До села Боків .прибув відділ кавалерії 9. полку уланів 4. X. 1930. р. і перебував там б день. Наочний свідок, а рівнож і жертва пацифікаційної акції, Василь Галій, уч. VIII. кл. ґімназії, так описує свої переживання підчас перебування того відділу на селі: «4. X. 1930. р. коло 4. год. рано збудили мене і мого колєґу, Дмитра Мирона, ще тоді в мене гостив, згуки карабінових стрілів, гранатових вибухів та кулеметів. Миттю зрозумів я, що та стрілянина означає, бо вже від кількох днів доходили до нас чутки про те, як поводяться карні експедиції по сусідніх селах, а тому ми швиденько вдяглися та вибігли на подвірря. Тут побачили ми, що багато людей зі страхом утікають не городи та до лісу. Бігли босі, роздягнені, без шапок, одне слово — хто тілько в чік ирвався з ліжка, при чому розпачливо кричали: «Боже, що то буде?». Ми з мої* товаришем побігли чим дуж до лісу, бо звідти, звідки втікали люде, було чути крик та лемент. По дорозі прилучився до нас мій товариш Онуфрій Когут, і ось так у трійку вбігли ми на подвірря господаря Йозефа Жендзяновського, забігли за будинок і розглядалися як би дістатися до лісу, що був у 5 хвилинах дороги. В ту мить побачили ми Миколу Броновського, який з протилежного боку вбіг на город перестрашений і рівнож втікав до лісу; ми на хвильку спинилися, бо хотіли побачити, чи це йому вдасться. Ввесь час ми чули страшні крики, плач, благання ратунку. Нараз побачили ми, що за Броновським, що вже був посеред городу, женеться 4-ох уланів із витягненими шаблями; з криками: «Отій ск... сину», улани догнали його та почали бити. Зпочатку він кричав, але потім крики затихли, і було лише чути звуки ударів. Ми думали скористати з того, що увага уланів була звернена на Броновського, й хотіли втікти до лісу і вже були перебігли через перший город, коли з лісу вискочили улани на конях і почали на нас стріляти та гнатися за нами. Тоді мої товариші сховалися в будинках, що були поблизу, а я кинувся назад, у напрямку дому Йозефа Жендзяновського; улани гналися за мною й увесь час на мене стріляли. Але улани, що били Броновського, перебігли мені дорогу. Я скинув плащ, перескочив через кільчастий дріт, вбіг на подвірря господаря Йозефа Жендзяновського, який стояв на порозі своєї хати й дивився на все те, і вскочив до його хати. За хвилю ввійшло до хати двох уланів із карабінами, приготованими до стрілу, та запитали мене: «Чому, кабане, втікав?». Я мовчав. Тоді вони вивели мене на дорогу, сіли на коней, і погнали мене до села. До них прилучився капраль Майка, який підчас погоні за мною скочив конем через кільчастий дріт і розбив собі об дерево голову. Зі словами: «Бачиш, гайдамако, що я зробив собі через тебе?», ударив він мене кільканацять разів по плечах і наказав уланам запровадити мене до пана ротмістра. Мене запровадили до ротмістра Томашевского, який зі словами: «Пластун, гайдамака', підпалювач!» почав бити мене, грубою тростяною палицею по голові й по грудях, що аж мені в очах почорніло. Нарешті віддав мене уланам, зі словами «маете його!» Улани, що зіскочили з коней, почали так сильно бити мене кольбами по плечах та по під груди, що мені аж дух захопило. Ротмістер і собі тягнув мене за волосся й бив так, що я впав. Я впав ниць, а ротмістер став мені чоботом на голову й наказав уланам 'бита мене кольбами та палицями по цілім тілі. Я стратив притомність і вже не знаю, як довго мене мучили. Коли прочутився, то вже не міг підвестися. Тоді ротмістер ухопив мене за волосся, підніс і почав знова мене бити по лиці з обох боків. Тим часом надїхав поручник Заремба (родом із Підгаець) приклав мені до голови револьвера і сказав: «Пане ротмістре, я того кабана застрілю, бо він кинувся на мене під лісом» (свідок цього — Микола Цетнаровський, син Павла). Зазначую, що nop. За-рембу перед тим я ніколи й ніде не бачив. На те ротмістер одповів: «Це пізніше!», а уланам наказав, одвести мене до решти заарештованих. Улани сіли на коней, штовхнули мене у плечі й погнали поперед себе, підганяючи списами. Збоку йшов ротмістер. Я ледви тримався на ногах, але думка ввесь час працювала над тим, як би вирятуватися. Враз мені впало на думку слово «конфідент». З думкою, що ротмістер мене пустить, я звернувся до нього: «Пане ротміотре, прошу вас на одно слово». Але ротм. на це відповів: «Ти, кабаяє, мене на одно слово? Мовчи, бо тебі смердить із губи!» Коли ми прийшли на майдан, то я побачив там таке: богато людей стояло босих, без шапок, у два ряди, звязаних шнурами, між тими рядами бігали улани й били кожного, де попало. Люди страшенно кричали від болю і благали помочі та милооердя. Селянина Тимка Калана поклали на колоду й десять уланів били його немилосердно. Зі всіх сторін вели улани звязаних людей і страшенно били їх. Люди від тих ударів падали на землю, а коні доптали їх. Мене привели до решти заарештованих, а капраль Ґут так сильно мене скував, що руки вмить почорніли, а шкіра так набігла кровю, що ще й до сьогодьні маю на руках знаки. Відтак знова катували мене немилосердно. На наказ nop. Заремби ходили улани між людьми й усім витинали з сорочок вишивки (народні), дерли штани, a nop. Заремба зі сміхом витягнув бритву й, кажучи: «Завтра неділя, отож треба кабануф підголити!», почав жілєткою голити всіх, при чому порізав кілька разів кожному обличчя. Ротмістер ходив- поміж заарештованих і всіх бив, наказуючи не віддихувати, через що заарештовані мусіли тримати ввесь час руки на устах. Коли ж хтонебудь падав на землю, то ним вже опікувалися улани й били далі. Тоді так збили Івана Турчина, о. Олекси, що й до сьогодні нога не загоїлася. На запити мусів кожний одповідати лише польською мовою, бо инакше били. Руки мені так окували, що я їх уже не чув і з того майже умлівав. А капраль Ґут, що стояв поруч лише глузував із мене. Тоді я прикликав його до себе і сказав, що знаю його з Підгаець, і попрохав його, щоб він переказав nop. -Зарембі, що я конфідент, і щоб мене звільнили від кайданів. Тоді він увільнив мені трохи кайдани та запитав мене, що то є конфідент. Я йому пояснив, і він Пішов до nop. Заремби. За хвилю прийшов nop. Заремба і став проти мене, вдивляючися мені в очі. Я рівнож дивився на него очами, повними сліз. Він запитав: «А може ти й конфідент, але з другого боку?» Я сміливо йому відповів: «То пан
переконається!» Вія запитав мене, як я називаюсь, і коли я йому сказав, то він витягнув записник, подивився до нього і зі словами: «Та ти головний проводир тутешніх саботажників! Братіку, буде сьогодні тішитися хороба, бо тобі буде кінець!» — почав бити палицею по голові й копати нотами. Тепер уже кожний жовнір, який тільки приходив, бив мене де й як хотів. Там я зімлів тричі. За деякий час привів nop. Заремба жінку голови т-ва «Сокіл», бвдокію Почигайлову, почав її бити в лице й копати ногами та кричав, щоб сказала, де сховався її чоловік, бо инакше її забе. Рівнож привели війта Омеляне П&щака. Його скували, 'били по лиці та казали, що в його селі були саботажі, а .він винуватців не викрив; але трохи згодом його випустили. Нас, щось іа 50 люда, звязаних шнурами, запровадили до якоісь хати, де знова били по цілім тілі, Сюди також привели місцевого пробоща о. Петра Кабляка, на гіорозі копнули його і сказали: «Марш, попе кабануф, до кабануф, там усіх бунтуй та не забудь їх висповідати, бо сьогодні буде всім кінець!» Потім прийшов до мене капраль Ґут, показав мені Гранату й запитав, чи я знаю, що то е. Я відповів', що знаю, бо ще як був учнем, то належав до підготовки військової в Бережанах (польське — «Przysposobienie woj-kowe»). Він усміхнувся й одійдаов. За хвилю вилетіли всі шиби від гранатного вибуху десь за будинком. Люди з перестраху падають оден на одного і благають Бога. Рівночасно вбігають до хати ротм. Томашевскі і nop. Заремба з уланами й починають усіх нелюдськи бити та питати, хто кинув ґранату. Що ніхто з арештованих не міг кинути ґршнати, може посвідчити Демян Пащак, бо це зробив хтось инзпий, хто був перед тим на подвіррі, де капраль Гут показав йому ґранату і сказав, що тим, хто в хаті, буде 8араз кінець. Як тільки Іут пішов за хату, почув Д. Пащук вибух; У хаті підійшов до о. Петра Кабляка, який молився, штабовець Ґоровіц, ухопив о. Каблака за голову і, дивлячись йому в вічі; сказав: «О, як я еґомосця кохаю, тільки в єґомосця очі злодійські. бґомосцеві не священиком бути, а хамом, злодієм, злодієм...»,'і почав співати до вуха 0. Каблака: «Господи помилуй, господи помилуй». На це дивилися ротмістер із поручником та реготалися. Так нас били і глузували зі священика до 12. тод.
Тоді пішли всі на обід, а нас лишили під вартою улаїнів, які плювали на нас, а коли хтось із нас просив дозволу вийти, то тото копали ногами. У другій годині прийшов військовий жандар (імя невідоме), і почали відчитувати та декого пускати на волю; увільнений мусів був проходити між двома рядами уланів, що стояли в сінях, тоді улани його били де попало. В хаті лишилося нас пятнацятеро, разом із священиком. Звільнених завели під стодолу (ми це бачили крізь вікно), де наказав капр. Ґут всім клякнути й молитися за здоровля ]>отмістра, «щоб довго жив і проклятих кабан у ф бив». Так само наказував молитися, «щоб кінь пана ротмістра добре їв та здоровий був». Люде і справді, змушені побоєм, так молилися. Підчас того оден улан із бритвою, а другий із машинкою, вистритували та виголювали всім, молодим і старим, пас через голову. Це все бачив сільський иостерунковий Смак і лише глузував із того. Потім усіх виголених і поострнжених завели до хати Еміля Кіряка, звідки по одітому викликали до клуні. Кожний мусів іти між двома рядами уланів, які били кіями. У клуні клали кожного на лавку, оден улан сідав на голову, а чотири инші били доти, доки він не страчував притомности. Онуфрія Когута і Дмитра М-нрона клали двічі, бо ті забули подякувати за побиття й гарненько вклонитися. Відтак усіх пустили до дому ледви живих. Штабовець Ґоровіц (жид) знова вивів нас на дорогу, наказав свящ. Петрові Ка-блакові стати попереду, а нам двійками за ним. Там ударив він мене знова залізною палицею по голові й розбив мені голову. Оящ. П. Каблакові наказав командувати, а иас бив ;по головах і плечах та примушував співати «Еще Польска не зґінела». Сам співав соромицьких пісень. Так під командою свяіценика II. Каблака йшли ми селом зі співом. Що-десять кроків, на наказ Ґоровіца, мусіли ми разом зі свящ. сідати на землю, при чому Ґоровіц нас бив по чому попало. На це все дивилися місцеві кольо-нїсти й тільки підсміхалися. Свідок — Михайло Галій, с. Олекси. Так завів нас Ґоровіц до -сільської хати, де всі мусіли роззутися й поскладати обув під одною стіною, а самі посідати під протилежну. Ґоровіц казав, що в усіх кабануф рівні ноги, й бив то підошвах усіх варварським способом. Врешті плюнув -і вийшов із хати. Лишилися лише сторожа за дверима. Всі були збиті й такі перестрашені тим варварством, що ніхто не міг промовити і словечка, тільки чути було тяжкі віддихи й болем переривані слова молитви до Бога про поміч. Деякі жовніри, а навіть і сторожа, від часу до часу входили до хати, били нас і плювали на нас, бо мовляв, ми — польська плю-вачка. Ввечері прийшов Ґоровіц, вигнав нас босих на купу каміння, наказав клякнути й молитися до місяця за здоровля їх коней і так нас бив, що ми мусіли були це виконати. Потім наказав вдавати, що ніби ми снимо і хропіти так, щоб аж коні полошилися, по стайнях. При тому Ґоровіц, раз-у-раз на» бив. Раптом гукав, що летить аероплян, і ми мусіли ховати голови до каміння, бо дуже бив, потім нагло казав вставати та сідати, а було між нами ще кількох закутих. Хоч усі вставали дуже швидко, а всеж бив він усіх немилосердно, і дехто від тяжких ударів не міг уже й підвестися. Нарешті закомандував: «До середини бігцем, марш», і ми мусити бігти, а він нас бив залізною палицею і завертав кілька разів. Наприкінці на наказ: «Бігти до халупи!», всі так швидко побігли, що цілий натови збився у дверях, і ніхто не міг дістатись до середини. Тут вже було справжнє пекло, бо били нас почім попало. А люде з поспіху пообдирали собі шкіру на ногах. Уночі ще приходили жовніри до хати і катували нас. Так минув перший день і ніч.
Другого дня прийшов польовий жандар і покликав мене на переслухання. Рівночасно покликав трьох сержантів і, як я підглядів, коли обернувся, подав ім- рукою знак, щоб мене добре вибили. Як я йшов за ними, то був вже приготований на все , тільки думкою благав Божої помочі. Запровадили мене до хати Івана Кривоноса, де мене всі обступили, а жандар сказав: «Скажи всю правду. а ТОДЇ дістанеш папір від п. ротмістра й підеш собі до дому». — (У нас у квітні і травні були два підпали: постерунку і кольоністів. У звязку з тим заарештували мене й мого товариша, Зиновія Фур-дея й одвезли до Бережан, де ми .пересиділи два з половиною місяці. Суд звільнив нас обох, із тото криміналу я вийшов здоровий, але мій товариш Фурдей збожеволів. Що він і справді був хорий, це може посвідчити заряд вязниці, а з часів волі — родина, ціле село та навіть лікар, д-р Явний із Підгаець). — Військовому жандареві я відповів, що буду говорити правду про все, що знаю. Він запитав: «Хто підпалив постерунок і кольоністів?» На це я відповів: «Я сидів заарештований, але суд, розглянувши справу, звільнив мене». Потім він сказав: «Слухай, ти! Ти жовнір, а я також жовнір. Даймо собі руки, бо ти належиш до У. В. 0.». Це я заперечив. Тоді він: «Припустимо, що ти не підпалював, але ти ж знаєш, хто це робив!» Я відповів, що не знаю й на нікого не можу наговорювати, бо з тими справами не маю нічого спільного. Якби навіть на кого наговорив, то це бувби наклеп. Сказав йому, що може мене навіть забити, то й тоді нічого не скажу, бо нічого не знаю. На це жандар одповів: «Ми тебе не забємо, але так тобі догодимо, що сам здохнеш». Тоді прискочили до мене сержанти і змушували мене роздягнутися, але я не хотів. Сержанти силою здерли з мене одяг і повалили на лавку. Оден сів мені на голову, инші тримали за ноги, а чотирьох били мене так, що я стратив притомність. Коли я опритомнів, то не мав сили навіть підвестися. Тоді вхопив мене оден із них за волосся й підвів. Військовий жандар сказав мені: «Шкода тебе, скажи правду, і ми тебе пустимо». На це я (відповів: «Уже раз сказав, що нічого не знаю». Підчас того биття поломили на мені 4 палиці на кусники. Потім поставили мене під стіну, приклали до голови револьвер і почали числити: «Раз, два...». Я заплющив очі. Сержант крикнув, щоб я відкрив очі й дивився. Я відкрив очі і сказав: «Пбщо числити, можете мене відразу забити, бо я вам нічого не скажу, бо не знаю». Тоді схопив мене жандар за руку, заклав мені між пальці три олівці й так стиснув мені руку, що аж пальці тріщали, і питав мене, чи скажу. Я на то нічого не відповідав, лише кричав од болю. Тоді він мене пустив, наказавши зняти й засвітити лямпу, а инші повалили мене знова на лавку, а він почав мені лямкою пекти ноги. Припікав доти, поки я не зімлів. Мене прочутили водою і знова запитали, чи скажу. Я не обзивався. Тоді жандар почав мене так бити по плечах кольбою, що я аж впав на землю. Решта били мене палицями і штовхали так, що я не міг уже навіть .віддихувати, і мені вивалився язик, якого я навіть не мав сили втяпнути до уст. Тут прийшов Ґоровіц і наказав покласти мене на лавку і знова катували. Коли я з болю кричав, то Ґоровіц затикав мені до уст палмцю. Знов я зімлів. Це повторювалося кілька разів; били і зливали мене водою й довто випитували, чи оповім усе. Але я вже не відзивався. Ґоровіц схопив мене.за шию й почав з люттю душити, аж я посинів, а крім того, товк мене колінами попід груди. Нарешті стягнув мене з лавки на землю, і всі плювали на мене. Сказавши щось військовому жандареві, Ґоровіц звернувся до мене: «Слухай, най буде, що ти не винний і нічого не знаєш. Довідаєшся від Михайла Когута, чи то він підпалював, а рівнож хто ще з ним те робив, а завтра нам це роаповіш. Тоді тебе звільнимо». Я згодився, але він запитав мене, як я про те довідаюся. Я відповів: .«Слухай, Когуте, скажи, чи то ти підпалював, бо мені наказали, щоб я від тебе про те довідався; тоді мене випустять, а ти, може, дістанеш яких два місяці». Тоді Ґоровіц ударив мене в лице і сказав: «Хаме, хто так по дурному питає? Питай так: слухай, бачиш, як я дістав, але все таки не признався. Лише скажи, хто то підпалював, щоб я принаймні знав за кого терплю». Я згодився й попрохав, щоб до нас ніхто не приходив і більше нас не бив, бо инакше ніхто не зможе зі мною розмовляти. Ґоровіц приобіцяв, шо ніхто більше не буде нас бити, наказав мені одягнутися й навіть допоміг. Коли я одягався, то побачив, як попукала в мене шкіра. Він взяв мене попід руку й завів до товаришів нашої недолі, а що я не міг переступити через поріг, то наказав двом уланам, щоб мене перекинули через поріг. На переслухання покликали ще Миколу Кривоноса, але його вже не били, тільки наказали прислухатися до того, про що я буду говорити вночі з Котутом. Рано він мав їм те все оповісти. Кривоніс, вернувшись з переслухання, про все те мені розповів.. Я знав, що ніхто нічого не завинив, а тому нікого з товаришів не розпитував. Протягом пополудня й цілої ночі вже ніхто нас не бив. Проте рано мене покликали знова й запитали: «Що нового?» Я відповів, що ніхто нічого не знає. Мене знова роздягли й били так, що я аж чотири рази зімлів. Протоколу слідства не списували, бо, мовляв, я, як член У. В. 0., нічого їм не скажу, коли тверджу, що нічого не знаю. Мене так збили, що я не мав уже сили вернути до товаришів, і мене туди мусіли приволоктй.
Подібним способом скатували Михайла Когута, Степана Сабата, Омеляна. Боднар-чука, Михайла Пащака, Тимка Калаша й Михайла Почигайла. Вкладали навіть пальці між двері і стискали.
Так нас катували чотири дні й безнастанно випитували, де подівся Зеновій Ф.ур-дей. День перед тим родичі сховали його в сусіднім селі у кревних. Одначе, він, умово хорий, утік уночі від кревних і, вернувши до дому, ліг у клуні спати. Рано вояки, шукаючи людей до чищення коней, знайшли його, як він спав у клуні, і забрали до тої роботи. Як його провадили, то один міоневий поляк сказав воякам, що то власне й є той, кого довго шукають. Його закували і привели на переолухання. Тоді саме переслухували Михайла Когута. Його миттю викинули за двері і приступили до переслухання Фурдея. Когут, що стояв за дверима, чув частинно зізнання Фурдея. Зпочатку він нічото не відповідав, а коли його збили, то він почав зізнавати, шо всі підпали робив він і навіть якісь хрести він опалив. Вояк одвів Когута з сіней, і він уже більш нічого не чув; лише пізніше розповідали вояки, що Фурдей зізнавав, що головним командантом нашого села є я і що в лісі маємо 130 схованих карабінів. Фурдея перетримували цілком окремо від нас. Оден вояк, що стояв на варті коло Фурдея, оповідав нам пізніще да,-Доводився Фурдей. Він звернувся до того вояка: «Слухайте, дайте мені ту пукавку (карабін)». Колиж вояк запитав його, пбщо йому та річ, то той одітовів, що хотівби ходити такоамо з карабіном, як він. Нарешті приобіцяв оповісти файну казку, але яку перервав лімітно спізом: «Чуєш, брате мій?». Як він сидів заарештований, не давали йому їсти Portv повели його до ліоа шукати оті вигадані карабіни, де його й застрілили. Дістав, здається, револьверову кулю ззаду до голови. Забиття мотивовано тим, що, мовляв, Фурдей намагався втекти. Ось так згинув умово-хорий Зеяовій Фурдей,
Так нас катували чотири дні, а взагалі. військо було на селі сім день. Вояки зганяли людей (навіть 60—70-літніх) на роботу: чистити коней, молотити для них овес, а коли коні були нагодовані, мусіли всі клякати й молитися за їх едоровля, при чім немилосердно всіх били (тяжко збили Михайла Галія, о. Онуфрія). На селі примушували вояки людей клякати перед ними й молитися до них. Доказ: Пилип Гуда, а рівнож і йото батько Олекса. Вночі волочилися вояки по селі й забірали в людей гроші й годинники: иапр., в Анастасії Почигайлової, в родини Затварницьких, у Федя Боли-новського. Спроваджували людей до потоку і заставляли бігати навколо. Крім того, вояки вимагали, а люде мусіли давати по 15 фляшок пива, літру горілки і по 10 зл. на рукавички для кожного вояка. Свідок: Анастасія Кривоніс.
Господар Кирило Безпалко, 60-лігній, дістав 90 кіїв за те, що його син десь сховався. Подібно нищили й маєток людей. Наприклад, у мене знищили молочарню, січкарню, кірат та инше господарське знаряддя. Нищили урядження дому, рбзкидали стріхи, підпилювали деревляні стовпи в домах, перевертали стіжки, діравили багнетами бляшані дахи, одне слово — залишили по собі руїну. Господаря Павла Когута примусив жандар порубати цілу підлогу, нібито шукаючи зброї. Подушки й перини пороли, а пірря пускали з вітром, ніби то шукали сховані набої. Нарешті привязали господареві Павлові Когутові на шию мотуз і примусили шукати підхоже дерево, на якім би могли його повісити. Але відповідного дерева все не було: одно за-тонке, друге за-низьке, треттє за-високе й т. д., мета одна — водити того господаря на мотузку. До помешкання тутешнього пробоща о. П. Каблака спровадили музику і влаштували забаву, при чім по селі ловили дівчат і змушували їх танцювати. І тільки на інтервенцію місцевого римсько-католицького иробоша, забрали ту музику з попівства. Штабовець Ґоровіц ходив од хати до хати, розтинав вишиване білля, нищив ціле урядження і навіть робив собі з хати виходок: змушував дати собі тарілку, куди й випорожнювався, а потім господиня мусіла на нього натягати «годні. Яко свідка цього факту подаю тутешнього господаря Віктора Почигайла.
Ось так заспокоювали нас невинних військо, лишаючи по собі страшне спустошення, матеріяльне й моральне,-
♦
... Відділ, що квагирував у Букові, робив наїзди до сусідніх сіл, а поведінку таких екскурсантів у селі Великі Шумляни описує Антін Окотник: «8. X. 1930. р. в 5. год. вечера окружили мій і мого батька дім улани 9. полку під командою двох офіцерів. Вїхали на подвірря, розбіглися .по цілому обійсті: одні ДО курника, другі до стайні, третгі до моєї хати й до батькової хати, инпгі знова на пасіку й шукали Бот відав чого. Пса, привязаного на ланцюг, забили, як рівнож забили в курнику свиню. Прийшли до мого батька, який саме тоді розвішував на подвіррі тютюн, і почали питати його, як він називається. А коли він сказав, що Томко Окотник, то вони наказали йому лягти на стовп, що лежав на землі. Дідо зачав просити, щоб його пустили, а вони запитали його,, чи він поляк, чи русин. Батько відповів, що поляк, але релігії греко-католицької: тоді оден вояк крикнув: «Брешеш, руська мордо, бо колиб ти був поляком, то говорив би по польськи», і зачали його бити. Оден вояк тримав батька за шию, а другою рукою тримав біля голови револьвер і грозив, що забє, якщо він буде кричати, а двох инших вояків його били палками. Присутній офіцер, шо вже йшов до хати, вернув і наказав: ««Пустіть йому кулю в лоб, най здохне, як той пес», і відійшов. А вояки продовжували далі бити мого батька. На крик батька вибігли з хати моя мати й сестри та почали кричати. Оден із вояків вхопив мати за руку, підвів її до батька, якого били, і, помахавши коло носа палкою, загрозив, що як буде кричати, то дістане як батько. В тім часі прийшов мій брат Степан Скотник, що працював у сусіда. Коли він ішов додому, то зустрів його якийсь капраль і, запитавши як зветься, привів до ротмістра. Ротмістер запитав його, де подівся його брат, себто, я — Антін Окотник, а коли брат одповів, що не знає де, то ротмістер звернувся до вахмістра й наказав дати братові 50 палок, бо тоді напевно скаже, де я сховався. Брат мій почав проситися кажучи, що нічо не знає, що він пгойно перед трьома тижнями вернув із війська; але це не помогло, поклали його па той сам стовп, де били й батька, й дали йому 50 палок. Та знов били й батька, якому одмірили ще 50 палок. А якийсь вояк ударив його кілька разів у лице й наказав іти шукати мене. По побиттю почали улани випитувати брата, де бандити, й казали йому, що якби він був вірний Польщі, то бувби тих бандитів виловив, припровадив до них і за це діставби навіть нагороду; а що він тих бандитів не виловив, то дали йому те 50 палок і питали про брата. Потім почали його розпитувати, де він служив при війську. Коли ж він сказав, що в пятім полку йол. артилерії у Львові, то вахмістер сказав йому: «Я тебе не питаю, де ти служив, але дай мені тих бандитів!»
І за якихось бандитів дали мому братові ще 50 палок. Потім наказали мому братові стати і вклонитися ротмістрові аж-у ноги, а коли брат не міг підвестися, бо був дуже побитий, вояки вирішили, що він не хоче ротмістрові вклонитися, й дали йому четвертих 50 палок; після чого брат, змігшися над силу, почав кланятися ротмістрові, але робив це незграбно, за що улани дали йому пятих 50 палок, що аж сподНі на ньому розлізлися. Потім ptfmWep наказав привязати його до коня й так завести до лісу, щоб він показав, де сховався його брат, себто, я. Колиж брат почав проситися кажучи, що не знає, де я можу ховатися, то вояки завели його до хати, а коли він попросив шклянку води, то вони не дозволили матері дати йому води, кажучи, що не здохне, а ротмістер, сказавши: «То ти ще хочеш води?», наказав воякам дати йому ще шостих 50 .палок, «але гарячих!» По виконанні цього, наказав йому ротмістер стати перед ним тозір та почав таке говорити: «Ти знаєш уже, шо то є пеелух і дисципліна, бо був при
Григоровія, пов. Рогатин. Знищена читальня «Прсісвіти».
війську, тож скажи, де є безпалко?». Тут почав його ротмістер так бити кулаками по лині, що розбив йому уста та розірвав ухо, що брат аж заюшився ввесь. А далі ротмістер повчав брата, що якби він був вірним хлопом, то привівби того бандита, свого брата, за що одержавби нагороду в 1000.— зл. Дальших слів побитий уже не чув, бо зімлів. Тим часом улани повикидали зі скрині полотно й убраня, нібито шукаючи зброї; не знайшли нічого, а'лише забрали бритву і 4 яйці, розвалили піч, викинули з ліжка солому та з шафи убрання, при чому присутній при тім офіцер наказав все це спалити. Колиж улани запитали йото, де це мають зробити, то він одповів, що треба б цілу мою родину замкнути в хаті, щоб усі спеклися й подушилися, а тоді наказав уланам замкнути їх у хаті, а самім вийти. Улани, які вже були вийшли на двір, про щось порадилися, Пятьох з них вернули знова до хати заарештували мого брата й посадили на фіру, що стояла біля воріт. Поручник,,що був із уланами, прийшов до хати, положив на стіл 5.—г зл., ніби за забиту свиню, по чому улани забрали ту свиню та ще одну качку, посідали на возі, де вже сидів і мій брат, і відїхали до Бокова. Брата, що потім лежав два місяці тяжко хорий, лікував Др. Гвоздецький із Липиці.
Коли били мого батька, прийшов до хати оден із офіцерів, що були з відділом, й почав' питати мою жінку Анну, шо була в'хаті і тримала на руках півторарічнього сина, який плакав, чого син плаче. Колиж вона відповіла, бо діда його бють, офіцер її вдарив і питав, де є її чоловік. Коли вона відповіла, що пішов у поле копали бараболю, то офіцер закричав: «Знаю куди він пішов, бандити ви одні, большевики, бунтівники, палії, ви собі думаєте, що тут під .лісом маєте свою державу, думаєте, що Польща не мав війська. Ми приїхали тепер, щоб навчити вас, як масте жити, й ми вас навчимо, ми вам покажемо. Ви такі поляки, що вас уже і в Варшаві знають». Потім казав жінці покласти дитину спати, а сам почав зближатися до неї. Колиж перестрашена дитина вхопила мати обома руками за шию й почало ще гірше плакати, то він струснув дитину і крикнув: «Мовчи, руська мордо!», а жінці наказав миттю покласти дитину. Колиж вона, не хотіла цього зробити, то він штовхнув її в бік і крикнув: «Я тобі кажу, щоб поклала дитину, бо дістанеш 25 палок!» Жінка відповіла, що не має за що дістати 25 палок, бо нічим не завинила. На що він одгювів: «Я тобі скажу за що!» А потім, указуючи на ліжко, сказав: «Сьогодні це ліжко має бути наше. Отже, лиши дитину-! Чуєш, чи ні? Бо я хочу..., розумієш?». Після чого почав тягнути її за ніс. Жінка зрозуміла, чого офіцер хоче й почала йото .переконувати, що тепер вона вагітна. Офіцер ударив її в лице і вийшов із хати, а вона, скориставши з того, що улани тоді били батька і брата, втікла з хати. Вояки, що прийшли потому по неї, не застали вже нікого в хаті, тоді повибивали вікна та порозкидали віск. Зробили тим шкоду батькові на 168.60 зл., а мені на 162 зл.
Мушу зауважити, що в селі Шумляиах не було ніяких .саботажів». —
•
Оригінал лікарського свідоцтва, складеного в повітовім суді в Бучачі, каже: «Повітовий суд у Бучачі. Ч. Кн. 1724/30. Протокол судово-лікарського огляду, списаний 13. X. 1930. р. в повітовім суді в Бучачі. Присутні: повітовий суддя Ґеннер, протоко-лянт Сербенскі, знавець •■— Др. Блютрайх. Зізнає Евстах Гук, мешканець Старих Пет-ликівців, і подає, що 5. X. і 7. X. 1930. р. побили його, незнані йому улани, розквати-ровані тоді у Старих Иетликівцях. Свідками події були: свящ. о. Володимир Гук, Евге-нія Гук, і Роман Барановський зі Старих Петликівців.
Покликаний судовий знавець; лікар др. Блютрайх, по пригадці йому на складену ним присягу, по огляді та дослідженні подає наступне: Вислід огляду: 1) Над правою бровою знак і Vi см.. довгий, покритий шкіркою рожевої барви; 2) горішня повіка правого ока трохи посиніла; з) на назверній частіші правого стегна великий синяк; 4) в околиці правого-коліна лінійне здертя нашкірка, приблизно 3 см. довге, покрите крівавистим струпом. Висновок: поранення легкі, спричинені: до 1) гострим знаряддям,, чи з гострим кантом, до 2), з), 4) — тупим знаряддям, і тягнуть за собою підір-валшя здоровля та нездібність до фахової праці на 8—10 днів. Це подаю до відома суду в найліпшім .переконанні та сумлінні. Суму в 5. зол. одержав Др. Блютрайх, р. в:, Ґеннер, р. в., Сербенскі, р. в.».
Виглят у нутрі (роздільні товарів) Центросоюзу у Львові по експльозії
бомби, 3. X. 1930.
Др. А. Хальфен, міський лікар у Бучачі. "7. X. 1930. р. Свідоцтво. Нинішнього дня я ствердив у п. Романа Барановськото такі поранення: 1) На обох боках задниці смугнасті синяки, довгі 6—8 см. (число — 14—16); 2) на плечах з .правого боку подовжний синяк і спухлима; 3) на хребті лівої руки синяк і здертя; 4) на правім коліні рана від ударів 3 см.'завдожки і 2 см. завширшки; 5) в горішній частині лівого рамени синяк, довгий Ю см.; 6) на лівій долоні здерли нашкірка, рівнож і на пучках пальців лівої
руки; 7)-на 4. пальці правої руки рана від ударів. Др. Хальфен, в. р.
*
«Повітова Каса Хорих. Бучач. Лікарське свідоцтво. 15. X. 1930. покликали мене, як лікаря Каси Хорих у Бучачі, до члена тої Каси Онуфрія Пендзея, який лежав тяжко хорий. Стверджую, що в нього цілковито .посиніла задня частина тіла, і численні синці ріжної форми та величини на назверхній стороні обох ніг; стан підгаряч-швий та катар олегочноі". Бучач, 13. XI. 1930. р. Др. Ґоліґер м. п.
«Повітова Каса Хорих. Бучач. Лікарське свідоцтво. 15. X. б. р. покликано мене, яко лікаря Повітової Каси Хорих у Бучачі, до члена тої Каси Шепелявого Степана, в якого я ствердив кілька синяків на задній частині тіла. Вище згаданий страждає довший час від деформаційного запалення суглобів хребту (снондилярібіетес дефор-манс). Бучач, 10. XI. 1930. р. Др. Ґоліґер, в. р.
Анґлійська ґазета «Manchester Guardian» вмістила в числі з 21. XI. 1930. статтю свого кореспондента Voighta про польське погроми в Галичині під заголовком «In the Ukraine. Peasants Beant and Killed». Стаття писана у Львові 14. листопада на основі того, .що кореспондент бачив на власні очі. Нижче подаємо частинний переклад цієї статті.
«Львів, Східня Галичина, пятниця.
Одинацять українських селян, переважно жахливо побитих поляками, лежать тут у малому простому українському шпиталі. Де лише кілька з багатьох • жертв того, що урядово називається «пацифікацією Східньої Галичини». Треба бути цілком щирим у відношенні до одного з найбільш жахливих звірств новітніх часів. Тих одинацять селян були так змасакроваиі по голій задній частині тіла, що мясо було буквально одною посіченою масою.
З почуттям жаху і слабости, але й рівночасно з виправданням, що я не можу жахнутися перед цим остаточним безсумнівним доказом, я звернувся з проханням до ввічливих духівників, які доглядають покатовані жертви, щоб вони показали мені їх справжні покалічення. Тоді усунено бандажі і підкладки з вати, і я побачив на власні очі зсиніле живе тіло, збите перед чотирьма або пятьма тижнями в одну безобразну масу. Я маюфотоїрафії тих покалічена.
Цікаве те, що коли польська влада тут у Львові довідалася про існування тих фотографій, тоді перешукано не пльки український шпиталь, але й помешкання всіх українських лікарів. При тому польські урядники не питали, хто ті одинацять жертв. Поляки заперечують, мовляв, не було ніякого побою. Все, чого вони хотіли, це тільки знищити докази, себто, фотоґрафії. Справді, дивні заходи, щоб польська публика в Польщі і цілий світ не довідався про те, що сталося на українській землі.
По селах селяне були перелякані і не відважувалися говорити. Кожного, хто пробував випитувати їх, арештовано або не допущено. Хто тільки пробує дійти до правди, за тим ступає як тінь шатія польських шпиків, які вистоюють під його готелем і слідують скрізь за ним, як треба, то й автомобілем.
Містер Фарсон, кореспондент «Шикаго Дейлі Нюс», і я сам були переслідувані добірною бандою шпиків, яку ми швидко навчилися розпізнавати. Між ними була одна жінка в ґумових чоботах, яка переважну частину свого часу сиділа в передпокою готелю Жоржа. Містера Фарсона придержала поліція в селі Гаг, де були поповнені деякі з найгірших польських звірств, де скатовано багатьох селян, а один побитий конав од ран. 1 рівночасно та сама поліція буде вам поводитися супроти такого дослідника з безмежною гладкою чемністю і буде впевняти його з підлесливою ввічливістю, що там узагалі не було ніякого побою.
Головні факти про «пацифікацію України» були опубликовані в «Манчестер Ґардієн» перед кількома тижнями. Ці факти тепер вповні потверджені. Жертви, яких я бачив особисто — а саме, тих оЬинацять тут у шпиталі — це тіл/ьки кілька з дуже великого числа. Окрім тих оди-иацятьох е у Львові коло п ять десять жертв, які настільки видужали, що можуть ходити. Вони приходять щоденно до шпиталю для зміни бандажів або нових пластрів. Повне число побитих невідоме. Правдоподібно воно становить багато соток. Тих, що були побиті аж до тяжкого покалічення, мусить бути велике число, а так само неможливо сказати, скільки було вбитих. (Самі поляки признають, що були їх пятьох, одначе кажуть, що трьох1 із них вбито при спробі втечі, а двох згинуло, бо були слабі).
Але кількох згинуло таки від побою. Наприклад, Михайло Петрушка, що жив у селі Мости Великі, втікав з переляку, був зловлений і побитий. Тоді він знов вирвався, але його зловили. Він помер наслідком побою 25. жовтня. Селянин Тютько,. якого побито в Гаях, помер після того, як його цім тіло ечорніло від ударів.
Доконувані звірства були дуже ріжнородні і таксамо дуже ріжні були велитенські шкоди, вчинені головно 14. полком польської кавалерії. Багато молоденьких офіцерів того полку відпочивало в готелю Жоржа після гаких вправ у катованні селян. Раз-по-раз можна чути одно оповідання зід селян з тих численних сіл, що були «пацифіковані». Кавалерист або улани приходили, селян нападав переляк, дванацять, двацять або й пять-о,есять зпоміж них вояки зганяли до стодоли або до громадського будинку. Тоді кожного з них ловило по черзі кількох вояків, клали на стіл ібо лавку і били тяжкими палками, поки він не умлівав. Тоді обливано його водою і як він очунював, наново били. Також старших людей не щадили — один селянин, що має 62 роки, описував мені,- як його побили таким самим способом. Другого молодого чоловіка били трьома наворо-гами, а потім кинули до річки.
Иноді військо стріляло до селян, як вони втікали до ліса. Жінок і дітей теж побивали. Багато таких, що все ще цілком знесилені побоєм із перед кількох тижнів, лежать по власних хатах без одповідного лікарського догляду, тому що українським лікарям не дозволено відвідувати такі села. Села е так бережені польською поліцією, іцо всяка санітарна допомога неможлива. Таксамо розсліди щодо кількосте вбитих і покалічених, розпочаті самими українцями, тепер не можливі, бо хто спробує робити такі розсліди, того попросту арештують і, коли це польський підданий, запроторюють у тюрму.
Всі покатовані селям, яких я бачив, цілком невинні. Навіть поляки не підносять проти них ніякого обвинувачення. Били в таких повітах, де не було ніколи ніяких підпалів. Останніми місяцями українці підпалювали стирти і господарські будинки польських дідичів, але нема ніякого доказу, щоб хто з тих чоловіків, жінок і дітей, що були побиті, мав щонебудь до діла з тими випадками підпсиїів. Поляки перевели сотки арештів і може бути, що між заарештованими знайдеться дехто такий, що винен у підпалах. Але поміж підпсиїами і катованняМ нема ніякого дійсного, звязку і напевне нема ніякого порівнання».
Редакція «Свободи», Джерси Сити, Н. її., оголошує в ч. 263. 3 11. XI. 1930. звіт із розмови з Юстином Федоришином, жертвою польських звірств, що приїхав із Галичини. Слід зазначити, що в справі Ю. Федоришина американська амбасада в Варшаві вручила польському урядові вербальну ноту. Низче подаємо передрук статті із «Свободи».
Юсгин Федоришин, американський громадянин, родом із села Сарнпки, бобрець-кого повіту, в Галичині, перебуває постійно в Детройті, Мишиґен, приїхав був до рідного села 4. червня цього року. Зараз по приїзді на село гр. Федоришин зголосився до уряду, як того вимагають польські приписи, до місцевого уряду й староства, дав дві фотографії, і так далі. Побувши шість тижнів у рідному селі, він виїхав до Великого Любина за Львовом, щоб' лікувати ревматизмі ніг, який гр. Федоришинові не давав змоги ні працювати, ні брати участи у громадському житті. Одинока громадська діяльність, у якій він брав участь, це була поміч при стеленні підлоги в читальні в рідному селі. J' Любині Великім побув він від 15. серпня до кінця вересня, після чого вернувся до рідного села.
Підчас його неприсутності! в рідному селі державна поліція зробила ревізію в хаті його батька. Розбили багнетами шафу й забрали кілька чисел журналу «Червоної Калини*, хоч він дозволений польською цензурою і продається лублично по кіосках і по книгарнях. Рівнож зроблено тоді ревізію в хаті укінченого студента торговельної школи Володимира Василика та заарештовано його. Підчас ревізії ломішано збіжжя з сіном і пороблено инші злісні шкоди.
За який тиждень по повороті гр. Федоришина до рідного села погоріли в сусідньому селі три стирти сіна. Поза тим навколо не було чути про ніякі инші саботажні вчинки.
У четвер, 9. жовтня, коло иягої пополудні, до села вїхало 130 уланів. Жовніри обставили село й пускали людий тільки до села. Хто виходив з села, завертали назад, бючи бияками, відчепленими від ціпів. S'ланів розташовано по оелі, Огаршина, ротмістер, поручник і плютонові, приїхала до громадського уряду та зараз розіслала по селі жовнірів із списком, щоб арештовувати селян. Двох жовнірів, озброєних карабінами й револьверами, заарештували гр. Федоришина. Вони зараз же запитали його, чи він називається Федоришин. Діставши притакливу відповідь, вони наказали йому йти з ними. Коли гр. Федоришин сказав їм, що він є американський громадянин, жовніри почали його грубо лаяти, як це вони взагалі звикли звертатися до українських селян, та наказали йти з ними. Привели гр. Федоришина на подвірря одного селянина та штовхнули до хліва. В хліві вже було 9 селян. Разом із гр. Федоришином і инппгміг з з ним заарештованими було 13.
Коло 8. години вечера почалася екзекуція.
Хлів сполучався зі стодолою дверми Через ці двері викликали поіменно одного за одним до стодоли. Заарештовані в хліві чули крізь стіни накази коменданта по польській "Лягай! Встати! Лягай!» Чули гук побоїв та стогони.
Гр. Федоришина покликали пятим. Увійшов він до стодоли. У стодолі було S жовнірів, коло дверей ще 4 на варті. В кутку сидів поручник. Федорошин звернувся до нього та спитав, чого він хоче від нього, подаючи йому американський паспорт. Поручник подивився на паспорт та сказав по польськи: «0, то ти американець. То ми будемо тебе бити по американський.
Трьох жовнірів обскочили гр. Федоришина, звязали йому ноги шнуром, ухопили за руки, стягнути штани й звалили на приготовану бочку. Відтак заткали йому уста шматою та почали бити бияками. Вило трьох жовнірів, рахуючи: раз-два-три, як це молотять збіжжя у трійку. Командант гукав на жовнірів: «Лепей! Лєпей ґо!»
По якомусь часі гр. Федоришин зімлів. Коли очутився, був він цілий обіллятий холодною водою. Жовніри знова клали його на бочку та били наново. Командант кричав: Дати йому ще разів сто.
Гр. Федоришин зімлів знова. -Знова очутився, знова зіллятий холодною водою, яку один жовнір черпав пут нею з приготованої бочки. Так його били тричі.
По третьому такому побою пр. Федоришин опинився в пивниці одного крамаря-жида, де вже були инші побиті селяие. Там держали їх до 2. пополудні другого дня. Всі страждали страшенно від мук, спраги й голоду. Рідня жертов приходила, щоб дати їм їсти або нитті, але вартові жовніри відганяли кожного, не даючи' навіть ближче підійти до пивниці.
В 2. годині пополудні 10. жовтая поручник заявив їм, що вони вільні. Вісьмох із них підвелися і спираючися на палиці, поилентали домів. Пятьох не могли підвестися власними силами, і їх відвезено домів підводами.
Прийшовши домів, гр. Федоришин ліг на ліжко і пролежав чотири дні, не можучи не то що встати, але навіть обернутися. В неділю 12. жовтня гр. Федоришин упросив одного селянина, щоби той поїхав до Вібрки по лікаря, але лікарі відмовилися їхати, щоб не бути свідками. 14. жовтня всіх побитих візвано до суду, де з них карний суддя списав протокол. Двох побитих лишилося у шпиталі в Бібрці, а гр. Федоришин наняв собі селянина, щоб той поміг йому доїхати до Варшави.
15. жовтня гр. Федорошин зголосився до американського консули в Варшаві. Тут два американські лікарі перевірили й описали побиття. Тут він заприсягнув зізнання ігро побій. Звідси його відіслано до американської амбасади, де йому сказано взяти готель та зателефонувати до амбасади на випадок нового клопоту. Гр. Федоришин поселився в готелі.
17. жовтня секретар амбасади заявив гр. Федоришинові, що він поїде з ним до рідного села. Виїхали 17. жовтня з Варшави. 18. жовтня приїхали до Львова, де вже на них чекав шофер із автом. Виїхали зі Львова до Бібрки гр. Федоришин і секретар амбасади. В Бібрці заїхали до староства. Секретар амбасади пішов до старости з документами гр. Федоришина, паспортом і посвідкою реєстрації. По півгодинній розмові виїхали до села. На селі секретар сказав гр. Федоришинові зібратися протягом години до виїзду з села, а сам пішов до' війта, де питав, чи гр. Федоришин замельдувався своєчасно у громадської старшини зі овоїм паспортом.
18. жовтня привіз секретар амбасади гр. Федоришина до Львова та виправив його на залізницю в дорогу до порту. З Берліна гр. Федоришин мав написати йому картку на знак, що переїхав границю без клопоту з польським урядом. Йому припо-ручено зголоситися в Вашингтоні в Департаменті Отейту.
Гр. Федоришин, домагаючися відшкодований, позиває Польщу.
Каиадійська ґазета «Manitoba Free Press», Winnipeg, 24. XII. 1930. оголошує статтю п. з. «Dr. Bey tells of persecutions in Galicia», в якій канадійський лікар Др. Дей, що вернув із Галичини, оповідає про свої переживання підчас «пацифікації».
Д-р Віллієм Фредерик Дей із Карльсбаду на Чехословаччині, який гостить тепер у Форґ Ґеррі Готелі, розказував сьогодні про ганебні умови, що панують тепер у Галичині, де українці, як він свідчить, терплять переслідування від поляків.
Д-р Дей практикував у Вінніпегу підчас великої війтгіт і останніх чотири роки перебував у Карльсбаді, славному європейському лічничому місті. Він прибув сюди, щоб одвідати своїх старих знайомих з нагоди Різдва й Нового Року.
В місяці жовтні, б. p., зявлялося імя д-ра Дея часто на сторінках усієї передової преси Центральної Евроии. Він оповів нині історію свого 'прославлення місцевим журналістам, зазначаючи, що подія, яка стала основою того, була найцікавіщою пригодою його цілого життя.
«Підчас одної моторової прогуткн по Галичині» — говорив д-р Дей, — «я звернув увагу на нелюдяні відносини в тому краю. По многих містечках і селах зганяли поляки місцевих українців і катували їх нелюдськи без ніякої видимої причини».
«Я вибрався якось на лікарську практику. В одному селі знайшов я пятнацять скатованих українських селян. Польські лікарі відмовили їм лікарської допомоги, а українських лікарів, які пробували їх обслужити, не допущено до них. Я заходився їх лікувати разом із чотирьма иншими медиками, але підчас цієї праці нас усіх заареш-
Читальня- «Просвіти; в Княгиничах,, пов Рогатин.
товано, запроторено до криміналу й обвинувачено у шпіонажі. Нам не дозволено порозумітися з собою взаїмно ні з адвокатом».
«Зроблено спробу закинути нам революційну роботу, німецький шпіонаж, російський шпіонаж і удавання висланців Ліґи Націй. По 24 годинному вязненні усеж таки нас випущено наслідком заходів бритійської амбасади».
«Тнмчасом переведено ревізію по наших домівках, розуміється, без ніяких вис дідів. Очевидячки, ревізії мали метою знайти папери, якіб доказували вашу революційні діяльність. Ця пригода принесла нам багато розголосу по часописах центральної Евроии але ми вважали себе щасливими, що пас оминула доля инших, які заплатили життям за подібні вигадані провини».
Д-р Дей добре відомий у нашому місті. Підчас війни був він неврольоґом на службі канадійської армії та пенсійного борду.
Трагедія України.
Англійська ґазета «Manchester Guardian» із 14. X. 1930. оголосила статтю п. з. «The Tragedy of The Ukraine a Polish Terror». Статтю цю передрукували чужинні й українські часописи за кордоном. Низче подаємо її переклад.
В відносинах, які на Україні існують, насильство є по обох сторонах, але насильство поляків переходить всяку міру. Українська робота позначилася підпалами і нищенням- телеграфічних дротів, і про це польська преса пише, але про польські звірства, що є пляновими і на ширшу міру не згадує цілком.
Тероризування прихильників самоуправи.
Українці хочуть самоуправи і добивалися її ріжними способами. В тій їх роботі випадкові насильні виступи, що є майже завсігди викликані польськими арештами або засудами на смерть українських вязнів, мають мале значіння. Українські провідники їх не схвалюють, і цілого загалу не можна робити за них відповідальним, але тепер проте завдають терпіння цілому народові.
Польські «карні експедиції» звернені не проти одиниць, але проти цілого народу, головнож проти кооперативних молочарень і інституцій — загалом проти цілої народньої культури. Які б вибрики одиниць не були по обох сторонах, є фактом, що польська поліція й кавалерія вживає масового насильства, а його жертвами є звичайні люде, непричетні до української чи польської політики.
Наведені факти вибрано зпоміж великого числа инших, яким навіть тяжко повірити. А хоч такого матеріалу назбіралась сила-силенна, а все ж це не охоплює всього насильства польських експедицій, що «заспокоюють» Східню Галичину.
Селян люто бють.
14. вересня відділ 4. польського полку кінноти прибув до Гусятич, пов. Бібрка. Від людей забирали велику скількість збіжжя, ярини, хліба, яєць і молока без ніякої заплати. Серед ночі зажадали від війта, щоб сказав імена тих селян, які мають зброю. Коли сказав, що не знає, 5 вояків його забрали і дали 50 буків. Подібно побили 8-ох инших селян.
В ночі 14. вересня відділ кінноти побив нагайками около ЗО осіб у Старім і Новім Яричеві. 16. вересня кіннота прибула до Гаїв коло Львова. По дорозі захопили селян, що йшли в поле на роботу, і побили їх немилосердно. Забрали також багато поживи й худоби. Брали чоловіків, жінок і дітей і били по черзі, доки ті не умлівали. Тоді обливали холодною водою, а коли побитий опамятався, то инколи й далі били.
Івана Романишина і його сина та дочку так побили, що ті тепер у жахливому стані, а таксамо двоє дітей війта. Дамяпа Пруса так мучили, що зламали йому ногу. Знищили кооперативну крамницю й побили нагайками крамарку. Повибивали вікна в читальні. Подібне робили в Підбе-різцях коло Львова того самого дня. Знищили кооперативну крамницю і побили багато селян. Там побили хлопця, Петра Бубелу, так, що той бореться зі смертю.
В селі Курівцях, пов. Тернопіль, забрали багато поживи й побили багато селян. А одного з них, Олексу Політача, гнали крізь село і примушували кричати: «Многі літа марщалкові Пілсудскому!» За ним бігло кількох вершників і били ввесь час.
Побиті на смерть.
27. і 28. вересня відділи кінноти напали на села довкола Городка Яґельонського. Страшенно пограбували селян і багато людей побили.
Оці "побиті на смерть: Олекса Менсаль у селі Бартатові, Микола Мороз і Стефан Сікташ у Ставчанах, Антон Шандро в Керниці і Гринько Шмагала в Любині Великім..
На 22. і 23. вересня відділи озброєної пішої поліції завітали до села Купчинець, пов. Тернопіль, знищили кооперативний склеп, читальню і музичні струменій, які належали до сільської орхестри. Багато селян побито. Селянин Теодор Чайковський у селі Довжанка побитий на смерть. 23. вересня поліція прийшла до Покропивно'і (Тернопіль). Багатьох селян схопили і змушували цілувати «польську землю» та вигукувати образи проти «Матері України». Володимира Кріля так тяжко побили, що його життя в небезпеці. Багато селян були такі покриті кровю і синяками по побиттю, що тяжко було їх пізнати.
Села понищені.
Сільський учитель, Микола Антон як, його дружина Ганна, як рівнож декілька селян (імена їх я маю) були дуже тяжко побиті. Жінку Михайла Школьного примусили співати польський національний гимн тоді, як її били. Сільський склеп знищено. Товар зложено на купу, полито парафіною і підпалено. Молочарня і бібліотека читальні знищені.
Подібне було й по инших селах (я маю записаними імена яких ЗО чоловіків, жінок і дітей, які були так потурбовані, що їх здоровля в небезпеці),
В селі Журів молочарню цілковито знищили, навіть машинерію, хе-мікалії і фляшки знищили. Робітників молочарні немилосердно били нагайками — одна дівчина, Настя Бобик, у жахливому стані. Міст також не оминули — між иншими — Нове Село, Рогатин, Бережани були навіщені відділом поліції. Українські кооперативи, читальні, бібліотеки та
Ґалянтерійнлй оклад «Цеитроооюву» у Львові по ексшпьовії польсько! бомби.
інституції понищені, столи, крісла, книжки, горшки, кухні, начиння і піяна поторощені, дошки в помостах (підлогах) порубані, одіж і постелі потяті ножами. В Тернополі знищено бібліотеку в 40.000 книжок.
Знищення культури.
«Пацифікація» (успокоєння) України силою тих карних експедицій правдоподібно найбільш руйнівничий напад, який був коли зроблений на будьяку з національних меншин, і найгірше порушення угоди щодо меншин. 1 справді, цілу культуру, і то високу культуру, нищено протягом трьох минулих тижнів. Кооперативи, школи, бібліотеки і інституції побудовані українцями протягом довгих років праці, пожертв та ентузіазму.' майже виключно на їх власні засоби, ігри величезних труднощах- Вони відчувають утрату цих своїх здобутків майже так само, як свої надлюдські фізичні терпіння.
Поляки бозсумніву опублікують звичайні урядові заперечення. Негайне і безстороннє слідство на місці траґедії, з додатком охорони свідків од по]нх-лідувань, є наглою конечністю.
Автор, очевидець ляцької («пацифікації», оголосив по-нижчі інформації в українській лресі в Америці в листопаді 1930. року.
Називаюся Петро Иавлюк, уроджений у Петр-Амбой, Н. Дж., в 1907. році. Чотирилітньою діггнною батьки забрали мене з собою назад до Галичини, де я проживав у «елі Черче, рогатинського повіту аж до 23. вересня цього року. Того дня виїхав до Америки і живу тепер на 530 Іст Шіснацятій вулиці в Ню-Йорку.
Проти ночі 22. вересня кода 2 години люде в уніформах польської державної поліції обступили Черче і до 4. години пополудні нікого не пускали ні в село, ні з села. Було їх вісімдесятих ять, стільки обідів замовили собі в купелеві м ресторані, і можна було порахувати, як виїздили; деяки поліцаї були з рогатинського постерунку і вже давніш робили службу по селах, але більшість була чужа. Значків і номерів не мали, тільки зброю і уніформи, до яких, очевидно, не звикли, і взагалі вели себе не як службові жандарми. Мім селянами була потім мова, що це варшавські і львівські «батяри», спеціяльно найняті длія карних експедицій.
В ночі збудив мене гавкіт собак; вийшовши на подвірря, я побачив, що по селі ходять гуртки поліцаїв, від трьох до восьми в гуртку. Коло пятої години рано забрали з хати і повели босого до громадської канцелярії Петра Дячишина, бухгалтера місцевої кооперативи. За ним пішли сусіди, і я пішов подивитвдя, що мав бути. Незабаром привели також Василя Галату, касієра кооперативи, і Василя Залипку, "робітника в кооперативній молочарні. Що в канцелярії з ними говорили, я сам не чув, бо поліцаї нікого до середини не впустили, але вони потім оповідали таке: Поліцаї переглядали книжки кооперативних орґанізацій в Черчі, лаялися, що книжки ведені українською мовою, і грозили, що як не буде польської мови в книжках і польського орла й портрету Пілсудского в читальні, то всі установи позакривають. Гала-іу і Залишку пустили до дому, а тільки при виході поліцай вдарив їх кілька разів прикладом. Дячишина водили з собою по хатах, які трусили аж до з. години пополудні.
Поліцаї, здається, мали список господарів, яких треба трусити, бо казали себе водити на означені адреси. Між иншим були, гуртками по кілька, в Петра Дячишина, Івана Іванишина, Ваоиля Тіцького, Гринька Тіцького, Михайла Стека, Огешана Гладуна, Михайла Курица, Йосифа Левіцького, Федька Куцого, Михайла Дячишина, Миколи Левіцького, Йосифа Левіцького і Федька Лисого.
Трус відбувався так, що господаря викликали на обору й питали, чи не має яких «військових річей». Може в кого лишився старий баґнет або вистріляна патрона, що їх дехто приніс із війни, але зрештою ніяких військових річей у селі нема, і господарі так і говорили. «То ми будемо робити ревізію» — казали поліцаї і зараз починали ревізію. Розкидали стіжки й розрізували снопи, молочене збіжжя висипали з мішків на землю й мішали докупи ріжні роди збіжжя, або з землею і з тиском, з внпгків скидали сіно й що там було, розбивали скрині, перекидали в хаті всс шкереберть, книжки іі листи брали з собою.
Дивлячися на занапащення всього збіжжя на господарстві, жінка Петра Дячн-шииа звернула увагу поліцаїв, що не буде що їсти на зиму. Поліцай одповів:
— Та ми на те й ревізію робимо, щоб не було що їсти.
При ревізії приговорювали, чому л хаті лише українські книжки, чому нема портрету ІІілсудского, і грозили, що прийде ще друга ревізія і навчить ліпше, як будувати Україну. Кляли поганими словами.
Коло 9. годили рано поліцаї завели мене на обійстя ІІосіп{ж Левіцького й наказали розрізувати снопи. ІІ заявив, щи то буде кривда чоловікові, і поліцай ударив мене кілька раз прикладом так, що я шіав. Коли знов замірився бити, я згодився розрізувати. Один поліцай виліз иа стЬкок і скидав, а я розрізував. Але він відвернувся, а я втік.
Того самого часу па оборі другі поліцаї вивели з хати йосифа Левіцького і били прикладами. Зпочатку дуже кричав віл і просився, але потім замовк, відійшов від п&мяти. Дивлячися, як чоловіка мучать, жінка зімліла, і її занесли до хати, йосифа Левіцького потім заарештували і скованого взяли з собою до Рогатина. Так само побили й заарештували Федька Куцого. Бачив я ще заарештованого, але, здається, не побитого Михайла Дячичина.
23. вересня я виїхав до Львова, по дорозі до Америки. Переїзджаючи через село Осичин чув од селян, що там вже була друга карна експедиція, військова, і що улани дуже людей били, питаючися, «яка це земля», і на відповідь, що українська, казали землю цілувати і повторювати за ними, що польська. Гдіди також дівчат, які не вміли по лольськи співати.
Вже в Америці я читав листи з Черча. що по поліції там теж три дні стояли улани і дуже мучили людей.
Ще додам, що й підчас першої ревізії в Черчі поліцаї вели виборчу агітацію за списком номер перший. На кого будете голосувати, говорили, коли вже всі українські кандидати під арештом. Мусіте голосувати на Пілсудского, який вам їсти дає, а як ні, то будуть бити і нема вже кому скаржитися, хиба Господу Богу.
В селі Черче нема ніодного поляка і нема великої земетьної власносте з дідичем чи фільварками, а тому не було й не могло бути ніякого підпалу і, очевидно, польські терористи не карали за саботажі, але мстилися за громадську свідомість і працю на оелі. Петро Ппвлюк.
Жіноча Інтернаціональна Ліга Миру й свободи» вислала до Галичини для перевірки відносин на місці свою генеральну секретарку місс Mary Sheepshanks у супроводі австрі ячки Н. Oppenheim. По повороті місс Шіпшінкс інформувала про польські звірства відповідальні чужинні чинники та ширше громадянство ріжних народів, оголошувала статті відчитувала реферати, тощо. Нижче подаємо звіт із поїздки міос Шішпінкс, иадісланний до поодиноких секцій Ліґи.
Диктатура в Польщі та терор у Східній Галичині.
(Особисті переживання).
Українці зі Східньої Галичини, а зокрема жінки, звернулися з наглим закликом до кількох міжнародніх організацій і прохали їх, щоб вони вислали самостійну й незалежну слідчу комісію для розсліду метод, уживаних польською солдатескою й поліцією при «пацифікації», що тре-вала від жовтня аж до виборів, які відбулися 15. листопада. У відповідь на ту просьбу виїхали недавно дві жінки, австріячка й англійка, з метою відвідати ту країну; і хоч уряди робили їм значні перешкоди та намагалися унеможливити їм збірання якихбудь відомостей, їм воеж пощастило зібрати цінні свідоцтва з вірогідних джерел про терпіння соток селян із тих околиць, куди завітала польська поліція або польське військо.
Р> Східньій Галичині живе коло "> міліонів українців або. як їх поляки радше наливають, русинів; ті громадино ріжняться від поляків і расою, і мовою. Мають свою окрему культуру й. хоч є вони католиками та визнають пану, й ним признавані, мають свою окрему церкву з лі-турґією, подібною до православної грецької перини. їх митрополит, ґраф Шептицький, людина високоосвічена та вчена, він один із головних оборонців українського народнього ідеалу та проповідник громадських прав того народа. Уряд сконфіскував його, виданий у жовтні, пастирський лист, в якому він протестував проти польської «пацифікації». Як показало переведене слідство, причиною гострого карного поступовання, вжитого владою, були пожежі кошті» сіп-а. роблені учнями, що розїзджали на роворах країною. Замісць того, щоб покарати винних, постановлено стероризувати ціле населення. Українці домірковуються, що гострі урядові зарядження не були відплатою за підпали, а що вони мали залякати населення, щоб воно підчас виборів, 'що наближалися, голосувало за урядовим списком.
Розслід тих випадків безмежно утруднений наступними зарядженії ями:
«Уступ І., параграф І. Кожний, хто умисне подасть чужинцям яку-небудь відомість, видобуде якийсь документ "чи щось подібне, що малоб бути в інтересі польської держави заховано від чужих влад, буде пока-к раний пятилітньою вязницею».
«Уступ V., параграф 1. Кожний. хто б умисне й без дозволу збірав відомості! й документи, про які згадано в першім уступі, або хто б лише спробував подібні відомості! збірати чи ховати, буде покараний трилітньою вязницею».
Декілька осіб і справді увязнено лише тому, то переховували докази та мали відомості! про помсту проти поодиноких осіб і їх майна. Поліція переводить часто хатні ревізії у приватних осіб, а населення так страждає від те|юру та живе в такій постійній небезпеці нових репресалій, що навряд хто наважиться оповідати, бо це моглоб потягти за собою нові муки чи вязпицю. Та всеж таки ми мали нагоду розмовляти з кількома селянами й робітниками з ріжних сіл. що ще терпіли від страшних ран, одержаних при «пацифікації» перед двома місяцями. Іі усіх випадках був усе той самий илян. а це ясно каже, що наказ ішов згори. Ііноді напад на село робила кіннота, а иподі поліційні відділи. Ті наступи починалися звичайно в ночі. Зі всіх боків оточували село, роз-<тав.г.иочи повсюди скорестріли. Потім висилали кількох вояків зарекві-руна'ти в кожного господаря певну спільність харчів, збіжжя, а деколи і грошей. Решта вояків примушували селян нищити свої читальні, -бібліотеки та кооперативи. При тім забороняли їм уживати якогонебудь знаря.ідя. а наказували працювати голими руками, покаліченими і скрі-еавленимн руками, на яких часто були рани аж до кости. Далі мусіли селяне підписувати заяву, що це знищення перевели з власної сг.о-бідної волі. А тимчасом т|м»тій відділ війська вишукував найвиливові-щих людей села, спис'яких звичайно вже мали з собою, насамперед директора кооперативи, голову читальні іі инших чоловіків, між ними і вчителів, і священиків. Тих нещасних заганяли до сгодоли. де їх роздягали, привязували й били грубими палицями й цінами. Г>или їх так довго, аж поки вони не вмлівали, тоді їх відливали холодною водою і продовжували бити. Пасто давали дні ста. триста ударів таких, що тіло на тім місці пул о страшенно покалічені-. Р» молотків, що їх ми оглядали, бути
ло двох місяцях ті* рани ще незагоєні. Одна солянка нам оповідача, шс бачила як бито чоловіків із її села; як жовніри намагалися змусити одного парубка признатися, що він має вдома сховану зброю, і як той нещасний, цілий зторгурований, нарешті сказав, що має під стріхою схований кріс, щоб лише уникнути биття. Вояки пішли шукати зброю, коли ж її не знайшли (її й не було), то затовкли по пово]юті того нарубка на смерть.
Ця сама жінка нам також оповідала, що бачила на власні очі. як якогось зтортурованого чоловіка волокли вулицями приписаного ззаду до самоходу старшин. А селянок змушували жовніри одягати святочно, вбрання, роздобувати для них вина та* проводити їх громадою до найближчого села. За той час були скатовані чоловіки, зімлілі і скрівавлені. запроторені до арештів, де їх полишено двацять чотири години без медичної помочі, ба, навіть без краплини води.
Було кілька випадків скатуваня й жінок, дітей та старців. Ми бачили тринадцятилітнього хлопця, якому жовніри зломили ногу: кістка була така розторощена, а рана розятрена, що напевно вже він не видужає. Бачили ми також і шістьдосятьтрилітнього старця, що був вже десять тижнів недужий наслідком ударів, що їх він дістав.
Жахливе було те. що жертви позбавлено лікарської помочі. Лікарям заборонено виїзджати з міста іі одвідувати села, а селян, що пробували дістатися до міста, до лікаря, завертала поліція назад. В багатьох випадках кинулася на поранені частині тіла ґані'і>ена. іі жертви повмирали або ж будуть каліками до кінця свого життя.
Як це й завжди буває, коли безбо]юнних селян оддають на ласку озброєних свавільних вояків і поліцаїв, дійшло й тут до найріжніщих жорстоких вихваток. Священик о. Мандзій дістав наперед дві ста буків у задницю, відтак його відлили водою іі обернули горілиць та поліцаї топтали його ногами по грудях, били в черево іі по ногах. В смертельних муках просив він .катів, щоб його добили стріл ом із кріса. Тоді поліцаї, що саме варили собі вечерю, набрали гарячої їжі й висипали її до ран нещаісної жертви. Незабаром по тім оповістила польська преса про його смерТь, але на нещастя для нього він животіє й досі в найжахлн-віщих муках. Сестру його, що з ним мешкала, рівно ж побито, а дім-па-рохію зруйновано.
В иншому селі жив лікар жид, що хотів тим людям неревязати рани, але йому це заборонено. Польські шпиталі відмовлялись приймати жертви терору, а в багатьох випадках місцеві лікарі повтікали зі страху перед арештом, бо численних їх товаришів із фаху увязнено за ті1 лише, що хотіли помогти раненим.
Лікарі подали нам докази тих фактів, і ми маємо в руках енне наіі-ріяшіщих випадків поранення з вказівкою імен, віку і місцевостей, звідки походять жертви; бути це випадки гниття розторошених костей, кровотоку, пробитих вух і ґанґрени.
Щоб унеможливити українським лікарям подачу якихбудь вісток, переводила поліція ревізії в їх мешканнях по містах: шукали і в слоях зі завареними овочами (конфітурами), і в шафках із діточими забавками, де думали знайти документи й фотоґрафії. Рівнож адвокатам заборонено заступатися за своїх клієнтів. Декотрі поранені та ті. що їм вояки зруйнували та рознесли майно, звернулися до тернопільських адвокатів. Але тих (адвокатів) зараз же заактовано, а їх помешкання зревідовано лише тому, що вони робили собі замітки з оповідань клієнтів. Заарошто-вано тоді пятьох адвокатів. Жінку одного з них, що помагала чоловікові, як секретарка, записувати дані його клієнтів, відвели на постерунок поліції, де її прилюдно перед поліцаями роздягли. Протягом двох місяців тягали її відтак по вязкицях, аж поки вона з розпачу не зачала голо-дівку. Тоді тільки її випустили на волю.
В иншому випадку наказала поліція дружині одного священика, що лежала тяжко, аора -в~~лМку, негайно встати. Вона не могла того зробити, тоді її витягли силою з ліжка та збили так, що вона зімліла. Рівночасно побили й її доньок, 13—17 літ віком.
Окрім биття, роблено ще й матеріяльні шкоди. Розграбовано доми багатьох священиків, знищено урядження, книжки й т. д. Систематично нищено сільські читальні, бібліотеки й кооперативи.
З особливою ненавистю поводилася поліція зі священиками. Епис-кола, що відвідав 16 сіл зараз після нападів або ще під час грабунку, заарештовано, а випущено на волю щойно тоді, коли він показав свій єпископський хрест. Станиславівський єпископ, довідавшися, що до близького села має завітати карна експедиція, удався до тої місцевости, відіслав пароха у свойому возі, а сам заступив його місце. Коли прибули жовніри, щоб забрати пароха, заявив їм єпископ: «Тепер я тут є паро-хом». Його не наважилися діткнути. В численних випадках примушувано жертви биттям і муками, співати польський гимн і кричати: «Хай живе Пілсудскі!».
Коли експедиції по якомусь часі повторювалися, то населення втікало до лісів, як лцше чуло, що військові відділи знова зближаються до села. Там ховалися звичайно кілька днів, а часом і тижнями. По деяких селах примушували вояки селян здирати дахи зі своїх хат або самі їх тим способом нищили. Розбивали всі шиби, розкидали печі, нищили господарські машини й начиння. В кількох випадках занечшцено криниці або^&ипущено з них воду. Розуміється, що при всіх тих наїздах най-частіще турбовано жінок. Маємо списки імен тих, що їх ріжним способом мучено, а також точні відомости, де й коли це сталося.
Це все потвердили нам і инші свідки: жінки, членкині ріжних жіночих організацій, адвокати, посли, священики, а головно єпископи, що їх не наважувалися чинно зневажати, і які були в тісному звязку зі священиками та селянами: Мусимо цідчеркнути головно кілька точок. По-перше: цю так звану «пацифікацію» переводили з жорстокістю, яку можна хиба порівйяти з чинами башибожуків на початку 19. стол. на колишній турецькій території; по-друге: ці насильства не були карою за певні провини, їх роблено без суду, масово", на цілому населенню; по-треттє: ці насильства роблено на наказ влади за певним пляном, і не можна їх уважати вибринами нижчих установ; по-четверте: жертов позбавили якоїбудь лікарської помочі; по-пяте: влада зробила все, щоб унеможливити зіставлення точних справоздань чи статистичних дат щодо карних експедицій. Число зруйнованих сіл становить 500—800, і не можна сказати точно, скільки саме селян і робітників потерпіло, але певно були їх сотки, коли не тисячі. Арештування відбувалися на велику скалю, а коли арешти були повні, приміщувано вязнів по військових бараках і инших будовах.
Але, коли ціла ця справа є-сильно переборщена, як це твердять оборонці Польттті, то дуже, дивно, чому влада відмовляється подати точні факти.
Я відвідувала Польщу ще в 1913. p., коли частина її була ще під російськім пануванням, та я переконана, що відносини там тепер куди гірші від колишніх. Цей мій погляд потвердили мені й деякі поляки, з якими я балакала. Казали вони мені, що росіяне принаймні обвинувачували.'й судили, а сьогодні карають людей без суду. Я відвідувала перед війною також і Галичину й бачила спокій та добробут, у якому жили українці. Тим траґічніще виглядає порівнання сьогодні, коли відносини в цій країні так погіршилися.
Публична опінія західніх держав повинна, б уже з огляду на інтереси Польщі висловити своє обурення щодо метод цієї нової диктатури. Навіть прихильники партії Пілсудского кажуть, що їх може врятувати від поневолення жорстоким військовим деспотизмом лише публична опінія Заходу і протест чужих влад. У- противному випадку військовий деспотизм запустять коріння і примусить тих, що не схотять йому підлягати, або віїмандрувати або робити революцію. Одначе, дуже небезпечно, щоб Схід Бвропи попав до революційних рук, або спровокувавши меншини ріжних пограничних країн, призвів до військового конфлікту, громадянської війни чи навіть до війни проти Німеччини або Росії. Кинуло би це знова, хочаб тільки Східню Европу, до кровавої колотнечі.
Нище подаємо з малими скороченнями переклад статті американського кореспондента John-a Elliot-a з «The New-York Herald Tribune» з 16. X. 1930.
«Режім терору, що не має собі рівного е Европі від часу, як уряд Лойд Джорджа (в Аяґлії) висилав відділи славних «чорних і бурих» до Ірландії, панує тепер у Східній Галичині, де польська військова експедиція карає українських селян за недавнє палення вогнем багатьох фарм польських властителів...
Хвиля підпалів приписується терористичній організації ,що сподівається відірвати Східню Галичину від Польщі та злучити її 3,000.000 українське населення з українською совітською республікою В' Українську Імперію.
По українських селах Східної Галичини польська кіннота і поліція бють бру-тально^вящеників і селян нагайками (нагайка зроблена з гострих шкіряних язиків, обвитих дротами, щоб добре краяли тіло), насилують ганебно жінок, здирають соломині стріхи з селянських хат, закривають школи,- граблять кооперативні крамниці, нищать бібліотеки і руйнують населення реквізиціями харчів.
Завданням війська є здавити терористичну кампанію, розпочату тайною українською організацією, яка підмавляла студентів палити стирги і стодоли польських землевласників. На жаль, виконуючи цей обовязок привернення порядку, польське'військо карає без розбору невинних з винними і розпалює тим духа бунту і відплати поміж українцями Східної Галичини.
Пацифікаційна система польських жовнірів полягає на рейдованню сіл, підозрілих у тому, що вони замішані в справу нищення фільварків польських землевласників. Передових людей з села — війта, священика, голови кооперативних спілок, провідників споргових і просвітних товариств — кличуть перед командаята польського відділу. Від них жадають, щоби вони дали інформації щодо підпалів і видали всю зброю. Коли їх відповідь видасться невиотачаючою, — а так звичайно буваїє, — їм дають по 60 або 90 нагайок, яких уживали в Польщі тільки висланці російського царя. Коли жертва вімліє під ударами, її часто приводять до намити, поливаючи холодною водою, і биття починається наново.
Польські жовніри не мають ніякої пошани • перед жіночим полом і в багатьох оелах відбуваються такі самі звірські побої жінок. Часами, шукаючи за зброєю, жовнір» зривають соломині стріхи з будинків і .потім відходять, лишаючи нещасних меш канціїв на ласку долі.
Народні українські стіюї і українські вишивки понищені всюди, де їх побачиті польське військо по селянських хатах, тому що цілею польських військових командан гін є віїнпшуватн безпоща.чно всі сліди української націоналнности. З тої причини по руйновано українські кооперативні крамниці і молочарні, читальні і бібліотеки. Свя іценнкіо) примушунт. і;рнчатн голосно «ХаІІ живе Пілсудський!» і «Хай живе поль ська реснублпка» під загіюзою .ікніоїв.
Коли військо входить до села, воно реквірує збіжжя, молоко, хліб, яйця і городо пішу, очевидно, без заплати. Громада, ;ю якої прийдуть такі «гості», мусить платити ні тільки за харчі і папиткн, але шо давати на «тютюн». Деякі нещасні села були рей доваиі військом по три і по чотири рази. Ук|>аїнці говорили мені, що страхіття, як попи перебули за посді.ишх чотирнацять днів, — польські війська почали свої карн: експедиції при кінці іи'ікчши — неревшпають всі лиха, яких вони зазнали підчас світової війни або підчас: |юсійсько-иолі>ської війни з 1820 року».
Польська мілітарна акція була помстою за систематичну кампанію терору ведені \ країнськпми конспіраторами проти польської приватної власности. Ця кампанія почалася у червні місяці ц. р. але досягла наїївисшого розвитку в серпні та вересні. Подекуди це носить характер виразної подібності! до виступів проти англійських земельниї власників іі Ірландії у so-тих роках минулого століття.
Стаиікіїїіие 'українців — каже кореспондент — е ще тим некорисне, що хоч вони творять найбільшу національну меншість в Евроиі, вони не мають нікого,- хто боронив би їхніх прав перед Ліґою Народів. Німецька національна меншість, наприклад, що живе на ПІлігку або в поліськім коридорі, може ]>ахувагп на Німеччину як заступника своїх справ не]м'д Ліґою Націй. Але українські жалоби до Ліги Націй постійно опиню. вилися їв коші, тому що.нема нікого в секретаріяті Ліґп, в Женеві, хто займався б як-небудь цими людьми. Можливо, каже кореспондент, що ця нездібність українців здобути в Лізі Націй послух для своїх жалоб, а також віддалення Східної Галичини від західної Европн додали відваги польським військовим лідерам, що вони можуть допускатися безкарно насильства в цій провінції.
Ніхто не може робити закиду польському урядови з того, що він вислав чотири ескадіюнн кавалерії до Галичини, шобп поборювати терористичну кампанію, коли показалося, що цивільна влада не здібна завести порядок. Але варварське поведення жовнірів .иідчяс їхньої ^пацифікації» обурює почування українських селян до такої міри, що в цілій Східній Галичині панує небезпечний. дух неспокою. В теперішнім часі хвиля пожарів припинена, за винятком окремих випадків одного-двох вогнів. Але ненависть до польської влади зросла тепер серед українських селян наслідком TaUUC варварських методів до того, що не буде легко її усунути».
' Negley Farson, кореспондент кількох американських часописів, розповідав в ню-йорськім тижневику «The Nation» з 7. І. 1931. р. про свої вражіннн з побуту в с. Гаї, біля Львова, та з поліційної станиці у Львові. Подаємо переклад частини статті.
«Все вийшло з того, що я легковірно скористав із запрошення польського амбасадора в Вашингтоні, який сказав, щоб кореспонденти аме риканських часописів самі поїхали, коли хотять, до Східньої Галичин» і переконалися як мало правди є в повідомленнях про польські звірства підчас «пацифікації» української моньшини.
«Це приняття запрошення впакувало мене на. поліційну станицю, де я перебув пять годин муки політичного переслухання, яке, хоч ведене в вишуканою чемністю, скінчилося на тому, що мене від тої хвилі не покидали шпигуни. Між ними була одна погана дівчина, яка лазила за мною по вулицях Львова і сиділа перед дверми ресторану, коли я'йшов їсти, і псувала мені ввесь апетит».
Далі пише він про те. що бачив у селі Гаях, під Львовом.
«Багато селян було на дворі, загортаючи спої хатки в соломині «овер-ковти» (загату)... Розмовляв із ними. Так. жовніри були на селі. Збили Загато народу. Хлопці втікали з ома іі ховалися в лісі, але кавалерія ви-полошила їх як перепелиць. і>ноіі били. Одного. Тютька, вбили».
«В селі Гаях зібрав я докладну історію про замордовання Михайла Тютька, який номер is. жовтня під побою польськими кавалеристами. Мене заарештовано. Тібїьнк поляки кажуть, «поставлено під нагляд», в селі Гаях, опісля перевезеш» па простому возі з соломою до головної дороги і під поліціїпіою ескорте.ю назад до Львова, де наступного дня. коли
Дах 0ЛИНШ1ИІІ, ікідіравлошіїі багнетами Н-иіт.т. з нутра). ФільнАрок о. о. Васнліііїн у 'Зеленій, mm. Г>учач.
власти вже знали, що я довідався про правдивий стан річи щодо замор-дування Тютька, — потвердили його смерть, -але сказали, що він помер од «серцевого удару». «Я маю докази, що ще" одна особа померла від побиття, в поблизкій окрузі».
«В розмові зі мною Митрополит Шеитицький, голова- уніятської церкви у Львові, якого Пастирський Лист польська влада сконфіскувала 10. листопада, сказав, що найменню трьох селян згинуло від ночував брутального побиття польськими салдатами.
«В Юрському шпиталі у Львові, охороненому мурами, як належному до митрополитанського церковного подвірря бачив я одинацять селян, яких тіло було змасакрованс на шматки. Ці жертви лежать уже нятий тиждень, а коло них ходять милосердні сестри».
Кореспондент описує далі що українських селян пеі>еслідують наче диких звірів, і те як бють селян, а навіть жінок і дітей священиків. «Було лише небагато з багатьох сел. щоб до них не «завітали» 'жовніри. Один чоловік шістидееяти двох років розповів мені, як кавалерія в'їхала до його села женучи селян перед собою м'ов худобу. Селян загнали до клуні, де двадцять чоловіків поклали через лавки та били грубими палицями. Деякі з них дістали двісті ударів. Коли хто зомлівав його оживлювали зимною водою та далі батожили. Ще пятьдесят селян приходили до цього шпиталю на лік^вйння своїх ран. Сотки инших лежать по віддалених селах, не маючи змоги користуватися медичною допомогою, бо українські лікарі, які пробували прийти до них, були арештовані. Так фактично стоїть справа».
Своє оповідання Фарсон кінчає сливами:
«Фактом є, що проти всіх тих людей немає ніякосінькоґо обвинувачення. їх Польща лише пацифікувала».
Англійські парляментарі в обороні українського
народу.
Петиція в імені української, меншини в Польщі.
До п. Sire Eric Drummond, головного секретаря •Союзу Народів, Женева. ВИ. П. — —
Ми, підписані члени бритійськоґо парляменту, просимо вас предло-жити Раді Союзу Народів наступну петицію щодо порушення та небе»-иеки дальшого порушування договору, підписаного Польщею, Центральними та Союзними Державами 29. червня 1919. р. та заґвараитованого
Союзом Народів.
З огляду на наглість справи, ми пропонуємо, щоб негайно скликано Комітет Трьох для розгляду змісту цієї петиції, згідно з третьою резолюцією, принятою Радою Союзу Народів на 51. засіданні.
Далі закликаємо вас зажадати безстороннього розсліду цих фактів.
Нові події:
Беручи під увагу останні події у Східній Галичні, ми узнаємо право та конечність для польської влади вдержати порядок у межах своїх кордонів, але ми хотілиб звернути увагу на факт, що, згідно з доказами, яким, на нашу думку, годі щонебудь закинути, карні експедиції вислано щонайменше до 700 сіл, яким, здебільша, не закинено ніякої терористичної чи протизаконної діяльносте; що сотки чоловіків, жінок та дітей скатовано (побито), деколи побиття були такі тяжкі, що жертви їх були протягом тижнів фізично знищені, деяких із них зруйновано на ціле життя, а деяких забито на смерть; тисячі населення увязнено; та що багато книгозбірень, домівок (клюбів) та кооперативних склепів зрабовано та знищено. Зокрема 14. полк кіннбти, здається, був кинений на села, щоб бити селян не розбіраючи.
Ця акція проти української меншини є порушенням 8. точки, що каже: «Польща перебірає на себе забезпечення повної та цілковитої охорони життя та свободи всіх мешканців Польщі без ріжниці походження, народносте, мови, раси чи віри».
Докази тої діяльносте можуть бути приложені в разі потреби як додаткова петиція.
Громадянство:
м
Краєвий командант «Української Військової Орґанізації», оотн. Ю. Головінський, застрілений без суду по заарештованій його ляцькою поліцією ЗО. IX. 1930. під Бібркою.
Підчас нових виборів українців тероризовано, щоб вони не могли віддавати своїх голосів. У Львові стверджено, ню фактично всім українцям відібрано голоси, бо наказно їм подати документи, включно до свідоцтва про хрещення та карти тотожносте, окремій комісії, щоб перевірити, чи є вони громадянами польськими. Та комісія урядувала одну годину денно протягом трьох днів — для 18.000 осіб — так. що небагато кому пощастилося потвердити своє право голосу. В багатьох випадках неможливо було подати якогонебудь документу, бо багато їх пропало за часів війни.
Така діяльність є порушенням 7. точки, що каже: «Всі народносте в Польщі будуть рівні перед законом та будуть користати з однакових для всіх громадських та політичних прав, без ріжниці.раси, мови чи віри». Виховання:
У 1920. р. було 3.662 українських шкіл на Україні. 1. XII. 1925. р. згідно з офіційною статистикою міністра шкільництва було 1.055 державних і 19 приватних українських шкіл. Це значить, що між 1920. і 1925. р. українці стратили 2.607 шкіл.
Всіх народних шкіл було на Україні 1. XII. 1925. p. 28.336, з того 22.996 (84%) були чисто польські; 2.257 (8,3%) утраквістичних, а 2.083 (7,6%) мали иншу викладову мову. У 1927—28. р. було лише 771 українських шкіл. З 1000 українських дітей — 71 ходить до українських шкіл, а 929 до польських або утраквістичних шкіл.
Ці і багато инших фактів, що їх ми маємо до розпорядимости,. є порушеним 8. точки, що каже: «Зокрема будуть маті рівне право закладати, управляти та контролювати, власним коштом... школи та инші виховні заведення з правом уживати своєї рідної мови».
Кольоншіція:
Стверджено, що 200.000 гектарів орної землі у Східній Галичині та таку саму площу на Волині та Поліссі приділено польським кольоністам А що місцеве українське населення рідко коли посідає понад Уг—З Vi гектара, а перенаселення села узнано дуже поважною проблемою для тих країв, ця польська колонізація є в основі неправильною.
Існує З.ооо сільсько-госиодарських організацій на українських землях та, тоді як польські сільсько-господарські організації одержали цьогс року 79.000.000 золотих, яко підпору від польської влади, — українські організації не дістали взагалі нічого.
Ці факти є порушенням тої частини з 8. точки договору, підписаного Польщею, що каже:' «Народности в Польщі, що належать до расової, релігійнї чи мовної меншини будуть користати з однакового відношення та забезпечення, на основі законів, як і инші народности в Польщі».
Ми віримо, шо ця петиція в імені української меншини в Польщі зверне на себе повну увагу Союзу Народів, що є законним опікуном меншин та одиноким існуючим орґаном для додержування (переводження в життя) ментилових договорів.
Підписали:
John Arnott, Walter Ayles, James Barr, G. Benson, J. W. Bower.. A. Fenner Brockway, C. Brown, A. G. Cameron, William Carter, G. Dagger, Rhys Davies, F. W. Lindley, Fred Longden, Gordon Macdonald, Cecil Malone, S. Markham, S. March, James Marley, F. Marshall, Geo. Mathers, James Max-ton, Charles Dundan, Robert Forgan, Peter Freeman, A. G. Gossling, Duncan Graham. H. Graham-White. D. R. Grenfell, T. Griffiths, Somerville Hastings, W. Hirst, P. G. Hoffman, Jack Mills, Ralph Morley, H. B. Morgan, G. Muff. H. T. Muggeridge, G. H. Oliver, W. Paling, M. Philips Price, Ben Riley, F. F. Riley, Daniel Hopkin, J. F. Horrabin, J. H. Hudson, F. Llewellyn-Jones, J. M. Kenw.orthy, J. Kinley, Arthur Law. Will Lawther, Jennie Lee, Wm. Lewis, Arthur Shepherd, Bennie Smith, J. Toole, James Welsh, Wilfred Wellock. Wilfred Whitelev, Ellen Wilkinson, R. S. Young, W. G. Cove, W. J. Brown. A. W. Haycock.
...Тактика шкодження противникові всякими способами і всякою ціною дуже обосгчна і нераз буває, завдає більші страти тому, хто її уживає, ніж тому, проти кого вона обернена.