П'ята Саллі

Вісім

Наступного тижня Саллі перебралася до клінічного центру психічного здоров’я Мідтауна. Вона лежала у загальній палаті на третьому поверсі, який скидався більше на вестибюль нового готелю, ніж на лікарню. Але їй було страшно серед медсестер та інших лікарів і пацієнтів, тому Саллі спакувала психічну валізу та виписала свою свідомість з цього готелю. Контроль на себе взяла я. Патякалка-Даффі час від часу заглядала в мою палату, інколи будила мене серед ночі та постійно запитувала, хто я. Я знала, що вона нам не вірить, тому влаштувала грандіозну сцену й назвала кілька нових імен, вдаючи з себе інші особистості. Вона дуже зацікавилась, коли я представилась чотирирічною Луїз, яка шукає свою мамусю. А одного дня я сказала, що мене звуть Мартін Косак, який обікрав банк у Таксоні. Даффі все це записувала.

Я познайомилася з багатьма приємними людьми в яскравому, обставленому кімнатними рослинами покої для відпочинку, але коли розійшлася звістка, що в мене множинна особистість, інші пацієнти почали ставитись до мене як до божевільної.

— Хто ти сьогодні? — спитала мене літня білява жіночка.

— Джек Ґвалтівник, — сказала я. — І у свій час я зґвалтував багатьох літніх жіночок.

Вона кинулася навтьоки. Знаю, це було не дуже гарно, але від дурнуватих питань, як оце, мене просто теліпало.

Я потоваришувала з Меріенн, дівчиною з клоччастим волоссям та прищами на обличчі, яка все розповідала мені, яка я гарна та приязна, і коли б я не прийшла до кімнати для відпочинку, щоб скрутитися на одному з веселкових поролонових диванів, вона приходила та сиділа зі мною. Меріенн любила чимало пліткувати, а я любила слухати, бо їй було так приємно першою повідомляти новини, й тому, що ми обидві були пацієнтками Роджера.

На третій день я повернулася до кімнати для відпочинку після цілої серії тестів, серед яких були навіть ті, де показують чорнильні плями, та ще один, що називався «Каліфорнійський психологічний питальник». Я змучилася та не мала настрою, тому хотіла просто посидіти, пограти в солітера. Але прийшла Меріенн та підсунула до мене крісло.

— Я більше не хочу, щоб доктор Еш мене лікував, — сказала вона.

Я не звернула на неї уваги, тільки продовжила розкладати карти.

— Чому?

— Усі про нього говорять. Я підслухала трьох лікарів у їдальні, коли прибирала зі столів, і вони казали, що хочуть усунути його з консультуючого персоналу, але бояться через це потрапити в халепу. Ще один лікар назвав його диктатором і сказав, що коли доктор Еш приймає рішення, він не слухає чужої думки. Він вважає, що сам все знає краще.

— Можливо, так і є. — Я застрягла, тому зшахраювала, вицупивши туз знизу колоди.

— Вони кажуть, що він стільки часу витрачає на твій випадок, що не достатньо займається іншими своїми пацієнтами, й решта мусять прикривати його. І вони мають рацію. Еш проводить із тобою більше часу, ніж з нами.

— Ну, — пирхнула я, — тому, що мене — п’ятеро, а ти — лишень одна.

У Меріенн щелепа відвисла.

— Ти це визнаєш?

— Чи визнаю я? Я пишаюся цим. Таким чином я вп’ятеро розумніша, вп’ятеро красивіша та вп’ятеро сексуальніша за решту.

Вона спопелила мене поглядом.

— Ну ти й сука. Всі кажуть, що ти лише прикидаєшся, щоб привернути його увагу, і забираєш час, на який заслуговуємо всі ми.

Я розсміялася.

— Звісно. Насправді я актриса. Незабаром зніматимуть фільм про розщеплення особистості, а я так готуюся до ролі. Стану дуже відомою персоною.

— Ти мене дуриш. Ти не сприймаєш мене серйозно. Знаєш, що ще я почула? Медсестри говорили, що його дружина повісилася на дереві в їхньому дворі, бо не могла більше витерпіти життя з ним.

— А ти довбана брехуха і прищава нікчемна шльондра.

Здається, я зайшла задалеко. Та якого біса, мене просто нудило від того, як всі лаяли Роджера. Меріенн різко кинулася на мене, розкидала карти та штовхнула мене знову в крісло. Я гепнулася на підлогу. Тоді вона вилізла на мене, смикаючи за волосся. Я подумала, що й сама зможу дати собі раду з кощавою Меріенн, бо Джинкс вб’є її швидше, ніж та оком змигнути встигне. Мені не потрібні були зайві проблеми в лікарні.

Ми качалися підлогою, вона розірвала мою сукню, але я вхопила її у ведмежий захват і сіла на неї зверху. Вона заверещала.

— Я тебе ще дістану! Ти пошкодуєш, що взагалі мене зачепила!

— Я тебе зачепила? Та це ти перша…

Не встигла я договорити, як мене хтось зіштовхнув із Меріенн. Патякалка-Даффі та інша медсестра схопили мене за руки та викрутили їх. Меріенн підскочила з підлоги та вгатила мене в живіт, доки мене тримали. Троє на одну — це нечесно, тому я послала за підкріпленням.

Джинкс брикнула ногою, буцнула Меріенн прямісінько в підборіддя та вирубила її. Тоді вона раптом звисла, чим захопила медсестер зненацька. Коли вони розслабилися, Джинкс вивільнила руку та огріла одну з них лівим джебом, а затим другу — правим кросом. Вона почула свисток та звук тривоги і побачила, як інші пацієнти зіщулилися в кутку. Але вона ще не закінчила з медсестрами. На підлозі була кров, і вона знала, що то не її.

Даффі відповзла геть, знову спробувала вчинити напад, але Джинкс перехопила її, копнула та вкусила. Двері до кімнати розчахнулися й всередину прибігли троє чоловіків-санітарів. Один тримав гамівну сорочку. Чоловіки оточили Джинкс, й вона відпустила Даффі.

— Сюди, підходьте, падлюки! Я з вами всіма розберуся!

Від крові в роті її нудило, але зараз блювати не хотілося. Потрібно було не дозволити їм дістати себе.

Здоровенний санітар схопив її у ведмежий захват. Джинкс хотіла заїхати йому по яйцях, але він захистився ногою і тільки стиснув її сильніше.

— Ну ти й мегера, — засміявся він.

— Тримай, Тобі. Зараз причепуримо її в цю сорочечку.

— Господи, хутчіш!

Джинкс намагалася вчепитися в нього нігтями, але той крутився та ухилявся. Нарешті вони притиснули її до підлоги, зодягнувши в полотняну сорочку.

Чому вони зачинили її в дурці? Це такий, блядь, мерзотний трюк, запроторити її в божевільню, а тоді почати бійку. Вона добре знала, що до добра це не доведе.

— Думаю, треба повідомити доктора Еша. Це його довбана проблема.

Інший санітар кивнув.

— Він із ними надто лагідний, а розбиратися з цим лайном мусимо ми. Ти подивись, як вкусила мене. Ще сказ дістану.

Даффі підвелася з підлоги та сказала:

— Я нею займусь. І сама повідомлю кого треба. Тільки допоможіть мені відвести її в палату та прикувати до ліжка. Оскільки доктор наказав за жодних умов не давати їй «Торазину»[70], то хай ця сука декілька днів прохолодить свою сраку на самоті. У нас все під контролем. Не варто турбувати нашого дорогого доктора на вихідних.

— Ти скоро здохнеш, — огризнулася Джинкс. — Одного дня тобі доведеться мене випустити, я прийду до тебе та виріжу твоє серце.

Даффі зміряла її холодним поглядом, приховуючи свій гнів.

— Гарно граєш, Саллі. Та сьогодні трохи переграла. Ти можеш обманювати доктора Еша, але нас не обдуриш.

Вони напівтягнули-напівнесли Джинкс до кімнати та заштовхнули її в середину. Вона пручалася, доки санітари пристібали шкіряні браслети та манжети на ногах до ліжка. Вона горіла від люті.

— Ну і хуй із ним, — пхикнула вона. — Це все одно була не моя бійка. Якого хера я маю тут стирчати і терпіти цю погань? Марш назад, Деррі.

— Не я, — відповіла я. — Я не зношу, коли щось сковує мої рухи.

— Ну, я забираюся, — сказала Джинкс, — тому хай повертається наша чмошниця.

Я відчувала себе дещо винною, бо то аж ніяк не було провиною Саллі. Але краще вона, ніж я. Тому я просто дивилася, як Джинкс виходить геть. Тоді в мене з’явилося це дивне відчуття, ніби хтось інший стояв і спостерігав разом зі мною, хоча я знала, що таке неможливо, бо «слідопиткою» була я, і я знала всіх. Та це несуттєво, бо коли Саллі прийшла до тями й побачила, що її ноги та руки прикуті до ліжка, вона почала кричати, стогнати і борсатися в наручниках.

Тоді той голос знову з нею заговорив, м’який та дружній: «Заспокойся, Саллі. Ти заб’єшся, якщо будеш отак смикатися. Тобі потрібно набратися терпіння. Довірся докторові Ешу. Цілком довірся йому та познайомся з іншими. Я погоджуюся з ним, якщо не вжити негайних заходів, є велика небезпека для вас усіх».

Я подумала, що то божевільня так зводила з розуму нас обох. Але Саллі заспокоїлась і слухала його. А потім вона кивнула і просто спокійно вмостилася. Вона не опиратиметься. Не боротиметься. І, можливо, ті, хто це з нею зробили, повернуться та знімуть кайданки.

Вона намагалася відключити мозок, але це не спрацьовувало, тож вона почала думати про свого справжнього батька, поштаря Оскара, який зник після того, як помер її дідусь.

Саллі згадала обличчя, яке шукала. Вона так часто шукала його, коли гуляла вулицями, шукала ті сумні, ледь заплющені очі, через які Оскар скидався на сновиду, шукала плечі, згорблені від усіх тих років із поштовою сумкою (але в її снах він був Піщаним Чоловіком[71] і замість листів у його сумці був чарівний пісок, як вони завжди вдавали, коли він розповідав їй казочку на ніч). І вона почула його пустотливий сміх, ніби він хихотів сам до себе уві сні. Чи то він сміявся в її сні?

Саллі була впевнена, що його зникнення — то просто першоквітневий жарт, і одного дня він повернеться на їхню вулицю, підійде ззаду, затулить руками їй очі та скаже: «З Першим квітня, маленька Саллі». Або покаже пальцем кудись вбік та гукне: «Глянь, там качка! — і вона повернеться в той бік, а він радісно заспіває: — Надурив! Надурив! За пенні книжечку купив!» Він завжди жартував та грався словами, коли брав її з собою на свій поштовий обхід. «Глянь, там песик із двома хвостиками! — а тоді: — Перше квітня! Брехня всесвітня! Вчителю скажеш піти на дровітню!»

Сумні очі та усмішка, ось, що вона бачила, коли він будив її до школи. «Прокидайся, Спляча Красуне. Ти ж не хочеш засмутити свого вчителя».

Він завжди слідкував за часом для неї. Чому ж він побіг тоді на той поїзд і залишив її саму на станції? Він так заглибився у думки про те, щоб доправити пошту, що забув про неї? Саллі плакала, коли поліцейський знайшов її на платформі та відвів до відділку, щоб подзвонити матері, аби та приїхала й забрала її.

А одного дня вони з мамою повернулися до того ж відділку, щоб заповнити заяву про зникнення людини. Та як Оскар міг зникнути? Як він міг загубитися? Він же повинен був десь знайтися. Вона знала, Оскар давно загубився десь у себе в голові, коли вона бачила, що він після того, як будив її щоранку, сидів сам за ранковим столом, втупившись перед собою, ніби його очі зараз заплющаться. І коли вона вже була впевнена, що він зараз задрімає, Оскар вголос сміявся, пригладжував пальцем вусики та хитав головою, повторюючи: «Оскаре… Оскаре!» — ніби лаяв сам себе. А тоді його повіки знову сумно опускалися, ніби усвідомлював, де він та хто.

Пізніше вона замислювалася, про що він думав тими днями, до того, як загубив себе. Мріяв про море? Її мама якось сказала, що Оскар, скоріше за все, втік до моря, бо коли він був ще хлопчиком, то любив кораблі та був морським скаутом, а його батько до того був бравим моряком, та й він завжди говорив про те, щоб поїхати до моря. Але вони одружилися одразу після того, як Оксар закінчив школу, а мама кинула школу, і через півроку народилася Саллі. Вона завжди знала, що мама соромилася цього та побивалася через це.

Та Саллі не вірила, що він утік до моря. Вона все одно уявляла, що він наче Піщаний Чоловік йде по хіднику з поштовою торбою, повною сонного піску, і одного дня вона його побачить, підбіжить ззаду, затулить ручками очі та прошепоче: «Відгадайте хто, пане Дрімотнику? Вгадайте, хто?»

Саллі хотіла, щоб Оскар був тут зараз. Вона думала, чи не втік він кудись, щоб почати нове життя. Чула, що чоловіки так роблять, — знаходять собі нову дружину, заводять нових дітей, прибирають нове ім’я та цілком іншу особистість.

Чим більше вона думала про Оскара, тим швидше її думки проносилися в голові, розум летів настільки швидко, що я не могла цього витримати. Я мушу вийти. Цей поїзд несеться так стрімко. Мені потрібно його уповільнити. Чому їй так важко приймати прості рішення? Що одягти? Що їсти? На якому поверсі вийти з ліфта?

Оскаре, допоможи мені!

Докторе Еш, допоможіть мені!

Господи, допоможи мені!

Вона мусила розповісти докторові Ешу про Оскара. Як коли їй було шість, вона раніше за всіх знала, що він не повернеться. Як вона знала, що щось не так тієї ночі після казки, коли він подумав, що уявний пісок із його торби змусив її заснути. Він нахилився до неї, поцілував у щічку та прошепотів: «Приємних снів, Спляча Красуне, поки твій Прекрасний Принц не розбудить тебе поцілунком», — і, киваючи та усміхаючись, вийшов із кімнати. Тоді Саллі бачила його востаннє.

Даффі тримала Саллі прикутою до ліжка цілу суботу й аж до середини неділі. Тоді вона підійшла та глянула їй в очі.

— Хто ти?

— Саллі Портер.

Вона підсунулася ще ближче, вп’явшись очима в її обличчя.

– І про інших ти брехала, правда?

— Що ви маєте на увазі?

— Немає в тебе ніяких інших особистостей. Ти все це вигадала, хіба ні?

Сповнений ненависті погляд лякав, і Саллі не знала, що робити, аж доки голос в її голові не сказав: «Погодься з нею. Вона злостива дурепа. Скажи кривдниці те, що вона хоче почути».

— Ні, — вголос промовила Саллі. — Я не брехуха. Доктор Еш каже, що існують інші, й я йому вірю.

— Еш наказав — жодних транквілізаторів, — сказала Даффі, — а щодо мене, то я вважаю, що ти досі буйна. Тому полежи тут до завтра.

Та через годину вона відіслала когось звільнити Саллі.

— Вибачте, — сказала дебела матрона-медсестра. — Даффі — зла людина. Їй не варто працювати медсестрою в психіатричній клініці.

Саллі потерла зап’ястки і щиколотки, щоб відновити кровообіг. Вона глипнула на ім’я, написане білими буквами на чорному бейджику: «Л. Фентон, дипломована медсестра». Варто й собі таке мати, подумала вона, таку картку, щоб люди постійно не перепитували, хто я.

— Дякую вам, медсестро Фентон. Вибачте, що створюю незручності.

— Та які незручності, що ви. Вам потрібна допомога, ось і все, і ви під наглядом хорошого лікаря.

Саллі просиділа б решту неділі у своїй палаті, але прийшов Еліот із квітами та цукерками, тож їй дозволили вийти до нього в покій для відвідувачів. Він змінився. Вона намагалася вловити, як саме, але не змогла.

— Це так мило, що ти прийшов мене провідати, — сказала вона.

— Тодд теж прийшов би, але мусив піти на іподром, щоб організувати рекламу для якоїсь вечірки. Він розповів мені, що трапилося. Ну, тобто про те, як ти побачила себе по телевізору.

Вона кивнула.

— Доктор Еш каже, що це добре для мене. Увесь цей час я відмовлялася прийняти правду щодо інших людей у моїй голові.

— Я підозрював щось таке ще з першого вечора, коли ми пішли танцювати. Пам’ятаєш, коли ти засмутилася через те, що я назвав тебе Беллою?

Вона кивнула.

— Ти вродлива жінка, Саллі. Але більше того, ти добра людина. Чуйна, жвава, цікава. Мені й казати не треба, що ти мене просто з розуму зводиш.

— Я хвора людина.

— Але ти вилікуєшся. Рано чи пізно ти збереш свій розум докупи. І от що я тобі скажу. Знаю, в мене репутація ловеласа, але це все в минулому, Саллі. Я готовий чекати, якщо ти даси мені бодай крихту надії.

— Що ти маєш на увазі?

— Після всіх цих невдач, я ніколи не думав, що мені захочеться знову одружитись, але в тобі я побачив більше хорошого, ніж у будь-якій іншій жінці. Якби ти вийшла заміж за відповідального чоловіка з хорошим бізнесом, суддя міг би переглянути рішення щодо твоїх дітей. Подумай про це на майбутнє.

Саллі зашарілася.

— Це досить мило з твого боку, Еліоте. Двійнята — це найважливіша річ для мене у всьому світі, але шлюб. Я… я не…

— Прошу, не кажи нічого просто зараз, Саллі. Я тільки посадив зерно, це все. Можливо, воно проросте. Якщо ні, і я не можу бути твоїм чоловіком, мене задовольнить і звання просто друга.

Вона кивнула.

— Ти чудовий чоловік.

Коли Еліот пішов, вона задумалася над цим. Спробувала уявити себе одруженою з цим ловеласом середнього віку, який фліртував із кожною жінкою, що впадала йому в око. Можливо, він міг би змінитися. Коли вона їла вкриту шоколадом нугу, то раптом зрозуміла, що змінилося в Еліоті. Його обличчя погладшало. Еліот, очевидно, знову набирав вагу. Невже товстун всередині нього кричав, щоб його випустили?

У понеділок, о десятій ранку, прийшла Меґґі, щоб провести її з палати до кабінету Роджера, у якому вони мали б почати групову терапію.

— Ми чули про те, що зробила Даффі, — сказала Меґґі. — Доктор Еш не тямиться з люті. Він пише скаргу в адміністрацію клініки.

Меґґі вийшла з нею з психіатричного крила через внутрішній дворик до адміністративної та медичної будівлі, де розташовувався лікарняний кабінет Роджера.

Коли Саллі увійшла до кімнати, то помітила п’ять стільців, розташованих по колу. На чотирьох із них стояли великі дзеркала. Роджер підвівся, коли вона увійшла, та провів її до стільця без дзеркала.

— Вибачте, Саллі. Діям Даффі немає виправдання.

— Я в порядку, докторе Еш. Справді. Вони сказали, що ви розпорядилися, щоб мені не давали транквілізаторів. Даффі, мабуть, не мала іншого…

— Це абсурд. Вона повинна була зателефонувати мені додому. Я б одразу прибув. Вона могла просто замкнути вас у кімнаті. Не було ніякого приводу застосовувати кайданки. Ми не в середньовіччі.

— Я дебоширила, докторе Еш. І вона знала, що в мене вже бували спроби самогубства.

Роджер підсунув крісло ближче до неї.

— Нам потрібно з цим впоратися, Саллі. Ми повинні розкопати підґрунтя, щоб далі мати змогу рухатися швидше. Та, як я вже казав, ви це знаєте так само добре. Вам потрібно пережити це, з усім болем та стражданнями. Тепер, коли ви знаєте, що існують інші, я мушу налагодити для вас контакт із ними.

Вона роздивилася навколо, глянула на стільці з дзеркалами, налякана, ніби шукала, де можна сховатися.

— Я ще не готова. Це надто швидко.

— Сподіваюся, що не запізно.

Саллі зіщулилася в кріслі, скоцюрбилася, ніби хотіла зробитися якомога меншою.

— Не думаю, що витримаю це.

— Я вірю у вас, Саллі, інакше не продовжував би працювати. Дозвольте розповісти, що я на сьогодні запланував.

Вона кивнула, не підводячи на нього погляду.

— Спочатку ми спробуємо без гіпнозу. Я б хотів, щоб ви привели інших силою волі, кличучи їх, розмовляючи з ними так, як ви це робили, коли були дитиною.

Саллі похитала головою:

— Сумніваюся, що мені вдасться, докторе Еш.

— Просто спробуйте, Саллі. Якщо це не спрацює, я завжди зможу застосувати гіпноз на цей перший раз, просто, щоб почати.

— Що мені говорити?

— Це ви мусите вирішити сама.

Вона глянула по черзі в кожне дзеркало, розглядаючи власне відображення, відчуваючи себе дурепою, яка розмовляє сама з собою.

— Доктор Еш просить мене поговорити з вами…

На кілька секунд Саллі замовкла. Тоді спробувала знову.

— Ми всі мусимо зібратися разом та співпрацювати, тому що доктор Еш намагається нам допомогти…

Вона відчула напад паніки. Головний біль піднявся вгору від потилиці й шкірою пробіг холодок, але Саллі знала, що доктор Еш хотів не цього. Він не хотів, щоб вона відключилася. Вона повинна залишатися при свідомості та зустрітися з тими — ким би вони не були — в її нутрі.

— Будь ласка, вийдіть, — закричала вона. — Деррі… Ноло… Белло… де б ви не були. Поговоріть зі мною.

Нічого.

— Вибачте, докторе Еш, — сказала вона. — Я вас розчаровую.

— Не кажіть такого, Саллі. І навіть не думайте про таке. Це тільки невелика затримка. Природно, що ви засмучена та налякана через такий великий крок — відкриття лінії комунікації.

— Але вони не хочуть комунікацій.

Саллі повагалася ще хвилину. Я відчувала, як Белла та Нола стоять на межі з цікавістю, як і я, в очікуванні того, що ж буде далі. Я уявлення не мала, де зараз Джинкс.

Я згадала чотирнадцятий день народження Саллі, коли її мама влаштувала вечірку та запросила сусідських дітей, але ніхто не прийшов, бо всі вважали її дивакуватою. Але Саллі все одно більше любила бувати на самоті. Ми всі піднялися до неї в кімнату й влаштували там собі вечірку з морозивом, печивом і тортом. Белла задула свічки, а Нола загадала бажання. Потім Джинкс злізла по ринві вниз, без дозволу взяла машину Фреда й повезла нас кататися. Саллі виблювала, а потім її й покарали, хоча сама вона ніскілечки цього не пам’ятала. Трохи соромно, що вона ніколи не розважалася, хоча потім мусила за це ще й розплачуватися.

Тепер Саллі намагалася не розплакатися. Вона просто чекала, тісно обвивши коліна, зчепивши пальці, та промовила тремтячим голосом:

— Краще ви покличте їх, докторе Еш. Мене вони не слухаються.

— Гаразд, Саллі, — сказав він, торкаючись її руки. — Він знає, що у темряві…

Вона заплющила очі та занурилася в гіпноз в очікуванні його інструкцій.

— Коли я порахую до п’яти, всі ви увійдете в кімнату та візьмете участь у груповому сеансі терапії. Ми мусимо обговорити важливі питання, які вимагають обов’язкової присутності всіх. Говорячи «всі», я маю на увазі Деррі, Нолу, Беллу, Джинкс та, звісно, Саллі. До скількох, я сказав, що дорахую?

— До п’яти… — прошепотіла Саллі.

— Що ж, тоді гаразд. Один-два-три… чотири… п’ять… всі вийдіть на світло.

Саллі почула його і злякалася, очікуючи того, що відбудеться. Тоді я відчула, як щось мене виштовхнуло.

— Привіт, Роджере, — сказала я. — Давненько не бачилися. Між іншим, це я, Деррі.

Коли Саллі почула мій голос, їй перехопило подих, вона обвела поглядом по черзі всі дзеркала, щоб побачити, хто це. Єдине відображення, що відрізнялося від її самої, було крайнє зліва. Там, замість своїх карих очей та каштанового волосся, вона побачила блакитнооку блондинку з ясним поглядом, зверненим кудись убік.

— Привіт, Деррі, — сказав Роджер. — Що в тебе нового?

Я розповіла йому про вечір на іподромі з Тоддом та про реакцію Саллі, коли вона побачила себе-Беллу в теленовинах. Вона, звісно, нічого не знала про початок вечора, тому з цікавістю слухала, доки я говорила про Тодда.

— Проблема загострюється, — сказала я, — бо Тодд та Еліот обоє не мають наміру відступатися.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Роджер.

— Тодд закоханий у Нолу, але він плутає мене з нею. Еліот божеволіє від Белли, але він освідчився Саллі.

— Хто більше подобається особисто тобі, Деррі?

— Мені? Жоден, — сказала я, заглядаючи йому в вічі.

Я сподівалася, Роджер побачить, що він єдиний, хто мені небайдужий.

— Що ж, — сказав він, — потрібно буде наглядати за ними. Але не варто приймати жодних рішень до повного злиття. Вирішувати повинна цілісна Саллі.

— Що ж, сподіваюся вона зробить правильний вибір, — сказала я.

— Я мушу знати ще щось, Деррі?

Я задумалася на хвилину, а тоді пригадала той поштовх, перед тим, як я вийшла.

— Добре, що ти згадав, — сказала вона, — бо є дещо. У мене почало з’являтися дивне відчуття, ніби за мною хтось спостерігає. Інколи я чую незнайомий голос, хоча навколо нікого немає. Він зупинив Саллі, коли вона збиралася різати собі вени після того, як побачила себе в ролі Белли. Зазвичай, я б мала злякатися, але відчуваю, що це щось хороше чи хтось, хто турбується про нас.

Роджер кивнув.

— Я очікував чогось такого. Це трапляється з більшістю людей із множинною особистістю. Якщо воно говорить позитивні речі, варто слухати. Та я б хотів, щоб ти тримала мене в курсі справи.

Я кивнула.

— «Слідопитка» візьметься за справу. — Я захихотіла. — Вибач, не могла стриматися.

Роджер усміхнувся, а я втішилася, що його не образив мій жартик.

– Є ще дещо, що ти можеш зробити, Деррі.

— Кажи.

— Мені потрібна твоя допомога, щоб ця групова терапія спрацювала. Можеш попросити інших вийти та приєднатися до нас?

— Я спробую, Роджере. Є конкретна особа, яка має бути наступною?

— Вибирай сама.

Я подумала і вирішила, що Белла буде найкращим варіантом. Вона завжди прагнула вирватися, і ніколи не була проти публіки. Я сказала їй, що Роджер хоче побачити всіх нас разом. Вона засміялась і сказала, що й сама не проти.

Раптом Саллі побачила, як її обличчя в дзеркалі змінюється на обличчя рудої жінки з накладними віями, густим сценічним макіяжем та надутими губками, що окреслені яскраво-червоною помадою. Яке відображення, подумала я, було правдивим? Те, що Саллі бачила зараз, чи в теленовинах?

— Йой! — гукнула Белла, сексуально вигинаючись. — У мене в голові паморочиться. Мене ніби розкручують під яскравим світлом.

Саллі здавалася такою наляканою, що я подумала, вона зараз знепритомніє.

— Дозвольте вас познайомити, — сказала я. — Саллі, це Белла.

— Як у тебе справи? — спитала Саллі.

— Справи чудово, коли ти не штовхаєш мене зі сцени.

Саллі спохмурніла, не розуміючи, про що вона говорить.

— Белла займається шоу-бізнесом, — пояснила я. — Це її ти побачила по телевізору тієї ночі в ролі Бетті Вінз на іподромі.

Саллі похитала головою.

— Я бачила не її. Я бачила себе. Як це можливо?

Тоді до мене й дійшло, що вона має рацію. Я також це пам’ятала. Коли я бачила її особисто — як зараз — то було обличчя Белли, але у новинах показували Саллі.

— Щоб це зрозуміти, багато розуму не треба, — пролунав голос із третього дзеркала, зліва від Белли, просто навпроти крісла, на якому сиділа Саллі.

Саллі побачила там нове обличчя. Високі вилиці, оливкова шкіра та довге пряме чорне волосся до талії, що робило її схожою на індіанку.

— Залиш це Нолі, — сказала я. — Її мозок має відповіді на всі запитання.

— Це дуже просто, якщо ти хоч щось тямиш у психології.

Вона глянула на Роджера, але він тільки усміхнувся і нічого не відповів.

— Коли Саллі нас бачить, — сказала Нола, — вона проектує образи зі своєї підсвідомості. Те, що вона побачила на телеекрані, — записана картинка, яка не стосується її уяви.

Белла почала скиглити.

— Тобто ти хочеш сказати, що жодна з нас насправді не виглядає так, як ми себе бачимо? Що ми всі виглядаємо точнісінько, як вона?

— Саме так, — сказала Нола.

— Не можу повірити, — не вгавала Белла. — Я сама знаю, як виглядає моє власне обличчя.

Нола подивилася на Роджера, очікуючи підтримки.

— А що ти скажеш, Роджере? Не думаєш, що тобі варто прояснити ситуацію для них?

— Все проходить чудово, — сказав Роджер. — Як психіатру в це групове обговорення мені краще не надто втручатися.

— Я дещо хотіла запитати у тебе ще відколи взагалі почула про цю ідею з груповою терапією. Більшість психоаналітиків-фройдистів таку ідею не підтримали б, чи не так? Я маю на увазі, що вони зазвичай використовують кушетку, за якою аналітик сидить позаду, а пацієнт будує спонтанні асоціації та перегрібає весь підсвідомий матеріал, правильно?

— Правильно, — сказав він, усміхаючись, — але я не психоаналітик і не фройдист. Хоча й вірю в багато речей, яких навчав Фройд та приймаю багато його ідей, як-от, несвідоме витіснення та деякі матеріали щодо тлумачення сновидінь, але я застосовую деякі принципи інших учених: недирективну терапію, психодраму, концепти і методи гіпнотерапії та групової терапії.

– Іншими словами, ти еклектик, — сказала Нола.

— Так, думаю, мене можна так назвати.

Нола відчувала себе впевненою. Вона була на межі того, щоб вразити його своїм наступним ходом.

— Тоді, думаю, тобі варто підсунути крісло та приєднатися до кола, — сказала вона. — Якщо ми ділимося з тобою своїми проблемами, нам варто більше про тебе знати.

Він похитав головою.

— Не думаю, що це розумно, на цій стадії мені…

— Я вважаю, що Нола має рацію, — сказала Белла. — Якщо ми тобі все розповідатимемо, то ти не повинен від нас ховатися.

— Це ваш сеанс, — наполягав він. — Мені не варто втручатися. — Він глянув на Саллі, просячи допомоги, але та втупилася в підлогу. — Будь ласка, Саллі, продовжуйте обговорення, — сказав він.

— Я… я думаю, доктор Еш має рацію, — сказала вона. — Він лікар, і знає, як буде краще.

— Двоє проти однієї, — сказала Нола. — А що думає Деррі?

Роджер підвівся та почав міряти кроками кімнату.

— Це неймовірно! — гукнув він. — Я ще ніколи такого не чув. Тут питання не в тому, як ви проголосуєте. Психіатр просто не втручається в терапію зі своїми проблемами.

— Що ж, тоді, — сказала Нола, — є один метод, який, на мою думку, тобі варто додати до свого арсеналу.

Він звів брови.

— Який же?

— Підхід розкутого спілкування.

— Де, заради всього святого?…

— У тоненькій книжечці, яку я взяла в бібліотеці. «Прозоре Я» автора Сідні Журара. Припускаю, ти знаєш цю роботу. А ще Моурера. Ти достоту знаєш про книгу Моурера «Нова групова терапія».

— Звісно, — сказав він. — Та я не розумію, як це стосується нашої ситуації?

— Що ж, як Моурер, так і Журар вважають, що психіатр повинен давати приклад пацієнтові через розкуте спілкування та показувати власне життя і проблеми. Якщо ти визнав, що вибираєш методи та теорії з різних джерел, ми маємо право попросити тебе про те саме, про що ти просиш нас.

Ми всі сиділи в колі та спостерігали, як він ніяково крутиться. Нола розставила пастку, і Роджер впіймався.

— Я голосую за Саллі, — втрутилась я, відчуваючи себе зрадницею для Ноли та Белли. — Якщо Роджер не хоче відкритися, він і не повинен. Я думаю, ми й без того достатньо в боргу перед ним, і буде нечесно ставити його у таке незручне становище. Визнаю, мені й самій цікаво ближче з тобою познайомитися, Роджере. Але якщо ти вважаєш, що так буде правильно або краще для нас, тоді я з тобою. — Я глянула Нолі просто у вічі та сказала: — Дві проти двох. Нічия.

У кімнаті раптом запала тиша. Ми всі звернули погляд на дзеркало на п’ятому кріслі, думаючи, чи Джинкс збирається з’являтися та долучиться до розмови. Там нікого не було. Я заспокоїлась, але знала, що Джинкс сама вибере для себе найкращий час та місце, це точно.

Нарешті Нола порушила тишу:

– Єдиний, хто може зрушити шальки терезів, — це ти, Роджере. Звісно, якщо сам хочеш розповісти нам, чому твоя дружина повісилася на дереві на вашому задньому дворі.

Колір зник із його обличчя, і він витріщився на неї.

— Як… як ти… про це дізналася?

Нола намагалася не посміхатися. Не завжди на кінчику ниточки опиняється твій же психіатр. Вони завжди так стараються триматися на безпечній відстані, у затінку, поза межами досяжності. Вона не хотіла образити його. Їй просто було цікаво, що сталося з його дружиною.

— Як ти про це дізналася? — перепитав він.

— Я не дізнавалася, — відповіла Нола. — Саллі почула про це в клініці, й саме через це почалася бійка між Деррі та тією прищавкою. Та сказала Деррі, що ти не дуже хороший психіатр, що всі навколо, медсестри та лікарі, знають, що самогубство твоєї дружини посприяло тому, що вони називали вигоранням. Деррі довела мене до відома.

— Що вони ще казали?

— Що ти втратив робочий запал, але мусив продовжувати, приховуючи справжнього себе, вдаючи, що ти насправді турбуєшся про пацієнтів, а ще про те, що ти робив, коли повністю від’єднав усі емоції, щоб мати змогу працювати далі. Як бачиш, ми маємо право знати щось про тебе до того, як довіримо наші життя тобі.

— Гаразд, — сказав він хрипким, здавленим голосом. — Можливо, зараз справді саме час для розкутого спілкування. Якщо це посприяє тому, щоб зберегти вам життя, воно того варте.

Він підсунув крісло до кола і сів між мною та Нолою. Тоді опустив голову і втупився в підлогу.

— Лінетт була дуже молодою, коли ми одружилися. Вона була неймовірно вродливою, й ми до нестями кохали одне одного. Вона працювала та допомагала мені оплачувати медуніверситет. Взагалі, серед лікарів є одна проблема, про яку знають небагато людей. Як я вже говорив Деррі, понаднормова робота і надлишок контактів із пацієнтами призводять до того, що називають «синдромом вигорання». Ти вдаєш, що неймовірно турбуєшся за життя твого пацієнта, хоча насправді тільки прикидаєшся, тому що вже все це бачив та чув, а власні проблеми здаються значнішими та важчими за їхні. Ти загартовуєш себе проти болю та страждань, щоб мати змогу рухатися далі, але це все просочується у твоє особисте життя… Тобто в моє особисте життя. Завжди застерігав своїх пацієнтів проти використання неправильного займенника, проти того, щоб говорити «твій», коли маєш на увазі «мій», і ось сам роблю цю помилку. Боже, це просто жах…

Немає значення, я думаю, саме тому вона й вбила себе. Виснаження зробило з мене емоційного мерця. Лінетт звинувачувала себе, і оскільки була такою ніжною, чутливою, то глибоко потребувала любові та підтримки, а я не міг дати їй цього, вона… вона… — Він похитав головою, змушуючи себе продовжити.

— Одного ранку, коли я прокинувся та виглянув із вікна, то побачив, як вона висить, побачив її постать на фоні неба. Вона вибрала клен, на якому ми вирізали наші ініціали.

Він обвів поглядом усіх нас.

— Наш син-підліток звинувачував мене в її смерті, — сказав він. — Після того він три роки постійно потрапляв до виправних шкіл, поки йому не виповнилося шістнадцять. Тоді одного дня він пішов із дому і не повернувся. Відтоді я його більше не бачив та нічого не чув про нього. Я живу сам. Вдруге не одружувався. Я присвятив своє життя роботі. Більшу її частину виконував автоматично… донедавна.

Він замовк та глянув на Нолу, мляво звісивши руки на бильцях крісла.

— То це тому ти не хотів одразу братися за наш випадок, — заговорила Нола. — Через мою спробу самогубства?

Долучилася Белла:

– І це тому ти так борешся за те, щоб зберегти Саллі життя?

Роджер кивнув:

— Поки ви тримаєтесь, є надія на зміну. Не кидайте своє життя на вітер. Немає значення, яким би складним воно не було, якими би похмурими не здавалися ваші справи, не здавайтесь.

Нола раптом відчула потужне споріднення з Роджером.

— Я рада, що ти поділився цим із нами, Роджере. Тепер, коли я знаю, що ти пережив, то більш ніж впевнена, ти знайдеш спосіб звести нас докупи. Більше ніяких спроб самогубства. Я обіцяю співпрацювати.

Він відкинувся в кріслі, витягнув свої довгі ноги.

— Я вважаю, що для Саллі дуже важливо пригадати, що відбулося в момент, коли кожна з вас перетворилася з уявної подруги на реальну особистість.

— Звучить непогано, — сказала я, — та я якось не пригадую.

— Я також, — додала Белла.

Нола похитала головою.

— Я можу допомогти кожній із вас пригадати це під гіпнозом. Цю техніку називають віковою регресією.

— Це має бути Нола, — сказала я.

— Чому я?

Я помізкувала над цим. А тоді думка стрельнула у мене в голові так, ніби відповідь на її питання мені прошепотів м’який незнайомий голос із туману.

— Бо ти з’явилася останньою, — сказала я.

– І яке це взагалі має значення?

— Деррі має рацію, — втрутився Роджер. — Логічно буде почати з найближчого моменту, а потім піти далі у зворотному порядку.

Белла кивнула.

— Таким чином нам не доведеться мати справу з Джинкс аж до кінця, якщо, чи коли, вона з’явиться.

— Ну ж бо, Ноло, — сказав Роджер. — Я вам відкрився. Тепер твоя черга. Ти сказала, що допомагатимеш.

— Гаразд, — промовила вона, схрещуючи руки на грудях. — Вперед, регресуй мене.

— Ноло, — сказав він, — він знає, що у темряві…

Вона кивнула та заплющила очі. Роджер потягнувся, розвів її руки та взяв обидві долоні у свої.

— Ти міцно спиш, Ноло, але ти й далі чутимеш мій голос та виконуватимеш мої накази. Якщо ти мене чуєш та розумієш, кивни.

Нола кивнула, відчуваючи своє звичне важке дихання, відчуваючи його теплі долоні, що міцно тримали її.

— Саллі, ти теж мусиш слухати. І всі інші також. Нола повертається до моменту, коли народилася. Ти чітко його пригадаєш, Ноло, та поділишся цим з нами. Будь ласка, розкажи, коли це було.

— Саллі дванадцять років… за два тижні до Дня подяки[72].

— Де ти була?

— У середній школі імені Томаса Джефферсона на уроці математики.

— Зрозуміло. Зараз ти в класній кімнаті. Опиши її своїми словами.

Нола говорила з широко розплющеними очима, але з нами її вже не було. Вона була у власній голові, давним-давно і далеко-далеко…

— Дивне відчуття. Я сиджу за своєю партою в класі, й всі на мене витріщаються. Але ні, не на мене. На Саллі. Вчитель поставив їй запитання, всі дивляться та чекають відповіді, але вона так і не вивчила формулу, бо взагалі не розуміє математики та боїться геометрії. Саллі плутається в кутах і дугах, і не розуміє, для чого їй все це потрібно вчити. Зазвичай на уроках математики вона щось собі фантазує або читає комікс, схований в зошиті. Їхня вчителька це знає і ніколи не викликає Саллі. Але сьогодні у них заміна, і цей учитель попросив її розв’язати рівняння. Всі посміхаються, бо знають, що вона нічого не тямить в геометрії і яке там складне вирішення:

«Саллі? Я чекаю».

«Я… я… вибачте, сер. Я не зробила цю задачу».

«Тобто як це, не зробила? Ваша вчителька дала домашнє завдання, хіба ні?»

«Так, але…»

«Але, менше з тим. Інші завдання ти зробила?»

«Ні, мені дуже прикро».

«Прикро? Прикро нічого не вирішує. Підійди, будь ласка, до дошки, візьми крейду та покажи нам, що ти можеш це зробити».

— Саллі ненавиділа виходити до дошки, коли всі на неї дивляться, діти підсміюються над нею, бо їй погано давалося навчання. Вона так відчайдушно хотіла з ними дружити, подобатися їм. Зараз всі почнуть сміятися, а потім про це знатиме вся школа. Дурна Саллі показала, яка вона дурепа біля дошки.

Коли вона підійшла до дошки та взяла шматочок крейди під акомпанемент хихотіння за спиною, кров кинулася їй в обличчя, а я раптом відчула, як шкірою пробіг холодок, а череп почав розколюватись від неможливого болю. То був єдиний раз, коли я знала, що знаходжуся в голові у Саллі. Тоді я з’явилася, а вона зникла. Я тримала в руці крейду. Глянула на чисту дошку і за мить все стало чітко й зрозуміло.

«Ну, як я й сказала, я не виконала це завдання вдома, бо це досить проста задачка».

— Я швидко накреслила діаграму та вирахувала формулу. Тоді швидкими штрихами крейди написала розв’язок та додала букви: Q.E.D. і голосно продекламувала: «Quod erat demonstrandum!»[73]

Обернулася та сміливо подивилася на вчителя та клас, і побачила, як вони всі витріщилися на мене, дехто аж рота роззявив. Я високо підвела голову, глянула згори вниз на бідолашних дурників та з тріумфом повернулася на своє місце. Згодом пролунав дзвінок, звук якого розсіяв чари, й усі скупчилися навколо мене та питали, як мені це вдалося.

Відтоді я більше набиралася сили та виходила назовні частіше. Це я ходила на уроки математики, де отримувала лише п’ятірки. Потім почала відвідувати уроки французької, суспільствознавства та англійської, і я обожнювала кожну мить свого існування. У ті дні я нічого не знала про інших особистостей, але помітила, що ніколи не відвідую спортзал, чи театр, чи домашню економіку[74], чи танці, чи будь-які інші світські заходи. Спочатку я думала, що це у всіх так, що життя просто складається з блоків часу, коли ти несподівано опиняєшся в незнайомій ситуації, з цікавістю розгадуєш її та намагаєшся розібратися, складаєш відсутні часточки головоломки за допомогою логіки та дедукції. Та згодом я усвідомила з того, що говорили інші люди: так не повинно бути, я існую тільки протягом якихось дуже особливих обмежених періодів, коли мої знання стають потрібними.

Одного разу, коли якийсь учень зупинив мене в коридорі та сказав, що я майже з нічого випекла чудовий кокосовий пиріг на уроці домашньої економіки, я зрозуміла, щось тут не так, бо я ще ніколи в житті нічого не пекла. А потім, коли один хлопець сказав, яка я чудова чирлідерка[75], я почала складати факти докупи, застосовуючи логічний аналіз.

Я вигадала план. Побачила плакат, на якому повідомлялося, що після футбольної гри на День подяки будуть танці. Тому вирішила сконцентрувати всю свою енергію на тому, що особисто відвідаю її. Щоразу, коли я ловила себе на тому, що мій розум починає фантазувати, збивається на манівці чи просто «випадає», я зосереджувалась на чомусь конкретному та починала рахувати або стежити за своїм диханням. Так я протрималася цілий день. Тоді я вперше побачилася з деякими своїми однокласниками. Багато з них дивно дивилися на мене, коли я не впізнавала їх чи не знала, про що вони говорять. Та я залишалася назовні й пішла на гру.

Я ще ніколи не відвідувала футбольний матч, а тоді була значна подія — протистояння з Тілденом, і коли мама Саллі випрасувала їй спідничку чирлідерки та випрала білий светр із великою буквою J, я знала, що будуть певні проблеми. Я взагалі не уявляла собі, що роблять чирлідерки. Понишпоривши у столі Саллі в пошуках якоїсь шкільної інструкції, в якій були б вказані потрібні рухи, я нічого не знайшла. Тому просто одяглася та сіла в автобус до футбольного стадіону.

Тоді й почала боліти голова. Так само, як і тоді, біля дошки. Але раніше то був біль Саллі. Цього разу його відчувала я, так, неначе мені розкроїли маківку черепа. Але я опиралася. Говорила собі, що я кістьми ляжу, але переживу це. Підійшла до шеренги з дівчатами, й всі вони кидали на мене дуже дивні погляди. Я стала біля них та видихнула: «У мене жахливо болить голова».

Тоді я й почула голос Деррі вперше:

«Ну ж-бо, Ноло, — сказала вона. — Не псуй нам все».

«Де ти?»

«У тебе в голові, Ноло. Припини опиратися. Всі чекають».

«Хто всі?»

«Мене звати Деррі. Зараз немає часу знайомитися. Просто повір мені на слово, що Белла мусить вести велике привітання і танцювальний номер, а ти зараз все зіпсуєш».

«Я хочу залишитися, — сказала я, — та подивитися».

«На жаль, ти не можеш. Якщо ти не зійдеш зі шляху, я подбаю про те, щоб ти ще цілий рік не змогла вийти. Тому зникни».

— Я була впертою. Трималася, плуталася в рухах, намагаючись повторювати за іншими дівчатами. А тоді відчула, як очі простромив гострий біль, і голос Деррі промовив: «Я тебе попереджаю. Зійди з дороги або я тебе осліплю, і ти більше не прочитаєш жодної зі своїх важезних мудрих книжок».

— Тому я дала дорогу. Так і не побачила саму гру. Потім я дізналася, що ми програли двадцять один до семи. Тоді я й усвідомила, що були інші, а Деррі — єдина, хто знає, що відбувається у всіх інших свідомостях. Про інших я дізнавалася опосередковано або від Деррі.

Нола замовкла.

— Я думаю, — сказав Роджер, — що сьогодні ми багато досягли. Ви всі дізналися невеликий шматочок своєї історії. Можу оголосити перший сеанс нашої групової терапії успішним.

— Ми тепер можемо його самотужки проводити? — спитала я.

— У жодному разі! — сказав він швидким різким тоном. — Це було б небезпечно. Стан Саллі досі вразливий. Не поспішайте, і понад усе намагайтеся уникати стресових ситуацій. Я б хотів, щоб ви всі пообіцяли мені, що співпрацюватимете і робитимете все можливе, щоб берегти голову.

Ми пообіцяли.

— Коли я порахую до п’яти, Саллі прокинеться, а всі інші повернуться в темряву. Саллі надзвичайно чітко запам’ятає все, що сьогодні відбулося. Ви почуватиметеся добре… та спокійно.

Він порахував, і коли вона отямилися, то відчула легке запаморочення і побачила, що Роджер уважно на неї дивиться.

— Привіт… — безсило промовила вона.

— Як почуваєтеся?

Вона покрутила пальцем.

— Ви пам’ятаєте, що трапилося?

Вона кивнула.

— Ніби сон. Троє моїх уявних подруг прийшли на сеанс, от-тільки тепер вони не уявні. Вони стали справжніми. І ми мусимо співпрацювати.

— Все добре, Саллі. Ви сьогодні гарно попрацювали.

— Докторе Еш, ви говорили про те, щоб уникати стресових ситуацій. Це місце для мене надзвичайно несприятливе. Я побоююся Даффі, й мені тут не подобається. Можна мені виписатися та повернутися до себе в квартиру?

Він замислився над цим.

— Ви тут на добровільних засадах, Саллі. Якщо вважаєте, що вам буде краще поза цими стінами, думаю, немає причин тримати вас тут. Ви познайомилися з іншими. Сприйняли це, як мені здається, непогано. Почекайте ще днинку, щоб упевнитися, що все під контролем, а тоді можете повертатися додому.

Вона усміхнулася.

— Ви такий чуйний, докторе Еш. Ви єдина людина у світі, яка про мене турбується.

– Є й інші, Саллі. Ви чудова та значна людина, і я впевнений, що ви можете жити наповненим та змістовним життям, якщо ми вирішимо вашу проблему.

Коли вона знову опинилася в палаті, згадала, що хотіла запитати про п’яте крісло та дзеркало, і ким була та, хто не прийшла на групову терапію.

Дев’ять

Саллі прокинулася в середу рано-вранці, склала сумку та тривожно чекала. Через вікно побачила, що надворі падає дощ. Коли медсестра Фентон сказала, що вона може йти, Саллі обняла її, попрощалася та поспішила — майже побігла — коридором геть.

Всю дорогу додому в міському автобусі Саллі міркувала, чи не здаватиметься тепер її квартира якоюсь іншою, коли вона познайомилася з іншими. Їй треба уважніше ставитися до їхньої власності, сказала вона собі. Адже вони окремі індивідууми, тож варто шанувати їхні речі.

Саллі помахала сивому скоцюрбленому містерові Ґрінберґу, коли вийшла з автобуса перед його ательє. Той помахав їй у відповідь. Він, мабуть, і не знав, що вона тиждень була в лікарні. Та й з чого б йому знати? У бідолашного чолов’яги своїх проблем вистачало. Всі ті крадіжки. Ця частина Вест-Сайду була небезпечним районом. Краєм ока Саллі помітила Мерфі, що був повернутий спиною. Дурниця, звісно, але в тих рідкісних ситуаціях, коли вона поверталася додому пізно в темряві, вигляд поліцейської форми за скляними дверима її заспокоював.

Раптом Саллі подумала, а якщо в її квартиру хтось проник, поки її не було вдома? Серце калатало в грудях, коли вона перестрибувала через дві сходинки. Вона ретельно перевірила свої двері, чи не залишилося підозрілих слідів. Якісь вм’ятини та подряпини біля замка здавалися давніми, але не можна бути певною. Вона відчинила двері, роблячи це якомога голосніше, а тоді вигукнула:

— Агов! Є тут хтось? — сподівалася, що, злякавшись, зловмисник втече через вікно вниз по пожежній драбині.

Здавалося, все було в порядку, речі лежали на місцях. Ніхто сюди не вламувався, хвала Богові.

Саллі приготувала собі на ланч яєчню-бовтанку. Хотіла картоплю фрі, але згадала обіцянку співпрацювати щодо питання контролю ваги.

Миючи тарілки, вона заглянула в темне віконце духовки. Відображення було її власним. Вона спинилася, з рук стікала мильна вода. Роджер казав не зв’язуватися з ними, якщо його немає поруч. Чому? Що може піти не так? Можливо, він знав, що їй нічого не вдасться, якщо його не буде поруч. Можливо, те, що медсестра Даффі сказала про Еша, який сам створює особистості, було правдою. Вона, мабуть, не змогла б достукатися до інших, навіть якби спробувала. Доктор Еш змусив їх прийти на сеанс групової терапії через гіпноз. Можливо, то була гіпнотична фантазія, яка без нього не спрацює. Але могла й спрацювати. Після того як вона пропилососила килим, Саллі увімкнула телевізор, прокрутила перемикач каналів, пропускаючи свої улюблені вікторини та мильні опери, і зупинилася на дискусії трьох економістів, які аналізували рецесію та її причини. Жоден із них не міг передбачити нічого хорошого. В голові з’явилася думка — «похмура наука»[76]. Звідки воно взялося? Саллі не розуміла, про що вони балакають, і це засмучувало, але вона змушувала себе дивитися заради Ноли. Коли програма закінчилася, вона з полегшенням зітхнула та вимкнула телевізор.

Як може нашкодити всього-на-всього коротенька розмова з іншими? Вони всі здавалися такими легковажними, коли розмовляли в лікарні. Жодна з них не сприймала це серйозно. Їм потрібно було сказати, що тут питання життя та смерті.

Саллі побрела до спальні, щоб подивитися, чи зможе визначити, які речі кому належать. Мудровані книжки точно були Нолиними. Вона взяла «Поминки за Фіннеганом», спробувала почитати, але згодом швидко згорнула від роздратування.

— Ноло, я знаю, що ти десь тут. Мені потрібно з тобою поговорити. Мушу дізнатися, чи все це насправді, чи я можу вас бачити та чути без гіпнозу доктора Еша.

Потім вона попорпалася за книжками, поки не знайшла вібратор. Якою насправді була Белла? Чим вона займалася? Коли Саллі увімкнула вібратор у руці, його форма вразила її, й вона дещо пригадала. На вітрині секс-шопу на Таймз-сквер було повно таких вібраторів. А інші виглядали схожими на…

— Господи, ну й гидота, — сказала вона та кинула його назад до коробки. — Що вони за збоченки?

Та одразу ж прикусила язика.

— Я не можу їх осуджувати. Кожна з них — окрема особистість. Мушу сприймати їх такими, які вони є. Намагатися зрозуміти їх.

Вона повернулася до шафи та витягла блакитну сукню.

— Деррі, підозрюю, що це ти купила її того дня, коли отримала роботу. Я мушу з тобою побалакати, Деррі. Мені потрібно знати правду. Деррі? Деррі?

Доктор Еш сказав їй не контактувати з групою, але він міг із таким же успіхом сказати їй не чухатися. Саллі більше не могла витримати це напруження. І хіба він не говорив уникати стресу? Вона мусила дізнатися, чи зможе самотужки пробитися крізь бар’єри власного розуму. Все, що потрібно, запевняла вона себе, — це просто докласти трохи більше зусиль. Всі завжди говорили, що у неї немає сили волі. Що ж, Саллі їм продемонструє.

Для початку вона зняла з важеля слухавку телефону і перевірила, чи добре замкнуті двері. Тоді старанно прибрала в квартирі, ніби очікувала гостей.

Прийняла теплий розслаблюючий душ, розчесала волосся та одягла стару квітчасту сукню, яку вже давно не носила. По колу Саллі поставила чотири крісла. Понишпоривши квартирою, знайшла три дзеркала та розташувала на сидіннях трьох порожніх стільців, сперши їх вертикально на спинки.

Перед одним дзеркалом поклала «Поминки за Фіннеганом».

— Я цього ніколи не читала, Ноло, але обіцяю, що невдовзі почну, чесно. Я вирішила більше читати та розвивати свій інтелект. Хотілося б побалакати з тобою, щоб ти пояснила та показала мені, що до чого.

Тоді вона акуратно склала мою блакитну сукню на другому кріслі.

— Деррі, я справді намагатимуся більше радіти та сміятися, як ти й хочеш. Якби ти прийшла та допомогла, мені було б легше повірити у все це, й тоді ми змогли б показати докторові Ешу, що співпрацюємо. Ми могли б разом розважатися, як і личить давнім друзям.

Саллі поклала вібратор на третє крісло, обережно затиснувши його між великим та вказівним пальцями, силкуючись приховати власну огиду.

— Я знаю, що мені не варто так боятися сексу, Белло. Прийди, поговори зі мною. Розкажи, як мені бути розкутішою та не панікувати перед чоловіками, як це в мене завжди виходить.

Саллі мовчки чекала, не знаючи, як правильно покликати цих людей, яких вона бачила та чула у своїй голові.

— Я не божевільна, — промовила вона. — Я довіряю докторові Ешу. Тож ви всі — там. І вам варто вийти та показатися мені, щоб нам учотирьох стало краще.

У кімнаті панувала тиша, тільки звук дощу стукотів по склу. Вона підвелася та розчахнула всі вікна, тоді повернулася, сіла та чекала. Все одно, нічого не відбувалося.

— Я знаю, — сказала вона, раптом підстрибнувши. — Влаштуємо чаювання, як ми це робили, коли ви ще були моїми маленькими ляльками.

Вона пішла на кухню і повернулася з красивими чашками та срібним сервізом — весільним подарунком, який вона залишила собі. Саллі поставила чотири чашки на маленькому столику в центрі кімнати, й доки закипала вода, розпечатала коробку мигдального печива та акуратно виклала його на тарілці. Вона ніколи не купувала мигдального печива, але час від часу знаходила коробки з ним у буфеті. Одна з її особистостей, мабуть, полюбляє його.

Пищання з кухні налякало її, й Саллі аж подих перехопило, доки вона не зрозуміла, що то свистить чайник. Вона знову підскочила, приготувала чайничок із заваркою та поставила його біля печива.

— Будь ласка, прийдіть, — молила вона, по черзі заглядаючи в кожне дзеркало. — Я знаю, що мені не можна вас самій викликати, але я більше не витримую. Якщо хоча б одна не прийде зі мною поговорити, я вистрибну з вікна.

Я знала, вона блефує. Саллі б ніколи не порушила обіцянку, яку дала Роджеру. Але я також дала слово, що захищатиму її. Мабуть, я могла б просто відключити її та взяти контроль на себе, але мені так остогидла її дитяча поведінка, що я вирішила ще й насварити її.

— Це ідіотизм, — відрізала я. — Ти знаєш, що тобі сказав Роджер. Якого біса ти це робиш?

Саллі помітила моє зображення в лівому дзеркалі та одразу ж впізнала.

— Ой, Деррі, вибач, будь ласка. Я вже не витримувала. У мене голова ледь не вибухнула, я мусила побачити, чи це все насправді, чи можу я зробити це самотужки.

Збентеження в голосі вона приховати не змогла.

— Охолонь, — сказала я. — Чого ти хочеш?

— Я просто хотіла ще раз зі всіма вами побачитися, поговорити. Впевнитися, що ми будемо друзями та працюватимемо разом.

— Ну, щодо цього не знаю.

— Будь ласка, Деррі, не відмовляй мені. — Її очі забігали кімнатою. — Хочеш чашечку чаю?

— Так. Я вже давно його не пила. Коли ти нас востаннє запрошувала на чаювання, чашки та блюдця були з іграшкового алюмінієвого набору. За чай слугувала вода, а печиво було уявним.

— Це справжній чай, — запевнила мене Саллі, — а ось масляне печиво з мигдалем.

— Я знаю, — сказала я, — моє улюблене.

— То це ти його весь час купувала, — сказала вона. — Бачиш, я й не знала. Для мене важливо знати такі речі.

— Для чого?

— Щоб ми ставали ближчими одна з одною і краще підготувалися до злиття.

— Якщо злиття ще взагалі відбудеться, — сказала я.

Вона уважно розглядала мене в дзеркалі, міркуючи над тим, що треба бути обережною зі мною, бо з того, що розповів Роджер, вона знала, що я єдина була при свідомості, коли вона та всі інші відключалися, й без мене ми не вилікуємося. Вона мусила завоювати мою прихильність.

— Ти забуваєш: я знаю, про що ти думаєш, Саллі.

Вона була вражена.

— Звичайно, я забула. Вибач. Я не хотіла…

— Тобі не вдасться просто мене використати чи обдурити, Саллі. Можливо, терапія дає тобі переваги, тому що зараз ти нас емоційно прийняла й можеш спілкуватися з іншими. Але я знаю твої думки і, крім того, тільки я знаю всіх інших та можу контактувати з ними. Тому розставимо всі крапки над «і».

Відчуваючи мій погляд на собі, Саллі обачно зосередилася на своїй чашці чаю. Вона не хотіла мене образити. Не зараз.

— Ти навмисно відключаєш свідомість, щоб не впустити мене, — сказала я їй. — Так не піде. Ти маєш дати мені все бачити та чути. Якщо тобі потрібна моя допомога, я мушу стати твоїм повноправним партнером.

Вона глянула мені в очі.

— Що ти маєш на увазі, яким повноправним партнером?

Я не планувала цього казати. Це просто прийшло мені в голову, і я вирішила, як сказала б Белла, підіграти.

— Домовимося так, — сказала я. — Я допоможу тобі позбутися інших. І ми домовимося про дует. Одна голова добре, а дві — краще. Чаюватимемо вдвох.

— Тоді ми все одно залишимося подвійною особистістю. Як Джекіл та Гайд.

— Не зовсім. Більше нагадує Попелюшку: от її хрещена-фея змахує своєю паличкою — вона враз вже одягнута в сукню та готова танцювати на балу з принцом. Ми поділимо наш час, ти — до півночі, я — після, й будемо вільними, як пташка на двох крилах, літатимемо, куди нам захочеться. Зможемо подорожувати світом — побачимо Лондон, Рим, Париж. Влаштуємо собі бал.

— Але доктор Еш сказав…

— Він сказав, що ми особливі. Поглянемо правді у вічі: якби не я, він би й на секунду тобою не зацікавився. Ти б лишилася гнити в якійсь затхлій палаті. Тому я заслуговую на свою частку щастя. Я також хочу жити та бути справжньою людиною.

Саллі думала, що я маю рацію, але від визнання цього факту вона тільки засмучувалась. Якщо я наполягатиму на постійному партнерстві, подумала вона, у нас ніколи не буде нормального життя, і з таким же успіхом вона могла б просто зараз вбити себе.

— Стривай! — гукнула я. — Агов! Не лізь поперед батька в пекло. Хіба я сказала, що це назавжди?

Саллі кинула на мене різкий погляд, усвідомлюючи, що я відповідала на її думку про самогубство.

— Що ти маєш на увазі?

— Я не збираюся жити вічно. Мені просто потрібно трішки часу, щоб прожити кілька чудових років, сповнених кохання, мандрівок екзотичними місцями, щоб життя було цікавим, а потім нехай куранти б’ють північ та перетворюють карету на гарбуз.

Саллі усвідомила, що, врешті-решт, може керувати мною, тому що мене непокоїть думка про самогубство.

— Так, — сказала я. — Це мене турбує. Я не впевнена, як там все влаштовано, але якщо ти вб’єш себе, звинуватити можуть також мене й, можливо, за це я потраплю в пекло. Я не хочу ризикувати. Я не винна в тому, що непокоюся через це.

Вона відчула напад головного болю. Від потилиці він піднімався вгору, перетворюючи череп на болючий шолом.

— Розслабся. Не опирайся, Саллі. Опір тільки збільшує біль.

— Я не розумію.

— Ти ж хотіла, щоб прийшли інші та приєдналися до нашого чаювання. Але коли ти опираєшся цьому, шия напружується і від цього посилюється біль.

— Хто зараз прийде?

— Ну, я ж не ворожка. Сама не знаю, доки не почую її.

Саллі вмостилася в очікуванні, намагаючись не опиратися болю. Сьогодні, на відміну від попередніх разів, вона відчувала, що залишиться при тямі, замість того щоб втекти.

Тоді вона побачила обличчя в центральному дзеркалі, штучні вії, товстий сценічний макіяж та хтиві губи.

— Якого біса тут діється?

— Все гаразд, Белло, — сказала я. — Саллі вирішила провести сеанс. Чотирьох членкинь — засновниць клубу «Таємна п’ятірка» викликали з потойбіччя.

Назва клубу на мить спантеличила Саллі. Цифра п’ять стукало у неї в голові.

— Ой, блядь! Дівич-вечір. Коли я відчула, що виходжу, думала, будуть якісь розваги. Мені не потрібен ще один сеанс із дівками.

— Будь ласка, Белло, не йди, — сказала Саллі. — Я хочу зі всіма вами поговорити. На терапії ми досягнули ключового моменту. Це стосується нас усіх.

Белла з огидою глянула їй просто у вічі.

— На фіга ти витягла мій вібратор? Ми що, дрочити тут збираємося?

Саллі була шокована, але намагалася цього не виказати.

— Ні, я просто думала, якщо будуть речі, яких ви торкалися, це допоможе вам з’явитись.

— Це допоможе хіба кінчити.

— Я не хотіла…

— Вона надивилася забагато моторошних фільмів, — сказала я. — Господи, Саллі, це ж не чорна магія, ми не душі мерців тут викликаємо.

— Я не знала.

— Та ти ніколи нічого не знаєш, — сказала Белла. — Тому ми всі в такій сраці.

Вона повернулася до порожнього дзеркала.

— Хто ще прийде?

— Тільки ми і Нола, — сказала я.

— А як щодо Сама-Знаєш-Кого?

— Саллі ще про неї не знає. Вони ще не познайомилися.

— З ким я не познайомилася? — запитала Саллі.

— Забудь! — сказала я. — Ще буде час.

— А вона обуриться, коли дізнається, що її єдину не запросили на чаювання, — сказала Белла.

— Ну й до біса її.

— Як на мене, — сказала Саллі, — я маю право знати.

— Хто сказав? — спитала я.

Не хотіла поводитися грубо, але мені вже в печінках сиділо її скиглення.

— Будь ласка. Ти пообіцяла докторові Ешу, що будеш допомагати.

— А ти йому пообіцяла не контактувати з нами самостійно.

Саллі покірно опустила голову.

— Вибачте. Ти маєш рацію. Я нічого не питатиму.

— Ой, бляха! — вигукнула я, знову відчуваючи напад м’якосердя. — Белла говорить про Джинкс.

— Хто така Джинкс?

— Одна з нас.

— Ще одна? Я думала, нас лишень четверо.

— Ти назву клубу пам’ятаєш? Таємна п’ятірка?

Саллі похитала головою, ніби намагалася прояснити це все собі.

— Джинкс? Я вже раніше чула це ім’я, але завжди думала, що люди так казали просто так, що то був джинкс[77].

— У принципі частка правди в цьому є, — сказала Белла.

— Чому ти не хочеш, щоб Джинкс вийшла? — запитала мене Саллі.

— Вона жорстока, — відповіла я. — Мені важко уявити, що вона зробить, якщо буде не в настрої.

— Чому ж вона злиться?

— Вона такою народилася, — сказала я. — Джинкс — жорстока, злоблива людина, і чим менше ми з нею матимемо діла, тим краще.

— Погоджуюся з Деррі, — промовило дзеркало справа. Саллі повернулася та побачила вдумливий погляд Ноли й довге чорне волосся, що спадало їй на плечі. — Випускати Джинкс — то все одно, що відчиняти скриньку Пандори. Біда вилетить звідти, й знадобиться купа часу на те, щоб сховати її назад.

— Це мене лякає, — промовила Саллі пригніченим голосом. — Якщо ви всі так вважаєте, це, мабуть, правда. І якщо Джинкс — частина мене, тоді й я, мабуть, жорстока та злоблива. О Господи… ким я є?

— Ти тупоголова, — сказала Белла. — Я йду.

— Не думаю, що тобі варто йти, — сказала Нола.

— Це просто велика купа гімна. Коли захочу, тоді й піду.

— На трасу погуляти?

Белла пхикнула.

— А ти що про це знаєш, мудрагелько? Ти навіть не трахалася ніколи. Тому Ларрі й пішов від нас. То все твоя, блядь, провина.

— Це неправда, — відказала Нола.

— Ще й яка правда. Ти навіть ніколи не ходила з ним випити. Постійно розводила сморід щодо його друзів.

— А ти ноги свої розводила, щоб опинитися в ліжку першого зустрічного, як якась нікчемна шльондра.

— Слідкуй за тим, з ким ти розмовляєш, сучко!

— Агов, — втрутилась я. — Ми сюди не чубитися прийшли. Саллі, це ти розпочала. Ти господиня. Ти й розбирайся.

— Так, — сказала Саллі, очевидно, схвильована через такий потік матюків та взаємних образ. — Я вас зібрала. Ну, тобто я організувала це чаювання. Ми мусимо обговорити майбутнє. Нам треба співпрацювати з доктором Ешем… Ну, тобто… — Вона затнулася, не впевнена в тому, що саме треба говорити далі, та втупилася у свої холодні пальці.

За прохолодою швидко надійшло напруження в потилиці, яке переросло в біль, й вона безпорадно глянула на мене. Саллі знала, що означають ці симптоми. Ми всі знали. Вона намагалася триматися, але біль був дуже сильний, він розривав їй череп, розколював його надвоє. У дзеркалі на стіні вона побачила дике обличчя, обрамлене зміїними пасмами.

— Деррі… — прошепотіла вона. — Допоможи… Здається, це…

— Гаразд, — сказала я. — Заспокойся та пусти мене. Джинкс мене не витіснить.

Саллі швидко глянула на годинник.

Що ж, я помилилася.

Вискочила Джинкс, викрикуючи:

— Що тут, на хуй, відбувається? — Вона побачила обличчя в дзеркалах, й одне за одним їх порозбивала.

Джинкс зірвала фіранки та потрощила меблі. Господи, я тішилася, що мені не доведеться там ночувати. Помадою Белли вона накарлюкала букви Д-Ж-И-Н-К-С на дзеркалі на стіні, а потім розбила і його. Загалом, подумала я, беручи до уваги три розбитих дзеркала, це дарує нам двадцять вісім років нещастя. Господи! Я з усіх сил намагалася захопити контроль, та вона була надто сильною.

— Це, — заволала Джинкс, — тільки початок! Ви, довбані сучки! — і вибігла з квартири.

Джинкс пройшла через підвал, розкидаючи картонні коробки, малюнки та іграшки, й вибігла на задній двір. Вона розлютилася на всіх нас, особливо на мене. Джинкс знала, як я не люблю, коли вона вдягається в чоловічий одяг, тому збиралася саме так і вчинити, мені на зло. Перелізши через паркан у сусіднє подвір’я, вона згадала, що вже давно не пробиралася до швейного ательє Ґрінберґа. Вона поморочилася із задніми дверима, а тоді побачила, що замок замінили. Що ж, підважити двері та виламати їх зайняло б у Джинкс лише кілька секунд. Вона повернулася у підвал та порпалася там, поки не знайшла шматок арматури, а тоді повернулася до одвірка і відірвала його від замка. Двері відчинилися, й вона прослизнула в підсобку.

Джинкс понишпорила між чоловічих костюмів — щойно випрасуваних, які ще пахли пральних засобом — відкидаючи один за другим, бо були завеликими. Але коли вона відсунула ширму, щоб увійти до приймальні ательє, то аж відскочила від здивування.

Сраний полісмен! Стоїть просто перед дверима спиною до неї. Він, мабуть, почув, як вона виламувала задні двері. Джинкс припала до підлоги за прилавком і спостерігала за його відображенням у боковому дзеркалі. В лівій руці поліцай тримав кийок, готовий застосувати його за першої ж нагоди. Не рухався. Навіть не переступав з однієї ноги на другу.

— Сучий син! — прошепотіла вона. — Довбаний манекен! — Тоді, з якоїсь причини, їй в голові сяйнуло ім’я Мерфі.

Джинкс відсунула манекен назад, зняла з нього куртку та приміряла. Трохи вузька в грудях. Вона знайшла стрічку сатину в шухляді та міцно прив’язала груди до тіла. Тоді знову вдягла куртку зверху на сукню. Одяг підійшов ідеально. Джинкс стягнула з манекена штани та пирхнула:

— У тебе навіть цюцюрки нема, то якого хєра ти так вишкірився? — Вона одягла штани та кашкет, ремінцем від кийка обв’язала зап’ясток та поглянула на себе в дзеркало. Чудово. Вони подумають, що Ларрі вбив коп. І хай потім шукають вітру в полі.

Джинкс вийшла крізь задні двері та перелізла через огорожу. Порпалася в землі навколо телефонного стовпа, поки не намацала пакунок, в який раніше загорнула пістолет. Джинкс витерла бруд та витягла тупоносий службовий револьвер 38-го калібру, який забрала в рябого виродка з універмагу «Гортонз».

Спочатку вона вб’є Ларрі, а тоді займеться тим сраним психіатром, який збирався її прикінчити. Це можна зарахувати до статті самозахисту.

Вона засунула пістолет собі за пояс, повернулася назад тим самим шляхом через підвал та вийшла на вулицю, розмахуючи кийком. Хоча була лише дев’ята тридцять, на Десятій авеню не було жодної душі. Але вона йшла впевнено. Ніхто не насмілиться зґвалтувати або вчинити напад на копа. У неї був кийок та пістолет для захисту.

Джинкс попрямувала на північ, перевіряючи дверцята чужих машин, але без успіху. Тоді на Ріверсайд-драйв вона побачила лисого чоловіка середнього віку в рогових окулярах, який саме сідав у свій новий «Мерседес». Зупинившись біля машини, вона постукала кийком по віконцю з боку пасажира.

Чоловік натиснув на кнопку, опустив скло.

— Так, офіцере?

Джинкс показала йому пістолет.

— Я не скривджу тебе, якщо не панікуватимеш. — Вона відчинила двері та прослизнула в середину. — Їдь звідси геть, — наказала вона.

Його очі округлилися і він спробував заперечити:

— Не стріляйте. Не стріляйте в мене. Ось заберіть машину. Просто дайте мені…

— Заводь, виродку! — сказала вона, стусонувши пістолетом під його ребра.

Він увімкнув запалювання та натиснув на газ. Машина завищала, з’їжджаючи з узбіччя. Він проїхав на червоне світло й вирулив, коли на них ледь не наїхав пікап. Через кілька кварталів Джинкс наказала йому проїхати однією безлюдною вулицею.

— А тепер зупинися отут.

— Що ви хочете зробити?

— Забирайся!

— Не стріляйте в мене! — зойкнув він, підводячись з сидіння.

Вона торохнула дулом по його лисій голові, збивши окуляри на землю й, шпортаючись, він позадкував.

— Я б не витрачала на тебе кулю, — сказала вона, сідаючи за кермо. — Довбані водії-мужики.

Джинкс рвонула геть у північному напрямку по Ріверсайд-драйв до Генрі Гадсон-парквей. Вона повернула на міст Джорджа Вашингтона й перетнула кордон штату Нью-Джерсі, а тоді почала то вистрибувати, то зливатися з потоком машин на магістралі, залишаючи позаду здивованих водіїв. Деякі лаялися, коли вона не давала їм їхати. Інші махали кулаками, коли вона зачіпала їхні бампери. Поїздка на швидких машинах приносила їй найбільше задоволення, ніж будь-що інше. Господи, вона б воліла виїхати цим авто на гонку на виживання, а тоді подивитися на того старого лисуна, коли йому привезуть те, що від неї залишиться. У того мудака все одно, мабуть, велика страховка.

Раптом вона усвідомила, як це необдумано, привертати увагу та ризикувати тим, що її можуть зупинити. Саме те, що зараз треба — пійматися на тому, що вдаєш із себе поліцейського та маєш заряджений пістолет. Вона з’їхала з магістралі та повільно попрямувала вуличками до Енґлвуду, штат Нью-Джерсі, у пошуках потрібної адреси.

Джинкс зупинилася на вулиці навпроти гидотного жовто-червоного різнорівневого будинку в стилі ранчо, з чотирма римськими колонами та копією старовинного газового ліхтаря дев’ятнадцятого століття на газоні. Коли вона вийшла з машини та попрямувала до під’їзної доріжки, то побачила жінку, що бігала туди-сюди перед великим вікном вітальні. Вона здогадалася, що це Анна. Цікаво, подумала Джинкс, він і своїй новій дружині також бреше? Той мудак заплатить за весь біль та страждання, які він завдавав жінкам. О так, ще й як заплатить. За те, що спершу вдавав, ніби кохає саме Джинкс, за те, що терпів Саллі тільки, щоб бути з нею. Тієї ночі, коли вона вийшла і дізналася, що Ларрі трахав Беллу, то спробувала вбити його, але він був надто сильним й зміг вирвати ніж у неї з руки. А тоді той обмін дружинами. Це принижувало її. Що ж, тепер він заплатить за всі її страждання.

Вона побачила, як постать чоловіка промайнула за вікном. Чорт! Якби вона підійшла на хвилинку швидше, то одразу пристрелила б його. Був повний місяць, тож Джинкс сховалася за тисовим деревом скраю газону так, що її не було видно з вулиці. Вона спостерігала крізь вікно та знову побачила Анну, а тоді й інших людей. Знову з’явився Ларрі, але хтось інший затуляв його. Джинкс приготувала пістолет, підтримуючи лівою рукою. Якщо б його побачити ще хоча б разочок…

Але згасло світло.

Вона вилаялася собі під ніс. За мить побачила, що загорілося світло нагорі. Заклавши пістолет назад собі за пояс, вона обдумала подальший план дій.

Джинкс дочекається, доки світло не згасне скрізь, почекає десь ще з півгодини, а тоді пролізе через котресь із нижніх вікон. Вона обережно вийде нагору та підставить щось під двері Пенні, щоб та не змогла вийти і втрутитися. Їй не хотілося кривдити Пенні. Тоді вона проникне до спальні господарів, вб’є Ларрі та, звичайно ж, їй доведеться застрелити Анну. На шум, звісно ж, прибіжить Пат, тож вона також застрелить і його. Тоді втече вниз сходами до того, як Пенні зможе побачити, хто це зробив. Якщо Пенні й побачить її з вікна, то те, що вона зможе засвідчити, що з їхнього дому втік поліціянт та поїхав на чорній машині. Тоді Пенні повернеться і житиме з Саллі, а страждання та жахіття припиняться.

Світло згасло. Весь будинок сповнився темрявою, єдиним джерелом світла став штучний газовий ліхтар на газоні. Джинкс почекала ще годину, а тоді спробувала відчинити вхідні двері. Замкнуто. Вона обережно обійшла будинок та перевірила бічні двері, а потім задній вхід. Скрізь замкнено. Джинкс спробувала відчинити по черзі троє вікон, але з жодного не змогла зняти москітну сітку на зовнішніх алюмінієвих рамах. Нарешті на четвертій стіні будинку вона помітила вікно в підвал. Джинкс вгатила по рамі підбором і засувка зламалась. Піднявши вікно однією рукою, вона прослизнула в підвал. Згори почувся якийсь звук. Потім ще один. Кроки. Хтось її почув? Вона піднялася сходами в підвалі, готова вбити будь-кого, хто їй тут зустрінеться. Джинкс відчинила двері в коридор, а тоді почула, як відчинилися бічні двері гаража. Хтось заходить? Машину вона не чула. Тоді усвідомила, що то Ларрі, мабуть, кудись від’їжджає.

Вона визирнула крізь вікно і під місячним сяйвом побачила тінь чоловіка, що перетинав газон. Він заліз у машину, що стояла на під’їзній доріжці. Куди ж цей сучий син зібрався о такій порі? На блядки, мабуть. Вона могла спіймати його на гарячому. Джинкс вилетіла крізь задній вихід, оббігла будинок саме вчасно, щоб побачити, як він від’їхав від узбіччя. Вона стрибнула в «Мерседес» та гналася за ним кілька кварталів із вимкненими фарами. Коли він повернув у напрямку моста Вашингтона, Джинкс увімкнула фари та продовжила погоню.

Через сорок п’ять хвилин він із Джинкс на хвості заїхав у підземний паркінг на Іст-Сайді, біля Третьої авеню. Вже, мабуть, щось запідозрив, але час та місце підходили якнайкраще, коли він саме збирався з кимось зустрітися. Мабуть, черговий сеанс обміну дружинами. Господи, як же приємно буде побачити його обличчя до того, як вона це зробить.

Джинкс знайшла порожнє місце для стоянки та стала чекати. Вона побачила, як він замикає машину та йде до ліфта. Коли він проходив повз, то розчахнула дверцята та витягла пістолет з-за пояса. Чоловік зупинився і, побачивши ствол, звів руки вгору.

— Я тут живу, офіцере. У мене є документи. Я…

То був не Ларрі. То був кощавий чоловік із сивим, коротко підстриженим волоссям та сивими вусами. Сучий син, вона гонилася не за тим.

— Хто ти такий? Що ти робив у Ларрі вдома?

— Жінка? Ви жінка-коп? Чому ви мене переслідуєте?

Джинкс приставила дуло пістолета до його скроні.

— Хуєсос сраний. Або відповідатимеш швидко, або я твої мізки по стіні розмажу.

— Ви не коп! Агов, леді, я… добре-добре, не стріляйте. Я… я був у гостях. Я директор з продаж у компанії Ларрі. Він знає, що я був у нього. Це лише якась жахлива помилка. Ви можете перепитати…

— Ви, довбані мудаки, все ніяк не заспокоїтеся з цим.

Вона думала, чи не пристрелити його, але їй був потрібен саме Ларрі, а постріли можуть привернути увагу когось із персоналу або охоронця, а тоді її кинуть за ґрати, і Джинкс так і не пощастить вчинити те, що вона хотіла.

— Послухайте, якщо вам потрібні гроші, у мене в гаманці є приблизно сотня. Можете забрати собі. Будь ласка, тільки не…

Ствол пістолета описав широку дугу і вона вдарила ним в лице чоловіка, а тоді ще раз, тільки з іншого боку.

— О Боже! — закричав він, схопившись за своє скривавлене обличчя, та знепритомнів.

Джинкс залізла назад у «Мерседес» та помчала геть з паркінгу. Вона гнала до магістралі, бурмочучи собі:

— Бля! Бля! Бля! — знову й знову.

Коли вона виїхала на магістраль ФДР та подалася в південному напрямку, то була настільки роздратованою і злою сама на себе, що витискала всі дев’яносто[78]. Тоді вона почула за собою сирену і побачила блимавки. Гадство. Саме те, чого не вистачало. З патрульною машиною все ще на хвості, Джинкс завернула на Сорок другу та почала кидатися з однієї вулиці на іншу, оббиваючи крила автомобіля, різко повертаючи, виїжджаючи на зустрічну лінію до Центрального парку та повертаючи назад у місто, щоб позбутися патрульного автомобіля, доки нарешті не повернулася назад до своєї квартири. Вона зупинилася на узбіччі вулиці навпроти та вистрибнула з салону.

Джинкс дісталася дому, і коли за нею затраснулися вхідні двері, почула звуки сирен, побачила крізь вікна блимавки та поліцію, що під’їжджала до розбитого «Мерседеса». Сміючись, вона збігла вниз у підвал, а тоді на задній дворик, де й закопала пістолет на тому ж місці. Тоді знову залізла в ательє Ґрінберґа. Вона скинула уніформу, одягла Мерфі та поставила його назад перед скляними дверима. Тоді Джинкс і усвідомила, що десь загубила його кийок. Якусь мить вона не знала, що робити з порожніми руками. Тож повернула його праву долоню вгору, і середній палець стирчав так, ніби він всьому світові показував «фак».

Коли вона повернулася до квартири і побачила рейвах, який вчинила тут перед тим, як кинутися шукати вітру в полі, то сказала:

— Бля, можеш зайнятися цим, Деррі.

— Не я, — відповіла я. — Я після тебе не прибираю. — Я не сказала їй, яка я налякана, і як цей вечір висотав із мене всі сили. Люблю пригоди, але це було занадто. Я втішилася, що вона сховала пістолет, хоча була б не проти викопати його та викинути геть. Але я знала, що не робитиму цього. Зброя мене лякає. Все одно, подумала я, настав час Саллі розбиратися з цим хаосом. То все була її провина. Якби вона з самого початку не була такою тупою, Джинкс не зіпсувала б наше чаювання.

Десять

У п’ятницю я дозволила Нолі відвідати терапію та розповісти Роджерові про чаювання та появу Джинкс. Вона не згадувала про пістолет і те, як Джинкс намагалася вбити Ларрі, бо сама про це нічого не знала. Тому я й залишалася всередині. Боялася, що мені доведеться йому самій розказати, і тоді він відправить нас назад у лікарню.

Коли вона дійшла до того, як Джинкс руйнувала нашу квартиру, він підвівся та почав крокувати кабінетом, ляскаючи кулаком по долоні. Вона ще ніколи не бачила його таким напруженим.

— Це просто жах. Я ж казав вам. Попереджав, не влаштовувати цього наодинці.

— Це не я влаштувала! — сказала Нола. — Я не Саллі. Господи, не треба на мене кричати.

— Вибач, Ноло, — сказав він, падаючи назад у своє крісло, — але такий прорахунок міг вартувати вам життя. Вам усім. Я б ніколи собі не пробачив, якби щось таке трапилося.

Нола відчувала велику провину, але разом з тим їй було приємно від того, що він був таким дбайливим. Зараз Роджер не здавався їй «вигорілим». Він змінився. Якщо він тільки вдавав, що йому не все одно, то його гра заслуговує «Оскара».

Нола продовжила:

— Саме перед тим, як контроль перебрала на себе Джинкс, Деррі сказала Саллі: «Джинкс мене не витіснить». Виходить, вона помилялась. Або то Деррі слабшає, або Джинкс стає сильнішою.

Роджер кивнув, потираючи кінчиками пальців підборіддя.

— Ми досягли крайньої точки. Гадаю, настав час зробити наступний крок.

Вона знала, що він має на увазі, і від цієї думки, шкірою побігли мурашки.

— Не треба було розказувати тобі про чаювання.

— Ноло, — сказав він, нахиляючись до неї через стіл, — це не якась там інтелектуальна гра. Існує реальна загроза. Ми не можемо більше зволікати. Мусимо почати з тебе.

— Ти говориш про злиття, так?

— Так.

— А тепер — хвилиночку, — сказала Нола. — Я ще ні на що не погоджувалася.

— Тому я й питаю тебе зараз.

— Але воно не завжди виходить, правда?

Роджер покрутив золоту ручку на столі та похитав головою.

– І якщо це не спрацює, не можна гарантувати, що я й так залишуся, — сказала вона.

— Правильно. Більшість інших множинних особистостей тільки спочатку успішно об’єднувались, але після серйозних стресових ситуацій пацієнти знову розщеплювалися. У деяких випадках виникали нові особистості. Ноло, ми не маємо гарантій. Ми можемо лише спробувати.

— Я тобі не піддослідний кролик, — сказала вона.

— Цей метод успішно спрацьовував у більшості випадках, Ноло. Це все, що в нас є. Гляньмо правді у вічі, моя першочергова мета — зберегти вам життя. Ми потрапили у кризову ситуацію, яка ставить вас під загрозу. Як професіонал я запевняю, це — найкращий шлях.

— Але, чому я?

— Найкраща стратегія — це рухатися в зворотному хронологічному напрямку. Оскільки ти була створена останньою, тобі краще об’єднатися першою. Крім того, твоя освіченість, самоконтроль і гордість у поєднанні з добродушністю та скромністю Саллі допоможуть їй впоратися з наступними етапами злиття.

— Я буду — якщо погоджуся — усвідомлювати, що відбувається після злиття?

— Я не можу бути певним, але вважаю, що як частина нової Саллі ваші свідомості об’єднаються.

— А як щодо Джинкс?

— Сподіваюся, що, поєднавши вас обох, ми створимо інтелектуальний бар’єр, який захистить від її вибриків. Пізніше, коли додадуться чуттєвість Белли та емоційність Деррі, це створить достатньо сильний запобіжний клапан, щоб ви вчотирьох змогли приборкати гнів та агресію Джинкс.

— То ти це мав на увазі, коли тоді говорив, що використовуватимеш обидва методи — злиття та від’єднання. Ти об’єднаєш чотирьох і відріжеш геть п’яту.

— Не обов’язково. Приборкання — це нормальна частина всіх психічних станів людини. — Він відкинувся у своєму кріслі на шарнірах та глянув їй просто у вічі. — Мені потрібен твій дозвіл, Ноло.

— Я просто не думаю, що ти маєш право знищувати особистість. Я — частина психічної реальності. Cogito ergo sum[79].

Він ляснув по бильцях свого крісла, підвівся та почав крокувати туди-сюди.

— Я не заперечую твого існування, Ноло, але кожна з вас може боротися за право жити окремим життям. І якби це була фізична множинність, як у випадку з сіамськими близнюками, ми б могли вас розрізати і подарувати кожній окреме існування. Але ми не можемо розділити ваш розум і надати кожній окреме тіло. Спроби позбутися інших особистостей, судячи з результатів, не вельми працюють. Ви — ніби безтілесні духи. Ми мусимо спробувати інший шлях — злиття. Те, що ми збираємося зробити, не знищить тебе, воно…

— Змінить мене.

— Це неминуче.

— Але я не хочу змінюватися. Я задоволена собою, такою, якою я є.

— Я тебе розумію. Але тільки те, що ти освічена та горда, не означає, що — ти цілісна.

— Це просто обурливо.

Роджер простягнув звернені до неї долоні, благаючи її зрозуміти.

— Цілісна людина також має емоції, сексуальність, милосердя до інших та певну частку скромності. Я не збираюся тебе знищувати, Ноло. Я хочу допомогти тобі досягнути людського рівня поза книжками, фільмами, класичною музикою та живописом. Чесно кажучи, тобі необхідне злиття з іншими так само, як й іншим потрібне злиття з тобою.

— Я мушу це обдумати.

— Звісно, — сказав він. — Помізкуй над цим на вихідних. Ти можеш порадитися з іншими чи вирішити сама. Якщо погодишся, ми спробуємо провести перше злиття в понеділок.

Він дозволив їй піти, не повертаючи назад Саллі.

Ми всі мовби як погодилися, хоч нічого й не говорили, дати Нолі цілі вихідні побути назовні. Вона мусила прийняти рішення, й іншим я сказала, що це можуть бути її останні кілька днів. Все по-чесному.

Що ж, Нола вирішила гульнути по-своєму. Господи! Цілу п’ятницю вона слухала свою музику. Бетховена і Баха. Я думала, що здурію, але усвідомлювала, що для неї мусила грати саме ця музика, яка допомагає їй мислити, тож змирилася.

У суботу вона відвідала Музей сучасного мистецтва та Музей Метрополітен, а ввечері пішла на неймовірно занудну п’єсу на офф-офф-Бродвеї, і закінчила день самотньою вечерею в маленькому французькому ресторані. Коли вона замовила ескарго, мені стало цікаво, що це, але коли я побачила, що то за наїдки, мене ледь не вивернуло. Ну, ви ж розумієте, я довго звикала до того, що вона їсть устриць та молюсків, але равлики, то вже було за межами мого сприйняття. Фе! Проте, чесно кажучи, мушу визнати, вони не були вже аж настільки поганими.

Неділя стала просто апогеєм. Пончики та копчений лосось на сніданок і цілий день читання «Нью-Йорк Таймз» — всі десять фунтів[80] тієї газети — від першої шпальти до останньої. Так, ніби то вона востаннє її читала. Для мене то було просто пекло, а не вихідні.

Та навіть після того вона все одно не була готова погодитись на пропозицію Роджера. У неділю ввечері вона по-справжньому засмутилася, почала сильно хандрити, а тоді знову задумалася над тим, щоб накласти на себе руки.

Це мене справді стурбувало. Я ще ніколи її такою пригніченою не бачила. Вона уявляла собі, як виходить на дах і стрибає, а тоді подумала, чи не краще порізати собі вени. Тоді в голові промайнув вірш якоїсь Дороті Перкер, чи Паркер, і вона почала сміятися[81]. Її справді розривало між вибором віддати власне життя задля злиття чи просто накласти на себе руки. Нола підійшла до шафки з ліками, почала шукати «Лібріум»[82], але я, на щастя, минулого тижня викинула його. Вона сіла за стіл, витягла бежевий аркуш для листів зі свого запасу і почала писати.

«Я не можу свідомо прийняти об’єднання. Я ставила собі Гамлетівське питання раз за разом, але ця дилема була досить простою, порівняно з моєю. Тут питання не просто буття чи небуття. Тут питання між буттям кимось іншим, не собою, і небуттям, й, чесно кажучи, мене більше приваблює другий варіант. Знаю, це егоїстично. Проблема ускладнена цим новим знанням, що, забираючи власне життя, я також забираю життя інших. І що приснитись нам може у смертельнім сні… у тій незвіданій країні, звідки ще не вертався жоден подорожній? Так роздум робить боягузів із нас…»[83]

Поки Нола писала, в ній поєдналися два почуття — депресія і в той же час їй здавалося, що вона бачить себе та усвідомлює наскільки сентиментально та плаксиво поводиться. Це відчуття сильнішало, й на мить їй здалося, що вона вийшла з себе і побачила, як сидить за столом, а якась її частина ширяє зверху та спостерігає, як вона пише. Нола обернулася та побачила постать. Обличчя було розмите, тому вона не могла розрізнити, чоловік чи жінка — довге волосся до плечей, індіанська пов’язка на голові та схожий на покривало легкий білий одяг, обгорнутий навколо нього чи неї.

«Хто ти?» — спитала вона.

«Твій Помічник».

«Я тебе не пам’ятаю».

«Я існую не так давно».

«Чому ти зараз тут?»

«Щоб ти не заподіяла собі шкоди».

«Я маю право забрати власне життя».

«Але це не твоє власне життя. Ти це сама знаєш. Ти думала про свою відповідальність перед іншими».

«Що мені робити?»

«Послухай доктора Еша. Він хороша та мудра людина».

«Він хоче принизити мене, об’єднуючи мене з тими іншими безмозкими істотами, яких він називає моїми особистостями».

«Повір мені, те, про що він говорить, зовсім не приниження. Завдяки розуму твоє життя часом сягає небачених висот, але це все одно пустопорожнє та неповне життя. Єдина надія — що ти відмовишся від власної індивідуальності заради потреби більшості».

«Допоможи мені відмовитися».

«Воно все всередині тебе. Я можу лише провести тебе».

«Тоді покажи мені шлях. Я налякана».

Постать підійшла до неї. Нола побачила, як та світиться, а тоді проникає в неї, ніби подвійне зображення, що потрапило в фокус. Після того вона вже не бачила обрисів Помічника окремо, він став частиною її.

«Зовсім не боляче, правда, дитино моя?»

«Ні. І я все ще відчуваю себе собою. Так воно і буде?»

«Саме так».

Вона сиділа та думала над тим, що з нею відбувалося, а тоді згадала статтю психіатра з Каліфорнії, яку вона читала, що таке стається в більшості людей із множинною особистістю.

«Ти — Внутрішній Особистий Помічник? Те, що називають просто ВОсП».

«Я тут, щоб допомагати, коли моя допомога знадобиться».

«Ти — одна з наших особистостей?»

«Ні. Я не окрема персона, як ви всі. Я тільки ваш помічник та захисник. Живу всередині вас, але разом із тим я належу всесвіту взагалі. І я з’являюся лише тоді, коли треба».

«Ти потрібен мені. Скажи, що мені робити?»

«Доктор Еш каже, що рішення мусиш прийняти ти, і воно мусить бути добровільним. Я можу тільки допомогти, щоб тобі вистачило сил зробити правильний вибір».

«Ти моя хрещена фея!»

«Так мене також називали. А ще гуру, провідник, ВОсП, учитель, помічник. Це все одне й те саме».

«Я рада, що в нас є ВОсП. Це все спрощує».

«Час зробити вибір, дитино моя».

Нола ще довго сиділа, відчуваючи, як тепло огортає її тіло, а тоді взяла ручку та внизу своєї записки додала:

«Я ПРИЙМАЮ ЗЛИТТЯ…»

Тоді вона раптом відчула полегшення, ВОсП зник, вона залишилася сама в кімнаті, і їй було добре.

Я нічого не могла вдіяти. Я була настільки щасливою, що вискочила назовні, одразу ж вхопила телефон, доки вона не передумала, та все переповіла Роджерові.

У понеділок зранку в кабінеті Роджера Нола почала відступати.

— Я боюся, що втрачу те, що маю… те, що люблю. Я завжди відчувала тимчасове, але вартісне життя — обдумане життя — краще за посередність, але сім днів на тиждень.

Роджер раптом почав виглядати надзвичайно втомленим.

— Та разом із тим ти постійно намагалася вбити себе.

— Я легко впадаю в депресію.

— Ноло, немає підстав думати, що ти опустишся до спільного знаменника. Твій розум не розтовчеться до стану пюре. Варто це сприймати радше як психічний буябез[84], куди кожна з вас додає свої інгредієнти, але в той же час зберігає окремий особливий присмак.

Вона похитала головою.

— У тебе добре язик підвішений, Роджере. Але ти забуваєш, що abaisse в слові «буябез» походить від латинського abassare, що означає понижувати або принижувати.

— Згоден, не найкращий приклад.

— Думаю, він був якраз підходящий. Приниження — це частина буття більшості людей з множинною особистістю, правда ж? Знати, що тебе ніхто не хотів, що тебе принижували та кривдили в дитинстві та юності?

— Правда, але в тебе немає причин вважати себе приниженою через злиття. Тебе не відкидають, а беруть у коло.

Вона блимнула на нього очима.

— Ти все це говориш, але я все одно відчуваю себе небажаною. Відчуваю сором. Деградацію.

— Ми потурбуємося про тебе, Ноло. Ти нам потрібна. І, допомагаючи вилікувати Саллі, ти робиш внесок набагато більший, ніж зцілення однієї особи. Те, що ми дізнаємося з цієї процедури, може допомогти полегшити страждання тисяч інших людей, яким нещодавно діагностували множинну особистість, які живуть, сховавшись від усіх, у часовому хаосі, тому що бояться або соромляться вийти зі свого сховища.

— То я мушу пожертвувати собою заради латентних «множинників»?

— Не пожертвувати. Уяви собі це переходом від часткового я до цілісного. Ти багато разів хотіла накласти на себе руки. Замість того щоб облишити життя, застосуй своє існування з користю. Заради всього святого, Ноло. Віддай себе цілісності. Ти нам потрібна.

Якийсь час вона мовчала, не зводячи з нього очей. Нарешті промовила:

— Ми можемо змінити ім’я Саллі Портер на моє, Нола Браянт?

— Це непрактично, — сказав він. — У свідоцтві про народження вказане ім’я Саллі. Так само номер соціального забезпечення, договір про страхування, пенсійні збереження колишніх посад — все записано на неї. А ще ж комунальні послуги, медичні записи, податки, кредитні картки та рахунки в банку. Ти не зможеш довести свою кредитоспроможність без її задокументованого імені.

Нола відчула, як щось всередині неї смикнулось, а потім майже проти власної волі вона розповіла йому про Помічника.

Роджер замислено слухав її, тоді сплеснув у долоні та кивнув.

— Чесно кажучи, я все очікував, коли ж з’явиться щось на кшталт Внутрішнього Особистого Помічника. Спочатку я думав, що то Деррі, але, за словами одного психіатра, який працював із багатьма пацієнтами з множинною особистістю, ВОсП відрізняється від звичайних особистостей, він більше нагадує персоніфікацію спільної свідомості, те, що фройдисти називають суперего.

— Думаю, тут більше релігійний аспект, — сказала Нола. — Хоча переважну частину свого життя я була атеїсткою, я мала чітке відчуття індуїстського концепту Атмана — частини окремого духу чи душі, що існує всередині нас, і об’єднується з Брахманом, який є абсолютною душею чи розумом. Помічник з’явився у момент безнадійної тиші, й тепер я думаю, чи не буде моє злиття тим, що індійські мудреці називають нірваною — згасанням полум’я життя, що дозволяє нам також згасити наші окремішні буття та злитися з вищим духом.

– Є тільки одна можливість це дізнатися, Ноло…

Вона відчула, що піддається, і стиснула кулаки.

— Ну ж бо, — м’яко промовив він. — «Та що ім’я? Назви хоч троянду, не зміниться в ній аромат солодкий»[85].

Вона глянула на нього та засміялася.

— «Та хто у мене ім’я вкраде, у мене ж відбирає все…»[86] — Але після довгої тиші вона розчепірила пальці, подивилася на них та кивнула: — Зроби це швидко.

— Без питань, — сказав він, піднімаючи золоту ручку. — Саллі, вийди на світло. Ноло, ти також залишся. Ви обидві усвідомили, що для того, щоб вирішити цю проблему, мусите об’єднати сили і стати єдиною особою. Це можливо тільки, якщо ваші свідомості об’єднаються, взаємопроникнуть та зіллються в єдиний розум із особливостями та рисами вас обох, як і було до того, як Нола від’єдналася. Уявіть себе двома озерами. Ти, Ноло, — те, що наповнене освіченістю, культурою та гордістю. Ти, Саллі, — інше — позбавлене цих речей, які витекли в озеро на ім’я Нола, але наповнене материнською любов’ю, відчуттям того, що правильно, а що — ні, та смиренністю.

— Тепер я викопаю рів між двома цими озерами. Ви побачите це очима власного розуму. Почну з озера Саллі. Це важка робота, але я копаю все ближче та ближче до озера Ноли. За мить я дістануся до Ноли, й ви знаєте, що станеться, коли обидва озера об’єднає рів. Скажи мені, що станеться, Саллі?

— Води… змі… шаються.

– І ти, Ноло, скажи мені, що станеться, коли води змішаються?

— Змішаються наші риси.

— Ти погоджуєшся на цю суміш, Саллі?

Вона кивнула.

— А ти погоджуєшся на цю суміш, Ноло?

Вона завагалася.

— Ноло, ти мусиш зобов’язатися зараз без вагань. Як тільки води змішаються, їх неможливо буде розділити. Ви з Саллі станете єдиним розумом і тілом. Ти погоджуєшся, Ноло?

— Так.

— Гаразд. Тепер я копаю, заручившись допомогою вашого Помічника. Отак. Ми прокопали рів. Води ринуть із обох озер до його центру. Свідомість Саллі рине до Ноли. А усвідомлення Ноли — рине до Саллі. Ви бачите стрімку течію, води змішуються та розсіюють свої риси через єдину, суцільну масу води. Відтепер і надалі не існує ані Ноли, ані Саллі. Є тільки друга Саллі — єдина особа, освічена, горда та впевнена, що може сама впоратися з роботою та життям і тими, хто перешкоджатиме їй у цьому, але разом із тим — скромна та милосердна. Коли я дорахую до чотирьох, вона розплющить очі. Саллі, ти запам’ятаєш саме стільки з цього сеансу, скільки сама захочеш. Можеш запам’ятати частину ваших минулих життів, але тільки як єдину історію. У теперішньому і майбутньому ви об’єднані в єдиний розум, в єдине тіло, в єдину особистість, що відрізняється від вас обох. Ти — нова жінка, друга Саллі. І ти нас всіх тішиш, а також свого Помічника. Один… два… три… чотири…

Її очі спалахнули. Вона трохи покліпала, а тоді широко їх розплющила.

— Як почуваєшся? — запитав він.

— У голові паморочиться. Так, ніби я потрапила у чорторий і мене там покрутило, а потім викинуло у водоспад.

— Розслабся та розкажи мені, що пам’ятаєш.

Вона глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися.

— Небагато.

— Як тебе звуть?

— Саллі Портер. — Вона промовила це та глибоко зітхнула.

— Що останнє ти пам’ятаєш?

— Як запросила інших на чай. А тоді все потемніло.

— Що думаєш про те, що трапилося?

— То була жахлива помилка. Треба було добре подумати, а не втручатися.

— Не хочеш пояснити?

— Я завжди була самітницею. Прошу, пробач мене, Роджере, не хочу звучати зверхньою, але все, що я в житті любила, і все, чого досягла, — все це я робила самотужки. Знаю, у мене ще є проблеми, та маю сильне відчуття, що коли мене залишити на самоті, дати все обдумати, я зможу з ними впоратись.

— Зрозуміло.

— Звісно, це я не про тебе. Не сприйми мене неправильно. Я маю на увазі, що було б набагато доцільніше, якби ми могли робити важливі рішення вдвох, замість того, щоб скликати всіх інших на групову терапію.

— Дякую, що пояснила. Я думав, ти мала на увазі, що хочеш, щоб я тебе залишив на самоті на певний час.

Саллі глянула просто на Роджера.

— Зовсім ні. Я вважаю тебе найрозумнішим чоловіком, якого я будь-коли зустрічала. Твоє товариство мені імпонує.

— Дякую.

— Я… я не знаю, чому це сказала. Дивне відчуття.

— В якому розумінні — дивне?

— Я невпевнена в собі, в тому, що кажу та чому я так розмовляю. Це особливе відчуття, ніби я говорю так, як ніколи раніше не говорила, — кажу речі, яких ще ніколи не казала.

— Це нормальна річ після злиття. Я б хотів, щоб ти дещо зробила. — Він подав їй блокнот та олівець. — Будь ласка, напиши своє ім’я.

Без вагань вона вивела Саллі Н. Портер.

— Не знав, що в тебе є середній ініціал, — сказав Роджер. — Що означає це «Н»?

— Не знаю, чому я це зробила. Я ще ніколи не використовувала серединний ініціал.

— Що він означає?

— Думаю, це Нола.

— Чудовий жест. Ти свідомо вирішила взяти це середнє ім’я?

Вона похитала головою.

— Воно щойно з’явилося, але я відчуваю, що так і має бути. Як думаєш, то нічого, що я ним користуватимусь?

— Поки що не маю нічого проти. Як думаєш, Нола б не заперечувала?

Саллі довго думала над цим.

— Я дуже дивно себе почуваю. Відчуваю, не знаю чому, що Нола запропастилася, зникла з мого життя. Від цього мені трохи сумно, ніби я втратила давню подругу, яку лише нещодавно зустріла знову. Це означає, що злиття відбулося успішно й що мені стає краще?

— Сподіваймося, що так, — сказав він. — Думаю, це хороший знак, але нам доведеться почекати, подивитися.

— Сподіваюся, тобі не буде незручно від того, що я скажу, — сказала вона, — але я не багато зустрічала чоловіків, які б так проникливо розуміли жінок, як ти.

Роджер засміявся.

— Я багато чого від тебе навчився.

Вона різко підвелась.

— Що сталося?

— Дивна фраза все вигулькує у мене в голові. Я постійно думаю: Друга Саллі. Чи це не дивно? Що б це могло означати?

— Можливо, те, що ти досягла другої стадії свого розвитку — чи своєї перебудови.

— У мене шалене бажання відвідати французький ресторан і спробувати якісь нові делікатеси, — сказала вона. — Ти не проти сходити зі мною на вечерю?

Він усміхнувся.

— Думаю, що ще якийсь час уважно за тобою поспостерігаю.

— Я не це мала на увазі, — сказала вона.

— Знаю. Та дозволь мені професійно виправдати те, що я й сам хочу зробити.

Саллі засміялася та похитала головою. Вона знала, що зараз він говорить з нею по-іншому — не дивиться більше на неї згори вниз, і їй подобалося, що він поважає її за розум.

— Чоловік, який щойно зіграв роль Господа, не мусить мотивувати бажання піти зі своїм творінням на вечерю.

Як тільки ці слова зірвалися з її язика, Саллі відразу ж пошкодувала. Вона не хотіла зачепити його, просто підбадьорити. Але його спохмурніле обличчя виказало, що їй це вдалося.

— Вибач. Не треба було мені цього казати.

Роджер замислено подивився на неї.

— Це передбачувано. Божевільний учений грається в Господа Бога. Мабуть, мені краще провести тебе додому, а повечеряємо якось іншим разом.

— Приймається. Але додому я дістануся вже якось сама.

Він кивнув.

— Поважаю твоє бажання.

Коли вона вийшла з кабінету, її хода була твердішою, голову вона не опускала. Запобігливої сутулості, притаманної Саллі, не спостерігалося.

Скажу вам, від цього всього у мене волосся дибки стало. Я намагалася викликати стару Нолу. Але Саллі мала рацію, Нола зникла. Так, ніби її викрали, вбили абощо. Я згадала одну книгу, яка їй так подобалась, і з голови не йшла думка, що вона врешті-решт втопилася, а її тіло лежало десь на дні Волденського ставу[87]. Лячно. І ще дещо мене турбувало. У погляді Роджера я помітила, що він вважав Саллі номер два дуже привабливою жінкою.

Коли Саллі вийшла з кабінету, все навколо виглядало зовсім по-іншому — ніби вона побачила світ крізь нові окуляри. Раніше вона, перед тим як натиснути кнопку ліфта, надзвичайно панікувала. Тому що ніколи не була впевнена, що потрібно натискати і де виходити. Тепер Саллі рішуче тицьнула на кнопку «ВЕСТИБЮЛЬ» та з насолодою з’їхала вниз.

Надворі вона побачила, як з обох боків рухаються люди. Перехожі дивилися на неї, ніби плутали з кимось знайомим та зупинялися з нерозумінням, замість того щоб поспішати у власних справах. Тоді вона повільно, переводячи подих, ніби плавець, що занурюється в холодну воду, вийшла з дверей та приєдналася до течії, що тяглася до центру міста.

Вона відчула, як її наповнює дивне відчуття безликої близькості натовпу. Через те, що їй не потрібно було ні з ким спілкуватися, вона відчула відстороненість, те, що вона завжди полюбляла, — коли ти водночас тут і далеко, одночасно разом зі всіма, проте й окремо. Саллі продовжувала думати про озера та уявляла, як плаває. Від цього запаморочилося в голові, й вона засміялась. Вона зраділа, що Роджер не повів її на вечерю. Набагато цікавіше було провести вечір на самоті. Пішки по місту![88] Саллі подобалося те подвійне бачення, перебувати серед натовпу та одночасно бачити себе в ньому. Вона рухалася під власний ритм.

Натовп ніс її до Таймз-сквер. Саллі завжди уникала бридоти на кшталт секс-екплуатаційні фільми та магазини порно. Завжди зневажала шахраїв та проституток. Але тільки тепер вона вперше побачила, що вони також люди, особливі та незвичайні. Саллі більше не ставила себе вище над ними, не кидалася їх осуджувати. Вона раптом зрозуміла, що до того страждала на звичайний снобізм.

На Сорок другій вулиці Саллі повернула на схід у бік Головної бібліотеки. Кілька п’яничок перед Браянт-парком спробували до неї причепитися, але вона ухилилася від них. У минулому такі чоловіки не на жарт лякали її і вона починала панікувати та відключалась. Тепер Саллі тримала ситуацію під контролем, відчувала себе сильнішою. Вона знала, що зможе викрутитися з цієї ситуації, якщо вони спробують заподіяти шкоду.

До бібліотеки вона могла зайти з боку Сорок другої вулиці, але Саллі хотіла подивитися на скульптури левів, тому обійшла П’ятою авеню. Вона пройшла повз цих охоронців, що розташувалися обабіч сходів, тому що несподівано їй стало важливо побачити їх. Вони б її захистили. Саллі згадала свою першу екскурсію у школі до цієї бібліотеки, коли вона вірила, якщо багато й довго читатиме, то колись прочитає всі книжки на світі та знатиме все. Зараз вона тільки усміхнулася власній дурості. Саллі попрямувала до читального залу та почала розглядати корінці книжок. Вона знайшла одну зі своїх улюблених, погортала сторінки, та згодом з головою поринула в насичену прозу та захопливий темп «Додому нема вороття» Томаса Вулфа. Вона відчула, що тоне в ударних ритмах і багатих образах міста, проте згодом затулила книжку, відставила її та вийшла. Справді, погодилась вона, нема вороття.

Але їй краще повернутися назад у квартиру, прийняти душ та зібратися у «Шлях із жовтої цегли». Коли Саллі вийшла з таксі, то не зрозуміла, чому відчуває себе засмученою. А тоді їй сяйнула думка, що нинішні відчуття тимчасові. Невдовзі відбудеться ще одне злиття, згодом ще одне… третя, а тоді й четверта Саллі. І вона бачитиме світ зовсім по-новому, з незнайомого доти боку після кожного злиття. Щоразу якась інша прямуватиме містом, мріятиме та міркуватиме про майбутнє.

Вона побачила манекена, що стояв на вітрині ательє в поліцейській уніформі та задивилася на нього, проходячи повз. Скидалося на те, що він показував світові середній палець. Як там Тодд казав? «Закон Мерфі. Якщо яка-небудь неприємність може трапитись — вона таки трапиться». Це була дурість, нонсенс та забобони. Ніяких неприємностей не станеться. Тепер вона сильніша, ніж будь-коли. Тепер у неї все під контролем.

У квартирі Саллі взяла м’яких іграшкових кролика та панду з ліжка, загорнула їх в один із Ґрінберґових пластикових чохлів для одягу та сховала глибоко в шафу. На вечір вибрала яскраву біло-жовту сукню. Тоді пішла у ванну та довго витріщалася на себе в дзеркало.

— Ти знаєш, хто ти, — промовила вона. — Тепер ти сильніша. Більше жодних провалів пам’яті. Ніяких змін особистості. Ти триматимеш все під контролем та покажеш Роджерові, що тобі не потрібно більше об’єднуватися з іншими.

Така ідея їй сподобалася. Чим більше вона про це думала, тим дужче здавалося, що саме це і є відповіддю. Саллі могла стабілізувати своє життя самотужки та запобігати провалам чи змінам, тож потреба в інших відпаде, більше злиття не буде. Саме так! Чудово!

Саллі зайшла в душ й гаряча вода приємно облила її спину, огорнула її, й поки вона насолоджувалась, я зрозуміла, що Беллі, Джинкс та мені доведеться виборювати своє існування, тому що зараз перед нами не просто нова Саллі, тепер на її боці був ще ВОсП.