П'ята Саллі

Шістнадцять

Коли я розплющила очі, то побачила Роджера, що схилився наді мною та занепокоєно роздивлявся моє обличчя.

Я промовила:

— Ти знайшов мене, прекрасний принце.

— Тільки для запису, — сказав він, — скажи, як тебе звуть.

— Саллі Портер, — сказала я.

– І як ти почуваєшся?

— Так, ніби довго бігла крізь темряву. Так, ніби я щось втратила й у той же час — знайшла себе. Я знаю, що я Саллі, та я також і Деррі.

Ці слова не зовсім точно вказували на мої почуття. То було відчуття повноти, хвилювання. Світ був чудовим і я любила в ньому всіх. Ні, я не була Полліанною[114] чи якоюсь відірваною від реальності. Я знаю, що є і страждання, і втрати, і зло, але вони були десь далеко. Я відчувала себе в безпеці та щасливо.

Тоді помітила пов’язку на плечі.

— Я дещо забула, правда? Те, що я витісняю.

Він допоміг мені сісти.

— Ти пережила дуже болючу подію. Залишаться як фізичні, так і емоційні шрами.

— Я думала, що вже зцілилась. Якусь мить я почувала себе такою щасливою, такою цілісною.

— Так і має бути. Ти багато досягла й надалі себе так само почуватимеш. Глибоко заховані спогади можуть час від часу виринати на поверхню. Буде важко згадувати давно забуті події. Кохання. Втрати. Ненависть. Та ти пам’ятатимеш їх епізодами однієї історії.

— Не знаю, про що ти говориш, — засміялася я. — Я нікого в житті не ненавиділа.

Він кивнув.

— Тому що ти добра, чудова людина.

Я бачила, що Роджера щось турбує, та він був ще не готовий мені про це сказати.

— Я хочу навчити тебе деяких прийомів, які допоможуть контролювати себе та припинити провали в пам’яті. Зараз у нашому суспільстві багато говорять про те, щоб давати своєму внутрішньому я відпускати проблеми та витісняти когнітивні та розумові процеси. Для тебе така необачна поведінка є небезпечною.

— Не думаю, що я можу вплутатися у щось схоже, — сказала я.

— Все одно, будуть моменти, коли ти відчуватимеш, що стоїш за волосину від того, щоб знищити себе. Зараз ти фактично, сама по собі — ніхто не прийде на допомогу, ніхто, окрім тебе самої, не стежитиме за твоїми думками та діями…

— ВОсП та Слідопитка.

— Що?

— У мене в голові просто вигулькнули ці слова. Хіба ти їх так не називав колись? ВОсП та Слідопитка.

— Правильно, — сказав він. — І замість них тобі доведеться самій бути і провідником, і стрілочником, щоб тримати свою головну колію відкритою, коли на повній швидкості нестимешся вперед.

— Я в захваті від твоїх мовних зворотів. Головне, щоб моя свідомість не опинялася у хвості поїзда.

– Є кілька вправ, які я б хотів, щоб ти засвоїла.

— Можна я буду Східним Експресом?[115]

Він деякий час розглядав мене, дивився просто у вічі, ніби намагався побачити щось за моїми райдужними оболонками.

Я підвелася на колінах та подалася вперед, майже впритул наблизила своє обличчя до його.

— Я бачу двох себе, — сказала я. — По одній у кожному твоєму скельці.

Роджер взяв мої долоні та розгорнув їх догори.

— Ти мусиш зрозуміти, що тебе й залишилося двоє, — сказав він.

Я спробувала звільнитися.

— Не говори такого, — сказала я. — Навіть, жартуючи.

— Це не жарт. Ти повинна змиритися з деякими речами, перед тим, як підеш.

— Я не хочу цього чути.

— Тебе може захистити тільки знання. Сьогодні ти пережила свого роду операцію на мозку. Дехто спробує знову тебе розколоти. Дехто всередині тебе, хто посилює твій пригнічений гнів. Тобі знадобиться зброя, щоб захиститися.

— Мені більше сподобалось, коли ти сказав прийоми. Зброя мене лякає.

— Добре. Прийоми, — сказав він. — Та я не хочу зосереджуватися на тому, як це назвати. Цього було достатньо. Назви можуть створювати реальність і реалізувати себе. Разом з тим є почуття, інтуїція, передбачення. Ти дуже чутлива людина, Саллі. Ти все ще відчуватимеш те, що часто описувала як холод чи ауру перед головним болем та втратою свідомості. Ти казала мені, що такий стан триває лишень декілька секунд.

— Я цього не пам’ятаю.

— Доки до тебе не повернуться спогади, доведеться довіряти моїм плівкам та записам. Протягом тих кількох секунд попередження ти матимеш можливість зберегти контроль. Я застосую післягіпнотичну сугестію, й коли ти міцно зціпиш долоні та тричі стиснеш їх, то зможеш запобігти втраті контролю. Коли б у тебе не починалася аура, зроби так, ти відчуєш тиск, а тоді головний біль зникне. І ти надалі триматимеш все під контролем.

Я сказала йому, що все зрозуміла.

— Що ж, гаразд, Саллі. Він знає, що у темряві…

Після того, коли я опритомніла, він глянув мені в очі.

— Як почуваєшся?

— Відчуваю, що контролюю себе, — сказала я. — Відчуваю власну присутність. Чи власне перебування тут. Так, ніби я маю точну вагу, яка твердо перебуває конкретно тут і зараз. Не знаю чому, та для мене це — нове відчуття. Так, начебто до того я була легкою та ефірною.

— Це хороше відчуття?

Я замислилась над цим та кивнула:

— Так я почуваю себе більш реальною, не знаю, як.

Роджер стиснув мою руку і я відповіла тим же:

— Саме це я й маю на увазі, — сказала я. — Міцно, по-справжньому, добре.

— Це відчуття має тривати та посилитись. А і ще можуть бути моменти, коли ти сама собі здаватимешся несправжньою. Кожен переживає таке почуття легкості… фантазії… ілюзії. Та якщо це відчуття супроводжуватиме попередження втрати свідомості, ти знатимеш, що робити. Пам’ятаєш, що саме?

Я зціпила долоні та тричі міцно їх стиснула.

Коли сеанс завершився, я не могла стриматися, щоб не нахилитися та поцілувати Роджера в щоку.

— Я почуваюся чудово, — сказала я, — і завдячую всім цим тобі. Ти найчудовіший лікар у світі.

Він засміявся.

– І я теж тобі багато чим завдячую, Саллі. Гарного тобі дня, а зустрінемося ми в той же час післязавтра.

Надворі я подумала, що так світ, мабуть, сприймають діти. Свіжими очима. Зазирають у кожне обличчя. Роздивляються кожну вітрину, здіймають очі, щоб розглянути архітектуру дахів, повз які ми проходимо тисячі разів, але ніколи не бачимо. На П’ятдесят сьомій вулиці я роздивлялася мистецькі галереї. Офіси авіакомпаній на П’ятій авеню змусили мене замислитися над цими місцями, які ми з Роджером могли б відвідати, все, що ми могли б побачити. Звісно, він, мабуть, вже бував у Європі. Але, показуючи її комусь, він би також побачив її новими очима. Моїми очима. А я бачитиму все його поглядом.

Я знала, що Роджер кохає мене. А частина мене кохала його ще з першого дня в кабінеті. Байдуже, що він назвав це психологічним перенесенням. Я б показала йому, що все набагато серйозніше. Він змінився за ці кілька місяців. Став теплішим, уважнішим.

Побачивши матір, яка тягнула за собою двох дітей, я раптом зрозуміла, що я й сама змінилась. Я не думала про власних дітей ще з часу останнього дзвінка Ларрі. Це мене стурбувало. Час. Як вузлувата еластична стрічка. Деякі дні розтягувалися на віки. Інші — навіть цілими тижнями просто зникали, і все викривлювалося та плуталось. Та як я могла забути про Пата і Пенні? Я подумала, що мені справді варто з ними побачитися. Несподіваний візит. Але це не спрацює. У мене було дещо невиразне уявлення про те, що я турбувала Ларрі телефонними дзвінками, про які я нічого не пам’ятала. Я й досі любила та хотіла Ларрі. Ні, стоп. Я не любила його і точно не хотіла. Що це? Я зупинилася біля Рокфеллерського центру та сіла на одну з лавок. Частина мене любила його, бо він одружився зі мною та забрав з жахливого місця, яке я називала домом. Але це не було кохання. То була залежність. З Роджером у мене те саме?

Я знайшла у телефонну будку та понишпорила в сумочці у пошуках дріб’язку. Зателефонувала, і після трьох гудків відповіла Анна.

— Не вішай слухавку, — сказала я. — Це Саллі.

— О Господи! — сказала вона. — Тільки не знову.

— Послухай, Анно. Я змінилась. Я дзвоню, щоб вибачитися перед тобою та Ларрі за весь клопіт, який я вам завдала. Усвідомлюю, якими ви були терплячими, але обіцяю, що більше вас не потурбую. Я відвідувала терапію в одного лікаря і, думаю, зцілилась. То було не божевілля, нічого такого. Це те, про що, я впевнена, ти десь читала або бачила по телевізору, стан, що називається множинною особистістю. У мене таке було. І в мене були проблеми через моїх інших людей. Більшість часу я зовсім не пам’ятала, що робила.

— Саллі?

То був голос Ларрі. Він, мабуть, взяв паралельний телефон.

— Так, ціла та неподільна Саллі цього разу, яка повністю контролює свої вчинки. Я повернула собі більшу частину пам’яті та…

— У тебе голос змінився, — сказав він.

— Це ще один її трюк, — докинула Анна.

— Я не звинувачую тебе в таких підозрах, — сказала я, — але ти мусиш зрозуміти, що раніше я насправді була кількома іншими людьми. Коли-небудь, можливо, я зможу до вас навідатися та все пояснити. Та більше за все я б хотіла, щоб Пат та Пенні знали про це, щоб зрозуміли, чому все було так, як було. Якби вони усвідомили, що я насправді люблю їх та ніколи не хотіла їх скривдити, я була б рада.

— Гарна історія, — сказала Анна.

— Хвилинку, — сказав Ларрі. — Саллі, це тебе справді втішить?

— Клянуся.

— Але ти захочеш їх забрати, правда?

— Я збрешу, якщо скажу ні. Та зараз я розумію, що для них це не найкращий варіант. Їм потрібен постійний дім, і я знаю, що ви з Анною виховуєте їх з любов’ю.

— Що ж, — сказав Ларрі, — я думав, ти телефонувала, щоб привітати їх з днем народження. Якщо ти хочеш…

— Я забула! — зойкнула я. — Ой Божечки, Ларрі, я зовсім забула. Це сьогодні? Ні, зачекай. Завтра.

— Завтра у них буде невеличке свято о першій. Якщо хочеш прийти, думаю, це було б непогано.

— Ой, дякую тобі, Ларрі. Я матиму час купити їм подарунки. І вам не варто турбуватися. Ніяких проблем не буде. Я тепер цілком себе контролюю.

Я повісила слухавку та швидко попрямувала в бік Шостої авеню, думаючи, якби ж знати, що вони вже мають, що їм треба та чого б вони хотіли. Я так мало про них знала. Було важко визнати, що мої власні діти були для мене чужими. Я настільки занурилась у власні проблеми, що ніколи насправді не бачила, як вони дорослішають.

Я тинялася магазинами, намагаючись підібрати речі, які вони їм довго послужать і матимуть якесь особливе значення. Спочатку я думала про шаховий набір з ебоніту та слонової кістки й інкрустованою шахівницею для Пата, але потім усвідомила, що навіть не пам’ятаю, чи взагалі колись вчила його грати в шахи. О Боже, я навіть не була певна, що знаю, скільки їм років. Стоп. Я могла вирахувати. За рік після того, як я закінчила школу, мені, мабуть, було дев’ятнадцять. Чи вісімнадцять? Ні, дев’ятнадцять. Отже, двійнятам по одинадцять. Ні, завтра буде їхній десятий день народження. Ну, якщо мені двадцять дев’ять… Чи двадцять вісім? Я залізла в сумочку, відчайдушно намагаючись знайти свої водійські права. А тоді безсило сперлася на прилавок. Мені було двадцять дев’ять, а двійнятам — десять. Та мене лякало саме усвідомлення того, наскільки великими були прогалини в моїй пам’яті.

Нарешті я вибрала набір олійних фарб для Пенні та фотоапарат для Пата, і ще два сучасні романи. Запакувала їх у подарунковий папір, а тоді повернулася в квартиру, щоб рано повечеряти та приготуватися до зустрічі зі своїми дітьми та колишнім чоловіком.

В автобусі до Енґлвуда мене турбувало почуття дежавю. Хоча я й запевняла себе, що ніколи раніше не відвідувала цей новий будинок Ларрі, а також ніколи не бачилася з його дружиною Анною, я уявляла собі гидотний жовто-червоний різнорівневий сучасний будинок в стилі ранчо, з чотирма римськими колонами та копією газового ліхтаря дев’ятнадцятого століття на газоні.

Я прибула та була вражена, коли побачила, що він саме такий, яким я собі його й уявляла. Це не могло бути дежавю. Я, очевидно, вже тут бувала. Глибоко сховане в моїй пам’яті, тепер воно розгорнулося, наче коли океан змиває шари піску з пляжу та показує вибілений скелет якоїсь морської істоти.

Я була впевнена, що ніколи раніше тут не була, та в голові промайнув образ поліцейського в побитому «Мерседесі». Будинок, погоня за автомобілем, поліцейський.

Я швидко затулила скелет у мізках, хоча обриси залишилися на видноті, ніби піщані скульптури.

Доки я прямувала під’їзною доріжкою, з будинку вийшла Анна, щоб привітати мене. Я була вражена від того, якою вона була дрібною та які мала круглі очі. Вона рухалася швидкими ривками і рвучко жестикулювала, ніби білка, готова кинутися геть від першого ж гучного звуку.

— Ларрі поїхав за тортом, — сказала вона. — Він невдовзі повернеться.

— Гарний у вас будинок, — сказала я.

— Рада, що тобі подобається. Думаю, ліхтар дарує йому модний ностальгічний вигляд.

— Знаю, я рано, — сказала я. — Та мушу визнати, я дуже хотіла приїхати.

— Заходь. Побачишся з Патом та Пенні до того, як завітають інші діти.

Я пішла за нею до вітальні, захаращеної статуетками, декоративними марничками та штучними квітами в копіях ваз династії Мін. Стіни були обклеєні жахливими романтичними пейзажами римських руїн серед вікторіанських садів.

— У вас дуже гарно, — сказала я. — Так багато красивих речей.

— Я завжди вважала, що дітям варто рости в оточенні мистецтва.

Пат та Пенні з’явилися в дверях вітальні й дивилися на мене з цікавістю, проте сторожко, ніби не впевнені в тому, як зі мною вітатись. Я була ошелешена тим, як вони виросли за рік. Вони ще мали залишки літньої засмаги. Рудувато-каштанове волосся Пата було коротко підстрижене. Він був одягнений у брунатні слакси та темно-синій блейзер. Волосся Пенні було завите дрібними кучериками, й вона була вбрана у тонку зелену бавовняну сукню. Обоє виглядали так, ніби зійшли зі сторінок каталога одягу шкільного сезону. Я ненавиділа Анну за те, що зробила їх такими.

Я простягнула руки, й вони неохоче підійшли до мене. Я обійняла та поцілувала їх, але мене зачепила їхня стійка непіддатливість.

— Покажіть своїй матері ваші кімнати, доки я закінчу накривати на святковий стіл, — сказала Анна. — Впевнена, вона з радістю подивиться всі ваші гарні речі.

У кімнатах я побачила розгорнуті книжки, і задоволено відзначила, що вони все ще читають. Ми погомоніли про книжки та спорт, і Пат був вражений моєю обізнаністю в футболі. Я сказала, що була впевнена, що «Даллаські ковбої» потраплять у фінальну серію та цього року знову дістануться до «Суперкубка»[116]. Пат фанатів від «Гігантів», але погодився, що цікаво було спостерігати, як Роджер Штаубах заряджає «дробовик» під час третього «дауну»[117], чи як він вибирається з халепи під час жорсткої сутички.

— Я завжди любила футбол, — сказала я. — У школі була чирлідеркою.

— Ти ніколи мені не розповідала про це, — сказав Пат. — Як це так?

— Ой, — засміялась я, — та я мала б про це якось згадувати. Ти, мабуть, просто не пам’ятаєш.

— Я б запам’ятав! — зухвало відрізав він. — У мене хороша пам’ять!

Що я молола? Я ніколи не любила футбол. Я взагалі ні бельмеса в ньому не тямила: ні хто такий Штаубах, ні що таке «дробовик». Хоча Пат все зрозумів, тож те, що я говорила, не могло бути зовсім нонсенсом. Звідки я це знаю? Коли це я взагалі була чирлідеркою?

— Я ненавиджу футбол, — заявила Пенні. — Він надто жорстокий.

— Так говорить Анна, — поскаржився Пат. — Вона не дозволяє мені дивитися.

— Тато скоро повернеться, — сказала Пенні. — Ти поводитимешся дивно, коли він тут буде?

— Що ти маєш на увазі? — спитала я.

Пат стусонув її ліктем, і вона замовкла.

Я вирішила не продовжувати цю тему, але через кілька мовчазних секунд, доки Пат показував мені свою нову колекцію марок, Пенні випалила:

— Я також не пам’ятаю, щоб ти колись розповідала про чирлідерство. Якщо ми обоє про це забули, це означає, що ми стаємо, як ти?

— Що ти маєш на увазі?

— Анна каже, що тато розповів їй, що ти все забуваєш після того, як робиш дивні речі. Якщо хтось із нас щось забуває або бреше, вона кричить на нас та каже: «Ви у свою матір вдалися».

Пат знову подарував їй попереджувальний стусан ліктем, але вона люто блимнула на нього очима.

— Але ж це правда. Так вона й каже.

Я підвелася від приголомшення, відчула, як пашіє моє обличчя, не знала, куди мені повернутися, куди сховатися.

— Мамо, з тобою все гаразд? — спитав Пат.

— Так, тільки трішки в голові запаморочилось. Думаю, у мене й справді була якась болячка, від якої я багато забувала. Та я не брехала. Просто, коли я забувала речі, які коїла, люди звинувачували мене в брехні.

– І ми станемо такими, як ти? — спитала Пенні.

— Дорогенька, звісно ж ні. Тільки тому, що у когось із батьків є якась хвороба не означає, що й діти її матимуть. Я впевнена, що у вас дуже гарна пам’ять.

Пенні потерла кулаком щоку.

— Минулого тижня я забула своє домашнє завдання. — Вона почала схлипувати. — І загубила свої кишенькові гроші, а Пат забув дати відповідь на останнє питання на іншому боці аркуша на тесті з математики.

— Це нічого не оз…

— Ми стаємо, як ти! — Її голос переріс у пронизливий крик. — Я не хочу бути, як ти! Будь ласка, зроби щось, що б я не стала такою, як ти!

Пат вдарив її, а Пенні завила та дала здачі. Він вхопив її за волосся та скрикнув:

— Заткнися! Тато говорив не засмучувати її, бо вона робитиме з нами погані речі.

Я відчула холод, напруження у повітрі та біль, що починався в основі черепа. Я мала щось зробити. Що саме? Не могла згадати. Аура була сильною, ніби холодна статична електрика проходила моїм тілом.

Дивлячись на те, як гризуться Пат та Пенні, я відчула раптову відразу до власного сина. Мені захотілося вхопити його, стиснути руками за горло й задушити його.

А тоді я згадала. Зціпити долоні та тричі стиснути. Я стискала, стискала й стискала. А тоді аура вщухла, і моє тіло, яке оніміло та охололо, почало наливатися теплом.

— Глянь на неї! — закричав Пат.

Вони обоє витріщилися на мене.

— Ти зараз зомлієш? — спитав Пат.

— Не кривдь нас! — закричала Пенні.

Пат вилетів із кімнати.

— Я краще покличу Анну! — гукнув він.

— Ні! — видихнула я. — Я зовсім не збираюся нікого кривдити. Зі мною все добре. Просто трохи запаморочилося в голові. Будь ласка, не турбуй її. Я все одно вже мушу йти.

Я збігла сходами будинку, повернулася в захаращену вітальню, від якої в мене геть розвинулася клаустрофобія. Анна вийшла з великої кімнати.

— Ларрі вже скоро повернеться. Не можу зрозуміти, чому він затримується.

— Я не можу залишитися, — сказала я. — У мене важлива зустріч.

Запитальний погляд, а тоді полегшення в її погляді.

— Ти впевнена? Пенні та Пат так чекали, що розділять свій святковий торт із тобою.

Я хотіла крикнути «брехуха!», але вичавила з себе посмішку.

— Нічого страшного. Я все одно калорії рахую. Краще не ставати на шлях спокуси.

— Що ж, я розумію, — сказала вона. — Я передам Ларрі, що ти була.

— Передай йому ще привіт від мене.

— Буде прикро, що він не побачився з тобою.

Я мусила вибратися звідти до того, як повернеться Ларрі. Щось підказувало мені, що коли я його побачу, жодний у світі прийом самоконтролю, ніякі стискування рук не допоможуть мені втриматися при свідомості.

Доки я йшла до автобусної зупинки, то побачила машину, водій якої виглядав схожим на Ларрі. Він повернув голову та покликав мене, але я дивилася просто перед собою, вдавала, що не бачу та не чую його. Я пішла швидше, ледь не побігла. Машина здала назад.

— Саллі? Наш будинок із іншого боку. Залазь.

Я не довіряла собі настільки, щоб відповісти йому чи повернути голову в його бік.

— З тобою все гаразд, Саллі?

Я пішла далі, дивлячись перед себе. Тоді побачила гидливий вираз його обличчя. Ларрі перемкнув передачу та поспішив геть.

Я зайшла в автобус. Усі звернули свої погляди на леді, яка весь час стискала долоні та плакала.

Сімнадцять

Роджер сказав, що це хороший знак, коли почув, що мені вдалося стримати втрату свідомості та перемикання.

— Перемикання на кого?

— Не думаю, що нам варто заглиблюватися в це, — сказав він. — Поки що деякі речі краще не обговорювати.

Чергові скелети, прикриті піском.

— Я думала, що вся основа глибинної терапії полягає в тому, щоб витягнути задавнений матеріал, щоб він не спричиняв симптомів, які роблять мене недієздатною.

— Я погоджуюсь, — сказав він, — в більшості випадків. Але тобі потрібен час, щоб звикнути до нової Саллі. Ти все ще нестабільна. Твої почуття до двійнят показують, що ворожість готова вирватися на поверхню.

— То я правильно зробила, що втекла?

Він кивнув.

— Це була перша перевірка вправи для самоконтролю. Наприклад, коли випробовують нову дамбу, то не піддають її одразу неймовірному тиску, нарощують опір поступово, щоб запобігти прориву.

— Кажу тобі, мені було боляче бачити, що відбулося з моїми дітьми. Я вже думала, що справді зірвусь.

— Що ж, ти стримала себе і, гадаю, заслуговуєш на винагороду.

— Все ще застосовуєш модифікацію поведінки?

— Можна й так сказати. Винагороджуємо те, до чого прагнемо, караємо те, що хочемо змінити. Багато людей виступають проти цього методу через неетичність. Та я контактую з іншими психіатрами, які працюють з людьми із множинною особистістю, то вони кажуть, що це корисний інструмент.

— Добре, — сказала я, — винагороди мене.

— Що б ти хотіла?

— Зводи мене на побачення. Просто погуляймо по місту, зараз же. — Його очі потьмяніли, і я швидко відступила. — Звісно, якщо ти думаєш, що це неправильно…

— О ні. Я залюбки піду з тобою на побачення. Я просто маю сьогодні ще інших пацієнтів. І ти сама знаєш, як це неприємно, коли скасовують зустріч.

— Звісно. Вибач. Так егоїстично з мого боку. В мене просто є трохи вільного часу, тому я якось не подумала.

— Але вечір у мене вільний, — швидко додав він. — Що б ти хотіла? Вечерю? Театр? Чи танці?

— Як щодо всього разом? Чи це надто ненаситно?

— Буде тобі побачення.

Я хотіла поцілувати його, але втрималася. Мені треба берегти свої вияви щастя, витрачати потрошку. Як підмітив колись Ф. Скотт Фіцджеральд, рахунок у банку емоцій вичерпується. Я не хотіла знімати з нього забагато своїх хороших відчуттів.

— Добре, — сказала я. — Я сама погуляю містом, займу свої думки до вечора. Підозрюю, що воно тепер здаватиметься мені іншим, бо я й сама змінилася. Розумієш, про що я?

— Здогадуюсь, — сказав він. — Та я не можу знати напевне. Думаю, це буде щось схоже на повернення після того, як тебе там не було кілька років. Людина змінюється, а тоді розглядає все крізь призму нових знань і досвіду. Все те саме, та разом із тим трохи інше.

Ми домовилися зустрітись у «Вершник її знав», щоб повечеряти, а звідти піти на виставу на офф-офф-Бродвеї. Роджер провів мене до дверей, та не встиг лише відвернутись, як я поцілувала його. Він здригнувся. Я відчула, які в нього напружені руки, та потім вони розслабились. Хоча він й не відповів на мій поцілунок, я була вдячна, що не відсторонився.

Оскільки ми все одно збиралися зустрітися на Віллидж, я вирішила, що проведу там день. Я доїхала в метро до Вашингтон-сквер, втішившись, що так пізно восени натрапила на мистецьку виставку під відкритим небом.

Коли я споглядала картини, то від схвалення у мене пробіг шкірою холодок. Я не звернула на це уваги, потім спостерігала за шахістами та грою дітей у пісочниці на майданчику.

О п’ятій я пішла в кав’ярню на зустріч з Роджером.

У «Вершник її знав» святкували те, що розширили приміщення, й коли я крізь натовп протиснулася у нову прибудову, то помітила, що стіни там також були обклеєні європейськими газетами. Проте, на відміну від пожовклих у старому залі, вони були свіжі. Це все дарувало фальшиву атмосферу вдаваного зубожіння. Тому що давнє та нове не поєднуються. Можливо, коли газети пожовтіють, то зіллються зі старими.

Ейб Коломбо побачив мене та вийшов з-за барної стійки. Він виглядав засмученим.

— Тобі тут не раді, Ноло.

Я не була впевнена, що правильно його почула.

— Що?

— Будь-хто, хто ріже картини іншої людини, — гівна не вартий.

— Що ти таке кажеш?

— Коли хочеш знищити власні роботи, це нормально. Художник має на це право. Але знищити чужі — це найниціша річ, яку…

— Я не знаю, про що ти говориш.

— Якщо Мейсон тебе тут впіймає, вона тебе вб’є. Проблеми мені ні до чого.

— Я клянуся, я ніколи нічого не робила з її картинами.

— А Мейсон каже інакше. Тому просто забирайся.

— У мене тут зустріч, — сказала я.

— Я ж кажу тобі, якщо Мейсон тебе побачить, то очі видряпає. Вона сюди щовечора приходить. Я прошу тебе піти до того, як вона тут з’явиться.

У мені зростав гнів. Я відчула, як моє дихання робилося частішим.

— Це громадське місце, і я нічим не заслужила такого ставлення. Вперед, викинь мене, якщо тобі так хочеться, але доведеться торкнутися мене своїми руками. А тоді ми побачимося в суді.

Долоні самі стиснулися в кулаки, і я свідомо змусила себе розтиснути їх, хоча й відчула, що долоні стали липкими. Ейб витріщився на мене.

— Ти мені раніше подобалася, знаєш? Я попереджаю тебе, якщо ти тут почнеш бійку з Мейсон, настане моя черга висувати звинувачення.

Він відійшов, а я сіла за невеликий круглий столик біля вікна. Мене тіпало і боліла голова. Хотілося швиргонути попільничку та сільничку з перчанкою, але я стрималась. Мусила триматися під контролем. Я сиділа за столиком, міцно зціпивши долоні, ніби то була шкільна парта, та дивилася у вікно. Я молилася, щоб Роджер дістався сюди якнайшвидше.

Дружина Ейба, Сара, у своєму трико та білому фартушку почала підходити до мене з меню на дощечці, але раптом передумала та пройшла повз. Я була певна, що всі спостерігають за мною та перешіптуються. Отже, відновилося ще не все, деякі спогади залишилися прихованими. Я згадала, що востаннє була з Мейсон, коли показувала Тодду свої картини. Я пам’ятала, як він поцілував мене, потягнув на диван. Оце й усе. Але, мабуть, сталося дещо ще, що змусило мене почуватися, як от зараз — наче мені хотілося вщент рознести це місце. Та я цього не робитиму. Я сидітиму тут й повільно кипітиму, а коли прийде Роджер, ми сходимо повечеряти в якесь інше місце.

Увійшов Кірк Сілвермен. Я помахала йому, та він прикинувся, що не бачить мене. Я пригадала, що ходила на його вечірку, та не пам’ятала, як покинула її. Знову білі плями у другому акті… Господи, коли ж я заповню пробіли у своїй пам’яті та дізнаюся власну історію?

А тоді крізь бічне вікно я побачила незграбну постать Мейсон, що шкандибала до кав’ярні, й майже в ту ж мить вона помітила мене.

Я небагато знала про Мейсон, окрім того, що вона була членкинею Коаліції за права геїв та лесбіянок, а зараз я згадала, що вона одразу ж мені сподобалася, коли я винайняла частину її лофту, щоб влаштувати собі там студію. Вона була чоловікоподібною жінкою, й хоча раніше я вважала її жорсткою, але товариською людиною, наче собака пекінес, зараз я побачила, що вона готова кусати. Моїм першим пориванням було вийти крізь задні двері, але Мейсон вже увійшла в прибудову та, розпихаючи натовп, прямувала просто до мого столика. Сара Коломбо також її помітила і перегородила шлях. Вони були надто далеко, тож я не чула, що говорила Мейсон, але побачила її розпашіле обличчя, коли вона відштовхнула Сару та підійшла до мене.

— Я шукала тебе, довбана ти сучко!

Я сиділа й тримала себе в руках, але моє серце калатало в грудях, а долоні рясно спітніли.

— Ейб розповів мені, що ти казала. Я клянуся, я не пам’ятаю, щоб знищувала твої картини.

— Брехуха мерзенна! Ходімо на вулицю, я допоможу тобі пригадати.

— Я не маю наміру битися з тобою, — сказала я. — Якщо ти кажеш, що я вчинила якісь збитки, я готова за все заплатити. Ти завжди мені подобалася, Мейсон. Будь ласка, спробуй зрозуміти, я хворіла. Я була сама не своя, і…

Вона заліпила мені ляпаса.

— Це для початку! — закричала вона. — А зараз я тебе роздеру!

Я відчула холодок, приступ аури, але поборола ці симптоми. Мусила тримати себе під контролем. Ставки були надто високі, щоб дозволити собі втратити свідомість. Я зціпила долоні.

Мейсон схопила мене за руку та витягнула з крісла, розвела мої долоні й потягнула крізь натовп, який розступився і став колом. До нас підійшов Ейб, але коли побачив, що Мейсон тримає мене, зупинився та схрестив руки на грудях.

— Мейсон, не роби цього! — молила я, намагаючись звести долоні. — Клянуся. Допоможи мені…

Вона замахнулася кулаком та вдарила мене в живіт настільки, що я ледь не задихнулась. Я поточилася, а вона кинулася на мене та притиснула обидві мої руки до підлоги. Я не хотіла битися, Бог свідок, я не хотіла битися. Але там, на підлозі, я раптом відчула, якщо я не захищу себе, хтось зробить це за мене. Я пручалася, намагаючись вирвати руку, а тоді, коли до голови підступив біль, врізала їй коліном в бік і звільнилася.

Я перекотилася на бік, обхопила її шию рукою та стиснула, фіксуючи голову. Я не мала уявлення, де навчилася цьому рестлерському прийому. Я почула, як вона стогне та булькотить. Хтось гукнув: «Ламай її! Скрути їй шию!» — і я знала, що можу різко шарпнути рукою та зробити це.

Я зціпила долоні, переплела пальці, все ще тримаючи її шию в замку. Стиснула один раз.

«Вбий її! Вбий цю суку!»

Спочатку я подумала, що то мене під’юджував хтось із натовпу. А тоді зрозуміла, що голос лунав у мене в голові. Я була повільна та обережна, а навколо мене все рухалося швидко та рвучко, як у старому фільмі.

Мейсон спробувала вхопити мене за голову, та я ухилилася, і їй не пощастило. Я вже заспокоїлася та взяла себе в руки. Потягнула праву руку лівою, саме достатньо, щоб миттєво перекрити їй дихання, але не збиралася робити їй боляче, поки стискала долоні вдруге та втретє.

— Я хочу з тобою поговорити, — повільно промовила я. — Я послаблю хватку, щоб ти могла дихати, але хочу, щоб ти мене уважно вислухала. Кивни, якщо погоджуєшся більше не борсатись.

Вона прокавчала щось і кивнула. Я послабила хватку, щоб вона могла дихати, та все одно стримувала її.

— Не я почала цю бійку, та я набагато сильніша, ніж здаюсь. Якби мені захотілось, я б могла шарпнути й зламати тобі шию. Розумієш мене?

Вона кивнула.

— Я хворіла. Не можу зараз все пояснити. Доведеться тобі повірити на слово, що в мене були провали в пам’яті й якщо я щось і зробила з твоїми картинами, то цього не усвідомлювала. Це ніби коли ти накуришся, а потім нічого не пам’ятаєш. Різниця в тому, що ти вибираєш, коли тобі накурюватись, а я ці провали собі не спричиняла. Хочу попросити пробачення за те, що вона — я — зробила, але ти мусиш пообіцяти, на очах у всіх цих людей, що коли я тебе відпущу, ти більше на мене не чинитимеш напад. Якщо це повториться, я можу втратити контроль і серйозно тебе травмувати. Я не те щоби цього хотіла, та інколи роблю речі, які не усвідомлюю. Зараз я на межі.

Я почула розпачливу жорсткість власного голосу. Голова Мейсон злегка повернулась, і коли вона глянула на мене, я побачила, що ненависть в її очах поступилася страху. Вона кивнула й видихнула:

— Добре… від… пусти. Я… нічого… не робитиму…

Я відпустила її, вона перекотилася та потерла горло обома руками. Ми підвелися.

— Я йду, — сказала я. — Більше я сюди не повернуся. Якщо ми ще колись випадково зустрінемося, я пропоную просто пройти повз, не розмовляючи. Я повторюю — мені шкода.

Вона позадкувала, а я підійшла до столика та взяла свою сумочку. Тоді востаннє роздивилася довкола та вийшла.

Роджер наздогнав мене, коли я перетинала Макдуґал-стрит. Він глянув на моє обличчя.

— Що трапилося?

Раптом вся моя сила, холоднокровність і впевненість випарувались. Я почувалася так, ніби зараз впаду. Він вхопив мене за руку та підтримав.

— Що таке, Саллі? Що сталося?

Я почала плакати:

— Забери мене додому, Роджере. Мені холодно. Будь ласка, забери мене додому.

У таксі я, задихаючися від схлипування, розповіла йому, що зі мною трапилось.

— Я хотіла вбити її та втекти, знайти темний підвал, щоб сховатися там і перерізати собі горлянку.

— Але ти нічого такого не вчинила, — сказав він. — Кілька тижнів тому, а можливо, й днів, ти б відключилася. Але ти встояла, захистила себе сама без чиєїсь допомоги. Я пишаюся тобою.

— Та я хотіла вбити її.

— Бажання вбити когось — цілком нормальне для людей. Зрілі та виховані особи контролюють власні імпульси.

Коли ми під’їхали до квартири, він заплатив водієві та почав прощатися зі мною під під’їздом.

— Ти мусиш зайти зі мною, Роджере. Мені не можна зараз бути на самоті.

Він завагався, але тоді кивнув. Я взяла його під руку й ми піднялися нагору.

— Чому я не можу згадати, що сталося з картинами Мейсон? Чому в моїй пам’яті цей провал?

— Ми створюємо собі провали в пам’яті через багато речей, Саллі. Пригнічуємо болісний досвід. Прикриваємо травми та сни, залишаючи прогалини у своїх спогадах. З роками деякі з них забуваються, як струпи на подряпинах, відходять назавжди. Інші ж просочуються, ніби рани, що стікають кров’ю. І те і те болить, але ти вчишся давати собі раду.

— Я ще не здорова, Роджере. Правда ж?

— Ти на шляху до зцілення, Саллі.

— Але він ще не закінчився. Є ще дещо, чого я не знаю.

— Ти не можеш поквапитись, щоб дізнатися більше.

Я сіла на дивані біля нього та поклала голову йому на груди. Слухала, як швидко б’ється його серце.

— Та я мушу поквапитися, Роджере. Мене не покидає це жахливе передчуття, що зі мною щось станеться. Я мушу проживати кожну хвилину кожного дня, бо хтось чи щось збирається вкрасти в мене час. Я завжди раніше замикала двері, щоб люди не могли вкрасти в мене гроші чи мої речі, та ніколи не усвідомлювала, що у мене завжди хтось крав години та дні мого життя. А більше часу я собі купити не можу. Не можу його зберегти, чи покласти під відсотки, чи кудись інвестувати. Я можу тільки витрачати його по секунді. А ці інші люди проникали у мій розум в будь-який час дня чи ночі, крадучи його в мене. У мене стільки всього забрали, що мені здається, я мушу поспішати, щоб компенсувати це.

— Саллі, ти тремтиш.

— Обійми мене, Роджере. Я розпадаюся на частини.

Він міцно пригорнув мене до себе.

— Це все через шок від того, що сталося з Мейсон. Ш-ш-ш. Воно минеться. Спробуй розслабитися. Я зроблю все, що можу, щоб ти заспокоїлася. Він знає, що…

Я зупинила його поцілунком. Припала до нього та притиснулася своїми губами до його. Рот Роджера відповів довго та міцно.

Тоді він відсторонився та глянув мені у вічі.

— Чому ти не дала мені приспати тебе?

— Тому що я хочу контролювати себе, Роджере.

— Не варто було мені тебе цілувати.

Я приклала палець йому до рота.

— Це я тебе поцілувала, — сказала я та повторила поцілунок, цього разу легко, ледь торкнувшись його вуст.

— Я кохаю тебе, Роджере.

Він похитав головою, відсунув мене та підвівся.

— Це неправильно, Саллі.

— Ти також мене хочеш. Я знаю.

— Я мушу йти.

— Ти не можеш мене отак залишити. Якщо ти не хочеш взяти мене, принаймні покохайся зі мною.

— Я не можу! — скрикнув він. — Хіба ти не розумієш, що я не можу? Заради Бога! Саме тому моя дружина вбила себе.

Мені наче дали ляпаса. Я витріщилась на нього.

— Що ти таке кажеш?

— Коли чоловік виснажений, це впливає на все його життя, не тільки на стосунки з пацієнтами. Коли ти втомлюєшся та перенасичуєшся всім цим, то перестаєш турбуватися про інших. Ти робиш все механічно. Та насправді всередині ти мертвий.

Він ходив туди-сюди кімнатою, хитаючи головою та промовляючи ці слова:

— Роками я міг приховувати це від своїх колег, навіть від пацієнтів. Та не міг приховати це від своєї дружини. Намагався пояснити їй, що це не її провина. Що це не тому, що я менше її кохаю. Я вигорів як фізично, так і емоційно, тому що тіло та розум — єдині. Ти не можеш вдень і вночі примушувати частину себе працювати з психічно хворими, виводити розум за межі можливого й очікувати, що це ніяк не вплине на твоє тіло. Воно повільно пожирає тебе. Спочатку ти турбуєшся про людей, віддаєш їм усе. А тоді ця одноманітність, постійні напади, день за днем, рік за роком створюють емоційне притуплення, ти стаєш черствим. Віддаєш все своє співчуття, і його не лишається для тебе чи твоєї сім’ї. Але ти це приховуєш. Позаяк ти знаєш, що від тебе очікують співчуття, ти імітуєш співчуття. І починаєш ненавидіти себе за те, що ти — лицемір. Логічно обґрунтовуєш це, говориш, що дієш так тому, що люди тебе потребують. Але це також брехня. Люди відчувають твій холод. Люди відчувають, як ти віддаляєшся. Особливо шизофреніки. Вони такі чутливі. О Господи, вони знають, коли ти тільки вдаєш, що турбуєшся про них. І від провини, що ти живеш брехнею, твоя душе в’яне.

Його очі наповнилися слізьми, я хотіла обхопити його руками, та не наважувалась перервати цей ритуал виливання душі.

— Моя дружина знала. Лінетт була чутливою, вразливою жінкою, й коли я більше не міг кохатися з нею, вона звинувачувала себе. Моїх слів про кохання було недостатньо, щоб заперечити брак фізичної любові для неї.

Роджер не зводив з мене очей.

— Хіба ти не розумієш? Вона не вчиняла самогубства. Я сам вбив її, так, ніби власноручно накинув їй на голову петлю, прив’язав мотузку до тієї гілки, а тоді вибив стілець з-під ніг. Це я зробив. Бо я — фальшивка. Безпросвітний порожній чоловік, що швендяє околясом та прикидається живим.

Я взяла його руки, й Роджер дозволив мені вмостити його біля мене на дивані.

— Я рада, що ти мені розповів це, Роджере. Проте, як ти й сказав, психічно хворі знають, коли ти вдаєш, що турбуєшся, але ми також знаємо, коли ти не прикидаєшся.

Його очі обмацували мої, він вже був готовий почати заперечувати, та я прикрила його рот долонею.

— Дозволь мені, — сказала я. — Можливо, в тебе було вигорання, та я відчуваю в тобі зміни. Знаю, що ти за мене піклуєшся. І якщо ти можеш турбуватися про якусь іншу людину, окрім себе, тоді можеш непокоїтися й про інших. Ти можеш глянути мені в очі та сказати, що не хвилюєшся за мене?

Він похитав головою.

— Ти ж знаєш, що турбуюся.

Я погладила його обличчя.

— Тоді, якщо ти говориш правду, і розум та тіло впливають одне на одне, ти мав би змогти й фізично потурбуватися про мене.

— Саллі, ні…

Я ніжно поцілувала його. Розстебнула сорочку та торкнулася шиї. Відчула, як він здригнувся від моїх губ, і знала, що його розривало між страхом невдачі та провиною від можливості успіху. Я повільно роздягнула його, і Роджер почав зголодніло відповідати на мої пестощі. Коли я відштовхнула його, він вражено прикипів до мене очима.

— Повільно, — сказала я. — Дуже повільно та дуже ніжно. Не поспішай… Давай спочатку просто пестити одне одного…

Я скрізь торкалася його, і ніби тепла рідина перетікала крізь мої пальці в його тіло. Роджер цілував мої груди, досліджував шкіру, і небавом він ожив, став пружним і готовим.

— Саллі, — прошепотів він, — пройшло стільки часу. Але нам не варто…

— Я тепер справжня особа, Роджере. Цілісна особа. І я хочу, щоб ти також таким був.

Я спрямувала його в себе, та раптом, як тільки моє тіло прийняло його, то відчула ауру. Я зціпила долоні в нього за головою та стиснула. Але мій череп пульсував болем. Кожен поштовх його тіла товк та трощив, ніби він сягав моєї голови, бив мене, ніби каменем, раз за разом.

Я хотіла закричати, але знала, що це його зупинить, що від цього він зм’якне. Тож я кричала у себе в голові, стискала долоні, відганяючи головний біль, який ледь не ламав мене. «Ні! Залиш мене в спокої! Я мушу бути цілісною людиною!»

Роджер кохав мене, а я відповідала йому любов’ю крізь біль. Та коли все закінчилось і він ніжно поцілував мене, я розціпила руки — й головний біль мене розколов. Я почула знайоме відлуння лементу в голові. А тоді згадала, кого я забула, і мусила відпустити.

Джинкс закричала.

Її волосся обернулося зміями, і я злякалася, що коли гляну їй в обличчя, то скам’янію. Вона боролася зі мною, наче ангел темряви, і вирвала реальність з моїх пальців. Світ став оптичною ілюзією. В одну мить я була урною — вмістилищем його кохання — а тоді розкололася на два лики, і Джинкс захопила мене. Вона була там. Повністю все контролювала. А я дивилася з темної прірви, спостерігала, чула та відчувала, що в ній відбувається.

Джинкс глянула на лікаря середнього віку, який пригорнув її до себе, та плюнула в нього. Роджер затулився руками, щоб захистити обличчя. Вона впилася нігтями в його руки, схопила за волосся, смикнула, вдарила його, закричала…

— Ах ти ж виродку! Брудний старий розпусник! Відчепися від мене! Сучий ти сину! Я тобі очі повидираю! Я вб’ю тебе!

Гола, вона кинулася на кухню та знайшла ніж для м’яса. Він від неї більше не втече. І щойно він здохне, це тіло, цей розум, це життя належатимуть їй, вона сама контролюватиме своє існування. Вона влаштує серію вбивств. Вона невразлива. Безкарно вбиватиме незнайомців, а тоді зникне, й за це заплатять інші. Та замість п’яти, тепер буде двоє. Покарають четверту Саллі, а Джинкс зможе зробити це знову.

Все почнеться з пороху та крові. З крові Еша.

Вона побачила, як Роджер дивиться на неї біля одвірка. Він вже вдягнув штани. Побачивши в її руці ніж, він схопив подушку від шкіряного крісла. Отже, вони будуть битися! Вона оббілує його труп, а тоді приб’є шкіру до стіни. Вона хотіла почути його крик. Хотіла відкинути його благання про пощаду, хотіла віддерти його тіло від душі та кинути його в пекло.

— Страждай! — закричала вона. — А тоді здохни!

Джинкс махнула ножем та прорізала шкіру подушки.

— Джинкс, будь ласка, — сказав він. — Заспокойся. Поговорімо.

— Ти вбиваєш словами, — каркнула вона. — Ти запихаєш слова людям до горлянок, душиш їх, як задушив і свою дружину, мотузкою зі слів на дереві знання. Ти мастурбуєш словами. Вони струмують із тебе, липкі та венеричні, вони вбивають прихованими значеннями та брехнею… брехнею… брехнею!..

— Це нормально, що ти ненавидиш мене, Джинкс, та ніж — це не відповідь.

— Що ж, тоді це питання. Гостре лезо правди.

Вона розмахувала та штрикала, порізала йому груди, черкнула пальці, й Роджер впустив подушку. Тоді несподівано він припинив відступати та кинувся на неї. Джинкс двічі порізала його плече, доки Роджер не кинув її на підлогу та притиснув коліном зап’ясток з ножем. Тоді вона відчула, як він руками обхопив її горло.

— Ну ти й сука! — загорлав він. — Спочатку я вб’ю тебе. Тебе не існує! Ти — кошмар прямісінько з пекла!

Болю не було, та вона відчула, як його великі пальці впилися в горло, й від задушення у неї запаморочилося в голові. Світло потьмяніло. Риси його обличчя стали розмитими. І вона знала, що мусить покинути це тіло, щоб не померти. Нехай Саллі помирає. Нехай задушить її до смерті, а коли Саллі помре, Джинкс звільниться, а його це так терзатиме, що він сам накладе на себе руки.

Раптом вона відчула, що він послабив хватку та почула слова:

— О Господи, що ж я роблю? Повертайся в темряву!

«Це їм нічим не допоможе», — встигла подумати вона, поки проносилася геть. Тепер вона була достатньо сильною, щоб перебрати контроль знову, коли та на скільки їй захочеться.

Бо тільки вона могла віч-на-віч зіткнутися з тим, що було в темряві…

Вісімнадцять

Я прокинулася в лікарняній палаті, мої руки та ноги були розведені та прикріплені шкіряними наручниками до ліжка. Мене вивертало від запаху сечі. Лампочка над головою була закута в сітку з дроту, а вікна заґратовані. Надворі падав сніг.

Я покликала когось на допомогу, та моє горло хрипіло і боліло, тож назовні вирвалося тільки скрипіння. В замку перекрутився ключ, й медсестра, ступаючи креповими підошвами, принесла піднос з вечерею. Ключі бряжчали в шкіряному футлярчику, що висів у неї на поясі. То була місіс Фентон.

— Гаразд… гаразд… — сказала вона. — Час ланчу, Джинкс, але якщо ти знову виплюнеш їжу мені в обличчя, я запхну тобі в горлянку трубку та заллю її в тебе.

Заспокойся, сказала я собі, та дізнайся, що сталося. Очевидно, справа в помилковому розпізнанні. Місіс Фентон просто не впізнавала мене.

— Зрозуміла мене, Джинкс? — Вона злісно блимнула очима, а в її голосі вчувалася погроза.

Я кивнула.

— Я гарно поводитимусь, місіс Фентон.

Її брови підскочили вгору.

— Так? Оце зміна.

— Вибачте, що створила вам проблеми.

Це її спантеличило, тож вона уважніше впилася в мене очима.

— Як тебе звуть?

— Саллі Портер.

Різкість зникла з її погляду.

— Що ж, Саллі, давно пора. Дякувати Богові. Ми так довго тебе чекали. Зажди хвилинку. Доктор Еш просив повідомити його, як тільки ти з’явишся.

— Мені так і лежати прив’язаною?

— Поки я не повернуся. Почекай трішки, й ми придумаємо для тебе дещо зручніше.

Місіс Фентон пішла й повернулася з Патякалкою-Даффі, в якої було перев’язане обличчя.

— Я не довіряю цій сучці, — фиркнула Даффі.

— Все в порядку, — сказала місіс Фентон. — Це вже інша.

— Я все одно не вірю у все це лайно про Джекіла та Гайда. Це все вистава. Якщо вона знову полізе мені до обличчя, я їй вшкварю. Кажу тобі, знімати наручники — це помилка. — Даффі спопеляла мене поглядом, поки відстібала мою ліву ногу, нерішуче, ніби очікувала, що я її хвицну. Коли я нічого не зробила, вона фиркнула. — Просто прикидається.

— Доктор Еш наказав зняти наручники, як тільки вона назветься Саллі. Тому знімай.

— Вибачте, що поранила вас, — сказала я. — Я цього не пам’ятаю.

Поки Даффі закінчила розстібати наручники, прийшов Роджер. Коли я побачила його, то розплакалась.

— Нічого страшного, Саллі. Ну ж бо, випусти це з себе. Ти пережила справжнє жахіття. Але ти повернулася, і це найважливіше.

— Що трапилося, Роджере? Ми були разом, а тоді…

Він кивнув, щоб Даффі вийшла та жестом показав, що місіс Фентон має залишитися.

— Місіс Фентон допоможе тобі прийняти душ та одягтися, а тоді приведе до мого кабінету. Ми обговоримо все з самого початку.

— Що зі мною сталося, Роджере?

Тоді він глянув мені в очі.

— Ми припустилися помилки. Ти ніби дуже довго спала, Саллі. Я поясню тобі все у кабінеті. В мене є відеокасета. Думаю, настав час побачити тобі це на власні очі.

Після душу місіс Фентон допомогла мені зачесатися та дала одну з моїх суконь, яку принесли в лікарню. Я попросила синю, яка, як я знала, найбільше подобалася Роджерові. Хоч я й поспішала з ним поговорити, медсестра наполягла, щоб я спочатку трішки поїла.

Я сказала їй, що в мене паморочиться голова та я відчуваю себе незвично млявою.

— Це все через ліки, які давали тобі… чи їй. «Демерол»[118] ніяк не впливав на… на ту, іншу — а доктор Еш сказав, що не можна давати «Торазин» людям із множинною особистістю, тож вони давали щось нове, але в тебе, мабуть, інша реакція на це. Воно мало б добряче тобі памороки забити.

У коридорі перед кожними дверима була пара взуття. Від цього мені здалося, ніби то привиди стояли на сторожі. Нам довелося пройти через кімнату відпочинку, щоб дістатися до виходу. Деякі пацієнти викрикували непристойності, побачивши мене, а інші від жаху відверталися до стін. На якого ж це монстра я було перетворилася, що вони так реагують на мою появу?

Місіс Фентон попросила почекати мене біля сестринського посту зі скляними стінами, поки сама телефонувала в наступне приміщення, повідомити, що веде мене. Присутні, які всередині попивали каву, дивилися на мене зацікавленими поглядами. Одна жінка підвелася та наблизила своє обличчя до мого.

— Як тебе звуть? — командним тоном запитала вона.

— Саллі Портер, — відповіла я.

— Ти брехуха, — сказала вона. — Інших можеш обманювати своїм спектаклем, та я за тобою наглядатиму.

Місіс Фентон штурхнула її та сказала, щоб та залишила мене в спокої. Тоді вона відімкнула двері в коридор й ми вийшли з покою відпочинку.

Ішли ми довго, доки не спустилися ліфтом на найнижчий рівень. Звідти ми попрямували підземним тунельним комплексом, який на кожному перехресті перекривали ґратчасті ворота.

— Де це ми?

— Це тунель із палати максимальної безпеки. Всі будівлі об’єднані під землею, тож нам не доводиться виводити пацієнтів назовні, щоб перейти з однієї в іншу.

— Зовні всі будівлі виглядають поділеними, навіть не здогадаєшся, що вони з’єднані. Я й не знала про ці тунелі, коли була тут вперше.

— Тоді ти була добровільною пацієнткою, Саллі. Тобі не доводилося побувати в палаті максимальної безпеки.

— Я дуже погано поводилася цього разу, місіс Фентон?

Вона кивнула, не дивлячись на мене.

— Гіршого я ще не бачила.

Тунель потягнувся вгору, й ми підійшли до важких подвійних дверей, які місіс Фентон відчинила одним із ключів зі своєї в’язки на поясі. З іншого боку я побачила коридори прийомного покою, що були залиті флуоресцентним світлом та прохолодні.

Там нас чекала Меґґі, й вона обійняла мене.

— Саллі, я така рада тебе бачити. Як почуваєшся?

— Трохи затурканою, — сказала я.

— Я краще повернуся до палати, — сказала місіс Фентон. — Ви зателефонуєте на пост, щоб я її забрала?

— Я про це подбаю, — сказала Меґґі. — Дякую.

Місіс Фентон поплескала мене по плечі.

— Щасти тобі, Саллі.

Меґґі відвела мене до лікарняного кабінету Роджера. Він підвівся, коли ми увійшли.

— Присядь, Саллі. У нас попереду багато роботи. — Він кивнув Меґґі. — Принеси відеокасету, яку ми записали минулого тижня.

— Минулого тижня? — прошепотіла я. — То пройшло вже…

Він кивнув.

— Майже місяць.

— Господи Ісусе. Що ти мені покажеш, Роджере? Я боюся.

— Це природно, Саллі. Та настав час тобі побачити, що відбувається, коли ти впадаєш у безпам’ятство. Здається так, ніби ти спала. Проте твоє тіло було при свідомості. Коли ми об’єднали твоїх інших особистостей — більше ми не згадуватимемо їхніх імен — ти забула про них та те, що з ними відбувалося. І я думаю, що це добре.

— То навіщо ти хочеш показати мені ту касету?

— Тому що інші злиття відбулися тільки після того, як ви вийшли на контакт одна з одною.

— Ти не збираєшся мене більше змінювати, правда ж?

— Я думав, що ми можемо цього уникнути, Саллі. Сподівався, що коли ти станеш ціліснішою особою, глибшою та складнішою, то зможеш придушити ту іншу. Але поки ти ставала сильнішою, вона також набирала сили. Так, ніби вона крокувала в ногу з тобою, тільки з того боку. Її не можливо було замкнути та забути. Нам потрібно впоратися з нею, вивести її на світло, знищити її ненависть та вияви жорстокості.

— Я думав, ти турбуєшся за мене, Роджере.

— Так і є, Саллі. Повір мені, я турбуюся.

— Я не впевнена, Роджере. Можливо, науковець, дослідник всередині захопив контроль над тобою, зачарований можливістю побачити, що ж станеться. Я думаю, завершення власної роботи стало для тебе важливішим, ніж почуття до мене.

– Іншого шляху немає, Саллі.

– Є. Кохання здатне на це. Любов повинна взяти гору над ненавистю.

— Це говорить Деррі. Вибач, не варто було мені згадувати її ім’я. Я хочу сказати, якщо ти застосуєш свій інтелект, то зрозумієш, що це тільки сентименти. Я знаю, що насправді ти віриш у «любов перемагає все», не більше, ніж я.

Мені було боляче, коли він це сказав, та він мав рацію.

— Мені страшно, Роджере.

— Ми всі боїмося власних жорстоких імпульсів. Але ми їх контролюємо й перетворюємо на хороші дії. Ізолюючи пригнічений страх, відділяючи його від реальної особистості, твій дитячий розум створив кишеню — ментальну бульбашку — дав їй ім’я, й таким чином створив твою першу альтернативну особистість, що випромінювала жорстокість та зло.

— Я не думала, що психіатри використовують це слово.

— Ти маєш рацію. Це моральне судження, та як по-іншому описати особу, що перебуває на темному боці твого розуму?

— Що, коли після цього я ненавидітиму тебе?

— Це те, чим я мушу ризикнути. Якщо я змушений відмовитися від тебе, щоб врятувати, то це мій моральний обов’язок.

– І хто з нас сентиментальніший?

— Поясню іншими словами. Моя професійна думка полягає в тому, що коли ми не пройдемо увесь шлях до кінця, вона тебе знищить.

— А ти не хочеш мати цього на своїй совісті.

Вираз його обличчя продемонстрував, що я його образила.

— Вибач, Роджере. Це було нечесно.

— Частково ти маєш рацію.

— Ти маєш на увазі, що все одно це ризикована справа.

— Так.

Прийшла Меґґі з відеокасетою, й Роджер засунув її в отвір монітора. Я не могла зібратися з силами й подивитися на це. Тоді почула голос: грубий, низький, незнайомий, який плювався непристойностями. Я прикрила вуха долонями та заплющила очі. Але звук долинав, тож я повільно відвела руки та глянула на екран.

Обличчя, яке мені снилося та яке я ніколи не бачила в ролі керівника мого тіла, викривилося через лють, очі, які палали. Вона говорила: «Коли я виберуся з цих шкіряних браслетів, я вирву тобі очі, ти, довбаний сучий сину! Все, чого тобі хотілося, — це використати її, трахнути її. Думав, можеш ізолювати мене та знищити. Ну й дурень же ти. Я вб’ю тебе, коли ти найменше цього очікуватимеш. А тоді я вб’ю Саллі».

«І що станеться з тобою, Джинкс?»

«Тоді я стану вільною, як вітер».

«А ще ти помреш».

Вона засміялась. «Я вірю в потойбічне життя, Еш. Я — дитя диявола, а моя душа проникне в когось іншого. Як бачиш, я тільки розум, тільки уява, я не скута фізичним тілом. Коли її оболонка помре, знайду іншу… а тоді ще іншу… Я, можливо, й народилася тут, та завжди хотіла подорожувати. Відьми живуть вічно. Мене спалили в Салемі[119], а я відродилася в її тілі».

Я відчувала одразу огиду й була вражена. Було неймовірно бачити, як мій двійник палає ненавистю, вивергає з рота таку гидоту. І я зрозуміла, що мушу взяти на себе вину. Щоб уникнути болю, я створила монстра зі своєї уяви, а тоді відкинула її. Вона приймала покарання, несла найважчу ношу брехні, лицемірства та садизму від інших людей. Коли вона говорила про власну самотність та страждання, я відчула, як мої очі заповнюються слізьми. Знаю, це звучить по-дурному, та я хотіла пригорнути її до себе та сказати: «Тобі більше не потрібно ненавидіти та жити в самотності». Я мусила загладити свою провину перед нею.

— Я не маю права відкидати її, — сказала я. — Це моя відповідальність. Але роби це швидше, поки я не передумала.

Роджер вимкнув монітор та промовив:

— Я очікував, що ти так почуватимешся.

Він загіпнотизував мене та послав за Джинкс. Але вона не виходила.

Він сказав:

— Якщо вона не співпрацюватиме, можливо, ми зможемо дізнатися причину через тебе. — Роджер повернув мене в час, коли народилася Джинкс, і я згадала…

Мені було сім. То був грудневий ранок перед тим, як помер мій дідусь. Я бачила себе в квартирі бабусі Нетті, над бакалійною крамницею на Саттер-авеню на Брукліні, куди мене інколи приводила мама, коли мусила працювати на фабриці одягу. Наодинці на кухні я почула, як бабуся підводиться і виходить зі спальні, одягає калоші та камізельку з овечої шкіри, яку вона завжди одягала, коли розносила молоко зимовими ранками. Вона сказала мені, що я мушу залишитися в кімнаті з дідусем, якщо йому раптом щось знадобиться. Я сказала, що не хочу залишатися сама з дідусем. Я боялася поганих речей, які він намагався зі мною зробити.

Вона навідмаш втелющила мені ляпаса та сказала, щоб я не верзла таку жахливу брехню про поважного літнього чоловіка, який викладав у недільній школі. Тоді вона сказала мені сісти біля ліжка, щоб я могла побачити, якщо йому знадобиться судно чи ліки, й замкнула мене в його кімнаті.

Я кричала через двері, що мені страшно, але її кроки стихли, назовні відчинилися та зачинилися двері, а я плакала, зіщулившись під замкненими дверима. Мені потрібна була допомога, та ніхто мене не чув і ніхто не збирався допомагати. Я обернулася та побачила дідуся, який сидів, спершись на три великі подушки, і дивився на мене, його обличчя було жовте, щоки запалі, а беззубий рот зморщений та скривлений. Він наказав мені принести склянку води. Я кричала, що не підійду до нього та не дозволю торкатися мене. Він сказав, що то мені просто примарилося, ніби він робив зі мною щось погане. Він мій дідусь, сказав він мені, і любить свою гарненьку маленьку внучку та навчить деяких ігор. Він із зусиллями підняв ковдру, а штани його піжами були стягнуті нижче колін, і його штука стирчала вгору. Я заплющила очі та попросила Бога, щоб дід помер, щоб мені не довелося на нього дивитися, щоб не довелося торкатися його та робити ті мерзенні речі, яких він хотів мене навчити…

Наступний спогад пахнув трояндами. Коли я розплющила очі, він лежав у труні, його обличчя було вже не жовтим, а білим та роздутим, ніби в манекена на вітрині, а люди стояли навколо зі сльозами на очах. Я сиділа нерухомо, бо не знала, як відбулася ця магія. Я хотіла, щоб він помер, та не знала, що можна змусити когось померти, тільки забажавши цього.

Я чула, як люди говорили, що він був хорошим чоловіком. І як недільна школа сумуватиме за його наукою. І як добре Саллі пережила те, що пробула в кімнаті з мертвим чоловіком, який, схоже, помер у конвульсіях. Я нічого не пам’ятала, але знала, що нікому не можна цього говорити.

То було моє перше забування.

Роджер повернув мене в теперішнє і я сказала:

— То ось, коли з’явилася Джинкс — коли мій дід спробував мене домагатися.

Він знову спробував вивести Джинкс, та це не спрацювало. Тоді він спробував втретє, сказавши, що Джинкс опиниться у той день, коли дід помер, — і пригадає те, як була з ним у кімнаті на самоті.

Джинкс розплющила очі, й цього разу виглядало так, ніби я також там була та спостерігала за нею. Вона не знала, як довго вона в цій кімнаті. Спробувала відчинити двері та з усієї сили кинулась на них. Дідусь жестом показав, щоб вона підійшла до ліжка. Він вже розкрився й вона ненавиділа його за це.

— Ходи до дідуся, Саллі. Будь гарною дівчинкою та послухайся свого дідуся. Це не болітиме.

Вона люто блимнула на нього очима та роззирнулася кімнатою, щоб знайти щось, чим можна було б захиститися. Вона підійшла ближче до ліжка, вдаючи, що збирається зробити те, що він хотів. Та коли він потягнувся до неї, Джинкс відскочила. Нарешті він вхопив її за волосся, притягнув ближче до себе та зняв її трусики.

— Ти мусиш гарно ставитися до свого дідуся. Я старий чоловік, й мені вже недовго…

Вона боролася та кричала, та ніхто цього не чув і ніхто не збирався допомагати. А тоді її руки кинулися йому під пахви й вона залоскотала його. Дід відкинувся назад, сміючись. Джинкс зробила це знову, під пахвами, з боків, і він відпустив її волосся.

— Це я тебе дечого навчу! — закричала вона.

— Ні, Саллі! — Він сміявся, ледве хапаючи ротом повітря, перекочувався з боку на бік на ліжку, намагаючись захиститися від її швидких пальчиків, поки вона продовжувала його лоскотати. Він задихався та кашляв, а Джинкс усвідомила, що поки він качатиметься, то нічого їй не зробить. Тепер дід вже задихався із якимсь деренчливим звуком та ледве дихав, а тоді обблювався. Вона відскочила, бо запах блювотини був надзвичайно гидотним. Він лежав розпластаний на ліжку, його очі витріщилися, рот завмер у закляклому сміху, з якого по щоці стікала цівка блювоти.

Джинкс одягла трусики, сіла на підлозі біля зачинених дверей та чекала.

Потім повернулася її бабця, вивела Джинкс із кімнати та сказала:

— Бідненька моя дитинко, який жах, що тобі довелося це побачити.

Джинкс сказала:

— Він спробував робити зі мною погані речі. Я рада, що він помер.

Бабуся втелющила їй ще одного ляпаса та скрикнула:

— Більше ніколи такого не мели, паршива дитино. Ніколи нікому такого не кажи, бо потрапиш прямісінько до пекла та вічно там горітимеш. Ти паскудниця, ти — зло… диявольське поріддя.

Але Джинкс відскочила від неї та вибігла з дому на холод, побігла, щоб втекти від того запаху, ляпасів бабусі та банькатих очей дідуся…

Я почула голос Роджера, що кликав Джинкс повернутися в теперішнє, та вона не хотіла йти. Вона хотіла бігти вічно й ніколи нас більше не бачити. Вона не хотіла повертатися в темряву та випускати мене. Вона думала, що я не заслуговую весь час бути назовні, поки вона замкнена всередині. Але Роджер зміг повернути її, я відчула, як тягне її, та почула слова… «Ти можеш запам’ятати з цього стільки, скільки захочеш. Все, частину або зовсім нічого…»

Я розплющила очі та відчула, як по щоках котяться сльози.

— Я ніколи не хотіла цього робити, Роджере. Я намагалася розповісти бабусі та мамі, та мене ніхто не слухав. Ніхто мені не допоміг би. Всім було наплювати на те, що він змушував мене робити ті речі. Я намагалася їм розповісти, але вони називали мене злою брехливою дитиною. Мені так соромно. Так соромно…

— Ти не можеш звинувачувати себе в його смерті.

— Я створила Джинкс зі страху та гніву. Я мушу знову прийняти її до себе, — сказала я. — Роби це швидко, Роджере. Було нечесно з мого боку втекти, сховатися та залишити її, щоб вона самотужки витримувала весь мій біль, горе та ненависть і не отримувала ні краплі щастя.

Роджер сказав, щоб я стиснула долоні.

— Ти народилася в муках та гніві, Джинкс, — сказав він. — Та зараз Саллі хоче, щоб ти знову повернулася до неї.

Я почула, як її голос заволав:

— Ні! Я залишатимуся собою, поки не зійдуться небеса з пеклом.

Я відчула біль, коли нігті глибоко вп’ялися в долоні. Я опустила очі й побачила, як проступила кров.

Роджер округлив очі, ніби був не впевнений в тому, що йому робити далі.

– Інші об’єдналися добровільно, — сказав він. — Мені варто було очікувати, що Джинкс не погодиться. Ми не можемо змусити її поступитися своєю ідентичністю. Вона має захотіти відмовитися від свого окремого існування.

— Виходить, все це було даремно, — сказала я. — Всі інші, боротьба, злиття. Я радше помру, ніж проживатиму буття, в якому я змінююся, ніби оптична ілюзія щоразу, як кліпаю очима.

— Ніколи не здавайся! — скрикнув він. — Мусить бути шлях крізь її бар’єр. Можливо, якщо ми відправимося назад у минуле, повз її захист.

Сміх, який безконтрольно вирвався у мене з горла, належав їй.

— Тобі доведеться відправитися до світанку людської свідомості.

Тоді я почула слова ВОсПа у своїй голові, який сказав:

«Це відповідь та ключ. Повертайся до самого початку».

Я переповіла Роджерові те, що сказав мій Помічник.

— Добре, — сказав Роджер. — Якщо ВОсП вважає, що саме це потрібно, ми так і вчинимо.

Це мене лякало, та я тихо сиділа й слухала. Він підняв свою золоту ручку.

— Твій розум — це машина часу, й ми повернемося далеко в минуле. Коли я відрахую від семи до нуля, ми прокрутимо циферблат назад аж до зародження людської свідомості. Коли ти прибудеш туди, то опишеш її.

Він рахував, а мій розум провалювався сам у себе. Назад у розум Джинкс, що ненавидів, думав, згадував…

Одного разу в позачасовому часі, подумала вона, досить давно. До появи сил захисту. До відщеплення людської самосвідомості, коли всі уми були одним цілим, й не було окремих особистостей, але один загальний Розум, всі все знали та спілкувалися без допомоги мовлення. Всі уми були взаємопроникними. Всі ділилися думками відкрито одне перед одними. Ніякого страху. Ніякого болю. Ніякого гніву. Невисловлені накази. Єдиний Розум рухався, ніби сильний вітер, а всі душі пливли, ніби піднесені тим вітром листочки. Нічого не було приховано. Ніяких підозр, чи ревнощів, чи ненависті… Кожна свідомість була відкрита для сукупності. Жодних проблем у несвідомому. Ніяких жахіть. Загальний дух ширяв понад землею.

А тоді сталося дещо непередбачене. Зими стали довшими та холоднішими, ніж раніше. За десять тисяч років людської пам’яті ми не пригадували таких холодів. Незліченна кількість животів смикали Розум, змушували його дістати більше їжі. Та її було недостатньо.

Тому великий Розум вирішив, деяких він нагодує, а інших відріже, як гілки, заради порятунку цілого дерева. Розум обмежить себе кількома десятками тисяч тіл, а інших відпустить.

А тоді акт першого свавілля проявився у світі. Одна жінка, лише одна серед усіх, відокремила собі куточок, острівець самоусвідомленої самітності, яку відщепила від загального Розуму. Община не знала, в якому місці, але лишень інтуїтивно відчула рубець у загальній свідомості. Тією жінкою була я.

Я народилася іншою. Коли вони відлучили мене від груді, я хотіла ще. Пізніше я відчувала неспокій, відчувала рух часу. Я не могла збагнути, що тільки я єдина відчувала злість, коли шлунок нидів від голоду. Розум відчував це, й тривалий час община віддавала мені більше їжі. Коли я вперше зляглася, то відчула дивний трепет в тілі, й Розум був вражений. Ще ніколи жодна його частина не була настільки захоплена власним тілом.

Коли я годувала свою дитину, то відчувала тепло та пульсацію, поки вона смоктала мою грудь, і я опиралася, коли інша жінка потягнулася, щоб погодувати мою дитину. Я відмовилася приймати чужих дітей. На кожній стадії мого життя Розум карав мене за відчуття самоідентичності. Немає окремої тебе, шепотів Розум. Існує тільки цілісність.

Та одного дня я знайшла тоншу точку в кутку свого усвідомлення та видовбала дірку в потертій матерії свідомості. Темне та незвідане, що знаходилося за нею, спочатку вжахнуло мене, й я бігом відступила, доки Розум не дізнався про дірку. Та було важко втриматися від цього, і я час від часу обмацувала той отвір, ніби язик, що шукає втрачений зуб. Я відкрила, що можу проштовхувати власні думки крізь тріщину, за межі намету загального Розуму та тримати їх в таємниці у власній кишені усвідомлення.

Я збирала особисті ідеї та почуття й ховала їх, зберігала, ніби зібрані ягоди, що були загорнуті в листки, поза печерою, й переносила знання з групового розуму до свого особистого. Коли моя дочка ще немовлям плакала від голоду, я таємно її годувала, не дозволяючи собі думати про це, щоб Розум не дізнався. Те саме я робила й для чоловіка, що перший зі мною злягався. Ми стали особливими одне для одного.

Моє дитя зростало, люблячи мене більше, ніж всіх інших в племені. Єдиний Розум непокоївся через таку девіацію, проте хоча він нісся крізь свідомість, ніби смерч, та не міг знайти те особисте місце моєї свідомості, яке я сама собі створила. Я зі своїми чоловіком та дитиною мали їжу для своїх тіл, поки інші голодували. Я навчила свою дитину, як створити своє власне місце у Розумі для її думок, щоб не ділитися своїми знаннями з іншими, щоб спогади та навчання можна було накопичувати. Мій партнер був сильний, він знаходив м’ясо, ховав його в лісі та приховував знання про це. І ми вдвох навчили нашу дитину робити те саме.

Але Розум щось підозрював. Він слухав, шукав та обмацував, й одного дня знайшов нас. Вся община накинулася на нас. Ми були в пастці, та я б не витерпіла мук, які завдавав нам свідомий Розум. Ми не вчинили ніякого зла. Ми більше не терпітимемо. Ми втечемо від Розуму та житимемо кожне у своєму особистому, таємному, місці.

Тож ми вийшли крізь діру в свої власні свідомості, блокуючи біль та страждання, які великий Розум насилав на нас. А тоді великий Розум відніс нас ще далі, й води піднялися у великій повені та запечатали діру й назавжди замкнули нас назовні — відлучивши від грандіозного вируючого духу думок. Переворот знання. Наші окремі місця стали нашим свідомим розумом, а великий спільний Розум став несвідомим.

Я стала матір’ю нової раси людей, кожен із яких був особистістю з власною свідомістю, назавжди від’єднаною від великого спільного буття людства, хоча коли-не-коли вони таємно прослизали туди, влаштовуючи тимчасові візити в снах, чи божевіллі, чи містичних одкровеннях, щоб діставати засоби для існування, але ніколи не ставали єдиною свідомістю з понадлюдським духом.

Мої відколоті нащадки множилися й через свідомість тіла ставали фізично сильними. Вони розвинули таємні амбіції, жадібність та хіть. Покоління породжували покоління та винайшли вогонь, колесо, ніж та пістолет і переповнили землю, бо вони розмножувалися, доки великий Розум — безпристрасний до цих вигнанців — продовжував скорочуватись. Й Нові Люди навчилися ненависті та війні. Кожен із моїх окремішних спадкоємців та спадкоємиць називали свою пам’ять про великий Розум «Душею» або «Духом», й ними рухало бажання знайти шлях назад. Та на Землі більше не було ні єдиної мови, ні єдиного знання, ні єдиної думки. Вона стала Великим Вавилоном.

Таким чином людська раса створила власні множинні особистості й відтоді жила поживала й зла наживала…

Джинкс вилила свою фантазію, і я здригнулася. Звісно, вона була божевільною. Коли я дізналася більше про Джинкс, то почала вірити, що вона відрізала себе від людської раси свободою вибору, й щоб ізолювати себе від цього зла, я мусила замкнути її. Я відмовлялася приймати злий, стражденний бік моєї душі. Відповідальність була на мені. Та зараз, за її словами, так сталося з людською расою ще на самому початку…

Оскільки я була більшою істотою, я знала, що мушу відкрити шлях до темного місця та дозволити їй об’єднатися з рештою мене, приймаючи її такою, яка вона є, з її люттю, невдоволенням і ненавистю — що народилися з її самотнього страждання. Я тремтіла, знаючи, що доки не попрошу в неї вибачення та не подарую їй свою любов, не зможу стати цілісною людською істотою.

Роджер торкнувся моєї руки та сказав:

— Це ти маєш попросити Джинкс погодитися. Я не думаю, що вона відповість мені.

Я відкрила рот та сказала:

— Джинкс, пробач мені.

Вона не відповіла.

— Джинкс, тепер я знаю, що ти пережила і чому від’єдналася від мене. Ти — той гнів, який я ніколи не могла висловити. Я хочу, щоб ти повернулась. Я хочу бути цілісною людиною, справжньою людиною, й тільки через тебе ми матимемо силу зробити це. Тому що зараз ми мертві, розбиті, розірвані на шматки, бо не можемо одночасно співіснувати.

— Мені й так добре, — відрізала вона.

— Але так не може продовжуватися, — сказала я їй. — Зараз я надто сильна, і ти також дуже сильна, й ми розриваємо одна одну на шматки. Ми не можемо жити розірваними навпіл, Джинкс, і більше не можемо жити у вигаданому світі. І ми не можемо до кінця життя чекати листоношу із заспаними очима, який віднесе нас у своїй поштовій сумці до чарівного замку. Мусимо об’єднати сили й жити тут і зараз. Так хоче Помічник.

Джинкс зітхнула, і то було найглибше, найсумніше зітхання, яке я коли-небудь чула.

— Я прошу в тебе пробачення, Джинкс. За всі твої страждання, до яких я спричинилася. Я звалювала їх всі тобі на голову, а потім, коли ти страждала від болю, я називала тебе злою. Прошу тебе, пробач мене також за це. Повернися до мене. Я хочу, щоб ти повернулася, Джинкс. Ти потрібна мені. Я люблю тебе за все, що ти вистраждала, і клянуся, що більше ніколи не відкину тебе.

Вона знову зітхнула, і я почула її голос:

— Добре, — сказала вона. — Мені було холодно і страшно. Я більше не хочу бути на самоті.

— Ти погоджуєшся? — спитав Роджер.

— Погоджуюсь, — відповіла вона.

— Тоді, виходь з темряви.

Вона вийшла з темної печери та постала переді мною. Я взяла її за тремтячу руку.

— Коли я порахую до шести, — сказав Роджер, — Джинкс більше не чинитиме опір щодо об’єднання. Ви обоє почнете нову подорож, тільки в теперішньому. До скількох, я сказав, що дорахую, Джинкс?

— До шести… — прошепотіла вона.

— Ти більше не відокремлена водойма, — сказав він. — Твоя свідомість, ніби потік, що несеться вниз із твоїх гір злості та відчаю, тече вниз крізь інші джерела та струмки…

Вона побачила, що вона — потік. Спочатку в морозному повітрі гірської вершини, а тоді внизу, на землі, вона текла, лилася, відчувала, як несеться донизу понад мертвими деревами навколо брил, в діри та прогалини в ґрунті.

— …а тепер потік злості змішується та зливається в одну бурхливу річку, яка тече, мов велика Міссісіппі, вздовж континенту розуму Саллі…

Вона побачила, як гнів, бурхливий та нестримний, несе залишки затоплених спогадів та постійно загрожує вийти з берегів і затопити рівнини мого розуму ненавистю та жорстокістю. З ревом він нісся на південь, поспішаючи приєднатися до вод великої затоки.

— Зараз ви об’єднаєтеся раз і назавжди, — сказав він. — Лють, ненависть і смуток Джинкс назавжди омиються в любові Саллі. Немає окремої Джинкс. Саллі відкриває себе для тебе. Існує тільки п’ята Саллі, яка висловлюватиме власні емоції, — якщо потрібно — ворожості та агресії. Коли я порахую до п’яти, Саллі прокинеться та більше ніколи не потребуватиме окремої свідомості. Ви будете злиті в одну людину, аж до кінця життя вас обох. І ти пам’ятатимеш…

Я з острахом чекала відліку.

— Один…

Я почула звук плачу.

— Два…

То був ВОсП.

— Три…

Я бачила, що його обличчя виражає агонію, рот роззявлений, а очі горять.

— Чотири…

Він поглинав усю лють Джинкс, щоб врятувати мене. То було обличчя Оскара.

— П’ять…

Я спробувала зупинити злиття, але було запізно.

Оскар і Джинкс обоє зникли, і я знала, що мій Перший Помічник віддав своє життя заради злиття. Мій батько насправді помер.

Я лаялася та верещала на Роджера, зупиняючись лише для того, щоб перевести дух. Я заливала його злістю, стискала та розтискала кулаки, хапалася за стільницю, щоб не кинутися на нього.

— Все гаразд, Саллі, — м’яко промовив він. — Я очікував, що ти ненавидітимеш мене.

— Ненависть — це заслабке слово! Мене від тебе верне. Ти мені огидний. Ти вбив Оскара.

Я більше не могла стримуватись. Я тремтіла. Відчула, як сльози котяться щоками, а тоді почала плакати, поки геть не втомилася.

— Я люблю тебе і ненавиджу, але не розумію, чому.

— Ти повернула собі всі свої емоції, Саллі.

— Та я не хочу тебе ненавидіти.

— З часом ти навчишся висловлювати їх, Саллі, а згодом і керувати ними. Ти більше не будеш безтурботною, вічно люб’язною, з м’яким характером людиною. Ти будеш лютитися, і коли доведеться, то направлятимеш злість на те, що цього заслуговуватиме.

— Все не так просто. Я здатна на жахливі речі. Я можу брехати, обманювати, красти. Я можу вбити.

— Всі люди здатні на таке. Та це лише п’ята частина Саллі. Решта тебе ділить свідомість людської раси й обмежуватиме тебе.

— Що зі мною буде?

— Новий початок. Ти пізнаєш себе у багатогранності. Повернешся до людської раси. Перестанеш шукати Оскара. Побудуєш нове життя.

— О Боже, — сказала я. — Відчуття не зовсім такі, як я очікувала. Я думала, все буде красиво. Я думала, що проведу решту життя у веселощах, насолоджуючись коханням, відкриваючи для себе світ. Та зараз більшість речей, які мене турбували, більше не здаються вартими того.

— Це очікувано. Ти бачиш все крізь нову призму.

— Раніше я була впевнена, що правильно, а що — неправильно, що добре, а що — погано. Та світ все одно — ще те гниле місце. Люди все одно зраджують, крадуть, вбивають одне одного — як окремо, так і цілими націями. Колись я думала, що знаю всі відповіді. Один світ. Топильний котел. Мрія єдності, єдності мене та об’єднання всієї людської раси. Та зараз я вже не впевнена. Є всі ці тіні, розбіжності та винятки. Я ніби переродилася у розколотому світі, який змінює питання, як тільки я думаю, що отримала відповіді.

— Ти не самотня, Саллі. Інші також шукають вирішення. Хороші люди.

— А деякі складаються з добра та зла, — сказала я.

Роджер кивнув.

— Ти достатньо сильна, тепер сама можеш дивитися на все це широко розплющеними очима. Я думаю, Тодд чекатиме, щоб побачити, що трапиться.

Я похитала головою:

— Не Тодд. Йому потрібні були тільки хороші мої сторони та захоплення від непередбачуваної жінки. Або, можливо, його приємно збуджувала ймовірність того, що всередині мене в будь-який момент може щось вибухнути. Та він робив ставку тільки на доброту. А це так легко. Будь-хто може любити доброту. Сентиментальну, благочестиву, відчайдушну, святенницьку доброту.

— Еліот?

— Милий хлопець, та, думаю, його приваблювала думка кохати п’ятьох жінок за емоційною ціною однієї. Ні, я спалюю мости стосунків із ними обома. Я шукатиму собі нову роботу.

— Звісно, та немає нічого поганого в тому, щоб…

— Ти прийняв всю мене, Роджере. Хороші риси та погані. Ти об’єднав мене докупи. Ти єдиний.

Він похитав головою.

— Ми вже говорили про емоційне перенесення.

— Ну й до дідька абстрактні теорії. Перенесення — це одна з форм любові. Я приймаю її будь-яким способом.

— Скажу тобі так. Пропоную деякий час не бачитися. Подивимося, як триматиметься злиття і як ти почуватимешся через рік. Коли перенесення зійде нанівець, і ти почнеш нове життя, і якщо не створиш нових особистостей, і все ще хотітимеш бути зі мною, ми спробуємо.

Я була шокована. Я не очікувала, що зараз він відмовиться зі мною бачитись.

— Я не готова йти далі сама. Я мушу розповідати тобі про власні почуття, інші спогади, що переповнюють мій розум. Мої плани на майбутнє…

Роджер подав мені золоту ручку, яку використовував для гіпнозу.

— Записуй їх, тільки для себе. Глянь на своє життя збоку. Поки ти була в палаті максимальної безпеки, мені привели нову пацієнтку з синдромом множинної особистості, маленьку шестирічну дівчинку з сімома іншими особистостями, дві з яких мають нахили до самогубства, одна — агресивна, а ще одна — обдарована дитина, що грає на піаніно та пише музику. Тепер через мій досвід у цій сфері її відправили сюди.

— Ще одна? О Боже, це жахливо!

— Зараз ця дитина потребує моєї допомоги, і завдяки знанням, яких я набув, лікуючи тебе, я буду в змозі допомогти їй. У мене невдовзі з нею запланований сеанс. Тебе я відпускаю. Я не казатиму — бувай. Я прийду, щоб попрощатися з тобою вранці.

— Ні, не треба, — сказала я. — Я краще піду зараз сама.

Він поцілував мене в щоку, а тоді вийшов, залишивши мене в кабінеті. Я трохи посиділа, доки не прийшла Меґґі та не забрала мене звідти.

Наступного ранку сніжило. Медсестра Фентон допомогла мені спакуватися, та клініку я покинула наодинці. В ліфті я тицьнула на кнопку «Вестибюль». Чекала навіть із деяким острахом, що знову розщеплюся, та я залишалася собою. Внизу глянула на годинник за столом реєстратури. 10:32. Певною мірою все це було питанням часу: пам’ять про минуле, відчуття теперішнього, очікування майбутнього. Всі уривки та осколки годин були там, щоб ти могла — якщо хочеш — поставити кожен на своє місце та дослідити історію власного існування, хронологію самої себе. Я глянула на свій годинник знову, коли під’їхав автобус. 10:37. Чи могла я пройти увесь шлях через місто аж до квартири, не втрачаючи часу?

Я бачила, як падає сніг, бачила, як люди лопатами загрібають його в білі кучугури. Йшла обережно. Коли дісталася до автобуса, якийсь хлопчик кинув у мене сніжкою. Я розізлилася та помахала йому кулаком. Очікувала, що відчую біль внизу шиї, та він так і не з’явився. Я зійшла з автобуса на зупинці на розі, а годинник показав 10:59. Двадцять дві хвилини в дорозі через місто, й мені належала кожнісінька секунда.

Уже в квартирі на мене найшло неймовірне відчуття, що відтепер я зберігатиму кожну мить дня як єдина особа. Це те, що справжні люди, цілісні люди, називають щастям.

Я вирішила піти побігати по снігу. Вийшовши з будинку, я побачила Мерфі в ательє Ґрінберґа.

— Я зробила це, Мерфі, — сказала я та почала бігти. — Тепер я цілісна, справжня людина.

Його кийок так і не знайшовся, та зараз замість того, щоб показувати світові середній палець, його права рука була повернута долонею вперед, направляючи дорожній рух. Для мене він виглядав так, ніби махав світові.

Я помахала у відповідь.