли ставила напій на стіл, і лід дзенькнув об склянку.

— Думаю, ви й почуваєтеся загалом краще, — сказала вона.

— Знову як дітвак. Саме тому я й з’їздив до Швейцарії. У них там клініка, про яку я чув від деяких клієнтів. Звичайний фонтан молодості. Ті швейцарські лікарі знають всі секрети, як побороти старість. Дієти та екстракти залоз. Мені це коштувало штук із десять, але я подумав, що воно того варте, повернути трохи часу назад. Мій тутешній лікар ледь не знепритомнів. Сказав, що тепер у мене тіло тридцятирічного.

Еліот дивився глибоко їй в очі, доки говорив, і це звучало ніби пропозиція.

— Головне, щоб ви були здорові, — сказала вона.

— Я думав про тебе останніми днями, Саллі. Як на мене, ти просто приголомшлива краля. Цікава, мінлива, таємнича. Ти мені геть голову закрутила, бо я зовсім і не відгадаю, як ти поводитимешся далі. В одну мить ти віддалена й замкнена, ніби готова розбитися на друзки, тільки-но торкнуся, а вже за секунду — холодна та впевнена в собі. Я ще ніколи не бачив, щоб хтось так працював під час напливу клієнтів, як це робиш ти. І з тими нахабними підпилими чуваками ти даєш собі раду як жінка, яка чітко знає, що відбувається та де вона є. А буває, що ти — як маленька загублена дівчинка. І я почав міркувати, як жінка може поводитися одночасно наче двоє різних людей. Розумієш, про що я?

Саллі сьорбнула свій дієтичний напій, повільно відставила склянку та відкинулася назад на холодну шкіру дивана.

— Я… я не можу цього пояснити, містере Нельсон. Але ж ви знаєте, жінки бувають непередбачуваними… у них легко змінюється настрій…

Він похитав головою, не відводячи від неї погляду.

— Я відчуваю, що тут щось більше. Будь ласка, називай мене Еліотом.

— Послухайте, я не знаю, чого ви від мене хочете, містере Нельсон. Я погодилася з вами зустрітись. Не думала, що ви збиралися почати цю серйозну розмову про мої зміни настрою. Ви мали б знати, що у жінок бувають періоди, коли вони нервують і стають непостійними, оце й усе.

— Вибач. Я не хотів тебе засмутити.

— У мене болить голова. Дуже сильно. Вибачте, містере Нельсон, мені потрібно до дамської кімнати.

Саллі підвелася з дивану і непевно потягнулася до вбиральні. Біль гніздився між очима та позаду голови. Вона здригнулася від прохолоди, ніби тіло зарядили електрикою. У туалеті вона підійшла до умивальника та плюснула холодної води собі в обличчя. Саллі знала, що коли розслабиться та просто сповзе в темряву розуму, біль відійде, але не хотіла знову втрачати свідомість. Вона мусила триматися та опиратися бажанню втекти й сховатися за спину когось іншого в ситуації, що стосувалася сексу. Мусила залишатися назовні, обличчям до світу. Вона мусила… мусила… О Господи Боже… будь ласка… ні…

Белла посміхнулася своєму відображенню в дзеркалі.

Вона пробігла язиком губами та роздивилася свої зуби. Тоді понишпорила в сумочці в пошуках помади, блиску для губ, хоч чогось, але нічого не знайшла. Ні підводки для очей, нічогісінько. Вона виглядала такою блідою та невиразною. Ніякої глибини на обличчі. Дякувати Богові, що хоча б сукня нормальна. Не її, але й така згодиться. Вона обсмикнула виріз, щоб декольте стало більшим. Беллі хотілося відвідати якісь шоу та потанцювати… Вона вирішила, що сьогодні збіса добре проведе час.

Белла вже виходила з «Лева та корони», просто повз Еліота Нельсона.

— Саллі, ти куди? — гукнув він.

Вона обернулася та пішла назад. Белла знала, що ніколи раніше не бачилася з цим чоловіком. Середнього віку, подумала вона, але в цих лавандових тонах він виглядав як досить запальний тип. Вона повернулася та сіла за столик.

— Привіт, — сказала вона. — А ти гарненький.

Еліот здивувався:

— Що сталося, Саллі? Ти якось дивно поводишся.

— Чому б тобі не називати мене на прізвисько — Белла.

— Белла?

— А як до тебе звертатися?

Він роззирнувся навколо, ніби хотів упевнитися, що ніхто не спостерігає.

— Більшість друзів називає мене Еліот.

— Не бачу обручки, Еліоте.

Він засміявся:

— Так, чорт забирай. Моя третя дружина пішла від мене два роки тому, й відтоді я просто веселюся.

Белла пробігла пальцями вгору та вниз по його шовковій сорочці та надула губки.

— Веселощі — це чарівне слово. Зуб даю, танцюєш ти непогано, Еліоте. Мені раптом різко захотілося трохи розтруситися під рок і диско. Я вже так давно не танцювала. Покружляєш зі мною?

— Ти знову інша.

Вона усміхнулася та облизала губи:

— Все, щоб тебе причарувати, любчику.

— Ти пам’ятаєш, про що ми розмовляли, перед тим, як ти вийшла до нужника?

Белла задумалась над цим:

— Не зовсім. Думаю, я якось не звертала уваги. Та якого дідька, ми ж розважатися прийшли, хіба ні? Розумієш, я не фанатка серйозних розмов. Ти любиш танцювати, Еліоте?

— Так, звісно, але я планував якусь вечерю, а потім, може, кіно.

— Ой, та до сраки те кіно. Хоча я от люблю живий театр. Я хочу щось робити. Хочу на щось подивитися, потанцювати, напитися та гарно провести час… і не обов’язково саме в такому порядку.

— Добре, Белло. Хочеш спочатку поїсти?

— До дідька, поїсти завжди встигну. Я хочу музики, світла та ритму. Вже тисячу років не танцювала.

— Тоді пішли, маленька, — сказав він. — Мені раптом теж захотілося танцювати. Знаю одну класну місцинку. Завжди туди ходжу.

Еліот розрахувався й вони поспішили на вулицю ловити таксі. Знайшли машину, він відчинив дверцята, заскочив за нею та сказав водієві відвезти їх у клуб «Чорна кішка».

— Я все ще не можу призвичаїтися до того, як ти змінилася, — сказав він.

Белла обвила рукою його шию, притислася всім тілом і поцілувала.

— Господи, — промовив Еліот, коли вона врешті відпустила його. — Я думав, ти хочеш танцювати.

— Хочу.

— То як мені, чорт забирай, танцювати, якщо ти мене отак розпалила?

Вона захихотіла:

— Я забула. Вибач. — Вона поклала руку йому на штани й стиснула.

— Ой!

— Вниз, хлопче! Вниз!

— Тобі легко сказати. — Він знову обхопив її руками, але Белла вислизнула.

— Ні-ні! Спочатку ми танцюємо та розважаємося, тоді йдемо на шоу, а потім до тебе, випустити пару з котла.

Вона нахилилася вперед та язиком вжалила його в кутик губ.

— Тобі варто побрязкати перед тим, як вжалити, — поскаржився він.

Вона поспішила до клубу «Чорна кішка», доки Еліот платив водієві. Очевидно, то було збіговисько молодих та неодружених.

— Агов, зачекай, — сказав він.

— Я не можу чекати, — відповіла Белла. — Я мушу рухатися швидко, доки не опустилася завіса.

Він заплатив за вхід й наздогнав її, відсапуючись.

— Господи, ти раптом почала так кудись поспішати. Розслабся, зупинись. Вечір лише починається.

— Не можу я спинитися! — скрикнула вона понад гучним звуком, рухаючись тілом у ритмі музики. — Немає часу! Існує лише зараз, і мені потрібно нагулятися в теперішньому, бо майбутнього немає.

— Я тебе не чую! — крикнув Еліот, витанцьовуючи рвучкими рухами, ніби іграшка на пружинах.

— Забий! — крикнула вона у відповідь.

Ця музика наповнила її, та чим більше вона танцювала, то більше їй хотілося. Кожна часточка її тіла відповідала такту музики, здригалася, починаючи з ніг, тоді вгору до стегон, до м’якого тиску грудей, які масажував її ліфчик. Беллі хотілося зірвати з себе одяг і танцювати голяка.

— Ти прекрасна, — сказав він, коли нарешті потягнув її назад до столика.

— Оце й усе?

— Найцікавіша, найзахопливіша, найдикіша, найбожевільніша жінка, яку я коли-небудь зустрічав.

— Звісно, — прошепотіла вона.

— А ще найзаплутаніша, найтаємничіша, наймінливіша, найзвабливіша…

— Хто? Отака маленька я? Ти говориш про отакесеньку мацюпусіньку Беллочку?

– Єдина річ мене лякає, Белло.

— Яка?

— Боюся, що ти змінишся. Боюся, що ти підеш до дамської кімнати і повернешся іншою. Чи якщо я поверну голову або кліпну очима, ти перетворишся, до того, як я встигну обійняти тебе, до того, як я…

— Тому що я найкраща в світі актриса. Але я не хочу серйозних розмов. Я прийшла веселитися.

— Але ми мусимо про це поговорити.

Вона підвелася:

— Якщо ти станеш серйозним, я піду. Я не з серйозних жінок, Еліоте. Якщо я тобі подобаюся, доведеться прийняти мене такою, яка я є. Якщо почнеш замислюватися над тим, хто я, яка я, мені доведеться піти.

— Господи, Сіндерелло-Попелюшко, припини. Я не хотів тебе образити. Будь ласка, не йди.

Вона сіла.

— Я — не Сіндерелла. Ніколи більше не називай мене так. Я граю всі інші ролі, але не цю.

— Добре, добре. Вибач.

— Розкажи мені про себе, Еліоте. Чим ти заробляєш на життя?

Він пильно подивився на неї, й у той же момент вона зрозуміла, що зробила помилку, тож почала підводитись. Але він вхопив її зап’ясток і сказав:

— Я власник місця, де ти працюєш, Белло. Співвласник «Шляху з жовтої цегли».

— Звісно, що я це знаю, — сказала вона, намагаючись вийти з ситуації. — Я просто тебе дражнила.

— То ти, мабуть, й справді — одна з найкращих актрис у світі.

— Саме про це я завжди мріяла. Завжди знала, якби мені дали головну роль, я б могла співати, танцювати і досягти слави та багатства.

— Я вірю в це.

– І не лише танцювати, — сказала вона. — Кілька разів я брала участь у виставах та читаннях на офф-офф-Бродвеї[32] та в кав’ярнях Ґрінвіч-Віллидж. Люди кажуть, що у мене дуже добре виходить.

— Що ж, — сказав він, — чому б тобі не показати щось у нас, в «Шляху з жовтої цегли»? Час від часу ми проводимо шоу. Ти б могла співати чи танцювати, чи що тобі заманеться, розважати відвідувачів.

— Я б залюбки. Справді. — Белла притягнула його до себе та поцілувала в губи.

— Хочеш, підемо звідси? — спитав Еліот.

— Куди?

— До мене? Чи до тебе?

— Я хочу танцювати.

— Господи Ісусе! Ти ж не збираєшся танцювати цілу ніч?

— Чому ж ні? Ніч — найкращий час для танців. Ми ж не ходимо танцювати зранку чи вдень.

— У мене болять ноги, — сказав він. — Я голодний. Зголоднів за їжею та за тобою.

— Що ж, а я зголодніла за танцями.

Белла підвелась і танцювала сама, а тоді з іншими чоловіками. Її тіло, її руки рухалися у жвавому ритмі. Вона мусила вхопитися за світ, щоб музика затінила всі інші реальності, окрім тієї, що існувала тут і зараз. Вона відчувала, якщо зупиниться, то зміниться місце дії, закінчиться акт, завіса впаде швидше, ніж вона буде до цього готовою, й сама думка про це лякала її. А тоді вона відчула біль у потилиці. Вона опиралася. Це було нечесно, вона так довго не виходила назовні. Але дихати ставало важче. Все ставало розмитим, а тоді Белла поточилася на підлогу.

Коли Саллі розплющила очі, то задихалася від запаху нашатирного спирту.

Вона роззирнулась довкола, спочатку її свідомість відключилась, але потім наповнилася страхом.

— Де я? Що трапилося?

— Ви впали на танцмайданчику, — сказав власник, закорковуючи пляшечку з нашатирем. — З вами все добре? Чи нам краще викликати лікаря?

— На танцмайданчику? Я… я думала, що була в туалеті.

Власник глянув на Еліота.

— У туалеті?

— Так, вона ходила в туалет. Їй трохи зле. Я заберу її додому на таксі. З нею все буде гаразд.

— Котра зараз година? — спитала вона.

— Одинадцята тридцять.

— О Господи, — сказала вона. — Еліоте, відвезіть мене додому. Будь ласка, відвезіть мене додому зараз же.

Швейцар викликав їм таксі. Всередині вона побачила, як Еліот розглядає її.

— Ти нічого не хочеш мені розказати про те, що сталося? — нарешті запитав він.

— Я знепритомніла, оце й усе.

— Не все, Белло. Відбулося ще дещо.

Вона різко обернулась.

— Чому ви назвали мене Беллою? Ви мені щось підсипали?

— Господи, про що ти говориш?

— Ми сиділи в «Леві та короні». Ви замовили мені дієтичну «Пепсі», і після того я вже лежу посеред танцмайданчика. Хтось мені, мабуть, щось підсипав у напій.

— Послухай мене, Белло…

— Не називай мене так. Ти знаєш, як мене звуть — Саллі.

— Добре, Саллі, послухай мене. Я не дуже знаюся, як з таким обходитись. Але сьогодні я уважно за тобою спостерігав. Тодд мав рацію. Ти як Джекіл та Гайд[33], ти знаєш? В одну хвилину ти Саллі, а потім йдеш у нужник і повертаєшся вже Беллою, а тоді падаєш на танцмайданчику, після того, як протанцювала три години поспіль, й раптом ти знову Саллі. Ти, можливо, й чудова актриса, але…

— Я не вмію танцювати, Еліоте. Я ніколи не танцюю.

Він витріщився на неї:

— Та ну тебе, не говори дурниць!

— Це правда. Я дуже незграбна. У мене погана координація та нікудишнє відчуття ритму.

— А як щодо твоєї обіцянки провести для нас шоу? Читання та виступ?

— Ніколи. Я б радше вмерла, ніж виступала перед публікою.

Еліот відкинув голову на спинку сидіння:

— Якби я цього не бачив на власні очі… чув власними вухами… ті твої дві манери поведінки сьогодні, як ти себе поводила зовсім по-іншому, порівняно з тим, яка ти в ресторані.

Саллі замовкла, відчула, ніби щось душить її зсередини, від чого вона стримала сльози.

— Ти відвідуєш якогось лікаря? Тобі потрібна допомога. Психіатр.

Вона кивнула:

— Тому я й пішла на роботу. Моїх аліментів не вистачатиме на те, щоб триматися на плаву та ще відвідувати його сеанси…

Еліот мовчав, аж поки вони не під’їхали до коричневої будівлі на розі Шістдесят шостої вулиці та Десятої авеню. Він розплатився та провів її. Поки йшли до дому, він зупинився перед темною вітриною швейного ательє по сусідству.

— Там коп, — сказав він.

— Ні, — відповіла Саллі. — То манекен містера Ґрінберґа — Мерфі.

— Що?

Саллі підвела його ближче до скляних дверей, за якими Мерфі з кийком у лівій руці та підведеною правицею стояв на варті.

— Це патрульний охоронець містера Ґрінберґа. За минулий рік у його майстерню чотири рази проникали злочинці та крали одяг клієнтів. Тож, перед тим, як зачинити заклад, містер Ґрінберґ виставляє Мерфі на нічну сторожу, щоб люди бачили.

— Але це не обдурить тих, хто підійде ближче.

Вона знизала плечима.

— Містер Ґрінберґ каже, що більшість людей не дуже придивляються, а якщо хтось поспішатиме, то просто побачить уніформу Мерфі та пройде мимо. Він каже, що це такий психологічний ефект.

Еліот розсміявся.

— Господи, бувають же люди. На добраніч, офіцере Мерфі.

Саллі пройшла до сусідньої будівлі та сіла на горішній сходинці. Еліот подивився на неї згори вниз.

— З тобою все буде добре, Саллі?

Вона кивнула та посунулась, щоб він сів біля неї:

— Я просто не хочу йти одразу ж. Поговори зі мною трохи. Розкажи щось про себе.

Він сів на сходинку:

— Моя улюблена тема. Що ти хотіла б дізнатися?

— Як ви з Тоддом стали партнерами? Як ти потрапив у ресторанний бізнес?

Еліот усміхнувся та обперся ліктем на сходинку.

— Ресторан належав мені від середини сімдесятих. Старий відіслав мене вчитися на ветеринара. Я отримав диплом. А тоді дістав алергію на лупу звірів. — Він ляснув себе по коліну. — Як на мене, то було просто чудово. Я шукав собі якогось веселішого життя.

– І як ти його знайшов?

— Просто пішов шляхом із жовтої цегли з гір до Західної Вірджинії.

— Що ти маєш на увазі?

— Жовту цеглу взагалі-то колись робили шахраї замість золотої, для того щоб обдурювати різних лохів, звичайне дурисвітство[34]. Мій батько був пройдохою, але замість нічого не вартої фіґні він втелющував акції нікудишніх вугільних шахт. Там вугілля було з таким високим вмістом сірки, що хіба в пеклі палити. Що ж, врешті-решт, він дістався до Нью-Йорка. Саме перед тим, як втратити все і потрапити до в’язниці, він купив це місце та записав мене власником. Такою була моя спадщина.

— А як Тодд став твоїм інвестором?

— Я переживав не найкращі часи в період рецесії сімдесятих. Пам’ятаєш перше арабське нафтове ембарго[35]? Я ледь не втратив свій заклад. А Тодд саме зірвав кругленьку суму в покері. Коли він побачив, що я ледь не тону, то вирішив інвестувати. А потім у нього почалася смуга програшів, яка протривала цілих півроку, поки він не кинув те діло. Це все, що в нього залишилося. Важко уявити, щоб представники двох різних поколінь змогли знайти спільну мову як ділові партнери, але ми класно порозумілися.

— Я думаю, це чудово.

Після тривалої паузи Еліот сказав:

— Тепер твоя черга. Що ж насправді трапилося сьогодні ввечері?

Усмішка залишила її обличчя.

— Ти дійсно не пам’ятаєш нічого між тим, як пішла до нужника в «Леві та короні», й тим, як прийшла до тями в кабінеті того менеджера?

Саллі похитала головою.

— Суцільний провал.

— А ім’я Белла тобі щось говорить?

Вона опустила погляд на свої долоні.

— До мене деколи так зверталися люди, які стверджували, що знають мене під цим іменем. Зазвичай, незнайомці. Мабуть, є хтось, хто виглядає точнісінько так, як і я…

— Ти представилася Беллою після того, як вийшла з того туалету.

— Це неможливо.

– І ти поводилась, як інша людина. Була шаленою, сексуальною та грайливою. Танцювала, поки не впала.

Саллі витріщилась на нього, а тоді почала плакати.

— Агов, Господи, я ж не хотів. Я подумав, тобі важливо знати, що відбувається, щоб ти змогла щось із цим вдіяти. Мусиш розповісти про це своєму лікареві. Він тебе вилікує, тоді ти зможеш зібратися з думками, і все буде гаразд. Я хочу, щоб ти знала, в тебе є друг, до якого можеш прийти, якщо стане важко. Дзвони мені в будь-який час доби, і я допоможу. І не турбуйся за роботу. Я тебе прикрию, якщо буде надто сутужно.

— Дякую, Еліоте, — сказала Саллі, витираючи очі та усміхаючись. — Ти один із найприємніших чоловіків, яких я коли-небудь зустрічала.

Він провів її до вхідних дверей, а вона простягнула йому руку. Еліот стиснув її та попрощався.

Саллі зайшла до квартири і роззирнулася навколо, щоб впевнитися, що залишилася на самоті. Вона підійшла просто до дзеркала та глянула на своє обличчя, щоб впевнитися, що воно їй знайоме. Боялася, що могла забути його.

— Ти божеволієш, — сказала вона сама до себе.

Тоді лягла на ліжко і втупилася в стелю.

Коли Саллі нарешті заснула, їй приснилося, що вона танцює з Еліотом на пляжі — тільки то був не Еліот, а Мерфі, і вона не була собою, а перетворилася на манекена на ім’я Белла — й вони обоє танцювали в океані, доки хвилі не зімкнулися над їхніми головами, прибій відірвав їх одне від одного, й вони втопилися.

Чотири

Такий самий сон наснився Саллі наступної ночі, й коли вона у п’ятницю розповіла про це докторові Ешу, той попросив її прилягти на кушетку та висловити спонтанні асоціації, пов’язані з образами зі сну, танцем манекенів. Саллі пішла ланцюгом ментальних образів… манекени… одяг… гладеньке… тверде… танці… розрив… голизна… смерть… Сіндерелла…

І тут вона затнулася. Більше асоціацій не було.

— Повернімося трохи назад. Які думки у вас спричиняє ідея розриву?

— Жодних.

— Щось у вашій підсвідомості намагається з вами зв’язатися, Саллі. Потрібно відкритися, щоб ви могли сприймати сили у вашій свідомості, які намагаються допомогти.

— Я не розумію, про що ви, докторе Еш.

— Я можу допомогти, Саллі, але розуміння та зцілення повинні виходити від вас. Які думки у вас викликає Сіндерелла?

— Смерть.

— Чому?

— Вона була моїм кошеням, і вона померла.

— Як?

— Я не пам’ятаю. — Та коли вона це сказала, по щоках почали котитися сльози. — Я так багато всього не пам’ятаю.

— Які ж думки у вас викликають танці?

Вона ніяково засовалася на місці, а після довгої тиші промовила:

— Зачекайте, я дещо згадала про Сіндереллу. Мені спало на думку ім’я Деррі. Я назвала одну зі своїх ляльок Деррі, від середньої частини… Ой, я вам це вже розповідала?

— А ви пам’ятаєте, як розповідали?

— Ні. Просто якесь відчуття, ніби я могла розповідати. То це правда?

— Так, — сказав він. — Поки були під гіпнозом, але коли вийшли з нього, то не запам’ятали нічого з того, що говорили під час сеансу.

— Це те саме, що й ці провали. Я не пам’ятаю, що казала чи робила, тільки якісь туманні відчуття. — Вона знову замовкла.

— Ви збиралися будувати асоціації до танців.

Саллі отупіло глянула на нього.

— Хіба?

Роджер усміхнувся та кивнув.

— А тоді ви заблокували це, і раптом відійшли від теми.

Вона прилягла на кушетку й відчула, як вага тіла тисне на шкіру, ніби хотіла втопитися в ній.

— Я не вмію танцювати, — сказала вона. — Ніколи не вміла. Я незграбна. Не маю відчуття ритму. Ненавиджу танці.

Він чекав, киваючи. Її пересмикнуло. Образи сну заповнили зір — тіниста постать із довгим рудим волоссям, що шалено витанцьовувала, й у голові вигулькнуло ім’я Белла.

— Я була з одним зі своїх керівників минулого вечора. З Еліотом. Він розповів мені, що я танцювала і називала себе іншим іменем.

— Яким іменем?

— Белла.

— Ви використовуєте це ім’я?

— Ні. Звісно, що ні. Колись у мене була лялька на ім’я Белла…

— Чому ви зупинилися?

— Думаю, це я вам також розповідала.

Він кивнув.

— Ви розказали мені імена ваших ляльок.

— Під гіпнозом?

— Так.

— Чому я цього не пам’ятаю?

— Тому що вони у вас асоціюються з болем. Ви не хотіли пам’ятати.

— Але я мушу згадати для того, щоб мені покращало, правда?

— З часом, — сказав він. — Воно до вас повернеться. Не варто поспішати.

Саллі опустила очі в підлогу.

— Я вам розповідала, що ті ляльки потім стали моїми уявними друзями, що я з ними розмовляла і вдавала, ніби вони мені відповідають?

— Ви згадували, що до вас говорила Белла.

— Вони не розмовляли між собою. Тільки зі мною. І я ніколи нікому про них не розказувала. Я створила уявний клуб і назвала його «Таємна п’ятірка». Там були Деррі та Белла… й інша, яку звали Нола… Я… я не пам’ятаю останньої… бешкетниці. Ми проводили зустрічі, я розливала уявний чай по уявних горнятках, ми їли уявне печиво савоярді[36] та розмовляли про школу, хлопців та інші важливі речі.

— Що сталося з цими уявними друзями?

— Не знаю.

— Коли ви востаннє з ними бачились чи розмовляли?

— Думаю, клуб розпався, коли я почала зустрічатися з Ларрі.

– І коли це було?

— Після того, як я закінчила школу.

— Як ви розформували «Таємну п’ятірку»? — запитав Роджер.

Саллі повернулася, щоб подивитися на доктора Еша, міркуючи, чому довірилася йому настільки, що розповідає таємницю, якою ще ні з ким не ділилася. Він уважно дивився на неї, стурбовано звівши брови.

— Я сказала, що більше вони не потрібні, — промовила вона. — Та Деррі відповіла, що не все так просто. Вона сказала, що коли їх вже створили, вони не можуть просто так зникнути. А Нола наполягала, що вони також мають права.

– І що ви зробили?

— Я силою виштовхнула їх зі свого розуму. Я постійно себе чимось займала.

Він кивнув, щоб вона продовжувала.

– І тоді провали в пам’яті стали гіршими. Я втрачала тривалі періоди часу, а люди розповідали мені, що я робила речі, яких зовсім не пам’ятала. Речі, які, я знала, ніколи б не зробила… як-от…

— Як-от, що?

— Як-от Еліот сказав минулого вечора, що я називала себе Беллою і танцювала весь вечір.

— Як ви думаєте, Саллі, що все це означає?

— Не знаю. Я думала, що божевільна, але ви кажете, що ні.

Він похитав головою та сказав дуже твердо:

— Ви не божевільна, не скажена чи психована… Всі ці слова ми застосовуємо, щоб говорити про людей, які настільки віддалені від реальності, що не можуть нормально жити, або становлять таку небезпеку для самих себе чи інших, що їх потрібно поміщати в спеціальні установи.

— Тоді що зі мною?

— У вас те, що раніше називали неврозом. Та зараз ми, професіонали, усвідомлюємо, що тут все набагато серйозніше. Категорія, яку зараз називають «дисоціативними розладами», враховує амнезію, стан фуги[37], сомнамбулізм та стан, який нещодавно набув значного розголосу, а саме — множинна особистість.

Саллі кивнула.

— У мене буває амнезія, це правда. Мене можна вилікувати?

Роджер підвівся та підійшов до стола:

— Думаю, що так. Але першим кроком у цьому напрямі має бути сприйняття вашого стану. Спочатку розумом, а потім також і емоціями. Ви повинні повірити, відчути та усвідомити всім своїм буттям, ким ви є. Тільки так ми зможемо щось змінити.

Вона знала, що він намагається щось їй сказати.

— Ви маєте на увазі, що це не просто амнезія?

Доктор Еш кивнув.

— Не та інша… не множинна…

Він заспокійливо поклав їй руки на плечі.

— Я вважаю, що саме з цим ми й маємо справу, Саллі. Думаю, уявні друзі дитинства зажили окремими життями та стали вашими альтернативними особистостями. Саме тому вас звинувачують у речах, яких ви не можете пригадати. Ви робите їх під контролем інших людей.

Саллі кивнула.

— Зрозуміло. Це так багато пояснює. Мені ніколи не спадало на думку, що… — Але насправді вона думала: «Це неправда».

Вона не вірила в це, і жодні його слова не переконали б її.

— Потрібно буде багато та важко працювати, — сказав він. — Про розщеплення особистості відомо дуже мало. Лікування переважно експериментальне. Але коли ви зможете усвідомити свій стан, думаю, нам пощастить розробити стратегію, як із цим впоратися… і, можливо, вилікувати вас.

— Дякую вам, докторе Еш. Я робитиму все, що ви скажете.

— Побачимося наступного тижня.

Та коли Саллі виходила, то думала, що не має жодного наміру повертатися і тринькати свої гроші на шарлатана, який намагається переконати її в тому, що в неї розщеплення особистості. Це не обговорювалось. Мусить бути інше пояснення.

Тієї ж ночі вона крутилась і звивалася в ліжку не в змозі заснути, тому підвелася, щоб щось почитати. На полицях лежало стільки книжок, яких вона навіть не пам’ятала, як купувала. Кантова «Критика чистого розуму»[38], Джойсові «Поминки за Фіннеганом»[39]. Саллі погортала сторінки, кліпаючи очима. Вона навіть не розуміла, що там написано. Кинула книжки додолу. Навіщо вона купувала книжки, якщо не могла їх читати?

Саллі перегорнула титульну сторінку брошури під назвою «Нова жінка: Рівність ТЕПЕР»[40] і помітила ім’я НОЛА, виведене жирним, друкованим почерком. Нола. Вона вхопила інші книжки, які була покидала на підлогу, та побачила, що й вони також були підписані іменем Нола.

Вона, мабуть, сама це зробила й забула. Розум просто підсміювався над нею.

За книжками Саллі знайшла коробку з вібратором всередині та брошуру з рекомендаціями щодо зміцнення шкіри й надання їй відповідного відтінку. Купівлю цих речей вона також не пригадувала. А ще за книжками знайшла два згорнуті примірники «Плейґьорлу[41]». Саллі розгорнула журнали, але коли побачила, що зображено на розгортці, то аж підскочила й ледь не задихнулася. Їй стало гидко. Це вона купила ці журнали? Неможливо. Вона ніколи й краєм ока не глянула б на фотографії оголених чоловіків.

Ларрі колись читав «Плейбой». Фото голих жінок. І брудні картинки тих секс-інструкцій. Жахливо бути заміжньою за чоловіком із такими непристойними вподобаннями.

Саллі намагалася заснути, але щораз як починала дрімати, їй знову снилося море. Тепер замість Мерфі з Беллою їй снилися двійнята, які вдвох трималися на воді. Потім вона побачила, як їхні тіла, обліплені водоростями, з неприродно викрученими головами та ногами, винесло на берег.

Вона зірвалася з ліжка, відсапуючись. Знала, що вже надто пізно, але мусила зателефонувати Ларрі, перевірити, як там діти. Він відповів сонним голосом, в якому вчувалося роздратування.

— Не сердься на мене, Ларрі. Мені снилися Пенні та Пет. То було жахіття — щось на кшталт видіння — що вони в небезпеці.

— З ними все добре.

— Можна з ними поговорити?

— Вони сплять. Боже, це ж майже друга ночі.

— Я маю право з ними розмовляти.

— Немає в тебе більше прав, Саллі.

— Прошу тебе, Ларрі, принаймні сходи та перевір. У мене погане передчуття.

— У тебе завжди погане передчуття. Зачекай хвилину. Я гляну і дам тобі знати.

Саллі почекала кілька секунд, доки він відійшов від телефону, дослухалася до звуків. Вона почула жіночий голос на задньому плані, який запитував, хто дзвонив.

Тоді слухавку взяла Анна.

— Чому ти не даси йому спокій? Всі ці дзвінки вдень і вночі. Ти нас з розуму зводиш. Ми викличемо поліцію, якщо це не припиниться.

— Це неправда. Я вже кілька місяців йому не дзвонила.

— Ти брехуха. Минулої ночі і перед тим. Це ти дзвониш і постійно лаєшся. То хочеш, щоб Ларрі повернувся, то через день погрожуєш, що вб’єш його і власного сина. От що я тобі скажу: суддя сказав, якщо так продовжуватиметься, ти ніколи не повернеш собі твої довбані права на відвідування.

— Ні! — закричала Саллі. — Ви не можете цього зробити. Вам не вдасться. Це мої діти — мої та Ларрі. У тебе немає права…

— Це в тебе немає прав. Ти — скажена, задурманена психопатка. Якщо ти не припиниш нас турбувати і погрожувати…

Вона почула шепіт Ларрі:

— Анно, припини. Відчепись від неї. Вона божевільна.

— Вона нас скоро в могилу зажене.

Якусь хвилину вони посперечались, а тоді Ларрі знову взяв слухавку.

— Послухай, Саллі, з ними все гаразд. Міцно сплять. І я знаю, що в тебе зараз важкі часи, але Анна має рацію. Тобі варто припинити ці постійні дзвінки о такій порі.

— Але я не дзвонила, Ларрі. Це вперше за кілька останніх місяців. Не знаю, про що вона. Я все ще кохаю тебе, Ларрі.

— Ти знову починаєш? О Господи, я думав, що ти припиниш цю свою брехню і маніпулювання. Ти вже тричі за цей місяць будила мене між другою та четвертою ранку. Дзвонила мені додому, в офіс, вдень та вночі. За кого ти мене маєш, Саллі? Ти ж розумієш, ця ірраціональна поведінка зруйнувала наш шлюб. Вже рік минув, чому ж ти ніяк не вгамуєшся? Я думав, ти якось збереш себе докупи.

— Я намагаюся, Ларрі. Мені вже краще. Я відвідую психіатра. І отримала стабільну роботу офіціанткою, тому більше не мушу просити в тебе аліментів. Я не хотіла тебе турбувати, але весь час про тебе думаю. Це боляче. І я хвилювалася за дітей.

— Що ж, за них не варто хвилюватися. Ми гарно про них піклуємось.

— Анна їм не мати. Я їхня мама і твоя дружина.

— Послухай, я думав, ми вже з цим покінчили, Саллі. Тепер моя дружина Анна — і вона любить їх так, ніби то її власні діти.

— Ні! — видихнула Саллі. — Вона не може. Вона не може. Вони мої. Я не дозволю нікому їх у мене забрати. Я б радше їх…

Знову видіння їхніх покручених тіл. Що вона таке верзла? Чим вона думала?

— Ой, Ларрі, ні. Я не це маю на увазі. Пробач мене. Я просто хотіла, щоб все було так, як колись, коли…

Різке клацання на іншому кінці дроту повідомило, що Ларрі завершив дзвінок. Саллі повісила слухавку та поклала голову назад на подушку. Принаймні з дітьми все було добре. Вона нарешті заснула.

Я подумала, що зараз найкращий час, щоб самій прокинутись. Я зовсім не хотіла спати. Мій розум все прокручував те, що Роджер сказав Саллі під час сьогоднішнього сеансу. Тому я одягнулася та спустилася вниз, поговорити з Мерфі. Так, знаю, що це звучить мов божевілля — розмовляти з манекеном у вітрині, але існує небагато людей, з якими я б могла поговорити про те, що відбувалося. Звісно, зараз з’явився Роджер. Та все одно, мене дуже заспокоюють розмови з Мерфі. Він — мій уявний друг.

Мерфі так і стояв там, за скляними дверима, на варті з кийком у лівій руці та підведеною правицею.

— Мені потрібно з кимось побалакати, Мерфі, — сказала я, сідаючи на сходи перед ним.

— Знаю, як ти, мабуть, почуваєшся, — продовжила я, — стоїш тут ніч у ніч, дивишся, як люди проходять повз у своїх справах, веселяться, доки ти на сторожі, захищаєш це місце. Зуб даю, ти мрієш про те, що й я, що Бог одного дня зробить тебе справжньою людиною. Пам’ятаєш історію Піноккіо? Я завжди любила, коли Оскар читав її Саллі. Наприкінці Піноккіо став справжнім. З тобою таке теж може статися. Існують, мабуть, мільйони уявних друзів, як ми з тобою, які хотіли б бути справжніми людьми.

Він нічого не відповів, та я й не очікувала. Достатньо було того, що хтось мене слухав.

— Проблема у тому, Мерфі, що Саллі не вірить в те, що їй говорить Роджер. Це добре чи погано для неї, прийняти той факт, що вона має розщеплення особистості та познайомитися з нами всіма? Роджер сказав, її лікування не означає, що я помру, і я йому вірю. Але звідки він знає?

Мерфі просто слухав, сумно усміхаючись.

– І що станеться з нами всіма, якщо Саллі або Нола вчинять самогубство? Я раніше думала, що коли тіло після смерті спорожніє, наші душі — всі п’ять душ — звільняться. А тоді у кожної з нас буде свій шлях до спасіння чи приречення, згідно з тим, яке життя ми вели, якими ми були. Не думаю, що Господь дозволить мені мучитися за те, що робили Джинкс та Белла. Ми з Саллі чисті. Ми заслуговуємо місця в раю. А ти як думаєш, Мерфі?

Щодо Ноли я ще не впевнена. Вона загалом хороша людина і добре освічена, але вона атеїстка. Взиває ім’я Господа намарне і говорить жахливі речі про владу. І ще, я думаю, вона б воліла жити в комуні та підтримує радикальні ідеї. Як-от, поправку про рівні права[42]. Коли вона думає про це, я впевнена, що це правильно, і всім серцем підтримую свободу та рівність. Але коли вже Белла біситься проти цього й говорить, що нам краще залишити все, як є, бо жінки знають, як змушувати чоловіків робити те, що нам заманеться, я переконуюсь, що вона має рацію, а Нола — ні. І ще Нола підтримує аборти, тому не бачу для неї шляху до раю. Я не кажу, що вона робить якісь погані речі, тільки час від часу щось крала, але у неї погані погляди. Люди потрапляють до пекла за погані погляди, навіть якщо ніяк їх не втілюють? Що, якщо ти спробуєш вчинити самогубство, але не зможеш?

Я знаю, що сказав би Мерфі, якби міг. Що він не знає, що ніхто достоту не знає.

– Іноді, — сказала я, — я думаю, що з нашою божевільною ментальною системою — тим, що Роджер називає множинністю — мало б бути можливо, щоб коли якась одна помре і відправиться в потойбіч, інші залишилися б живими. Тоді я могла б знати, що відбувається після смерті, й не довелося б самій через це проходити. Це було б просто…

Я відчула, що Мерфі зі мною погоджується.

— Я мала би бути справжньою людиною, Мерфі, правда? О Боже, як я хочу бути справжньою людиною.

Я пробалакала з Мерфі майже до четвертої ранку, і ця розмова перетворилася на дуже глибоку та духовну, наче я ледь не молила його про допомогу.

Підведеною правою рукою Мерфі поблагословив мене, і мені стало краще. Я дізналася багато про себе, розмовляючи з Мерфі. І це подарувало мені надію, що навіть після того, як Саллі прийме правду, для мене ще залишиться місце в світі.

Наступного ранку Саллі прокинулася з відчуттям сорому за те, що дзвонила Ларрі. Вона подумала про те, щоб зателефонувати та вибачитись, але вирішила, що це тільки ще більше розсердить його. Вона вийшла купити собі якогось одягу, але чомусь жодна річ їй не сподобалася. Потрібно було щось нове, щоб додати духу.

Саллі вирішила закупитися в супермаркеті «Гортонз». Всю мандрівку у метро до Тридцять четвертої вулиці вона сиділа налякана і напружена. Вона так багато читала про напади в метро, що з осторогою дивилася на кожне чоловіче обличчя — особливо молоде. Підлітки стали жорстокішими. Ніхто вже не був у безпеці. Всі вони крали гроші, щоб купити наркотики. Нью-Йорк перетворився на жахіття. Вона пересіла в інший поїзд, нервово стискаючи велику червону сумочку під рукою. Озиралася, чи ніхто її не переслідує.

Саллі видихнула з полегшенням тільки тоді, коли увійшла крізь великі знайомі двері «Гортонза», але свою торбу все ще несла, підвісивши на одній руці й обхопивши другою, як і радили протизлочинні повідомлення поліції по телевізору.

Вона купила дві сукні, пару слаксів та купальний костюм. Одяг, який вона зазвичай не носила. Їй здавалося, що її смаки змінюються, стають молодіжнішими, моднішими та стильнішими. Після покупок у неї залишилося трішки більше грошей, ніж було потрібно на поїздку додому. Одного дня, вирішила вона, варто буде відкрити собі рахунок у «Гортонзі».

Коли Саллі спустилася ескалатором, то помітила, що за нею спостерігає чоловік з поораним віспою обличчям, одягнений в джинси та брунатну вітрівку. Саллі зійшла на другому поверсі та пройшлася до ліфта. Він увійшов просто за нею, не витягуючи рук із кишень джинсів. Вона притиснулася спиною до стінки ліфта, а головний біль почав поколювати потилицю. Вона почекає, щоб чоловік вийшов перший, а тоді зійде на наступному поверсі. Ліфт поїхав на найвищий поверх, а чоловік так і не виходив. Біль вже відступав, але тіло тремтіло від холоду…

Нола вийшла з ліфта та замислилася, що робить у «Гортонзі».

Це вона вперше була назовні після океану. Нола пригадала «Нейтанз», дощ, мокрий пісок між пальцями ніг та трьох чоловіків, що тягнули її під дощаний поміст. Треба буде запитати Деррі, що трапилося після Коні-Айленду.

Вона заглянула в сумку, помітила невеликий відкритий купальний костюм та вирішила, що це точно не Саллі закуплялася. Або Белла, або Деррі. Що ж, доки вона тут, могла б і прикупити собі якогось мистецького приладдя. Нола понишпорила в сумочці та знайшла лише півтора долари. Не вистачить навіть на таксі додому. І, чорт забирай, вона не взяла з собою чекову книжку.

Нола ошаліла від люті на ту, яка кинула її в такому скрутному становищі. Вона зайшла у відділ з мистецькими товарами та, коли продавець відвернувся, поцупила три великі тюбики олійної фарби собі в сумку. Потрібні були ще пензлі. Вона спритно вкрала собі декілька.

Впевнена, що ніхто її не побачив, Нола поїхала ескалатором та помітила чоловіка з поораним віспою обличчям в джинсах та брунатній вітрівці, що стояв просто позаду неї. Що ж, якщо цей мудак вирве у неї сумку, то багато не отримає.

Нола вже виходила через передні двері, коли він її наздогнав.

— Леді, — сказав він. — Я співробітник служби безпеки магазину. Чи не могли б ви пройти, будь ласка, зі мною?

Вона витріщилась на нього.

— Що ви таке кажете?

— Просто ходімо, будь ласка.

— Звідки мені знати, що ви справді працівник магазину? — сказала вона. — Ви можете бути звичайнісіньким крадієм жіночих сумочок. — Нола почала відходити, сподіваючись, вдало впоратись із ситуацією.

— Леді, — сказав він, йдучи за нею. — Просто почекайте. — Він витяг гаманець та показав їй своє посвідчення, в якому було вказано «Служба безпеки магазину “Гортонз”». Коли чоловік тягнувся за гаманцем, Нола помітила пістолет в кобурі під пахвою під вітрівкою.

— Я нічого не зробила, — сказала вона.

— Просто ходімо зі мною, й ми це перевіримо, — сказав він.

Нола обернулась та пішла за ним.

— Чекайте дзвінка від мого адвоката, — сказала вона. — Я засуджу вас і весь магазин за помилковий арешт.

Чоловік завів її до ліфта з табличкою «Лише для персоналу». Всередині він повернувся до неї обличчям.

— Що ж, зараз ми можемо поїхати нагору, в офіс адміністрації та викликати поліцію, або…

Голос завмер, поки він міряв її поглядом. По очах вона бачила, що він пропонує їй угоду.

— Або що?

— Я можу натиснути на кнопку підвалу. Там невелика кімнатка-сховище, куди я деколи заходжу покемарити. Там нас ніхто не потурбує.

– І що тоді?

— Гарненько поведешся зі мною, і я гарненько поведуся з тобою.

— Я можу зберегти собі те, що в сумці?

Він знизав плечима.

— Чому б і ні? Мені воно нічого не коштує.

Нола потягнулася та натиснула кнопку до підвалу з думкою, що це дасть їй трохи більше часу, щоб обміркувати, як вийти з ситуації.

Доки ліфт їхав вниз, він потягнувся та поклав руку їй на сідницю, погладив.

— Ти вродлива жінка, — хрипко прошепотів він.

— Я знаю, — сказала вона. — Якраз твого типу.

Ліфт зупинився і двері розчинилися на рівні підвалу. Він провів її коридорами картонних коробок до невеликої кімнати. Навколо більше нікого не було. Нолин запал кудись зник. Раптом вона відчула себе загнаною в кут. Він поклав їй руку на груди. Вона відчула холодок і почала тремтіти.

— Агов, маленька, — сказав він. — Тобі цього хочеться так само, як і мені. — Він розстебнув ширінку. Нола відвернулася та заплющила очі.

Коли чоловік з віспою притягнув її до себе, тримаючи обидві руки на її сідницях, Джинкс його відштовхнула.

— Забери свої йобані граблі від моєї сраки! — гаркнула вона.

Несподівана зміна голосу його здивувала, і він зробив помилку, коли схопив її за руку. Джинкс перехопила долоню чоловіка хваткою з дзюдо та кинула його на підлогу. Ще один різкий рух, і вона опинилася над ним, врізаючись коліном йому в пах, а долонею притиснула горло.

— Я зараз тебе прикінчу, ти, йобаний виродку.

Очі молодого охоронця вилазили з орбіт, поки вона його душила. Джинкс намацала пістолет, залізла рукою під куртку і витягла його з кобури.

— Це ще знадобиться.

В очах чоловіка застиг страх, коли вона підняла пістолет і вгатила його по черепу. Він знепритомнів.

— Це тебе навчить не дойобуватися до безневинних жінок.

Джинкс відтягнула тіло, щоб все виглядало так, ніби він заснув у кутку, та поклала пістолет собі в сумку. Вона зачинила кімнату і побрела поміж коробок, доки не знайшла ліфт для персоналу. Зайшла в середину та натиснула кнопку першого поверху. Нагорі, коли за нею зачинилися двері, Джинкс швидко змішалася з натовпом і вийшла з боку Сьомої авеню.

Джинкс поїхала на метро назад до житлових кварталів, додому. Вона понишпорила в пакунку для покупок, щоб перевірити, що там, і гидливим поглядом окинула одяг та олійні фарби. Перевірила тупоносий службовий револьвер 38-го калібру, цілком заряджений. Треба буде сховати його десь, щоб інші випадково не знайшли. Джинкс дістала поліетиленовий пакет на кухні та запхала туди пістолет. Дочекавшись темряви, вона спустилася в підвал, взяла лопату і вийшла через задні двері в невеличкий дворик біля багатоповерхового будинку. Впевнившись, що навколо нікого немає, вона вибрала місце в правому дальньому кутку біля опори телефонної лінії. Викопала яму, завглибшки з фут[43], поклала туди загорнений пістолет, а тоді накрила його землею і приховала свіжо розкопаний клаптик бур’янами.

Потім повернулася в квартиру і заснула на дивані.

Коли наступного ранку Саллі прокинулась, то роззирнулася навколо, намагаючись пригадати, де була та що робила. Останнє, що пам’ятала, це ліфт у «Гортонз» і страх, що чоловік з віспою збирається вкрасти її сумочку. Що ж трапилося відтоді? З якоїсь дивної причини в неї були брудні руки. Що вона робила?

Саллі оглянула кімнату в пошуках пакунка з покупками та з полегшенням знайшла його в комірчині. Вона витягла сукні та повісила їх на вішаки. Тоді побачила два пензлі та три тюбики олійних фарб: жовтої, кобальтово-синьої та кольору паленої сієни. Звідки вони взялися? Вона попорпалася в аркушиках та обгортках і знайшла чеки на одяг, але жодного, у якому було б вказане мистецьке приладдя. Як таке можливо? Якби вона їх купила й забула про це, залишилися б чеки. Якщо чеків не було, це могло означати тільки…

Вона не дозволила собі й подумати ці слова.

Саллі прийняла душ, одягнула одну зі своїх старих квітчастих суконь. За сніданком її не залишало відчуття побоювання. Вона намагалася. Справді. Але покращення не було. Провали в пам’яті стали гіршими, ніж будь-коли, вона робила різні речі, відвідувала багато місць й зовсім нічого про це не пам’ятала. Якщо доктор Еш не вигадає якесь рішення якнайшвидше, Саллі стане кандидаткою на заслання в божевільню. Вона взяла примірник «Дейлі Ньюз[44]» по дорозі до автобусної зупинки і на другій сторінці побачила замітку про напад на працівника охорони в «Гортонз». Вона витріщилася на фотографію охоронця з рябим обличчям.

Від статті, у якій охоронець розповів, що на нього вчинила напад жінка-злодюжка, яка вкрала мистецьке приладдя, мала червону сумочку та пакунок для закупівель із «Гортонзу», її охопила паніка. Він описав її, жінку середнього зросту з темним волоссям та переляканим виразом обличчя, яке й викликало в нього підозри. Коли Саллі дійшла до розповіді про пістолет і те, як жінка перетворилася на злу жорстоку тигрицю, її почало сильно трусити. Треба перестати про це думати. Треба йти на роботу. Вона виштовхнула всі ті думки з голови.

Саллі була рада, що сьогодні замість Еліота на обідній зміні був Тодд. Вона не хотіла відповідати на жодні запитання щодо побачення чи уникати Еліотових притискань за барною стійкою. Але вона помітила, як пильно за нею стежить Тодд. Кілька разів він підходив, нібито щось запитати, але після відвертався, несамовито розжовуючи свою зубочистку. Він бачив ту статтю в «Ньюз»? Почав щось підозрювати?

Обідня зміна проходила мляво, і я вирішила дати їй попоратися самій. Саллі ніде не помилилась і ніхто до неї не чіплявся, тож я собі зробила вихідний.

Коли вона вийшла з ресторану, то не помітила, що Тодд пішов за нею назирці. Саллі думала про рябого охоронця та пістолет і якийсь голос в її голові прошепотів слово церква. То була не я, і ніхто з інших. Просто одна з тих думок, що раптом приходять людині в голову. Хоча то й звучало ніби голос, навіть для мене. Я знову помітила Тодда, коли вона зупинилася, щоб перейти на світлофорі дорогу. Він був на протилежній вулиці. Саллі його не бачила. Собор святого Михаїла був лишень за два квартали від «Шляху з жовтої цегли», і, згадуючи пораду доктора Еша щодо її внутрішніх сил, Саллі покрила голову хустиною та зайшла всередину.

У замкненій затхлості церкви вона здригнулася, вдивляючись у темряву. Сповідальні раптом стали для неї схожими на телефонні будки, й вона уявила, як заходить в одну та робить міжнародний дзвінок Богові, щоб спитати Його, чому її розум так часто чує гудки, що зайнято, і чому так часто в неї вривається зв’язок. Та чи є телефони в раю? Саллі задумалась, яким би був телефонний код. І чи можна було б подзвонити Богові прямо або через оператора? Вона боялася, що її номер не внесений до телефонної книжки Бога.

Треба піти і посповідатися, але як Саллі не намагалася, не могла згадати бодай одного свого гріха. Здавалося неприродним, що в неї їх не було. Була історія з крадіжкою, але її серце та розум — чисті. Все одно, якщо вона не грішила, чому почувається такою пригніченою? Чому відчуває таку безпорадність? Чи могла вчинити всі ті речі й не пам’ятати про це?

Саллі побачила, що люди дивляться, як стоїть у центральному проході, тож вона вклякла, перехрестилася та сіла на одну з лавок, щоб помолитися. Саллі відчула чийсь порух біля себе, а коли підвела голову, то побачила Тодда. Можливо, він знав. Можливо, він прочитав статтю та впізнав її за описом. Вона розтулила рот, щоб заговорити, але біль у голові став нестерпним. Її годинник показував 14:23. Саллі піднесла долоні до обличчя та схилила голову і, не встигши договорити рядок «Богородице Діво, радуйся…», — зникла.

П’ять

Нола вже приготувалася вибігти з маленької кімнатки та дати охоронцеві викликати поліцію. Проте коли підвела погляд, побачила вівтар, миготіння свічок і зображення розп’ятого Ісуса, то прошепотіла:

— О, ні…

— З тобою все гаразд, Саллі?

Нола обернулась. Замість рябого охоронця вона побачила білявого молодика, який розглядав її тривожними блакитними очима. Він був одягнений у сині джинси та білу сорочку з засуканими по лікті рукавами.

Вона підвелася, не відповідаючи йому, та попрямувала до виходу з церкви. Він подався за нею, й коли вони вийшли, сказав:

— Ти якось дивно сьогодні поводилася, Саллі. Не хочеш з кимось поговорити?

Вона уповільнила хід та обернулася до нього:

— Чому ти думаєш, що мені потрібен співрозмовник?

— Сьогодні на роботі ти здавалась якоюсь іншою. Коли ти така засмучена вийшла з ресторану, я пішов слідом, бо думав, що тобі потрібна допомога.

— А що змінилося?

— На твоєму обличчі була якась безнадія, якесь збентеження. Зараз цього немає. Ти знову змінилась.

— Говори конкретніше. Як саме?

— Ти зараз не така, якою була, коли вперше прийшла на роботу. Тоді ти здавалася сором’язливою та звичайною, а потім раптом стала дуже жвавою. Спочатку я купився на ту історію про роботу фотомоделлю. Але коли Еліот розповів мені про ваше побачення, якою ти була шаленою, і все, що тебе турбувало, — це танці, мені почало здаватися, що щось тут не так.

Їй було невтямки, хто такий Еліот, але пам’ятала слова Деррі про те, що Белла була дурненькою танцівницею. Тож із Еліотом, мабуть, була Белла.

— А зараз?

— Ти серйозніша. По-іншому розмовляєш… виразніше.

— Я — мінлива людина, — сказала вона.

— Думаю, саме це мене й зацікавило.

— Зацікавило, яким чином?

— Я хочу стати кимось більшим, ніж твоїм роботодавцем. Я б хотів із тобою ближче познайомитися.

— Гаразд, — сказала вона. — Можеш зводити мене на Ґрінвіч-Віллидж та пригостити капучино.

Коли вони йшли повз вітрину магазину, Нола побачила ту неоковирну квітчасту сукню та скрикнула:

— О Господи Боже! Я не можу піти в такому паскудстві на Ґрінвіч-Віллидж. Мені треба повернутися додому та переодягтися. Чому б нам не зустрітися пізніше?

— Дозволь піти з тобою.

— Ти не віриш, що я прийду?

— Еліот попереджав, що ти дуже непередбачувана.

— Слухай, — сказала вона, — якщо ти хочеш піти зі мною та почекати, поки я переодягаюсь, то без проблем. Не знаю, скільки в мене є часу. Але я багато чого хотіла б сьогодні встигнути, і секс — не один із пунктів мого порядку денного. Якщо плануєш саме це, тобі краще не витрачати час дарма.

— Я просто хотів провести з тобою вечір, — сказав він. — Мені ніяк не вдається тебе зрозуміти.

Вона вирішила, що пояснить йому ситуацію, та не вибовкуватиме все.

— У мене бувають зміни настрою, Тодде. Бувають часи, коли я поводжуся по-одному і віддаю перевагу одним речам, а тоді несподівано — без жодних пояснень — я просто розвертаюся на всі сто вісімдесят градусів.

— Ти не схожа на інших жінок. Це мене збуджує.

— Головне, щоб ти не надто збуджувався.

— Саллі, я…

— Звертайся до мене на прізвисько — Нола.

— Ще одне прізвисько?

— Деякі люди ж колекціонують пляшки з-під пива.

Вони сіли в таксі, й Нола наполягла, що сама заплатить. Біля будинку Тодд глянув на вітрину майстерні Ґрінберґа та помахав рукою.

— Привіт, Мерфі.

Вона повернулася до нього.

— Що це означає?

— Еліот згадував, що ти йому розповідала про це. Ну, знаєш, про охоронну систему Ґрінберґа.

Нола округлила очі.

— Думаю, це дурна ідея, ставити манекен на варту, а ще дурніше — це одягати його в форму поліцейського та давати ім’я. Ще один порожній чоловік.

Тодд швидко кивнув.

— Я погоджуюся з тобою… цілком і повністю.

— Цікаво, чому він його називає Мерфі? — сказала вона.

— Ну, знаєш, закон Мерфі, — сказав він. — «Якщо яка-небудь неприємність може трапитись — вона таки трапиться». Думаю, старий Ґрінберґ просто песиміст.

Нагорі в квартирі Нола сказала Тоддові посидіти у вітальні, поки сама пішла в спальню переодягнутися. Вона вдягла свою улюблену денімову сорочку, оббризкані фарбою джинси та сандалі.

Несподівано Нола помітила, що її книги лежали розкидані на підлозі з іншого боку ліжка. Боже, чому Саллі просто не може залишити її речі в спокої? Сама вона робила все можливе, щоб навіть пальцем не торкатися речей Саллі. Нола підняла книжки, стала на крісло та сховала їх на полицю в комірчині. Чорт забирай, книжки були корисними як один з тих небагатьох способів розширення світогляду, втечі з цієї психічної пастки. Вона відчувала себе замкненою в клітку з чотирма невидимими тваринами і мусила бути обережною, щоб не вдиратися на їхню територію. Що ж, подумала Нола, стискаючи кулаки, а вони хай на мою не зазіхають.

Вона прийшла зі спальні та, навіть не дивлячись на Тодда, сердито сказала:

— Ходімо.

— У тебе сумний голос.

— Ти йдеш, чи як?

Вони сіли в таксі. Нола ненавиділа метро, тисняву натовпу й із задоволенням відзначила, що Тодд відчував її потребу власного простору, бо близько він не присувався. Нола наполягла, що заплатить за таксі, хоча якась її частина хотіла дозволити йому це зробити. Вона не хотіла себе будь-яким способом до чогось зобов’язувати.

— Куди їдемо? — спитав він.

— У «Вершник її знав».

— Що?

— Це така кінцівка одного жарту, двозначний вираз[45], а ще назва кав’ярні на Ґрінвіч-Віллидж.

— Овва.

— Нагадаєш, щоб я тобі якось розповіла той жарт.

— Смішний, мабуть, — сказав він. — Ти нарешті усміхаєшся.

У «Вершник її знав» люди підходили та запитували, куди вона запропастилася, бо не бачилися з нею вже сто років та сумували за її літературними читаннями. Нола любила тут бувати. Це місце — найближче, у якому вона коли-небудь бувала до «Лівого берега[46]», і тут вона відчувала себе в середовищі письменників та художників.

Вони розширювали приміщення, тому навкруги лунали удари молотів, поки робітники намагалися пробитися до порожнього приміщення магазину по сусідству. Відчувався запах давньої штукатурки. Інтер’єр самої кав’ярні був схожий на французьке кафе. За поверхні столів слугували старі колоди для обробки, а стіни були вкриті пожовклими копіями французьких, італійських та німецьких газет, що дарувало закладу стилю чесної бідності, ніби вони не могли дозволити собі поклеїти на стіни щось інше. Стільці були різні, як дерев’яні табуретки, так і крісла з переплетеними дротяними спинками. Вздовж однієї стіни стояли старезні лави з парку та маленькі круглі столики. Лампи від «Тіффані[47]» розсіювали рудувате світло на голу дерев’яну долівку. За стійкою виблискувала гігантська еспресо-машина з хитромудрими важелями та фігурками орлів на великих кавниках[48].

В очах Тодда вона побачила несхвалення, і це її роздратувало.

— Знаю, виглядає фальшиво, — сказала вона, навіть не намагаючись стишити голос, — але така фальш мені до вподоби.

— Я ж нічого не сказав.

— Тобі й не треба було. У тебе дуже експресивне обличчя.

— Так само, як і ця кавова машина, — пожартував він, самовдоволено всміхаючись.

Вона простогнала.

— Ноло-золотце!

Нола розпізнала цей голос ще до того, як побачила його власника. Упівоберта вона простягнула руку, і огрядний коротун у вельветовому піджаку, що висів на його плечах, ніби накидка, поцілував її долоню.

— Кірку-золотце. Як твої справи?

— Я чекав тебе, Ноло, — сказав він, не зводячи з неї погляду крізь товсті окуляри. — Ти все обіцяєш завітати на якийсь із моїх п’ятничних званих вечорів, але так ніколи й не дотримуєшся обіцянки.

Нола познайомила його з Тоддом.

— Кірк викладає економіку в Центральному муніципальному коледжі. Але це лише для того, щоб дозволити собі справжню професію, а саме — організацію вечірок у себе на квартирі щоп’ятниці ввечері. Всі просто шаленіють від них. Кірк блукає по місту, і коли знайомиться з кимсь цікавим, чи принаймні кимось, хто не схожий на інших, то запрошує його або її на свою п’ятничну вечірку.

— Вам обом варто прийти якоїсь п’ятниці, — сказав він. — Просто прихопіть пляшечку вина.

Кірк знову поцілував її руку, а тоді відійшов та загнав у куток худющу сутулу молодицю у вінтажній блузці та дуже високих шкіряних черевиках, а Нола почула, що він каже: «… у п’ятницю ввечері… і прихопи пляшечку вина».

Власник кав’ярні помітив Нолу та обійшов стійку, щоб обняти її.

— Мейсон про тебе розпитувала, — сказав він. — Їй потрібні гроші за оренду.

— Я саме до неї йду, щоб заплатити, — сказала Нола. — Просто заскочила випити чашечку капучино та подивитися, хто є. Ейбе, це Тодд Крамер. Тодде, познайомся з Ейбом Коломбо. — Тодд простягнув руку, а Ейб ляснув по ній відкритою долонею, тоді цмокнув Нолу в щоку та подався назад, до касового апарата.

— Ейб Коломбо? — прошепотів Тодд.

Нола всміхнулась.

— Його батько — паршива вівця в місцевій сім’ї Коломбо в Маленькій Італії[49]. Одружився з вродливою єврейською дівчиною. Тоді Ейб зробив те саме. Сара тут обслуговує столики.

Її тішило те, що для більшості людей важко відрізняти офіціанток із їхнім блідим макіяжем та відповідними білими фартушками зверху чорних трико й топів. Вони всі носили чорні балетні чешки та безшумно пропливали повз, розносячи чорні дощечки з крейдою, що слугували тут за меню, а записники для замовлень звисали з їхніх запасок, підв’язані шкіряними ремінцями.

Сара помітила її та передала Тоддові дошку з меню.

— Ноло, Норм Волдрон кілька разів питав про тебе. У нього заплановано кілька читань, і він думав, що тебе це може зацікавити.

— Взагалі, в мене зараз не надто багато часу, — сказала вона. — Більшу частину дозвілля я малюю, та й з дому я виходжу вже не так часто, як раніше.

Сара прийняла їхні замовлення на два капучино та сховалася назад у натовпі.

— У тебе тут багато друзів, — сказав Тодд.

— Знайомих, не друзів. Але як художниці мені імпонує товариство творчих людей.

— Не знав, що ти художниця, — сказав він. — Я б залюбки глянув на твої роботи.

— Ти маєш на увазі, хотів би відвідати мою студію?

— Так.

– І, звісно, потім ти б захотів випити трішки вина та піддатися розпусті на підлозі під сяйвом свічок.

— Слухай, не треба плутати мене з Еліотом. Це він у нас донжуан. Спитай будь-якого мого знайомого. Я не бабій. Але скажу так: ти перша жінка, яка мене справді зацікавила з часів коледжу.

Вона засміялася.

— Це було не так давно. Добре, я ризикну. Але попереджаю тебе, якщо почнеш якісь штучки, сам будеш винен.

Коли вони пішли з «Вершника її знав», то попрямували Г’юстон-стрит до СоГо[50], де вона винаймала куток в одному лофті в художниці, яку звали Мейсон. Нола зайшла всередину разом із Тоддом, й вони побачили, що Мейсон сидить на підлозі перед мольбертом та курить травку. Її приплюснутий ніс та каштанове волосся, що обрамляло квадратне обличчя, завжди нагадувало Нолі маленького пекінеса.

— Привіт, — сказала Мейсон, невпевнено спинаючись на ноги. Вона проігнорувала Тодда та прошепотіла Нолі: — Ходи, глянеш на мою останню роботу. Я випробовую нові кольори та форми.

Нола подивилася на поєднання квадратів та графіті з аерозольної фарби на стіні станції метро і кивнула.

— Оригінально. Мені подобається твоя техніка. Дуже по-сучасному.

— Погоджуюсь, — сказав Тодд.

Мейсон спопелила його поглядом та повернулася назад до Ноли.

— Хочу підтримувати зв’язок із молодим антиконформістським поколінням.

Коли Нола відвела Тодда в свій куток студії, Мейсон попленталась геть.

— Що з нею таке? — спитав Тодд.

– Її не цікавлять чоловіки.

— А тебе?

— Приблизно так само, як і жінки.

— Що це означає?

— Це нічого не означає. Так просто є.

— Боже, я розгубився. Мені важко слідкувати за твоїм ходом думок.

— Вибач, Тодде, але я не можу його змінити, щоб догодити тобі. Якщо ти за ним не встигаєш, тобі, мабуть, краще залишатися розгубленим.

Він похитав головою.

— Це ти розгублена. То чому ти мене обманюєш?

— Поясни, що ти цим хочеш сказати?

— Саллі, Белла, Нола. Хто ти?

— Я — це я, яким би ім’ям мене не називали люди.

— Справді?

Нола відвернулась.

— Я думала, ти хотів подивитися на мої картини.

— Ти наче ртуть, — сказав Тодд. — Намагаюся тебе зловити, а ти прослизаєш мені між пальців.

— Я створила ці картини нещодавно. Та якийсь час я не працювала. Я нечасто виходжу і…

Вона розвернула полотна, що стояли обперті лицьовою стороною до стіни, та розклала їх в ряд, щоб він подивився.

Тоддові забило дух.

Вона знала, що для когось іншого, як-от Тодда, ці люди, об’єкти та створіння з її снів будуть схожими на «Пекло» Данте. Вона не уявляла, звідки до неї прийшли ці образи. Вона малювала, охоплена шалом, переносячи образи на полотно. Жінка без обличчя. Дитина з розколотими щоками, чолом та підборіддям, яка витріщилася на глядача мертвими очима. Ціла серія смертей. Не доведені до кінця самогубства. Вона закінчить їх олійними фарбами. А далі була численна серія: обличчя з багатьма ротами — і всі кричать. Голова, що розчахнута сікачем.

— Чому? — запитав він.

— Так я можу впоратися з власними почуттями. Так я можу контролювати щось всередині мене через зовнішню проекцію, яку можна надовго зберегти, щоб дивитися на неї, розуміти її. Контролювати.

Тодд похитав головою.

— Господи! Я знаю, як це бути розбитим, пройти крізь пекло, але все це — ніби картини з Алісиного Задзеркалля.

Нола кивнула.

— Ти відрізняєшся від пересічних чоловіків, з якими…

— З якими що?

— Не має значення.

— З якими має справу Саллі? — сказав він.

Вона витріщилася на нього.

— З ким ти розмовляв? Як багато ти знаєш?

Він тицьнув на картину дівчинки з обличчям, розтрощеним на пластини.

— Тільки те, про що зміг сам здогадатися. Ставлю десять до одного, що ти не та чи не те, ким здаєшся в цю мить.

— Зрозуміло. І ким я здаюсь?

— Розумною, самостійною жінкою, яка цікавиться культурою та мистецтвом. Холодною, різкою, мислячою.

— А хто я насправді? Поза цією маскою?

— Шалам-Балам, — сказав він.

– І вся королівська кіннота, і вся королівська рать…

– І купа тих вершників не могли її не знать.

Нола дивилася на відображення картини жіночого обличчя в тріснутому дзеркалі.

— …не можуть сердегу докупи зібрать.

— Тобі й не треба бути вкупі. В мене хороша інтуїція, я вмію імпровізувати. І прийму тебе такою, яка ти є, — сказав він.

– І якою я є? Яким ти є? Розкажи мені, хто ти.

— Ми всі різні люди в різних ситуаціях. У шістдесятих, у Колумбійському[51], я був антивоєнним активістом. У сімдесятих — азартним гравцем. Зараз — я бізнесмен та ланка суспільства. Ми всі складаємося з багатьох людей.

Вона похитала головою.

— Ти говориш про різні періоди життя людини. Більшість людей багатогранні, як призми діаманта, що віддзеркалюють світло. Я — інша. Я — одна сльоза в намисті з п’яти перлин.

— Це мене й вражає. Щось у тобі змусило мене знову дивитися на життя із запалом. Без стимуляції азартних ігор, я ніби помер. А ти мене розбудила. Я не вдаю, ніби знаю, в чому справа. Те, як ти постійно змінюєшся, дуже мене збуджує. Але не зрозумій мене неправильно. Я не вважаю тебе якоюсь невротичкою. Для мене — ти найчарівніша людина, яку я коли-небудь бачив. Життя з тобою ніколи не набридне.

Нола похитала головою.

— Ти не маєш права задумуватися про життя зі мною.

— Не можу нічого вдіяти. Ти засіла в мене в голові ще з того першого дня.

Хлопчачі блакитні очі Тодда молили її. Він здавався їй привабливим. Нола, не опираючись, дозволила йому обійняти себе. Тодд притиснув її до себе, і хоча вона й не відповіла на його поцілунок, але й не відсторонилась. Проте коли його рука опинилася на її грудях, Нолу це злякало. Вона стрепенулась, психічно відступаючи. Вона хотіла, щоб він тримав там руку, гладив її груди, цілував їх, але знала, якщо це продовжиться, вона втратить контроль, і якась із інших може вийти крізь їхні обертові двері.

Чому? Чому вона не могла лишитися назовні та віддатися комусь, кому вона подобається, якщо їй цього хочеться? Це нечесно бути приреченим переживати життя тільки через книжки та журнали. Вона хотіла, щоб його ніжні руки торкалися її тіла.

Тодд поклав її на розкладачку. Нола хотіла залишитися зовні та дати йому покохатися з нею. Але думка про проникнення змусила відмовитися від цього почуття. Зростаюче бажання зникло, її охопив холод і раптове заціпеніння, й вона знала, що не може відчувати ні пристрасті, ні болю. Нола розізлилась, коли двері перекрутилися і витурили її…

Джинкс відчула, як її виштовхнули наперед. Вона звела погляд на пару незнайомих чоловічих очей, відчула, як чиясь рука рухається між її стегнами. Вона потягнулася вниз та стиснула його зап’ясток, глибоко занурюючись нігтями в плоть. Вона підскочила.

— ЯКОГО ХЕРА ТИ РОБИШ?

— Я хочу тебе, — сказав він. — Я від тебе божеволію.

Вона відсмикнула його руку та вліпила сильний ляпас.

— СУЧИЙ ТИ СИНУ! ЗАБЕРИ ВІД МЕНЕ СВОЇ ДОВБАНІ РУКИ!

Тодд швидко позадкував.

— О Господи, — сказав він. — Ще одна.

Джинкс схопила крісло та швиргонула ним у його бік. Вона схибила, і крісло грюкнуло об стіну та відскочило, пробивши дірку в одній із картин Ноли. Тодд вхопив її зап’ясток і притиснув Джинкс до ліжка. Вона борсалася, плювалася та кричала, звиваючись та викручуючись, щоб він її відпустив. Але Тодд був сильним.

— Я вб’ю тебе, — крикнула вона. — Я дістану свій пістолет і прострелю твою макітру.

— Ми можемо це обговорити?

— Ти намагався мене зґвалтувати, а тепер хочеш це обговорити?

— Я не ґвалтував тебе. Ноло, що з тобою?

Джинкс відчула, як напруга полишає її тіло. Вона швидко роздивилася навколо та зрозуміла, що трапилося. Зазвичай вона дізнавалась від Деррі, що то Белла вплутувалась у якісь справи з чоловіками. Тепер і Нола взялася за це лайно. Спочатку з тим охоронцем в магазині, тепер оце.

Він посилив хватку, й вона відчула себе паралізованою. Джинкс ненавиділа відчуття обмеженості. Не біль. Його вона зрідка відчувала, та й коли це ставалося, то був лиш якийсь невиразний тупий біль. Але відчуття нерухомості наповнювало її збентеженням, ніби хтось її душив.

— Добре! — видихнула вона. — Відпусти мене.

Тодд зліз із розкладачки, все ще не відпускаючи її зап’ястки. Вона важко дихала, ніби щойно бігала, та знала, що то все з люті. Господи, як же вона ненавиділа те відчуття. Тоді він повільно відпустив її.

Джинкс обійшла студію, розглядаючи картини Ноли. Вони її зачіпали. Обличчя людей спричиняли якісь неясні спогади. Коли вона дійшла до дівчинки з розбитим обличчям та порожніми очима, її пересмикнуло. То було наче дивитися на себе у коридорі з дзеркалами. Вона взяла ніж та почала їх різати. Щоразу, коли Тодд підходив, щоб зупинити її, вона штрикала його в бік, але йому завжди щастило відскакувати. Коли Джинкс закінчила, всі картини в студії було знищено — включно з роботами Мейсон.

Тодд облишив спроби зупинити її. Він сидів з краю розкладачки та спостерігав. Коли Джинкс припинила, то підвелася, віддихуючись, посеред кімнати, виснажена та обм’якла.

— Тобі так краще? — спитав він.

— Відвали! — гаркнула вона.

— Ти зігнала багато агресії. Зараз маєш бути досить спокійною, щоб змогти про це поговорити.

— З тобою?

— Чому б і ні?

— Тому що ви всі, мужики, однакові. Завжди думаєте тільки про одне, використовуєте нас і кидаєте, як старі машини на звалище.

— Ноло, це жодним чином не…

— Заткнися! — закричала вона. — Я не хочу тебе слухати. — Вона кинулася на нього з ножем. Тодд ухилився, але Джинкс зачепила його ліве передпліччя, залишивши кривавий поріз. — Отак! — сказала вона. — Такий колір тобі більше пасує. І якщо ти бодай спробуєш мене переслідувати, я довершу це діло.

Джинкс кинула ніж на підлогу та вибігла зі студії, повз жінку з собачим обличчям у забризканих фарбою джинсах, що стояла на сходах біля входу. Джинкс не звернула ніякої уваги, коли та жінка закричала:

— Агов, Ноло, куди ти пішла? Де той твій хлопець?

Періодично зриваючись із ходи на біг, Джинкс йшла до південного боку Вашингтон-сквер-парку, розглядаючи обличчя інших людей. Вона дісталася до дитячого майданчика і зупинилася.

У пісочниці маленький хлопчик дражнив дівчинку. Ще один жорстокий, мерзенний чоловік. Він топтав її «пасочки», а коли дівчинка відсунула його ногу, то потягнув її за волосся. Джинкс підійшла ближче. Хлопчик попрямував до гойдалки.

Вона згадала, як вітчим Саллі, Фред, хапав її за волосся, коли хотів покарати, як він клав її собі на коліна та скидав трусики, щоб відшльопати. Вона згадала, яким жорстким він ставав у ті моменти. Джинкс не надто відчувала біль навіть дитиною, та Фред продовжував, а коли нарешті відпускав її, вся жорсткість кудись зникала, а очі ставали наче скляними. Як очі цього хлопчика зараз. Джинкс потяглася рукою та вхопила його за горло. Почала стискати.

Якась інша дитина крикнула на неї. Джинкс відвернулася, і я змогла вискочити. Я відпустила хлопчика і швидко втекла звідти. Зазвичай я не втручаюся, але вбити дитину? Господи, у мене перед очима так і промайнуло, як ми вп’ятьох проводимо наступну сотню років у одиночній камері.

Я знайшла телефонну будку на Макдуґал-стрит, подзвонила у кабінет Роджера та сказала Меґґі, що Джинкс щойно ледь не вбила маленького хлопчика, тож Роджерові краще щось зробити і якнайшвидше. Він у лікарні, відповіла Меґґі, а потім наказала зустрітися з нею біля входу в травмпункт.

Я була трохи знервована, мене трусило від думки про ті руки, які почикрижили картини Ноли і ледве не задушили дитину. Треба щось робити, в цьому немає сумніву. Але що? Може, Нола мала рацію? Може, нам краще всім померти? Я відкинула цю думку. Повинен бути інший шлях. Роджер мусить щось придумати.

Щоб не виникло непорозумінь, якщо раптом Саллі вийде раніше, ніж я дістануся до кабінету Роджера, я видерла сторінку з маленького записника Ноли та написала: «Коли прочитаєш це, йди одразу ж до пункту швидкої допомоги клініки Мідтауна, там зустрінешся з Меґґі».

Я подумала про те, щоб знайти таксі, але потім згадала, що хтось іще повинен слідкувати за витратами, тому просто сіла на автобус на П’ятій авеню. Я стиснула записку в руці, щоб Саллі, отямившись, знала, що робити. То все була її провина. Якби вона не була такою слабкодухою, то могла б стримуватись і не допускати Джинкс до контролю. Я завжди мусила вгамовувати злість та жорстокість Джинкс, завжди з’являлася тоді, коли доводилося все залагоджувати. Деррі-слідопитка, постійно весела й безтурботна, вічно готова склеювати все докупи після того, як Джинкс робила щось огидне і створювала проблеми для Саллі. Як-от сьогодні. Такого не сталося б, якби я могла стати цілісною особистістю. Я заплющила очі та уявила, що ширяю як вільна дика птаха… все вище і вище, кружляю, наближаючись ближче до сонця… а тоді відчула, що зриваюся, падаю вниз… вниз… вниз… і опиняюся знову тут, замкнена в темному закутку розуму Саллі.

Саллі повернула голову, щоб запитати Тодда, чому він йшов назирці за нею аж до церкви, й вражено побачила, що сидить у автобусі, одягнена в заляпані фарбою джинси. Вона роззирнулась довкола, подивитися, чи хтось помітив її ніяковість. Де вона була? Що робила? Куди прямувала? Наскільки довгим цього разу був провал? Саллі глянула на годинник. 17:31. Останнє, що пам’ятала, то відвідини церкви святого Михаїла о 14:23, і те, як вона виявила, що Тодд переслідував її. Та чи зараз той же день? Чому вона одягнена в ці вимащені фарбою джинси? Візьми себе в руки, подумала вона.

Коли Саллі впевнилася, що зараз не буде чергового провалу, їй стало краще. Вона заспокоїлася та почала дихати легше, притулившись головою до вікна. Можливо, їй краще зійти за наступним поворотом та подзвонити докторові Ешу. Знаючи, який він заклопотаний, Саллі не хотіла зайвий раз його турбувати. Та вона уявлення не мала, що відбувалося після церкви. Саллі міцно стиснула кулаки, і тут помітила щось у лівій руці. Вона розтиснула долоню та побачила зіжмаканий папір. Перелякана, вона розгорнула та прочитала цидулку.

«Будь ласка, Боженько, — подумала вона, — нехай не сталося нічого поганого. Я хороша людина. Я не хочу робити кепські речі».

Вона несподівано підвела голову та побачила, що автобус проїжджає повз зупинку клініки Мідтауна. Саллі підскочила та зійшла.

Вона пройшла від П’ятої авеню до Лексінґтон-авеню, стискаючи повідомлення в руці. Кинула на нього ще один погляд. Зовсім не її почерк. Жирні округлі літери — ніби друковані — абсолютно не схожі на її дрібні, акуратні, скошені вліво буквочки, такі маленькі, що в школі їй вдавалося конспект цілого заняття вмістити на одній сторінці, поки інші діти розтягували текст на три-чотири. Та цей великий почерк точно належав комусь іншому. Вона швидко проштовхнулася крізь обертові двері у вестибюль, у якому на неї вже чекала Меґґі.

— Як ви? — спитала Меґґі.

— Трішки знервована.

— Хто?…

— Я Саллі. — Вона вручила Меґґі зіжмакану записку.

Та глянула на неї, похитавши головою.

— Ви, мабуть, себе жахливо почуваєте.

— Вибачте, що так турбую вас. Я знаю, що доктор Еш дуже заклопотаний.

— Вам не варто хвилюватися, телефонуйте в будь-який час дня чи ночі, Саллі. — Меґґі провела її до холодної білої кімнати для огляду. — Тепер трохи відпочиньте. Доктор Еш приймає іншого пацієнта. Він підійде до вас десь через п’ять хвилин.

— Дивовижно, я навіть не знаю, чому я тут. Мені невтямки, що відбулося. Можливо, що й нічого не сталося. Мені так соромно.

— Не думайте так, Саллі. Я знаю, на те була якась серйозна причина, й він допоможе вам з цим розібратися.

— Сподіваюся. Мені страшно. Будь ласка, не зачиняйте двері.

Саллі відкинулась назад та обперлася головою об стіну, все ще відчуваючи себе досить напруженою. Вона зазвичай нервувала в лікарнях.

Через кілька хвилин її стривожив звук голосів. Дві жінки, що проходили повз кімнату, заглянули досередини. В однієї медсестри був чорний бейджик із білими літерами, в якому було вказано «П. Даффі, дипломована медсестра». Інша була вдягнена у звичайний одяг. Коли вони побачили, що вона їх помітила, то відвернулися. «Це та множинна?» — почула Саллі від однієї з них. Їхні голоси звучали так, ніби вони увійшли до сусідньої кімнати, й вона все ще могла їх чути.

«Еш, здається, так думає».

«Від самої думки про це мене аж теліпає».

«Я не вірю в множинну особистість».

«Але доктор Еш…»

«Слухай, ну ти ж пам’ятаєш, яким був Еш до того, як знайшов цю? Коли психіатрові набридають звичайні шизофреники та маніакальні депресивники, він починає шукати собі якісь нові екзотичні хвороби».

«Думаєш, вона прикидається?»

«Не прикидається. Всі знають, що істеричні невротики відчувають, якими їх бачать їхні лікарі, й те їм і показують. Всі знають, які в Еша були емоційні проблеми до того, як вона з’явилася. Слухай, синдром вигорання зустрічається у багатьох хороших психіатрів».

Тоді двері зачинились, і їхні голоси затихли. Вона це дійсно почула, чи лиш уявила собі?

Відчинилися двері в коридорі навпроти, й худорлява дівчина з клоччастим волоссям, прищами та знервованим поглядом вийшла звідти разом із Меґґі.

Саллі втупилася собі в ноги, щоб уникнути погляду дівчини. Вона ні з ким зараз не хотіла розмовляти. Після того, що почула від тих жінок, їй хотілося підхопитися і втекти.

Через кілька хвилин Меґґі повернулася та відвела її в кабінет Роджера.

— Саллі, що трапилося? — запитав Роджер. — З вами все добре?

— У мене жахливий головний біль.

Меґґі кинула погляд на Роджера.

— Хвилину тому все було гаразд.

Він підвівся та допоміг Саллі сісти.

— Щось сталося?

— Я чула, як вони говорили, — сказала Саллі. — Та медсестра, Даффі, та інша жінка розмовляли про множинні особистості. Вони сказали, що істеричні невротики вигадують різне для своїх психіатрів. Я нічого для вас не вигадувала, докторе Еш. Клянуся вам. Не вдаю, не прикидаюся. Я не знаю, що відбувається в моїй голові, але це насправді. Це просто пекло!

— Даффі… Чорт забирай, ну й дурнувата жінка. Якби я міг, я б…

— Моя голова, докторе Еш! Болить!

Вона відчула в голові тиск, ніби мозок скрутився у вузол, а коли він затягнувся тісніше, її волосся затягнулося щільніше до центру скальпа.

— Це відбувається знову. Я не можу витримати.

Він узяв її за руку.

— Не опирайтеся, Саллі. Просто заспокойтеся. Забудьте про те, що говорили ті дурні жінки. Ми ще матимемо можливість це обговорити. Меґґі, принеси води.

Вона бачила, як рухається Меґґі, але сама тремтіла, Роджер перед її очима розмивався, а їхні голоси віддалились, ніби у неї в голові були коліщата всередині інших коліщат, кожне крутилося з різною швидкістю, а вона могла переходити з одного на інше, її відносило від центральної осі, від себе самої, на якій крутилися інші.

Він щось їй говорив, намагався дотягнутися до неї словами, але Саллі не могла залишатися в центрі. Її віднесло, спочатку на друге колесо, потім на третє, що все крутилося й крутилося. А тоді викинуло геть, і центр перетворився на суцільну розпливчасту пляму. В неї запаморочилося в голові й за мить до того, як відключитися, вона подумала, що треба буде якось запитати, від чого ж він вигорів.

Шість

Нола розплющила очі й саме збиралася відповісти на поцілунок Тодда, коли роззирнулася довкола та зрозуміла, що вона в оглядовій кімнаті лікарняні, а на неї витріщаються лікар у білому халаті та жінка, яких вона до того ніколи раніше не бачила. Вона, як завжди, сіла тихо, чекаючи якоїсь вказівки щодо того, чому вона тут і що взагалі відбувається.

— А зараз, Саллі, — сказав лікар, — я б хотів, щоб ви мені розповіли все, що пам’ятаєте, відколи сьогодні вдень пішли з роботи.

Отже, він думав, що перед ним — Саллі. Якщо це той психіатр, про якого згадувала Деррі, їй не хотілося з ним мати жодних справ.

— Саллі, з вами все гаразд? — перепитав він. — Чому ви так дивно на нас дивитеся?

— Тому що я дивно себе відчуваю. Я багато пережила за ці дні, а ще не знаю, чому я тут, і це мене дратує.

— Ви тут, бо Деррі попросила про термінову зустріч. Вона зателефонувала і сказала, що ви ледь не вбили дитину. Ви не вважаєте це достатньою причиною для вашого тут перебування?

Нола прикрила долонею рот.

— Це не я. Я ніколи такого не робила. Деррі не мала права влаштовувати зустріч для мене.

Нола побачила, як вони обмінялися стурбованими поглядами, і зрозуміла, що бовкнула зайвого. Вона відкинулася на спинку, схрестила ноги та глянула спочатку на нього, потім на неї. Тоді вона розслабилася, струснула волосся, провівши по ньому пальцями.

Лікар нахилився вперед та уважно на неї глянув.

— Чи не могли б ви сказати, як вас звуть?

— Спочатку скажіть, хто ви, де я і чому я тут.

— Досить чесно, — сказав він. — Я — доктор Роджер Еш, ваш психіатр. Це — Меґґі Голстон, моя медсестра та найчастіше — моя асистентка. Ви у клінічному центрі психічного здоров’я Мідтауна, бо Деррі сказала, що Саллі в біді.

Вона кивнула.

— Що ж, я — не Саллі. Думаю, ви вже здогадалися. Я Нола. І ви не мій психіатр. — Їй сподобалося здивування в його очах. — Як я бачу, мене ви не очікували.

— Саме так, — сказав він. — Телефонувала Деррі. Ви знайомі з Деррі?

— Так.

Роджер продовжив:

— Можу я поставити вам запитання?

Вона схилила голову та усміхнулася.

— Тільки якщо я вам не погодинно оплачую.

— Дякую. Ви не могли б сказати, чому вийшли саме зараз?

Нола задумалася над цим.

— Я хотіла побачити, що відбувається. — Вона опустила очі на свої забризкані фарбою джинси. — Думаю, це сталося сьогодні. Я була у своїй студії, і, ну… а тоді… ось я й тут.

— Ви маєте на увазі, що нічого не знали про міс Голстон та про мене?

— Що ж, я знала вас опосередковано, через Деррі, бачила вас ніби тіні на стіні.

— Ви знаєте інших осіб у голові Саллі?

— Безпосередньо тільки Деррі. Я знаю, що є й інші. Це наче наштовхуватися на людей у темряві. Я можу робити висновки, базуючись на вказівках, словах людей навколо і того, що дізнаюсь через Деррі. Я стаю звичайним Шерлоком Холмсом, який збирає все докупи з дрібних шматочків інформації. Це я читала про Єву та Сивілу й розповіла про них Деррі. Я читала статті про множинну особистість. Думаю, ви б могли висновувати, що це я подала Деррі ідею, що ми, можливо, помножилися у голові Саллі, а вона перенесла цю думку самій Саллі, щоб та почала шукати допомоги. Так, лікарю? Це множинна особистість?

Він кивнув.

— Але Саллі досі не знає, правда?

— Я розповів їй, — сказав він, — та вона ще сама перед собою цього не визнала. Їй доведеться з цим змиритися. Одна з вас повинна розказати їй правду.

— Я не можу сама достукатися до Саллі. Прірва між нами не має меж. І справи наші стають все більш кепськими, замість того, щоб покращуватись. Раніше я виходила, щоб почитати та помалювати частіше, ніж зараз. Тепер із цією терапією, роботою Деррі, біганиною, танцюльками, чоловіками, з якими плутається Белла, о Господи, я тішуся, коли хоча б рекламу в метро маю змогу почитати.

— Ви кажете, що читали про лікування множинної особистості. Тоді ви, мабуть, розумієте стратегію лікування деяких випадків.

— Ну, з того, що мені вдалося зібрати, є два підходи. В одному з них лікар ніби відрізає інші особистості від головної — щось на кшталт вбивства. В другому — лікар ніби збирає їх докупи — це називають злиттям.

Роджер звів брови, ніби це його дійсно вразило.

— Все правильно.

— Що плануєте ви?

Він кинув погляд на Меґґі, яка все записувала.

— Можливо, я їх скомбіную. Мені доведеться імпровізувати впродовж курсу лікування. Я впевнений, Ноло, що ви усвідомлюєте, як мало ми знаємо про множинність.

Нола кивнула.

— У книгах було сказано, це надзвичайно рідкісне явище. Це правда? Ми настільки особливі?

Він усміхнувся.

— Ваш… емм, тобто випадок Саллі змусив мене знову переглянути давні матеріали. Про такий стан стало відомо на початку 1800-х, але аж до 1944 року нам, лікарям у цій царині, була доступна інформація лише про сімдесят шість випадків. «Індекс Медікус»[52] вказує, що медичні журнали фіксували стільки ж по всьому світу. Скажімо так, сто п’ятдесят випадків у всій психіатричній та медичній історії аж до 1944-го.

— Отже, це таки рідкісний стан.

— Але відтоді стало відомо про тисячі. Дивно, що майже кожен психіатр, який діагностує один випадок, доходить, в кінці кінців, до кількох інших. Нове, третє, видання «Діагностичного і статистичного посібника з психічних розладів»[53], складене Американською психіатричною організацією, тепер зараховує множинну особистість до нової категорії під назвою «Дисоціативні розлади». Є вже навіть «Тижневик множинної особистості». Зараз нараховують, що, ймовірно, троє з кожної сотні людей переживали деякі симптоми синдрому множинної особистості. Тому замість того, щоб сприймати це як таку рідкість, ми відкриваємо, що то лише верхівка айсберга.

Вона задумалась над цим.

— Як ви можете пояснити таке різке зростання цифр?

Роджер знизав плечима.

— Можливо, всі ті роки ми не звертали на це уваги. Люди з множинними особистостями накладали на себе руки, їх страчували, замикали в божевільнях, або вони просто ховалися у великих містах, щоб їх ніколи більше не знайшли. Тепер, коли ми знаємо, що шукати, нам зустрічається дедалі більше й більше випадків.

Нола замислилась над цим і похитала головою.

— Або тут може бути інше пояснення. Можливо, це така хвороба нашого часу. У світі, що роздробився на шматочки після розщеплення атома, ми, можливо, бачимо результат нашої сучасної цивілізації — людей, які переживають розщеплення ментальне. Або, можливо, це така мутація, спричинена грибоподібними радіоактивними опадами, коли все покоління розщеплюється в ланцюговій реакції.

— У цьому немає сенсу, — сказав він.

Вона підвелася та підійшла до вікна, подивилася на людей внизу.

— Чому ж ні? Можливо, саме так все й має бути. Людська раса завжди призвичаювалася до навколишнього середовища. Визнайте, що в цьому переповненому інформацією світі логічніше мати розум, поділений на автономні частки за розподілом праці, ніби на ментальній стрічці конвеєра.

— Але це недоцільно, бо ви працюєте одна проти одної, кожна особистість постійно переробляє те, що інша створює, і в результаті ми отримуємо хаос. Це вас всіх знищить.

— Це все тільки через амнезію, відсутність внутрішнього контролю, — сказала вона, змірюючи його гордовитим поглядом. — Можливо, ці перші спроби розробити нові психічні види — це ранні еволюційні помилки природи. Можливо, одного дня народиться дитина з множинністю, тільки дещо іншою її варіацією, дитина, яка зможе створювати перехресні функції, щоб упоратися з амнезією, щоб контролювати альтернативні особистості. Тоді ми насправді отримаємо вищий вид людської істоти — Homo sapiens multiplus — Людину розумну множинну. Розщеплення може бути явищем майбутнього, а не дефектом.

Він стукнув кулаком по столу.

— Моя робота — боротися з таким розщепленням, бо майже в кожному випадку людина з таким синдромом піддається ризику. Вбивство або самогубство. Ми мусимо повернути цей процес.

— Ви маєте на увазі злиття?

Роджер кивнув.

— Саме так — на противагу розколу. Що ви про це думаєте?

— Я невпевнена. З того, що я дізналася про нас від Деррі, ми настільки різні, що я навіть не уявляю, як би ви змогли звести нас разом. Та я хочу спробувати, бо володію здоровою часткою реалізму, щоб усвідомлювати, якщо ніхто не зробить нічого, це нас дуже швидко зажене в могилу. Бачить Бог, я хотіла з цим покінчити, але щось чи хтось постійно втручається. Можливо, тому я зараз назовні. Та є одна річ, яку ви досі не згадали в цій розмові. Як ви збираєтеся працювати з Джинкс, з її жорстокістю та садизмом, у цій новій Саллі? Чи ви перебуваєте під впливом ілюзії, що вона просто зникне, якщо на неї не звертати увагу?

— Ви дуже прониклива, — сказав він. — Маєте рацію. Я ще доки не додумався, що робити з Джинкс. З нею я ще не знайомий.

— Можете вважати себе щасливчиком.

— Рано чи пізно нам доведеться познайомитись. Як ви думаєте, вона зі мною заговорить?

— Спитайте Деррі. Вона вихваляється своїм новим титулом — «слідопитка».

— Що ж, тоді добре, я працюватиму через Деррі. А ви можете залишитися та послухати, доки я з нею розмовлятиму, якщо хочете. Я б міг таке організувати через постгіпнотичну сугестію.

Нола подумала про це.

— Було б чарівно, та це був би початок спільної свідомості, правда? Ще рано. Можливо, наступного разу, коли я буду впевнена, що ви можете контролювати все — включно з Джинкс.

— Як скажете. Я не маю наміру змушувати будь-кого з вас до чогось, окрім хіба залишитися живими. Зберетеся разом тоді, коли це підходитиме вам, а я буду тут, щоб допомогти впоратися з проблемою.

Тоді вона відчула його руку на своїй та заплющила очі.

— Коли я дорахую до трьох, Деррі вийде та поговорить зі мною. Я мушу обговорити з нею важливі речі. Один… два… три… Деррі, вийди на світло.

Я розплющила очі та усміхнулася йому.

— Привіт.

— Привіт, — сказав він. — Чи не могли б ви назвати своє повне ім’я для запису?

— Деррі Голл.

— Як ваші справи, Деррі?

— Загалом незлецьки. Мені подобається робота. Вона важка, але весела.

— Ви б хотіли у мене щось запитати?

— Я хочу запитати вас про те, що почула Саллі, перед тим, як з’явилася Нола, про ваше вигорання.

Доктор Еш почервонів, подивився на Меґґі, а тоді знову на мене.

— Що ви маєте на увазі?

— Те, про що та медсестра Даффі та інша жінка говорили в кімнаті біля Саллі, що всі знають, як ви вигоріли. Що вона мала на увазі?

— Коли я запитав, чи маєте ви якісь запитання, я мав на увазі щодо вас або про інших особистостей.

Було видно, що моє питання його засмутило, й він намагався уникнути відповіді. Це мене ще більше зацікавило.

— Ну, я ж завжди відповідаю на запитання про себе. Але мене так цікавлять інші люди. Звісно, якщо ви не хочете мені казати…

Роджер різко на мене глянув, а тоді всміхнувся.

— Думаю, ви маєте право на моє пояснення. Лікарі час від часу страждають на те, що називають «синдром вигорання». І сам лікар — останній, хто дізнається, що з ним щось не так.

— Що таке синдром?

Він не дивився на мене. Розглядав вени на зворотному боці своєї правої долоні.

— Сукупність симптомів, що виявляються одночасно. Конкретно в цьому випадку — це стан, який переживають багато психіатрів, які надто багато часу проводять зі своїми пацієнтами, або, як ми їх зараз називаємо, клієнтами. Роки зіткнення зі страхами, спогадами, мріями та галюцинаціями інших людей даються взнаки. Постійний вплив чужих страждань позбавляє лікаря душевного тепла. Він перестає слухати уважно. Його розум, щоб захиститися від постійного контакту з чужими стражданнями, створює оболонку. Емоції черствіють. Він показує себе з найкращого боку, приховує свою справжню сутність та зберігає м’яку лікарську манеру, але всередині перестає турбуватися за людей, яким мав би допомагати.

Мені стало дуже шкода його. Я розуміла, як це сприймати проблеми всіх інших, проживати чужі страждання. Свого роду саме це я мусила робити для Саллі та інших. Мені стало цікаво, чи я й сама не вигоріла.

— Я рада, що ви розповіли мені, Роджере.

Він заглянув мені просто у вічі, його голос став жорстокішим.

— Ви повинні розуміти, що я говорю загальними термінами, про сам синдром, не про себе. Що ж, досить теоретичних розмов. Що сталося сьогодні після роботи?

— Сталося?

— Ви подзвонили Меґґі та сказали щось про спробу вбивства маленького хлопчика.

— Ой, справді. О Господи, так! Я вже згадала. Вам треба щось зробити з Джинкс. — Я розповіла йому, що відбулося, і він виглядав засмученим. — Ви мусите позбутися її, — сказала я, — до того, як вона когось уб’є.

Роджер скрушно похитав головою.

— Вона — така ж частина Саллі, як і ви. Всім доведеться навчитися зживатися з нею.

— Ніхто не може зжитися з тією злою жінкою.

На якусь мить він над чимось задумався, звівши брови.

— Як ви думаєте, вона зі мною заговорить?

— Сумніваюся.

— Ми можемо спробувати з нею зв’язатися?

— Я б змогла, але добра з цього не буде. Вона знає, що ви збираєтесь її знищити.

— Але я ніколи нічого такого не говорив. Звідки в неї така ідея?

— Думаю, вона почула її від мене. Я тільки припустила, що ви не захочете вносити таку садистку, як вона, в наше нове життя, коли зводитимете нас докупи. Вона жорстока, Роджере. Чисте зло.

— Це надто легко сказати, Деррі. Моя робота — зрозуміти її, а не осуджувати.

— Та ви б не могли навмисно прийняти ту жорстоку мерзенність і змусити нас усіх розділити її з нею.

— Нола, здається, думає, що ми не можемо її ізолювати. Вона відчуває, Джинкс завжди залишатиметься там, зачаївшись у тіні, завжди напоготові. Хіба не краще буде, якщо ви змиритеся з нею, спробуєте знайти якийсь шлях?…

Від цього в мене волосся на шиї стало дибки.

— Це ніби укладати угоду з сатаною!

— Ой, ну не перебільшуйте.

— Ви її ще не знаєте.

— То чи не могли б ви організувати нам знайомство?

— Не думаю, що вона на це згодиться, але я спробую. Вам треба побачити її на власні очі та почути власними вухами.

— Гаразд, — сказав він: — Джинкс, вийди на світло.

Я заплющила очі та стулила губи майже на хвилину. Але нічого не сталося.

— Вона не вийде. Вона вам не довіряє.

— Скажіть їй, що я тільки хочу зустрітися з нею тет-а-тет.

Я спробувала знову.

— Не вдається. Джинкс не вийде. Господи, мене аж трусить від неї. Гляньте, в мене гусяча шкіра. Вона ще когось точно вб’є.

— Кому вона бажає смерті?

— Вона вже давно хоче вбити колишнього чоловіка Саллі Ларрі.

— Ви не знаєте, чому?

— Гадаю, знаю, — сказала я. — Думаю, все через обмін дружинами.

— Можете пояснити?

— Я тільки знаю про це з чужих уст, Роджере. Ларрі водив Саллі на зустрічі з іншими директорами швейної промисловості, ну, знаєте, керівниками відділів закупівель та продажу з їхніми дружинами. Вони вечеряли, йшли в нічний клуб чи на якесь шоу, а тоді чоловіки починали говорити про обмін партнерами на одну ніч. Він казав їй, якщо вона це зробить, це допоможе йому значно підняти продаж.

— Що про це думала Саллі?

— У неї починала боліти голова, й вона просила Ларрі відвезти її додому.

— Він це робив?

— Роджере, як я й казала, на жаль, я про це знаю тільки від інших. Саллі не йшла з тими чоловіками, я також, і я впевнена, що й Нола теж. Якщо ви справді хочете дізнатися, що там відбувалось, краще спитайте Беллу.

— Гаразд, — сказав він. — Деррі, повертайся в темряву. Белло, вийди на світло.

— Привітик, — сказала вона, кліпаючи, ніби її засліпили вогні рампи. — Як твої справусі?

— Белло, я послав за вами з надією, що ви могли б мені надати якусь інформацію про колишнього чоловіка Саллі. Деррі вважає, що Джинкс хоче вбити його через певні інциденти, пов’язані з обміном дружинами на ніч. Ви щось про це знаєте?

— Та, мабуть таки, щось про це й знаю. Саллі була надто боязкою, щоб просто розслабитися та отримувати задоволення. Вона ж була дружиною Ларрі, так? А йому була потрібна дружина, яка б допомагала пробивати кар’єру. Та коли надходив час для гарцювання, в неї починалися головні болі, й виходити доводилося мені. Що ж, я на це не нарікатиму. В нас було багато танців, шоу, а потім ще вечірки.

— Як Ларрі реагував на вашу підміну?

— Він завжди дуже чудувався. Казав, що я або наймінливіша жінка на світі, або найкраща на світі актриса. Я сказала йому, що й те й те.

— Ви знаєте, чому Джинкс бажає вбити Ларрі?

— Деррі казала мені, що Джинкс дуже розлютилася на нього, коли ми востаннє обмінялися. Того вечора ми пішли на шоу Бадді Геккета[54], в «Копакабані». Я просто обожнюю Бадді Геккета. Ну ви ж знаєте, його брудні жарти — просто офігенні. Тієї ночі в Саллі рано почала боліти голова. Ті, як вона каже, «сороміцькі історії» дуже її ображали. Бля, ну ви колись чули про таку ханжу? Ну, менше з тим, вийшла я і встигла на другу половину шоу, як завжди. Пізніше, коли ми обмінялися із одним заміським менеджером з купівлі та його дружиною, я подумала, що буде дуже весело. У нього був чудовий білий «Кадилак», номер в «Американі»[55], і я просто знала, що це буде надзвичайно.

Я хотіла піти танцювати, але він наклюкався й так поспішав піднятися нагору до своєї кімнати, то я подумала, що в нас буде просто швидкий перепихон, і ми знову підемо танцювати. А тоді цей мудак зненацька зловив мене і зв’язав мені руки за спиною. Коли я почала випручуватись, він просто вхопив мої ноги та зв’язав щиколотки. «Агов! — кажу я йому, — тобі не треба цього робити. Я підіграю». Але він каже, що так любить, і не може змусити до такого свою дружину.

Тоді я й почала його впрошувати. «Будь ласка, не треба, — кажу я. — Я не витримаю болю». Він каже: «Тобі сподобається, маленька». Він каже, що від цього дуже сильно кінчає, і знає, що жінки насправді люблять, коли їх карають. «Ти божевільний, — кажу я йому. — Мене не потрібно карати». — «Проси мене ще», — каже він. А тоді витягує ремінь зі своїх штанів і згинає його, ніби збирається відшмагати мене по дупі. «Не роби цього, — попереджаю я його. — Ти не знаєш, до чого це може призвести». Але він починає ляскати мене. Я, звісно, завжди лякаюся, коли доходить до болю. Я взагалі його не можу терпіти. Тому я втікаю.

— Що ж трапилося?

— Насправді, я й не знаю, бо, як вже сказала, я втекла. Але Деррі пізніше мені розповіла, що вийшла Джинкс і вивільнила руки та ноги. Той тип опинився в палаті інтенсивної терапії в клініці, а Ларрі довелося шукати нову роботу. З тієї ночі Джинкс оголосила полювання на Ларрі.

— Зрозуміло, Белло. Ви дуже нам допомогли. Я вам вельми вдячний.

— Для тебе — завжди готова, здоровило… — вона перервала свій голос Мей Вест хихотінням.

— Тепер, Белло, я скажу вам повертайся в темряву, а коли дорахую до п’яти, вийде Саллі та запам’ятає з цієї розмови рівно стільки, скільки сама захоче.

Він порахував, і вийшла Саллі, роззирнулася довкола й її почало трусити.

— Все цей головний біль, докторе Еш. Нічого не можу з цим вдіяти.

— Ви пам’ятаєте те, що сталося сьогодні в кабінеті?

Вона поглянула навколо дещо враженим поглядом.

— Я просто прийшла сюди і сиділа, хіба ні?

— Ви відключилися, Саллі. Ви не пам’ятаєте нічого, що відбулося під час того, як ви були без свідомості?

— Ні, — сказала вона. — Я ніколи такого не пам’ятаю.

— Нам варто над цим попрацювати, — сказав він. Тоді він переповів те, що й Нолі та мені, про налагодження ліній комунікації між нами. — Тільки так ми зможемо побороти амнезію.

Саллі похитала головою.

— Вибачте, докторе Еш. Ви все розповідаєте мені про цих людей, і я намагаюся прийняти цю ідею. Але глибоко всередині я думаю, що насправді не вірю у все це. Вибачте.

Її губи тремтіли. Вона ледь стримувала плач.

— Не варто вибачатися, Саллі. Інші психіатри, які працювали зі своїми пацієнтами з множинною особистістю, виявили, що перший захист пацієнта від лікування — це майже завжди заперечення. Тому я не здивований, що ви не вірите. Але ви повинні готувати себе до того, що рано чи пізно доведеться визнати існування інших.

— Я намагатимуся, докторе Еш, але це важко.

— Запам’ятайте, Саллі, ви все життя створювали ці лінії захисту. Ті стіни не заваляться тільки тому, що ми просто на них посурмимо.

Всю дорогу додому її губи рухалися. Люди обертали голови та витріщалися на неї, але тільки я чула, що вона все повторювала й повторювала у своїй голові.

— Немає ніяких інших. Є тільки я. Я — єдина особа. Немає ніяких інших. Є тільки я. Я — єдина особа. Немає ніяких інших…

Господи, як же це мене гнітило.

Сім

Наступні кілька тижнів все йшло гладко. Я вибачилася перед Тоддом за свої непередбачувані зміни настрою, а він сказав, що це зайве. Саллі ходила на терапію. Белла з Нолою з’являлися на короткочасні періоди та зникали без жодних проблем. Джинкс трималася на відстані. Я керувала процесом і вже почала сподіватися, що все може залишитися так, як воно є, й, можливо, нам і не доведеться об’єднуватись. Якщо я не могла стати справжньою людиною, то це був другий найкращий варіант.

А потім одного вечора після закриття «Шляху з жовтої цегли» Тодд зупинив мене на виході. Він витяг пожовану зубочистку з рота і сказав:

— Саллі, я знаю, в тебе завтра вихідний, але попрошу тебе про одну послугу.

— Яку? — спитала я.

— Ти ж знаєш, під час сезону кінних перегонів я влаштовую рекламні кампанії для організаторів урочистих заходів на Нью-Йоркському іподромі.

Я кивнула.

— Ну от, а під час зібрання на День пам’яті[56] перед останнім забігом ми завжди переодягаємо одну кралю в жокея. Ну, знаєш, шовк, шолом, окуляри. Ми називаємо її «Бетті Вінз[57]». Дівчина, яка зазвичай цим займалася, щойно повідомила, що захворіла, тож Еліот запропонував твою кандидатуру.

— Що мені доведеться робити?

— Бетті Вінз просто походжає туди-сюди на платформі, яка їде по треку перед останнім заїздом, співає кілька пісень — які їй забажається — і витягує виграшні білети з барабана. За це отримаєш п’ятдесят баксів.

— Агов, мені не треба платити за послугу.

— Та хрін з ним, це ж частина бізнесу. За це платить іподром. Вечір проведемо там, на місці. Я покажу тобі, як там все готується. Сам виступ забере не більше п’ятнадцяти хвилин.

— Я зроблю це, — сказала я.

Він погладив собі рот, не зводячи з мене очей.

— Ти впевнена, що все буде добре? Ну, тобто, це ж не викличе оті зміни настрою?

Я розсміялася.

— Просто дай мені знати, коли засвітяться вогні рампи, й ти отримаєш свій виступ. Звучить весело.

Тодд забрав мене о шостій наступного вечора на своєму чорному «Лінкольні Континенталі Марк IV» і спостерігав за мною дуже уважно, ніби намагався розкусити, ким я була сьогодні. Він наближався все ближче до правди.

— Агов, — сказала я, погладжуючи бордову шкіряну оббивку салону, — я ще звикну до такого.

— Це проблема, — сказав він, заїжджаючи в Центральний парк з боку Шістдесят шостої вулиці. — Пізніше, як звикаєш до такого, машина стає звичним засобом пересування, що взагалі не відрізняється від старої пошарпаної «Шеві», але вагомі внески за кредит залишаються.

— То навіщо вона тобі?

— Керівник мусить козиряти.

Він плавно повернув на магістраль ФДР та попрямував у бік моста Квінсборо. Поїздка мені сподобалася. Ми трохи жартували, а тоді він почав:

— Саллі, я…

Я знала, що він повернеться до теми моїх змін настрою, тому швидко перебила його:

— Важко повірити, що в університеті ти був радикалом.

— Чому?

— Раніше мене захоплювали більшість старших студентів під час війни. Завжди любила ідеалістів, які більше турбувалися за свою мету, ніж за матеріальні речі. Але протестувальники не хотіли бути переможцями. Вони хотіли, щоб Америка програла в тому, що вони називали несправедливою війною. Азартні гравці — вони інші. Вони жадають перемоги.

Тодд усміхнувся.

— Це показує, наскільки ти мало знаєш азартних гравців. Як сказав якось великий: «Справа не в тому, перемагаєш ти чи програєш, а тільки в тому, як граєш сам[58]». Для гравця найбільше важить зовсім не перемога. Найголовніше — це збудження від самого дійства.

— Як рано ти почав грати?

Він втупився перед собою, і авто раптом пришвидшилося до вісімдесяти п’яти[59].

— Скільки взагалі себе пам’ятаю, — сказав він. — Я народився на Вест-Сайді — на Пекельній кухні[60]. Навчився грати у покер за пенні та нікелі[61].

— Ти грав ще дитиною?

— Азартні ігри були моїм життям, аж поки я не переїхав до Колумбійського. Та навіть там я був на гачку. Ходив та збирав гроші в тих бляшанках для різних фондів юридичного захисту, чи для «Звільнення Ханоя»[62], і говорив собі, що я можу їх подвоїти чи потроїти в костях або на перегонах. Пані удача мусила усміхнутися мені на шляхетну справу, думав я.

– І як, усміхнулася?

— Спочатку так. Якось у мене була просто переможна смуга, що протривала приблизно три тижні, і всі думали, що я найбільший збирач пожертв у всьому русі.

— А коли програвав?

— Я страждав муками проклятих, але мусив продовжувати грати, щоб дати колесу фортуни повернутися знову в мій бік.

— Але потім ти зірвав куш?

— Найкраще, що зі мною відбулося в моєму житті, було те, як Еліот дозволив мені інвестувати частину моїх виграшів у «Шлях із жовтої цегли». Якби не це, я б усе втратив.

— А коли з’явився «Клуб анонімних азартних гравців»?

— Після того як я інвестував у ресторан, у мене почалася смуга програшів, що забрала в мене решту грошей, які я накопичував. Майже десять тисяч доларів. Я панікував. Були потрібні гроші, але в Еліота не було бабла, щоб викупити в мене мою частку ресторану. Тоді він і вмовив мене піти до клубу. І от уже півроку, як я не кидав кості чи грав у карти на гроші, чи ставив власні гроші на коня або собаку.

Я поклала руку йому на плече, бо мені його стало дуже шкода. Я могла уявити, через що він пройшов, і відчувала ті страждання, через які він торував у боротьбі з такою психічною хворобою.

— А як щодо цього місця? — спитала я, коли він повернув на приватний резервний паркінг. — Хіба воно не спокушає?

— Тут по-іншому, — сказав Тодд. — Я не граю. Тут крутяться не мої гроші.

Він побачив недовіру в моїх очах і засміявся.

— За кілька хвилин сама побачиш.

Замість звичайного входу для учасників чи на трибуни, ми зайшли через спеціальний. Охоронець кивнув нам і торкнувся свого кашкета, віддаючи честь:

— Добривечір, містере Крамер.

Літній чорношкірий чоловік, який керував приватним ліфтом, кивнув, коли ми пройшли повз нього. В руці він тримав позначений примірник «Збірної програми перегонів».

— Добривечір, містере Крамер, — сказав він, проводячи нас поглядом. — Як вам Принц Індії у першому заїзді?

— Минулого разу він взагалі ніяких грошей не виграв, Джейсоне.

— Еге, — сказав Джейсон, чухаючи голову тупим кінцем олівця, яким заповнював форми. — Але того разу доріжка була геть в болоті. Сьогодні сухо. Я думаю поставити на нього двійку. Чув від однієї жінки, яка прибирає в кімнатах жокеїв, той наїзник сказав їй, що збирається виграти перегони.

— Джейсоне, ти вже тут досить довго працюєш, щоб самому краще знати, що до чого.

— Еге ж, я зазвичай взагалі уваги на ті поради не звертаю, та сьогодні все одно цілий ранок про того коня думаю. Мені снився цей Принц Індії, який на день народження отримав стільки ж золота, скільки важить сам. Я подумав, що то, мабуть, не просто збіг.

— То твої два долари, Джейсоне. Думаю, немає різниці, як їх витрачати.

— Раніше ви зі мною не так розмовляли, містере Крамер.

— Джейсоне, ти ж знаєш, я побував на самому дні. Вибиратися звідти — то довжелезний та марудний шлях, і не думаю, що в мене ще будуть шанси.

Джейсон усміхнувся.

— Ну, так глибоко, як ви, я не пірнав, містере Крамер. Лише час від часу ставлю свою двійку просто для розваги.

— Продовжуй в тому ж дусі, і тобі не знадобиться «Клуб анонімних азартних гравців». Просто для розваги.

Ми вийшли з ліфта на найвищому поверсі, й коли Джейсон нас пропустив, я зрозуміла — в кожного з нас своє пекло.

— Яким мало б бути пекло азартного гравця? — спитала я Тодда. — Смажитися на вогні з програшних квитків? Чи повзати у вічному пошуку переможного білета, який випав із дірки у тебе в кишені?

Він глянув на овальну доріжку, поки ми піднімалися. Яскраве світло віддзеркалювалося від жокеїв, які красувалися у своїх шовкових формах.

— Для чого щось вигадувати, якщо воно просто тут? Як на мене, пекло гравця — це не мати змоги самому розважитися в грі.

Поки ми йшли, різні люди махали Тодду — букмекери у своїх віконечках, прибиральники, продавці їжі. Здається, всі його тут знали і любили. Коли ми проходили повз кімнату для преси, кілька спортивних коментаторів привітали його. Він помахав їм рукою та глянув на годинник.

— П’ятнадцять хвилин до першого заїзду, — повідомив Тодд. — Час зустрітися зі Стеном. — Він провів мене до маленької кімнати під зовнішніми, схожими на місток, сходами, що вели до будки ведучого перегонів.

Ми піднялися спіральними сходами до оглядової кабінки зі скла та металу. Пишногруда брюнетка сиділа коло скляних дверей і гортала сторінки «Сповідей світу кіно». Коли вона побачила Тодда крізь скло, то наче не впізнала його, але потягнулася рукою і відімкнула двері, щоб впустити нас, а тоді повернулася до свого журналу.

— Це Голлі, — сказав Тодд, — дівчина Стена. Два роки тому вона виграла конкурс «Міс Енґлвуд».

У верхній частині кабінки за столом з мікрофонами сиділи та розглядали іподром Стен зі своїм асистентом. Стен дивився крізь свій бінокль, як коні урочисто йдуть доріжкою.

— Сухо сьогодні, — сказав Тодд.

Стен підвів голову. В нього було хлопчаче обличчя з байдужим виразом, ніби в сумного блідолицього клоуна. Він кивнув, потягнувся до невеликої шкіряної сумки з лямкою, розстебнув її та витягнув скручену пачку стодоларових купюр, скріплену гумкою. Він подав її Тодду, який відрахував лишень двадцять банкнот, знову зв’язав гроші гумкою та сховав їх собі в кишеню штанів.

– Є щось на перший заїзд? — спитав Тодд.

Стен підвів свій бінокль та розглянув рисаків, які саме обходили доріжку та поверталися до паддоку[63].

— Ні. Є чотири хороші скакуни — надто близькі до перемоги, щоб ставити на когось одного. Почекаємо другого заїзду. Подзвониш. — Коли Стен говорив, у його голосі звучали жорсткі, без емоцій нотки, які пасували його обличчю.

«Міс Енґлвуд» дивилася на нас над журналом досить довго, аж доки ми не вийшли з кабіни й вона змогла замкнути двері.

— Що це все означало? — спитала я, йдучи за Тоддом спіральними сходами.

Тодд відповів:

— У свої двадцять шість Стен — один із наймолодших ведучих у кінних перегонах із візками, і один із найкращих гандикаперів[64] на іподромі. Небагато людей тут знають, що робота ведучого у нього другорядна. Насправді, він заробляє гроші, супроводжуючи інохідців та рисаків по країні.

До мене починало доходити.

– І ти робиш ставки…

Тодд усміхнувся та кивнув.

— Він не має права робити ставки на перегонах, у яких сам оголошує заїзди. За п’ятивідсоткову комісію я беру це на себе. Або тут, або через мого букмекера по телефону. Оскільки в мене репутація великого гравця, ніхто нічого не підозрює, — ніхто з важливих людей принаймні.

Коли ми вийшли з ліфта, офіціант провів нас до столика у віп-зоні, прямісінько над лінією фінішу, взяв наші замовлення та приніс програму перегонів, кілька таблиць із вказаними гандикапами та аркуші з підказками.

— Мені незручно, що ти витрачаєш всі ці гроші на мене, — сказала я, коли принесли напої.

Він усміхнувся та похитав головою.

— Я ні за що тут не плачу. Це все за рахунок іподрому. Замість сьогоднішньої послуги.

— Що ж, тоді, — сказала я, підносячи свою склянку «Бренді Александр»[65], — за чудовий вечір.

Ми цокнулись.

— З найцікавішою та найчудовішою жінкою, яку я будь-коли зустрічав.

Тодд завжди був таким милим, і в той момент я відчула якусь неймовірну спорідненість. Ніби ми давні добрі друзі. Тоді ж з гучномовців вирвався голос Стена. Я не могла повірити, що говорить той самий чоловік. Оголошення початку перегонів озвучив глибокий м’який гугнявий голос.

Кілька інших людей увійшли до віп-ложі, й вони, здається, також знали Тодда.

— Стен когось вибрав на перший заїзд? — спитав рум’яний чоловік зі здоровенною сигарою та перснями з діамантами на трьох пальцях.

Тодд похитав головою.

— Можливо, матиме щось на другий.

— Блядство! — сказав чоловік. — Я сподівався, він нам на перший вибере переможця.

Тодд подав мені двадцятидоларову купюру.

— Це для чого?

— Для ставки.

— Я думала, ми не ставитимемо на перший забіг.

— Ми зі Стеном — ні. Розумієш, Стен не азартний гравець. Він гандикапер і, як я вже сказав, у цьому є різниця. Гандикапер ставить тільки, щоб виграти. Гравець ставить, щоб полоскотати нерви — перемогти чи програти. Тому ти й спробуй зіграти. Можливо, твоє хвилювання розбудить у мені адреналін.

– І на кого мені ставити?

— Ну, є порада від Джейсона — Принц Індії.

Я поставила двадцятку на перемогу Принца Індії, але хоч як я й викрикувала, а Тодд тішився тим, як я стрибаю та верещу, Принц Індії відстав і до фінішу дістався передостаннім.

Саме перед другим забігом Тодд взяв слухавку червоного телефону та подзвонив Стенові. Коли він закінчив розмову, чоловік із сигарою та трьома перснями і ще троє чоловіків, що виглядали досить багатими, зібралися навколо нього.

— Справжній Маккой — на другий, — сказав Тодд.

Усі чоловіки сунули по двадцятці в руку Тоддові. Коли вони пішли, щоб дати Джейсону гроші, аби той зробив за них ставки, Тодд дав мені одну з двадцяток.

— Бачиш? Легкі гроші. Іди, постав на Справжнього Маккоя.

Я підійшла до букмекерського віконечка, а в голові у мене застрягла пісня з «Хлопців та лялечок»[66]… «Ось тут я бачу, кінь, на ймення Пол Ревір…» Тодд стояв біля п’ятдесятидоларового віконечка, робив ставки за Стена.

Від оголошення старту я аж здригнулася, коні рвонули, і я почала кричати голосніше, ніж будь-коли до того у своєму житті. Справжній Маккой утримувався на третьому місці аж до останнього кола, а тоді зробив свій хід. То був фотофініш. Ми перемогли. І на цього коня ставки були п’ять до одного. Я пішла поміняти білети на готівку, і коли чоловік відраховував гроші, руки в мене трусилися. Я швидко сховала купюри в сумочку. Оце життя. Тодд обміняв білет на чотириста п’ятдесят доларів для Стена.

— Насправді, вони твої, — сказала я Тоддові, пропонуючи гроші, які я виграла.

Він похитав головою.

— Це буде означати, що я грав. Що скажуть мої друзі в клубі?

Наступний кінь, якого вибрав Стен, прийшов третім, але він мав про запас іще трьох імовірних переможців, тож до восьмого забігу я виграла загалом 470 доларів і 35 центів.

— На кого мені ставити в наступному забігу? — спитала я.

Тодд похитав головою.

— Стен пропускає два останні забіги. Надто багато хороших коней. І, між тим, ти маєш роботу.

Тоді я й згадала, що взагалі тут роблю. Треба пояснити ситуацію Беллі, щоб вона все не зіпсувала. Я нервово роззирнулася навколо. Так багато людей.

— Тут є десь місце, у якому б я могла побути наодинці кілька хвилин?

— Біля кабінету секретаря є роздягальня. Там і твій костюм. Я віддам Стенові гроші, а тоді повернуся за тобою.

У маленькій роздягальні я вдягнула синьо-червоний шовковий одяг жокея, зачесала волосся перед дзеркалом, сховала гроші в бюстгальтер і покликала Беллу. Я пояснила їй умови договору.

Вона почала скиглити.

— Я, щоб танцювала в отому? В шоломі й тих окулярах банькатих? Я не клоунка якась.

— Послухай, Белло. Я пообіцяла Тоддові.

— Ти пообіцяла, ти й роби.

Пролунав стукіт у двері.

— У тебе все гаразд?

— Так, вже виходжу.

— Водій чекає.

— Добре, — сказала я. Я повернулася до Белли. — Зробімо так. Я поділюся з тобою своїм виграшем. Я виграла чотириста сімдесят доларів.

— Я хочу половину, і ти не чіпатимеш мене до кінця вечора.

— Агов, дівчино, це просто грабунок посеред білого дня.

— Ні, це просто шоу-бізнес. Якщо тобі таке не подобається, бери когось іншого.

— Добре. Гаразд. Твою героїню звати Бетті Вінз. — Та перед тим, як помінятися, я відзначила собі в пам’яті, так, щоб Белла не чула, що одного дня я з нею поквитаюся.

Белла глянула на себе в дзеркало, нанесла помаду та одягла червоний шовковий шалик, який вона знайшла в шафці.

— Отже, Бетті Вінз, — сказала вона, прицмокуючи губами. — Публіка чекає. Іди, дай їм жару.

Водій чекав біля роздягальні разом із Тоддом. Вона несподівано підступила та поцілувала Тодда в губи.

— Побачимося пізніше, любчику.

— Матір Божа, — прошепотів він.

— Ні, мене звуть Бетті Вінз, — сказала вона, хихочучи, та пішла за водієм і повихляла задком.

Водій — молодий, приємний із вигляду пуерторіканець на ім’я Пако — провів її до оздобленої квітами платформи, що була прикріплена до білого пікапа. На підвищеній сцені стояв бутафорський кінь із візком, а ще барабан із сітчастого дроту, наповнений відривними корінцями білетів. На кожному кінці платформи стояли гучномовці, а до візка був прикріплений мікрофон.

— Ти знаєш, що робити? — спитав Пако.

Белла залізла в коляску, взяла віжки в руки та, імітуючи Мей Вест, сказала:

— Пако, любий, я зафжди знаю, що робити.

— Добре, — сміючись сказав він. — У мене в кабіні є свій мікрофон. Я оголошу тебе і передам слово. Після цього тобі треба тільки заспівати одну-дві пісні — які сама захочеш — та помахати тим мудилам, поки я тричі повільно об’їду перед трибунами. Тоді я зупинюся в центрі й можеш робити, що захочеш.

Коли платформа викотилась на доріжку, юрба вибухнула аплодисментами, всі махали руками.

— Агов, Бетті Вінз!

— Гей, Бетті, він виграє чи програє?

— Заспівай нам щось, Бетті!

— А цицьки в тебе справжні?

— Бетті, він же тебе грає?

— Агов, Бетті, він таких на сніданок їсть!

Поки вони під’їжджали до центру трибуни, Белла взяла мікрофон та заспівала «Перегони в Кемптауні»[67]. Публіка ревіла прихильно.

Після першого номеру Пако подякував натовпу за те, що відвідали Нью-Йоркський іподром. Бетті Вінз мала витягти корінець переможного білета з барабана, що був прикріплений ззаду до візка. Він зупинив машину просто перед трибуною. Телекамери постійно були націлені на неї.

— Вибери мій, Бетті!

— Агов, Бетті, мене можеш осідлати, коли тобі заманеться!

Вона помахала натовпу, зняла окуляри, покрутила корбу сітчастого барабана і витягла білети.

— Якщо переможці — гарні хлопці, — сказала вона, — кожен отримає від мене поцілунок як подарунок. — І знову юрба заревіла від задоволення.

Белла гралася і жартувала з натовпом. Коли вона побачила телекамеру, то прицмокнула губами та прошепотіла в мікрофон сексуальним голосом Мерилін Монро:

— Але я сподівалася, що тут буде диван для кастингу[68], щоб я на ньому виступила. — Вона зімітувала стриптиз-танець і юрба з радістю підтримала її.

Белла витягла п’ять переможних білетів. Перші три належали чоловікам, і їх вона поцілувала. Коли конкурс закінчився, вона заспівала «Моє серце належить таткові»[69], після чого публіка підвелася та підтримала її бурхливими оваціями. Потім кілька молодиків перескочили через огорожу і кинулися на доріжку. Пако відвіз платформу геть від трибуни, однак знадобилося півдюжини охоронців, щоб оточити тих чоловіків і зігнати з доріжки для початку останнього забігу.

— Ти була надзвичайною, — сказав Тодд, коли Пако зупинився біля входу до паддока. Вона знову міцно та довго припала до його губ.

— Поїхали, — сказав він.

— Куди?

— Переодягнися, і я відвезу тебе додому.

— Я хочу зробити ставку на останній забіг, — сказала вона.

— Стен же нічого не вибрав на нього.

— Який Стен?

Тодд надовго затримав погляд на ній, а тоді похитав головою.

— Знову зміни настрою. Ти вже інша. Я так і думав.

— Яка інша?

— Та, що ходила танцювати з Еліотом, та, в якої прізвисько Белла.

— Спіймав мене на гарячому, любчику, — сказала вона, погладжуючи його груди. — Тепер дозволь мені вибратися з цих лахів. Я хочу все це з себе поскидати та піти галопувати.

Белла переодяглася, і я сказала їй, що хочу повернутись.

— Ми домовились, — сказала вона.

— Я віддам тобі всю суму, чотириста сімдесят доларів, — сказала я.

— Хочеш відкупитись від мене? Слухай, це я вийшла і виступила. Тому я заслуговую і на гроші, і на час назовні.

— Ти пошкодуєш про це, Белло.

— Ще якісь новини? Ми домовилися. Я дотримуюсь угоди, і тебе змушую.

Я нічого не могла зробити. Тодд чекав на неї біля роздягальні.

— Не став дуже багато на останній забіг. Стен думає, що там надто багато ймовірних переможців.

— Це вже проблема Стена.

Вона підійшла до п’ятдесятидоларового віконця та поставила всі чотириста сімдесят доларів на перемогу Похмурої Сел. На її думку, то була чудова переможна ставка. Похмура Сел прийшла четвертою.

— Що ж, — сказала вона Тоддові, спокусливо потягуючись, — це було весело.

— Ти гарно програєш, — сказав він.

— Про гроші я завжди говорю так само, як і про чоловіків: «як прийшли, так і пішли».

Він відвіз її додому, і Белла запросила його на чарочку на ніч.

Тодд піднявся за нею нагору, а я кляла себе за ту дурнувату домовленість, що не чіпатиму її до кінця вечора. Я боялася, що вона звабить Тодда, й Джинкс знову вийде на свободу. Джинкс ніяким чином не була частиною угоди, але Белла про це не думала.

Тоді мені й спало на думку, що ніхто з інших ні про що з нею не домовлявся, хтось із них міг би її витіснити. Нола може створити зайві труднощі. Я вирішила, що найкращим варіантом буде Саллі. Вона взагалі ні про що не здогадувалася.

Белла пішла до спальні, щоб переодягтися в щось зручніше, поки Тодд наповнював склянки. Тоді я й втрутилася, виштовхнула вперед Саллі, яка взагалі не розуміла, що, в біса, коїться.

Белла почала говорити:

— Це нечесно…

Але тоді вона зникла, а Саллі саме одягала свій новий рожевий халат, коли почула шум у вітальні. Вона злякалася. Заглянула крізь тріщину в дверях і побачила Тодда зі склянкою в руці, який вмикає телевізор.

— Агов, — гукнув він, — тебе, мабуть, покажуть у нічних новинах.

Вона повільно вийшла, намагаючись допетрати, про що він взагалі говорить.

— Чому б це я була в новинах?

— А ти що, не бачила скільки камер тебе знімали на іподромі?

Саллі виглядала приголомшеною.

— Що ти тут робиш? І як камери на іподромі стосуються мене?

— О ні! — сказав він, відставляючи склянку, і позадкував до дверей. — Матері твоїй ковінька, хто ти тепер?

Вона блимнула на нього лютим поглядом.

— Слухай, я не знаю, яку ти гру тут затіяв, Тодде. Але я цілий день не виходила зі своєї квартири.

— Ні? — сказав він, тицяючи на екран телевізора. — Що ж, як тоді ти поясниш оце?

— …і сьогодні, — говорив диктор, — натовп на Нью-Йоркському іподромі чудово провів час, насолоджуючись призовим конкурсом та виступом неперевершеної Бетті Вінз, яка сьогодні була в ударі.

Камера під’їхала ближче, і очі Саллі полізли на лоб, коли вона побачила саму себе.

— Господи Ісусе!

— Якщо ти цілий вечір пробула тут, то хто — це?

— Це я… — видихнула вона. — Але я не пам’ятаю…

Саллі дивилася, як Белла танцює, слухала її спів та дотепи. Сльози покотилися щоками.

— Це не я. Це не можу бути я. Я не пам’ятаю.

Тодд спробував заспокоїти її, але вона вирвалася.

— Будь ласка, залиш мене в спокої. Мені треба подумати. Мені треба з цим розібратися.

— Добре, — сказав він, — якщо ти впевнена, що з тобою все буде гаразд. Що б не трапилось, я хочу, щоб ти знала, я кохаю тебе.

Коли він пішов, Саллі вимкнула телевізор та не зводила очей із темного екрана.

Вона більше не могла казати, що це неправда. Вона побачила все на власні очі.

Моторошна тиша наповнила кімнату, й вона так страждала, що мені аж стало її шкода. То було наче хтось зірвав з обличчя Саллі маску, й вона раптом змогла побачити в дзеркалі, що відбувалося всі ці роки, коли вона втрачала час, коли її звинувачували в тому, чого вона не робила, коли її називали брехухою та карали, коли вона чула шепіт за спиною, коли люди крутили собі у скроні вказівним пальцем.

— Я не хочу жити! — закричала вона.

«Ти мусиш жити», — промовив голос.

— Хто ти? Чий це голос? Хто ти такий?

«Я тут, щоб наглядати за тобою».

— У мене розщеплення особистості. Я божевільна. Я хочу вмерти!

«Тепер, коли ти знаєш правду, то стаєш на шлях зцілення. Не здавайся».

— Я не витримаю цього пекла! Дозволь мені померти!

Вона розбила склянку та почала різати собі зап’ястя, але голос її зупинив:

«Тепер, коли ти побачила Беллу, ти знаєш правду і приймеш інших емоційно та розумом. Розкажи докторові Ешу. І тоді твоє лікування просунеться вперед».

Саллі знепритомніла.

Я не знала, звідки лунав той голос. Ми, мабуть, усі збожеволіли.

Під час сеансу в п’ятницю в лікарняному кабінеті Саллі розповіла Роджеру, що сталося, і це його засмутило.

— Я планував зіткнути вас із іншими особистостями, — сказав він, — але очікував, що буду сам присутнім, коли ви дізнаєтесь правду. Не міг собі уявити, що ви це побачите по телевізору.

— Я хотіла померти, докторе Еш. За все своє життя я ще ніколи не почувалася так зле.

— Це болючий, але необхідний крок на шляху до зцілення. Ми прорвалися крізь заперечення — вашу першу лінію оборони — і тепер, коли ви змушені сприйняти факт, що всередині вас існують інші особи, то можете рухатися далі до спільної свідомості. Щойно ви всі навчитеся підтримувати зв’язок одна з одною, то зможете жити відносно безпечним життям. Найбільшою небезпекою було те, що жодна з вас не знала про те, що роблять інші.

— Вибачте, що намагалася вбити себе, докторе Еш.

Кілька секунд він замислено дивився на неї. Тоді нахилився вперед.

— Це мене турбує.

— Більше я такого не робитиму.

— Ми дійшли до надзвичайно делікатної фази, Саллі. Зараз ви у великій небезпеці. Я думаю, найкраще для вас буде залишитися тут добровільним пацієнтом. Ненадовго, тільки, щоб ми могли розвинути спільну свідомість.

Їй перехопило подих.

— Але навіщо? Я не божевільна. Ви сказали, що я не психічно хвора.

— Звісно ж ні. Але, як я щойно сказав, наступний крок для нас неймовірно важливий, і я хочу, щоб вас оточували люди двадцять чотири години на добу, на випадок, якщо будуть ще провали в пам’яті.

Саллі, скривившись, похитала головою.

— Але ці провали я мала все життя, і мені не була потрібна госпіталізація. Що ви хочете зробити?

Роджер нахилився вперед, взяв її долоні в свої та глянув їй у вічі.

— Саллі, дотепер, щоразу, як я вас гіпнотизував та дозволяв запам’ятати рівно стільки, скільки ви самі того бажаєте, ви приходили до тями з цілковитою амнезією. Ви настільки сильно блокували себе від інших, що терапія не давала жодних результатів.

— А що ви збираєтеся зробити зараз? — В її голосі вчувалися тривога та страх.

— Я даватиму вам психотичні команди, щоб ви запам’ятовували те, що відбувається, коли я розмовляю з іншими. Ви не тільки чутимете інших, Саллі, а й пам’ятатимете, що почули. Ви почнете їх приймати.

— Я не хочу нікого приймати. Просто позбудьтеся їх.

— Ми не можемо цього зробити. Тепер, коли ви усвідомлюєте їхнє існування як емоційно, так і розумом, ми мусимо звести вас усіх разом. Ви всі маєте почати спілкуватися безпосередньо одна з одною.

— Мені страшно.

— Звісно. Ви створили цих людей тому, що потребували їх, але тоді почали захищати себе від усвідомлення їхнього існування через амнезію. Мій підхід полягає в тому, щоб зламати протилежні захисні механізми, щоб вивести їх назовні, щоб ви змогли співпрацювати. Пам’ятайте, колись вони були вашими уявними друзями.

Саллі витерла сльози.

— Так, але я ніколи не думала, що мені доведеться побачитися з ними знову.

— Це єдиний шлях, Саллі. Я планую почати групову терапію зі всіма вашими особистостями, і хочу, щоб ви перебували в лікарні, де буде цілодобовий нагляд.

— А як щодо моєї роботи?

— Скажіть Еліоту і Тоддові, що вам потрібна відпустка — на тиждень-два — через стан здоров’я. Ви не мусите заглиблюватися в деталі. Для вас я тут все сам організую.

Вона кивнула.

— Як скажете.

Коли Саллі вийшла з кабінету, то відчула, як напружилося все її тіло, кожен м’яз напнувся, ніби тятива. Вона подумала, чи не спакувати валізу та втекти геть. Але знала, що вона так не вчинить. Вона зустрінеться зі страхітними людьми, які розривали її життя на шматки, віч-на-віч, і ця зустріч або зцілить її, або просто вб’є.