Падіння руїни та люті!

УДК 821.111(73)'06-31

А83

Арментраут Дженніфер Л.

А83 Пробудження. Книга і: Падіння руїни та люті / Дженніфер Л. Арментраут; пер. з англ.

О’Дарка. — Київ: Видавництво Букшеф, 2025. — 544 с.

ISBN 978-617-548-420-3

Давним-давно світ був знищений богами. Лише декілька міст вціліло. Розділені безмежними дикими просторами, населеними монстрами та непередба-чуваними небезпеками, кожне місто тепер управляється заступником — королівською особою, яка живиться задоволенням смертних.

Народжена з інтуїцією, яка ніколи не підводить, Каліста знає, що її таланти мають велику цінність для тих, хто прагне влади у світі, тому вона живе таємно, як куртизанка Барона Арчвуда. В обмін на захист вона надає йому інформацію.

Коли її інтуїція спонукає врятувати мандрівного Принца, який потрапив у біду, внутрішній голос спалахує попередженням — й обіцянкою. Сьогодні він принесе їй радість. Одного дня стане її погибеллю.

Коли Принц зацікавлюється Калістою, вона, на прохання Барона, стає його тимчасовою супутницею. Але місто кипить від бунту, і з лицарями та монстрами біля міських воріт та голодним Принцом у ліжку її інтуїції може бути не достатньо, щоб уберегтися.

Каліста повинна слідувати за своєю інтуїцією, щоб залишатись у безпеці, або йти за покликом серця до власного падіння.

Літературно-художнє видання

ISBN 978-617-548-420-3

FALL OF RUIN AND WRATH Copyright

© 2023 by Jennifer L. Armentrout

© О’Дарка, переклад, 2024

© TOB «Видавництво Букшеф»,

виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Для тебе, мій читачу

Пролог

Моторошна тиша нависла над кімнатою сиротинця, притлумлюючи м’яке сопіння та посвистування тих, хто спав на лежаках. Сумуючи за теплими ліжками Пріорату Милосердя, я до болю стиснула пальцями колючу, зношену ковдру. Мені ніколи не спалося добре на підлозі, де зазвичай усю ніч гасали миші й щури.

Але сьогодні не прошмигнув жоден тонкий гладкий хвіст, і я не почула клацання їхніх кігтів об камінь. Це мало б бути приємним спостереженням, але я відчувала, що щось не так. Це не стосувалося підлоги, на якій я лежала, чи повітря, яким дихала.

Я прокинулась уся вкрита сиротами та з неприємним відчуттям у животі. Настоятелька навчила мене завжди довіряти другому баченню, потягу моєї інтуїції й пориванням моїх інстинктів. Вони були дарами, торочила вона мені знову й знову, від богів, тому що я була народжена із зірок.

Я не розуміла, що вона мала на увазі, говорячи про зірки, але зараз інтуїція підказувала мені: щось не так, як має бути.

Я вдивлялась у вологі кам’яні стіни, освітлені гасовими ліхтарями, шукаючи, що ж саме змусило мене почуватися так, ніби я з’їла зіпсоване м’ясо. Біля дверей вогонь замиготів і потьмянів. Ліхтар біля вікна затріпотів і затух одночасно з іншим. В іншому кутку кімнати згаснув останній ліхтар.

Та вогонь загасили не пальці. Я побачила б будь-кого, хто ризикнув би прогнівити Містера, граючись із ліхтарями.

Я поглянула на камін. Вуглина ще жевріла, ледь обігріваючи кімнату, але не це привернуло мою увагу. Вогонь... він не видавав жодного звуку. Ані потріскування, ані шипіння.

На моїй потилиці волосся стало дибки від тріпотливого жаху, і мурахи пробігли спиною.

Поруч зі мною, під ковдрою, поворухнувся та покотився горбик. Показалися пасма кучерявого й розпатланого каштанового волосся, коли Грейді виглянув з-за ковдри. Він сонно кліпнув.

— Що ти робиш, Ліз? — пробурмотів хлопець ламким голосом.

Це почалося приблизно тоді ж, коли він почав рости, як бур’яни на подвір’ї за будинком, і останнім часом ставалося все частіше.

— Ліз?

Грейді злегка підвівся, все ще ховаючись за ковдрою.

Вогонь у каміні потьмянів.

— Містер знову тобі дошкуляв?

Я похитала головою, що не бачила Містера, хоча мої руки й були всіяні доказами інших ночей і його злостивих, чіпких пальців.

Грейді спохмурнів, потерши спросоння очі:

— Тобі наснився поганий сон, чи щось таке?

— Ні, — прошепотіла я. — З повітрям щось не так. — З повітрям...?

— Це привиди? — прохрипіла.

Хлопець пирхнув:

— Привидів не існує.

Я примружилася:

— Звідки ти знаєш?

— Я... — Грейді замовк й озирнувся через плече. Вогонь у каміні згаснув, залишивши залитою місячним сріблом кімнату. Хлопець повільно роззирнувся, зауважив згаслі ліхтарі та подивився мені в очі. — Вони тут.

Усе моє тіло здригнулося, коли мене накрила крижана хвиля жаху. Вони тут могло означати лише одне.

Високородні.

Нащадки богів, з виду такі, як ми, — ну, принаймні більшість із них. Але ті, хто правив Королівством Келум, не були такими, як ми, — низькородними. Вони взагалі не були смертними.

І вони не мали жодної причини бути тут.

Зараз був не час Бенкетів, коли Високородні більш відкрито спілкувалися з нами — низькородними, і це був район Вежі. Ми не жили в привабливих місцях із цінними речами та людьми. Жодної насолоди, якою вони могли б насититися.

— Чому вони тут? — прошепотіла я.

Грейді міцно стиснув мою руку, і холод його пальців просочився крізь мій светр.

— Я не знаю, Ліз.

— Вони... вони робитимуть нам боляче?

— Ні. Ми не зробили нічого поганого.

Він потягнув нас униз на постіль так, що наші голови опинилися на одній пласкій подушці.

— Просто заплющ очі та вдай, що спиш. Вони нас не чіпатимуть.

Я зробила так, як і сказав Грейді: як я завжди робила, відколи він перестав відганяти мене від себе. Але я не могла мовчати. Я не могла зупинити страх, що все збільшувався, змушуючи мене думати про найгірше.

— Що як вони... що як вони тут через мене?

Він притиснув мене до себе.

— Чого б це?

Мої губи тремтіли.

— Тому що я... я не така, як ти.

— Тобі немає чого переживати, — пошепки, щоб ніхто не зміг нас почути, переконував мене хлопець. — Їх це не турбуватиме.

Але як він міг бути таким упевненим? Інших це турбувало. Іноді вони нервувалися через мене, тому що я не могла перестати говорити про те, що зринало в моїй голові: якусь подію, що ще тільки мала статися, чи рішення, яке ще не прийняли. Грейді до цього звик. А Містер? Інші? Не дуже. Вони витріщалися на мене, ніби зі мною щось було не так, а Містер часто вдивлявся в мене так, ніби думав, що я заклиначка, і наче він... трохи мене побоювався. Не настільки, щоб перестати мене щипати, але досить, щоб продовжувати це робити.

— Може, Високородні відчують, що зі мною щось не так, — прошепотіла я. — І, ймовірно, їм це не сподобається, або вони подумають, що я...

— Вони нічого не відчують. Я обіцяю.

Він накрив нас ковдрою, ніби вона могла якось уберегти.

Але ковдра не захистила б нас від Високородних. Вони могли робити, що їм заманеться та з ким заманеться. А якщо їх розізлити? Вони могли б зруйнувати цілі міста.

— Ш-ш-ш, — заспокоював Грейді. — Не плач. Просто заплющ очі. Все буде добре.

Двері кімнати зі скрипом відчинилися. Грейді дуже міцно стиснув мою руку. Раптом повітря стало густим і напруженим, а стіни застогнали так, ніби камінь не витримував того, що проникло всередину. Я затремтіла. Почувалася так погано, як тоді, коли Настоятелька востаннє взяла мою руку, як вона часто робила, не турбуючись про те, що я могла побачити чи дізнатись, але той день був іншим. Я побачила смерть, що чекала на неї.

Я не дихала глибоко, але запах однаково просочився під ковдру й поміж нас, витісняючи дух несвіжого елю та надлишку тіл, затиснутих у надто маленькому просторі. М’ятний запах, що нагадав мені... цукерки, які завжди були в кишенях ряси Настоятельки.

— Не ворушися. Мовчи, — повторювала я знову й знову. — Не ворушися. Мовчи.

— Скільки їх тут? — тихо запитав чоловік.

— Число з-змінюється щоночі, Лорде Самріелю, — голос Містера тремтів, я ніколи не чула його таким наляканим. Зазвичай це його голос лякав нас, але тепер поруч із ним був Високородний лорд, один із найпотужніших Високородних. Це нажахало б і найзліших поганців. — Зазвичай їх б-близько тридцяти, але я не знаю жодного, хто мав би те, що ви шукаєте.

— Ми самі це зробимо, — відповів Лорд Самріель. — Перевірте їх усіх.

Кроки вершників Високородних — Реїв — відстукували водночас із моїм серцем. Щось на кшталт тонкого шару льоду покрило нас, коли в кімнаті різко похолоднішало.

Колись Реї були великими низькородними воїнами, які програли в битві з Високородними принцами й принцесами. Тепер вони були чимось ледь більшим за плоть і кістки, чиї душі полонили принци, принцеси та Король Евр. Чи значило це, що хтось із них був тут? Я здригнулася.

— Розплющ очі, — наказав комусь у кімнаті Лорд Самріель.

Чому вони змушували нас розплющувати очі?

— Хто вони? — заговорив інший. Чоловік. Він промовляв тихо, але від його голосу в мене аж жижки задрижали.

— Сироти. Непотріб, мілорде, — прохрипів Містер. — Деякі потрапили сюди із Пріорату Милосердя, — бурмотів він далі. — І-інші щойно з’явилися. Не знаю, звідки вони приходять і де потім діваються. Серед них немає серафима, присягаюся.

Вони... вони гадали, що тут є серафим? Ось чому вони перевіряли очі, шукали знак — світло в очах. Принаймні я чула про це, але тут не було нічого такого.

Я тремтіла від звуку здивованих скриків і тихих скиглень, що продовжувалися деякий час. Щільно замруживши очі, з усіх сил я бажала, щоб вони дали нам спокій. Просто зникли...

Несучи той м’ятний запах, повітря заворушилося прямо над нами. Я відчула, як напружився Грейді.

— Розплющ очі, — наказав зверху Лорд Самріель.

Я завмерла, а хлопець підвівся, захищаючи мене своїм тілом і ковдрою. Його рука дрижала, і це змусило мене дрижати ще більше, тому що Грейді... він дивився на старших дітей без страху та сміявся, коли правозахисники гналися за ним вулицями. Він ніколи нічого не боявся.

Але зараз саме так і було.

— Нічого, — оголосив Лорд Самріель, тяжко зітхаючи. — Це всі?

Містер прокашлявся:

— Так, я цілком в-впевнений... Заждіть.

Його кроки були важкими та нерівними.

— З ним завжди тиняється ще одна. Менша. Дівчинка, та ще й до того дивна, — сказав він, штовхаючи мої накриті ковдрою ноги, і я ледь стримала зойк. — Ось вона.

— Він не знає, що каже, — заперечив Грейді. — Тут немає нікого, крім мене.

— Притримай язика, хлопче, — попередив Містер.

— Може, притримаєш свого? — гиркнув у відповідь Грейді, і від нової хвилі страху мені скрутило живіт. Містерові не сподобалося, що Грейді огризнувся. Якщо все минеться, Містер його покарає. І дуже сильно, як минулого разу...

Без жодного попередження ковдра злетіла, перетворюючи мою кров на лід. Грейді затулив мене, але це не мало значення. Вони знали, що я тут.

— Схоже тут під ковдрою двоє замість одного. Дівчинка, — невідомий лорд замовк на мить. — Здається.

— Відійди від неї, — наказав Лорд Самріель.

— Вона ніхто, — викрикнув Грейді та здригнувся.

— Всі є кимось, — відповів той інший лорд.

Грейді не поворухнувся. Він важко видихнув і зник...

Мене охопила паніка, яка водночас зрушила мої ноги. Я різко підвелася й у занадто яскравому світлі ламп, що розливалося кімнатою, навпомацки потягнулася за Грейді. І скрикнула, коли один із Реїв схопив його за стан. Навколо ніг Грейді виливалися та кружляли тонкі пучкуваті сірі тіні від одягу низькородного вершника.

— Відпусти! — заверещав хлопець, вириваючись, поки його відтягували. — Ми не зробили нічого поганого. Відпу...

— Тихо, — відрізав Лорд Самріель, ступаючи між мною та Грейді. Його довге волосся було такого сріблястого відтінку, що здавалося майже білим. Він поклав руку на плече хлопця.

Той замовк.

Зазвичай тепло-коричнева шкіра Грейді покрилася крейдяно-сірою оболонкою, поки він... він просто дивився на мене, широкими й пустими очима. Він не говорив. Не ворушився.

— Грейді? — прошепотіла я, тремтячи та цокаючи зубами.

Він не промовив ані слова. Грейді завжди мені відповідав, але, здавалося, його взагалі тут більше не було. Ніби він був лише оболонкою самого себе.

Хтось узяв мене рукою за підборіддя. Дотик здався мені електричним ударом, що пронизав усе моє тіло. Я відчула, як піднялися волосинки на моїх руках, а сироти виступили на шкірі.

— Усе добре, — майже м’яко, майже ніжно сказав інший лорд, повертаючи до нього голову. — З ним усе буде добре.

— Це ми ще побачимо, — відповів Лорд Самріель.

Я відсахнулась, але нічого не могла вдіяти. Той невідомий лорд вчепився в мене щосили.

Крізь пасма збитого темного волосся я поглянула на нього. Він... він мав молодший, ніж я гадала, вигляд, ніби йому було навіть менше ніж тридцять років. Золото-каштанове волосся Високородного спадало на вдягнені у чорне плечі, а його щоки були кольору піску з берегів Затоки Проклиначів. Обличчя створювало цікаву суміш кутів і прямих ліній, а от його очі...

Вони були злегка підняті в зовнішніх кутиках, але... мою увагу привернув колір рай дужки. Я ніколи не бачила нічого схожого на це. У кожному оці змішувалися вкраплення синього, зеленого та коричневого кольорів.

Що довше я розглядала його, тим краще розуміла, що він... він нагадував мені збляклі постаті, намальовані на склепінчастій стелі Пріорату. Що про них говорила Настоятелька? Янголи? Саме так вона колись називала Високородних, розповідаючи, що вони хранителі смертних і навіть самого королівства, але ті, що зайшли до сиротинця, не видавалися захисниками.

Вони мали вигляд хижаків.

Окрім цього, з дивними очима. Він був...

— Це вона? — порушив тишу Лорд Самріель.

Молодий Високородний лорд, що тримав моє підборіддя, мовчав, вдивляючись у мене. Повільно я усвідомила, що більше не тремчу. Моє серце заспокоїлося.

Я... я його не боялася.

Так само як, коли я вперше зустріла Грейді, але це тому, що я бачила, якою людиною він був. Інтуїція підказала мені, що Грейді був настільки хороший, наскільки міг бути кожен із нас. Я не бачила нічого, зазираючи в очі Лорда, але знала, що я в безпеці, навіть коли ці зіниці розширилися. У його очах з’явилися крихітні сплески білого. Вони були схожі на зірки і яскравішали, допоки я вже не бачила нічого, окрім них. Моє серце шалено закалатало. І тоді це нарешті сталося. Мої чуття відкрилися йому. Я не розгледіла нічого ані в його очах, ані у своїх думках.

Але я щось відчула.

Попередження.

Розплату.

Обіцянку того, що мало статися.

І я знала.

Лорд відступив — його зіниці звузилися до нормального розміру, а білі вкраплення зникли.

— Ні, — відповів він, поглянувши на мої руки в надто великому светрі. — Вона чиста.

Високородний відпустив моє підборіддя.

Я повернулася до Грейді, який досі стовбичив там, непорушний і пустий.

— Будь ласка, — прошепотіла я.

— Звільни його, — сказав молодший лорд.

Лорд Самріель зітхнув і погодився — у цю ж мить до Грейді повернулося життя. Блідість зійшла з його шкіри, поки я доповзла до нього через сплутані ковдри. Обвиваючи його руками й тримаючись за тремтливе тіло хлопця, я поглянула на Високородного лорда із зірками в очах.

Досі згорблений, він залишався на місці та дивився на мене — на мої руки, хоча Лорд Самріель пройшов повз нього та попрямував до вхідних дверей. Я занурила пальці в товстий светр Грейді.

— Твої руки, — спитав він, цього разу настільки тихо, що я не була певна, чи помітила, щоб його губи ворушились. — Як це сталося?

Я не знала, чому Високородний цікавився таким, чи чому його це хвилювало, але я добре розуміла, що краще не промовляти вголос, хто це зробив. Тому я поглянула на Містера й кивнула.

Лорд вдивлявся в мене ще мить, підніс пальця до губ, злегка всміхнувся й піднявся до неможливої висоти.

У кімнаті знову потемніло та повернулася важка тиша, але тепер я вже не боялася.

Раптовий швидкий крик розірвав темряву, різко завершившись мокрим хрускотом. Я здригнулася, коли щось важке гепнулося на підлогу.

Знову запанувала тиша, і водночас важкість залишила кімнату, ніби саме повітря зітхнуло з полегшенням. Ліхтарі на стінах один за одним запалахкотіли життям. У каміні, плюючись та шиплячи, спалахнув вогонь.

Біля дверей у калюжі власної крові лежало поламане та викручене тіло Містера. Хтось закричав. Лежаки заскрипіли, коли інші повилазили з них, але я не поворухнулась. Вдивлялася в порожні двері й знала, що незабаром ще побачу цього Високородного.

Розділ 1

— Маєш хвилинку, Ліз?

Відвівши очі від ромашки, яку я перетирала для чаю Барона Гантініґона, я помітила у дверях своєї кімнати Наомі. Брюнетка вже була зодягнена до вечора: її тонка сукня була б зовсім прозорою, якби не вдало розташовані вставки насиченого лазурового кольору.

Стиль життя Барона Арчвуду був неортодоксальним, порівняно з більшістю смертних, але, зрештою, Клод не був просто смертним. Він був селестіалом¹— смертним, що народжувався із рідкісного союзу низькородного з Високородним. Селестіали народжувались і старішали так само, як і ми — низькородні. Тому у двадцять шість Клод узагалі не мав намірів одружуватися. Натомість віддавав перевагу тому, щоб ділитися своєю прихильністю з багатьма. Він, як і Високородні, колекціонував усе прекрасне та виняткове. І було б нерозумно порівнювати себе з будь-якою із коханок Барона, але порівнювати себе з Наомі було б подвійною дурістю.

З її лискучим волоссям і делікатними рисами обличчя, вона була надзвичайно привабливою.

Натомість я мала такий вигляд, ніби хтось зібрав риси різних людей і змішав їх між собою на моєму лиці. Мій маленький рот не пасував природній складці губ. Занадто круглі й великі для мого обличчя очі робили мене значно невиннішою на вигляд, ніж я була насправді. Це не раз ставало в пригоді, поки я була безпритульною. Але мені здавалося, що я була схожа на тих моторошних ляльок, яких бачила у вітринах магазинів, хіба що із золотисто-оливковою шкірою замість порцеляни.

Барон колись сказав мені, що на мене цікаво дивитися — ніби я дивним чином «приголомшлива». Та навіть і без цього, я все одно була б його улюбленицею, тією, кого він тримав біля себе, і на це жодним чином не впливала моя дивна привабливість.

Відчувши напругу в плечах, я зсунулася на дивані та кивнула. Прикусивши нижню губу, я спостерігала, як дівчина зачинила двері й перетнула передпокій моєї кімнати — моєї приватної кімнати.

Боги, у свої двадцять два я була тут уже... уже шість років. Достатньо довго, щоб не дивуватися тому, що я мала власний простір, власну кімнату з електрикою та гарячою водою, те, чого не вистачало в багатьох місцях королівства. Я мала власне ліжко — справжнє ліжко, а не стос ковдр чи матраців, наповнених зараженою блохами соломою. Але я все ще не могла в це повірити.

Я зосередилася на Наомі. Вона поводилася дивно, знову й знову стискаючи руки докупи та розводячи їх. Наомі нервувалася, і я ніколи ще не бачила її в такому стані.

— Чого ти хочеш? — запитала я, хоч і передчувала — ні, знала точно, чого вона хотіла. Чому вона нервувалася.

— Я... я хотіла поговорити з тобою про мою сестру, — промовила вона обережно. Наомі ніколи не була обережною, що б вона не робила. Мало хто був таким сміливим і відважним, як вона. — Лорелін захворіла.

У мене перехопило подих, і я поглянула на миску із жовтувато-коричневим порошком усередині, що лежала на моїх колінах. Цього я й боялася.

Її сестра вийшла заміж за багатого землевласника, набагато вищого за неї статусом. Союз, проголошений справжнім коханням. Те, з чого я зазвичай поглузувала б, але це було правдою. Лорелін була винятком у світі, де більшість одружувалася для зручності, можливостей або безпеки.

Але що кохання насправді дає будь-кому? Навіть їй? Воно не зупинило її чоловіка від бажання мати сина, навіть при тому, що її останні пологи ледь не вартували бідолашці життя. Тож вона продовжувала спроби попри всі ризики.

Тепер він отримав свого сина, а Лорелін була вражена лихоманкою, яка забрала вже стількох після пологів.

— Я хотіла дізнатися, чи вона... — Наомі набрала в легені повітря й напружилася. — Чи вона видужає?

— Припускаю, тебе не цікавить моя думка, — сказала я, втираючи товкачик у купку ромашки. Злегка фруктовий запах тютюну посилився. — Чи не так?

— Ні, хіба що ти підробляєш лікарем чи повитухою, — сухо відказала вона. — Я... я хочу знати, що чекає на неї у майбутньому.

Я м’яко видихнула:

— Тобі не слід просити цього.

— Я знаю, — Наомі опустилася біля мене на коліна, і спідниця її сукні склалась навколо неї. — І я знаю, що Баронові не подобається, коли хтось просить тебе про це, але я присягаюся, що він ніколи не дізнається.

Моє небажання ніяк не залежало від Клода, хоча йому й не подобалося, коли я використовувала свій дар передбачення — мою загострену інтуїцію — для будь-кого, крім нього. Він боявся, що мене звинуватять у тому, що я заклиначка, яка грається із забороненою магією кісток. І хоча я знала, що Барона це не хвилювало, як знала й те, що його не хвилювали Арчвудські магістрати. Всі вони були в Бароновій кишені, і ніхто з них не пішов би проти Високородного, навіть, якщо він був лише його нащадком. Чого той насправді боявся, так це того, що хтось багатший чи могутніший перехопить мене.

Але його наказ тримати мої здібності в таємниці та мій страх уславитися заклиначкою не зупиняли мене. Я просто... я просто не могла втримати язика за зубами, коли бачила чи відчувала щось, і по-дурному мала щось бовкнути. Так було в усіх місцях, де ми з Грейді жили до Міжземського міста Арчвуд, в яких мене через це проголошували заклиначкою, та нам доводилося тікати посеред ночі частіше, ніж хочеться пам’ятати, щоб уникнути шибениці. Моя хронічна нездатність не пхати носа в чужі справи й звела мене з Клодом.

І саме через це люди в маєтку та поза ним дізналися про мене — жінку, яка знала дещо. Не багато, але достатньо.

Причина, чому я не хотіла, щоб Наомі зверталася до мене, стосувалась її самої.

Коли я, шістнадцятирічною, вперше потрапила до Арчвудського Маєтку, Наомі вже була тут приблизно тринадцять місяців. Того ж віку, що й Клод, вона була лише на кілька років старшою за мене, і кмітливою, і настільки світською, що я припустила, що вона не захоче зі мною знатися.

Але склалося не так.

Наомі стала моїм першим... другом, окрім Грейді.

Я пішла б на будь-що заради неї.

Але я боялася розбити їй серце й жахалася втратити її дружбу й життя, яке нарешті створила собі в Арчвуді. Тому що, зазвичай, люди не хотіли знати відповідей, яких шукали, а правда про неминуче часто була більш руйнівною, ніж брехня.

— Будь ласка, — прошепотіла Наомі. — Я ніколи ні про що таке тебе не просила, і я... — вона тяжко ковтнула. — Я ненавиджу це, мені так тривожно. Ліз. Я боюся, що вона покине цей світ.

Сльози зблиснули в її темних очах, і я не могла цього стерпіти.

— Ти впевнена?

— Звісно...

— Ти кажеш так зараз, але що як це та відповідь, якої ти боїшся? Бо якщо це так, я не брехатиму. Твоя тривога перетвориться на розбите серце, — нагадала їй.

— Я знаю. Повір мені, я знаю, — заприсяглася вона. Густі каштанові кучері розсипалися з-поза її плечей, коли вона схилилася до мене. — Саме тому я не питала відразу, як дізналася про лихоманку.

Міцніше стиснувши ступку, я прикусила губу.

— Я не злитимуся на тебе, — промовила вона м’яко. — Якою б не була відповідь, я не звинувачуватиму тебе.

— Обіцяєш?

— Звісно, — присяглася вона.

— Добре, — сказала я, сподіваючись, що вона говорить правду. Наомі не була проектором, я маю на увазі, що вона не транслювала своїх думок і намірів, як це робила більшість, через що їх було набагато легше зчитати.

Але за її бажанням я могла проникнути в її голову, і перевірити, чи говорила вона правду. Все, що мені було потрібно, це відкрити свої чуття до неї та дозволити цьому зв’язку ожити.

Я не робила цього за будь-якої нагоди. Це було б занадто великим вторгненням. Оскверненням. Проте це знання не заважало мені скористатися можливістю, коли це могло б мені допомоги, хіба ні?

Я відсторонилася від цієї маленької правди й, глибоко вдихнувши запах ромашки, відставила миску на маленький столик.

— Дай мені руку.

Не вагаючись, Наомі підняла руку, але вагалась я. Оскільки дуже рідко мої руки торкалися чиєїсь плоті без того, щоб їхні наміри, а іноді й майбутнє, ставали мені відомими. Я могла торкатися іншого низькородного, тільки притлумивши власні чуття алкоголем чи іншою речовиною, та, зрештою, це притлумлювало й все інше, і не тривало довго, тому насправді не мало сенсу.

Я обгорнула її руку своєю, бажаючи насолодитися лише короткою миттю простого блаженства цього відчуття. Більшість не усвідомлює, яка величезна різниця існує між дотиком до тебе й твоїм дотиком до когось. Але це було не про мене. Я не могла насолодитися цією миттю, бо, що довше я тримала руку Наомі, тим більша була ймовірність того, що я побачу про неї те, чого б вона не бажала знати, чого вона б не хотіла, щоб дізналася про неї я. Ніяке наспівування чи спроби відволікти мозок чимось іншим цього не спинили б.

Заспокоюючи розум, я розкрила свої чуття й заплющила очі. Минула секунда... наступна, а тоді серія поколювань вибухнула між моїми лопатками й розійшлася на потилиці. У темряві мого розуму виникли розмиті риси обличчя Наомі, але я відкинула це.

— Запитай ще раз, — наказала я, бо це допомогло б мені сфокусуватися саме на тому, що вона хотіла знати, а не на всьому іншому, що набирало форми та перетворювалося на слова.

— Чи видужає Лорелін від лихоманки? — майже пошепки промовила Наомі.

У моїй голові запала тиша, а тоді я почула щось, що звучало, як мій шепіт:

— Вона видужає.

Я злегка затремтіла, але моя шкіра швидко охолола. Шепіт продовжився. Я відпустила долоню Наомі й розплющила очі.

Вона так і завмерла з рукою, завислою в повітрі. — Що ти побачила?

— Вона видужає від лихоманки, — поділилась я. Наомі зітхнула з полегшенням.

— Справді?

— Так, — усміхнулась я, почуваючись просто жахливо.

— Ох, дякувати богам, — прошепотіла вона й притиснула пальці до губ. — Дякую.

Тепер, коли я відвернулася, моя усмішка перетворилася на гримасу. Я підняла миску, ледь відчуваючи холодну кераміку, та прокашлялася.

— У Клода знову проблеми зі сном? — запитала Наомі за кільки секунд. Зараз вона промовляла полегшено, спокійно, порівнюючи з тим, коли зайшла до кімнати.

Я кивнула, радіючи зміні теми.

— Він хоче відпочити перед прийдешніми Бенкетами.

Наомі здійняла вгору брови.

— До Бенкетів ще кілька тижнів — принаймні місяць, чи близько того.

Я поглянула на неї.

— Він хоче добре відпочити.

Наомі захихотіла.

— Він, мабуть, у неабиякому захваті, — відхилившись назад, вона гралась із сапфіром, що звисав із тонкого срібного намиста, яке вона носила майже завжди. — А ти? У захваті?

Я знизала плечима, і в мене скрутило живіт.

— Не думала про це.

— Але це будуть твої перші Бенкети, правильно?

— Ага.

Це був перший рік, коли я мала право брати участь, оскільки для цього потрібно було або досягти двадцятидвохрічного віку, або бути в шлюбі, що я не дуже розуміла. Але ці правила складалися Високородними та Королем Евром, а не мною.

На тебе очікує... справжнє шоу, — повільно промовила вона.

Я хмикнула, оскільки вже наслухалася розповідей.

Наомі знову схилилася до мене, стишуючи голос: — Але ти братимеш участь в... в урочистостях?

— Урочистостях? — засміялась я. — Який культурний опис.

Вона посміхнулася.

— Як ще це назвати?

— Оргією?

Відкинувши голову, Наомі засміялась, і це був такий милий, заразний звук. Подруга мала найкращий у світі сміх, що завжди викликав усмішку на моїх вустах.

— Це не те, що там відбувається, — сказала вона.

— Справді? — сухо заявила я.

Наомі вдала невинний погляд, що насправді вражало, враховуючи, що в ній мало, що можна було назвати невинним.

— Бенкети — це спосіб, яким Високородні підтверджують свою відданість служінню низькородним, ділячись багатством їжі та напоїв, — продекламувала вона доктрину, так само як би це зробила будь-яка настоятелька, скромно склавши руки на колінах. — Іноді поруч із Високородними проливається занадто багато напоїв, тому стаються деякі речі. От і все.

— О так, підтверджують свою відданість низькородним, — трохи саркастично відповіла я. Вона говорила про найвищу сферу Високородних — відомих як Демінієнів.

Подейкували, що, коли Демінієни виринули із землі, то з’явилися на світ повністю сформованими й були янголами, здатними керувати стихіями та навіть розумом інших. Деякі з них були лордами й леді ешелонів Високородних, але з Демінієнів вони були не найсильнішими. Принци та принцеси, що правили шістьма територіями Келума разом із Королем, були наймогутнішими у своїй силі. Вони могли набувати різних форм, лише змахом руки збурювати ріки й навіть ув’язнювати душі низькородних, створюючи таких жахливих створінь, як Реї.

Про них мало що було відомо, крім Короля Евра. Дідько, за винятком Принца Райнера з Прімвіри, ми не знали навіть їхніх імен. Єдиний, про кого ми щось колись чули, і то здебільшого з пліток, був Принц Вітрусу, який правив Високогір’ям. І то лише тому, що його найбільше боялися. Зрештою, його знали як руку, що втілювала гнів Короля.

Я ледь не розсміялася тоді вголос. Високородні були Захисниками Королівства, але я не була певна того, як вони нам служили. Навіть при тому, що Високородні були здебільшого ніби далекі землевласники, що з’являлися тільки для збору ренти, вони контролювали все в житті низькородних — від того, хто може здобути освіту, до того, хто має право володіти землями чи компаніями. І я схилялася більше до того, що Бенкети це радше був спосіб для Високородних отримати бажане. Наша поблажливість у всьому (від об’їдання ласощами до поринання у насолоди під час Бенкетів) теж живила Високородних. Підсилювала їх. Уповноважувала їх. Наша насолода була їхньою поживою. Їхньою життєвою силою. Тому Бенкети були радше для них, ніж для нас.

Бо скільки ще ж було інших способів для того, щоб довести свою турботу про низькородних, починаючи із забезпечення нужденних їжею впродовж року. Так багато нас помирало з голоду, або ламало спину, працюючи в шахтах, чи ризикуючи своїм життям на полюваннях, щоб прогодувати сім'ї, поки аристократи — Високородні та найбагатші з низькородних — багатшали. А бідні тим часом ще більше зубожіли. Так велося завжди, і так воно й залишиться, хай скільки повстань не підіймали низькородні. Натомість Високородні лише раз на рік пригощали їх їжею, яку спокійно викидали, поки ставалися деякі речі.

Але нічого із цього я не промовила вголос.

Можливо, я і нерозсудлива, але точно не дурна.

— Знаєш, вони не такі вже й погані, — сказала Наомі. — Я маю на увазі Високородних. Я знала кількох лордів і леді, що не залишались осторонь і допомагали нужденним. А ті, що в Прімвірі, добрі та навіть турботливі. Я думаю, більшість із них такі.

Я одразу згадала мого Високородного — безіменного лорда, який торкнувся мого підборіддя й запитав про синці на руках. Не знаю, чому я називала його своїм. Зрозуміло, що він був не мій. Високородні можуть перетрахати цілу расу низькородних, кілька можуть навіть заявити на них свої права, але вони ніколи не належали низькородним. Я просто не знала його імені, і це стало моєю дивною звичкою з тієї ночі.

Чесно, я сумнівалася, що той Високородний лорд усвідомлював, що врятував життя Грейді тієї ночі. Містер покарав би бідолаху за те, що той огризався перед Високородним, а надто багато дітей не пережили його покарань.

Щось швидко та гостро закрутило в моєму животі, як це бувало щоразу, коли я думала про мого Високородного, тому що знала, що ще з ним зустрінусь.

Це ще мало статись, і кожного разу, коли я думала про це, мене переповнювали жах та очікування, яких я ніяк не могла збагнути.

Але, можливо, Наомі мала рацію, говорячи, що вони ті, ким себе вважали, — Захисники Королівства. Арчвуд процвітав частково завдяки лордам Прімвіри, Двір Високородних засідав одразу за лісом неподалік від маєтку, і мій Високородний дійсно покарав Містера. Хоча він зробив це досить жорстоко, тож я не була певна, що це хороший приклад доброго й турботливого Високородного.

— Гадаєш... гадаєш на Бенкетах будуть Демінієни? — запитала я.

— Зазвичай кілька з них з’являються, — вона вигнула брову. — Я навіть колись бачила одного чи двох лордів. Я дуже сподіваюся, що вони прийдуть цьогоріч.

Граючись зі ступкою, я подивилась на Наомі.

Вона хитро всміхнулась і перекрутила срібний ланцюжок навколо пальців.

— Тобі ніколи не знадобиться «Довга ніч» із Високородним, — додала вона, натякаючи на порошок, який виготовлявся із насіння ангельської трубки². Сильна квітка, яка за правильного дозування після вживання викликала сонливість і втрату пам’яті. — Вони вкрай приємні.

Я здійняла брови вгору.

— Що? — вигукнула вона й засміялася. — Ти не знала, що Високородні відомі своєю здатністю доводити до кульмінації, яка триває годинами... цілими годинами?

— Я чула про це.

Я сумнівалася, чи це правда, але оргазм, що триває годинами... Це звучало... потужно. Можливо, навіть боляче.

Наомі подивилася мені в очі.

— А ти можеш торкатися Високородного без того, щоб... знати?

— Не впевнена, — я подумала про Клода, а потім про мого Високородного лорда. — Я можу торкатися селестіала деякий час, перш ніж побачу. Але я ще ніколи не торкалася Високородного. І коли мене питають будь-що про них, я нічого не бачу. Тож, я не впевнена.

— Що ж, можливо, варто дізнатися, — підморгнула вона мені.

Я засміялася й похитала головою.

Наомі всміхнулась у відповідь.

— Я мушу йти. Еллісон останнім часом у жахливому стані, — сказала вона, говорячи про одне з найновіших поповнень у маєтку. — Я маю переконатися, що вона тримається купи.

— Удачі із цим.

Наомі, сміючись, підвелась, і тонка тканина її прозорої сукні розпливлася навколо ніг дівчини. Вона попрямувала до дверей, але несподівано зупинилася.

— Дякую, Ліз.

— За що? — насупилась я.

— За відповідь, — промовила вона.

Я не знала, що сказати, й спостерігала за тим, як Наомі йде. Не хотіла її подяки.

Я опустила плечі та подивилася на вентилятор, що повільно віяв наді мною. Я не збрехала своїй подрузі. Її сестра видужає від лихоманки, але передбачення не закінчувалося на цьому. Воно все шепотіло, розповідаючи мені, що смерть таки залишила свою відмітку на Лорелін. Я не дозволила собі дізнатись, як чи чому це мало статись. Але я відчувала — а мої відчуття дуже рідко бували хибними — вона не доживе до кінця Бенкетів.

Розділ 2

— Може, бажаєш іншого вина, Кицю?

Я напружила пальці, торкнувшись оголеної шкіри між двох із багатьох ниток коштовностей на моєму стегні. Зазвичай, прізвисько мене не хвилювало, але кузен Клода Хаймел перебував так близько, що міг почути, оскільки був Капітаном Сторожі. Попри те, що він стояв спиною до мене, я була впевнена, що Хаймел вишкірився. Він був ослом. Просто й зрозуміло.

Делікатні тонкі ланцюжки діамантів, що звисали з вінка свіжих хризантем вдарилися об мою щоку, коли я повернула голову від натовпу внизу до чоловіка поруч зі мною.

Темноволосий Барон Арчвуду сидів на тому, що можна було описати лише як трон. Занадто яскравий, на мою думку.

Достатньо велике, щоб вмістити двох та інкрустоване рубінами із Порожнистих Шахт, крісло коштувало більше монет, ніж копачі тих рубінів бачили у своєму житті.

Не те щоб Барон це усвідомлював.

Клод Гантінґтон не був поганою людиною, і я знала б, якби й був, навіть без моєї інтуїції. Я зустрічала надто багато поганих людей з усіх класів, щоб не впізнавати цього. Можливо, він був схильний до безрозсудності й занадто захоплювався насолодами життя. Його знали, як священний жах, якщо перетнути йому дорогу. Він був, очевидно, розбещеним, і як селестіал, очікувано, егоцентричним. На білій шкірі Барона не відображалося жодних зморщок від хвилювань.

Але дещо змінилося за останні місяці. Його скарбниці вже не були такі наповнені. Огидні крісла та золотий декор, на якому наполягав Клод, майже кожної ночі вечірки й святкування, які, здавалося, були для нього життєво необхідними, ймовірно мали до цього якийсь стосунок. Хоча це не була повністю його провина. Так, Клод жадав влаштовувати ці вечірки, але він також був до цього зобов’язаний, — як і всі барони. На таких зібраннях можна було знайти багато насолод: напоїв, їжі та розмов, або ж того, що зазвичай ставалося пізніше вночі.

— Ні, — сказала я, всміхаючись. — Але дуже люб’язно з вашого боку запропонувати мені це.

Яскраве світло люстри відблискувало від шкіри його вилиць і перенісся. Там проглядалися золотаві блискітки. Це не була якась фарба для обличчя. Лише його шкіра. Селестіали блищали.

Барон вдивлявся в мене своїми очима кольору милого синього морського скла. У Клодові все було миле. Його гладкі з ідеальним манікюром руки та зачесане чорне волосся. Він був стрункий і високий, ідеальної статури на будь-який час незалежно від того, якою модою наразі були одержимі аристократи. А коли він усміхався, то міг бути просто приголомшливим.

І впродовж деякого часу мені подобалося, що ця усмішка знищувала мене вщент. Добре було і те, що селестіала Клода мені було надзвичайно важко прочитати. Мої вміння не прокидалися одразу ж, коли він наближався. Я могла торкатися його, хоч і недовго.

— Але ти майже нічого не випила, — зауважив він.

Навколо нас вибухали сміх і розмови — я поглянула на свою чашу. Вино кольору лаванди, що росла в садах Арчвуду, смакувало присолодженими ягодами. Воно було смачне, а поглинання напою віталося та навіть очікувалося. Зрештою, вживання алкоголю було приємне, і воно також притлумлювало мої чуття. Ба більше, я знала, чому насправді саме я була улюбленою коханкою Барона.

Не через мою приголомшливу дивну привабливість чи характер. Барон надав мені та Грейді притулок, їжу й турботу через мої здібності й користь, яку вони принесли б йому. І я боялася того, що, як тільки втрачу свою цінність для нього, ми з Грейді одразу ж опинимося знову на вулиці. Жебракуючи та за крок від смерті.

Це було не життя.

— Усе добре, — запевнила я його та зробила маленький ковток вина, переводячи увагу знову на натовп під помостом. Прикрашена золотом Велика Палата була вщент наповнена аристократами: багатими перевізниками й господарями магазинів, банкірами й землевласниками. Ніхто не вдягнув маску. Це був не той вид зібрання. І все ж. Я пошукала Наомі серед натовпу внизу.

— Кицю? — м’яко покликав Клод.

Я знову повернулася до нього. Він нахилився та протягнув свою руку. Особиста охорона роздивлялася за нами натовп. Усі, крім Грейді. Я помітила, як його щелепа напружилась. Грейді не дуже подобався Барон і наша домовленість. Я знову поглянула на Барона.

Клод усміхнувся.

Спершись рукою на оксамитову подушку, на якій сиділа, я схилилася ближче й поклала своє підборіддя на його руку. Його пальці, як завжди, були прохолодними. Такими самими були його губи, коли він нахилився й поцілував мене. У животі лише трохи затріпотіло. Раніше я відчувала більше, тоді я гадала, що його привабливість викликана бажанням володіти мною.

Саме тому Грейді не подобалася ця домовленість.

Якби Клод обдаровував мене увагою через те, що хотів мене просто тому, що це я, то Грейді б це не турбувало. Просто він був переконаний, що я заслуговую на більше. Краще. І не те, що б я не була з ним згодна, але більше та краще не так вже й легко знайти в наш час. Мати дах над головою, їжу на столі та безпеку й захист — завжди перемагає краще й більше.

Його вуста відірвалися від моїх.

— Я хвилююся за тебе.

— Чому?

Барон обережно, щоб не розмазати червону фарбу, провів пальцем під моєю нижньою губою.

— Ти така тиха.

А як не бути тихою, коли я сиділа на помості, де поблизу не було нікого, крім нього та Хаймела, щоб поговорити? Цього вечора Клод розводив теревені з усіма на світі, а я радше відрізала б собі язика, ніж заговорила до Хаймела. Серйозно. Відрізала б і жбурнула у нього.

— Думаю, я просто втомилася.

— Що тебе так втомило? — занепокоєно запитав він.

— Я не дуже добре спала.

Страшний сон із минулого розбудив мене вночі, жахливий спогад, що переслідував мене. Мені наснилося, що ми знову безхатьки та Грейді підхопив той кашель, що роздирає тіло. Той, що його я досі чую у своїй голові протягом усіх цих років. Мені часто снився цей сон, але минулої ночі... він був таким реальним.

Саме тому я провела більшу частину дня доглядаючи за квітковим садом, який облаштувала для себе. Я заледве мала час перехопити щось поїсти між цим і підготовкою до появи у Великій Палаті. Але в цьому маленькому садку я не думала про вкрай реальне минуле, про жахи, чи про страх того, що будь-якої миті все це закінчиться.

Він підняв угору темну брову.

— Справді тільки це?

Я кивнула.

Він провів рукою по моєму волоссі, поправляючи одну з ниток діамантів.

— Я вже подумав, що ти ревнуєш.

Я здивовано витріщилася на нього.

— Я знаю, що останнім часом приділяв багато уваги іншим, — промовив він і поправив ще одну нитку, поглянувши на натовп. Імовірно, на світловолосу Еллісон. — Я переживав, що ти вважаєш, ніби я тебе не ціную.

Я підняла брови.

— Серйозно?

Він нахмурився:

— Так.

Я все ще дивилася на нього, занадто повільно усвідомивши його щирість. І ледь стримала сміх. Я не могла навіть згадати, коли Клод востаннє робив зі мною щось, окрім як легко поцілувати чи погладити по спині, і мене все влаштовувало.

Здебільшого.

Хоч зараз я й не відчувала до нього справжнього потягу, я насолоджувалась дотиком. Бажанням. Хіттю. Мені подобалося торкатись, навіть якщо це тривало лише кілька хвилин. І хоча Клод не мав жодних правил щодо своїх коханок, у моєму випадку все було трохи складніше. Я виступала радше в ролі радника... чи шпигуна, якому він інколи приділяв увагу.

— Мені повідомили, що ти не спала в кімнатах інших, — додав він.

У мені спалахнуло роздратування. Мені не сподобалося, що він змусив когось слідкувати за мною, та й це не мало жодного сенсу.

Клод точно знав, як мені важко давалася близькість з іншими. Як було незручно, якщо вони не знали про, ну, ризики мого дотику без притуплення чуттів такою кількістю випивки, що приблизно дорівнювала моїй вазі. А не мати змоги пам’ятати секс, чи сподіватися, що він був приємним, настільки ж було гидко, як і бачити, чи чути те, що я не мала б. Може, навіть більше.

Проте Клод також часто забував те, що не стосувалось особисто його.

— Я не хочу, щоб ти почувалася самотньою, — сказав він, дійсно так вважаючи.

Тому я всміхнулась йому.

— Я не самотня.

Клод швидко всміхнувся мені у відповідь та відхилився, відволікшись уже на щось інше. Він отримав від мене те, що хотів. Запевнення в тому, що я щаслива. Барон потребував його тому, що йому було не все одно. А ще тому, що він боявся того, що якщо я буду нещасна, то піду від нього. Але я збрехала. Адже я була самотня.

Я зупинила себе, ніби це могло якось змінити мої почуття.

Схопила чашу та, роздивляючись золоті щілини, врізані в мармурову підлогу, випила половину вина одним ковтком. Мій розум стих лише на кілька секунд, але цього було досить для того, щоб гул голосів посилився. Заплющивши очі, я глибоко вдихнула й затримала повітря, допоки не розірвала всі невидимі зв’язки, що виникли в моїй голові.

За кілька митей я м’яко видихнула й розплющила очі. Подивилась на натовп — обличчя розмиті, а мій розум тепер лише мій.

Переді мною Хаймел сперся на поміст. Він обернувся до мене, скрививши в насмішці свій обрамований акуратною борідкою рот.

— Чи можу я чимось допомогти, Кицю?

Вираз мого обличчя залишився незмінним, коли я поглянула на нього у відповідь. Мені не подобався цей чоловік, і єдиною причиною, чому Клод терпів його, було те, що він, як частина сім’ї, взяв на себе більш неприємні завдання, пов’язані з управлінням містом. Наприклад, Хаймел отримував задоволення від збирання ренти, особливо, коли її не могли сплатити. Він невиправдано суворо ставився до охорони й знущався з мене за будь-якої нагоди.

Він хотів отримати від мене відповідь, якою я обдаровувала всіх інших, хто випробовував моє терпіння. Я, як висловився Хаймел, чорнорота. Проте, я навчилася стримувати себе. Ну, принаймні в дев’яноста відсотках випадків. Але, коли я насправді була зла? Чи дуже тривожна, чи налякана? Це було моїм єдиним захистом.

От тільки, якщо подумати, це не такий вже був і захист. Радше схоже на тенденцію до самознищення, адже це завжди... завжди приносило мені проблеми.

Хай там як, Наомі колись сказала, що все це через те, що Хаймел має проблеми в ліжку — нездатний дійти до фіналу. Я не знала, чи правда це, та мені здавалось іронічним, що така істота, як він, міг постати перед такими труднощами. Але селестіали були настільки ж близькі до смертних, як і будь-який Високородний. Вони не хворіли так часто й були фізично сильніші. Вони не мали живитись, як Демінієни, але не були захищені від хвороб. У будь-якому випадку, я сумнівалася, що саме це стало рушійною силою для підлості Хаймела, або єдиною такою, але я точно знала одну річ про нього.

Жорстокість Хаймела була особливого типу, і саме це його збуджувало.

Він вишкірився.

— Ти — як улюблений пес, ти ж це знаєш? — промовив Хаймел достатньо тихо, щоб лише я могла його почути, оскільки Клодова увага зосереджувалася на інших його подружках. — Бо він тримає тебе біля своїх ніг.

Я знала це.

Але я радше була б улюбленим псом, ніж тим голодним і при смерті.

Але Хаймел не міг цього зрозуміти. Ті, хто ніколи не мав клопоту, коли наступного разу вдасться поїсти та чи переносять якусь хворобу щури, що копирсаються у твоєму волоссі вночі, гадки не мали про те, на що здатна людина, аби мати їжу й дах над головою.

Тому його думки та думки інших на кшталт нього не мали для мене жодного значення.

Тож я всміхнулася, підняла чашу до вуст і зробила ще один, значно менший ковток.

Хаймел звузив очі й відвернувся від мене. Він напружився. Я простежила за його поглядом. Із натовпу вийшов високий чоловік у пишному вбранні. Я впізнала його.

Елліс Ремсі підійшов до помосту, прямуючи до Барона. Судноплавний магнат із сусіднього містечка Ньюмарша зупинився, щоб низько вклонитися Клоду.

— Добрий вечір, Бароне Гантінґтоне.

Той кивнув, запрошуючи його рукою до одного з вільних стільців напроти себе.

— Бажаєте трохи вина?

— Дякую, але цього не потрібно. Я не хочу забирати надто багато вашого часу сьогодні, — Ремсі сів і вичавив із себе тугу усмішку, яка ніяк не згладжувала суворість його посивілих рис. — Я маю новини.

— Про що? — пробурмотів Клод, кинувши погляд на мене. Це був швидкий погляд, але я помітила.

— Західні Землі, — сказав він. — Там помітили... зміни.

— І що б це могло бути? — запитав Барон.

Ремсі схилився до нього.

— Пліткують, що Знать Західних Земель конфліктує з Королем.

Мої маленькі старенькі вушка нашорошилися, доки я опускала чашу та відкривала свої чуття. У кімнаті з такою кількістю людей я мала бути обережною, щоб не захлинутися. Я зосередилася на Ремсі, створюючи уявний зв’язок у своїй голові — нитка, що поєднувала мене з ним. Думки могли бути важкими для розуміння. Іноді я чула радше набір слів, що або збігалися зі сказаним, або були цілком протилежними. У будь-якому випадку, мені завжди була потрібна якась мить, щоб зорієнтуватися та розшифрувати те, що я почула вголос, і те, що не було промовлено.

— Мене мало цікавлять плітки, — відповів Клод.

— Я думаю, вас зацікавить ця.

Ремсі стишив голос, коли я почула:

— Сумніваюся, що тебе цікавить що-небудь, що не розсуває свої ноги та не вологе.

Я закотила очі.

— Двох канцлерів відправили до Вісейлії за дорученням Короля, — доповів Ремсі, маючи на увазі низькородних гінців, що виконували роль посередників між Королем і п’ятьма Знатними. — Схоже, з візитом постала проблема, адже їх відіслали назад до Його Величності... — магнат дозволив собі драматичну паузу. — Окремими шматками.

Я ледь стримала здивування. Я б розцінила, що бути відісланою будь-куди окремими шматками — більше ніж проблема.

— Що ж, це насторожує, — Клод зробив великий ковток вина.

— Це ще не все.

Барон міцніше стиснув свій келих.

— Уважно слухаю.

— Принцеса Вісейлії накопичила значну присутність на кордоні Західних Земель із Міжзем’ям, — поділився Ремсі, та його думки відповідали сказаному. — Є ще чутки, що також вважаються правдивими.

— А ця значна присутність? — Клод оглянув натовп під собою. — Ми говоримо про її батальйон?

— Її власний і Залізних Лицарів, із того, що я почув, — Ремсі зсунувся й опустив велику руку на своє коліно.

Я поставила чашу на тацю, і в мені загорілося здивування. Залізні Лицарі — група низькородних повстанців — радше розбійники, ніж справжні лицарі, що створювали проблеми в прикордонних містечках Міжзем’я та Низовин впродовж останнього року. З того, що я знала, вони прагнули замінити Високородного короля низькородним. І хоча я не цікавилася політикою без необхідності, я знала, що вони мали підтримку по всьому Келуму. Цього важко було уникнути, тому що я знала людей, які вірили в те, що Вейн Бейлен, Командувач Залізних Лицарів, міг змінити королівство на краще. Але я не розуміла, як це було можливо, якщо вони об’єднали сили з Високородними Західних Земель.

Клод провів великим пальцем по підборіддю.

— Вони вже перетнули кордони Міжзем’я?

— З того, що я чув, ще ні.

— А що з Бейленом? — запитав Клод. — Його помітили?

— На це питання я також не можу вам відповісти, — сказав Ремсі й подумав:

— Якщо цього покидька помітять — йому не жити.

Щось у цій думці стривожило мене, бо скидалося на те, що смерть Бейлена стала б сумною новиною. Залізні Лицарі набирали все більшої популярності серед низькородних, та, зазвичай, багаті не хотіли бачити їхніх успіхів. Це поставило б під загрозу їхній статус-кво.

— Але Арчвуд знаходиться на досить великій відстані від кордону. Якщо Залізні Лицарі таки посунуть у наші землі, нас хоча б попередять. Але, що як вони пройдуть повз прикордонні містечка? Це більше не буде повстанням.

— Ні, — пробурмотів Клод. — Це буде актом війни.

У грудях стисло, коли я розірвала свій зв’язок із магнатом. Я поглянула на Грейді, а потім — на натовп. Ми не воювали. Принаймні з часів Великої Війни, що відбулася чотириста років тому, і майже нічого не залишила від королівства.

— Не думаю, що дійде до цього, — сказав Ремсі.

— Я теж, — Клод повільно кивнув і відхилився на своєму кріслі. — Дякую за інформацію. Допоки ми не дізнаємося напевне, я тримав би це при собі, щоб уникнути паніки.

— Згоден.

Барон мовчав, а Ремсі підвівся та спустився з помосту. Судноплавного магната вже не видно було в натовпі, коли Клод повернувся до мене.

— Що ти знаєш?

У цьому й полягала суть нашої домовленості. Це те, як я могла бути корисною для нього. Іноді я дізнавалася про чиєсь майбутнє, або підслуховувала думки іншого барона, чи планували вони щось, чи прибули до Арчвуду з добрими намірами. Були випадки, коли для цього мені потрібно було більше... працювати руками.

Але не цього разу.

По моїй шкірі пройшов мороз, як тільки він поставив це запитання. Холод засів між моїми лопатками. Усередині спорожніло. Коли я завела руку під своє довге темне волосся й торкнулася ділянки шкіри за лівим вухом, то відчула, ніби хтось залишив там свій крижаний поцілунок. Голос поміж моїх думок висловив попередження.

Він наближається.

Розділ 3

Глухий біль у моїй голові, який з’являвся щоразу під час перебування серед такої кількості людей, полегшився лише тоді, коли я повернулася до своєї кімнати. Я була втомлена, але навіть у ванній кімнаті не думала про сон. Мій розум був занадто неспокійним.

Я швидко стерла фарбу з обличчя й заплела волосся. Одягнувши нічну сорочку, накинула легкий, з коротким рукавом халат, який підперезувався на талії, та взула черевики з тонкими підошвами. Я прослизнула крізь двері тераси у вологе нічне повітря, перетнула вузеньке патіо й попрямувала до задньої галявини. Напевно, нещодавно дощило, але хмари вже розвіялися. Під сяйвом повні, що розливала срібне світло на траву та кам’яну доріжку, я не намагалася сховатися від тих, хто охороняв маєток на відстані. Барон добре знав про мої нічні прогулянки й нічого не мав проти.

Протягом дня містяни часто заходили на територію маєтку, щоб помилуватися садами, а в цю нічну годину тут панували тиша та спокій. Натомість цього не можна було сказати про життя в маєтку, де у Великий Палаті лише починалися веселощі. Жоден з аристократів не здогадувався, що щось наближалося.

Хтось наближався.

У моєму животі закрутило так, ніби він сповнився зміями. Чи міг він попереджати мене про Залізних Лицарів та їхнього Командувача? Це єдине, що мало сенс, але навіщо Залізні Лицарі співпрацювали з Принцесою з Вісейлії?

Спроби зазирнути в прийдешнє, де Демінієни допомагали б, були настільки ж марні, як і намагання побачити власне майбутнє. Від моїх так званих дарів не було жодної користі, коли я нічого не чула й не бачила, або ж коли отримувала лише невиразні враження.

Я згадала відповідь Клода на моє передбачення. Барон змовчав, вирішивши, що Король Евр точно мав би вжити заходів, щоб запобігти поширенню політичних заворушень між Короною та Західними Землями до Міжзем’я. Тоді його настрій покращився, а мій погіршився, бо єдине, про що я могла думати, була Асторія — колись велике місто на кордоні Міжзем’я і Західними Землями. Подейкували, що воно було не лише рідним містом Вейна Бейлена, але також і прихистком для тих, хто прагнув приєднатися до повстання.

Король Евр наказав знищити Асторію, а Принц Вітрусу втілив лють Короля. Тисячі були виселені, і лише боги знають, скільки було вбито. Все, чого вдалося досягти таким спустошенням, — це була поява ще більшої кількості повстанців.

Тож мене не заспокоювала ідея залучення Короля.

Зітхнувши й пройшовши повз затемнені будівлі, у яких коваль маєтку та інші робітники проводили свої дні, я натрапила на стайні. Всміхнулася, побачивши Герольда. Це був один із конюхів, що дрімав, спершись об стіну й широко розкинувши ноги на соломі. Помітивши порожню пляшку з-під віскі між його стегнами, я всміхнулась ще ширше. Герольд не прокинеться найближчим часом.

Я проминула кілька загонів, прямуючи вглиб, де прекрасна соболина кобила під сяйвом ліхтаря насолоджувалася пізнім перекусом із люцерни. Я тихо засміялася.

— Айріс, як так, що ти завжди їси?

Кобила пирхнула й поворушила вухами.

Усміхаючись, я провела рукою по її лискучому хутрі. Айріс була одним із численних подарунків Клода. Вона була єдиним конем у моєму житті та моїм улюбленим подарунком з усіх, якими він мене обдаровував, хоч і не... не відчувалося, ніби Айріс і справді належала мені.

Як і все в Арчвуді, навіть через шість років. Усе досі видавалося тимчасовим або позиченим. Досі здавалося, що будь-якої миті можуть вибити ґрунт в мене з-під ніг.

Я взяла до рук щітку й, починаючи з гриви, стала розчісувати кінчики пасом кобили. Окрім садів і маленької ділянки, яку я обробляла для себе впродовж років, стайні були єдиним місцем, де я відчувала... Не знаю. Спокій? Задоволення від повсякденного догляду за Айріс? Я гадала, заспокоєння приносив звук — м’яке тихе іржання всіх коней і шаркання їхніх копит по встеленій соломою підлозі. Навіть запахи — хоча, коли стайні не вичищені, то не дуже. Але мені тут подобалось, і саме тут я проводила більшу частину свого вільного часу. Проте стайням так і не вдавалося притупити моєї інтуїції. Допомагали лише величезна кількість алкоголю та робота із землею. Все ж, це приносило мені задоволення, і саме це було важливо для мене, і для Високородного.

Я зморщила носа. Не розуміла, як вони... живляться нами, коли їх не було поруч. Принаймні наскільки я знала. Припускала, це те, чого нам не потрібно знати та також усвідомлювала, що краще мені й не знати.

Поки я вичісувала гриву Айріс, моя тривожна частина взяла гору — та частина, що навчилась очікувати поганого та боятися найгіршого за будь-яких обставин. Що станеться, якщо заворушення на Заході дістануться до Міжзем’я — до Арчвуду? У животі закрутило від жаху.

Усі міста, в яких ми з Грейді жили до цього, сплелися в один страшний сон. Здобувати гроші будь-яким доступним способом. Братися за будь-яку роботу, де наймали людей нашого віку, і вдаватися до крадіжки, коли роботи не було. Жодних справжніх планів на майбутнє. А як же планувати, коли кожна мить, кожен день витрачалася на виживання — на всі ті «не». Не вмерти з голоду. Не бути впійманими. Не стати жертвами численних хижаків. Не захворіти. Не здаватися. І, боги, це було найважче — без жодної надії на щось більше, тому що ми знову неминуче опинялися там, звідки починали.

Бігти.

Втікати.

Ми з Грейді покинули Місто Злуки тієї ж ночі, коли Високородні з’явилися в сиротинці, сховавшись у диліжансі, що прямував до Низовин. Я була впевнена, що ми врятувалися. Було навіть трохи смішно, у сумному та дещо тривожному сенсі, згадувати, як я боялася тієї ночі. Боялася, що Високородні зрозуміють, що я інша й заберуть мене. Зроблять мені боляче. Чи навіть уб’ють. До цього дня я не знала, чому я так цього боялася. Високородних не цікавили вошиві сироти. Навіть ті, чия інтуїція повідомляла їх про наміри інших чи дозволяла бачити майбутнє.

Але після тієї ночі все, що ми робили, це тікали й тікали, і, якщо Арчвуд зруйнують, ми знову повернемось до цього життя, і я... У мене затремтіли руки. Це жахало мене понад усе — навіть більше за павуків та інших моторошних плазунів. Навіть думки про це змушували мене почуватися так, ніби мої легені стискаються, і я задихаюсь.

Я зробила б що завгодно, аби впевнитися, що цього не станеться. Що ні Грейді, ні я не повернемося до виживання та усіх тих «не».

Та, коли я перейшла до хвоста Айріс, занадто знайоме, лоскітне й задушливе відчуття самотності накрило мене, ніби жорсткою ковдрою. Зараз у мене було вдосталь важливих речей, про які я мала б хвилюватися куди більше, але мало що могло зрівнятися з почуттям самотності. Або, можливо, їх насправді й не було, і самотність була найгіршою річчю, бо вона всеосяжна, її важко позбутися, і вона невтомно переконує тебе в тому, що задоволення та радість можливі.

Але це була брехня.

Але хто насправді насолоджується самотністю? Коли це обов’язок. Не бажання. Радості не було. Це було моє майбутнє. Як би довго це не тривало. Тому моє майбутнє не відрізнялося б, незалежно від того, чи була б я тут, чи деінде.

Ця самотність залишилася б.

Темрява моїх думок переслідувала мене, поки я розчісувала хутро Айріс. Я важко зітхнула. Потрібно було подумати про щось інше...

Слухай.

Я завмерла. Насупившись, розвернулась і вгледілась у темний ряд загонів, але почула лише інших коней і глухе похропування Герольда. Гостре відчуття усвідомлення охопило мене, і я щосили стисла щітку. Це не були холод чи тривога. Щось інше. Напруга між моїми лопатками перетворилася на щось інше. Інтуїцію, за якою я слідувала, куди б вона не вела. Або, якщо точніше, це була вимога.

Зацікавлена, я вийшла із загону, дозволивши інтуїції вести мене. Давно вже зрозуміла, що не матиму спокою, якщо ігноруватиму її, що мені й рідко вдавалося.

Стишивши кроки, я попрямувала до прочинених дверей задньої частини хліва й почула голоси.

— Ти впіймав його?

Крізь дерево лунали приглушені слова. Ці голоси здалися мені знайомими.

— Ти впевнений, шо він не з Прімвіри, і ти не помилився?

У мене перехопило подих. Якщо когось, про кого вони говорили, переплутали з кимось із Прімвіри, тоді мова йшла про Високородного і, ймовірно, Демінієна. Оскільки там не було міст низькородних, і всі жили при своїх знатних Дворах.

— А як ти гадаєш, як я взагалі дізнався, шо він таке? Побачив його й згадав, який він на вигляд, — відповів інший голос.

Я відразу ж впізнала цей винятковий, низький і грубий тон. Охоронець, якого називали Міккі, але я знала, що його справжнє ім’я Метью Ляске, і він був... ну, неприємним. Одним із тих охоронців, що охоче допомагали Хаймелу, коли той виїжджав збирати ренту.

— Це саме той, кого Мюріел наказав чекати. Я певен, Фіне.

Це був ще один із охоронців Клода. Молодий чоловік із темним волоссям, який завжди всміхався, коли я його бачила, і ця усмішка була доволі мила.

Я знала, що не мала підслуховувати, — це тільки зрідка закінчувалося добре. Але саме так я й вчинила, тому що напруга між моїми лопатками тільки розросталась. Я наблизилася до стіни й прихилилася до неї. Не була впевнена, чому мала це робити, та що саме вловлювала моя інтуїція. Тому просто підкорилася потягу й слухала.

— І якщо не брати до уваги те, шо він точна копія того, кого нам описував Мюріел, якби він був із Прімвіри, я сумніваюся, шо він би вештався біля Бочок-близнюків, — продовжив Міккі, згадуючи одну з розпусних таверн Арчвуду. Я бувала там раз чи два з Наомі. Не схоже на місце, де за звичайних обставин можна було б побачити Високородного. — У всякому разі я притяг його до Джекового хліва.

— Ти гониш з мене? — здивувався Фін. — Ти притяг ту істоту до його хліва? Коли Джека смокчуть і трахають з усіх боків?

Я здійняла вгору брови. Не знала нікого на ім’я Мюріел, але знала, ким був той Джек. Коваль — овдовілий коваль, який мав замінити особистого майстра Барона. Він іноді допомагав майстру. Як і Грейді, що мав неймовірний хист до кування.

— Не глипай так на мене, — прогарчав Міккі. — Портер зробив усе, шоб той не міг ходити найближчим часом, — додав він, говорячи про власника Бочок-близнюків. — Подав йому спеціальну пропозицію, — охоронець тихо засміявся. — Його дупа вибита, а те, шо я в нього запхав, залишить його в нокауті. Він нікуди не піде. Залишатиметься там, готовий для нас, коли Джек за кілька годин закінчить зі своєю гарною нічкою.

У мене скрутило живіт, а поколювання між лопатками посилилося. Не маючи змоги бачити охоронців, я не могла зазирнути в їхні думки. Але інтуїція, пришвидшуючи мій пульс, уже заповнювала прогалини в тому, про що вони говорили.

— Направду, я збіса радий, шо не помилився з ним і не вбив одного зі своїх, — сказав Міккі й знову хрипко засміявся. — Портер підсипав йому стільки собачої петрушки у віскі, шо якби він був низькородним, то його дупа гепнулася би без духу прямо там навіть від одного-двох ковтків.

Собача петрушка, також відома як цикута чи болиголов, була здатна саме на те, про що говорив Міккі, залежно від кількості вжитого.

У мене обірвалося серце, коли я притиснула щітку Айріс до грудей, тому що знала, що мало статися з тим Високородним.

— Якшо ти так боїшся, шо він втече, — продовжив Міккі, — можу піти та вставити в нього ще кілка.

Мене занудило. Вони штрикали кілками Високородного? Боги, це... це було жахливо. Але я мала піти й удати, що нічого не чула. Це була не моя справа.

— Він потрібен нам живим, пам’ятаєш? — нетерпляче промовив Фін. — Якщо ти запхаєш у нього забагато цієї срані, нам із нього не буде ніякої користі.

Я не пішла.

— Ну, тоді чекай до світанку на Джека, — додав Фін. — Він знає як зв’язатися з Мюріелем. У мене є пляшка доброго питва з Баронових комор.

А потім він стишив голос:

— І ми підемо до Дейві...

Я намагалася ще підслухати, але вони відійшли занадто далеко. Що ж, я почула достатньо: вони викрали Високородного. І на думку спадала тільки одна причина, чому хтось міг зробити щось настільки божевільно дурне — зібрати частини тіла Високородного для використання їх в магії кісток. У роті пересохло. Боги милосердні, я гадки не мала, що таке відбувалося в Арчвуді, і хіба не жахливо наївно було так думати? Звісно, чорний ринок діяв скрізь, у кожному місті, на кожній території, та процвітав завдяки відчаю.

Я заплющила очі, коли поколювання між лопаток перейшло в напругу, що осіла в м’язах спини. Ніщо із цього не було моєю проблемою.

Я розвернулася й пішла, але в животі знову закрутило. Напруга тепер осіла в моїх грудях і думках. Я чула цей набридливий голос, мій шепіт, що я помиляюсь, що цей Високородний усе ж таки моя проблема. Напруга зросла, і ще більше скрутила мій живіт. І це була не просто моя проблема. Це була проблема Арчвуду. Високородні руйнували цілі квартали, щоб вистежити тих, кого вважали причетними до магії кісток. Цілі міста були знищені.

— Але це не моя проблема, — прошепотіла я. — Не моя.

Але цей незаперечний потяг втрутитися — допомогти Високородному — був сильнішим, ніж будь-яке враження, що я мала у своєму житті. Можливо, навіть ще сильніше.

— Трясця, — застогнала я.

Розвернулася на місці, заплуталася подолом плаща об черевики та поспішила до загону Айріс. Повертатися до маєтку не було сенсу. Від Барона о цій порі не було жодної користі, і я не хотіла вплутувати Грейді, на випадок, якщо все піде шкереберть.

Що було дуже навіть імовірно.

Чорт. Чорт. Чорт.

Я схопила вуздечку зі стіни.

— Вибач, дівчинко, я знаю, що пізно, — промовила, повертаючи голову кобили до своєї руки. Я почухала її за вухом і вдягла на неї вуздечку, затягуючи ремені. — Спробуймо зробити це якомога швидше.

Айріс потрясла головою, і я вирішила вважати це згодою, хоча, по правді, вона скоріше виказувала незадоволення, що їй завадили.

Я не хотіла витрачати часу на сідло, але була не достатньо вправна вершниця, щоб їхати без нього. Тому кілька хвилин я змарнувала на те, щоб засідлати її, двічі перевіривши надійність кріплення, як мене навчив Клод. П’ятихвилинна затримка все ж була краще, ніж зламана шия.

Схопившись за передню луку³, я підтягнулась і вмостилася в сідлі. Було, мабуть, великою помилкою, різко набирати швидкість, виводячи Айріс із її загону, але, коли я мчала газоном, шляху назад уже не було. Не тоді, коли кожна частина мого буття гнала мене на допомогу. Не мало значення, що я й гадки не мала, чому це роблю. Не мали значення й ризики...

Я мала врятувати Високородного.

Що ти робиш?

Що збіса ти робиш?

Це запитання поставало в голові знову й знову, або якісь його варіації, коли я, керуючись лише своєю інтуїцією, їхала темними, розмоклими від дощу вулицями Арчвуду на шляху до того, що я сподівалась, було кузнею. Я не могла на нього відповісти. Можливо, занадто близько сприймала все до серця, але це не зупиняло мене від надзвичайно поганих життєвих рішень. Це, напевно, була одна з найбільш безрозсудних, безглуздих речей, які я колись робила у своєму житті. А вчиняла я багато дурного. Як, наприклад, нещодавно, коли намагалася відігнати маленького підв’язкового вужа від квітів, замість того, щоб діяти розумно та просто дати йому спокій. Врешті-решт, замість подяки, він добряче вкусив мене за палець. Або ж, коли я була молодшою, то вистрибнула з вікна сиротинця, щоб перевірити, чи вмію літати. Як я не зламала жодної кістки, гадки не маю. І було ще дуже-дуже багато такого дурнуватого.

Але це вже було більше ніж безрозсудність. Це було божевілля. Високородні були небезпечні, і цей міг легко напасти на мене, так само як і той бісовий підв’язковий вуж. Існував також ризик, що мене впіймають ті, хто отруїв Високородного. Безсумнівно, охорона помітила мене, коли я виїжджала за ворота маєтку. На мені був каптур, але вони могли впізнати Айріс. Лише це не викликало б підозри, але мене бачили, та, можливо, впізнали. І хто знав, скільки ще охоронців були причетні до цього? Клод, звісно, був моїм захисником, але люди, що змогли викрасти Високородного, не скидалися на тих, хто боявся б люті якогось там барона. А що, як Грейді дізнається? Він точно збожеволів би. Або подумав би, що збожеволіла я. І, чесно кажучи, можливо, так і було.

Не скидаючи каптура, я сповільнила Айріс. Проїхавши стемнілий фасад кузні, я розвернула її до вузької алеї, і кобила відразу ж нервово загарцювала. Щось маленьке з кігтями та бридким хвостом прошмигнуло на нашому шляху, змушуючи мене стримати зойк.

Я, трясця, ненавиділа щурів ще більше, ніж павуків.

— Удамо, що це був кролик, — прошепотіла я Айріс.

Кобила пирхнула у відповідь, поки ми їхали алеєю, розбризкуючи водою й хтозна-чим іще. Я завинила Айріс хорошу чистку після цього й, можливо, яблуко або морквину.

Проїжджаючи повз лавки, заповнені напівго-товими металевими інструментами, я помітила хлів, про який розповідав Міккі. Він розміщувався впритул до лісу. Ззовні не було жодних ознак життя — крізь тріщини у дверях просвічувалося лише слабке світло гасової лампи чи свічки. Я погнала Айріс повз хлів у ліс, щоб заховати її там. Зіскакуючи, зойкнула та приземлилася на ноги із поводами в руках. Я прив’язала їх до дерева поблизу, залишивши кобилі достатньо простору для руху.

— Не їж усе, що бачиш, — попередила Айріс, потираючи її ніс. — Я ненадовго.

Кобила одразу ж заходилася жувати траву.

Зітхнувши, я розвернулася й попрямувала до хліва, бурмочучи, наскільки жалкуватиму про це.

Не потрібно було мати ніякого дару, щоб це зрозуміти.

Я промайнула залитим місячним сяйвом клаптиком утрамбованої землі й дісталася бокової стіни хліва. Притиснувшись до старого дерева, піднялася навшпиньки та заглянула у вікна. Вони розташовувалися занадто високо, щоб я могла розгледіти щось, окрім слабкого жовтого світіння, а єдине, що я почула, було биття мого серця.

Ані Міккі, ані Фін не згадували нікого, хто мав би охороняти Високородного, тож я не думала, що хтось іще міг бути всередині. Я трохи почекала, а тоді зайшла за ріг. Діставшись до дверей, геть не здивувалася тому, що вони були незамкнені.

Міккі був не дуже розумний чолов’яга.

Знову повторюючи собі, яку помилку роблю, я просунула руку у двері. Повагавшись, трохи їх прочинила та здригнулася, коли петлі заскрипіли голосніше, ніж підлога моєї кімнати. Я напружилася, майже очікуючи, що хтось вискочить мені назустріч.

Але ніхто цього не зробив.

Тонкий шар поту виступив на моєму чолі, коли я прослизнула в отвір і зачинила за собою двері. Озираючись, провела по них руками й поглянула на два темних передніх стійла біля центрального проходу. Я знайшла засув і зсунула його, зрозумівши, що притлумлене світло линуло позаду мене.

Я вирушила проходом, ставлячи собі ще одне слушне запитання. Що, заради всіх богів, я робитиму з Високородним? Якщо він був непритомний, я сумнівалася, що зможу зрушити його з місця. Мабуть, варто було подумати про це перед початком подорожі.

He думала, що колись хотітиму вліпити собі ляпаса більше, ніж цієї миті.

Я наблизилася до кінця проходу. Моє серце билось, відскакуючи від ребер, як дитячий гумовий м’ячик. Світло лампи слабко розливалося з лавки зліва від мене. Затамувавши дихання, я підійшла до краю та зазирнула всередину.

Я завмерла, не бажаючи вірити власним очам.

На дерев’яному столі лежав чоловік, прив’язаний за талію. Кілки молочно-білого кольору були загнані глибоко в його передпліччя та стегна. А один стирчав посередині його оголених грудей, зовсім близько до того місця, де мало б бути серце. Я знала, з чого вони були зроблені, навіть при тому, що лише чула про них. Луна — єдине, що могло проштрикнути шкіру Високородного. Ніхто з низькородних не міг володіти нею, але я була впевнена, що ці леза були лише ще одним товаром із чорного ринку.

Відчуваючи нудоту, я подивилася на його голову, повернуту вбік. Обличчя бідолахи закривало золото-каштанове волосся до плечей.

Мене пронизало дивне відчуття — блискавка. Я пройшла вперед, ледь тримаючись на ногах, і подивилася на його груди. Він дихав, але насилу. Я не розуміла як, враховуючи, всю ту кров, що сочилася з його ран. Вона була така червона. Багрянець прожилював його груди, стікаючи в ріки, які утворювали... радше чіткі лінії на його грудній клітині та животі. Його штани, зроблені з якоїсь м’якої шкіри, достатньо низько опустилися на поясі, щоб я могла бачити дуги м’язів з обох сторін і...

Агов, про що, збіса, я думала, так уважно витріщаючись на чоловіка, доки він, безтямний, був пришпилений до столу?

Зі мною щось було не так.

Зі мною багато чого було не так.

— П-привіт, — прохрипіла, здригнувшись від свого голосу.

Той не відповів.

Не знаю навіть, чого очікувала з усіма цими ранами. Я також не розуміла й того, чому Високородний досі дихав. Досі стікав кров’ю. Звісно, вони були майже незнищенні, порівняно з нами, смертними, але це... це вже було занадто.

Я торкнулася носком черевика чогось на підлозі. Поглянувши вниз, помітила відро. Маленькі відерця, взагалі-то. Я підвела очі до столу. Вузькі канали, вирізьблені в дереві, збирали кров, що стікала з нього, та розливали її у відерця внизу.

— Милостиві боги, — захлинулась я. У животі закрутило, поки я вдивлялась у відра. Кров продадуть для використання у магії кісток, як й інші частини Високородного. Чесно кажучи, я гадки не мала, чи працювало насправді все це в руках заклинача. Але попит зберігався, поки люди вірили в зілля та закляття.

Відвівши погляд від відерець, я зрозуміла, що треба його якось розбудити. І витріщилась на кілок у грудях Вискородного.

Інтуїція підказала мені, що робити: витягти кілки, починаючи з того, що був у його грудях. Я знову ковтнула — у горлі пересохло, коли я поглянула нагору. Голова чоловіка все ще була відвернута від мене, але тепер, коли я наблизилась, помітила знебарвлення шкіри вздовж його шиї. Я придивилась — ні, це було не знебарвлення. Це... це був візерунок на його шкірі, схожий на виноградну лозу. Він мав червоно-коричневий колір на фоні пісочного відтінку решти його плоті. І щось було у цьому витонченому, звивистому візерункові, що викликало в мене знайомі нотки відчуттів, але я була впевнена, що ніколи не бачила нічого подібного.

Я знову подивилася на луновий кілок у його грудях. Потягнулася за ним і завмерла, вдивляючись на вологі пасма, що закривали обличчя чоловіка. Моє серце закалатало.

Блискавка знову пронизала моє тіло.

Тремтливими руками я прибрала волосся вбік, оголюючи більше того візерунку на його шкірі. Червоно-коричневий, він продовжувався вздовж вигину міцної щелепи Високородного, тоншаючи на скроні й слідуючи лінії волосся до середини чола. Там розміщувалася прогалина розміром із кінчик пальця, а потім, візерунок починався знову з іншого боку, обрамлюючи лице. Плоть під бровою, трохи темніша від його волосся, набрякла, як і обидва його ока. Неймовірно довгі вії прикривали яскраво-червону шкіру. Під носом запеклася кров, шкіра розірвалася вздовж високих і вигнутих щік, і вуста...

— Ох, милостиві боги, — відскочила я на крок, притиснувши кулак до своїх грудей.

Хоча візерунку, що обрамлював його лице, не було, коли ми зустрілися вперше, а зараз обличчя цього Високородного було жахливо забите, все ж таки це був він.

Мій Високородний лорд.

Розділ 4

Мене пронизало те, що я відчувала, коли бачила його востаннє.

Попередження.

Розрахунок.

Обіцянку того, що мало статися.

Я не зрозуміла значення цього тоді, й все ще не розуміла зараз, але це був він.

Я застигла від шоку, досі не вірячи в побачене. Хоча завжди знала, що ми знову зустрінемось. Я очікувала, направду чекала його повернення, але все ж не була готова до теперішньої ситуації.

Раптом я згадала передбачення. Він наближається. Я помилялася. Це взагалі не стосувалося Командувача Залізних Лицарів.

Це стосувалося його.

Я здивовано захихотіла, дивуючись сама собі. А потім затисла рота рукою й відчула, як напружилося моє тіло.

Високородний не поворухнувся.

Раптом я подумала, чи саме цей момент був тим, що я відчула тоді в притулку Міста Злуки. Що, можливо, то було попередженням про те, що одного дня наші шляхи перетнуться, і він потребуватиме моєї допомоги.

Як він допоміг мені та Грейді тієї ночі.

Я була йому винна.

Так, це був він, Високородний лорд — Демінієн, а все, про що я могла думати — це той клятий підв’язковий вуж.

Повернувшись до столу, я ковтнула.

Будь ласка... будь ласка, не роби мені боляче.

Я схопилась за верхню частину лунового кілка й зойкнула. Камінь був теплим. Гарячим. Я заплющила очі та потягла. Кілок не піддавався.

— Ну ж бо, давай, — пробурмотіла, розплющивши одне око. Я поклала руку на його груди. Біля рани. Його шкіра... Вона була неприродно твердою, але я нічого не відчувала й не чула. Не знала, це було через те, ким він був, чи через мої думки, які вирували так, що мої чуття вимкнулися. Але я мала набагато більший привід для хвилювань, ніж відповідь на запитання, чи можу я читати Високородних, як смертних, чи радше, як селестіалів.

Що, як мені не вдасться витягти кілки?

Глибоко вдихнувши, я заплющила очі й смикнула знову. Вологий звук луни, коли вона вислизнула та розідрала його плоть, змусив усе в моєму шлунку перевернутися. Я ледь стримала нудоту. Кинувши кілок на всипану соломою підлогу, я одне за одним розплющила очі. З розірваної шкіри навколо діри в його грудях... йшов дим.

Добре, що я не збиралася розмірковувати про це, а тремтливою рукою потяглася за кілком у лівому стегні.

Глухий стукіт десь ззовні змусив мене різко озирнутися. У мене аж на серці похололо. Трясця. Упевнившись, що каптур плаща досі на моїй голові, я підкралася до краю стійла та уважно прислухалася. Нічого не почувши, ступила в прохід. Двері хліва досі були зачинені. Це, мабуть, гупнула якась тварюка. Ймовірно, щур. Великий. Я бачила таких, розміром із невеличкого собаку.

Я здригнулася та відступила...

Подув вітру сколихнув поли мого плаща. Я завмерла, затамувавши подих. Тремтіння промайнуло моєю потилицею, а по шиї та руках пробігли мурахи. Повітря в хліві змінилося й погустішало. Я повільно озирнулася.

Чотири лунових кілка, вкритих яскраво-червоною кров'ю, стирчали зі столу — пустого столу.

Гасова лампа потухла, занурюючи стійло й увесь хлів у суцільну непроглядну темряву.

Інстинкт, ця мінлива погань, що привів мене сюди, тепер говорив мені щось інше. Ворушитися. Забиратися звідси. Тікати.

Я змогла відступити лише на крок перед тим, як у мене врізалося тіло та звалило додолу. Я ледь перевела подих від сильного удару об підлогу, встелену соломою. Те, що мені показував Грейді для самозахисту впродовж років, і що сама змушена була попрактикувати, змусило мене діяти. Шкрябаючи пальцями підлогу, я підняла стегна та спробувала зіштовхнути із себе велику вагу.

Високородний лорд втиснув мене в пил і бруд, видаючи такі звуки, від яких моя кров застигла. Гарчання нагадувало тварину: дуже розлючену й дуже дику тварину. Кожен м’яз мого тіла стиснувся. За ці короткі миті я зрозуміла, що в такому стані він може не впізнати, чи навіть не побачити мене.

— Уже йдеш? Так скоро? — прогарчав він. — Коли... веселощі лише починаються? Я так не думаю.

Лорд рухався так швидко — усе відбувалося так швидко, що я не мала часу зреагувати. Він підняв мене з підлоги. Я спіткнулася, вдарившись об кут столу. Відерця загриміли, перекидаючись. Я відскочила від них і послизнулась. Знову впала, вдарилася колінами об підлогу... вкриту кров’ю підлогу. І вона... О ні, вона досі була теплою. Я відчула, як кров, укриваючи мої долоні, просочувалася крізь тканину на моїх колінах. Я зойкнула й спробувала підвестися.

— Тобі так сильно кортіло... моєї крові, — лютував він. Його голос був такий хрипкий, зовсім не схожий на той, який я пам’ятала. — Тепер ти... ти в ній утонеш.

Мій здивований крик перервала рука, що стисла мені горло, даючи змогу пройти лиш краплі повітря. Високородний лорд потягнув мене вбік, ніби я важила не більше, ніж ганчіркова лялька. Я запанікувала, схопила його руку й вдарила ліктем у живіт. Але відчула лише біль, наткнувшись на тверду, неподатливу шкіру. Я намагалась розтиснути його пальці, поки він тягнув мене підлогою, але ті не піддавались. Вдарилася рукою об одне з відерець, а солома вп’ялась у моє стегно. Жах загнав у мене свої пазурі. Цей Високородний безсумнівно збирався виконати свою погрозу: втопити мене у своїй крові.

Крихітні спалахи білого засліпили мене. Я не могла дихати. У грудях боліло. Я вкусила його за руку, але це нічого не змінило. Я щосили опиралася, відбиваючись ногами й намагаючись вивільнитися. І мені вдалося вимовити лиш єдине слово:

— Благаю.

Високородний лорд завмер, досі стискаючи пальцями мою шию. Потім я несподівано опинилася на ногах. З мого горла раптом зник тиск. Повітря хлинуло всередину, і я на хитких ногах ковтала його, давлячись і захлинаючись.

Я не впала цього разу додолу.

Лорд спіймав мене за талію та завмер поруч зі мною.

— Благаю, — повторила, а моє серце шалено закалатало, — я прийшла вам допомогти.

— Ти... стверджуєш, що... не мала до цього жодного стосунку? — запитав він.

— Я... не мала.

— Брехня.

Лише це одне слово торкнулося моєї щоки.

— Я підслухала... розмову про те, що сталося...

Вперлася руками в груди чоловіка, потребуючи простору... потребуючи більше повітря та світла. Він не відпустив. Навіть на міліметр. Жоден із базових методів самозахисту, які я знала, не допоміг би проти Високородного. Він тримав мене, як кошеня, що намагалося вирватись.

— Я... я намагалася допомогти, — ковтнула та здригнулася від болю, торкнувшись його грудей. Вони тремтіли в такому маленькому просторі між нами. — Я... я присягаюся. Вони... вони підсипали собачої петрушки в щось, що подали вам...

Він знову загарчав.

— Присягаюсь. Я лише прийшла допомогти, — прошепотіла. Моє серце калатало. Я більше не відчувала дихання Високородного на своїй щоці. Гасова лампа спалахнула на мить, що змусило мене здригнутися. Притлумлене світло прорізало неприродну пітьму. Я кліпнула кілька разів, допоки все навколо не набуло звичної форми.

Я поглянула на груди Високородного — на рвану діру, з якої сочилася кров і досі йшов дим...

Він схопив мій каптур другою рукою та різко зірвав його з моєї голови. Його обличчя затуляли пасма вологого волосся, поки він вдивлявся в мене.

Чи впізнав мене? Це здавалося малоймовірним, враховуючи те, як я змінилась за більш ніж десять років.

Лорд раптово похитнувся. Наступної миті він опустився на коліна, тягнучи мене за собою, от тільки я приземлилася на дупу раніше за нього. Гасова лампа ледь помітно блимнула, але продовжила світити.

Я спробувала підвестися, але зупинилася, тому що він впав вперед, на свої кулаки. Я змогла розгледіти лише вигин його підборіддя та один бік губ. Лорд швидко й різко дихав.

— Навіщо? — кожен його подих був наповнений болем. — Навіщо тобі... допомагати мені?

— Я не знаю, — відсунула від нього свої ноги. — Просто не вважала те, що вони з вами зробили, правильним, і вирішила допомогти.

Високородний щось дуже тихо промовив, чого я навіть не розчула. Я ледве бачила його зігнуте тіло. Він дихав занадто тяжко й швидко. Це мене непокоїло.

— Я не знала, в якому стані знайду вас, коли прийду на допомогу, — я поглянула на червону рану, що пульсувала на його руці. Він... він висмикнув свої руки з-під кілків. — Я витягла кілок із ваших грудей.

Той не відповів.

— Мілорде? — стривожившись, прошепотіла я. Тиша.

— З вами все добре? — я зрозуміла абсурдність цього запитання в ту ж мить, як вимовила його. Звісно з ним не все було добре. Його отруїли, побили й пришпилили до столу.

Прикусивши губу, нахилилася вперед і підняла руки. Я обережно прибрала волосся з його лиця...

Я зойкнула, стрепенувшись від жаху. Яскраві лінії обличчя Високородного були спотворені болем. Його очі розплющені, принаймні я так гадала, але не могла бути певна, оскільки замість них я побачила рожеву, оголену, тремтливу плоть.

— Вони їх витягли, — видихнув він.

Втомлений звук здушив мене, поки я вдивлялася в нього, не могла зрозуміти, як таке можна було зробити з кимось. Як хтось міг завдати стільки шкоди, стільки болю.

— Мені шкода, — прошепотіла, ледь стримуючи сльози. — Мені так шкода...

— Припини, — прохрипів він, відкотившись від мене. — Тобі немає... за що перепрошувати, якщо... ти цього не робила.

Діра відкрилась і в моїх грудях.

— Мені все одно шкода.

— Не варто. Вони вже відростають, — він знову здригнувся. — Відновлюються.

Я опустила руки на коліна.

— Це... це заспокоює, — я ковтнула, здригаючись від притлумленого болю в горлі. — Мабуть.

Чоловік видав звук, що здався мені схожим на сміх, а потім знову стих. Він насилу дихав.

Я кинула погляд на прохід у стійлі.

— Ми маємо...

— Тобі болить? — гаркнув він.

Я аж підскочила.

— Щ-що?

Глибокий до мурашок звук пролунав від нього знову.

— Чи завдав я тобі болю? Коли схопив тебе?

— Ні, — прошепотіла я.

Він підвів голову й кілька пасом волосся впало набік, відкриваючи лише одну гостру вилицю та одне око, яке вже не мало такий пошкоджений і понівечений вигляд.

— Ти брешеш.

— Н-ні, не брешу.

— Ти потираєш шию. Ту саму шию, яку я ледь не розтрощив.

Мої пальці завмерли. Я не потребувала цього нагадування, але чи міг він зараз мене бачити? Я опустила руку.

Минуло ще кілька митей. Жоден із нас не ворушився й не говорив, але я мала йти звідси. Як і він. Я знову поглянула на двері.

— Пробач.

Здивувавшись, я перевела погляд до Високородного.

— Коли опритомнів, я... просто зреагував, — продовжив той хрипко, поклавши руки на стегна. — Я був не при собі. Хоча... ти... якось до цього причетна.

Я витріщилася на нього — інтуїція мовчала, як і завжди з Високородними, але його вибачення звучало щиро.

З передньої частини хліва пролунав скрип іржавих петель. Я прислухалася. У животі закрутило. Це ймовірно, був уже не щур. Жах прокотився моїм тілом. Ніхто не мав побачити мене тут, із ним.

— Чекайте тут, — прошепотіла я та підвелася. Лорд повільно повернувся до проходу в стійло.

Проминувши його, я гадки не мала, що робитиму чи казатиму тому, хто сюди зайшов. Якою б силою не володіли Високородні, цей був тяжко поранений. Він, напевне, мало чим міг би мені зарадити.

Я виступила на середину проходу. Мої руки тремтіли. Одна з дверних стулок хліва була прочинена. Натягнула каптура та обережно просунулася вперед, але так нічого й не побачила. Можливо, це вітер, що здійнявся надворі, відчинив двері. Цілком імовірно. Підійшовши до передніх стійл, я трохи розслабилася. Це таки мав бути...

Тінь вискочила з лівого стійла. Я відсахнулась, але недостатньо швидко. Різко та болісно смикнувши, чиясь долоня схопила мене за руку.

— Що ти тута робиш?

Я скрикнула від болю й впізнала цей голос. Той належав Веберу, одному з працівників міської пекарні. Він завжди фліртував із коханками Барона, доставляючи свіжу випічку, яку любив Клод. Таку, як він запевняв, ніхто, крім нього, не вмів пекти. Це був великий чоловік — кремезний, із розбитими кулаками, завжди набряклими від боксерських поєдинків, що проводилися в одному з гральних притонів біля пристані.

Він схопив моє волосся в кулак і смикнув мене за потилицю.

— Відповідай.

— Мені боляче, — зойкнула я.

— Дівко, я зроблю щось набагато гірше, якщо ти мені не відповіси.

Вебер затягнув мене глибше в стійло, трохи далі від проходу, й обхопив другою рукою мою шию:

— Тобі не слід тут бути.

Мене огорнув запах поту та тростинного цукру, коли я бовкнула перше, що спало на думку.

— Я... я вийшла прогулятися...

— Ну ж бо, — Вебер нахилив голову й бризнув слиною мені в обличчя. — Тобі доведеться... Чекай. Це шо, кров на тобі?

— Я впала, — бовкнула я. — Тому й...

— Брехня. Шо ти тута робиш? — прошипів він і несподівано завмер.

— Я...

— Тихо, — чоловік схилив голову вбік.

Я відчула те, що він почув. У хліві запанувала раптова неприродна тиша — повітря погустішало та наелектризувалося. А тоді я це почула. М’який, майже нечутний поступ. Я завмерла. Вебер розвернув нас. У проході було пусто. Звісно, там було пусто. Лорд заледве міг стояти й втратив майже всю кров, і йому, можливо, досі бракувало принаймні одного ока.

— Це на тобі кров Високородного? — запитав Вебер, відступаючи на крок. — Ти вивільнила ту істоту?

Перш ніж я встигла відповісти, він стягнув з мене каптур і вилаявся.

— От гімно, ти одна з Баронових сучок.

— Я... А до біса, — втомившись брехати, врізала йому ліктем. Цього разу я не вдарилась об тверду шкіру та достатньо сильно заїхала пекарю в живіт. Той вилаявся й ослабив хватку. А я ж розвернулася та вдарила його коліном прямо в пах.

— Сука, — скрикнув Вебер, зігнувшись навпіл.

Я рвонула вперед, але чоловік випередив мене. Він спіймав мене за плащ і кинув на підлогу, як мішок зі сміттям. І я всоте за цей вечір гепнулася на коліна.

— Не рухайся, — чоловік плюнув і потягнувся рукою за спину. — Зараз я розберуся з тобою.

У промені місячного світла блиснуло молочно-біле лезо — луновий кинджал у його руці. Я підвелася й кинулася на Вебера, намагаючись вхопити руку, що тримала лезо.

Пекар підняв її та ударив мене прямо в обличчя. Мій ніс вибухнув болем, і я, хитаючись, сповзла по стіні. Дерево заскрипіло від удару. Я підняла руку до носа — вологе тепло огорнуло мої пальці.

Кров.

Моя кров.

Я підвела очі на нього, по моєму тілу побігли мурашки. Мої думки стихли, і це... це сталось. Я зв’язалась із ним, і моя інтуїція прокинулася, показуючи мені майбутнє — нестерпний хрускіт кісток моєї правої руки, а потім лівої. Фантомний біль дійшов до мого горла. Я відчула це все.

Його смерть.

І я... я посміхнулась.

— Тупа суко, ти сидітимеш тут, і сидітимеш тихо. Ти й так заплатиш високу ціну. Не ускладнюй це...

Його слова обірвалися здавленим хрипом.

Мені перехопило подих.

Позаду Вебера стояв Високородний лорд — світло місяця падало на його схилену голову та закривавлені груди. Тримаючи пекаря за шию і зап’ястя, він був схожий на мстивого духа, прикликаного з найстрашніших снів.

— Намагатися впіймати... мене — погане... рішення... — промовив Високородний так м’яко й так холодно, що в мене аж мороз пройшов по спині. — Але вдарити її?

Я тільки й посміхнулась закривавленим ротом, дивлячись на те, як Лорд підіймає Вебера в повітря, а той лупцює його по руці.

— Велика помилка, — прогарчав Високородний

Вебер пирхнув і вирячився на нього.

Лорд схилив голову, відкинувши кілька пасом волосся назад. Місячне світло окреслювало його профіль, освітлюючи його вуста. Посмішка була така ж кривава, як і моя лиш мить тому. Він різко скрутив руку пекаря.

Хруст кістки був схожий на грім. Кинджал глухо впав на підлогу. Хрипке скигління Вебера змінилося придушеним, пронизливим зойком.

— Я... пам'ятаю тебе, — випрямив голову Лорд. — Це ти... наскочив на мене за таверною, — він потягнувся до іншої руки чоловіка. — Це ти... вбив кілок... у мої груди.

Я втиснулась у стіну від тріску другої кістки й прибрала долоню від закривавленого носа.

— І ти сміявся, роблячи це, — Лорд раптом відсмикнув свою руку...

Я відвернулась, але все ще чула болісний хрускіт... все ще бачила блискучий блакитно-білий хрящ трахеї Вебера. Я намагалася не дивитись, хоча вже й було пізно.

— І що б я більше не чув цього звуку від тебе, — Лорд відкинув шмат розірваної шкіри та плоті в бік і випустив пекаря.

Я розвернулася й подивилася на те місце, де лежав Вебер. У мене стислося горло — купка, що раніше була людиною, билась у спазмах та сіпалася. Я бачила достатньо смертей. Ще дитиною — на вулицях і в сиротинцях. Навіть до того, як мій Високородний лорд прибув до Міста Злуки. Я бачила стільки смертей у видіннях і на власні очі: тих, хто помер від хвороб, що гноїлися та розмножувалися всередині них, і тих, хто загинув від зла, що зросло в інших. Я бачила стільки смертей, що можна було б подумати, що я вже звикла до цього. І, можливо, трохи так і було, тому що я не закричала й не затремтіла. Але це все ще було шоком. Втратою, навіть якщо Вебер сам на це напросився, але я...

Я ніколи ще цьому не посміхалася.

— Твоє втручання... не було потрібне, — сказав Лорд, і я поглянула на нього. Присівши, він витер скривавлені руки об сорочку Вебера. Високородний повернув до мене голову, і мені здалося, що я помітила зародок справжнього ока в його правій очниці.

— Тобі слід було... триматись осторонь.

Я не одразу змогла відповісти.

— Ви були поранені. Ви досі поранені.

І це була чистісінька правда: його груди здригалися короткими, швидкими хвилями. Навіть при світлі місяця, я розгледіла, що його шкіра втрачала колір. За цю жорстокість йому довелося добряче заплатити.

— А ти... смертна, ти ледь здатна захистити себе... чи когось іншого, — Високородний підвівся. — Але ти смілива — сміливіша за... багатьох сильніших за тебе.

Я засміялась.

— Я не смілива.

— Тоді як... як ти назвеш те, що зробила цієї ночі?

— Дурістю.

— Ну, є така річ, як дурна сміливість, — зітхнувши, промовив він і наблизився до мене. — Він... ударив тебе.

Я відхилилася вбік, трохи далі від нього.

— Зі мною все гаразд.

Високородний лорд завмер.

— У мене навіть уже не тече з носа кров, — пробурмотіла я. — Це навіть ударом назвати не можна.

Він помовчав якусь мить, а потім знову наблизився до мене.

— Я нічого тобі не зроблю. Я... я більше не завдам тобі болю.

Принаймні Лорд усвідомлював, що він це зробив, хоч і випадково.

— Ти знала... цього чоловіка? — провів він рукою по своєму обличчю, а потім по волоссю.

— Так. Він працював у пекарні.

— Він... чекав на мене на вулиці, коли я вийшов із таверни. Він був... з двома іншими. Один... у таверні... і ще один, який пив.

Я зрозуміла, що він говорив про Портера та Міккі.

— Вони вже робили таке раніше, — хрипко продовжив він.

Я здригнулась. Якщо вони знали, як собача петрушка вплине на Високородного, та мали лунові клинки, то, ймовірно, робили це вже не раз.

Притиснувши палець просто під раною на грудях, Лорд оглянув себе.

— Болить? — бовкнула я чергове неймовірно безглузде запитання.

Він підняв голову, і тепер я бачила лише рівну лінію його носа.

— Відчувається ніби... діра, яку вирізали... в моїх грудях.

Я відчула в горлі жовч.

— Мені шкода.

Лорд знову завмер.

— Ти часто так робиш? Перепрошуєш... за щось, до чого не маєш жодного стосунку?

— Я співчуваю, — сказала йому. — Ви нічого не зробили, щоб заслужити на це, правильно? Ви просто були в таверні з... з якоїсь там причини. От і все. Ніхто не заслуговує на те, що з вами зробили.

— Навіть Високородні?

— Так.

Він видав звук, схожий на сухий сміх.

Я трохи вдихнула.

— Я маю йти. І Ви теж. Інші спільники теж повернуться згодом.

— І вони також помруть, — він обернувся та похитнувся.

У мене защеміло серце від тривоги.

— Мілорде?

— Мені потрібна... твоя допомога. Знову, — він уривчасто дихав. — Мені потрібно очиститися. Луна заражає тіло. Вона в моїй крові, у моєму потові, а собача петрушка... ускладнює... її вимивання. Мені потрібно омитися. Мені потрібна вода. Без цього, я не зможу зцілитися повністю. Я знову знепритомнію.

Я озирнулася довкола. Тут ніде не було води, принаймні не стільки, щоб омити Високородного, або щоб він міг попити.

Розмірковуючи, я напружено вдивлялась у нього. Логічна частина мого мозку вимагала, щоб я сказала Лорду, що більше нічим не зможу зарадити, що бажаю йому всього найкращого, а потім забралася звідси якомога далі. Але інша частина, та, з якою я народилась і яка завжди брала гору над усім, що говорив мені мозок, вимагала цілком протилежного від того, що було розумним і розважливим.

Та річ була не тільки в моїй інтуїції. Ще в тому, що це був він. Мій Високородний лорд... Ні, він був не мій. Треба було закінчувати із цим.

Я подивилася на двері, перевела погляд на Вебера і стисла кулаки.

— Ви можете йти?

Довгу мить він мовчав.

— Так.

— Добре, — прошепотіла, ступаючи до нього. У світлі місяця я помітила молочно-біле лезо. Нахилилась і підібрала його.

— Чекайте тут. Цього разу я серйозно.

Лорд не відповів, а я пройшла повз нього та поспішила до стійла, в якому його тримали. Гасова лампа досі світила. Стискаючи руку на луновому лезі, я покрокувала вперед і перекинула відерце з кров’ю.

Розділ 5

Я хвилювалася.

Високородний лорд, безперечно, був сильним, але зміг зробити лише кілька кроків за межі стійла. Він важко дихав і ще й спіткнувся. Я кинулася вперед, обхопила його за стан і спробувала притримати. Але моя сила швидко вичерпалася під його вагою. Рана на грудях Високородного знову кровоточила й тепер уже сильніше. Здавалося, що вона навіть збільшилась. Я сумнівалася, що з іншими його пораненнями було краще.

— Ще трохи далі, — підбадьорила його, сподіваючись, що Фін не помилився, та Джек буде зайнятий до світанку, бо якщо ні...

Було б дуже погано.

Лорд кивнув. Тепер волосся жмутами звисало навколо його обличчя. Це була єдина відповідь, яку я отримала, поки ми вибирались із хліва. Перетнувши нерівний ґрунт, я подивилася на ліс і відшукала тінь Айріс, що паслася неподалік.

Я стиснула зуби та рушила вперед, ледь втримуючи вже слизьку талію Високородного. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж ми дісталися задніх дверей будинку коваля. Лорд сперся на цементну стіну, типову для будівель цього часу, і безсило схилив голову на плечі.

— Хто тут... живе? Коваль?

— Так. Він не скоро повернеться, — запевнила я його. — Це не пастка, чи щось таке.

— Я на це... сподіваюсь, — сказав він та, відкриваючи шию місячному світлу, прихилився до стіни. — Якщо так, то... ти доклала забагато... зайвих зусиль.

Я прикусила губу й повернула ручку. Чи спробувала це зробити. Зрештою, втомлено зітхнула:

— Зачинено.

— Це... незручність, — промовив Лорд і повернувся до мене. Піднявши кулак, він ударив по дверях, просто над ручкою. Той пройшов наскрізь — дерево тріснуло та розлетілося на скалки.

У мене відвисла щелепа.

Він потягнувся до щербатого отвору й повернув замок.

— Ось... так. Уже не зачинено.

Я кліпнула та торкнулася пальцями шиї. Та сама рука, яка тільки-но наскрізь пробила товсті дерев’яні двері, ще недавно стискала її.

— Якби я не був... такий слабкий, — сказав він, дивлячись на мене з-під завіси волосся, — я вбив би тебе тієї ж миті, коли моя рука... схопила твоє горло. Тобі пощастило.

Я опустила руку, а в серці неприємно штрикнуло. Щось я не дуже почувалася щасливою цієї миті. Натомість відчувала, що вплуталась у справи, які мене геть не обходили.

Лорд штовхнув двері й ледь втримався на ногах від легкого смороду кислого елю та гнилої їжі. Я швидко оглянула приміщення, помітивши маленький стіл і брудні каструлі та сковорідки в раковині. Я підняла очі до арки та вузького коридору, що, здавалося, вів до передньої частини будинку, де Джек, вірогідно, зустрічався із замовниками. Багатьом будинкам у цьому районі було кілька сотень років — усі вони пережили Велику Війну. Тож були більшими, мали багато кімнат і будувалися зовсім інакше, ніж тепер. Я повернулася, помітивши інші двері за столом.

Здогадавшись, що вони ведуть до спальних кімнат та, ймовірно, ванної, я допомогла Лордові обійти дерев’яний стіл.

— Тебе... тебе не було в таверні, — прохрипів він.

— Звідки ви знаєте?

— Я помітив би... тебе.

Я вигнула брову.

— Я вийшла прогулятися й підслухала, що сталося.

-Де?

Я мовчки відчинила двері та повела його вузьким коридором.

— Ти... була десь біля... саду, — промовив Високородний.

Я миттю повернула до нього голову.

— Звідки ви знаєте?

— Я відчуваю запах... землі на тобі, — відповів він, і я нахмурилась, не знаючи, добре я пахну, чи погано. — Нотки... котячої м’яти й...

Я здивувалася, бо цілий день возилася з котячою м’ятою, і витріщилася на нього.

— Як ви можете це відчувати?

— Просто можу, — пробурмотів Лорд та, похитнувшись, вислизнув із моїх рук. Я потягнулася до нього, але той відмахнувся. — Усе добре.

Я не дуже в це повірила та подивилась уперед на ще одні розчинені двері.

Високородний уривчасто дихав і тримався за стіну.

— Котяча м’ята?

— Я підрізала її сьогодні.

Він видав звук, схожий на хмикання.

— Мені... подобається її... запах.

— Мені теж.

Голосно видихнувши, я штовхнула двері. Місячне сяйво лилося з вікон, проливаючи сріблясте світло на ліжко та, на диво, охайну кімнату, яка пахла свіжим пранням.

Лорд почовгав усередину. Зачинивши за ним двері, я закинула крихітний гачок у петлю, ніби це могло зупинити хоча б кролика, не те що іншу людину.

Він тяжко опустився на край ліжка, обхопив руками свої коліна й трохи зігнувся. Я завмерла, притиснувши руку до грудей, і ледь зупинила себе, щоб не допитуватися, чи все в нього гаразд. Не було гаразд. Узагалі. Бачити когось у такому стані — здіймало ураган у моєму животі.

Відвернувшись від Високородного, я помітила лампу біля ліжка та ввімкнула її. Олійне світло залило простір, і я пройшлася кімнатою. Штовхнувши наступні двері, я зітхнула з полегшенням — переді мною була душова кабіна. Таку часто можна було побачити в найстаріших будинках. Вона була не дуже велика, але цілком підходила.

— Ви можете омитися тут.

— Мені, мабуть, знадобиться хвилина, — пробурмотів він. — Кімната, здається, пливе перед очима.

Повернувшись до приміщення, я роззирнулась і помітила шафу. Поспішила до неї та витягла лунове лезо з кишені свого плаща, трохи дивуючись тому, що не проштрикнула себе ним. Поклавши його на шафу, побачила закриту банку на маленькому столі навпроти ліжка, що, здавалося, містила воду. Я піднесла її до носа, принюхалась, і нічого не відчувши, налила її в склянку й зробила ковток.

— Це допоможе? Це просто вода, але тепла.

— Має допомогти.

Я подала йому склянку та відступила. Спочатку Лорд зробив маленький ковток, а потім вижлуктав всю рідину.

— Ще?

— Думаю... треба дати цьому... спершу осісти.

Я забрала склянку й поставила її на стіл.

— Кімната все ще пливе перед очима?

— На жаль, — він поклав руки на край ліжка. — Я не відчуваю ніг. І світло... Мої очі... ще не зовсім до нього готові.

Я вилаялася, що не здогадалася про це.

— Вибачте, — пробурмотіла та швидко вимкнула лампу.

Лорд затих, і я наблизилась до нього — однієї з найсильніших істот у цілому королівстві. А він... він тремтів. Увесь.

— Це через болиголов чи... втрату крові?

— Через це... і через луну. Вона й сама ослаблює нас — заражає, — пояснив він. — Коли будь-яке... лунове лезо залишити всередині нас, або рану від нього не лікувати, вона перетворюється на токсин, що руйнує наші тканини...

Високородний здвигнув своїми кремезними плечима.

— Комусь іншому з мого роду знадобилося би набагато більше, ніж просто вода й час на зцілення.

Тобто, якби він не був лордом, ці рани, ймовірно, забрали б його життя. Мені знову закортіло перепросити, але я стрималася.

Мені потрібно було, щоб він вимився і безпечно вибрався звідси, доки інші не повернулися перевірити його... або Вебера.

— Що їм знадобилося б? — запитала я на випадок, якщо води буде не достатньо, та присіла біля нього. — Щоб зцілитися?

— Мені... мені знадобилося б поживитися.

— М-м-м, — я кинула оком на двері. — Я, мабуть, зможу знайти для вас якусь їжу.

— Я маю на увазі не... їжу.

Здійнявши брови, я спробувала в темряві відшукати його чоботи й ледь намацала їхній верх. Протягом короткого проміжку часу ми з Клодом були доволі близькі, тож я мала чималий досвід у роздяганні напівпритомного чоловіка, але все ще почувалася трохи не в своїй тарілці. Я схопилася за один чобіт і смикнула.

— А що ви маєте на увазі?

Раптом зблиснуло м’яке світло, і я так і застигла з чоботом у руках. Я подивилась угору та побачила, як він узяв свічку з нічного столика й запалив її... лише своїм дотиком. Я розтулила вуста й м’яко вдихнула, нагадавши собі про те, чим він насправді був.

— Як ви це зробили?

— Магією.

Я здійняла брови, бо ще ніколи не бачила Високородних під час використання стихій.

— Справді?

— Hi.

Я витріщилася на нього, похитала головою та знервовано схопилася за другий чобіт.

— Очі не болять від свічки?

— Ні, — відповів він.

Чесно кажучи, я не дуже йому повірила. Я випустила чобіт із рук, поглянула на ванну кімнату й узяла свічку.

— Я підготую для вас душ, — підвелась я. — Але не обіцятиму, що він буде теплим.

— Мене... влаштовує.

Я закусила губу, повернулася до ванної кімнати та поставила свічку на полицю. Кинула оком на своє відображення й здригнулася. Шкіра на моєму переніссі розійшлася, а під очима вже набрякло. Ніс не здавався зламаним, але я гадки не мала, як пояснити це Грейді.

Зайшовши до душової кабіни, я швидко покрутила ручки на стіні. Рівні струмені води розтеклися керамічною підлогою. Я змочила руку, щоб перевірити температуру. Кров стекла поміж моїх пальців, розбризкуючись підлогою. Вода була не те що гаряча, але й не крижана. Я змила кров із другої руки та розвернулася.

Лорд спирався на одвірок. Як йому вдавалося так швидко рухатися попри те, що він був поранений і... ну, кремезний, залишилося для мене загадкою.

— Чи варто вам стояти? — запитала я.

— Кімната вже не пливе перед очима.

— Звучить непогано... — я замовкла, бо він відхилився від одвірка.

Високородний опустив голову і потягнувся до штанів. Зрозумівши, що він збирається роздягнутись, я відвернулася. Лорд марно намагався намацати ґудзики й навіть спіткнувся.

— Чорт.

Я кинулася вперед і підхопила його. Високородний був неймовірно важким. Я обвила його руками й відчула полум’я оголених грудей.

— Усе добре?

— Ага, — він трохи вирівнявся.

Я спробувала його відпустити, але він захитався.

— Усе не добре.

— Ага, — повторив він і простягнув повз мене руку, щоб вхопитися за раковину.

Я відчула, як пересохло в горлі. У голові промайнули мільйони думок. Я поглянула на струмінь води позаду мене, на свій плащ і, нарешті, на його штани та зітхнула.

— Можете потриматися хвилинку за раковину?

Лорд зігнувся й закивав.

Я відпустила його й почекала, щоб переконатися, що він не впаде. Високородний втримався на ногах. Я скинула свої черевики, жбурнула їх до кімнати та розчепила застібку в себе під шиєю.

— Що ти робиш? — прохрипів він.

— Вам треба омитися, правильно? — я дозволила плащеві впасти додолу. — І не схоже на те, щоб Ви могли зробити це самостійно.

— А я вже подумав... — він здригнувся. Я побачила, як м’язи на його руках напружились у спазмі. — Подумав, ти хочеш скористатися ситуацією.

Я застигла.

— Ви це серйозно?

— Ні, — він, здалося, здригнувся. — Кімната знову пливе, на’лей.

Дідько. Я завмерла, сподіваючись, що йому покращає, якщо я не ворушитимуся. Секунду. Як він мене назвав?

— На’лей?

— Це енохіанська, — Лорд опустив руку на коліна. — Це фраза... нашою мовою.

Я знала, що Високородні мали свою мову, але ще ніколи її не чула.

— Що вона означає?

— Вона... має багато значень. Одне з них... використовується для опису... когось хороброго.

Мої щоки чомусь запалали.

— У твоєму місті... мабуть... багато заклиначів, — сказав він згодом.

Я поглянула на нього, згадавши всі ті випадки, коли мене звинувачували в заклинацтві.

— Чесно кажучи, я не знаю, — відповіла. — Я навіть не впевнена, чи вірю в те, що, як кажуть, можна зробити завдяки магії кісток.

— О, це можливо.

Лорд тримався тремтливими руками за раковину.

— Вживання нашої крові вбиває смертних, але розмазування... на рани... на шрами... зцілює їх. Окропи нею безплідну землю, і посіви процвітатимуть. Закопай руку... у свіжозорану землю, і посіви теж процвітатимуть, але вже такі, що не бояться... посух і хвороб, — додав він й опустив підборіддя ще нижче. — Наші зуби, вкинуті у воду, перетворюються на монети.

— Справді? — дещо засумнівалась я. І раптом усвідомила, що його кров просочилася крізь мій плащ і заплямувала нічну сорочку.

— Справді, — підтвердив той. — Але це ще не все.

— Звісно ж, ні, — пробурмотіла я.

— Якщо тримати при собі... наше око, воно попереджатиме власника про кожного... хто наближається, — продовжив він, і я навіть уявляти не хотіла, як можна тримати при собі око. Я могла б все життя прожити без цього знання. — Наш язик змушує говорити правду... кожного, а вплітання пасом нашого волосся... у своє... забезпечить... добре здоров’я, допоки волосся на місці. Наші кістки... відновлюють самопочуття.

— Ох, — дещо заціпеніло прошепотіла я.

— Якщо закопати наші пальці... це притягне воду з глибин землі, — не зупинявся Високородний. — Смужки нашої... шкіри, підвішені над дверима, відганятимуть ніксів.

— Це огидно.

Від згадки про ці створіння мене аж холодом обдало. Нікси в якомусь сенсі були споріднені з Високородними. Їх можна було відшукати в лісах, куди заходили лише досвідчені мисливці. Особливо у Відьмоліссі — незмірному священному лісі. Подейкували, що в ньому росли дерева, які стікали кров’ю. Цей ліс обрамлював території Низовин і Міжзем’я й простягався аж до Високогір’я. Створіння, що там проживали, анітрохи не скидалися на смертних і були страшнішими за птахо’їдів — неймовірно великих і жахливих павуків із пазурами. Я ніколи не бачила ні птахоїдів, ні ніксів.

— Які вони... на вигляд? Нікси? — запитала я

— Ти бачила... колись Реїв?

Я здригнулася від спомину про вершників Високородних, що мали більше кісток, ніж плоті.

— Лише раз.

— Уяви їх... але худішими, швидшими та з гострими зубами й пазурами, — відповів він. — І вони вміють прокрадатися тобі в думки, примушуючи вважати, що ти бачиш і переживаєш те... чого насправді немає.

Мені перехопило подих і я напружилася.

— Тож, мабуть... тепер, коли ти знаєш, які вони на вигляд, розвішування нашої шкіри над дверима вже не здається тобі таким огидним, — зазначив Лорд. — Ну і... ще наші члени.

— Перепрошую, — поперхнулась я. — Що?

— Наші члени, на’лей, — повторив той. — Володіння... ними забезпечить власникові... дуже... плідний союз.

Я розтулила рота, але кілька секунд мені на думку не спадало, що й сказати.

— Частина мене — величезна частина — шкодує про цю розмову.

— Це ще не все, — посміхнувся він, і мені здалося, що його тон став легшим. Майже насмішкуватим. — Я ще навіть не розповідав про те, що наші м’язи...

— Чудово, — пробуркотіла я. — Кімната все ще пливе?

— Ні.

Дякувати богам. Я потяглася до бретельок своєї нічної сорочки.

— Та ну, — сказав він. — Вони вважаються... сильним афродизіаком. Дехто змішує їх із травами, щоб розтерти... на собі. Інші п’ють...

— Зрозуміла, — перебила я його, вже чувши про зілля, які обіцяли збільшити задоволення тих, хто ними користувався. — Просто для розуміння: мені не потрібна ваша кров чи...

— Сперма? — закінчив він.

— Точно не це, — різко відповіла я.

— Як шкода.

Похитавши головою, я вислизнула із нічної сорочки. Моя шкіра вкрилася сиротами, і я намагалася не думати про те, що зараз роблю.

— Я, до речі, оголена.

— Це прозвучало дивно... як попередження, — пробурмотів Лорд. — Ніби знання про те, що ти гола, змусить мене... не дивитися.

— Це не попередження. Просто повідомила, щоб ви були ввічливими й не дивились.

— Я знаю... ми не знайомі... одне з одним, але тобі... варто знати, я не відомий своєю... ввічливістю.

— Ви можете спробувати побути ним, — я присіла біля нього й завагалась, вражена тим, що виробляла.

Я роздягала Високородного — Високородного лорда.

Наомі луснула б від заздрощів.

Стримавши сміх, я потяглася до застібки його штанів і розстібнула ґудзики. Тильна сторона долоні торкнулась чогось, про що я теж відмовлялася думати, і що змусило його вдихнути найглибше за сьогодні.