П'ята Саллі

Тринадцять

Через два тижні, на початку вересня, Саллі зателефонувала Роджеру та почала благати:

— Я знаю, що сеанс у мене аж завтра, але, будь ласка, піди зі мною кудись сьогодні. Я хочу побути з кимось, кому довіряю. Я гарно поводилася, контролювала імпульси, але мені потрібно десь розвіятися ввечері.

Він довго про це думав, тоді натиснув кнопку апарата внутрішнього зв’язку.

— Меґґі, у мене на цей вечір не призначено зустрічей із пацієнтами, правда? Добре. Скасуй будь-які інші сеанси. Хочу прогулятись.

— Буду готова о шостій, — сказала Саллі.

Знаю, виглядає так, ніби я пхаю носа до чужого проса, та я не збиралася залишати Саллі наодинці з Роджером. Аж ніяк. Я подумала, що прослідкую за ними. Перед виставою Саллі не могла визначитися між єврейським гастрономічним магазином та французьким рестораном. Роджер запропонував невеличке місце з італійською їжею та картатими червоними скатертинами. На згадку про Беллу, мабуть. Там було так романтично, свічки, що стікали воском, та пляшки «К’янті»[94].

Саллі воно не здавалося романтичним. Вона сказала, що тут сентиментально.

Господи, за це мені захотілося їй вмазати. Завжди до всього прискіпується. Я вже приготувалася подарувати їй головний біль. Якщо вона продовжуватиме в тому ж дусі, то приведу Джинкс, щоб надавала їй по сраці.

— Як почуваєшся? — спитав Роджер.

— Чудовезно, — сказала вона. — Але трохи неспокійно. Ніби мені треба кудись іти, щось робити.

— Ми й робимо.

Вона усміхнулася йому:

— Я не про це. Я про те, щоб робити щось цікаве зі своїм життям.

Увесь час, що вона з ним говорила, Саллі роздивлялася довкола, ніби шукала очима, чи немає поблизу інших гарних чоловіків, наче Роджера поруч і не було. Господи, як же вона злостила мене. Зараз вона почала більше фальшивити.

Вистава було чудовою — мюзикл із сумним закінченням, і якби я була назовні, то, мабуть, розплакалася б. Але не Саллі. Вона постійно аналізувала сюжет, критикувала спів і танці. Мені сподобалося, але, думаю, у мене недостатньо хороший смак.

Коли він провів її додому, Саллі прошепотіла йому на вухо:

— Тобі насправді необов’язково кидати мене під дверима, Роджере. Можеш залишитися на ніч.

— Ми домовлялися, Саллі.

Я була рада, що він це сказав. Якби він купився на її лицемірну хитрість, я б справді натравила на них Джинкс. Від цього я стала поважати Роджера ще більше, коли дізналася, що він не кинеться на жінку тільки тому, що вона була гарною, розумною та сексуальною. Ну, тобто, він знав, що Саллі не має глибоких щирих почуттів. Вона не могла кохати й не могла ненавидіти, тож навіть зі всіма своїми мізками та красою все одно залишалася частиною цілісної особи — і не обов’язково найкращою.

Але Саллі була наполегливою. Коли він провів її до квартири, вона продовжувала наполягати, якщо Роджер не залишиться на ніч та не складе компанію, їй може захотітися знову вийти погуляти та знайти собі іншого компаньйона.

— Що ж, тоді лишень на хвилинку, — сказав він.

Коли вона скинула свою шаль та увімкнула повільну танцювальну музику, то очікувала, що він пригорне її до себе. Натомість Роджер витягнув дещо схоже на портсигар.

— Я відчував, що в тебе можуть виникнути проблеми зі сном сьогодні, — промовив він, — тому приніс одну річ, яка тебе розслабить.

Це її здивувало. Вона була впевнена, що спіймала його.

— Я не хочу розслаблятися, Роджере. Принаймні не таким способом.

— На сьогодні — це єдиний спосіб, Саллі.

— Я маю право вийти та знайти собі товариство іншого чоловіка, якщо захочу.

— Так, але, як твій лікар, на сьогодні я призначаю тобі відпочинок у ліжку — на самоті.

Саллі відчула, як всередині здіймається лють.

— Ти не хочеш мене, але також не бажаєш, щоб мене мав хтось інший.

— Це неправда. Я просто намагаюся вберегти тебе від небезпеки, поки в тебе цей делікатний перехідний період.

— Перехідний куди? Я задоволена собою, такою, якою я є.

— Але ти не залишишся такою. Ти досі не маєш стабільної основи. Попереду ще багато роботи, і ми мусимо бути обережними, щоб ти не розірвала себе на шматки своєю імпульсивною поведінкою.

— Те, що Роджер Еш спарував, людина нехай не — розлучить?[95] Так? Вважаєш себе Богом, Роджере?

Він витягнув шприц із чохла та занурив голку в флакон із прозорою речовиною.

— Я не хочу цього! — закричала вона, вибиваючи ін’єкцію з його рук. Вони обоє вп’ялися очима у флакон та шприц на підлозі. — Ти не маєш права робити за мене тепер моральний вибір.

Роджер витяг свою золоту ручку та грубо промовив:

— Він знає, що…

— Ні! — заверещала Саллі, затискаючи долонями вуха. — Ти не можеш робити це, щоб контролювати мене. Я не дитина, і ти сам сказав, що не божевільна. Ти знаєш, що це неетично.

Він витріщився на неї.

— Ти це робиш лише для того, щоб домінувати наді мною, — сказала вона, — то чим ти відрізняєшся від Свенґалі?[96] Я всього-на-всього лялька в руках гіпнотизера? Ти так само домінував над своєю дружиною — поки вона не вбила себе?

Йому в обличчя кинулась кров, і Роджер повільно сховав золоту ручку до нагрудної кишені.

— Вибач. Думаю, я справді не маю права керувати твоєю поведінкою, якщо вона не призведе до самогубства.

— Я не хотіла тебе образити, — сказала вона. — Але якщо я не маю права самотужки приймати рішення, робити, як мені заманеться, тоді я, виходить, твоя невільниця. А ми не над цим тут працюємо, правда ж?

Він м’яко промовив:

— Я визнаю свою помилку.

Саллі торкнулася його руки.

— Я все одно хочу, щоб ти залишився зі мною.

Роджер взяв свій піджак, підійшов до дверей, а тоді озирнувся:

— Тільки пообіцяй, що не завдаси собі ніякої шкоди.

— Обіцяю. Те, чого я хочу тепер, — протилежне смерті. Я хочу жити наповненим життям як вільна людина і самотужки робити вибір.

— Що ж, Саллі, тоді добраніч. Побачимося на сеансі завтра вранці о дев’ятій.

Після того як він пішов, Саллі залишилася стояти невпевнена в тому, що робити зі своєю нововіднайденою свободою. Щось усередині неї порадило приготувати собі попкорн та подивитися вечірнє шоу по телевізору або дочитати «Мобі Діка». Але вона відкинула обидві думки, пробурмотівши: «Я не це собі планувала».

Саллі знала, що найкращим варіантом буде залишитися вдома, та все одно неспокійно міряла кроками квартиру. Хотіла піти, та разом з тим — хотіла залишитися. Вона знала, що там нічого на неї не чекає. Прогулянка вулицями змусить її почуватися ще самотнішою й зажене в глибшу депресію. Та все одно вона могла б зустрітися з кимось цікавим. Рішення. Рішення. Раніше з ними було так просто. Саллі взяла слухавку та почала набирати домашній номер Еліота, але зупинилася. Тоді замість нього зателефонувала Тоддові. Коли він відповів, вона витріщилася на телефон і швидко повісила слухавку.

— Блядь! — нарешті скрикнула вона, вхопила сумочку та пальто і вибігла сходами на вулицю.

Почався дощ. Вона сховалася під накриттям ательє містера Ґрінберґа, витягла з сумочки пластиковий капюшон від дощу та наділа його, скориставшись вітриною як дзеркалом. Мерфі все ще стояв на місці, але з якогось дива його кийок зник. Порожня права рука була вивернута в непристойному жесті. Дурнувата ідея, подумала вона. Так, ніби грабіжника відлякає манекен у поліцейській формі.

Вона почекала на розі вулиці на таксі, але міський автобус приїхав раніше, тож зайшла всередину. Не було потреби тринькати гроші. Саллі зійшла на Третій авеню та пішла по ній, відчуваючи збудження від того, що гуляла вулицею з опівнічниками. Вона була вражена собою, відчувала ризик, і їй це подобалося. До кінця вечора могла ще пережити якусь пригоду, могла зустрітися з кимось, хто б змінив її життя. Одна випадковість, одна випадкова зустріч, і все могло б піти далі в іншому напрямку. Це було неправильно. Це було по-дурному. Але кому взагалі не наплювати? Саллі збиралася чудово провести час. Вона також була опівнічницею.

Вона почула музику з «Шендіґаф» і задумалася, чи слово shandy походило від shanty[97]. Потрібно буде перевірити якось етимологію цього слова. Всередині яблуку не було де впасти, й вона побачила, як у її бік повертаються зголоднілі погляди. Спочатку Саллі це тішило, й вона прослизнула до бару, щоб замовити скотч, але коли хтось почав ззаду тертися, вона відчула, як по шкірі біжать мурашки й обхопила себе руками, ніби для захисту.

— Агов, ти тут сама? Я можу пригостити тебе випивкою?

Він був гарний. Пишне кучеряве волосся та светр-водолазка.

Саллі вже почала казати «Так», але впівслова заперечно похитала головою, не в змозі витиснути з себе саме це слово. Він відійшов. Що з нею відбувається? Сама не знала, чого хоче. Вона понишпорила в сумочці в пошуках сигарети, та помітила, що там немає жодної. Їй хотілося палити, але разом із тим від насиченого тютюновим димом повітря її нудило. Раніше це її ніколи не турбувало. Очевидно, це означає, що вона хоче кинути курити? Саллі швидко випила скотч, розплатилася та протиснулася крізь натовп відвідувачів бару. Надворі вона зупинилася і сперлася на стіну, ковтаючи свіже від дощу повітря.

Чи курила вона раніше, чи ні? Ці думки надто морочили її, тож Саллі похитала головою, намагаючись розібратися дорогою. Вона побачила яскраво освітлену вітрину «Дешевих книжок» і людей, які вибирали залишки нерозпроданих тиражів на столах. Вона зайшла всередину і підійшла до столу, де лежали книжки по долару за кожну. «Домашнє консервування — легко». Саллі взяла її, погортала, відставила. Думка про те, щоб щось готувати та пекти, більше її не приваблювала. «Бюджетні ресторани Нью-Йорка для гурманів» звучало цікавіше. Вона потяглася за нею, але інша червона суперобкладинка привернула її увагу. «Сексуальна свідомість для вільних жінок». Вона простягнула руку й завмерла. Хотіла взяти книжку, але рука ніби заклякла. Стос «Історії авангардного кінематографа» лежав поблизу, тож їй вдалося пересунути один примірник зверху «Сексуальної свідомості» та взяти обидві книги тремтячими руками. Коли вона перегортала фотографії в посібнику з сексу, то відчула, що шаріється. Дивлячись на переплетені голі тіла, вона пригадала Ларрі, який показував їй порнографічні знімки, пропонував пози, які б він хотів, щоб вона прийняла, говорив про речі, які хотів би зробити з нею. Вона згадала, як кричала, плакала та потім заблювала все ліжко. Гидотний збоченець. Але тепер, коли Саллі дивилася на це, то відчула, як її груди наливаються, та пробігла язиком по сухих губах. Це одночасно відштовхувало та цікавило. Потрібно зробити це з незнайомцем, вирішила вона. З незнайомцем можна робити різні заборонені речі, які хочеш, а потім не відчувати, що він гидуватиме тобою. Та чи доведеться їй розповідати про це на сповіді?

Саллі відчула погляд за спиною, повернулася та побачила вишкіреного літнього чоловіка.

— Виглядає цікаво, — промовив той. Він потягнувся та взяв примірник тієї ж книжки, пробіг пальцями по зображеннях, скоса поглядаючи на неї час від часу, ніби намагаючись уявити, як вона робить всі ті речі. — Я б багато заплатив за вільну, сексуально свідому жінку.

Він навіть не намагався приховати стовбур у своїх штанях, а навпаки, дивився на неї та погладжував пальцями живіт.

— Жінка, яка могла б взятися задовольнити літнього чоловіка, може назвати свою ціну. Гроші в мене є.

Вона засміялась:

— Діду, в тебе серце не витримає.

— Гарний спосіб померти, — сказав він, киваючи.

— Для тебе, — сказала вона, — не для мене. — Саллі кинула обидві книжки назад на стіл та вийшла з книгарні, сміючись і разом з тим відчуваючи сором і злість, все одночасно. Вона дала прохолодній мжичці омити її обличчя та чекала, ніби зараз мало щось відбутися. Ні натяку на головний біль. Від сексуального зніяковіння колись в неї починала боліти голова, але не тепер. Це, мабуть, хороший знак, вирішила вона. Потрібно буде не забути розповісти про це Роджеру на завтрашньому сеансі.

Саллі хотіла, щоб щось трапилось, але знала, що краще взяти таксі та повернутися додому, до того, як щось трапиться. Раптом вона знову відчула напад депресії. Який сенс переживати цей фарс, якщо будь-яка дія паралізуватиме її нездатністю зробити вибір? З таким же успіхом вона могла б лежати мертвою, а не жити в цих муках. Могла б просто вискочити посеред вулиці та дозволити найближчій вантажівці прийняти останнє рішення за неї. Так чітко. Так легко. Так остаточно. Агов, стояти! Саллі осіклася. Вона підписала контракт про невчинення самогубства, хіба ні? Ні. То була якась інша жінка, в іншій країні, й між іншим, та шльондра вже померла.

Ой, до біса ці нарікання та самоаналіз. Вона хотіла чудово провести час. Потрахатись. А тоді вбити себе, якщо їй, чорт забирай, таке стрельне в голову. То було її тіло, її розум, її життя, й вона могла робити, що захоче з будь-якою частиною себе.

Стоячи біля алкогольної крамниці, вона краєм ока помітила пляшки з вином, і це нагадало їй про дещо. Саллі глянула на годинник — 23:55. Вона спитала літню жінку, який сьогодні день.

— П’ятниця, — відповіла та, обдарувавши її дивним поглядом.

А по п’ятницях професор Кірк Сілвермен влаштовував свої вечірки. Саме те, що їй треба. Одна з Кіркових божевільних ексцентричних вечірок, де, як вона чула, були бухло, і травка, і гарячі дискусії. Можливо, це допоможе їй зібратися докупи. Вона пригадала ціну входу та увійшла до крамниці за пляшечкою «Шаблі»[98]. Тоді, побачивши таксі з увімкнутими фарами, вилетіла на вулицю та зупинила його.

— Агов, леді! — гукнув водій. — Ви ледь не вбилися.

— У цьому і є смак життя, — засміялася вона. — Ріг Другої авеню та Блікер-стрит.

Саллі відкинулася на сидінні, задоволена тим, що знайшла дещо краще заняття на вечір, ніж самогубство.

То була тьмяно освітлена п’ятиповерхівка без ліфта, і Саллі довелося відсапуватися, доки піднялася до потрібної квартири. Двері були подряпані та оббиті біля замка, бо ними часто шарпали. На тому місці була прикручена сталева пластина, а блискучий циліндр самого замка виглядав новим-новісіньким. Вона натиснула на кнопку дзвінка. Через секунду почулося клацання вічка, а тоді звук, з яким забирали ланцюжок. Двері відчинились, і професор Кірк Сілвермен глянув на неї крізь свої товсті окуляри.

— Ноло-золотце, — сказав він. — Як чудово. Ти нарешті вирішила відвідати одну з моїх вечірок.

Він був одягнений в облягаючі джинси-кльош та грубо зв’язану білу водолазку.

— Мені було самотньо, а потім я згадала, що сьогодні п’ятниця, і подумала, що саме чудовий час дотриматися обіцянки.

— «Але я слова не порушу, ще довгі милі їхать мушу…»[99] — Він обвив рукою її талію та міцно обійняв, поки вони йшли довгим вузьким коридором.

Звуки розмов були затьмарені ритмічними звуками бонго.

— У нас сьогодні різношерста публіка, Ноло-золотце. Дехто тобі мав би видатися цікавим. Я познайомлю тебе з деякими людьми, а далі вже сама розбирайся.

— Знаю, це може звучати дещо дивно, Кірку, але я більше не використовую ім’я Нола-золотце.

Він здивовано витріщився на неї.

— Так? А як ти тепер себе називаєш?

— Нола — то було моє прізвисько. Надалі я б хотіла, щоб мене знали під іменем Саллі-золотце. Я пориваю зі своїм минулим.

— Саллі? Ніколи не думав про тебе, як про Саллі. Нола — це ж набагато цікавіше. Але це твоє ім’я, золотце. Саллі-золотце, як скажеш. Пориваєш з минулим? Вражаюче. Вражаюче. Можливо, з’явиться місце для куцого короткозорого професора економіки у твоєму вцілілому майбутньому?

— Чому б і ні? — сказала вона, сміючись. — Ти дивовижний чоловік.

Він вчепився в неї поглядом розмитих за товстелезними скельцями окулярів очей.

— Ти якось змінилася. Голос. Те, як ти тримаєшся. У тебе жвавіший сміх. Випромінюєш якийсь магнетизм.

— Закладаюся, що ти говориш таке всім самотнім бродяжкам, яких запрошуєш на свої п’ятничні вечори.

— Не всім. Тільки тим, у кому бачу духовну спорідненість. У тобі, Ноло-Саллі, є якась сила, що посилає дивні вібрації. Щось ховається під цією збруєю. Я володію масажною технікою, яка може проникнути крізь цей щит, і ти відчуєш полегшення, якого ще ніколи не відчувала.

Вона вже збиралася сказати, що залюбки погодиться на масаж, але він, мабуть, відчув її несподівану відразу, бо позадкував та відсунув розшиту бісером завісу, яка відділяла кухню від переповненої вітальні.

— Зараз немає часу на ці балачки, — сказав він. — Гарного тобі вечора. Дозволь познайомити тебе з Ейлін, яка пише чудові еротичні поезії.

Ейлін зміряла її поглядом, і Саллі одразу ж відчула ворожість з її боку. Вони обмінялися кількома фразами, й Саллі сказала, що йде взяти собі вина. Пароньки сиділи на диванчиках, що оточували кімнату, цілувалися та пестили одне одного, доки інші стояли поруч та вели приватні розмови. У далекому кінці кімнати молодий оголений до пояса чорношкірий чоловік м’яко вистукував у бонго, поки гурт захоплених жінок середнього віку сиділи навколо нього та погойдувалися у ритмі.

Саллі випила келих вина, тоді ще один і ще, а затим вчула запах травки й завзяте постукування бонго почало її захоплювати. Вона відчула поривання зірвати з себе одяг та кинутися в танець із чорним молодиком. Вона уявила себе з ним у джунглях, як вони танцюють, кусаються, злягаються, а тоді осіклась. «Расистка», — подумала Саллі.

У тьмяному світлі вона побачила навпроти когось знайомого. То була Сара Коломбо, яка сиділа на диванчику, а між її стегон лежала рука якогось чоловіка. Саллі не могла зрозуміти, чому це її розізлило, але в свідомості спалахнули слова обмін дружинами, й вона згадала, як Ларрі розповідав їй, що немає нічого поганого у тому, що жінка спатиме з керівником відділу продажів, якщо це допоможе її чоловікові просунутися по кар’єрних щаблях. Ця пропозиція налякала її, спричинила огиду. Саллі згадала, як відмовилася. Вони були на вечірці вдома у керівника з продажів. Ларрі з дружиною господаря кудись зникли. Саллі тоді дещо перебрала алкоголю, й керівник поклав її на диван, а тоді дуже швидко просунув свою руку їй між стегон, і не встигла вона відштовхнути його, як голову охопив біль, вона відключилася.

Лише тепер порожнеча в пам’яті заповнилась, і вона згадала решту вечора. То було так, ніби вуаль амнезії відсунулась, немов та розшита бісером завіса, і ось вона побачила себе, пристрасну, збуджену, з язиком у роті того чоловіка, а її таз хтиво випинався назустріч йому. Саллі не хотіла про це думати, але спогад ставав чіткішим, ніби пригаданий сон. Вона соромилась цього, та все одно ототожнювала себе з Сарою Коломбо там на дивані, з рукою того чоловіка у неї між ніг, де його пальці досліджували нові території.

Господи, що з нею сталося? Невже вона стала такою зіпсованою та збоченою? Саллі ніколи цього не робила. Тож як вона могла раптом так чітко все пригадати саме зараз? Історія, все думала вона. Це чиясь інша історія.

Вона випила ще бокал і подумала, чи не залишитися після вечірки з Кірком Сілверменом. Вона підвелася, щоб взяти ще бокал вина, але перечепилася.

Я підхопила її. То був найкращий момент, подумала я, поки вона п’яна, щоб мені вийти та трохи розім’ятися. Я відчула, що Джинкс також намагається протиснутись, але сказала їй: «Агов, зараз моя черга. Ти була на сцені, ледь не вбила нас і ще влаштувала свою оргію. Я побуду назовні та трохи повеселюся, якщо ти не проти». Я намагалася подолати її всіма своїми силами, й вона відступила.

Я повернулася на кухню та трохи почастувала (до біса ті калорії — я люблю пиво та сир). Там стояв якийсь гарний чоловік із поголеною головою та сережкою у вусі, який пускав мені бісиків, і я цього разу втішилась, що поблизу більше немає Белли, яка б уже спричинила проблеми. Вона б почала з ним загравати. Я просто ігнорувала його, й він нарешті відійшов із жінкою з довгим аж до самої дупи волоссям.

Я не алкоголічка, нічого такого, але час від часу люблю налигатись. У мене піднімається настрій, і я можу робити різні безглузді речі, які мені подобаються. Я походжала від однієї компанії людей до іншої, розмовляла та слухала, а тоді побачила, що Кірк спостерігає за мною.

— З тобою все гаразд, Саллі?

Я вже почала говорити йому, що я насправді Деррі, але подумала, що не варто його, бідолашного, ще більше заплутувати.

— У мене все чудово, відпад, краще не буває. У тебе тут гарна місцинка і чудова вечірка з усіма цими гарними дивакуватими людьми, й для мене велика честь бути тут, серед інтелек… інтелек… — Але я продовжувала гикати й так і не змогла доказати слово.

— Ходімо до мого кабінету, Саллі, подалі від натовпу, щоб ми могли трохи поговорити.

Проте я знала, що він хоче дечого більшого, ніж розмови. Я ж не ідіотка. Але він був такий куций, а за тими товстими окулярами очі здавалися такими сумними, що мені стало його шкода, і я погодилась. У заставленому книгами кабінеті в нього був диван, цілком очікувано. Чого я не сподівалася — це штукенції, яка стояла просто посеред кімнати й виглядала ніби телефонна будка, оббита свинцевими пластинами.

— А де телефон?

— Це не телефонна будка. Ти такого ніколи раніше не бачила?

— Що це? Якась сучасна скульптура?

— Це оргонна кабіна.

— На цьому можна грати музику? Де клавіші? Зіграй щось. А я підспіваю.

— Ти, мабуть, знайома з працями Вільгельма Райха, який відкрив оргон.

— Що? А, так. Звичайно. Там оргон, сям оргон.

Він виглядав здивованим.

— Ти змінюєшся лишень за якусь мить, Саллі-золотце. У тебе навіть голос інший.

— То все через бухло, — сказала я. — Впливає на різних людей по-різному.

— Ні, Саллі-золотце, тут щось більше. Навколо тебе зараз аура тепла. Сяйво, субстанція доброти.

— Ой Божечки, так видно, правда?

— Я дуже радий, що ти сьогодні прийшла. Я часто про тебе думаю.

— Розкажи мені про цю коробку оргону. Де вона виготовлена? Як вона працює?

— Великий Райх показав нам, що енергія лібідо зосереджена в електричній речовині під назвою оргон. Якщо ти стоїш всередині оргонної кабіни, захист дозволяє тобі концентрувати свою сексуальну силу.

— Ти жартуєш наді мною, так?

— Зайди всередину зі мною, Саллі.

Він повторив це, наче Шарль Буає[100], з тим глибоким французьким акцентом:

— Уфійди сі мною ф огґонну кабіну…

— Як на професора економіки в тебе аж забагато дивних історій та фокусів.

Він сумно на мене подивився.

— Коли ти невисокий та короткозорий, потрібно мати якісь фокуси, щоб приваблювати гарних жінок. Але, запевняю тебе, я маю вміння і таланти, від яких тобі ніколи не буде нудно… ти приваблюєш мене, Саллі-золотце. Пристрасно, глибоко. Я хочу обійняти тебе і…

— Ти збирався розповісти мені, як воно працює.

— Вона фокусує оргони та нарощує в тілі енергію, поки та не досягає чогось на кшталт критичної маси. Злиття, ніби у водневій бомбі. А тоді йде сексуальний вибух, не схожий на жодне відчуття, яке ти коли-небудь пізнавала, що й запускає ланцюгову реакцію оргазмів.

— Вибач, що запитала.

— Дозволь розділити її з тобою, Саллі.

Він вхопив мене і потягнув до оргонної коробки. З його барильцем там було досить тісно. Він обвив свої ноги навколо моєї та почав тертися об мене.

— Кірку, припини.

— Оргони наростають.

Він вчепився в мене, пихкаючи на моїй нозі, ніби жирне щеня, і я не могла від нього викрутитись. Я не знала, що робити. Могла просто дати йому продовжити нарощувати свої оргони, але почала хвилюватися за ядерний вибух. Я подумала, що мені краще сховатися в протирадіаційне укриття.

Але Джинкс цього вистачило. Вона відіпхнула його ліктем, і не встигла я оговтатись, як вона викинула Кірка геть із оргонної коробки та перекинула те довбане одоробло на бік.

У його очах блищали сльози.

— Не варто було цього робити, Саллі.

— Сраний ти сучий сину, дегенерате малий, тішся, що я тобі яйця не відірвала.

Він кілька разів роззявив та стулив писок, пожовуючи повітря, й я могла вгадати, про що він думає. Джинкс вилетіла з квартири, розпихаючи всіх зі свого шляху, залишивши вервечку вражених поглядів та роззявлених ротів. Думаю, Саллі-золотце ще не скоро стане бажаною гостею на якійсь із Кіркових п’ятничних вечірок.

Джинкс збігла вниз п’ятьма сходовими майданчиками, перестрибуючи по дві сходинки, і кілька разів мало не впала, але встигла обпертись об стіну. Вона вилетіла на вулицю, намагаючись зорієнтуватися. Коли зрозуміла, що опинилася на розі Блікер-стрит та Другої авеню, вона подумала про таксі, але відкинула цю ідею та пішла вулицями в пошуках незамкненої машини. Джинкс знайшла таку біля Астор Плейс і за кілька секунд завела її. Зі скрипом шин машина з’їхала з тротуару.

Я знала, що вона планує. Ми з Джинкс багато вже говорили про це злиття, й вона повторювала, що нізащо не дасть із собою таке зробити. «Спочатку я вб’ю того психіатра, — казала вона. — Богом клянусь. І тоді все буде так само, як до того, як він з’явився».

А коли вона клянеться, я сприймаю це серйозно. Джинкс завжди дотримується слова. Вона збиралася відкопати схований пістолет. Думала про те, щоб тримати контроль цілу ніч, аж до сеансу, що був назначений на дев’яту ранку. Тоді вона увійде в кабінет Роджера з пістолетом у сумочці та виконає свою обіцянку. Я знову спробувала вибратись, але хоча я й знала, що вона планує, не могла знайти щілину, щоб вийти назовні.

Пістолет, пригадала Джинкс, закопаний на задньому дворі біля телефонного стовпа. Вона думала про це всю дорогу до житлових кварталів і встигла натиснути на гальма, коли ледь не проїхала на червоне світло. Не можна, щоб її зараз зупиняли чи відвозили кудись на краденій машині. Попереду ще робота. Вибиратися назовні ставало все важче, тож варто було використовувати час з користю за кожної нагоди. Вона вела повільно, опираючись імпульсу натиснути педаль газу аж до підлоги.

Я намагалася вийти, але Джинкс заблокувала всі шпарини. І я ніяк не могла викликати у неї головний біль. Єдиним способом пройти повз неї та перебрати контроль — було почекати, доки Джинкс втомиться від виливання свого гніву та злоби. Тоді вона могла б знесилитися. Та вона зосередилась на тому, щоб такого не сталося, аж поки не вб’є Роджера. Я намагалася поспілкуватися з нею дорогою до квартири, надокучаючи їй у свідомості думками, що нам потрібно поговорити. Можливо, тому що Джинкс переповнював гнів, або через те, що вона насолоджувалася прохолодною, мрячною погодою, вона дозволила мені зв’язатися з нею.

— То як, поїхали додому і в люлю? — сказала я.

— Ні, поки психіатр не помре.

— Але чому?

— Тому що він такий же, як і всі інші мудаки. Намагається знищити мене і тебе, як зробив це з Нолою та Беллою. Але знаєш ще що?… Він збирається загорнути нас всіх в одну гарненьку жіночу упаковку, а потім використати її.

— Я не проти, — сказала я.

— Що ж, а я не дозволю жодному мужику пхатися до мене своїми руками.

— Він не якийсь там звичайний мужик. Він — щиросердечний. І Белла клеїлась до нього, і третя Саллі вішалась, але він опирався. Хіба це не доводить, що він інший?

— Це тільки доводить, що він вичікує слушного моменту, доки й ти не зіллєшся з Саллі. Це ти його цікавиш. Але я не дозволю цьому статися. Я не пожертвую своєю свободою, щоб служити Саллі.

— Тоді нам доведеться заплатити сповна.

— Завжди доводиться платити.

— Послухай, Роджер мені не байдужий, — сказала я.

— Це твоя проблема.

— Твоя також. Без моєї допомоги — ти відірвана від усіх. Ти взагалі не маєш уявлення, про що думає Саллі чи що робить. Хоча зараз ти і можеш з нею трішки спілкуватися, але пам’ятаєш лише окремі невеличкі шматочки, коли ти не назовні. Ти знаєш, що з тобою зроблять, якщо ти вб’єш його?

— Я не боюся померти.

— Але ти не помреш. Вони помістять тебе в гамівну сорочку та запроторять кудись далеко, тож свободи не буде ні для кого. І все, що ти зможеш зробити зі своїми ненавистю та злобою, — це битися своєю нечутливою головою об гумові стіни.

Це її зачепило. Джинкс уявляла собі те, що я говорила, але це тільки більше її розізлило, тож вона відгородилася від мене та щосили натиснула на газ. Я подумала, що зараз вона точно нас знищить. Але цього не сталося. Джинкс збіса гарно вміла водити машину.

— Чому ти так ненавидиш чоловіків? — спитала я її.

— Бо вони порушують обіцянки.

— Це ти про кого?

Я знала, кого вона мала на увазі, але подумала, якщо підтримуватиму з нею розмову, то можу заскочити її зненацька та вийти назовні.

— Ларрі.

— Він був чоловіком Саллі, не твоїм.

— Можливо.

— То що ти хочеш цим сказати?

— Він благав Саллі відшмагати його, але вона не могла цього зробити.

— А, ти про це… Я не звертала уваги. Мене не надто цікавлять різні сексуальні витівки.

— Що ж, ми з ним чудово поладнали. Тоді я відчувала щось бодай трішки схоже на любов до чоловіка, і він говорив, що ніколи не захоче іншої. Це мені він подарував ту срібну брошку в формі летючої рибки.

— То й що?

— Я дізналася, що він залицявся до іншої жінки. — Вона проїхала на червоне.

— Яка різниця, Господи. Він зрадив Саллі, не тебе. Він не міг знати, що то була ти. Він просто не міг зрозуміти, що означали ті зміни настрою.

— Я думала, ми з ним друзі, приятелі. А тоді дізналася про Беллу, що вона виходила та спала з ним, й насправді він піклувався про неї, а не про мене. І це було боляче. Дуже боляче.

— Ти не відчуваєш болю.

— Ти мелеш дурниці, Деррі. Я, можливо, не відчуваю фізичного болю, але серце у мене болить за десятьох. Я страждаю від таких мук, що єдине чого хочу — це завдавати болю іншим. Коли він затіяв той обмін дружинами, у мене боліло так, що це просто не можливо собі уявити.

Звісно, Джинкс мала рацію. Я усвідомлювала, як вона постійно страждала. Не пам’ятаю, щоб хоч раз за весь час, що я її знаю, вона була щасливою. Це просто несправедливо, що мені в житті випадає так багато щастя та веселощів, а вона повинна існувати з такими стражданнями. Джинкс зупинилася на наступному світлофорі, одна нога на гальмівній педалі, друга — на газі. Коли загорілося зелене світло, машина завищала та рвонула вперед.

— Мені шкода, Джинкс. Якби я могла, я б час від часу мінялася з тобою місцями та віддавала частину свого щастя.

— Ой, заткнися. Ти така добродушна, що мене геть ригати тягне.

— Добре, але ти не така вже й погана, як усі кажуть. Ти робиш все це, бо сама страждаєш. Але, скривдивши Роджера, ти не зупиниш ці страждання.

— Можливо, зупиню. Якщо він помре, Саллі знову розщепиться, Нола з Беллою виберуться, і все стане так, як і було.

— Немає більше Ноли та Белли. Я шукала їх і не знайшла, повір мені — вони зникли.

— Куди ж вони могли подітися?

— Мені хочеться вірити, що вони потрапили на веселку, — сказала я.

— Га?

— Ти ніколи не бачила Джуді Гарленд із «Чарівника країни Оз»? Я завжди хотіла туди потрапити, кудись над веселкою, де хтось міг би нам допомогти та дати те, чого нам не вистачає. У моїх мріях я бачу себе на її місці, та замість собаки я отримала кота й свої багряні черевички, і ми всі вп’ятьох прямуємо кудись понад веселкою.

— Господи, — промовила вона. — Ти таки дурнувата.

— Мені просто хочеться думати, що одного дня я стану справжньою людиною, матиму кого любити і про кого піклуватись. Я досі замислююся над тим… що ж трапилося з Сіндереллою?

— Вона здохла, ти сама це знаєш, — відрізала Джинкс.

— Коти мають дев’ять життів.

— Вона здохла й згнила.

— У неї залишилось ще вісім життів. Одного дня я її знайду.

Деякий час ми їхали в тиші. Джинкс думала про пістолет, а я все намагалася вигадати спосіб, як не дати їй вбити Роджера.

— Я сподіваюся, ти не збираєшся відкопувати пістолет у гарній новій сукні Саллі, — сказала я. — Наполягаю на тому, щоб ти була обережна й не замастила її.

– Іди до біса! — Вона покинула машину за квартал від квартири та попрямувала просто за пістолетом.

Була п’ята ранку.

Пістолет лежав на місці. Ніхто його не знайшов. Я проклинала себе за те, що раніше не викопала та не позбулася його. Я мусила щось вигадати.

— Не хочу, щоб ти забруднила сукню Саллі, — попросила я.

— Залиш мене в спокої! — закричала Джинкс та витерла брудні руки об сукню. — Отак. Тепер її срана сукня брудна. Якщо хоч словом про це ще заїкнешся, я порву її на шматочки.

Я відчула полегшення. Тепер Джинкс доведеться повернутися в квартиру та переодягнутися. Коли ми зайшли до помешкання, я запропонувала випити, але вона відмовилася. Вона просто сіла та дивилася крізь вікно, чекаючи на світанок. Схід сонця був надзвичайно красивим. О сьомій тридцять вона підвелася, щоб переодягнутися. Я була впевнена, що вона вдягне свій улюблений чорний костюм. Так вона й зробила. І срібну брошку-летючу рибку. Принаймні тепер Меґґі та Роджер здогадаються, що то не я чи Саллі.

Джинкс спочатку збиралася взяти крадену машину, та потім зрозуміла, що поліція може її вже шукати, тому вирішила поїхати на таксі. Тепер я сиділа тихо, сподіваючись, що вона про мене забуде, й, можливо, мені пощастить заскочити її зненацька. Я знову й знову намагалася вийти, але вона так заповнила простір ненавистю, що пробитися було неможливо.

Я б могла попередити Роджера, якби дісталася до телефону. Та вона не збиралася дозволити мені застерегти його.

Якщо вона вб’є Роджера, Саллі розділиться, й Нола вб’є себе. Я збиралася сказати це Джинкс, але це б її не зупинило. Їй було наплювати, житиме вона або помре. Що ж, якщо загине Роджер, мені теж буде однаково. Це буде кінцем для нас п’ятьох. Це моя провина. Якби я не вилізла на вечірці, Джинкс не вдалося б вибратися.

Вона проїхала ліфтом до його кабінету й сказала Меґґі, що прийшла на свій сеанс о дев’ятій. Я побачила за стривоженим обличчям Меґґі, що вона здогадалася, перед нею — Джинкс. Вони з Роджером знали, що лише Джинкс носить чорне, а ще були в курсі щодо брошки-летючої рибки, і я сподівалася, що вони дізнаються про наближення небезпеки. Але Меґґі кивнула, натиснула на кнопку внутрішнього зв’язку та повідомила Роджера, що тут Саллі Портер, а я намагалася закричати: «Це не Саллі. Це Джинкс, і вона збирається його вбити». Та жодного слова не зірвалося з вуст. Я не могла контролювати ні свої руки, ні ноги, ні голос. Могла тільки безпорадно дивитися, як вона відчиняє двері та заходить всередину.

Роджер відреагував на чорний костюм та брошку. Він глянув їй у вічі несхвально. Отже, він знав. Та не міг навіть усвідомити, що саме лежить у неї в сумочці. Я спробувала шарпнути її руку, щоб сумочка впала на підлогу, але намарно. Я була безпорадним свідком.

— Заходь та сідай, — сказав він.

Джинкс проігнорувала те крісло, на яке він вказав, сіла на стілець перед його столом та поклала сумочку на коліна. Вона не вчинить це одразу, подумала я. Спочатку вона з ним пограється. Джинкс хотіла побачити на його обличчі спочатку здивування, а потім страх.

— Як твої справи? — запитав він.

Вона крутила в руках застібку від сумочки.

— Я радий, що ти вирішила заскочити та поговорити, Джинкс. Багато про тебе думав.

Її роздратувало те, що він упізнав її. Вона перестала грати.

— Я не вірю тобі. Тобі на мене плювати. Я збіса краще знаю, що ти там собі плануєш.

— Можеш зі мною поділитися?

— Ой блядь! Ти не сприймеш правду, якщо я це зроблю.

— Дай мені шанс, — сказав він. — Скажи мені, що думаєш, а я скажу, чи ти маєш рацію.

— Гаразд. Ти збираєшся об’єднати Деррі та створити четверту Саллі. І тоді я буду замкнена назавжди, як одна з тих загублених душ в… — як називається те місце, куди потрапляють втрачені душі нехрещених дітей?

— Лімб?

— Так. Коли всі об’єднаються, і Саллі стане сильною, я назавжди залишуся в Лімбі. І я не маю наміру тобі це дозволити.

— А що, коли я скажу тобі, що сам поки нічого конкретного не запланував щодо тебе, що вирішив не поспішати з рішенням і міркую над можливістю приєднати тебе останньою?

— Я тобі не повірю. Я тобі аніскілечки не подобаюсь. Я — паршива вівця, яку всі б хотіли ігнорувати. Скелет у шафі, який ти хочеш замкнути та викинути ключ. Мені стільки разів за життя завдавали болю, що всередині залишилася лише ненависть, а ти не хочеш бачити цього у своїй чудовій новій Саллі.

— Це неправда.

— Ти брешеш. Звісно, Деррі — частина плану. Ти додаси її щастя та добродушність до холоднокровної розумної секс-машини, яку сам створив, і на цьому зупинишся. Ти не будеш псувати собі ідеальну жінку.

— Не заперечуватиму, що міркую над цим час від часу.

Вона здивувалася, що він це визнав.

— Але, — продовжив він, — як психіатр я мусив відкинути цю ідею.

— Лайно собаче. — Вона підвелась та позадкувала від нього.

— Вислухай мене. Будь-який психіатр знає, що всі люди мають у собі гнів та ненависть. Ми ігноруємо це внутрішнє зло собі ж на шкоду. Ми дізналися, що насправді не в змозі позбутися агресивних почуттів, приховуючи та замикаючи їх у шафі, як ти кажеш, — те, що ми називаємо «витісненням у несвідоме». Вони завжди повертаються, щоб переслідувати нас. Наше завдання — винести ці почуття, народженні від болю та злості, знову на видноту. Тоді вони не мучитимуть та не знищуватимуть все.

— Я не вважаю тебе злом, — сказав він. — Я вважаю тебе жінкою, яка страждала стільки, скільки звичайна людина не може витримати. Усе своє свідоме життя ти служила вмістищем емоційного болю та смутку, з якими інші не могли впоратися. Тепер настав час надати їх для цілісної Саллі. Тому, що ти не можеш подолати самотужки, можна дати раду, якщо розділити між вами п’ятьма.

— Боже, ти язиком гарно плетеш, та я тобі не вірю.

Джинкс розкрила сумочку та запхала в неї руку. Вона відчула в долоні метал рукоятки, вказівний палець торкнувся гачка й вона витягла пістолет, знімаючи з запобіжника.

Роджер глянув на пістолет. Я з усієї сили закричала та покликала Помічника, щоб той допоміг мені опустити руку Джинкс. Я кричала, доки мені не здалося, що мій розум вибухне. Джинкс щось відчула. Вона завагалась та дотулилася вільною рукою до голови від здивування.

— У мене болить голова.

— Ти відчуваєш цей біль? — запитав Роджер.

Я продовжувала на неї кричати. Кричати… кричати… кричати… Відчула, як вона трішечки ослабла. Джинкс намагалася натиснути на гачок, але головний біль скував її та спаралізував руку. Я повільно відвела пістолет від Роджера, поки він не націлився на мене саму. Вона витріщилася на нього, не вірячи, що рука рухається супроти її волі.

— Не зупиняй мене, Деррі! — прогарчала вона. — Дай мені!.. Дай мені!..

— Джинкс! — закричав Роджер. — Він знає, що у темряві…

Та було надто пізно. Її палець смикнувся, ми обоє почули вибух, я відчула гострий біль, в спалаху світла все затихло, і я опинилася над веселкою.

Чотирнадцять

Коли Саллі розплющила очі, то зрозуміла, що лежить на якомусь дивані та відчуває себе гидко. Вона повернула голову і побачила Роджера та Меґґі, які знервовано за нею спостерігали.

Вона спробувала звестися на ноги.

— Роджере, що сталося? Я була на вечірці й…

— Не намагайся підводитися, — сказав він. — Ти поранена. Не дуже серйозно, але втратила трохи крові.

Тоді вона побачила чорний костюм.

— О Господи… То була Джинкс!

— Зараз вже все гаразд.

— Що вона зробила?

Саллі побачила, як він зблід.

— Джинкс не змогла скоїти те, що збиралася. Вона націлила на мене пістолет, але, я думаю, якимсь чином втрутилася Деррі та повернула пістолет на себе. Важливо те, що в цей момент Джинкс уперше відчула біль.

Саллі знову завалилася на подушку. Її праве плече оніміло.

— Що ж мені робити? Якщо Джинкс має змогу виходити та творити такі речі, я ніколи не зможу жити нормальним життям. Вона могла так само і вбити мене.

— То була моя провина, Саллі, не твоя. Якби я тебе приспав минулої ночі і не дав тобі проводити час на свій розсуд, Джинкс би не вийшла. Я ледь не втратив тебе. Нам потрібно рухатися швидше. Вона вийшла не через тебе, я певен. Вона з’явилася через Деррі. Якщо ми перекриємо останній аварійний люк, об’єднавши тебе з Деррі, думаю, ти станеш достатньо сильною, щоб приборкати Джинкс.

— Але якщо й це не спрацює?

— Тоді буде час спробувати щось інше. Я вважаю, що Джинкс після такого емоційного сплеску деякий час не показуватиметься.

— Під «чимось іншим» ти маєш на увазі й злиття з Джинкс також, правда?

— Як останній крок — якщо це буде необхідно. Якщо ми виведемо її жорстокі імпульси на світло разом із твоїми іншими почуттями, думками та емоціями, нам, можливо, пощастить взяти під контроль її злість та агресію, але це буде останньою відчайдушною авантюрою. Також потрібно буде, щоб вона на це погодилася.

— Ти хочеш, щоб її злоба стала частиною мене?

— Немає значення, чого хочу я, — сказав він.

— Для мене — має.

— Вирішимо це після того, як дамо можливість емоційності Деррі стати частиною твоєї нової особистості. Я хочу, щоб ти повернулася додому та обдумала це. Поговори з Деррі. Переспи з цією думкою. Якщо твоя відповідь буде позитивною — і ви обоє погодитеся — ми зробимо це завтра. Я скажу Меґґі, щоб призначила позачерговий сеанс.

Тоді Роджер сказав, що хоче поговорити зі мною й викликав мене назовні. Я здивувалася та втішилася, тому що мені не терпілося розповісти йому, що трапилося.

— Привіт, Роджере, — сказала я. — Рада, що їй не вдалося дістати мого улюбленого лікаря.

— Ти якось зупинила її, так?

— Не думала, що мені вдасться. Джинкс стала набагато сильнішою.

— Я не знав цього, — сказав він. — Це все змінює.

Я розповіла йому, що відбулося після того, як він залишив Саллі, як вона пішла на вечірку, і я вийшла, щоб трішки повеселитися, й що сталося, коли Джинкс перебрала контроль на себе.

— Ти знаєш, чому я викликав тебе саме зараз, Деррі?

— Бо ти нарешті вирішив, що не можеш без мене жити?

Він засміявся та взяв мене за руку. Я стиснула його долоню, щоб він не зміг її забрати.

— Ти знаєш, що я сказав Саллі.

— Я поки не готова йти, Роджере. Я ще така молода. Я хочу ще кілька років побути собою.

— Часу немає, Деррі. Джинкс нестабільна, та й ти сама кажеш, що вона сильнішає. Ми повинні все виправити, щоб у неї не було можливості повторити те, що вона зробила сьогодні вранці.

— Мені страшно, Роджере.

— Тобі немає чого боятися.

— Але я тобі потрібна. Ти сам говорив.

— Настав час відмовитися від цього. Ми маємо зробити Саллі сильнішою та розірвати зв’язок із Джинкс.

— Це означає, що я більше не буду «слідопиткою» і не знатиму, що діється в мізках інших?

— Не буде більше інших. Це буде твій розум. Ти будеш Саллі замість того, щоб залишатися її окремою частиною. Ти будеш цілісною та повноцінною, як ти завжди й хотіла.

— Я просто не можу уявити себе розумною. Завжди, коли люди намагаються поговорити зі мною про серйозні речі, про те, що відбувається у світі, чи про мистецтво, чи про культуру, я тільки по-дурному віджартовуюся, щоб вони не здогадувались, яка я тупа.

— Ти не дурна, й тобі більше не доведеться такого робити, Деррі. Ти знатимеш все, чого навчилися Нола, Белла та Саллі. Ці знання стануть твоїми.

— Я завжди боялася сексу. Те, як я блазнюю, лише прикриття.

— Секс стане звичною частиною твого життя.

— Я ніколи не плакала, Роджере. Я ніколи не відчувала справжнього суму, як інші люди. Я бачила, якою нещасною була Саллі усе своє життя, як вона постійно ревіла, і я казала, що то, мабуть, гірше за смерть. Я ніколи не хотіла цього, Роджере.

— Але це й означає бути цілісною особистістю. Тут дещо більше, ніж тільки радість та свято. Життя означає різні емоції, відповідальність, глибока прихильність, злети та падіння. У нашому житті ми всі залишаємося без близьких людей, і від цього сумуємо. Я мушу допомогти тобі стати достатньо сильною, щоб триматися за життя та не соромитися сліз. Люди народжуються з плачем.

— Я теж так народилася?

— Ну ж бо, дізнаємось, як ти народилася.

— Я боюся.

— Я також, але ти не будеш сама. Готова?

— Так. Але тримай мене за руку, Роджере. І не відпускай.

Я побачила, як його очі заблищали від сліз. Він стиснув мою руку і промовив придушеним голосом:

— Він знає, що у темряві…

Я випливла з себе. Чула, як його голос долинав здалеку:

— Ми повертаємося у період, коли ти народилася, Деррі. Раніше був час, коли існували тільки Саллі та Джинкс, а тоді щось трапилося, що від’єднало тебе як окрему особистість. Коли я порахую до трьох, ти переживеш той день, виставляючи на світло ті самі емоції. І ти й Саллі знатимете, як ти з’явилася.

Я вийшла з темряви крізь хмари та морок у дощ, блукаючи вулицями в пошуку Сіндерелли. І пригадала, що це відбулося у Великодню неділю, а Саллі тоді було десять років. Я ще не народилася. Це сталося три дні потому, але крізь пам’ять Джинкс я знала, як це було, і розповіла Роджеру.

За кілька місяців до того Саллі знайшла маленьку скалічену кішечку й назвала її Сіндереллою, бо в неї не було однієї лапки. Саллі казала, що то вона загубила один черевичок на балу й чекала свого принца, який знайде її та поверне взуття. Вона завжди розігравала казки, які Оскар колись розповідав їй на ніч, і «Попелюшка» була однією з улюблених історій. Та це вона вперше мала справжнього домашнього улюбленця, який би їй підігрував, тож вмовила маму дозволити залишити кошеня, хоча Фред і був проти.

Саллі приносила їй молоко та залишки їжі, й уявляла, що Фред — злий вітчим, який тримав Сіндереллу в глибокому брудному погребі й не випускав погуляти та веселитися.

Вона любила притуляти Сіндереллу до себе, відчувати, як вона муркоче їй біля щоки, як м’яка шерсть лоскоче їй ніс. А Сіндерелла підбігала до неї та терлася спиною між ніг.

Вони з Сіндереллою бавилися разом, коли мама з вітчимом замикали їх самих вдома. Вона розказувала кошеняті про свої проблеми, а Сіндерелла уважно слухала та муркотіла, щоб показати, що розуміє, як погано люди ставляться до Саллі.

Тими днями Саллі вважала себе дуже забудькуватою дівчинкою. Вона заперечувала, що робила погані речі, а мама та злий вітчим карали її, називали жахливою брехухою та замикали у кімнаті чи комірчині. Тоді Саллі уявляла собі, що насправді вона принцеса, а її справжній батько був королем, який мандрував королівством в одязі поштаря, і він тимчасово залишив її зі слугою на ім’я Вів’єн. Одного дня, якщо вона дуже добре себе поводитиме, король Оскар повернеться та забере її. Однак доки вона робить всі ці погані речі, яких зовсім не пам’ятає, мусить сидіти тут, у комірчині. Було зрозуміло, розповідала вона Сіндереллі, що зла відьма наклала на неї магічне прокляття, яке змушувало її забувати і втрачати час. Все, що Саллі треба було робити, це чекати короля Оскара, який повернеться та забере її у свою магічну поштову сумку, й тоді вона зможе знову стати принцесою. Але вона мусить припинити робити погані речі. Звісно, тоді вона не знала — ніхто не знав — що всі ті речі робила маленька зла дівчинка на ймення Джинкс.

Я не знала, звідки з’явилася Джинкс. Вона мені ніколи не розповідала. Але пізніше вона розказала мені, що завжди, коли Саллі шмагали, дівчинка відключалася, і покарання приймала Джинкс. Саллі не знала, чому так відбувалося, але могла вмить змінитися й не відчувати болю. Вона навіть не пам’ятала, як її били. Пізніше Саллі помічала пекучі червоні рубці від ременя у себе на руках та ногах. Дівчинка замислювалася, звідки вони з’явилися. Саллі думала, чи зі всіма траплялися такі магічні речі?

Виходячи з того, як я можу скласти докупи спогади Саллі та Джинкс, Саллі пішла до церкви з Фредом тієї сонячної Великодньої неділі, поки мама відвідувала бабусю в лікарні.

Саллі так вразила історія Воскресіння, що вона всю службу просиділа з роззявленим ротом, а Фред мусив штурхати її, щоб вона його стулила. Коли проповідь закінчилась і вони вийшли, Фред на голову бігом насунув свій твідовий кашкет. Він завжди носив його зсунутим на правий бік, щоб приховати вм’ятину в своєму лисому черепі.

— Це правда, — спитала вона, — про Воскресіння?

— Звісно ж, правда. Ти ж не думаєш, що отець Андерсон проповідуватиме брехню, правда? Це Євангеліє.

Усю дорогу в машині додому вона думала про те, як людина може померти, а потім повернутися живою. То було ніби в казках.

— А це правда — спитала вона, — що в Судний день всі мертві відродяться до життя?

— Звісно, — сказав він. — Ми в це віримо і, якщо ти не безбожниця якась, то також маєш вірити.

Вона кивнула. Виходить, у світі таки існувала магія.

Пізніше вона розмовляла про це з Сіндереллою, коли Фред вийшов із хати. Він переодягнувся у свій робочий одяг, але на голові все ще був твідовий кашкет, зсунутий на праве око. Він збирався підгорнути та удобрити ґрунт у садку. Вона помітила: щойно він почав працювати з лопатою, його обличчя розчервонілося, тому, коли він сміявся своїм ротом з прогалинами між зубами, то був схожий на гелловінський гарбуз на палиці.

— Розмовляєш зі своїм кошеням про проповідь, ге?

— Це ж так неймовірно.

— Отаке воно, чудо Воскресіння. Ти хороша католичка, як і твоя мама, правда?

Вона кивнула.

– І ти віриш в чудасії, правда?

— Думаю, так.

— Тобто, як це думаєш? Ти або віриш, або не віриш, і якщо ти не віриш, то потрафиш прямісінько до пекла, коли помреш, і більше ти не воскреснеш.

Це злякало Саллі, тож вона сказала:

— Я вірю. Вірю. — Вона не те щоби вірила Фреду, але якщо так було сказано в Біблії й так говорив священик, то це, мабуть, правда.

— Що ж, — сказав він, — ти хочеш побачити, як відбувається воскресіння на власні очі?

Вона витріщилась на нього зі здивуванням.

— Ну, знаєш, таке частенько трапляється з котами.

— Як це так?

— Ти хіба не чула, що коти мають по дев’ять життів?

Саллі кивнула. Фред повернув до неї розгорнуті долоні.

— Ну, те воно й означає. Саме так Господь показує нам чудо просто тут, на землі. Хочеш подивитися, правда?

Вона кивнула.

— Що ж. Давай сюди Сіндереллу і ми влаштуємо чудо воскресіння просто в тебе на очах, а коли вона відродиться, лапка в неї відросте і буде знову нова-новісінька. Сама побачиш.

Вона не була впевнена, що Фред збирається зробити, але міцно обняла Сіндереллу та потерлася обличчям об її шерсть.

— Ми самі побачимо, Сіндерелло. Дива та магія бувають насправді, й ми подивимося на Воскресіння.

— Але мамі не розповідай. Нехай для неї то буде несподіванкою, коли вона побачить Сіндереллу з новенькою лапкою.

Фред викопав яму на околиці саду біля паркана, а тоді відклав лопату та взяв камінь.

— Тепер Сіндерелла буде точно як Ісус у Великодню неділю.

— Як так?

— Ну, вона пожертвує одним зі своїх дев’яти життів для всіх нас, як це зробив Господь Бог. Вона помре, ми закопаємо її, а тоді вона воскресне і буде як новенька.

Саллі лякало слово помре, але разом із тим їй було цікаво. Вона ніколи не бачила смерті. І намагалася уявити, як це, коли повертаєшся з того світу.

— Ти впевнений, що у неї буде нова лапка?

— Ну звичайно. Ти ж не думаєш, що Бог воскресив би когось без якоїсь частинки тіла, правда? У Біблії сказано, що в Судний день ми станемо цілісними, і немічні зціляться, ну й так далі. Вона буде як новенька, бігатиме та гратиметься, як звичайне мале кошеня. Ти ж не заборониш її природне право бути цілою та здоровою кішкою, правда?

Саллі погодилася, що це було б дуже егоїстично з її боку. Фред подав їй камінь.

— Ось. Господь говорив, щоб його церкву збудували з каменю[101].

— Що мені робити?

— Просто кілька разів гарненько та міцно вдар її по голові. І вона засне. Потім ми поховаємо її в цій ямі, а тоді вона воскресне. Ти все сама побачиш та зрозумієш, яка була суть проповіді. Їй зовсім не болітиме.

Саллі зволікала.

— Це буде наче Спляча Красуня в одній із тих казок, що ти їй розповідаєш перед сном. Пам’ятаєш? Вона вколює пальчик, з’являється кров, але їй не болить, а тоді вона знову прокидається та оживає. Тому, нумо, стукни її, — сказав він, — або я сам це зроблю.

Тому вона взяла камінь та сказала:

— Бувай, Сіндерелло. Коли ти воскреснеш, у тебе будуть всі лапки. — Саллі з усією силою опустила камінь Сіндереллі на голову. Вона почула пронизливий крик й у ту ж мить побачила пробитий череп та кров на білій шерсті.

— Кров! — видихнула вона.

— Звісно, — сказав Фред. — Я ж казав, що так буде. Ти що, не бачила зображень нашого Ісуса на хресті, з цвяхами в долонях та кров’ю на тілі? Мусить бути кров для воскресіння, щоб вона омилася кров’ю ягняти. Кров приносить магію.

— А коли вона воскресне?

— Спочатку ми її поховаємо.

Він кинув Сіндереллу в яму та накрив зверху землею, сильно приплескуючи. Тоді знайшов велику каменюку та поклав зверху на могилу.

— Як вона звідти вибереться?

— Так само, як і Господь.

– І скільки чекати?

Він поставив лопату назад у сарай, а тоді повернувся до будинку, гукаючи їй через плече:

– Ісусові три дні знадобилося. Думаю, стільки зазвичай і треба. Або так, або поки її хтось не поцілує. Ти просто наглядай за могилкою, і не забудь покликати мене, коли камінь почне рухатись. Я хочу бути поблизу, коли ти побачиш, як вона воскресне і буде як новенька. А коли мама прийде, не розповідай їй, що ми зробили. Ми ж хочемо влаштувати їй несподіванку з новою лапкою Сіндерелли і так далі. Просто скажи, що вона померла, і ми її поховали. Ото й усе.

Саллі пильнувала за могилою, доки зовсім не стемніло й мама змусила її зайти в дім.

— Я не розумію, як це трапилося, — сказала мама.

Фред озвався з-за газети.

— Ну, Вів, я сам був у шоці. Саллі просто взяла та й прибила те мале кошеня каменюкою. Взяла та й пробила їй голову.

Саллі вже розтулила рота, щоб заперечити, розповісти, що то він їй сказав, але Фред знову заговорив:

— Знаєш, те дитинча робить різні злі речі та бреше, а потім вдає, що не пам’ятає нічого. Я на власні очі все теє видів і закопав її на задньому дворі.

Саллі відправили спати, але вона не могла заснути, намагаючись зрозуміти, чому Фред розказав цю історію таким чином. Можливо, щоб це було ще більшим сюрпризом, коли Сіндерелла оживе своїм другим життям, нова та здорова. Її мама буде вражена, правда?

Наступного дня в школі вона не могла зосередитись і вчителька насварила її за те, що ловила ґав. Після школи вона повернулася на задній двір, сіла та наглядала за могилою, поки мама не повернулася та не прикрикнула на неї за те, що вона така злобна дитина й творить такі жахливі речі.

— Почекай до завтра, — сказала Саллі матері. — Ти будеш здивована.

Вів’єн похитала головою та сказала, що Саллі з кожним днем стає все скаженішою.

Наступного дня йшов дощ. Учителька в школі дозволила їм малювати. Дівчинка намалювала Сіндереллу з усіма чотирма лапками, але один однокласник сказав, що малюнок неправильний, бо насправді у Сіндерелли не було лівої передньої лапи.

Саллі пояснила, що на малюнку вона зобразила, як Сіндерелла виглядатиме, коли воскресне, бо використала тільки одне зі своїх дев’яти життів та переродиться зі всіма чотирма лапками…

Якась інша дитина сказала, що у котів насправді немає дев’яти життів. Вони почали сваритися, поки вчителька нарешті не припинила їхню суперечку та не сказала:

— Саллі, я мушу погодитися з Ненсі. Це фантазерство — як Санта Клаус або Зубна Фея — а ви вже достатньо дорослі, щоб знати, що в реальному житті…

Саллі витріщилася на неї.

— А як щодо Біблії? Як щодо того, що Христос воскрес у Великодню неділю? Це теж фантазії?

— Ти запитуєш, у що я вірю?

Саллі кивнула, а її очі наливалися слізьми.

— Особисто я не вірю у Воскресіння, Саллі. Ті, хто мають віру, вірять. Хто не має, вважають, що це чудова казка, яка допомагає нам прийняти смерть.

Губи Саллі затремтіли. Вона окинула всіх навколо диким поглядом.

— Ви брешете. Ви всі брешете. Сіндерелла переродиться. Сьогодні її воскресіння. Я йду додому і подивлюся, як вона вилазить зі своєї могили.

— Саллі, зажди!

Але вона покинула свої книжки та светр на парті, й не встигла вчителька її зупинити, як Саллі вибігла з класу, а потім на вулицю.

Хоча додому було приблизно милю, вона пробігла, відсапуючись, всю дорогу під дощем. Вона думала, що груди розірвуться, але зупинитися не могла. Мусила дістатися туди. Мусила побачити все сама.

Коли вона дісталася до заднього двору, над очима звисало її мокре волосся, а тіло трусилося. Вона витріщилася на камінь. Та він не рухався. Пройшло три дні. Саме час. Сіндерелла мусила вилізти.

Можливо, камінь заважкий, подумала Саллі. Вона відсунула його та очікувала в мокрій землі якихось ознак руху. Скоро Сіндерелла видряпається з ями та зістрибне їй на коліна з усіма лапками і вимастить сукню Саллі, але вона не зважатиме.

Саллі чекала. Вона сподівалася, що це станеться до того, як повернуться мама з Фредом. Хотіла побачити все першою.

Подумавши, що Фред, мабуть, надто сильно рискалем притиснув землю, вона розпушила її, щоб Сіндереллі було легше вилізти. Вона шкребла землю пальцями, яка легко відходила. Доки Саллі копала, то час від часу зупинялася, щоб подивитися, чи не рухається нічого внизу. Вона копала… і копала… поки нарешті торкнулася мокрої шерсті та відчула запах зогнилого тіла. Вона стерла бруд із закоцюблих лапок та голови… і побачила дірку в тому місці, де вона розбила череп.

Можливо, якщо вона поцілує її, то відбудеться диво, і кішка прокинеться. Саллі приклала губи до мокрої шерсті. Вона відчула якийсь порух — щось залоскотало — кошеня ожило! Тоді Саллі відсторонилася і побачила хробаків, які виповзали з кривавої рани. Вона не могла плакати. Вона не могла дихати. Вона кричала…

Крик переріс у сміх.

Мати Саллі та вітчим вибігли з будинку, бо почули крики, але побачили, як я стою над розкопаною могилою та сміюся, і не могли зрозуміти, що трапилося.

— Саллі, що ти робиш? Ти здуріла?

Як я могла пояснити, що мене звати не Саллі? Що я була Сіндереллою. Я не просто воскресла, а й перетворилася з кошеняти на маленьку дівчинку через магічний поцілунок, і що це було найбільшим дивом із усіх.

— Вона геть клепки розгубила, — сказав Фред. — Завжди тобі говорив. Ти глянь. Жодних почуттів. Безсердечна. Вбила те бідне мале кошеня, а тепер викопала його і сміється. Ту малу треба в дурку здати.

Її мати схопила лопату та прикрила кошеня землею. Тоді вона вхопила мене за брудну руку та сказала:

– Іди до своєї кімнати та сиди там цілий день. Саллі, ти — зла дитина.

Я не знала, чому вона називає мене Саллі. Я знала, що я не Саллі. А тоді подумала. Насправді — я Деррі, від середньої частини Сін-дер-елла, від серця імені. Деррі — це я. Тож коли її мама назвала мене Саллі, я тільки засміялася та сказала:

— Ви нічого не знаєте — ви обоє. — І пострибала собі, роздивитися кімнату Саллі та побачити все, що в неї було. І жила я собі, поживала та добра наживала.

П’ятнадцять

Роджер вивів мене з гіпнозу, уважно подивився та похитав головою.

— Вражає, як ти взагалі пережила таке дитинство.

Я розсміялася та сказала:

— Ти маєш на увазі мене чи Саллі? У ті дні я багато веселилась. Але не пам’ятала, що моє ім’я пішло від середнього складу Сіндерелли. Цікаво те, що через кілька днів я пішла та почала копати в тому ж місці, але кошеня зникло. Вів’єн або Фред, мабуть, викопали тваринку та позбулися трупа. Все своє життя я шукала Сіндереллу, а тепер дізналася, що Саллі воскресила її через мене тим поцілунком.

— Ти знаєш, що відбудеться опівночі, — сказав Роджер.

— Я не хочу, щоб моя історія закінчувалася, Роджере. Я хочу жити-поживати.

— Так і буде, Деррі, тільки в реальному світі, об’єднавшись із Саллі. Твоє щастя не зникне. Воно зіллється з серцем та розумом дитини, яка втратила віру того дня під дощем і створила тебе. Настав час віддати ще одне своє життя та зробити Саллі знову цілісною.

— Мені страшно, Роджере…

— Боятися — це нормально. Але тепер ти знаєш, що знадобляться не просто магія та казки, щоб зробити тебе реальною.

— Я завжди хотіла бути реальною особою.

— Та чи настільки ти сильно хочеш цього, щоб перемогти страх? Нічого не станеться, якщо ти не погодишся об’єднатись із Саллі.

– І тоді я помру.

— …або відродишся в четвертій Саллі.

— Чий це буде розум? Чиї почуття?

— Якщо моя теорія правильна, ти усвідомлюватимеш себе.

— А якщо неправильна?

— Я просто не знаю.

— Та чи справді ти хочеш, щоб я це зробила?

— Ти повинна цього захотіти, Деррі.

— Частина мене хоче, а інша частина — ні. Господи, вже й я розділяюся на частини. Хто ж та інша сторона конфлікту?

Роджер засміявся, і я воліла, щоб він торкнувся мене, обійняв, ніжно пригорнув. Ніякого сексуального бажання, нічого такого. Чомусь я знала, якщо він мене поцілує, я стану справжньою людиною з почуттями, думками та емоціями.

— Я впевнений, ти чула, що саме я говорив Саллі, Нолі та Беллі. Поміркуй над цим. Повідом мені своє рішення завтра.

— Ми вирішуємо окремо, чи нам варто це обговорити?

— Як бажаєте. Можливо, буде на краще сьогодні тримати контакт. І, можливо, вам допоможе ваш ВОсП.

— Влаштуємо щось на кшталт прощальної зустрічі, так?

— Ти можеш це вважати також і вітальною зустріччю.

— А ти й справді любиш бавитися словами.

— Пов’язку на плечі я заміню тобі завтра.

Він пояснив, що випише щось для Саллі, якщо біль буде аж надто нестерпним, але нічого сильного чи наркотичного. Не хотів ризикувати ще одним провалом у пам’яті до наступного сеансу. Тоді він розбудив Саллі та переповів їй усю розмову.

Того вечора Саллі мила в квартирі підлогу. Вона прослухала всі шість Бранденбурзьких концертів[102], і я від цього ледь розумом не схибнулася. Ну, ви розумієте, достатньо було того, що Нола вічно це робила, але якщо такими були її плани на майбутнє, я вже не думала, що витримаю, навіть заради Роджера.

Дійшло до сварки, коли ми вирішували, з чого складатиметься наша остання вечеря в ролі окремих особистостей. Вона хотіла сходити в «La Petite Maison», а я — в «Гойз»[103]. Вона сказала, що її вже нудить від китайської їжі, а я кинула, що те саме відчуваю від французької. Відтак все дійшло до того, чи не краще нам знайти компроміс та замовити щось, чого не хоче жодна з нас? Я подала химерну ідею, щоб у нас були дві останні вечері. Ну, розумієте, який сенс рахувати калорії під час свого останнього прийому їжі? Саллі наполягала на тому, щоб французька кухня була першою, бо не вірила, що я дотримаюся слова. Я вдала, що це мене образило, але вона мала рацію. Я справді не дотримуюся обіцянок. Гляньмо правді у вічі, все своє життя я отримувала те, що хотіла, тільки тому, що мені вдавалося вислизнути в реальний світ на декілька хвилин. Я знала, що вона ніколи не порушить свого слова. Господи, мабуть, нудно буде постійно дотримуватися обіцянок та говорити лише правду. В мене закрадалася підозра, що коли я з нею об’єднаюся, то обмежуся лише жменею безневинних побрехеньок час від часу. Та я цього їй не сказала. Я сказала: «Нам краще почати з китайської, бо — ну, знаєш — через годину знову зголодніємо. Навпаки це не спрацює». — Тож вона заперечувати не могла, і ми пішли в «Гойз», де я донесхочу напхалася смаженими вонтонами[104] та креветками-метеликами. Потім ми довго гуляли, щоб нагнати апетит та побалакати.

Люди оберталися в наш бік, але я порадила не звертати на це увагу. Яке їм діло? Вони, мабуть, думали, що Саллі божевільна.

Вона почувалася дещо пригніченою і я спробувала її розізлити.

– Інколи мені здається, що тобі подобається почуватися в депресії.

– І що це мало б означати?

— Ну, ти журишся частіше, ніж будь-хто, кого я знаю. Мабуть, тобі це приносить задоволення.

— Це ідіотизм.

— Ану не починай називати мене ідіоткою. Гиркатимешся зі мною, і я відмовлюся об’єднуватися.

— Чому ти думаєш, що я хочу з тобою об’єднуватися?

— Тому що ти втратиш більше, ніж я. — Вона не відповіла, тож я відчула, що на правильному шляху. — Я несправжня, — сказала я, — тож смерть чи безумство мене не турбують. Ти — з іншого боку…

— Ти, як завжди, брешеш, Деррі. Ти завжди хотіла бути справжньою, і це твій шанс. Я намагалася накласти на себе руки як мінімум п’ять разів, наскільки я пам’ятаю, а ви з Беллою зупиняли мене. Тому не вдавай із себе blasé.

— Що означає blasé?

— Французькою це…

— Я так і думала.

— Це означає втомлений та знуджений від приваб життя.

— Добре, ти маєш рацію. Від життя мені ніколи не було нудно.

— А мені нудно.

— Думаю, це ще одна причина, чому Роджер думає, що злиття для нас потрібне. Розумієш, я подарую тобі любов до життя та безтурботність, а ти мене приборкаєш.

Якийсь хлопець роздавав листівки масажного салону. Я простягнула руку за одною — просто заради сміху — але вона забрала її. Зануда! Певний час ми йшли мовчки, а тоді вона промовила:

— То які в тебе плани на вечір?

— Підчепимо якихось хлопців та влаштуємо подвійне побачення.

— Та ну тебе, Деррі. Досить жартів.

— Це було б весело.

— Спочатку весело. А тоді виникне проблема і Сама-Знаєш-Хто влаштує сама-знаєш-що.

Саллі, як завжди, мала рацію, але я не поспішала поступатися.

— Хвилинку. Я знаю, з ким ми б могли влаштувати таке побачення, і вони б зрозуміли нас і не виникло б жодних проблем.

Саллі зупинилася, бо ця ідея сяйнула їй у ту саму мить, що й мені.

— Це було б щось, — сказала вона. — Вони отетеріють.

— Вперед. Подзвони Тодду, а я — Еліоту, і ми з ними зустрінемось.

— Це не спрацює, — сказала вона.

— Агов, ну ж бо, — сказала я. — Одна остання гулянка. Весело проведемо час.

— Це божевілля… але згода. Краще я зателефоную Тоддові, скажу, що мені самотньо та сумно, і я хочу вийти погуляти, й додам, що приведу подругу для побачення наосліп для Еліота.

— Йой, — сказала я. — Вражає. Та не будемо планувати, що робити. Будемо діяти за ситуацією, або — як те слово? — імп… імп…

– Імпровізація. Це мені добре вдається.

— Будемо імпровізувати весь вечір. Але як ти поясниш їм плече?

Вона вже й забула про це.

— Скажу правду, звісно.

— Забудь, — сказала я. — Залиш пояснення мені. Я зімпровізую таке пояснення, що комар носа не підточить. Просто влаштуй так, щоб Тодд із Еліотом підійшли до «La Petite Maison».

Вона зателефонувала в «Шлях із жовтої цегли» і сказала Тоддові, що весь вечір наодинці, й спитала, чи не хочуть вони з Еліотом сходити на подвійне побачення після того, як зачиниться ресторан. Він перепитав Еліота.

— Він хоче знати, яка вона.

— Дуже схожа на мене, — підхопила я.

— Тобто, вона виглядає дуже схожою на мене, — додала Саллі.

(Боже, вона така прихильниця правди.)

Тодд сказав, що Еліоту підходить, і вони зустрінуться з нами в La Petite Maison о першій ночі.

Наразі була лише десята, тож Саллі запропонувала сходити в кіно, щоб згаяти час. Вона хотіла подивитись якийсь класичний фільм про великий голод в Індії від режисера «Пісні дороги»[105]. Я хотіла піти на повторний показ «Ніч в опері»[106] з братами Марксами. Ми кинули монетку й вона виграла. Я з огидою спостерігала, як голодують люди в Індії, дивилася на всіх тих мух, на болячки та моління, в той же час коли перед тим набила пузо китайською їжею. Тому я заснула та дала їй дивитися фільм наодинці.

Коли він закінчився, я також відчула провину, бо згаяла час, якого в мене й не так багато залишилось. Розумієте, я, мабуть, скоро засну навіки.

Ми пішли до La Petite Maison та чекали Еліота з Тоддом. Саллі замовила «Гарві Воллбенґер»[107], а я собі бурбон. Офіціант подивився на нас, ніби на божевільних, й мені довелося стримувати хихотіння, інакше він подумав би, що ми надто п’яні.

Коли з’явилися хлопці, вони побачили два напої на столі, а тоді роззирнулися в пошуках другої людини.

— Вона пішла до дамської кімнати, — сказала вона.

— Але вона тут, — додала Саллі.

Тодд підсів до Саллі, а Еліот — навпроти мене. Золотава спортивна сорочка Еліота, розстебнута для демонстрації волохатих грудей, пасувала його золотавим слаксам. Він погладшав ще більше, тож на тілі випиналися складки. Тодд, як завжди, був одягнений у джинси, та сьогодні він ще накинув денімовий спортивний піджак.

— Ну, то яка вона? — спитав Еліот.

— Я ж сказала, така, як я, — сказала вона.

— Ти така єдина, — сказав Тодд.

Коли Саллі зміряла його неприязним поглядом, він сторопів.

— Я не хотів жартувати. Просто підібрав не ті слова.

— Певна річ, матері твоїй ковінька, — сказала я.

Вони зачудувалися від зміни голосу. Хлопці не могли допетрати, в чім річ, але щось було не так, і вони не розуміли, що саме.

— Я розігрую новий виступ, — сказала я, сміючись.

Тодд усміхнувся.

— У тебе, здається, дуже хороший настрій. Сподіваюся, у твоєї подруги також. Як її звуть?

— Деррі, — сказала Саллі.

Здається, вона забула, що вони зі мною знайомі. Хлопці перезирнулися, а тоді звернули свої погляди на Саллі.

— Деррі? — перепитав Еліот.

Я вже хотіла кинути якийсь дотеп, але вона мене штурхнула під столом.

— Перепрошую, я на хвильку, — сказала Саллі. — Загляну до дамської кімнати. Скоро повернуся.

Вона вислизнула з дивану та зникла з поля зору до того, як вони спромоглися щось спитати. Як тільки ми потрапили до вбиральні, вона більше не могла стримувати сміх. Я також із полегшенням побачила, скільки Белли тепер було в Саллі.

— Ти бачила вираз обличчя Тодда? — хихотіла вона.

— Коли ти бовкнула «Деррі», — додала я.

— Я не знала, що вони знають, як тебе звуть.

— Та заради Бога, це ж я у них працюю, пам’ятаєш?

— То що ми робимо зараз?

— Танцюємо та вечеряємо вдруге. Ти хіба не цього хотіла?

— Це не єдине, що я планувала.

— Агов, — сказала я. — Не починай своїх штучок. Я бережу себе.

— Для Роджера?

— Так.

— Роджера тобі не дістати, — сказала вона. — Для нього ми з тобою — тільки захопливий медичний випадок. Оце й усе.

— Для нього я більше, ніж пацієнтка, — сказала я.

— Слухай, ти жахливо помиляєшся, коли плутаєш психологічне перенесення[108] з любов’ю, це не…

— Я не хочу цього чути, — сказала я, затуляючи вуха долонями.

Та це була дурниця, бо вона говорила не вголос. Слова поширювалися в її голові.

— …і якщо він навіть турбується про тебе, Роджер надто етичний, щоб крутити роман із пацієнткою. Ти доведеш нас до загибелі.

— Це буде моя загибель.

— Моя також, — наполягла вона.

— Я думаю, тебе цікавить Тодд.

Саллі усміхнулася.

— Він турбується за мене. Він молодий, заможний та привабливий. У тебе є кращий варіант?

— З Еліотом веселіше, ніж з Тоддом. Азартні гравці сприймають життя надто серйозно, завжди розраховують імовірності.

— Еліот — будинок-перебудова середнього віку, — сказала вона. — Вторинний донжуан, і ти лише поглянь, як він набирає вагу. Знову береться за старе.

— То й що? Все одно з ним веселіше. Він знає про нас, про нашу проблему і приймає це.

— Тодд також знає.

— Оце й усе, — сказала я. — Думаю, Тодд розчарується, коли дізнається, що залишилися тільки ми вдвох. Для нього п’ятеро нас були цікавою «рукою» в покері — фул-хаусом[109].

— Ну, зараз ми все одно три дами.

— Ти врахувала дикого джокера, — сказала я.

Пролунав стукіт у двері вбиральні.

— Саллі? У тебе все гаразд? — То був голос Тодда.

— Так, вже виходжу.

Вона швидко розчесала волосся, а коли штовхнула двері, то за ними чекав Тодд.

— У тебе справді все добре?

Саллі взяла його за руку та потягнула назад до столика.

— Вибачте, хлопці. Моя подруга зникла, — сказала я. — Я побачила, як вона пускала бісики одному гарненькому парубку. І після того, як замовила випивку, то вдала, що мусить вийти припудрити носик. Люди сказали, що бачили, як вона пішла з ним. Мені дуже прикро.

Не знаю, звідки я взяла цю історію, вона просто сяйнула мені в голову, а Саллі ніяково зіщулилась. Еліот виглядав засмученим. Думаю, він багато що планував на вечір, а зараз, либонь, відчував себе п’ятим колесом у возі.

— Слухайте, — сказала Саллі. — Чому б нам не провести вечір утрьох? Ну, ми ж всі друзі. Можемо втрьох розважитись так само, як інші люди вчотирьох. Ми все ще можемо потанцювати після вечері, а потім поїхати до мене та трішки розважитись.

Оце мене шокувало. Вона думала «Менаж е тва»[110]. Я не розуміла, але звучало ніби французькою, і з її почуттів я знала, що то щось непристойне. Наодинці я їй повідомила, що на таке не погоджуюся.

Ми з Саллі по черзі танцювали, і я знала, ми геть збентежили хлопців. Коли трималися від них окремо, все було добре, але щойно всі знову опинилися за столиком, розмова зайшла в небезпечне русло. Вони, мабуть, думали, що вона найлегковажніша людина на землі, коли в одну мить каже одне, а наступної заперечує свої слова. Я брехала, а вона покривала брехню. Тоді я відкривала правду, і їй доводилося також змінювати сказане. Було дуже весело, і я почала думати, що не так вже й погано буде об’єднатися з нею. Розумієте, вона і стара Саллі були, як небо і земля.

Ми пішли з клубу о третій ночі, але вже до того я почала турбуватися, чим закінчиться наш вечір. Я знала, що Саллі збирається запросити їх на ніч, і я відчувала, вони обоє очікували, що інший піде. Але від Саллі я отримувала вібрації, які повторювали оргія. Я не мала наміру дозволяти це, але боялась, що якщо відключуся, вирветься Джинкс.

Я намагалася переконати Саллі, але вона від мене відмахувалась. Я лише могла уявити, що вона відчувала, будучи комбінацією Саллі, Ноли та Белли в одній особі. Вона мала більше голосів та прав приймати рішення тепер, хоча раніше так робила я, тому що була «слідопиткою». Ну, я теж можу продемонструвати свою впертість.

Коли ми вийшли з таксі, я швидко промовила:

— Що ж, на добраніч, хлопці. Це був чудовий вечір, але у мене завтра зранку важлива зустріч.

— Агов, я думав ми збиралися залишитися на ніч, — сказав Еліот.

— Саме так, — сказала Саллі. — Саллі Портер завжди дотримується своїх слів.

— На якусь мить ти мене збила з пантелику, — сказав Тодд.

— Це краще, ніж злити з пантелику, — пирхнула я.

— Чи в дурника пошити, — додав Еліот.

— О Господи! — гукнула Саллі.

— Гляньте, — сказав Еліот, вказуючи на вітрину Ґрінберґа. — Гляньте, Мерфі показує нам середній палець.

— Де? Ходімо глянемо, — сказав Тодд. — А, так. Ви подивіться. У того Ґрінберґа є почуття гумору. А де кийок Мерфі?

— Загубився, — сказала я.

Саллі скривилася, бо нічого не знала про витівку Джинкс у костюмі поліцейського.

— Агов, — сказала я. — Чому б нам не запросити ще й Мерфі на ніч? — Я подумала, що Ґрінберґ, може, й має рацію щодо поліцейської уніформи як засобу контролю.

Вони подумали, що це чудова ідея. Я показала, як залізти в ательє через підвал та потримала задні двері. Ми поцупили Мерфі, й Тодд з Еліотом занесли його нагору. Посадили його в одне з м’яких крісел, перехрестили йому ноги та звісили руки з билець. Тоді Саллі відкоркувала пляшку ірландського віскі, й ми всі приклалися до неї.

— Жахливо, мабуть, бути манекеном на вітрині, — сказав Еліот.

— Ну, не знаю, — сказав Тодд, — тихе життя. Схоже на те, щоб бути нічним охоронцем.

— Він хоче бути справжньою людиною, — сказала я.

— Що? — Еліот долив у свою склянку.

— Як Піноккіо, дерев’яний хлопчик, який хотів стати справжнім хлопчиком, — пояснила я.

— О, справді, — сказав Тодд. — Коли він брехав, то у нього видовжувався ніс.

— Це не єдине, що видовжилося, коли він став справжнім хлопцем, — сміючись, додав Еліот.

— Бідний Мерфі загубив свою палицю, — сказала Саллі.

Еліот захихотів.

— Він же може й своїм іншим особистим кийком скористатися, так?

— Ох, ця вечірка стає надто непристойною, — сказала я. — Я вдягаю свої колготки та йду додому.

— Ти й так удома, — сказав Тодд.

— Тоді вам, хлопці, краще натягнути свої штани та йти додому, — промовила я.

— Та тут темно, хоч в око стрель, я так штани не знайду, — сказав Еліот.

— Ну, тоді побережи очі та чимчикуй голяка, — порадила я.

Тодд засміявся та поцілував мене. У той момент я перестала сміятися. Він поцілував мене міцно та сильно, і я відчула, як його тіло притиснулося до мене. Мене розривало між тим, щоб відштовхнути його та притягнути до себе, а тоді я зрозуміла, що хотіла штовхнути, а Саллі — притягнути, й тому все змішалося. Так все і буде, коли ми об’єднаємось? Якщо ми об’єднаємося. Ну все, ось я вже майже визнала це.

Тоді Еліот постукав Тодда по плечу та сказав:

— Можна мені долучитися?

Вигнутою дугою Тодд подався назад, й Еліот поцілував Саллі, а я відчула його руку в неї на грудях та як щось тверде вперлось у її стегно.

— Агов, Еліоте, — сказала я. — Краще бережи голову. Вечірка закінчилася.

Він дотулився носом до мого вуха.

— Я думав, що все тільки починається.

— Що ж, ти помилявся.

— Хто ти зараз? Белла?

— Чи Нола? — спитав Тодд.

Я відштовхнула Еліота й витріщилася на них.

— Що ви таке верзете?

Тодд сказав:

— Не було ніякої подружки, правда? Ти хотіла влаштувати побачення з нами обома. Ти така непевна, а Саллі, яку ми знаємо, нізащо б не організувала таку виставу.

— Я думаю, вам краще зараз піти, — сказала я.

Вони обоє почали протестувати, але я наполягла.

— Слухайте, чуваки, вибачте, що змусила думати, ніби вам сьогодні перепаде. Ви обоє знаєте про проблему Саллі. Було дуже весело, але мушу вам повідомити, що Ноли та Белли більше немає. Вони тепер злилися з Саллі. А завтра вранці я також об’єднаюся з ними. І зрештою ми станемо нормальною особистістю.

Це їх аж витверезило. Еліот почухав голову та кивнув.

— Йой, та це ж чудово, Саллі. Я справді радий за тебе. — Але його вираз обличчя підказав мені, що для нього цікавість та захоплення скінчилися, бо Саллі стане звичайною жінкою — однією з багатьох, яку можна звабити.

Тодд здавався щиро втішеним.

— Гей, мої шанси знижуються, тож я ставлю на твою доброту, яка допоможе тобі вийти на фінішну пряму, — сказав він. — Здається, я розумію, що сьогодні відбувалося.

– І що ж? — запитав Еліот.

— Забудь, — сказав Тодд. — Але, думаю, Саллі зараз краще побути на самоті. Їй, мабуть, потрібно багато що обміркувати. Саллі, ти вихідна до кінця тижня. Еві тебе прикриє.

Саллі почала заперечувати, але я стиснула руку Тодда та поцілувала Еліота в щоку.

— Дякую, хлопці. Як чудово, що в мене є друзі. Не знаю, як би я пережила минулі півроку без вас обох.

Коли вони пішли, Саллі сіла в крісло напроти Мерфі та довго пожирала його очима.

— Про що ти думаєш, Мерфі?

— Він намагається вирішити, чи погоджуватися нам на злиття, чи ні, — сказала я.

— Звідки ти знаєш, про що він думає?

— Я — «слідопитка», пам’ятаєш?

— Мерфі — не одна з наших особистостей.

— А міг би й бути.

– І що б це мало означати? — не вгавала вона.

— Гляньмо правді у вічі, — сказала я. — Ми всі почалися з того, що ти вдавала, ніби ми справжні. Тоді ми всі ожили одноосібно. Роджер каже, в інших людей із множинністю є особистості різного віку, расової належності та навіть іншої статі. Ти б могла уявити, що Мерфі справжній, і тоді тільки на цю ніч ти мала б чоловіка, з яким навіть Джинкс нічого не змогла б зробити.

Саллі замислилась над цим. Ідея її захопила. Все, що мені треба було зробити, це кинути насіння. Знаю, я шибайголова, але завжди хотіла, щоб Мерфі також був справжньою людиною, навіть якщо це тільки на одну ніч. Завтра я втрачу свою особистість. Сьогодні в Мерфі був останній шанс віднайти свою.

Саллі уявила, ніби Мерфі живий. Заговорила до нього, запропонувала випити. Погладила його по голові.

— Потанцюймо, Мерфі.

Вона увімкнула музику, взяла його в руки та почала рухатися в повільному мрійливому танці кімнатою, як у старих фільмах, як Дональд О’Коннор[111] танцював зі шваброю, а Костелло[112] — з жінкою-манекеном. Але Саллі уявляла, що Мерфі був справжнім чоловіком, який її кохав.

Тоді я почула у Саллі в голові голос. Це було моторошно, бо хоча я й спровокувала її на все це, та не знала, як воно cпрацює. В нього був м’який низький голос, дуже сексуальний, з ірландським акцентом.

— Я спостерігав за тобою з вітрини, — промовив він, — і так довго жадав тебе.

Його обличчя пом’якшало. Сині очі з ніжністю шукали її. Саллі хотіла, щоб він пригорнув її, і вдавала, що її начебто пестить коханець-демон.

— У тебе є ім’я?

— Просто Мерфі. Містер Ґрінберґ кличе мене тільки так.

— Ти не стомлюєшся отак стояти весь час у проході з підведеною рукою?

— Це моя робота. Немає сенсу скаржитись.

— Але це, мабуть, нудно. Ні з ким поговорити, ні з ким побути.

Він знизав плечима.

– Інколи мені складає компанію Деррі, доки ти спиш. Ми довго й гарно розмовляємо про життя, політику та проблеми, які з’являються у всіх тих людей у твоїй голові.

— Зараз у моїй голові ти, Мерфі.

— Лише цієї ночі, — сказав він. — Я не схожий на інших. Я не був із тобою з дитинства.

Саллі знала, що він із коханням у погляді спостерігав, як вона роздягається, й відчула, що він найлюблячіший, добрий, чуттєвий чоловік, якого вона будь-коли зустрічала, — чоловік, якого вона шукала все своє життя. Вона роздягнула його та поклала в ліжко. Він ніжно торкався її, гладив шкіру, цілував очі, шию, груди, проводив по тілу тендітними, наче павутина, пальцями.

— Я не можу… — сказав він. — Ти знаєш, я не можу…

Вона поцілувала його.

— Це не має значення, Мерфі. Я робила це все своє життя у фантазіях та снах. Не має значення, яка та любов, коли я у твоїх руках.

Коли все закінчилося, він подякував їй за те, що оживила його, навіть якщо це було лишень на одну ніч.

— Це не обов’язково має обмежитися однією ніччю, — сказала вона. — Я можу заховати тебе, а ти приходитимеш, коли мені буде самотньо або сумно.

«Ні, Саллі. Тобі не можна більше так думати».

Вона сіла на ліжку та роззирнулась навколо. То був знайомий голос.

«Ти зруйнуєш все, чого ви досягли з доктором Ешем. Знову берешся за давню звичку, намагаєшся вирішити свої проблеми, створюючи людей у своїй голові».

«Ти — Помічник?»

«Так, але я прийшов сюди не картати тебе. Я прийшов приготувати тебе до злиття з Деррі».

«Деррі також розмовляє з Мерфі».

«Але Мерфі не одна із твоїх особистостей. І він поверне все на початок, якщо ти зробиш його справжнім. Ти знову почнеш розщеплюватися на більше частин, а далі ще більше й більше. Ти не можеш обмежити кількість людей, яких можеш зібрати у себе всередині. Хіба що зміниш своє сприйняття реальності».

«Що таке реальність?»

«Ми не починатимемо цієї дискусії. Будучи Нолою, ти завжди вміло вправлялася зі словами. Але вона дозволила словам панувати в її житті. Тепер ми мусимо використати їх, щоб розплутати цю павутину, а не більше заплутати її».

«Що я маю зробити?»

«Відпусти Мерфі. Дай йому бути тим, ким він і є — манекеном у вітрині».

Саллі кивнула та засумувала, знаючи, що більше ніколи не зможе застосовувати свою силу, щоб створювати людей.

Вона підвелася, одягнула його в уніформу полісмена та вмостила в крісло.

— Вибач. Не можна було робити з тебе справжню людину, — сказала вона.

Після того як вона заснула, вийшла я та увімкнула телевізор. Спочатку на екрані була тільки випробувальна таблиця, та згодом з’явився Помічник, і ми поговорили.

«Ти жінка чи чоловік?»

«Трохи те, трохи інше».

«Як це так?»

«У кожному з нас є всього потрохи».

«Ніколи не знала».

«Що ти вирішила, Деррі?»

Я засовалася на кріслі, дивлячись на Мерфі з його легкою усмішкою та кашкетом, що затуляв одне око. Я поправила головний убір, тому що так він нагадував мені Фреда, і це мене рознервувало.

«То як?»

«Я не знаю. Мені страшно. Я не хочу помирати».

«Ти ж знаєш, це не смерть. Ти розумієш, що доктор Еш сказав, — це означає, що ти станеш частиною Саллі».

«Та все одно це ніби смерть, бо я не знаю, як воно буде. Не знаю, чи буду при свідомості, чи спатиму, чи мріятиму. Чи це в мене будуть думки, чи я просто зникну й нічого не знатиму. Я більше не можу зв’язатися з Нолою та Беллою, щоб запитати їх, як воно, й, хоча бачу їхні риси в Саллі, це ніби щось на кшталт впізнавати характерні особливості батьків у їхніх дітей, коли батьки вже померли».

«Я буду з тобою, Деррі, триматиму за руку та вказуватиму шлях. Замість того щоб вважати це смертю, думай, що це воскресіння».

«Я це вже якось чула».

«Але не від мене. Я на твоєму боці».

«На моєму чи на боці Саллі?»

«Ну, й Саллі…»

«Ага!»

«Насправді ви обоє — одне ціле».

«Неправда. Ти сам знаєш, що це неправда. Інші люди продовжують так стверджувати, бо не можуть зрозуміти, як різні особистості можуть співіснувати в одній голові. Але ти все чудово розумієш. Ти тут, і ти знаєш нас, знаєш, що ми зовсім не єдине ціле. Я — це я».

«Це питання визначення реальності».

«Стривай. Ти поставив Саллі на місце, коли вона почала говорити це слово, балакати про реальність. Нечесно використовувати його проти мене».

«Ти маєш рацію, Деррі, але якщо ти не продовжиш діяти за планом, розробленим доктором Ешем, ти почнеш розчіплятися».

«Це означає, що повернуться Нола з Беллою?»

«Вони — ні. Вони вже об’єднані. Але можуть створитися інші нові особистості».

«Незнайомці?»

«Так. Таким способом легше уникати розчарування та гніву. Сила створення інших людей наче з ланцюга зривається».

«Ой Божечки!»

«Якщо це не приборкати, розум поділятиметься знову й знову, створюватиме все більше особистостей, доки існування стане неможливим».

«Звучить, наче рак».

«Певним чином ці ситуації схожі».

«Зрозуміло».

«Вибір за тобою, Деррі. Це повинно бути виявом твоєї власної волі».

«Просто зараз, так?»

«Просто зараз».

Я сиділа в темряві, не відводячи погляду від кінескопа телевізора, бажаючи побачити, чи Помічник був чоловіком чи жінкою. Голос був таким, чорт забирай, знайомим. І хоча я ухилялася від відповіді, та знала, що мені доведеться зробити вибір, тому що цього хотів Роджер. Я збиралася тягнути до останньої хвилини. Можливо, трохи поторгуватися з ним. Але тепер ВОсП міцно так притиснув мене до стіни.

«Гаразд».

«Ти прийняла правильне рішення, Деррі. Ти не пошкодуєш».

«Якщо раптом пошкодую, то повернуся привидом і переслідуватиму тебе».

Тоді я вимкнула телевізор та пішла спати.

Я прокинулася дуже рано та віднесла Мерфі в ательє Ґрінберґа перед тим, як воно відчинилося. Я поцілувала його в холодну тверду щоку і сказала:

— Якби не ВОсП, ти б міг стати справжньою людиною. Та все одно, я рада, що ти принаймні одну ніч побув живим, хоча все це й відбувалося в голові Саллі.

Він нічого не відповів, але його око зблиснуло, коли я ставила його за скляні двері. Тоді я припасувала кашкет, підвела праву руку та відвела її в бік, щоб він регулював рух. Я піднялася нагору, сподіваючись, що пам’ятатиму все це після того, як ми з Саллі зіллємося. Я міркувала, скільки ж це пам’яті буде — чи я пам’ятатиму і Нолу, і Беллу, і Джинкс, і саму себе, чи це буде, як у «Небеса почекають» або в оригінальному фільмі «Ось і містер Джордан»[113], у якому в головного героя — що передчасно помер — перед смертю трапився провал у пам’яті, тож не знав свого минулого, коли дістав нове тіло та нове життя. Господи, як же це, мабуть, жахливо. Я хотіла пам’ятати своє минуле. Треба мати минуле, щоб бути справжньою людиною. Варто було запитати у Помічника.

Нагорі я поговорила з Саллі, поки та приймала душ.

— То ми обоє вирішили, так?

Вона кивнула.

— Думаю, минула ніч доводить, що ми можемо знайти спільну мову. Ми різні, але не несумісні. Краще ходімо вже до Роджера.

— Ти перша, — сказала я. — У мене ще кілька завершальних деталей, про які потрібно подбати. Я тебе наздожену.

То був погожий жовтневий день. Повітря було морозним, а небо — насичене блакиттю. Саллі вирішила розщедритися на таксі. Вона тішилася, що Роджер дав їй день, щоб все обдумати. Зараз вона була певна, що злиття пройде успішно.

Уже у своєму особистому кабінеті він тихо розглядав її, поки перев’язував бинти на плечі.

— Як сьогодні почуваєшся?

— Чудово, — сказала вона.

Роджер дав планшетку, щоб вона написала своє ім’я та кивнув, коли побачив підпис.

— То розкажи, що сталося вчора і що ти вирішила.

Вона розповіла йому про подвійне побачення з Еліотом та Тоддом й це його розвеселило. Розповіла, як вони поцупили манекен із вітрини ательє Ґрінберґа, й той сидів із ними під час вечірки.

— То ви з Деррі порозумілися.

— Можна й так сказати.

– І яке твоє рішення щодо злиття?

Вона кивнула.

— Я радий, — сказав він. — Зараз загіпнотизую тебе та викличу Деррі. Ти можеш поділитися досвідом із нею.

— Я пам’ятатиму це?

— Частково. Її спогади зіллються з твоїми, проте ти, скоріш за все, не пам’ятатимеш сам процес злиття, не більше, ніж дитина пам’ятає своє народження.

— Деякі люди кажуть, що пам’ятають травму народження.

— Та більшість із нас, ні. — Він витягнув свою золоту ручку та сказав: — А зараз я хочу поговорити з Деррі. Деррі, вийди на світло.

— Привіт, Роджере, — сказала я. — Рада, що ти мене викликав.

— Ти, мабуть, чула, про що ми розмовляли. Погоджуєшся на злиття?

Я кивнула.

— Але є одна річ, яку я б хотіла, щоб ти для мене зробив, Роджере. Знаю, це не дуже професійно, та в останню мить я б хотіла, щоб ти поцілував мене. Справжній поцілунок. І тоді буде, як в казках, у яких поцілунок знищує відьмацьке прокляття.

Він усміхнувся та кивнув.

— Гаразд, Деррі. Я буду твоїм прекрасним принцом. Мій поцілунок знищить чаклунство, і твоя мрія стати справжньою людиною стане реальністю. Він знає, що у темряві.

Я відлетіла й крізь темряву почула голос Роджера:

— Деррі, ми повернемося до моменту, коли Саллі обманули, щоб та вбила Сіндереллу. Та зараз ми втілимо фантазію про дев’ять життів у реальність. Коли ти стоїш та дивишся на своє кошеня, що лежить у багнюці, то бачиш, що воно ожило з усіма чотирма лапами. Наближається опівніч. Й тепер, коли ми знаємо, що Деррі — це насправді серце Сіндерелли, ти повернешся до свого стану перед трансформацією. Коні стануть білими мишами. Карета — гарбузом. А ти — Деррі — знову станеш Саллі. За мить годинник проб’є дванадцяту, й після останнього удару ти назавжди зіллєшся з Саллі, якою ти була колись.

Він почав рахувати, і я бачила Саллі на балу, як вона, вродлива, розумна, в чудовій білій сукні танцювала з Роджером. Коли годинник почав бамкати, я почула голос, низький, але придушений. Знала, йому шкода, що я покидаю його назавжди.

— Один… два… три…

Вона вибігла з палацу та помчала вниз яскравими та різнокольоровими сходами, як дуга веселки.

— Чотири… п’ять… шість…

Так поспішала, тому загубила кришталевий черевичок. Мала дістатися додому до того часу, як все зникне.

— Сім… вісім… дев’ять…

У кареті вона чула, як кучер підганяє білих жеребців, щоб вони встигли до останнього удару годинника опівночі, до того, як вона перетвориться на звичайну людину.

— Десять… одинадцять… дванадцять!

Помічник змахнув паличкою. Роджер нахилився вперед та ніжно поцілував мене в губи, і це було останнє, що я відчула, будучи Деррі. Я з’єдналася з нею, віддала своє життя та стала четвертою Саллі.